Кравчун Степан Іванович народився 9 квітня 1936 року в с. Тарасівка Пологівського району в селянській родині. В 1965 році закінчив навчання у Запорізькому машинобудівному інституті (зараз – Запорізький національний технічний університет) за фахом інженер – механік з обробки металів тиском. Вся його трудова біографія пов’язана з Запорізьким автомобілебудівним заводом, де за 37 років Степан Іванович пройшов шлях від штампувальника арматурного цеху до директора автомобільного заводу "Комунар" (ВАТ "АвтоЗАЗ"), який очолив 1983 року. Своєю працею і патріотизмом вніс великий внесок у розвиток підприємства, благоустрій міста. Він – автор і співавтор багатьох запатентованих винаходів. З 1997 року – генеральний директор ТОВ "Прогрес", яке займається антикорозійними покриттями та матеріалами, торгівельними поставками автотранспорту. Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Жовтневої революції, медаллю "Ветеран праці". Рішенням міської ради від 28 квітня 2005 року йому було присвоєно звання "Почесний громадянин Запоріжжя". Література про життя та діяльність Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запорожье, 2009. – С.94. Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье: Тандем – У, 2005. – 336 с.: ил. – Из содерж.: Почетные граждане города Запорожья : [в т. ч. С. И. Кравчун]. – С.303. *** Кравчун С. "Запорожец" рождался на моих глазах" // Запороз. Січ. – 2009. – 9 квіт.(№65-67). – С.11. – (Почетные граждане Запорожья). Полюшко В. Экс – директор "ЗАЗа" Степан Кравчун: "Запорожец" всегда стоил, сколько стоила тысяча бутылок водки" / Полюшко В., Зубашенко Н. // МИГ. – 2007. – 25 янв. (№4). – С.10 – 11. Соловов В. Степан Кравчун: "Не даю себе расслабиться" : [о присвоении звания "Почетный гражданин Запорожья"] // Верже. – 2005. – 18 авг. – С.4. Пужайчереда В. Степан Кравчун: "Нужен новый подход к реанимации "АвтоЗАЗа" // Созвездие. – 2000. - №3. – С.6 – 7. *** Кравчун Степан Іванович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект "Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

Тимченко Сергій Михайлович народився 22 квітня 1961 р. у с. Градизьк Глобинського району Полтавської області. У 1981 р. закінчив Полтавський державний педінститут за спеціальністю «Історія і правознавство». У 1981–1983 рр. – асистент кафедри історії СРСР і УРСР Полтавського державного педінституту. У 1983–1986 рр. був аспірантом Інституту історії Академії наук УРСР. З 1986 до 1988 рр. працював викладачем кафедри історії СРСР та УРСР Запорізького держуніверситету; з 1988 до 1993 рр. – доцент кафедри радянського суспільства Запорізького держуніверситету. У 1993–1995 рр. – докторант Запорізького держуніверситету. У 1995 р. у Чернівецькому державному університеті ім. Ю.Федьковича захистив докторську дисертацію на тему «Етносоціальні процеси в українському селі (60–80-ті рр. ХХ ст.)». У 1995–1996 рр. – доцент кафедри новітньої історії України Запорізького держуніверситету, в 1996–2003 рр. – професор кафедри новітньої історії України Запорізького держуніверситету. У 1994–2005 рр. служив в органах внутрішніх справ Запорізького та Київського юридичних інститутів МВС України, полковник міліції у відставці. 1994-2002 рр. – проректор з наукової роботи Запорізького юридичного інституту МВС України. 2002–2005 рр. – начальник кафедри теорії держави та права Київського юридичного інституту МВС України. З 2005 року – завідувач кафедри історії і теорії держави та права Запорізького національного університету. 2001 р. захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук у Харківському національному університеті внутрішніх справ на тему «Теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правової держави в Україні». З 2005 р. до нинішнього часу – ректор Запорізького національного університету. Коло наукових інтересів С.М. Тимченка: дослідження аграрної історії України новітньої доби та теоретико-правові проблеми взаємодії громадянського суспільства і правової держави в Україні. Автор понад 70 наукових праць, 11 монографій та навчальних посібників, серед них: «Громадянське суспільство і правова держава в Україні» (2001 р.), «Верховна Рада і конституційний процес в Україні: 1990–1996 роки» (2002 р.), «Судові та правоохоронні органи України» (2008 р.). Під його керівництвом захищено 11 дисертацій. У 2007 р. присвоєно почесне звання «Заслужений працівник освіти України». 2009 р. нагороджений орденом Запорізької облради «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІ ступеня.

