Вы здесь

ІІІ квартал 2013 р

 

Матеріали, зібрані у третьому випуску дайджесту, досліджують стійкість України до глобальних ризиків в економічній сфері та місце України у світовому геополітичному процесі, висвітлюють політичні, інституційні та економічні проблеми євразійської та європейської інтеграції України з детальним розглядом наслідків вступу України до ЄС, Митного союзу або ЄврАзЕс.

* * *

Головатий М.

Україна і світовий геополітичний процес: куди рухатися?

Кожна держава світу з моменту своєї появи в сузір'ї інших держав неодмінно визначається з тим: якою їй бути, як і з ким спілкуватися, куди спрямувати вектори своєї зовнішньої політики. Отож природно, що серед численних проблем, перед якими постала сучасна новітня Україна, і які, у свою чергу, постали перед нею, мабуть найважливішою є така: якою буде через певну кількість років конфігурація світу і яке місце в цій конфігурації займе наша держава?

За тим, щоб бодай стисло, концентровано відповісти на сформульовані запитання, варто йти за такою логікою роздумів і формулюванням реальних висновків: а) які здобуття, зрушення, зміни у світовому розвитку останніми роками (кінець XX — початок XXI ст.) виявилися найпомітнішими і доленосними для мільйонів людей? б) що постало нині перед країнами світу в геополітичному плані як вирішальні детермінанти їх подальшого існування і розвитку? в) якою має бути геополітика, в даному випадку, сучасної України, тобто, куди маємо спрямовувати свій поступ назовні?

Почнемо з першого найважливішого: яким став світ до початку XXI ст. з огляду на здобутки і прорахунки людства у своєму розвитку? Загалом XX століття завершилося великими і унікальними даними, окремі з яких вражають, а деякі і засмучують водночас.

Понад 200 великих і малих країн маємо на Землі. Однак лише 45 з них вважаються розвиненими, 94 — такими, що розвиваються, 35 — менш розвиненими. Решта — просто бідні... їх наразі майже ніхто, включаючи ООН, не згадує, то ж на загальну конфігурацію людства вони мало впливають. Маємо вражаючий приріст населення планети. З 1,7 млрд. у 1900 р. — до 6,55 млрд. у 2000 р. Прискорення цього приросту — також незаперечне, хоча й демографічні проблеми, особливо в Європі, занадто турбують людство, цей приріст збільшуватиметься.

Вражає катастрофічне розшарування людей на багатих і бідних: понад 800 млн. людей на Землі голодують, майже стільки ж не вміють ні читати, ні писати. На частку 20 багатих країн світу, де мешкає лише біля 20 % населення, припадає 80 % світового внутрішнього валового продукту (ВВП): бідним країнам (80 % населення світу) припадає всього 20 % ВВП. При цьому багато видів ресурсів вже не є невичерпними, навіть звичайна вода, чисте повітря незабаром вважатимуть дефіцитом.

Все гостріше постають екологічна проблема, небувалий ріст наркоманії, токсикоманії, ВІЛ-СНІДу. Маємо загрозу війни з використанням атомної і навіть психотропної зброї.

В контексті викладеного постає радикальне запитання: яка вартість, на тлі тих, за які борються, сперечаються, розпадаються держави, є сьогодні домінуючою: гроші, нафта (ресурси), земля тощо? Виявляється, що найбільшою вартістю нині є саме культура. Тільки той народ, що по-справжньому розвиває свою культуру, як спільне духовне коріння, не лише зберігає себе, але й максимально прогресивно продовжує себе у прийдешніх поколіннях, сповна реалізує свій потенціал. За усієї об'єктивної інтеграції культур, єдність окремому народу зберігала і зберігає відповідна автономність його культури: мова, традиція, звичай, обряд, усе те, що робить такий народ неповторним, виключним і, відтак, успішним.

Далі постає запитання: у який спосіб, на підставі чого можна оптимально визначити, як, куди і за рахунок чого слід рухатися у своєму розвитку як окремо взятій державі, так і міждержавним об'єднанням, цілим континентам, світу? Тут найпершим і найефективнішим інструментом постає її Величність геополітика. Саме вона є тим синтетичним фактором, за аналізом якого є можливість максимально чітко пояснити суть не лише існування її самої, але й взаємодії держави з іншими державами, особливості економічних, політичних та інших інтеграцій і диференціацій, притаманних міждержавним стосункам. І найперше, в даному випадку, геополітику мають на увазі, визначаючи, характеризуючи зовнішню політику окремої держави.

Виділено чотири найсуттєвіші особливості (прояви) геополітики у ХХІ ст.: фінансово-доларову, інформаційну, міграційну та терористичну.

У сучасному світі геополітичні інтереси фактично розпадаються на інтереси США, Європи, Російської Федерації, Китаю, Японії, Індії, групи мусульманських країн, країн Африки і Латинської Америки. У зв'язку з тими процесами, які характеризують нині геополітику в цілому, важко прогнозувати завтрашню конфігурацію світу загалом.

З огляду на притаманне Україні вигідне географічне положення (Центр Європи, міст між Сходом і Заходом), численність населення, природнім ресурсам тощо об'єктивно доходимо висновку, що її геополітичні інтереси, з одного боку, пов'язані з реальною можливістю стати потужною європейською країною, а з другого боку, підтверджує об'єктивну потребу належної співпраці, співробітництва з Російською Федерацією, азійськими та іншими країнами. Тобто, геополітичний вибір сучасної України диктує багатовекторну зовнішню політику, вибір геополітичних пріоритетів як з урахуванням специфіки загальносвітового розвитку, так і власних національних інтересів.

Персонал. - 2013. - № 3. - С. 4-13.

 

Резнікова О. О.

Проблеми стійкості України до глобальних ризиків: економічний аспект

Питанням прогнозування й оцінки глобальних ризиків приділяється дедалі більше уваги з огляду на стрімкі й масштабні зміни світоустрою. Взаємозалежність країн сягнула найвищого в історичному контексті рівня. Проблеми, зумовлені, зокрема, змінами клімату, поширенням небезпечних хвороб та адаптуванням їх збудників до сучасних ліків, використанням Internet у корисливих цілях і з метою маніпулювання суспільною думкою – все це виходить за межі можливостей окремих держав щодо подолання відповідних загроз і потребує консолідації зусиль на глобальному рівні. Ефективність такої співпраці значною мірою залежить від здатності ідентифікувати та оцінити глобальні загрози, а також від можливості визначити шляхи запобігання та мінімізації відповідних ризиків.

Зокрема, В. Сміл у дослідженні «Глобальні катастрофи і тренди: наступні 50 років» використовує класифікацію глобальних ризиків залежно від ступеня ймовірності їх настання. Відповідно були виділені: (а) відомі катастрофи, ймовірність настання яких можна оцінити через їх періодичний характер; (б) можливі катастрофи, які ніколи досі не відбувалися; (в) теоретичні катастрофи, ймовірність настання яких можна прорахувати лише теоретично. Загалом, за висновками В. Сміла, найбільшою загрозою для людства у найближчі 50 років є можливість розгортання нової мегавійни, яка матиме й найбільші фатальні наслідки. Серед інших значних ризиків з порівняно меншими ймовірністю настання та наслідками автор називає пандемії (передусім грипу), виверження вулканів та цунамі.

