Вы здесь

III квартал

 

Україна на перехресті європейської та євразійської інтеграції: SOS чи шанс?

Українсько-російські відносини: реконструкція конфліктності

Україна: поміж парасольками безпеки

Поза межами шахівниці: прагматичний порядок денний української зовнішньої політики

Ідея правової держави в контексті європейської інтеграції України

 

Перші місяці президентства Віктора Януковича були періодом безпрецедентної для України зовнішньополі­тичної модернізації. Проголошено позаблоковість. Покладено край кризі у відносинах із Росією. Євро­пейська інтеграція України отримала більш струнку ло­гіку та досяжні цілі. Україно-американські відносини перестали бути вулицею з одностороннім рухом. Україна пригадала, що на карті світу існують такі держави, як Китай, Індія, інші зростаючі лідери глобальної еконо­міки. А ці країни, у свою чергу, згадали про нас.

По суті, наново формулюється зовнішня політика визначної європейської держави.

 

* * *

 

 

Мармазов В., Піляєв І.

Україна на перехресті європейської та євразійської інтеграції: SOS чи шанс?

Сьогодні ми вимушені констатувати, що за майже 20 ро­ків, які минули з проголошення незалежності, Україна не впоралася зі стратегічним завданням європейської, регіо­нальної та субрегіональної інтеграції: успіхи на цих напря­мах носили в основному інституційно-процедурний харак­тер (членство в Раді Європи, Центральноєвропейській іні­ціативі, Організації Чорноморського економічного співро­бітництва, рамкова угода про партнерство та співробітниц­тво з ЄС тощо) і практично не позначилися на конкурен­тних позиціях національної економіки.

Водночас на пост­радянському, євразійському напрямах розвиток інтеграції України з політичних міркувань було або заблоковано (нечленство в СНД, ЄврАзЕС, фактичний вихід з проекту ЄЕП), або переведено в завчасно неперспективний з позицій кон­курентоспроможності формат (ГУАМ, де партнерами Укра­їни виступають економічно слаборозвинені країни з невирішеними гострими територіальними конфліктами).

Зміна політичної влади в Україні й відповідні корективи зовнішньополітичного курсу нашої держави в результаті останніх президентських виборів викликали нову хвилю дискусій щодо можливостей та перспектив узгоджсння стратегії європейського вибору України з інтеграційними процесами на євразійському просторі.

Україна вже є визнаним суб'єктом європейських відносин неможливо говорити про майбутню Європу, архітектуру європейської безпеки, не беручи до уваги роль і місце України. Для нашої держави включення в процес творення конструкції континентальної єдності є життєвою необхідністю. Проте треба усвідомити сьогоднішні реалії: Україна цікавить своїх зарубіжних партнерів в основному як транзитна держава, що зовсім не гарантує нам статус незамінності. Тому слід не тішитися ілюзіями, а послідовно здійснювати комплекс заходів, які дозволи­ли би нам стати повноправним учасником європейської та пан євразійської інтеграції.

Світ не стоїть на місці. Слід усвідомлю­вати, що сьогодні аби розпочати входження до інституцій ЄС принаймні в середньостроковій перспективі, Україні треба еконо­мічно «наростити м'язи», тобто не тільки зберегти, а й значно підсилити динаміку та якість економічного зростання, а це сьогод­ні, коли за доступ до ресурсів ринків збуту конкурують потужні інтеграційні угруповання, здійснити поодинці просто неможливо. Отже, вирватись з «хибного кола» ми можемо, лише підпорядкувавши інтеграційний вектор СНД, ЄврАзЕС, ШОС стратегічному вектору євро­пейської інтеграції. На наш погляд, зробити це цілком ре­ально, адже напрямок, короткострокові та середньострокові цілі європейської інтеграції для України та Росії принци­пово співпадають: це доступ до внутрішнього ринку Союзу, створення з ЄС спільного економічного простору, відповід­не поглиблення і розширення договірно-правової бази взаємовідносин, використання повною мірою потенціалу спільної політики ЄС в галузі транспорту, енергетики, охо­рони довкілля, дослідницької діяльності, культури та ос­віти.

Виходячи з факту встановлення довгострокового, справді стратегічного, заснованого на життєво важливих економічних інтересах партнерства та співробітництва між Європейським Союзом та Росією, геостратегічну роль Ук­раїни як транзитної держави, головної ланки, яка єднає біполярний простір Великої Європи, стає очевидним, що лише ефективна координація з Росією політики євроінтеграції зробить можливою активну та перспективну співпрацю України з ЄС.

Докорінне оновлення з березня 2010 р. українсько-російських відносин у форматі стратегічного партнерства об'єк­тивно посилює можливості практичної реалізації Євразій­ського проекту, висунутого ще навесні 1994 р. президентом Казахстану Н.Назарбаєвим, що передбачає створення Євразійського Союзу провідних пострадянських держав передусім Росії, України, Білорусі, Казахстану, а також інших країн ЦАР.

Найбільш важливою частиною Євразійського проекту стало створення в 2000 р. Євразійського економічного товариства, або ЄврАзЕС.

