Тоді в інститутах не давали відстрочок від армії. І його забрали, здається, із третього курсу. Я навмисне (хоч і зробити це просто - живемо ж в одному місті) не наводжу довідок, прагну за уточненням несуттєвого не розхлюпати настрій, той чар, який (об'єктивно!) напрацював навколо себе Анатолій Рекубрацький!
Він тоді з'явився у військовому одязі - молодий, підтягнутий, переповнений армійськими легендами (бо таки в розповідях мрійника-поета важко розрізнити: де правда, а де фантазія).
- Хто там зібрав компанію на п'ятачку?
- Та то Рекуба!
Від нього я довідався, яким буває армійський старшина, чому в армії ложка люмінєва, а не алюмінієва, як треба вести себе в разі загрози ядерного вибуху, і ще багато чого такого, про що й сам собі не можу повідати повністю...
Одним словом, Анатолій Рекубрацький ходив живою легендою, таки приваблюючи до поетичних лав чимало юних неофітів. Він був тою ланкою в поетичному світі інституту, в житті літоб'єднання, якої (перебираю в пам'яті всіх знайомих літераторів) не заміниш ніким. I це не тільки моя особиста думка. Доскіпливі журналісти газети "Запорізька правда" ретельно дослідили, як бурхливо розпочиналася творча біографія поета: "Анатолій Рекубрацький до великої літератури увійшов, а точніше увірвався одним-єдиним віршем, який опублікував дев'ятнадцятилітнім спочатку в "Запорізькій правді", а потім у журналі "Дніпро" в 1964 році. Розповідає викладач Запорізького педучилища Світлана Григорівна Коваленко: "Поява цього вірша викликала справжній бум у тогочасному дівочому середовищі. Дівчата всієї України переписували поезію "Проводи" до своїх альбомів (була тоді така мода), цитували в листах до армії своїм хлопцям. Цікаво, що через роки й роки багато моїх вихованок знали цей вірш напам'ять. Виявляється, то мами передали у спадок цей вірш своїм дочкам".
А як же сприйняли поезію хлопці, ровесники Анатолія? Розповідає колишній запоріжець, а нині київський актор Микола Князєв: "Так трапилося, що "Запорізька правда" з цим віршем вийшла в той день, коли Запоріжжя проводжало до армії цілий ешелон хлопців. Звісно ж, колона призовників розмела запорізькі газети в усіх кіосках. Хто загортав ковбасу, хто брав газету на згадку. Увесь ешелон запоріжців потрапив до однієї військової частини в м. Котовську Одеської області. Багато хлопців (і я теж согрішив) послали цього вірша до окружної військової газети, але... кожен під своїм прізвищем. Хто ж міг знати, що автор серед нас. Масове плагіаторство викликало інтерес у газеті, прислали офіцера-кореспондента. Усіх "авторів" зібрали на "розборки". Анатолій гаряче доводив своє авторство, обізвав когось із офіцерів йолопом, за що й отримав три доби арешту.
- Всього три доби, - кепкували ми над ним, - он Шевченко роки був у засланні.
- Так у нього ж сатира на царя, - всерйоз відповідав Анатолій. - А в мене лірика для дівчат.
Повірили йому тоді, коли в грудні вийшов журнал "Дніпро", №12. Потім у роті встановилася така традиція. Під час вечірньої перевірки, коли доходило до прізвища Рекубрацький, старшина робив паузу, обводив поглядом стрій і вигукував:
- Поет!
- Я, - гордо відгукувався Анатолій. І щоразу всі реготали."
Вже після армії надзвичайно популярна серед молоді "Радіостанція "Юность" передала добірку поезій Анатолія Рекубрацького - в перекладі російською. А от вірш "Проводи" прозвучав українською мовою. До цього українською мовою в російській пресі був надрукований тільки вірш П.Тичини "Партія веде". Тоді ж молодий поет отримав свій перший мішок листів-відгуків з усіх куточків Радянського Союзу. Причому, листи знаходили автора й за такою адресою: м.Запоріжжя, поету Анатолію Рекубрацькому. Чи не тому, критики й донині цитують рядки цього вірша.

В степу гудки столунять без упину,
Летять привітом до твоєї хати.
Над паровозом дим, немов чуприна,
Яку забули знять у військкоматі.

