Майбутній  журналіст  і  педагог  за  фахом,  пись-
менник і краєзнавець за покликом душі Іван Кирилович
Кушніренко  народився  1  січня  1947  року,  в  станиці
Чорноріченській Псебайського району Краснодарсько-
го краю в сім’ї селян-українців, що свого часу втекли
туди від голоду із Запорізької області.
Загальну  середню  освіту  він  отримав  у  Гуляй-
пільській  середній  школі-інтернаті  (1965).  Пізніше
(1970) закінчив Запорізький державний педагогічний
інститут  (філфак,  українське  відділення),  Львів-
ський державний університет ім. І. Я. Франка (фа-
культет журналістики, 1990 рік). Кілька років (1970–1976) Іван Кирилович
викладав українську мову та літературу в Полтавській школі-інтернаті
Гуляйпільського району. Вся ж подальша його професійна доля пов’язана з  
районною газетою “Голос Гуляйпілля” (до 1991 року – “Зоря комунізму”).
Треба  сказати,  що  журналістика  вабила  І.  Кушніренка  з  юнацьких
літ, бо ще з 1965 року він співпрацював з районкою. Очоливши у 1991 році
інформаційно-рекламний щотижневик “Голос Гуляйпілля”, Іван Кирилович
сповна віддався творчій праці журналіста. З-під пера головного редактора
газети постійно з’являються репортажі, статті, замальовки, інтерв’ю
про хліборобів, робітників, вчителів, працівників культури, ветеранів війни
і  праці, про земляків, які своїм невтомним самовідданим трудом, ратним
подвигом на фронтах Великої Вітчизняної війни прославляли і прославля-
ють Гуляйпільський край.
Певним  підсумком  багаторічної  журналістської  роботи  Івана  Кушні-
ренка стала книга “Степовики” (історія газетним рядком), яка вийшла у
2010 році у видавництві “Дніпровський металург” (м. Запоріжжя). Відо-
мий І. К. Кушніренко і як автор художніх творів, в яких світло і трепетно
описує  неповторну  красу  степового  краю,  рідний  куточок  землі,  де  зріс,
набрався  сил  і  снаги.  Йому  належать  оригінальні  вірші,  новели,  повісті,
видані окремими збірками (“Жайворонки над степом”, “У степу”, “У сте-
повій глибинці”, “Запах прив’яленого літа”, “Подарунок осені”, “Співуча
криниця”, “Добрий знак”, “Відгоріла зоря”), роман “Сиві жита”, присвя-
чений батькам.
Глибока повага до своїх коренів, історичного минулого визначила на де-
сятиліття іще один напрямок діяльності невгамовного Івана Кириловича
– краєзнавство. Захопившись вивченням історії літературного руху на Гу-
ляйпіллі у 1999 році, він вже не зміг зупинитись у дослідженнях минувшини,
багатої  на  події,  талановитих  і  знаменитих  людей  своєї  малої  батьків-
щини. Разом з відомим місцевим краєзнавцем Володимиром Іллічем Жилін-
ським І. Кушніренко підготував і видав понад 30 книг з історії Гуляйпіль-
ського району. Остання, “О. М. Корф: Справа всього життя”, побачила
світ 2011 року. А до цього були і книги про Нестора Махна та його сорат-
ників, про голод і репресії на Гуляйпільщині, про героїв Великої Вітчизняної
війни, про Василя Діденка, з історії окремих населених пунктів.
Жителям Гуляйпільського району можна щиро позаздрити: в особі Іва-
на  Кириловича  вони  мають  прекрасного  літописця.  Пощастило  і  бібліо-
течній спільноті, бо доскіпливі дослідники І. Кушніренко та В. Жилінський
детально вивчили та описали хід розвитку бібліотечної справи на Гуляй-
пільщині (“Бібліотеки Гуляйпільщини”, 2010 р.). У нашій області, до речі,
таке узагальнююче видання з’явилося вперше.
Вдячні Івану Кириловичу і користувачі та персонал головної бібліотеки
області за його активність та послідовність у взятому на себе обов’язку
поповнення краєзнавчої частини її фонду. Кожна книга, яка виходить за
його авторства, відразу з’являється і в ОУНБ імені О. М. Горького.
І. К. Кушніренко – член Національної спілки журналістів України з 1984
року. Його невтомна праця на благо процвітання краю, благородне бажан-
ня вшанувати земляків відзначені численними нагородами і відзнаками, се-
ред яких медалі “За заслуги перед Гуляйпільським краєм” (2004), “За розви-
ток Запорізького краю” (2004, 2009).
У степовій глибинці : повісті / І. К. Кушніренко; Іван Кушніренко. – За-
поріжжя: Дніпров. металург, 2008. – 212 с.
