Код ШЕВЧЕНКА

ВІДВЕРТИЙ ДІАЛОГ (інтерв’ю)
Широко відомі у вузькому колі
Творчість - це скарб людини

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ
Віхляєв В.В., Северинюк В.М. Поети-постшістдесятники Запорізького краю
Віхляєв В.В., Северинюк В.М. Літературна школа поетів-постшістдесятників Запорізького краю

---

 

 

* * *
…Коли ви навчали мене
камінним вогником бути
я прагнув стати вогнем
пожежі народного бунту.


* * *
Приїду я із Харкова
у Запоріжжя.
Вдома
враз музикою раковина
наповниться, мов домра.

І рушнички щенятами
об тіло стануть тертись.
І посуд всі прощатиме
ним кинуті протести.

Годинник, як і мама,
заквапиться на кухні.
І будуть гості з нами,
і часто дихать кухлі.

А тільки ляжу спати,
аби було м’якіше,
мені підстелить мати
рядно із білих віршів.

* * *
Їй для бою вистачило б відчаю,
а краси - зніматись у кіно.
Голосує край дороги дівчина -
серце зупиняє - не авто.

Диригентом видалась освіченим
у оркестрі змилених машин.
Кожен змах її руки - освідчення,
подорожня музика душі.

* * *
А натовп арени підкову згина
і дива черпає момент -
жонглює вогняними кульками маг,
як Бог черепами планет.


КОД ШЕВЧЕНКА

Комусь потрібен „Код да Вінчі”,
мені - Шевченка заповітний код -
код України, введений у Вічність
під назвою сміливою - „Народ”

(хай безталанний:
син і рідний брат
для нього я. І українець кожен.
І як батьків не можна обирать -
я кращого вже вибрати не зможу).

Хоч подалось і щастя в жебраки,
і ребрами моя хатина світить.
Із „Кобзаря” як пташка із руки
збиратиму я зерня заповітне -

код України - генетичний код -
Шевченком код записаний у Вічність
під назвою сміливою - „Народ”,
якому цікавіший „Код да Вінчі”.

* * *
Сичить отруйно сигарета
гадюченям червоноротим.
А кільця диму, наче ноти,
на нотнім стані смерті.


* * *
Де провалля, неначе виразки,
а життя, ніби дно, пусте
розгинались у ліктях блискавки
та у розпачі били степ.

(Глум лягав на лани незаймані).
Грім, як вирок, гучав над ним.
Так складала весна екзамени
зимним голосом льодяним.

* * *
Президентам не пишуть вірші,
Президентам складають оди.
Бо за ними іноді більшість,
за поетом завжди народи.

* * *

„Як весінній Дніпро
розіллється за обрій душею”
Г. Лютий

Як душа розіллється повінню,
всі слідочки твої наливши.
Мої груди весною наповнять
чорні проліски білих віршів.

 

* * *
Вечір містом ішов
(синьоокий,
з рожевим писком)
в шароварах, обмазаних
білими плямами хмар.
І тремтіли з образи
заграви,
мов губи хлопчиська -
йому місяць, як вухо,
якийсь перехожий нам’яв.

* * *
Наші коні іржуть, мов крадені,
і у нас на душі не спокійно,
бо гілля вже до купи складено,
наче руки на грудях покійника.

* * *
Позичив я тобі тривожну суму.
Тривожну, бо не знаю чи повернеш.
А за вікном такі печальні верби.
І хмари, мов татар навала, сунуть.

Умиюся. Хай сумніви стечуть,
і зрада, і любов в каналізацію.
І винувато твій рушник лизатиме
моє чоло махровим язичком.

* * *
Ворочається ключ тривожно у замку,
мов дід на ліжку від радикуліту.
І двері починають гомоніти.
І, чую, важко входити комусь.

* * *
Ця ніч - наш рай. Ти в білому вбранні.
Жартую: „Не згубити б між акацій!"
(Бодай тоді відкрилося мені -
не дівчину вподобав я, а націю).

Вже й неважливо - чи настане день.
Рука в руці - і гайда на лани ті,
де всі зірки трояндами налиті
та й жевріють оселі де-не-де!

І не тому, що нічого сказати
ми мовчимо з тобою наодинці.
В такі хвилини думати годиться,
що мають вуха й білолиці хати.

* * *
Пісня з поля вела жінок
у кайданах липкої втоми -
Піт (терпкий, як старе вино)
кухлі тіл собою наповнив.

А вони ж сплітали вінок
зі стежин п’янкими ногами.
Пісня з поля вела жінок
і у неї був голос мамин.

 

* * *
Можливо, життя це - найбільше лайно,
та поки нам м’яко і тепло -
своєї квартири туманне вікно
дорожче махновського степу
тобі і мені.
Це єдине, що нас
єднає
і входить у груди
важким та кайфовим, як перший напас,
як вихід, якого не буде.

 

ЛІХТАР

Він у шерензі був ще той дивак:
шикуються вже браття голомозі -
чоло зведе граційно на дива,
неначе світу вирок оголосить.

Із пилу брови догори скидав
і світло (мов комету) в місяць правив,
що гордо коливався на вітрах,
неначе серце темряви криваве.

І правилам усім насупроти
підпалював він небо неозоре,
коли вночі вмикали ліхтарі,
а на дахах спалахували зорі.

Хоч був лише звичайним ліхтарем -
скрутив собі він в’язи металеві.
І, наче сонях, голову простер
до волі та до вічності у двері.

* * *
Горбатий дім, обтяжений вітрами,
Чоло не зводить більше догори.
Його літа безжалісно хитали
І зморшки на покрівлю налягли.

Та в’є життя у ньому вільна пташка...

КЛАСИЧНІ РОЗИ*

У ті часи, коли роїлись мрії
В серцях людей, прозорі і ясні,
Хорошими та свіжими без міри
Були троянди слави і весни!

Пройшли роки, повсюди ллються сльози.
Нема країни й тих, хто жив у ній...
Хорошими та свіжими як рози
Були згадки про вже минулі дні.

Та дні ідуть - уже вщухають грози
Шука стежок Вітчизна повернуть...
Такі хороші й свіжі будуть рози,
Які вона нам кине у труну!
6.07.2006

* * *
Наші долі мов кістки зламані
Гіпс любові зростити не зможе.
Не бажай ні добра, ані зла мені
Мого щастя сліпий художник.

* * *
Краплина ранила плече -
То плаче гілка.
І спомин зіркою пече
Зрадливо-гірко.

Я пам’ятаю кожен рух
Твого обличчя,
Коли горнулась ти до рук,
Любов незвична.

Я цілував твої уста
Вогненним вітром.
Нам осінь виткала листа
З духмяних квітів.

Щось шепотів тобі дощем
Я про кохання.
І наростав у грудях щем,
Що ти остання...

* * *
Серед шалу в хуртовині ярмарку
дівчина чи молодість свята,
ніби долі, продавала яблука -
стиглі зорі, що дала весна.

