Андрій Олександрович Будугай

Андрій Будугай постав перед фактом свого народження 23 вересня 1966 року в сім’ї робітників у селі Московському Ізобільненського району Ставропольського краю, в Росії. Проживши на Кавказі всього 9 діб, на десятий день він відправився з батьками у свої перші мандри: батьки вирішили повернутися на малу батьківщину матері на Бердянщину (Запорізька обл.).

Перші 6,5 років дитинства Андрій провів у бабусі Василіси в селі Бердянському Бердянського району (дідусь Яків був ковалем у четвертому коліні, а помер ще за 12-13 років до народження хлопчика). Потім – переїзд до батьків у Бердянськ, півроку відвідування дитсадка, а пізніше – шкільне дитинство, яке тісно пов’язане з 8-річним навчанням у Бердянській СШ №4.

Завершення навчання в школі припадає на 1981 рік. У тому ж році Андрій вступає на 1 курс стаціонару відділення плодоовочівництва-виноградарства в Бердянський технікум виноградарства й виноробства. Десь на третій курс припадають перші поетичні спроби.

У березні 1985-го року закінчив технікум. Пропрацювавши кілька тижнів робітником виноградарної бригади в Одеській області,24 травня пішов служити в армію водієм. Служба проходила в Ленінграді, що дало Андрієві можливість значно підвищити свій культурний рівень: практично постійні відрядження для того, щоб робити флюорографію солдатам, офіцерам, службовцям, курсантам по різних військових частинах і училищах, розташованих як у самому Ленінграді, так і в мальовничих його околицях (Петергофі, Пушкіні, Павловську, Гатчині та інших), перебування в середовищі військово-медичної інтелігенції, можливість спілкуватися з багатьма людьми зовсім різного плану, відвідувати всесвітньо відомі музеї, ходити на концерти, в театри, в найкращі кінотеатри – усе це разом взяте не могло не накласти відбиток на свідомість людини, яка хоч трохи тягнеться до світлого. Не став у цьому плані винятком і Андрій.

Улітку 1987 року – демобілізація і вступ на зооінженерний факультет Української сільгоспакадемії в Києві (нині – Національний аграрний університет). Треба сказати, що корпуси й гуртожитки академії стоять між парком імені Максима Рильського і Голосіївським лісом – місце, яке своєю природою багато чим нагадує перебування в казці. Андрій та його друзі на першому курсі потрапили й на цикл зустрічей, які носили назву «Зоряний ключ». Вів їх велетень українського духу письменник Олесь Бердник, а допомагав його друг і видатний кобзар Василь Литвин. Відвідання цих зустрічей, пізнавальних лекцій товариства «Знання» в Київському планетарії, Будинку вчених, відвідування театрів, концертів, музеїв, знайомства з цікавими людьми – це був якісно новий етап у становленні Андрія, який водночас можна назвати логічним продовженням того, з чим він зіштовхнувся в Ленінграді. У цей же період Андрій за допомогою друга Валерія Маринченка почав грати на гітарі, що незабаром його підштовхнуло писати не тільки вірші, але й пісні – тексти й мелодії до них.

У другій половині грудня 1990 року в Республіканському планетарії проходить цикл у 7 лекцій з якоїсь там теософії. Тематика лекцій зацікавила Андрія та його друга Віктора Микитенка. Під час лекцій Андрій пережив величезний стрес, бо опинився в зовсім несподіваному для себе світі, де гостя з Новосибірська Тетяна Федорівна Антонова говорила про речі, які він практично зовсім не розумів, але, водночас, які не міг не слухати: він не пропустив жодної з решти лекцій. Він відчув, що це – саме те, що він підсвідомо шукав усі свої 24 роки й почав цілеспрямовано вивчати все, що стосується езотеричної філософії. Атеїзм, в якому був вихований Андрій, почав сам собою руйнуватися. Ставши на духовний шлях, він ніколи про це не пожалкував.