Колосальний транзитний потенціал ЄврАзЕС обумовлюється унікальним географічним і геоекономічний становищем країн Співтовариства - між країнами ЄС і Азіатсько-Тихоокеанського регіону; обсяг торгівлі між ними 2010 році, за оцінкою експертів, може перевищити $ 1 трлн.

Євразійська ідея охоплює набагато ширший геополітичний, геоекономічний простір та культурно-цивілізаційний простір ніж пострадянський чи ЄвразЕСівський. Вона має багато граней, і проблема економічної інтеграції - лише одна з них.

Сукупна територія країн, які входять до ШОС - організації створеної в 2001 р. за участю країн ЦАР (без Туркменистану), Росії та Китаю, становить 30,2 млн.кв.км, або 60% території Євразії. Сукупний демографічний потенціал ШОС - це чверть населення планети, а економічний потенціал включає найпотужнішу після США китайську економіку. Держави-члени Організації володіють приблизно чвертю світових запасів та обсягів виробництва нафти, на них припадає близько третини запасів природного газу й половина розвіданих у світі запасів урану. В ШОС у статусі постійних членів і спостерігачів представлені як провідні світові виробники вуглеводневої сировини - Росія, Іран, Казахстан і Узбекистан, так і країни, що демонструють найвищі темпи споживання нафти і природного газу в світі - КНР і Індія Тут створюється по суті новий світовий центр сили, в якому беруть участь (як члени чи спостерігачі) чотири ядерні держави: Росія, Китай, Індія та Пакистан.

Упродовж останніх п'яти років державне керівництво, по­літичні та бізнесові еліти провідних країн ШОС (Росії, Ки­таю, Казахстану. Узбекистану) вживали цілеспрямованих зусиль в напрямі координації та гармонізації енергетичної політики, формування «спільної енергетичної дипломатії» з метою отримання довгострокових конкурентних переваг на світовому енергетичному ринку. Першим кроком на цьо­му шляху визнано створення «Енергетичного клубу ШОС» шляхом мобілізації національних інформаційних та екс­пертних ресурсів країн-членів.

Фактично ШОС з урахуванням своїх енергетичних, комунікаційних та інвестиційних можливостей вже сьогодні виступає реальним фактором прискорення економічного зростання. Водночас, світова фінансово-економічна криза та загострення викликів глобальній безпеці дають певні підстави прогнозувати, що в критичній ситуації питання «самоідентифікації» ШОС може бути вирішено максимально швидко. Адже ШОС володіє потужним економічним потенціалом і за наявності політичної волі та здорового економічного розрахунку здатна достатньо динамічно пройти всі рівні економічної інтеграції від створення зони вільної торгівлі до формування єдиного економічного простору.

На сьогодні ж найважливішою функцією організації вбачається консолідація країн центральної Євразії, так званого «поясу вичікування», навколо тих цінностей та ідей, котрі повинні, на їх думку, лежати в основі нового світового порядку. І саме підключення України може сприяти прискоренню цих процесів.

Зовнішні справи. - 2010. - № 1. - С. 26-30.

 

 

 

Шаповалова О.

Українсько-російські відносини: реконструкція конфліктності

Останніми роками відно­сини між Україною та Росі­єю зазнали надзвичайного загострення внаслідок еска­лації загальної напруги, аку­муляції значного конфлік­тного потенціалу та поси­лення кризових явищ. З ог­ляду на це російський нап­рям постав на даному етапі як найбільш проблемний сегмент зовнішньої політи­ки України, який погребує підвищеної уваги та ціле­спрямованих зусиль задля нормалізації ситуації. Сьо­годні з'явились передумови для пом'якшення клімату українсько-російських від­носин і переведення їх у більш кероване конструк­тивне русло. Втім, одне ли­ше це не може забезпечити вихід даних відносин на на­лежний рівень.

Аналізуючи причини дег­радації українсько-росій­ських відносин, потрібно, насамперед, зазначити, що конфліктність у взаємодії між двома державами но­сить не об'єктивний, а конс­труктивний характер. Про­тиріччя, притаманні цим відносинам, не є автоматич­но заданими «природним антагонізмом» між Украї­ною та Росією чи структу­рою європейської системи, а утворилися внаслідок незбалансованої поведінки владних еліт обох країн, які часто демонстрували свою готовність йти на публічний конфлікт з іншою стороною навіть у не найбільш значи­мих питаннях, попри збере­ження високого рівня за­лежності між ними у функ­ціональних сферах. При цьому, в зовнішній політиці як України, так і Росії двостороннім відносинам не надавався особливий пріо­ритет, який би відповідав їх­ній реальній стратегічній цінності.

За умов подальшого зву­ження діапазону коопера­тивних важелів обидві сторони були виму­шені вдаватися до односто­ронніх дій, обструкціонізму, заходів політичного приму­су чи безпосереднього тиску. Росія взяла курс на маргіналізацію України в євро­пейській системі, тоді як ук­раїнські урядовці докладали зусиль для опору російсько­му впливу та обмеження йо­го ефективності в регіональ­ному масштабі.