Виривала в неба із-за пазухи,
а тепер вже й осінь відцвіта...
Яблука нестриманість виказують,
ніби позіхають,
а вона -
всіх вітає, наче зобов’язана.

І дивлюсь на неї, як на суджену,
як на суд жену
своїх думок.
Яблуневі зорі розгалужені
серце пропікають до дірок.

* * *
Но завтра ты пойдешь на кирпичи
У каменщика под рукой беспечной.
Омар Хайям

Коли моє життя, немов цеглина,
Безсило на бруківку упаде -
На долю постаріє Україна,
На сина побіднішає за день.

І в ту безжально-неминучу днину
Хай віти скимлять траурним дощем,
Бо покладуть зі мною в домовину
І України часточку іще.

* * *
Знов пам’ять вертає, бабусю,
До Вашого теплого дому.
На фото пожовкле дивлюся -
Тепер відчуваю у ньому
Листочка осіннього втому.

Ті квіти, які пригортали
Колись Ви своєю любов’ю -
Ромашки, півонії, кали
Чатують на цвинтарі з болем.

А хата, ураз потемніла,
Коли за Вас півчі співали.
Сутула, неначе могила,
Вона межи нами стояла,
Мов крапка, на аркуші сивім.

І ось, наче листя торішнє,
В шухляді Ваш спадок безцінний -
Поличчя. І роздум над віршем.
І спомин, що серце поцілив.

* * *
Навколо стільки найдорожчих рук.
Де б не спіткнувсь
завжди мене підтримають.
Але колись, гуляючи під римами,
покину все, як дерево кору.

Не побоюсь залишитись з нічим
і нічиїм. А там... нехай як буде.
Щоб, падаючи в прірву, не чужі -
свої мене підтримували б руки.

* * *
Мені замовляють вірші,
мов кілерові - людей.
Немає завдання простіше.
І вправність не підведе.

В руках не відчую тремору -
я просто не чутиму рук...
Бо, наче штани під ременем,
у тілі вовтузиться дух.

Він прагне іще високого,
тому мене й тягне на дах.
Я буду падати соколом -
я стану вільним, як птах.

І на тротуарі магмою,
розлитим народом борщем
повстану - я вірю в магію
землі та поезій іще.

 

„Роботу” доручать іншому.
І „наймит” не підведе...
Та вже замовляють вірші
кілерів наших ідей.

* * *
Україні

Із сирітської миски мистецтва
зачерпну ополоник борщу.
В нім відчую я пульс твого серця.
І тобі всі провини прощу.

* * *
Мені посміхнувся світанок
рум’янець у повну щоку...
Всі тіні, мов тайни, зникали,
а ти ще не зникла чомусь.
Єдина моя таємниця,
чи бачиш мене уві сні?
Неначе з гранати кільця,
з твоєї руки персні
промінчики міряють нишком:
не висмикнути б чеку
твого сновидіння ніжного,
з якого вони течуть.

* * *
У руці захлинувся ніж.
Перекреслив життя.
Та у вічність
із артерії б’ється вірш -
мій римований біль і відчай.

Не убитого - вбивцю жаль,
бо себе упізнаю в ньому.
Заховав би зброю, та втома
скине тіло, мов піхви, з ножа.

* * *
Душа працює „на видих” аби перейти у му́зику.
Мозок шукає вихід для тіла на цій землі.
А ми (наче ті музи́ки) більше віддані музі,
аніж обличчям, замурзаним нашими поцілунками.

* * *
Тут мене і тебе не було -
без землі ми насіння безсиле -
нас вітрами сюди занесло,
хоч степи про те й не просили.

* * *
У дитячім фруктовім садку
ти метеликів хутко ловила...
А тепер і у мене крила
від твоїх затремтіли рук.

* * *
„Картина на реставрації” -
напис на місці картини.
Усе відновлять художники:
і фарби, і полотно.
Та як відновити мову без участі нації?
„Література на карантині” -
табличка замість літератури,
мов знак „ходу немає” на виході з метро.

* * *
Ти сказала, не вернешся більше.
Я сміявся: де ж дінешся ти?
Ти пішла, та залишились вірші.
І тебе я у них залишив.

 

Відвертий діалог
(ІНТЕРВ’Ю)

 

ШИРОКО ВІДОМІ У ВУЗЬКОМУ КОЛІ

Сучасне українське письменство характеризується не лише кількома відомими авторами, які на слуху та на виду. Як модно нині казати, розкрученими. За кадром літературного процесу, але не поза власне ним, залишається чимало талановитих письменників, яким не співають дифірамби, не вручають золоті нагороди, їхні книжки не продаються на кожному розі. Творчість цих митців має ту потаємну силу, яка збуджує думку, налаштовує на серйозний лад, викликає особливу цікавість. До таких належить письменник, юрист, менеджер-економіст, громадський діяч Володимир Віхляєв із Запоріжжя. Розмова з молодим поетом про сучасний світ, його виклики запалює віру в душі, що в Україні, попри політичні та соціальні негаразди, є літературне та культурне майбутнє.

- Володимире, як Ви дивитесь на розвиток сучасного літературного процесу в Україні?

- Він є свічадом загальнодержавної політики і відбиває її сучасний кризовий стан. Держава пустила на самоплив розвиток українського слова і видання книжок рідною мовою. Відповідно, більшість письменників зайнялись бізнесом, політикою, подались на заробітки в інші країни, деякі, не витримавши зради своїх сподівань, померли... А нове покоління перспективних письменників, навчене на досвіді попередників, ніколи не стане «витрачати час» на літературу, коли краще мити машини чи посуд, заробляючи гроші. Це я про настрій письменників і розвиток літератури. А «виробники» кулуарних романів та іншого бульварного чтива сьогодні пани на популярних нині темах: насиллі, порнографії, переораних матюччям. Вони заробляють більше, ніж науковці зі світовим ім'ям. Та поки, не зважаючи ні на що, літературний процес триває. Його головним інтенсифікатором є Національна Спілка письменників України, що діє на громадських засадах (!) і гуртує, може, останніх майстрів слова...

- Чи виховують твори сучасних письменників свідомість людини? Варто «вживати» сучасну українську літературу чи краще читати успадковану?

- Свідомість - процес відображення дійсності мозком людини. Тому, якщо ми говоримо про твори сучасних письменників, ми можемо хіба що прогнозувати їхній вплив на прийдешнього читача, для сучасника вона незрозуміла: не доросли ми... І поки - дай нам, Господь, розуміти успадковане... А сучасна «елітна література», безсумнівно, ще виховуватиме не одне покоління майбутнього: в цьому її головне призначення.

- Володимире, у свої двадцять років Ви вже отримали вищу освіту, зараз навчаєтесь на двох спеціальностях, берете активну участь у всеукраїнських та міжнародних конкурсах, конференціях. Становлення творчої людини залежить від кількості дипломів та громадської активності?

