НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ЖУРНАЛІСТІВ УКРАЇНИ 

 

В.В. Віхляєв

 

Перші кроки

 

 
Київ
СЛОВО
2006
 

 

Науковий керівник – С.П. Мороз, 
кандидат юридичних наук, доцент

 

ПОНЯТТЯ „ЮРИДИЧНА ОСОБА”: 
ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

  Сьогодні не можна сказати напевне, де саме і за яких обставин виникло поняття „юридична особа”. Та більшість вчених визначну роль у формуванні цього поняття визнають за римським цивільним правом. Давньоримському побуту були відомі „союзи” й „утворення”, схожі із сучасним розумінням юридичної особи.
  Що ж таке юридична особа і яке її значення як суб'єкта економічного та цивільного обороту? Цікаву відповідь на першу частину питання знаходимо у Г.Ф. Шершеневича: „... під іменем юридичної особи розуміють усе те, що, не будучи юридичною особою, визнається з боку закону здатним, з огляду на визначену ціль, бути суб'єктом права”. З цього визначення автор робить два принципових висновки, у яких можна виявити низку ознак юридичної особи. Оскільки юридична особа – суб'єкт, позбавлений особової основи, йому повинні бути також створені права, пов'язані з юридичною природою людини.
  Римські юристи ототожнювали статус юридичної особи зі статусом людини, що є, у свою чергу, початком теорії фікції юридичної особи. Першу згадку про юридичну особу зустрічаємо в Законах XII Таблиць. Це різного роду об'єднання релігійного типу та професійні союзи ремісників.
  У період ранньої Республіки спостерігається тенденція розглядати власність подібних об'єднань, які формувалися за рахунок майна окремих осіб (членів об'єднань), як пайове співвідношення, тобто власність належала не об'єднанню, а членам об'єднання. Але вже в період пізньої Республіки, загальний розвиток економіки країни вимагав нових ціннісних орієнтирів. З цього часу поняття „юридична особа” починає протиставлятися поняттю „фізична особа”.
  За свідченням науковців, у період Республіки юристи починають вирізняти два типи юридичних осіб – „корпорації” та „товариства”. Корпорація – єдиний цілісний організм, і якщо хтось з її членів, або навіть усі, залишають останню через смерть чи то з інших причин, це не впливає на майно, структуру та цивільні правовідносини даної організації, а особа, яка вилучається з її складу, не наділяється часткою майна. На відміну від корпорації, в товаристві у кожного члена є певна частка майна, яка при вибутті йому віддається, в разі його смерті чи виходу з цієї установи припиняється договір з товариством. Необхідна умова для продовження діяльності товариства – укладення нового договору.
  Незважаючи на те, що поняття юридичної особи в римському цивільному праві не набуло повної та детальної розробки, а такого терміна не було взагалі, все ж, як на примітивне правове мислення людей того часу, ідея юридичної особи в римському праві була висунута й розв'язана на високому для того часу рівні.
  З такою позицією не згодні інші вчені, які вважають, що „початок історії поняття юридичної особи слід віднести до раннього середньовіччя”. Вони стверджують, що ідея корпорації як особливого, відмінного від окремої людини, суб'єкта права, висунута римською правовою думкою, належить не приватному, а публічному праву, і тому витоки поняття юридичної особи як інституту приватного права слід шукати не в римському праві, а трохи пізніше: їх точка зору базується на твердженні про людину як особу „юридичну”. В період середньовіччя не окрема людина є правоздатною, а лише союзи (корпорації). Середньовічні глосатори розробляли поняття корпорації як союзу, призначеного державою в якості суб'єкта права, а їх послідовники – каноністи – виділяли у зв'язку з цим поняттям „особа” і „людина” і починали роздуми про природу цієї особи. У середні віки уявлення про юридичних осіб все ще відчували значний вплив догматів римського права, глосатори й постглосатори, обмежуючись коментарем античних текстів, намагались пристосувати їх до потреб сучасного господарства.
  Достеменний розвиток конструкції юридичної особи спостерігається в новий час, коли з'являються великі торговельні підприємства, в яких виробляється техніка колективного ведення значних справ. Тут вже саме життя підказує необхідність детальної розробки статусу цих об'єднань і регламентації їх правового положення.

Науковий керівник – Ярешко О.В., 
старший викладач кафедри цивільного права

 

ЕВОЛЮЦІЯ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ У ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

 Поняття юридичної особи, народжене римською правовою думкою, існувало в римлян тільки у приватному праві, а поняття союзу (корпорації) – тільки в публічному. Оскільки союзи мали майнові інтереси і брали участь у майновому обігу, римське право прирівнювало їх правове становище до осіб, а термін „юридична особа” не використовувався взагалі. 
  Ознаки юридичної особи в римському праві. Римські юристи визнали, що: 
  1) корпорацію можна розглядати у сфері приватного права так само, як фізичну особу; 
  2) юридичне існування корпорації не припиняється і не порушується з виходом окремих членів із складу об'єднання; 
  3) майно корпорації відокремлене від майна її членів, причому це не спільно належне всім членам корпорації майно, а майно корпорації як цілого, як особливого суб'єкта прав; 
  4) корпорація вступає у правові відносини з іншими особами за допомогою фізичних осіб, уповноважених на те, у встановленому порядку. 
  Види юридичної особи в римському праві: 
  1. Приватні корпорації: 
  а) союзи з релігійними цілями (sodalitates, collegia odalicia), 
  б) професійні союзи ремісників (fabrorum, pistorum); 
  2. Об'єднання підприємців (collegia publicanorum); 
  3. Муніципії (міські громади).
  Кодекс Наполеона не знає поняття юридичної особи. Допускаючи утворення товариств з необмеженою особистою відповідальністю учасників за всіма їх боргами та зобов'язаннями, французьке законодавство виявляло недовіру до акціонерних компаній. Позначилися підозри, навіяні спогадами про знамениті афери XVII-XVIII ст., а ще більше – нерозвиненість економічних відносин. Ні Наполеон, ні його соратники, при всій їх талановитості, не могли розгледіти в акціонерній компанії основну форму великого капіталістичного підприємства майбутнього. 
  Ознаки юридичної особи у французькому законодавстві ті самі, що й у римському приватному праві. 
  Види юридичної особи у французькому законодавстві: 
  1. Публічного права; 
  2. Приватного права: 
  а) товариства цивільні (ФГК) і торгові (регулюються законом про торгове товариство), 
  б) асоціації.
  У Німецькому цивільному укладенні юридичні особи й акціонерні товариства здобувають повне визнання із самого початку. Спосіб їх виникнення порівняно простий, полягає в дозволі місцевого уряду. 
  Ознаки юридичної особи в Німецькому цивільному укладенні ті самі, що й у римському приватному праві. 
  Види юридичної особи в Німецькому цивільному укладенні: 
  1. Публічного права; 
  2. Приватного права: 
  а) союзи (федеральні): 
  - господарські (торгові), 
  - негосподарські (цивільні); 
  б) установи, фонди.
  Згідно зі статтею 80 Цивільного Кодексу України, юридична особа – це організація, створена й зареєстрована у встановленому законом порядку. 
  Види юридичної особи в законодавстві України: 
  1. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. 
  2. Юридична особа, залежно від порядку їх створення, поділяють на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. 
  3. Цивільний Кодекс України встановлює порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичної особи приватного права. 
  4. Юридична особа може бути створена шляхом примусового поділу (виділу) у випадках, встановлених законом. 
  Ознаки юридичної особи в законодавстві України: 
  1. Організаційна єдність. 
  2. Реєстрація відповідно до вимог чинного законодавства. 
  3. Наділення цивільною правоздатністю і дієздатністю. 
  4. Наявність можливості бути позивачем і відповідачем у суді. 
  5. Майнова відокремленість. 
  6. Принцип самостійної цивільно-правової відповідальності. 
  7. Участь у цивільному обігу від власного імені.
  Таким чином, проаналізувавши римське, французьке, німецьке та українське законодавства, доходимо таких висновків. Ідею юридичної особи в римському приватному праві було висунуто й вирішено на досить високому рівні, беручи до уваги примітивне правове мислення людей того часу. її узяли за основу правові системи європейських країн і до цього часу залишили майже незмінною, адаптувавши лише деякі норми під суспільні відносини, що змінюються. 
  У французькому Кодексі Наполеона 1804 року та Німецькому цивільному укладенні 1990 року повністю відтворено ознаки, що становлять поняття юридичної особи, дане римськими юристами. Цивільний Кодекс України 2004 року повертає нас до римської традиції, забутої за часів радянською влади, і є доказом римського вислову: „Хто перший у часі, перший по праву”.

Науковий керівник – Орлова І.М., 
старший викладач кафедри господарського права

 

ГЕНЕЗИС РОЗВИТКУ ПОНЯТТЯ „МОНОПОЛЬНЕ
(ДОМІНУЮЧЕ) СТАНОВИЩЕ 
СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ”