А ще мені запав у душу вірш про клен, який всю ніч стукав у вікна золоті. Не було у тім вірші жодних подій, програм, сюжету, тим паче - партійних планів. А був у ньому просто вихлюп степової душі, яка, зберігши свою первісність, мов камертон, відгукувалась (критик би сказав: рефлексувала) на грозу, на такі безкінечно багаті барвами видихи рідної природи, з яких тільки-тілечки вродився і ти... Особливо оте: "Буястими громами!" Справді наївнохлоп'яцьке, степове. Я б сказав: вуличне, мирянське, обвіяне юнацьким фольклором, гульбищами до ранку: буясті...
Це не передаси. Це треба відчути. Як поетичний рядок, як перший поцілунок. Поцілунок степу.
А нас одно смикали, одно питали-навертали: а де магістральна лінія, а яка ідея? Та ото ж і ідея - прокинутися вранці після грозової ночі, наче перемитим. А з листка на листок перекочуються прозорі - аж сині краплі. А зі станції чути паровозні гудки. А світ увесь - до билиночки - твій. Бо відчуваєш ти його не окремо, а в собі... Наче він тобою думає, відчуває...
І пишеш ти, щоб похвалитись усим оцим... Щоб було від кого почути подібне навзаєм...
Знайомились хлопці на перших обласних семінарах обдарованих школярів, а потім іще й на олімпіадах, шахових змаганнях. Прилітали, як барвисті степові метелики, із своїх новоукраїнок, хитрівок, царекостянтинівок. Знайомились і вже не випускали один одного з поля зору весь вік: Саша Абліцов, Гена Літневський, Вася Моруга, Саша Шостак. Усі мали потужну генетику, майже всі прекрасно грали в шахи. І були непоступливі, як півні. Коли збиралися разом (у гуртожитку чи в редакції якоїсь газети) обов'язково сідали за шахи. На висадку. Часто - до ранку. Анатолій Рекубрацький не переставав носитися з мрією провести шаховий турнір між шахістами-літераторами і - хоч усім Запоріжжям! Вірив, що наша команда будь-кого покладе на лопатки. I треба сказати - не безпідставно. Одне тільки могло завадити - імпульсивність, не шахові, поетичні характери. Хлопці (тільки дивись!) могли провести блискучу комбінацію, а потім (од перепаду ніжності) ляпнути, віддавши задарма фігуру.
Розповідаю все це. Відходжу подалі все з однією метою - щоб наблизитись до тої атмосфери, в якій жив Анатолій Рекубрацький, в якій "варилися" усі ми.
Анатолій, як і більшість із нас, паралельно із навчанням підпрацьовував, дописуючи в обласні газети. А після інституту пішов працювати до "Кози" - так називали ми проміж себе "Комсомолець Запоріжжя".
Одружився з однокурсницею Надією, невдовзі отримав квартиру, І влаштував у себе вдома "друге літоб`єднання". До нього часто приходили грати в шахи, почитати вірші, просто посперечатися Олена Матушек, Вікторія Сироватко, Марина Брацило, Олександр Абліцов. Та, власне, там побував майже весь літературний бомонд Запоріжжя. Мабуть, важче назвати: хто не бував на тих тусовках...
До речі, у Анатолія є навіть вірш про це "Квартира сорок три..."

Усе, як є.
Розкидані постелі.
Лиш рими й шахи
Та бульйон з лапші.
Не той поет,
Хто не писав "зі стелі",
Не той поет,
Хто не роздав душі.
О, Генику!
О, Грицю!
Ех, Олено...
Сашко і Саша,
Паша і Андрій!
Зустріньмось ще
Хоч раз усі у мене,
Щоб зрозуміть,
Хто геній в кухні цій.
Ми пожалієм тих,
Хто нас не любить,
Кого рядок наш
Зовсім не п`янить.
I візьмемось
Один другого чубить,
Що й класикам
Нас не розборонить.
Iз душ своїх
Піднімемо забрала,
Оголимо
I нерви, і слова...
Невже лиш з нами
Отаке траплялось,
Яка любов
Тоді нас всіх вела?!
...Не перейшло.
I ще не відболіло,
Хоч, знаю,
Не повернеться все те.
Не в тім біда,
Що скроні стали білі, -
Геннадій наш
Ніколи не прийде.

Перша книга поета "Сурми" вийшла у 1975 році. В цьому ж році поет був запрошений на Всесоюзну нараду молодих письменників, що, безперечно, відразу ж підняло його рейтинг. Вже тоді вірші Анатолія Рекубрацького відзначалися не лише вмінням передати найневловніше - настрій, момент душевного спілкування з природою, світом дитинства:
"Засизених слив принести,
мов "од зайця".

А й чималеньким життєвим досвідом:

"Але знай: мало крил тільки тих,
Що були на погонах..."

