Токмак (до 1962 року – Великий Токмак) – місто обласного підпорядкування, центр району, розташоване за 91 км від обласного центру. Загальна кількість населення складає 34,5 тис. чол.

Місто отримало назву від річки, головного витоку р. Молочної, Токмак. Територія сучасного міста була заселена в глибоку давнину. Тут кочували, змінюючи один одного, різні племена: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, хазари, печеніги, половці, монголо-татари, кримські татари і ногайці. У 1103 році давньоруські дружини розбили половецькі орди між сучасним м. Токмаком і с. Жовтневе (Токмацького району).

На початку 80-х років XVIII століття на березі р. Токмак оселилося кілька сімей запорозьких козаків, а в 1784 році було засноване однойменне село. Токмак швидко зростав, чому сприяв торговий шлях, що проходив тут – Старий Чумацький шлях. Вже в 1-й половині ХІХ століття Токмак став значним центром торгівлі, ремесла, переробки продукції сільського господарства. 1861 року Указом Сенату населений пункт перейменовано на Великий Токмак і віднесено до розряду містечок.

На початку ХХ століття Великий Токмак став найбільшим населеним пунктом Північної Таврії і центром сільськогосподарського машинобудування, виробництва нафтових двигунів, гончарного промислу і торгівлі.

У 1962 році м. Токмак був віднесений до категорії міст обласного підпорядкування. У 1964 році Токмацький ковальсько-штампувальний завод видав першу продукцію - автомобільні поковки.

Найбільшого розвитку м. Токмак досяг у 70-80 – і роки ХХ століття. Саме тоді дизелі з маркою "ЗІК" експортувалися в більш ніж 60 країн світу.

На території міста 27 пам'яток історії та культури, які висвітлюють різні періоди історії Токмака.

Література

Гомон М. Край Токмацький: Докум. іст. - краєзнав. розповідь про міста Токмак, Молочанськ і села Токмацького району Запорозької області. – Токмак, 2002. – 182 с.

Медведський В. І. Токмак: Географія, природа. – Токмак, 2004. – 51 с.

Місто Токмак // У пам'яті нащадків: Іл. зб., присвячений пам`яті жертв Другої світової та локальних війн ХХ століття: Запоріз. обл. – Запоріжжя, 2005. – С. 66-73.

Гомон М. Токмак: Іст. - публіц. нарис. – Токмак, 1991. - 97 с.

Марченко Л. Экономическое развитие Токмака в первой половине ХIХ века // История Запорожского края в дооктябрьский период: Тезисы обл. ист. – краев. конф. (16 апр. 1991 г., г.Запорожье) – Запорожье, 1991. – С.38 – 40.

***

Інформація про хід виконання Стратегічного плану розвитку міста Токмака Запорізької області до 2010 року: Додаток до рішення міської ради від 18 травня 2007 р. №4 // Наше місто Токмак. – 2007. – 31 трав. – С. 5-7.

Сосна Н. Кто и когда основал Токмак? // Вестник Токмаччины. – 2007. – 8 нояб . – С. 2.

225 років (1784) від дня заснування м. Мелітополя

Місце нинішнього Мелітополя (в перекладі з грецької „медове місто”) до зруйнування Запорозької Січі у 1775 році за свідченнями історіографів було безлюдним і складало частину Дикого поля. Потім тут ненадовго осіли кочівники Ногайської орди, утворивши аул Кизияр. Нова сторінка в історії цієї території починається після приєднання до Російської імперії Північного Причорномор’я і Криму.

В 1784 році Катерина ІІ своїм Указом утверджує Таврійську губернію, серед семи повітів якої був і Мелітопольський, хоча населеного пункта з такою назвою ще не існувало. Виконуючи бажання цариці побудувати повітовий центр на місці нібито існуючого колись біля Молочного лиману грецького міста Меліта, князь Г.Потьомкін у своїй реляції (1784 р.) вказує: Мелітопольському повіту „построить город, наименованный Мелитополь, присутственные места... учредятся со временем сообразно числу и роду жителей”. Проте перипетії існування нового адміністративного і економічного центра лише починаються. Із-за російсько-турецької війни (1787-1791 рр.) припинилося переселення відставних солдат і селян на землі Північної Таврії, а місто, яке з’явилося в указах, на картах і в словниках втрачає назву, адміністративне значення. Поселенню повертається найменування Кизияр (за назвою балки і колишнього татарського аула). В 1795-1796 рр. на Молочних Водах біля села Кизияр поселяються відставні суворовські солдати і утворюють слободку Новоолександрівка (на честь О.Суворова). Незабаром обидва поселення злилися в один населений пункт – Кизияр-Новоолександрівка. В 1842 році указом імператора Миколи І у зв’язку із новим адміністративним поділом Таврійської губернії було визначено: „Уездными городами назначить: в Мелитопольском уезде казенное поселение Ново-Александровку наименовав оное Мелитополем... – Возложить на обязанность местного начальства – составить для города Мелитополя приличный герб и план, и оные предложения обустройства хозяйственных способов сего города, внесть на утверждение..., даровать городу Мелитополю все права и преимущества..., обратить в мещане тех жителей... ,которые изъявят на это желание, а прочих оставить в состоянии поселян...”.

Як свідчать історичні джерела, розвиток міста Мелітополя до 60-х років ХІХ століття відбувався вкрай повільно. Брудні вулички, глинобитні хати, вкриті соломою і очеретом, крихітне повітове училище, невеличка церква, кілька заводів – мануфактур і лише присутственні місця підтверджували, що це повітове містечко.

Помітні зміни на краще почалися із затвердженням у 1867 році плану будівельних перетворень і розробки архітектурного обличчя Мелітополя. Вводяться земські установи та установи міського самоуправління (1870 р.). На околицях міста з’являються крупні землеволодіння Фелібера, Корвацького та інших, виникають торгові лавки, постоялі двори, трактири, горілчані склади і погріби, розгортається ярмаркова торгівля, зароджується промисловість, в першу чергу, переробка сільськогосподарської продукції, будівельна індустрія. 1886 року брати Классени відкривають завод сільськогосподарських машин. З введенням в дію залізної дороги Лозова-Севастополь (1873 р.) Мелітополь стає на Півдні України помітним торгово-економічним центром, своєрідними „воротами в Крим”. Все це, безумовно, сприяло збільшенню кількості населення міста. У 1913 році у Мелітополі проживало 31666 осіб.

Кінець ХІХ - початок ХХ століття ознаменовані для міста ростом освітніх і культурно-просвітницьких закладів. Тут функціонувало 29 нижчих та 4 середніх навчальних заклади (реальне та комерційне училища, міська жіноча та приватна жіноча гімназії), міська громадська бібліотека (з 1902 р.), музей рідного краю (з 1909 р.).

Тяжкі випробування випали на долю Мелітополя на початку ХХ століття. Місто пережило революції, громадянську війну. Особливості його географічного розташування (близкість морських шляхів) не дозволили оминути місто ні військам кайзерівської Німеччини, ні арміям Денікіна, Врангеля, ні Повстанській армії батька Махна, ні Червоній Армії Південного фронту під командуванням М.Фрунзе.

З 1920 року почався радянський період розвитку Мелітополя. В результаті реформи адміністративно-територіального устрою в Україні (1923 р.) утворено Мелітопольський округ (проіснував до 1930 року). Зі створенням Запорізької області Мелітопольська міськрада перейшла у обласне підпорядкування (з 1939 року). Місто розквітало: зводилися житлові будинки, забудовувалися вулиці, сквери, розширювалася мережа медичних закладів, розвивалася народна освіта (в 1940-1941 навчальному році працювало 11 середніх і 7 початкових шкіл, 2 вузи – педагогічний і технічний вуз – завод ВТУЗ, кілька технікумів, в т. ч. бібліотечний), функціонувало 2 кінотеатри, міський парк культури і відпочинку.