Автори доповіді «Глобальні ризики у 2013 році» використовують класифікацію ризиків, запропоновану Р. Капланом та А. Майкс, згідно з якою виділяють: (1) ризики, які можна було попередити (зокрема технічні збої у процесах, помилки людей тощо); (2) стратегічні ризики (на них ідуть свідомо, виходячи з більш вагомих результатів, які можна отримувати внаслідок цього); (3) зовнішні (знаходяться поза межами здатності впливати на них або контролювати). При цьому перші два типи ризиків більшою мірою відносяться до традиційних, вплив на які може здійснюватися за допомогою відомих методів управління ризиками. Третій тип характеризує глобальні ризики, які важко спрогнозувати та щодо яких важко застосовувати традиційні заходи попередження.

Під національною стійкістю до глобальних ризиків слід розуміти спроможність підтримувати функції держави у разі негативних впливів, що порушують цілісність системи. Автори доповіді «Глобальні ризики у 2013 році» зазначають, що країна може вважатися стійкою, якщо вона здатна: (1) адаптуватися до умов, що змінюються; (2) витримувати неочікувані удари; (3) відновлюватися до бажаної рівноваги (на попередньому або на но­вому рівні) за умови збереження безперервності діяльності.

Основними компонентами національної стійкості визначені: надійність (здатність долати збої у роботі системи, що виникають внаслідок дії кризи); надлишковість (наявність у системі надлишкових потужностей, які можуть бути задіяні внаслідок виходу з ладу основних потужностей); наявність ресурсів, адаптивність (здатність пристосовуватися до кризових умов із можливою трансформацією негативних результатів у позитивні); реагування (здатність до швидкої мобілізації зусиль в умовах кризи); відновлення (здатність пристосовуватися до нових обставин, що виникли під впливом кризи).

При оцінці національної стійкості зазначені компоненти можуть застосовуватися до таких основних національних підсистем: (1) економічна; (2) екологічна; (3) сфера управління; (4) інфраструктура; (5) суспільство.

Важливим складником національної стійкості є також ефективність державного управління ризиками, яку визначають, зокрема, такі чинники: здатність політиків управляти державою; відносини між бізнесом і владою; ефективність імплементації реформ, що проводяться; довіра суспільства до політиків; марнотратство видатків державного бюджету; ефективність боротьби з корупцією; ефективність надання державою послуг, спрямованих на спрощення ведення бізнесу та підвищення продуктивності праці.

За результатами опитування експертів зі 139 країн перші місця за рівнем ефективності ризик-менеджменту країни посіли Сінгапур (1), Катар (2), Оман (3), Об’єднані Арабські Емірати (4), Канада (5), Швеція (6), Саудівська Аравія (7), Нова Зеландія (8), Фінляндія (9), Чилі (10). При цьому більшість країн-лідерів відноситься до інноваційно-орієнтованих (за класифікацією Всесвітнього економічного форуму). До найнижчої з представлених у вибірці категорій відносяться лише Саудівська Аравія та Катар (перехідна категорія – від ресурсно-орієнтованої економіки до орієнтованої на ефективність). Високе місце у рейтингу ефективності ризик-менеджменту країни посів Казахстан (16), випередивши Німеччину (17), Швейцарію (19), Велику Британію (20), Сполучені Штати (29), Китай (30), Росію (73).

За результатами опитування експертів щодо стійкості країни до глобальних ризиків було складено рейтинг із 49 країн, перші місця серед яких посіли: Сінгапур, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Об’єднані Арабські Емірати, Канада, Китай, Чилі, Сполучені Штати, Данія. Високі позиції займають також Німеччина (12), Японія (16), Бразилія (17). 8 із 10 країн-лідерів цього рейтингу належать до інноваційно-орієнтованих (за класифікацією Всесвітнього економічного форуму).

Україна посідає невисокі місця у зазначених рейтингах, зокрема за рівнем ефективності державного ризик-менеджменту – 119 (із 139) з оцінкою 2,65 (1 неефективне управління більшістю глобальних ризиків, 7 ефективне управління більшістю глобальних ризиків), за стійкістю країни до глобальних ризиків – 37 (із 49), оцінка – 2,54.

Чи можна вважати Україну стійкою до глобальних ризиків країною? Виходячи з отриманої оцінки та реагування держави на окремі кризові ситуації, слід зазначити, що підстави для такої стійкості існують. По-перше, незважаючи на невисоке місце України у рейтингу стійкості країн, її оцінка не на багато нижче середнього рівня (діапазон коливань складає від 3,66 – Сінгапур до 2,08 – Ефіопія). По-друге, в умовах світової економічної кризи, епідемій нових різновидів грипу, а також природних аномалій Україна, незважаючи на певні негативні тенденції, загалом демонструвала здатність адаптуватися до умов, що змінюються, та відновлюватися до рівноваги. Водночас слід зауважити, що у низці випадків стійкість була забезпечена не завдяки, а всупереч діям державних органів влади. Низька ефективність державного управління ризиками підтверджується і результатами зазначеного вище рейтингу, відповідно до яких отримана Україною оцінка є значно нижчою за середній рівень (діапазон коливань складає від 6,08 – Сінгапур до 1,68 – Венесуела).

Можна запропонувати такий рейтинг глобальних ризиків за потенціалом впливовості для України: поглиблення кризових явищ у світовій економіці (розгортання масштабної фінансової кризи, поглиблення рецесії, хронічні фінансові дисбаланси провідних економік світу тощо); енергетична криза (припинення або різке обмеження постачання енергоносіїв, зростання цін на нафту); погіршення стану здоров’я населення (поширення небезпечних інфекцій, зростання кількості хронічних хвороб, підвищення стійкості збудників хвороб до ліків); поширення міжнародної організованої злочинності, корупції; можливість розгортання збройних конфліктів (розповсюдження зброї масового ураження, посилення напруження у зонах потенційних конфліктів); природні катастрофи.

З огляду на те, що найбільші глобальні ризики для України зосереджені в економічній сфері, що зумовлено передусім високим рівнем відкритості національної економіки та її залежності від постачання енергоресурсів, доцільно розпочати такий аналіз саме з економічного складника.

Економічна підсистема в цілому є досить надійною, що передбачає здатність застосовувати захисні функції, а також локалізовувати проблему, запобігаючи можливості її поширення на інші сфери.

Так, для забезпечення макроекономічної стабільності створені необхідні державні інститути, чітко визначені на законодавчому рівні повноваження органів державної влади у відповідній сфері та механізми взаємодії між ними й відповідними органами інших держав. Ринок товарів і послуг та фінансовий ринок достатньо диверсифіковані та збалансовані. Водночас нерозвиненість фондового ринку України дала змогу суттєво обмежити негативний вплив світової фінансово-економічної кризи через відповідний сегмент на решту секторів національної економіки. Ринок праці має необхідні захисні елементи у вигляді гарантованої системи соціального захисту, працевлаштування тощо.

Існують і суттєві проблеми та негативні тенденції, які знижують надійність економічної підсистеми в контексті національної стійкості. Серед основних із них варто зазначити такі: висока залежність економіки України від зовнішнього ринку, а також від поставок енергоресурсів з одного джерела; високий рівень монополізації внутрішнього ринку; витіснення з ринку національних виробників за рахунок активізації імпорту окремих груп товарів; недостатній рівень інноваційної спрямованості економіки; високий рівень енергоємності виробництва та комунального господарства; недостатній зв’язок між фінансовим і реальним секторами економіки, що не сприяє ефективному перерозподілу фінансових ресурсів у державі на потреби розвитку та містить загрозу формування фінансових «пухирів»; зниження якості трудових ресурсів через погіршення якості освіти (особливо професійно-технічної), стану здоров’я населення тощо.

