Вы здесь

IV квартал 2012 р

 

В останньому випуску за 2012 рік досліджено основні проблеми, що постали перед українською державою на шляху досягнення стратегічної мети - входження до складу ЄС, та моменти, які впливають на її реалізацію; висвітлено фактори інтеграційної політики України, які б дали змогу їй стати активним суб'єктом геополітики за умов збереження економічного та політичного суверенітету.

* * *

Шаров Олександр

Трилема стратегічного вибору України в умовах економічної глобалізації

Що б там не казали, а славнозвісна українська багатовекторність зумовлена самою парадигмою національного мислення, яка формувалася про­тягом століть під впливом двох визначальних чинників: історії та географії.

У нашому випадку сталося так, що сучасний географічний розподіл між Європою та Азією був відкорегований історичними факторами, внаслідок чо­го політичне розуміння такого розподілу значно наблизилося до його первіс­ного значення.

Але так сталося, що ми не просто схильні до розподілу. Історія свідчить, що український народ постійно прагнув до єднання зі своїми сусідами і сам від цього відмовлявся.

Саме в цьому контексті стає зрозумілим вагання (або, краще сказати, «коливання») українського суспільства (а не лише владних структур) стосов­но визначення напрямку нашої самоідентифікації у глобальних структурах сьогоденного світу. На жаль, як засвідчують фахівці та безпосередні учасни­ки процесу, «на сьогодні можна констатувати, що за 20 років країні так і не вдалося реалізувати жодної з чинних у різні часи та за різних соціально-економічних умов інтеграційних стратегій».

Існують три можливих варіанти відповіді України на глобалізаційні ви­клики (якщо розглядати лише ті з них, які реальні на найближчі десятиріччя): європейська інтеграція, приєднання до Євразійського Союзу та спроби «са­мостійного плавання», тобто подальшого розвитку своєї економіки поза на­явними інтеграційними об'єднаннями.

Визначившись з основними поняттями, спробуємо проаналізувати мо­жливості та перспективи вибору напрямку подальшого економічного розвитку країни, виходячи з можливості неприреченості такого вибору.

Дослідники визначають три фактори привабливості Європейського Союзу для нових членів: економічне підґрунтя, перевагу правових принципів та демократичний характер прийняття рішень.

Погоджуючись із цим загальним визначенням, спробуємо, однак, з'ясувати, про які саме цінності та стандарти йдеться, коли говорять про євроінтеграцію, і наскільки вони бажані та досяжні для української економіки та суспільства загалом. Перше, що привертає увагу дослідника, - це стандарти, які «лежать на поверхні» - макроекономічні критерії членства в Європейсь­кому Союзі. Як відомо, Копенгагенські критерії, які обумовлюють можливість приєднання до ЄС, містять політичні та економічні вимоги.

Група економічних критеріїв має дві складові частини - існування дієвої ринкової економіки; спроможність упоратися з ринковими силами та тиском конкурентного середовища в межах Європейського Союзу, виконання кожної з яких оцінюють на основі аналізу низки чинників.

Якщо ми звернемо увагу на вимоги «першого пакету», то зможемо кон­статувати, що у принципі вони відповідають загальнопроголошеним ціннос­тям українського суспільства. Щоправда, ступінь виконання цих критеріїв за­лишається дуже різною: якщо наявність широкого консенсусу щодо основ економічної політики можна констатувати вже зараз (за умови «винесення за дужки» особливої думки комуністів), то досягнення ринкової рівноваги або макроекономічної стабільності ще вимагає напруженої роботи. Необхідність забезпечення відсутності значних перешкод у створенні підприємницьких структур повністю поділяється у ділових та владних колах офіційно. Утім, на практиці чергові спроби спрощення регуляторних вимог завершується пове­рненням до старих правил або навіть посиленням бюрократичного тиску. У результаті частка малого та середнього бізнесу в загальному обсязі вироблених товарів та послуг в Україні впала до 14,2 %, тоді як досягнення середніх європейських показни­ків вимагає її збільшення майже у чотири рази. На жаль, така тенденція ха­рактеризує не лише реальні пріоритети влади, а й відсутність «соціального замовлення» на створення середнього класу, який, у свою чергу, віддає пе­ревагу не активній боротьбі, а втечі в «тінь» або за кордон.

Фактично в зародковому стані вже протягом багатьох років залишаєть­ся інституційний розвиток ринку капіталу. Його головна складова частина - фондовий ринок, - протягом багатьох років не може перерости з більш-менш привабливого спекулятивного майданчику в хоча б національний механізм залучення інвестиційних ресурсів. А ось механізм їх акумуляції та перетворення в інвестиційний капітал розбудувати не вдаєть­ся.

Але згадані вище проблеми принаймні обговорюються, і можна споді­ватися на те, що загальносуспільний інтерес з часом таки приведе до суттє­вих змін та вирішення цих проблем у формі, прийнятній з точки зору відпові­дності Копенгагенським критеріям. А ось проблеми власності залишаються поза межами активних економічних дискусій. Водночас для нашої економіки ця проблема має, у прямому сенсі, життєве значення.

Що стосується «другого пакету» критеріїв, то з ними ситуація набагато простіша, з огляду на неможливість їх забезпечення, а відсутність серйозних заперечень щодо сприйняття цих цінностей та стандартів.

Таким чином, можна зробити висновок стосовно того, що політика євроінтеграції (у сенсі приведення реалій економічного життя в країні до основ­них стандартів ЄС) загалом співпадає з реальними інтересами українського суспільства незалежно від можливостей та необхідності подальших кроків щодо повноправного членства в Європейському Союзі. Адже певні, хоч і до­статньо серйозні протиріччя (конфлікти інтересів) з цими стандартами при­таманні не всьому суспільству, а лише частині (хоч і достатньо впливовій) її ділової спільноти. Таким чином, досягнення повної гар­монії української та загальноєвропейської системи цінностей в економічній сфері - це лише питання часу.

Інакше виглядає ситуація з євразійською інтеграцією. У цьому випадку не йдеться про необхідність відповідати якимось критеріям, оскільки завдан­ня полягає в тому, щоби подолати тенденції штучної (в силу політичних ре­алій, які склалися після розпаду СРСР) дезінтеграції. Тобто стосовно ЄврАзЕС правильніше говорити не про формування, а про відновлення ЄЕП - єдиного економічного простору.

Привертає, однак, увагу той факт, що як один з головних аргументів прибічниками такої реставрації висувається необхідність відновлення розі­рваних коопераційних зв'язків, які склалися між підприємствами за часів СРСР. Вважається, що від 25 до 50 % падіння виробництва в країнах колиш­нього Союзу сталося саме внаслідок розірвання цих зв'язків. Проте, у перші роки існування СНД не було жодних адміністративних або політичних причин для розірвання коопераційних зв'язків. Водночас ринкові сили доволі швидко привели до повного руйнування старих коопераційних зв'язків і розбудови нової системи розподілу праці. Більш того, за ринкових умов (на збереженні яких наголошують прибі­чники створення ЄврАзЕС) і зараз не існує бар'єрів для міжнародної коопе­рації, яку успішно розвивають підприємства України як з країнами ЄврАзЕС, так і з іншими країнами світу.