Сиві жита : роман / І. К. Кушніренко; Іван Кушніренко. – Запоріжжя :
Дніпров. металург, 2006. – 250 с.
Подарунок осені : вірші та оповідання / І. К. Кушніренко; Іван Кушні-
ренко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2003. – 48 с.
У степу : оповідання / І. К. Кушніренко; Іван Кушніренко. – Запоріжжя
: Дніпров. металург, 2003. – 112 с.
Гоп, куме, не журись... : нар. творчість про Махна і махновців / І. К. Куш-
ніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 92 с.
 І вічно тополі шумлять...: іст.-худож. дослідження / І. К. Кушніренко,
В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – 260 с.
Василь Діденко – поет, громадянин, редактор / І. К. Кушніренко, В. І.
Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2007. – 224 с. : фото.
Гуляйпільщина: 1965–1991 роки / І. К. Кушніренко, Л. І. Явон. – Запо-
ріжжя : Дике Поле, 2007. – 196 с.
Верхньотерсянські  зорі  :  сторінки  історії  Верхньотерсян.  сільради  і
ТОВ “Агро-Континент” Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко; В. І.
Жилінський. – Запоріжжя : Дике Поле, 2007. – 236 с.
Гуляй-Поле : сторінки історії міста Запоріз. обл. – Запоріжжя : Дні-
пров. металург, 2007. – 408 с.
Церкви Гуляйпільщини : [сторінки історії] / І. К. Кушніренко, В. І. Жи-
лінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2007. – 148 с. : іл.
Гуляйпільщина  у  Великій  Вітчизняній  війні  1941–1945  років  :  героїчні
сторінки історії / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дні-
пров. металург, 2006. – 252 с.
Преса Гуляйпільщини : матеріали з історії газетяр. та друкар. справи
на Гуляйпіллі Запоріз. обл. Ч. 2 / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запо-
ріжжя, 2006. – 229 с.
Преса Гуляйпільщини : матеріали з історії газетяр. та друкар. справи
на Гуляйпіллі Запоріз. обл. Ч. 1 / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запо-
ріжжя, 2005. – 194 с.
Успенівський слід : сторінки історії Успенів. сільради і ТОВ “Україна”
Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріж-
жя : Дике Поле, 2005. – 202 с.
Гуляйпільському ЗАТ “Агрошляхсервісу” – 45 : сторінки історії. – Запо-
ріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 87 с.
Люди Гуляйпільщини : біогр.-довід. видання / І. К. Кушніренко; В. І. Жи-
лінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 223 с.
Малинівські світанки : сторінки історії с. Малинівка Гуляйпіл. р-ну
Запоріз.  обл.  /  І.  К.  Кушніренко,  В.  І.  Жилінський.  –  Запоріжжя  :  Дике
Поле, 2004. – 192 с.
Напівзабуті імена : сторінки життя і творчості М. О. Корфа та І. І.
Рачинського / І. К. Кушніренко; В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров.
металург, 2004. – 118 с.
Темирівські обрії : сторінки історії с. Темирівки і ПСП “Мир” Гуляйпіл.
р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дике
Поле, 2004. – 160 с.
Література  Гуляйпільщини  :  (На  пругких  вітрах)  :  В  2  ч.  Ч.  2  /  І.  К.
Кушніренко; В. І. Жилінський; за ред. В. О. Горпинича. – Дніпропетровськ :
Пороги, 2003. – 216 с.
На  благословенній  землі  Добропільській  :  сторінки  історії  Добропіль-
ської сільради (с. Варварівка та с. Добропілля) й ТОВ “Перемога” Гуляйпіл.
р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дике
Поле, 2003. – 192 с.
Фольклор  Гуляйпільщини  (Запорізька  область)  /  І.  К.  Кушніренко,  В.
І. Жилінський; за ред. В. О. Горпинича; М-во освіти і науки України, Дні-
пропетров. нац. ун-т, Наук.-дослід. лабораторія фольклору, говірок і л-ри
Нижньої Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ : Пороги, 2002. – 170 с.
Пером  і  словом  /  Нац.  спілка  журналістів  України;  Запоріз.  обл.  орг-
ція. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – 326 с. – Із змісту : Булгак В.
Кушніренко Іван Кирилович. – С. 114–115.
Кушніренко І. Степовики : історія газетним рядком / І. К. Кушніренко;
Іван Кушніренко. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2010. – 610 с. – Із змісту
: Іван Кирилович Кушніренко : [коротка біографічна довідка]. – С. 608–609.
Кушніренко І. Преса Гуляйпільщини. Ч. 2 / І. Кушніренко, В. Жилінський.
