Навроцький Михайло Олексійович народився 3 липня 1911 року в  с. Чапаєвка  Пологівського району в селянській родині. У 1931 році  працював на будівництві Дніпрогесу. На службі в армії М. О. Навроцький перебував з 1933 року. У 1938 році закінчив Харківську школу лейтенантів зв’язку, роком пізніше – Харківську військово-авіаційну школу льотчиків. З перших днів Великої Вітчизняної війни перебував на фронті. Штурман літака 132-го швидкісного бомбардувального авіаполку Південного фронту лейтенант М. О. Навроцький у липні 1941 року знищив переправу через р. Дністер, чим призупинивши наступ противника. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно в 1942 році. 1944 року наш земляк закінчив Полтавську вищу офіцерську школу штурманів.

      Після війни служив у Військово-повітряних силах СРСР. З 1954 р. – капітан М. О. Навроцький у запасі. Нагороджений орденом Леніна (1942), двома орденами Червоного Прапора, медалями.

      Помер в 1964 році. Похований в рідному селі.

Література про життя та діяльність

      Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.127.

      Герои Советского Союза: Крат. биогр. слроварь. В 2 т. – М., 1988. – Т.2: Любов – Ящук. - С.135.

      Восемнадцатая в сражениях за Родину. – М., 1982. – С.32.

      Авиация и космонавтика СССР. – М., 1968. – С.551.

      Лукаш И. Солдаты славы не искали. – Днепропетровск, 1984. – С.212 – 216.

      Савічева Т. Захисник неба Вітчизни // Пологів. вісті. – 2001. – 15 серп.

      Таран Є. У війни – чоловіче обличчя // Пологів. вісті. – 1992. – 16 січ.

      Середа І. Життя, гідне наслідування // Рад. село. – 1985. – 23 січ.

      Таран Є. Пам`ять серця // Рад. село. – 1985. – 9 квіт.

***

     Навроцький Михайло Олексійович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект "Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :  http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

      Федір Олексійович Окатенко народився 6 липня 1921 року в с Водяне Кам’янсько - Дніпровського району Запорізької області. З 1941 року служив у військово-морському флоті, стрільцем 384-го окремого батальйону морської піхоти (Одеський ВМБ, Чорноморський флот). В ніч на 26 березня 1944 року в складі десантного загону був висаджений у тил противника в порт м. Миколаїв. Дві доби до підходу радянських військ вів бій, відбивши 18 запеклих атак ворога. Загинув в бою. В 1945 році посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу (1945).  Нагороджений орденом Леніна (1945). На честь видатного уродженця в с. Водяне його ім`ям названа вулиця.На батьківщині Героя встановлений бюст, школа носить його ім`я.

      Помер 26 березня 1944 року. Похований в м. Миколаєві.

Література про життя та діяльність

 
      Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.129.

 Герои Советского Союза: Крат. биогр. словарь: В 2 т. – М., 1988.– Т.ІІ: Любов – Ящук. -  С.193.

Лукаш И. Солдаты славы не искали. – Днепропетровск, 1984. – С.236 – 239.

Подвигом славны твои земляки. – Запорожье, 1966. – С.214 – 215.

***

[Обелиск Герою Сов. Союза Ф. А. Окатенко] // Знамя труда. – 1973. – 22 марта.

***

      Окатенко Федір Олексійович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект "Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :  http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

Ірина Станіславівна Гресик народилася 9 липня 1956 року в Запоріжжі в родині художника С. Шинкаренка. З дитинства найбільшою нагородою для дівчинки був похід до татової майстерні. Майбутня мисткиня закінчила Дніпропетровське художнє училище ім. Вучетича по класу живопису, а в 1980 році – Львівську академію мистецтв, отримавши спеціальність художник інтер’єрів. Повернувшись до рідного Запоріжжя художниця зосередилася у своїй творчості на станковій графіці та живопису. Своїм творчим самовираженням Ірина Гресик висвітлює красу рідного краю, його славетне історичне минуле, почуття і душу запоріжців.

            1988 року її прийняли до лав Національної спілки художників України, а з 2002 року Ірині Станіславівні доручили відповідальну і дуже важку роботу – очолювати Запорізьке відділення Спілки.

            Вона ініціатор і організатор щорічних мистецьких пленерів „Хортиця крізь віки” (з 2003 р.), який набув уже статусу Всеукраїнського. Безумовно, така широкомасштабна акція була б не можливою без цілеспрямованості, самовідданості й послідовності її ініціатора, як і те, що результат пленеру свого часу побачили в багатьох містах і країнах у вигляді чудово виданих каталогів.

            Цікаво роздивлятися роботи самої художниці. Прагнучи, щоб авангардовість образної системи, її стилістичні особливості стали надбанням справді українським, майстриня „відштовхується” від здобутків графіки, монументального стінопису, інших мистецьких різновидів, що визначили українськість творів художників 80-90-х років минулого століття. Ірина Гресик заснувала цілісну систему візуальних знаків і символів, котрі використовує в різних образотворчих техніках і жанрах. Наприклад, в „Острівках життя” орнаментика рослинного світу, веселкові й квіткові елементи асоціюються з ландшафтним ареолом запорізького краю, де безмежжя степу сполучається з обрієм.

            Дуже виразними є триптихи „Струни ночі” та „Присвята жінці”, які сприймаються багатовимірно і дуже близькі до народного світогляду й народної творчості. Художниця – учасниця багатьох міжнародних живописних пленерів („Пацьорка” – Татаров,2008; „МАХИМ” – Славськ, 2008, 2009; „Платерув”, „Реймонтувці” – Польща, 2008, 2009), всеукраїнських художніх виставок, в т. ч. і персональних (м. Запоріжжя, м. Київ).

            За свою багатобарвну творчість, особистий внесок у розвиток українського мистецтва Ірина Станіславівна Гресик у 2006 році отримала почесне звання Заслужений художник України. Її твори знаходяться в Запорізькому обласному художньому музеї, музеях України, приватних колекціях.

Література про життя та діяльність

Гресик Ірина Станіславівна // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962-2007. – Запоріжжя, 2007. – С.34-35.

Гресик Ірина Станіславівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т.6: Го - Гю. – С.402.

Конференція організаторів та кураторів мистецьких пленерів України (м. Запоріжжя, 3 – 5 черв. 2006 р.). – [Запоріжжя, 2006]. – 49 с. – Із змісту: Гресик І. Конференція на Хортиці. – С.4 – 5.

Дизайн "Золотий олівець":  Довід. – каталог. – Запоріжжя, 2001. – С. 63.

***

     Гресик  И. "Надо постоянно совершенствоваться": [беседа с пред. правления Запорож. орг-ции НСХУ; записала С. Фадеева] // Портмоне. – 2010. – 11 мая (№91). – С.1, 6.

          Середа В. Ритми пленерів Ірини Гресик // Слово Просвіти. – 2009. – 21 трав. (№20).

Середа В. Центр всесвіту – в її картинах // Запоріз. правда. – 2008. – 6 берез. (№35-36). – С.13.

Ірина Гресик – знаковий ювіляр // Образотворче мистецтво. – 2006. – №4. – С.97.

Міщенко Г. Ритми Запорізького краю // Укр. культура. – 2006. – №1-2. – С.20-21.

***

Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиця крізь віки - 2008". Шостий. – Запоріжжя: Привоз - Принт, 2008. – 79 с. – Із змісту: Гресик І. "Спалена церква"; "Гребенів. Церква Вознесіння Пресвятої Богородиці" : [кольор. іл. ]. – С.26 – 27.

Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиця крізь віки - 2007". П`ятий. – Запоріжжя : Привоз - Принт, 2007. – 72 с. – Із змісту: Гресик І. "Янгол - охоронець"; "Івана Купалаі" : [кольор. іл. ]. – С.20 – 21.

Запорізький художній музей: Альбом. – Запоріжжя: Дике Поле, 2007. – 206 с. – Із змісту: Гресик І. Міф : [кольоров. іл.]. – С.170.

Чарівні барви Дніпра: альбом – каталог Всеукр. виставки творів художників з міст, розташованих на берегах Дніпра (Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Херсон). – Дніпропетровськ, 2006. – 63 с. – Із змісту: Графіка : [в т. ч.  І. Гресик "Струни ночі". Триптих]. – С.12, 56.

Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиця крізь віки - 2006". Четвертий. – Запоріжжя: Привоз - Принт, 2006. – 72 с. – Із змісту: Гресик І. "Балка на Савур - могилі"; "Савур - могила" : [кольор. іл. ]. – С.16 – 17.

Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиця крізь віки - 2005". Третій. – Запоріжжя: Привоз - Принт, 2005. – 55 с. – Із змісту: Гресик І. "Острів Байди"; "Сторожа" : [кольор. іл.]. – С.16 – 17.

Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиця крізь віки - 2004". Другий. – Запоріжжя: Привоз - Принт, 2004. – 33 с. – Із змісту: Гресик І. "Савур - могила"; "Дике Поле" : [кольор. іл.]. – С.15.

Початок діяльності однієї з наймасовіших і найпопулярніших громадських організацій покладено 10 липня 1921 року в м. Харкові, коли на своєму  I з`їзді мисливці і рибалки України об`єднались у Всеукраїнську спілку. Там були і представники Запорізького губернського відділення спілки мисливців. Першим головою УТМР Олександрівського повіту  був Волошин Іван Герасимович.

Добровільна фізкультурно – спортивна і оздоровча громадська організація, мета якої – сприяння активному розвитку любительського мисливського і рибальського спорту, охороні, відтворенню, збереженню, раціональному використанню тваринного світу, зараз об`єднує 13,4 тис. мисливців та рибалок в 306 первинних організаціях (205 з них – в сільській місцевості).

Мисливські угіддя Запорізької обласної організації УТМР охоплюють 1731,4 тис. га, із них 56,4 тис. га – водно – болотяні , 123,4 га - луга і пасовища та 1488,4 тис. га – польові угіддя, які закріплені за 18 міськрайонними товариствами УТМР.

Члени організації беруть участь в охороні, відтворенні і розселенні диких тварин та птахів, збереженні природи рідного краю та реалізації регіональних програм з відновлення фауни. Наприклад, в Бердянському та Вільнянському районах організаціями УТМР щорічно в угіддя випускається до 200 голів фазана; 100 голів качки дикої. У Каховське і Запорізьке водосховища загальною площею 1892 га та 7 ставків площею 125 га щорічно випускається до 200 тон малька карпових риб, товстолобика. Членами Запорізької міської організації лише у 2009 році виготовлено 700 нерестових гнізд у руслі Дніпра..

