На рубежі 50 – 60 х рр. ХIХ ст. вільний земельний фонд у Північній Таврії – головна умова для масового переселення – виник завдяки еміграції приазовських ногайців у Туреччину в 1860 р. Переселення болгарських колоністів відбувалося двома потоками – з Бесарабії й безпосередньо з Болгарії. Воно стало частиною широкого переселенського руху, спрямованого як із центральних російських і українських губерній, так і  через кордон.

За підсумками Кримської війни Росія втратила частину Бесарабії, при цьому 40 з 83 болгарських колоній (виникли наприкінці ХУІІІ – початку ХІХ ст.) опинилися в Молдавії. Тиск з боку молдавського уряду послужив поштовхом для масового переселення болгар у Північне Приазов'я.

У квітні 1861 р. болгарські депутати оглянули землі в Бердянському, Мелітопольському і Дніпровському повітах. Переселення спочатку викликало перепони з боку молдавського уряду. В серпні - жовтні 1861 р. переселенці змушені були переходити кордон нелегально. Лише у жовтні їм стали видавати паспорти, але зручний для переселення сезон був упущений. В 1861 р. до Таврійської губернії були відправлені лише ті переселенці, які встигли перейти кордон до жовтня, всього шість партій (853 родини).

У Приазов'ї частина болгар розмістилися на зимівлю в німецьких і менонітських поселеннях у будинках колоністів, але більшість оселилася в покинутих ногайських аулах у відремонтованих саклях, нерідко по дві родини в одному будинку. В аулі Улькон -  Сосиктогун (нині - Ботієве) навіть вдалося облаштувати тимчасову церкву й школу. Ті болгари, яких до настання холодів не встигли відправити в Приазов'я, на зимівлю були розміщені в російській частині Бесарабії й Херсонській губернії.

Рух переселенців окремими родинами не припинявся й у зимові місяці. Масове переселення відновилося лише навесні й до осені 1862 року в основному завершилося. В результаті цього процесу в Північному Приазов'ї  болгари з Бесарабії (разом з гагаузами) заснували 34 колонії у Бердянському та Мелітопольському повітах.

Переселення так званих "відінців" (болгар з Відінського краю) стало останньою масовою міграцією з Болгарії в Україну, причому основну масу склали жителі не східних (як колись), а північно - західних районів країни - Білоградського, Ломського, Берковського й Відінського округів.

Підготовка переселення відбувалася поспіхом, було дуже мало часу для заготівлі продуктів, медикаментів, одягу, продажу майна. Переселення виявилося важким і тривалим: на баржах вниз по Дунаю до Сулина, де вони пересаджувалися на морські кораблі. Часто пересадка розтягувалася на кілька тижнів.

Далі морем їх перевозили в порти Криму і російськими та  іноземними військовими кораблями ("Бомбари", "Воїн", "Кречет", "Зубр", "Рик", "Тигр"); пароплавами "Ельборус" (Росія), "Чемпіон" і "Бларні" (Англія). Перевезення тривало з липня по листопад. Відповідно до звіту А. Ф. Гюне^*, в 1861 р. у Російську імперію прибуло 1560 родин відінських болгар у складі 10388 осіб, з них 8076  - прибули до Феодосії і 2312 - до Євпаторії).

Восени 1861 р. відінців розквартирували на зимівлю в різних населених пунктах

Таврійської губернії: близько 8 тис. - у північних повітах, а інших - у Криму. У місцях зимівлі серед переселенців спостерігалася висока смертність: з моменту прибуття до весни 1862 р. у Росії вмерло 2129 відінських переселенців (майже 20 %).

Навесні 1862 р. переважна більшість відінців повернулися на батьківщину. У Таврійській губернії їх залишилося лише 790 чоловік. Вони заснували в Мелітопольскому та Бердянському повітах дві колонії: Тернівка (с. Велика Тернівка Якимівського району) і Царицина (нині не існує).

Література

 Супруненко В. 100 чудес Запорожского края: Дива природы, загадки истории, древности и клады, легенды и предания. – Запорожье, 2009. – 350 с. – Из содерж.: Болгарские корни. – С.284 – 286.

Митков В. Голгофа болгар Таврии (1920–е – 1940-е годы) / Запорож. обл. о-во болгар. культуры; Запорож. науч. о-во им. Я. П. Новицкого. – Запорожье: Тандем – У, 2009. – 242 с.

Жавжаров Л. Из  истории болгар Приазовья. – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2008. – 108 с.

