Андрій Будугай теософ-лінгвіст

Григорій Верба завжди жив неспокоєм

Хтось із мудрих свого часу сказав, що велике ліпше видно на відстані. Теж саме можна сказати і про Григорія Митрофановича Вербу – людину водночас і просту, і велику, людину, справжній масштаб якої починаєш краще відчувати лише коли вона пішла від нас в інші виміри, залишивши за собою вагомий слід. Саме цей його відхід примусив мене ще і ще раз переусвідомити, з ким мене звела доля і що ця людина значила і в моєму житті, і в житті міста, і до певної міри – в житті України…

Наше знайомство відбулося в останні роки земного життя Григорія Митрофановича, під час підготовки ним до друку фундаментальної книги «Ключ до християнської філософії Григорія Сковороди». Це було на початку 2004 року в 306-й аудиторії нашого ДПУ, яка слугувала комп’ютерним класом. У вільний від навчального процесу час там могли працювати співробітники університету. Так трапилося, що одного разу ми з Григорієм Вербою працювали за сусідніми комп’ютерами і я спочатку звернув увагу на те, що за сусідньою машиною сидить досить літній чоловік. Це впало в око, адже мало хто з людей того покоління робить спроби опанувати це чудо техніки кінця 20 століття.

А коли ця людина кілька разів звернулася до мене із запитанням стосовно роботи з набору тексту, то я був здивованим ще раз. Мене вразили ті думки, які він висловив під час розмови: за своєю глибиною, цілістю й мудрістю вони дуже відрізнялися від того, що можна почути від переважної більшості філологів, філософів та священників. Я це міг одразу зрозуміти, бо й сам уже не один рік займався лінгвоезотеризмом, пошуком Істини через духовний сенс слова. Тому мені було дивним не стільки те, що співрозмовник, ідучи за Григорієм Сковородою, поєднав слово і філософію, а те, що він, не маючи езотеричної бази, доходив до таких глибин розуміння життя і Всесвіту, які більше притаманні теософам, ніж просто освіченій людині. При цьому зауважу, що про глибини мудрості й віри в Бога вела мову людина, свідомість якої була «дбайливо» пропущена радянською системою через ножі матеріалізму й доктрину підмін духовних цінностей.

Згодом, працюючи в редакції університетської газети «Педагогічні обрії», я і мій колега Сергій Литвиненко по можливості допомагали Григорію Митрофановичу в його роботі над книгами, підготували кілька матеріалів його та про нього, щоб ознайомити з ними читачів газети. Ця робота нас значно зблизила й показала ще й красу душі цього подвижника освіти. Ми побачили, що з ним легко співпрацювати, він має не тільки жвавий розум, який нічим не поступається докторам наук та академікам, і не тільки ерудицію. Григорія Вербу відрізняло ще й відкрите серце, повага до інших, незважаючи на їхні соціальний статус і регалії, живий інтерес до всього, чим живе людство, що відбувається в ДПУ, місті, країні та за її межами.

Відрізняла його й просто таки титанічна працездатність. Коли він показав своєрідні альбоми-саморобки, в які він заносив усе, що стосувалося його майбутньої книги з філософії Григорія Сковороди, то вразив обсяг цих «нотаток»: тисячі сторінок, лише механічний запис яких вимагав сотні й сотні годин праці. Але ж Григорій Митрофанович не просто писав, а розробляв нове, мав справу з тонкими й високоінтелектуальними речами. А ще треба додати й безліч ретельно опрацьованих ним книг і статей, і доглядання за важко хворими його мамою й дружиною!..

При більш близькому спілкуванні ми також дізналися, що він був сім’янином, що називається, з великої літери, вірним другом, завжди готовим прийти на допомогу, здатним розділити горе та радість. Був він і справжнім наставником, до якого тягнулися десятки людей - його колег та учнів, - які з ним мали справу в різних місцях його роботи. Він не тільки щедро ділився усім, що мав – як матеріальним, так і духовними скарбами, - але й приділяв увагу особистому життю співрозмовника, його внутрішньому стану, давав слушні поради і взагалі прагнув своїми діями покращити життя як окремих людей, так і суспільства в цілому, реагував на те , що в ньому відбувається.

І це йшло щиро із самих глибин його душі, було природним для нього, показувало, що Григорій Митрофанович є не формально християнином (який не має ніяких заслуг перед Духовним світом), а Божою людиною по суті, яка всіма силами прагне наблизити Царство Боже. І від цього прагнення його не змогла відвернути навіть важка хвороба, яка в останні дев’ять місяців його земного життя міцно прикувала до ліжка. Незважаючи на сильні болі він продовжував жити, приймав у себе людей. Цікавився їхніми проблемами й дуже мало казав про свій надзвичайно важкий стан. Було таке враження, що він хворий не на рак, а на грип чи щось подібне, що тимчасово поклало його на ліжко, а ми приходили не стільки, щоб підтримати дуже хвору літню людину, а для того, щоб самому одержати підтримку.

Кажуть, що людська суть найкращим чином проявляє себе у важких, екстремальних ситуаціях. Григорій Митрофанович навіть у такому важкому й затяжному стані залишився вірним своїм принципам і, хоч як це йому було важко, перетерпів усе до кінця без будь-якого нарікання на долю чи Бога. Напевно, тому, коли він уже перестав дихати, то якимись фібрами душі сильно відчувалося, що саме Небо наблизилося, щоб узяти до себе свого відданого сина. Прийшло розуміння того, що зустрічі з цією простою та скромною людиною чимось нагадували візити до церкви, а в чомусь навіть були кориснішими для душі, бо були насичені роботою духу. І не має ніякого сумніву, що вже Вдома, після короткого перепочинку й спілкування з тими близькими душами, які там на нього чекали, Григорій Верба знову взявся за якусь велику й важливу справу, адже подібні до нього подвижники духу завжди живуть неспокоєм і просто не можуть сидіти згорнувши руки ніде і ніколи!...

Андрій Будугай

м. Переяслав-Хмельницький, 05.08.2010, чт., 12.11.