Андрій Будугай

Жінка-деміург

На жаль, автору цих рядків не судилося бодай раз поспілкуватися з потуж­ним художником і мислителем на ім’я Ганна Іванівна Самутіна. Не судилося в си­лу того, що наша родина переїхала жити до Переяслава вже в той час, коли Ган­на Іванівна стала важко хворою і була не спроможна вести адекватну розмо­ву. Але доля дала мені можливість і побачити немало її робіт[1], і познайомитися з людьми, які були в тісних стосунках і часто спілкувалися з цією жінкою. Це, а також робота Вашого покірного слуги наприкінці 2009 року над цик­лом «Пе­реяславські етюди», в який увійшов і катрен про цю мисткиню[2], до­по­мог­ли скласти уявлення про неї як про людину і відчути масштаб її худож­ньо­го ге­нія.

Автор цього есею не є художником і не береться говорити про образо­твор­чий бік спадщини Ганни Іванівни – краще нехай про це скажуть більш ком­пе­тен­тні у цій сфері люди. А я візьмусь лише за ту область, в якій Господь Бог дав хоч якийсь досвід особистих переживань та певних прозрінь...

Отже, вперше побачити Ганну Самутіну мені пощастило під час однієї з виставок, які влаш­то­вували до дня міста Переяславська мерія та міський відділ культури[3]. Сталося це в 2007 році. На цій виставці експонувалися пейзажі Пе­ре­я­сла­ва, виконані тими зрілими майстрами пензля і масляних фарб, які при­йняли запрошення адміністрації міста кілька тижнів за кошти Переяслав­ського бюдже­ту жити і творити на вулицях міста живу його історію на полотні. Художники дали згоду наприкінці цього творчого проекту подарувати місту по кілька робіт із краєвидами цього поселення з історією завдовжки у 1100 років.

На виставці була присутня не тільки Ганна Іванівна, але і її сестра Софія Іванівна, яка на той час приїхала із Ізраїля доглядати за дуже хворою сестрою. За­кар­бувалися в той день у пам’яті слова одного із художників-учасників ви­став­ки, який говорив від імені кількох своїх колег, що знали Ганну Іванівну в ча­си, коли вона жила ще повноцінним життям. Було сказано, що всіх їх вражала про­сто феноменальна працездатність цієї жінки, яка творила по 11 і більше го­дин на добу[4]. Були сказані й слова про її великий талант художниці, і про те, що вона дуже щедро ділилася своїми напрацюваннями з усіма молодшими ко­ле­гами по мистецькому цеху, які хотіли її почути.

Саме в той день автору есею судилося вперше побачити не тільки саму Ган­ну Іва­нів­ну, про яку він уже немало чув від багатьох людей, але й побачити самі її робо­ти. Вражала не тільки складна і трудомістка техніка їх виконання[5], але і якась вну­трішня масштабність та мону­мен­тальність її робіт, навіть якщо деякі з них бу­ли і не великі за розмірами. Ця монументальність та панорамність прямо таки виривалися за рамки її творінь. Виникало таке враження, що якась надземна іс­тота взяла і підняла тебе на чарівну вершину, з висот якої не тільки відкри­ва­ється крає­вид величезного масштабу, але й стирається межа між фізич­ним і тон­ки­ми вимірами і ти просто розчиняєшся у просторах Всесвіту, стаєш єдиним цілим з усім організмом Всесвіту[6].

Вразили тоді і тематика побачених картин, і назви переважної більшості з них. Мені, як езотерику з «неоднорічним стажем», одразу стало зрозуміло, що за цим усім стоїть без перебільшення титанічна праця авторки цих творінь і як ху­дож­ниці, і як людини з широкою та глибокою ерудицією. І з картин, і з їхніх назв так і еманували феєричні світи – Олімпу та Вирію язичницьких трансміфів до­хрис­ти­ян­ських Еллади та Русі, інспірації християнсько-візантійського транс­мі­фу Раю, інвольтації Сумери – найпотужнішого із 19 затомісів Індійської мета­куль­ту­ри та всього Шаданакару і навіть північно-західного Монсальвату з його круглим столом та ідеєю братерства. Виникали асоціації цих творінь і з феєрія­ми видатного українського косміста Олеся Павловича Бердника, для сві­то­гляду й творчості якого реакційні радян­ські цензура й критика навіть вимушені були ввести новий термін: «космічний націоналіст»[7]. Вгадувалися в цій галерії по­туж­них образів і ті ідеї, які повідав світу видатний візіонер, Данте Аліг’єрі 20 сто­ліття Даніїл Леонідович Андрєєв: «Троянди Світу», «Храму Сон­ця», «Музи­ки сфер» і так далі.