Для зовнішньої політики України головна проблема у відносинах з Росією завжди полягала у відсутності чіт­кого бачення прийнятної фінальної мети цих відно­син, а звідси й у низькій спроможності Києва фор­мувати порядок денний у взаєминах з Москвою. Це мало вагомі наслідки не тільки для даного напряму, а й для української зовніш­ньої політики в цілому, яка опинилася перед вибором між євроінтеграційною стратегією, нездатною роз­в'язати кон'юнктурні тактичні завдання в поточному геополітичному контексті, та проамериканською і проросійською стратегіями, нездатними забезпечити оптимальну довгострокову перспективу для внутріш­нього і зовнішнього розвит­ку України.

На даному етапі характер і якість відносин між Украї­ною та Росією перетворю­ється на, без перебільшення, головний фактор визначен­ня статусу нашої держави в європейській системі між­народних відносин. Це по­яснюється не тільки мірку­ваннями підтримання влас­ної безпеки, потребою у по­ширенні іміджу передбачува­ного і надійного партнера, а не перманентного джерела проблем і викликів, та зру­шеннями в поточній кон'юнк­турі європейської політики, в якій роль і вплив Росії виступають одним із цент­ральних об'єктів уваги про­відних акторів.

Український геополітичний потенціал може бути реалізований повною мірою лише в разі, якщо між основними потугами, в пер­шу чергу між Росією та Євросоюзом, будуть налагод­жені сталі кооперативні ме­ханізми, якщо для функціо­нування цих механізмів Ук­раїна представлятиме стра­тегічну цінність і якщо Ки­їв буде безпосередньо залучений до їх формування та управління. Це в свою чер­гу, залежить, насамперед, від політичної волі Росії та ЄС розглядати Україну як по­тенційного партнера у реа­лізації власної європейської стратегії.

Для Росії відносини з Ук­раїною мають надзвичайно вагоме значення для вико­нання її ключових зовніш­ньополітичних завдань як на регіональному, так і на континентальному рівнях. Політичне становище в Ук­раїні має беззаперечну важ­ливість для забезпечення стабільності в самій Росії і напряму пов'язане зі ста­новленням російської полі­тичної ідентичності. Володі­ючи суттєвими важелями впливу на українську дер­жаву, перш за все в еконо­мічній, енергетичній, гума­нітарній та інших сферах, Москва, втім, не є моно­польним гравцем в україн­ському політичному просто­рі. Росія не може повністю контролювати чи направля­ти зовнішню політику Ук­раїни, хоча може суттєво обмежити її опції. За мину­лий період Кремлю вдалося виробити методи блокуван­ня окремих небажаних кро­ків української сторони, які не сприяли істотному поси­ленню його позицій у відно­синах з Києвом, але, водно­час, запобігали отриманню іншими потугами структур­них переваг та серйозному порушенню статус-кво в українському полі. Готов­ність Росії до відмови від подібних методів залежати­ме від наявності в неї можливостей для узгодження проблемних питань в коопе­ративний спосіб, завдяки прямій взаємодії з україн­ськими органами влади, а також від ступеню закріп­лення таких можливостей у структурі двосторонніх від­носин.

Утім, досвід останніх ро­ків свідчить, що конфронта­ційна поведінка Росії у від­носинах з Україною не є продуктивною. Перенесен­ня основного фокусу зусиль російської влади від збере­ження лояльності україн­ського керівництва на здо­буття безпосереднього кон­тролю за об'єктами страте­гічного значення не дозво­лило Москві реалізувати ключові цілі українського напряму своєї зовнішньої політики. Так само лінія на міжнародну маргіналізацію України принесла не надто вагомі політичні плоди для Росії, оскільки вона не змен­шила стратегічного значен­ня України для російської безпеки та співробітництва між Росією та Європей­ським Союзом і не стиму­лювала українське керів­ництво до нормалізації від­носин з Москвою.

Результативність росій­ської політики стосовно Ук­раїни сьогодні залежить від її здатності сформулювати реалістичні та взаємоприй­нятні цілі російсько-україн­ських відносин, які б відпо­відали їхній стратегічній цінності та системному зна­ченню. Москві варто вихо­дити не стільки з прагнення забезпечити своє домінування над Україною, скіль­ки з імперативної потреби гарантувати політичну і дипломатичну солідарність Києва в найбільш актуаль­них для обох партнерів сфе­рах. Тому Кремлю варто зо­середжувати увагу не на за­лученні України до російськоцентричних багатосто­ронніх об'єднань, а на ви­робленні спільного бачення оптимальних шляхів і нап­рямів трансформації євро­пейської системи, які дозво­ляли б обом країнам набути в цій системі статусу, адек­ватного їхньому потенціалу, та розв'язати нагальні проб­леми у практичних галузях. Адже Україна і Росія вирі­шують в європейській сис­темі по суті однакове зав­дання - здобуття важелів впливу і утвердження влас­ного статусу без формально­го членства в західних інс­титуціях. Це може стати діє­вою платформою для полі­тичного зближення між дво­ма країнами.

Виходячи з зазначених міркувань, можна стверджу­вати, що перед нинішньою українською владою на ро­сійському напрямі зовніш­ньої політики постають три першочергові завдання.