  Не існує чіткої концепції щодо походження поняття „монопольне (домінуюче) становище суб'єктів господарювання”. Науковці лише обмежуються аналізом поняття „монополія”, не вдаючись до полеміки про час і місце його виникнення. Можливо, це поняття бере свій початок ще з часів Давньої Греції, де поліс (займаючи привілейоване становище відносно іншої частини населення міста, яка до нього не входила) являв собою прообраз сучасних монополій (давньогрецький філософ Аристотель згадував про них ще за рабовласницького ладу, пов'язуючи появу монополій з мотивами нагромадження багатства, прибутків, а засобом для цього вважав їх панівне становище на ринку). На користь цього свідчить і грецьке походження терміна „монополія” („моно” – один і „поліпро” – продаю); у його використанні завжди наявна певна частка умовності, тому економісти й досі прагнуть знайти йому заміну (П. Самуельсон: „недосконалий конкурент”, П. Хейне: „ціношукач”); але суть цього явища не лежить у площині етимології, бо в реальній дійсності практично неможливо знайти ситуацію, коли на ринку діяла б одна єдина фірма – виробник товарів, що не має субститутів. Якщо ж суб'єкт господарювання належить до невеликої групи підприємств, які займають виняткове становище, і має певну владу на ринку, за яку можна змагатися, то таке явище отримало назву „олігополія” і розглядається як форма синтезу монополії та конкуренції – він не займає монопольного становища з погляду економічної теорії, а є домінуючим на ринку. І. Дахно зазначає: „Якщо монополіст взагалі не має конкурентів і його ціни є „істиною в останній інстанції”, то домінуюча фірма певним чином має враховувати наявність периферійних конкурентів при визначенні ціни, номенклатури, асортименту тощо”. Ця думка знаходить відображення у законодавчих актах більшості європейських країн та конкурентному законодавстві Європейського союзу, які, визначаючи становище суб'єктів господарювання як привілейоване відносно інших підприємств, характеризують його ширшим поняттям „домінуюче становище” або поряд з ним вживають термін „монопольне становище”, надаючи йому спеціального змісту, але в жодному нормативному акті наведені поняття не використовуються як тотожні, на відміну від українського законодавства.
  Історія монополій нерозривно пов'язана з розвитком процесів, які прискорювали зростання монополізації господарства, додаючи йому нових форм. Наприкінці XI сторіччя виникла реальна загроза для функціонування конкуренції у вигляді монополістичних утворень в економіці. Методи концентрації і централізації капіталу, що застосовувалися раніше, вже не забезпечували достатнього зосередження капіталу для ефективного масового виробництва. Концентрація виробництва, створення нових найбільших заводів і фабрик вимагали різкого розширення рамок капіталістичної власності. Зростання концентрації виробництва і капіталу постійно підсилювало необхідність розширення ролі банків, змушуючи промислові компанії шукати з банками міцних зв'язків для одержання довгострокових позик, відкриття кредиту у разі зміни економічної кон'юнктури. Банки зі скромних посередників перетворилися у всесильних монополістів. Це означало формальне створення „загального розподілу засобів виробництва”. Зростання банківського і промислового капіталу призвело до утворення фінансового капіталу і фінансової олігархії. Важливою формою створення галузевих і міжгалузевих монополістичних союзів стає система участі. У другій половині XX століття монополії виходять на міжнародну арену у сфері торгівлі та у виробництві, тобто національні монополії трансформуються у транснаціональні корпорації.
  Як бачимо, з давніх-давен людям були відомі монопольні утворення. Проте поняття цього дослідження стало розроблятися лише в останні століття, починаючи з XIX, коли монополістичні тенденції стають панівними в економіці.

Науковий керівник – Герич І.Д., 
старший викладач кафедри адміністративного права
 

 

ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ: 
ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НОРМ 
ЧИННОЇ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ТА ЗАКОНУ УКРАЇНИ „ПРО ВНЕСЕННЯ ЗМІН 
ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ” ВІД 8.12.04 р.
 

  За Конституцією, Президент України є главою держави, що зумовлює надання йому певних повноважень відносно органів, які входять до всіх гілок державної влади. Так, згідно зі статтею 106 Конституції, Президент призначає на посади та звільняє з посад (або припиняє повноваження) за згодою Верховної Ради України: прем'єр-міністра, Генерального прокурора, голову Антимонопольного комітету, голову Фонду державного майна, голову Державного комітету телебачення та радіомовлення; за поданням прем'єр-міністра: членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій.
  На відміну від Конституції, Закон України „Про внесення змін до Конституції України” важливу роль у формуванні уряду відводить Верховній Раді України. Доказом цього твердження є стаття 85 цього Закону, у якій до повноважень Верховної Ради зараховують ще й такі, що сьогодні належать виключно Президенту України: призначення прем'єр-міністра (буде здійснюватись за поданням Президента), міністра оборони, міністра закордонних справ, призначення за поданням прем'єр-міністра інших членів Кабінету Міністрів.
  Якщо Конституція у статті 106 надає Президентові пріоритетне право для призначення голови Антимонопольного комітету, голови Державного комітету телебачення та радіомовлення, голови Фонду державного майна, то стаття 85 Закону України „Про внесення змін до Конституції України” позбавляє його такого права і наділяє ним Верховну Раду.
  Стаття 94 Закону України „Про внесення змін до конституції України” по суті позбавляє Президента права відкладального вето, під яким розуміється право глави держави на повернення закону, направленого йому на підпис, для повторного розгляду в парламент. Тепер у разі, якщо Президент України не підписав такий закон, його невідкладно офіційно оприлюднює Голова Верховної Ради і публікує за своїм підписом.
  Законом України „Про внесення змін до Конституції України” у статті 90 встановлено додаткові підстави, за наявності яких Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, а саме, якщо: протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій, відповідно до статті 83 цієї Конституції; протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад уряду.
  Закон України „Про внесення змін до Конституції України” у статті 112 покладає на Голову Верховної Ради України виконання обов'язків Президента України у разі дострокового припинення повноважень останнього на період до обрання і вступу на пост нового Президента України, тоді як Конституція України в такому разі повноваження голови держави перекладає „на плечі” прем'єр-міністра. 
  Як бачимо, Закон України „Про внесення змін до Конституції України” обмежує повноваження Президента, щоб запобігти будь-якому свідомому чи несвідомому зловживанню владою. Передача частини повноважень Президента України до відання Верховної Ради України створює передумови для формування парламентсько-президентської республіки. Такий перебіг подій є для нашої держави вельми бажаним, адже коли правитель не здатен вести за собою народ, змінювати устої, які гальмують соціально-економічний розвиток держави, та зміцнювати її добробут, є тільки два шляхи подолання такого становища: революція знизу – громадянська війна, або революція зверху – мають з'явитися такі сили, які, об'єднавши зусилля, працюватимуть на найвищу мету – людину.

Науковий керівник – Кульнєва Г.М., 
кандидат економічних наук, доцент

 

МІЖ ПРІРВОЮ КРИЗИ
І ОМРІЯНИМ ДОБРОБУТОМ – 
ЕКОНОМІЧНИМ ЗРОСТАННЯМ
 

  За 1990-1993 роки українським народом був зроблений величезний крок від хаосу до цілеспрямованого розуміння своєї значущості, незамінності, що притаманне тільки насправді вільному у своїх поглядах, незалежному в переконаннях суспільству. Іншого значення і сприймання набули такі поняття, як „власник”, „приватна власність”, „приватизація”, „малий та середній бізнес” тощо. Безліч реформ і постанов спрямовані на сприяння розвитку всіх галузей господарства та промисловості. Урядом був обраний курс на інтеграцію у світову економічну систему, європейські та євразійські структури й в інформаційно-інтелектуальний простір.
  У 2004 році наша держава, мов той канатоходець, балансує між прірвою кризи і омріяним добробутом – економічним зростанням, перебуваючи у стані депресії (затяжного спаду). Політична ситуація не сприяє стабілізації економіки, а лише загострює антагоністичні суперечності між класами, груповими утвореннями та окремими людьми за майновим поділом. І це є цілком закономірно, бо якщо економічний стан держави, як той поплавець, завжди на поверхні її соціального життя, то політика – грузило, яке чи то тягне на дно, чи то нездатне протистояти поплавцю, виноситься ним на поверхню, тобто відбувається соціалізація політики. Втрачається легітимність влади, а отже, й авторитет законів, встановлених нею, які мали б охороняти найважливіші соціально-економічні відносини від будь-яких посягань. Принцип „невидимої руки” конкуренції (за А. Смітом) для української економіки не спрацьовує, тож стає неможливо за чинних умов для підприємців легально вести бізнес (а вони ж годують усю державу через механізм податків).
  У перспективі для України передбачаємо: зміну хибної системи приватизації, яка заважає власнику набувати прав відповідно до закону, та підвищення відповідальності останнього за її використання; орієнтацію на пріоритетність прав суспільства при розподілі власності за її різними формами; підтримку і регулювання малого та середнього бізнесу з боку держави; збереження природи та забезпечення сталого розвитку суспільства, що є показником того, що не всі галузі народного господарства підлягають приватизації; має діяти заборона на приватизацію землі іноземними громадянами; підвищення значення державної координації механізмів інвестування; створення сприятливих умов для повернення капіталів у країну; необхідність забезпечення цінової стабільності та динаміки валютного курсу; створення умов для зняття податкового ярма з підприємців та виробників; оновлення виробничих потужностей; збільшення ефективності основного капіталу; перехід до інноваційної моделі розвитку економіки; вдосконалення структури експорту та введення обов'язкової оплати експортних операцій у національній валюті; запровадження механізму міжсекторного переливання капіталу; розроблення системи надання фінансово-кредитної та амортизаційної підтримки і стимулювання державної науково-технічної й інноваційної діяльності; зниження рівня монополізації ринків (ввести антимонопольні закони); усунення будь-яких бар'єрів для входження на ринки шляхом створення рівних конкурентних умов для всіх товаровиробників; підвищення прав власників (за умови їх законності); створення найбільш пріоритетних галузей і виробників, що випускають високотехнологічну продукцію та мають значний експортний потенціал; створення нових робочих місць. Та, мабуть, найважливіше сьогодні врегулювати політичний конфлікт, який загрожує новою економічною кризою, ознаки якої вже заявляють про себе: це розподіл суспільства на багатих, дуже забезпечених громадян і бідних; практична відсутність стійкого середнього класу як адаптованої до нових умов соціальної верстви, котра має забезпечувати основу стабільних ринкових відносин; підвищення індексу інфляції; падіння купівельної спроможності споживачів; реальна загроза генетичному фонду української нації, її майбутньому тощо.
  І хоча ще залишається ціла когорта риторичних питань, уже зрозуміло, що українська економіка набере обертів тільки тоді, коли остаточно сформується категорія власників, але до цього має пройти п'ять-десять років, бо власник — це не напівфабрикат, а цілісний продукт нової епохи.
 

