Виповнюється  225  років  грандіозній  подорожі
імператриці  Катерини  ІІ  із  Санкт-Петербурга  до
Криму. Частина її маршруту пролягала через Запо-
розький край.
Ще 1767 року цариця Катерина проїхала Волгою
„для утвержденія благополучія нашего” від Твері до
Казані. На честь того вояжу герб міста Костроми,
затверджений того ж року, зображував галеру під
імператорським  штандартом.  На  гербі  міста  Ка-
теринослава і гербі Катеринославської губернії був
зображений вензель Катерини ІІ і дата закладення
Катеринослава – 1787 рік. 
Подорож  була  влаштована,  як  одна  з  найбільших,  теперішньою  мо-
вою, „піар акцій”. Організовували її Григорій Потьомкін та його секретар
Василь Степанович Попов. Катерина покинула Санкт-Петербург 6 січня
1787 року і вже 22 квітня була в Києві. Вночі напередодні її від’їзду з Києва
сталася пожежа в Межигірському монастирі. Народні чутки про ті події
передав Тарас Шевченко в поемі „Невольник”:
Від Києва до самих Дніпрових порогів Катерина пересувалася Дніпром.
Караван імператриці складався з 80 кораблів, котрі обслуговували три ти-
сячі матросів та солдатів. Одних музикантів та співаків на кораблях було
двісті  душ!  Дорогою  до  Катерини  приєдналися  польський  король  Август
Понятовський та австрійський імператор Йосиф ІІ.
7 та 8 травня Катерина перебувала в Нових Кайдаках, центрі Кайдаць-
кої паланки Земель Вольностей Війська Запорозького, нині в межах міста
Дніпропетровська. А 9 травня в слободі Половиця заклала перший камінь
Преображенського собору.
Від  майбутнього  Катеринослава  до  Херсона  цариця  подорожувала
каретою правим берегом Дніпра. Шлях її через кожні десять верст було
відмічено високими кам’яними обелісками, названими в народі „милями”.
Перша така „миля” стоїть у Дніпропетровську поруч з Преображенським
собором, а наступна, що збереглася, наскільки нам відомо, аж на південній
околиці Нововоронцовки, райцентру Херсонської області.
Того ж дня 9 (20) травня 1787 року Катерина милувалася Ненаситець-
ким порогом, спостерігала, як лоцмани на чолі з Полторацьким проводили
її кораблі „козацьким ходом” через пороги. І ночувала в Канцерополі, в тим-
часовому дерев’яному палаці в маєтку Черткова. Канцерополь розташову-
вався на нинішньому шляху Дніпропетровськ – Запоріжжя, не доїжджаю-
чи до сучасних меж міста Запоріжжя. У наші часи його чомусь плутають
зі станцією Канцерівка, котра з’явилася в Канцеровій балці набагато піз-
ніше... 12 травня цариця була в Херсоні, а 17 травня переправилася через
Дніпро і помандрувала до Криму.
Проїхавши  Запорозький  край правим  берегом  Дніпра,  цариця  не  бачи-
ла ані Олександрівської фортеці, ані острова Хортиця. Проте навколишні
землі площею 150 тисяч десятин (більше 160 тисяч гектарів!) вона вже
після скасування Запорозької Січі подарувала найголовнішому своєму фа-
вориту  Григорію  Потьомкіну.  На  острові  Хортиця  Потьомкін  посадив
фруктовий сад, планував звести палац з розкішним англійським парком, але
1789 року повернув ці землі до державної казни.
Останній з фаворитів Катерини Платон Зубов збирався звести перед
порогами біля Кічкаського перевозу великий річковий порт, а від нього до
Олександрівської фортеці та її посаду – мощену каменем дорогу, засадже-
ну  деревами,  з  павільйонами  та  альтанками  для  відпочинку.  Дорога  та
співпадала би з нинішнім проспектом Леніна в Запоріжжі. Смерть цариці
зруйнувала ці плани.
Від  подорожі  Катерини  на  Південь  пішло  гуляти  світом  поняття
„потёмкинские  деревни”.  Буцім-то  Потьомкін,  зображуючи  для  цариці
квітучий стан краю, будував на горизонті театральні декорації, а святко-
во одягнений простий люд і велику кількість вгодованої худоби переганяли
з місця на місце уздовж шляху цариці.