-Вища освіта - це, безумовно, позитивний чинник становлення особистості: я колись казав, що «диплом - ключ до дверей Всесвіту, а знання нам необхідні для того, щоб спромогтися їх відчинити», та для поета це... трагедія. Я й досі дуже важко переживаю свою зраду літератури, сподівань поетів-наставників... Але як бути, коли кохаєш трьох жінок одночасно, а вибрати не можеш, як не можна вибрати батьків? Я не зміг вибрати... Тому спочатку отримав у Міжнародній кадровій академії базову вищу освіту за спеціальністю економіка та управління бізнесом, а тепер навчаюсь на юридичному факультеті та факультеті управління Гуманітарного університету „ЗІДМУ”. Так право і економіка стали невід'ємними складовими мого «я». Такі зміни позитивно позначились на моїй творчості: поезії набули більш розсудливого характеру, з'явилась глибина...

- Сучасні письменники здебільшого пишуть те, що бачать, створюють «шедеври» для комерції. Як Ви сприймаєте модних творців?

- Я не був би таким категоричним. По-перше, я не знаю, як можна писати про те, чого не бачиш? Інша річ: як писати і для чого? А «шедеври» для комерції... Згадайте про феномен Маріо Пьюзо: один із кращих мовних стилістів США так би і залишився «широко відомим у вузькому колі», якби не створив продукт масової культури - детектив «Хрещений батько»... Справді, мистецтво комерціалізується. І якщо існує пекло для митців, то це воно: бачити, як «виробники» модної продукції купують собі по третій квартирі в центрі столиці, тоді як безпритульні майстри помирають на смітниках історії... «Конвеєрники» надають суспільству «дешеву» продукцію. Є суспільне замовлення (попит), значить хтось має забезпечувати пропозицію - це закон ринку, і це їхній бізнес. Я проти того, щоб творці ставали «конвеєрниками».

- Наскільки застаріла чи, навпаки, залишається нині актуальною література радянської доби?

- Справжня «елітна» література не старіє, незалежно від соціального ладу і економіко-політичних процесів. «Масова» література радянських часів - мертва: про неї згадують хіба що в анекдотах і під час політичних мордобоїв, і це вкрай неприємно, адже відтак падає тінь на літературу радянської доби в цілому і на письменників того часу.

- А чим живуть митці на Вашій рідній запорізькій землі?

- Майже всі письменники краю поети: інакше і бути не могло, адже запорізька земля - царина дум і пісень... Письменники зуміли знайти контакт з місцевою владою, зорганізувати і видавати літературний журнал «Хортиця», який за поліграфічним оформленням, гадаю, є кращим серед подібних видань України. Більш-менш налагодилося видання книг за допомогою облради і обладміністрації. Вдалося впорядкувати творчість не тільки діючих письменників, а й тих, хто пішов від нас. Майже академічно видані вибрані твори Миколи Лиходіда, Геннадія Літневського, Василя Моруги, Івана Доценка. Зараз готується повне видання поезій Василя Діденка. Але зруйнована єдина система продажу книг в Україні призводить до того, що література в регіонах, включаючи і київський, стає периферійною, відокремленою від загального літературного процесу. Наприклад, про запорізьку поетичну школу, яку нині представляють Петро Ребро, Григорій Лютий, Анатолій Рекубрацький, написано багато, але книжки цих письменників розповсюджуються лише на місцевому рівні...

- Наша держава поступово наближається до європейського рівня. Сучасний світ у полоні новітніх технологій, друкованим засобам інформації існувати на світовому ринку стає дедалі важче. Чи не вважаєте Ви, що письменство як таке відмирає, бо ми захоплені кінострічками, пресою, Інтернетом, і нам, так би мовити, потенційним читачам, ніколи замислюватись над прозою та поезією? Світова глобалізація відображається на розвитку літератури та культури в цілому?

- Це загальносвітова тенденція і загальнолюдська руйнація водночас. Жодній владі не потрібні особистості, здатні цінувати «справжнє» і прагнути до «високого». Тому і створюється хаос, коли шедеври мистецтва серед «ширвжитку» так само важко віднайти, як ту голку в копиці сіна. А нові форми комунікації підспудно сприяють досягненню цієї мети: письменство справді відмирає. Але, незважаючи ні на що, воно буде існувати, допоки існують письменники. Наша цивілізованість уже давно досягла того рівня, коли цілісний процес мислення неможливий. Цивілізація, продукт розуму людини, стала його найнебезпечнішим ворогом. Такий доробок нашого прогресу. А глобалізація призведе до зміцнення позицій масової культури на світовому ринку і відмирання неконкурентоспроможних культур та елітної літератури...

- Наскільки мені відомо, Ви займаєтесь і перекладами віршів. Чи є актуальним зараз такий вид творчості? Легше перекласти чи написати оригінальний вірш?

- Зараз, на жаль, слова «актуальний», «переклад» і «вірші» так само, як короля і його слуг, за один стіл не посадиш. А різниця між перекладеним і новим віршем така ж, як між прийомною і рідною дитиною - вони однаково близькі і клопоту з ними однаково багато. Проте саме переклад поезій дисциплінує: ти постійно маєш дотримуватись ідеї, настрою вірша, іноді - його ритміки, розміру, і при цьому не забувати про рими, враховувати специфіку іншомовних висловів, шукати їхні відповідники у власній культурі, а за неможливості - створювати свої (персональні).

- На церемонії нагородження переможців конкурсу Петра Яцика львівські письменники назвали Вас молодим Рильським. Це приємно?

- Взагалі для творця почути від колег порівняння з кимось, хай навіть найбільш видатним - велике потрясіння, адже кожен із нас претендує на винятковість і підсвідомо - на першість. Тому за інших обставин такий комплімент можна було б розцінювати як звинувачення в епігонстві, мовляв: «співає чужим голосом». Та в тій ситуації то була найбільша нагорода: бачити сльози в очах побратимів і чути багатоголосе схвалення... А в творчості з Максимом Тадейовичем мене об'єднує «невгамовний труд», що, як він казав, «землі насиченій родюче лоно ранить».

- Теми для поета та прозаїка схожі, чи кожен з майстрів «повертає» перо по-своєму?

- Теми для поетів і прозаїків вічні - любов, материнство, Вітчизна, але засоби вираження різні. Нова вимога часу для прозаїка - різко підняти читабельність свого твору. Як досягти цього, не використовуючи дешевих прийомів? Більше внутрішньої напруги, інтелекту, кращої розробки сюжетних ліній... Сучасній же поезії потрібно більше почуттів і емоцій.

- Популярність українських книжок втрачається, більш актуальними стають романи та детективи зарубіжних письменників. А чому так сталося, що українці надають перевагу іноземним авторам: Дену Брауну, Паоло Коельо, а не Павлу Загребельному чи Олесю Гончару?