– Запоріжжя, 2006. – 229 с. – Із змісту : [про І. К. Кушніренка]. – С. 57,
65, 95–96.
Кушніренко І. Добрий знак : оповідання для мол. шкіл. віку / І. К. Кушні-
ренко; Іван Кушніренко. – Гуляйполе, 1996. – 47 с. – Із змісту : Кушніренко
І. Про себе. – С. 46.
Кліковка Г. Золоті жита Івана Кушніренка // Запоріз. правда. – 2006. –
28 груд. (№№ 196–198). – С. 6.
30 років з газетою і для газети // Голос Гуляйпілля. – 2006. – 20 серп. (№
78). – С. 2.

Олександр Іванович Демиденко належить до тієї
генерації  запорізьких  художників,  які  у  80-ті  роки
ХХ століття увірвалися до мистецької ситуації За-
поріжжя, як подих свіжого повітря, і визначають її
розвиток вже третє десятиліття поспіль. Її пред-
ставники мали більший рівень творчої свободи, орі-
єнтуючись  на  загальноєвропейську  та  національну
культуру, традиції.
Народився  Олександр  Демиденко  у  Запоріжжі,
в  дитячі  роки  відвідував  студію  у  міському  пала-
ці  піонерів.  Згодом  навчання  в  Дніпропетровському
державному  художньому  училищі  (1967–1971)  та  в  Харківській  держав-
ній  академії  дизайну  і  мистецтв  (1973–1978)  сформувало  художника  як
творчу особистість, допомогло розкрити справжній художній потенціал,
прищепило жагу до самовдосконалення, до пошуків свого, своєрідного по-
черку. Саме він та інші молоді художники Запоріжжя розпочали художню
реформу в нашому місті, беручи до уваги авангардні мистецькі процеси, які
на той час вже розвинулись у великих культурних центрах України.
Завдяки цьому Олександра Івановича, незважаючи на досить молодий
вік, у 1985 році приймають у лави Національної спілки художників України,
а з 1988 по 1993 роки він очолював її Запорізьке відділення.
Олександр Демиденко – активний учасник всеукраїнських і міжнародних
виставок, їх можна нарахувати більше 55. Митець побував у творчих ман-
драх Західною Європою: відвідав Францію, Італію, Німеччину, мав персо-
нальні виставки в Москві, Києві. Художник закоханий у козацький край, його
славну історію, природу, народні звичаї. Це стало його релігією, підґрунтям
його образотворчості, світоглядності. У творах митця можемо побачи-
ти і красу рідної землі, і різноманітні образи людей, делікатні, вишукані, з
легким запиленням декоративізму. Художник не дає конкретних імен своїм
музам, лише опоетизовує абстрактними назвами – „Вода” (2001), „Гармо-
нія” (2000), „Повітря” (2001), „Золотий вік” (2003), в яких прославляє кра-
су жінки, красу її оголеного тіла, якій поклоняються, якою захоплюються.
Полотна „Козацькі могили”, „Старі будинки”, „Ведмідь-гора”, „Схи-
ли Хортиці”, „Портрет дівчинки” та інші знаходяться в музеях України.
Чимало  робіт  митця  придбані  Спілкою  художників  України  і  Міністер-
ством культури України, є вони в музеях і галереях, а також у приватних
колекціях зарубіжжя.
Характерна  особливість  художника  –  відкритість,  щирість  у  спіл-
куванні  з  учнівською  та  студентською  молоддю.  Нині  завідує  кафедрою
дизайну  Запорізького  національного  технічного  університету,  де передає
молоді набутий життєвий і професійний досвід, широкий світогляд і гли-
боку обізнаність.
У 1999 році ім’я Олександра Демиденка увійшло до Всесвітньої енци-
клопедії діячів культури “Alligemcines kunstler – lexikon”, а в 2004 році йому
присвоєне почесне звання заслуженого художника України.
Олександр Демиденко. Анна Хандожко : Живопис. – Запоріжжя : Кера-
міст, [2010]. – 42 с. – (Вчитель та учень).
Латанський С. Демиденко Олександр Іванович / С. В. Латанський // Ен-
циклопедія сучасної України.  – К., 2007. – Т. 7 : Ґ-Ді. – С. 330–331.
Демиденко Олександр Іванович : [засл. худож. України; станковий жи-
вопис,  є  фото]  //  Всеукраїнський  пленер-виставка  „Хортиця  крізь  віки”.
IV’2006 : каталог. – Запоріжжя, 2006. – С. 18–19.
Указами Президента України Л. Д. Кучми присвоєні почесні звання „За-
служений  художник  України”  :  [  в  т.  ч.  Демиденку  Л.  І.  –  художникові-
живописцю із Запоріжжя] // Культура і життя. – 2004. – 23 берез.
