Ольга Будугай

 

Мала проза

 

Гумористична сценка «Вольовий характер»

або «Вечір у 701 кімнаті гуртожитку №1»

 

На сцені – стіл з двома стільцями. На столі підручник і конспекти.За столом сидить першокурсниця Юля Ковтун і сумлінновчить уривок «Плач Ярославни». Через кілька хвилин входить старшокурсниця Оля Березинець.

 

Оля.Ти й досі вчиш «Плач Ярославни»?

Юля.Та вчу ж. Це ж тобі не що-небудь, а давня література. І пара в нас у самого Володимира Подриги. Знаєш, хто-хто, а Володимир Миколайович про все-все буде запитувати.

Оля.Ще б я цього не знала!.. Та він же наш куратор!

Юля.Здорово! А я оце думаю, якщо Ярославна так за князем Ігорем тужила, то, мабуть, він справжнім чоловіком був, не таким як деякі сучасні хлопці.

Оля.І зараз нормальні хлопці іноді трапляються. Тільки дивись уважно.

Юля.Та де ж їх знайдеш, коли на нашому філфаці на 1 й 2 курсах жодного немає! А на іноземній філології й своїх гарних дівчат для хлопців вистачає.

Оля.Так. І на педфаці, і на істфаці також.

Юля. Можливо було б непогано з якимось сусідом із верхніх поверхів гуртожитку зустрічатися.

Оля.Можливо, але стережися, щоб не трапився економіст-відмінник.

Юля.А чим це погано? Відмінник-економіст зможе колись очолити банк або приватну фірму.

Оля.Є хороші хлопці-економісти. Але було б добре, коли б при цьому у нього замість голови не був касовий апарат, а замість серця – фінансовий звіт. Рекомендую хлопців-спортсменів. Але шукай такого, щоб з ним можна було поговорити не тільки про спортивний режим і змагання..

Юля.О! Мабуть є різносторонні спортсмени, бо ж який у них керівник інституту Віктор Куйбіда! Він же й біолог, і спортсмен, і в університетському камерному хорі співає. Як затягне на репетиції в Олени Олександрівни Борисової, то жінки одразу про все на світі забувають! (співає кілька рядків пісні).

Оля.А ти звідки про це знаєш?!

Юля.Та я ж сама учасниця цієї камер-банди!

Оля.Це ж там і наш комендант Юрій Дмитрович Олійник співає.

Юля.Так, може тому він нам нарешті й нові двері поставив. І дуже добре, що ці набагато міцніші.(показує уявні двері).Тепер дірка в дверях з іншого боку. Але я звикла. Усі новини в цю дірку бачу. Прямо кватирка в Європу та й годі. Ось наша Янка Панасюк з бібліотеки повертається, диви як ледве тягне своє закатоване наукою тіло!..

Оля.Так, Яна обійшлася з ним прямо-таки без-жаль-но. А знаєш, Юлю, в бібліотеці теж іноді випадково можна побачити якогось хлопця. А ще працелюбні й досить практичні хлопці навчаються на індустріально-педагогічному факультеті. Але ж доля нас розвела між філіалами…

Юля.Так. Вони у «школі імені бика», що розташована десь у «Поліських нетрях», а ми живемо на Нью-підварках, а навчаємося на два з половиною кілометри ближче до Європи, одразу ж за катакомбами імені безвісного землекопа.

Оля.Це ті, що колись обіцяли дати місту кілька десятків додаткових квартир?

Юля.Так стверджує про це одна із легенд Переяславщини.

Оля.Але ти ще не знаєш про ще одну легенду.

Юля.Розкажи, будь ласка, дуже цікаво. Страх, як люблю фольклор та легенди.

Оля.Ну то слухай. Є у нас один знаменитий археолог, який перелопатив пів-міста.

Юля.І хто ж це?

Оля.Це відомий історик і краєзнавець Олександр Колибенко.

Юля.А як він пов’язаний із катакомбами?..

Оля.Легенда стверджує, що це він там шукав чи то пояс амазонки Іполіти, чи то череп коня, з якого змія вкусила Віщого Олега, чи то золоте руно, що на прохання аргонавтів обробляв Кожум’яка, який переміг Змія.

Юля.Оце так, а я і не підозрювала, що наш ІМЛ розташований в такому історичному місці!..

Оля.Ото ж, треба не тільки в кімнаті сидіти, а й спілкуватися із старшокурсниками,  ходити в бібліотеку й на стадіон, де шляхи пе-ре-ти-на-ють-ся з хлопцями!

Юля.Еге-ж. Олю, а що ти це ти там так ретельно майструєш, що аж упріла?..