Науковий керівник – Кульнєва Г.М., 
кандидат економічних наук, доцент

 

РЕКЛАМА ЯК РІЗНОВИД 
НЕЦІНОВОЇ КОНКУРЕНЦІЇ

  На ранніх етапах становлення капіталізму конкуренція в „економіці попиту та пропозиції”, за свідченнями М. Вебера, була заснована лише на добротній якості товару, а не на вмінні спокушати покупця. З подальшим формуванням суспільства споживачів головною цінністю товару для покупця, на думку Е. Дихтера, стає не його функціональне призначення, а задоволення підсвідомих бажань, про які сам покупець може й не підозрювати, бо саме через їх неприйнятність для свідомості вони і були „витиснені” в підсвідомість. Більш того, товар уже фактично не можливо продати, не створивши штучно потребу (С. Кара-Мурза „Маніпуляція свідомістю”). 
  У наш час реклама є економічно необхідною. Це вже не тільки певна оплатна форма подання та просування ідей, товарів і послуг (їх популяризація) чи сукупність методів психологічного впливу на людей, спрямованого на реалізацію останніх, які замовляє та фінансує певний спонсор з метою привернути увагу покупців, споживачів, глядачів тощо, як її визначають Ф. Котлер, Г. Армстронг, Д. Сондерс, В. Вонг („Основи маркетингу”), і не лише спеціальна інформація про осіб чи продукцію, яка розповсюджується в будь-якій формі та в будь-який спосіб з метою прямого або опосередкованого одержання прибутку, як це закріплюється в Законі України „Про рекламу” від 03.07.1996р., а жива сутність, в яку творець, тобто рекламодавець, має вдихнути душу, наділити пристрастю, гуманною філософією, любов’ю до людей (В. Довгань „Досвід підприємця”). Вона, будучи ілюзією, частиною тієї вимишленої („віртуальної”) реальності, у якій живе людина, побудована за „проектом замовника”, з гарантованою культурною гегемонією буржуазних цінностей, націлена на створення безлічі образів, часте повторення яких створює стереотипне уявлення про високу якість якогось товару та заганяє це уявлення в підсвідомість, тож при вигляді торгівельної марки ми, не думаючи, впевнені, що перед нами гарна річ – працює стереотип (С. Кара-Мурза „Маніпуляція свідомістю”). 
  Уявлення, яке лягло в основу даного визначення, про те, що всі наші бажання породжені рекламою, яка маніпулює нашими смаками С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі („Економіка”) називають примітивним, хоча при цьому переконані: більшість наших бажань вивчено, а все навколо нас – реклама. Вони також переймаються проблемою: Чи слухняно слідує реклама за змінами в суспільстві, чи сама викликає ці зміни? Це питання важливе тому, що ми зазвичай судимо про економічну систему за її спроможністю задовольняти наші бажання. Та якщо наші примхи породжуються частиною цієї системи, то не дуже приємно усвідомлювати, що вони нею ж зі знанням справи й задовольняються. Ця проблема знайшла своє відображення у принципі використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди, закріплена в Україні на законодавчому рівні. 
  Як різновид нецінової конкуренції, реклама має певні достоїнства та недоліки. Вона одночасно досягає покупців, які живуть далеко один від одного та порівняно дешева в розрахунку на одного одержувача, проте є безосібною і тому не має переконливості, яка притаманна живому продавцю; дозволяє відправнику багаторазово повторювати звернення, адресату – отримувати та порівнювати звернення численних конкуруючих фірм, а її публічний характер вказує покупцю, що товар не суперечить суспільним нормам та закону, – покупка не зустріне осуду, але здебільшого це монолог, що не зобов’язує до уваги та реакції; є дуже виразною – дозволяє фірмі ефектно й наглядно представити свій товар за допомогою тексту, звуку та кольору, при цьому знецінюючи будь-які соціальні явища до рівня нічого не вартих подій (Ф. Котлер, Г. Армстронг, Д. Сондерс, В. Вонг „Основи маркетингу”). 
  Тож, реклама є універсальним способом забезпечення нецінової конкуренції. Вона діє за власними законами, незнання яких не звільняє від відповідальності за долю товару. За сучасних умов, тільки реклама може забезпечити фірмам „право” на монополістичне домінування над конкурентами.
 

Науковий керівник – Грозовський І.М.,
кандидат юридичних наук, доцент

 

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ
УКРАЇНИ: СПРОБА КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ

  Іммануіл Кант якось сказав, що не можна ні за яких умов використовувати людину як засіб для досягнення мети, бо вона і є мета. Мільйонами жертв судилося світу доводити цю аксіому. У XXI ст. вже мало кого турбують пожадання окремої особи, а інтереси пануючої верхівки стають найпріоритетнішими. Здавалося б, що яструбам до голубів, які „лише здобич” і „існують тільки для того, щоб хижаки були ситі”. Та у цивілізованому суспільстві, „ідоли” якого з гордістю „демонструють правову державу”, не може і не має бути питання, на яке б неможливо було дати відповідь. Проте дійсність зашморгом кризи „стискає горлянки” всіх сфер соціального життя в Україні. Вона набула тотального характеру. Безперечно, виникнення цього зламу відбулося внаслідок маніпулювання суспільною свідомістю, що призвело до хаосу та неможливості визначитись у подальших політичних орієнтирах. У наш час рушійні політичні сили здійснюють ідеологічний вплив на народні маси, чому активно сприяє найвагоміший інструмент маніпулювання суспільною свідомістю – PR-технології. Для досягнення своєї кінцевої мети – повного підкорення об'єктів маніпуляції – революціонери роз'єднують націю. Тому недарма сьогодні роблять акцент на консолідації українського суспільства. Це бажання підтримують письменники, діячі мистецтв та інші особистості, які сприяють відродженню прадавніх зв'язків між зросійщеними регіонами та регіонами високої національної культури.
  Політика Радянського Союзу була зорієнтована на зменшення страждань (закріплювалось конституційно право на їжу, медичне обслуговування, житло, освіту, працю тощо), тоді як нова влада визначила курс на збільшення задоволень, при цьому не гарантуючи забезпечення життєво необхідних потреб.
  Якщо економічний стан держави, як той поплавець, завжди на поверхні соціального життя, то політика – грузило, яке чи тягне на дно, чи, нездатне протистояти поплавцю, виноситься на поверхню – відбувається соціалізація політики. Та частіше за усе вона латентна, хоча, займаючи таку позицію, здатна маніпулювати не тільки поплавцем, а й самим рибалкою – народом. Політика монополізована (бо діє виключно в інтересах олігархів), корумпована (тому що політична еліта не відрізняє державний бюджет від свого гаманця) та неефективна (оскільки майже не виконує головні функції: збереження людського життя, охорони власності, соціального порядку, щастя та благополуччя суспільства, як наслідок – політична і правова криза), державні мужі використовують владні повноваження виключно у своїх матеріальних потребах, які у кожної людини невситимі. Безробіття, безпритулля дітей, незахищеність сиріт, незабезпеченість людей похилого віку, погіршення стану здоров'я нації, переважання смертності над народжуваністю, вимушена трудова еміграція, свавілля чиновників та їх антиукраїнські дії – це лише незначний перелік соціально-політичних проблем, які вкрай необхідно вирішувати.
  Вирішення цих питань бачу в: наданні громадянам найширших можливостей у вирішенні власних справ та управлінні державою, утворенні чіткої системи соціальних гарантій і допомоги громадянам, особливо вразливих соціальних груп, створенні сприятливих умов громадянам для отримання освіти, професійної підготовки, забезпеченні зайнятості. Має активно проводитись інтегрування України у світові, європейські та євразійські структури; встановлюватись, розвиватись і поглиблюватись дружні відносини з усіма сусідніми країнами; захищатись інтереси і права української діаспори за кордоном. Глибоко переконаний, що особа і уряд мають якнайтісніше співпрацювати, і лише коли кожен з нас відчує себе частиною держави, історії, тільки тоді можна планувати якісь зміни. Підводячи підсумок, стверджую, що людина є найвища цінність, і тому усі проблеми мають виконуватись у контексті співпраці людина – суспільство – уряд – держава, а не інакше.
 

Науковий керівник – Гамбург Л.С., 
кандидат юридичних наук, доцент

 

 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО:
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ТА 
ПРАКТИКА ФОРМУВАННЯ В УКРАЇНІ

  З історичним переходом людей від їх природного стану, ізольованого існування в напрямі до цивілізованих форм соціального спілкування відбувається становлення громадянського суспільства, на теренах якого виникають соціальні та державні організації.
  Між громадянським суспільством, відповідною йому державою та їх ідеологічними формами наявні глибокий взаємозв'язок і взаємоопосередкування, де визначальним виступає громадянське суспільство, що є дійсним суб'єктом і базисом держави та ідеології. Тому всі ідеологічні форми духовного життя громадянського суспільства, як і відповідні йому політичні та державні інституції, повинні розділятись у контексті економічних і соціальних структур громадянського суспільства.
  Громадянське суспільство в його зрілих формах історично виникло як буржуазне суспільство на основі формування і утвердження відносин приватної власності, вільного підприємництва, ринкової економіки і масової вільнонайманої робочої сили. Людство прагнуло створити суспільство, яке б домінувало над державою, де б усі індивіди (їх об'єднання) були рівноправними, у якому б визнавався суверенітет народу, а природні права людини виступали б найвищою цінністю. Політична ідеологія суспільних сил була розроблена просвітителями XVII-XVIII століть як вчення про свободу, і насамперед свободу власності, громадянські права людини, рівність усіх перед законом та інші демократичні ідеали. Реальним втіленням цієї ідеології протягом останніх двох-трьох століть стала сучасна правова держава — один із найважливіших здобутків людської цивілізації. А для нас неабияким надбанням стало закріплення за Україною у статті 1 Конституції статусу правової держави. Побудова останньої та формування громадянського суспільства – офіційна ідеологія України. Та вона, незважаючи на достатню прогресивність, залишається формальною, доки сформується громадянське суспільство. Ми поки що маємо в Україні лише .деякі елементи такого суспільства. Щоб іти шляхом розвитку останнього, потрібно мати багатовимірні програми, зорієнтовані на просування українського суспільства у напрямі формування в ньому громадянського суспільства, у напрямі формування відкритого суспільного ладу. Для сучасного українського суспільства вкрай необхідним є адекватне врахування уроків минулого – своїх і чужих. А досвід минулого свідчить, що будувати громадянське суспільство без участі держави, а тим більше у конфронтації з нею, є справою безперспективною. Держава має виступити „співтворцем” громадянського суспільства, бути в ньому інституцією-партнером, рівноправним учасником дискурсу щодо проблем і суперечностей, шляхів та засобів, ресурсів і перспектив, першочергових і стратегічних напрямів суспільного розвитку. У нас в Україні процес формування громадянського суспільства лише розпочинається. Перед владою стоїть завдання формувати державу як максимально сприятливий інститут для розвитку громадянського суспільства.
  Суспільство, що має таку багату національну спадщину, як воля, почуття братерства (єдності), прагнення до самостійності, може дійсно стати громадянським, якщо врешті-решт між державою і суспільством відбудеться діалог рівних.