Література про життя та діяльність

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік: Біогр. довід. / Руслан Шиханов. – Запорожье, 2009. – 211 с. – Із змісту: Тимченко Сергій Михайлович. - С.178.

Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930 - 2005) : Ювіл. кн. – Запоріжжя: Дике Поле, 2006. – 246 с. – Із змісту: Тимченко Сергій Михайлович. – С.235.

Петро Трохимович Одинець народився 25 квітня 1921 року в с. Костянтинівка Мелітопольского району в сім`ї селянина. Працював токарем на Мелітопольському моторному заводі. З 1940 року перебував на строковій службі в армії, учасник війни з перших днів. Командир гармати 17-го артилерійського полку 1-го Білоруського фронту, старшина Одинець у вересні 1944 року одним з перших з гарматною обслугою форсував р. Нарев (Польща). Залишившись біля гармати один, близько п’яти годин відбивав атаки противника, підбив три танки. У жовтні цього ж року удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Після війни закінчив Полтавське військове училище. З 1946 року – капітан запасу. Працював начальником штабу цивільної оборони тресту "Мелітопольбуд". Нагороджений орденами Леніна (1944), Вітчизняної війни ІІ ст., Червоної Зірки, медалями.

Помер 1 березня 1975 року. Похований в рідному селі Костянтинівці.

Література про життя та діяльність

Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.129.

Голдобин А. Запорожская Аллея Славы – народная святыня. – Днепропетровск, 2002. – С.385 – 387.

Лукаш І. Велике бачиться на відстані. – Дніпропетровськ, 1998. – С.886 – 901.

Герои Советского Союза: Крат. биогр. словарь: В 2т. – М., 1988. – Т.ІІ: Любов – Ящук. - С.191.

Андреев А. Совершенное ими бессмертно. – М., 1986. – С.438.
История городов и сел УССР. Запорожская область. – К., 1981. – С.450.
Подвигом славны твои земляки. – Запорожье, 1962. – С.211 – 213.

***

Мохов М. Майстер точного вогню / М. Мохов, В. Куперман // Серп і молот. – 1977. – 15 берез.

***

Одинець Петро Трохимович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект

"Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

Народився Костянтин Павлович Філонов 7 травня 1921 року в родині службовця залізниці у м. Воронежі. В 1926 році батьки переїхали до станції Немчинівка неподалік від Москви. Тут 1929 року Костя пішов до школи, а продовжив навчання вже у столиці. В 1940 році він вступив до Московського хутряного інституту (мисливствознавчий факультет), але його планам завадила війна – у серпні 1941 року комсомолець Філонов добровільно пішов на фронт. День Перемоги зустрів на Ельбі. Почалося важке післявоєнне життя. Навчатися на стаціонарі можливості не мав. Заочно закінчив інститут підвищення кваліфікації (1946 – 1948 рр.), Московський поліграфічний інститут (1948 – 1954 рр.), продовжив здобувати біологічну освіту в Московському хутряному інституті (1952 – 1957 рр.). Працював заступником директора з наукової роботи Баргузинського державного заповідника, заступником директора Башкирського заповідника. Тут він використав свої знання редактора при виданні "Праць..." заповідника та "Літопису природи".