Економічна підсистема має достатній потенціал надлишковості. Так, на законодавчому рівні врегульовані питання щодо необхідності утворення критично важливих для нормально­го функціонування держави валютних, фінансових, продовольчих резервів та резерву для оборонних потреб. Крім того, Україна достатньою мірою забезпечена земельними, водними й іншими природними ресурсами, ефективність використання яких може бути підвищена.

Негативні тенденції у сфері забезпечення країни трудовими ресурсами пов’язані зі старінням населення. Ця проблема є характер­ною для більшості країн європейського регіону. В Україні нині відсутня чітка стратегія щодо мінімізації ризиків цієї ситуації. Також в Україні існують значні невикористані резерви підвищення продуктивності праці, передусім шляхом модернізації виробничих процесів.

Адаптивність притаманна економічній підсистемі України меншою мірою, оскільки негативні наслідки світової економічної кризи для країни були гіршими, ніж для більшості країн, хоча й не такими руйнівними, як для Ісландії (дефолт за державними зобов’язаннями 2008 р.) або ж Греції, Ірландії (які балансують на межі дефолту).

В умовах значного скорочення зовнішнього попиту Україна, на жаль, не змогла повною мірою скористатися можливістю уникнення значної залежності від зовнішнього ринку за рахунок розвитку та розширення внутрішнього. Після завершення у І півріччі 2012 р. крупних інфраструктурних проектів у межах підготовки до Чемпіонату Європи з фут­болу та відсутності інших, у т. ч. монетарних, стимулів для економічного зростання у ІІ половині 2012 р. спостерігалося падіння обсягів промислового виробництва, як і темпів зростання ВВП у цілому, зумовлене значною мірою погіршенням кон’юнктури зовнішнього ринку.

Так само припинення фінансування з боку МВФ та погіршення умов залучення фінансових ресурсів із зовнішніх ринків не привели до оптимізації державних витрат та підвищення ефективності системи державних закупівель.

Реагування у системі національної стійкості передбачає передусім наявність надійних каналів збору інформації, її обробки з метою вчасної ідентифікації ризиків та прийняття оперативних рішень. У цьому контексті особливе занепокоєння викликає достовірність інформації, яка використовується для аналізу економічної ситуації. Оцінки уповноважених державних органів та незалежних експертів щодо певних економічних показників можуть суттєво різнитися. Зокрема, це стосується оцінок масштабів тіньової економіки, проблемної заборгованості та ін.

Здатність до відновлення означає передусім спроможність коригування політики в нових або змінених під впливом кризи умовах. У цьому контексті слід зауважити, що відновлення економічного зростання у 2010–2011 рр. після депресивних 2008–2009 рр. було досягнуто переважно за рахунок ситуативних чинників (підвищення попиту на зовнішніх ринках, реалізації крупних проектів до Євро-2012), а не за рахунок стратегічного коригування економічної політики держави. Цей висновок підтверджується падінням темпів економічного зростання України починаючи з ІІ половини 2012 р.

Отже, в Україні нині відсутня цілісна стратегія щодо упередження та мінімізації дії глобальних ризиків. Проте відповідна проблема набуває дедалі більшого значення в умовах зростання вагомості геополітичних і геоекономічних питань для України.

Стратегічні пріоритети. - 2013. - № 1. - С. 61-65.

 

Онищенко В.

Ризики євразійської інтеграції

Сьогодні активно обговорюється питання створення Євразійського економічного союзу (ЄврАзЕС). Безумовно, країни – регіональні лідери, які вступають у конкуренцію за ринки та ресурси, за новий переділ світу. А тому їм потрібні союзники, які є гарантованими постачальниками ресурсів та ринками збуту. Тому намагання Росії, Білорусії та Казахстану створити на теренах так званої Євразії регіональний політичний та економічний союз є логічним для посилення власних конкурентних позицій у глобальному соціально-економічному та політичному просторі.

Ефективність інтеграції країн у економічний союз визначають такі умови: географічна близькість (спільність кордонів); спільна ідеологічна та політична парадигма облаштування суспільства, яку сприймає та поділяє більшість населення країн, що об’єднуються; подібність культур населення країн; спільність цілей економічного та соціального розвитку країн; координована зовнішня та оборонна політика; готовність до створення наддержавних економічних, політичних і правових управлінських інституцій і визнання їх пріоритету в регулюванні міжнародної економічної та політичної діяльності країн-учасниць Союзу; уніфікація національних формальних інституцій згідно з вимогами наддержавних інституцій; інші економічні, соціальні та культурні аспекти життя країн.

ЄврАзЕС навіть у разі приєднання до нього України, а також Узбекистана, Киргизії, Таджикистану та Туркменії буде займати 4,1 % світового ВВП та 4 % світового експорту (за ПКС), 3,8 % населення, до того ж ВВП (розрахований за ПКС) на душу населення по країнах, які можуть утворити Союз, на сьогодні в середньому становить 12,25 тис. дол. США: Україна – 7,2 тис. дол., Росія – 16,7, Білорусія – 14,9, Казахстан – 13,0, Туркменія – 7,5, Узбекистан – 3,3, Киргизія – 2,4, Таджикистан – 2,0 тис. дол. (середній по світу – 11,3 тис.). Зауважу, що Узбекистан – ключова країна, без якої говорити про регіональне співробітництво в Середній Азії неможливо і яка разом з Туркменією не бажає йти до ЄврАзЕС.

Проблема створення ЄврАзЕС занадто, і до того ж некоректно, політизована. «Природнім» процес інтеграції Білорусії, Казахстану та Росії, важко назвати – тому що це рішення національних лідерів. Якщо говорити про Україну, то з боку Росії йде політика «примусу до природної інтеграції».

Концепція майбутнього Союзу повинна, передусім, засновуватися на політичному консенсусі. Якщо говорити про Росію, Казахстан, Білорусію, а також Киргизію та Таджикистан, можливо, Узбекистан та Туркменію, – то це країни поки що авторитарні, і можна говорити про їх орієнтацію на модель «керованої демократії», у рамках якої може проглядатися майбутній політичний устрій Союзу.

Щодо вступу до ЄврАзЕС, то держави мають виконати такі умови: єдиний тариф та технічні регламенти, гармонізація трудового та міграційного законодавства, єдина банківська система, єдина валюта, зміцнення зовнішніх кордонів.

Звертаю увагу на те, що засновники ЄврАзЕС не розробили комплексну систему політичних, економічних, соціальних і правових критеріїв, за якими та чи інша країна може вступити до нього. Приймати до нього будуть усіх охочих, які поділяють та будуть поділяти ідеологічну та політичну доктрину країн-засновниць. У такому випадку можливо говорити, що в основі інтеграційної механізму майбутнього Союзу міститься щось схоже на принцип «відкритого регіоналізму».

Щодо пріоритетів потенційних учасників ЄврАзЕС, то вони прозорі: Росія бачить себе політичним та економічним лідером (не виключено, що й гегемоном) на євразійському просторі, з чим, як вище згадувалося, не згоден Казахстан; інші країни здебільшого будуть чекати економічних преференцій від Росії.

Нестабільні соціально-економічні системи, якими є потенційні члени ЄврАзЕС, при об’єднанні можуть створити стабільну суперсистему лише в одному випадку – при жорсткому наднаціональному управлінні, яке передбачає застосування примусу для збереження системи як цілісного, стійкого соціально-економічного утворення. Але головне полягає в тому, що країни, які мають неефективні інституційні системи, не можуть створити ефективні наддержавні інституції, тому що в них немає історичного досвіду та відповідної культури, а перенести досвід інших країн, скажімо, країн ЄС, не вдасться.

