* * *

Офіційної мови незнання, кабала,

ніч її пурпурова і кривава хула,

не почуєш у сферах на землі, в небесах

мова зоряним пилом пересіється в прах;

на землі не діждавшись накопичення дат,

без минулого мова йде сама в персторяд.

Слово

Якщо слово пропало, запало у часі, згубилось,

Невичерпне до того, коли на череп’я розбилось,

Мов криниця вичерпна, що вичерпана сповна

(Вичерпало себе до дна),

Не розчуте, глухе в глухомані глушенній

Чи заглушене кляпом причерпувалося для на

Собі незбагненним у пітьмі теменній,

Якщо Слово твоє невимовно жарке

Привертало увагу контори на Ке

І зітерте в підвалах і скроплене, Слово не чуте

В серці Слова якщо і якщо не з опудал

Недомовлене Слово, безмовне й німе

Ради Світла з’явилось, як Серце саме

Коли в темряву вбили його мов цвяшок,

Мов коріння, корчоване від пелюшок

Вкіл осердя його, і довкола тих кіл

Серцевина його, де за вишколом шкіл

Воно в темряву кидане, мряку із мряк

Летаргійного сну, де помер би усяк,

А воно не померло, засяяло вспак,

І розходиться світло його доокіл

З мовчазного осердя, із центру мовчання

До усіх носіїв його і надзвчайних,

Де чекають і чують і кличуть із серця

Доки Слово у Слові – коли (ж) відгукнеться?

* * *

Стануть поля золотисті іще золотистіш,

Айстри розквітнуть від погляду змружених віч.

Ніжна, ти житимеш вічно в серпневому місті,

Іскорки умбри в очах твоїх – вічні, божисті.

Ясно від них. Ще ясніш буде впродовж сторіч!

Тануть поля золотисті, літа наші бистрі.

Айстри серпневого вечора – кольору літ.

Хвилі полів золотистих – іще променисті.

Айстри в серпневому вечорі – як в аметисті

Умбру примерхлу прохромлює горній блакит.

Тануть, але не розтануть літа скороплинні.

Далі – чимдалі ясніш одуховлений світ:

Ірій серпневий і обшири степу рівнинні,

Нурт вколо сонця, ключі золоті журавлині –

Обіг любові в сяйливім колобігу літ.

Вічно – невпинний, довічно – невпинний віднині

Айстр необлітних, твоїх журавлів круголіт.