Співавтор – Северинюк В.М., 
кандидат історичних наук, доцент

 

ПОЕТИ-ПОСТШІСТДЕСЯТНИКИ
ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ

  Анотація
  У статті аналізується творчість запорізьких поетів, які належать до творчого покоління „постшістдесятників”
  Ключові слова
  Постшістдесятництво, громадянська позиція, літературні неологізми, образність, алегорія, лірика, стиль.
 

  В українському літературознавстві вже докладно вивчено літературний рух, який умовно називається „шістдесятники”. Коротко про його суть. Сталінський режим спотворював повноцінний розвиток літератури народів колишнього СРСР. На першому плані часто фігурували літературно малограмотні люди, які мало що уміли, окрім як заримувати слово „Сталін” чи скласти віршика, що повторював убогі тези передових статей тодішніх газет. Лише окремі письменники продовжували працювати зі справжньою творчою напругою, але їх не публікували. Друкували графоманів, які прославляли існуючий режим. Так тривало, доки в літературу не прийшла молода когорта літераторів, що продовжувала традиції Довженка та інших митців, котрі працювали в літературі всерйоз. Нині це загальновідомі імена: В. Симоненко, Л. Костенко, 1. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, В. Коротич. Пізніше стали відомі творці українського „самвидаву”: І. Дзюба, І. Світличний, В. Стус, Є. Сверстюк, яких було засуджено за твори, що в Україні і за кордоном були втіленням самого духу шістдесятництва.
  За останнє десятиліття про цих людей видано чимало ґрунтовних робіт, але зовсім мало вивчене таке літературне явище, як постшістдесятники. Завдання цієї публікації – показати на запорізькому літературному ґрунті явище постшістдесятництва, коли молоді літератори входили в літературу вже озброєні ідеями шістдесятників. Ледь черкнули крилом зародження того руху, але ввійшли в літературу могутньо і потужно, запорізькі поети О. Стешенко і М. Лиходід. Яка яскрава образність, які блискучі алітерації у віршах молодого Олександра Стешенка!
  „Весну люблю за мускули, 
  В яких живуть громи! 
  Ви чуєте, як хруснули 
  Ключиці у зими?” [8, с.10].
  Дзвінкі приголосні в Олександра Стешенка звучать іще дзвінкіше. А Микола Лиходід наче хоче довести, що і глухі приголосні можуть бути дзвінкими і що навіть голосні звуки діляться на дзвінкі і глухі. Цю поезію навряд чи назвемо експериментальною. Ці рядки й понині є окрасою всього того, що зроблено нашими поетами:
  „На тих балках, де гульбища галчані, 
  Де на буграх так густо бугили, 
  Були колись михайлівські гончарні, 
  Були-гули, були та й загули...”
  Але по-справжньому цей процес почав набирати хід, коли на літературному горизонті Запоріжжя з'явилася постать зовсім юного Анатолія Рекубрацького. Коли молодий письменник був у восьмому класі, його ім'я збуджено увірвалось у душі багатьох українців вже першою публікацією в „Запорізькій правді” з коментарем П.П. Ребра. Деякі з тих віршів А.З. Рекубрацькому і тепер не соромно розміщувати у своїх книжках (уривок 1 і 2 куп.):
  „Спорожніли громи, 
  Відкотили по рейках райдуг, 
  Блискавиці спалили 
  У хмарах коріння руде.
  Калатає весна
  В білі дзвони суцвітнього саду
  І на плечах моїх
  Оплавляється бронзою день...” [6, с. 26]
  У Запоріжжі розквітло ціле гроно молодих і вельми талановитих поетів і поетес. Це насамперед О. Шостак, Г. Лютий, О. Абліцов, Г. Літневський, В. Моруга, В. Сироватко. Звісно, їх було значно більше, називаємо тільки тих, хто став членом спілки письменників України.
  В ті часи одним із лідерів молодих письменників у Запоріжжі був Анатолій Захарович Рекубрацький, який зумів згуртувати навколо себе талановитих юнаків і дівчат. Ось що пише про нього літературний товариш і постійний поетичний суперник Григорій Лютий: „Вже тоді один його вірш (ми тільки мріяли про таку удачу!) надрукував столичний журнал „Дніпро”. Анатолій просто послав його до журналу. І вірш просто одібрали до друку! Це було зі сфери фантастики. У ті часи, перш ніж надрукувати, кожного досить реально розглядали під ідейну лупу! Але це таки було насправді. Ось цей вірш. Я досі знаю його напам'ять. І для мене це вагомий аргумент. Поганого, нецільного, неживого, моя пам'ять просто не тримає” [11, с. 3].
  Справді, свіжим молодечим голосом розпочинається цей вірш:
  „Округлі голови звисають з вікон динями, 
  Виблискують на сонці свіжострижено, 
  Не упізнать, які були донині ми
  Білявими, чорнявими чи рижими”.
  Характерна деталь: новобранці літератури сміливо вводили в українську мову неологізми або відстоювали право вживати в мові такі слова, яких немає в словниках, приміром, слово „засизені” (це про сливи). Найприскіпливішим редакторам столичного журналу було непросто визнати за юним автором Анатолієм Рекубрацьким право вживати його. Літературним ровесникам і наступним поколінням А. Рекубрацького особливо запам'яталися останні чотири рядки вже цитованого вірша:
  „В степу гудки столунять без упину, 
  Летять привітом до твоєї хати. 
  Над паровозом дим, немов чуприна, 
  Яку забули знять у військкоматі”.
  Постшістдесятники намагались зруйнувати ті бар'єри, які не вдалось остаточно здолати шістдесятникам. Чи не найважливішим відкриттям юних, надзвичайно талановитих письменників було відкриття, а точніше – розвиток у новому контексті понять „образ” та „образне мислення”, які промінили у світ найжиттездатнішими і, мабуть, вічними, конкретночутттєвими формами відображення дійсності. Тут, певне, доречним буде вислів (маніфест імажиністів): „Только образ, как нафталин, пересыпающий произведение, может спасти его от моли времени”.
  Причому, шукали вони цей образ не у високих, а в звичайних, буденних, явищах. Що, здавалося б, філософського можна знайти у картинці лісоповалу, та ось як змальовує А. Рекубрацький страждання і мужність спиляних дерев:
  „І поміж лафети зелені простромлені 
  Здіймаються стовбури жерлами ввись, 
  І, наче бобіна записаних споминів, 
  Кругами на зрізах літа уляглись”.
  Підкреслимо, що ці поезії мають дивну властивість – вони не старіють. І ця ознака характерна не тільки для А. Рекубрацького, а й для цілої когорти молодих запорізьких постшістдесятників, про яких піде мова нижче. На підтвердження цієї думки хотілося б згадати про один випадок. Нещодавно один з авторів цієї статті читав у колі друзів уривок з вірша Анатолія Рекубрацького „Втеча” і попросив їх відгадати, про що в алегоричній формі розповідає поет і приблизно в якому році цей вірш написаний? Ось рядки з нього:
  „... Захлинеться наш світ од потопу,
  Од вселенської патоки слів.
  Той дияволом янгола робить,
  Той нечистому крильця ладна,
  Той „церує”, а той тільки „робить”,
  Ті наповнюють діжку без дна.
  Той історію – вкотре – на себе,
  Мов чужого кожуха, кроїть.
  Той зове опуститися з неба,
  Той на Марсі збирається жить.
  Нас роз'єднує слів завірюха.
  Спробуй, диспут влаштуй з приймачем?
  Кожен диктор. Вже нікому слухать,
  Навіть клацнути вимикачем...” [6, с. 22].
  Більшість відповіла, що цей вірш пародіює засідання Верховної Ради України і написаний нещодавно. Насправді ж вірш написаний іще в 70-х рр. минулого століття під час проведення одного з чергових з'їздів КПРС, у ньому відображена полеміка з відомими рядками П. Тичини з вірша   „Партія веде”. У П. Тичини це звучить так:
  „Нам своє робить
  Всіх панів до 'дної ями 
  Буржуїв за буржуями 
  Будем, будем бить...” [9, с. 239].
  Рекубрацький теж говорить: „Нам своє робить”, але іронічно і зі своїми буденними потребами: „світ не вмре – нам з коханою треба гарбузове насіння садить”.
  Взагалі-то це був дивовижний літературний процес. Двадцятитрьохлітньому молодому поетові, не членові спілки письменників України і не членові КПРС, було довірено проведення занять в обласному літературному об'єднанні, головою якого він став. Навколо літературного об'єднання і літературної студії Запорізького педінституту (нині – Запорізький державний університет) згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. Досить сказати, що на ті заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і навіть Києва. Із того грона назвемо ті імена, які вціліли в часі, стали членами Спілки письменників України. Це – Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, Г. Лютий, О. Матушек, В. Сироватко. Серед російськомовних поетів (а їх було значно більше у нашому вкрай зросійщеному краї) вирізнявся насамперед Павло Баулін.
  Нелегко входив у літературу поет Григорій Лютий. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було. Г. Лютого літератори називають між собою „співцем кохання”. Справді, тема кохання була і залишається провідною в його творчості. Скільки цноти вкладав молодий поет у це велике поняття! Зверніть увагу, своїх ровесниць юнак називає на „Ви”!
  „І Ви красиві, дівчино, і Ви...
  О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
  Ці карі очі – лагідні і ясні,
  Ці горді повороти голови...” [5, с. 216].
  Повчитися б усім людям таких прекрасних стосунків і чистих почуттів!
  Кожен з тодішніх поетів вносив у літературу щось своє, неповторне. Якщо Анатолію Рекубрацькому притаманні поміркованість і сильний публіцистичний заряд, то Григорій Лютий – вибуховий поет. 
  Скільки енергії, внутрішньої сили сконцентровано у юнацьких віршах Григорія Лютого. Цитую:
  „Серця щем,
  Юний щем.
  Ще!
  Іще мені юності дайте нестримної!
  Я за всіх проживу, хто не жив!!!” [5, с. 364].
  Любов до жінки, любов до життя викристалізовується в Г. Лютого у ще вищу форму – любов до рідної землі, до Вітчизни, яку в ті далекі 60-ті роки поет мріяв бачити незалежною.
  „Моїх надій нікому не загарбать,
  Їх, як чорнозем, зводили віки.
  Спустошував степи столицей варвар
  Але не вивіз жодної ріки” [5, с. 365].
  В алегоричних образах поет віщує наближення нових часів для України. З почуттям гідності і української достойності Г. Лютий стверджує:
  „Ні, не провидець той, хто бачить день останній!
  Провидець той, хто бачить перший день!” [5, 366].
  Допомагає Григорію Івановичу вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався з покоління у покоління від діда прадіда. Г. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху, створює разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком пісенно-драматичну виставку про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України.
  Вже пізніше поет наче узагальнить роздуми своїх юнацьких поезій у програмному вірші „Залишайте себе на землі”.
  „Залишайте себе на землі!
  У надіях, у дітях, в онуках,
  Щоб сліди не зітерла пилюка,
  Не розвіяла лиця в імлі.
  Залишайте себе на землі,
  Роздавайте щомиті, даруйте,
  Жодну пісню в собі не змарнуйте,
  Не затьміть жодній мислі політ!” [5, с. 8].
  І, здавалося б, зовсім не вписується в ці протилежності лірично-філософський юнак Геннадій Літневський. Та все ж їх єднає одна спільна якість – це високість думки, незрадливість юнацьким ідеалам.
  Яскравим свідченням цього є вірш Г.Є. Літневського, присвячений Г. Лютому. Він не має назви, та суть його така. Ліричний герой опинився в нічнім степу. А з неба падає зірка, падає не через втому чи кволість, а через свою непотрібність, бо герой вірша дивиться тільки собі під ноги і вже не звіряється з нею. Приголомшують своєю філософською глибиною рядки:
  „Я смерті не віщую, то – неправда,
  Коли зоря шугає з висоти,
  Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
  То зрікся хтось високої мети...” [2, с. 288].
  І автор дає надію усім, хто обрав невірний шлях, втратив життєву рівновагу і не бачить виходу.
  „... Я іноді робив непевні кроки,
  Я спотикався, я збивався з ніг,
  Але не впав, бо думав про високе, ;
  І через те упасти я не міг”.
  Варто зацитувати рядки ще з одного вірша, який, на жаль, став пророчим у біографії молодого поета:
  „Я кричу: „Повертай!” 
  Я бажаю туди – 
  До побачень, освідчень, скандалів, заручин. 
  Ніж байдужим летіти
  В далекі світи,
  Хай мене в тих світах краще совість замучить.
  Але вже пізно. 
  Попереду нас 
  Гальмує МАЗ. 
  Ми зупинитись хочем, 
  Та стоп-сигнал – червоний, наче Марс, 
  Летить у наші вирячені очі” [4, с. 21].
  Геннадій Літневський і Василь Моруга разом загинули в автомобільній катастрофі, але встигли сказати своє слово в літературі. Поетом з абсолютним мовним слухом називають Олександра Шостака. До звукових, сюжетних, філософських знахідок вищеназваних поетів О. Шостак додає ще й високу стилістичну вимогливість. Стиліст він справді неперевершений. Зінкола він демонстрував перспективні можливості майбутнього розвитку української мови. На жаль, тільки частково збереглася в пам'яті його ровесників експериментальна поема О. Шостака на десяти сторінках, яка була написана одним реченням. В О. Шостака дуже сильно відчувається історична і фольклорна основа. Деякі вірші звучать, наче філігранна обробка народнопісенної творчості, але своє кредо, висловлене в юності, поет зберіг на все життя:
  „О любі судді грішного мого життя,
  і пам'ятливі, й непомильні, й невблаганні,
  до вас у слові озиваюся останнім,
  аби сказати коротко і до пуття:
  не ждіть од мене ні на йоту каяття
  і на моє не сподівайтесь виправдання:
  я лиш собі – аж до останнього зітхання – 
  належу всім, як є, своїм земним буттям...” [10, с. 61].
  Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
  „І день минув, і ніч минає.
  Душа болить
  В самотині
  Слова єдині він шукає,
  Як волю – прадід на коні.
  Палай в душі свободи жар.
  У тих словах – безсмертний вершник.
  Судьба явила Божий дар – 
  Народу біль стрічати першим.
  І мука ця – вже до загину.
  Душа болить, якщо жива...
  Я вірю, підроста хлопчина,
  Який чекає ті слова” [3, с. 28].
  І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
  Є величезна історична значимість поезії саме цієї когорти запорізьких літераторів. Вони несхибно проповідували вірність своєму рідному краю, рідній мові, вклонялися подвигу батьків, відкривали нові сторінки в історії козаччини, звичайно, в своєму ж, поетичному, варіанті. Особливо слід відзначити їхню відданість і віру в українську мову, адже, в ті часи молодій людині просто говорити в колі своїх приятелів чи в трамваї українською мовою – це було якщо не подвигом, то просто вчинком, а вони ж не тільки говорили й писали, а й виховували нове покоління патріотів України (що є, мабуть, найважливішим підтвердженням неоціненної їх ролі в історії). Усі вони не зрадили своїй юнацькій меті, що й довели у нелегкі часи становлення незалежної України. Тоді вони не лише своїми поезіями, а й публіцистичними виступами в запорізьких газетах відіграли значну роль у формуванні національної і політичної свідомості запоріжців у період між березневим і грудневим референдумами 1991 року (у березні більшість українців голосувало за Радянський Союз, у грудні – за незалежну Україну).
  Якщо в юнацьких віршах лише за допомогою алегорії та підтексту вони висловлювали думки про те, що Україна має бути незалежною, то в політично невизначені, бурхливі роки, починаючи з 1987 року, заговорили про це на повний голос. Приміром, Анатолій Рекубрацький з поета-лірика перетворився на політичного оглядача газети „Запорізька правда”. Майже кожна його стаття широко оговорювалася між людей, до його думки прислухалися провідні політики того часу. Кожен з поетів без винятку висловив своє бачення подій серпня 1991 р.
  І тут виникає такий парадокс: на зміну державно-партійної монополії на душі людей, прийшли незабутні часи синьо-жовтого романтизму незалежності. Вголос говорити про це у переддень незалежності могли в Запоріжжі тільки три письменника: П. Ребро, А. Рекубрацький і Г. Лютий. Але коли було скасовано партійно-державну монополію, то легше від цього не стало. Горезвісні ринкові відносини боляче вдарили по мистецтву, зокрема по літературі, насамперед, матеріально. Спочатку гонорар став символічним, потім зник зовсім, а нині письменники змушені видавати свої твори, або за власний кошт, або з шапкою по колу. Дивовижний парадокс: ідеї незалежної України зросли в стінах спілки письменників України, а держава зразу ж кинула їх напризволяще. Видавничими потужностями заволоділи комерсанти, котрі заповнили суспільство бульварним чтивом, псевдо літературщиною. Нечуваного розквіту набуло таке явище, як графоманія. Засилля літературного несмаку панувало і в Запоріжжі. Якщо провідним письменникам вряди-годи вдавалося видати збірочку-метелик, то, маючи гроші, графоман видавав товсті томи своєї нікчемної писанини із золотим тисненням на обкладинці. Особливо дошкуляло те, що літератори були позбавлені інформаційного простору, особливо в Запоріжжі. Більшість газет відмовилися друкувати поезію взагалі. Проблематичними стали виступи по радіо і телебаченню. Втратила свій авторитет Національна спілка письменників України. Київські видання почали друкувати лише своїх, забувши периферійних письменників взагалі. Але запорізькі літератори добре розуміли, що вихід з такого майже безнадійного становища полягає в створенні власних інформаційних засобів, навколо яких гуртуватимуться юні літературні сили. На той час, в поетичному цеху Запоріжжя яскраво виділилися три постаті лідерів: П. Ребро, А. Рекубрацький і Г. Лютий. Зберегти запорізьку літературну спадщину, примножувати й дбати про нову поросль – такий неписаний девіз роботи цих літераторів. Причому, навіть, в часи вседозволеності, вони не знижували планку вимогливості, а, навпаки, постійно піднімали її. Навколо цих літераторів поступово виникали хоча й самодіяльні, але елітні організації і об’єднання молодих, де про літературу говорилося жорстко, але, всерйоз і доброзичливо. І літератори, і читачі починали розуміти, що, коли редактором, або автором передмови до книжки є один з трьох названих літераторів, то на її сторінках обов’язково зустрінеться справжня поезія. З ініціативи П. Ребра виник літературно-мистецький щорічний альманах „Хортиця”, який потім трансформувався в журнал з такою ж назвою, головним редактором якого став Г. Лютий. А. Рекубрацький продовжував вести літературну сторінку „Світлиця” в газеті „Запорізька правда”. Згодом П. Ребро, майже повністю сконцентрував свою увагу на жанрі гумору. Причому, запорізькі письменники дбали про те, щоб організовані ними видання мали не місцевий характер, а набували всеукраїнського розголосу. Вже тепер можна сказати, що журнал „Хортиця” має найкраще поліграфічне оформлення серед літературно-художніх видань України. Серед авторів – П. Загребельний, Л. Костенко, А. Імаров та інші провідні письменники України. Майже в кожній області організувалися гумористи, яких об’єднав альманах „Весела Січ”.
  Але літературна палітра Запоріжжя була б неповною без згадки про жіночий цех поетів тієї пори. Дівчат-поетес тоді було в кілька разів більше, ніж хлопців (як і сьогодні). Та справжніх висот досягли лише дві з них – Олена Матушек і Вікторія Сироватко. Перша давно вже киянка, а от В. Сироватко залишилася вірною Запоріжжю і продовжує літературну працю на найвищому поетичному рівні. Її називають „поетесою однієї струни”, бо основна тема її поезії – це стосунки між чоловіком і жінкою. Як і в усіх поетес, у В. Сироватко сильно звучить намагання возвеличити жінку. Але що характерно, „свою жінку”, долю „своєї жінки” вона не відділяє від долі чоловіків, підкреслює не тільки розбіжності між чоловічим і жіночим, але й спільність. Наприклад, у вірші „Доля” лірична героїня перетворюється в невільника – гребця на умовній невільницькій галері:
  „...Гребу та гребу, і немає спочинку. 
  Тужава й незрима навстріч течія.
  На палубі вже не лишилося жінки – 
  Це суть до галери прикута моя...” [7, с. 3].
  І хоча й зараз до мису справжньої свободи гребти і гребти, все ж поетеса залишається вірною усім поетичним і ліричним постулатам, своїм друзям-постшістдесятникам і працює з незмінною вимогливістю.
  Поетичний цех Запоріжжя був і є могутнім струмком у річищі всієї української поезії. Тріумфально проходили звіти поетів під егідою Петра Павловича Ребра. У Москві абсолютну перемогу здобув на Всесоюзній нараді молодих поетів Союзу РСР Анатолій Захарович Рекубрацький, переможцем повернувся і Григорій Іванович Лютий із Всесвітнього фестивалю молоді в Москві.
  Заслуга запорізьких постшістдесятників не тільки в тому, що вони розвинули й примножили славу української поезії (українського народу), яку принесли Україні самі шістдесятники, вони пішли далі – вели велетенську просвітницьку і педагогічну роботу у справі виховання в дусі української національної свідомості нових поколінь. На рахунку цих літераторів тисячі літературних зустрічей з читачами. Більше тридцяти років у Запоріжжі існує літературне свято – „Поетичний травень”.
  У молодості працювати їм було дуже важко, бо Запоріжжя не мало свого літературно-художнього видання, навколо якого, як правило, завжди формується певне літературне середовище. Вони ж гуртувалися навколо своїх ідеалів, яким не зрадили і понині. Зараз запорізькі митці створили свій періодичний літературно-художній журнал „Хортиця”, де продовжують обстоювати високі літературні критерії. Нездарам надрукуватися в цьому журналі просто неможливо, а навіть зовсім „зеленим”, юним талантам – широка дорога.
  Ніхто із постшістдесятників не піддався спокусі писати в значно легшому жанрі поп-літератури, яка заполонила нині книжкові прилавки, душі та серця обивателів. Вони продовжують ставити перед собою високе і, можливо, ще не здійснене завдання: література повинна будувати особистість, а не руйнувати її. Безумовно, що і в їхніх учнів, які гучно заявили про себе на всеукраїнській літературній арені (Марина Брацило і Павло Вольвач), теж знайдуться свої послідовники.
  Література, справжня література – процес невпинний і незнищенний, і якщо літератори 60-70-х років „розбудили” і перевершили переважно низькопробну і кволу поезію сталінського періоду, то є упевненість у тому, що й зараз справжні таланти зуміють не допустити поширення бездарної писанини.
  ... Бо у грудях держави, мов птах, серце Хортиці б’ється,
  Кров козацька могутньо нуртує в аорті Дніпра,
  Бо, я вірю, з колін Україна зведеться,
  Бо ніколи народу козацька душа не вмира” [1, с. 300].
  Нехай же ці слова А. Рекубрацького стануть пророчими.
 

