Вы здесь

I квартал

 

Процеси державотворення та демократизації в країнах Центрально-Східної Європи та в Україні: порівняльний аналіз.

Україна: бути чи не бути - ось у чому питання?

Політико-інституційні передумови реформи місцевого самоврядування в сучасній Україні.

Яку модель позаблоковості ми вибираємо?

Бути з Європою.

 

Сьогодні, як ніколи раніше, глибокого об’єктивного аналізу потребують процеси, пов’язані з реалізацією стратегії розвитку України.

З одного боку новий Президент проголосив проевропейський вектор української зовнішньої політики, з другого боку під приводом сумнівної економічної доцільності українцям пропонують відмовитися від політичної та духовної суверенності, а отже зникнути як суб’єкт історії (програ­му створення об'єднаної держави, до якої увійдуть Росія, Україна та Білорусь).

 

 

* * *

 

 

Солоненко І.І.

Процеси державотворення та демократизації в країнах Центрально-Східної Європи та в Україні: порівняльний аналіз.

 

Порівняльний аналіз становлен­ня та розвитку державотворення і демократизації в Україні та в її захі­дних сусідах — країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ), включаючи і країни Прибалтики, що протягом 2004—2007 років набули членства у Європейському Союзі (ЄС), вказує на значні проблеми щодо зазначених процесів в Україні.

Україна досі ви­рішує інституційні проблеми держа­вотворення та демократизації, тоді як країни Центрально-Східної Євро­пи сьогодні становлять приклад ус­пішного подолання викликів постко­муністичної трансформації. Хоча окремі елементи попередньої полі­тичної системи в країнах ЦСЄ мають прояви ще і сьогодні, тим не менше усі ці країни можна назвати країна­ми, що мають ефективні держави, а також є консолідованими демократіями. та ринковими економіками.

Отже, виникає питання про те, за рахунок чого цим країнам вдалося здійснити такі масштабні реформи протягом відносно короткого періо­ду часу? Чи може їх досвід бути ко­рисним для України?

Перетворення в Україні від самого початку 1990-х років вказують на відмінність про­цесів посткомуністичної трансфор­мації в Україні від аналогічних про­цесів у країнах ЦСЄ.

Наявність політичної конкурен­ції видається необхідною передумо­вою для того, щоб та чи інша країна стала на шлях реальної демократи­зації. Країни ЦСЄ стали на шлях реформ на початку 1990-х років, у яких ан­тикомуністична опозиція була дос­татньо сильною для того, щоб пере­могти на перших (чи, як їх часто на­зивають, установчих) виборах, а ко­муністична партія реформувалася у класичну соціал-демократичну пар­тію і змогла конкурувати з колиш­ньою антикомуністичною опозицією під час других виборів. Таким чином, сильна антикомуністична опозиція та реформована комуні­стична партія забезпечили необхідні умови для наявності політичної кон­куренції. Приклад Чехії, Угорщини та Польщі підтверджує цей факт.

На відміну від країн, які почали здійснення реформ одразу після па­діння комунізму, в Україні колишня комуністична номенклатура, яка от­римала значну кількість депутатсь­ких мандатів за результатами "уста­новчих" виборів 1990 року, а також мала свого представника обраним на посаду президента у грудні 1991, ста­ла на шлях здійснення часткових ре­форм. Антикомуністична опозиція не отримала більшості мандатів, як це мало місце у таких країнах як Польща, Угорщина чи Прибалтійські країни (в Україні вона ("Народний Рух України") отримала лише чверть голосів); більш того, вона не була спроможна сформулювати довго­строкову і привабливу програму дій. У результаті колишня комуністична номенклатура отримала контроль наддержавними ресурсами і створи­ла умови для отримання ренти.

Сьогодні можна говорити про певну політичну конкуренцію в Ук­раїні, але вона є конкуренцією швидше за формою, аніж за змістом. Адже суть політичної конкуренції — артикуляція і репрезентація сус­пільних інтересів, тоді як в Україні політична конкуренція не має ідео­логічного забарвлення, а також не виконує функцію артикуляції і представлення суспільних інтересів. Таку ситуацію можна пояснити зро­щенням політики та вузьких еконо­мічних інтересів в Україні, відтак полі­тична конкуренція зводиться до конкуренції бізнес-інтересів та пол­ітичних особистостей, тоді як сусп­ільство залишається поза політич­ним процесом. Така політична кон­куренція забезпечує відносну про­зорість політичного процесу, уне­можливлює концентрацію політич­ної влади в одних руках та сприяє плюралізму інформації, але вона не спроможна забезпечити здійснення демократичних реформ в Україні.

"Консенсусна єдність" еліт є необхідною передумовою існу­вання стабільної демократичної си­стеми чи режиму. Цей феномен також час­то називають "верховенством права", тобто виникає ситуація, за якої "по­літичні актори", що знаходяться у конфлікті один з одним, вирішують конфлікт виключно за допомогою права" . Таким чином, демокра­тія може бути збережена лише у тому випадку, коли правила гри виз­наються політичною елітою і не мо­жуть бути порушені.