Перше, надати відноси­нам з Росією самостійного значення, яке б унезалежнювало їх від перебігу взає­модій з іншими ключовими партнерами України. Для цього запропонувати опти­мальні формати двосторон­нього і багатостороннього рівня та сформувати сталу структуру співробітництва, в рамках якої було б можли­вим не тільки вирішення по­точних проблем двосторон­нього рівня, а й узгодження стратегій двох держав в ре­гіональному та континен­тальному масштабі. Друге, вивести українсько-росій­ський діалог за рамки вузь­ких проблем суто двосто­роннього рівня, розширити діапазон потенційних точок дотику двох партнерів у по­літичній сфері та виробити чітку політичну платформу двосторонніх відносин, виз­начивши основні напрями спільних зусиль у Східній Європі та в європейській системі загалом. Доцільно робити наголос на політич­ній консолідації та подолан­ні фрагментації східноєвро­пейського простору. Третє, ініціювати конкретні прак­тичні проекти у пріоритет­них галузях, які дозволяли б реалізувати потенціал взає­мозалежності між двома країнами, із залученням ін­ших європейських партне­рів. Києву конче важливо не допустити перетворення асиметричного торгу щодо поступок в окремих галузях на центральний компонент відносин з Москвою.

Отже, для нормалізації українсько-російських від­носин потрібен якісний по­ворот у зовнішній політиці як України, так і Росії. Ни­нішня політична кон'юнкту­ра в Європі складається так, що дипломатичні кроки ук­раїнської та російської вла­ди матимуть не ситуативні, а вагомі далекосяжні наслід­ки. Керівництву обох дер­жав необхідно усвідомлюва­ти, що українсько-російські відносини мають стратегіч­ну цінність не тільки суто в двосторонньому контексті, а й у контексті поточних геополітичних трансформацій у просторі Східної Європи та на європейському конти­ненті в цілому. Тому обидві сторони повинні прагнути не стільки тактичних вигра­шів у тих чи інших практич­них секторах, скільки нала­годження механізмів, які дозволили б їм отримати стратегічні переваги в євро­пейській системі.

Зовнішні справи. - 2010. - № 1. - С. 6-9.

 

 

Вагапов В.Б.

Україна: поміж парасольками безпеки

Переважна більшість систем колективної безпеки у ви­гляді військово-політичних союзів після другої світової ві­йни були створені через побоювання можливої агресії з боку Радянського Союзу або держав, що були у його орбіті. Саме загроза зі Сходу зумовила намагання післявоєнних країн Західної Європи та Північної Америки до воєнно-політичного об'єднання.

Першою ластівкою стало підписання в березні 1948 р. п'ятьма державами - Бельгією, Люксембургом, Нідерландами, Великою Британією та Францією - Брюссельського договору, згідно з яким створювалася спільна система оборони.

Проте європейському оборонному союзу бракувало вельми важливої компоненти стримування зовнішньої агресії - ядерної зброї. Основною потугою стримування ймовірного противника від нападу на чле­нів об'єднання стала б військова могутність США з їх ядерною зброєю. Держави-члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію й Португалію взяти участь у цьому союзі. Наслідком стало підписання у квітні 1949 р. Вашингтонського договору, який започаткував спільну систему безпеки - Організацію Північноатлантичного Договору, що ґрунтувалася на партнерстві названих вище дванадцяти країн. В англомовній літературі цю організацію скорочено називають NАТО, а в українських і російських текстах використовують абревіатуру НАТО, назву Північноатлантичний Альянс або просто Альянс.

У 1954 р. СРСР виступив з пропозицією приєднатися до НАТО, але США та Велика Британія відхилили її. Після офіційного проголошення цього відхилення та через загрозу, створену ремілітаризацією ФРН та входженням її в НАТО, у травні 1955 р. був підписаний Варшавський Договір між Албанією, Болгарією, НДР, Польщею, Румунією, СРСР, Угорщиною та Чехословаччиною. Наслідком підписання цього договору було створення Організації Варшавського Договору (ОВД). Україна, як частина СРСР, також опинилася у складі цієї організації.

Зі здобуттям незалежності Україна отримала відповідальну можливість приймати рішення у сфері забезпечення власної воєнної безпеки самостійно. Хоча основну масу українських громадян нині хвилюють перш за все економічні питання, однак забезпечення воєнної безпеки країни як гарантії по­вноцінного мирного життя в очах народу завжди було серед найважливіших обов'язків держави.

Відсутність міжнародного замовлення на нейтральну Україну та обмеженість її економічних спроможностей на ство­рення й утримання війська, яке могло б власними силами за­безпечити суверенітет й територіальну цілісність нашої країни, спонукають прагматичну людину до логічного висновку щодо потреби приєднання України до однієї з колективних систем безпеки, щоб мати надійний захист у разі широкомасштабної воєнної агресії.

Після розпаду СРСР не стало й Варшавського договору, а найближчі сусіди України приєдналися до різних систем колективної безпеки, а саме:

євразійської, основою якої є приєднання до Організації зговору з колективної безпеки (ОДКБ);

євроатлантичної, у вигляді членства в Організації північноатлантичного договору (НАТО);

або, на сьогодні трошки віртуальної, європейської, для членів Європейського Союзу (ЄС).