На початку жовтня 1941 року місто окупували фашисти і перетворили його в крайовий центр під назвою „Мелітопольський край” та особливо укріплений район. У жовтні 1943 року після тяжких тривалих боїв опір гітлерівців було зломлено.

Післявоєнна відбудова міста та подальший розвиток народного господарства – справа невтомних рук мелітопольців. Сьогодні Мелітополь, де мешкає понад 160,7 тис. осіб – місто машинобудування і металообробки (ВАТ „Мелітопольпродмаш”, ВАТ „Автогідроагрегат”, ДП „Гідромаш”, Мелітопольський моторний завод ГРП „АвтоЗАЗ-Мотор”), легкої (трикотажна та швейна фабрики) та харчової (м’ясний і хлібний комбінати, молочний, пивоварний заводи та ін.) промисловості. Інтелектуальний потенціал представляють 2 університети, 5 технікумів, 7 ПТУ. До послуг громади 3 парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва (імені М.Горького, Красногірський, Залізничний), краєзнавчий музей, 9 бібліотек, Палац культури імені Т.Шевченка та два Будинки культури.

Література

Михайлов Б. Мелитополь: Природа. Археология. История. - 3 –е изд., испр. – Запорожье: Дикое Поле, 2006. – 280 с.:ил.

Исмаилов В. История города Мелитополя и узда: Альманах телеверсии "От короны до трезубца". – Мелитополь, 2006. – 220 с.

Караимы Мелитополя. – Мелитополь, 2004. – 198 с.

Арина А.К. и др. Социально-экономические изменения в деревне: Мелитопольский район (1885-1938 гг.) / А.Арина, Г.Котов, К.Лосева. – М.: Сельхозгиз, 1939. – 408 с. – Из содерж.: Мелитополь – центр политической и культурной жизни района. - С. 381-385.

Очерки города Мелитополя и его уезда в его графическом отношении / Сост. П.Дзякович. – Мелитополь: Типогр. Л.Л.Либермана, 1900. – 46 с.

***

Зализецкая С. Мелитополю подделали паспорт?: [Сколько же лет Мелитополю?] // Наш город Мелитополь. – 2006. – 9 марта (№ 10). – С.13.

История Мелитопольщины: Начало начал // Новий день. – 2006. – 15 черв. (№ 92-95). – С.8.

Таран В. Что в имени твоем, мой город? [Мелитополь] // Шанс. – 2005. – 17 марта. – С.13.

Мелитополь спасает свою историю // МИГ. – 2004. – 6 мая (№19). – С.7.

Карагодина А. Так когда же возник город Мелитополь?: [Версия] // Новий день. – 1994. – 16 лип.

***

Солонина Е. "Золотой" парк Мелитополя: [Парк культуры и отдыха им. Горького] // Суббота плюс. – 2006. - № 18 (4 – 14 мая). – С.11.

Морозова Т. Одним деревом стало больше: золотым: [Парк культуры и отдыха им. Горького получил награду "Золотое дерево" на всеукр. съезде директоров парков во Львове] // Наш город Мелитополь. – 2004. – 25 марта. – С.2.

Савина Т. Городской сад был достопримечательностью города // Шанс. - 2004. – 15 апр. – С.14.

Прекрасный парк Стамболи был достопримечательностью Мелитополя // Шанс. – 2004. – 25 марта. – С.14.

З 1788–1789 років розпочинається переселення на землі Катеринославщини німців католицького, лютеранського і менонітського віросповідань. Очолили цей процес меноніти. Сектанти – анабаптисти голландського походження, які переселились свого часу до Прусії. Їх секта була утворена ще у ХУІ ст. і отримала назву на честь її засновника Менно Сімоніса. Члени секти відмовлялися від обряду хрещення, виступали проти церкви і священства, критикували розкіш і були противниками не тільки військової служби, а й самого носіння зброї. Ведучи тільки строгий спосіб життя, вони займалися землеробством і скотарством і в цьому досягли значних успіхів. Однак малоземельна Прусія не могла забезпечити їх у належній мірі земельними наділами, крім того, їх примушували служити у війську. Тож менонітам доводилось досить серйозно задумуватися над доцільністю свого подальшого перебування у Прусії. Під час Семирічної війни (1756 – 1763 рр.) з їх проблемами познайомився російський полководець граф Рум`янцев – Задунайський. Ним і було запропоновано російському уряду запросити на південь держави цих землеробів, які й самі не були проти того. Та пройшло більше 20 років, поки менонітські переселенці не розпочали свій перехід до Росії. Це сталося у 1788 році. Отримавши дозвіл Катерини ІІ, який посилювався і спеціальним маніфестом 1785 року, згідно якого іноземців запрошували селитися в Росії, 228 менонітських родин (510 чол. і 400 жін.) залишили Данціг і перейшли до нової своєї Батьківщини. Державою їм були надані значні права: вони визволялись від військової служби і солдатських постоїв у своїх будинках; їм було надане право займатися торгівлею і заводити фабрики; отримали меноніти і пільгу від сплати податків на 10 років. Кожній родині відводилась і корисна земля у розмірі 65 дес. За законом земля не ставала власністю колоніста, а лише знаходилась у загальній власності всієї колонії. Однак, згідно жалуваної грамоти імператора Павла І від 6 вересня 1800 року, вже установлювалось, що та земля переходила колоністам у їх "безспірне вічно спадкове володіння". Також надавалася переселенцям грошова допомога від 300 до 500 карбованців; посівний матеріал і ліс для будівництва. І головне для менонітів – вони отримували право на свободу віросповідання. Спочатку (1789) планувалося поселити менонітів у степовій зоні Лівобережжя, при впадінні р. Конка до Дніпра. І хоча мали переселенці своїх коней, стада худоби, а дехто з них володів значними сумами грошей (10 – 12 тис. дукатів), вибрана для них степова місцевість здалася їм зовсім непридатною для життя. Тому, князь Потьомкін перевів менонітів у більш обжиті землі колишньої Кодацької паланки і острова Хортиця. Тут 1790 року на 30 тис. десятинах найкращої за своїми якостями землі поблизу м. Олександрівськ і заснували вони 8 колоній: Хортиця (сучасна Верхня Хортиця), Розенталь (Канцерівка), Острів Хортиця, Ейнлаге (Кічкас), Кронсвейде, Нейенбург (Малашевка), Нейєндорф (Широке) і Шенгорст. Ці колонії поклали початок Хортицькому менонітському округу. Але всі названі поселення були розміщені на території, що відносилась до Катеринославського повіту. Протягом 1790 - 1796 років ще 117 менонітських родин поселилися на відведених для них землях. У 1795 році меноніти заснували і перше своє поселення в Олександрівському повіті (яке теж ввійшло до складу Хортицького менонітського округу) – колонія Шенвізе неподалік від самого Олександрівська (сучасна територія завода "ЗАЗ"). У цій колонії оселилося 17 родин (з названих 117). На 1795 рік колонія володіла 840 дес. зручної і 160 дес. незручної землі, проживало ж у цьому поселенні 74 чол. і 63 жін. Слід відмітити, що німецькі колонії були досить невеликими за розмірами. У середньому вони планувалися на 20 - 22 родини. Зайві ж родини, аби не ділити на них надані землі, мусили покидати стару колонію і засновувати нову. Не всі нащадки мали отримувати у спадщину батьківську землю – лише старший син. Решта ж одержувала гроші і змушена була займатися своєю справою – ремеслом, промислом тощо. Тож менонітські поселення розвивалися не тільки як сільськогосподарські осередки, а й як торговельно – промислові.

