ПОЕТИ-ПОСТШІСТДЕСЯТНИКИ
ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ
  Анотація
  У статті аналізується творчість запорізьких поетів, які належать до творчого покоління „постшістдесятників”
  Ключові слова
  Постшістдесятництво, громадянська позиція, літературні неологізми, образність, алегорія, лірика, стиль.
 
  В українському літературознавстві вже докладно вивчено літературний рух, який умовно називається „шістдесятники”. Коротко про його суть. Сталінський режим спотворював повноцінний розвиток літератури народів колишнього СРСР. На першому плані часто фігурували літературно малограмотні люди, які мало що уміли, окрім як заримувати слово „Сталін” чи скласти віршика, що повторював убогі тези передових статей тодішніх газет. Лише окремі письменники продовжували працювати зі справжньою творчою напругою, але їх не публікували. Друкували графоманів, які прославляли існуючий режим. Так тривало, доки в літературу не прийшла молода когорта літераторів, що продовжувала традиції Довженка та інших митців, котрі працювали в літературі всерйоз. Нині це загальновідомі імена: В. Симоненко, Л. Костенко, 1. Драч, Б. Олійник, М. Вінграновський, В. Коротич. Пізніше стали відомі творці українського „самвидаву”: І. Дзюба, І. Світличний, В. Стус, Є. Сверстюк, яких було засуджено за твори, що в Україні і за кордоном були втіленням самого духу шістдесятництва.
  За останнє десятиліття про цих людей видано чимало ґрунтовних робіт, але зовсім мало вивчене таке літературне явище, як постшістдесятники. Завдання цієї публікації – показати на запорізькому літературному ґрунті явище постшістдесятництва, коли молоді літератори входили в літературу вже озброєні ідеями шістдесятників. Ледь черкнули крилом зародження того руху, але ввійшли в літературу могутньо і потужно, запорізькі поети О. Стешенко і М. Лиходід. Яка яскрава образність, які блискучі алітерації у віршах молодого Олександра Стешенка!
  „Весну люблю за мускули, 
  В яких живуть громи! 
  Ви чуєте, як хруснули 
  Ключиці у зими?” [8, с.10].
  Дзвінкі приголосні в Олександра Стешенка звучать іще дзвінкіше. А Микола Лиходід наче хоче довести, що і глухі приголосні можуть бути дзвінкими і що навіть голосні звуки діляться на дзвінкі і глухі. Цю поезію навряд чи назвемо експериментальною. Ці рядки й понині є окрасою всього того, що зроблено нашими поетами:
  „На тих балках, де гульбища галчані, 
  Де на буграх так густо бугили, 
  Були колись михайлівські гончарні, 
  Були-гули, були та й загули...”
  Але по-справжньому цей процес почав набирати хід, коли на літературному горизонті Запоріжжя з'явилася постать зовсім юного Анатолія Рекубрацького. Коли молодий письменник був у восьмому класі, його ім'я збуджено увірвалось у душі багатьох українців вже першою публікацією в „Запорізькій правді” з коментарем П.П. Ребра. Деякі з тих віршів А.З. Рекубрацькому і тепер не соромно розміщувати у своїх книжках (уривок 1 і 2 куп.):
  „Спорожніли громи, 
  Відкотили по рейках райдуг, 
  Блискавиці спалили 
  У хмарах коріння руде.
  Калатає весна
  В білі дзвони суцвітнього саду
  І на плечах моїх
  Оплавляється бронзою день...” [6, с. 26]
  У Запоріжжі розквітло ціле гроно молодих і вельми талановитих поетів і поетес. Це насамперед О. Шостак, Г. Лютий, О. Абліцов, Г. Літневський, В. Моруга, В. Сироватко. Звісно, їх було значно більше, називаємо тільки тих, хто став членом спілки письменників України.
  В ті часи одним із лідерів молодих письменників у Запоріжжі був Анатолій Захарович Рекубрацький, який зумів згуртувати навколо себе талановитих юнаків і дівчат. Ось що пише про нього літературний товариш і постійний поетичний суперник Григорій Лютий: „Вже тоді один його вірш (ми тільки мріяли про таку удачу!) надрукував столичний журнал „Дніпро”. Анатолій просто послав його до журналу. І вірш просто одібрали до друку! Це було зі сфери фантастики. У ті часи, перш ніж надрукувати, кожного досить реально розглядали під ідейну лупу! Але це таки було насправді. Ось цей вірш. Я досі знаю його напам'ять. І для мене це вагомий аргумент. Поганого, нецільного, неживого, моя пам'ять просто не тримає” [11, с. 3].