 Мисливці займаються боротьбою з браконьєрами  та шкідливими хижаками, профілактикою інфекційних та інвазійних захворювань диких тварин. В екстремальних ситуаціях (ожеледь, снігові замети, завірюхи) проводиться викладка кормів в облаштовані кормушки та годівельні майданчики.

В обласній організації створені та діють секції:  стрілково – мисливська, любительського та спортивного риболовства, мисливського собаківництва, юніорів та оргмасової роботи. З 1994 року при облраді діє секція підводних мисливців (налічує до 80 членів товариства). Вони постійно підвищують свій професійний рівень, отримують методичну та практичну допомогу від більш досвідчених колег. Щорічно проводяться змагання з підводного полювання, в яких беруть участь до ста мисливців із різних міст України (Херсон, Маріуполь, Кременчуг, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Київ, Миколаїв, Севастополь та ін.). За висновком "Бюлетеня ФПС Росії" ці змагання – наймасштабніші не тільки в Україні, але й в країнах СНД.

Запорізька обласна організація УТМР також проводить виставки мисливських собак, відкритий турнір зі стендової стрільби (у м. Бердянську), виступає партнером виставки "Мисливець та риболов", яку щорічно у  грудні організовує торгівельно – промислова палата м. Запоріжжя.

В період  1999р. -  2009 р. посаду голови президії Запорізької обласної ради УТМР обіймав Водениктов Іван Георгійович, з 2010 року головою обраний Погостинський Валерій Іванович.

Література

Охотник и рыболов Украины / под ред. Н. А. Коржа. – К.: Урожай, 1986. – 256 с. – Из содерж.: [материалы по обл.]. – С.55, 100, 109, 114, 185, 193(фото), 233, 234, 240.

Охотник и рыболов Украины. Кн.2 / под ред. А. Ф. Косенко. – К.: Урожай, 1967. – 271 с. – Из содерж.: Сафронов М. У бердянских охотников. – С.14 – 19; Кочетов Е. У запорожских рыболовов. – С.37–39.

Корнєєв О. Мисливство – галузь народного господарства. – К.: Урожай, 1964. – 146 с. – Із змісту: [матеріали по обл.]. – С.26, 30, 72, 88, 127.

Охотник и рыболов Украины / под ред. А. А. Добровольского. – К.: ГИЗ с.-х. л-ры УССР, 1963. – 242 с. – Из содерж.: Ларин М. Дар запорожских охотников. – С.83–85.

***

Техника безопасности при снаряжении охотничьих патронов : [плакат]. – Запорожье: Облполиграфиздат, 1988. – [1 л.].

Круг забот охотколлектива: Из опыта работы первич. охот.–рыболов. коллектива №11 г. Запорожья. – Запорожье: Облполиграфиздат, 1982. – [3 с.].

Система всесторонней подготовки: Из опыта обеспечения безопасного проведения охот. – Запорожье: Облполиграфиздат, 1982. – [4 с.].

Полезная отдача: Из опыта работы первич. охотколлектива №32 Днепров. электрод. з-да им. 50 – летия Сов. Украины : [плакат]. – Запорожье: Облполиграфиздат, 1982. – [1 л.].

***

Пуговиця М. У степу під Мелітополем : [Мелітоп. держ. лісомислив. госп-во] // Лісов. і мислив. журн. – 2009. - №3. – С.2 – 4.

Шпак П. Шлях, продиктований життям : [з історії заснування УТМР; в т. ч. про Запоріз. губерн. від-ня спілки мисливців] // Мисливець і рибалка. – 2001. - №6. – С.17 – 18.

Шилин Д. Бывший Первый – во главе вооруженных запорожцев : [обл. совет охотников и рыболовов аозглавил бывший первый секрктарь Запорож. горкома партии И. Водениктов] // МИГ. – 2001. – 18 янв. – С.3.

Водениктов В. У охотников – праздник! : [беседа с пред. обл. совета УООР; записал Д. Шилин] // Индустр. Запорожье. – 2001. – 10 авг. – С.4.

Баєв В. Справа не в кількості : [про роботу Вільнян. район. орг-ції УТМР] // Мисливець і рибалка. – 2001. - №12. – С.20 – 21.

Водениктов И. Охота пуще неволи : [беседа с пред. обл. совета о-ва охотников и рыболовов; записал Н. Клименко] // Досье. – 2000. – 5 окт. – С.6.

Водениктов І. Щоб не заростали мисливські стежки : [бесіда кор. з головою президії обл. ради УТМР; записав М. Манько] // Запоріз. правда. – 2000. – 10 берез. – С.3.

Меренков В. И пуха, и пера! : [отчет. – выбор. конф. Мелитоп. горрайсовета УООР] // Новий день. – 2000. – 3 лют.

Хомич Т. З лісу видніше : [про мислив. угіддя та звіроловів] // Уряд. кур`єр. – 2000. – 23 лют.

Шак В. Охотничий клуб на проспекте Ленина : [г. Запорожье] // МИГ. – 2000. – 14 дек. – С.15.

Эрьоменко В. Закон маэ помножувати багатства, а не  навпаки : [про мислив. госп-во і полювання] //Запоріз. правда. – 1999. – 2 груд.

Кравцов М. Щоб було де полювати – слід самим про це подбати // Запоріз. правда. – 1999. – 30 квіт.

Гаев Ю. Особенности национальной охоты : [итальянцы заключили договор с Акимов. район. о-вом охотников и рыболовов и с АО "Атманай" о предоставлении охот. угодий в р-не Молоч. и Утлюг. лиманов] // Наш город. – 1997. – 15 янв.; Правда Украины. – 1997. – 16 янв.

Корж О. Мисливському господарству – справжнього господаря // Мисливець і рибалка. – 1997. - №1. – С.18.

Петриченко В. Зверю первый друг – охотник? : [о Запорож. обл. совете УООР] // Запороз. Січ. – 1996. – 5 берез. – С.3.

Багнюк Л. У полях під Гуляйполем зайців полювали : [Всеукр. полювання в Гуляйполі] // Україна молода. – 1996. – 17 груд.

Кошелев А. Полезная встреча : [о проведении науч. – практ. семинара работников охот. хоз-в Украины "Водоплавающая дичь: ресурсы, охрана, организация охоты" (г.  Мелитополь)] // Мелитоп. ведомости. – 1996. – 3 окт.

Причиненко К. На захисті фауни : [держ. мислив. госп-во "Куйбишевське"] // Запоріз. правда. – 1995. – 6 жовт.

Єременко В. Мисливці – любителі природи : [активісти Бердян. т-ва мисливців і рибалок закупили 200 фазанів в донец. фазанарії і випустили їх у степ] // Робіт. газ. – 1994. – 6 жовт.

Охотоведов будут готовить в Мелитополе : [в Таврич. гос. с.-х. академии начнет работу отд-ние зооинженерии и охотоведов] // Таврич. академия. – 1994. – 31 дек.

Білобаченко І. Ні пуху, ні пера, ні шапки із ондатри! : [про боротьбу з браконьєрами в Олексіїв. первин. орг-ція  мисливців та рибалок Куйбишев. р-ну] // Запоріз. правда. – 1991. – 24 груд.

Кривохижа В. С сетью на зайцев : [охот. хоз-во "Куйбышевское" специализируется на разведении и отлове для расселения на неосвоен. землях зайца - русака] // Рабоч. газ. – 1987. – 30 янв.

Болденков С. О разведении зайца-русака в сельскохозяйственных угодьях Украины : [в т. ч. об охот. хоз-ве "Куйбышевское"] // Охота и охот. хоз-во. – 1971. - №5. – С.23.

Ястребов К. Наглядный урок : [об орг-ции охот. хоз-ва в Запорож. обл.] // Охота и охот. хоз-во. – 1970. - №8. – С.6 – 7.

Сафронов М. Азовские лиманы : [о работе Бердян. район. совета УООР] // Охота и охот. хоз-во. – 1965. - №12. – С.2 – 3.

Сафронов М. Господарі голубих плес : [з досвіду роботи Бердян. район. ради УТМР] // Робіт. газ. – 1965. – 25 верес.

Лузан П. Мелитопольские энтузиасты : [об орг-ции охот. хоз-ва Мелитоп. район. о-вом охотников и рыболовов] // Охота и охот. хоз-во. – 1964. - №5. – С.4 – 5.

Дубовець Микола Аксентійович народився 15 липня 1931 року в селі Лешня Мозирсьського району Гомельської області (Білорусія). В 1955 році закінчив навчання в Білоруському політехнічному інституті за фахом інженер – гідротехнік.

Трудовий шлях розпочав на посаді старшого інженера ГЕС "Кареленерго", де з часом очолив відділ капітального будівництва, став заступником директора. Подальша його доля пов`язана з Україною. 1963 рік – старший інженер дирекції будівництва Дніпродзержинської ГЕС, виконуючий обов`язки  головного інженера дирекції будівництва, начальник технічного відділу Канівської ГЕС, начальником виробничо – технічного відділу Канівської ГЕС; 1969 – 1975 рр. – директор будівництва другої черги Дніпровської ГЕС, потім – директор "Дніпрогес – ІІ"; з 1977 р. (після об`єднання ГЕС) – директор Дніпровської ГЕС. 

Микола Аксентійович - академік Української Академії економічної кібернетики. Нагороджений орденами "Знак Пошани" (1976), Трудового Червоного Прапора (1980), Ярослава Мудрого У ст. (2002), медалями "За трудову відзнаку" (двічі), "За доблесну працю", заслужений енергетик України (1998), почесний громадянин міста Запоріжжя (2001).

Література про життя та діяльність

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі: Біогр. довід. 2005 рік / Руслан Шиханов. – Запоріжжя: Тандем – У, 2006. – 124 с. – Із змісту: Дубовець Микола Аксентійович. – С.37.

Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье: Тандем – У, 2005. – 336 с.: ил.

Дніпрогес: 70 років Дніпровській гідроелектростанції. – Запоріжжя: Дике Поле, 2002. – 26 с. – Із змісту: Народження ДГЕС – 2 : [в т. ч. про М. А. Дубовця]. – С.17.

Дніпрогес. – Запоріжжя: Дике Поле, 2002. – 28 с. – Із змісту: Будівництво Дніпрогесу : [в т. ч. про  М. А. Дубовця]. – С.11.