Необхідно чітко розуміти, що Союз – це утворення, у якому формальні інституції мають бути, принаймні, схожими. Тому, як правило, на союзному рівні в консенсусному режимі розробляються певні моделі формальних інституцій, які потім імплементуються у діяльність країн-партнерів. Але необхідно виходити з того, що інституції – це розроблені людьми формальні та неформальні обмеження, а також фактори примусу, які структурують їх взаємодію, і якщо закони можуть бути змінені в будь-який час, то неформальні інституції міняються дуже повільно. Тому, якщо імплементувати формальні інституції в суспільство, яке має інші неформальні норми та цінності, то це може завдати йому істотної шкоди.

Безперечно, митний союз, економічний союз та можливі інші форми інтеграції – позитив для країн, які інтегруються з конкретною метою, досягнення якої спонукає їх до інтеграції. Але ефективність інтеграційної структури залежить від «якості» потенціальних союзників. Країни, можливі учасники ЄврАзЕС, стартують з комплексом надзвичайно серйозних системних про­блем (низька ефективність економіки, низький рівень життя, високий рівень економічної та політичної нестабільності, системна корупція та інші). «Об’єднання» цих проблем у рамках майбутнього союзу посилить їх, така їх синергетика; виникнуть додаткові проблеми, наприклад, необхідність вирівнювати диференціацію країн за рівнем соціально-економічного розвитку та рівнем життя населення країн. Більш розвинутим країнам необхідно буде «ділитися» з менш розвинутими, надавати останнім певні преференції тощо. А це на фоні далеко не багатого життя тих же більш розвинутих країн може спричинити невдоволення населення, на якому почнуть спекулювати різні політичні сили.

Виникає риторичне запитання: чи дійсно Росії потрібний Союз з економічно слабкими та політично нестабільними країнами? На мій погляд, ЄврАзЕС на чолі з Росією – високозатратний політичний проект, мета якого – стати вагомим суб’єктом світової політики, але без вагомої економіки досягти її неможливо. Росії та її союзникам необхідно усвідомити, що з такою економікою в них немає шансів бути рівними із Заходом чи з Китаєм.

Журнал європейської економіки. - 2013. - Т. 12, № 1. - С. 42-56.

 

 

Пайфер С.

Зовнішні впливи на європейську інтеграцію України

ЄС уже протягом 20 років підтримує тісні взаємини з Україною та інтеграцію цієї країни до Європи, але, на жаль, відмовився надати Києву чітку перспек­тиву членства. Небажання ЄС заявити, що Україна може сподіватися на вступ слідом за Польщею, Угорщиною та іншими, є наслідком кількох факторів.

По-перше, існує стурбованість стосовно довгого шляху реформ, яким Київ має пройти для створення політичної та економічної систем, сумісних з європейськими.

По-друге, деякі країни-члени ЄС вважають, що процес розширення, який розпочався в 1990-х роках і досяг піку зі вступом 12 нових членів у 2004 р. і 2007 р., зайшов надто далеко й був надто швидким. Вони не бажають, щоб ЄС давав нову перспективу членства, оскільки йому потрібен час для повної інтеграції останніх новачків.

По-третє, Україна – велика за розмірами й населенням країна. Деякі країни-члени ЄС побоюються, що в разі вступу Україна потребуватиме значних фінансів, спрямованих на розвиток ЄС, тим самим відволікаючи кошти, які дісталися б іншим країнам-учасницям.

Сьогодні головним інструментом відносин ЄС-Україна є Угода про асоціацію, укладена у 2011 р. і парафована у 2012 р., після чотирьох довгих років переговорів. ЄС, однак, відклав підписання Угоди про асоціацію через стурбованість внутрішніми подіями в Україні, особливо згортання демократії, що спостерігалося двома останніми роками. Ця стурбованість переважно була викликана – але в жодному разі не обмежувалася – судовими процесами, засудженням та ув’язненням колишнього Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко та колишнього Міністра внутрішніх справ Ю. Луценка. ЄС вважає ці справи явними прикладами вибіркового переслідування.

Керівники ЄС також дали зрозуміти, що підписання залежить від вжиття Україною заходів у трьох сферах, що викликають найбільше занепокоєння: недоліки виборів, вибіркове правосуддя та успіх реформ загалом. За повідомленнями, країни-учасниці ЄС не мають спільної думки щодо того, наскільки високо слід встановлювати планку для підписання Угоди про асоціацію, тобто наскільки великого прогресу Україна має досягти у виконанні умов ЄС. Деякі країни, наприклад, Польща й Литва, здається, виступають за підписання навіть за помірного прогресу, зокрема через побоювання, що в іншому разі Київ може повернутися до московської орбіти. Інші, такі, як Нідерланди й Німеччина, вважають, що Україна повинна досягти суттєвого прогресу. Швеція, яка традиційно наполягала на більш активній і перспективній взаємодії з Україною, зараз, очевидно, підтримує останній табір. Парламентарі деяких країн-учасниць ЄС погрожують заблокувати ратифікацію Угоди, якщо пані Ю. Тимошенко залишиться у в’язниці.

Непоступливість Москви

Стикнувшись з умовами ЄС, Київ водночас зустрів і безкомпромісну позицію Москви, де Президент В. Путін має намір зміцнювати московський вплив на пострадянському просторі. Для росіян Україна очевидно є головним трофеєм у відновленні провідних позицій у регіоні.

Позиція Москви явно засмучує пана В. Януковича, який зробив відновлення кращих взаємин з Росією найпершим пріоритетом своєї зовнішньої політики у 2010 р. Крім відмови від позиції, яка дратувала Росію – зокрема, прагнення приєднатися до Плану дій з набуття членства в НАТО і домагання визнати Голодомор геноцидом проти українського народу, – український Президент у квітні 2010 р. погодився подовжити присутність російського Чорноморського флоту у Криму на 25 років. Натомість росіяни погодилися надати Україні знижку у $100 за 1 000 м3 природного газу.

Упродовж останніх 20 років залежність України від газу з Росії компенсувалася залежністю Росії від українських трубопроводів для доставки російського газу до Європи. Наразі Москва наполегливо працює, щоб зменшити свою залежність від України у транзиті газу. "Газпром" зазвичай транспортував близько 100 млрд. м3 газу на рік, що складало 80-85% його газового експорту до таких європейських країн, як Німеччина та Австрія, українською газопровідною системою. Це давало Києву серйозні важелі у відносинах з Росією, але тепер ситуація змінюється.

Перша нитка газопроводу "Північний потік", що транспортує газ з Росії до Німеччини Балтійським морем, вже працює, друга нитка будується. Ці дві нитки матимуть пропускну спроможність 55 млрд. м3 на рік. А ще Москва серйозно розглядає можливість будівництва до 2016 р. трубопроводів через Чорне море в обхід України. Вони дозволять "Газпрому" фактично викреслити Україну із своїх майбутніх планів газопостачань.

Україна намагалася зацікавити Росію і ЄС консорціумом з управління її газотранспортною мережею. Інтерес з боку ЄС, здається, згас, зокрема через непевність у фінансовій стороні угоди. Росіяни виявили зацікавленість, але запропонували Києву спочатку вийти з Європейського енергетичного співтовариства, що український Уряд робити відмовився.

Безкомпромісна лінія Москви проявляється і в інших питаннях. Росіяни виявляють зацікавленість у залученні України до Митного союзу, до якого наразі належать Росія, Білорусь і Казахстан. Пан В. Янукович казав, що він хотів би, аби Україна підтримувала відносини з Митним союзом. Але членство в Митному союзі є несумісним з Угодою про поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС.