Безумовно, уздовж маршруту Катерини будувалися тимчасові споруди
для відпочинку та розваги, як це й досі робиться на фестивалях та ярмар-
ках. Безумовно, люд з найближчих місцевостей добровільно-примусово при-
водили на зустріч з „матінкою-царицею”. Але переганяти таку кількість
людей, а тим більше корів та свиней зі швидкістю царського поїзду (від
Катеринослава до Херсона – за три дні!) неможливо. Заселення краю – то,
безумовно, було те, що залишилося від квітучого господарства козацьких
зимівників Нової Січі.
Блиск подорожі цариці так вразив місцеве населення, що протягом на-
ступних віків Катерині „приписували” будь-яку пам’ятку, навіть на Ліво-
бережжі  Запорозького  краю:  біля  села  Григорівки  давній  викладений  ка-
менем  басейн  –  то  купальня,  збудована  для  Катерини...  Кінськи  Роздори
Катерина назвала так тому, що в неї були тут роздори з козаками... Міс-
то Мелітополь назване так тому, що Катерина наказали висадити тут
„мілю тополєй”. Або ж назвала Потьомкіна „мілий тополь”... А Херсон,
в такому разі через те, що його кохання не дало їй заснути до ранку!.. В
темах народних переказів цариця Катерина входить в „почесну трійку”
разом з Петром І та батьком Махном.
В цілому ретельно запрограмована та розрекламована на весь світ подо-
рож Катерини ІІ на Південь сприяла утвердженню Імперії в південному краї.
Авраменко А. Козацьке військо на Кубані : [в т. ч. про подорож цариці
Катерини південними володіннями] / А. М. Авраменко, Б. Є. Фролов, В. К.
Чумаченко // Історія українського козацтва : нариси. У 2 т. – К., 2007. – Т.
2. – С. 363–414.
Вілінов Ю. На шляхах від порогів до синіх морів. – Запоріжжя : Мас-
тер, 2005. – С. 271.
Гавриленко Л. Лицарі волі : посіб.-хрестоматія. Кн.1 : Козацьке краєз-
навство в Україні / Л. А. Гавриленко. – Запоріжжя : Просвіта, 2004. – 260
с. – Із змісту : “Потемкинские деревни”. Правда чи міф? – С. 183–185.
Популярные  очерки  истории  Александровска.  Т.  1  :  Рождение  города.
1770–1820 / Н. И. Кузьменко, В. Б. Чернолуцкий. – Запорожье : Дикое Поле,
1997. – 152 с. – Из содерж. : “…И залпы тысячи орудий слились…” : [1787
год в Александровске; в т. ч. о путешествии Екатерины ІІ]. – С. 53–55.
Денисов Е. Екатерина Великая в Приазовье / Е. Денисов // Азов. вестн.
– 2000. – 24 июля.
Соколов  В.  Маневры  :  [в  т.  ч.  о  посещении  Екатерины  II  Верхней
Хортицы] / В. Соколов // Индустр. Запорожье. – 1998. – 7 июля.
Кузьменко Н. “И залпы тысячи орудий слились…” : [1787 год в г. Алек-
сандровске; в т. ч. о путешествии Екатерины II в южные земли] / Н. Кузь-
менко, Э. Натапов // Наш город. – 1992. – 31 янв.

Терпіння – село, центр однойменної сільської ради, розташоване на пра-
вому березі річки Молочної, за 20 км на північ від районного центру і 110 км
на південь від обласного центру. Найближча залізнична станція – Меліто-
поль та роз`їзд Терпіння. Площа населенного пункту – 1443,3 га, кількість
дворів – 1745, населення – 4664 особи. Сільській раді підпорядковані насе-
лені пункти Зарічне, Лугове, Північне, Спаське і Федорівка.
Село Терпіння засноване 1802 року. Тут у мальовничому куточку тав-
рійського степу вздовж правого берега річки Молочної поселилися держав-
ні духобори, виселені сюди примусово. Переселенці одержали наділи по 15
десятин на ревізьку душу та грошову позичку в розмірі 100 крб. на сім`ю. З
шести духоборських поселень, які виникли тут, верхівка секти, очолювана
відставним  капралом  Савелієм  Капустіним,  визначила  центром  і  місцем
культових обрядів саме Терпіння, яке отримало назву на честь всетерпля-
чої покори насильству одновірців.
