ПОВЕЗЛО!

Пригоди Діда Мороза

(Гумореска)

- Словом, так, - сказала голова сільради, оглянувши нас із Миколою з ніг до потилиці, - Будете Дідами Морозами, рознесете малоімущим та імущим дітям подарунки. Ліміту для оплати немає, Снігурочкою бути ніхто не хоче. А вам лафа, десь та наллють чарчину.
Останній аргумент подіяв, і ми кинули монетку, - мені випала верхня, а Миколі нижня вулиці.
- Почну з того краю - каже Микола.
- "Ну й дурень, - подумав, але не сказав я, - з центру краще, бо назад порожняком легше повертатися".
Розіклав я подарунки по порядку, хто де живе. Зверху зовсім легкі пакунки: фермер Льоня своєму чаду ключі від "Таврії" дарує, голова фірми - акції, заступник двом дочкам путівки до Анталії, а багатодітним і малоімущим по пакетику з яблуками - по одному на брата.
- Головне - увага до людей, - любить повторювати головиха. 
Першим ділом зайду до "городських", - подумав, бо "городськими" в нас називають тих, хто заселився в новому триповерховому будинку, фундамент якого заклали ще тоді, коли "стирали різницю між містом і селом", а здали тільки під Новий рік у новому тисячолітті, бо районному начальству треба було червону стрічку десь перерізати, аби по телевізору показали.
- Зайду спочатку до Петра. Якщо й не наллє, то хоч про борг йому нагадаю, - думав, піднімаючись на третій поверх.
Дзвінок, звісно, не працював. Постукав - двері самі відчинилися.
- Дід Мороз йшов через ліс, подарунки вам приніс, - розпочав я, чомусь підлаштовуючись під голос нашого нового священика.
Тиша, а тоді позаду щось як стрельне. 
До дверей, а то вони на англійський замок зачинилися.
Обійшов я трикімнатну квартиру - нікого немає. Дістав я імпортного ножа і давай у замку колупатися, а лезо тільки трісь.
- Дай, - думаю, - інструмент на кухні якийсь пошукаю. Зайшов, а двері знову - стрель, на защипку зачинилися. Я за ручку смикнув, а вона в мене в руках зосталася.
- Нічого, вікно розіб'ю, штори зв'яжу, спущусь якось. 
Тільки за штори взявся, а щось мене як гепне по голові - карниз відвалився, а в руках півштори красивої зосталося, вона паперовою виявилася.
- Розіб'ю вікно, буду кричати, може хто почує. А чим? - обдивився кухню і сів на табуретку виробництва місцевого кооперативу. І одразу ж на підлозі опинився - розпалася. Зате ж ось який дринок є! Взяв я ніжку і почав по склу гатити. А Петру, виявляється звичайних вікон не вистачило, поставили "євро" з куленепробивним склом.
- Буду світлові сигнали подавати. Три кортких, три довгих, три коротких - SOS! Але світла не було, води теж, батареї, як лід. Так ось чому ніхто "по-городському" жити не захотів. Я ще стукав у стіни, кричав, аж доки не зрозумів: - ситуація гірша ніж в Усами бен Ладена. Вже й новий рік пройшов, вранці люд на вулиці з'явився. Кричав, але хіба докричишся, коли народ похмелятися суне. Від голоду і спраги сирітські яблука рятували, але в ніч перед Різдвом і їх не стало. Голодний, закоцюблий, штучна борода відвалилася, (бо своя виросла), і я вирішив, що далі так жити не можна. Знайшов таки справжню річ - витяг пасок із штанів, який прадід привіз іще з громадянської. Цей не підведе! Виліз на холодильник, зняв люстру, прикріпив пасок, зробив петлю і накинув на шию.
- Загинув при виконанні службових обов'язків, - подумав і стрибнув униз.
Очнувся від лементу. Головиха кричить, що я всі подарунки поїв, фермер ключі шукає, голова фірми і заступник голови акції і путівки обнюхують (погасити довелося), дільничний акти складає. А сніжок стиха опадає з дірки у стелі.
Зрештою, змилостивилися: "Іди додому, хоч старий Новий рік зустрінеш".
І тільки вдома зрозумів, як мені повезло. Миколу, який пішов нижньою вулицею, бомжі перестріли. Ще й досі в реанімації лежить.