Митков В. Болгары на Запорожской земле: Страницы истории и культуры. – Запорожье: Тандем – У, 2007. – 174 с.

Ноздрина Л. Записки краеведа. – Бердянск, 2007. – 305 с. – Из содерж.: Болгары в Таврии. – С.150 – 165.

Пачев С. Возникновение болгарских сел в Северном Приазовье (1861 – 1863). – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2007. – 88 с.: ил.

Исмаилов В. История города Мелитополя и уезда: Альманах телеверсии "От короны до трезубца". – Мелитополь: Издат. дом МГТ, 2006. – 220  с. – Из содерж.: Болгары. – С. 158 – 159.

Етносоціальне буття народів Запорізького Приазов`я в геокультурному контексті: Монографія. – 2-ге вид., доп. – Запоріжжя – Мелітополь, 2005. – 296 с.

Изотов В. Болгарский фольклор в Северном Приазовье. – Запорожье – Симферополь, 2005. – 134 с.

Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України: Зб. наук. праць У Всеукр. наук. – практ. конф. (2-3 жовт. 2003 р., м. Запоріжжя). – Запоріжжя, 2003. – 244 с. – Із змісту: Пачев С. Приазовські болгари: проблема збереження культурної спадщини. – С.71 – 73; Чоп В. Участь болгарських колоністів Приазов`я в повстанському русі 1919-1921 рр. – С.92 – 96.

Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України: зб. наук. праць У Всеукр. наук. – практ. конф. (4-5 жовт. 2001 р., м. Запоріжжя). – Запоріжжя, 2001. – 164 с. – Із змісту: Савченко О. Болгарські національні райони на Півдні України в 20 – 30 – ті роки ХХ ст. – С.76 – 77; Кладова Г. Відродження національної культури в умовах незалежної України. – С.140 – 144.

Мільчев В. Матеріали до історії болгарського населення України ХУІІІ ст. – Запоріжжя: Тандем – У, 1999. – 229 с.

Народи Північного Приазов`я: (етнічний склад та особливості побутової культури). – Запоріжжя: Просвіта, 1997. – 176 с. – Із змісту: Болгари. – С.20 – 21.

Болгарське населення Півдня України: Дослідження і документи. Вип.1. – Запоріжжя, 1993. – 139 с.

Маркова Л. Некоторые тенденции развития культуры и быта болгар юго – западных районов СССР: (к вопросу об устойчивости этнических традиций). – М., 1966. – 18 с. – (рус. и фр. яз.).

Фоменко В. Материалы к истории переселения бессарабских колонистов в Приазовье в 1861 – 1863 гг. – Запорожье, 1961. – 30 с. – (Машинописно).

В кінці ХІХ ст. в багатьох містах були побудовані  міські електростанції, котрі забезпечували освітлення вулиць, житлових будинків та промислових підприємств. А в повітовому місті Олександрівську в цей час вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями, на утримання яких витрачалося 952 крб. в рік. Міська влада вивчила досвід інших регіонів та вирішила побудувати станцію, щоб електрифікувати місто, а заодно вирішити проблему міського транспорту – улаштувати електричний трамвай.

            В 1898 році свої послуги з налагодженя в Олександрівську електроосвітлення і трамвая Міській Управі запропонував почесний громадянин із Одеси А. А. Бродський. 17 червня 1900 року між Міською Управою та представником Бродського була підписана угода на проектування відповідних споруджень. Передбачалося, що ці об’єкти будуть віддані йому в концесію.

            У вересні 1901 року до міського голови Олександрівська звернувся інженер-електрик Катеринославського відділення Центрального електричного товариства в Москві Хлобощін із надзвичайно вигідною пропозицією. Хлобощін брав на себе зобов’язання встановити безкоштовно для освітлення вулиць міста 30 дугових ліхтарів по 800 свічок кожний. За це Міська Управа повинна була виплачувати підприємцю 5600 крб. на рік рівними долями. У випадку припинення подання електроенергії Хлобощін зобов’язувався своїм коштом запалювати існуючі на той час міські гасові ліхтарі. Від влади він просив безплатно 200 сажнів землі на березі Дніпра або в міській смузі та дозволу для облаштування на вулицях стовпів із дротом для подачі електроенергії приватним абонентам.

            Досвід населення показав, що мінімальна потреба тільки приватних абонентів складає 30 тис. лампочок по 16 свічок (1 свіча – 1 Ватт). Передбачувана плата 30 коп. за кіловат була дуже вигідною справою. Але міська влада, зв’язана угодою з А. А. Бродським, змушена була відмовити Хлобощіну. А через рік виявилось, що почесний громадянин Одеси своїх зобов’язань не виконав...