Література

Хортиця: [Фотоальбом] / Текст: М.Остапенко, С.Тихонов. – Запоріжжя, 2007. – 10 с.: іл., карта. – Із змісту: [Про перші поселення німців – колоністів на о. Хортиця]. – С.4.

Исмаилов В. От короны до трезубца: История г. Мелитополя и уезда: Альманах телеверсии. – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2006. – 220 с. – Из содерж.: Гл. V: Менониты. Немцы. – С. 151-157.

Єременко М. Край шляху Муравського: Нариси з історії Чернігів. р-ну. – Запоріжжя: Лана-друк, 2006. – 436 с. – Із змісту: Початок німецької колонізації краю. – С. 52-56.

Запорожье и запорожцы/ Сост. Н. Кузьменко, Н.Михайлов. – Запорожье: Тандем – У,2005. – 336 с.: ил. – Из содерж.: Династия Леппов. – С.56

– 57; Династия Коппов. – С.57 – 58; Династия Нибуров. – С.58 – 59; Династия Гильдебрандов. – С. 59.

Запорожская область: Природа. История. Архитектура: Ил. энц. – Запорожье: Дикое Поле, 2004. – 344 с.: ил. – Из содерж.: [Хортиц. меннонит. округ]. – С. 159-160.

Немцы Приазовья: История и судьбы. – Симферополь: Дикое Поле, 2004. – 280 с. – Із змісту: Михайлов Б. Меннониты. – С.174 -184.

Державна етнонаціональна політика: прав. та культурол. аспекти в умовах Півдня України: Зб. наук. праць V Всеукр. наук.-практ. конф. (2-3 жовт. 2003 р., м. Запоріжжя)/ ЗНТУ. – Запоріжжя, 2003. – 244 с. – Із змісту: Романюк М. Борошномельна промисловість у менонітських колоніях Півдня України (кінця ХVIII- початок ХХ століття). – С. 81-85.

Чиженок Ю. З історії заселення і освоєння земель Олександрівського повіту Катеринославської губернії (з другої половини ХУІІІ ст. до 1861 р.). – Запоріжжя: ЛІПС, 2003. – 175 с. – Із змісту: Іноземна колонізація земель Олександрівського повіту. – С.60 – 66.

Карагодин А. Александр Первый: (Последнее путешествие). – Запорожье: ЛИПС, 2000. – 244 с. – Из содерж.: "Во славу бога, императора и нового Отечества". – С.92 – 95; Особенности быта меннонитов. – С.98 – 113; Степной оазис: [Колония Штейнбах]. – С.117 – 119; По немецким колониям...- С.125 -129; А.И.Клибанов о меннонитской колонизации на юге России. – С.130 – 133; Арлау (Орлов). – С.133 – 134; Рикенау. – С.134 – 135; От Арлау до Альтонау...- С.140 – 142; Е.И.Дружинина о меннонитах. – С.142 – 143; Молочанский меннонитский округ. 1806 г.; 1830 г.: [Карты]. – С.235, 236; Усадьба меннонита: [Ил.]. – С.237.

Романюк М. Освіта Хортицького менонітського округу (кінець ХУІІІ – початок ХХ ст.) // Теоретичні та практичні питання культурології: Зб. наук. ст. – Запоріжжя, 2000. – Вип.3. – С.229 – 232.

Карагодин А. История Запорожского края (1770 - 1917). - Запорожье, 1998. – 285 с. – Из содерж.: Немецкая колонизация. – С.40 – 43.

Народи Південної України: Історія та культура. – Запоріжжя, 1997. – 48 с. – Із змісту: Пилипенко А. Меннониты на Запорожье. – С.24 – 27.

Народи Північного Призов`я: (Етніч. склад та особливості побутової культури). – Запоріжжя: Просвіта, 1997. – 175 с. – Із змісту: Меноніти. – С.17 – 21.

Авдеенко С. Немцы – колонисты в Таврии // Авдеенко С. Последний атаман. – Мелитополь, 1995. – С. 47-57.

Немцы в Росии и в СНГ. 1763-1993. – Берлин - Москва, 1993. – 96 с.

Из прошлого Запорожья: (Материалы к спецкурсу по ист. краеведению для студентов и учителей истории): Сб. ст. преподавателей каф. ист. краеведения и спец. ист. дисциплин. Вып. I / ЗГУ. – Запорожье, 1992. – 90 с. – Из содерж.: Карагодин А. Из истории заселения юга Украины немецкими колонистами. – С. 17-47; Карагодин А. Немецкие колонии на юге Украины: (этнограф. заметки). – С. 48-73.

История Запорожского края в дооктябрьский период: Тезисы обл. ист.-краев. конф. 16 апр. 1991 г. – Запорожье, 1991. – 72 с. – Из содерж.: Марченко В. К история создания немецких колоний в Запорожском крае в конце ХVIII – 1-й половине ХІХ вв. – С. 32-33; Карагодин А. Немецкие колонии на юге Украины: (Из истории развития нем. культуры в Запорож. крае). – С. 62-67.

Киценко М. Хортиця в героїці і легендах: Іст. – краєзнав. нарис. - Дніпропетровськ: Січ, 1991. – 150 с.: іл. – Із змісту: Колонізація Хортиці. – С.70 – 81.

Малочисленные национальности юга Украины: история и современность: Тезисы к обл. науч. - практ. конф. 19-20 окт. 1990 г. – Запорожье, 1990. – 87 с. - Из содерж.: Крылов Н., Бортникова Л. Роль немцев-колонистов в освоении степного Приднепровья и Приазовья (ХVIII- ХХ вв.). – С. 11-13; Петренко М. Из истории Хортицкого меннонитского округа: социально-экономическое развитие. – С. 18-19.

Бичук И. Верхняя Хортица: (Ист. очерк). – Запорожье, 1980. – 35 с. – Из содерж.: [О заселении немцами - колонистами о. Хортицы и прилегающего Правобережья: 1789 г.]. – С. 7-10.

Кабузан В. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХУІІІ – первой половине ХІХ века (1719 - 1858). – М.: Наука, 1976. – 307 с.

Крестьянинов В. Меннониты. – М.: Политиздат, 1967. – 223 с.

Постников В. Южно – русское крестьянское хозяйство. – М., 1891.

Семенов Д. Отечествоведение: Россия по рассказам путешественников и ученым исследованиям. Т.II: Южный край. – СПб, 1871. – 298 с. – Из содерж.: Колония Кичкас на Днепре. – С.219 – 227.

Клаус А. Наши колонии: Опыты и материалы по истории и статистике иностран. колонизации в России. Вып. 1. – СПБ, 1869. – 376 с.+ 106 с. (прилож.).

Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края: В 2 ч. Ч.1. – Одесса, 1850. – 366 с. – Из содерж.: Немцы. - С.256 – 257.

Герсиванов Н. Военно – статистическое обозрение Российской империи: Таврическая губерния. – СПб., 1849. – Т.ХІ. – Ч.2.

* * *

Чуприна А. Меннонитские "твердыни" Запорожского района // МИГ. – 2007. – 20 дек. – С.54.

Чайка О. Создание системы социального страхования на предприятиях, принадлежащих меннонитам // Музейний вісник. – 2003. – №3. - С.75 – 83.