Відзначено директора з 34 – річним стажем : [14 лип.  в Запоріжжі відкрито меморіал. дошку на будинку, де мешкав М. Дубовець] // Запороз. Січ. – 2006. – 18 лип. (№142). – С.1.

Живая легенда – "Днепрогэс" : [в т. ч. об Н. А. Дубовце] // Губернатор. – 2002. - №6 (берез.). – С.60 – 61.

Дубовец Николай Арсентьевич : [некролог] // МИГ. – 2003. – 27 нояб. (№48). – С.7.

Стрельников В. Умер директор Днепрогэса: ушел из жизни Николай Дубовец // Комс. правда. – 2003. – 26 нояб.

Зубашенко Н. Как строили Днепрогэс – 2 // Досье. – 2002. – 12, 19 сент. – С. 4–5.

***

Любить свій край – це значить все любити,

 у чім його святе ім`я живе.

В. Сосюра

      Володимир Іванович Різник народився 15 липня 1946 року у с. Веселянка Комишуваського (нині Запорізького) району. Там пройшли роки його дитинства, навчання у школі. В 1970 році  Володимир Іванович закінчив санітарно – гігієнічний факультет Дніпропетровського державного медичного інституту за спеціальністю "санітарний лікар". Свій трудовий шлях розпочав у 1970 р. лікарем – епідеміологом Приазовської районної санепідемстанції. З 1972 р. – головний санітарний лікар Приазовського району, а в 1977 р. його призначають завідувачем санітарно – гігієнічним відділом Мелітопольської міської  санепідемстанції. З 1978 року – державний санітарний лікар м. Мелітополя. Він  делегат Всесоюзних і республіканських з`їздів гігієністів, учасник міжнародних конгресів, науково – практичних конференцій.

      Окрім професійної діяльності бере активну участь у суспільному житті м. Мелітополя. Неодноразово обирався  депутатом Мелітопольської міської ради.

      Володимир Іванович залюблений в історію свого краю. Багато часу приділяє вивченню історії своєї малої батьківщини. Його перу належать книги, статті, нариси з історії розвитку медицини на Мелітопольщині , про видатних людей краю.

      Він - ініціатор створення двосерійного телефільму "Звезда Корвацкого" , спорудження пам’ятника земському лікарю та засновнику промислового садівництва на Мелітопольщині (2005 р.), член редакційної ради наукових журналів "Анналы Мечниковского института АМН Украины" і "Екологічна безпека. Харчова промисловість".

      Нагороджений значком "Відмінник охорони здоров`я СРСР", медаллю "За розвиток Запорізького краю", почесними грамотами Міністерства охорони здоров`я  СРСР та України, удостоєний звання почесного громадянина міста Мелітополя, номінант Всеукраїнського рейтингу "Кращий організатор діяльності державної санітарно – епідеміологічної служби України" (2008 р.).

Праці

        Вечерние лейтмотивы при свечах: Сб. избран. статей и заметок. Т. 1. - Мелитополь: Издат. дом  МГТ, 2009. – 663 с.

      Прикосновение  к истокам. – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2006. – 492 с.: ил.

      Ступени познания: Сб. науч. – практ. ст. – Запорожье: Дикое Поле, 2006. – 496 с.

      Мелітополь ХХ століття: Фотоальбом : [авт. ідеї і керів. проекту В. Різник]. – К.: КВІЦ, 2006. – 224 с. – Із змісту: Різник В. Зупинена мить. – С.4–6.

      Андрей Корвацкий: врач и гражданин: (к 160 – летию со дня рождения). – Мелитополь, 2004. – 244 с.

      Земская санитарная статистика Северной Таврии: История, факты, комментарии.- Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2004. – 321с.

      Юность Корвацкого: Ист. этюды о временах и судьбах. – Запорожье: Дикое Поле, 2003. – 197с.

      Из давних лет до наших дней : 110 – летняя история Мелитоп.  гор. санэпидстанции / под ред. В. И. Резника. – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2007. – 355 с.:  ил.

      Провісник: Іст. – докум. нарис. Т.1 / Вольвач П., Різник В.  – Сімферополь – Мелітополь: Видав. будинок ММД, 2008. – 384 с.

      Мелитопольская городская санитарная станция // Медицина Запорізької області. –Запоріжжя, 2001. – С.128 – 129.

                                              Література про життя та діяльність

        Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С.151.

      Резник Владимир Иванович // Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. – биогр. сб. – Харьков, 2004. – С. 392-393.

      Резник Владимир Иванович // Исмаилов В. История города Мелитополя и уезда: Альманах телеверсии "От короны до трезубца". – Мелитополь, 2006. – С. 204.

      Гончаренко О. Світовид Володимира Різника // Запорож. санитар. вестн. – 2007. - № 9. – С.2.

Література про життя та діяльність

***

***

Сергій Всеволодович Ліповцев народився 17 липня 1961 року в Запоріжжі. Навчався майстерності у відомого запорізького художника Бориса Чудковського, а 1986 року поступив у Харківський художньо-промисловий інститут, який успішно закінчив 1991 року і почав працювати у художньому фонді Запорізького художньо-промислового комбінату.

   З 1989 року приймає участь в обласних і всеукраїнських виставках. У 1990 році Сергій Ліповцев стає членом Молодіжного об’єднання НСХУ, а в 1992 році його приймають до лав НСХУ.

   Працює художник в галузі станкового живопису. Майже в усіх його роботах присутній романтичний настрій, багато з них присвячується жінці, її красі, загадковому внутрішньому світу, її мріям і надіям. Особливим теплом  вирізняються картини „Далая”, „Наш янгол”, „Любов до ляльки”, „Коло млина калина”.

   Зараз художник знаходиться в самому розквіті творчих сил.

Література про життя та діяльність

   Ліповцев Сергій Всеволодович // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962-2007. – Запоріжжя, 2007. – С. 100.

18 липня 1991 року в Запоріжжі відбулась установча конференція, на якій були присутні більше 90 учасників, серед яких представники окремих трудових колективів і громадськості, котрими було вирішено створити міське відділення республіканського товариства «Україна – Ізраїль».

Головою правління товариства «Україна – Ізраїль» було обрано  Івана Романовича Щербаху – заступника голови Запорізької міської Ради народних депутатів Останнє десятиріччя беззмінним головою Запорізького міського відділення міжнародного товариства «Україна - Ізраїль» є Віталій Антонович Сацький, керманич прославленої «Запоріжсталі», Герой України.

Одним з перших заходів новоствореного товариства стало проведення акції, присвяченій 50-річчю трагедії Бабиного Яру. Тоді ж було прийнято звернення до міської ради із закликом про встановлення партнерських зв’язків між Запоріжжям і  містом Ашдодом, великим промисловим центром Ізраїля.

Сьогодні Запорізьке міське товариство «Україна – Ізраїль» проводить активну діяльність, яка покликана сприяти розвитку єврейської культури в Запоріжжі, ознайомлювати з життям українців в Ізраїлі, протидіяти антисемітизму, підтримувати встановлення ділових зв’язків між українським і єврейським народами.

Робота товариства скерована також на об’єднання єврейського народу через національні традиції та історію, відродження єврейської культури, гідності, самосвідомості.

За роки існування громадське об`єднання видало понад 50 монографій, збірок наукових праць, брошур; утворило разом із Запорізьким національним університетом Політологічний центр, що майже 20 років генерує ідеї, втілені у різноманітні видання. Серед найпомітніших з них – збірник документів і матеріалів «Студії з історії євреїв Запорізького краю (ХІХ – І половина ХХ ст.)» (Мелітополь, 2010).

Література

Створено нове міське товариство «Україна – Ізраїль» // Запоріз. Січ. – 1991. – 20 лип. – С. 1.

Литовченко М. За дружбу с Израилем // Индустр. Запорожье. – 1991. – 23 июля. – С.1.

Шевченко В. Мир вам, добрые люди // Индустр. Запорожье. – 1991. – 25 сент. – С. 2.

Мирович В. Любить иных – тяжелый крест // Наш город. – 1991. –  5 марта. – С. 3.

Офіційно перша болгарська організація на території Запорізької області була зареєстрована 19 липня 1991 року (ЗОІБК). Головною метою товариства було відродження національної свідомості. мови, культури і традицій болгарського народу. Першим керівником товариства став Сурєв Віктор Костянтинович (1991-1993 рр.). Сьогодні Запорізьке обласне товариство болгарської культури (голова Митков В. В.) діє на всій території Запорізької області. До складу товариства входить 6 організацій: в Приморському (1) та Приазовському (1) районах, а також в містах Запоріжжі (2), Мелітополі (1), Бердянську (1).

За двадцятирічний період існування ЗОІБК в житті болгарської громадськості сталося ряд важливих подій. Вперше в історії України (1992р.) відбувся візит віце-президента Болгарії Благи Димитрової в м. Бердянськ та Приморський район, який сприяв розвитку болгарсько-українських відносин і активізації болгарського відроження  у Північній Таврії.

Для кожного народу мова нації – це її життя. Починаючи з 1995 р. (відкриття у м. Приморську болгарського ліцея) на території Запорізької області функціонує мережа недільних болгарських шкіл та факультативів у селах, де працюють фахівці, які отримали освіту в Болгарії. Активісти товариства організують щорічне проведення обласних олімпіад з болгарської мови та літератури. Викладачами з Болгарії  проводяться лекції та семінари з болгарської мови у трьох вузах області – Запорізькому національному університеті, Бердянському та Мелітопольському державних педагогічних університетах.

У справі відродження значну роль відіграють вчені та творча інтелігенція болгарського походження: А. Войнов, В. Колоянов, С. Пачев, В. Мільчев, С. Пєтков, Н. Сурєв, І. Штерєва, Б. Мітков, А. і П. Грибачилеві та інші. На протязі останніх 15 років надруковано декілька монографій, наукових статей, видані збірки документів, присвячених проблемам мови, історії і культури таврійських болгар.

Силами товариства проводиться комплекс заходів по вшануванню видатних подій та героїв болгарської історії. Зокрема, встановлено пам’ятник болгарам, постраждалим від політичних репресій (село Коларівка Приморського району) і бюст Христо Ботєва ( село Ботєво Приазовського району); планується встановлення пам’ятної стели, присвяченої засновнику болгарської держави – хану Аспаруху. традиційним стало святкування Дня визволення Болгарії від турецького іга, Дня слов’янської писемності, роковин переселення болгар в Таврію. Все це сприяє консолідації всіх болгар, що мешкають в Україні, а також знайомить з болгарськими традиціями широке коло населення України.