Україна як суверенна держава географічно разом з сусідньою Молдовою опинилися поміж територій трьох воєнно-політичних союзів.

З ОДКБ Україна межує на півночі та сході. Цьому воєнно-політичному союзу, створеному колишніми радянськими республіками після розпаду СРСР, всього сьомий рік, нічого особливого у новітній історії, поганого або доброго за ним не згадується. Менталітет народів та керівництв країн-членів ОДКБ - у недавньому минулому республік СРСР - українцям більш-менш зрозумілий, вони самі звідти.

З НАТО та ЄС Україна межує на заході та на півдні через Чорне море. НАТО і ЄС формально є різними організаціями, однак через те, що більшість країн-членів у кожній ті ж самі, парасольки безпеки перекривають одна одну.

До суб`єктів, що можуть приймати рішення стосовно вибору України у оборонній сфері або впливати на рішення інших, можна віднести український народ, владу української держави, нашого північного сусіда Росію, країни - члени ЄС, НАТО та найвагомішого члена цієї організації - США. Якою ж є позиція зазначених суб'єктів у даному питанні?

Політика незалежної української держави у сфері воєнної безпеки відразу після проголошення незалежності зазнала кар­динальних змін - від заявленого у Декларації про державний суверенітет наміру стати в майбутньому постійно нейтраль­ною державою, яка не бере участі у військових блоках, - була законодавчо переорієнтовано владою на євроатлантичний напрям і головне питання у сфері оборони для народу України було сформульоване владою дуже просто - вступати чи не вступати до НАТО?

Але на шляху України до Альянсу є серйозні перешкоди, а саме: Альянс сьогодні не готовий розглядати питання щодо прийняття у організацію України як такої, що ще не перебуває у відповідній стадії розвитку, і головне - сьогодні лише 20,1 % громадян України підтримує вступ до НАТО, а 59,3 % - проти (дані Центру Разумкова).

Росія розглядає можливий вступ України до НАТО як загро­зу власним національним інтересам. "Визначальним чинником у відносинах з Організацією Північноатлантичного договору залишиться неприйнятність для Росії планів просування вій­ськової інфраструктури Альянсу до її меж і спроби надання йому глобальних функцій, що йдуть врозріз з нормами між­народного права..." - сказано у Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 року.

США, що ще два роки тому дуже бажали бачити Україну у колі країн - членів НАТО, сьогодні "охололи" до свого про­теже та більше опікуються стосунками із значно вагомішим суб'єктом світової політики - Росією. У цьому зв'язку зрозу­міло, що питання щодо членства України в НАТО буде від­сутнім у порядку денному Альянсу і сьогодні, і у найближчій перспективі. Фактично йдеться про те, що НАТО має визнати і поважати інтереси Росії у сфері безпеки.

Український народ у ставленні до питання вибору позаблоковості держави або приєднання до однієї з колективних систем безпеки формально, тобто шляхом референдуму, ще не мав можливості визначитися. За результатами моніторингів суспільної думки, український народ оцінює євразійський варіант безпеки, основою якого є воєнна могутність Росії, як достатньо прийнятний з позиції оборонних спроможностей. У той же час українці розуміють, що у випадку такого вибору до­ведеться ставити хрест на можливості членства України у ЄС, на яке сподівається більшість громадян української держави.

Таким чином, Україна сьогодні опинилася у стані вимуше­ної позаблоковості, коли двері до ЄС та НАТО зачинені, а при­єднання до ОДКБ не узгоджується з бажанням українців бути в Європі. Практично це повернення у вихідну точку 1991 р. на момент заявленого у Декларації про державний суверенітет наміру стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках. Однак це повернення на якісно нижчий рівень воєнної безпеки.

Безумовно, найкращим підґрунтям для безпеки і стабіль­ності на теренах Європи може бути тільки взаємовигідна еко­номічна співпраця. Саме на економічній основі було подолано давнє воєнне про­тистояння між Францією і Німеччиною.

Тому все очевиднішою є природна потреба тісного еко­номічного партнерства України не тільки з ЄС, а із Росією, яка справді прагне влитися в Європу і, можливо, бачить себе в майбутньому у складі євроатлантичної системи безпеки від Ванкувера до Владивостока. Політика України в росій­ському напрямі має розвиватися інтенсивно і всебічно, але з обов'язковим збереженням і навіть посиленням національного суверенітету. За такої політики ефективний рух України до Європи, до європейської та євроатлантичної систем безпеки буде забезпечений.

Наука і оборона. - 2010. - № 2. - С. 8-16.

 

 

 

Грищенко К.

Поза межами шахівниці: прагматичний порядок денний української зовнішньої політики

Україна взяла на озброєння стратегію, багато в чому нову для посткомуністичної частини Європи: євроінтеграція та євро­пеїзація країни при дотриманні максимально дружніх, прагма­тичних відносин із Росією. Зовнішньополітична доктрина Віктора Януковича, яка з легкої руки Хілларі Клінтон отримала назву політики стратегічного ба­лансування, ґрунтується на ус­відомленні того, що міжнарод­ний потенціал України має де­кілька рівнів. З одного боку, Україна — це європейська дер­жава з європейськими ж іс­торією, традицією та майбутнім. Вона бачить перед собою еталон соціальних стандартів та рівня економічного розвитку Європейського Союзу і прагне досягти його на своєму, ук­раїнському ґрунті. Оскільки ін­шого такого еталона в нашому регіоні просто немає, було б див­но, якби Україна ставила перед собою якусь іншу стратегічну ціль, крім євроінтеграції.

