Андрій Будугай,

слухач відділення післядипломної освіти ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди»

 

Лінгвоезотречний аспект формування

індивідуальної та національної свідомості

 

В епоху постіндустріального суспільства або так званої «третьої хвилі» питання національної ідентичності людини й загальнолюдські проблеми набувають особливої гостроти. Процеси глобалізації набирають швидкості й призводять до певної стандартизації в усіх сферах життєдіяльності як усього етносу, так і кожного конкретного його представника, і до втрати багатьох здобутків національної культури.

Перехідні періоди завжди були важчими, ніж життя між ними, під час панування того чи іншого племінного чи державного устрою. У цей період ламаються старі системи, а нові ще не сформувалися належним чином. Доводиться «ламати голову» над тим, що є цінним зі старих форм життєдіяльності для того, щоб їх зберегти, а що навпаки, варто було б замінити – або запозичити в інших системах, або виробити нові.

Сьогодні, під час одного із таких перехідних періодів, важко дати неупереджену оцінку процесам, що відбуваються з важливими явищами культури. Проте ця оцінка буде зовсім неможливою, якщо хоча б у загальних рисах не вивчати процесів формування свідомості – як окремої, так і всього етносу, нації та її державності. Ми ставимо за мету зробити спробу простежити специфіку цих процесів з точки зору їх лінгвоезотеричних особливостей.

І, хоч на перший погляд, тема нашого дослідження прямо не пов’язана з етнографією, але і не зовсім є від неї відірваною, оскільки видатні етнографи не тільки досліджували побут народу, але й фіксували прояви формування його культури і мови як важливої її складової. Дослідження таких видатних учених, як О. Потебня, В. Даль, І. Срезневський, Б. Грінченко, П. Чубинський та інших є неоціненним вкладом одночасно і в етнографію, і в мовознавство, на яке ми спираємося в лінгвоезотеричних студіях. Як зазначає літературознавець П. Одарченко, 7 томів наукової спадщини Павла Чубинського, якому присвячена ця конференція, стали тією скарбницею української мови, якою «користувався Борис Грінченко, укладаючи «Словарьукраїнської мови», виданий в Києві 1907 року. […] Щедро використовувала «Труди» Чубинського Академія наук, укладаючи 11-томний «Словник української мови» (1970-1980)» [5, с. 300; 316-318].

Згадаємо, що науковці умовно виокремлюють і історії розвитку людства 3 етапи: міфологічний, релігійний і науковий. Спочатку ми звернемося до дуже віддаленої від нас міфологічної (чи доісторичної) епохи, тобто в «час, в який виникли перші явища усної народної творчості, коли первісні уявлення і вірування оформились у більш окреслену систему культів» [4, с. 30].

Зазначена епоха обіймає період, про який практично немає писемних свідчень. Учені в основному спираються на матеріальні предметні докази, на окремі археологічні знахідки. Але складність археології полягає не тільки і не стільки в тому, щоб знайти якісь артефакти, речові прояви тієї чи іншої культури, а в тому, щоб дати їм правильне трактування. І тут в пригоді може стати мова, яка існувала вже у ті далекі епохи (адже люди в племені мали якось спілкуватися між собою): за допомогою лінгвоезотеричних студій, що спираються одночасно на мовні дослідження і на цілісну езотеричну традицію і дозволяють побачити за збереженими лексичними пластами шляхи формування національної свідомості та людської культури.

На міфологічному етапі свідомість окремої людини ще не мала власної індивідуалізації. Для людей тієї доби важливим було, щоб вони разом складали єдине ціле з іншими представниками життя на планеті: духами стихій, рослинами, тваринами і так далі. Це був період, коли людина ще не виокремлювала себе з царства природи, і поняття свободи як такої для неї тоді було невідоме.