Гордістю товариства можна вважати багаточисельні фольклорні колективи. На всеукраїнському фестивалі мистецтв національних культур "Ми – українські" (м. Приморськ), болгарські самодіяльні колективи постійно отримують нагороди, в т. ч. і «Гран-прі».

Останнім часом болгари Запорізької області активно налагоджують культурні та економічні стосунки з прабатьківщиною.

Література

Болгарское Возрождение в новое время // Митков В. Болгары на Запорожской земле: Страницы истории и культуры. – Запорожье, 2007. – С. 144-165.

Запорізьке обласне товариство болгарської культури // Національно-культурні товариства Запорізької області. – Запоріжжя, 2001. – С.8.

Запорізьке обласне товариство болгарської культури  // Запорізька родина. – Запоріжжя, [2007]. – С.13.

***

Кулаков К. Ми – одна душа, ми – один народ… // Запоріз. правда. – 2007. – 12 черв. (№85). – С.1.

Піддубна О. Болгари знайшли у нас другу Батьківщину 145 років тому // Запороз. Січ. – 2007. – 12 черв. (№108). – С.2.

Гривцова О. «Ізвод» - джерело натхнення // Запоріз. правда. – 2004. – 27 трав. (№83-84). – С.3.

Еременко В. Кадры для АЭС Болгарии // Индустр. Запорожье. – 1997. – 26 апр. (№63). – С.9.

У 1954 – 1956 рр. – інженер – технолог турбінного заводу "Пяргале" (м. Каунас). З 1957 р. – інженер Інституту теплоенергетики (нині Інститут теплофізики НАНУ); 1959 – 1963 рр. – старший науковий співробітник; від 1968 р. – завідуючий відділу тепломасообміну в дисперсних системах; від 1982 р. – директор інституту.

Відомий учений, фахівець в галузі тепломасообміну, теплотехнологій та теплоенергетики. Під його керівництвом розроблено теорію та інженерні методи розрахунку процесів переносу маси і теплоти в дисперсних середовищах. Його творчий доробок налічує понад 500 наукових праць, 7 монографій, 102 винаходи та авторських свідоцтв. Наукову діяльність поєднує з великою роботою  з репрезентації розробок інституту як у нашій країні, так і за кордоном. Головний редактор міжнародного журналу "Промышленная теплотехника" (від 1982 р.).

А. А. Долінський - доктор технічних наук (1972), професор (1980), академік Національної академії наук України (1988), член – кореспондент НАНУ (1978), заслужений діяч науки і техніки України"(1991), почесний професор НТУУ "КПІ", тричі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1984, 1997, 2004), лауреат премії ім. Г. Ф. Проскури АН УРСР (1986), премії ім. В. І. Толубинського НАНУ (1998), міжнародної премії ім. О. В. Ликова (2005, нагороджений багатьма урядовими відзнаками.

Література про життя та діяльність

Номінас Борис Деомидович народився 24 липня 1911 року в с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області в учительській сім`ї. Закінчив Київський водний політехнікум. Працював помічником капітана теплоходу Московського річкового пароплавства. В лавах Червоної Армії з 1933 року. У 1935 році закінчив навчання у військово-інженерному училищі. З червня 1941 року – на фронті.  У вересні-жовтні 1943 р. підполковник Номінас командував 5-ою понтонно-мостовою бригадою Південно-Західного фронту. Відзначився умілим і вчасним забезпеченням плавзасобами військ, що форсували р. Дніпро в межах територій сіл Губенське (нині – Вільнянський район Запорізької області), Військове (нині – Солонянський район Дніпропетровської області) та м. Запоріжжя.  Високе звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 19 березня 1944 року.

      З 1953 року Борис Деомидович перебував у запасі. Працював у Запорізькому річковому порту,  очолював першу міську раду однополчан. Нагороджений двома орденами Леніна, Червоного Прапора, Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни І ст., Вітчизняної війни ІІ ст., багатьма медалями.

      Помер 17 лютого 1995 року. Похований в м. Запоріжжі.

Література про життя та діяльність

      Голдобин А. Запорожская Аллея Славы – народная святыня. – Днепропетровск, 2002. – С.382–384.

***

***

    Номінас Борис Деомидович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект "Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :  http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

 Міста, як живі істоти, живуть власним життям: народжуються, розквітають, занепадають. Долю міст поділяють і  їхні емблеми.

Символіка і зміст українських гербів надзвичайно різноманітні. Давні вірування і світогляд вікопомних часів, історичні події та легенди, фольклорні традиції і народні перекази, побут і господарське життя, ратні подвиги і мирна праця – усе це відбилося в українській геральдиці.

Героїчна боротьба нашого народу з численними поневолювачами навічно закарбована в емблемах багатьох міст України. Символи звитяги і козацької невмирущої слави, самопожертви і готовності скласти голову за рідну землю – шаблі і підкови, вежі і мури, лук і стріли, рушниці і баскі коні, булави і кошлаті бунчуки – можна побачити на гербах Голтви і Городища, Чигирина і Хорола, Хотина і Глухова, Звенигородки і Лохвиці, Лубен і Олександрівська та багатьох інших міст і містечок.

Виникнення міста Запоріжжя пов`язане зі спорудженням Росією на межі Вольностей Війська Запорозького, у гирлі р. Мокрої Московки, однієї з фортець Дніпровської лінії, яка була призначена для захисту від татар та контролю над запорозьким козацтвом. Будівництво розпочали 1770–го й завершили 1772 року. Нову фортецю назвали Олександрівською на честь генерала - фельдмаршала Олександра Михайловича Голіцина (1718 - 1783). 1775 року після ліквідації Січі, неподалік від фортеці заснували слободу запорозькі козаки. Фортеця початково слугувала й місцем заслання. 1779 – 1783 рр. Олександрівська фортеця була повітовим містом Азовського намісництва, згодом Таврійської області. Після захоплення Криму Росією 1783 р. Дніпровська лінія втратила військове значення і фортеця поступово перетворилася на адміністративно – торговельне містечко. 1785 року тут збудували церкву, запровадили магістрат, повітову скарбницю й земський суд. 1802 року Олександрівськ увійшов до Катеринославської губернії, а  в 1806 році став повітовим містом.

Герб Олександрівська, як повітового міста, затвердили імператорським указом від 29 липня 1811 року. Автори емблеми на французькому щиті, поділеному навпіл, на верхньому, зеленому тлі розмістили дві зхрещені рушниці з багнетами, а на нижньому, малиновому полі, традиційному для символіки запорозького козацтва, - чорний лук із трьома стрілами, спрямованими донизу. Він символізував обставини виникнення міста – оборонної цитаделі  проти Кримського ханства та перевагу "нашої зброї" над татарами.

При масовому перегляді міських гербів 1862 року Б. Кене, начальник гербового відділення департамента герольдії Сенату пропонував зняти ділення щита, рушниці, як негеральдичні фігури і замінити золотим мечем, лук і дві стріли подавати синіми. Однак законодавчо цей проект не був затверджений.

Література

Беляева Л. Прогулки по любимому городу. – Запорожье: Запоріжжя, 2010. – 88 с. – Из содерж.: Первый герб нашего города. – С.16–17; История только начинается. – С.18.

Гречило А. Герби міст України (ХУ – І пол. ХІХ ст.) / А. Гречило, Ю. Савчук, І. Сварник. – К.: Брама, 2001. – 400 с.: іл. – Із змісту: Запоріжжя. – С.145 – 146.

Панченко В. Міські та містечкові герби України. – К.: Просвіта, 2000. – 185 с. – Із змісту: Описи та реконструкції гербів міст та містечок України : [в т. ч. міста Олександрівська]. – С.125.

Гречило А. Українська міська геральдика / Укр. геральд. т–во; Ін-т археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. – К. – Л., 1998. – 191с. – Із змісту: Запоріжжя (Олександрівськ). – С.101, 129.

Гербы городов, губерний и посадов Российской империи / сост. П. П. фон – Винклер: [репринт. воспроизведение издания 1899 г.]. – М.: Планета, 1990. – 225 с. – Из содерж.: Гербы городов Российской империи, внесенные в Полное собрание законов : [в т. ч. герб г. Александровска, (утвержден 29 июля 1811 г.)]. – С.2.

Солонина Е. Символы, ставшие историей: откровения запорож. геральдиста : [В. Иванченко] // Суббота плюс. – 2004. – 2 дек. (№49). – С.14.

Панченко В. Аби окремим гербом місто пишалося...: [в т. ч.  герб м. Олександрівська (1811 р.) : кольоров. іл.] // Чумац. шлях. – 1999. - №1. – С.26.

Панченко В. Герби міст України – енциклопедія народного буття : [в т. ч. про герб м. Олександрівська (1811 р.)] // Вісн. НАН України. – 1998. - №1 – 2. – С.63 – 96.

         У   липні 1956 року відповідно до постанови ЦК КПРС « Про заходи по покращенню роботи науково-дослідних установ сільськогосподарського напрямку» та наказу Міністерства сільського господарства № 376 від 2 червня 1956 року) була створена Запорізька державна сільськогосподарська дослідна станція. Організатором і першим директором став Чуб Дмитро Григорович. Потому у різні роки колектив очолювали: Лисок І. І., Підіпригора В. С., Коваленко О. Л., Цибульщак, Л. Л., Левада С. О.

       Головне завдання дослідної станції – наукове забезпечення агропромислового виробництва Запорізької області. У складі станції функціонуює 5 наукових відділів (землеробства, рослинництва, насінництва, виноградарства, з питань науково-інформаційного забезпечення) та самостійні наукові лабораторії, а саме: кормовиробництва, захисту рослин, тваринництва, маркетингу та визначення якості сільськогосподарської продукції.

      У 2003 році проведена реорганізація установи, а з 2007 року дослідна станція підпорядковується інституту олійних культур Української академії аграрних наук (УААН). Все це сприяло зміцненню матеріально-технічної бази, прискоренню провайдингу наукових розробок, збільшенню обсягів виробництва насіння високих репродукцій. Експериментальна робота ведеться на дослідних полях загальною площею 628,8 га підвідомчого базового державного підприємства­­  «Еліта».