Дружина К. П. Філонова Марія Михайлівна Мержеєвська була йому великою помічницею та вірним другом, розділила з ним увесь тягар суворого життя в Прибайкаллі та в уральській тайзі, але наполягла, щоб родина переїхала до більш обжитих місць.

У жовтні 1963 року Костянтин Павлович став доцентом кафедри зоології Мелітопольського педінституту, а з березня 1968 року - її завідувачем. Так почався український період життя та творчості Філонова, котрий він сам вважав найбільш щасливими в своєму житті, бо до викладацькї діяльності повернутися йому більше не довелось. А він так любив і вмів це робити. Як згадують його колишні студенти, на лекції до нього, прогулюючи інші заняття, приходили старшокурсники; польова практика з зоології хребетних була справжньою поемою про природу, яка відкривала їм зовсім інший невідомий світ.

Костянтин Павлович був дуже різнобічним зоологом. Приїхавши до Мелітополя, він зайнявся інвентаризацією орніто- та теріофауни Північного Приазов`я. За цей період було надруковано біля 20 праць, присвячених проблемам та особливостям фауни регіону. В 1966 році на Всесоюзній науково – практичній конференції він виступив з доповіддю "Проблеми заповідників та деякі шляхи їх вирішення", в якій засудив зруйнування заповідної мережі в країні та створення на її території так званих мисливських господарств.

Восени 1970 року він повернувся на постійне місце проживання в Москву. Московський період життя виявився більш плідним. Тут він виріс до рівня вченого першої всесоюзної величини: працював в ІЕМЕЖ ім. А. Северцова, захистив докторську дисертацію (1979), був членом редколегії журналу "Охота и охотничье хозяйство", написав основні наукові праці. Незважаючи на такий напружений ритм життя, Костянтин Павлович любив приїжджати в Мелітополь, використовуючи ці подорожі для фауністичних досліджень, екскурсій, збирання колекції ссавців та птахів для столичних музеїв. Він завжди був простою, скромною, лагідною людиною, невтомним трудівником. Відпочивав лише в старості за мольбертом – писав аквареллю етюди.

20 листопада 1998 року його не стало...

Зараз в Мелітополі при місцевому педагогічному університеті створено НІІ біорізноманіття наземних та водних екосистем, функціонує Азово – Чорноморська орнітологічна станція НАН України, а в Таврійській агротехнічній академії заснована кафедра мисливствознавства та біологічних ресурсів. Організатори цих підрозділів та провідні співробітники – колишні учні Костянтина Павловича Філонова. Це найкращий результат праці вченого.

Праці

Колониальные птицы Молочного лимана / К. П. Филонов, В. И. Лисенко, В. Д. Сиохин // Колониальные гнездовья околоводных птиц и их охрана. – М., 1975. – С. 159 – 161.

Особенности гнездования куликов и чаек на островах Молочного лимана / К. П. Филонов, В. И. Лысенко, В. Д. Сиохин // Вестник зоологии. – 1974. - №5. – С.52 – 58.

О гнездовании шилоклювки на Молочном лимане / К. П. Филонов, В. И. Лысенко // Фауна и экология куликов. – М., 1973. – Вып.1. – С.96 – 98.

О гнездовании морского голубка и пестроносой крачки на Молочном лимане / К. П. Филонов, В. И. Лысенко. // Науч. доклады высш. школы. Биол. науки. – 1971. - №7. – С.31 – 33.

О распространении и численности дрофы в Запорожской и Донецкой областях // Вестник зоологии. – 1970. - №3. – С.82 – 84.

Література про життя та діяльність

Орнитологи Украины: Биобибл. справ. Вып. 1. – Харьков, 1999. – 285 с. – Из содерж.: Попенко В. Константин Павлович Филонов / В. М. Попенко, А. М. Волох. – С.267 – 270.