- Це закономірний наслідок зміни вектора соціальних пріоритетів. Такі зміни сприяли трансформації ціннісних орієнтацій, коли прагнення до духовного вдосконалення витісняється жаданням фізичних задоволень. Тому «Код да Вінчі» нам замінив власний генетичний код, зашифрований в «Роксолані», «Диві», «Я - Богдан» Павла Архиповича. А «Собор» Олеся Терентійовича!.. В ньому - національна ідея українців... Але якщо вже ставляться такі запитання, значить ще є надія, що вітчизняного генія хай не зараз - колись - цінуватимуть не менше іноземних авторів...

- Чи завжди талановитий автор буде потрібним в суспільстві і для спонсорів? Як поліпшити стан української літератури?

- Світова практика засвідчує, що суспільству не потрібні талановиті автори-літератори, що працюють над розвитком мови, естетичною формою... Потрібні автори-одноденки, які, задовольнивши споживчий попит, тихенько зникають... А спонсорам талановитий автор не потрібен, бо він створює елітну літературу, тобто для роздумів, а вона більше не потрібна споживачу, а значить не потрібна спонсору, адже не дає прибутку... Поліпшити стан української літератури можна лише шляхом створення державної програми підтримки письменників і запровадження реального механізму її реалізації.

- Чим живе сучасна молодь? Чи поважають молоді люди українську літературу?

- Я не можу говорити за всю молодь. Моє оточення - люди мистецтва, науки, спорту... Вони, як і я, сповнені амбіцій, неординарні, цілеспрямовані, лідери... А от із питанням, поваги до літератури складніше... Ми народжені і виховані під причитання, стогони, сльози від злиднів та розчарувань... Все це пов'язувалось із недолугим ладом, зрадницькою історією і, взагалі, поганою спадковістю... А тепер ці політичні концерти... Про яку повагу до вітчизняної літератури може йтись, коли українців «змусили» легковажно ставитися до власної культури, мови, словесності?..

Бесіду вела
Катерина Коротченко

// Урядовий кур’єр. - 24 лютого 2007 року. - №36. - С. 10.

 

ТВОРЧІСТЬ - ЦЕ СКАРБ ЛЮДИНИ

Більшість творчих людей не люблять публічності, піару. Вони тихенько собі живуть у своєму мирку. І їм не потрібна слава. Але буває в житті і щасливий випадок. Не слід забувати, що Господь Бог любить наполегливих, впевнених у своїх силах людей. Є така приказка: «Тільки той, хто йде, осилить тяжкий шлях». До таких людей і належить молодий поет, юрист, менеджер-економіст і просто гарна людина - Володимир Віхляєв.

- Володимире, розкажіть про себе. Звідки Ви родом? Хто Ваші батьки?

- Як казав С. Екзюпері „Ми всі родом із дитинства”. Для мене це не просто слова, а життєве кредо, яке не дає зрадити наївним дитячим мріям про казкове майбутнє. А от моє минуле мало нагадує казку. Я ледь не помер при народженні (смт Приазовське), захлинувшись навколоплідними водами. У яслах мені няня за погану поведінку зламала у двох місцях руку. Я був важкою дитиною, хай з дитячими, та вже тоді непохитними принципами, своїм баченням світу, а значить і правди, справедливості, і це не могло подобатись „педагогам”. Пізніше, збіг із дитсадка не витримавши постійного побиття і приниження з боку вихователів. З десяти років, коли моїх батьків після зупинення виробництва на одному з найпотужніших заводів нашого міста (м. Запоріжжя) „скоротили”, а знайти нову роботу за такою специфікою виявилось просто неможливо, почав працювати позаштатним розповсюджувачем газет: зранку - до початку занять - і ввечері - після їх закінчення - бігав із сумкою, більшою за мене, і, з радісною посмішкою, розповідав про останні новини у світі, пропонуючи купити газети. Так, я у десять років став годувальником сім’ї.

- І як реагували люди, адже це був час коли преса коштувала невиправдано дорого, а читати уже стало немодно?

- Люди зупиняли на вулицях, розповідали легенди про мене, які ходять містом. Газети писали статті. Я продавав до 100 екземплярів на день за самими високими цінами в місті.

- А як до Вашої популярності ставились викладачі, ровесники?

- (Зітхає). Така слава мені тільки нашкодила. Заздрість ровесників, учителів і, навіть, директора школи. Прохання, докори, ультиматуми, зниження оцінок по предметах, бійки з однокласниками... Я змінив три школи... Це був мій найліпший життєвий урок-випробування характеру на стійкість. Я, можливо, став вразливим, та не зламався. Свій біль виміщав на... папері (у віршах).

- А що на вас вплинуло займатися саме поезією?

- Як це не парадоксально звучить - Новий Рік. Мені було п’ять років і я отримав завдання вивчити на свято якийсь простенький вірш. Та мене це так захопило, що я, і сам спробував написати щось подібне. А, коли додому прийшов Дід Мороз і, як заведено, п’яним голосом попрохав прочитати вірш, я бадьоро декламував украдені рядки із С. Маршака, римовані з моїми першими власними рядками. Всім подобалось. Та коли я прочитав вірші що стосувались батьків - їх радості не було меж. Це були мої перші „проби пера” і перші „пряники”.

- А що потім?

- Потім ти розумієш, що твоя робота подобається оточуючим, все чудово. Починаєш в це вірити, настає певний етап, коли в тебе підвищується самооцінка. Але згодом розумієш, що є той, хто пише краще. Задумуєшся, навіщо це все? Є два варіанти: все полишити або наполегливо, нещадно працювати над собою. І саме на цьому етапі потрібен бути стимул, якісь почуття, що не дадуть зациклитись на буденних проблемах.

- Володимире, які чинники впливають на теми написання віршів?

- Їх дуже багато: як зовнішніх, так і внутрішніх. Як громадянина мене не може не хвилювати ставлення до моєї країни співвітчизників і світової спільноти, і от парадокс: весь світ захоплюється нашою культурою, а нам цікавіші політичне мордобиття, естрадне брудомазання та жовтопресне чтиво. І це впливає, і, перш за все, на настрій моїх віршів. Поезії - це елітна література, для митців, звідси - нерозуміння і неприйняття їх, розслабленим кулуарними романами, читачем. Це зовнішні чинники. Внутрішні - це почуття, емоції, події життя, пропущені крізь призму мого світобачення. Вони впливають найбільше.

- Що для Вас найголовніше в житті?

- Безумовно, як і для інших людей, для мене головне в житті - моя родина. Але якщо абстрагуватись, то найголовніше не втратити людяності. І навіть досягнувши чогось у житті визначного залишатись відкритим, допомагати людям, бути потрібним своїй країні.

Спілкувалася
Юлія Степаненко

// Правда. - 25 січня 2007 року. - №4 (12). - С. 21.