Здається, Уряд пана В. Януковича це розуміє, що показала його пропозиція форм співпраці з Митним союзом без членства. Але російські офіційні особи постійно відкидають можливість взаємин без вступу.

Послаблення інтересу Сполучених Штатів

Що стосується Вашингтона, то інтерес до України та її європейських прагнень зменшився мірою згортання демократії пана В. Януковича. Адміністрація Б. Обами погодилася з переглядом українським Президентом бажання його попередника отримати План дій з набуття членства в НАТО і зрештою членство в Альянсі. Американські посадовці визнали, що тіснішій інтеграції з НАТО бракує широкої підтримки як української еліти, так і громадськості.

Також виявилося, що рішення Києва не форсувати План дій з набуття членства в НАТО збігається з бажанням Адміністрації Б. Обами "перезавантажити" відносини з Росією. Відмова пана В. Януковича від НАТО усунула взаємини України з Альянсом як серйозну потенційну проблему між Вашингтоном і Москвою.

Загалом, Україна значною мірою втратила увагу Вашингтона. Однією з причин цього є те, що Адміністрація Б. Обами не прагне геополітичного суперництва з Росією за Україну, іншою – те, що Україна у 2005-2008 рр. отримала від Вашингтона більше уваги, ніж мала б, завдяки Помаранчевій революції та обранню В. Ющенка Президентом.

Адміністрація Б. Обами спочатку демонструвала готовність співпрацювати з ним як переможцем чесних і справедливих виборів 2010 р. Уряд США особливо цікавило вивезення з України високозбагаченого урану. Але коли це сталось, а такі опозиційні лідери, як пані Ю. Тимошенко і пан Ю. Луценко, опинились у в’язниці, порядок денний двосторонніх відносин вже викликав менше зацікавленості на вищих щаблях у Вашингтоні.

Деякі українські посадовці, очевидно, сподіваються, що співпраця у сфері енергетики, особливо розробка українських енергетичних ресурсів, включно із запасами нетрадиційного газу, може привернути інтерес США на високому рівні. Уряд США може надати допомогу в цій галузі та, звичайно, бажає успіху інвестиціям компанії "Chevron", але це питання навряд чи стане пріоритетом для Білого дому.

Що залишається Києву?

Враховуючи нинішню ситуацію в Україні та вподобання української еліти і громадськості, логічний курс європейської інтеграції для Києва – використати Угоду про асоціацію для поглиблення його зв’язків з ЄС, водночас підтримуючи конструктивні відносини з Росією і співпрацю – без прагнення членства – з НАТО. Здається, саме цей зовнішньополітичний курс відстоює Уряд В. Януковича.

Але поєднання суворіших умов ЄС, дедалі більш жорсткої позиції Росії і падіння інтересу Сполучених Штатів звужує свободу маневру для Києва. Цю проблему український Уряд значною мірою створив собі сам: жоден чинник не мав більш згубного впливу на політику ЄС і США стосовно України в останні два роки, ніж згортання демократії, включно з вибірковим переслідуванням лідерів опозиції. Це підриває здатність України посісти належне місце у Європі.

Національна безпека і оборона. - 2013. - № 4-5. - С. 71-74.

 

Гайдуцький П.

Україна: проблеми інтеграції

Не один рік в Україні тривають дискусії щодо її цивілізаційного та інтеграційного вибору. Цю проблему наша країна, на відміну від інших постсоціалістичних держав, розв’язує по-особливому. Після створення СНД (1991р.) та набуття в ній асоційованого членства Україна в 1994 р. підписала Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС. Такий полярний рух України – "з поглядом на Захід і з оглядкою на Схід" – триває вже близько 20 років. Наразі ситуація так і не прояснилася. Нині Україна хоче підписати Угоду про асоціацію з ЄС і водночас веде переговори про співпрацю з Митним союзом.

1. УКРАЇНА І МИТНИЙ СОЮЗ

Слабкість інтеграційної бази в СНД

У світовій практиці інтеграційні процеси розвиваються за принципом інтеграційної тісноти. За ним утворювалася більшість торговельно-економічних союзів світу. Показником інтеграційної тісноти є частка внутрішньоблокової торгівлі в зовнішньоторговельному обороті. За цим показником серед 10 основних торговельно-економічних союзів світу Митний союз (МС) перебуває на останньому місці. Частка внутрішньо-блокової торгівлі в МС становить лише 11%, що вшестеро менше, ніж у ЄС, уп’ятеро – ніж у "Китай-АСЕАН", і вчетверо – ніж у НАФТА.

За останні 16 років частка внутрішньоблокової торгівлі в СНД скоротилася майже вдвічі. І це вибір не держав, не влади, а бізнесу. До СНД належать переважно виробники сировинних товарів: енергоресурсів, аграрної, металургійної і хімічної сировини та напівфабрикатної продукції. Товарна структура зовнішньої торгівлі СНД має незбалансований характер: в експорті переважає продукція добувних, а в імпорті – обробних галузей.

Росія віддаляється від СНД

Головна причина слабкості інтеграційної бази СНД криється в Росії. Географічна структура її зовнішньоекономічної діяльності має дуже слабкий інтеграційний потенціал щодо Митного союзу.

Так, частка товарного експорту Росії до МС становить лише 7,4%, а імпорту ще менше - 5,7%. Зате частка зовнішньоторговельного обороту з ЄС сягає половини. Майже стільки ж припадає на інші країни, найбільше - на Китай.

Економічна мотивація Росії у створенні МС є насправді дуже слабкою. У зовнішній торгівлі Росії на країни ЄврАзЕС припадає в середньому 8% обо­роту, а на країни-члени СОТ - 88%. Водночас Росія активно переорієнтовується на торгівлю з Китаєм. Імпорт у Росію з Китаю вже перевищив імпорт з СНД.

Україна віддаляється від СНД

Від СНД віддаляється не лише Росія, але й Україна. За 18 років у зовнішньоторговельному обороті України частка країн СНД скоротилася з 56% до 36%. Натомість зросла частка ЄС та інших країн. Як і у випадку Росії, це не вина України чи її влади, це інтереси бізнесу, споживачів. За останні 14 років, незважаючи на вільну торгівлю в межах СНД, зовнішня торгівля України дедалі більше переорієнтовується з СНД на ЄС та інші країни.

Більше того, країни МС теж не є основними споживачами українського високотехнологічного експорту, майже дві третини якого спрямовується до інших країн, у т.ч. 37% – до країн ЄС. Отже, для українського бізнесу інтеграційна привабливість ЄС є вищою, ніж МС.

Росія і Україна взаємно віддаляються

Процес віддалення насамперед і найбільшою мірою торкається основних країн СНД: Росії та України. Частка Росії в українському товарообороті скоротилася з 39,2% у 1995р. до 29,3% у 2008р.; частка України в російському товарообороті – з 11% у 1995р. до 4,9% у 2009р. Тобто після розпаду СРСР інтеграційні процеси між Україною і Росією послабилися майже вдвічі. Надалі частки країн у взаємному зовнішньоторговому обороті дещо зросли, але на докризовий рівень не повернулися.

Безперечно, Росія була й залишається важливим торговельним партнером України. Але значення України для Росії у сфері зовнішньої торгівлі постійно знижується. Навіть з урахуванням поста­вок великих обсягів енергоносіїв частка України в зовнішньоторговельному обороті Росії становить лише 5%. Отже, Росія віддаляється від України значно швидше, ніж Україна від Росії. Очевидно тому, що торговельна значимість України для Росії є в шість разів меншою (у структурному вимірі), ніж Росії для України. Імпорт з Росії значною мірою сформований двома товарними позиціями, а саме – газом і сирою нафтою, на які припадає 55-60% імпорту з Росії, що становить 20% загального українського імпорту.