Аналогічно політичні еліти ма­ють бути у згоді щодо загального напряму реформ та, скажімо, основ­них засад зовнішньої політики для того, щоб ЄС міг долучитися до під­тримки реформ. Так, скажімо, пол­ітичні еліти мають бути у згоді щодо того, що основною зовнішньопо­літичною ціллю країни є, наприклад, вступ до ЄС та НАТО, а також у зго­ді щодо того, що внутрішні реформи повинні мати своєю ціллю побудову дійсно демократичного ладу та рин­кової економіки. Дискусії можуть точитися навколо того, яким чином ці цілі мають бути досягнуті, але не щодо самих цілей.

Політичний консенсус щодо правил гри, згідно з якими має фун­кціонувати політична система, до сьогодні є дуже слабким в Україні. Для прикладу, Конституція, що її було прийнято Верховною Радою України у 1996 року, підлягала нео­дноразовим спробам перегляду і такі спроби тривають до сьогодні. Важливість стабільної Конституції для стабільності усієї політичної системи важко переоцінити, адже Конституція — це "мета-правила" чи "основний законодавчий акт" політичної системи.

Більш того, судовій системі Ук­раїни завжди бракувало незалеж­ності від політичних інтересів, а корумпованість судової системи ста­ла звичним явищем. Неспромож­ність Конституційного Суду Украї­ни та судової гілки влади загалом виконувати роль незаангажованого арбітра є яскравим підтвердженням того.

Політичні кризи весни 2007 року та осені 2008 року засвідчили неспроможність політичних еліт України поважати правила і грати за правилами, оскільки інституції, су­дова система, закони і правоохо­ронні органи стали інструментами політичної боротьби.

За таких умов, а також зважаючи на низьку довіру до владних інституцій, що панує у суспільстві, перспективи віднаход­ження і збереження консенсусу еліт щодо правил гри виглядають невтішними.

Політичний консенсус щодо на­пряму базових реформ теж завжди відзначався проблематичністю в Ук­раїні. Йдеться не лише про брак консенсусу серед широкого спект­ра політичних сил, але й про неспроможність віднаходження і збереження консенсусу політични­ми силами, що часто позиціонують себе як ідеологічно близькі одна до одної. Прикладом цього є розкол так званої "Помаранчевої команди".

Отже, досягнення і збереження консенсусу видається серйозною проблемою, що гальмує здійснення суспільних реформ в Україні.

Інституції демократії суспільних відносин мають на меті забезпечен­ня чітких правил гри, забезпечення механізму їх дотримання, а відтак створення рамок та обмежень для діяльності політиків.

Порівняння України з країнами ЦСЄ в аспекті формування демок­ратичних інституцій показує, що інституції в України переживають певну "хронічну" нестабільність, що не має аналогів з країнами ЦСЄ. По-перше, на відміну від своїх західних сусідів, інституційний формат Ук­раїни є досі надзвичайно крихким і нестабільним, що підтверджується постійними змінами та бажанням їх продовження стосовно Конституції та виборчої системи. По-друге, не­стабільність українських інституцій є відображенням короткозорих інтересів політиків, аніж прагнен­ням віднайти оптимальний формат з точки зору завдань державотво­рення.

Дійсно, нестабільність і по­стійне реформування базових сус­пільних інституцій з боку політиків можна було б пояснити тим, що Ук­раїна як молода держава, яка, тим більше, не має серйозного досвіду державності, шукає оптимальні мо­делі та тестує різні версії.

Тим не менше, пильний погляд на українсь­кий контекст змушує нас віддати перевагу іншому поясненню фено­мену нестабільності українських інституцій, а саме тому, що ця не­стабільність є, не більше і не менше, результатом постійних намагань політиків пристосувати інституції під свої короткотривалі інтереси та цілі.

Низька інституційна спромож­ність України підтверджується різ­ними міжнародними авторитетними оцінками чи індексами. Так, наприк­лад згідно зі Звітом про глобальну конкурентоспроможність Світово­го економічного форуму Украї­на посідає 86 місце серед 125-ти країн через брак сильних та над­ійних інституцій, що суттєво галь­мує розвиток належного урядуван­ня. Очевидно, що відсутність належ­ного врядування та низька інститу­ційна спроможність є серйозними перешкодами на шляху європейсь­кої інтеграції України.

Порівняння процесів демокра­тичної трансформації між країна­ми Центрально-Східної Європи та Україною вказує на те, що рівень та якість політичної конкуренції в Ук­раїні залишаються відносно низь­кими; в Україні існує проблема відсутності консенсусу політичних еліт, а також проблема нестабіль­ності та неефективності політичних інституцій. Усі ці чинники значно ускладнюють процеси державотво­рення, демократизації України і відповідно її європейську інтегра­цію.

 

Економіка та держава. - 2010.- № 1.- С. 97 - 100.

