Мандрівник часом

Глава 2

Коли письменник відкрив двері, то на порозі побачів, як йому здалось обличчя людини, яку він знав у молоді роки.

- Хто ви?

- Гастингс.

-Що вам потрібно? - наляканим та сильно хвилюючим голосом запитав він.

- На сьогодні, я ваша охорона. – сказа поліцейський.

- Проходьте до вітальні.

Впустивши до себе молодого парубка, якомога гучніше закрив на усі замки двері.

Поліцейський зайшов у велику вітальню, кімната простора, у лівому кутку гомоніли дрова у каміні. Вечір був вітряний, але не прохолодний. Побачивши здивовані очі парубка сказав:

• Сьогодні прохолодно, вирішив трохи протопити у кімнаті.

• Може чаю? - запропонував письменник.

• Так, але пізніше. – сказав поліцейський

У кімнаті поруч з каміном було два зручних крісла, зліва розташувався Гастінгс, а праворуч письменник.

Письменник вже дуже довго жив один, у той вечір йому була приємна компанія молодого Гастінгса.

Глянувши в очі, які були напроти нього такі збуджені, цікаві, і він знову згадав юність.

У молоді роки письменник жив у Канаді, захоплювався роботами Джона Портмана, про природно-фізичними явищами, мандрування часом. Його захоплення поділяв друг, теж прихильник теорії Джона Портмана, разом вони навчалися та проводили багато часу. У вихідні дні ще з іншими друзями їздили кататися на лижах, згадуючи ці моменти на обличчі письменника з’явилася посмішка.

Гастінгс, перший перервав мовчазну тишу у кімнаті.

• Гм…гм…Вибачаюсь! А в якому жанрі працюєте? - сказав Гастінгс, не дочекавшись відповіді запитав наступне:

• А які саме ви отримували листи?

• Від кого?

• Ви когось підозрюєте?

 

Письменник начебто повертався з іншого часу, звернувши увагу на Гастингса.

• Так! Коротко, сухо сказав письменник.

Письменник перевів погляд на співрозмовника, почав розповідати, що, коли він переїхав до Йохансбургу, в нього стало хитатися здоров’я. Рішення наняти медсестру, було необхідністю.

• Вона не прийшла. – Раптом закричав письменник.

• Де ж вона. Марго молода дівчина, допомагає з господарством. Кожен вівторок та четвер вона приходить. Робить уколи, розмовляє. Я дуже самотній, прожив багато на цьому світі, а так сім'ю і не завів.

• В неї є ключи від запасного ходу. Будинок старий і має таємний тунель який виводить тропу у парк на іншій вулиці.

З глибини кімнати доносилися крики.

• Ау, пане, я трохи запізнилась. Вибачте. – були чути жіночий голос.

• Не хвилюйтесь, зараз ми все встигнемо.

На обличчі письменника можна було прочитати спокій та рівновагу.

• Нарешті. – сказав він.

Гастінгс чувши кроки, піднявся з крісла, поправив форму і підійшов до каміну.

Побачивши дівчину, Гастинг зробив кивок головою, та сказав:

• Мене звати Гастінг, сьогодні я з вами, ваша охорона на сьогодні.

• Де у вас знаходиться кухня, мабуть нам всім треба випити чаю, настала пора. - сказав Гастінгс.

• Рушайте прямо, праворуч кімната пана Вільяма, а наступна кухня. Я зараз помию руки і зроблю уколи. Ліки я залишила у кімнаті пана. – сказала Марго.

Молоді люди залишили письменника на самоті, першим кімнату залишив Гастінгс, потім Марго. Марго через деякий час повернулась, у руці тримала медичну сумку. Не довго шукаючи у сумці необхідну вакцину, знайшовши, сказала письменнику:

• Готуймося, зараз буде укольчик.

• Ну, усе, все гаразд. Цікаво Гастінг знайшов кухню, не заблукав у будинку? Щось він довго? – сказала Марго.

Письменник так зворушився, вечором, що став розповідати минулі часи. Марго сіла рядом на табурет. Знов згадали, про Гастінгса:

• Де ж він? - сказав письменник. Марго піди подивись, може потрібна допомога.

• Гастінгс, Гастінгс, допомога потрібна? Рухаючись у напрямок кухні та вигукуючи його ім’я. – говорила вона.

Дівчина вбігла у кімнату, де спокійно чекав на усіх письменник.

• Його немає у кухні. Немає у всьому будинку, я дивилась у всюди. Він наче випарувався, зник. – кричала Марго.

Потім її погляд впав на підлогу, там були пусті баночки з вакциною.

-О, Боже! Цього не може бути! Я була впевнена! Цього не може бути! Постійно вигукувала вона, тримаючи долоні на обличчі.

Взагалі нічого нерозуміючий письменник, підійшов ближче до неї, та сказав:

• Що трапилось? Де він, що його взагалі ніде, нема? Що тебе так налякало? Чому ти тремтиш?

• Я…я… переплутала баночки з вакциною але я була впевнена. Я ніколи не помилялась, цього не можу бути. Ридаючи казала Марго.

• Я все зрозумів. Ось, чому мені його обличчя показалося знайомим, начебто я його знав. - Сказав письменник.

• Що зі мною буде? Це поправимо? – запитав письменник.

• Нажаль, це сильні ліки, збільшена кількість, призведе до зупинення серця. Ридаючи казала вона.

• Скільки є часу?

• Не багато, одна година. - сказала Марго.

• Заспокойся, ти не винна. Я вже пожив на цьому світі, багато побачив, напевно прийшов мій час. І цей Гастінгс - це мій друг з юності. Я впевнений, що все відбулося не без його участі.

• Як це? - здивувалась Марго.

• Я тобі розповідав, що разом з моїм другом у юні роки ми вивчали роботи одного вченого. Так, ось, ми розкрили і розробили машину часу. Ти її можеш побачити у тунелі. Ми посварились з ним із-за дівчини, вона вибрала мене, а він так і не зміг мене пробачити. З ним ми більше не бачились. З дівчиною ми одружили, жили дуже добро та щасливо але в нас не було дітей. П’ять років тому вона померла. А я став отримувати дивні листи. – розповідав письменник. Марго уважно слухала.

• Слухай мене уважно, що тобі потрібно зробити, щоб не потрапити у в’язницю. У нас уже залишається мало часу, – говорить письменник.

• Допоможи мені спуститися в тунель, як що я все зроблю правильно ми зустрінемось.

• Якщо, ні? - Казала Марго.

• Якщо, ні я буду на вулиці. Що б ніхто на тебе не подумав. І запам’ятай, ти не в чому не винна.

Вранці письменника знайшли мертвим

Володимир Дядюра