Ще одним елементом Єдиного економічного простору, - на думку до­слідників, - може стати створення єдиної валютної системи або збереження незмінних курсів національних валют країн, що входять до нього, відносно одна одної.

Якщо ж, виходячи з досвіду попередніх переговорів та спроб віднов­лення єдиного валютного простору на початку 1990-х років, зауважити, що під логічним завершенням процесу використання в розрахунках національ­них валют насправді мають на увазі перехід на єдину валюту (до того ж, неспільну, а російську), то можна впевнено констатувати, що результатом тако­го «відновлення» буде повна втрата країнами-членами Союзу свого економі­чного суверенітету. Що, власне, і є справжньою логічною метою реставрації радянської системи (з ринковим обличчям). Адже просте добровільне забезпечення відповідності внутрішніх правил та стандартів умовам, які існують у ЄврАзЕС, без формального прийняття на себе зобов'язань щодо їх виконан­ня (тобто, членства в Союзі), яке кілька разів пропонувала українська влада (варіант «3+1») не сприймається як євразійська інтеграція (на відміну від єв­ропейської).

Привертає увагу той факт, що історичні та географічні фактори (так само, як політичні та економічні) не залишають Україні іншого реального ви­бору. Регіонально Україна може приєднатися лише до одного з двох повно­цінних союзів - наявного ЄС або ЄврАзЕС (який ще перебуває у стадії формування). І, звісно, ніщо не заважає розглядати таке членство як пе­решкоду самостійному, «позаінтеграційному» розвитку української економіки.

Як уже відзначалося вище, позаінтеграційний розвиток не повинен роз­глядатися як спроба ізоляціонізму, а, навпаки, вимагає додаткових зусиль щодо адаптації національної економіки до умов сучасної глобалізації. У цьо­му зв'язку вважаємо за необхідне серйозніше поставитися до завдання, сформульованого Президентом України в його Посланні до Українського на­роду 3 червня 2010 року, яке полягає в необхідності «увійти в число провід­ної «двадцятки» світу як сучасна держава з конкурентною економікою XXI століття».

Таким чином, на нашу думку, цілком слушною є точка зору посла Німеч­чини в Україні Г.-Ю. Гаймзьота, який, згадавши мету, котру поставив Прези­дент України В. Ф. Янукович, зауважив: «Вона амбіційна, але досягти її цілком можливо. Однак іс­нує ще одна мета - піднятися вище в рейтингах економічної та інвестиційної привабливості, боротьби з корупцією тощо. У цих сферах прогрес в Україні наразі не настільки великий, щоб рухатися швидше порівняно з іншими країнами». Прискорення ж руху в цьому напрямку можна досягти, адаптуючи власну економічну систему (її нормативно-правові та інституційні складові) до стандартів ЄС. Навіть якщо така робота з формальної точки зору і не буде безпосередньо пов'язана з намірами або планом дій щодо вступу України до Європейського Союзу. Більш того, «позаінтеграційний» розвиток України на основі євроінтеграційного «порядку денного» може забезпечити Україні можливість зайняти місце тієї геополітичної «противаги», яке забезпечить «стратегічну рівновагу як шанс України в багатополярному світі».

Усе це дає змогу зробити висновок, що стратегічно (за умови необхід­ності забезпечення переходу країни з розряду «ринків, що розвиваються», до категорії розвинутих країн) Україна не має альтернативи подальшому соціа­льно-економічному розвитку на основі функціональних та інституційних ста­ндартів, прийнятих у країнах ОЕСР і, насамперед, країнах - членах ЄС. При цьому дії, спрямовані на придбання членства в ЄС, ЄврАзЕС або збережен­ня позаінтегрованості матимуть важливе, але лише тактичне значення, не змінюючи суті реформ, які необхідно здійснити.

У зв'язку з цим можна згадати «політичну трилему світової еко­номіки» турецького економіста Д. Родріка, яка стверджує, що жодна держава в сучасних умовах на практиці не може забезпечити досягнення більш ніж двох із зазначених цілей: «глибокої економічної інтеграції», «збереження на­ціонального суверенітету» або «забезпечення демократичного ладу». Отже, власне вибір комбінації «два з трьох», який найбільшою мірою відповідатиме національним інтересам та реальному розкладу політичних сил у країні та становитиме суть тактичних кроків української влади і громадянського суспі­льства найближчими роками.

Таким чином, вибір інтеграційного шляху все ще залежить від вибору ринкової реформи: рівень її послідовності та завершеності майже автоматично визначатиме привабливість для України того чи іншого інтеграційного сценарію залежно від її готовності посісти від­повідне місце в глобальній економіці.

Журнал європейської економіки. - 2012. - Т. 11, № 3. - С. 261-275.

 

Александров О.

Реалії і перспективи співробітництва України з НАТО в умовах політики позаблоковості

Попри те, що прагнення членства України в НАТО залишилось у минулому, відносини нашої держави з Альянсом продовжують перебувати в центрі уваги політичного істеблішменту як у Києві, так і в Брюсселі. В конструктивному розвитку відносин Україна-НАТО зацікавлені обидві сторони. Насамперед, це зумовлюється тим, що такі відносини об'єктивно підтримують цивілізаційний вибір України - приєднання до спільного простору, який визначається євроатлантичними та європейськими цінностями демократії, верховенства права і свободи. Забезпечення для України місця в цьому просторі - в інтересах як нашої держави, так і Альянсу. Крім того, ефективне співробітництво надає можливість Україні ефективно використовувати західний досвід в оборонному будівництві та реформуванні безпекової сфери, а також брати участь у різноманітних міжнародних навчаннях і місіях НАТО. Альянсу ж партнерство з Україною надає можливість використання українських оборонних ресурсів у своїх операціях за кордоном та для підготовки своїх військових на українських полігонах.

Як відомо, в липні 2010 р. Верховна Рада прийняла Закон "Про засади внутрішньої і зовніш­ньої політики", яким Україна проголосила свій позаблоковий статус. Переведення відносин Україна-НАТО на рівень розвитку конструктивного партнер­ства, як це записано в Законі, не було даниною полі­тичній кон'юнктурі або проявом слабкості держави. Україна в цьому випадку нічим не поступилася, вирі­шивши водночас питання підвищення безпеки як у внутрішньому, так і зовнішньому вимірах.

З одного боку, проголошення Україною позаблокової політики стало внеском у стабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Україні. Питання про членство в НАТО перестало роз'єднувати українське суспільство та бути розмінною монетою у грі різних політичних сил.

З іншого боку, відмова України від курсу на вступ до НАТО стала свідченням пошуку державою конкретних шляхів вирішення безпекових питань з урахуванням інтересів усіх міжнародних партнерів - як країн-членів НАТО, так і Росії.

Цей вибір орієнтований в майбутнє, оскільки відкри­ває нові можливості реалізації потенціалу України бути рівноправним учасником міжнародного співробіт­ництва з питань забезпечення стабільності та безпеки.

Таку позицію поділяють як українська влада, так і партнери в НАТО. Про це свідчать перетворення, що реалізуються сьогодні Альянсом у контексті рішень Лісабонського саміту 2010 р., насамперед, щодо схва­лення нової Стратегічної концепції оборони та без­пеки НАТО, яка визначила шлях розвитку Альянсу на найближчі 10 років.