  Справді, свіжим молодечим голосом розпочинається цей вірш:
  „Округлі голови звисають з вікон динями, 
  Виблискують на сонці свіжострижено, 
  Не упізнать, які були донині ми
  Білявими, чорнявими чи рижими”.
  Характерна деталь: новобранці літератури сміливо вводили в українську мову неологізми або відстоювали право вживати в мові такі слова, яких немає в словниках, приміром, слово „засизені” (це про сливи). Найприскіпливішим редакторам столичного журналу було непросто визнати за юним автором Анатолієм Рекубрацьким право вживати його. Літературним ровесникам і наступним поколінням А. Рекубрацького особливо запам'яталися останні чотири рядки вже цитованого вірша:
  „В степу гудки столунять без упину, 
  Летять привітом до твоєї хати. 
  Над паровозом дим, немов чуприна, 
  Яку забули знять у військкоматі”.
  Постшістдесятники намагались зруйнувати ті бар'єри, які не вдалось остаточно здолати шістдесятникам. Чи не найважливішим відкриттям юних, надзвичайно талановитих письменників було відкриття, а точніше – розвиток у новому контексті понять „образ” та „образне мислення”, які промінили у світ найжиттездатнішими і, мабуть, вічними, конкретночутттєвими формами відображення дійсності. Тут, певне, доречним буде вислів (маніфест імажиністів): „Только образ, как нафталин, пересыпающий произведение, может спасти его от моли времени”.
  Причому, шукали вони цей образ не у високих, а в звичайних, буденних, явищах. Що, здавалося б, філософського можна знайти у картинці лісоповалу, та ось як змальовує А. Рекубрацький страждання і мужність спиляних дерев:
  „І поміж лафети зелені простромлені 
  Здіймаються стовбури жерлами ввись, 
  І, наче бобіна записаних споминів, 
  Кругами на зрізах літа уляглись”.
  Підкреслимо, що ці поезії мають дивну властивість – вони не старіють. І ця ознака характерна не тільки для А. Рекубрацького, а й для цілої когорти молодих запорізьких постшістдесятників, про яких піде мова нижче. На підтвердження цієї думки хотілося б згадати про один випадок. Нещодавно один з авторів цієї статті читав у колі друзів уривок з вірша Анатолія Рекубрацького „Втеча” і попросив їх відгадати, про що в алегоричній формі розповідає поет і приблизно в якому році цей вірш написаний? Ось рядки з нього:
  „... Захлинеться наш світ од потопу,
  Од вселенської патоки слів.
  Той дияволом янгола робить,
  Той нечистому крильця ладна,
  Той „церує”, а той тільки „робить”,
  Ті наповнюють діжку без дна.
  Той історію – вкотре – на себе,
  Мов чужого кожуха, кроїть.
  Той зове опуститися з неба,
  Той на Марсі збирається жить.
  Нас роз'єднує слів завірюха.
  Спробуй, диспут влаштуй з приймачем?
  Кожен диктор. Вже нікому слухать,
  Навіть клацнути вимикачем...” [6, с. 22].
  Більшість відповіла, що цей вірш пародіює засідання Верховної Ради України і написаний нещодавно. Насправді ж вірш написаний іще в 70-х рр. минулого століття під час проведення одного з чергових з'їздів КПРС, у ньому відображена полеміка з відомими рядками П. Тичини з вірша   „Партія веде”. У П. Тичини це звучить так:
  „Нам своє робить
  Всіх панів до 'дної ями 
  Буржуїв за буржуями 
  Будем, будем бить...” [9, с. 239].
  Рекубрацький теж говорить: „Нам своє робить”, але іронічно і зі своїми буденними потребами: „світ не вмре – нам з коханою треба гарбузове насіння садить”.