В селі діяв молитовний дім та резиденція “пророка Духоборів” Савелія
Капустіна – Сирітський Дім (побудований у 1808 р.). Розташовувався він
біля  джерел,  у  підніжжя  великого  пагорба  в  Терпінні.  Поруч  знаходився
великий фруктовий сад із парком, фонтанами і навіть дерев`яними ста-
туями. Сирітський Дім існував як фінансовий і керівний центр духоборів, і
як охоронитель культурних прадицій. Савелій Капустін установив обряди
моління, шлюбу, поховання. За роки господарювання духобори досягли ве-
ликих успіхів в хліборобстві, конярстві, вівчарстві. В слободах налагодили
сукновальні і ткацькі полотняні майстерні З розширенням колонізації Тав-
рії зросла і можливість впливу духоборів на православних переселенців су-
сідніх сіл. Тому у 1843–1845 роках за рішенням царського уряду сектантів-
духоборів (понад 900 осіб) переселили на Кавказ. В Терпіння тоді заселилися
селяни  з  Курської,  Катеринославської,  Орловської  і  Тамбовської  губерній.
Заселення йшло повільно, уряд ніяких пільг цим переселенцям не надавав.
Через п`ять років після виселення духоборів в селі осіло всього 112 сімей.
Селяни займалися скотарством, м`ясо і вовну вони збували в Мелітополі.
Село забудовувалося невеликими хатами-мазанками та землянками вздовж
вулиць, що тяглися по узбережжю річки Молочної. Першу початкову шко-
лу,  для якої  найняли селянську хату, відкрили у березні 1845 року, і вчилося
тут близько 30 учнів. Єдиним учителем до 1867 року був сільський свяще-
ник. З часом на зміну скотарству в Терпінні прийшло землеробство (посіви
зернових займали 95 % орної землі). Пізніше, на початку XX століття, на
піщаних  берегах  річки  Молочної  почали  вирощувати  фруктові  та  плодо-
ягідні насадження.
Наприкінці  XIX  століття  Терпіння  було  волосним  центром,  мало  6,6
тис. жителів. В селі працювало три школи, відкрили невеличку бібліотеку,
в якій налічувалося кількасот книжок, функціонувала дільнича амбулато-
рія та аптека, 14 крамниць, 16 майстерень, шинок, фотоательє. Два рази
на рік – у березні і листопаді – в селі збиралися кількаденні ярмарки, на яких
торгували  зерном,  городиною,  худобою,  мануфактурою,  бакалією,  посу-
дом. Здавна в селі розвивалося ужиткове мистецтво: різьблення по дереву,
художня кераміка. Побутовий посуд, виготовлений народними умільцями,
відзначався самобутністю оздоби та закінченістю форм. Славилися та-
кож різьблені тарелі, меблі та інші речі домашнього вжитку.
Революція та громадянська війна нанесли значних втрат як господар-
ству села Терпіння, так і його населенню. Село потерпало і від Білої, і від
Червоної армій, від австро-німецької окупації, голоду 1921 року.
У червні 1924 року утворено Терпіннівський район, до якого належало
сім сільрад, що об`єднувало 20 населених пунктів (проіснував до червня
1933 року). В 1925 році в  Терпінні досягнуто довоєнного рівня поголів`я
великої  рогатої  худоби,  посівних  площ.  Було  повністю  ліквідоване  без-
земелля  селян.  У  1931  році  розгорнула  роботу  Терпіннівська  МТС,  яка
протягом  першого  року  свого  існування  мала  лише  20  малопотужних
тракторів.Через два роки вперше на колгоспних ланах з`явилися комбай-
ни,  молотарки,  локомобілі.  Зростання  технічної  озброєності  колгосп-
ного виробництва та поліпшення організації праці сприяли підвищенню
культури землеробства, врожайності зернових і технічних культур. Зна-
чного розвитку набуло садівництво, баштанництво і тваринництво. На
базі садових масивів, які в 1921 року належали плодоягідному радгоспові
“Садове”, у 1934 році утворився садовий радгосп “Терпіннівський”, що
мав 1080 га землі. Тут щороку на десятках гектарів висаджувалися са-
джанці  черешні,  абрикоса,  яблуні,  вишні,  сливи.  З  року  в  рік  зростала
продуктивність  громадського  тваринництва.  Були  створені  молочно-
товарні, свино- і вівцеферми. Через високі показники у виробництві зер-
нових  і  технічних  культур  та  визначні  успіхи  в  розвитку  садівництва,
баштанництва і громадського тваринництва колгоспи і радгосп “Тер-
піннівський” в 1939–1940 роки були учасниками ВСГВ.