      Нині зусилля колективу дослідної станції спрямовані на розв’язання найактуальніших для Запорізької області  й Південного Степу України проблем. Серед них: розробка наукових основ систем ґрунтозахисного обробітку, раціонального використання добрив і засобів захисту рослин; удосконалення вологозберігаючих і енергозберігаючих технологій вирощування зернових, зернобобових, кормових культур, багаторічних трав та винограду;

опрацювання практичних рекомендацій з землеробства, рослинництва та кормовиробництва; забезпечення потреб агрформувань області у високоякісному елітному насінні сільськогосподарських культур; апробація, експериментальне впровадження і освоєння науково-технічних розробок в сільськогосподарських агроформуваннях; науково-методологічне забезпечення маркетингу інновацій та інноваційного провайдингу в АПВ;  інформаційно-консультаційне та демонстраційно-показове забезпечення агропромислового виробництва; наукове супроводження інноваційного продукту від виробника до споживача.

      Дослідною станцією виконується значний обсяг робіт з підвищення кваліфікації кадрів на селі шляхом проведення курсів, семінарів, науково-практичних конференцій, днів поля тощо. Враховуючи потребу в підготовці та перепідготовці кадрів аграрного сектору, організовано науково-освітній комплекс, до складу якого входять: Гуманітарний університет «Класичний приватний університет», Запорізька державна сільськогосподарська дослідна станція, 4 аграрних технікуми та обласна школа управління АПВ. На базі станції сьогодні функціонує кафедра аграрного менеджменту, де навчається понад 140 студентів. На перспективу планується відкриття аграрного факультету.

Наукові праці співробітників закладу

          Рекомендации по организации коллективного подряда в растениеводстве / Запорож. гос. с. – х. опытная станция. -  Запорожье: Коммунар, 1984. – 20 с.

         Наука – полям и фермам / Запорож. с.-х. опытная станция. – Запорожье: Днепров. металлург, 1969. – 212 с.

         Кривицький І. І багато, і дешево / І. І. Кривицький, М. С. Зінченко. – Запоріжжя: Кн. – газет. вид-во, 1962. – 40 с.

        Рабштина В. З чого складається собівартість центнера м`яса. – Запоріжжя: Кн. – газет. вид-во, 1962. – 52 с.

Література

      Запорізька державна сільськогосподарська дослідна станція УААН. – [Запоріжжя, 2005]. – 12 с.

      Запорізька державна сільськогосподарська дослідна станція (1956 - 1996). – К.: Аграрна наука, 1996. – 22 с.

      Слава запорізьким майстрам високих урожаїв кукурудзи : (розповідь про ланкового механізов. ланки Запоріз. обл. дослід. с.-г. станції А. І. Сабата). – Запоріжжя: Кн. - газет. вид-во, 1962. – [4 с.].

***

 Опытной станции – 50 лет! // Верже. – 2006. – 15 июня. – С.4.

      Коваленко О. Внесок науковців // Запоріз. правда. – 1985. – 13 жовт.

 Бучек Е. Наука – производству // Индустр. Запорожье. – 1981.  – 11 окт.

Чумак А. Хлеб ученых // Индустр. Запорожье. – 1981.  – 9 сент.

Коваленко О. Співдружність // Запоріз. правда. – 1980. – 13 трав.

Шнайдрук Г. Ефективність наукового пошуку: Вчені обл. дослід. станції і потреби виробництва // Запоріз. правда. – 1969. – 28 берез.

Перехідний Червоний Прапор у запорожців // Індустр. Запоріжжя. – 1965. – 24 лют.

Голованів О. Наукову роботу – на рівень вимог // Запоріз. правда. – 1964. – 24 листоп.

Левченко Ю. В лабораторіях вчених // Запоріз. правда. – 1963. – 11 серп.

Чуб Д. Нова наукова установа в нашій області : [про створення комплексної обл. дослід. с.-г. станції на базі радгоспу ім. Сталіна] // Червоне Запоріжжя. – 1956. – 3 лип.

15 років тому (1996) Запорізькою міською радою була заснована премія ім. П. Сагайдачного з метою розвитку козацького гумору.

У серпні 1956 року в Запоріжжі на базі Дніпровського титано – магнієвого  заводу була організована філія ДСПІ ( Державний спеціальний проектний інститут), покликана забезпечити проектною та конструкторською документацією первістка вітчизняної титанової промисловості Дніпровський титано – магнієвий завод. Ця дата і стала днем народження інституту титану.

      В 1958 р. філія перетворилася в Український проектний інститут кольорової металургії. Виконуючи основні роботи з розвитку виробництва титану в Запоріжжі, інститут вів генеральне проектування і з інших об’єктів кольорової металургії України.

      В 1965 р. інститут став Всесоюзним науково дослідним та проектним інститутом титану. На базі технологій та апаратури, створених в інституті, в країні було розгорнуто великомасштабне виробництво титану й магнію, які не поступаються якістю найкращим світовим зразкам. Одна із найважливіших і перспективних проблем діяльності інституту – створення технології порошкової металургії титану.

      Велике значення для розвитку інституту мало укладання великого контракту на проектування і будівництво магнієвого заводу в Ізраїлі, на березі Мертвого моря. Діловими партнерами інституту є також Китай, Індія, Австралія, Єгипет, Бразилія, Канада, США.

Література

      Потенціал. Запорізький обласний Союз промисловців і підприємців. – Запоріжжя, 2000. – С. 92.

      Забелин В. 50 лет по пути научно-технического прогресса  // МИГ по выходным . – 2006. – 11 авг. ( №32). – С.14.

      Петрунько А.  Ділова співдружність : [Ін – ту титану – 50] / Петрунько А.М., Косіцин Ю.М.  // Вісн. комбінату. – 2006. – 5 серп. ( №30). –  С. 2.

      Дмитренко Я. Украина удовлетворит Китай титаном : [Запорож. гос. науч. – исслед. и проект. Институт титана примет участие в модернизации крупнейшего в Китае титано – магниевого завода] // Делов. столица. – 2006. - №6. – С. 25.

      Шламова Е. Возьмите институт в добрые руки // Іскра. – 2005. – 16 июня. – С.4.

      Естеркін Б. Ізраїльський магній з українським акцентом : [Запоріз. проект. Інститут титану очолив консорціум з проектування та будівництва магнієвого заводу біля Мертвого моря] // Запороз. Січ. – 1997. – 3 черв.

      Кузьменко Н. Крепче "Титана" разве что его сотрудники // Индустр. Запорожье. – 1996. – 9 авг.

      Анохин В. Курс – технический прогресс : [к 20 – летию Института титана] // Индустр. Запорожье. – 1976. – 13 авг.

Малик Галина Миколаївна – українська письменниця, перекладачка, народилася 12 серпня 1951 року у м. Бердянську Запорізької області. У 1964 році сім'я переїхала в селище Середнє на Ужгородщині.

      Батько Галини Миколаївни за фахом був агрономом і його, разом із сім'єю, направили у Донецьку область працювати на дослідній виноградарській станції. Але Галину Миколаївну завжди тягнуло на Закарпаття, туди, де пройшло її дитинство. Закінчивши школу, вона вступила на філологічний факультет Ужгородського університету, працювала коректором у міській друкарні, потім - у Закарпатській обласній науковій бібліотеці. У 1991 році Г. Малик займає посаду головного редактора видавництва "Закарпаття",  з 1998 року вона - видавець та редактор журналу для дітей "Віночок".

      Писати майбутня письменниця почала ще в шкільні роки. Особливий потяг до творчості відчула, коли стала матір`ю. Намагаючись передати доньці сприйняття світу дитячими очима і відчуттями, почала писати для неї відповідні віршики. Згодом вони з`явилися у поетичних збірках для дітей «Страус річкою пливе» (1984), «Неслухняний дощик» (1989).

      З часом Г. Малик почала писати казкові повісті для дітей. Головна ознака її творів у тому, що авторка повністю занурюється у дитячий світ, спілкується з малюками їхньою мовою, створює казку у реальному світі.

      Г. М. Малик - член Національної Спілки письменників України з 1991 року. Галина Миколаївна - укладач антології закарпатської літератури для дітей (ХХ ст.), автор близько 40 книжок, загальний тираж яких понад 1 млн. 800 тис. прим. Окремі твори Г. Малик перекладено російською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, угорською мовами.

      Основні твори нашої землячки: «Знає Вітя все на світі» (1988), «Пригоди Алі в країні Недоладії» (1990), «Подорож Алі до країни сяк-таків» (1997), «Злочинці з паралельного світу» (2001), «Злочинці з паралельного світу — 2» (2003), «Пригода в зачарованому місті» (2005), «Сміятись заборонено» (2005), «Вуйко Йой і Лишиня» (2007), «Третя подорож Алі» (2008).

      Вона також активно перекладає поезії з російської (Е. Успенського, Д. Хармса, Л. Кудрявської, М. Палагути) та болгарської (Д. Стефанова) мов.

      Нагороди і відзнаки авторки: премія журналу «Перець» за кращі вірші для дітей (1987 р.);  премія ім. Олександра Копиленка (1988); Міжнародна премія Степана Феденка (США), 1997 р., Закарпатського обласного конкурсу «Від Кирила та Мефодія — до наших днів» у номінації «Література для дітей» (2000); Перша премія Міжнародної книжкової ярмарки у м. Києві «Книжковий сад» (номінація «Світ дитини» за книжку «Злочинці з паралельного світу», 2002 р.); лауреат книжкової виставки «Ужгородський книжковий Миколай» у номінації «Найрезонансніший автор року» (2002); літературна премія ім. Лесі Українки (2003); спеціальний диплом Міжнародної книжкової ярмарки у м. Києві «Книжковий сад» за книжку «Злочинці з паралельного світу-2» (2004).

Твори

       Злочинці з паралельного світу - 2: [повість] / Галина Малик  – Л.: Світ, 2003. – 96 с.

       Злочинці з паралельного світу: [повість] / Галина Малик  – Л.: Світ, 2001. – 72 с.

Література про життя та діяльність

       Галина Малик // Письменники України: Довід. / Упоряд. Д. Г. Давидюк, Л. Г. Кореневич, В. П. Павловські. – Дніпропетровськ: Дніпро, 1996. – С. 180.

      Поп В. Малик Галина Миколаївна / В. С. Поп // Українська літературна енциклопедія. – К.: Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1995. – Т.3: К-Н. – С. 275.

***

       Лучик І. Поетична географія: огляд укр. поетич. зб. 2002 - 2003 років : [в т. ч. про книжку Г. Малик «Мій срібний князю…»] // Сучасність. – 2004. –  №6. – С. 150-152.

      Родик К. Казкова опозиція : [серед ін. у номінації "Книжка року – 2004" повість-казка Г. Малик «Злочинці з паралельного світу - 2»] / Костянтин Родик // Книжник-review. – 2004. - №24. – С. 18-19.