Одним з найважливіших елементів нової Концепції є внесок НАТО у процес забезпечення безпеки на основі співробітництва. В документі стверджується, що, попри оборонний характер Альянсу, в новому світі глобальних загроз і викликів безпеці він безумовно має передбачати розвиток співробітництва з третіми сторонами. Участь у системі безпеки на основі співробітництва вимагатиме всеохопного підходу як стосовно майбутніх місій, так і в більш широкому сенсі - залучення країн-партнерів до процесів планування відповідними структурами НАТО конкретних операцій.

Безперечно, вартим уваги є той факт, що Декларація глав держав та урядів держав-членів НАТО за результатами саміту містить окремий абзац, при­свячений відносинам Україна-НАТО. Представники Альянсу зазначають, що стабільна, демократична та економічно процвітаюча Україна є важливим чинником євроатлантичної безпеки. Держави-члени НАТО визнають суверенне право кожної нації вільно обирати систему безпеки та поважають політику України щодо "позаблокового" статусу". Водночас, вони заявляють про свою готовність і надалі надавати відповідну підтримку Україні у проведенні широкого спектру внутрішніх реформ. Держави-члени НАТО привітали бажання України продовжувати в повному обсязі співробітництво в рамках Особли­вого партнерства з НАТО, а також інтерес до опрацю­вання нових сфер співробітництва.

Варто відзначити, що відмовившись від прагнення членства в НАТО, Україна водночас задекларувала гостру зацікавленість у практичній конструктивній співпраці з Альянсом. Таким чином, обидві сторони сьогодні виявляють готовність і бажання розвивати взаємовигідні відносини та надалі розширювати двостороннє співробітництво.

Україна є єдиною країною-партнером, яка бере участь у всіх головних поточних миротворчих місіях під проводом НАТО. Українські миротворці виконують завдання у складі Міжнародних сил без­пеки в Косово, Тренувальної місії НАТО в Іраку, Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані. Наша держава є учасницею антитерористичної операції НАТО "Активні зусилля". З 2013 р. плану­ється участь Збройних Сил України в антипіратській операції НАТО "Океанський щит".

У рамках реалізації нового зовнішньополітичного курсу, а також з урахуванням тенденцій і динаміки розвитку сучасного безпекового середовища, в Україні впроваджується новий комплекс стратегічних доку­ментів у сфері національної безпеки і оборони.

Слід зазначити, що в опрацюванні концеп­туальних і програмних документів стосовно подаль­шого розвитку ЗС України використовуються методо­логії держав-членів НАТО.

Варто додати, що для забезпечення підтримки Альянсом процесів реформування оборонної сфери України (насамперед ЗС) під егідою Політико-військового керівного комітету НАТО ще у 2002 р. створена Спільна робоча група Україна-НАТО з питань воєнної реформи (СРГВР), яка залишається ключовим постійно діючим механізмом консультацій між Україною та НАТО у форматі "28+1".

Іншим прикладом є розвиток військової інфра­структури Міжнародного центру миротворчості та безпеки Збройних Сил України, на базі якого можуть проводитися широкомасштабні багато­національні військові навчання, а також інші заходи з підготовки військ (сил).

У випадку реалізації європейської системи проти­ракетної оборони (ПРО) за тристоронньою схе­мою (США-НАТО-Росія), Україна може отримати певні шанси на технічну участь у проекті.

Активізується співробітництво між Україною і НАТО в подоланні загроз невоєнного характеру. У цій сфері головна увага надаватиметься резуль­татам роботи нещодавно створеної Робочої підгрупи Україна-НАТО з питань кібернетичного захисту, в рамках якої Україна отримує експертну допомогу НАТО в підготовці національної стратегії проти­дії кібернетичним загрозам, розвитку інфраструк­тури кібернетичного захисту та системи реагування на кіберзагрози.

Продовжується співпраця у сферах боротьби з відмиванням "брудних" коштів, контрабандою нарко­тиків, зброї та незаконним переміщенням людей.

Триває співробітництво між Україною і НАТО у сферах науки та захисту довкілля. За рівнем спів­робітництва в рамках Програми НАТО "Наука заради миру та безпеки" наша держава залишається другою після Росії серед країн-партнерів. Ключовими в цій сфері залишатимуться проекти: "Очищення авіабази в м. Прилуки"; освоєння гранту НАТО для Української науково-освітньої телекомунікаційної мережі УРАН, "Моніторинг і передбачення ризиків паводків річки Прип'ять" тощо.

Попри досить активне співробітництво України з Альянсом, на поточному етапі існує низка об'єк­тивних факторів, які стримують цей процес.

Аналіз нинішньої ситуації показує, що двома голов­ними причинами "буксування" співробітництва України з НАТО є наступні.

1. Наслідки проведення в Україні адміністра­тивної реформи.

Різке зменшення чисельності співробітників Секретаріату Кабінету Міністрів і скорочення кіль­кості центральних органів виконавчої влади створює певні організаційні перешкоди в реалізації заходів співробітництва з Альянсом. Сьогодні в органах виконавчої влади фак­тично немає окремих підрозділів, що відповідають за співробітництво з НАТО, а підготовка відповідних документів виконується фахівцями, у яких зазначена проблематика в переліку посадових обов'язків не є пріоритетною.

2. Низька ефективність координації діяльності українських міністерств з питань співробітництва з НАТО.

Зазначений фактор традиційно негативно впливав на реалізацію планів співробітництва України з Альянсом. Цю тенденцію мав припинити Указ Президента "Про забезпечення продовження кон­структивного партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору", спрямований на створення системи координації співробітництва України з НАТО. Однак, за оцінками експертів, реалі­зувати таку мету поки що повною мірою не вда­ється. Це пояснюється переважно призначенням Міністерства закордонних справ головним органом, відповідальним за організацію діяльності Комісії з питань партнерства України з НАТО та національних координаторів співробітництва з Альянсом. Однак, зовнішньополітичне відомство не має сьогодні ні відповідних повноважень, ні відповідного апарату для ефективного виконання цього завдання.

Для ефективного виконання таких завдань необ­хідно мати окремий орган. На думку експертів, ним може стати спеціальний підрозділ, створений в Секретаріаті Кабінету Міністрів або Апараті РНБО (враховуючи успішний досвід такої діяльності попе­редніх років і нещодавнє збільшення вдвічі гранич­ної чисельності Апарату РНБО).

Альтернативним шляхом розв'язання проблеми браку координації може бути віднесення цієї функції до відповідальності окремого органу в системі вико­навчої влади, відповідального за євроінтеграцію, над створенням якого сьогодні працює Кабінет Міністрів.

Протягом останніх років відбулися кардинальні зміни підходів до розвитку відносин між Україною та НАТО. Причинами цього стало, з одного боку, ухвалення українським Парламентом нової редакції Закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", яким було проголошено позаблокову політику нашої держави, а з іншого - затвердження нової Стра­тегічної концепції Альянсу, яка визначила шлях його розвитку на найближчі 10 років, у т. ч. й формат спів­робітництва з державами-партнерами.

Розвиток подій останніх місяців підтвердив правильність позаблокового вибору України на сучас­ному етапі. З одного боку, це рішення стало фактором стабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні та позбавило українські політичні сили можливості спекуляцій на цій темі. З іншого - продемонструвало волю нашої держави вирішувати проблеми власної безпеки з урахуванням інтересів усіх міжнародних партнерів (як країн-членів НАТО, так і Росії).

