Батрак В. Родинне тріо Будугаїв / «Вісник Переяславщини». – 2004. – 7 грудня. – С. 5.

Валентина Батрак,

кореспондент газети «Вісник Переяславщини»

Родинне тріо Будугаїв

Поезія – справа досить індивідуальна. Тому, коли в одному з недавніх номерів «Вісника» свої спільні твори опублікували Ольга та Андрій Будугаї, з’явилася ідея написати детальніше про цей мистецький тандем. І з’ясувалося, що не тільки їхня творча діяльність є унікальною, особливість сімейних стосунків також заслуговує на увагу. Ми їдемо в університетський гуртожиток, де зараз в Переяславі.

Ти прийшла до мене піснею...

Задовго до зустрічі Андрій однією зі своїх перших авторських написав пісню, точніше, один куплет і приспів, які народилися «самі по собі», на одному подиху. Коли писалася пісня, то вона була присвячена не якійсь знайомій людині, а образу можливої дружини. Тоді подумалося, що якщо він колись одружиться, то було б непогано, щоб його супутниця була Водолієм, мала на два з половиною роки більше «життєвого стажу» і щоб вони були як друзі-однодумці. Потім дописав ще один куплет, тоді блокнот з першими піснями Андрія загубився, словом, життя тривало. Згадалися лише перший куплет і приспів – те, що йшло від серця. А з того, що йшло від розуму – з другого куплету – не вдалося згадати жодного слова. Уже пізніше він буде згадувати і співставляти, що рядки, які прийшли від серця, і які все ж не затерлися ніякими роками, були провидінням долі, своєрідним знаком, адже Ольга, яку Андрій зустрів через 5 років після написання пісні, виявилася саме Водолієм, була на 2,5 роки старшою і їх звели спільні інтереси...

На час першої зустрічі з Андрієм Оля вже пережила одну драму подружнього життя: сім’я не склалася, дітей не було. Уся життєва енергія спрямовувалася на творчість, на викладацьку роботу в педінституті, на театр юного глядача «Данко», де вона не тільки готувала сценарії і програми, а вечорами ще й грала як актриса, на діяльність на місцевому телебаченні (де вона і ще одна дівчина з «Данко» були першими дикторами).

Хоча на театр часу залишалося все менше й менше, вона не поривала з ним стосунки, щось її там тримало. І це, напевно, було неспроста, адже саме там на одній з репетицій вона вперше й побачила Андрія. Це сталося у Бердянську в 1995 році. Обоє досить зрілі, дорослі люди, внутрішні світи яких простували орбітами, мало зрозумілими багатьом з числа оточуючих.

– Коли я вперше побачила Андрія, то була певна, що раніше з ним не зустрічалася, але всередині було сильне інтуїтивне відчуття того, що цю людину я знаю давним-давно, – каже зараз Ольга Дмитрівна, пригадуючи моменти тієї доленосної зустрічі. – А коли трохи згодом Андрій звернувся до мене як до філолога з проханням проглянути його лігнгвоезотеричну розвідку про вагу імені людини, то мене вразила своєрідність і глибина його роздумів, нетрадиційність думки. Для мене це було дуже близьким і зрозумілим. Ми стали зустрічатися частіше, а через півроку одружилися.

– Я зараз заспіваю Вам ту пісню, про яку вже йшла мова, – каже Андрій Олександрович, беручи до рук гітару. – Ви зрозумієте, що юнацька пісня співпала з тим, що сталося через багато років. Наша зустріч – то не лише збіг обставин, але й те, до чого кожен з нас підсвідомо ішов. Тепер ця пісня є нашим своєрідним сімейним гімном.

Наше кохання – це рух в одному напрямку

Оля народилася у знаменитому Гуляйполі на Запоріжжі, де виріс не один «живий класик», не кажучи вже про Нестора Махна, котрий між іншим також писав вірші. Природно, що в такій атмосфері сама почала віршувати ще в дитинстві, класі у третьому. Спочатку їй хотілося писати щось смішне, веселе. І перші свої байки донька довіряла слухати батькові Дмитру Павловичу. Він – сам дотепний і гарний оповідач – підтримував такі пориви. Тоді не знав, що саме Оля, одна з чотирьох його дітей, стане скарбником і літописцем унікальної сімейної історії Савченків: досліджуватиме генеалогічне дерево родини, писатиме документальну повість про перебування батька в чотирьох концтаборах нацистів.

А свої поезії публікувати Оля наважилася не скоро, тільки коли вже працювала у Бердянську. Перша річниця проголошеного в Україні Дня Незалежності творчим подихом вилилася в рядки «Найпершого року» і саме цей вірш став першим друкованим поетичним словом: з легкої руки журналіста Олександра Старикова це сталося в серпні 1992 року в місцевій газеті «Південна зоря».

– Якщо в тобі є іскра Божа, талант, даний зверху, то його не потрібно приховувати, потрібно нести і дарувати людям, – уже сьогодні так каже поетеса. Каже після стількох публікацій, кількох збірок, і навіть чисельних публікацій її учнів.