            В подальшому було вирішено обходитися власними силами. Проте грошей на вирішення нагальних потреб місту катастрофічно не вистачало. В серпні 1903 року Міська Управа звернулася до Катеринославського губернатора з клопотанням про дозвіл на позику в 1 млн. крб., велетенську на той час суму.

            Цей мільйон планувалося поділити так: на електроосвітлення і трамвай – 450 тис. крб., на спорудження торгових рядів – 150 тис. крб., на будівництво народної бані – 100 тис. крб., на будівництво чоловічої гімназії - 97 тис. крб. Залишок (203 тис. крб.) передбачалося витратити на погашення боргів. Але цей план не вдався. Група гласних Міської Думи висловилася проти, оскільки сумнівалися в спроможності виплати позики.

            Міська влада взялася за копітку марудну працю. За допомогою фахівців досконало розроблювався кошторис електропостачання Олександрівська, розсилалися пропозиції різним установам, організаціям та підприємцям.

            Мирний труд порушили революційні події 1905 року. Як це не раз бувало, народні заворушення закінчилися єврейськими погромами, в результаті спалено торгові ряди, пограбовано храм. А бюджет Олександрівська в той час головним чином поповнювався за рахунок купецтва та іншого торгового люду,  значну частину якого складали євреї ... Про електрику надовго забули.

            Лише в 1908 році, коли революційні пристрасті вщухли та міська казна почала поповнюватися, в Олександрівську знову повернулися до питання улаштування електроосвітлення. Зокрема, вирішено, закуповувати для цього тільки нове, передове обладнання, а про трамваї мова вже не йшла взагалі.

            Розглянувши пропозиції, міська влада для виконання замовлення вибрала технічну контору артілі російських інженерів у Харкові. В лютому 1909 року було зроблено замовлення на складання кошторису та проекту. Вже в березні ці документи були готові, а в червні, після доопрацювання, затверджені  міською владою. Загальна вартість проекту складала 172171 крб.  Дума Олександрівська визнала бажаним здійснити облаштування електроосвітлення господарським способом. Технічний нагляд та загальне керівництво будівництвом доручалося техніку С. В. Лизлову з винагородою не менше 3,5 – 5% від загальної суми витрат по спорудженню.

            Менше ніж за рік (до кінця 1910 р.) електростанція була споруджена, а її будівля з башточками стала справжньою окрасою міста. Газомотори, динамо-машини та інше обладнання С. В. Лизлов придбав у Німеччині. До будинків подавалася електроенергія напругою 125 Вольт.

            Напередодні нового 1911 року відбувся банкет з приводу пуску першої черги електростанції – з участю міського голови Ф. Ф. Мовчановського та інших керівників міста. Та з банкетом дещо поспішили...

            Виявляється, будівельні недоробки існували завжди. Не встигли відлунати тости на банкеті, як з’ясувалося, що машини змонтовані не зовсім правильно, стовпи на вулицях не укріплені. На чисельні недоробки указувала комісія Міської Управи 31 грудня 1910 року, хоча термін виконання робіт С. В. Лизлов ухвалив 15 грудня.

            Недоробки були ліквідовані. З 1 липня 1911 року подача електроенергії провадилася цілодобово для освітлення та технічних потреб. Незважаючи на те, що електрика була недешевим задоволенням, кількість абонентів електростанції невпинно зростала. В місяць приватні особи платили за електроенергію від 4 до 10 крб., Російський банк  більше - 75, а Земська Управа – 200. Звичайна електролампочка коштувала дуже дорого, майже цілий  1 крб. – як 2 кг  м’яса.

            Електростанція давала струм до пуску Дніпрогесу в 1932 році, потім її перепрофілювали для міських потреб.

Література

Волова Л. Александровск – Запорожье: Очерки истории города / Волова Л., Чуприна А. – Запорожье, 1997. – 188 с. – Из содерж. : [о строительстве первой электростанции]. – С.17.

Материалы к своду памятников истории и культуры народов СССР по Украинской ССР. Вып.7: Памятники истории и культуры Запорожской области. – К., 1990. – 219 с. – Из содерж.: [здание первой городской электростанции]. – С.54.

***

Беляева Л. Здание, похожее на дворец // Правда… и ничего, кроме правды. – 2010. – 27 мая (№21). – С.7.