Нинішня українська позиція цілком задовольняє НАТО, більшість країн-членів якої позитивно сприй­мають відмову української влади від прагнення домог­тися членства України в Альянсі будь-якою ціною, навіть якщо цей крок "розколює" єдність організації та ускладнює процес нормалізації відносин з Росією.

Найголовніші напрями практичного співробіт­ництва України з Альянсом, як і раніше, пов'язані з оборонною галуззю. Це - участь нашої держави в місіях і навчаннях НАТО, співпраця в реформуванні сектору безпеки і оборони, військовій та військово-технічній сферах. Найбільш перспективною та ваго­мою сферою може стати участь України в реалізації європейської системи протиракетної оборони за тристоронньою схемою (США-НАТО-Росія).

Найсерйознішим фактором, що стримує розвиток партнерства між Україною та Альянсом, є суттєве ско­рочення в органах державної влади підрозділів, які забезпечують цей процес, а також низька ефектив­ність координації діяльності українських міністерств з питань співробітництва з НАТО. Одним із шля­хів покращення ситуації може стати створення окре­мого підрозділу із забезпечення діяльності Комісії з питань партнерства України з НАТО в Секретаріаті Кабінету Міністрів або Апараті РНБО України.

Національна безпека і оборона. - 2012. - № 2/3. - С. 34-37.

 

Найдьонов В. С.

Як Україні вирватися із занепаду.

Економіка України, відокремившись від господарського комплексу СРСР, не виявила життєздатності. Обвалившись відразу наполовину, протягом ось вже двох десятків років вона не відновлюється, нехай навіть в іншій структурі, і не розвивається. Це при тому, що вона успадкувала від СРСР багатий виробничий потенціал: розвинену промисловість, високопродуктивне сільське господарство, високу грамотність і кваліфікацію населення, високорозвинену науку й ос­віту, квітучу культуру. У складі Союзу Україні виробляла складні і навіть унікальні вироби машинобудування, приладобудування, електроніки, штучні алмази, космічну техніку, сучасне озброєння, освоїла атомну енергетику. Майже все це загинуло (крім гірничо-металургійного комплексу та атомної енергетики - поки що діють радянські реактори). Основною причиною стала практично некерована приватизація. Прагнення продати, не замислюючись над перспективою збереження потенціалу, призвело до того, що значна частина підприємств була просто знищена, в тому числі конкурентами, решта в більшості випадків виявилася без замовлень і фінансової підтримки. Положення ускладнювалося невмінням урядів утримати ринки Росії та СНД (нагадаємо хоча б втрату ринків Таджикистану). У підсумку Україна практично втратила промисловість. Залишилися не пов'язані керуванням і державною політикою окремі підприємства, багато з яких ледь животіють. Щоправда, є й деякі успішні підприємства, такі як «Мотор Січ», «Київприлад», але їх мало, і вони, як правило, не утворюють систем, що перспективно розвиваються. В Україні навіть ліквідовано Міні­стерство промислової політики.

Втрата високонаукоємних галузей промисловості тягне за собою непоправну втрату рівня освіти та кваліфікації населення. Немає кваліфікованих виробництв - немає відповідно­го рівня підготовки інженерів і робітників. Вчити їх нема на чо­му. Так що стався глибокий соціально-економічний провал. Фахівці розповідають, що в Україні вже проблема якісно зібрати літак: не вистачає достатньо кваліфікованих робітників.

Україна втрачає навіть транзит енергоносіїв до Європи - по нафті він вже майже припинився, по газу справа йде до того ж.

За двадцять років Україна виявилася нездатною навіть відновити формальні обсяги виробництва 1990 року. Обсяг ВВП до цих пір становить тільки 70% того періоду. Капіталовкладення не встигають за зносом.

Звернемо увагу на стан сільського господарства, яке створює основні блага для життєдіяльності людей. Валова продук­ція сільського господарства становить 70% від рівня 1990 року. У тому числі продукція тваринництва - тільки 50%. Ви­робництво тваринницької продукції на душу населення скоро­тилося вдвічі.

Особливу увагу звертає на себе стрімке скорочення поголів'я корів. Україна незабаром залишиться без молока. Вона вже «здобула» першість в Європі з імпорту пальмової олії - замінника натурального молока.

Мабуть, єдиний показник економіки сільського господарства, який підтримується, - врожайність і валовий збір зерно­вих і соняшнику. Але це показники сировинні. Зерно в розвиненій економіці має головним чином перероблятися в більш дорогі продукти тваринництва, а тільки залишок може продаватися. Україна ж експортує зерно, але імпортує м'ясо, молоко та інші продовольчі товари. Це ознака економічної відсталості.

В Україні надзвичайно високе безробіття. До тих 8%, які враховуються, слід було б додати селян, яким потрібна робота. Якщо врахувати, що 7 млн. громадян України змушені працювати за кордоном, то незабезпеченість роботою економічно активного населення досягає 30%, про що статистика скромно замовчує. Зберігається висока бідність основної маси населення. Осіб, які мають доходи нижче прожиткового мінімуму, - близько 27%. На жаль, надійних порівнянь з радянським періодом немає. Проте емпірично можна констатувати, що тоді практично не було бездомних людей, ніхто не рився у смітниках. Усі мали житло і роботу, безкоштовну охорону здоров'я та освіту. Щоправда, збільшилася забезпеченість населення легковими автомобілями і в середньому житло­вою площею. Однак при високому рівні бідності це лише оз­нака зростаючої диференціації доходів, яку статистика не вловлює. Держава майже не впливає на забезпеченість житлом небагатого населення.

Ознакою бідності є скорочення середньої тривалості життя і чисельності населення. За середньою тривалістю життя Україна посідає 150-те місце у світі. Чисельність населення в Ук­раїні на початку 90-х років досягала 52 млн. чол., зараз 46 млн. людей. Інститут дослідження соціальних проблем прог­нозує чисельність населення до 2050 року в 36 млн. чол. Але якщо Україна увійде до складу ЄС, почнеться відтік населення, подібно до того, що відбувається в Латвії. Це вже зараз проявляється у великій кількості осіб, які працюють за кордоном. Так що євроінтеграційна перспектива для Укра­їни становить не більше 20 млн. осіб, що давно визначено європейськими прогнозами.

Демографічна перспектива України визначається занепадом малих міст і сіл. А це, у свою чергу, результат занепа­ду виробництва і відсутності роботи.

Якщо до незалежності України була найбільш високорозвиненою економікою Союзу, то зараз вона за рівнем ВВП на душу населення відстає від Білорусі, Казахстану, не кажучи вже про Росію.

Є всі підстави говорити, що економіка Україна опустилася на порядок, перетворилася в економіку деіндустріалізовану, бідну, сировинну, не здатну до розвитку. Коливання її ВВП носять поверхневий характер, без ознак реального зро­стання. Невеликий підйом у 2002-2004 роках ґрунтувався на частковому заповненні завантаження не знищених у 90-х роках потужностей, без структурного та якісного оно­влення. Він згас безслідно. Зате втрати від хвилі фінансо­во-економічної кризи в 2008-2009 роках були найбільш значними.