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Письменники запорізького краю. – Запоріжжя: Хортиця, 2002. – 580 с.
  2. Січовий Парнас: Антологія. – Запоріжжя: ЗДУ, 2000. – 400 с.
  3. Абліцов Олександр. Гайчур. – Запоріжжя: Хортиця, 1998. – 92 с.
  4. Літневський Геннадій. Літо. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 31 с.
  5. Лютий Григорій. Вибране. – Запоріжжя: Хортиця, 1999.
  6. Рекубрацький Анатолій. Наснись мені: Лірика. – Бердянськ: ВПК Запоріжжя, 1995.
  7. Сироватко Вікторія. Острів бажань: Поезії. – Запоріжжя: Хортиця, 1995.
  8. Стешенко Олександр. „На березі думок”. Вибране. – Запоріжжя: Хортиця, 1999.
  9. Тичина Павло, Поезії. Т. 1. – Київ: Наукова думка, 1983.
  10. Шостак Олександр. Клечальна неділя. – Запоріжжя: Хортиця, 1999.
  11. Г. Лютий. „Доки буде жити дух наш запорозький, доти Україна буде в світі жить” // Запоріжжя: Хортиця. – 2003. – № 1. – С. З-5.
 

Науковий керівник – Северинюк В.М.,
кандидат історичних наук, доцент

 

ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА ПОЕТІВ-ПОСТШІСТДЕСЯТНИКІВ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ
 

 

  Мета цієї роботи – дослідити, як загалом хаотичний літературний рух на Запоріжжі перетворювався на літературну школу, або навіть школи.
  По-різному складалася доля запорізьких постшістдесятників. Поети О. Стешенко і О. Шостак, залишивши яскравий слід у поезії, почали поступово відходити від літературного руху. Трагічно загинули в автомобільній катастрофі Г. Літневський та В. Моруга. Переїхали до столиці О. Матушек та О. Михайлюта. Але добре знані ті, хто залишився. Це насамперед А. Рекубрацький і Г. Лютий. На високому рівні працюють О. Абліцов і В. Сироватко.
  Та слід зауважити, що поява яскравих молодих літературних імен у Запоріжжі була на деякий час пригальмована. Це мало свої пояснення – ішов процес накопичення літературної енергії в новому поколінні, і вже на початку нового тисячоліття столичні літературні видання: „Літературна Україна”, журнали „Дзвін”, „Київ” та інші заговорили про наявність запорізької літературної школи.
  „Винуватцями” таких високих оцінок стали насамперед запорізькі поети Павло Вольвач і Марина Брацило. 
  Ще школяркою М. Брацило завоювала авторитет серед своїх літературних ровесників в Україні, перемагаючи у всеукраїнських шкільних літературних олімпіадах та конкурсах „Гранослову”. Звісно, рівень поетичного письма Марини був ще невисоким, але А. Рекубрацького вразила амплітуда мислення молодої поетеси. Вона гучно дебютувала збіркою „Хортицькі дзвони”. Марина встановила своєрідний рекорд – у дев'ятнадцятирічному віці її одноголосно прийняли до лав Національної спілки письменників України. 
  Вибуховим був також дебют Павла Вольвача, якого одразу підтримав Г. Лютий. За першу книгу „Маргінес” П. Вольвачу присудили премію імені Василя Симоненка, а це, вважай, рівнозначно званню „Кращий молодий поет України”.
  Зберегти запорізьку літературну спадщину, примножувати й дбати про нову поросль – такий неписаний девіз роботи запорізьких літераторів старшого покоління. Навколо них поступово виникали хоча й самодіяльні, але престижні організації і об'єднання молодих, де про літературу говорилося жорстко, але всерйоз і доброзичливо. На перший план виходить малопомітна і неефективна зовні індивідуальна робота з початківцями: їх було чимало, і вони охоче тягнулися до помітних у літературі постатей. І хоча, як казав колись О. Блок, письменник – рослина багаторічна. Він формується роками, виховує в собі художника, вчиться володіти словом, усвідомлює своє покликання в суспільстві. Вивчитись на письменника неможливо, але допомогти обдарованій людині роздмухати знамениту „іскру божу” не тільки можна, а й треба. Приміром, після закінчення вузу Г. Лютий не став працювати у Запоріжжі, а повернувся до Гуляйполя. Та вже через два-три роки вихованці його літературного об'єднання „Калинова сопілка” почали заявляти про себе на всю Україну. 
  Повільно, але впевнено, сходинка за сходинкою, долала шлях до майстерності Л. Геньба. Її вірші прихиляють до себе своєю щирістю і точністю. Цнота і таїна, вірність і безоглядність у коханні – визначальні риси її поезії. Дім А. Рекубрацького молоді літератори називали між собою другим літературним об'єднанням. Двічі на тиждень тут збиралися поети-початківці, аби разом із визнаними майстрами прочитати нові твори, послухати своїх колег, подискутувати. Авторитет тут визначався не за віком, а за рівнем таланту.
  Нещодавно побачила світ збірка Яни Яковенко „Босоніж”. Молода поетеса виступає у дещо несподіваному жанрі – колискової пісні.
  Запорізька літературна школа ґрунтується тільки на добровільному принципі літературних уподобань. Молоді поети тяжіють до тих, чия творчість їм подобається найбільше. І в своїй подальшій роботі теж керуються цими принципами. Приміром, Лариса Коваль, яка донедавна сама була вихованкою запорізької літературної школи і „брала уроки” в А. Рекубрацького, нині веде заняття обласного літературного об'єднання, створює молодшу групу літературно обдарованих людей.
  Письменники показують приклад високої моральності своїх вчинків. Щойно вийшло „Вибране” Івана Доценка, який через трагічну випадковість дочасно пішов з життя. Нонсенс, якщо згадати, що він не мав жодної прижиттєвої солідної публікації, не кажучи вже про окрему книжку. Його майстерність відшліфовували А. Рекубрацький, потім Г. Лютий, а ще згодом М. Лиходід. Зібрав поезії Івана Доценка, а дещо відновив з пам'яті Г. Лютий. Так ревно бережуть постшістдесятники свою літературну школу.
 

