Друкується за виданням: Капітанський кашкет: Оповідання // Веселка. Антологія української літератури для дітей у 3 томах. – Т.3. / Упор. Б.Й. Чайковський. – К.: Веселка, 1985. – 675 с. – С. 445-448.

Олексій Огульчанський

Капітанський кашкет

Васильок прокинувся не одразу. Він кілька разів розплющував очі, говорив:

– Встаю! Зараз встаю.

Але міцний передранковий сон брав своє: Васильок засинав знову.

Це, нарешті, вивело з терпіння дідуся. Він енергійно потрусив хлопця за плече і, коли той розплющив очі, сказав:

– Спи! Сам поїду.

Це відразу вплинуло на хлопця, і він швидко скочив з ліжка.

– Як це сам? А я? – образився Васильок. – Я швидко, – і похапцем став одягатися.

– Не поспішай, – уже спокійно говорив старий. – Не на вулицю, а в море збираєшся. Запам’ятай назавжди: море поважає а-курат-ність.

Васильок не звертав особливої уваги на це повчання, бо таке чув кожного разу, коли збирався в море.

Хлопчик одяг парусинові штани і такий же кітель з блискучими «морськими» ґудзиками. Лише кашкет у нього був не «морський», а звичайний собі кашкетик, хоч він давно мріяв про справжній, з позолоченим гербом, як у дорослих моряків.

Дідусь був у повній рибальській формі: високі з широкими халявами чоботи, засмальцьовані штани, така ж ватянка, замість пояса – шматок сітки. Золотиста від тютюнового диму борода старанно розчесана, а вуса стирчать, як кінці списів. Поверх усього в діда висить блискуча бусоль[1], якою він дорожить найбільше у світі. Василькові було відомо про цю бусоль тільки те, що у 1905 році, коли дідусь служив мінером на панцернику «Очаков», її подарував йому сам прославлений ватажок революційних матросів Чорномор’я лейтенант Шмідт.

...Вони вийшли на вулицю. Був той передранковий час, коли вже починає розвиднятися. Десь зовсім недалеко дихало вогкою прохолодою море.

Було важко йти. Васильок ніс торбу з рибальським знаряддям і харчами, дідусь – весла і три якорі з акуратно змотаними кінцями-вірьовками. Їм було потрібно лише два якорі, але дід завжди брав запасний, третій.

– Море поважає акуратність і припас, – коротко відповів він Василькові на його недоречне запитання щодо запасного якоря.

Вузьким провулочком вийшли до моря. Лише плескотіння прибою нагадувало, що перед рибалками лежить неосяжний простір Азовського моря. Саме море було приховане сірою ковдрою ранкового туману. Дідусь кинув на мокрий береговий пісок весла, скинув кашкета, витер долонею спітніле чоло і якось урочисто сказав:

– Сьогодні тиша – буде бичок.

Васильок уперше рибалив у цьому місці. Він зовсім не здивувався, коли дідусь зупинив човна, підняв догори мокрі весла й сказав:

– Ось тут ми і причалимо.

– Тут скелі на дні, – пояснював старий рибалка, – а ось там, – і він показав поруч, – морський канал, ним проходять у наш порт пароплави.

А потім сумно додав:

– На цих скелях маяк колись був – розбомбили кляті німці, загинув тут і твій батько...

Човен заякорили. Не встиг Васильок налагодити своє рибальське знаряддя, як дід уже тримав у руках великого сірого бичка. Бичок пручався, розчепіривши свої рожеві плавці.

– Не балуй! – жартує дідусь і кидає «сіряка» в торбу. Незабаром і Васильок тримає здобич:

– Ач який красень, – зрадів малий рибалка, – подивіться ж який!

Але дідусь і не озирнувся.

– Що це там? – і хлопець показав на чорну риску на обрії, яка швидко наближалася.

– Пароплав, – коротко, не обертаючись, відповів дід.

Пароплав усе наближався. Хлопчик уже бачив його багатоповерхові палуби і кучері диму, що стелилися за ним аж до обрію.