Видно явний провал у 2009 році і продовження зниження в 2010 році. Зараз економіка перебуває у фазі соціаль­но-боргової кризи з високою ймовірністю повторної хвилі гострої фази.

Велику небезпеку, що закриває можливість відродження економіки України, подає ініційоване урядом входження Ук­раїни в зону вільної торгівлі (ЗВТ) ЄС та подальша євроінтеграція. Європейський ринок не потребує українських това­рів, крім чисто сировинних, але потребує збуту своїх готових товарів. Включення України в зону вільної торгівлі з ЄС спричинить збільшення імпорту і придушення залишків віт­чизняних виробництв, посилить спеціалізацію на сировин­ному експорті. В кінцевому підсумку це призведе до скоро­чення і без того низького виробництва та загострення без­робіття. Ми вже маємо досвід із входженням у СОТ.

Дотепер всі заходи, що вживаються урядом для пожвавлення кон'юнктури, істотних результатів не дають. Очевидно, потрібен більш рішучий поворот у стратегії розвитку, що враховує реальний стан економіки. Не досить обґрунтовані й забезпечені соціальні ініціативи Президента. Навряд чи вони зможуть дати позитивний імпульс.

Поворот, мабуть, має включати два основних напрями:

  • Реіндустріалізація та підвищення технологічного рівня економіки на основі державних стратегічних планів.

  • Розширення ринків збуту - насамперед продукції з високою доданою вартістю, обмеження споживчого імпорту та збільшення чистого експорту.

У ці напрями має бути включено також підвищення економічної інтенсифікації сільського господарства, насичення внутрішнього ринку і експорт продукції тваринництва.

У завдання державного стратегічного плану підприємствам, центральним органам управління та органам територі­ального управління пропонується включати заходи щодо створення і розвитку виробництв конкурентоспроможної на світових ринках високотехнологічних видів продукції, а також найважливіших комплектуючих виробів і матеріалів для них.

Державний стратегічний план не повинен охоплювати весь обсяг економіки, а тільки частину, що визначає підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможності еко­номіки. Відповідно, підготовку кваліфіко­ваних робітників і інженерних кадрів може визначати дер­жавне замовлення, що виходить із потреб високотехноло­гічних кластерів. Таким чином, держава може активно впли­вати на підвищення технологічного рівня і конкурентоспроможність економіки, не порушуючи ринкових механізмів і прав самостійних підприємств.

Участь підприємств у виконанні державних стратегічних завдань може стимулюватися вигідними умовами фінансу­вання, кредитування, матеріально-технічного постачання, оцінкою діяльності органів управління тощо.

Розширення ринків збуту і збільшення чистого експорту. Створення та розвиток конкурентоспроможних виробництв і підвищення технологічного рівня продукції може відбуватися в умовах високої економічної активності, наро­стання попиту і збуту виробленої продукції.

Донині уряди Україні не вміли розширювати і освоювати зовнішні ринки, використовувати цей фактор економічного зростання. Не зуміли використати величезний ринок Росії та СНД, які потребують товари, вироблені в Україні. Багато в чому саме цим пояснюється занепад економіки Україні. Ми­нулі й сьогоднішній уряди України проводять лінію на приєд­нання України до ринку ЄС. Готуються угоди про зону вільної торгівлі. І практично відкидаються пропозиції приєднатися до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану.

Зіставлення розвитку товарообігу України з ЄС і СНД свід­чить про відносну вигідність для України ринку СНД. За мину­лі роки товарообіг із СНД був більше і зростав швидше. Обсяг експорту України в ЄС становив усього 70% у порівнянні з ек­спортом в СНД. Темпи зростання експорту в ЄС були на 20% нижче, ніж в СНД.

Ринки Росії та СНД більш пристосовані до товарів і коопераційних послуг України, ніж ринки країн ЄС. Росія забезпечує Україну енергоносіями і при взаємовигідній взаємодії може покращувати для України цінові умови та забезпечувати дохід на тран­зиті до Європи. Нічого подібного не можуть обіцяти ринки ЄС.

Вступ України до Митного союзу економічно більш вигі­дний, ніж до зони вільної торгівлі з ЄС. Що підтверджується розрахунками науково-дослідних інститутів та Міністерства розвитку і торгівлі України.

Альтернативна можливість підключення України до Митного союзу зовсім не означає політичної інтеграції з Росією. У Росії відбуваються далеко не в усьому позитивні процеси. Україна має зберегти незалежність. Але Росію потрібно використовувати як величезний ринок і як вхід на інші ринки СНД.

Аргументи, офіційно висунуті проти вступу України до Митного союзу, як правило, необґрунтовані. Нібито за законом не допустима наявність наддержавних органів регулю­вання. Але ж будь-який торговий союз передбачає меха­нізми регулювання та узгодження. Сам ЄС створив розви­нену бюрократичну систему насильницького регулювання економічних відносин, які зводять нанівець суверенітет на­ціональних держав. Навіть зараз ЄС диктує свої умови Україні по відношенню до судо­во-правової системи. Україна вже увійшла в договір з ЄС стосовно торгівлі енергоносіями, в якому інтереси України як транзитера ніяк не враховані. Нічого подібного в Митно­му союзі виникнути не може.

Зона вільної торгівлі з ЄС, як і вся євроінтеграція, Україні вкрай невигідна. Вона подобається правлячим колам і олі­гархам Україні тільки як можливість красуватися серед елі­ти ЄС. Це проект особистого себелюбства прошарку, який захопив владу чи крутиться біля неї і нічого спільного з еко­номічними і політичними інтересами нараду Україна не має.

Порятунок, можливість реіндустріалізації і підйому для України може бути на основі митного захисту від ринкової експансії ЄС та пошуку шляхів збільшення чистого експорту. Одна з можливостей у найближчій перспективі - участь у Митному союзі. Що не виключає пошуків і освоєння інших зарубіжних ринків.

Потрібен рішучий зсув економічної політики. Це вимога торкається не тільки діючої влади, а й опозиції. Без такого зсуву жодна політична сила Україні не врятує.

Формування ринкових відносин в Україні. - 2012. - № 9. - С. 22-26.

 

Пєнська І. О.

Багатовекторність інтеграційного розвитку України

Сьогодні одним із принципових напрямків стратегічного розвитку нашої держави є відновлення міжнародного авторитету України, довіри партнерів і суттєве підсилення політики просування українських інтересів в європейському світовому економічному просторі.

Зовнішня політика є складовою загальної стратегічної політики держави, спрямованої на соціально-економічний і демократичний розвиток, зміцнення суверенітету та національної ідентичності, захист національних інтересів і цінностей, забезпечення безпеки країни та її громадян.

Фактично наша держава, сповідуючи принципи багатовекторності та позаблоковості усі два десятиліття свого існування, намагалася стверджувати себе на світовій арені шляхом балансування між різними геополітичними силами, переймаючись скоріше питаннями власного виживання, аніж стратегічного розвитку.

Коливання зовнішньої політики України, що відбуваються разом зі змінами міжнародної політичної кон'юнктури, свідчать про її певну геополітичну невизначеність. Але це не тільки українська проблема. Вона є перешкодою у розбудові нової Європи, у закріпленні та посиленні позитивних цивілізаційних та геополітичних зрушень на континенті, що відбуваються в останній час. Наша держава привертає значну увагу з боку міжнародної спільноти і відіграє роль важливого, хоч і пасивного, чинника регіональних міжнародних відносин.