Але гомо сапієнс від природи притаманна така властивість, як пізнання. Не випадково сама назва людини в деяких мовах пов’язана з поняттями «розум» та «свідомість». Так українське слово «чоловік» означає ніщо інше як «чоло-свідомість», яка йде через «вік-час». Інакше кажучи, «людина – це істота, яка має жити над часом, у Вічності». Німецька лексема Mannта англ. man, що мають значення «людина», етимологічно пов’язані із санскритським manas(«розум») і з латинським manus(«рука»). А рука, як відомо, найбільш еволюційно розвинений орган, безпосередньо і найтіснішим чином пов’язаний із головним мозком, осередком свідомості.

На наш погляд, саме накопичення людиною знань про себе та про оточуючий її світ поступово призвело до набирання її свідомістю, так би мовити, критичної маси. Цей процес можна порівняти з таким явищем у фізиці, коли кількісне накопичення радіоактивної речовини призводить до якісної зміни – початку ядерної реакції. Так, наприклад, для такої речовини, як уран, критичною масою становить 16 кг. Є така «критична маса» і для людської свідомості, коли розпочинається так звана рефлексія – відображення і дослідження процесу пізнання навколишнього світу й себе.

Якщо використати порівняння людського онтогенезу та філогенезу, коли в своєму розвитку свідомість окремої людини в мікромасштабах повторює розвиток усього людства, то можна побачити, що в певному віці дитина здійснює перехід від схожого на міфологічне світосприйняття, коли вона світ ще не розділяє на «я» і «не-я», до рефлексійного, яке для людства відповідає релігійному етапові розвитку.

Важливо, що релігійний етап характеризується тим, що в свідомості людини відбувається поляризація світу. У свідомості людини відбувається розподіл цілісного до цього універсуму на світ богів та на світ людей. При цьому царина природи виступає в ролі своєрідного посередника між людьми та богами, певним чином з’єднує ці два світи.

Напевно, такому розділенню світу на дві царини сприяє і той факт, що людська свідомість має два, умовно кажучи, вектори: один із них направлений усередину самої людини, допомагає їй здійснювати самопізнання, а другий вектор направлений назовні, на пізнання людиною законів Всесвіту. При цьому відмітимо, що свідомість розподіляє свою діяльність відразу в цих двох напрямах, але її центр поперемінно фокусується то на пізнанні свого мікрокосмосу – на свій внутрішній світ, –то на макрокосмосі, що оточує його. Цей взаємозв’язок внутрішнього і зовнішнього визначається тим, що кожен із нас, будь-яка існуюча свідомість є складовою частиною Всесвіту.

Отже, процес пізнання поступово призводить людство до формування так званої язичницької релігії. Сама назва такої форми релігії допомагає зрозуміти її суть. Пригадаємо, що в старослов’янській мові слово «язик» мало два значення: 1) «мова»; 2) «народ, що розмовляє цією мовою», її носій. Територія поширення мови збігалася з територією проживання її носіїв. Тобто, це була та сама земля, на якій жило це плем’я або цей народ.

На цій території окрім людей мешкали інші істоти – птахи, тварини, риби, душі стихій. Вони і ставали язичницькими богами. Деякі з них були спільними для групи племен: наприклад, дух річки, що протікає через землі цих племен або дух вітру, дух грози і так далі. Шаман або жрець був сполучною ланкою, посередником між цими істотами і людьми племені. За допомогою різних ритуалів і заклинань він установлював з богами магічно-симпатичний зв’язок, здійснював жертвопринесення. Слово «жрець» власне і означає «той, що приносить жертву (богам)».

У первинному значенні тільки народжений усередині якогось племені міг бути «своїм» для членів цього племені, а після проходження ініціації (духовно-магічного обряду залучення свідомості до духу, егрегору племені) він із суспільного стану «отрока» (того, хто не має права голосу на радах племені) переходить у стан «повнолітнього», тобто «повноцінного» члена племені. Повнолітній уже, так би мовити, повністю й свідомо належить племені й водночас сам має всі належні права. Інакше кажучи, він «вільний» у межах племені, на території його володінь (а, отже, у сфері впливу духу даного племені, його егрегорі).

