Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. праць. – Редкол. В.П.Андрущенко, О.Д.Гнідан (відп. ред.), С.С.Кіраль, Е.В.Лузік, М.В.Луцюк (відп. секр.) та ін. – К.: ІВЦ Держкомстату України. – 2002. – Вип.3. – С.125-135

 

Ольга БУДУГАЙ

 

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ ПРОЗИ

ОЛЕКСІЯ ОГУЛЬЧАНСЬКОГО

 

Духовна і матеріальна культура Приазов'я привертала увагу багатьох письменників. Серед них Василь Кравченко, Віра Єніна, Володимир Сіренко, Петро Ребро, Лідія Компанієць, Микола Нагнибіда, Василь Моруга, Василь Діденко та інші митці слова.

Але, можливо, як ніхто серед названих діячів, знав, любив і оберігав природу і культурні надбання рідного Приазов'я письменник-краєзнавець Олексій Огульчанський (30.03.1912 - 13.08.1996). Він вписав в історію української дитячої літератури свою самобутню сторінку, залишив по собі світлу пам'ять не лише серед майстрів пера, айв середовищі науковців різних галузей.

Олексій Якович народився на хуторі Огульчанський під містом Луганськом, а не в самому Луганську, як свідчать офіційні джерела. Про це нам вдалося дізнатись під час особистого спілкування з письменником в останні місяці його життя. Дитинство митця пройшло в шахтарському краї, а юність і все подальше життя були пов'язані з Бердянськом. Журналіст Іван Науменко в своїй статті "Шукач скарбів Приазов'я" ("Запорізька правда" від 16.07.97) зауважив: "Приїхавши сімнадцятирічним до Бердянська і закінчивши тут педагогічний технікум, а згодом і вчительський інститут, він стане одним із найшанованіших його громадян, хоч не посідатиме жодної з високих посад і не матиме престижних нагород. Хто він був? Вчитель, журналіст, краєзнавець" [7;6].

Все життя Олексій Якович працював серед дітей і молоді. Чверть століття керував роботою юних краєзнавців, працював старшим науковим співробітником Бердянського краєзнавчого музею, де постійно організовував дослідницькі експедиції, створив відділ природи - гордість музею. Ось як переконливо описує діяльність гуртка Богдан Чалий у статті "Зелені острови творчості Олексія Огульчанського": "Разом з Олексієм Яковичем, вірні традиціям Миколи Трублаїні, рушають дослідники від села до села, морським узбережжям, пірнають часом у темні крутояри. Гербарії й колекції мінералів, цікаві щоденники. ... Гостюють у Бердянську, допомагають у роботі академік І.Г.Підоплічко, доктор археологічних наук М.Я.Руданський, професор О.Б.Кістяковський. Про юних краєзнавців Приазов'я пишуть газети, лави їхні ростуть разом із заслуженою славою. Олексій Якович сам очолює дитячі наукові експедиції. Ночі в наметах. Холод і спека, степові бурі, зливи. В подоланні труднощів гартувались характери. Народжувались герої майбутніх творів" [8;250].

У науковій праці виношувались у свідомості митця сюжети пригодницьких повістей, що знайомлять читача з природними багатствами і культурними досягненнями Північного Приазов'я.

Напередодні війни, влітку 1940 року, в одному з походів до міста Приморська на крутому азовському березі гуртківці знайшли унікальний палеонтологічний скарб - єдиний виявлений на той час у світі і згодом відкопаний скам'янілий скелет південного слона. Ці гіганти тваринного світу жили на півдні Європи і вимерли 1 млн. років тому в результаті наступу льодовика. Розкопки кістяка південного слона здійснювалися під час фашистської окупації Бердянська. Загарбники зацікавились унікальною знахідкою і відвезли її з Бердянська в Німеччину. Після Перемоги скелет опинився в Ленінграді, де й зараз експонується в Санкт-Петербурзькому Зоологічному музеї.