  Взагалі-то це був дивовижний літературний процес. Двадцятитрьохлітньому молодому поетові, не членові спілки письменників України і не членові КПРС, було довірено проведення занять в обласному літературному об'єднанні, головою якого він став. Навколо літературного об'єднання і літературної студії Запорізького педінституту (нині – Запорізький державний університет) згуртувалася велика група цікавих молодих поетів, які почали диктувати літературну моду мало не усій молодій поезії України. Досить сказати, що на ті заняття приїздили молоді поети з Харкова, Дніпропетровська, Донецька, Черкас і навіть Києва. Із того грона назвемо ті імена, які вціліли в часі, стали членами Спілки письменників України. Це – Г. Літневський, В. Моруга, О. Шостак, О. Абліцов, Г. Лютий, О. Матушек, В. Сироватко. Серед російськомовних поетів (а їх було значно більше у нашому вкрай зросійщеному краї) вирізнявся насамперед Павло Баулін.
  Нелегко входив у літературу поет Григорій Лютий. Дзвінкий голос поета знала вже вся Україна, а от першої книги все не було. Г. Лютого літератори називають між собою „співцем кохання”. Справді, тема кохання була і залишається провідною в його творчості. Скільки цноти вкладав молодий поет у це велике поняття! Зверніть увагу, своїх ровесниць юнак називає на „Ви”!
  „І Ви красиві, дівчино, і Ви...
  О, світе мій, які Ви всі прекрасні!
  Ці карі очі – лагідні і ясні,
  Ці горді повороти голови...” [5, с. 216].
  Повчитися б усім людям таких прекрасних стосунків і чистих почуттів!
  Кожен з тодішніх поетів вносив у літературу щось своє, неповторне. Якщо Анатолію Рекубрацькому притаманні поміркованість і сильний публіцистичний заряд, то Григорій Лютий – вибуховий поет. 
  Скільки енергії, внутрішньої сили сконцентровано у юнацьких віршах Григорія Лютого. Цитую:
  „Серця щем,
  Юний щем.
  Ще!
  Іще мені юності дайте нестримної!
  Я за всіх проживу, хто не жив!!!” [5, с. 364].
  Любов до жінки, любов до життя викристалізовується в Г. Лютого у ще вищу форму – любов до рідної землі, до Вітчизни, яку в ті далекі 60-ті роки поет мріяв бачити незалежною.
  „Моїх надій нікому не загарбать,
  Їх, як чорнозем, зводили віки.
  Спустошував степи столицей варвар
  Але не вивіз жодної ріки” [5, с. 365].
  В алегоричних образах поет віщує наближення нових часів для України. З почуттям гідності і української достойності Г. Лютий стверджує:
  „Ні, не провидець той, хто бачить день останній!
  Провидець той, хто бачить перший день!” [5, 366].
  Допомагає Григорію Івановичу вільнолюбивий козацько-махновський гуляйпільський дух, який передавався з покоління у покоління від діда прадіда. Г. Лютий відкидає підтексти і прямо пише про народність махновського руху, створює разом із співаком і композитором Анатолієм Сердюком пісенно-драматичну виставку про Нестора Івановича, яка мала великий успіх у Гуляйполі, Запоріжжі та інших містах України.
  Вже пізніше поет наче узагальнить роздуми своїх юнацьких поезій у програмному вірші „Залишайте себе на землі”.
  „Залишайте себе на землі!
  У надіях, у дітях, в онуках,
  Щоб сліди не зітерла пилюка,
  Не розвіяла лиця в імлі.
  Залишайте себе на землі,
  Роздавайте щомиті, даруйте,
  Жодну пісню в собі не змарнуйте,
  Не затьміть жодній мислі політ!” [5, с. 8].
  І, здавалося б, зовсім не вписується в ці протилежності лірично-філософський юнак Геннадій Літневський. Та все ж їх єднає одна спільна якість – це високість думки, незрадливість юнацьким ідеалам.
  Яскравим свідченням цього є вірш Г.Є. Літневського, присвячений Г. Лютому. Він не має назви, та суть його така. Ліричний герой опинився в нічнім степу. А з неба падає зірка, падає не через втому чи кволість, а через свою непотрібність, бо герой вірша дивиться тільки собі під ноги і вже не звіряється з нею. Приголомшують своєю філософською глибиною рядки:
  „Я смерті не віщую, то – неправда,
  Коли зоря шугає з висоти,
  Це означа, що хтось ту зірку зрадив,
  То зрікся хтось високої мети...” [2, с. 288].
  І автор дає надію усім, хто обрав невірний шлях, втратив життєву рівновагу і не бачить виходу.
  „... Я іноді робив непевні кроки,
  Я спотикався, я збивався з ніг,
  Але не впав, бо думав про високе, ;
  І через те упасти я не міг”.