Ювас И. Первая электростанция  // Суббота плюс. – 2009. - №13 (март). – С.41 – 42.

Гудкова Т. Карта: улица Советская : [в т. ч. о перв. гор. электростанции Александровска] // Афиша Запорожья. – 2008. - №19 (22 сент. – 5 окт.). – С.26.

Чайка О. Строительство электростанции и создание сети электрического освещения в городе Александровске в начале ХХ века // Музейний вісник. – 2007. - №7. – С.82 – 96.

Носков В. Электрическая утопия // Іскра. – 2006. – 5 окт.(№40). – С.4.

Страхування належить до числа найбільш древніх і стійких форм господарського життя, сягаючи своїм корінням у далеку історію. Головна мета його – створення цільових фондів грошових коштів призначених для захисту майнових інтересів громадян і юридичних осіб від несподіваних, випадкових за своєю природою нещасть, які супроводжуються збитками.

            Прообразами страхування в Україні можна вважати економічні відносини в чумацьких братствах. Якщо у дорозі гинув віл чи ламався дерев’яний віз, то зусиллями всієї компанії чумаків куплялися необхідні засоби пересування, щоб потерпілий міг продовжити мандрівку. Перша страхова компанія на території України – Товариство взаємного страхування від вогню – була створена в 1863 році у Полтаві. Особисте страхування виникло у 30-і роки ХІХ століття і зосереджувалося переважно на страхуванні капіталу.

            Система державного страхування в колишньому СРСР започаткована прийняттям 6 жовтня 1921 року Декрету "Про державне майнове страхування". Підрозділи Держстраху діяли в усіх союзних республіках, в т. ч. і в Україні. В період становлення української державності виникла необхідність реорганізації страхової справи і збереження професійного кадрового резерву Укрдержстраху. Тому 1994 року цю структуру було перетворено на відкрите акціонерне товариство "Національна акціонерна страхова компанія "Оранта" ("НАСК" Оранта"), яка і стала правонаступницею Укрдержстраху. Цього ж року за ініціативи 4-х областей (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська) і Автономної Республіки Крим та за підтримки керівництва країни зі складу НАСК виділено самостійні регіональні підрозділи, які набули абсолютної незалежності.

            Сьогодні страхова компанія "Оранта – Січ" – це одна із провідних страхових компаній в Запорізькій області, єдина правоспадкоємиця Укрдержстраху і НАСК у регіоні. Вона має ліцензії на всі види обов’язкового і добровільного страхування,  філіали в кожному місті і районі Запорізького краю, Києві, Луганську та найголовніше – заслужений авторитет надійного ділового партнера у сфері страхування. Пріоритетними для компанії є страхування майна, транспортних засобів, медичне страхування, страхування сільськогосподарських культур. Широко застосовується комплексне страхування, що забезпечує страховий захист майнових інтересів, життя і здоров’я страхувальників.

            Діловими партнерами ВАТ СК "Оранта-Січ" є промислові підприємства, банки, фінансові структури регіону.

            Увага до клієнта, захист його інтересів – головне кредо в роботі колективу, де трудиться майже 1000 осіб.

            На практиці страхова компанія застосовує гнучку тарифну політику, що дозволяє повною мірою враховувати побажання і вимоги клієнта, забезпечуючи захист, своєчасну виплату відшкодування завданого збитку. Рівень виплат по страховій компанії за останні роки становить 38-40% від обсягу страхових платежів.

            Нині страхова компанія продовжує інтенсивно розвиватися, освоюючи нові сегменти, удосконалюючи страхові продукти і послуги, розширюючи свою інфраструктуру, збільшуючи клієнтську базу і зміцнюючи позиції в страховому співтоваристві.

            Понад 20 років компанією успішно керує Віталій Григорович Петровський. Завдячуючи особистим організаторським здібностям, таланту голови правління, ВАТ СК "Оранта – Січ" неодноразово нагороджувалося міжнародними відзнаками, дипломами за бездоганну ділову репутацію, внесок в оздоровлення економіки України ("Золота фортуна", 2001, "Золотий Меркурій", 2004).

Література

Деловые партнеры Запорожской ТПП. 2007: Каталог. - Запорожье: РА-ХХІ, [2006]. -96 с. - Из содерж.: ОАО "Страховая компания "Оранта - Січ". - С. 75.

Приморск: годы и судьбы. Кн. 2: Автограф поколений / авт. проекта В. Папу. -Запорожье: РА - XXI, 2007. - 432 с.: фото. - Из содерж.: Приморские филиалы страховых компаний : [в т. ч. и "Оранта - Сич "]. - С. 145 - 146.