З іншого боку, Україна має давні і найтісніші історичні зв'яз­ки з Росією. Відмовлятися від них чи ставитися до них як до «важкої спадщини» — контрпродуктивно і просто безглуздо. Якщо країна, нація стоїть на двох ногах, то безглуздо вважати одну з цих ніг стратегічно важливою, а іншу - ні. Більше того, саме від сили цієї другої ноги, яка об'єктивно насичена м'язами промислової кооперації, торгівлі, спільних наукових розробок, ба­гатомільярдних транзитних про­ектів, залежить те, наскільки швидко наш державний організм досягне європейських стандартів здоров'я та стійкості.

Негативний досвід — теж до­свід. Останніми роками стало зрозуміло, чого нам не треба ро­бити у зовнішній політиці. Не треба сліпо рухатися у фарватері інших, навіть найдружніших країн та союзів, бо дивіденди від цього сумнівні, а інтерес до України - падає. Не треба нама­гатися грати на суперечностях Росії та Америки, оскільки ці су­перечності вже не є домінуючою темою міжнародних відносин. Не треба зациклюватися на ідеоло­гії, бо це неминуче б'є по прагма­тичних інтересах кожного дале­кого від політики українця.

Новий український прагма­тизм - це підпорядкування всіх напрямів зовнішньої політики завданню внутрішньої модерні­зації країни. Ми виходимо з того, що Україна як європейська де­мократія має абсолютне право стати членом ЄС, коли буде до цього готова. Для Європейського Союзу поставити хрест на перс­пективі європейської, демокра­тичної, вільної України - це все одно що поставити хрест на єв­ропейській ідеї як такій. Водночас потрібно визнати, що на цьому етапі доба історичних проривів у Європі завершилася. Так само як і доба щедрих «до­тацій на розвиток» для нових кандидатів. Ніхто не профінансує модернізацію України, якщо цього не зробимо ми самі. З цього погляду, нам слід орієн­туватися на те, чого ми зможемо реально досягти у відносинах із ЄС у близькому майбутньому: Угода про асоціацію, включно із Зоною вільної торгівлі, та безві­зовий режим.

Протягом найближчого часу ці пункти домінуватимуть у євро­пейській політиці України. І не­хай нікого не засмучує їхня начеб­то приземленість. Якщо ми вико­наємо необхідний набір «домаш­ніх завдань» і домовимося з ЄС про реалізацію цих пунктів, то зможемо реалізувати в європейсь­кій політиці України більше, ніж усі попередні уряди та президен­ти. Настрій та політична уста­новка у новій команді — саме на це.

Реальні потреби й можли­вості визначатимуть і україно-американське партнерство. Не очікуючи від Сполучених Штатів ні спонсорства, ні патронажу ук­раїнської демократії, ми готові запропонувати Америці те, в чому зацікавлена вона, і знаємо, що, у свою чергу, можемо отри­мати те, в чому зацікавлені ми. Америка зацікавлена, аби Україна й надалі була оплотом демократії та стабільності в регіоні, аби вона дотримувалася (своїх зобов'язань у сфері нерозповсюдження, аби вона і надалі робила вагомий внесок у міжнародні миротвор­чі операції тощо. Все це - не лише інтерес Сполучених Штатів, а й визначальний та стратегічний інтерес самої України. Тому і партнерство наше є стратегічним, у повному розумінні цього слова.

Прагматична, зважена, адекватна політика партнерства на всіх напрямах - голо­вна запорука безпеки України. Історія народжуєть­ся не експертами і не в пробірці. Історію роблять народи. А тут усе чітко: хоч би скільки части­на українського експертного се­редовища рвалася до членства в НАТО, настрої більшості грома­дян країни стоять цьому на пе­решкоді. Проти цього висувала­ся теза, що суспільна думка не суттєва, оскільки після деся­тиліть радянської пропаганди наш народ не готовий виносити компетентний, свідомий, інфор­мований вердикт щодо питань, пов'язаних із НАТО. І так, і не так. Так — тому що в багатьох ук­раїнців (як прихильників, так і противників альянсу) справді на­явні ірраціональні мотивації. Не так — тому що де він, критерій компетентності всього народу? Кому, якій інстанції складав би народ України іспит на компе­тентність у питаннях НАТО? Якщо в Україні і є екзаменатор, то ним може бути тільки вільний вибір більшості народу.

Водночас просто проголосити поза­блоковість - замало і, врешті-решт, контрпродуктивно. Головне питання яка позаблоковість потрібна Україні?

Отже, яка? Позаблоковість як синонім фірмового швей­царського нейтралітету? Не зов­сім. Аналіз свідчить, що навіть такі класичні нейтральні країни, як Швейцарія, Австрія та Фінляндія, шукають у сучасній Європі свої засоби інтеграції з організаціями колективної без­пеки.