Гуйда М. Олександр Демиденко / М. Гуйда; Михайло Гуйда // Образот-
ворче мистецтво. – 2008. – № 2. – С. 108.
Демиденко Олександр Іванович // Художники України. – 2007. – 11 січ.
(№ 2). – С. 3–29.
Латанський С. Світ образів і образ світу / С. Латанський // Запоріз.
правда. – 2004. – 12 черв. – С. 7.
Олейник С. Микс стилей с отклонениями : [о персонал. выставке живо-
писи запорож. худож. А. Демиденко] / С. Олейник // Суббота плюс. – 2002.
– 28 марта (№ 13). – С. 2.

Дмитро Котко народився 17 січня 1892 року в селі Балки Василівського
району Запорізької області у багатодітній хліборобській сім`ї. Виховувався
майбутній маестро в дусі народних традицій, змалку слухав різні побуто-
ві та обрядові пісні. В домашніх умовах малий  Дмитро почав оволодіва-
ти нотною грамотою та грою на скрипці під наглядом батька і дядька        
Микити.  Навчався  у  сільській,  а  потім  –  у  педаго-
гічній  школі  містечка  Таганаш  та  в  Ардонській
духовно-місіонерській семінарії (біля Владикавказу).
Тут  він  деякий  час  навчається  диригуванню  у  ро-
сійського педагога-музиканта Машкова. У семінарії
існував  хор  під  керівництвом  С.  Стоянова.  Здібний
семінарист Котко став помічником диригента. На-
вчаючись у семінарії, а згодом під час вчителювання
він  мав  можливість  кілька  разів  слухати  мистець-
кий колектив – хор Григорія Давидовського. Він став
для Д. Котка зразком високого мистецтва співу, яке
позначилося на його подальшій діяльності.                                                                                     
Здобута у Ардонській духовно-місіонерській семінарії спеціальність до-
зволила Дмитру Котку у 1912 році отримати роботу вчителя у Вищому
училищі  в  м.  Прохладний  (Кабардино-Балкарія).  Тут  він  викладає  співи  і
графічне мистецтво, організовує свій перший учнівський триголосий хор у
кількості 35–40 осіб.
На початку Першої світової війни у 1915 році Котка мобілізують на
військову службу в 56-й запасний полк і направляють на однорічні курси в
Чугуївське юнкерське училище Харьківської губернії. Після закінчення курсів
його переводять до Москви в гренадерський полк служити в караульному
батальйоні, який ніс почесну варту в Кремлі. Одночасно 2 роки навчається
на диригентських курсах у Музичному інституті сестер Гнєсіних.
У 1917 році Котко служить у Куп`янську на Харківщині в Запорізько-
му полку. Після закінчення служби працює у місті диригентом хору то-
вариства “Просвіта”. З утворенням Української Народної Республіки
у 1918 році Дмитро Васильович вступає до українського війська. Після
навчання у м. Рівному отримує офіцерське  звання і в ранзі сотника ке-
рує військовими духовими оркестрами в 1-му Волинському полку. Після
поразки і ліквідації УНР Дмитро Котко разом з іншими опинився в та-
борах для інтернованих у Польщі. В кінці 1921 року в умовах таборового
життя у м. Стрілково на Познаньщині Дмитро Васильович організовує
Наддніпрянський  хор  із  колишніх  військовополонених.  Колектив  здобув
феноменальне  визнання  по  всій  Польщі  й  Німеччині,  а  Котко  у  20-ті
роки став яскравою та авторитетною постаттю в українській музич-
ній культурі.
Після  розпуску  Наддніпрянського  хору  у  1930  році  на  запрошення  ми-
трополіта Андрія Шептицького Дмитро Васильович приступає до педа-
гогічної  праці  у  Львівській  Малій  духовній  семінарії  та  Львовській  укра-
їнській  жіночій  гімназії  сестер  Василіянок.  У  1931–1935  роки  диригент
випускає три “Збірники українських народних пісень “для мішаного складу
з репертуару Наддніпрянського хору. Восени 1939 року на базі чоловічого
хору Котка було створено хорову капелу “Трембіта”, а маестро став її
першим керівником. У роки війни Д. Котко з частиною артистів перебував
у  Казахстані.  У  1945  році  Міністерство  культури  направляє  диригента
до Станисловова з завданням реорганізувати Гуцульський ансамбль пісні
і танцю. Він успішно гастролює з колективом Україною та республіками
Радянського Союзу, широко популяризуючи український пісенний фольклор.