Побачене і почуте в той день на тій виставці допомогли певною мірою зба­гну­ти, що людина, яку я вперше тоді побачив, – це явище унікальне не тільки для хоч і давньо­го історичного, та всеж невеликого за розмірами Переяслава, але і для всього укра­їн­ського етносу. Не випадково і цілком слушно перея­слав­ський журналіст і поет Олександр Володимирович Матвієнко писав в одній із міс­цевих газет: «Найвідоміші ху­дож­ні галереї світу могли б пишатися такими ше­дев­рами, як «Творчість космо­су», «Чаша Амріти», «Від суєти до простоти», «Му­зика сфер», «Джерело вічно­го життя», «Космос і хаос», «Старт до радості», «Від пантеонів до безсмертя», «Гімн ма­теринству», «Дерево роду», «Танець злу­ки», «Ісус», «Закоханий монах», тощо».

Побачене на тій виставці, а також враження від приватного спілкування з се­строю художниці Софією Іванівною дали змогу відчути ще і те, наскільки у цієї не­ор­ди­нар­ної жінки була сильною любов до своєї малої батьківщини. Маючи талант такого потужного масштабу і будучи вже досить відомою в ма­ляр­ських колах столиці та за її межами, вона раптом повертається у маленьке містечко, де на той час не було ані художньої школи, ані художнього музею, ані галереї. Через цю ж любов зі створених Ганною Іванівною понад 400 робіт 70 із них май­стри­ня дарує Переяславу-Хмельницькому.

Цілком зрозуміло, що масштаб таланту Ганни Самутіної та значення її мистецько-духовної спадщини ще не оцінено належним чином[8]. І в цьому її доля в чомусь схожа з таланом Катерини Білокур, про яку Пабло Пікасо сказав, що, якби вона жила за кордоном, а не в Радянському Союзу, то завдяки величі й геніаль­ності свого таланту була б всесвітньо відомою художницею.

Відрадно те, що Бог дав Ганні Іванівні таку вірну сестру як Софія Іва­нів­на. У Ганни Самутіної не було родини і дітей, відтак нікому було потурбуватися про її творчу спадщину. За це завдання взялася сестра, яка доклала багато зу­силь і об’єднала певну кількість однодумців, щоб добитися присвоєння Ганні Іванівні (вже посмертно ?) звання заслуженого художника України, а також ви­да­ти у травні 2011 року у видавництві «Світ успіху» каталог-альбом «Шлях до радості. Ганна Самутіна. Життя і творчість». У цій книзі, що має 151 сторінку, пред­ставлено 130 робіт художниці.

Треба зазначити, що в останній час в автора цих рядків при імені Ганни Самутіної виникають асоціа­ції зі словами Імануїла Канта про те, що у нього як у фі­ло­со­фа ніщо не викликало такого по­чуття захоплення, як зоряне небо над го­ло­вою і мо­раль­ний закон усередині нас. Але, напевно, цю асоціацію варто дещо по­яснити для читача, щоб він краще зрозумів автора есею. А розпочати своє по­яснення хотілося б, дещо звер­нувшися до такого напряму знань, як лінгво­езо­те­ризм – поєднання теософії та фі­ло­логії, яке Ваш покорний слуга та його дружи­на й дру­гиня Ольга Дмитрівна роблять уже понад 17 років.

Словом, яке могло б з успіхом поєднати у собі обидва початки, про які го­во­рив відо­мий німецький філософ, на наш погляд, може бути лексема «кос­мос». Вона не тільки має кілька значень, але й охоплює своєю семантикою ті сфери, в які входить такий справжній творець, як Ганна Іванівна. Щодо такого значення лексеми «космос», як «порядок», то його можна пов’язати з мораль­ним законом усередині нас, про який каже любомудр, а також з поняттям «етика». Саме на етичному імперативі, який має місце не тільки усередині нас як представників гомо сапієнс, а й у кожній ство­ре­ній Верхов­ною Ієрархією істоті з моменту по­яви у Всесвіті. На етичному імперативі базується і спів­праця, і будь-яка взаємо­дія, узгодження дій мешканців Космосу різних масштабів, природи та ха­рак­теру, і порядок у всій світобудові. На порушенні етичного чинника був здійсне­ний і так званий «першородний гріх», коли Єва-Ліліт піддалася на спокусу Змія, а по­тім ввела в цей же гріх і Адама-людство. І саме через повернення до етич­них основ людство може знову отримати можлвість повернутися в Сад Едема й повернути собі благодать Божу, колись йому подаровану як істоті, на який мала триматися еволюція планети Земля.

Якщо ж узяти друге значення лексеми «Космос» – «краса» (пор. «космети­ка» – «прикраси»), то воно вказує вже не стільки на внутрішній, скіль­ки на зо­внішній чинник Божого творіння: усе, що твориться представниками Ієрархії Світла, несе в собі ознаки краси, на відміну від не створеного, а спотво­реного представниками протилежного табору – табору Сил Пітьми і Зла[9].