Позаблоковість як бай­дужість, окремість, квінтесенція української «хати скраю»? Тим більше ні. Це була б швидше кон­сервація старого українського ту­пика, ніж нова дорога у майбут­нє.

Вже час збагнути, що доба де­шевої безпеки в Європейській політиці остаточно відійшла у минуле. Хоч би що говорила п'ята стаття Вашингтонського договору, треба бути реалістами: доброзичливців, готових посила­ти своїх громадян на смерть за­ради безпеки інших держав, у світі просто немає. Реальна без­пека позаблокової України, як і членів НАТО, як і будь-якої краї­ни нинішнього багатополюсного світу, може бути тільки спільним продуктом зусиль політиків, дипломатів, військових та екс­пертів. У цій роботі має викорис­товуватися кожен політичний інструмент, кожен світлий ди­пломатичний розум, кожен між­народний майданчик, на якому представлена країна.

І вже точно, ми не будемо зрі­катися чи гребувати тими знач­ними позитивними напрацюваннями, які у нас є у співробітниц­тві з НАТО. Політика стратегіч­ного балансування не повинна перемістити альянс вниз по шкалі пріоритетів української зовнішньої політики. Вона, рад­ше, має перемістити наголос із кінцевої мети на триваючий про­цес реформ.

Виходячи зі своєї унікальної ролі на Європейському конти­ненті та позаблокового статусу, Україна буде найбільш зацікав­леною стороною в тому, щоб мак­симально усунути будь-які анта­гонізми по лінії Схід - Захід у Європі, зокрема й успадковані від холодної війни. Така роль більш природна для України. її місія - не розділяти, а об'єднувати.

Слід бути чесними перед са­мими собою: у світі немає пара­солі, за якою Україна могла б сховатися від небезпек і розквіт­нути під доглядом іноземних садівників. Свій шлях до успіху та безпеки вона повинна пройти сама. І тільки економічно успіш­на, політично відкрита й психо­логічно єдина, вона отримає той рівень міжнародного визнання та підтримки, до якого прагне і на який заслуговує. Саме такий курс реалізовує зараз команда президента Віктора Януковича, робить це впевнено і на роки вперед.

Дзеркало тижня. - 2010. - 17 лип. (№ 27). - С. 5.

 

 

 

Кудряченко А.

Ідея правової держави в контексті європейської інтеграції України

Завдяки утвердженню Україною незалежності відбу­лося відродження ліберально-демократичної традиції у вітчизняному конституціоналізмі. Концепція демокра­тичної, правової держави стала складовою частиною ук­раїнської державницької ідеології.

Звісно, за майже двадцять років, що минули від прийняття Декларації про державний суверенітет, в Ук­раїні відбулися значні зрушення у бік формування пра­вової держави. Однак, порівнюючи Україну з держава­ми розвиненої демократії, слід звернути увагу на чинни­ки, котрі істотно гальмують цей процес. Для розуміння відмінностей вітчизняних реалій від практики демокра­тичних держав виокремимо відносини між народом владою. Що отримаємо в результаті? Діаметрально про­тилежні характеристики вітчизняної й європейської пра­восвідомості, адже порівняно із Заходом у нас не вельми поважають Закон, Конституцію і Людину.

В Україні досі не держава існує для громадянина, а громадянин для держави. Ментальність, пра­восвідомість наших людей, як і в інших пострадянських державах, обтяжена величезним спадком минулого. А це і жорстоке ставлення влади до своїх громадян, і соціальна пам'ять про лихоліття Голодомору, репресії тощо. Відрізняє нас від Заходу й розуміння взаємовідносин гро­мадянина та держави. Західний мешканець серйозно і без жодної глузливої конотації вважає чиновника «слу­гою народу» й відповідно вимагає від нього належного ставлення до себе. Ситуація на Заході не ідеальна, але керована, а тенденції пози­тивні. Наші ж стосунки з «держателями печаток» добре відомі... Вітчизняна державна машина непрозора на всіх рівнях.

Водночас побудова правової держави в Україні має дедалі більшу перспективу і з огляду на засади чинної Конституції, і в світлі реалізації державного курсу на європейську інтеграцію. Європейські прагнення України імперативно вимагають проведення відповідної політи­ки й імплементації та розвитку на національному ґрунті демократичних норм і цінностей, притаманних держа­вам Європейського Союзу.

Відправним момен­том на цьому непростому шляху стало прийняття Ук­раїни до Ради Європи й ухвалення низки пов'язаних із проведенням конституційної, судової реформ зобов'я­зань, важливих нормативно-правових актів, кодексів. Практика засвідчує, що приведенню вітчизняного за­конодавства до вимог Ради Європи й ЄС в Києві та Брюс­селі надають великого значення. І це стосується як законодавства з питань демократизації суспільно ­політичного устрою, формування ринкової системи, так і прав лю­дини й верховенства права, соціального забезпечення, охорони довкілля тощо.