 

 

 

Ксенжек О.

Україна: бути чи не бути - ось у чому питання?

 

Назва може здатися непатріотичною або навіть непристойною, але у дійсності питання є, на жаль, дуже актуальним. Ми вже майже два десятки років перебуваємо в стані урочи­сто декларованої незалежності, але впев­неності в завтрашньому дні не відчуває­мо. Чому? Може, вихідні постулати нашої державної ідеї в чомусь не відпові­дають реальності й потребують переос­мислення? Спробуємо дуже коротко, зовсім «тезисно», визначити основні обставини нашого шляху від декларації до сьогоденного хаосу.

Оголосивши свою незалежність, Україна відразу виявилася в стані розд­воєння національної свідомості, чогось на зразок шизофренії. Такий стан триває вже багато років, і ніяких сприятливих ознак у перебігу хвороби не спостеріга­ється. Це дає підставу для страшного висновку: те, що ми за своєю природною наївністю й політичною неграмотністю приймаємо за якусь, нібито тимчасову, хворобу єдиної націй, тактично засвід­чує, що єдиної націй як такої, по суті, не існує. Є територія на ім'я Україна, яка населена двома різними «націями», роз­діленими не генетикою, не етнічній при­належністю, не мовою, а насамперед суто ідеологічними. явленнями й наста­новами, а також способом існування. Для однієї з них Україна - це батьківщи­на, унікальне місце на земній кулі, де жили попередні її покоління, живе нинішнє, будуть жити наступні. Друга - це не що інше, як залишок «совєтської нації» - продукту інтенсивної селекції народу в совєтські часи. Такий собі без­національний людський контингент, для якого Україна не є батьківщиною, а лише місцем проживання й одержання доходів.

Як однозначно свідчить досвід світової історії, ситуація, коли дві різні нації живуть на одній території, є нестійкою. Непереборні розбіжності рано чи пізно розв'язуються драматично. Іноді - фізичним знищенням однієї з націй або перетворенням її в рабів, іноді - асиміля­цією, тобто знищенням культури однієї з націй, іноді - розділом території, нерідко кривавим

За роки незалежності ступінь нестійкості тільки зріс, і розв'язатися вона може по-різному, але тільки не загальним братан­ням. Крайні варіанти - знищення однієї з «націй» або розділ території - здаються малоймовірними, але вибір між двома більш «м'якими» варіантами далі зали­шається невизначеним. Або гору візьме «совєтська нація», і ми опинимося знову, і тепер вже необоротно, у країні постсовєтського квазікапіталістичного феода­лізму - в «країні панів, країні рабів». Або у іншої «нації» - у громадян Укра­їнської держави - пробудяться хоча б біологічні інстинкти самозбереження й релікти національної відповідальності, і стане сміливості реалізувати, нарешті, шанс, що так неждано припав їхній Україні в 1991 році. При цьому варіанті розвитку подій нинішній «еліті совєтської нації» доведеться розпрощатися із мрією про перетворення України у свою вотчину.

Як нам ділити Україну? Багатьох таке питання може обури­ти (або насмішити). Деяких - з принци­пових мотивів, оскільки вони переконані в «соборності» України, єдності її наро­ду, неподільності її території й непоруш­ності кордонів. Інших - своєю безглузді­стю, оскільки є вагомі підстави вважати, що з розділом України вони, ті самі «інші», активні представники, умовно кажучи, «совєтської нації», в основному вже впоралися. Справді, найбільш «ласі» шматки її території давно вже перестали бути власністю народу, що її населяє. З'явилися претенденти й на акваторію. Основні галузі промисловості, що вва­жалися колись надбанням народу або народної держави, теж якимось незбаг­ненним, але, як чомусь вважається, законним чином, вислизнули з рук цього самого народу.

Отже, на матеріальному рівні ділити начебто вже майже нема чого. Деякий простір для вторинного або третинного перерозподілу ще залишився, але на тлі того, що вже здійснено, - це дріб'язок. Зараз на аукціон виставлені цінності іншої природи, такі як:

  • держава і її структури

  • влада

  • ідеологія

  • електорат

  • молоде покоління

  • майбутнє країни й нації.

Самого цього переліку, без усяких пояснень, досить, щоб усвідомити, наскільки серйозною є ситуація.

Усяка криза рано або пізно розв'язу­ється, але завжди за принципом «або - або». Або хворий починає одужувати, або його виносять... Третього немає. Але криза це не терикон, з вершини якого можна скотитися у будь-який бік з одна­ковим результатом. Криза - це вододіль­ний хребет, що розділяє дві долини, які належать басейнам двох різних рік, що течуть до різних морів. Зараз ми перебу­ваємо на гребені такого хребта. По один його бік лежить вкрита туманним сер­панком віртуальна країна Україна, для багатьох її громадян - це земля обітована. По інший - феодальні володіння якогось особливого племені, що сформува­лося внаслідок близькоспорідненого схрещування криміналітету й реліктів номенклатури збанкрутілої соціальної системи.