– Гляньте, діду, бочка якась чудернацька.

– Що там за бочка? – вже роздратовано озвався дід. – Покинь дурниці, рибаль.

– Та справді ж бочка, ось гляньте.

Дідусь неохоче залишив свої вудочки, озирнувся та так і закам’янів.

– Це не бочка, а плавуча німецька міна, – наче чужим голосом промовив рибалка. – Біда, Василю Петровичу, не помітять з пароплава міну – глибоко занурена.

Уперше Васильок чув, як його назвали по батькові, але не звернув на це уваги, бо відчув, що справа надзвичайно серйозна. На якусь мить обидва рибалки заніміли.

– Оце так справа! – схвильовано проговорив дідусь. – Чисто така, як у 1905 році в Севастопольській бухті. Тоді лейтенант Шмідт... – І він якось особливо подивився на блискучу бусоль.

– Море поважає акуратність і рішучість, – і старий рибалка поспіхом скинув чоботи, ватянку, штани. Бусоль залишив. І не встиг Васильок сказати слова, як дід, прихопивши кінець запасного якоря, плигнув у море.

Хлопчик бачив, як дід підплив до міни, якусь мить розглядав її, а потім зник під водою...

...Пароплав був уже за кількасот метрів. Уже було чути, як хлюпотить біля його бортів вода...

– Швидше пливи звідси! Швидше! – закричав дідусь.

Щосили хлопець наліг на весла.

*  *  *

Капітан пароплава «Аргус» був у чудовому настрої. Після вчорашнього шторму, який затримав їх на цілих три години, море нарешті заспокоїлось, і можна було сподіватися, що вони прийдуть вчасно.

А коли у мареві ранкового туману з’явилися обриси низького берега і пароплав, не зменшуючи швидкості, увійшов у канал, капітан мимоволі замилувався чудовою картиною берега, що відкрилася перед ним на всю широчінь.

На рибальський човен, що виринув праворуч, капітан не звертав ніякої уваги: тут завжди рибалять бичколови. Та його зір прикувала людина, що плавала в зоні каналу. «Холоднувато, а бичколов купається», – подумав капітан і глянув у бінокль, щоб краще розгледіти дивака. Те, що він побачив, примусило його, бувалого капітана, жахнутися – він зрозумів усе:

– Стій! Повний назад! – пролунала тривожна команда.

«Аргус» здригнувся. Зарипів його могутній корпус. Величезні каскади води знялися за його кормою.

Пасажири повибігали па палубу. Ніхто не знав, що трапилось.

А капітан уже віддавав розпорядження:

– Запросити смільчаків на палубу.

І потім додав:

– Я вважатиму для себе за велику честь потиснути руки цим відважним людям.

Звістка про те, що два рибалки врятували пароплав від загибелі, швидко облетіла всі палуби. Пасажири скупчилися біля борту. У повітрі замайоріли кашкети, хустки. Сотні схвильованих радісних вигуків линули до тих, що були у рибальському човні...

У човні на весь зріст стояв дідусь. Він був без кашкета, у мокрій сорочці, однією рукою тримався за онука, друга – лежала на бусолі. Обличчя старого було врочисте й серйозне. Васильок ще добре не розумів усього, що сталося. Він лише знав, що вони з дідусем витягли з каналу міну. У відповідь на вітання з пароплава, сам він енергійно розмахував над головою кашкетом.

Морська течія прибила човен до пароплава.

...Василька і діда підхопили дужі руки і понесли по широкій палубі. Їх оточив радісно схвильований натовп. Ті ж самі руки поставили рибалок на капітанський місток. Поруч стояв капітан.

– За старою морською традицією, – урочисто сказав капітан, – людині, яка врятувала від загибелі пароплав, капітан дарує свій кашкет, – і він одяг свій чудовий білосніжний кашкет із позолоченим гербом на Василькову голову...

...З того часу Васильок, як дідусь бусоль лейтенанта Шмідта, найбільше в світі береже капітанський кашкет.