Тотальна переорієнтація і Росії, і України на інші зовнішні ринки значною мірою зумовлена блокуванням торговельних процесів між країнами, застосуванням тарифних і нетарифних обмежень, антидемпінгових обмежувальних, компенсаційних тарифів, зборів, спеціальних розслідувань, квот тощо, спрямованих насамперед на чутливі сектори української економіки.

Інтеграційні проблеми Митного союзу

За короткий період функціонування МС в ньому виникло вже чимало проблем. Навіть перший досвід його роботи показує, що для Білорусі й Казахстану, порівняно з Росією, ситуація складається несприятливо. Так, за 2012р., порівняно з 2011р., експорт у рамках МС зріс майже на 9,9%, однак з Росії до Білорусі та Казахстану – на 13,9%, а з Казахстану до Росії і Білорусі експорт, навпаки, скоротився на 9,8%. Україна теж отримала спад експорту в країни МС на 4,6%.

Імпорт у рамках МС у 2012р. скоротився на 5%, але здебільшого за рахунок значного скорочення імпорту до Росії з Білорусі та Казахстану – на 36%. Тим часом імпорт з Росії до Білорусі та Казахстану продовжував прискорено зростати: відповідно на 18,2% і 6,9%. В Україну імпорт з МС скоротився на 3,2%. Функціонування МС за короткий період уже призвело до різкого зростання тінізації зовнішньої торгівлі.

Україна і Митний союз: дефіцит інтеграційності

Сьогодні Україна в зовнішній торгівлі з країнами МС має від’ємне сальдо. Найбільший дефіцит – з Росією. При цьому політика імпортозаміщення РФ виключає можливість для України змінити ситуацію на краще. Тому вступ України до МС не є спосо­бом розв’язання проблем її дефіцитного (від’ємного) сальдо зовнішньої торгівлі і платіжного балансу.

Структура експорту та імпорту України з МС має традиційне моногалузеве спрямування, яке може функціонувати незалежно від інтеграції до цього союзу. Експорт – це українська продукція машинобудування, металургії і сільського господарства (65% загального експорту), яка має попит на ринках МС не через відсутність мит, а через специфічний (неінноваційний) асортимент і нижчу ціну. Імпорт – це енергетичні матеріали (газ і нафта) (до 70%), які Росія продаватиме Україні і без її приєднання до МС, як продає країнам ЄС, Китаю, Туреччині та ін. Тобто членство в МС не створює додаткових конкурентних переваг або нових товарних ніш для українських експортерів, а існуючі бар’єри в торгівлі з країнами МС можуть бути усунені в рамках інших форм регіональної інтеграції. Тим часом торговельні відносини в МС залишаються незбалансованими. Жодна з країн МС – ні Казахстан, ні Білорусь – не мають позитивного сальдо в торгівлі з іншими партнерами по МС. Зате його має Росія в торгівлі із своїми партнерами. Звідси випливає, що МС вигідний насамперед Росії.

Тарифні диспропорції України і МС

Тарифна політика МС на 92% формувалася на основі російської системи митних тарифів. Тому сьогодні між цією системою та українською, адаптованою п’ять років тому до СОТ, є серйозні диспропорції. Порівняння середніх ввізних мит МС і середніх зв’язаних мит України вказує на значну відмінність у рівнях тарифного захисту. Він є вищим у випадку МС для 13 з 16 секторів економіки.

Членство в МС є фактично несумісним із зобов’язаннями України перед СОТ, а також зі створенням поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі з ЄС, оскільки МС має свій власний орган (Євразійську економічну комісію), наділений правом визначати власну інтеграційну та зовнішньоторговельну політику МС. Враховуючи, що ЄС є найбільшим постачальником до України інвестиційних товарів і товарів тривалого користування, подорожчання імпорту з ЄС (унаслідок підвищення тарифів до рівня МС) призведе до сповільнення модернізації і перешкоджатиме довгостроковому економічному розвитку України.

Малоймовірні вигоди України від вступу до МС

Прихильники МС стверджують, що в разі вступу до нього України можливим буде здешевлення енергоносіїв. Але отримання стабільних довгострокових знижок цін на енергоносії є дуже сумнівним. Росія планує дерегулювання внутрішнього ринку, отже, внутрішні ціни підуть угору. Більше того, підвищення енергетичної ефективності та диверсифікація поста­вок є більш обґрунтованою економічною стратегією, ніж пошук короткострокових знижок. Крім того, ціна на газ не є предметом домовленостей у рамках митного законодавства МС і Договору про ЗВТ країн СНД. Тому сподіватися на зміну підходів російської сторони в питанні ціни на газ не доводиться. За винятком сценарію, коли Україна погодиться на злиття, а фактично – поглинання "Газпромом" НАК "Нафтогаз України", що рівнозначно втраті суверенітету в енергетичному секторі.

Скасування митного контролю може призвести до зниження витрат на торгівлю. Але скорочення витрат можна досягти і в рамках зони вільної торгівлі – тоді як витрати, пов’язані з приєднанням до МС, можуть бути досить значними. Переваги від участі України в МС будуть досить обмеженими, бо Україна вже користується режимом вільної торгівлі з країнами СНД, і цей потенціал вигод значною мірою вичерпаний, про що свідчить негативна динаміка зовнішньої торгівлі в СНД.

МС – геополітичний проект Росії

Останніми роками з боку Росії спостерігаються найбільш відчутні та наполегливі намагання втягнути Україну до інтеграційних утворень – Митного союзу та ЄврАзЕС. Очевидно, що це вигідно насамперед Росії. Ця вигода подвійна. По-перше, не допускаючи зближення України з іншими інтеграційними формуваннями, передусім з ЄС, Росія обмежує зміцнення конкурента. По-друге, втягнувши Україну до своїх інтеграційних формувань – Митного союзу, ЄврАзЕС, Росія зміцнює свої конкурентні позиції.

Наскільки вигідно Україні інтегруватися з країною із слабким економічним потенціалом і високими політичними амбіціями – питання риторичне. Однак на нього треба давати аргументовану відповідь. І ця відповідь значною мірою очевидна.

У правовому аспекті: входження України до Митного союзу і ЄврАзЕС призведе до істотного звуження її суверенітету.

В економічному аспекті: інтеграційна привабливість Митного союзу і ЄврАзЕС є для України дуже слабкою, інтеграційна база (зовнішня торгівля, промислова кооперація тощо) – значною мірою втрачена, і перспектив її відновлення немає.

У політичному аспекті: входження України до інтеграційних утворень з Росією вигідне насамперед і найбільшою мірою Росії і до того ж – перекриває європейські перспективи України.

2. УКРАЇНА І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

Для України є найцікавішим євроінтеграційний досвід країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ). Вступ до ЄС, очевидно, мав справити відчутний вплив на їх економічний розвиток, як вони того й очікували. Але цього не сталося. Середньорічні темпи приросту ВВП у країнах ЦСЄ за період їх членства в ЄС (2005-2012рр.) виявилися значно нижчими, ніж за такий самий період до вступу в ЄС (1997-2004рр.). Особливо великі втрати динаміки відчули країни Балтії, Словенія та Угорщина. За вісім років до вступу в ЄС ці країни мали середньорічні темпи приросту ВВП від 4% до 7%, а після вступу – від 0,4% до 4%, тобто удвічі-втричі нижчі.