Одним з найтяжчих періодів в історії села, що тривав понад два роки,
був час фашистської окупації, яка почалась 6 жовтня 1941 року. “Новий
порядок” приніс розстріли, вивізення молоді у Німеччину на каторжні рабо-
ти. На території колишньої промартілі “Вапно” був розташований конц-
табір з радянськими військовополоненими. У боях за визволення Терпіння
та  навколишніх  сіл  загинуло  близько  300  радянських  воїнів.  На  фронтах
Великої Вітчизняної війни воювало 1200 жителів села, 701 людина загину-
ла. Багато їх уславилося бойовими подвигами, серед них Герої Радянського
Союзу П. І. Сизов і Є. М. Гребенюк. Ім`ям П. І. Сизова названо Терпіннівську
середню школу та одну з головних вулиць села.
Після  визволення  терпіннівці  приступили  до  відбудови  колгоспів,  під-
приємств,  громадських  установ  і  житла.  У  післявоєнні  роки  в  Терпінні
споруджено сотні нових кам`яних, критих шифером, залізом або черепи-
цею будинків, відродилась медицина, культура, освіта. Значно поліпшилося
побутове  обслуговування  трудівників  села:  працює  хлібозавод,  поштово-
телеграфне відділення, побуткомбінат з кравецькою і шевською майстер-
нями.  У  1959  році  колгоспи,  що  входили  до  Терпіннівської  сільської  ради,
об`єдналися в один під назвою ім. XXI з’їзду КПРС. За ним було закріплено
понад 12 тис. га угідь, у т. ч. 8 тис. га орної землі, 833 га фруктового саду.
Колгосп і село підключені до державної енергосистеми, 35 жителів були
удостоєні  високих  урядових  нагород  за  багаторічну  самовіддану  працю.
Пік процвітання села припадає на 70–80-ті роки XX століття.
Нині Терпіння – це один з найбільших і найстаріших населених пунктів
Мелітопольщини.    Продукцію,  яку  тут  виробляють,  і,  особливо  овочі  та
знамениту терпіннівську черешню, знають не лише в Україні, а й далеко
за її межами.
В історії Терпіння є ще безліч цікавих фактів. Так, у  1830 році тут
збудовано  пам’ятник  Олександру  I  на  честь  його  приїзду  до  села.  Цей
пам’ятник виготовлений скульптором І. П. Мартосом, був першим, вста-
новленим у часи Російської імперії в першій половині ХІХ ст. на запорізь-
кій  землі.  Терпіннівський  пам’ятник  було  споруджено  на  тому  ж  місці,
де влаштовувався сніданок для імператора. Із появою нового  суспільного
устрою з’явився і новий символ. З постаменту вазу прибрали, а на пере-
роблений  “царський”  постамент  звели  погруддя  вождя  пролетаріату            
В.  І.  Леніна.  Це  був  перший  пам’ятник  В.  І.  Леніну  в  Запорізькому  краї
(1936 р.). Селу Терпіння було присвячено чимало творів видатних письмен-
ників О. С. Пушкіна, Л. М. Толстого, Г. С. Сковороди.
В селі Терпіння є невеличке озеро, куди з кількох джерелець стікає вода,
що пробивається з-під землі – це парк-пам`ятка садово-паркового мисте-
цтва “Цілющі джерела”, а також “Дуб-патріарх”, якому понад 500 років.
Поблизу села знаходиться визначна археологічна пам`ятка Кам`яна Моги-
ла – святилище V – I тисячоліть до н. е., нині Національний заповідник.
Історія малої батьківщини [Текст]: Терпіння. Спаське. Федорівка. За-
річне. Північне. Лугове : навч. посіб. для 8-9 кл. колегіуму й загальноосвіт.
шк. Терпіннів. сільради / Терпіннів. колегіум “Джерело”; [авт. проекту та
уклад. Чухраєнко Олександр Анатолійович]. – Мелітополь : [Запоріжжя],
2008. – 234 с. – Бібліогр. : С. 231–233.