Котко керував ансамблем від 1945 до початку 1951 років. 8 січня 1951 року
його було заарештовано органами НКВС за “антирадянську діяльність” і
засудили на десять років. 16 липня 1956 року Дмитро Васильович був звіль-
нений, повертається до Львова, де з великими труднощами добивається
прописки і виходить на пенсію.
Після 1960 року Дмитро Котко зайнявся малюванням. В його аматор-
ських  картинах  відбилась  ностальгія  за  степовою  Україною,  він    пише
пейзажи  з  українськими  вітряками,  ставками,  лелеками  та  солом`яними
хатками. Останню картину він написав у віці 85 років.    
У  1959–1974  рр.  Дмитро  Котко  був  художнім  керівником  Львівської
капели бандуристів “Карпати” Українського товариства сліпих. Завдяки
вмілому керівництву Котка інструментально-вокальна капела стала зна-
менитою і народною. У 60-х роках Дмитро Васильович відвідав рідне село
Балки Запорізької області, де він народився.
Помер Д. В. Котко 18 листопада 1982 року у 90-літньому віці у Львові.
Похований на Личаківському цвинтарі. У серпні 1993 року колишній  вулиці 
Грозненській (м. Львів) надано ім`я  Д. Котка.
Дмитро  Котко  був  засновником  першого  українського  професійного
хору, найпопулярніший у 20-х роках на Західній Україні хоровий диригент,
людина,  яка    закохана  у  рідну  пісню,  цілковито  віддана  справі  розвитку
української музичної культури.
Дмитро Котко та його хори : статті, рецензії, спогади, документи /
ред.-упоряд. С. Стельмащук. – Дрогобич : Відродження, 2000. – 336 с.
Мистецтво України :  біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр.
енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Котко Дмитро
Васильович. – С. 326.
Стельмащук С. Вулиця Дмитра Котка у Львові / С. Тельмащук // Неді-
ля. – 1993. – № 16.
Заздрій В. Сіяч українського єднання / В. Паздрій // Дзвін. – 1993. – №
7–9. – С.
Стельмащук С. Основоположник першого професійного хору на Захід-
ній Україні / С. Стельмащук; Кирчів Р. На концерті хору Дмитра Котка //
Нар. творчість та етнографія. – 1992. – № 5–6. – С.
***
Колянчук О. Дмитро Котко / Визначні українці Польщі [Електронний
ресурс].  –  Електронні  дані  :  Режим  доступу  :   
www.nslowo.free.ngo.pl/toscho/welyki_ukr_polszczi. htm.
Стельмащук  С.  Він  любив  Україну  цілу:  розповідь  про  диригента-
наддніпрянця в Галичині [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 
www.ridnaukraina.Com/view.aspx?type=news&lang =l&nid =118&id=96.

В 1874 році головним лісником Бердянського зраз-
кового лісництва був призначений випускник Москов-
ської  Лісової  Академії  Павло  Михайлович  Сивицький
(народився  в  польській  небагатій  сім`ї).  Не  можна
стверджувати, що на новому місці йому довелося по-
чинати з нуля. Лісництво проіснувало вже біля 40 ро-
ків (засновано в 1846 р.) і займало 40 га. Проте справи
лісу були кепські: посушливий степовий клімат, пері-
одичні повені річки Молочної, брак кваліфікованих ка-
дрів, знарядь, коштів, пошесті шкідників і т. п.
Енергійними  турботами  Сивицького  лісництво
стало тисячогектарним. На практиці вивчалося, які рослини доцільно ви-
рощувати в умовах степу, як за ними доглядати. Підтримувався зв`язок із
відомими вченими. Тут проходили перевірку розробки В. В. Докучаєва та
С. П. Костичева із створення лісосмуг. Лісництво постачало садивний ма-
теріал, в тому числі населенню продавали садженці плодових рослин, що
сприяло розвитку садівництва. Зрештою, всі сади нашого краю, а також
парки, інші посадки ведуть свій родовід з цього лісництва. За ініціативи
Павла Михайловича тут було збудовано метеостанцію (1906) і на власні
кошти музей.
Допитлива  й  творча  людина,  Сивицький  вдосконалював  знаряддя  ліс-
ницької праці – саджальні лопати, плуги, борони. Реклама його винаходів
з`являлася у всеросійських виданнях, запити на них надходили звідусіль. Ці
винаходи,  колекції  зразків  дерев  та  кущів  лісництва  неодноразово  експо-
нувалися  на  виставках  в  Харкові,  Катеринославі,  Нижньому  Новгороді,
Петрограді і навіть на всесвітній виставці в Парижі 1900 року, де Павло
Михайлович був удостоєний іменної великої бронзової медалі (зберігається
у Запорізькому краєзнавчому музеї). І це не єдина його нагорода: за період з
1882 до 1897 року він  отримав 7 нагород (золоті та срібні медалі, дипломи
та ін.). Вони прикрашали стіни його робочого кабінета.