       Анкета критиків: краща книжка 2002 року : [серед ін. рецензія О. Ярового на кн.  Г. Малик «Мій срібний князю…»] // Слово і час. – 2003. - №6. – С. 26-36.

      Гаврош О. Український «Гаррі Поттер» народився в Ужгороді : [в т. ч. про творчість Г. Малик] / Олександр Гаврош // Україна молода. – 2003. - №54. (25 берез.). – С.12.

      Димид М. Мешает ли Гарри Поттер нам верить? : [в т. ч. про Г. Малик] / Михаил       Димид // Зеркало недели. – 2003. - №7. (22 февр.). – С.22.

       Запах закарпатських смерек : [в т. ч. про Г. Малик] // Літ. Україна. – 2003.  – 9 січ. (№1-2). – С.1.

      Гаврош О. Галина Малик: Я все життя бігала за поїздом: [відома дитяча письменниця  - про світ дорослих] / Олександр Гаврош // Україна молода. – 2002. – 23 квіт. (№ 76). – С. 11.

      Гаврош О. Время снять розовые очки : [в т. ч. про Г. Малик] / Александр Гаврош // Зеркало недели. – 2002. – 18 мая (№18). – С. 16.

      Бажал И. Галина Малик: «В детской книжке можно и нужно говорить обо всем» : [интервью] / Ирина Бажал // Зеркало недели. – 2000. - №13. (1 апр.). – С. 20.

      Нові члени спілки письменників України : [в т. ч. про Г. Малик] // Літ. Україна. – 1991. - №14. – 4 квіт. – С.6.

      Конкурс-87 завершено: [серед лауреатів Г. Малик] // Перець. – 1988. - №1. – С.11.

      Николаев Д. В поисках сатиры : [в т. ч. про Г. Малик] / Дмитрий Николаев // Дет. литература. – 1988. - №2. – С. 30-33.

      Николаев Д. В поисках сатиры : [в т. ч. про Г. Малик] / Дмитрий Николаев // Дет. литература. – 1988. - №2. – С. 30-33.

       Моренець В. Великий «малий» світ : [в т. ч. про Г. Малик] / Володимир Моренець // Дніпро. – 1986. - №7. – С. 116-122.

Беклемішев Володимир Олександрович народився 15 серпня 1861 року на Катеринославщині (нині це територія Запорізької області). В Харкові закінчив рисувальну школу М. Раєвської – Іванової. В 1878 – 1887 роках навчався у Санкт – Петербурзькій Академії мистецтв, з якою пов’язана подальша біографія митця. Почавши з посади викладача цього навчального закладу (1888 рік), став академіком (1892 рік), професором (1894-1918), у 1900 – 1902 та 1906 – 1911 роки – ректором цього закладу.

   Уродженець України, він ніколи не поривав зв’язку зі своєю Батьківщиною. Незримі ниті зв’язували його з рідною Україною, оспіваною в поезії Т. Г. Шевченка. Він організатор виставки художніх творів Т. Шевченка в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв (1911 р.), член Товариства ім. Шевченка (допомога – нужденним уродженцям Південної Росії), член журі та учасник конкурсу на проект пам’ятника Т. Шевченка у Києві (1909 – 1913 рр.).

   В. Беклемішев автор портрета Т. Шевченка (1898 р.), пам’ятників О. Грибоєдову, С. Боткіну, А. Куїнджі. Найвідоміша робота скульптора – „Селянська любов”. Персональна виставка відбулася в 1922 р. в Петрограді.

   Серед скульптурних творів В. А. Беклемішева особливий інтерес викликають два погруддя українського поета Т. Г. Шевченка (одне було встановлено в садибі Алчевських у Харкові). Обидві роботи датовані 1899 роком, тобто належать до періоду повної творчої зрілості скульптора. Автору вдалося створити цікавий, багатогранний та дуже правдивий образ поета. Велика заслуга В. А. Беклемішева і в тому, що своє глибоке, натхненне відношення до образу Т. Г. Шевченка він зумів передати своїм учням.

   Твори Володимира Олександровича зберігають в Київському державному музеї імені Т. Шевченка, Дніпропетровському художньому музеї, Київському музеї російського мистецтва.

Література про життя та діяльність

 
Беклемішев Володимир // Енциклопедія українознавства. – К.,1993. – Т.1 : А-Г. – С.108.

Афанасьєв В. Беклемішев Володимир Олександрович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т.2: Б – Біо. – С.436.

Беклемішев Володимир Олександрович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К.,1997. – С.50.

      Замосьян О.В. Беклемішев Володимир Олександрович // Мистецтво України: Енц. – К., 1995. – Т.1: А-В. – С. 174.

      Пам’ятники Кобзареві : [в т. ч. про перше погруддя Т. Г. Шевченку (мармур), яке 1899 року з`явилося в Харкові в садибі меценатки Х. Алчевської] // Позакласний час. – 2010. - №2. – С.7 – 10.

Черкасская Г. Наш земляк – автор первого памятника Тарасу Шевченко // Суббота. – 1999. – 19 авг. – С.10.

Сорокин В. Им не удалось на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников: О двух харьковских памятниках Тарасу Шевченко // Независимость. – 1999. – 17 марта (№79-80). – С.4.

Ситник А. Слава Кобзарева не вмре, не загине :  [в т. ч. про бюст роботи В. Беклемішева] // Закон і бізнес. – 1999. – 6 берез. (№10).

Півненко А. Історія спорудження пам`ятника Т. Г. Шевченку в Харкові :  [в т. ч. про бюст роботи В. Беклемішева] // Нар. творчість та етнографія. – 1989. - №2. – С.10–15.

Рослик М. Перший пам’ятник Кобзареві // Прапор. – 1964. - №10. – С.98–99.

    Богданович Г.О. О портретах Т.Г. Шевченко работы В. А. Беклемишева // Радуга. – 1964. - №6. – С.148-151.

НародивсяТернавський Іван Антонович 19 серпня 1911 року в с. Чубарівка Пологівського району.  Закінчив курси вчителів початкових класів і працював піонервожатим у школі. З 1933 року – на службі в лавах Червоної Армії У 1938 році закінчив офіцерські курси і отримав звання молодшого лейтенанта. Він учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року.  Командир дивізіону 158-го артполку 1-го Українського фронту (1941 – 1945) майор Тернавський особливо відзначився при визволенні Польщі і утриманні плацдарму на річці Віслока (серпень 1944 року). Дивізіон під його командуванням знищив велику кількість техніки і живої сили ворога. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 29 вересня 1944 року. Нагороджений орденами Леніна (1944), Червоного Прапора, Вітчизняної війни, Червоної Зірки, медалями.

       Після Великої Перемоги підполковник Тернавський І. А. продовжив службу в армії до 1956 року. Всі наступні роки життя були пов’язані з містом Коростень Житомирської області.

Література про життя та діяльність

       Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.137–138.

      Лукаш І. Велике бачиться на відстані. – Дніпропетровськ, 1998. – С.886–901.

Герои Советского Союза: Крат. биогр. словарь: В 2 т. – М., 1988.– Т.ІІ: Любов – Ящук.  - С. 571.

Савічева Т. Командир "залізних солдат" // Пологів. вісті. – 2001. – 18 серп. – С.2.

Книш Г. Двічі Героєм не став // Пологів. вісті. – 2000. – 8 трав.

Середа І. Перемога на Волзі кувалась // Рад. село. – 1975. – 8 трав.

***

     Тернавський Іван Антонович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект "Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :  http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

Ілля Борисович Стамболі народився 20 серпня 1871 року в заможній родині. Завдячуючи вмінню вести торгівельні справи, він зібрав значні кошти (володів тю-тюновими та винними складами, фруктовими садами й  крамницею на базарній площі), які вкладав не тільки в поліпшення свого бізнесу, а й у розвиток та процвітання міста Мелітополя. В 1908 році Ілля Борисович відкрив перший в місті кінотеатр – або як його тоді називали, електробіограф (на екран виводилися стаціонарні картинки, що нагадувало сучасний діапроектор). Роком раніше на власні кошти  започаткував перший міський театр. До свого будинку, що був розташований на вулиці Воронцовській (зараз вул. К. Маркса), він спочатку прибудував кілька приміщень, де розмістилася кімната зі сценою, гримерна та костюмерна. Пізніше доспоруди приробили ще декілька приміщень. Це і був зимовий театр Стамболі. Концертний зал мав унікальну акустику. В ньому проходили драматичні та оперні вистави  приїжджих труп, концерти оперних співаків, піаністів, балетних виконавців, спеціально запрошених І. Б. Стамболі. А влітку актори давали вистави у міському парку, що знаходився на березі річки Молочної (зараз це територія оздоровчого комплексу Мелітопольського моторного заводу). Там Ілля Борисович спорудив пристань, організував прокат човнів, побудував кофейню, купальню, літній сад з доглянутими алеями і клумбами та естрадою, на котрій  зазвичай грав духовий оркестр. Сад був улюбленим місцем відпочинку городян. Тут проводилися ігри для дітей, народні гуляння і навіть міжнародні змагання. В 1910 році саме тут проходив Міжнародний чемпіонат з французької боротьби. Багато видатних людей побували в літньому саду: славнозвісний силач і борець Іван Піддубний мірявся силою з місцевими борцями; виступав знаний виконавець куплетів Буба Касторський та інші.   До послуг прибулих тут же, на Воронцовській вулиці, був готель із 24 номерами та рестораном, який також належав Іллі Борисовичу.

Він  був турботливим та палко коханим батьком вісьмох дітей – сімох синів та доньки Олександри. Коли його улюблениця захворіла на туберкульоз, І. Б. Стамболі побудував у Феодосії дачу і через певний час донька одужала. Ця споруда і зараз прикрашає набережну цього приморського міста (свого часу в ньому розміщувався санаторій "Схід" та Республіканський наркологічний психотерапевтичний центр; тільки помер його директор О. Р. Довженко, як господарем тут став Азово – Керченський комерційний  банк).

Розмірений темп життя  великої родини Стамболі був зруйнований революцією та громадянською війною. В 1922 році  Ілля Борисович залишив Мелітополь, переїхав спочатку до Феодосії, а пізніше з донькою іммігрували до Туреччини. Там тримав невеликий виноградник, кафе, займався торгівлею. Донька Олександра Іллівна стала відомою турецькою журналісткою.  Дружина І. Б. Стамболі залишилася в Мелітополі, а потім переїхала до Харкова, де під час війни в 1943 році померла. Синів доля розкидала по всій країні: від Москви до Анапи і Сибіру, в Мелітополі жив лише один з них – Яків.