Основні напрями вдосконалення законодавства в сфері соціально-трудових відносин були підпорядковані досягненню головної мети - підвищенню ефективності системи соціального захисту населення шляхом прий­няття законів, які формували сучасний стан системи соціального захисту населення, зокрема «Основ законо­давства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (1998 р.). У сфері бюджетного законодавства основним здобутком стало ухвалення Бюджетного кодексу України (2001 р.), що дало змогу розробляти державний бюджет на наступні роки вже на новій законодавчій основі. Відбулося оновлення шлюб­но-сімейного законодавства шляхом прийняття Сімей­ного кодексу України (2002 р.). У сфері екологічного та природно-ресурсного законодавства прийнято понад 100 актів. Істотні зрушення сталися в галузі кримінально­го законодавства України. Із ухваленням нових Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів у 2ОО1-2ООЗ роках та в 2003-му Цивільного й Господарсь­кого кодексів України було завершено в основному ре­формування вітчизняного законодавства в цих сферах.

Проте Україна не виконала низки зобов'язань перед Радою Європи. Нині є потреба в підготовці та прийнятті ще декількох сотень законів. Більшість законопроектів підготовлено і внесено до Верховної Ради в установле­ному порядку кілька років тому, але вони з різних при­чин упродовж тривалого часу чекають на розгляд. Пер­шочерговими вважаються законопроекти, спрямовані на реалізацію соціальних, культурних й інших прав і сво­бод людини та громадянина.

Важливим чинником реформування правової систе­ми України слід вважати участь України в конвенціях Ра­ди Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та ЄС стандарти. Якщо проаналізувати масив договорів у рамках Ради Європи, то загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи стосовно прав і свобод людини становить понад 170 документів. Україна приєдналася лише до чверті цих нормативних актів. Таке становище не можна визнати задовільним.

Процес входження України в європейський право­вий простір має двосторонній характер. З одного боку, це наміри й реальні можливості дії Києва, а з другого - ставлення Євросоюзу до інтеграційних процесів в Ук­раїні. Крім того, неабияке значення має визначення меж гармонізації. Слід також зауважити, що підготовча стадія для країни, котра бажає набути членства в ЄС, «включає набагато ширший комплекс завдань, ніж звичайна адап­тація відповідних норм європейського права: йдеться про формування в країні належної інституційної структу­ри, здатної забезпечити ефективне застосування адапто­ваного законодавства, зміцнити демократичні, політич­ні, в тому числі державні органи, громадські організації, гарантувати верховенство права, захист прав і свобод людини»

Україна спільно з Євросоюзом, керуючись положен­нями УПС і наступних документів, здійснила низку конк­ретних заходів, спрямованих на формування вітчизня­ного правового поля згідно з європейськими стандарта­ми. З боку Брюсселя Україні надавалася як консульта­тивна, так і організаційна й фінансова допомога. У рам­ках програми ТАСІС ще 1997 року засновано Українсько-Європейський консультативний центр з питань законо­давства (UEPLAC). Його діяльність була спрямована на допомогу українським законодавчим і виконавчим ор­ганам влади в ухваленні нормативно-правових актів, які відповідали б європейським критеріям і вимогам СОТ.

Учасники проекту понад десять років співпрацювали з владними органами, здійснили переклади правових і нормативних документів Євросоюзу, проводили значну роботу з вітчизняними установами та правничими струк­турами, розповсюджували відповідні публікації й аналітично-інформаційні матеріали центру. Особлива увага приділялася: забезпеченню верховенства закону та повазі до прав людини; формуванню багатопартійної системи з вільними та чесними виборами; економічній лібералізації, спрямованій на утвердження ринкової економіки; визнанню необхідного зв'язку між розвитком партнерства та продовженням Україною політичних, економічних і правових реформ. Реформа судової сис­теми розглядається як ознака виконання політичних зо­бов'язань.

Таким чином євроінтеграційний поступ нашої країни став важливим напрямом діяльності не лише з точки зо­ру подальшої адаптації вітчизняного законодавства до норм і стандартів ЄС, а й, по суті, формування правової держави в Україні. Важливою передумовою реалізації цього курсу є також досягнення національної кон­солідації зі стратегічних питань, налагодження ефектив­ної системи взаємозв'язків між громадськістю, владою та мас-медіа, створення нових каналів зв'язку з предс­тавниками європейської спільноти - політиками, науко­вим загалом, підприємцями, журналістами. Усе це має прислужитися реалізації ідеї правової держави.

Водночас слід мати на увазі, що правову державу не можна побудувати, обмежившись прийняттям законів, навіть найдемократичніших. Крім прогресивного зако­нодавства має сформуватися система суворого додер­жання й виконання законів усіма суб'єктами: державою, державними органами, суспільними організаціями, по­садовими особами та громадянами.

Іще одним не менш важливим напрямом зосеред­ження зусиль держави й суспільства для формування правової держави в Україні є підвищення рівня правової культури та правосвідомості громадян, посадових осіб і самого суспільства. Високий рівень правової культури та правової свідомості - це необхідна умова для утверд­ження в суспільстві законності, справедливості, встанов­лення гідної атмосфери, в якій Людина, Громадянин мо­жуть вільно жити й розвиватися як особистості, а також стверджувати себе і державу в новій якості.

Віче . - 2010. - № 16 (серп.). - С. 9-12.