31 жовтня 1994 року, через три з половиною роки напружених пошуків і духовних мандрів по території колишнього Радянського Союзу, Андрій повертається до батьків у Бердянськ. Через пару місяців шлях приводить Андрія в народний театр юного глядача «Данко» при міському палаці культури, де він знайомиться з багатьма цікавими людьми, у тому числі й з Ольгою Дмитрівною Ковтун, викладачем української літератури в Бердянського держпедінституту й водночас ведучої дитячої передачі «Веселка» на місцевому телебаченні, на якому вона працювала за сумісництвом уже другий рік, з самого моменту його створення (спочатку як диктор, а потім вже як ведуча авторської передачі).

Наприкінці зими 1994-5 років Андрію, коли він читав книгу Елізабет Хейч «Посвячення», наче почали відкриватися глибини слова, які до цього проходили повз його увагу. Він був вражений тим, що у мові те, до розуміння чого він іноді йшов не один рік, часто лежить ледь не самій поверхні: треба тільки зіставити слова і поняття між собою. Самі собою почали утворюватися цілі ланцюги, в яких лексеми поєднувалися між собою або за смислом, або за формою. Пішли потужні енергії, якими Андрію хотілося поділитися з іншими. Проте ніхто його тоді не міг зрозуміти й підтримати. Ніхто, окрім Ольги Ковтун. Обговорення мовно-езотеричних проблем поступово перейшло в більш широку площину й привело до того, що 30 серпня 1995 року Ольга й Андрій розписалися й створили сім’ю. 9 січня 1997 року у них народжується син Богдан.

У 1998 році Андрій закінчив факультет української філології Бердянського ДПІ. У 1997-1998 роках працював науковим співробітником Бердянського художнього музею імені Йосипа Бродського, потім – керівником літстудії «Неопалима купина» в Центрі дитячо-юнацької творчості імені Євгенії Руднєвої м. Бердянська, яку за рік до цього створила його дружина. У цей же час у тому ж ЦДЮТ відвідував хорову академічну капелу вчителів «Промінь», якою керував і керує зараз талановитий музикант Іван Іванович Іванченко. Дружина ж виступала на концертах капели в ролі конферансьє.

Вересень 2001 року був особливий для сім’ї: 03 вересня дружина Ольга поїхала працювати в Київ у Національний авіаційний університет, а 17 вересня туди ж виїхали Андрій і син Богдан. Цей крок сім’я була вимушена зробити через те, що Богдан захворів на таку хворобу, як ранній дитячий аутизм, а в Бердянську для дітей його типу не було передбачено жодного закладу. У Києві сім’ї на допомогу прийшла приватна «Школа-Життя» на чолі з директором Марією Василівною Щибрик, мамою дочки, яка захворіла раніше від Богдана на аутизм у наслідок неправильно зробленого щеплення. Богдан потрапив у колектив, де з розумінням ставилися до нього самого і до проблем його батьків.

22 листопада того ж року Андрій їде на п’ятимісячну спеціалізацію з болгарської мови в Софійський держуніверситет (Болгарія), а після повернення в Україну теж влаштовується працювати (спочатку лаборантом, а потім і викладачем) у НАУ. А через рік з невеликим, а саме 03 жовтня 2003 року, родина переїжджає жити в Переяслав, влаштувавшись на роботу в ПХДПУ імені Григорія Сковороди. Андрій спочатку працював у відділі дистанційної освіти, а з грудня 2004 року – редактором університетської газети «Педагогічні обрії», де одним із нововведень започаткував літературну сторінку, в якій друкуються вірші й художня проза студентів, викладачів і співробітників ДПУ.

Досліджує духовне, космічне значення слова. Свої вірші, пісні й наукові статті про вагу слова й на інші духовні теми друкував в Україні, Росії й Болгарії.

Має утворчому доробку, крім ряду пісень на власні вірші та тексти інших поетів, також ще пісні, покладені на музику композиторами Миколою Ведмедерею (м. Лозова), Вірою Мілусь (м. Бердянськ), Іваном Іванченком (м. Бердянськ), Валентиною Кірносовою (м. Бердянськ), Катериною Любомудровою (м. Ростов-нД, Росія), Віктором Тузиком (м. Переяслав-Хмельницький).

м. Переяслав-Хм., 07-09.04.2007, сб.-пн.