Цікаво, що у мовах багатьох слов’янських народів можна простежити етимологічний зв’язок лексеми «свобода» з поняттям «свій»: філологи вважають, що в основі лексем «свобода», «свій», «себе», «засвоїти», рос. «свойство» лежить загальний індоєвропейський корінь *se- : *sue- [1, с. 212], [8, с. 148]. Згодом значення слова «свій» розширилося. Цим словом стала називатися будь-яка людина, котра належить до тієї ж групи людей, що і той, хто говорить про неї. Перейшло значення слова і на назву майна його володаря: пор. «присвоїти (чужу річ, звання тощо)». З’явилися також більш абстрактні значення – «освоїти (землі, методи)» та «засвоїти» (науку, урок).

На наш погляд, етимологія відображає розвиток не тільки слів і понять, ними позначуваних, але й багато в чому відбиває еволюцію духовності кожного народу. Вона, як і взагалі мова народу та його фольклор, є історичною пам’яттю народу, тим енергетичним осердям, яке складає основу культури народу. Дослідник-медієвіст М. Корпанюк слушно наголосив: «Народна історична пам’ять – це унікальне багатство кожної нації, її духовний акумулятор і рушій, які створюють обличчя кожного народу, властиві йому психологічні, національні риси, звичаї, обряди» [3, с. 5].

Вірогідно, що найбільше значення, життєво актуальний акцент для людей тієї доби міг бути таким: усе, що знаходилося всередині кордонів племені, було освоєне повнолітнім і сприймалося ним як своє, рідне, нормальне. Усе, що було за межами землі племені, за її кордоном, – несло в собі небезпеку, а іноді – і зло[1]. У національних мовах ще збереглося багато слів, вироблених із цього приводу в ту епоху, які проливають світло на об’єкт нашого дослідження.

Так, наприклад, лексема «край», що має значення «кінець, гранична лінія, до якої що-небудь тягнеться» і «країна», «область», «місцевість». По суті, вона позначає кордони і те, що знаходиться в їх межах. Однокеренева лексема «окрім» навпаки указує на те, що знаходиться за межами кордонів.

Слово «крайність» («важкий стан») позначає також те, що виходить за межі, що випадає з поняття «норма». У російському виразі «тьма кромешная» можна побачити, що пітьма знаходиться за гранню (кромкою), за краєм того світу, в якому перебуваємо ми, люди.

Можливо, етимологічно споріднена з приведеною групою і німецька лексема «krank», що має значення «хворий», тобто той, хто випав за межі норми[2]. А споріднена з цією групою лексема «скромний» указує на те, що людина, навпаки, перебуває в межах кордонів, не випадає зі станунорми.

Інше етимологічне гніздо, яке наводимо як приклад, бере свій початок від латинського слова «terra», що має значення «земля, територія». Так слово «екстремальний» має значення «крайній, граничний; що виходить за рамки звичайного». Воно походить від латинського «extremus» («крайній»), яке, у свою чергу, сходить до латинського «exter» («той, що знаходиться зовні, зовнішній»), де «ex-» – «ззовні», а «ter-» – «земля».

Того ж гнізда слова «термін» (спочатку «межовий, прикордонний стовп»), «термінатор» («що перебуває на межі між двома територіями»), «інтерес» – поняття, що спочатку мало значення «бути (esse) між (inter)».

Про те, що людиною в ті часи було небезпечно самій покидати територію племені можуть указувати такі слова:

– слово «перипетії» («блукання за межами кордонів, на периферії»), де грецьке пери- походить від «перас» і має значення «край, кінець»;

– болгарське «премеждие» («зло, небезпека, прострація»), пов’язане із словом «межа»;

– слово «чорт», пов’язане із російськими словами «черта», «чертить»; «очертания(предмету)»; тобто «чорт» – це та недобра істота, яка чатує на людину одразу за межами племені;

– слово «ризик», напевно, пов’язане з українськими словом «риска», і з німецьким reisen(«подорожувати»): порівняйте зі схожим на нього рос. «рыскать» («нишпорити, бродити по місцевості у пошуках здобичі»).