Чайка О. История заводов Леппа и Вальмана в Екатеринославской губернии: (По материалам Гос. архива Запорож. обл.) // Музейний вісник. – 2002. - №2. – С.99 – 108.

Чайка О. Усадьба, дом и быт меннонитов в ХІХ веке // Музейний вісник, - 2001. - №1. – С.56 – 59.

Воловник С., Завамешин В. Первые ласточки // Мелитоп. ведомости. – 1999. – 5 апр.

Немецкая прививка на казацкой земле // Запороз. Січ. – 1995. – 26 січ.

Егорова И. О меннонитах расскажут музейные экспонаты и научные доклады: [О выставке "Меннониты в царской России и Советском Союзе" в Запорож. обл. краевед. музее] // Индустр. Запорожье. – 1999. – 28 мая.

Цыбур И. Были немцы в Запорожье // Ноес лебен. – 1989. - №8. – С. 6.

Щевський А. "Ще вчора це було б неможливим": [До 200-річчя переселення менонітів на Запоріжжя] // Запоріз. правда. – 1989. – 20 серп.

165 років від дня народження А. В. Корвацького (1844-1907), земського лікаря Мелітопольського повіту

Народився 1844 року в Херсоні в сім`ї стряпчого судової палати Василя Станіславовича Корвацького. Дитинство та отроцтво пройшли в бідній багатодітній родині.

Після закінчення Херсонської чоловічої гімназії Андрій в 1868 році вступив до Санкт–Петербурзької медично–хірургічної академії. Ще будучи студентом, приймав участь в подіях, відомих в історії як "студентські заворушення", відвідував таємні сходки та зібрання народників. В 1869 році його було заарештовано та за рішенням суду відчислено з академії з висиланням на батьківщину під гласний нагляд поліції.

1873 року Андрій Васильович від’їздить до Германії та вступає до Вюрцбургського університету на медичний факультет, а згодом (1877) повертається до Росії та підтверджує у Київському імператорському університеті імені Святого Володимира диплом хірурга. Цього ж року молодий лікар Корвацький розпочав свою лікарську практику в Ананьєвському повіті Херсонської губернії, потім – у Чернігівському земстві.

В 1878 році був призначений земським лікарем Василівської 4 –ї земської дільниці Мелітопольського повіту Таврійської губернії. І все своє подальше подвижницьке життя цілком, без залишку, присвятив служінню найбіднішому селянству. З 1879 року Андрій Васильович – земський лікар 10-ї земської дільниці Мелітопольського повіту Таврійської губернії, перший хірург Мелітополя, лікар Мелітопольського реального училища.

1883 року розпочалась наукова садівнича діяльність А.В.Корвацького: зав`язалося листування з Л.П.Симиренком та іншими відомими вченими – садівниками. В селі Семенівка на супіщаному чорноземі він заклав дослідний сад та виноградник площею в один гектар. Поруч улаштував артезіанський колодязь з вітряним двигуном для поливу.

1887 року Андрій Корвацкий на рухливих пісках Кизияра поблизу Мелітополя заклав дослідницький сад та розсадник. Цього ж часу він вивчав гідрогеологію місцевості та в результаті цієї роботи відкрив свердловину, вода якої рекомендована як лікувальна мінеральна (з 1955 року розпочався промисловий розлив води "Мелітопольська мінеральна"). За рекомендаціями А.В.Корвацького розпочато буріння глибоких свердловин Бучацького водоносного горизонту для поліпшення водопостачання Мелітополя та забезпечення населення якісною питною водою.

Лікар – народник А.В.Корвацький запровадив концепцію пріоритетності проведення санітарно – гігієнічних, профілактичних та комплексу практичних оздоровчих заходів в Мелітопольському повіті та м. Мелітополі. 1897 року на домагання Андрія Васильовича була заснована Мелітопольська міська санітарна станція. В 1899 році Корвацкий приймав участь в проектуванні та будівництві нової земської лікарні (нині – Мелітопольська міськлікарня № 1).

Він – автор наукових праць з садівництва та виноградарства, учасник сільськогосподарських конкурсів та виставок у Ялті, Парижі, Реймсі.

Помер 1907 року в м. Мелітополі. Похований на території дослідного саду (нині – І відділення Українського НДІ зрошуваного садівництва).

1 листопада 2000 року рішенням Мелітопольської міської ради проїзду від проспекту 50-річчя Перемоги до провулку Челюскінців присвоєно ім`я Корвацького.

У 2001 році була заснована стипендія імені А.В.Корвацького, яку отримують найкращі студенти Мелітопольського медичного училища.

2004 року мелітопольці урочисто відзначили 160 – річчя від дня народження Андрія Васильовича Корвацького. Апофеозом вшанування пам’яті видатного земляка став телевізійний фільм "Зірка Корвацького" мелітопольського тележурналіста Віктора Ісмаілова, котрий став переможцем в номінації "Журналістська майстерність" VІІІ відкритого творчого конкурсу журналістів "Срібне перо" в Ялті 26 листопада 2005 року.

12 вересня цього ж року біля Мелітопольського училища культури відбулося урочисте відкриття пам`ятника земському лікарю Андрію Васильовичу Корвацькому (скульптор В.Носов, викладач училища). Та найкращим пам`ятником А.В.Корвацькому є промислові інтенсивні сади на піщаних землях південної України.

Зусиллями ентузіастів – краєзнавців міста Мелітополя, а також головного державного санітарного лікаря Мелітополя Володимира Івановича Резника, повернулося із забуття ім`я одного з видатних земляків, який прославив наш край.

Література

Корвацкий А. Докладная записка в Мелитопольскую уездную Земскую Управу // Постановления ХХХIII очередного Мелитопольского уездного земского собрания. – Мелитополь, 1898. – С. 388-392.

***

Вольвач П., Різник В. Провісник: Іст. – док. нарис: В 2 т. Т.I. – Сімферополь – Мелітополь: Видав. будинок ММД, 2008. – 384 с.

Вольвач П., Різник В. Провысник: Іст. – докум. Нарис: В 2 т. Т.II. – Сімферополь – Мелітополь: Видав. Будинок ММД, 2008. – 215 с.

Вольвач П., Дубровский З. Среди песков за шляхом Муравским: История, факты, воспоминания, размышления, биографии, письма. – Мелитополь, 2007. – 254 с.

Резник В. Андрей Корвацкий: врач и гражданин: (К 160-летию со дня рождения). – Мелитополь, 2004. – 244 с.

***

Резник В. Ступени познания: Сб. науч. - практ. ст. – Запорожье: Дикое Поле, 2006. – 496 с. – Из содерж.: [Об А. В. Корвацком]. – С. 10-17; 32-40; 158-163; 168-171; 223-226; 462-470; 472-476; 482-494.

Исмаилов В. От короны до трезубца: Альманах телеверсии: История города Мелитополя. - Мелитополь, 2006. – 219 с. – Из содерж.: [Корвацкий А. В.]. – С. 112.

Кто есть на Мелитопольщине: Информ. - биогр. сб. – Х.: Факт, 2004. – 519 с. – Из содерж.: Корвацкий Андрей Васильевич. – С. 479 - 480.

Михайлов Б. История города Мелитополя. – Запорожье: ИПК "Запоріжжя" – РИО "Издатель", 1998. – 238 с. – Из содерж.: [О зем. враче Мелитоп. уезда Корвацком А. В. (1844-1907)]. – С. 96-99.