Весь мир – театр, а люди в нем актеры
У. Шекспир

Григорій Наумович Чухрай народився 23 травня 1921 р. у м. Мелітополі, там пройшло і дитинство майбутнього кінорежисера. В 1935 р. його вітчима (голову колгоспу) направили на навчання до Москви. По закінченні академії Соцземлеробства в 1938 р. родина повернулася працювати на Україну, а Григорій залишився в Москві щоб закінчити школу. У 1939 р. його призивають до армії.

В серпні 1941 р. він подає рапорт і добровольцем іде на фронт. До кінця Великої Вітчизняної воював у повітряно – десантних військах у званні лейтенанта, приймав участь у обороні Сталінграда, чотири рази був поранений. У грудні 1945 р. пішов у відставку у зв’язку з черговим пораненням. Його бойовий шлях відзначено багатьма орденами (в т. ч. Вітчизняної війни 1 і 11 ступеня, Червоної зірки) та медалями.

Повернувшись з фронту, вступив до Всесоюзного інституту кінематографії на режисерський факультет в майстерню С. Юткевича – М. Ромма. В 1953 р. після захисту дипломної роботи йому запропонували залишитися працювати на кіностудії "Мосфільм" , але він вирішив повернутися на Україну, отримавши направлення на Київську кіностудію художніх фільмів. В 1955 р. за клопотанням М. Ромма його перевели на кіностудію "Мосфільм", де він пропрацював все життя, займаючи керівні посади в Союзі кінематографістів СРСР.

Багато його фільмів стали класикою радянської кінематографії, зокрема, "Сорок перший "(1956),"Балада про солдата" (1959), "Чисте небо"(1961), "Пам `ять "(1970) та багато інших.

У співавторстві з Ю. Швиревим та М. Воловодським написав сценарій до фільму "Я научу вас мечтать". Він є автором двотомної книги спогадів "Моя война".

Г. Н. Чухрай – Лауреат Ленінської премії СРСР (1961), заслужений діяч мистецтв РСФСР (1962) , народний артист РСФСР (1969), народний артист СССР (1981). Лауреат гран – прі Канського кінофестивалю, кінофестивалю в Сан – Франціско. Крім бойових нагород він удостоєний трьох орденів Трудового Червоного Прапора та багатьох інших вітчизняних та закордонних нагород.

Література про життя та діяльність

Григорій Чухрай // Літературний світовид Мелітопольщини: Хрестоматія. - Меліто-поль, 2009. - С. 392 - 398.

Кино и жизнь // Как это было: Очерки истории Запорож. края. 1948 – 2009 гг. – Запорожье, 2009. – С.33.

Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. – биогр. сб. – Х.: Факт, 2004. – 519 с. – Из содерж.: Чухрай Г. Н. – С. 493-494.

Шнейдерман И. Григорий Чухрай. - Л. - М . : Искусство, 1965. – 227 с.

Медове місто: До 225 – річчя м. Мелітополя (1784-2009): Бібліогр. покаж. -Запоріжжя: Тандем, 2009. – 160 с. - (Серія "Міста і села Запорізької області". Вип.2). - Із змісту: [про Г. Чухрая]. - С.25.

Петренко Т. Круглый стол Григория Чухрая // ТВ парк. – 2006. - С.54 – 58: (фото).

Туровская М. Мы любили его...// Искусство кино. - 2002. - №4. – С.75.

Шевелев М. Григорий Чухрай: из Мелитополя в Канны // Запороз. Січ. – 2001. – 24 трав.

Зоркий А. Три цвета времени // Искусство кино. - 1995. - №5. - С.74–78.

Чухрай Григоий // Искусство кино. - 1994. - №3. - С.3 – 7.

Загадка Григория Чухрая // Сов. экран. - 1990. - №3. - С.24-25.

Медведовський М. Два запитання Григорію Чухраю // Серп і молот. – 1982. – 24 лют.

Зоркий А. Сердце художника // Сов. экран. - 1981. - №11. – С.6–9.

Горькая весть: Памяти Григория Наумовича Чухрая (1921 – 2000) // Экран и сцена.- 2001. - №35 – С.40.