Ця історія лягла в основу сюжету повісті Олексія Огульчанського «Вітрів Кут» (1959 р.). У дохідливій і привабливій художній формі письменник передав юним читачам ази дослідницької науки, вчив бути допитливими і кмітливими, любити свій рідний край, дбати

про збереження його культури. Автор вдався до прийому художнього обрамлення - повість написана у вигляді розповіді студента-геолога Анатолія Русинського делегатам міжнародного з'їзду палеонтологів, відвідувачам Мамонтового залу Зоологічного музею в Ленінграді про свою знахідку південного слона разом з друзями - Раїсою Перепічкою і майбутнім шкіпером рибальського сейнера Василем Збандуто. Художні засоби, до яких вдається автор у змалюванні героїв твору, допомагають читачеві перенестися в особливий світ таврійської природи і заглибитись в повсякденну працю рибалок, моряків, дослідників флори і фауни Таврії, дізнаючись при цьому про секрети їхнього фаху. Олексій Огульчанський виявив себе майстром порівнянь, які створюють своєрідний "морський" колорит оповіді. Так, у діда Васі Збандуто, досвідченого рибалки "вуса стирчать, як крила чорної крячки" [4;7]. Дід любить повторювати: "Море припас любить". Це неписане рибальське правило - мати в морі про запас кілька канатів, якорів, - допомогло дідові й онукові врятувати пароплав від міни, що з часів війни залишилась в акваторії затоки біля портового міста.

Читачі пригодницьких повістей Олексія Огульчанського не просто дізнаються про дуже цікаві факти з життя пернатих і чотириногих мешканців степу, про особливості поведінки морських риб і тварин. У своїх повістях краєзнавець дуже тактовно і невимушено передає, як найдорожчий скарб, основи людської моралі, закладає підвалини гуманного ставлення до всього живого на Землі. Тому твори письменника мають велике значення і щодо їх пізнавальності, і щодо естетичної та виховної цінності.

Не лише своїм учням-гуртківцям прищепив Олексій Якович за його висловом "бацилу непосидючості й дослідництва", через що деякі з них стали фахівцями-іхтіологами, дослідниками Світового Океану (наприклад, кандидат біологічних наук В'ячеслав Степанович Мірошников). У своїй художній анімалістиці письменник не лише розкриває перед читачем скарби Приазов'я, передає нащадкам "ключі від моря", а й готує їх до напруженої праці над дослідженням природи, вирішенням екологічних проблем, примноженням надбань культури.

У творчому доробку митця особливе місце посідає історико-пригодницька повість "Країна інкурів" (1971 р.). Під час особистого спілкування з письменником вдалося з'ясувати, що сама назва племені інкурів, що колись заселяло Приазов'я, вигадана автором, але прижилася в літературі. Сюжет твору - розповідь молодого археолога-автора про цікаві наукові знахідки вчених під час розкопок Синьої могили - глиняну статуетку тура і золотого дзвіночка. Молодий археолог уявив яким чином могли ці речі з'явитися в цих краях і в нього народилася ціла повість про сміливих молодих людей Іку й Руса, що повстали проти сваволі й обмеженості шамана Зоуго. Вдала художня форма твору допомагає юному читачеві легко сприйняти досить складні археологічні поняття і уявити особливості культури первісних людей, що заселяли Приазов'я у сиву давнину.

Письменник і цього разу вміло використав прийом художнього обрамлення. У пролозі змальовано розкопки давнього кургану. Разом з молодим науковцем читач потрапляє на Синю могилу і стає свідком рідкісного явища: на протязі лише чотирьох днів з поверхні землі зникає розритий бульдозером величезний курган, свідок не одного тисячоліття. З-під товщі землі археологи обережно дістають доісторичні предмети, про призначення яких вчені лише здогадуються. Молодому археологові-оповідачу директор наукового інституту доручає співставити всі прадавні знахідки Синьої могили, логічно поєднати їх і написати звіт археологічної експедиції. Вчений-початківець виявляє творчу фантазію і в самій повісті пояснює, яким чином в одному кургані виявились поруч символи різних епох: глиняна статуетка бика-тура і золотий дзвоник. Так непомітно автор робить перехід із сьогодення в доісторичні часи племені інкурів.

Лише в епілозі читач знову зустрічається з науковцем, якому директор повертає звіт і дякує за творчий підхід до справи. Майстерністю письменника у розгортанні сюжету пояснюється те. що і юний, і дорослий читач з цікавістю занурюється в перипетії цього історико-пригодницького твору  про  життя  і  побут  первісних людей.  Автор  неухильно

дотримується історичної правди, бо й сам не раз бував на розкопках курганів, історія - його фах. Явища, висвітлені в повісті, мають наукове підґрунтя. Діти-читачі доповнять свої знання з історії, дізнаються про призначення прадавніх предметів побуту, зброї: крем'яної сокири, списа, крем'яного різця, посуду, статуеток із глини тощо.