  Варто зацитувати рядки ще з одного вірша, який, на жаль, став пророчим у біографії молодого поета:
  „Я кричу: „Повертай!” 
  Я бажаю туди – 
  До побачень, освідчень, скандалів, заручин. 
  Ніж байдужим летіти
  В далекі світи,
  Хай мене в тих світах краще совість замучить.
  Але вже пізно. 
  Попереду нас 
  Гальмує МАЗ. 
  Ми зупинитись хочем, 
  Та стоп-сигнал – червоний, наче Марс, 
  Летить у наші вирячені очі” [4, с. 21].
  Геннадій Літневський і Василь Моруга разом загинули в автомобільній катастрофі, але встигли сказати своє слово в літературі. Поетом з абсолютним мовним слухом називають Олександра Шостака. До звукових, сюжетних, філософських знахідок вищеназваних поетів О. Шостак додає ще й високу стилістичну вимогливість. Стиліст він справді неперевершений. Зінкола він демонстрував перспективні можливості майбутнього розвитку української мови. На жаль, тільки частково збереглася в пам'яті його ровесників експериментальна поема О. Шостака на десяти сторінках, яка була написана одним реченням. В О. Шостака дуже сильно відчувається історична і фольклорна основа. Деякі вірші звучать, наче філігранна обробка народнопісенної творчості, але своє кредо, висловлене в юності, поет зберіг на все життя:
  „О любі судді грішного мого життя,
  і пам'ятливі, й непомильні, й невблаганні,
  до вас у слові озиваюся останнім,
  аби сказати коротко і до пуття:
  не ждіть од мене ні на йоту каяття
  і на моє не сподівайтесь виправдання:
  я лиш собі – аж до останнього зітхання – 
  належу всім, як є, своїм земним буттям...” [10, с. 61].
  Дещо припізнився, але приєднався до постшістдесятників, зрозумів і сприйняв їхні ідеали, Олександр Абліцов:
  „І день минув, і ніч минає.
  Душа болить
  В самотині
  Слова єдині він шукає,
  Як волю – прадід на коні.
  Палай в душі свободи жар.
  У тих словах – безсмертний вершник.
  Судьба явила Божий дар – 
  Народу біль стрічати першим.
  І мука ця – вже до загину.
  Душа болить, якщо жива...
  Я вірю, підроста хлопчина,
  Який чекає ті слова” [3, с. 28].
  І справді, ці поети створили на Запоріжжі цілу школу подальшої літературної зміни, але це – окрема тема дослідження.
  Є величезна історична значимість поезії саме цієї когорти запорізьких літераторів. Вони несхибно проповідували вірність своєму рідному краю, рідній мові, вклонялися подвигу батьків, відкривали нові сторінки в історії козаччини, звичайно, в своєму ж, поетичному, варіанті. Особливо слід відзначити їхню відданість і віру в українську мову, адже, в ті часи молодій людині просто говорити в колі своїх приятелів чи в трамваї українською мовою – це було якщо не подвигом, то просто вчинком, а вони ж не тільки говорили й писали, а й виховували нове покоління патріотів України (що є, мабуть, найважливішим підтвердженням неоціненної їх ролі в історії). Усі вони не зрадили своїй юнацькій меті, що й довели у нелегкі часи становлення незалежної України. Тоді вони не лише своїми поезіями, а й публіцистичними виступами в запорізьких газетах відіграли значну роль у формуванні національної і політичної свідомості запоріжців у період між березневим і грудневим референдумами 1991 року (у березні більшість українців голосувало за Радянський Союз, у грудні – за незалежну Україну).
  Якщо в юнацьких віршах лише за допомогою алегорії та підтексту вони висловлювали думки про те, що Україна має бути незалежною, то в політично невизначені, бурхливі роки, починаючи з 1987 року, заговорили про це на повний голос. Приміром, Анатолій Рекубрацький з поета-лірика перетворився на політичного оглядача газети „Запорізька правда”. Майже кожна його стаття широко оговорювалася між людей, до його думки прислухалися провідні політики того часу. Кожен з поетів без винятку висловив своє бачення подій серпня 1991 р.