«То куди ж нам іти?». Ризикнути перевалити через хре­бет і піти у долину, що від Бога має бути нашою батьківщиною, або покаятися і повернутися у хлів, до якого звикли, під руку хазяїна? Вибір непростий, але вкрай відповідальний. Наша історична традиція безпомилково вибирати в кри­тичні моменти найгіршу альтернативу штовхає на другий, звичний шлях, думка про майбутнє й почуття громадянської гідності - на перший. Просуваючись саме першим шляхом, ми одержуємо можливість самі творити своє майбутнє, і від нас залежатиме, яким ми його ство­римо. Другий шлях веде в чужу долину, де в нас як нації майбутнього немає, де нам призначена лише роль «біомаси». Що ж, вибирайте! Тільки поверніться спочатку хоч на секунду до назви цієї статті й подумайте, чи не берете гріх на душу? Смертний гріх національного самогубства.

«Народ у нас мудрий» - це як посту­лат проголошують усі політики, розра­ховуючи використати легковір'я цього самого народу й його чутливість до при­мітивних і невигадливих лестощів. Але з чого йому бути таким вже мудрим при його майже нульовому або навіть від'ємному історичному досвіді? Від'ємному у тому сенсі, що наша історія значною мірою є пасивною. Це не стіль­ки історія того, що народ творив, скіль­ки що інші з ним робили. На такому досвіді багато мудрості не набудеш. Чи вистачить її решток народові України, щоб усвідомити, яка величезна історич­на відповідальність лежить на ньому. Чи вистачить йому духу і волі, щоб проти­ставити їх хижим планам стратегів неофеодалізму, а чи він безвільно ухиляти­меться від активної реалізації наданого йому долею унікального історичного шансу лише заради того, щоб зберегти за собою солодку звичку скаржитися на свою гірку долю?

Універсум. - 2010.- № 1-2.- С. 1-3.

 

 

Рибалко С.

Політико-інституційні передумови реформи місцевого самоврядування в сучасній Україні.

 

Інтереси місцевих громад нерідко перебувають на периферії політичних взаємодій. Водночас питання реформування місцевого самоврядування починаючи з 1991 року стоїть дуже гостро з огляду на брак систем­них зусиль із перетворень місцевого самоврядування. Попри те, що наша держава пройшла значний шлях трансформації у соціальній, культурній, економічній правовій сферах, конституційний стан місцевого са­моврядування не змінився. Структурно місцеве самоврядування сучасної України походить від ра­дянської моделі організації і реформується досить по­вільно.

Специфіка самого механізму ініціації реформ спри­чинює проблемність реформування українського місце­вого самоврядування з політологічної точки зору. Мотиви, пріоритети та інтереси реформування місцево­го самоврядування на декларативному рівні викладені в Європейській хартії місцевого самоврядування, до якої Україна приєдналася 1997 року. Сутність цього доку­мента, за яким уже протягом кількох десятиліть розви­вається місцеве самоврядування об'єднаної Європи, по­лягає в тому, що воно утверджується як окрема ланка місцевої влади, і є цілком самостійним і відокремленим від держави, незалежним від тріади основних влад. Крім того, місцеве самоврядування є основним проявом роз­будови громадянського суспільства від рівня окремих громадян і малих груп до самоврядних спільнот бага­томільйонних мегаполісів, тому принциповою основою побудови будь-якої держави на Європейському конти­ненті є розбудова місцевих громад, які об'єднуються у ширші муніципальні структури. Наступним етапом об'єднання є створення європейських регіонів, які перебувають між собою у горизонтальній взаємодії. Цей комплекс цілей, закладений у Європейській хартії місцевого самоврядування, потребує наявності політич­них умов, які ще не конституювалися в Україні.

Насамперед це ідеологічний консенсус щодо ре­формування місцевого самоврядування. Сьогодні політичні сили України ідейно і доктринально не ма­ють чіткого уявлення про кінцевий варіант реформу­вання місцевого самоврядування. Під питан­ням і напрям еволюції як такий: чи залишати радянсь­ку модель, чи еволюціонувати в бік цивілізованіших зразків. Нині багато хто з авторів стверджує, що ук­раїнська модель місцевого самоврядування має певні риси континентальної моделі. Але якщо де-юре місце­ве самоврядування є цілком самостійним і незалежним від державної влади, то де-факто воно пере­буває у зв'язках підпорядкованості з обласними дер­жавними адміністраціями й обласними радами.

Активність лобістських груп і груп інтересів місце­вого самоврядування гальмує реалізацію положень Європейської хартії. Лобістська діяльність в Україні за­конодавчо не оформлена і не врегульована, тому вона має неформальний і хаотичний характер. У розвине­них демократичних країнах лобізм і активність гро­мадських груп відіграє вирішальну роль у формуванні плану діяльності місцевої громади.