 

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ

 

Співавтор - Северинюк В.М.,
кандидат історичних наук, доцент

ПОЕТИ-ПОСТШІСТДЕСЯТНИКИ
ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ

Анотація

У статті аналізується творчість запорізьких поетів, які належать до творчого покоління „постшістдесятників”

Ключові слова

Постшістдесятництво, громадянська позиція, літературні неологізми, образність, алегорія, лірика, стиль.

В українському літературознавстві вже докладно вивчено літературний рух, який умовно називається „шістдесятники”. Коротко про його суть. Сталінський режим спотворював повноцінний розвиток літератури народів колишнього СРСР. На першому плані часто фігурували літературно малограмотні люди, які мало що уміли, окрім як заримувати слово „Сталін” чи скласти віршика, що повторював убогі тези передових статей тодішніх газет. Лише окремі письменники продовжували працювати зі справжньою творчою напругою, але їх не публікували. Друкували графоманів, які прославляли існуючий режим. Так тривало, доки в літературу не прийшла молода когорта літераторів, що продовжувала традиції Довженка та інших митців, котрі працювали в літературі всерйоз. Нині це загальновідомі імена: В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, В. Коротич. Пізніше стали відомі творці українського „самвидаву”: І. Дзюба, І. Світличний, В. Стус, Є. Сверстюк, яких було засуджено за твори, що в Україні і за кордоном були втіленням самого духу шістдесятництва.

За останнє десятиліття про цих людей видано чимало ґрунтовних робіт, але зовсім мало вивчене таке літературне явище, як постшістдесятники. Завдання цієї публікації - показати на запорізькому літературному ґрунті явище постшістдесятництва, коли молоді літератори входили в літературу вже озброєні ідеями шістдесятників. Ледь черкнули крилом зародження того руху, але ввійшли в літературу могутньо і потужно, запорізькі поети О. Стешенко і М. Лиходід. Яка яскрава образність, які блискучі алітерації у віршах молодого Олександра Стешенка!

„Весну люблю за мускули,
В яких живуть громи!
Ви чуєте, як хруснули
Ключиці у зими?” [8, с.10].

Дзвінкі приголосні в Олександра Стешенка звучать іще дзвінкіше. А Микола Лиходід наче хоче довести, що і глухі приголосні можуть бути дзвінкими і що навіть голосні звуки діляться на дзвінкі і глухі. Цю поезію навряд чи назвемо експериментальною. Ці рядки й понині є окрасою всього того, що зроблено нашими поетами:

„На тих балках, де гульбища галчані,
Де на буграх так густо бугили,
Були колись михайлівські гончарні,
Були-гули, були та й загули...”

Але по-справжньому цей процес почав набирати хід, коли на літературному горизонті Запоріжжя з'явилася постать зовсім юного Анатолія Рекубрацького. Коли молодий письменник був у восьмому класі, його ім'я збуджено увірвалось у душі багатьох українців вже першою публікацією в „Запорізькій правді” з коментарем П.П. Ребра. Деякі з тих віршів А.З. Рекубрацькому і тепер не соромно розміщувати у своїх книжках (уривок 1 і 2 куп.):

„Спорожніли громи,
Відкотили по рейках райдуг,
Блискавиці спалили
У хмарах коріння руде.
Калатає весна
В білі дзвони суцвітнього саду
І на плечах моїх
Оплавляється бронзою день...” [6, с. 26]

У Запоріжжі розквітло ціле гроно молодих і вельми талановитих поетів і поетес. Це насамперед О. Шостак, Г. Лютий, О. Абліцов, Г. Літневський, В. Моруга, В. Сироватко. Звісно, їх було значно більше, називаємо тільки тих, хто став членом Спілки письменників України.

В ті часи одним із лідерів молодих письменників у Запоріжжі був Анатолій Захарович Рекубрацький, який зумів згуртувати навколо себе талановитих юнаків і дівчат. Ось що пише про нього літературний товариш і постійний поетичний суперник Григорій Лютий: „Вже тоді один його вірш (ми тільки мріяли про таку удачу!) надрукував столичний журнал „Дніпро”. Анатолій просто послав його до журналу. І вірш просто одібрали до друку! Це було зі сфери фантастики. У ті часи, перш ніж надрукувати, кожного досить реально розглядали під ідейну лупу! Але це таки було насправді. Ось цей вірш. Я досі знаю його напам'ять. І для мене це вагомий аргумент. Поганого, нецільного, неживого, моя пам'ять просто не тримає” [11, с. 3].

Справді, свіжим молодечим голосом розпочинається цей вірш:

„Округлі голови звисають з вікон динями,
Виблискують на сонці свіжострижено,
Не упізнать, які були донині ми
Білявими, чорнявими чи рижими” [6, c. 85].

Характерна деталь: новобранці літератури сміливо вводили в українську мову неологізми або відстоювали право вживати в мові такі слова, яких немає в словниках, приміром, слово „засизені” (це про сливи). Найприскіпливішим редакторам столичного журналу було непросто визнати за юним автором Анатолієм Рекубрацьким право вживати його. Літературним ровесникам і наступним поколінням А. Рекубрацького особливо запам'яталися останні чотири рядки вже цитованого вірша:

„В степу гудки столунять без упину,
Летять привітом до твоєї хати.
Над паровозом дим, немов чуприна,
Яку забули знять у військкоматі” [6, с. 159].

Постшістдесятники намагались зруйнувати ті бар'єри, які не вдалось остаточно здолати шістдесятникам. Чи не найважливішим відкриттям юних, надзвичайно талановитих письменників було відкриття, а точніше - розвиток у новому контексті понять „образ” та „образне мислення”, які промінили у світ найжиттездатнішими і, мабуть, вічними, конкретночутттєвими формами відображення дійсності. Тут, певне, доречним буде вислів (маніфест імажиністів): „Только образ, как нафталин, пересыпающий произведение, может спасти его от моли времени”.

Причому, шукали вони цей образ не у високих, а в звичайних, буденних, явищах. Що, здавалося б, філософського можна знайти у картинці лісоповалу, та ось як змальовує А. Рекубрацький страждання і мужність спиляних дерев:

„І поміж лафети зелені простромлені
Здіймаються стовбури жерлами ввись,
І, наче бобіна записаних споминів,
Кругами на зрізах літа уляглись” [6, с. 85].

Підкреслимо, що ці поезії мають дивну властивість - вони не старіють. І ця ознака характерна не тільки для А. Рекубрацького, а й для цілої когорти молодих запорізьких постшістдесятників, про яких піде мова нижче. На підтвердження цієї думки хотілося б згадати про один випадок. Нещодавно один з авторів цієї статті читав у колі друзів уривок з вірша Анатолія Рекубрацького „Втеча” і попросив їх відгадати, про що в алегоричній формі розповідає поет і приблизно в якому році цей вірш написаний? Ось рядки з нього:

„... Захлинеться наш світ од потопу,
Од вселенської патоки слів.
Той дияволом янгола робить,
Той нечистому крильця ладна,
Той „цебує”, а той тільки „цобить”,
Ті наповнюють діжку без дна.
Той історію - вкотре - на себе,
Мов чужого кожуха, кроїть.
Той зове опуститися з неба,
Той на Марсі збирається жить.
Нас роз'єднує слів завірюха.
Спробуй, диспут влаштуй з приймачем?
Кожен диктор. Вже нікому слухать,
Навіть клацнути вимикачем...” [6, с. 22].