Новітня історія України: імена, звершення, творчість. Вип.1:  Запоріжжя. — К.: Новий Світ, 2006. - 111 с. - Із змісту: Відкрите акціонерне товариство "Страхова компанія "Оранта - Січ". - С.53.

Потенціал: 10 років разом: Інформ. альбом Запоріз. обл. союзу промисловців і підприємців. - Запоріжжя: Дике Поле, 2000. - 160 с. - Із змісту: ВАТ "Страхова компанія "Оранта-Січ".-СІ07.

ОАО СК "Оранта- Сич"//Содружество. - 2006. – С.10-11.

Шилин Д. Застраховался - и живи спокойно: "Оранта-Січ" страхует практически все // Индустр. Запорожье. - 2006. - 5 окт. (№ 150). - С.4.

Алексеев И. "Оранте - Сич" - 85 лет // Запороз. Січ. - 2006. - 5 жовт.(№197-199).

-С.3.

"Оранта - Січ" // Україна - бізнес. - 2004. - 31 трав. (№ 22).

"Оранта" защитит и сбережет: [история и современность страхов. компании] // Созвездие. - 2000. -№1. - С.44.

***

Гордость Запорожья: Альманах. - Запорожье: АА Тандем, 2009. - 88 с.: ил. - Из содерж.: Петровский Виталий Григорьевич, председатель правления ОАО "Страховая компания "Оранта Сич". - С.37.

Герои и судьбы: Интеллектуал. потенциал Запорожья на рубеже веков. Кн. 2. -
Запорожье, 2002. - 528 с. - Из содерж.: Шифрина А. Петровский Виталий
Григорьевич. - С. 332 - 338.                                                                                                

Сергеев Ю. Виталий Петровський: "Оранта - Січ" - это колоссальный опыт и гарантированная надежность // Индустр. Запорожье. - 2006. - 6 окт. (№151). – С.6.

Нагороди держави: [В. Г. Петровський нагороджений орденом "За заслуги" III ступ.] // Запоріз. правда. - 1998. -14 жовт.

Биковський Євген Власович народився в 1921 році в селі (нині смт.) Михайлівка в селянській сім`ї. В 1939 році закінчив навчання в аероклубі Ростова – на – Дону, у 1942 році - Батайську військову школу пілотів, де був залишений працювати льотчиком - інструктором. У травні  1942 року пішов на фронт добровольцем.

Молодший лейтенант Биковський воював у складі 5 – го гвардійського авіаполку 17 –ї повітряної армії. За час перебування у діючій армії здійснив понад 100 бойових вильотів, провів 18 штурмувань ворожих аеродромів, колон з живою силою і технікою, знищив 9 фашистських літаків. Загинув у нерівному повітряному бою 27 квітня 1943 року. Похований Герой у селі Половінкіно на Луганщині, де в память про нього встановлено обеліск.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 травня 1965 року за відмінне виконання бойових завдань командування і виявлені при цьому відвагу і героїзм Є.В. Биковському посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Література про життя та діяльність

      Героев славных имена: 65 – летию Великой Победы посвящается / Н. И. Кузьменко (авт – сост.), В. В. Горбатко, Я. И. Иванов, В. В. Мороко и др. – Запорожье, 2010. – С.109.

      Памятники истории и культуры Запорожской области: Науч. – вспом. библиогр. указ. – Запорожье, 1985. – С.105.

      Лукаш И. Солдаты славы не искали. – Днепропетровск, 1984. – С.25 – 29.

      История городов и сел УССР. Запорожская область. – К., 1981. – С.466.

      Авиация и космонавтика СССР. – М., 1968. – С.511.

***

      Ракша О. Гордість землі нашої // Михайлів. новини. – 2009. – 10 січ. (№2). – С.1.

      Калугіна О. Ім`я їм – Герої // Михайлів. новини. – 2004. – 26 черв. – С.2.

      Коряка В. Наш сокіл : [є фото бюста Героя] // Ленін. зірка. – 1977. – 22 верес.

      Славний ратний подвиг : [в т. ч. про відкриття бронзов. бюста в єдиному меморіал. комплексі: смт. Михайлівка] // Ленін. зірка. – 1973. – 30 жовт.

***

      Биковський Євген Власович [Електронний ресурс] : [корот. біогр. довідка] // Проект

"Славетні запорожці" : [веб-сайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу :  http: // sites.znu.edu.ua / slavetni_zp. – Назва з екрану.