Оля.О, це боксерська лапа. Подарунок для моєї подруги Іри Цесаренко на день народження.

Юля.Оце так подарунок! Краще б квіти чи парфуми Ірі подарувала, або ж якусь цікаву книгу на англійській мові!..

Оля.Сказано: перший курс! Та хоч вона і вчить англійську, але який ще кращий подарунок може бути для чемпіонки України з боксу? Ми зовні повинні бути гарними, а в середині – стальний прут! Що для сучасної жінки головне?

Юля.Що?

Оля.Вольовий характер!

 

 

 

Учительський обов’язок

 

Бувальщина

 

Ця «педагогічна історія» трапилася в 1970-х роках на моїй малій батьківщині – у містечку Гуляйполі Запорізької області. Моя мама Раїса Іванівна Савченко викладала математику в Гуляйпільській восьмирічній школі № 5. На роботу вона ходила разом зі своєю колегою і нашою родичкою Лідією Петрівною Пузан, яка викладала в цій же школі історію. Висока, ставна, завжди організована, спортивна, Лідія Петрівна була взірцем оптимізму. У роки Другої світової війни вона воювала. Виконуючи бойові завдання, робила стрибки з парашутом.

Відомо, що різнойменні заряди притягуються. Може тому вони й приятелювали, що моя мама була зовсім іншою на вдачу й своєю зовнішністю: маленькою на зріст, скромною, спокійною, неквапливою. Воювати на фронті їй не довелося, оскільки опинилася на примусових роботах в Австрії. Праця остарбайтера на неозорих ланах багатого землевласника Стефана Вояна неподалік від міста Апетлона підірвала її здоров’я, виснажила, вибілила сивиною коси у 18 років. Поєднувало подруг ще й те, що обидві вчительки любили свої предмети, школу, учнів, рідне містечко. А ходити на роботу їм було не неблизько й непросто. Найкоротша дорога до школи пролягала через город, луг із тирлом, місток-кладочку через річку Гайчур, знову луг, городи і нарешті на вулицю 9 Січня, на якій розташовувалася школа.

Місто Гуляйполе витягнуте довгим веретеном, віссю якого і є річечка Гайчур (у перекладі з тюркської – «Річка, що вільно тече в степу»). Хоча спекотної літньої пори вона дуже міліє, майже пересихає під палючими південними променями, навесні розливається досить широко. Тоді дорослі рибалки й дітлахи ловлять у Гайчурі рибу вудками, ятерами, сітками-хватками. Це її береги й долина надихнули на створення широковідомої пісні «На долині туман» гуляйпільського поета Василя Діденка. Покладена на музику Б. Буяльським, пісня стала вже народною. На берегах Гайчура виросли й пройшли творчий гарт письменники Григорій Лютий, Олександр Михайлюта, Наталя Квітка, Любов Геньба та ін.

Мій батько й чоловік Лідії Петрівни дядько Іван постійно стежили за станом кладочки, через яку їхні дружини ходили на роботу. Щовесни вони лагодили її. Але одного ранку жінки не знайшли містка на старому місці, певно його змило дощем після горобиної ночі. Як же повелися дві вчительки?

Лідія Петрівна щосили розгойдала свою сумку з книгами й зошитами, влучно перекинула її через Гайчур на протилежний берег.

– Раю! Стрибаймо на той бік!

Вона зробила чималий розгін і на очах у здивованої подруги переплигнула через річку у вужчому місці. Уже з протилежного берега замахала їй рукою.

–Та стрибай же, бо запізнимося!

Мама навіть не робила такої героїчної спроби, бо знала, що їй цю перешкоду нізащо не подолати.

– Лідо! Скажи в школі, що я можливо запізнюся, бо побіжу на великий міст до центру, в обхід!

І вона поквапилася на уроки, вгрузаючи в розкислу від води землю.

 

Переяслав-Хмельницький, 13.08.2004, нд.

 

 

Хустка Пенелопи

 

Бувальщина

 

Нещодавно отримала листа з Гуляйполя від своєї тітоньки Галі, нині вже пенсіонерки. Вразив її каліграфічний рівний почерк, а ще – логічний виклад думок і щирість почуттів. Яка б гарна вчителька з неї вийшла! Вона ж і навчалася на історико-філологічному факультеті Сімферопольського педінституту. Та доля зробила несподіваний поворот – завершити освіту їй не судилося…

 

Одного недільного вечора разом із подругами-однокурсницями Галя Філіпченко прогулювалася затишними вулицями Сімферополя. Настрій був чудовий. Згодом дівчата помітили, що за ними вже давно йде якийсь молодий чоловік і робить спроби привернути до себе увагу Галини. Його залицяння спершу були скромними, а далі почали межувати з дрібним хуліганством: молодик ламав тонесеньку галузочку дерева на дрібні шматочки й по одному кидав їх у пишне Галине волосся.