Якщо людина здійснювала той чи інший вчинок, який порушував закони племені й загрожували самій його життєдіяльності, таку людину виганяли за межі племені. Не випадково лексема «закон» першопочатково власне й означало «те, що знаходиться в межах кону-кордонів», а рос. слово «преступник» указувало на те, що ця людина «переступила межі». З тих часів зберігся вислів «погана вівця псує всю отару» і саме з метою врятування отари таку «вівцю» виганяли за її межі.

Першопочаткове значення «той, кого через скоєні ним злочини виганяли за межі племені» мали російська лексема «изгой» та слово італійського походження «бандит»[3]. Про явище виганяння за межі нагадує за своєю суттю і рос. слово «разгильдяй» – «той, кого за його проступки виганяли із гільдії», купецького об’єднання. Щось подібне за своїм значенням мало і явище «покритки», коли формально дівчину, яка переступала межу звичаю, не виганяли за межі проживання громади, але після обряду «покривання» вона енергетично ставала для мешканців громади ізольованою і чужою.

Відносно людей, які з самого початку живуть поза межами даного племені, за його кордонами, котрі належать до якогось іншого племені, у мові збереглися лексеми, які вказують або на те, що чужинці є потенційним джерелом небезпеки, або на те, що вони спричиняли кепкування у одноплемінників, сприймалися ними як ненормальні. Наприклад, російська лексема «странный», що має значення «чужий, незрозумілий, дивний» і пов’язана етимологічно з лексемами «сторона», «страна», «сторонній». «Німець» – це спочатку ніхто інший, як «німий, хто не вміє говорити нормально, тобто по-нашому, на нашій мові, незрозумілий».

Древні елліни всіх «негреків» називали зневажливо «варварами», бо будь-яку іншу, не еллінську мову сприймали як незрозумілу, такі собі звуки «бар-бар», що повторюються. Для древнього грека вся величезна населена еллінами область – від Італії до Чорного моря – була Ойкумена, що означає «житлова, обжита країна». Вони вважали, що тільки там були культурні люди. А за межами Ойкумени могли жити лише дикі і незрозумілі «варвари».

Пізніше слово «варвар» у греків запозичили римляни і позначали ним негреків і неримлян. Самі ж римляни прозвали еллінів греками, що означає «ті, хто розмовляють, як граки», тобто грубо, ті що незрозуміло «каркають».

Греки дали нам ще одну групу слів, яку можна пригадати в контексті нашої розмови. Це слова «екзотичний», «екзотика» (< грец. exo– «зовні», грец. exotikоs– «зовнішній, чужий, іноземний») – «1) що знаходиться ззовні прийнятого, звичайного; далекий, чужоземний; 2) дивакуватий, незвичайний».

Цікаво, що китайці відносно чужаків пішли, мабуть, далі, ніж інші народи. Вони виробили терміни, які розділяють варварів на чотири категорії. В основу такої детермінації була покладена орієнтація по сторонах світу. Тобто, варвари, що живуть за північними кордонами Китаю, носили одну назву, варвари, ті, що живуть на заході, – іншу і так далі. Така відмінність може вказувати на те, що китайці не повинні були плутати чужаків-мешканців півночі з чужаками-південцями або іншими.

Можна знайти зв’язок між «закордоном» і «ненормальністю» і в інших мовах і культурах. Наприклад, нідерландська лексема zonder(«без, окрім»), нідерл. zonderling(«дивак») і нідерл. zonde(«гріх»). Певно, спочатку поняття «гріх» було семантично пов’язане з покиданням людиною території племені.