Алексеев А.  Терпениада :  (рассказ о селе Терпенье) : историогр. и при-
род. описание / А. Н. Алексеев.  – [Мелитополь : б. и., 2008]. – 34 с. – Библи-
огр. : С. 32–33.
Чухраенко  А.  Терпенье  :  страницы  истории  :  История.  Топонимика.
Экология /А. Чухраенко; Александр Чухраенко. – Мелитополь : Люкс, 2007.
– 108 с. : фото. – Библиогр. : С. 97–98.
Рыбалко М. Золотой век села Терпенья : ист. очерки : [к 200-летию села
Терпенья] / М. Рыбалко; Максим Рыбалко – Запорожье : [б. и.], 2003. – 26 с.
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. – К. : Голов. ред.
УРЕ, 1970. – 765 с. – Із змісту : Терпіння. – С. 451–462.
Украинская  ССР  на  Всесоюзной  сельскохозяйственной  выставке  1939
года [альбом] / редкол.: [И. А. Бенедиктов и др. ; сост. Н. Сапетов ; авт.
текста Т. Тэсс ]. – [Л.] : Госкиноиздат, 1940. – 119 с. : ил.                                        
Меренков В. Терпенье. Возрождение грядёт! : [селу – 200 лет] / В. Ме-
ренков; Виктор Меренков // Новий день. – 2002. – 12 жовт. – С. 1–2

Народився Йоган Генріхович (відомий як Іван Андрійович) Янцен у 1837
році в колонії Шенвізе Хортицької волості, яка розташовувалася на бере-
зі притоки Дніпра річки Мокра Московка.  У 60-х роках ХІХ ст. декілька
родин  із цієї колонії переїхали до м. Оріхова, в тому числі і сім`я Янценів.
У 1867 році в місті мешкали 32 меноніти, основним заняттям яких  було
сільське господарство (землеробство, тваринництво, садівництво та інші
його галузі). Успішне ведення його сприяло накопиченню у менонітських сі-
мей значних капіталів, на які безземельні сини та їхні нащадки засновували
промислові підприємства.
У  кінці  1870  року  Йоган  Генріхович  Янцен  збудував  перший  паровий
млин у містечку (в цій будівлі і тепер знаходиться цех з переробки зерна на
борошно). Другий паровий млин  він спорудив разом із своїм сином Генріхом
Івановичем (Йогановичем) у 1880 році на вулиці Німецькій (сьогодні Карла
Маркса; тепер тут розміщується плодоконсервний завод). Млини виробля-
ли щороку до 150 тис. пудів високоякісного борошна.
У 1874 році Й. Г. Янцена було обрано першим міським головою Оріхова.
Він виконував ці обов`язки упродовж 25 років. 1897 року завдяки зусиллям Й.
Г. Янцена була відкрита школа для навчання дітей менонітів, яка використо-
вувалась і як церква. Будівля збереглася донині і знаходиться на розі вулиць
К. Маркса і К. Лібкнехта. Головний вхід підкреслюють чотири круглі колони,
які підтримують невеликий фронтон. Кути будинку декоровані трьома піля-
страми, карниз оздоблює декоративна цегляна кладка, стіни, разом з коло-
нами, пілястрами та фронтоном, були оштукатурені. Автентична черепиця
даху була замінена на шифер. Будівля експлуатується і до сьогодні.
У 1900 р. І. А. Янцен відкрив міську лікарню на 14 ліжок, а Яків Іванович
(другий  син  Янцена)  розпочав  спорудження  електричного  ілюзіону  (кіно-
театру) і торговельних лавок при ньому. Збереглися креслення цієї будівлі,
виконані у 1912 році.
Генріх Іванович Янцен у 1914 р.  почав облаштування електроосвітлення
і телефонізацію вулиці Німецької (К. Маркса). Відомо, що Янцени займали-
ся благодійництвом: під час різдвяних свят роздавали подарунки біднякам,
безкоштовно давали борошно багатодітним сім`ям із навколишніх сіл.
Янцени на власні кошти збудували кілька житлових будинків, які і тепер
прикрашають Оріхів. Їхня сім`я мешкала у великому двоповерховому будин-
ку по вул. Василівській (зараз – Шевченка), що нагадував палац. Головним
фасадом будинок виходив на вулицю. Він прикрашений великими арочними
вікнами  з  декоративним  обрамленням  та  високими  грецькими  колонами.