Важливою проблемою місцевого самоврядування є також відсутність мотивації для реформування всередині самоврядних структур. Негативне або нейтральне ставлення до процесу реформування зумовлене таки­ми чинниками: з одного боку - це спадок радянської організаційної структури і радянського способу прийняття політичних рішень, який не пе­редбачає врахування місцевих ініціатив і самостійного проведення реформ. З другого боку - це брак відповідальності на місцях за прийняття рішень. Крім того, існує традиція неформального підпорядкування центральній і регіональній ланкам державного уп­равління.

Другою основною проблемою реформування місцевого самоврядування є організаційна і норматив­но-правова структура державності, яка тісно пов'язує ланки місцевого самоврядування з функціонуванням центральних відомств і в багатьох випадках обмежує місцеве самоврядування регулятивною діяльністю ор­ганів державної влади. Місцеві представницькі та ви­конавчі органи жорстко пов'язані з реформуванням адміністративної територіальної структури загалом.

Політичні інститути зарубіжних країн, зокрема, Європейського Союзу, США та Канади впливають на місцеве самоврядування, що можна охарактеризувати як стимулювання інноваційного розвитку. Є дві групи чинників, які цьому сприяли: перша - історичний роз­виток країн Західної Європи та цивілізаційно-культурні умови; друга - інноваційний характер розвитку сучасної західної цивілізації. Специфіка впливу політичних інститутів зарубіжних країн, до яких нале­жать політичні партії, державна структура, громадські організації та рухи, а також групи інтересів, полягає в тому, що місцеве самоврядування виступає рівноправ­ним суб'єктом публічної влади, є основою легітимації політичної системи та формування демократії й гро­мадянського суспільства за вектором «знизу вгору».

Реформування системи місцевого самоврядування в країнах Західної Європи та Північної Америки (США та Канада) має багато національних особливос­тей, що зумовлює можливість збереження деяких етнічних назв муніципальних утворень, певних населе­них пунктів і різних розмірів місцевих громад. Також істотною особливістю політико-географічної детер­мінації реформування місцевого самоврядування є пе­реважання міського типу поселень і місцевих громад у західному світі, що визначає специфічний тип мен­тальності та внутрішньої організації цих спільнот. Спе­цифічними є й потреби цих громад у формуванні політичного керівництва.

Відповідно до місцевих особливостей у межах реалі­зації стратегії сталого розвитку місцеве самоврядування фактично самостійно розв'язує проблеми збалансова­ності економічного розвитку й охорони природного се­редовища. Тут велику роль відіграє підвищення політич­ної активності громадян. Роль органів урядово­го управління залишається суто технічною і полягає пере­важно в координації дій окремих відомств центрального рівня з місцевими громадами.

Отже, процес реформування місцевого самовряду­вання в країнах Заходу має характер поступових інновацій, імплементації дрібних змін. Останні відбувають­ся в межах практики функціонування органів управ­ління місцевого самоврядування та формування їхніх представницьких органів.

До чинників зовнішнього середовища, які можуть впливати на про­цес реформування місцевої влади, належать також громадські самодіяльні організації. Громадська активність може бути чинником, що спонукатиме до активнішого реформування місцевого самоврядування. Реформа місцевого самоврядування є процесом постійним, що відбувається відповідно до розвитку процесів у суспільстві загалом.

Віче. - 2001. - № 4. - С. 18-20.

 

 

 

 

Литвиненко О.

Яку модель позаблоковості ми вибираємо?

 

16 липня далекого 1990 року Вер­ховна Рада тоді ще Української Радянсь­кої Соціалістичної республіки ухвалила Декларацію про державний суверенітет УРСР. У цьому документі, який оповіс­тив про стратегічний союз між українсь­кими націонал-демократами та гнучкою частиною радпартноменклатури, що протримався до касетного скандалу 2000 року й дозволив закласти основи новітньої української державності, було урочисто сформульовано намір УРСР стати в майбутньому постійно нейтраль­ною державою, яка не входитиме у жод­ні військові блоки й дотримуватиметь­ся трьох неядерних принципів.

Саме положення про позаблоковий і без'ядерний статус України іс­тотно спростили - якщо, взагалі, не уможливили - стрімкий процес виз­нання незалежності України країнами Європи та світу в цілому. Ідеї позаблоковості і пов'язаного з нею без'ядерного статусу були вихідними для Основних напрямів зовнішньої політики (липень 1993 року) і першої Військової до­ктрини України (жовтень 1993 року).

Поза цим контекстом неможливо оцінювати і Будапештський меморандумі від 5 грудня 1994 року в якому РФ, США та Великобританія, вітаючи без'ядерний статус України, запев­нили її в поважанні суверенітету і те­риторіальної цілісності, незастосуванні погрози силою або економічного тиску й запропонували механізм кон­сультацій із питань безпеки. Саме цей документ де-факто розірвав п'ятирічну зв'язку між без'ядерним і позаблоковим статусом, підтвердивши перший і не згадавши про другий.