Лісництво стало кузнею кадрів. Щороку Сивицький відбирав хлопчиків
14–16 років, яких безкоштовно навчав лісництву. За кілька років вони ово-
лодівали професійними навичками і могли продовжувати навчання у спеці-
альних закладах або продовжувати працювати у лісництві. Тут проходили
альтернативну  службу  меноніти  (за  релігійними  переконаннями  вони  не
могли  брати  до  рук  зброї).  Періодично  проходили  практику  студенти  із
центральних районів країни. У нього почав свій науковий шлях студент Г.
М. Висоцький, майбутній академік, вчений-лісознавець із світовим ім`ям.
Сорокарічні    наполегливі  турботи  приносили  результати.  Лісництво
просто розквітло: ліс, сад, городи, баштани, тютюнові плантації, вино-
градник, пасіка, розведення тутового шовкопряда. “Если бы вы видели лес-
ничество в 1916–1918 годах, это было сказочное место. Какие красивые
террасы, какая дубовая роща, было два пруда, к которым живописно спус-
кались  лестницы,  увитые  розами…”,  згадувала  Ванда  Янівна  Ковальова,
онука П. М. Сивицького. Останній період життя Сивицького прийшовся
на  смугу  найсильніших  соціальних  потрясінь,  які  почалися  в  1917  році.  В
обстановці політичної нестабільності та економічного хаосу в лісництві
почастішали пожежі, грабіжництво, самовільні масові вирубки лісу. Пав-
ло Михайлович намагався якось припинити неподобства, скаржився то бі-
лим, то червоним, але марно. Не в змозі покласти край знищенню лісу і не
маючи наміру спостерігати, як гине справа його життя, Сивицький влітку
1920 року залишає свій пост і на тачанці, запряженій трійкою білих коней
(дарунок губернатора за сумлінну службу), переїжджає до Мелітополя.
П. М. Сивицький помер в 1921 році. Поховали в Мелітополі на католиць-
кому кладовищі. (на жаль, могила його до сьогодення не збереглася). Після
смерті Сивицького місцева влада конфіскувала будинок, в якому мешкала
його сім`я, залишивши їм одну кімнату. На той час більшості дітей (а їх
у Павла Михайловича було дев`ятеро), вже не було в живих. В Мелітополі
лишалася його дружина, названа онучка та старенька мати. “Принимая
во внимание заслуги умершего ученого-лесовода П. М. Сивицкого в области
степного лесоразведения и плодоводства на Украине и учитывая, что дол-
голетняя деятельность гр. Сивицкого была направлена исключительно на
восстановление лесного хозяйства Украины...” клопотання вдови Сивиць-
кого повернути будинок були задовільнені. Постанову Раднаркому України
про денаціоналізацію домовласництва і повернення О. К. Сивицький підпи-
сав ще один наш земляк В. Я. Чубар.
На жаль, П. М. Сивицький не отримав визнання, на яке заслуговує. За-
вдання сучасних дослідників – повернути історії ім`я подвижника, завдяки
праці якого покращилася екологія нашого краю.
Запорізька область : ілюстров. енциклопедія : в 2 кн. [Кн.1 : Природа.
Історія. Кн. 2 : Архітектура. Культура]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009.
– 392 с. : іл. – Із змісту : [Іменна медаль лісничому П. М. Сивицькому від
Паризької Всесвітньої виставки 1900 року]. – С.79.
Резник В. Вечерние лейтмотивы при свечах : сб. избран. статей и за-
меток. Т. 1 / В. И. Резник. – Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2009. – 664 с.
:  ил.  –  Из  содерж.  :  Письмо  П.  М.  Сивицкого  [в  Таврич.-Екатеринослав.
управление гос. имуществами]. – С. 586.
Курило-Кримчак  І.  Мій  рідний  край,  моя  Мелітопольщина  :  (статті,
матеріали, документи). – Запоріжжя, 2006. – 80 с. – Із змісту : Курило-
Кримчак І. Бердянська дача Мелітопольського лісництва : [в т. ч. про П.
М. Сивицького]. – С. 39–40.
Сушко К. Заповедное Запорожье : путевод. / К. И. Сушко, Г. Е. Лит-
невский. – Днепропетровск : Промінь, 1981. – 134 с. : ил. – Из содерж. :
Обыкновенное чудо : [Старобердян. лесничество; в т. ч. о П. М. Сивиц-
ком]. – С. 50 – 60.