Саме цей аспект краси і є тим головним фактором, про який видатний пись­мен­ник Фьодор Михайлович Достоєвський казав: «Краса врятує світ». Мистецтво і є тим третім чинником, який замикає трикутник «релігія – наука – мис­тецтво»[10] і дає нам можливість реалізувати себе як істот, «створеними за обра­зом та подо­бою Бо­жою»[11]. Пізнаючи себе та навколишній світ, людина по­чи­нає діяти співзвучно, узгодженно із законами цього світу. Все, що вона ро­бить, несе на собі вже не тільки особисті еманації цієї людини, а ще й інспірації Царства Небесного, з яким митець усе більше і більше стає заодно, входить у гармонійне співзвуччя, набуваючи по­тріб­ний резонанс[12]. Не випадково слова «мистецтво», «містика», «містер» і «майстер» – спільного походження[13].

Не випадково і те, що рос. лексема «искусство» має спільне походження з поняттям «спокуса»: якщо людина неправильно направляє свій творчий потік – без етичного наповнення, лише на задоволення власних бажань – то її творчість стає вже не богоподібною, а просякнутою демонічними інвольтаціями й слу­жить уже не справам еволюції, а так би мовити «ллє воду на млин інволюції», служить руйнації усього створеного для Добра.

У цьому плані Ганна Іванівна Самутіна якраз і є тією цілісною особою, яка об’єднувала в єдине гармонічне ціле сферу образотворче мистецтво й філософсько-етичні питання[14]. Основними темами її філософських творчих робіт є пошук змісту життя, боротьба добра і зла, призначення творця. Напевно, через цією ж гармонічною єдністю її особи мож­на пояснити той факт, що вона тривалий час співпрацювала з цент­ральним українським видавництвом для ді­тей «Веселка». Робити вдалі ілюстра­ції для дитячих книг могла лише людина, яка плекала свою душу чистою і незайманою, яка могла подивитися на світ очима дитини, так би мовити «свіжим поглядом», без упереджень і стереотипів. А це важливо, бо саме такі людини, за словами Месії, можуть успадкувати Цар­ство Небесне. А успадкувати його – це зовсім не означає лише туди по­трапити (щоб потім там байдикувати і «попивати амброзію»), а закласти ще за життя на землі фундамент, розвинути ті якості, за допомогою яких можна про­довжувати жити активним творчим життям і брати участь у співпраці з ін­ши­ми небожи­телями. Напевно, і душа Ганни Іванівни, пройшовши всі необхідні ета­пи очи­щен­ня[15], продовжує виконувати посильну роботу по створенню «Храму Сон­ця» та інших храмів «Троянди Світу», – роботу, яку вона розпочала викону­вати десятки років тому і перші паростки якої, за словами Даніїла Андрє­єва, на планеті розпочали більш активно проростати за допомо­гою представ­ників хвилі шістдесятників[16].

На завершення хочеться зазначити, що Ганна Іванівна не виконала свій материнський обов’язок у прямому розумінні. Але не треба поспішати з виснов­ком, що вона його зовсім не виконала, адже, як зазначає Даніїл Андрєєв у кни­зі «Троянда Світи», потужний образ, який «в текущем эоне […] получил эфир­ное облачение от художников Энрофа, вбирает наши психические излу­чения, им вызванные, в свой состав, но и воздействует обратно на множество конкретных человеческих психик: он тормозит их становление либо способ­ству­ет ему – в зависимости от природы, которая ему сообщена его творцом-ху­дожником. Вот почему общечеловеческий долг отцовства снимается с великих художников: снимаясь, он заменяется долгом отцовства другого рода. Дан­те, Лео­нардо, Рафаэль, Микеланджело, Сервантес, Шиллер, Моцарт, Бет­хо­вен, Лермонтов, Го­голь, Чехов, Глинка, Чайковский, Мусоргский и десятки дру­гих художествен­ных гениев и вестников не имели детей, но никакой наш моральный инстинкт не вменяет им этого в ущерб именно потому, что все мы бессознательно знаем, что долг отцовства был ими выполнен, хотя и не так, как это происходит обык­но­венно».

Дітьми Ганни Іванівни Самутіною стали її картини. Вони, наче чарівні кристали, ввібрали в себе душевні випроміннювання свого творця-деміурга і те­пер несуть на собі й ці еманації, й еманації самого Неба, вісником якого була ця непересічна жінка. Ці роботи – своєрідні форпости Світла у вимірі, де ми з вами нині перебуваємо.

Цілком можливо, що багато образів до Ганни Іванівни приходили через пра­ведний образ її життя, через те, що вона була справжньою донькою Неба. І цим можна пояснити магнетичність її робіт, які вдумливого глядача спонукають спочатку «задивитися на Небо», а потім – спробувати поглянути вже звідти «очима небожителя» і щось переусвідомити у своєму житті – дія, аналогічна відвідуванню церкви, де і священик, і прихожани збираються «в Ім’я Боже», а не для якоїсь іншої мети.

м. Біла Церква, 06.10.2012, сб., 20.20 –

07.10.2012, нд., 20.02.