***

Россия: Полное геогр. описание нашего Отечества: Настол. и дорож. кн. / Под ред. В.П.Семенова – Тянь – Шанского. Т.ХIУ: Новороссия и Крым. – СПб, 1910. – 983 с. – Из содерж.: [В т. ч. об имении врача А.В.Корвацкого в с. Кизияр (Новая Дача и Старая Дача)]. – С.668.

***

Супруненко В. Мелитопольская черешня: [В т. ч. об А. В. Корвацком] // МИГ. – 2008. – 12 июня. – С.50.

Крыжановская Е. "Среди песков за шляхом Муравским" // Новый день. – 2007. – 4 окт. – С. 8.

Об Андрее Корвацком будут знать потомки // Надежда. – 2007. – 28 сент. – С. 2.

Резник В. Преобразователь Северной Таврии // Запорож. санитар. вестник. – 2007. – №2 (февр.). – С. 7.

Резник В. А. В. Корвацкий – Л. П. Симиренко: неизвестные страницы // Мелитоп. ведомости. – 2005. – 26 окт. – С. 7.

Тимофеев В. Портрет знаменитости: [Мелитоп. Худож. Н.Чумаков – Славов завершил работу над портретом земского врача А.Корвацкого] // Шанс. – 2005. – 14 июля. – С.7.

Тимофеев В. Андрей Корвацкий крупным планом // Новий день. – 2003. – 8 окт. – С. 14.

Резник В. Сады доктора Корвацкого // Созвездие: (Регионал. программа "Зоряний шлях"). – 2000. - №2. – С. 75.

Резник В. Народник Андрей Корвацкий // Новий день. – 2000. – 10, 17 черв.; 1 лип.

Резник В. Гигиена труда второй половины 19 века в научных работах земского врача А. В. Корвацкого, основателя Мелитопольской санитарной станции // Запорож. мед. журн. – 1999. - №1.

Резник В. В заботах о народном здравии прошлой жизни одного из наших замечательных земляков // Мелитоп. ведомости. – 1998. – 26 дек.

Ильинский А., Семаш Д., Вольвач П. Пионер освоения песков // Садоводство. – 1977. - №5. – С.46 – 48.

Семаш Д., Вольвач П.. Садами приборкані піски // Сіл. вісті. – 1977. – 10 черв.

Вольвач П. Сады Корвацкого // Запоріз. правда. – 1976. – 13 верес

Лиходід С. Про одну доповідну записку земського лікаря // Серп і молот. – 1976. – 16 черв.

Сушко К. Живе ім`я // Комсомолець Запоріжжя. – 1976. – 16 серп.

Шевелев М. Родники // Правда Украины.- 1972. – 17 февр.

Шевелев М. Чисті джерела // Запоріз. правда. – 1970. – 30 листоп.

***

Открытие памятника А. В. Корвацкому в Мелитополе 12 сентября 2005 года: [Фото] // Резник В. Ступени познания. – Запорожье, 2006. – С. 364 - 365.

Тимофеев В. Земляку, который прославил наш край: [12 сент. возле Мелитоп. училища культуры был открыт памятник А. В. Корвацкому] // Шанс. – 2005. – 15 сент. – С. 3.

Возвращение из забытья // Наш город. – 2005. – 15 – 22 сент. (№37).

Поява чехів на території України пов’язана з масовою їх міграцією в 60-і роки ХІХ століття. Основною причиною переселення були економічні умови і посилення національних утисків з боку Австрійської монархії, які склалися в Чехії в середині позаминулого століття. Вихідці з Богемії, Моравії спочатку поселялися в якості орендарів і ремісників у Полтавській губернії, а з часом перебралися освоювати землі Криму. Однак життя в степовому Північному Причорномор’ї було нелегким і деякі із чехів-колоністів вирішили пошукати інше місце для поселення. Російською імперією була виділена під заселення 38-а казенно-оброчна ділянка у Мелітопольському повіті Таврійської губернії. Після довгих обговорень туди і відправилися 92 сім’ї з Перекопського повіту, а вже в квітні 1869 року ними було засновано село Чехоград (з 1946 року Новгородківка).

Чехи-переселенці отримували від російського уряду землю (по 10,5 десятин на душу населення), звільнялися від казенних і земських платежів, військової повинності, мали право на адміністративне самоуправління та інші пільги.

Основним заняттям чехів Мелітопольщини (як і всіх інших) було землеробство, яке ділилося на 3 головні галузі: хліборобство, городництво та садівництво. Працелюбність, уміння вести господарство, використання прогресивних методів, сучасних сільськогосподарських знарядь праці, а також етнокультурні контакти привели чехоградців через кілька десятиліть до матеріального благополуччя. Будинки чехи будували з цегли, дахи вкривали черепицею, яка вироблялася на заводах Таврійської губернії. В кінці 90-х років ХІХ століття чехоградська сільська община мала у своєму користуванні 3355 десятин землі загальною вартістю 40931 руб. За статистичними даними того періоду тут діяло повітове державне училище, де навчалося 70 юних чехоградців (переважно хлопчики), а 12 серпня 1887 року при сільській управі була відкрита безкоштовна народна бібліотека. В 1915 році у 101 будинку Чехоградської колонії, яка знаходилася у віданні опікунського комітету Ейгенфельдської волості, мешкало 560 жителів (в т.ч. 253 чоловіка і 307 жінок). Про освіченість чехів-колоністів свідчать, зокрема, матеріали Мелітопольського чергового повітового земського зібрання, де в одній із доповідей щодо стану народних читань вказано: „Наиболее успешно велись чтения в Васильевке, Чехограде...”.

...Буремні події початку та середини ХХ століття не оминули і Чехоград. Його мешканці жили одним життям з усією країною. Були тут і світлі і темні плями, були значні досягнення, успіхи і прорахунки, були героїчні ратні і трудові подвиги. Однак жителям Новгородківки вдалося зберегти головне: національну ідентичність, самобутність, релігію, культуру, традиції. Зараз тут проживає 1155 осіб, із них половина - етнічні чехи. Все доросле населення працює в одному з найкращих в районі господарств – агрофірмі „Україна”, а їхні діти навчаються в середній школі, дошкільнята відвідують дитячий садок. До послуг сільчан Палац культури, музична школа, бібліотека. На кошти католицької церкви збудований костьол Святої Трійці. З 1990 року в селі діє культурно-просвітницький центр „Чехоград”, який об’єднує 450 осіб. Тоді ж утворився і фольклорний ансамбль „Чехоградська гудба”, відомий далеко за межами області. 1996 року в Новгородківці створено центр чеської національної культури. Чехи Мелітопольського району підтримують тісні зв’язки зі своєю прабатьківщиною через Всеукраїнську раду чехів, Посольство Чехії в Україні, відділ культурних зв’язків Міністерства закордонних справ.

Література

Административно-территориальное деление Мелитопольского района Запорожской области на 1 января 2006 года: Справ. / Сост. Н.В.Мохов. – Мелитополь, 2007. – 92 с.: ил. – Из содерж. : [с. Чехоград]. – С.43; [с. Новгородковка]. – С.55.

Исмаилов В. От короны до трезубца: История города Мелитополя и уезда: Альманах телеверсии. – Мелитополь, 2006. – 220 с. – Из содерж.: Гл. ХІ: Чехи. – С.172-175.

Мохов В., Матвейчук Г. Духовна культура чехів Запорізького краю // Мій рідний край – Запоріжжя, 2006. – С.109 – 115.

Пам’ятники історії та культури Запорізької області. Вип.6.: (Запорізький та Мелітопольський райони). – Запоріжжя, 2003. – 123 с. - Із змісту: Новгородківка: [Пам’ятки археології]. – С.72; [Пам’ятки історії]. – С.100-101.