Зачіска була справжньою Галиною окрасою. Дівчина довго не наважувалася відрізати собі косу, навіть коли всі однокурсниці з її кімнати в гуртожитку зробили собі модні стрижки. Саме подруги й «допомогли» їй наважитися: уночі відітнули Галі пасмо волосся на голові. На ранок уже не залишалося нічого, як піти до перукарні.

Старий перукар-вірменин теж не одразу наважився різати таке волосся:

– Ай-яй-яй! Який гарний коса! Такий коса я різати не можу!

Довелося умовляти й перукаря. Зате нова зачіска так виразно підкреслила Галину вроду! І ось тепер якийсь незнайомець її псує. Допомагаючи Галі виплутувати шматочки галузки з волосся, дівчата обурювалися:

– У нього щось не гаразд із головою. Нічого, зараз зайдемо в аптеку й купимо зеленки помазати йому вавки в голові.

Почувши такий діагноз, залицяльник усе ж таки відстав.

Але як же були вражені дівчата, коли на початку нового семестру античну літературу почав викладати у них… саме цей чоловік! Навчалися подруги старанно. На іспиті в кінці семестру Галя добре відповіла на всі питання у білеті, але молодий викладач чомусь не поспішав її відпускати. Він задав дивне додаткове запитання:

– Якого кольору була хустина, в якій Пенелопа приходила на побачення до Одіссея?

– У тих підручниках і в художньому тексті, за якими я готувалася до іспиту, такої деталі я не зустрічала…

– Що ж, варто ще довчити. Ставлю двійку за відповідь і чекаю на Вас на перескладанні.

– Але ж Ваш іспит у нас останній у цій сесії, і я вже купила квиток на дорогу додому.

– Приходьте на перескладання!

Це була катастрофа. Адже гроші, на які Галя придбала квиток додому, були останніми. У подруг позичити не можна, бо вони самі все до копійки розрахували до від’їзду додому. У важкі післявоєнні роки студентам було особливо скрутно з грошима. Засмучена несподіваним горем, дівчина повернулася у рідну домівку й про все розповіла матері. А заводити стосунки з тим викладачем Галя наміру не мала – у неї був її коханий красень Олександр Яковенко, з яким потім і поєднала свою долю.

Отак нескладений іспит поставив крапку на її навчанні. Прикрості додавало ще й те, що давні грекині в часи Пенелопи й Одіссея так і не додумалися одягати на побачення українські хустки.

 

Переяслав-Хмельницький, 13.08.2004, нд.

 

 

Не розбудіть Жульку!

 

Бувальщина

 

Іноді життя створює такі ситуації, про які ніколи б сам і не подумав. Цей випадок трапився одного зимового дня 1989 року в Бердянській школі-інтернаті, де я тоді працювала вчителем німецької мови. День видався морозним, але сонячним. Ішов урок у 5 класі. Несподівано у напіввідчинені двері кабінету німецької мови повагом зайшла шкільна двірняжка Жулька. Вона тихенько пішла в той куточок за учнівськими столами, де на підлозі біля книжкової шафи сонечко вигріло освітлену ним латочку. Жулька мирно вляглася в центрі того сонячного кружечка й почала собі дрімати.

Ця тямуща тваринка була улюбленицею всього інтернату. Поважаючи природне прагнення дітей спілкуватися з братами нашими меншими, директор школи Валентина Дмитрівна Сорокун організувала умови життя для собачки на законних правах: Жульці змайстрували зручну будку, регулярно робили щеплення у ветлікаря. Інтернатська малеча годувала її, прихоплюючи після обіду в їдальні щось смачненьке. Дітлахи раділи її цуценятам.

Жуля віддячувала надійною допомогою нічному сторожеві, безпомилково виявляла на території закладу чужих. У спальний і навчальний корпуси її не пускали. А тут вона не тільки опинилася на другому поверсі школи, але ще й на урок завітала так упевнено, ніби її кличка була записана в журналі 5 класу!

Побачивши Жульку в кабінеті, п’ятикласники почали просити:

– Нехай Жулька побуде з нами. Вона ж лежить собі тихо й нікому не заважає.

Я пристала на це при одній умові:

– Якщо ви теж будете сидіти тихо і поводитися не гірше від Жулі – я згодна.