Щоб створити колорит доісторичної епохи, Олексій Огульчанський сам прагне ввійти в свідомість людей того часу, уявляє себе на їх місці. В описах природи, портретних характеристиках персонажів, в індивідуалізованій мові інкурів відображено їх світогляд, показано, що прадавня людина ще не могла сама логічно пояснити багатьох явищ, вірила, що після своєї смерті інкури стають білими птахами і літають у Краї Примар. Шаман Зоуго тримає в глибоких ямах кількох хижих звірів - вовків, ведмедя, лисиць. Він переконує інкурів, що ці тварини і є боги племені, яким треба віддавати найсмачніші шматки м'яса впольованих турів, бо інакше боги гніватимуться. Сам же Зоуго за роки спостережень за хижаками добре навчився передбачати погоду за змінами в їх поведінці. Тому шаман правильно попереджав інкурів, коли краще йти на полювання на диких звірів, а коли - на озеро по рибу. Але при цьому він дурив інкурів, страхав їх тим, що від гніву богів погасне вогонь у землянках. Залякані Зоуго, інкури часто залишались напівголодними навіть після вдалого полювання.

В експозиції повісті читач бачить цей страх простих людей племені перед шаманом, їх постійний двобій за виживання з природою. Зав'язка твору - поява в племені інкурів дівчинки Іки, малої чужинки, якій щасливий випадок і добре серце гончара Кривого Опа допомогли врятуватися від смерті. Вона з'явилася на світ і жила серед народу, який досягнув значно більшого прогресу у своєму розвитку, ніж інкури: вже знав рільництво, ткацтво, наскальний живопис, приручив диких тварин. Іка зрозуміла, що шаман Зоуго дурить людей і гальмує все нове, що допомогло б інкурам полегшити їхнє життя.

Перший протест Іки проти шамана стає початком цілого ланцюга подій, які змінять, розширять свідомість простих людей племені. "Не злюбила вона його відтоді, коли вперше побачила... Тоді вона щойно одужала, і старий Оп розповів у стійбищі про знайдену чужинську дитину. Зоуго прикульгав до гончара, щоб побачити її. Іка на той час ще не навчилася розуміти мову інкурів, але бачила, як брутально поводився цей непроханий гість з її рятівником. І з того часу вона уникала стрічатися з ним. Дівчині видалося, що це злий і поганий чоловік" [8;208].

У ході ряду картин, що становлять розвиток дії, читач бачить Іку вже дорослою дівчиною, нареченою найхоробрішого мисливця Руса, прозваного Прудконогим Сайгаком. Іка постійно прагне навчити інкурів усьому тому, що вміла в дитинстві, коли жила в своїй рідній Країні Теплих Вітрів. Але не всі її спроби досягають мети, бо часто стає на заваді шаман. Автор майстерно передає внутрішню боротьбу в душі героїні: "Час схилив її до інкурів, хоч і спричинили вони їй найбільше лихо: посиротили і позбавили батьківщини. Тоді, напочатку, їй просто було жаль батька, вона сумувала за домівкою, плакала, а тепер зрозуміла, що в тій біді мало винні ці люди, обдурені Зоуго, і їй хотілося чимось допомогти їм, передати те, що вберегла в своїй пам'яті з далекого щасливого дитинства" [8;211].

З часом конфлікт із Зоуго ставав все гострішим. Кульмінація твору - вигнання Руса та Іки з племені за наказом шамана. Але молоді вигнанці не гинуть на чужині, а освоюють нову землю, багату на дичину і рибу. Іка навчила Руса добувати вогонь і розповіла як її земляки колись приручали коней. Молодята зажили щасливо, але не забули й про інкурів, які так бідували. Розв'язка твору – перемога над шаманом Зоуго, яка б не здійснилась без змін у свідомості інкурів. які раніше так боялися шамана. Але в першу чергу перемога стала можливою тому, що Іка і Рус не обмежилися тільки власним родинним щастям. Вони ризикували життям, щоб таємно повернутися до племені, підняти проти Зоуго простих людей, довести їм, що за великою рікою є багата земля, а не Край Примар.

В образі Іки Олексій Огульчанський показує природне прагнення людини до творчості, до краси. Дівчина створила в печері багато наскальних малюнків, які розповідали людям про те, якою жертвою будується нове. Не випадково Богдан Чалий писав:

"Сподобалась "Країна інкурів", зі сторінок якої постають мужня, прекрасна Іка і друг її Рус, симпатичні наші пращури, які несуть в собі поезію, людяність" [8;251].