Протилежним вищезазначеному поняттю «свій» у нашій мові стало слово «чужий», яке є запозиченням з німецької, де воно слугувало етнонімом і мало значення «народ; земля». Характерно, що поняття «чужий» ділилося на три різні семантичні та юридичні категорії:

1) «чужий» в значенні «чужоземець» (пор. болг. «чужденец» – «іноземець»). До речі, поширені в літературних творах імена Оксана і Ксенія (< xenos– «чужий»), Варвара (< лат. varvar– «іноземець»), власне, і означають «чужа, чужоземка»;

2. «ворог»;

3. «гість» [1].

Ворог– це той, хто належав до племені, проти якого велися військові дії. Якщо ж ворога вдавалося захопити в полон, то він переходив у стан, що носить назву «раб» і ставав власністю того, хто його захопив. Гість – це також людина, народжена в чужому племені (країні), вірніше, представниками чужого племені. Але з нею налагоджуються певні відносини, які надають їй можливість користуватися спеціальними правами – пільгами, яких не буває у громадян тієї країни – «правами гостинності».

 

Тепер простежимо специфіку розвитку понять на позначення ступенів близькості людських відносин щодо духовного чинника та щодо особистісних стосунків. Перший її ступінь «знайомий / незнайомий» перегукується з опозицією «свій / чужий», хоч і не повністю співпадає: знайомим може бути і хтось із іноплемінників, тобто «чужих». Знайомство буває дуже поверховим і вельми віддаленим, а може бути й дуже тісним. За походженням лексема «знайомий» йде від спільнослов’янського *znati(«знати; відрізняти, відмічати»).

На другому ступені близькості знаходиться приятель. Це вже досить добре, так би мовити «коротко» знайомий, досить близький, з ким зв’язок стає тіснішим і, до певної міри, інтенсивнішим. Етимологічно це слово споріднене зі ст. сл. «приязнь» («доброзичливість, дружба») і походить від праслав. «прияти» («любити, дружити»). Того ж кореня й укр. «сприяти».

Товариш, за визначенням Г. Циганенко, – це «людина, яка близька комусь за спільністю поглядів, діяльності, умовами життя і т. п.» [7, с. 428]. Ми поставили поняття «товариш» на вищий ступінь близькості, ніж «приятель» з того міркування, що зв’язок з приятелем більш вільний і невимушений, а стосунки з товаришем вимагають дотримання певних зобов’язань, співпраці в загальній справі, а не просто сприяння. Аналогом поняттю «товариш» у деяких сферах діяльності, напевно, можна вважати поняття «колега» (< лат. colligere– «збирати разом»).

Слово «товариш», запозичене з тюркських мов, у спільнослов’янський період означало «співвласник майна». Тюркське tavariš– слово складне, де tavar- – «майно» (спочатку «худоба»), а -iš– «друг». На слов’янському ґрунті у слова *tovaristjьрозвинулося значення «компаньйон» (букв. «той, з ким заробляю хліб»[4]). Лексема «товариство» отримує семантику «об’єднання якихось осіб із загальними завданнями». Таким чином, у поняття «товариш», так скажемо, більш діловий і водночас – тісний зв’язок, ніж у «приятель».

Ще тісніший зв’язок, як можна це зрозуміти, передає поняття «друг», хоча воно семантично перетинається і зі словом «товариш»: болг. «другар» – «товариш», с.-хорв. «дрŷг, другāр»з тим же значенням «товариш», дав.рус. «другъ» – «друг, товариш; дружина; слуга» (пор. «удружити» в значенні «зробити послугу»).

Поняття «друг» межувало з поняттям «дружина» в значенні «військове товариство» або, як визначає значення цього слова П. Черних, – «невеликий загін, група людей, організованих для спільної діяльності, для досягнення загальної мети» [8, с. 271]. Якщо не брати до уваги слово «загін», то визначення цілком могло б підійти і до поняття «товариство». Але це саме військовий «різновид» товариства і в цьому криється той нюанс, через який дружинники, ймовірно, знаходяться в тіснішому зв’язку, ніж товариші. Відповідно до роду своєї діяльності дружинники постійно перебували в стані між життям і смертю, тобто на маргінесі буття. Це ставило на карту практично все: вони довіряли один одному вже не майно, як у простому товаристві, а більш цінне для людини – власне життя.