Урок продовжився в атмосфері сімейного затишку. Ми говорили неголосно, щоб не розбудити гостю. Учні старанно відповідали на запитання, читали текст, виконували вправи. Якщо ж хтось починав говорити трохи голосніше, однокласники самі стримували його.

Жульку розбудив шкільний дзвоник. Вона солодко позіхнула й мирно попрямувала до дверей. До кабінету вже підійшли учні іншого класу, в яких мав бути наступним урок німецької мови. Вони здивовано запитували:

– А що, Жулька разом з вами на уроці була?

– Авжеж! – гордо відповідали п’ятикласники.

– І тепер вона вже не двірняжка, а справжня німецька вівчарка! – радісно зробили висновок діти.

 

 

Орлина вдячність

 

Бувальщина

 

Ця невигадана історія трапилася 1972 року в містечку Гуляйполі, що на Запоріжжі. Я була тоді ще школяркою, але всі її події вкарбувалися в пам’ять на все життя. Мій найстарший брат Серьожа Савченко перейшов у дев’ятий клас. Середній брат Толя – у шостий, а я – в другий.

Спекотного червневого дня мої брати та їх друзі з Бочан – так називається й зараз район вулиці Набережної в Гуляйполі – поїхали велосипедами скупатися до ставка. Можна було б сходити й до річки Гайчур, але ж вона влітку так міліє! До того ж недалеко від ставка у лісозахисній смузі стояла наша пасіка, за якою доглядав дідусь Павло. У вихідні дні його заміняв наш тато. А ми, дітлахи, теж охоче навідувалися туди при найпершій нагоді.

Пам’ятаю, як добре було погожого літнього ранку під щебет птахів прокинутися в наметі, уквітчаному зсередини духмяними польовими квітами і захищеному від спеки в тіні величезних акацій. А тоді вийти до вуликів, вдихнути напоєне пахощами приазовського степу повітря, поспостерігати за дружною роботою крилатих трудівниць-бджілок. Наш тато міг спостерігати за ними годинами. Ранньої весни бджоли вже носять яскраво-жовту пергу, ніби додають живої барви природі, яка ще не до кінця пробудилася від зимового сну. А далі збирають нектар з квітучих садів, гудуть в пахощах акації, еспарцету, шавлії, буркуна. Працюють і в ту особливу пору, коли заливають степ своїм золотом соняшники й біліє гречка. Тільки встигай збирати дари літа!

А чого варта польова каша, зварена на живому відкритому вогні на пасіці!

 

Накупавшись того дня у ставку, хлопці повагом пішли вздовж лісозахисної смуги у напрямку нашої пасіки. Спека стала ще сильнішою. Природа ніби завмерла, терпляче очікуючи рятівної вечірньої прохолоди. Цю тишу незабаром порушили якісь дивні звуки десь попереду, у самій гущині посадки. Хлопці пильніше поглянули на це місце й помітили, що над деревами кружляє пір’я і кілька середньої величини птахів – найвірогідніше кібців – змагаються з більшим за них, але самотнім хижим птахом. Але сили виявилися нерівними, хоч самотній хижак і відчайдушно захищався.

Помітивши наближення людей, птахи-нападники полетіли геть. Поранений красень з темно-бурим, майже чорним забарвленням пір’я нерухомо лежав на землі. Спершу хлопці навіть вирішили, що він загинув. Переборюючи страх перед хижаком з міцним дзьобом і сильними кігтями, наблизилися до лежачого птаха й оточили його. У кількох хлопців були з собою рогатки, які у ті часи, на жаль, активно ними використовувалися. Як добре, що сучасні діти такою забавкою не тішаться. Тримаючи рогатки «в бойовій позиції», хлопці підійшли до птаха й переконалися, що він був ще живий і мав рани. Поклали його на довгі сухі палиці, ніби на носилки. Принесли на пасіку. Дідусь Павло пояснив, що це молодий степовий орел.

Але що ж не поділили між собою пернаті? Можливо, здобич, а, можливо, кібці хотіли прогнати орла зі своєї території. Саме в кінці червня молодь степових орлів залишає рідне гніздо й починає полювати самостійно. Живляться орли переважно ховрахами, менше мишами, зайцями, дрібними птахами. Як тільки вистежать із повітря здобич, наполовину складають крила й стрімко атакують жертву. Часто полюють степові орли й на землі, бо добре бігають. Якщо ховрах встигає сховатися, то орел перемагає його, як справжній розвідник, витримкою. Сховається неподалік нори й чекає аж доки ховрах таки з’явиться на поверхні. Тоді хапає гризуна сильними кігтями й роздирає. Дрібнішу здобич ковтає цілком.

