Помер сусіда. Не близький, малознайомий. Віталися, коли зустрічалися в під'їзді, якось зіграли кілька партій у шахи і моя повага до нього зросла. оскільки він грав набагато сильніше, чому ми й не стали партнерами. Років зо два я не бачив його і не помічав відсутності. А оце помер. Тож коли заграла духова музика, я сказав дружині:
-- Ходімо постоїмо. На цвинтар не поїдемо, а постояти біля під'їзду - сусідський обов'язок.
Пішли. Постояли. Повернулися і забули. Наче камінь під воду пірнув і вода знову зімкнулася. Тільки час стрімко летить. Згадали про це, коли зайшла його вдова - Валентина - і запросила на сороковини.
Не зовсім зручна ситуація. Ми вже в тому віці, коли поменшало власних друзів і в нову компанію не вельми охота вливатися. Та й на цвинтар не їздили, на дев'ять днів не запрошували. Але ж поминки. Не гарно відмовлять.
-- Я тільки рідню і вас запрошую, -- сказала Валентина. - Вдячна, що не відмовили.
Тільки закрили двері -- знову дзвінок. Дільнична лікарка прийшла без виклику, бо бібліотеку нашу домашню перечитує.
-- Валентина теж на сороковини запросила. Не віриться, що вже сорок днів, -- сказала і пояснила: - Валя подруга моя зі школи. Троє нас було, тепер тільки ми.
Де поділася третя ми не запитували. Мало що трапилося. А лікарка продовжувала:
-- Гарною смертю помер її чоловік. Майже два роки не вставав з постелі. Але як вона його обходила! За всю свою лікарську практику такої турботи не бачила. Як кажуть, до останнього подиху.
На сороковини прийшли лише ми. Лікарка захворіла, сестра небіжчика вирішила справляти у себе вдома і всі його друзі по роботі пішли туди. Знову незручна ситуація: про що розмовляти, коли немає спільних спогадів. Втішали, як могли, але відчували, що вдова вже виплакалася раніше, бо знала - хвороба чоловіка невиліковна. Дивна то була компанія. Портрет у чорній рамці, вдова у чорному і ще двоє майже незнайомих людей ні вдові, ні небіжчику.
-- Тридцять років прожили в одному під'їзді і нічого не знаємо один про одного, -- сказав, а Валентина поправила.
-- У березні тридцять буде - 22-го. У той же день мене пограбували. І хто б ви думали… 
Третя поминальна чарчина таки зробила свою справу, вдова стала балакучіша, а виговоритись перед незнайомими людьми іноді легше, ніж серед найближчих родичів.
Ми теж згадали, що переїхали в новий будинок в перший день шкільних весняних канікул. Чули й про крадіжку, але не знали, в кого саме. А запам'яталося це ось чому. Будинок довго не здавали, тож переїжджали всі майже в один день. Звісно ж, була метушня, ніхто нікого не знав, ніхто не розумів, чи заносять, чи виносять щось із квартири. Тоді у Валентини й винесли те, що вона щойно завезла. Але вдова вже поринула в свої згадки.
-- Третій він у мене чоловік, -- згадала небіжчика і додала. - А замужем була майже вперше. Давайте фото подивимося.
Гортати тіні минулого чужого життя без коментарю неможливо. Валентина дорослішала на очах - з немовляти до юності. Не хотілося, щоб вона виглядала на фото сьогоднішня. Юною вона була справді вродливою.
-- Тато розбишакою мене називав, бо я все з хлопцями водилася. А ті дружили зі мною, а одружуватися почали на інших дівчатах. Мені вже двадцять два стукнуло, а претендента на руку й серце не мали. Тоді тато утнув таку штуку. Купив мені однокімнатну кооперативну квартиру і сказав: "Буде своя хата, будуть і женихи".
Батько наче в воду дивився. Вже на третій день один із женихів запропонував до неї переселитися. Але Валентина була дівчиною суворих правил: "Перша шлюбна ніч буде тільки після розпису". Три місяці вона на поріг не пускала свого нареченого, котрий завалював її квітами і солодкими словами. Але шлюбної ночі так і не сталося. Після розписування у весільному платті вона впала з балкону п'ятого поверху, поливаючи квіти. Батьки зробили все для доньки, а медикам зробити диво допомогли щедрі гроші, навіть як на ті часи. Дівчину зібрали буквально з частин, а потім почалося: чи виживе, чи розмовлятиме, чи ходитиме? Родичі доглядали її цілодобово, тільки чоловік не прийшов до неї жодного разу.
-- Мені дружина-інвалід не потрібна, -- вже потім передали його слова. А на житло претендував, та батько швидко "відшив" непрошеного жениха.
А молодий організм брав своє. Вже через півтора року зникли всі болі. Тільки зір дещо погіршився і лікарі сказали, що дітей у неї не буде ніколи.
-- З другим чоловіком я прожила всього три місяці. І знаєте, що трапилося. Зрадив він мені. І з ким? З моєю найкращою подругою, яка нас і познайомила.