В 1954 році, у віці 83 – х років Ілля Борисович Стамболі помер.

Зимовий театр довгий час був головним міським Палацом культури, а після будівництва нового приміщення став відомчим Будинком культури "Жовтень". Зараз його продали приватній особі. Але концерти, хоч і нечасто, проходять тут і зараз.

Міський сад існував до двадцятих років ХХ століття. В 1927 році з ініціативи місцевих комсомольців – активістів було закладено міський парк імені Кагановича, котрий потім було перейменовано  в парк Горького. А саду, як предмету буржуазної розкоші, поступово не стало. Там більше не проводилися ніякі роботи з благоустрою; ставок, в якому раніше плавали лебеді,  засипали; дерева повирубували. Заводський оздоровчий центр вже будували на пустому місці. Зараз на території колишнього міського саду розташований санаторій – профілакторій Мелітопольського моторного заводу.

 В 2009 році на стіні Будинку культури "Жовтень" було встановлено меморіальну дошку, яка увічнила пам`ять мецената минулого століття. До речі, правнучка І. Б. Стамболі – Олена Соболєва, яка була присутня на урочистому відкритті меморіальної дошки, мріє відкрити в Мелітополі дитячий театр.

Література про життя та діяльність

Харитонова Е. Парк юности нашей...Кн.1.  – 4-е изд., доп. – Мелитополь: Колор Принт, 2007. – 146 с. – Из содерж. : [о гор. парке Стамболи]. – С.42 – 45

     Исмаилов В. История Мелитополя и уезда:  альманах телеверсии "От короны до трезубца". – Мелитополь, 2006. – 219 с. – Из содерж. : [Стамболи И. Б.]. – С.170 – 171.

     Мелітополь ХХ століття: фотоальбом. – К.: КВІЦ, 2006. – 224 с. – Із змісту: Зимовий театр Стамболі. - C.45; Парк. – С.163; Головна алея міського саду. – С.164, 166, 172, 188; Сад Вар`єте. Сцена і буфет. – С.168, 178;  Міський сад. Квітник. – С.170, 174, 176; Міський сад. Фонтан. – С.176, 177, 182, 190; Міський сад. Павільон буфету. – С.180, 184, 185, 192, 200; Естрада міського парку. – С.186.

    Курило – Кримчак І. Мій рідний край, моя Мелітопольщина: (Статті, матеріали, документи) / Запоріз. наук. т – во ім. Я. Новицького; упоряд. Ю. Щур. – Запоріжжя, 2006. – 80 с. – (Старожитності Південної України; Вип.17). – Із змісту : [Міський сад]. – С.33.

     Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. – биогр. сб. – Х.: Факт, 2004. – 519 с. – Из содерж.: Стамболи Илья Борисович. – С.488 – 489.

      Караимы Мелитополя. – Мелитополь, 2004. – 198 с. – Из содерж.: Заматаева О. Зимний театр Стамболи. – С.40 – 41; Мохов В. Купец, фабрикант и любящий отец. – С.43 – 45; Савина Т. Прекрасный сад Стамболи. – С.123 – 124.

     Левченко И. В Мелитополе  был свой Зимний: увековечили память мецената из ХІХ века // Индустр. Запорожье. – 2009. – 6 окт. (№146). – С.1, 2.

     Театральный мемориал : [об открытии мемориал. доски И. Б. Стамболи на здании  ДК "Октябрь" в г. Мелитополе] // Главная газета Мелитополя. – 2009. – 30 сент. – 6 окт. (№39). – С.5. 

      Куперман Ю. Род Стамболи: мелитопольские корни : [правнучка известн. караим. купца и мецената И. Б. Стамболи живет в Мелитополе] // Надежда. – 2008. – 27 июня (№26). – С.4.

     Зализецкая С. Городской сад  // Наш город Мелитополь. – 2006. – 6-13 апр. (№14). – С.13.

    Савина Т. Прекрасный  сад Стамболи был достопримечательностью Мелитополя // Шанс. – 2004. – 25 марта. – С.14; 15 апр. – С.14.

      Мохов В. Купец, фабрикант и любящий отец // Мелитоп. ведомости. – 1995. – 29 июня.

Ступін Валентин Юхимович народився 7 вересня 1911 року в м. Олександрівську (м. Запоріжжя).

   Творчість художника нерозривно пов’язана знашим містом. В перші роки Радянської влади він одержав тут початкову професійну освіту в художній профшколі (1927 р.), тут сформувався як художник.

   У 1927-1930 рр. В. Ступін навчався у Москві у Вищому державному художньо-технічному інституті у відомих художників В. І. Павлінова, П. П. Кончаловського, В. А. Фаворського. Закінчивши три курси вузу, Валентин Юхимович повертається до Запоріжжя, працює на заводі, не припиняючи занять живописом.

   У роки Великої Вітчизняної війни трудиться на заводі у м. Омську, де вперше показує свої роботи на Всесибірській виставці.

   Після закінчення Великої Вітчизняної війни художник знову повертається у рідне місто. Він один з організаторів Запорізького Товариства художників. В. Ю. Ступін з 1963 року – член Спілки художників УРСР, учасник багатьох обласних, республіканських (з 1957 р.), всесоюзних (1953 р.) виставок. 1971 року у Запорізькій виставковій залі відбулася його перша персональна виставка.

   У своїй художній практиці Валентин Юхимович звертається до портрета, пейзажу, тематичної картини. Та все ж провідним жанром для нього став натюрморт. Творчий доробок В. Ю. Ступіна справляє цілісне враження, привертаючи увагу стильовою єдністю. Вивчаючи його роботи, віриш, що створив їх художник, для якого праця в мистецтві, невтомний пошук стали змістом життя.

Література про життя та діяльність

      Запорізька організація Національної Спілки художників України (1962-2007). – Запоріжжя, 2007. – С. 213.

      Запорізький художній музей. 1971 – 2001: Виставки. – [Запоріжжя, 2001]. – С.23.

      Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу: Історія. Колекція. Експеримент. – К., 1998. – С. 272

      Ступін В.Ю. Персональна художня виставка: Каталог // Художники Запоріжжя. – Запоріжжя, 1997. – 15 с.

      Українські радянські художники: Довід. – К., 1972. – С. 447.

Благословен будь,  каждый труд!

Но трижды мысль благословенна!

Ее года, столетья не сотрут,

Она бессмертна в генах поколений.

Н. Васютинский

Доктор філософських наук, професор Віталій Іванович Воловик народився 8 вересня 1936 р. у м. Нікополь   Дніпропетровської області у родині службовця. Після закінчення школи вступив на фізико-математичний факуль­тет Запорізького державного педагогічного інституту, стає (разом з однодумцями) іні­ціатором створення комсомольського штабу з підтримки громадсько­го порядку, боротьби зі злочинністю. Захоплюється спортом, беручи участь в інститутських, міських і обласних змаганнях з боротьби, лег­кої атлетики, фехтування.

      З 1959 по 1969 рр. В. І. Воловик працює  на комсомольській і партійній роботі. В 1959 році випускника педагогічного інституту було запрошено на посаду інструктора Жовтневого РК ЛКСМУ м. Запоріжжя, а 1961 ро­ку його обрано секретарем об'єднаного комітету комсомолу на будівницт­ві Запорізького залізорудного комбінату № 1 та міста гірників Дніпрорудне. Віталій Іванович із захопленням веде роботу серед молоді ударної комсомольської будови України. За його ініціативи ство­рюється молодіжна рада селища будівельників Дружба, що працювала на громадських засадах; за допомогою дирекції обласної наукової бібліотеки імені О. М. Горького відкривається бібліотека при комітеті ком­сомолу; обладнується клуб, у якому працювали гуртки художньої самодіяльності, проводилися тематичні вечори для молоді; шириться зма­гання комсомольсько – молодіжних бригад. З травня 1966 р. по вересень 1969 р. він призначається інструктором, а згодом – заступником завідуючого відділом пропаганди та агітації Запорізького обкому Компартії України. Займаючись ідеологічною роботою, особливу  зацікавленість проявляє до питань спадкоємності поколінь, вихо­вання молоді області. Згодом ця проблема стає і темою його кандидатської дисертації, підготованої і успішно захисщеної під час навчання в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК КПРС (1969-1972 рр.). Повернувшись після навчання з Москви до Запоріжжя, Віталій Іванович певний час (1972-1974 рр.) працює начальником управління культури виконкому Запорізької обласної Ради народних депутатів, в сферу його впливу попадає будівництвом приміщень для обласної наукової бібліоте­ки, художнього музею, проблеми поліпшення матеріальної бази за­кладів культури і мистецтва, підготовки і виховання кадрів культ­армійців області. Ці ж задачі продовжує вирішувати й обіймаю­чи  посаду завідуючого відділом пропаганди та агітації Запорізького обкому партії в 1974-1987 рр., зокрема, активно   сприяє будівництву кіноте­атру "Перемога", палацу культури заводу "Дніпроспецсталь", музею на о. Хортиця, реконструкції та обладнанню обласного краєзнавчого музею, проведенню таких традиційних свят як "Поетичний травень" та "Запорізька веселка". За цей період тричі обирався депутатом об­ласної Ради народних депутатів. Друкується у всесоюзній, республі­канській та обласній пресі.

       У вересні 1987 р. В.І. Воловика за конкурсом обирають завідую­чим кафедрою філософії Запорізького держуніверситету і він при­свячує себе науковій діяльності. В 1991 році захищає докторську ди­сертацію, одержуючи науковий ступінь доктора філософських наук, а незабаром отримує наукове звання професора при кафедрі філо­софії і соціології.  У тому ж році його призначають проректором з на­укової роботи Запорізького держуніверситету. За його безпосереднь­ої участі у вузі відкриваються  перші чотири спеціалізовані ради із захисту кандидатських дисертацій, докторантура з чотирьох спеціальностей, значно розширюється аспірантура, виходять наукові і методичні збірники викладачів, аспірантів і студентів.

У липні 1994 р. депутатський корпус  обирає В. Воловика заступником голови За­порізької обласної Ради народних депутатів з роботи виконавчих ор­ганів, а в жовтні 1995 р. його призначають заступником голови Запорізької обласної державної адміністрації. За сумісництвом він продовжує виконувати обов'язки завідуючого кафедрою філософії і соціології Запорізького держуніверситету.