Іван Якович Акінфієв народився 29 травня 1851 року в с. Донське (нині Ставропольський край Російської Федерації. Закінчив Кавказьку духовну семінарію (1874), природниче відділення фізико – математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету (1879). Викладав природознавство в гімназії м. Болград (1880), реальному училищі, жіночій гімназії, на фельдшерських курсах у Катеринославі (1880 – 1905). Переїхавши в Олександрівськ (нині Запоріжжя), очолив міську комерційну школу (1905 – 1911).

Він був прихильником системи середньої освіти , яка зароджувалася у 90 – ті роки ХІХ століття, впроваджував кілька рівноцінних типів середніх шкіл, зокрема, через те, що випускники реальних училищ не мали права вступу до університетів. Тяжів до викладання природознавства у загальноосвітніх школах за програмою видатного російського натураліста професора Д. М. Кайгородова. І. Я. Акінфієв одним із перших в Російській імперії та в Україні відстоював нові погляди на викладання природознавства та біології в середній школі, оцінив навчальне та виховне значення шкільних екскурсій при оволодінні дисциплінами природознавчого циклу. Був талановитим популяризатором рідної природи.

Багато сил та енергії І. Акінфієв віддавав діяльності в різних товариствах міста Олександрівська: "Товариство сприяння фізичному розвитку дітей" (голова), "Міське Товариство бібліотек" (голова правління). Завідував Народним Домом повітового Комітету Тверезості, був редактором "Адрес – Календаря г. Александровска". На його сторінках в поетичних нарисах – спостереженнях розглядав різні сезонні природні явища. Читав популярні лекції з біології, природознавства. За роки роботи в Олександрівську він підготував та опублікував декілька праць на актуальні педагогічні теми, наприклад: "Развитие сознания у детей в зависимости от происхождения человека" (1910).

Пізніше повернувся до Катеринослава і працював інспектором музичної школи (1911 – 1917), виконуючим обов’язки доцента Вищих жіночих курсів, перетворених пізніше на університет (1917 – 1919). Першу працю з ботаніки написав на матеріалах флори Болграда, інші – присвятив рослинному покриву окремих повітів Катеринославської губернії та Кавказу. І. Я. Акінфієв провів численні експедиції й екскурсії, зібрав великий гербарій, основна колекція якого зберігається у Гербаріях Дніпропетровського університету, Ботанічному інституті РАН, окремі збори – в Херсонському краєзнавчому музеї, Інституті ботаніки НАНУ та ін. На основі власних колекцій разом із І. Ф. Шмальгаузеном описав низку нових видів та різновидів рослин. Досліджував флору та рослинність Південної та Південно – Східної України, Кавказу на фоні геоморфологічних, кліматичних та ґрунтових умов; фітомеліорацію пісків тощо. Підкреслював можливість заліснення степів. "Настане час, коли людина розведе їх [ліси] знову і розведе навіть там, де вони самі ніколи не росли". – писав Іван Якович. Заперечував наявність правильної вертикальної зональності в горах Кавказу і полемізував з цього приводу з М. І. Кузнєцовим та А. М. Красновим. На честь І. Я. Акінфієва названо вид Pyrethrum akinfiewii Alexeenko. 1900 року на Всесвітній виставці в Парижі експонувався його "Полный гербарий цветковых растений Екатеринославской губернии" і друковані праці з флори цієї губернії, за що І. Я. Акінфієв отримав срібну медаль. 1910 року на виставці в Катеринославі одержав Велику золоту медаль за свої роботи і Велику срібну – за гербарій (до нього увійшла і колекція Олександрівського комерційного училища). Акінфієв був членом Московського, Новоросійського, Харківського товариств природодослідників, Кавказького відділення Російського географічного товариства.

Помер 2 серпня 1919 року. Поховано в м. Катеринославі (зараз – Дніпропетровськ).

Праці

О флоре Екатеринославской губернии // Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края. – Екатеринослав, 1905. – Естеств. – ист. отд. – С.139 – 204.