В умовах глобалізації Україна, як ніколи раніше, стоїть перед історичним вибором визначення свого майбутнього - або шляхом модернізації та радикальної перебудови суспільно-економічного життя отримати нові можливості розвитку країни, або, пускаючи суспільно-політичні процеси на самоплив, поступово периферію світового розвитку і приректи країну на неминучу деградацію.

Зовнішня політика нашої держави визначена Законом України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України» (2010 р.), який позиціонує Україну як європейську позаблокову державу, що здійснює відкриту зовнішню політику і прагне співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав, груп держав чи міжнародних структур.

У системі міжнародних відносин Україна повинна стверджувати свій статус як рівноправного суб'єкта, надійного партнера у вирішенні питань міжнародної політики та безпеки, особливо щодо країн близького оточення. Це зумовлено її потенціалом як великої європейської демократичної країни, значної регіональної держави, яка має свою частку відповідальності за мир, стабільність і розвиток регіонального геополітичного простору.

Включення України у світову економічну і політичну систему, включення у глобалізаційні процеси, а також проведення політики модернізації у зовнішньому вимірі можливе у трьох основних варіантах:

1) через євроазійську геополітичну модель (реінтеграційні проекти, Митний Союз тощо);

2) через європейську інтеграцію (включаючи демократичні та соціально-економічні перетворення);

3) самостійне просування на глобальні ринки та пошук власного місця у світовому розподілі праці виходячи з наявних можливостей та ресурсів.

Певною мірою ці процеси можуть розвиватися у всіх трьох площинах поки не почнуть входити між собою у суперечність. Тоді постає питання вибору між ними або їх узгодження між собою, що вимагає від держави значної гнучкості і вміння відстоювати власні інтереси. Таке узгодження можливо здійснити, якщо у кожному з напрямів будуть задіяні притаманні йому виміри співробітництва за умови збереження єдності зовнішньополітичного курсу. У випадках, коли таке узгодження стає практично нереальним, вибір має здійснюватись на користь домінуючої зовнішньополітичної стратегії, яка визначена оптимальною для держави, її розвитку та національної безпеки.

Таким чином виникає питання про те, який з названих трьох варіантів здатний виконати необхідну системно-організуючу роль.

Генеральною лінією української політики у близькій перспективі визначено активну цілеспрямовану інтеграцію у європейську спільноту на основі істотних трансформацій соціально-економічного і соціально-політичного типу. Це визначено історичним шляхом розвитку української держави, її географічним розташуванням та закріплено у законодавстві. Європейський Союз включає розвинуті демократичні країни, що дотримуються спільної системи цінностей. Таке об'єднання створює ядро тяжіння для інших європейських держав демократичного напряму розвитку, які прагнуть включитися у європейський економічний, політичний і безпековий простір.

Привабливість інтеграційної моделі, яку демонструє Європейський Союз, полягає у досить оптимальному для глобалізованого світу співвідношенні національних інтересів окремої держави і інтересів спільноти у цілому.

Стратегічні рішення тут приймаються на основі об'єднання системи прийняття рішень або, у випадку зовнішньої політики, на основі принципу консенсусу; а якщо існують суперечності, вони долаються шляхом переговорів і компромісів. Євроінтеграційна модель демонструє досить прискорене просування до європейських стандартів життя та високого рівня економічного розвитку. Водночас, реальне просування України шляхом інтеграції в Європу потребує глибоких політичних та економічних трансформацій, тобто перетворення її у європейську державу з відповідними стандартами внутрішньої та зовнішньої стабільності і безпеки.

Україна знаходиться в Європі географічно, вона є елементом масштабних процесів, що розгортаються на Європейському континенті, але цього недостатньо, щоб забезпечити країні право приєднання до ЄС. Поки що Україні нема з чим йти на Захід, окрім сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток паритетних взаємин і стримує активізацію зусиль в цьому напрямку.

Україна крок за кроком просувається до Західної Європи, шукаючи можливості узгодження спільних інтересів. Відносини з ЄС ґрунтуються на конкретних угодах та програмах партнерів.

Основними напрямами інтеграційного процесу України до Європейського Союзу стратегія визначає: адаптацію законодавства України до законодавства ЄС; економічну інтеграцію та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС; інтеграцію України у ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки; політичну консолідацію і зміцнення демократії; адаптацію соціальної політики України до стандартів ЄС; культурно-освітню і науково-техніч­ну інтеграцію; регіональну інтеграцію України; галузеву співпрацю.

До основних чинників, що заважають вступу України до ЄС, належать: відсутність реально функціонуючої ринкової економіки; відмінність нормативно-правової бази України від єдиних законодавчих норм ЄС; невідповідність структури економіки України пріоритетам розвитку ринку ЄС; неспроможність українських підприємств конкурувати за, єдиними правилами із західними компаніями; нездатність України робити внески до бюджету ЄС через важкий фінансовий стан, повільність у проведенні економічних реформ, відсутність помітних результатів внутрішніх соціально-економічних трансформацій, високий рівень корупції та економічної злочинності, невідповідність нашого законодавства і стандартів існуючим в Європейському Союзі нормам тощо.

Сучасний стан відносин ЄС з Україною можна визначити як певну паузу, яка відбиває настрої вичікування. Європейський Союз усвідомлює невідповідність України інтеграційним критеріям, займаючи обережну позицію щодо України та очікуючи скільки-небудь істотних економічних успіхів.

Важливим напрямом інтеграційних зусиль України у контексті реалізації зовнішньоторговельного потенціалу стала її участь у реалізації проекту щодо створення ЄЕП у складі Білорусії, Казахстану, Росії та України.

Метою формування ЄЕП є створення умов для стабільного й ефективного розвитку економік держав-учасниць і підвищення рівня життя населення.

Держави-учасниці прагнуть сприяти:

- розвитку торгівлі та інвестицій між державами-учасницями, що забезпечуватиме сталий розвиток економік держав-учасниць на основі загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;

- створенню можливостей для розвитку підприємницької діяльності шляхом встановлення гармонізованих систем регулювання та інтегрування інфраструктурного комплексу;

- інтеграції та нарощуванню економічних потенціалів держав-учасниць з метою підвищення конкурентоспроможності економік держав-учасниць на зовнішніх ринках.

Співробітництво з країнами СНД розглядається як стратегічний пріоритет України. Проте інтеграційні процеси в СНД йдуть важко й суперечливо через неоднакове осмислення цілей організації різними країнами-членами. Так, Україна не бере участі в оборонних структурах СНД, оскільки це суперечило б її статусу. Економічна інтеграція також гальмується взаємним непорозумінням.

Незважаючи на труднощі, якими супроводжується співробітництво членів СНД в його межах, ця організація має для України важливе значення. Для нас економічний простір СНД є потенційно широким ринком збуту наших товарів і джерело постачання необхідної сировини (особливо енергоносіїв), машин і обладнання, товарів широкого вжитку. На країни СНД припадає понад 40 % зовнішнього товарообігу України. Збереглося ще чимало виробничих зв'язків між підприємствами України і колишніх республік СРСР. Хоч і дуже повільно, але здійснюються просування до утворення економічного простору в межах СНД. Більшість країн має безвізовий режим, що полегшує вільне пересування робочої сили. Налагоджуються на новій ринковій основі виробничі й комерційні зв'язки між підприємствами країн-членів, розвивається співробітництво в кредитно-фінансовій сфері.