В окремих країнах ЄС проблеми виявилися ще серйознішими. Так, Греція за 20 років до вступу в ЄС мала середньорічний приріст ВВП навіть кращий (6,8%), ніж країни євроспільноти у форматі того періоду. Однак після набуття членства в ЄС економіка Греції перші 10 років ледве зводила кінці з кінцями: приріст ВВП за 1981-1990 рр. становив лише 0,7% і був утричі нижчим, ніж у ЄС-15. Сьогодні Греція пере­живав ще більший економічний спад. Отже, негативні наслідки вступу до ЄС можуть мати як короткочасний, так і тривалий характер.

Зниження динаміки зовнішньої торгівлі та інвестицій. У країнах ЦСЄ після їх вступу до ЄС особливих зрушень у зовнішній торгівлі не сталося. За вісім років після вступу, порівняно з аналогічним періодом перед вступом, середньорічні темпи при­росту їх зовнішнього товарообороту навіть знизилися тоді як у світі загалом зовнішня торгівля за ці роки істотно зросла. Динаміка припливу прямих іноземних інвестицій у країни ЦСЄ за роки їх перебування в ЄС (2005-2012рр.), порівняно з аналогічним попереднім періодом, теж істотно погіршилась і була значно гіршою, ніж у світі загалом. Отже, інвестиційний феномен євроінтеграції не варто сприймати однозначно.

Офшоризація і тінізація капіталу. Рівень фінансової офшоризації та тінізації в ЄС, хоч як це не дивно, є удвічі вищим, ніж у неєвропейських країнах-членах ОЕСР. За роки кризи динаміка руху капіталу в єврозоні різко змінилася з позитивного сальдо (чистого припливу) на суму €181 млрд. у 2007р. на негативне сальдо (чистий відплив) на суму €313 млрд. у 2012р. Ця "фінансова хвороба" ЄС швидко поширилась і на його нових членів. У багатьох країнах ЦСЄ відплив капіталу вже перевищує половину зовнішнього боргу, а в Угорщині – його загальну суму. Офшоризація і тінізація капіталу разом із зростанням боргової залежності в ЄС істотно знижує його інтеграційну привабливість.

Соціальне перевантаження. Криза 2008р. виявила серйозні диспропорції в соціальній сфері країн ЄС та особливо єврозони. В останні 20 років це стало наслідком випереджаючих витрат на соціальний розвиток за гальмування економіки. Головна причина соціального перевантаження – завищена оцінка робочої сили. За рівнем співвідношення до ВВП у більшості країн ЄС робоча сила переоцінена. Зокрема, в шести країнах ЄС, які широко використовують т.зв. "шведську модель соціалізму" (Бельгія, Данія, Італія, Фінляндія, Франція, Швеція), робоча сила дуже переоцінена. Ще в 10 країнах ЄС робоча сила просто переоцінена. Лише у країнах ЦСЄ робоча сила недооцінена.

Інтеграційна привабливість ЄС для України

Незважаючи на істотне ослаблення за останні десятиліття інтеграційного потенціалу ЄС, він залишається ще дуже привабливим для України. Ця привабливість багатоаспектна: загальноекономічна, інвестиційна, інноваційна, модернізаційна, міграційна, соціальна, цивілізаційна тощо.

У подоланні економічної відсталості

Економічна привабливість ЄС для України полягає насамперед у можливості долучитися до високої культури ефективного ринкового господарювання та підняти до такого ж рівня власну економіку. Європа є одним із масштабних платоспроможних та інноваційних ринків, освоїти й заповнити який намагаються багато країн світу, в т.ч. США, Японія, країни БРІК. Інноваційність виробництва в ЄС перевищує 75%.

Найхарактернішим показником ефективності економіки традиційно вважається продуктивність праці. За цим показником ЄС, особливо його провідні країни, посідає перші позиції у світі. Продуктивність праці в єврозоні є у 2,5 разу вищою, ніж у Росії, і вчетверо – ніж в Україні.

Середній рівень енергоефективності економіки в ЄС є утричі вищим, ніж у Росії, і вчетверо – ніж в Україні. Провідні країни ЄС мають ще кращі показники. Сьогодні ЄС – світовий лідер у розвитку т.зв. "зеленої енергетики" і дає понад 40% світової відновлюваної енергії.

У вирівнюванні та підтримці розвитку

ЄС має дуже ефективний інструмент міжкраїнового вирівнювання розвитку у вигляді загальносоюзного бюджету. Бюджет ЄС утворюється щорічно на суму близько €1 трлн. шляхом відрахування кожною країною 1% її ВВП. Розподіл і видатки бюджету ЄС здійснюються з урахуванням політики вирівнювання, тобто країни з нижчим рівнем розвитку отримують фінансування з бюджету ЄС значно більше, ніж сплачують внесків до нього. Це стосується Польщі (втричі більше), Румунії, Греції, Чехії і Португалії (у 2-2,5 разу).

У залученні інвестицій

ЄС давно став лідером із ввезення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) до України. Ще 12 років тому на ЄС припадала лише третина інвестицій в Україну, у 2012р. – вже три чверті. Навіть якщо відняти третину інвестицій, що надходять з офшорних зон країн ЄС (де інвестиції можуть мати українське чи російське походження), залишається дуже вагома частина справді іноземних інвестицій. До того ж динаміка надходження ПІІ з ЄС до України впродовж тривалого часу зростає, тоді як із інших країн – уповільнюється.

У сприянні інноваційному розвитку

Характерна риса євроінтеграційної привабливості для України – високий потенціал інноваційного розвитку ЄС. Серед його країн є такі, де відповідні показники перебувають на рівні інноваційних лідерів – США і Японії.

У здійсненні реформ і модернізації

Нарешті, для України дуже важливим є такий аспект євроінтеграції, як реальний поступ у здійсненні реформ і модернізації, приведення умов для бізнесу до європейських стандартів. Цей потенціал успішно реалізували Словенія, Польща, Словаччина і країни Балтії, особливо у сфері малого та середнього бізнесу, в податковій, інвестиційній, фінансовій, бюджетній, судовій та адміністративній сферах.

У легалізації трудової міграції

За даними Українського центру соціальних досліджень та Інституту народознавства НАНУ, число українських трудових мігрантів сягає 4,5-5 млн. осіб. Але є розрахунки, що свідчать і про 5,5-7 млн. За неофіційними даними, більшість українців працюють у Росії, однак за офіційними – навпаки: більше в ЄС, причому втричі. А бажаючих виїхати на заробітки в ЄС ще більше – 63%. Отже, основний і, головне, більш легальний ринок праці українські трудові мігранти бачать в ЄС.

Ще більш вражаюча ситуація з грошовими переказами мігрантів: з країн ЄС до України щорічно від трудових мігрантів надходить близько €15 млрд., або втричі більше, ніж з Росії. За даними Міжнародної організації міграції, загальний дохід українських мігрантів становить близько $35,3 млрд. на рік, із яких вони щорічно перераховують до України $20-25 млрд., що становить близько 10-12% її ВВП.

Виходячи з реальних можливостей України в забезпеченні зайнятості та доходів населення, такий високий міграційний статус ЄС для українців – безперечно, позитив. Вибір і реалізація цих можливостей – за простими людьми. Це вибір права на працю, кращі заробітки, краще життя та добробут – що становить головну цивілізаційну цінність для людей. Цей вибір очевидний – він європейський.