Більшість відповіла, що цей вірш пародіює засідання Верховної Ради України і написаний нещодавно. Насправді ж вірш написаний іще в 70-х рр. минулого століття під час проведення одного з чергових з'їздів КПРС, у ньому відображена полеміка з відомими рядками П. Тичини з вірша „Партія веде”. У П. Тичини це звучить так:

„Нам своє робить
Всіх панів до 'дної ями
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить...” [9, с. 239].

Рекубрацький теж говорить: „Нам своє робить”, але іронічно і зі своїми буденними потребами: „світ не вмре - нам з коханою треба гарбузове насіння садить”.

Взагалі-то це був дивовижний літературний процес. Двадцятитрьохлітньому молодому поетові, не членові Спілки письменників України і не членові КПРС, було довірено проведення занять в обласному літературному об'єднанні, головою якого він став. Навколо літературного об'єднання і літературної студії Запорізького педінституту (нині - Запорізький державний університет) згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. Досить сказати, що на ті заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і навіть Києва. Із того грона назвемо ті імена, які вціліли в часі, стали членами Спілки письменників України. Це - Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, Г. Лютий, О. Матушек, В. Сироватко. Серед російськомовних поетів (а їх було значно більше у нашому вкрай зросійщеному краї) вирізнявся насамперед Павло Баулін.

Нелегко входив у літературу поет Григорій Лютий. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було. Г. Лютого літератори називають між собою „співцем кохання”. Справді, тема кохання була і залишається провідною в його творчості. Скільки цноти вкладав молодий поет у це велике поняття! Зверніть увагу, своїх ровесниць юнак називає на „Ви”!

„І Ви красиві, дівчино, і Ви...
О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
Ці карі очі - лагідні і ясні,
Ці горді повороти голови...” [5, с. 216].

Повчитися б усім людям таких прекрасних стосунків і чистих почуттів!

Кожен з тодішніх поетів вносив у літературу щось своє, неповторне. Якщо Анатолію Рекубрацькому притаманні поміркованість і сильний публіцистичний заряд, то Григорій Лютий - вибуховий поет.

Скільки енергії, внутрішньої сили сконцентровано у юнацьких віршах Григорія Лютого. Цитую:

„Серця щем,
Юний щем.
Ще!
Іще мені юності дайте нестримної!
Я за всіх проживу, хто не жив!!!” [5, с. 400].

Любов до жінки, любов до життя викристалізовується в Г. Лютого у ще вищу форму - любов до рідної землі, до Вітчизни, яку в ті далекі 60-ті роки поет мріяв бачити незалежною.

„Моїх надій нікому не загарбать,
Їх, як чорнозем, зводили віки.
Спустошував степи столиций варвар
Але не вивіз жодної ріки” [5, с. 401].

В алегоричних образах поет віщує наближення нових часів для України. З почуттям гідності і української достойності Г. Лютий стверджує:

„Ні, не провидець той, хто бачить день останній!
Провидець той, хто бачить перший день!” [5, 366].

Допомагає Григорію Івановичу вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався з покоління у покоління від діда прадіда. Г. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху, створює разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком пісенно-драматичну виставку про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України.
Вже пізніше поет наче узагальнить роздуми своїх юнацьких поезій у програмному вірші „Залишайте себе на землі”.

„Залишайте себе на землі!
У надіях, у дітях, в онуках,
Щоб сліди не зітерла пилюка,
Не розвіяла лиця в імлі.
Залишайте себе на землі,
Роздавайте щомиті, даруйте,
Жодну пісню в собі не змарнуйте,
Не затьміть жодній мислі політ!” [5, с. 8].

І, здавалося б, зовсім не вписується в ці протилежності лірично-філософський юнак Геннадій Літневський. Та все ж їх єднає одна спільна якість - це високість думки, незрадливість юнацьким ідеалам.

Яскравим свідченням цього є вірш Г.Є. Літневського, присвячений Г. Лютому. Він не має назви, та суть його така. Ліричний герой опинився в нічнім степу. А з неба падає зірка, падає не через втому чи кволість, а через свою непотрібність, бо герой вірша дивиться тільки собі під ноги і вже не звіряється з нею. Приголомшують своєю філософською глибиною рядки:

„Я смерті не віщую, то - неправда,
Коли зоря шугає з висоти,
Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
То зрікся хтось високої мети...” [2, с. 288].

І автор дає надію усім, хто обрав невірний шлях, втратив життєву рівновагу і не бачить виходу.

„... Я іноді робив непевні кроки,
Я спотикався, я збивався з ніг,
Але не впав, бо думав про високе, ;
І через те упасти я не міг” [2, с. 288].

Варто зацитувати рядки ще з одного вірша, який, на жаль, став пророчим у біографії молодого поета:

„Я кричу: „Повертай!”
Я бажаю туди -
До побачень, освідчень, скандалів, заручин.
Ніж байдужим летіти
В далекі світи,
Хай мене в тих світах краще совість замучить.
Але вже пізно.
Попереду нас
Гальмує МАЗ.
Ми зупинитись хочем,
Та стоп-сигнал - червоний, наче Марс,
Летить у наші вирячені очі” [4, с. 21].

Геннадій Літневський і Василь Моруга разом загинули в автомобільній катастрофі, але встигли сказати своє слово в літературі. Поетом з абсолютним мовним слухом називають Олександра Шостака. До звукових, сюжетних, філософських знахідок вищеназваних поетів О. Шостак додає ще й високу стилістичну вимогливість. Стиліст він справді неперевершений. Зінкола він демонстрував перспективні можливості майбутнього розвитку української мови. На жаль, тільки частково збереглася в пам'яті його ровесників експериментальна поема О. Шостака на десяти сторінках, яка була написана одним реченням. В О. Шостака дуже сильно відчувається історична і фольклорна основа. Деякі вірші звучать, наче філігранна обробка народнопісенної творчості, але своє кредо, висловлене в юності, поет зберіг на все життя:

„О любі судді грішного мого життя,
і пам'ятливі, й непомильні, й невблаганні,
до вас у слові озиваюся останнім,
аби сказати коротко і до пуття:
не ждіть од мене ні на йоту каяття
і на моє не сподівайтесь виправдання:
я лиш собі - аж до останнього зітхання -
належу всім, як є, своїм земним буттям...”
[10, с. 61].

Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:

„І день минув, і ніч минає.
Душа болить
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю - прадід на коні.
Палай в душі свободи жар.
У тих словах - безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар -
Народу біль стрічати першим.
І мука ця - вже до загину.
Душа болить, якщо жива...
Я вірю, підроста хлопчина,
Який чекає ті слова” [3, с. 28].