Дружинники утворювали своєрідне братерство, з тією лише різницею, що тут не бралася до уваги духовна орієнтація. Дружина могла як захищати свої землі, своє князівство, так і займатися розбоєм, набігами на інші племена чи князівства, і вбивати заради збагачення. Проте в дружині дуже важлива була особиста відданість дружинників своєму князю й один одному. Чим би вони не займалися – головне, щоб це робили всі разом, дружно, спільно, як єдиний організм. Кожен давав обітницю або клятву вірності, ставав частиною єдиного цілого, зв’язувався тісними «узами дружби».

Прикметно, що в українській мові заміжня жінка стосовно свого чоловіка називається дружиною, а застарілою поетичною лексемою «дружина» називався й чоловік щодо своєї жінки. [6, с. 160]. У російській мові є слова «жена», «супруга». Українське «дружина» підкреслює більш теплі відносини подружжя, засновані на дружбі й довірі, аніж на обов’язку жити «в одній супрязі». Тут уже в поняття «дружби» входить поняття «любов».

Отже, напевно, любов можна вважати вищою формою дружби між чоловіком і жінкою, при якій зв’язок може бути тіснішим, ніж при звичайній дружбі, а гармонія між двома душами досконалішою. У всякому разі, любов має в собі також якості дружби, а давня дружба – якості любові.

Любов поступово виводить свідомість на наступний рівень-ступінь людських стосунків – рівень братерства. Елементи, складові цього рівня ми вже зустрічали і на попередніх ступенях. Близькі до братерства мотиви побратимства зустрічаються в билинах Київської Русі, народних чарівних казках про Котигорошка та інших героїв. Навіть персонажі української народної казки про тварин «Котик і півник» здружилися й побраталися.

Слово «брат» сходить до і.-є. *bhrater(«брат; родич»), з яким пов’язують і слово «фратрія» («підрозділ племені»), що відповідає збірному ст.сл. «братия» [7, с. 41]. І, хоча в етимологічних словниках походження слова «брат» далі за це не тлумачиться, у сенсі цього поняття є явно видимою ідея соборності й воно тяжіє до слова «брати», сукорінномулексемам «собор», «вибір», «вибраний»[5], «брак», рос. «бремя» (у тому числі і духовний хрест), «збиратися».

Брат у духовній, а не кровній спорідненості – це той, кого вибрала свідомість, плід пізнання цією свідомістю свідомості того, кого вона сприйняла як брата по духу. Болг. «разбирам» («розумію»), фран. comprendre(«розуміти») і рос. «понимать» («розуміти») містять у собі основу «брати»: пор. «понимать» < ст.сл. «имати» («брати, взяти») > «яти» > «внимание».

Свідомість наче збирає частинками[6] у собі поняття про іншу людину. І сама лексема «свідомість» має сенс «збирательства», зібраності. При цьому збирається-пізнається не тільки одна якась вибрана як брат по духу свідомість, а і всі інші, з якими стикається той, хто пізнає. Він і сам при цьому наче «збирається», доповнюється іншими свідомостями. Цікаво, що вирази «зібратися щось зробити», «зібратися в дорогу», «зібратися з думками», «зібратися з силами» передають смисл «зібрати в собі» необхідну кількість потрібних частин, щоб бути спроможним виконати поставлене завдання.