Цей етап завершився 1997 року підписанням Великого договору з Росією, а також Мадридської хартії про особливе партнерство з НАТО. Залишаючись позаблоковою країною, Україна докладала значних зусиль до розвитку відносин із Північноатлантичним альянсом. Тим часом позаблоковість, зберігаючи дис­танцію з Москвою, дозволяла актив­но діяти на західному напрямку.

І вже через п'ять років, у травні 2002-го, Рада національної безпеки і оборони України прийняла рішення про необхідність вступу до НАТО. Цей курс було законодавчо закріпле­но через рік у Законі «Про основи на­ціональної безпеки України». У пов­ній відповідності до міжнародних зобов'язань, цей закон містив надзви­чайно важливе застереження до поло­ження про євроатлантичну інтеграцію - при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з РФ.

Після помаранчевої революції 2004 року керівництво країни ухвали­ло рішення форсувати процес вступу до НАТО. У січні 2008 року прозву­чала заява трьох - президента, прем'єр-міністра і голови Верховної Ради — про приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Проте акцент робився не на практичних кроках, а на гучних деклараціях, а перманентна політична криза остаточно перетвори­ла проголошену мету в недосяжну в доступній для огляду перспективі. При цьому з відомих причин було фактично перервано діалог із Кремлем. Слід зазначити, що й тоді Україна не була членом жодного з наявних вій­ськово-політичних блоків.

Отже, зберігаючи понад 18 років свій позаблоковий статус, Київ при­наймні чотири рази (у 1994,1997,2002 і в 2005 роках) досить серйозно ко­ректував свій зовнішньополітичний курс і політику безпеки.

Передвиборна програма президен­та Віктора Януковича «Україна для людей» проголосила основним своїм зовнішньополітичним завданням збе­реження позаблокового статусу краї­ни.

Окрім головного завдання - за­безпечення ізоляціонізму, властивого нинішнім елітам, які відчувають свою недостатню конкурентоспроможність на світовій арені, позаблоковість може нині слугувати для досягнення при­наймні кількох цілей. По-перше, дистанціювання від Росії. Хоча теорема «Україна - не Росія» переконливо до­ведена ще Леонідом Кучмою, не буде­мо про неї забувати. При цьому заува­жимо, що відхід від Москви давно вже не означає наближення до Європи.

По-друге, дистанціювання від ЄС і НАТО. Ось тут уже точно активна політика Брюсселя із втягування до складу цих організацій Києву навряд чи загрожує найближчими роками.

І, по-третє, здобуття нейтрально­го статусу, тобто дистанціювання від усіх. Про це вже мовилося дуже бага­то. Однак відзначимо тільки один мо­мент. Ідеться про те, що такий підхід потребуватиме істотної корекції полі­тики Києва у сфері оборони і безпе­ки, а також фактичної відмови від дивідендів від чималого внеску в га­рантування безпеки у євроатлан­тичному регіоні. Адже вже тепер Україна як активний партнер НАТО має право розраховувати бодай на сприяння альянсу в обстоюванні її за­конних інтересів.

Зовнішня політика повинна забез­печувати здійснення внутрішньої, сприяти досягненню її цілей. Програма президента за основні завдання виз­начає входження України до числа двадцяти найбільших економік світу, збільшення кількості населення і подолання бідності. Досягнення цих пріоритетів насамперед потребує концентрації ресурсів, створення ефек­тивної, сучасної держави і відмови від безглуздих в економічному сенсі про­ектів. Чи доречним у цій ситуації буде значне збільшення військових витрат? Навряд.

Звісно ж, можна обмежитися змі­ною Закону «Про основи національ­ної безпеки» або прийняттям відповід­ного закону про основи внутрішньої та зовнішньої політики і більше нічо­го не робити. Буде дуже по-нашому. Та тільки сумнівно, що в такій ситуа­ції вдасться вирішити ще одне про­грамне завдання - забезпечити світо­ве визнання України. Зазначимо та­кож, що в зовнішній політиці, як і в бізнесі, надана послуга (поступка) вже нічого не коштує, тому компенсації мають бути обумовлені й підтверджені заздалегідь. Ідучи на поступку, слід дуже добре розуміти, що дасть за неї партнер. Така мова добре знайома і зрозуміла всім стратегічним партне­рам України - і Москві, і Брюсселю, і Вашингтону. Ну, а наша специфіка спонукає сформулювати ще одне дуже важливе запитання: хто отримає цю вигоду у відповідь на поступку - краї­на чи конкретні люди, котрі її нада­дуть?

Втім, усі ці запитання досить тра­диційні. А ось яка модель позаблоковості необхідна для успішної бороть­би з транскордонною організованою злочинністю, наркотрафіком, незакон­ною міграцією, торгівлею людьми, кіберзагрозами, піратством, нарешті?