Змальовуючи образи повісті, автор дає їх колоритні портрети, наділяє індивідуальними рисами, виразними деталями. Портрети Руса зустрічаються не один раз, але найбільше привертає увагу опис його зовнішності на самому початку твору: "Поміж переслідувачами вирізнявся ще молодий, але міцно скроєний патлань. Він біг у голові юрби, і його могутній голос, сповнений запалу, покривав і крики людей, і гавкіт собак. Це був Прудконогий Сайгак, славетний мисливець і ватаг інкурів" [8;190].

В образі доброго гончара Кривого Опа показано риси більшості інкурів. Але гончар навіть своїм умінням ліпити і випалювати глиняний посуд завдячує людям з Країни Теплих Вітрів. Життя ж з прийомною дочкою Ікою робить його набагато розумнішим і досвідченішим, ніж інші інкури. Тому в нових умовах, на новій землі гончар стає жерцем, перейнявши мудрість більш прогресивного народу.

Зовсім протилежними рисами наділений шаман Зоуго. Люди недаремно потай називають його Дохлою Гієною. Він нагадує казкового героя-злотворця. Письменник змальовує цей образ влучними штрихами, наділяє його особливою мовою, жестами, манерою поведінки під час спілкування з людьми. Автор часто вдається до опису Зоуго з елементами іронії, підкреслює, що той "забубонів", "хильнув священого напою", а інколи – з відвертим негативним ставленням: "Боги кажуть, що вони голодні! – прошамкав беззубим ротом Зоуго. – Боги гніваються! – засичав він. – У землянках інкурів умре вогонь!" [8; 194].

Особливе навантаження у повісті несуть описи природи, які не є самоціллю, а органічно вплітаються в канву твору, тісно пов'язані з емоційним станом персонажів. Відтворюючи живі картини природи, письменник використовує багатий арсенал зорових і слухових образів, вдається до яскравих епітетів, порівнянь, метафор, персоніфікації: "Безкрайнім засніженим степом гуляв сирий, холодний вітер. Він по-вовчому завивав в колючих кущах терну. Степові проталини їжачились тогорічною травою, навдивовижу скидалися на розстелені шкури величезних тварин"[8;189].

У цьому творі переважають степові і морські пейзажі. За своєю функцією вони є суб'єктивними, бо читач сприймає їх очима самого автора.

Повість "Країна інкурів", як свідчать працівники дитячих бібліотек, і сьогодні користується читацьким попитом. Цей твір дає широкі можливості освітянам для проведення бінарних уроків з історії та літератури рідного краю.

Описуючи ж сучасні події, автор обов'язково робить екскурс у минуле, перекидає місток між окремими епохами, вказує на особливості таких зв'язків. Так, герої оповідання "Дивовижне зерно" вирощують нечувану лозу винограду з особливими плодами із зерняток, які були знайдені археологами в грецьких амфорах під час розкопок.

Заглиблюючись у традиції трудівників степу й моря, Олексій Огульчанський влучно змальовує доцільність, корисність, необхідність правил, що виробили покоління рибалок, моряків, хліборобів за роки невтомної праці. Так, ще в оповіданні етнографа і письменника Василя Кравченка "Над морем" ми зустрічаємо зауваження, що навіть діти бердянських рибалок знають, що треба допомогти рибалкам, що прийшли з моря, розвантажити човен, до цього гуртом витягнувши його на берег з води. На допомогу прибулим з моря приходили всі, навіть ті, хто випадково в той момент був на березі. Ця традиція побутувала не лише на зламі ХІХ-ХХ століть. У повісті "Вітрів Кут" начальник бухти Вітрів Кут Силантій Абакумович Перепічка, помітивши човен з гостями, не почав одразу знайомитись і розпитувати в незнайомих людей про мету їхнього прибуття, а в першу чергу допоміг їм витягти човна на берег і розвантажити його.

Олексій Огульчанський розкриває особливості і секрети професій моря: рибалок, моряків, бакенщиків, вчених-іхтіологів, камкарів, а також хліборобів, селекціонерів, виноградарів, пекарів, збирачів лікарських рослин, ботаніків, працівників природоохоронних закладів. Тема праці в його творчому доробку тісно пов'язана з передаванням таємниць духовної й матеріальної культур Приазов'я прийдешнім поколінням. "Яскрава пізнавальність – одна з чудових рис творчості письменника" зауважує про Олексія Огульчанського Богдан Чалий [8;251]. Так. в повісті "Як сплять дельфіни" автор цікаво розповів юним читачам про особливості роботи рибалки та дельфінолога. Автор підкреслив, що герой повісті Олекса Козоріз та його друг Юрко Пискун любов до всього живого успадкували від дбайливого ставлення до природи їхніх батьків, педагогів, сусідів. Олекса розповідає, що у матері руки завжди пахнуть паляницею, а його батько не лише вміє "камкарувати" – збирати на косі морську траву камку (наукова назва – "зостера"), яку сушили для утеплення стель будинків, -а й знає кожен куточок морського берега, добре володіє рибальською справою.