Вперше літературне об`єднання мелітопольців заявило про себе в 30-х роках творами в газеті "Радянський степ"(нині "Новий день"). Керував літоб`єднанням співробітник редакції О. Рогоза, який  загинув у 1942 році на фронті. Із літоб`єднання вийшли відомі майстри пера: прозаїк Є. Дирін, поети Є. Крилов, брати Вілінови, Л. Шермейстер, публіцисти Н. Лур`є, І. Балкарій.

Найінтенсивнішого розвитку Мелітопольське об`єднання набуло у п`ятидесяті роки ХХ ст., коли до його керівництва прийшов відомий письменник П. Ловецький. Саме при ньому розквітли таланти таких відомих мелітопольських поетів і прозаїків як В. Мазуркевич, Д. Ботушанська, Ф. Анардович, О. Фесюк, І. Олексенко, В. Кулішова, В. Ломако, О. Горбань, М. Шевельов . Очоливши літературне об`єднання Мелітополя у 1955 році, Ловецький керував ним 16 років і був удостоєний звання почесного члена літературного об`єднання "Таврія". У 1989 році його ім`ям було названо мелітопольське літературне об`єднання. З 1985 по 1991 роки очолював літоб`єднання О. А. Фесюк. 

У 1994 році, коли літоб`єднанням став керувати В. Орлов, почався новий виток у житті місцевих літераторів – різко зросла кількість збірок окремих авторів та колективних видань. Члени літоб`єднання стали частими гостями у школах, технікумах, вузах міста. Лише за період з 1994 по 2005 роки видано 5 альманахів і близько 60 авторських збірок.

 З 2002 року мелітопольські літератори починають широко друкуватися в обласних виданнях: літературному часописі "Хортиця", альманахах "Провинция", "От сердца к сердцу", газетах "Запорізька правда", "Суббота плюс" та інших. Чималий внесок в роботу літоб`єднання зробив його голова В. Г. Єременко (з 2001 - до червня 2008 р.). Його стараннями зібрано і підготовлено до друку цілий ряд літературних альманахів, збірок  творів письменників та поетів Д. Ботушанської, О. Гончаренка, С. Непомнящої. До 75-річчя літоб`єднання ім. П. Ловецького був виданий ювілейний альманах "Думок та почуттів сплетіння."                                        

У червні 2008 року  головою Мелітопольського літературного об`єднання обрана Світлана Непомняща. Цього ж року було прийнято Статут об`єднання, де чітко означені мета, цілі та напрямки діяльності. З січня 2009 року об`єднання офіційно набуло статусу громадської організації. Здійснилася давнішня мрія різних поколінь членів літоб`єднання – вийшла газета "Мелітополь літературний".  

                                               Література

 Літературний світовид Мелітопольщини [Текст]: Хрестоматія / [упоряд.: Зайдлер Н.В., Гончаренко О.М.]. – Мелітополь: Видав. будинок ММД, 2009. – 488 с. : іл.

Мелітопольське літературне об`єднання імені П. Ловецького // Медове місто:  До 225  - річчя м. Мелітополя (1784 - 2009): Бібліогр. покаж. – Запоріжжя, 2009. – С.119 – 130.

Мелітопольське літературне об`єднання імені  Павла Ловецького // Шевченкіана Мелітополя: Біографії, інформація, творчість, пошук. – Мелітополь, 2007. – С.48 – 49.

Непомняща С. Одне з найстаріших в області // Хортиця. – 2009. - №3. – С.59.

Селезньов В. Думок і почуттів сплетіння // Новий день. – 2006. – 19 жовт. – С.12.

Чипигина Н. Вначале был кружок…// Мелитоп. ведомости. – 2001. – 29 дек. – С.2.

Лев Ісакович Адельберг народився і прожив все життя (за винятком евакуації в дитинстві під час війни та служби в армії) в місті Запоріжжі. Інженер за спеціальністю, художник – оформлювач за професією, він багато років віддав вивченню Запорізького краю, по праву зайняв почесне місце серед відомих краєзнавців – аматорів. Старе Запоріжжя, місто Олександрівськ, було найулюбленішим об’єктом його краєзнавчих досліджень. Ще одна істотна тема його розвідок - видатні особистості краю.

            Мене особисто познайомив з Адельбергом навесні 1982 року старий запорозький краєзнавець Іван Михайлович Бічук (1896-1982), а до того його ім`я було відоме мені завдяки авторським публікаціям Лева Ісаковича в газеті „Комсомолець Запоріжжя” (тепер „МИГ”).