Арина А. И др.. Социально – экономические изменения в деревне: Мелитопольский район (1885 – 1938 гг.) / А.Арина, Г.Котов, К.Лосева. – М.: Сельхозгиз, 1939. – 407 с. – Из содерж.: [Чехоград]. – С.10, 22, 37, 44, 137, 208, 223, 279.

Постановления Мелитопольского очередного уездного земского собрания 46-й очередной сессии созыва 26 сент. – 3 окт. 1911 г. – Мелитополь: Типогр. Г.И.Лифшица, 1912. – 878с. + посел. – Из содерж.: Народные чтения: [В т.ч. в Чехограде]. – С.413.

Постановления ХХХІІІ очередного Мелитопольского уездного земского собрания. 1899. – 428 с. – Из содерж.: [В т.ч. о Чехоград. зем. – обществ. нар. училище]. – С. 182.

Постановления ХХХІІ очередного Мелитопольского уездного земского собрания. 1897 г. – Мелитополь: Типогр. Г.И.Лифшица, 1898. – 400 с.

– Из содерж.: Ведомость о состоянии бесплатных народных библиотек Мелитопольского уездного земства со времени их открытия по 1 авг. 1897 г.: [В т.ч. в Чехограде]. – С.312.

Сборник статистических сведений по Таврической губернии. Т.ІХ: Памятная книжка Таврической губернии / Под ред. К.Вернера. – Симферополь: Типогр. газ. «Крым», 1889. – Из содерж.: Исторический очерк заселения губернии: [В т.ч. об образовании колонии Чехоград].- С.10.

***

Рыбка М. "Маленькая Чехия" принимает гостей: [Новгородков. центр чеш. нац. культуры] // Надежда. – 2007. – 2 февр. (№5). – С.1, 7.

Лаврик И. Открыт "островок Чехии" в Новгородковке // Новий день. – 2001. – 27 жовт.

Рыбка М. "Родзинка" значит "Изюминка": [О чеш. Жен. Клубе в с.Новгородковка] // Мелитоп. ведомости. – 2001. – 29 марта. – С.3.

Меренков В. Истоки нашей духовности // Новий день. – 2000. – 14 груд.

Чехоград // Новий день. – 1992. – 12 трав.

Кузьменко Н. Спасти от забвения: Культура, события, мнения // Индустр. Запорожье. – 1991. – 21 февр.

"Лес – это особенный, бесконечно добрый
и бесконечно щедрый организм,
который не просит ничего для поддержки своего
существования и великодушно рассыпает продукты
собственной жизнедеятельности: он берет под защиту
все живые существа и предлагает тень даже лесорубам,
которые губят его".
Будда

Алтагірський заказник – зоологічний заказник загальнодержавного значення (з 1974). Знаходиться у Якимівському районі Запорізької області, в урочищі на правому березі Молочного лиману Азовського моря. Перебуває у віданні Мелітопольського лісомисливського господарства. Назва тюркського походження, означає місце, розташоване під довгим горбом, біля підошви двосхильного підвищення. Лісовий масив закладено у 80-х рр. ХІХст. Нині це оаза серед типового південного степу. Створення Алтагірського лісництва пов`язане з іменем видатного українського лісівника П. Сивицького, який 1899 року висадив перші саджанці дерев. Нині ліс займає площу 1193 га, виконує важливу ґрунтозахисну функцію – затримання руху піску. У деревостані переважають однопорідні насадження з білої акації колючої, сосни кримської, сосни звичайної, сосни Веймутова, ялівця Віргінського, ясенів високого та американського, дуба звичайного. Зустрічаються також різні види клена (польовий, ясенелистий, цукристий, татарський) та тополі (бальзамічна, болле, біла, чорна, пірамідальна), в'яз, шовковиця біла, чорна, глід звичайний, всього близько 100 видів дерев та кущів. До Червоної книги України занесені цимбохазма дніпровська, ястрогал пухнасто-квітковий та ковила Лессінґа. Фауна представлена козулею, зайцем русаком, диким кабаном, лисицею, куницею кам'яною. Серед рептилій зустрічаються степова гадюка, ящірка, вуж. Гніздиться близько 30 видів птахів, на прольоті – близько 80 видів, зокрема шуліка чорний, яструб-тетерев'ятник, пугач (занесені до Червоної книги України). Лісовий масив Алтагір – рекреаційна зона; на схилах Молочного лиману розташовані бази та табори відпочинку. В 1956 – 1960 роках тут побудовано стаціонарну науково - дослідну біологічну станцію Мелітопольського педагогічного університету.

Література

Мій край – Якимівщина: (Природні топоніми та ойконіми Якимівського району Запорізької області)/ МДПІ; Аносов І. та інші. – Якимівка - Мелітополь, 2006. – 112 с. – Із змісту: Алтагірське лісництво. – С. 45-46, 59, 60-61.

Барабоха Н. та ін. Топонімічний словник – довідник Запорізької області: Природні топоніми / Н.Барабоха, О.Арабаджі, О.Барабоха. – Мелітополь, 2005. – 82 с. – Із змісту: Алтагірське лісництво. – С.9.

Запорожская область: Природа. История. Архитектура: Ил. энц. – Запорожье: Дикое Поле, 2004. – 333 с. – Из содерж.: [Алтагир. лесн. массив]. – С. 80.

Шилова Л., Тимашова В. Географія рідного краю: Запорізька область: Навч. посіб. для учнів 5 кл. – Запоріжжя: Просвіта, 2002. – 120 с. – Із змісту: Заказники Запорізької області: [В т. ч. про Алтагірський ліс]. – С. 113.

Енциклопедія сучасної України. Т. 1:А. – К., 2001. – 824 с. – Із змісту: Левада О. Алтагірський заказник. – С. 395.

Гнєдашев В. Якимівський район на тлі Запорізької області: Іст.-геогр. огляд з метод. порадами. – Мелітополь, 1998. – 53 с. – Із змісту: [Алтагірський ліс]. – С. 60-61, 86-87.

Географічна енціклопедія України: В 3 т. Т. 1: А-Ж. – К.: УРЕ, 1989. – 416 с.: іл. – Із змісту: Рогатко І. Алтагірський заказник. – С. 35.

Природно-заповідний фонд Української РСР: Реєстр-довід. заповід. об`єктів. – К.: Урожай, 1986. – 223 с. – Із змісту: [В т. ч. про Алтагірський заказник]. – С. 64.

Сушко К., Литневский Г. Заповедное Запорожье: Путеводитель. – Днепропетровск: Промінь, 1981. – 134 с.: ил. – Из содерж.: Поправка к легенде. – С. 74-79.

Фоменко В. Звідки ця назва. – Дніпропетровськ: Промінь, 1969. – 103 с. – Із змісту: Алтагір. – С.17; Богатир .- С.24.

* * *

Черноморец В. Лес в степи: (Из истории степного лесоразведения): [В т. ч. об Алтагирской и Родионовской дачах]// Музейний вісник. – 2002. - №2. – С. 129-131.

На правому березі, у районі сучасного санаторія "Великий Луг" 80 років тому, була відкрита амбулаторія, яка обслуговувала тих, хто зводив Дніпрельстан.

Перший головний лікар її - Троїцький. 7 вересня 1929 року амбулаторія переїхала до приміщення, в якому і сьогодні знаходиться 3-я Запорізька міська лікарня.