Природа Екатеринослава и Юга Украины. Биологические сведения. – Екатеринослав, 1902.

Література про життя та діяльність

Матеріали перших Новицьких читань (24 жовт. 2002 р., м. Запоріжжя). – Запоріжжя: Тандем – У, 2002. – 145 с. Із змісту: Ляшко С. Развитие науки во второй половине ХIХ – начале ХХ века: взгляд из Екатеринославской губернии : [в т. ч. об И. Я. Акинфиеве, земском педагоге – новаторе, исследователе флоры Юга Украины; 1905 – 1911 гг. – дир. Александров. коммерч. училища]. – С.99–104.

Ляшко С. Акінфієв І. Я. – один із плеяди педагогів Олександрівська // Культурол. вісн. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 9. – С.16–20.

Енциклопедія сучасної України. Т.1: А. – К., 2001. – 824 с. – Із змісту: Крицька Л. Акинфієв Іван Якович / Л. І. Крицька, М. В. Шевера. – С.298.

І. Я. Акінфієв – вчений і популяризатор природничих наук // Популяризація науки в Україні: історія і сучасність. – К.: Хрещатик, 1992. – С.69–75.

Савчук В. Флорист, дослідник, педагог // Радян. шк. – 1991. - №8. – С.61–64.

Бельгард А. Памяти Акинфиева – выдающегося исследователя флоры Юго – Восточной Украины и Кавказа // Ботан. журн. – 1952. – Т.37. - №4. – С.570–575.

Пуха И. Он жил и работал у нас // Наш город. – 1994. – 31 марта.

***

Акінфієв Іван Якович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект

"Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

30 – 60 років (1951) запорізькій письменниці В. Сироватко¹.

Віра Лук`янівна Бєлік народилася 12 червня 1921 року в с. Охрімівка Якимівського району Запорізької області в сім`ї робітника. В 1939 році закінчила середню школу в м. Керчі. Навчалася в Московському державному педагогічному інституті. З 1942 року перебувала в діючій армії. Стала штурманом ланки 46-го гвардійського нічного бомбардувального авіаційного жіночого полку 2-го Білоруського фронту і мала звання лейтенанта. На легенькому літаку ПО – 2 брала участь у битві за Кавказ, визволенні Кубані, Криму й Білорусії, бомбардувала військові об’єкти в Східній Прусії. До серпня 1944 року зробила 813 нічних вильотів. Загинула Віра Білик 25 серпня 1944 року. Похована в м. Курово, Польща. Посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу (1945). Нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни І ст., Червоної Зірки. В Керчі і с. Охримівка Якимівського району Запорізької області льотчиці встановлені пам`ятники, а у вестибюлі МДПІ – бюст. Її ім`я носять вулиця і школа в м. Керчі.

Література про життя та діяльність

Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.108.
Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне. – Акимовка, 2005. – С.62–67.
Голдобин А. Запорожская Аллея Славы – народная святыня. – Днепропетровск, 2002. – С.13, 82, 686.
Герои Советского Союза: Крат. биогр. словарь. В 2 т. – М.,1987. – Т 1: Абаев - Любичев. - С. 139.
Лукаш И. Солдаты славы не искали: Очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Запорож. обл. – Днепропетровск, 1984. – С.9–12.
Боевые звезды киевлян. – К., 1983. – С.212–215.
Аронова Р. "Ночные ведьмы". – М., 1969. – С.104, 215, 216.
Героини: Очерки о женщинах – Героях Сов. Союза. Вып.1. – М., 1962. - С.46–57.

***

Бєлік Віра Лук`янівна [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект

"Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

Бюст В. П. Бєлік в с. Охримівка Якимівського району

Памятники истории и культуры Запорожской области: Науч. – вспом. библиогр. указ. – Запорожье, 1985. – С.44
Махінько В. Пам’ятник Герою Радянського Союзу, гвардії лейтенантові, штурманові Вірі Белик // Комсомолець Запоріжжя. – 1977. - 13 жовт.
Шостак Є. Бюст героїні // Слово трудівника. – 1971. – 11 трав.