Зовнішньоекономічна діяльність України з країнами СНД регулюється національним законодавством і Статутом СНД.

Особливе значення має відновлення розірваних міжреспубліканських торгових і комерційних зв'язків. Цей розрив вкрай негативно позначився на економіці держав СНД і серйозно посилив структурну кризу. Тому завдання формування нового інтеграційного механізму набуло життєво важливого значення.

Намагаючись дистанціюватись від реінтеграційних процесів в СНД і значно поступаючись західним європейським сусідам за темпами суспільних перетворень, Україна посідає в обох регіонах периферійне становище. Цьому також сприяє і поширення в країні орієнтації на ізоляціонізм, яка набуває зовні різноманітних форм - починаючи від закликів ввести візи для громадян ЄС і закінчуючи масштабними проектами, у яких Україна, у ролі «моста» між РФ та ЄС мала б отримати впливове місце у новітній системі безпеки, орієнтованій на євразійський простір.

Однак «міст», попри усю важливість цієї конструкції, не належить до жодної із сторін, які він поєднує, ним лише користуються. Очікувати, що Україна у ролі «мосту» може отримати право голосу, тобто бути суб'єктом - нереалістично. Беручи до уваги нинішню послаблену міжнародну позицію України, не варто очікувати, що пропонований нею підхід, спрямований на об'єднання «ключових держав Євразії», буде позитивно сприйнято цими країнами. Складається враження, що претендуючи на особливу і амбітну роль у євразійському просторі, Україна насправді прирікає себе на участь у чужій грі. Вихід із геостратегічного вакууму можливий, насамперед, шляхом структурної модернізації економічного потенціалу України, поглиблення євроінтеграційних процесів і масштабної цілеспрямованої експансії в напрямку взаємодії з новими центрами світового зростання.

Інститут економічних досліджень та політичних консультацій провів кількісну оцінку варіантів регіональної інтеграції України. Результати кількісної оцінки підтверджують аналітичні висновки і показують перевагу ЗВТ з ЄС порівняно з інтеграцією в РБК МС. Створення глибокої і всеосяжної ЗВТ з ЄС, безумовно, буде в економічних інтересах країни. Експортери Україна отримають ширший доступ до великого і стабільного ринку, тоді як українські компанії зможуть імпортувати передові інвестиційні товари за нижчими цінами, тим самим підвищуючи свою конкурентоспроможність. Переваги від участі України в митному союзі з Росією, Білоруссю і Казахстаном будуть досить обмеженими, оскільки Україні вже користується режимом вільної торгівлі з країнами СНД.

Крім того, вищі імпортні тарифи в рамках РБК МС означають, що Україна в разі приєднання зіткнулась би з вищими витратами на імпорт, що змінює регіональні торговельні потоки на користь Росії, Білорусь і Казахстан, що зумовлює згортання торгівлі. Враховуючи, що ЄС є найбільшим постачальником інвестиційних товарів і товари тривалого користування в Україну, дорожчий імпорт з ЄС призведе до сповільнення модернізації і перешкоджатиме довгостроковому економічному розвитку.

Крім того, членство в Митному союзі з Росією, Білоруссю і Казахстаном фактично не сумісне з зобов'язаннями України перед СОТ, а також зі створенням глибокої і всеосяжної ЗВТ з ЄС, оскільки митний союз має свій власний орган, яка має право проводити нову регіональну інтеграцію на імені країн-членів Союзу.

Підводячи підсумок, з економічної точки зору здається нерозумним для України ставати членом Митного союзу, приєднуючись до Росії, Білорусь і Казахстан в цій ініціативі регіональної інтеграції. Отже, стратегічне рішення щодо майбутньої політики України в сфері торгівлі та регіональної інтеграції має бути чітко спрямовано на створення ЗВТ з ЄС.

Багатовекторність зовнішньої політики - дуже поширене явище, якого на певному етапі розвитку дотримуються чимало країн. Для України цей етап не може тривати довго, адже її головні стратегічні партнери мають різні суспільні цінності та пріоритети, а постійне пристосовування до кожного з них призводить до розпорошення матеріальних та інтелектуальних ресурсів, до пасивної ролі у світових геополітичних процесах, до втрати стратегічної перспективи. Отже, Україні потрібно розробити таку геополітичну стратегію, яка б дала змогу їй стати активним суб'єктом геополітики за умов збереження економічного та політичного суверенітету, захисту її національних цінностей та соціально-культурної ідентичності.

Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. - 2012. - № 3. - С. 6-10.

 

Ткаченко І. В.

Проблемні питання європейської інтеграції України

Питання євроінтеграції стоїть на порядку денному в Україні відтоді, як у 1991 році на політичній карті світу з'явилася незалежна українська держава. Проблема пошуку свого місця в світі й до сьогодні найважливіше питання у міжнародній політиці України, яке за час самостійного існування так і не набуло реальних обрисів. Як і у випадку з перманентними реформами, які мали б докорінно змінити українське посткомуністичне суспіль­ство, майже 20 років незалежного існування минули марно - в Україні і реформи, і власне євроінтеграція були і залишаються деклараціями, а вступ до європей­ської сім'ї народів, як показує досвід, - горизонтом, який віддаляється по мірі наближення до нього.

Саме прагнення вступу до Європейського Союзу в Україні не викликає заперечень, адже вступ до ЄС не стільки політичне переконання, скільки усвідомлене прагнення кожного громадянина, незалежно від його політичних симпатій і переконань, до кращого життя, не стільки мета політичних еліт чи окремих громадян, скі­льки напівсвідомий потяг українського суспільства збе­регти власну національну ідентичність в умовах викли­ків XXI століття. Стратегічний курс України на входжен­ня у європейський простір визначений історією україн­ського народу як європейського у своїй суті і сформо­ваний та закріплений на законодавчому рівні ще на по­чатку незалежності України.

В глобалізованому світі XXI століття інтеграція Укра­їни до європейського цивілізаційного простору, поєдна­на з одночасним розвитком динамічних взаємин з Росі­єю, Японією, Китаєм, Індією, Бразилією сприятиме ада­птації нашої країни до змін, що відбуваються, та досяг­ти високих соціальних стандартів життя.

Для реалізації цієї мети необхідні, перш за все, кон­солідовані зусилля політичних еліт України та всього українського суспільства. Це стосується, насамперед, вміння захищати державні інтереси саме України, а не її сусідів, що має забезпечити Україні достойну роль у міжнародному поділі праці. Необхідно повсякденно по­кращувати імідж України в світі, здійснюючи реформи, а не лише говорячи про них, курс на вдосконалення зако­нодавства та демократизацію українського суспільст­ва.