У цій ситуації найраціональніше - взяти тайм-аут на прийняття кар­динальних рішень, у тому числі й на законодавче закріплення де-факто чинного позаблокового статусу, тим більше що це нічого принципово не змінить. Цей час слід використати для вироблення взаємоприйнятної моделі позаблоковості України на найближ­чі роки в активному діалозі з Росією, країнами ЄС і США, а також КНР.

Хоч і маленьким, але реальним кроком на цьому шляху має стати ек­спертне обговорення зазначених пи­тань на Міжнародному форумі з пи­тань безпеки, що відбудеться у Львові 15-16 квітня 2010 року.

І останнє. Ден Сяо Пін писав: «Не важливо, якого кольору кішка, голо­вне - щоб вона ловила мишей». Навряд чи для України така вже важ­лива назва курсу - головне, щоб він забезпечував державний суверенітет, територіальну цілісність і успішний розвиток країни на основі підтриманих більшістю населення європейських цінностей.

Дзеркало тижня. - 2010. - 27 берез. (№ 12). - С. 5.

 

 

 

Стуканов С.

Бути з Європою.

Пропозиція утворення но­вої союзної держави пролунала 18 березня з вуст голови комітету Державної Думи РФ з економічної політики та підпри­ємництва Євгена Федорова, кот­рий заявив, що вже через півроку може бути опубліковано програ­му створення об'єднаної держави, до якої увійдуть Росія, Україна та Білорусь. На думку депутата, зад­ля того, «щоб громадянам Росії, України та Білорусі жилося кра­ще, ніж у будь-якій іншій держа­ві Європи, нам необхідно запусти­ти ці прискорювачі економічних процесів». При цьому, посилаю­чись на бажання українських ко­лег, він схвалив ідею розташуван­ня столиці у Києві.

Українська влада не забари­лася з відповіддю на озвучену Федоровим пропозицію. Зрозу­мівши, що йти на економічні поступки без суттєвих поступок політичних з боку України Ро­сія наміру не має, 26 березня в ефірі одного з політичних ток-шоу віце-прем'єр-міністр з гума­нітарних питань Володимир Семиноженко заявив, що ідея сою­зу трьох держав не позбавлена сенсу і потребує обговорення, адже Україні слід визначитися зі стратегією розвитку. Дана заява, радше за все, є жестом, покликаним при­хилити Росію та зробити її пос­тупливішою в газовому питанні, а отже, навряд чи потягне за со­бою реальні дії (так, голова МЗС Костянтин Грищенко того само­го дня запевняв, що Україна й надалі рухатиметься до ЄС). Втім, не виключено, що вона розрахована не тільки на зов­нішнього, але й на внутрішньо­го адресата — українського гля­дача, якому в такий «невимуше­ний» спосіб натякають на ймо­вірні сценарії й тим готують думку громади.

Риторика про так звану еконо­мічну вигоду, якою обґрунтовуєть­ся доцільність утворення союзу України, Росії та Білорусі, не є ані оригінальною, ані новою. Вона є старим і не раз випробуваним ме­тодом, який Росія незмінно засто­совувала і за царату, і за радян­ської влади, аби, апелюючи до найпримітивніших потреб пев­них верств суспільства, дискреди­тувати українську владу та втяг­нути Україну до сфери свого впли­ву (слід зауважити, що на цім пе­релік «доцільностей» аж ніяк не завершувався — скажімо, деякі ін­ші прошарки, як-от інтелігенцію, навпаки, приваблювано можливіс­тю задоволення духовних потреб шляхом долучення до кращих зразків світової культури — на противагу буцімто містечковій і другорядній культурі україн­ській). Мовляв, замість того, що­би «робити конкретні та реальні справи» і дбати про населення, що животіє, українські можнов­ладці бавляться у демократію та переймаються малоцікавою і, за великим рахунком, нежиттєздат­ною українською культурою, силоміць нав'язуючи її суспільству. Звідси — «логічний» висновок, що демократія в Україні не спрацюва­ла як із економічної, так і з полі­тичної перспективи, а отже, кон­че необхідно об'єднатися, пере­давши владу тим, хто на ній розу­міється, — себто Кремлю.

Як переконливо доводить попередня історія стосунків України та Росії, будь-які сою­зи між ними завжди і немину­че завершувалися для України втратою політичної самостій­ності, а отже, перетворенням із суб'єкта історії на її матеріал. Про жодне об'єднання на кшталт ЄС тут не йдеться — на даному етапі свого розвитку Ро­сія не є готовою до рівноправ­них стосунків з сусідами і зав­жди прагнутиме грати першу (якщо не єдину) партію.