Іван Іванович Олексенко народився 14 червня 1931 року в селі Миколаївці Роменського району Сумської області в селянській родині. Зростав у м. Ромни, куди переїхали батьки. Після закінчення семирічки учився в технікумі, потім – у Київському технологічному інституті харчової промисловості. З 1956 року проживав у Мелітополі. Працював начальником КБ та заступником головного конструктора машинобудівного заводу ім. В. В. Воровського, заступником директора з навчальної роботи машинобудівного технікуму. В останні роки життя І. І. Олексенко трудився завідувачем музею історії Мелітопольського державного педагогічного університету. Перші вірші Іван Олексенко надрукував у 1960 році в мелітопольській газеті "Радянський степ"(зараз – "Новий день") і в газеті "Запорізька правда." З того часу він постійно публікувався в обласних та республіканських газетах, журналах, альманахах. З 1992 року почали виходити друком поетичні збірки "Моє серце" (1992), "На своїй землі"(1993), "Пелюстки душі", "Срібні дзвони"(1995), "Закохався в Україну"(1999). Побачили світ і книжки для дітей, ілюстрації до яких зробив сам поет: "Прокидаюсь рано"(1993), "Ходить вересень по саду"(1994), "Лисичка"(1996). На вірші поета місцеві композитори написали немало пісень. З 1972 по1985 рік Іван Іванович був головою міського літературного об`єднання "Таврія". У 1996 році його прийняли до лав Національної спілки письменників України.

І. І. Олексенко прекрасний художник. Малювати почав з дитинства. У Києві, коли навчався в інституті, відвідував ізостудію при Будинку вчених. Графічні портрети людей експонувалися на виставках: в інституті, Київському будинку вчених, у Запоріжжі на обласній виставці самодіяльних художників, в Мелітополі, а також неоднарозово друкувалися на шпальтах газет.

Твори

Лисичка: Оповідання. – Запоріжжя, 1996. – 14 с.

Срібні дзвони: Поезії. – Запоріжжя : Видавець, 1995. – 64 с.

Пелюстки душі: Поезії. – Запоріжжя : Видавець. 1995. – 64 с.

На своїй землі: Поезії. – Мелітополь, 1993. – 68 с.

Прокидаюсь рано: Вірші. – Мелітополь, 1993. – 40 с.

Моє серце: Поезії. – Мелітополь, 1992. – 62 с.

* * *

[Добірка віршів] // Літературний світовид Мелітопольщини: Хрестоматія. – Мелітополь, 2009. – С.175–189.

[Поезії] // Обрус: Антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С.211–215.

Закохався в Україну я з маленьких літ : [вірш] // Хортиця. – 2006. - №4. – С.41–46.

Література про життя та діяльність

Іван Олексенко // Шевченкіана Мелітополя: Біографії, інформація, творчість, пошук. – Мелітополь, 2007. – С.42–45.

Іван Олексенко // Література рідного краю: Навч. – метод. посіб. – Запоріжжя, 2005. – С.18–19.

Щукіна Н. А. Образ матері у творчості мелітопольських поетів : [в т. ч. І. Олексенка] // Література рідного краю: Навч. – метод. посіб. – Запоріжжя, 2005. – С.156–163.

Назаренко Н. Іван Олексенко // Письменники Запорізького краю (20 – 90-ті роки XX ст.). – Запоріжжя, 2002. – С.462–465.

Дунаєва О. "По стежці мрії і надії" // Інтелект. – 2002. - №1 (січ.). – С.6.