 

Знову повертаючись до загальної характеристики язичницької доби, відмітимо, що людина ще тривалий час залишається заручником сил природи і знаряддям волевиявлення богів. Над людиною тяжів рок, фатум, і, як казали римляни, «слухняного рок вів, а неслуха – тягнув». Не випадково навіть такий видатний філософ давнини, як Лао-цзи підкреслював, що «мудрий не співчуває», тобто він не може собі дозволити взяти на себе ще чийсь хрест, йому хоча б гідно донести свій. Але з появою християнства, коли, як наголошував Ісус Христос, «не жертви хочу, а милосердя» і коли, за словами Данте Аліг’єрі, «небо почало приймати молитви за інших», ситуація радикально змінилася.

Але за язичницької доби людство піднялося над племінним устроєм до утворення націй і держав. Саме такі формації зробили можливими виникнення таких надзвичайно важливих у культурному та еволюційному для людства значеннях як світові релігії, які були вже здатні утворювати значно більші, ніж держави чи навіть імперії, спільноти людей.

Говорячи про свободу, зазначимо, що сфера її дії для людини в процесі росту розуміння людиною космічних законів, появи науки й розвитку філософії, значно розширюється. Свобода поступово стає атрибутом не тільки небожителів і, до певної міри, напівбогів-героїв, а потім – і звичайних людей. Фатум поступово здає свої, нібито непорушні, позиції. Так, уже Платон і Будда говорять різними словами про принципово тотожні речі: перший наголошує на тому, що свобода приходить разом зі знанням істини, а другий стверджує відкрите йому під час безпрецедентного осяяння – людина є рабом свого невігластва. Ісус Христос у свою чергу теж проголошує: «Пізнайте Істину – і вона вас зробить вільними»

Важливим є і те, що процес накопичення людством знань значно прискорюється. В епоху Просвітництва цей процес вийшов на такий рівень, коли людина оголосила себе царем природи й протиставила себе створеній Богом природі як щодо всього суспільства, так і всередині кожної людини. Набуло сили таке явище, як атеїзм. Але разом з тим людина підійшла і до втрати цілісності і свободи в духовному сенсі, стала заручником спочатку своєї штучної концепції, а потім і створеного за цією концепцією штучного світу – світу машин і різноманітних технологій. Процеси глобалізації та технократії почали руйнувати національні утворення і саме поняття культури. І вихід із цього стану, на нашу думку, може бути здійсненим лише через повернення спочатку до релігії правої руки, а потім і до міфічного, тобто цілісного стану, але вже з урахуванням тих помилок, які були допущені людством протягом останніх тисячоліть. Саме тоді особистість може повернути собі справжню свободу.

Такий шлях людства нагадує індивідуальний розвиток свідомості від стану інстинкту через інтелект до рівня інтуїції.

У наш непростий час різні сфери наукового знання розмежувалися на дуже вузькі галузі. За такою глибиною пізнання часто ховається небезпека втрати зв’язків – у результаті порушується органічність, цілісність картини світу.

 

Бібліографія

1. Бенвенист Э. Словарь индоевропейских социальных терминов/ Пер. с франц. Общ. ред. и вступ. ст. Ю.С. Степанова. – М., 1993. – С. 212.

2. Зиль А.С. Народознавець. Павло Чубинський і його доба. – К.: Видавнича фірма «Казка», 2009. – 395 с.

3. Корпанюк М.П. Дзвін предківської слави («Слово про Ігорів похід» в опрацюванні Михайла Максимовича). – К., 2003. – 160 с.

4. Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість: Підручник. – К.: «Знання-Прес», 2006. – 591 с.

5. Одарченко П. Наукова діяльність Павла Чубинського / Одарченко П. Українська література: Збірник вибраних статей. – К., 1995. – С. 300, 316-318.

6. Сучасний тлумачний словник української мови: 100. 000 слів / За заг. ред.. В. Дубічинського. – Х.: ВД «Школа», 2009. – 1008 с.

7 Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка. – К.: Рад. шк., 1989. – 511 с.

8. Черных П.Я. Историко-этимологический словарь русского языка. В 2 Т.– М.: Русский язык, 1994. – Т.1. – 622 с.