  І тут виникає такий парадокс: на зміну державно-партійної монополії на душі людей, прийшли незабутні часи синьо-жовтого романтизму незалежності. Вголос говорити про це у переддень незалежності могли в Запоріжжі тільки три письменника: П. Ребро, А. Рекубрацький і Г. Лютий. Але коли було скасовано партійно-державну монополію, то легше від цього не стало. Горезвісні ринкові відносини боляче вдарили по мистецтву, зокрема по літературі, насамперед, матеріально. Спочатку гонорар став символічним, потім зник зовсім, а нині письменники змушені видавати свої твори, або за власний кошт, або з шапкою по колу. Дивовижний парадокс: ідеї незалежної України зросли в стінах спілки письменників України, а держава зразу ж кинула їх напризволяще. Видавничими потужностями заволоділи комерсанти, котрі заповнили суспільство бульварним чтивом, псевдо літературщиною. Нечуваного розквіту набуло таке явище, як графоманія. Засилля літературного несмаку панувало і в Запоріжжі. Якщо провідним письменникам вряди-годи вдавалося видати збірочку-метелик, то, маючи гроші, графоман видавав товсті томи своєї нікчемної писанини із золотим тисненням на обкладинці. Особливо дошкуляло те, що літератори були позбавлені інформаційного простору, особливо в Запоріжжі. Більшість газет відмовилися друкувати поезію взагалі. Проблематичними стали виступи по радіо і телебаченню. Втратила свій авторитет Національна спілка письменників України. Київські видання почали друкувати лише своїх, забувши периферійних письменників взагалі. Але запорізькі літератори добре розуміли, що вихід з такого майже безнадійного становища полягає в створенні власних інформаційних засобів, навколо яких гуртуватимуться юні літературні сили. На той час, в поетичному цеху Запоріжжя яскраво виділилися три постаті лідерів: П. Ребро, А. Рекубрацький і Г. Лютий. Зберегти запорізьку літературну спадщину, примножувати й дбати про нову поросль – такий неписаний девіз роботи цих літераторів. Причому, навіть, в часи вседозволеності, вони не знижували планку вимогливості, а, навпаки, постійно піднімали її. Навколо цих літераторів поступово виникали хоча й самодіяльні, але елітні організації і об’єднання молодих, де про літературу говорилося жорстко, але, всерйоз і доброзичливо. І літератори, і читачі починали розуміти, що, коли редактором, або автором передмови до книжки є один з трьох названих літераторів, то на її сторінках обов’язково зустрінеться справжня поезія. З ініціативи П. Ребра виник літературно-мистецький щорічний альманах „Хортиця”, який потім трансформувався в журнал з такою ж назвою, головним редактором якого став Г. Лютий. А. Рекубрацький продовжував вести літературну сторінку „Світлиця” в газеті „Запорізька правда”. Згодом П. Ребро, майже повністю сконцентрував свою увагу на жанрі гумору. Причому, запорізькі письменники дбали про те, щоб організовані ними видання мали не місцевий характер, а набували всеукраїнського розголосу. Вже тепер можна сказати, що журнал „Хортиця” має найкраще поліграфічне оформлення серед літературно-художніх видань України. Серед авторів – П. Загребельний, Л. Костенко, А. Імаров та інші провідні письменники України. Майже в кожній області організувалися гумористи, яких об’єднав альманах „Весела Січ”.
  Але літературна палітра Запоріжжя була б неповною без згадки про жіночий цех поетів тієї пори. Дівчат-поетес тоді було в кілька разів більше, ніж хлопців (як і сьогодні). Та справжніх висот досягли лише дві з них – Олена Матушек і Вікторія Сироватко. Перша давно вже киянка, а от В. Сироватко залишилася вірною Запоріжжю і продовжує літературну працю на найвищому поетичному рівні. Її називають „поетесою однієї струни”, бо основна тема її поезії – це стосунки між чоловіком і жінкою. Як і в усіх поетес, у В. Сироватко сильно звучить намагання возвеличити жінку. Але що характерно, „свою жінку”, долю „своєї жінки” вона не відділяє від долі чоловіків, підкреслює не тільки розбіжності між чоловічим і жіночим, але й спільність. Наприклад, у вірші „Доля” лірична героїня перетворюється в невільника – гребця на умовній невільницькій галері:
  „...Гребу та гребу, і немає спочинку. 
  Тужава й незрима навстріч течія.
  На палубі вже не лишилося жінки – 
  Це суть до галери прикута моя...” [7, с. 3].
  І хоча й зараз до мису справжньої свободи гребти і гребти, все ж поетеса залишається вірною усім поетичним і ліричним постулатам, своїм друзям-постшістдесятникам і працює з незмінною вимогливістю.