Повісті Олексія Огульчанського приваблюють юних і навіть дорослих читачів вдалими атрибутами пригодницького жанру: вмінням захопити цікавою загадкою-вузликом. який розв'язують герої твору, несподіваними поворотами у розгортанні сюжету, динамізмом оповіді, дотепними діалогами. Мова персонажів жива, індивідуалізована, часто пересипана жартами, інколи має іроничний відтінок, збагачена прислів'ями, приказками.

З кожного рядка творів бринить глибока любов автора і основних персонажів до природи. Але в своїх пейзажах письменник не зловживає епітетами. Він дає влучні порівняння. Краса природи в його розумінні – це постійний її рух, дія. Так, зграйка чайок на вечірньому морському березі нагадує авторові рухливий килимок, що весь час змінює свій вигляд, а у хлопця "думок в голові, як насінин в огіркові".

Є у повістях і оповіданнях елементи психологізму, які допомагають глибше розкрити внутрішній світ підлітка. Так, у 5-му розділі "Зустріч з морем" повісті "Знахідка на все життя" автор змалював психологічний стан свого героя Славка Сіроштана через його сприймання природи –морського пейзажу.

Коли хлопчик вперше в житті опинився на березі моря, про яке давно мріяв, яке уявляв собі як ідеально прекрасну стихію, він був неприємно вражений, бо побачив зовсім не те, що хотів би: "Море вирувало! Далеко-далеко, аж на небокраї, народжувалися білогриві хвилі. Нескінченими шеренгами сунули вони на берег. Але їх стримував хвилеріз. Хвилі щосили гепались об каміння, і в небо злітали велетенські каскади бризок. Упокорені, бігли вони до берега й пестливо облизували його довгими пінястими язиками. Вони випльовували на берег зелені паростки морської трави зостери, різні тріски, а зрідка шпурляли великих бридких медуз. Славко стояв на березі і розгублено вдивлявся в бурхливу далечінь: він не впізнавав моря. Замість дідусевої синьої-синьої, чистої рівнини перед ним зловісно сичали брудно-сірі хвилі. Це було не його море" [8;35].

Зовсім протилежні почуття в душі Славка викликав спогад про один чудовий літній ранок у рідному степу: "Він вибіг за ворота і ліг на росяній межі. Затамувавши подих, прислухався до того, як урочистим колосковим гомоном зустрічає пшеничне поле сонце, як прокидаються пташки й комахи, а коли підвівся – побачив справжню казку. Тонюсінькі пшеничні остючки тримали на своїх вістрях величезне золоте сонце. А на кожному з них блискуча прозора намистинка-росинка. Він став на коліна, схилився над пшеничною стрілочкою і раптом побачив у намистиночці цілий світ – небо, сонце, поле і себе..." [8;36-37]. Письменник зумів майстерно показати тісний взаємозв'язок природи і людини.

Учні Олексія Яковича і зараз вдячні педагогові за його "степові університети". Сам письменник говорив: «Опинившись з дітьми десь за містом – у степу, в очеретяних хащах чи на березі степової річки, – я насамперед навчаю своїх вихованців розуміти, що природа: рослини, тварини тощо, – не якесь хаотичне нагромадження, а розумне угрупування, де існують свої закони. І якщо якийсь з компонентів цього угрупування знищити, то й трапиться те, що буває з годинником, коли з його механізму витягти якесь коліщатко. ... Мені хочеться, щоб з дітей більше виростало ... таких, які безмежно люблять рідну природу, рідну землю, які збагачуватимуть і прикрашатимуть життя на землі» [7;3].