Не знаю, може, відчувши, як засмоктує проза, чи просто в такій послідовності розвивався характер поета, але з часом він став відходити од ліричних експромтів-вихлюпів. Натомість з'явилися помірковано-виважені житейські сюжети, що часто нагадували притчі. Це: "Дезертир", "Приручений лось" та інші.
Звісно, його ваговите слово не могло бути не помічене. Зокрема, на Всесоюзній нараді про нього схвально відгукувався Роберт Рождєственський. До речі, та любов була взаємною. Анатолій у свою чергу "марив" Рождєственським. І отут, вибачте, мені здається Анатолій таки поніс втрати... Слово його дещо загубило "пилок" первозданності. Безперечно, наклала відбиток і щоденна газетярська робота... Вона хоч кого обстругає... Хоча...
Загальновизнано, що публіцистичні статті Анатолія Рекубрацького на зорі становлення незалежної України значно вплинули на результати грудневого референдуму 1991 року в Запорізькій області, зокрема серед консервативно настроєного сільського населення. Його публікації аналізувалися у виборчих штабах Л.Кравчука і Л.Кучми, а окремі терміни і навіть цілі абзаци перекочовували до передвиборних промов кандидатів у Президенти України. На жаль, це йшло на шкоду поезії, але зміцнювало його громадянські позиції. Інакше він і не міг. У ті роки Анатолій дивував усіх своєю проникливістю і вмінням передбачати події. Він двічі вигравав конкурс політичних провидців України з дивовижною точністю передбачень майбутнього - 97,3 відсотка.
І все ж сьогодні можна констатувати, що поет проніс свій Божий дар через усе життя! Це вдається не кожному. Його перу належать книги: "Люди моєї пам'яті", "Поверни мені той листопад", "Наснись мені", "Феєрверк", "Апельсини з дірками".
Природньо, що з часом він не безуспішно спробував себе і в прозі. (До речі, в нашому середовищі десь побутувала думка, що кожен, навіть посередній поет, може стати прозаїком. А ось поетом - далеко не кожен, навіть великий прозаїк. Досить згадати вірші Олеся Гончара, Михайла Стельмаха. Вони все-таки ріденькі...). Видав книжку прози "Не судилося".
Проявився в Анатолія і гумористичний талант. Він п'ятиразовий переможець конкурсу "Весела Січ", а за інсценізацію поеми "Монолог з постаменту" (постановка народної артистки України Тетяни Мірошниченко) отримав звання лауреата міжнародного фестивалю "Золотий лелека". За збірку "Люди моєї пам`яті" Анатолій Рекубрацький нагороджений обласною літературною премією ім. М.Нагнибіди.
Окремо слід сказати про вплив поезії Анатолія Рекубрацького на людей інших професій. Навіть для найближчих друзів поета абсолютною несподіванкою була його персональна виставка "Нашій державі - 10. Україна вічна!" у 2001 році. Здавалося б, що міг виставити поет? Книжки, рецензії, переклади, афіші... Всі були вражені, коли побачили роботи народних майстрів України на теми поезії і прози Анатолія Рекубрацького - вишивки, аплікації, різьба по дереву, видувка зі скла, фотоетюди, пісні, відеоуроки тощо. Сімнадцять майстрів представили 96 своїх робіт.
На презентації виставки народна майстриня, заслужена вчителька України Валентина Харлова повідала присутнім таке: "Ось уже майже тридцять років я щодня встаю о четвертій годині ранку. Молюся Богу і прошу його, щоб дав натхнення для роботи. Потім читаю вголос кілька поезій Анатолія Рекубрацького. З`являється настрій і я починаю працювати".
Ось і не вір тепер (легенда чи правда?) в історію, яка гуляє по всьому світові про лікувальні властивості поезії Анатолія Рекубрацького. Енциклопедії Росії, США, Англії та Франції стверджують, що саме так воно і є, а термін "віршолікування" навічно затверджено за ним, про що можна дізнатись з Інтернету. Сам же Рекубрацький ставиться до цієї несподіваної слави так: "Гарантую, що шкоди мої вірші не завдали нікому".
Але не про це мав я на меті розповісти. Повторюю, я прагнув показати те найцінніше, що народилося у світі запорізької поезії з приходом у неї Анатолія Рекубрацького. Принаймні, як це бачиться мені...
Звісно, з огляду на це не можна обійти пісенної творчості поета. Пісень у нього багато. Різнопланових: ліричних, патріотичних, гумористичних чи точніше - веселих. Але найоб'ємнішою, найзнаковішою піснею, мабуть, слід вважати "Неподільну булаву", яку виконує автор музики Анатолій Сердюк, її взяли до репертуару і народні та професійні колективи.
Розповідають, що цю пісню довгий час "крутили" навіть у Верховній Раді України, а під час так званої "Помаранчової революції" вона звучала на майдані Незалежності, її по кілька разів на день передавало українське радіо, транслювало телебачення:

"Булави не можна поділити, хлопці,
України також не дамо ділить.
Доки буде жити дух наш запорозький,
Доти Україна буде в світі жить!"

Дай Боже!
Нині Анатолій Захарович Рекубрацький працює в "Запорізькій правді". Навколо нього і досі не міліє, не вичахає поетична аура: талановиті юнаки і дівчата, старі і нові друзі, зграї пісень і віршів. І любити все це, і жити цим світом він не перестане ніколи...

Григорій Лютий