  Поетичний цех Запоріжжя був і є могутнім струмком у річищі всієї української поезії. Тріумфально проходили звіти поетів під егідою Петра Павловича Ребра. У Москві абсолютну перемогу здобув на Всесоюзній нараді молодих поетів Союзу РСР Анатолій Захарович Рекубрацький, переможцем повернувся і Григорій Іванович Лютий із Всесвітнього фестивалю молоді в Москві.
  Заслуга запорізьких постшістдесятників не тільки в тому, що вони розвинули й примножили славу української поезії (українського народу), яку принесли Україні самі шістдесятники, вони пішли далі – вели велетенську просвітницьку і педагогічну роботу у справі виховання в дусі української національної свідомості нових поколінь. На рахунку цих літераторів тисячі літературних зустрічей з читачами. Більше тридцяти років у Запоріжжі існує літературне свято – „Поетичний травень”.
  У молодості працювати їм було дуже важко, бо Запоріжжя не мало свого літературно-художнього видання, навколо якого, як правило, завжди формується певне літературне середовище. Вони ж гуртувалися навколо своїх ідеалів, яким не зрадили і понині. Зараз запорізькі митці створили свій періодичний літературно-художній журнал „Хортиця”, де продовжують обстоювати високі літературні критерії. Нездарам надрукуватися в цьому журналі просто неможливо, а навіть зовсім „зеленим”, юним талантам – широка дорога.
  Ніхто із постшістдесятників не піддався спокусі писати в значно легшому жанрі поп-літератури, яка заполонила нині книжкові прилавки, душі та серця обивателів. Вони продовжують ставити перед собою високе і, можливо, ще не здійснене завдання: література повинна будувати особистість, а не руйнувати її. Безумовно, що і в їхніх учнів, які гучно заявили про себе на всеукраїнській літературній арені (Марина Брацило і Павло Вольвач), теж знайдуться свої послідовники.
  Література, справжня література – процес невпинний і незнищенний, і якщо літератори 60-70-х років „розбудили” і перевершили переважно низькопробну і кволу поезію сталінського періоду, то є упевненість у тому, що й зараз справжні таланти зуміють не допустити поширення бездарної писанини.
  ... Бо у грудях держави, мов птах, серце Хортиці б’ється,
  Кров козацька могутньо нуртує в аорті Дніпра,
  Бо, я вірю, з колін Україна зведеться,
  Бо ніколи народу козацька душа не вмира” [1, с. 300].
  Нехай же ці слова А. Рекубрацького стануть пророчими.
 
 
ЛІТЕРАТУРА
  1. Письменники запорізького краю. – Запоріжжя: Хортиця, 2002. – 580 с.
  2. Січовий Парнас: Антологія. – Запоріжжя: ЗДУ, 2000. – 400 с.
  3. Абліцов Олександр. Гайчур. – Запоріжжя: Хортиця, 1998. – 92 с.
  4. Літневський Геннадій. Літо. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 31 с.
  5. Лютий Григорій. Вибране. – Запоріжжя: Хортиця, 1999.
  6. Рекубрацький Анатолій. Наснись мені: Лірика. – Бердянськ: ВПК Запоріжжя, 1995.
  7. Сироватко Вікторія. Острів бажань: Поезії. – Запоріжжя: Хортиця, 1995.
  8. Стешенко Олександр. „На березі думок”. Вибране. – Запоріжжя: Хортиця, 1999.
  9. Тичина Павло, Поезії. Т. 1. – Київ: Наукова думка, 1983.
  10. Шостак Олександр. Клечальна неділя. – Запоріжжя: Хортиця, 1999.
  11. Г. Лютий. „Доки буде жити дух наш запорозький, доти Україна буде в світі жить” // Запоріжжя: Хортиця. – 2003. – № 1. – С. З-5.
 
Науковий керівник – Северинюк В.М.,
кандидат історичних наук, доцент
 
ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА ПОЕТІВ-ПОСТШІСТДЕСЯТНИКІВ ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ
 
 
  Мета цієї роботи – дослідити, як загалом хаотичний літературний рух на Запоріжжі перетворювався на літературну школу, або навіть школи.
  По-різному складалася доля запорізьких постшістдесятників. Поети О. Стешенко і О. Шостак, залишивши яскравий слід у поезії, почали поступово відходити від літературного руху. Трагічно загинули в автомобільній катастрофі Г. Літневський та В. Моруга. Переїхали до столиці О. Матушек та О. Михайлюта. Але добре знані ті, хто залишився. Це насамперед А. Рекубрацький і Г. Лютий. На високому рівні працюють О. Абліцов і В. Сироватко.