І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це - окрема тема дослідження.

Є величезна історична значимість поезії саме цієї когорти запорізьких літераторів. Вони несхибно проповідували вірність своєму рідному краю, рідній мові, вклонялися подвигу батьків, відкривали нові сторінки в історії козаччини, звичайно, в своєму ж, поетичному, варіанті. Особливо слід відзначити їхню відданість і віру в українську мову, адже, в ті часи молодій людині просто говорити в колі своїх приятелів чи в трамваї українською мовою - це було якщо не подвигом, то просто вчинком, а вони ж не тільки говорили й писали, а й виховували нове покоління патріотів України (що є, мабуть, найважливішим підтвердженням неоціненної їх ролі в історії). Усі вони не зрадили своїй юнацькій меті, що й довели у нелегкі часи становлення незалежної України. Тоді вони не лише своїми поезіями, а й публіцистичними виступами в запорізьких газетах відіграли значну роль у формуванні національної і політичної свідомості запоріжців у період між березневим і грудневим референдумами 1991 року (у березні більшість українців голосувало за Радянський Союз, у грудні - за незалежну Україну).

Якщо в юнацьких віршах лише за допомогою алегорії та підтексту вони висловлювали думки про те, що Україна має бути незалежною, то в політично невизначені, бурхливі роки, починаючи з 1987 року, заговорили про це на повний голос. Приміром, Анатолій Рекубрацький з поета-лірика перетворився на політичного оглядача газети „Запорізька правда”. Майже кожна його стаття широко оговорювалася між людей, до його думки прислухалися провідні політики того часу. Кожен з поетів без винятку висловив своє бачення подій серпня 1991 року.

І тут виникає такий парадокс: на зміну державно-партійної монополії на душі людей, прийшли незабутні часи синьо-жовтого романтизму незалежності. Вголос говорити про це у переддень незалежності могли в Запоріжжі тільки три письменника: П. Ребро, А. Рекубрацький і Г. Лютий. Але коли було скасовано партійно-державну монополію, то легше від цього не стало. Горезвісні ринкові відносини боляче вдарили по мистецтву, зокрема по літературі, насамперед матеріально. Спочатку гонорар став символічним, потім зник зовсім, а нині письменники змушені видавати свої твори або за власний кошт, або з шапкою по колу. Дивовижний парадокс: ідеї незалежної України зросли в стінах Спілки письменників України, а держава зразу ж кинула їх напризволяще. Видавничими потужностями заволоділи комерсанти, котрі заповнили суспільство бульварним чтивом, псевдо літературщиною. Нечуваного розквіту набуло таке явище, як графоманія. Засилля літературного несмаку панувало і в Запоріжжі. Якщо провідним письменникам вряди-годи вдавалося видати збірочку-метелик, то, маючи гроші, графоман видавав товсті томи своєї нікчемної писанини із золотим тисненням на обкладинці. Особливо дошкуляло те, що літератори були позбавлені інформаційного простору, зокрема в Запоріжжі. Більшість газет відмовилися друкувати поезію взагалі. Проблематичними стали виступи по радіо і телебаченню. Втратила свій авторитет Національна Спілка письменників України. Київські видання почали друкувати лише своїх, забувши периферійних письменників взагалі. Але запорізькі літератори добре розуміли, що вихід з такого майже безнадійного становища полягає в створенні власних інформаційних засобів, навколо яких гуртуватимуться юні літературні сили.

На той час, в поетичному цеху Запоріжжя яскраво виділилися три постаті лідерів: П. Ребро, А. Рекубрацький і Г. Лютий. Зберегти запорізьку літературну спадщину, примножувати й дбати про нову поросль - такий неписаний девіз роботи цих літераторів. Причому, навіть в часи вседозволеності, вони не знижували планку вимогливості, а, навпаки, постійно піднімали її. Навколо цих літераторів поступово виникали хоча й самодіяльні, але елітні організації і об’єднання молодих, де про літературу говорилося жорстко, але, всерйоз і доброзичливо. І літератори, і читачі починали розуміти, що, коли редактором або автором передмови до книжки є один з трьох названих літераторів, то на її сторінках обов’язково зустрінеться справжня поезія. З ініціативи П. Ребра виник літературно-мистецький щорічний альманах „Хортиця”, який потім трансформувався в журнал з такою ж назвою, головним редактором якого став Г. Лютий. А. Рекубрацький продовжував вести літературну сторінку „Світлиця” в газеті „Запорізька правда”. Згодом П. Ребро, майже повністю сконцентрував свою увагу на жанрі гумору. Причому, запорізькі письменники дбали про те, щоб організовані ними видання мали не місцевий характер, а набували всеукраїнського розголосу. Вже тепер можна сказати, що журнал „Хортиця” має найкраще поліграфічне оформлення серед літературно-художніх видань України. Серед авторів - П. Загребельний, Л. Костенко, А. Дімаров та інші провідні письменники України. Майже в кожній області організувалися гумористи, яких об’єднав альманах „Весела Січ”.

Але літературна палітра Запоріжжя була б неповною без згадки про жіночий цех поетів тієї пори. Дівчат-поетес тоді було в кілька разів більше, ніж хлопців (як і сьогодні). Та справжніх висот досягли лише дві з них - Олена Матушек і Вікторія Сироватко. Перша давно вже киянка, а от В. Сироватко залишилася вірною Запоріжжю і продовжує літературну працю на найвищому поетичному рівні. Її називають „поетесою однієї струни”, бо основна тема її поезії - це стосунки між чоловіком і жінкою. Як і в усіх поетес, у В. Сироватко сильно звучить намагання возвеличити жінку. Але що характерно, „свою жінку”, долю „своєї жінки” вона не відділяє від долі чоловіків, підкреслює не тільки розбіжності між чоловічим і жіночим, але й спільність. Наприклад, у вірші „Доля” лірична героїня перетворюється в невільника - гребця на умовній невільницькій галері:

„...Гребу та гребу, і немає спочинку.
Тужава й незрима навстріч течія.
На палубі вже не лишилося жінки -
Це суть до галери прикута моя...” [7, с. 3].

І хоча й зараз до мису справжньої свободи гребти і гребти, все ж поетеса залишається вірною усім поетичним і ліричним постулатам, своїм друзям-постшістдесятникам і працює з незмінною вимогливістю.

Поетичний цех Запоріжжя був і є могутнім струмком у річищі всієї української поезії. Тріумфально проходили звіти поетів під егідою Петра Павловича Ребра. У Москві перемогу здобув на Всесоюзній нараді молодих поетів Союзу РСР Анатолій Захарович Рекубрацький, переможцем повернувся і Григорій Іванович Лютий із Всесвітнього фестивалю молоді в Москві.