Нова лікарня була медично-санітарною частиною Дніпрельстану і підпорядковувалася безпосередньо начальнику будівництва О. В. Вінтеру. Головним лікарем був А. С. Могильний. Тут лікувалися і робітники Дніпрельстану, і населення міста.

У роки Вітчизняної війни лікарня функціонувала як госпіталь.

З грудня 1943 року тут були відкриті спеціалізовані відділення: хірургічне, гінекологічне, пологове, ЛОР, очне.

У 1951 році лікарня набула статусу 3-ї міської, а головними пацієнтами її стали мешканці Ленінського району обласного центра .

Сьогодні лікарня має: поліклініку, жіночу консультацію та стаціонар. Особливо авторитетними у городян є хірургічне, офтальмологічне, ЛОР-відділення. Унікальності цьому лікувальному закладу надають гнійно-септичний центр та центр механічних жовтух.

Література

Медицина Запорізької області: Історичні нариси. – Запоріжжя: Дике Поле, 2001. – 412 с.: іл. – Із змісту: Міська лікарня №3 [м. Запоріжжя]. – С. 205-208.

Новое Запорожье: Хроника развития большого города. 1921-2006 / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Днепропетровск, 2006. – 216 с.: ил. – Из содерж.: [О гор. больнице №3]. – С. 52, 53.

* * *

Дышите глубже: Накануне своего 80 – летия одна из самых старых больниц Запорожья получила жизненно важный аппарат для наркоза // Суббота плюс. – 2008. – 29 мая (№22). – С.10.

Кліковка Г. Іменини ровесниці Дніпрогесу // Запоріз. правда. – 2004. – 25 листоп. – С. 10.

Кобинець А. Лікарня-ветеран // Запоріз. правда. – 1999. – 28 верес. – С. 5.

Кобинець А. Лікарня-ветеран знеболює душі // Ваше здоров'я. – 1999. – 12 листоп Григорьева В. История одной больницы // О3. – 1999. - №6 (авг). – С. 4-5.

Література

Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. - биогр. сб. – Х.: Факт, 2004. – 519 с. – Из содерж.: Санаторий «Кирилловка». – С. 78-79.

* * *

Наумов А. Санаторий «Кирилловка»: можно вылечить все болезни и отдохнуть от дел мирских и катаклизмов // Подробности. – 2004. – 24 мая. – С.23.

В санатории «Кирилловка» лечат практически все. Даже псориаз // Досье. – 2003. – 7 авг. – С.12.

Николаев В. Я еду к морю, я еду к ласковой волне // Досье. – 2003. – 10 апр. – С.14.

Костенко О. Цілюща Кирилівка // Робіт. газ. – 2001. – 29 берез.

Кобинець А. Маленька Італія на Азовськім узбережжі // Ваше здоров’я. – 2000. – 30 черв. (№44). – С.13.

Хоча Приазовське рудоуправління, спадкоємцем якого є ЗАТ "Мінерал", засноване у 1929 році, історія підприємства має значно глибші корені. Промисловий видобуток каоліну та вогнетривкої глини в Пологівському родовищі розпочали в 1924 році, коли була створена Янценська дільниця. А непромисловий? В тих же Кінських Роздорах, поблизу яких пролягав Моравський шлях на Крим , білою глиною, себто каоліном, споряджали чумацькі мажари, бо там, де були українці, були й біленькі хатки. А з вогнетривкої, себто рудої глини, випалювали цеглу на будівництво храмів, черепицю і посуд. Перше козацьке село на території району, яке спалили татари, називалося Гончарівкою. А в Кінських Роздорах був свій ливарний завод Анісімова, збудований на місцевому матеріалі...

Однак головні події розгорталися поблизу хутора німецького колоніста Янцена та села Шевченко-2, яке в 60-і роки ХХ століття стало безіменним житловим масивом райцентру. Безіменним – для влади, а в народі цей житловий масив називають Кагаліном. І живуть тут кагалінці, бо всі вони тим чи іншим чином пов`язані з видобутком та переробкою каоліну (ЗАТ "Мінерал", ВАТ "Хімзавод "Коагулянт" і "Прогрес", СП "Дніпрокераміка"). То ж ювілей гірницького колективу близький усім жителям.

Література

Овсяник О., Чудновський О. Багатство "Мінералу": (70 – річний шлях). – Пологи: Факел, 2000. – 112 с.

***

Пологівському району – 80 років. – Запоріжжя: ВПК "Запоріжжя", 2003. – 49 с. –Із змісту: ЗАТ "Мінерал". – С.18 – 19.

Моє місто Пологи: Іст. - докум. розповідь. Ч.2. – Запоріжжя, 1997. – 192 с. – Із змісту: ЗАТ "Мінерал". – С. 83-98.

* * *

ЗАО "Минерал" // Содружество. – 2006. - №5. – С.13.

Білий В. Цінність і сила "Мінералу"// Пологів. вісті. – 2004. – 10, 17 лип.; 18 серп.

Живи, "Мінерале" могутній, на славу // Пологів. вісті. – 2004. – 6 жовт. – С. 1.

ЗАО "Минерал"// Содружество. – 2004. - №6. – С. 13.

Земні багатства – людям на добро // Запоріз. правда. – 2004. – 30 верес. – С.8 – 9.

Солонина Е. Леса на отвалах: [ЗАО "Минерал" добывает полезные ископаемые, а затем рекультивирует (восстанавливает) использованную территорию] // Суббота плюс. – 2004. – 26 авг. – С.35.

ЗАТ "Минерал" – переможець конкурсу "Золота торгова марка 2003 року" // Нова газета. – 2003. – 9 жовт.

Манько М. Багатства "Мінералу" – надра і люди // Запоріз. правда. – 2003. – 10 лип. – С.8.

Бойко Е. Неиссякаемые источники "Минерала" // Хортиц. бизнес – клуб. – 2001. - №5. – С. 20 - 21.

Ковтун О. Два крила – надійніше // Запоріз. правда. – 2001.- 21 квіт. – С.4.

Коноваленко А. Горизонты "Минерала" // Верже. – 2001. – 12 июля.

Єременко В. Надра і людина – наше основне національне надбання //Запоріз. правда.– 2000. – 18 серп.

Манько М. Георгій Хачхарджі: "Перед нащадками нам соромно не буде"// Запоріз. правда. – 1999. – 14 лип. – С. 4.

Бути гірником – почесно // Пологів. вісті. – 1999. – 17 лип.

"Щоб завтрашній день був кращим за вчорашній"// Запоріз. правда. – 1997. – 18 лип.

Створювався ансамбль як самодіяльний фольклорний колектив співробітників ДАІ у 1989 році.

Цікава назва колективу: "Пернач". Це – старовинна зброя: коротка палиця з металевим наконечником у вигляді оперення, символ влади у козаків.

Беззмінний керівник народного ансамблю міліції "Пернач", підполковник міліції у відставці Г. Вербицький. Перший концерт пройшов у складі чотирьох гармоней, трьох баянів, акордеона, гітари, ударних. Готували аматори концертну програму з улюблених пісень місяць, а прем’єра відбулася на День міліції.

Наступного року в Запоріжжі проводився перший пісенно-поетичний фестиваль МВС України "Запоріжжя-90". Учасники ансамблю, заспівавши пісню "Весілля" і зігравши "віночок" із козацьких пісень, одержали свій перший лауреатський диплом.

"Пернач" – дипломант Всеукраїнського свята козацького мистецтва "Хортиця-91"; дипломант та володар приза глядацьких симпатій огляду-конкурсу народної творчості УМВС України (1995 рік). Колективу ансамблю аплодували Болгарія, Польща, Білорусія і Росія.