Листая прошлого страницы : сб. статей науч. сотр. музея и краеведов
/ Мелитоп. гор. краев. музей. – Мелитополь, 1991. –  111 с. – Из содерж. :
Воловник  С.  Выдающийся  отечественный  лесовод  /  С.  В.  Воловник.  –  С.
84–95.
Черноморец В. Исследования академика Высоцкого Г. Н. на территории
нашего края : [в т. ч. о П. М. Сивицком] / В. С. Черноморец // Музейний ві-
сник. – 2008. – № 8. – С.134–137.
Черноморец В. Краткая история ботанических исследований на тер-
ритории нынешней Запорожской области в дореволюционное время : [в т.
ч. о П. М. Сивицком ] / В. С. Черноморец //  Музейний вісник. – 2007. – №
7. – С. 174–180.
Черноморец В. Лес в степи : (из истории степного лесоразведения) : [в
т. ч. о П. М. Сивицком ] / В. С. Черноморец //  Музейний вісник. – 2002. – №
2. – С. 129–130.
Воловник  С.  Життя,  віддане  лісу  /  С.  В.  Воловник  //  Серп  і  молот.  –
1990. – 21 лип.
Воловник С. Лісу потрібен музей / В. С. Воловник // Запоріз. правда. –
1979. – 27 січ.
Воловник С. “Турбуються про збереження...” / С. В. Воловник // Серп і
молот. – 1977. – 31 серп.

28  січня  2012  року  виповнюється  90  років  від  дня  народження  Івана
Степановича  Олійника,  професора,  зав.  кафедрою  української  мови  ЗНУ
(1988), заслуженого працівника вищої освіти України, відмінника народної
освіти Узбецької РСР.
Іван Степанович Олійник народився в 1922 р. в с. Богдани Варвинсько-
го району Чернігівської області в сім`ї селянина. У 1939 році вступив до
Одеського університету на філологічний факультет. У 1940 році був при-
званий до лав Червоної Армії. З початку Великої Вітчизняної війни пере-
бував  на  фронтах  (1941–1943),  потім  полон,  знову  армія,  тяжке  пора-
нення, інвалідність. Після повернення з госпіталю працював бухгалтером
у рідному селі.
Але любов до рідного слова перемогла. У 1944 році І. С. Олійник поновив
навчання в університеті, після закінчення якого (1947) був направлений до
Мелітопольського педінституту викладачем української мови. З 1955 року
після ліквідації мовно-літературного факультету в Мелітополі І. С. Олій-
ника переводять до Запорізького педінституту.
У стінах цього навчального закладу він захистив кандидатську дисер-
тацію (1958), працював старшим викладачем, доцентом (1961–1977), про-
фесором кафедри української мови.
Іван Степанович Олійник був прекрасним викладачем і не менш тала-
новитим керівником, організатором. Більше десяти років був деканом фі-
лологічного  факультету  (1962–1973).  Його  щиро  вважали  “деканом  усіх
часів і народів”, 13 років очолював кафедру української мови (1975–1988),
сприяв підготовці талановитих учених і вимогливих викладачів.
Професор І. С. Олійник був невтомним працівником науки. Його праці
присвячені різним галузям лінгвістики: сучасна українська мова та її істо-
рія, порівняльна граматика східнослов`янських мов, методика викладання
рідної мови.
Захоплення творчістю Лесі Українки та заглиблене вивчення лексич-
ної синоніміки сприяли написанню кандидатської дисертації “Синоніміка
поетичних творів Лесі Українки” (1958). Максим Рильський, будучи опо-
нентом  на  захисті,  високо  оцінив  дослідження  науковця,  назвавши  його
працю “серйозною і вдумливою”. Не зупиняючись на досягнутому, він по-
стійно  дбав  про  розширення  аспектів  лексикології.  Серед  його  розвідок
такі  праці:  “Особливості  словотворення  іменників  розмовного  жанру”
(1964), “Паралельні суфіксальні утворення іменників чоловічого та жіно-
чого родів в українській мові” (1974). У доробку вченого багато рецензій
на публікації з питань фразеології.
На початку 70-х років І. С. Олійник – вже досвідчений фахівець у галузі
лексикології, входить до складу авторського колективу академічної грама-
тики із сучасної української літературної мови. Він написав розділ “Слово
в лексичній системі української мови” (1979).
Працюючи довгий час викладачем у педінституті, І. С. Олійник сформу-
лював власну методичну концепцію у викладанні рідної мови. У 80-х роках
він, учений-методист, очолив авторський колектив зі створення першого
в Україні посібника для практичних і лабораторних занять з методики ви-
кладання української мови в школі. З 1974 р. І. С. Олійник член редколегії
методичного журналу “Українська мова і література в школі”. Основними
працями з питань методичної роботи стали: “Методика роботи з розви-
тку мови в 5–7 класах” (1964), “Методика викладання української мови в
середній школі” (1979, 1980, у співав.), “Вивчення української мови в 7 класі
шкіл з російською мовою навчання” (1979).