Заслуга запорізьких постшістдесятників не тільки в тому, що вони розвинули й примножили славу української поезії (українського народу), яку принесли Україні самі шістдесятники, вони пішли далі - вели велетенську просвітницьку і педагогічну роботу у справі виховання в дусі української національної свідомості нових поколінь. На рахунку цих літераторів тисячі літературних зустрічей з читачами. Більше тридцяти років у Запоріжжі існує літературне свято - „Поетичний травень”.

У молодості працювати їм було дуже важко, бо Запоріжжя не мало свого літературно-художнього видання, навколо якого, як правило, завжди формується певне літературне середовище. Вони ж гуртувалися навколо своїх ідеалів, яким не зрадили і понині. Зараз запорізькі митці створили свій періодичний літературно-художній журнал „Хортиця”, де продовжують обстоювати високі літературні критерії. Нездарам надрукуватися в цьому журналі просто неможливо, а навіть зовсім „зеленим”, юним талантам - широка дорога.

Ніхто із постшістдесятників не піддався спокусі писати в значно легшому жанрі поп-літератури, яка заполонила нині книжкові прилавки, душі та серця обивателів. Вони продовжують ставити перед собою високе і, можливо, ще не здійснене завдання: література повинна будувати особистість, а не руйнувати її. Безумовно, що і в їхніх учнів, які гучно заявили про себе на всеукраїнській літературній арені (Марина Брацило і Павло Вольвач), теж знайдуться свої послідовники.

Література, справжня література - процес невпинний і незнищенний, і якщо літератори 60-70-х років „розбудили” і перевершили переважно низькопробну і кволу поезію сталінського періоду, то є упевненість у тому, що й зараз справжні таланти зуміють не допустити поширення бездарної писанини.

„... Бо у грудях держави, мов птах,
серце Хортиці б’ється,
Кров козацька могутньо нуртує в аорті Дніпра,
Бо, я вірю, з колін Україна зведеться,
Бо ніколи народу козацька душа не вмира”
[6, с. 26].

Нехай же ці слова А. Рекубрацького стануть пророчими.

 

Співавтор - Северинюк В.М.,
кандидат історичних наук, доцент

ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА
ПОЕТІВ-ПОСТШІСТДЕСЯТНИКІВ
ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ

Мета цієї роботи - дослідити, як загалом хаотичний літературний рух на Запоріжжі перетворювався на літературну школу, або навіть школи.

По-різному складалася доля запорізьких постшістдесятників. Поети О. Стешенко і О. Шостак, залишивши яскравий слід у поезії, почали поступово відходити від літературного руху. Трагічно загинули в автомобільній катастрофі Г. Літневський та В. Моруга. Переїхали до столиці О. Матушек та О. Михайлюта. Але добре знані ті, хто залишився. Це насамперед А. Рекубрацький і Г. Лютий. На високому рівні працюють О. Абліцов і В. Сироватко.

Та слід зауважити, що поява яскравих молодих літературних імен у Запоріжжі була на деякий час пригальмована. Це мало свої пояснення - ішов процес накопичення літературної енергії в новому поколінні, і вже на початку нового тисячоліття столичні літературні видання: „Літературна Україна”, журнали „Дзвін”, „Київ” та інші заговорили про наявність запорізької літературної школи.

„Винуватцями” таких високих оцінок стали насамперед запорізькі поети Павло Вольвач і Марина Брацило.

Ще школяркою М. Брацило завоювала авторитет серед своїх літературних ровесників в Україні, перемагаючи у всеукраїнських шкільних літературних олімпіадах та конкурсах „Гранослову”. Звісно, рівень поетичного письма Марини був ще невисоким, але А. Рекубрацького вразила амплітуда мислення молодої поетеси. Вона гучно дебютувала збіркою „Хортицькі дзвони”. Марина встановила своєрідний рекорд - у дев'ятнадцятирічному віці її одноголосно прийняли до лав Національної спілки письменників України.

Вибуховим був також дебют Павла Вольвача, якого одразу підтримав Г. Лютий. За першу книгу „Маргінес” П. Вольвачу присудили премію імені Василя Симоненка, а це, вважай, рівнозначно званню „Кращий молодий поет України”.

Зберегти запорізьку літературну спадщину, примножувати й дбати про нову поросль - такий неписаний девіз роботи запорізьких літераторів старшого покоління. Навколо них поступово виникали хоча й самодіяльні, але престижні організації і об'єднання молодих, де про літературу говорилося жорстко, але всерйоз і доброзичливо. На перший план виходить малопомітна і неефективна зовні індивідуальна робота з початківцями: їх було чимало, і вони охоче тягнулися до помітних у літературі постатей. І хоча, як казав колись О. Блок, письменник - рослина багаторічна. Він формується роками, виховує в собі художника, вчиться володіти словом, усвідомлює своє покликання в суспільстві. Вивчитись на письменника неможливо, але допомогти обдарованій людині роздмухати знамениту „іскру божу” не тільки можна, а й треба. Приміром, після закінчення вузу Г. Лютий не став працювати у Запоріжжі, а повернувся до Гуляйполя. Та вже через два-три роки вихованці його літературного об'єднання „Калинова сопілка” почали заявляти про себе на всю Україну.

Повільно, але впевнено, сходинка за сходинкою, долала шлях до майстерності Л. Геньба. Її вірші прихиляють до себе своєю щирістю і точністю. Цнота і таїна, вірність і безоглядність у коханні - визначальні риси її поезії. Дім А. Рекубрацького молоді літератори називали між собою другим літературним об'єднанням. Двічі на тиждень тут збиралися поети-початківці, аби разом із визнаними майстрами прочитати нові твори, послухати своїх колег, подискутувати. Авторитет тут визначався не за віком, а за рівнем таланту.

Нещодавно побачила світ збірка Яни Яковенко „Босоніж”. Молода поетеса виступає у дещо несподіваному жанрі - колискової пісні.

Запорізька літературна школа ґрунтується тільки на добровільному принципі літературних уподобань. Молоді поети тяжіють до тих, чия творчість їм подобається найбільше. І в своїй подальшій роботі теж керуються цими принципами. Приміром, Лариса Коваль, яка донедавна сама була вихованкою запорізької літературної школи і „брала уроки” в А. Рекубрацького, нині веде заняття обласного літературного об'єднання, створює молодшу групу літературно обдарованих людей.

Письменники показують приклад високої моральності своїх вчинків. Щойно вийшло „Вибране” Івана Доценка, який через трагічну випадковість дочасно пішов з життя. Нонсенс, якщо згадати, що він не мав жодної прижиттєвої солідної публікації, не кажучи вже про окрему книжку. Його майстерність відшліфовували А. Рекубрацький, потім Г. Лютий, а ще згодом М. Лиходід. Зібрав поезії Івана Доценка, а дещо відновив з пам'яті Г. Лютий. Так ревно бережуть постшістдесятники свою літературну школу.

// Наука і вища освіта: У 2 ч. - Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, - 2005. - ч. 2. - С. 69-70.