Українською народною піснею він підкорив житомирян на Всеукраїнському фестивалі "Лесині джерела". "Пернач" – найбажаніший гість у великих залах Запоріжжя і на малих сценах сіл області. Його концерти проходять при аншлагах і це справді найвища нагорода за талант. Слухацьку душу привертають мелодії пісень, гарні голоси народних тембрів та намагання виконавців співати так, щоб у людей виникало бажання заспівати разом.

Література

Воронова О. "Пернач": із піснею по життю // Запоріз. правда. – 2008. – 5 лип.(№97). – С.4.

"Проработав в ГАИ 48 лет, ни разу не пожалел, что пошел сюда работать": [Г.М.Вербицкому, ветерану ГАИ, основателю и худож.

руководителю нар. ансамбля милиции "Пернач" – 70 лет; Беседу записала О.Червинская] // Безпечний шлях. – 2008. – июнь (№6). – С. 7.

Вербицький Г. Українцям і полякам до душі припав "Пернач": [Інтерв'ю з керівником ансамблю записав Ю. Харченко] // Запороз. Січ. – 2007. – 17 лют. – С. 5.

"Пернач " покорил сердца поляков и всемирный телеэфир // Запороз. Січ. – 2007. – 13 верес. – С. 12.

Соловьева Г. Казацкая сабля, восторг и аншлаг // Запороз. Січ. – 2006. – 26 січ.

Соболевская И. Гаишники променяли жезл и радар на пернач // Комсомол. правда. – 2005. – 4 окт. – С. 14.

Ансамблю "Пернач" – 15 лет // Безпечний шлях. – 2004. - №12.– С. 7.

Эстеркина И. …И пять поющих полковников // Суббота плюс. – 2004. – 28 окт. – С. 9.

"Пернач" – велика любов до народної пісні // Запороз. Січ. – 2003. – 17 трав.

Шевченко Н. Як живеш, "Перначе"?// Міліція України. – 1998. - №6. – С. 30.

Логачов Є. "Пернач" – міліцейський ансамбль // Міліція України. – 1997. - №3. – С. 29.

***

Несуть, мов свічечку, культуру в люди...: (Обл. центр нар. творчості): 1939 – 2004 / ЗОУНБ ім.О.М.Горького; Укладач О.Дутова. - Запоріжжя: Поліграф, 2005. – 60 с. – Із змісту: [Нар. ансамбль міліції "Пернач"]. – С.26 - 27.

П'ятнадцять років тому у Запоріжжі з’явився ще один вуз - Запорізький інститут економіки й інформаційних технологій. Тоді на перший курс прийняли всього 150 студентів за трьома спеціальностями: "Фінанси і кредит", "Економіка підприємства" та "Економічна кібернетика". Недержавних вузів на той час у Запоріжжі налічувалося декілька і, хоч, як кажуть, у колодочки вони ще не вбилися, та вже претендували на елітарний рівень підготовки фахівців. Однак від бажаного до реального - велика дистанція.

Ці сходинки ЗІЕІТ здолав напрочуд швидко. По-перше, тому, що спирався на підтримку Правобережної асоціації промислових підприємств. По - друге, ректор інституту Г. В. Туровцев, здобувши досвід в одному з університетів Великобританії, організував роботу так, що вуз у перший же рік свого існування дістав широке визнання в Україні. Тому навчатися в ЗІЕІТі стало надзвичайно престижно. Досить сказати, що близько 80 процентів викладачів мають вчені ступені й звання, а кількість докторів наук і професорів перевищує 20 відсотків. Тут постійно працюють викладачі із США, а курси лекцій читають представники провід¬них вузів не лише м. Запоріжжя, але й Москви, Києва, Дніпропетровська, Тернополя. Навчально - матеріальна база в ЗІЕІТ не просто сучасна, а одна з найкращих.

З 1995 року з метою підтримки обдарованої молоді в інституті виділяються гранти випускникам шкіл міста Запоріжжя, а з 2000 року і випускникам сільських шкіл. Власники грантів мають змогу вчитися зі 100 – 70 % знижкою плати за навчання.

Сьогодні інститут економіки й інформаці¬йних технологій акредитовано за третім сту¬пенем акредитації у цілому. Тут нині навча¬ються понад 1000 студентів за 11 спеціаль¬ностями й спеціалізаціями, причому вони поглиблено опановують іноземні мови, а під час канікул частина з них ще й проходить мовну підготовку у вищих закладах Великобританії, Німеччини, США та Канади.

Незважаючи на молодість, ЗІЕІТ вже має свої традиції. Його викладачі захистили 1 докторську і 7 кандидатських дисертацій, організували ряд міжнародних та міжрегіональних науково - практичних конфе¬ренцій. Під керівництвом вчених вузу проводяться наукові дослідження в рамках дер-жавних та міжнародних програм, що фінансуються Європейським Союзом. А 1999 року відкрито аспірантуру, ко¬тра готує висококваліфікованих фахівців з організації управління, планування й регулювання економіки, з економіко - математичного моделювання та з історії України.

Про якість знань, які отримують студенти, свідчать їхні високі відзнаки. Зокрема, троє з них стали лауреатами обласних премій для обдарованої молоді в галузі економіки, а п'ятеро - призерами всеукраїнських олімпіад.

В інституті створена служба працевлаштування своїх випускників за участю заінтересованих представників – соціальних партнерів, підприємств – роботодавців. Це одна з перших в регіоні подібних служб, яка вирішує проблеми випускників.

До речі, при інституті економіки діють ліцей та коледж, а сам він офіційно визна¬ний одним з кращих в Україні. Досвід вузу використовується для розбудови вітчизня¬ної системи вищої освіти. Зокрема, за уча¬стю першого проректора А. О. Двигун роз¬роблена освітньо - професійна програма ви¬щої освіти з економіки, а ректор Г. В. Туровцев є заступником голови експертної ради державної акредитаційної комісії Міносвіти України з акредитації закладів освіти ІІІ - ІУ ступенів.

Оце - той випадок, коли молодість вузу свідчить не про його недовершеність, а про переваги.

Література

Киреева И. ЗИЭИТ – открытая дверь к карьерному росту // Суббота плюс. – 2006. – 27 апр. – С. 47.

Иванов Я. ЗИЭИТ: мобильные технологии в обучении // Улица Заречная. – 2005. – (№48). – С. 7.

Красильничук Т. Гранты – будущим студентам ЗИЭИТ // Улица Заречная. – 2004. – 4 марта. – С. 2.

Соловова Л. Выпускники вузов сталкиваются с проблемой трудоустройства: [О кадров. агенстве при ЗИЭИТ]// Улица Заречная. – 2004. – 11 марта . – С. 2.

Стань обладателем американского сертификата: [На базе ЗИЭИТ работают курсы интенсивного изучения англ. яз.] // Улица Заречная. – 2004. – 5 февр. – С. 1.

… И даже электронная коммерция!: [О III Всеукр. науч. конф. "Современные информационные системы и технологии в экономике": ЗИЭИТ] // Индустр. Запорожье. – 2003. – 29 нояб. – С. 3.

Московцева В. "Дублер" для декана: [День самоуправления в ЗИЭИТ] // Индустр. Запорожье (Панорама). – 2003. – 20 нояб. – С. 15.

Богдановская Н. Запорожский институт экономики и информационных технологий: новые возможности // Хортиц. бизнес-клуб. – 2000. - №2. – С. 30.

Манько М. Коли молодість – перевага: [ЗІЕІТ – 5 років] // Запоріз. правда. – 1999. – 31 серп.