Великим був внесок І. С. Олійника у вітчизняну лексикографію. Зважаю-
чи на гостру потребу в словниках у повсякденній роботі школи, І. С. Олій-
ник у співавторстві з Д. І. Ганичем працював над укладанням російсько-
українських словників (перший вийшов у 1962 році). Пізніше разом з В. А.
Чабаненком під керівництвом і за участю професора кафедри української
мови Запорізького педінституту С. П. Самійленка уклали у середині 60-х
років перший в історії української лексикографії “Зворотний морфемний
словник української мови”. У 1985 р. І. С. Олійник у співавторстві з Д. І.
Ганичем видав “Словник лінгвістичних термінів”.
Крім  лінгвістичних  досліджень  професор  І.  С.  Олійник  брав  активну
участь  у  науковому  житті.  Виступав  на  конференціях  різного  рівня,  на
з`їздах, ініціював та організував кілька конференцій на базі кафедри укра-
їнської мови Запорізького педінституту, зокрема, ономастичної (1975) та
присвяченої Памві Беренді (1977).
Сьогодні теоретичні студії з проблем лексикології та фразеології, по-
сібники,  підручники,  словники  Івана  Степановича  Олійника  відомі  далеко
за  межами  Запоріжжя.  Ім`я  вченого  згадується  в  “Історії  українського
мовознавства”, в енциклопедії “Українська мова”. Колега по роботі, до-
цент кафедри української літератури, поет В. Ф. Маремпольський у день
70-річчя професора присвятив йому сонет:

Не цурався Іван Степанович і громадської роботи: багато років очо-
лював  обласну  організацію  товариства  книголюбів  України  з  моменту  її
започаткування  в середині 70-х років минулого століття.
Праці
Українсько-російський  і  російсько-український  фразеологічний  тлу-
мачний  словник  /  І.  С.  Олійник,  М.  М.  Сидоренко.  –  К.:  Рад.  шк.,  1991.
– 400 с.
Методика викладання української мови : практ. та лаб. заняття  ⁄ І. С.
Олійник, П. І. Білоусенко, Н. К. Канівська, В. В. Явір; за ред. І. С. Олійника.
– К.: Вища шк., 1991. – 285 с.
Методика викладання української мови в середній школі ⁄ І. С. Олійник,
В. К. Іваненко, Л. П. Рожило, О. С. Скорик; за ред. І. С. Олійника. – 2-ге вид.,
перероб. і доп. – К: Вища шк., 1989. – 437 с.
Ганич Д.  Словник лінгвістичних термінів ⁄ Д. І. Ганич, І. С. Олійник.  –
К.: Вища шк., 1985. – 360 с.
Методика викладання української мови в середній школі ⁄ І. С. Олійник, В.
К. Іваненко, Л. П. Рожило, О. С. Скорик. – К.: Вища школа, 1979. – 310 с.
Збірники диктантів з української мови для 5–7 класів / І. С. Олійник. –
3-тє вид., доп. та перероб. – К.: Рад. школа, 1965. – 283 с.
Збірник диктантів для середньої школи / І. С. Олійник. - 2-ге вид., доп.
та перероб. – К.: Рад. школа, 1961. – 262 с. 

Підсумки  і  проблеми  наукового  вивчення  української  мови  в  пожов-
тневий період : (тези доповідей респ. наук. конф.) / АН УРСР, Ін-т мо-
вознавства ім. О. О. Потебні; М-во освіти УРСР, ЗДПІ. – К.: Рад. шк.,
1967. – 155 с. – Із змісту : Олійник І. С. Про деякі питання вивчення мови
поетичних творів П. Г. Тичини. – С. 128–129; Самійленко С. Зворотний
словник української мови / С. П. Самійленко, І. С. Олійник, В. А. Чабанен-
ко. – С. 142–143.

І. С. Олійник: людина, педагог, науковець ⁄ упоряд. Н. О. Зубець, О. А.
Ковач. – Запоріжжя : ЗНУ, 2006. – 52 с.
Українська мова :  енциклопедія  ⁄ ред. кол.: В. І. Русанівський, О. О. Та-
раненко (спів- гол.), Зяблюк М. П. та ін. – 3-тє вид., зі змінами і доп. – К.:
Укр. енциклопедія ім. М. М. Бажана, 2007. – 854 с. – Із змісту : Біляєв О.
Олійник Іван Степанович / О. М. Біляєв, Є. Г. Конопленко. – С. 453.