Віталій Іванович продовжує продовжує опікуватися підготовкою кадрів науков­ців вищої кваліфікації, одночасно плідно працюючи і на літературно-художній ниві. Виходять з друку його романи "Да будет день" (1995), "Следы" (1996), "Пороги" (1997), "Вера" (1998). Три останніх склали трилогію "Воля-волюшка"(1998), в якій висвітлено такі складні періоди історії Запо­різького краю як Жовтнева революція, громадянська та Велика Віт­чизняна війни.

З травня 1998 р. Віталій Іванович обіймає посаду проректора Запорізь­кого інституту післядипломної педагогічної освіти, де одночасно заві­дує кафедрою філософії та суспільно-гуманітарних дисциплін, а також продовжує за сумісництвом викладацьку діяльність у Запорізькому Національному універ­ситеті. Він – головний редактор науково – теоретичного щорічника "Культурологічний вісник Нижньої Наддніпрянщини", 12- томного видання "Книга пам`яті України. Запорізька область", газети "Просвіта", член редакційної колегії журналів "Нова парадигма" (м. Київ) та "Гуманітарний вісник Запорізької інженерної академії".

  В. Воловик – автор понад 200 наукових праць, журнальних і газетних публікацій. Підготував 4 докторів філософських наук та 11 кандидатів наук. Сьогодні Віталій Іванович завідує кафедрою соціальної філософії та управління, він член спеціалізованої вченої ради із захисту  докторських  дисертацій з історії філософії, соціальної філософії та філософії історії при Дніпропетровському Національному університеті, заступник голови  спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських дисертацій з соціальної філософії  та філософії історії при ЗНУ.

 Державою заслуги В. Воловика відзначені орденом "Знак пошани" та двома медалями "За доблесну працю", званням заслужений діяч науки і техніки України. Він – член Національної Спілки журналістів України, академік АН Вищої школи України.

Окремі твори

Философия религиозного сознания: Монография. – Запорожье: Просвіта, 2009. – 216 с.

Неземная любовь: Роман  - легенда. – Запорожье: Просвіта, 2007. – 304 с.

Воля – волюшка: Роман – трилогия. – Запорожье: Премьер, 2005. – 606 с.

Блажен, кто верует: Роман. – Запорожье: Просвіта, 2004. – 364 с.

Філософія педагогіки. – Запоріжжя: Просвіта, 2004. - 140 с.

Время выбирает нас: Роман. – Запорожье: Просвіта,

                                      Кн.1: Да будет день. – 2002. – 224 с.

                                     Кн.2: И прилетять соловьи... – 2002. – 336 с.

Искатели земного рая: Роман. – Запорожье: Просвіта, 2002. – 351 с.

И прилетят соловьи...: Роман. – Запорожье: Просвіта, 2001. – 332 с.

Введение в философию: Учеб. пособ. – Запорожье: Просвіта, 2000. – 175 с.

Вступ до філософії: Навч. посіб. – Запоріжжя: Просвіта, 2000. - 160 с.

Вера: Роман. – Запорожье: Запоріжжя, 1998. – 272 с.

Пороги: Роман. – Запорожье:  Запоріжжя, 1997. – 236 с.

Філософія історії. – Запоріжжя: Вид –во ЗДІА, 1997. – 126 с.

Следы: Роман. – Запорожье: Берегиня, 1996. – 184 с.

Да будет день: Роман. – Запорожье: Берегиня, 1995. – 256 с.

Философия истории: Курс лекций. – Запорожье : Запоріжжя, 1995. –152 с.

Обязаны выстоять: Повесть. – Днепропетровск: Промінь, 1984. – 224 с.

Воспитываем патриотов – интернационалистов. – Днепропетровск: Промінь, 1979. – 96 с.

Література про життя та діяльність

 Воловик Віталій Іванович // Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С.39.

Воловик Віталій Іванович // Запорізький Національний університет: історія і сучасність (1930 – 2005). – Запоріжжя, 2006. – С.201.

Воловик Віталій Іванович // Література рідного краю: Навч. – метод. посіб. – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – С.10 – 13.

                                                   ***

Дригайло В. " Командую флотом! "- лейтенант Шмидт :  [о творч. деятельности В. И. Воловика]  / Вячеслав  Дригайло // Азов. вестник. – 2008. – 3 окт. – С.1-2.

"Комсорг Виталий Воловик заменил многим строителям отца и мать"// Индустр. Запорожье. – 2006. – 8 сент. – С.3.

Лукьяненко Е. Слово как инструмент дела // Просвіта. – 2005. - №3-4. – С.7.

Воловик Віталій Іванович: (біобібліогр. покаж.) / ЗОУНБ ім. О. М. Горького; Уклад. Г. Нагорна. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2006. – 37 с.

Микола Львович Нагнибіда народився 20 вересня 1911 року в с. Попівка (тепер с. Смирнове Куйбишевського району) Запорізької області у родині сільського фельдшера. З дитинства його тягнуло до книги, проте майбутньому письменнику довелося рано поринути у самостійне життя. Працював на Харківському велозаводі, на будівництві Дніпрогесу та Дніпровського металургійного комбінату. На 30-ті роки ХХ століття припадають і перші літературні спроби Миколи Львовича. У 1932 році вийшла в світ поетична збірка "Дніпровська весна". Потім було навчання у Харківському інституті журналістики, робота у газетах і журналах, служба на Чорноморському флоті. У 1941 – 1942 роках  працював на радіостанції імені Т. Г. Шевченка (м. Саратов), яка вела передачі на окуповану Україну. По війні (1946 рік) закінчив Київський педагогічний інститут і повністю віддався творчості.

      Перу М. Нагнибіди належать багаточисельні збірки віршів, балад, поем. Романтично забарвлена поезія Миколи Львовича присвячена трудовим і ратним подвигам народу, боротьбі за мир. Він член Спілки письменників СРСР з 1935 року.  Поет відомий також як один із найвизначніших перекладачів білоруської поезі, зокрема Я. Купали. Саме за внесок у поширення творчості білоруських поетів 1973 року він отримав звання заслуженого працівника культури БРСР.

       За збірку "Поезії" поет удостоєний Державної премії СРСР (1952), за цикл віршів "Риси рідного обличчя" – Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1970). Він нагороджений багатьма  орденами і медалями, в т. ч.  Леніна, Трудового Червоного Прапора.

      До речі, Микола Львович, працюючи на Дніпрельстані, як молодий поет, неодноразово брав участь у заходах, які проводилися центральною міською робітничою бібліотекою (нині КЗ "ЗОУНБ імені О. М. Горького" ЗОР). А на свій 60 – річний ювілей (1964 рік) колектив книгозбірні отримав від нього вітальну телеграму, яка закінчувалася словами... "...цілую руки, які щодня подають людям книгу".

      Почесний громадянин міста Запоріжжя  з 1971 року. Іменем Миколи Львовича Нагнибіди названа одна з вулиць м. Запоріжжя.

      Помер наш земляк у 1985 році, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Вибрані видання творів

      Твори: В 3 т. – К.: Дніпро, 1981. – Т.1: Лірика. Балади. – 374 с; Т.2: Лірика. Цикли. – 373 с.; Т.3: Поеми. Листи з дороги. – 350 с.

      Избранное: Стихи. – М.: Худ. лит., 1981. –  302 с.: ил.

      Вибране: В 2 т. – К.: Дніпро, 1971. – Т.1.: Лірика. –  391 с.; Т.2.: Цикли. Балади. Поеми. – 363 с.

      Вибрані твори: В 2 т. – К.: Держлітвидав, 1961. – Т.1. – 290 с.; Т. 2. – 282 с.

      Вибране: Поезії. – К.: Держлітвидав, 1957. – 381 с.

Література про життя і творчість

      Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье: Тандем – У, 2005. – 336 с.: ил – Из содерж.: Почетные граждане города Запорожья: [в т. ч. Н. Л. Нагнибеда]. – С.303.

      Федина В. «В степах лежить моє серце»: [про М. Нагнибіду] // Федина В. І голос той, і ті слова… - Запоріжжя, 2003. – С. 143 – 152.

      Нагнибіда М. Л. // Літературне Запоріжжя: Біобібл. довід. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. – С. 37-45.

      Шевченківські лауреати. 1962-2001: Енцикл. довід. / Авт. – упоряд. М. Г. Лабінський; вступ. слово І. М. Дзюби. – К.: Криниця, 2001. – 696 с.: портр. – Із змісту: Нагнибіда Микола Львович. – С. 371 – 372.

      Рильський М. Твори: В 10 т. Т.9: Статті про літературу, мистецтво й народну творчість. – К.: Держвидав худож. л-ри, 1962. – 418 с. – Із змісту: Невтомний мандрівник. – С.409-415.

***

      Юрик П. "О, недаремно співучий народ Вас охрестив солов`єм України" // Запоріз. правда. – 2008. – 25 верес. (№142-143). – С. 6.

       Ребро П. Летописцы подвига запорожцев : [Н. Нагнибеда и Я. Баш – гости празднования 40 – летия освобождения Запорожья] // Индустр. Запорожье. – 1983. – 15 окт.

      "Я душою, как парус": Миколе Нагнибиде – 70 лет // Индустр. Запорожье. – 1981. – 9 окт.

      Вшанування поета – земляка // Запоріз. правда. – 1981. – 9 жовт.

      Микола Львович Нагнибіда – почесний громадянин Запоріжжя // Запоріз. правда. – 1971. – 22 верес.

      Усик В. Поет – ювіляр у своїх земляків : [про перебування М. Л. Нагнибіди в Куйбишев. р-ні] // Запоріз. правда. – 1971. – 28 верес.

      Співець Дніпробуду – в Запоріжжі // Запоріз. правда. – 1969. – 31 січ.

      Микола Нагнибіда: Літ. портрет // Жовтень. – 1960. - №6. – С. 124 – 133: портр. 

***

    Нагнибіда Микола Львович // Літературне Запоріжжя: Біобібл. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького. – Запоріжжя: Поліграф, 2002. – Вип.2. – С.37 – 45.

***

     Миколі Нагнибіді: [вірш] // Лиходід М. Вибране. – Запоріжжя, 2005. – С. 420.

     Поетові, почесному громадянину міста Запоріжжя Миколі Нагнибіді : [вірш] // Ребро П. Вибрані твори. – Запоріжжя, 2001. – Т.2: Цикли, поеми, пісні. – С.82–83.

***

      Нагнибіда Микола Львович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Письменницький портал : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :     www.pilipyurik.com. – Назва з екрану.

      Нагнибіда Микола Львович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект

"Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :  http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.