Письменник підійшов до входу та з деяким зусиллям потягнув за ручку. Двері піддалися його тяжкій руці з тихим скрипом; поліцейський, чий одяг був покритий блискучими сніжинками, швидко переступив поріг чужого будинку. 

З вулиці повіяло холоднечею, невеликі пластівці снігу залетіли крізь щілину в двірному отворі. Коли за гостем вже зачинилися двері, залишив чоловіків наодинці в теплому коридорі, Уолтер здригнувся від відчуття морозу по шкірі. Охоронник же своїм виглядом зовсім не походив на людину, що провела на студіні близько години, якщо не більше; навіть кінчик носа не почервонів, дивуючи зайвою блідністю.

Стрітеру раптом здалося дивним, що незнайомий офіцер не промовив ще ні слова, мовчки дивлячись на об'єкт свого захисту, ніби оцінюючи його. Письменник було хотів порушити давлячу тишу, але з подивом зрозумів, що не може вимовити жодного звуку; язик наче занімів, зовсім не маючи змоги ворушитися. Десь всередині Уолтера зародилася липка паніка, що потроху почала розтікатися по всіх його внутрішніх органах; розповсюджуватися, заражаючи кожну клітину закляклого тіла невідомим, смертоносним вірусом. Обличчя полісмена не виражало нічого, в очах була жахлива порожнеча, лякаюча спустошеність; навколо стояла погрозлива тиша, така, що пульсація у вухах гриміла набатом. Стрітера став бити озноб.

Перевівши погляд на свої руки, помітив, що вони тремтять, ніби вмить покрилися кригою; він не міг навіть поворушити пальцем. Перед очима замиготіли плями, що на секунду засліпили його своєю різнокольоровістю, малюнок поплив; риси обличчя охоронника, що стояв напроти, ніби загрубіли, потім - почали розпливатися, зливатися, вибудовуючи кошмарну картину. А навколо все покривалося тонкою кіркою льоду з тихими скрипами. Раптом створіння, яке вже можна було назвати людиною лише з великим натяжкою, потягнуло до літератора руки; він закричав так голосно і пронизливо, що його вушні перетинки відповіли хвилею болю, що вибухнув в них. 

А жахливий монстр, що був колись офіцером... пропав. І тільки купка снігу, не вписуючись в загальну атмосферу, залишилася лежати на килимі, на тому самому місці, де до того стояв полісмен.

І навколо був сніг, багато снігу; Стрітеру було дуже, дуже холодно, він не витримував низької температури, здригався всім тілом...

Розплющив очі.

Навколо все було таким білосніжним, що в очах зарябило. Письменник відчув пекучий біль у попереку, що допоміг йому відчути себе живим, а потім виявив себе сидячим у вкрай незручному положенні. Стіни зі снігу давили на нього, ніби погрожували, та Уолтер почав колотити окоченілими ногами та руками по холодних стінках та, нарешті, знайшов вихід. Різким поштовхом ноги він розімкнув дверцята холодильника та кубарем скотився на дерев'яну підлогу. 

І раптом вміння думати повернулося до нього, як ніби до цього він був в забутті, ніби не тямив, що відбувається навколо. Прийшло усвідомлення того, що все, що відбулося було лише сном, галюцинацією, і він видихнув спокійніше. Він часто дивувався своїй трохи хворій фантазії, що останнім часом стала виявляти себе все частіше, все дивніше. Письмак згадав, як в дитинстві любив білосніжну зиму, сніжинки, що так були схожі на яскраві зірки, перший сніг та заморозки; як кортіло йому знов відчути себе дитиною хоча б на хвилинку. Мабуть, тому він і опинився в такому дивному становищі: Уолтер звик завжди робити те, що йому хочеться, і не було різниці, стосувалося це письменства або чого завгодно іншого. 

Несподівано він знову згадав про Вільяма Стейнсфорта: адже і в цій ситуації він зробив те, чого захотів. З'явилося бажання виплеснути всю свою агресію, печаль - і письменник так і зробив, зігнавши весь негатив на персонажі. Йому раптом спало на думку, що, напевно, герой не заслужив цього, лише потрапив під гарячу руку. Але Стрітер не шкодував про скоєне; книга про Вільяма, злочинця, який не мав у душі нічого світлого, принесла йому достатньо грошей для того, щоб не турбуватися про те, що літератор зробив з персонажем заради інтересу читачів і покупців. 

Його внутрішній голос лише диктував потрібні рядки, самостійно вибудовував потрібний образ, яким він міг би зачепити людей. Чоловік іноді думав про те, що в образі безжального вбивці є відбиток його самого. Адже йому здавалося, що десь глибоко всередині нього живе хтось ще, такий же черствий й гнилий; іноді він ловив себе на дивних і жахливих думках, деякі події стиралися з його пам'яті та час від часу він вчиняв дії, які хтось ніби наказував йому зробити. Десь в глибині душі він відчував страх, він боявся того, що відбувається, але знову і знову списував все на зайву забудькуватість.

Вставши, нарешті, з підлоги, літератор закрив дверцята холодильника, струсивши з рук налиплий сніг. Важко зітхнувши, він попрямував до своєї кімнати; там, на письмовому столі, він залишив чернетки його нової книги, яку незабаром збирався показати всьому світу. Письменник був упевнений в собі і своїх силах, упевнений, що його ім'я незабаром буде гриміти на весь світ; вже зараз літературні критики казали, що Стрітер - висхідна зірка. Що його книги містять в собі важливі і потрібні теми, що зовсім скоро він стане настільки популярним, що гроші дівати стане нікуди, - і ці думки зігрівали Уолтера.

Коли він підійшов до свого столу, щось здалося йому вкрай дивним, недоречним. Він пам'ятав, що листки на його столі знаходилися в повному порядку, розкладені на рівні, симетричні стопки. Зараз же вони ніби були переставлені в якомусь безладі, що дуже йому не сподобалось. Між ними лежав один лист, що зовсім не вписувався. І на цьому аркуші, де чорнила були ще свіжими, не до кінця присохшими, його ж, Уолтера, почерком, убористим, але не дуже акуратним, було виведено три слова.

“Я - це ти.”

Трохи нижче, більш мілко було нацарапано дві літери ініціалів: У.С.

Але Уолтер не пам’ятав, що писав це.

Рано вранці поліцейські, що вчора зовсім забули про прохання письменника, не змогли дозвонитися Стрітеру. Тому вирішили приїхати і перевірити, чи не сталося чого: зазвичай він завжди відповідав на телефон. 

На його столі було знайдено купу чернеток листівок, які Уолтер нещодавно показував у поліцейському участку.

А під його вікнами офіцери знайшли тіло письменника, чий одяг був покритий снігом. Останні місяці в цьому місті сніг не йшов.

Дарина Скляр