Звісна річ, Україна у скла­ді російської/радянської імпе­рії ніколи не становила класич­ну колонію, яка характеризу­ється, зокрема, тим, що її ви­хідці не мають однакових прав і можливостей із мешканцями метрополії. Добре відомо, що українці і в Російській імперії, і в СРСР завжди посідали най­вищі посади. Втім, ці можли­вості кар'єрного й іншого зрос­тання не були безумовними: аби реалізуватися в такому со­юзі, вихідці з України мали зректися (принаймні на позір) своєї національної стати на засади «всеросійськості» або згодом «радянськості» — отже, де-факто «російськості». Не варто доводити, що за таких умов це була вже чужа, не українська гра — і, відповідно, чужа істо­рія, котра невідворотно вела до «духовної і фізіологічної смер­ті» (Юрій Андрухович). Інакше кажучи, до перетворення Укра­їни на суто географічне понят­тя, населення якої не повинно мати жодних ментальних, культурних чи будь-яких ін­ших відмінностей із населен­ням метрополії («общерусский» або «советский» народ). У конкретно-історичних умовах даний процес, що роз­тягнувся не на одне сторіччя, призвів до утворення декількох типів української людини. По-перше, тієї, що опиралася ду­ховній смерті і тим прирікала себе на страту фізичну (в межах імперського дискурсу таких оз­начувано мазепинцями, петлю­рівцями або бандерівцями). По-друге, тієї, що намагалася про­сувати українську справу ле­гальними методами (освіта, на­ука, література). Зрештою, тієї, що (свідомо чи мимоволі) оби­рала шлях найменшого опору і приймала пропоновані імпері­єю правила гри. Ідеться про так зване «малоросійство».

Під малоросійством розуміємо від­мову своєму центрові у суб'єктності, центральності та повно­цінній легітимності на користь центру зовнішнього. Із цього ясно, що дане явище не є суто українським, не означує при­хильність до якоїсь конкретної столиці. У різні періоди нашої історії вектори прихильності змінювалися, проте сутність за­лишалася та сама — брак «самолегітимації» (Г. Дичковська) та «духовної суверенності» (Є. Маланюк).

«Малоросійство, хоч явище часте й кількісне, — найменш дотикало основну на­шу національну масу — селян­ство (що нас не мусить особли­во тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й пе­редовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що ма­ла виконувати ролю мозкового центру нації». Відтоді, мірою поширення радянської освіти, комплекс малоросійства серйозно вразив й інші прошарки населення, проте й надалі переважає серед освічених верств. Про згубні наслідки такої «освіти» вираз­но промовляють соціологічні дані, які засвідчують обернено пропорційний зв'язок між рів­нем освіти та національною сві­домістю громадян: що вищим є перший, то слабшою є остання. Так, згідно з дослідженнями І. Прибуткової, 2000 р. частка осіб з початковою і неповною середньою освітою, які назвали рідною мовою українську, складала по Україні 67,9%; в групі осіб із середньою загаль­ною спеціальною освітою цей показник дорівнював 60,9%, з середньою спеціальною — 56,5%, з незакінченою ви­щою — 44,7%, нарешті з ви­щою—37,6%.

Власне, означена соціологія (вкупі з деякими іншими чин­никами) й зумовила з'яву, а за радянських часів — утвер­дження уявлення про україн­ців як про селянську націю — уявлення, яке почасти було сприйняте й самими українцями. Власне, звідси ж (впро­ваджуване й поширюване через освіту) масове уявлення про не­самостійність українського по­літичного, а відтак і культурно­го процесу, про його периферій­ний та додатковий (чи придат­ковий) щодо загальноросійського історичного процесу ста­тус. Власне, звідси ж — недос­татня свідомість реальних нас­лідків поновного об'єднання з Росією, або ж — саме внаслідок усвідомлення — виразне ба­жання їхнього настання.

«Напружене творення Ду­хової Суверенності! — ось ре­цепт, що був, є і буде найбільш трудний, але й найбільш істот­ний і всеобіймаючий», — вис­нував п'ятдесят років тому Єв­ген Маланюк. Напружене тво­рення духовної суверенності — ось рецепт, що й нині видаєть­ся найпершим із точки зору ствердження української дер­жавності.

Певна річ, політика впли­ває на історію (точніше, на істо­ріографію). Отже, якщо об­ґрунтувати положення про іма­нентність (себто більшу чи мен­шу органічність та самодостат­ність) українського історично­го процесу (складовими якого є політичний, економічний, культурний тощо), на яку ук­раїнці спромоглися й за періо­ду бездержавності, сьогодні, по здобуттю держави, маємо тим паче докласти всіх зусиль, аби утвердити його се­ред широких (і передовсім осві­чених) верств населення. Та більше — духовна суверен­ність, що значить орієнтація на власний центр, визнання за со­бою центральності та самодос­татності — ось основні переко­нання, що мають бути ґрунтом реалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Виходя­чи з цього, союз із Росією не мо­же бути на часі, позаяк заледве чи сприятиме (а правду кажу­чи, суперечитиме) даній наста­нові. Чи сприятиме цьому ЄС — теж слід обміркувати. Словами Ю. Андруховича, «бу­ти з Росією для України згуб­но — це духовна і фізіологічна смерть, у чому можна було пе­реконатися протягом трьох з половиною століть. Бути з Єв­ропою, можливо, те саме, але в цьому ще варто переконатися».

День.- 2010.- 31 берез.- С. 1,4.