Валентин Олександрович Шаврін народився в Запоріжжі 15 червня 1936 року. У 1965 році закінчив Дніпропетровське художнє училище, де його викладачами були М. Родзін та М. Боровський. З 1974 року брав участь в обласних та республіканських виставках, демонструючи малюнки та акварелі. Був членом Спілки художників України. Працював художник у галузі монументального і станкового живопису та графіки. Монументальні розписи В. Шавріна нині прикрашають Запорізький медичний університет, радіотехнікум, гуртожиток заводу „Запоріжсталь”. Відомі також його жанрові полотна, портрети та натюрморти.

Серед портретних образів особливо вирізняються автопортрети, в яких вражає щире бажання автора подивитися на себе пильно й вимогливо. Привертають увагу і його натюрморти, в яких – цілий світ. Художника приваблює краса форм, кольорів, плодів, посуду, предметів побуту з їх складним і багатим розмаїттям.

Твори художника зберігаються в художніх музеях та приватних колекціях України.

Майстер рано пішов з життя (1990 р.), в 55 років його не стало. Вік зрілості, час, коли художник творить вільно і упевнено...

Література про життя та діяльність

Шаврін Валентин Олександрович // Запорізька організація Національної Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.220.

Шаврін Валентин // Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу. – К. , 1998. – С. 274.

***

Бей Е. Грани чувства и ума // Запороз. Січ. – 1992. – 2 верес.

Будівництво Дніпровського титано – магнієвого заводу розпочалося в 1954 році, коли з’явилася потреба мати в промислових обсягах новий стратегічний метал – титан. ДТМЗ був побудований на руїнах магнієвого заводу (одного із первістків Дніпровського індустріального комплексу, введеного в дію в 1935 році) і став його правонаступником. 26 червня 1956 р. на заводі була вироблена перша титанова губка. Комбінат випускав 20% губчатого титану, що вироблявся в СРСР, а в подальшому став найбільшим в країні виробником напівпровідникових матеріалів – германію і кремнію.

Комбінат досяг значних успіхів у виробництві злитків та прокату з губчастого титану для аерокосмічної техніки, нафтохімії, автомобілебудування, промислового та побутового машинобудування, медтехніки, архітектурного застосування.

За всю історію комбінату було тільки дві зупинки виробництва. Перша – у воєнний період, друга – в 1993 р. після розпаду Радянського Союзу. Але комбінат зумів знайти своє місце у світовому ринку титанових напівфабрикатів і з 2003 р. постійно збільшує виробництво.

Продукція ЗТМК використовується сьогодні в Росії, Німеччині, Голландії, Великобританії, Японії, Кореї, Китаї, та інших країнах. Її використовують в сталеливарній промисловості в якості легуючих домішок, у виготовленні титанових злитків.

Література

Запорізька область – регіон можливостей. – Запоріжжя: Тандем – У, 2007. – 102 с.: іл. – Із змісту: Казенне підприємство "Запорізький титано – магнієвий комбінат". – С.39.

Телін В. Відновлення. – Запоріжжя: Поліграф, 2003. – 64 с.

***

Олексієнко І. ЗТМК розробляє інвестиційну програму розвитку підприємства // Запороз. Січ. – 2009. – 10 листоп. – С.2.

Прядун Р. ЗТМК перестал работать на склад // Запороз. Січ. – 22 жовт. – С.4.

Валентинова Л. ЗТМК виходить із кризи // Запоріз. правда. – 2009. - 26 лют. – С.2.

Кокарев В. Мы помним как это было : [до 10 – річчя відновлення титано –магнієвого виробництва] // Вісник комбінату. – 2008. – 13 верес.

Запорожский титано – магниевый комбинат // Металлург. – 2008. - № 2. - С. 29.

Прядун Р. Битва за “Титан” // Запороз. Січ. – 2008. – 30 квіт.(№ 83-85). – С. 6.

Тэлин В. Перспективные направления развития титано – магниевого производства на КП ""ЗТМК // Вісн. комбінату. – 2007. – 22 груд. – С.1, 2.

На титано – магниевом – новые очистные! // МИГ. – 2007. – 27 сент. (№ 39). – С.2.