Очевидно, що для реалізації поставленого завдання (якщо воно актуальне на сьогодні для влади та полі­тичних еліт країни) Україні необхідно усунути ряд пе­решкод. В першу чергу це стосується уміння відстоювати національні інтереси - економічні, культурні, мовні, релігійно-церковні тощо, ефективної участі у міжнарод­ному поділі праці. Реалізація цих завдань на практиці для України може означати не лише реальну перспек­тиву входження до ЄС, але й виконання поставленої Президентом України мети - входження держави до 2020 року у число країн з високим індексом розвитку.

Розвиток української держави, її реформування і наближення до критеріїв, які дали б підставу претенду­вати на входження у перспективі до Європейського Со­юзу, є тривалим і багато в чому болісним процесом. Але при цьому для України він, як свідчить досвід на­ших західних сусідів у регіоні Центрально-Східної Єв­ропи, аж занадто затягнувся. Причина - неефективні "реформи" в Україні, а також власна позиція Європей­ського Союзу щодо можливого вступу України.

Попри в цілому несприятливі обставини, характерні для посткомуністичного українського суспільства, поді­бні проблеми характерні для всіх країн колишніх СРСР і Варшавського договору.

Слід активно використовувати позитивний досвід, накопичений ними упродовж останніх 20 років, зусилля, успішний прояв яких - входження у європейську сім'ю народів.

Те, що Україна потребує зовнішньої підтримки в ре­алізації європрагнень - незаперечний факт. Українська держава не має достатніх ресурсів, щоб переконати Європейський Союз у позитивних наслідках від свого приєднання до нього. Важливо не лише поступово фо­рмувати позитивний імідж України та демонструвати відданість ідеалам європейської демократії. Перевіря­ючи Україну на відповідність чітко визначеним критері­ям розвитку суспільства, ЄС відчуває вмотивовані сум­ніви з приводу України як невід'ємної частини європей­ського світу. Хай би скільки не доводили, що Україна - держава, яка розташована в самому центрі Європи, це далеко не факт у геополітичному сенсі. Європа ще не визначила остаточно свого ставлення до України та її перспектив, так само я к і Україна стоїть на роздоріжжі - з однієї сторони ЄС і високі стандарти добробуту, з іншого - Росія з ідеєю "русского мира" та спільного "братського" минулого. Саме ЄС і Російській Федерації належить вирішальна роль у тому, якій бути майбутній Україні. Третьою, і вирішальною, зацікавленою стороною є сама Україна і подолання нею ряду протиріч і недоліків внутрішнього розвитку.

Сам підхід ЄС до України полягав у фактичній відмові останній не лише на повно­правне, а навіть і на асоційоване членство в Євросоюзі. Україна фактично підштовхувалася до подальшого її втягування в зону впливів Москви. Аргументи щодо того, що у такий спосіб відроджується євразійська політична могутність, на європейських чиновників враження не справляли. Ще більше ця тенденція посилилася піс­ля розширення ЄС у 2004 р., після чого зміни в Центра­льній Європі почали розглядатися як остаточні.

Складається враження, що уявна межа Європи для європейців - східний кордон Польщі. А Україна, в свою чергу - сусід, а не можливий учасник об'єднання. Це сприйняття останнім часом посилюється як внаслідок реального розчарування європейців українською пер­манентною політичною кризою, так і внаслідок негативних популістських емоцій на фоні фінансової кризи з приводу мігрантів, які підірвуть економічний добробут і зруйнують системи соціального захисту.

Крім того, ставлення до України визначається тим, що до сих пір неможливо схилити український уряд до впровадження глибоких системних змін. Таким чином, ЄС має надзвичайно діє­вий аргумент у стримуванні євроінтеграційних прагнень України, адже логічно, що країна з низьким рівнем еко­номічного і соціального розвитку, корумпованим і неефективним апаратом державного управління апріорі не від­повідає критеріям претендента на вступ до ЄС.

Взаємини з Російською Федерацією також значною мірою визначають майбутні геополітичні перспективи України. Ностальгія за імперським минулим в Росії про­являється у постійному намаганні втягнути Україну до сфери своїх геостратегічних інтересів.

Аналіз тенденцій розвитку українсько-російських ві­дносин в останні роки доводить, що небажання Росії бачити Україну в колі європейських держав набуло рис цілеспрямованої політики з метою включення її в більш жорстку систему залежностей від Москви - аналогічно до "білоруського варіанта".

В питанні вибору між двома світоглядами, європей­ським та євразійським, необхідно, перш за все, зважа­ти, що Україна не частина втраченої Росією, а самодостатня держава, що гео­графічно, культурно та історично належить Європі. І ця ідентичність постійно доповнюється усе новими полі­тичними та економічними складовими. Про європейський вектор у зовнішній політиці свідчать і дії Пре­зидента та Уряду України, направлені на лібералізацію візового режиму з ЄС, проведення переговорів щодо асоціації, зони вільної торгівлі тощо.

На сьогодні українська влада не здатна подолати розкол в українському суспільстві і забезпечити належ­ним чином висвітлення переваг членства України в ЄС та НАТО, що особливо помітно на сході та на півдні нашої держави.

Одними з ключових проблем, розв'язання яких спри­ятиме консолідації українського суспільства навколо єв­ропейської парадигми розвитку, є питання національної історії, мовної практики та релігійно-церковної сфери.

Підсумовуючи запитаємо - чи означає усе сказане, що Україна абсолютно не має шансів на входження до складу Європейського Союзу? - Звичайно, що це не так! Українцям слід пам'ятати, що у світі і надалі пануватиме правило: міждержавні відносини не будуються на альт­руїзмі, а визначаються інтересами. Україна тоді буде членом ЄС, коли той буде в цьому зацікавлений. Варто усвідомлювати, що Україні потрібно докласти ще багато зусиль для набуття необхідних Європі чеснот - адже без внутрішніх позитивних змін, динамічного суспі­льного розвитку досягти членства в ЄС неможливо.

Ключовим моментом, який українська сторона по­винна донести до своїх європейських колег, це розумін­ня незавершеності об'єднання Європи - до тих пір, поки будь-яка країна (у тому числі й Україна) не входить до складу Європейського Союзу, об'єднання не можна вважати завершеним, а розширення успішним. Ми просто зобов'язані спрямувати канал політичної думки ЄС щодо України в руслі неминучості членства України в його складі. Це буде, звичайно, складно, адже для дуже багатьох європейців Україна вже остаточно опи­нилася за межами Європи. Але разом з тим успішні дії наших слов'янських сусідів по регіону Центрально-Східної Європи показують, що в цьому немає нічого неможливого.

Для успішного здійснення своїх прагнень Україна може скористатися перевагами, наприклад, Східного партнерства, а це - нові посилені угоди між ЄС та країною-партнером, створення поглиблених зон вільної торгівлі, лібералізація візового режиму з можливістю започаткування візового діалогу, створення спеціальної програми допомоги для зміцнення адміністративної спроможності країн-партнерів.

Сьогодні слід поставити завдання якісного напов­нення вже визначеного курсу конкретним змістом, ви­значити пріоритети та надати їм відповідне інституційне забезпечення. А, отже, лише досягнення стандартів держави, яка гідна бути членом ЄС, надасть Україні реалістичну можливість якщо не безумовного членства в об'єднанні, то принаймні дозволить досягти задекла­рованого Президентом України входження до числа країн з високим індексом розвитку.

Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. - 2012. - Вип. 109 :

Філософія. Політологія. - С. 73-76.