У досягненні соціальних стандартів

Соціальна привабливість євроінтеграції для України полягає в можливостях досягнення високих соціальних стандартів. Середньомісячна зарплата в ЄС є сьогодні майже вдев’ятеро вищою, ніж в Україні, і вчетверо вищою, ніж у Росії. В єврозоні та окремих країнах ЄС рівень оплати праці ще вищий. Така ж динаміка характерна і для пенсійного забезпечення. Європейська система пенсійного забезпечення давно сформувалась як ринкова, трирівнева. Вона давно тісно прив’язана до доходів населення й не викликає нарікань стосовно неадекватного розподілу коштів пенсійних фондів. Це дуже важливо для української пенсійної системи, яка поки що надто слабко прив’язана до доходів населення, а більше – до віку і стажу, що зумовлює невдоволення пенсіонерів і соціальні проблеми.

Проблеми інтеграції України в ЄС

Світовий досвід свідчить, що міжкраїнова економічна інтеграція зумовлена, як правило, інтенсивною зовнішньою торгівлею. Однак в Україні зовнішня торгівля поки що не створила реальних передумов для інтеграції. На початку 1990-х років основні обсяги зовнішньої торгівлі України припадали на країни СНД. Однак за 16 років частка країн МС у зовнішньому товаро­обороту України скоротилась із 49,3% до 36,7%. Таке скорочення лише частково компенсувалося за рахунок зростання товарообороту України з ЄС. Переважно воно було компенсоване зростанням товаро­обороту з іншими країнами світу.

Отже, чітко вираженої інтеграційної диспозиції в зовнішній торгівлі України ще немає. У цій сфері Україна істотно відійшла від СНД, у т.ч. від країн МС, однак мало наблизилася до ЄС і переважно диверсифікувала свою зовнішню торгівлю з іншими країнами.

Структура зовнішньої торгівлі України свідчить, що вона не має альтернатив­ного або конкурентного характеру. Частковий збіг структур українського експорту до ЄС і МС щодо машин та обладнання, матеріалів є лише по групах, але практично відсутній по номенклатурних позиціях. Аналогічно, частковий збіг структур імпорту України з ЄС і МС стосовно машин та обладнання, матеріалів та ін. промислових товарів є теж лише по групах, але практично відсутній по номенклатурних позиціях. Отже, за географічною структурою зовнішньої торгівлі ЄС і МС не є для України кон­курентами між собою. Тому, незалежно від вибору інтеграційного напряму (чи МС, чи ЄС), Україна дуже зацікавлена в інших, не інтеграційних, напрямах зовнішньої торгівлі.

Неадекватність умов угоди про ЗВТ між ЄС та Україною. Серед головних умов Угоди слід відзначити: (1) безмитний експорт з України до ЄС промислової продукції з дати набуття Угодою чинності; (2) збереження квот на безмитний експорт з України до ЄС більшості видів сільгосппродукції; (3) безмитний імпорт більшості видів сільгосппродукції до України з ЄС; (4) спеціальні режими ввезення до України з ЄС автомобілів і вживаного одягу; (5) скасування в ЄС субсидій на експорт сільгосппродукції до України; (6) поступове скасування вивізних мит в Україні на експорт насіння соняшника, брухту кольорових металів і шкір; (7) перехідні періоди для лібералізації ввізних мит і лібералізації торгівлі послугами в Україні; (8) перехід на гармонізовані з ЄС стандарти та сертифіката.

Крім того, проект Угоди передбачає істотні коригування регуляторних практик України, зокрема у сфері конкуренції, державної допомоги, державних закупівель, санітарних і фітосанітарних заходів, технічного регулювання, захисту прав інтелектуальної власності, забезпечення сталого розвитку (екологічні, трудові та соціальні питання) тощо, а також зобов’язання ЄС надавати Україні технічну допомогу в забезпеченні необхідних змін.

За оцінками експертів проєвропейської орієнтації, від впровадження Угоди про ЗВТ між ЄС та Україною остання може отримати чималі вигоди, зокрема в результаті: (1) зростання експорту української продукції до ЄС; (2) розширення доступу на ринки третіх країн через гармонізацію стандартів з ЄС; (3) покращення інвестиційного клімату через пристосування національного законодавства до норм і правил ЄС; (4) скасування субсидіювання експорту сільгосппродукції з ЄС до України; (5) поступового збільшення квот на експорт з України до ЄС окремих видів сільгосппродукції.

Однак грунтовний аналіз основних положень Угоди свідчить, що можливими є також чималі втрати від її впровадження, зокрема внаслідок:

  • посилення конкуренції на внутрішньому ринку, особливо в короткостроковій перспек­тиві, за рахунок усунення тарифних і скорочення нетарифних бар’єрів;

  • обмеження доступу українських товарів на європейські ринки під приводом їх невідповідності європейським стандартам і сертифікатам. (Україна не зможе вживати адекватних заходів, оскільки, вступивши до СОТ, погодилася приймати сертифікати країн походження);

  • обнуления (до 95%) експортних мит на українські товари та жорсткий режим тариф­них квот решти видів товарів, що є ключовими позиціями українського експорту;

  • вилучення з режиму вільної торгівлі майже 400 товарних позицій, переважно сільськогосподарських і продовольчих товарів, лібералізація експорту яких на ринки ЄС була б для України найбільш вигідною;

  • запровадження ЄС для України дискримінаційної системи тарифних квот на дуже низькому рівні. Для більшості видів продукції ці квоти становлять менше 6% обсягу ринку ЄС з цих видів продукції (зерно, м’ясо тощо);

  • скасування вивізного мита на насіння соняшника, що може позбавити вітчизняні олієжиркомбінати сировини. Сьогодні ці комбінати експортують близько 80% виробленої в Україні соняшникової олії і щорічно отримують близько $2 млрд. валютної виручки;

  • збереження в ЄС системи багатомільярдних дотацій аграрному сектору, що робить експорт української продукції до ЄС і третіх країн неконкурентоспроможним. Обсяг бюджетної підтримки сільського господарства в ЄС становить 45% вартості валової продукції галузі, а в Україні – лише 6%. Навіть у перспективі Україна не зможе дозволити собі таку підтримку та забезпечити адекватну конкурентоспроможність своєї продукції на ринку ЄС;

  • зниження рівня тарифного захисту промислових товарів, який сьогодні в Україні здебільшого є вищим, ніж у ЄС, насамперед в автомобільній галузі, та лібералізації імпорту легкових автомобілів.

Слід також мати на увазі, що вигоди від безмитного експорту до ЄС українських промислових товарів не компенсують втрат від обмежень експорту сільгосппродукції. До того ж тут діють сильні конкурентні та сертифікаційні бар’єри. Експорт українських промислових товарів з високим рівнем доданої вартості до ЄС регулюватиметься його технічним регламентом. Це гальмуватиме технологічну модернізацію української промисловості, закріплюватиме за нею напівсировинний і напівфабрикатний експортний характер.

Непростою є ситуація із ставками ввізного мита. У разі набуття Угодою чинності високі ставки ввізного мита в МС для України принесуть їй значні втрати. Це видно з великої різниці ставок ввізного мита. Послаблення митно-тарифного режиму для експорту української продукції до ЄС може не компенсувати цих втрат.

Складається враження, що, як і у випадку із СОТ, Україна розпочала переговори щодо ЗВТ з ЄС без чіткої позиції стосовно того, чого б вона хотіла досягти. Україна не мала відповідного досвіду проведення таких складних переговорів, крім вступу до СОТ, у яких, по суті, теж прорахувалася. Тим часом ЄС як досвідчений перемовник (має ЗВТ з понад десятьма країнами світу) ставив таку мету: він намагався забезпечити автоматичний доступ на український ринок для свого бізнесу, відмовляючись застосовувати такі ж самі принципи для України.

Національна безпека ы оборона. - 2013. - № 4-5. - С. 78-89.