Науковий керівник – Н.Д. Коваленко, 
кандидат філософських наук, доцент

 

МАРК АВРЕЛИЙ – ИМПЕРАТОР, ФИЛОСОФ, ЮРИСТ
 

„Если отвлечся на минуту от христианских истин,
то мы во всём мире не найдём ничего 
величественее Антонина”
ШАРЛЬ ЛУИ МОНТЕСКЬЕ

 

  В столице Бельгии – Брюсселе стоит архитектурный памятник (фигура конного всадника) Марку Аннию Веру, более известному как Марк Аврелий Антонин. Этот монумент копирует бронзовую античную статую, воздвигнутую Марку Аврелию в Риме, предположительно во II в. н. э.
  Верховой вскинул правую руку, будто желая усмирить разъярённую толпу и без всякого превосходства, а скорее с большой расположенностью и приязнью обвёл по-детски кротким взглядом непокорных, и в этом примеряющем взгляде легко читается: „Друг, оставь это, мы рождены не для вражды, не мне повредишь ты, а самому себе”. Но как же не похож на него памятник медному всаднику российскому царю Петру 1 в Петербурге, которым так восхищался А.С. Пушкин:
  „Вершителю столь многих славных дел
  Воздвигла монумент Екатерина
  На Буцефала медный царь воссел
  И медный конь почуял исполина.
  Но хмурит Пётр нетерпеливый взор,
  Хоть перед ним без края даль открыта,
  Гиганту тесен родины простор...
  Тут скакуну в веселье шпоры дал 
  Венчанный крутовержец в римском тоги, 
  И вихрем конь взлетел на пьедестал,
  И прянул ввысь, над бездной вскинув ноги.
  Нет, Марк Аврелий в Риме не таков”.
  Для того чтобы лучше понять, что подразумевает родоначальник русской художественной литературы под этим: „Нет, Марк Аврелий в Риме не таков” обратимся к его дискуссии (ставшей исторической) с польским поэтом и деятелем национально-освободительного движения Адамом Мицкевичем. Александр Сергеевич возносил до богемного уровня образ Петра I, но Мицкевич, выслушав собрата по призванию, возражает, но возражения свои вкладывает в уста Пушкина, который не мог видеть памятник Марку Аврелию в Риме, поскольку никогда там не был.
  „Царь Петр коня не укротил уздой
  Во весь опор летит скакун литой, 
  Топча людей, куда-то буйно рвется,
  Сметая все, не зная где придел.
  Одним прыжком на край скалы взлетел,
  Вот-вот он рухнет вниз и разобьется”.
  И действительно, в царствование Петра Алексеевича людей потоптано не мало. После петровских реформ, войн, непомерного налогообложения, строительства Петербурга, население России сократилось на 2 миллиона человек. И, в конечном счете, это признавал сам Пушкин: „Я, конечно, презираю, отечество моё с головы до ног, – но мне досадно, если иностранец разделяет со мной это чувство”. Мицкевич – разделял.
  К сожалению, и в наше время, по понятным причинам, многие люди, в их числе и я, не могут наслаждаться скульптурным изображением Марка Аврелия воочию. Но и на фотографическом снимке легко угадывается харизматическая личность, способная силой свей воли и убеждения, оказывать влияние на массы.
  Так кто же такой Марк Аврелий? Чем он так прославился, что даже в Брюсселе поставлен памятник ему, а в Риме до сих пор печатаются деньги с его изображением?
  Он был колоколом, будоражащим спящие души варваров. Философ, волею судьбы ставший императором (его усыновил Антоний Пий, сделав своим приемником), наибольшую популярность приобрёл благодаря мудрости (его называли вторым Соломоном). Марк Аврелий был образцом уравновешенности и незлобивости, скромности и мужественности, благочестия, щедрости и воздержания не только от дурных дел, но от дурных помыслов и сверх того простым (даже суровым, аскетическим) образом жизни, далеким от всякой любви к роскоши, имел мягкий (уступчивый) характер и доброе сердце, сознательно вел политику великодушия, с полным чувством ответственности, не делая себе иллюзий относительно нравственных качеств окружающей среды и, тем не менее, оказывался игрушкой в руках своих приближенных и родственников, который, пользуясь доверием императора, предавали его. Но самой большой трагедией жизни Марка Аврелия было раковое несоответствие между высотой его настроения (как благодетеля человечества) и прозаичностью итогов. Его угнетало сознание того, что он говорит на непонятном для окружающих языке, что они им тяготятся, принимая его морально-философские интересы за несносный педантизм. В собственном сознании Марка Аврелия философия и жизненная практика едины. В философии его интересовала исключительно этика. В нравственности искал он путь к полноценной истинной жизни. Опирался не на веру, а на разум. Стоическая философия сочетается у него с некоторыми идеями эпикурейцев, перипатетиков и конников. Истинное содержание его духовной жизни сосредотачивалось вокруг сущности и судьбы человеческой души, её отношений к космосу, к божественному провидению. Из стоицизма римские юристы почерпнули убеждение, что рабство нарушает естественное право. „Из общего духовного начала всех людей, замечает Марк Аврелий, следует, что разум, которым мы умны, у нас общий, а раз так то и тот разум общий, который велит, делать что-либо или не делать; а раз так, то и закон общий; раз так, мы граждане; раз так, причастны некоей государственности; раз так, мир есть как бы город. Ибо как, скажи, иной общей государственности причастен весь человеческий род? Это оттуда, из этого общего города идет само духовное, разумное и законное начало, - откуда же ещё”? Всё происходящее в мире Марк Аврелий рассматривает как проявление помыслов природы, отождествляемой с Богом – активным, разумным и материальным началом, проникающим в весь мир и объединяющим его в единое целое. Он подчеркивает различие между внешним миром, в котором все происходит согласно естественному закону, то есть разум всеобщей природы. Отступая от стоической доктрины, рассматривал человеческий разум как нечто полностью отдалённое от души и как единственно подлинное человеческое начало. Однако, внутренний процесс, переживаемый христианской церковью и общинами, скорее приближал их к примирению с империей, а не отдалял.
  Марк Аврелий не одобрял христиан, так как они возмущали спокойствие граждан и нарушали моральное единство. Философское мировоззрение императора давало ему априорно определенную оценку христианству, в котором он видел лишь одно из многочисленных препятствий для здоровой государственной жизни. Следствием этого было гонение христиан.
  Но наибольшее значение для эпохи имела непосредственная деятельность императора, которая находила выражение в следующем: Марк Аврелий расширил полномочия прокураторов – заведующих фондами, которые были предназначены на покрытие издержек по воспитанию бедных детей и сделал этих прокураторов одной из высших должностей в империи; создал кассы для помощи детям и особую должность претора, который должен был защищать интересы детей-сирот; расширил права женщин. Огромная заслуга императора в признании и охране прав (в моральном смысле) раба, защите личности последнего от посягательства на жизнь и честь, от жестокого обращения; о сохранении целостности семьи раба и неприкосновенности его пикулиума; существенном ограничении продажи раба для борьбы со зверями в амфитеатре и обеспечении условий для облегчения и поощрения отпущения на волю. Марк Аврелий предоставил возможность рабам (в известных случаях) наследовать своих господ. Улучшил положение вольноотпущенников. Император заботился о правильной раздаче продовольствия народу, а несовершенство законов и учреждений стремился возместить мягкостью режима.
  О таких людях не говорят „умер”, он ушёл. Ушёл, по-английски, не прощаясь. В день похорон его провожали всем Римом, но не было слёз. Ведь каждый знал, Марк Аврелий оставил тело, но не свой народ. Он, наверняка, воскрес и ждёт случая, чтобы „иерихонской трубой” зазвучало его слово под стенами ненароком задремавшей человеческой души.
 

 

ГЕРАКЛИ СУЧАСНОСТІ
 

  „Диплом – це ключ від дверей Всесвіту, а знання нам необхідні для того, щоб спромогтися їх відчинити”, – таке моє життєве кредо і негласний девіз Гуманітарного університету „Запорізький інститут державного та муніципального управління”, які були для мене визначальним показником у виборі місця навчання, бо єдине гасло – це, ніби спільна пісня двох повінчаних коханням сердець. Справді, тисячі студентських сердець тут жевріють якимось натхненним почуттям братньої любові один до одного та викладачів, які для нас не лише проводирі до знань, а й найкращі друзі, що завжди відчувають нашу особисту біду, як власну, і ніколи не відмовлять у пораді, навіть у питаннях, зовсім далеких від дисциплін, що студіюються, бо це, вважають вони, теж навчання, тільки екзамени доводиться складати не комісії, а фортуні. Таку атмосферу підтримуємо усі ми, як те вогнище у каміні, що гріє і тіло, і душу, а наш наставник – ректор Віктор Миколайович Огаренко власним прикладом вчить найвищим цілям у житті кожного чоловіка, – посадити дерево, побудувати дім, виростити сина, які він ставить для себе ще вище, – вже сьогодні десяток смарагдових ялинок створюють казковий пейзаж навколо білокамінного палацу із тисячами дітей, яких щасливий отець сімейства любить не менше своїх власних, і вони щиросердо відплачують йому тією ж золотою монетою найсвітліших людських стосунків.
  Кожен раз отак із великою любов’ю та пошаною розповідаю старшокласникам, абітурієнтам і друзям з інших навчальних закладів про мою студентську родину. 
  - Сюди, – кажу про свій вуз: - приходжу, як у храм на сповідь, бо я знаю, тут мене завжди вислухають, підтримають, дадуть пораду. Краплинка уваги, часточка тепла – що ще потрібно людині? І, вже на зворотному шляху, просвітлений, сповнений нових ідей, почуттів, і вражень лідер, прагнучий щось зробити для кожного і всіх одразу, навряд чи пізнаю того колишнього безнадійного невдаху-аутсайдера.
  Я пригадував і щасливі, і не найліпші часи в навчанні. І завжди одна й та сама реакція, десь після хвилинного мовчання-переосмислення: 
  - Ти, напевне, у раю навчаєшся чи може „нализався” і не чуєш, що верзеш? 
  Спочатку я дуже ревно реагував на такі репліки. Намагався когось переконати, що я не „піарщик” і когось агітувати мені, власне, нема ніякої користі, бо я вже студент, і дуже щасливий з того. На такі дискусії витрачав багато пороху, наче й позабув, як ще недавно, до вступу в ГУ „ЗІДМУ”, мов та коряга, плив за течією років, з усіх сил намагаючись зачепитись зеленим віттям душі за згористий берег життя. Та його камінні щелепи безжалісно шматували її, руйнуючи мене, як особистість, людину. Я почував себе Гуллівером, якого мільйони нікчем стримували канатами нерозуміння та знищували стрілами пронизуючої байдужості, а так хотілося стати Гераклом, який завжди відстоює справедливість закону Божого і щедро сіє жарини визвольної боротьби серед народних мас. Такими сучасними гераклами є юристи та управлінці – уста і руки Закону. 
  Нині я студент третього курсу юридичного факультету [денне відділення] (який був заснований у 1992 році), на якому діють сім кафедр, де працюють висококваліфіковані викладачі. Серед них: заслужений юрист України, 7 докторів юридичних наук, професорів, 39 кандидатів юридичних наук, доцентів. 
  Щасливий з того, що маю можливість, ще навчаючись в університеті, отримати, окрім теоретичної бази, практичні навики у юридичній клініці (де студенти дають безоплатні юридичні консультації малозабезпеченим прошаркам населення), судовій та криміналістичній лабораторії (обладнаних за світовими взірцями). 
  Особливо мені хотілося б відзначити трьох жінок-матерів юридичного факультету і наших других матерів – це: декан факультету – Тетяна Андріївна Денисова, куратор факультету – Валентина Василівна Василенко і куратор моєї групи ДП-203 – Ірина Миколаївна Орлова.
  Також я студент четвертого курсу факультету управління [заочне відділення], де нас турботливо опікають декан факультету – Мерзляк Анжела Віталіївна, заступник декана заочної форми навчання – Євлакова Ірина Анатоліївна, куратор факультету – Горбань Олександр Миколайович. 
  Ще недавно тінь недовіри покривала сонячні сплески розповіді мого родича, а сьогодні і близького друга, про райські сади науки в моєму вузі, які дарують щедрі плоди знань, мудрості, досвіду та про силу-силенну студентсько-викладацького братерства, а тепер, ставши на його місце – просвітника, я намагаюсь нічого не доказувати і не пояснювати, а роблю так, як це зробив він – запрошую усіх знайомих і друзів на день відкритих дверей, хай вони потім щось самі доводять новому поколінню побратимів, а я „умиваю руки”.
  Коли між людьми такі прекрасні стосунки, то хочеться все більше часу проводити разом, тому куратори, декани, проректори надихають нас на створення власних органів управління – студентських рад (де ми самі обираємо найпріоритетніші напрямки розвитку факультетів, впливаємо на вирішення проблем, які виникають в навчальному процесі, організовуємо свій відпочинок) та дискусійного клубу (де кожен отримує можливість на мить відчути себе Демосфеном і „віддячити” викладачам за докучливі, мов комахи, за питання на семінарах влучним, як постріл, запитом). Студентське самоуправління не тільки допомагає нам розвивати в собі лідерські якості, такі як: цілеспрямованість, самоорганізація, послідовність, відповідальність тощо, а водночас є для широкого студентського активу школою патріотичного виховання.
  Власне таке оточення формує особистість, виховує патріотів свого університету, товариства, країни, нації!
 