  Та слід зауважити, що поява яскравих молодих літературних імен у Запоріжжі була на деякий час пригальмована. Це мало свої пояснення – ішов процес накопичення літературної енергії в новому поколінні, і вже на початку нового тисячоліття столичні літературні видання: „Літературна Україна”, журнали „Дзвін”, „Київ” та інші заговорили про наявність запорізької літературної школи.
  „Винуватцями” таких високих оцінок стали насамперед запорізькі поети Павло Вольвач і Марина Брацило. 
  Ще школяркою М. Брацило завоювала авторитет серед своїх літературних ровесників в Україні, перемагаючи у всеукраїнських шкільних літературних олімпіадах та конкурсах „Гранослову”. Звісно, рівень поетичного письма Марини був ще невисоким, але А. Рекубрацького вразила амплітуда мислення молодої поетеси. Вона гучно дебютувала збіркою „Хортицькі дзвони”. Марина встановила своєрідний рекорд – у дев'ятнадцятирічному віці її одноголосно прийняли до лав Національної спілки письменників України. 
  Вибуховим був також дебют Павла Вольвача, якого одразу підтримав Г. Лютий. За першу книгу „Маргінес” П. Вольвачу присудили премію імені Василя Симоненка, а це, вважай, рівнозначно званню „Кращий молодий поет України”.
  Зберегти запорізьку літературну спадщину, примножувати й дбати про нову поросль – такий неписаний девіз роботи запорізьких літераторів старшого покоління. Навколо них поступово виникали хоча й самодіяльні, але престижні організації і об'єднання молодих, де про літературу говорилося жорстко, але всерйоз і доброзичливо. На перший план виходить малопомітна і неефективна зовні індивідуальна робота з початківцями: їх було чимало, і вони охоче тягнулися до помітних у літературі постатей. І хоча, як казав колись О. Блок, письменник – рослина багаторічна. Він формується роками, виховує в собі художника, вчиться володіти словом, усвідомлює своє покликання в суспільстві. Вивчитись на письменника неможливо, але допомогти обдарованій людині роздмухати знамениту „іскру божу” не тільки можна, а й треба. Приміром, після закінчення вузу Г. Лютий не став працювати у Запоріжжі, а повернувся до Гуляйполя. Та вже через два-три роки вихованці його літературного об'єднання „Калинова сопілка” почали заявляти про себе на всю Україну. 
  Повільно, але впевнено, сходинка за сходинкою, долала шлях до майстерності Л. Геньба. Її вірші прихиляють до себе своєю щирістю і точністю. Цнота і таїна, вірність і безоглядність у коханні – визначальні риси її поезії. Дім А. Рекубрацького молоді літератори називали між собою другим літературним об'єднанням. Двічі на тиждень тут збиралися поети-початківці, аби разом із визнаними майстрами прочитати нові твори, послухати своїх колег, подискутувати. Авторитет тут визначався не за віком, а за рівнем таланту.
  Нещодавно побачила світ збірка Яни Яковенко „Босоніж”. Молода поетеса виступає у дещо несподіваному жанрі – колискової пісні.
  Запорізька літературна школа ґрунтується тільки на добровільному принципі літературних уподобань. Молоді поети тяжіють до тих, чия творчість їм подобається найбільше. І в своїй подальшій роботі теж керуються цими принципами. Приміром, Лариса Коваль, яка донедавна сама була вихованкою запорізької літературної школи і „брала уроки” в А. Рекубрацького, нині веде заняття обласного літературного об'єднання, створює молодшу групу літературно обдарованих людей.
  Письменники показують приклад високої моральності своїх вчинків. Щойно вийшло „Вибране” Івана Доценка, який через трагічну випадковість дочасно пішов з життя. Нонсенс, якщо згадати, що він не мав жодної прижиттєвої солідної публікації, не кажучи вже про окрему книжку. Його майстерність відшліфовували А. Рекубрацький, потім Г. Лютий, а ще згодом М. Лиходід. Зібрав поезії Івана Доценка, а дещо відновив з пам'яті Г. Лютий. Так ревно бережуть постшістдесятники свою літературну школу.
 
Науковий керівник – Н.Д. Коваленко, 
кандидат філософських наук, доцент