Ці корисні птахи допомагають рятувати врожай зернових від гризунів, тому їх треба охороняти. А на сьогодні орли стали рідкістю внаслідок зменшення площ цілинних степів і кількості ховрахів. Усього кілька пар степових орлів гніздяться в цілинному степу заповідника Асканія-Нова.

 

Серьожа назвав птаха Кобою, змайстрував для нього тимчасову літню клітку з лози. Коба був ще слабкий і не міг сам здобувати собі їжу. Тому про його харчування й лікування довелося подбати рятівникам.

До кінця літа рани орла майже загоїлися, але жити самостійно він ще не зміг би. Птах звик до людей. Коли пасіку в кінці літа перевезли у двір, Коба прибув вантажівкою у своїй клітці разом з вуликами на подвір’я Савченків.

Увесь куток Бочан дізнався про орла. Малеча й доросліприходили подивитися на молодого степового красеня. Найбільше про Кобу дбав Серьожа, а коли почалося навчання в школі, то йому почали допомагати всі дорослі. Навіть сусідські дітлахи намагалися принести Кобі щось смачненьке (свіжу мишу, спійману в мишоловці) і поспостерігати за його трапезою. Орел виявився справжнім аристократом і вживав тільки свіже м’ясо, яке йому подавали на палиці. Коба гордо сидів на поперечній жердині й, притиснувши м’ясо до неї кігтистою лапою, загнутим дзьобом відривав шматок за шматком. Хижак є хижак.

Серьожа, Толя та їх друзі спеціально ходили в степ з кількома відрами води, щоб «виливати ховрахів» для Коби. Нори ховраха з’єднані між собою, як сполучені посудини. Коли виливати воду в якусь із нір, вода потрапить в усі. Переляканий гризун вибігає на поверхню, де на нього чатують «юні мисливці». Ця процедура завжди нагадувала дідусеві, бабусі й нашим батькам про страшні роки пережитого ними штучного голодомору 1932-33 років, коли люди рятувалися від голоду, виловлюючи в такий же спосіб ховрахів у степу.

На зиму для Коби довелося зробити просторішу клітку, бо він добре підріс. Коли розправляв крила, то й у цьому новому помешканні обсягом в один кубічний метр кінчики найдовших пір’їн на його крилах визирали з клітки з обох боків. У дорослих степових орлів-самців розмах крил при метровій довжині тіла сягає двох метрів, а самки значно менші. Коли ж розтанув сніг, Кобу почали частіше виносити у двір з літньої кухні, де він перезимував.

Одного сонячного весняного дня увесь мій клас на чолі з вихователем продовженої групи Марією Дмитрівною Панич прийшов «на екскурсію» в наш двір. Діти із захопленням й острахом розглядали орла й спостерігали за його поведінкою.

Але з настанням справжнього тепла Коба засумував за волею. Клітка стала йому огидною. Він частіше й частіше розправляв крила й махав ними, ніби готуючись до серйозних перельотів. Коли пасіку знову вивезли у степ, то забрали й Кобу. Там у лісозахисній смузі його клітка стояла відчиненою. Орел там завжди міг знайти їжу й воду. Він вилітав з неї і мандрував на волі скільки хотів.

Спершу Коба не наважувався відлітати від клітки далеко. Проте згодом його прогулянки степом ставали довшими й на більші відстані. Коли пасіку забрали додому, Коби вже на ній не було. Його клітка в кінці сезону стояла пусткою.

Але на цьому історія з Кобою не закінчилася. Найцікавіше трапилося вже пізньої осені, коли у степу й на городах було зібрано врожай. Одного листопадового дня сусідка тьотя Маруся Зуйченко прибігла до нас у хату й схвильовано погукала: «Серьожо! Виходь мерщій у двір! Там твій Коба прилетів, над хатою кружляє!» Ми всі прожогом вибігли у двір. Дійсно, Коба робив великі кола над будинком і двором, викрикуючи щось на своїй пташиній мові. Напевно, це були слова подяки й прощання. На якийсь час принишкла уся домашня птиця, замовкло перелякане дрібне дике птаство, поховавшись хто куди. А дітлахи й дорослі з усього кутка дивилися на ці прощальні кола орла над обійстям своїх рятівників. Серьожа навіть виліз драбиною на веранду хати й голосно гукав свого Кобу…

Орел зробив багато кіл у повітрі, але потім почав підніматися вище й вище, аж поки не перетворився на темну крапку у високому небі. Там, у високості, на нього весь цей час чекала ще одна така ж темна крапка – його молода степова подруга.

 

 

м. Переяслав-Хмельницький, 30.07.-21.08.2005