Поетичне слово Андрія більше тягнулося до музичних акордів. Бардівська пісня – його родзинка. Ще він пише акровірші та «звичайні» вірші, багато з яких – це присвята конкретним людям, попри те, що й інші в тому можуть вбачати свою сутність. Його лірика, як загалом і світогляд, доволі філософські. Він каже, що в ньому народжується багато творчих ідей, довести які до філігранної віршованої форми часто допомагає саме дружина. А він допомагає шліфувати поезій дружині. Оце і є технічна сторона поетичного тандему. Але люди, які не мають спільного духовного начала, не те що творити, жити разом не зможуть.

Далеко не кожному з числа пересічних знайомих Будугаїв зрозуміла філософія їхнього світогляду, цінності і пріоритети життя, бо переважають в тому духовні поняття. Сьогодні ця «валюта», на жаль, найменш затребувана. Але подружжя не поступається своїми принципами, вірить, що матеріальне – скороминуще, а духовне – вічне, і саме воно допомагає їм бути сильнішими.

У родині Будугаїв дуже багато різних сімейних цінностей. Вони акуратно розкладені у файли товстелезних папок і фотоальбоми. Це – грамоти за перемоги кожного з них у мистецьких конкурсах, друковані в різній пресі статті, дослідження, вірші – і не тільки їхні власні, а й вихованців літературної студії «Неопалима купина», з якими обоє наших героїв свого часу працювали у Бердянську. З деякими з них і досі підтримують стосунки. Кожна фотографія сімейного альбому – ціла історія, про яку вони, а особливо Ольга Дмитрівна, можуть розповідати ледь не годинами. Перлини всього цього багатства – поетичні збірки: «Козацька літератка» (перша спільна творча дитина подружжя, видана на власний кошт), «Скарби Приазов’я». Проте все це створене ще на землі Бердянщини.

– Ми вже рік у вашому місті, але писати вірші не дуже вдається, – каже Андрій Олександрович. – В Ольги нових поезій дуже мало, у мене їх трохи більше, а ще написав музику на слова випускниці нашої літстудії Оксани Поденко. На жаль, основні сили забирає хвороба сина.

Випробування посилає Господь кожному по силі

У Переяславі подружжя Будугаїв опинилося з причини, болісної для сім’ї’ Такий довгоочікуваний, особливо для мами, син Богданчик – хворий. Він страждає однією з форм досить рідкісної, маловивченої і, на жаль, практично невиліковної хвороби аутизму. Його життєвий світ і соціум – це тільки він сам у собі.

– До двох років він розвивався як звичайна дитина, почав говорити і вже спілкувався словосполученнями, – розповідає мама. – А потім замкнувся в собі, як у черепашці. Поведінка таких дітей досить специфічна, треба великого терпіння, аби з цим справлятися. Однак для нас найстрашніше було те, що ніхто з лікарів нічого конкретно не міг пояснити. Невідомість лякала найбільше. Уже потім один з професорів, у якого ми зараз консультуємося і лікуємо сина (Володимир Андрійович Берсенєв), сказав, що однією з причин є наслідок родової травми, акушерка діяла не зовсім професійно. А ще додало своє щеплення АКДС, в якому використовувалася як консервант сіль ртуті, що пошкодила центральну нервову систему.

– З цим було важко впоратися не тільки психологічно, ми навіть фізично відчували тиск цього тягаря, – додає чоловік.

Подружжя з сином у вересні 2001 року переїхало до Києва, де через друзів і телебачення вони знайшли приватний реабілітаційний центр «Школа-життя». З допомогою знайомих Оля влаштувалася працювати на кафедрі перекладів одного зі столичних вузів (до Бердянського педінституту вона ще закінчила факультет іноземної філології Запорізького університету), а жила сім’я прямо у спортивному залі центру, де вночі замість ліжка слугували поролонові мати. Унікальна методика занять дала свої, нехай і малесенькі, та все ж результати. А втім, на той час Ольга Дмитрівна вже й сама перечитала гори літератури з медицини, психології, педагогіки і стала майже фахівцем у сфері аутизму.

«Школа-життя» – заклад приватний, місяць перебування дитини в ньому коштує близько 350 гривень, разом з тим інші медичні обстеження і консультації – вони теж не благодійні. Життя в столиці стало занадто дорогим для подружжя. І тут знову знайомі запропонували допомогу – порадили влаштуватися на роботу до переяславського педуніверситету, де їх з розумінням зустрів і прийняв на роботу ректор ДПУ Віктор Коцур та завідувач кафедри української та світової літератури Ганна Токмань. Тут вони знайшли і роботу за фахом (обоє мають вищу філологічну освіту), і творчу віддушину – студентську літературну студію, і до столиці значно ближче, ніж із Бердянська.

– Богданчик зараз в інтернаті, це у Святошинському районі Києва, йому необхідне спілкування з ровесниками і разом з тим спеціалізовані виховні методики, – каже Ольга Дмитрівна. – На вихідні забираємо його до себе, дуже скучаємо, я не уявляю свого життя без сина.

Розповідати про Богданчика батькам досить складно, і як тільки це доводиться робити, то обоє переживають нову порцію болю. Вони намагаються це не демонструвати, але якщо їхня історія може комусь допомогти – вони завжди відкриті.

Подібні життєві проблеми стають зазвичай серйозним випробуванням для подружжя, а нерідко і причиною розриву. У Андрія та Ольги – не так. Ці труднощі тільки зміцнюють їхнє переконання, що обоє нарешті зустріли свою половинку, і разом вони зможуть збороти ті випробування, що досить щедро їм посилає життя.