Теж чудернацька історія. Валентина любила спостерігати з вікна, як чоловік іде на роботу чи повертається додому. Вже через місяць не надала значення тому, що він йде на роботу на годину раніше. Вразило інше. Вона перестала його бачити з вікна. Невже почав ходити на іншу трамвайну зупинку? А якось побачила, як він поспішав з роботи. Почала стіл накривати, а його нема й нема. Може стрів когось? Щоб згаяти час, подзвонила подрузі, яка мешкала двома поверхами нижче. Та відповідала наче спросоння.
-- Знаєш, мого чоловіка немає вдома. Бачила ж, ішов, а нема й нема, -- сказала довірливо, а подруга відповіла металевим голосом.
-- Досить у піжмурки гратися. Він уже в себе вдома. У мене. Як і всі, він хоче мати дітей.
Такого віроломства Валентина не чекала. Виходить, два місяці він ходив на роботу через подругу. Та й проблеми дітей вони обговорили ще до заміжжя.
-- Це й краще, -- сказав тоді він. - Не треба нічого боятися. Жити в одному під'їзді з колишнім чоловіком і колишньою подругою вона не змогла. Помінялася з доплатою, в центрі. Батьки купили їй нові меблі і все необхідне до дрібниць. Валентина помінялася зміною, аби ніхто не бачив її капітуляції. Та й нікому до неї діла не було. Будинок був новим, тож новосели займалися своїми справами. Прийшла увечері - двері навстіж, а з квартири зникло все, крім меблів. Навіть ложки, виделки і модний тоді кришталь. З речей залишився тільки фотоальбом з видраною найкращою фотографією, де Валентина приміряла коштовну брошку, подаровану татом на шкільний випускний вечір.
Ця брошка й підвела злочинця, коли той намагався закласти її в єдиному тоді в Запоріжжі ломбарді біля Центрального базару.
-- Яке ж було моє здивування, коли я впізнала його. Це був той самий водій, який перевозив мої речі в нову квартиру. Перевіз і сам же вивіз їх назад, -- чомусь радісно сказала Валентина і приємно посміхнулася.
Потім був суд. Валентина зрозуміла, що ніяких речей, окрім брошки, назад вона не отримає, але на суді сказала так.
-- Я нікому не бажаю зла, бо сама бачила його предостатньо. На покаранні цього чоловіка не наполягаю.
Але суд є суд. Тим більше, що вина доведена. Але оскільки потерпіла нічого не вимагала, то йому, як кажуть, дали по мінімуму. Заможні батьки знову придбали все необхідне для доньки, і життя покотилося своїм ходом. Тільки тепер Валентина десятою дорогою обходила усіх залицяльників.
А через півроку прийшов лист з виправно-трудової колонії. Від злодія. Валентина спершу злякалася, як він її розшукав, а потім згадала, що прізвище і адреса були в квитанції, яку їй виписали за машину. Та й вкрадені речі не всі були безіменними. Лист був довгим. Звичайнісінька тюремна бравада про загублені молоді роки, про надію розпочати все спочатку. Але останні слова вразили: " Ви мене обікрали більше, ніж я вас". Кілька тижнів вони не йшли в неї з голови, а рішення прийшло раптово в зв'язку з відрядженням до міста, де була колонія. Захотілося спитати віч-на-віч, чим же вона його обікрала.
Вона не представлялася родичкою чи нареченою, тож їй було дозволено короткочасне побачення в присутності наглядача. Передала дозволені продукти і всі п'ятнадцять хвилин тільки й допитувалася:
-- Ну чому ж це я вас обікрала? Я ж навіть на суді просила, щоб зменшили вашу провину.
А він на прощання мовив: "Знаєте, я можу віддати вам і найдорожче". І показав фотокартку, видрану з альбому.
Коли побачення закінчилося, наглядач сказав мені: "А чоловік він путящий. Працює за трьох. А в перервах щодня фото ваше розглядає". Потім листи надходили ще й ще, але Валентина не відповідала. Нащо собі голову забивати болячками якогось злодюжки.
А тим часом старі рани дали про себе знати. Пережила кілька операцій. Батька вже не було, а мама стала якась з причудами. Лишилася тільки подружка - дільнична лікарка, але й до неї Валентина ставилася вже трішки не так.
Коли вона розплющила очі після чергової операції, то побачила свого усміхненого грабіжника з квітами і пакетом у руках.
-- Не говори нічого, -- сказав він. - Але знай, мені йти нікуди. Прийшов до тебе, життям своїм спокутую свою вину.
Чи в напівмаренні, чи після наркозу Валентина вказала на тумбочку і сказала: "Там ключі. Візьми".
-- Я тоді ще довго хворіла. Думала, не виживу. Але Микола, так звали її чоловіка, мене витягнув буквально з того світу. Я й здалася йому на милість. Спочатку боялася, а потім повірила в щирість його намірів. Двадцять сім років жили душа в душу.
Ось як воно буває. Жили поруч і нічого не знали про чужі чорні і світлі дні. Цікаво було б послухати про все від самого Миколи. Але вже не почуємо.