           Він співпрацював з цим виданням тривалий час, вів рубрику "Олександрівськ - Запоріжжя". Про загальне читацьке визнання Л. Адельберга свідчили тогочасні анкети – опитування, які виводили автора на перші місця.

Саме любов до історії рідного краю і здружила нас з Левом Ісаковичем. В 1987 році до 200-ліття подорожі цариці Катерини ІІ в Крим Л. Адельберг, реставрувавши за фотокопією "План сада на Хортицком острове святейшего князя Григория Александровича Потемкина", запропонував мені та Володимиру Шовкуну прив`язати його до сучасного ландшафту. Нам вдалося знайти на острові беззаперечні сліди діяльності Потьомкіна. Тоді ж виникла думка написати спільно статтю – розвідку з цього приводу.

Ми розподілили ділянки роботи. Я повинний був, у першу чергу, готувати текст, а Лев Ісакович – розробити картографічний матеріал та фотодокази версії. Ретельність та відповідальність Адельберга у перевірці фактів уповільнювали темп реалізації ідеї.

На жаль, передчасна раптова смерть перервала працю Л. І. Адельберга. Надворі був квітень 1988 року, і ще мав силу неписаний закон: „На некролог у газеті може розраховувати тільки член КПРС, іншим – максимум кілька рядків співчуття в чорній рамочці”. В усякому разі прямо вшанувати пам`ять Л. І. Адельберга на сторінках "Комсомольця Запоріжжя" тоді не було можливості. На похороні журналіст і літератор Володимир Супруненко запропонував вихід із ситуації: замість некролога опублікувати в газеті одну із останніх робіт краєзнавця... Тому я визнав за необхідне в пам`ять про Лева Ісаковича завершити статтю і запропонувати її читачам. Стаття – розвідка під назвою "Ще одна загадка Хортиці" з невеличкою передмовою була надрукована в "Комсомольці Запоріжжя" 11 червня 1988 року під двома прізвищами: Л. Адельберг, Ю. Вілінов.

            Досі особи, причетні до краєзнавства, особливо збирачі старовинних поштових листівок, цікавляться питанням – а куди ж подівалася колекція Адельберга? Одразу зазначу: оригіналів поштових листівок у Адельберга майже не було. Бо ж незаможний інженер радянського часу не мав коштів на таку розкіш. Архів і колекція Адельберга складалися  з ним же виготовлених фотокопій.           Він, не жалкуючи, роздавав їх знайомим краєзнавцям. Досі мабуть можуть випливти фотографії з білим написом у кутку „Репро Л. Думи”.  Дума – дівоче призвище матері, яке Лев Адельберг взяв собі за псевдонім.

Архіви Адельберга перейшли до його дядька Еммануїла Натапова. Останній використав їх, укладаючи книжку „Очерки истории Запорожья (Александровска до 1921 года)». У виданні є розділ „Архітектура старого Олександрівська в фотографіях краєзнавця Л. Адельберга” – теж своєрідне увічнення пам`яті дослідника.

            Краєзнавчу бібліотеку Адельберга - кілька сотень книг та брошур - його вдова через мене безплатно передала Обласній Станції Юних Туристів. В перші роки по тому „Фонд Адельберга” зберігався в бібліотеці ОСЮТур відокремлено, зараз він розпорошений за темами.

            Лева Адельберга поховано на Першотравневому цвинтарі. Колись настануть кращі часи і його скромна могила увійде до переліку некрополя краєзнавців Запоріжжя.         

                                                                                  Твори

Мосты Запорожья. – Запорожье: Тандем – У, 2005. – 56 с.

***

Запорозька старовина: Щоріч. зб. наук. – краєзнав. матеріалів. Вип. 1. – Запоріжжя, 1995. – 165 с. – Із змісту: Адельберг Л. Ще одна загадка Хортиці / Л. Адельберг, Ю. Вілінов. – С.115 – 118.

***

Ще одна загадка Хортиці // Комсомолець Запоріжжя. – 1988. – 11 черв.

Доля школи Фелікса Мовчановського // Комсомолець Запоріжжя. – 1988. – 20 лют.

Вулиця двох революцій : [вул. Леппіка: м. Запоріжжя] // Комсомолець Запоріжжя. – 1987. – 10 жовт. – С.1, 8.

Наш головний проспект // Комсомолець Запоріжжя. – 1986. – 22 квіт.; 24 трав.; 14 черв.; 16 серп.;  7, 11, 18 жовт.