 

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ

 
1. Віхляєв В.В., Северинюк В.М. Поети-постшістдесятники Запорізького краю // Держава та регіони. – Серія: Гуманітарні науки. – 2004. – №2. – С. 165-169.
2. Віхляєв В.В. Між прірвою кризи і омріяним добробутом – економічним зростанням // Наука і вища освіта: Тези доповідей учасників ХІІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 19 травня 2005 р.: У 2 ч. – ч. 1. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2005. – С. 153.
3. Віхляєв В.В. Повноваження Президента України: порівняльний аналіз норм чинної конституції України та Закону України „Про внесення змін до конституції України” від 8.12.04 р. // Наука і вища освіта: Тези доповідей учасників ХІІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 19 травня 2005 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2005.– С. 4-5.
4. Віхляєв В.В. Еволюція розвитку інституту юридичної особи у приватному праві // Наука і вища освіта: Тези доповідей учасників ХІІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 19 травня 2005 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2005. – С. 32-33.
5. Віхляєв В.В. Генезис розвитку поняття „монопольне (домінуюче) становище суб’єктів господарювання” // Наука і вища освіта: Тези доповідей учасників ХІІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 19 травня 2005 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2005. – С. 33.
6. Віхляєв В.В. Літературна школа поетів-постшістдесятників Запорізького краю // Наука і вища освіта: Тези доповідей учасників ХІІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 19 травня 2005 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2005. – С. 69-70.
7. Віхляєв В.В. Поняття „юридична особа”: історико-правовий аспект // Наука і вища освіта: Тези доповідей ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – С. 28-29.
8. Віхляєв В.В. Сучасні проблеми політичного розвитку України: спроба критичного аналізу // Наука і вища освіта: Тези доповідей ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – С. 29-30.
9. Віхляєв В.В. Громадянське суспільство: теоретичні аспекти та практика формування в Україні // Наука і вища освіта: Тези доповідей ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – С. 30.
10. Віхляєв В.В. Поети-постшістдесятники Запоріжжя // Наука і вища освіта: Тези доповідей ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – С. 92.
11. Віхляєв В.В. Марк Аврелій – імператор, філософ, юрист // Наука і вища освіта: Тези доповідей ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – С. 109-110.
12. Віхляєв В.В. Анатолій Рекубрацький – гетьман запорізької лірики // Наука і вища освіта: Тези доповідей ХІІ міжвуз. студ. наук. конф., м. Запоріжжя, 20 травня 2004 р.: У 2 ч. – ч. 2. / Гуманітарний університет „Запорізький інститут державного та муніципального управління”; студентське наук. тов-во. – Запоріжжя: ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – С. 167.
 

Обганяй час, Володимире!

  Володі Віхляєву – дев’ятнадцять. Для справді творчої людини – це час завершення першого етапу становлення особистості. І тут слід оглянутися назад з метою уяснити: що зроблено? Що треба робити далі?     Володимир вже отримав базову вищу освіту в Міжрегіональній Академії управління персоналом за спеціальністю організація виробництва, спеціалізація: економіка та управління бізнесом, кваліфікація – молодший спеціаліст. Нині він є студентом 3-го курсу юридичного факультету (денне відділення), спеціальність – правознавство та 4-го курсу факультету управління (заочне відділення), спеціальність – менеджмент організацій, спеціалізація: організація управління інвестиційною діяльністю Гуманітарного університету „Запорізький інститут державного та муніципального управління”. 
  Ні. Він не з вундеркіндів і не з тих, кому батьки-товстосуми встеляють дорогу. Він – із звичайної трудової сім’ї і свої вищі освіти здобуває на надзвичайно жорстких умовах: одна „четвірка” (О, яка це бажана оцінка для 90% студентського племені!) і ... прощавайте пільги і мрія про вищу освіту. Життя, як у мінера, без права на помилку. 
  Але ж знову-таки, не страх, а постійна зацікавленість у всьому, що його оточує, рухає його почуттями і діями. У школі – переможець багатьох конкурсів і олімпіад, згодом „Абітурієнт року”. А коли став студентом – відкрилася бездонна перспектива наукового пошуку. 
  І як добре, що вчені вузу одразу підтримали і розвинули юнацькі пориви: не тільки продемонструвати знання, а й спробувати по-науковому осмислити те чи інше явище. 
  У науковій роботі знижок на молодість не буває: або-або. Тут можна тільки підказати логіку викладення думки, допомогти сконцентрувати хід мислення або правильно оформити роботу. І викладачам вузу це вдається, хоча часом буває нелегко, бо в юнака надзвичайно широка амплітуда мислення. 
  У цьому збірнику тільки наукові роботи з права, економіки, політології, літературознавства, а ще ж є і менеджмент, і поезія, і... На основі раніше опублікованих досліджень автор робить свої нетрадиційні висновки, а в деяких роботах, зокрема літературознавчих, є першопрохідником у вивченні теми.
  Про таких інколи кажуть: хапається за все. Скажу від себе: це добре, бо риса „всеохоплення” в юності – неодмінна складова пошуку. Головне в іншому: схопившись за тему автор доводить її до кінця.
  Звісно, до справжньої високої науки юнакові ще йти і йти. Не вистачає тієї широти і масштабності, яка виростає тільки з ґрунтовних знань. 
  Тож і упорядник, і спонсори, і наукові керівники студентських робіт Володимира підкреслюють, що основна мета видання цієї книги – сприяти поширенню потягу молоді до наукової роботи. А для автора – своєрідний аванс на майбутнє.
  Чесно кажучи, я без особливого бажання взявся за впорядкування цієї книги, бо не вважаю себе фахівцем з економіки та права. Але ж тези і статті В. Віхляєва вже пройшли апробацію наукових керівників, вони захищені на наукових конференціях, представлені в публікаціях в наукових журналах. 
  Тільки наукові роботи, написані ним до дев’ятнадцятирічного віку, я включив до збірника. Єдиний виняток – публіцистична стаття „Геракли сучасності”. І ось чому. З Володею я познайомився, коли той був ще школярем. Він прийшов до мене у пошуку матеріалу про поетів мого покоління. Вразило, що хлопчина побачив явище в буденному літературному процесі і хоче бути першопрохідником у цій темі. Здружилися настільки, що моя сім’я вважає його членом нашої родини. Раділи його перемогам у конкурсах, але мене турбувало інше: чи не зламається він, коли випадуть тернії, які обов’язкові на будь-якому творчому шляху. Володя закінчував школу і паралельно здобував базову вищу освіту в Запорізькому інституті ім. П. Сагайдачного Міжрегіональної Академії управління персоналом. Мав виключно відмінні оцінки не тільки на екзаменах, а й на всіх до єдиного рядових семінарах. 
  Не знаю, з яких критеріїв виходили педагоги, але на одному з державних іспитів його буквально „завалили” безглуздими запитаннями і поставили „четвірку”, аби хлопчина не отримав червоного диплома. Звісно, авторитету це навчальному закладу не додало, але мене цікавило, як поведе себе Володя далі. Дуже просто і мужньо. Проковтнув образу і впевнено пішов далі. І знайшов себе в новому вузі. 
  - Уміє тримати удар, - заповажали його ще дужче друзі. 
  Тож стаття „Геракли сучасності” не просто данина любові й поваги до свого вузу. Він – так мислить, бо не ростуть черешні на Півночі, а банани на Україні. Потрібне відповідне середовище. І Володимир його знайшов і прагне жити в ньому, обганяючи час.
  Щасти тобі, хлопче!
                                  Анатолій Рекубрацький

член Національної Спілки письменників та журналістів України