У 1989 році Олексій Огульчанський отримав Запорізьку обласну літературну премію імені Василя Лісняка за збірку оповідань «В нетрях Джубаю», до якої ввійшли чотири твори: «Дивовижне зернятко», «В нетрях Джубаю», «Чайки покидають острів» і «На крижині». Герої цих оповідань – школярі, які вчаться бути дбайливими господарями рідної землі,

досліджують і захищають природу Призов’я. Оповідання "На крижині" можна рекомендувати для вивчення на уроках безпеки життєдіяльності в школі, оскільки в ньому йдеться про розумні дії трьох хлопчиків, які випадково залишаються самі серед зимового моря на відірваній від берега великій крижині. В оповіданні "Чайки покидають острів" показано одну з важливих проблем, яка хвилює і дорослих, і школярів: боротьбу проти браконьєрства. Сам автор твору стверджував, що в основу оповідання лягли дійсні факти боротьби з руйнівниками гнізд приазовської сріблястої чайки. Викрити і покарати злочинця допомагають діти.

Остання повість митця слова "Степова принцеса" так і залишилася тільки в рукописі. Вона складається з кількох розділів, розкриває цікавий факт з життя дикої природи. У лосихи вовк з'їв дитя. Але вона знаходить в лісі маленьке телятко корови, яке загубилося і було голодне. Лосиха починає годувати телятко і дбати про нього. Гуляючи в лісі, двоє хлопчиків побачили незвичну сцену, коли лосиха годувала телятко. Друзі вирішують повернути загублене теля назад його матері, зазнаючи багато пригод. У дуже цікавому розділі цієї повісті, названому за ім’ям кошеняти "Морячок" автор розповідає про випадок, коли собака Білка прийняла як своє дитя це кошеня Морячка, коли хвилі шторму змили в море її власних цуценят. Письменник проводить паралель між прикладами доброго ставлення тварин до чужих дитинчат і гуманізмом дітей і дорослих.

Отже, у творчості Олексія Огульчанського тема природи тісно переплелась з елементами пригодницького жанру. Продовживши традиції М.Трублаїні, О.Донченка, В.Владка, М.Романівської, він зробив свій внесок у розвиток пригодницької літератури для дітей та юнацтва. Актуальність оповідань і повістей письменника з часом ще більше зросла, оскільки ще гостріше постали перед людством підняті краєзнавцем екологічні проблеми.

Твори Олексія Огульчанського розкрили матеріальні й духовні скарби Приазов'я і самі стали частиною багатої культури цього краю.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. Архів Олексія Яковича і Катерини Миколаївни Огульчанських.

2. Матеріали фондів Бердянського краєзнавчого музею (папки №19, 19-2, 469А, 2НД).

3. Науменко Іван. Шукач скарбів Приазов'я// Запорізька правда. – 16 липня 1997. – С.6.

4. Огульчанський Олексій. Вітрів Кут. – К., 1959. – 60с.

5. Огульчанський Олексій. Країна Інкурів. – К., 1971. – 200с.

6. Огульчанський Олексій. Як сплять дельфіни. – К., 1979. – 72с.

7. Огульчанський Олексій. Степовий університет// Запорізька правда. – 29 березня 1972. – С.З.

8. Чалий Богдан. Зелені острови творчості Олексія Огульчанського// Огульчанський Олексій. Знахідка на все життя. – К., 1982. – С.247-252.

 

АНОТАЦІЯ

 

У статті розглядається творчість Олексія Огульчанського, обдарованого дитячого письменника з Північного Приазов'я, аналізуються художні особливості його прози, показане її пізнавальне і виховне значення.

 

81ММАК¥

 

ТЬе у/огкз оГОІекзіу 0§и1сЬапзкуі а Іаіепіесі сЬіісігеп'з шгкег ітот МогіЬегп Ргуагоууе (8еа ог* Агоу соазіаі ге§іоп) аге сопзісіегесі іп {Ье агіісіе. Апізііс ресиііагіііез оґ Ьіз ргозе аге апаіугесі. Со§ппіує апсі гаізіп§ ітрогіапсе оГЬіз ргозе із зЬо\уп аз \ує11.

 

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА

 

Будугай Ольга Дмитрівна народилася в 1964 році в місті Гуляйполі Запорізької області. Закінчила Запорізький державний університет (1986 р.), факультет романо-германської філології; Бердянський державний педагогічний інститут (1997 р.), факультет української і слов'янської філології. Працює над кандидатським дослідженням на тему: "Творчість Олексія Огульчанського в контексті української дитячої літератури 50-90-х років XXст.". Досліджує літературу Північного Приазов'я з 1990 року. Працює на посаді старшого викладача на кафедрі іноземної філології і перекладу НАУ (службовий телефон 484-90-92). Домашня адреса: 02160, м.Київ-160, вул. Ярослава Гашека, 6-А.