Прогулянка до греблі // Комсомолець Запоріжжя. – 1986. – 22 квіт.; 24 трав.; 14 черв.; 2, 16 серп.;  7, 11, 18 жовт.

Косметика вулиць: Олександрівськ – Запоріжжя // Комсомолець Запоріжжя. – 1982. – 14 серп.

На вулиці Кузнечній // Комсомолець Запоріжжя. – 1982. – 24 серп.

"Ротонда", "Лотос" та інші : [культурні заклади м. Олександрівська на початку ХХ ст.] // Комсомолець Запоріжжя. – 1981. – 13 серп.

Перші пам’ятники : [В. І. Леніну на Запоріжжі; є фото пам’ятника на з-ді "Комунар", 1926 р.] // Комсомолець Запоріжжя. – 1981. – 21 квіт.

***

Архів Л.І. Адельберга (рукописи зберігаються у відділі краєзнавства Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. М. Горького).

Література про життя та діяльність

 Вілінов Ю. Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів: (Хортицький колаж). – Запоріжжя: Поліграф, 2005. – 208 с. – Із змісту: (Замість некролога). – С.139 – 140.

Запорозька старовина: Щоріч. зб. наук. – краєзнав. матеріалів. Вип. 1. – Запоріжжя, 1995. – 165 с. – Із змісту: (Замість некролога). – С.119 – 120.

Вільнянський краєзнавчий  музей  заснований у 1971 році на громадських засадах.  Збирання матеріалів розпочалося ще раніше  - 1968 року.  Його творцями – організаторами  були: І. Воробйов, Т. Чайка, П. Большеменник, М. Сіроштан, Т. Бут, В. Поставна, Д. Левченко, Л. Лобода , В. Билим, Т. Волкових. Ними керував перший директор музею – Микола Інокентійович Сибіряков. Вони їздили по селах і хуторах району, збирали експонати, фотографії для майбутнього музею. Згодом під музей виділили хатину по вулиці Леніна, 43. Засновники самотужки робили стелажі, стенди, впорядковували подвір’я.

З 1995 р. музей  має статус державного і  підпорядковується відділу культури  і туризму Вільнянської райдержадміністрації. Експозиція закладу розташована у семи залах: "Заселення краю";"Наш край наприкінці 19 століття – на початку 20 століття";"Події 20-х років 20 століття";"Наш край у 30-ті роки";  "Галерея Слави", "Велика Вітчизняна війна";"Друга половина 20 століття". Серед  предметів основного фонду – археологічні знахідки (із найдавнішого періоду виставлені кістки мамонта та зубра, знаряддя праці давньої людини), монети, експонати часів Запорозької Січі, предмети побуту і одягу кінця  Х1Х століття, матеріали про завод Нейфельда (нині завод імені Т, Г. Шевченка), який випускав сільськогосподарські машини. Окремі зали розповідають про громадянську та  другу світову  війну ( демонструються особисті речі воїнів, нагороди, зброя), Голодомор тридцятих років. .

Музею підпорядковані сім музеїв на громадських засадах,  розміщених у  сільських школах району. Серед них – Меморіальний музей І. Паторжинського у селі Дніпровка, Музей Героя Радянського Союзу В. Гнаровської  у селі Новотроїцьке, Музей земляків – учасників війни в Афганістані у селі Московка.

 Працює музей як культурний, патріотично – виховний заклад, є джерелом народної пам`яті завдяки людям, котрим дорога  минувшина, надбання попередніх поколінь. Тут проводиться екскурсійна, культурно – масова робота, зокрема вечори пам`яті , виховні години зі школярами, зустрічі з видатними земляками, воїнами – афганцями, виставки майстрів народно – вжиткового мистецтва, та ін.

 З  2002 року музей очолюєє Т. Гриценко.

Література

Гриценко Т. Вільнянський краєзнавчий  музей / Т. Гриценко, Ю. Гаджилова  // Енциклопедія сучасної України. – К., 2005. – Т.4: В – Вог. – С. 551.

Вільнянський краєзнавчий музей // Музеї України. – 2005. - №2. – С.24.

Юрик П. Як можна зберегти сиву давнину за 100 гривень, або Будні Вільнянського краєзнавчого  музею // Запоріз. правда. – 2008. – 4 верес. – С.10.

 Гриценко Т. Перший директор, людина високих ідеалів : [М. І. Сибіряков] // Дніпров. вогні. – 2007. – 19 трав. – С. 2.