Перший поверх, який високо піднятий над рівнем вулиці, підкреслював за-
гальне враження величі. Будівництво закінчили у 1915 році. Зовнішні стіни
були  пофарбовані  таким  чином,  щоб  ще  раз  підсилити  класичний  стиль
споруди. Сьогодні у будинку міститься Оріхівська міська рада.
Відомостей про подальшу долю сім`ї Янценів немає. На центральному
кладовищі м. Оріхова виявлено могилу Корнеліуса Янцена (1832–1890), але
чи був він родичем цієї сім`ї невідомо.
Фрізен  Р.  Менонітська  архітектура.  Від  минулого  до  прийдешнього  /
Р. Фрізен; Руді Фрізен; передм. Федора Турченка. – Мелітополь : ВБ ММД,
2010. – 660 с. – Із змісту : [Й. Г. Янцен]. – С. 643–644.
Курочкіна Т. Добрий слід в історії // Курочкіна Т. Серед Таврійських сте-
пів зеленіє Оріхів. – Запоріжжя, 2006. – С. 17–18.
Пам`ятки  історії  та  культури  Запорізької  області.  Вип.  4  :  (Бердян-
ський,  Гуляйпільській,  Оріхівський,  Пологівський  райони).  –  Запоріжжя,
2002. – 195 с. – Із змісту : Млин. – С. 122–123.

Радивонівка – село Якимівського району. Знаходиться за 8 км від район-
ного центру. Розташоване на крутосхилах пониззя річки Тащенак.
У  1801  році  імператор  Олександр  видав  маніфест  про  амністію  по-
страждалих за релігійні переконання і вже наступного, 1802 року, згідно з
його ж указом розпочалося переселення духоборів на річку Молочну (Мелі-
топольський повіт Таврійської губернії). Збіднілі після каторги, без майна
переселенці прибули на нові землі, де їм виділили по 5 десятин землі, надали
допомогу в 100 карбованців на сім`ю, в кредит на 30 років, звільнивши на
5 років від податків. У результаті цієї переселенської кампанії і виникло
село  Радивонівка.  Першими  його  жителями  були  селяни-духобори  з  Там-
бовської губернії. Пізніше населення Радивонівки поповнюється за рахунок
селян  з  Полтавської,  Чернігівської  та  Харківської,  а  після  1842  року  –  з
Катеринославської, Курської, Орловської губерній. Назване село на честь
першого поселенця Радіона Переверзєва.
На кошти селян та благодійні внески в Радивонівці збудовано кам’яну
церкву з дерев’яними банями, яку освячено у лютому 1855 року на честь
Покрови  Божої  Матері.  Поряд  поставлено  кам’яну  дзвіницю.  Цього  ж
року в селі Радивонівка відкрита перша школа, хоча через зайнятість у до-
машньому господарстві відвідування її дітьми  було нерегулярним.
Радянську владу в селі встановлено у 1918 році, а 1921 року засновано
комуну та кілька ТОЗів, на базі яких 1929 року організовано два колгоспи:
“Червона зірка” та “Радянський степ”, (останні  у 1950 році об’єдналися
в колгосп ім. Ватутіна). Завдячуючи цьому господарству у 60-70-ті роки
минулого століття у селі з`явилися будівлі школи, дитсадка, адмінпримі-
щення, Будинок культури, майстерні, тваринницькі приміщення. За раху-
нок колгоспу були прокладені водогін, дорога з твердим покриттям.
За історію існування колгоспу 148 передовиків виробництва удостоєні
нагород Союзу РСР. Серед них двічі орденом Леніна нагородили Г. П. Ко-
четкова (1914–1978 рр.) та Г. П. Рейтаровську (1926–1972 рр.)
У  роки  Великої  Вітчизняної  війни  1941–1945  рр.  (село  було  захоплено
фашистами 4 жовтня 1941 року) на фронтах загинули 207 мешканців села
Радивонівка. 1972 року на честь загиблих воїнів односельцями споруджено
меморіальний комплекс. Під час окупації   жертвами фашистських загарб-
ників стали 34 мешканці Радивонівки.
Сьогодні у селі, кількість жителів якого складає 1809 чоловік, діє за-
гальноосвітня  школа  І–ІІІ  ступенів,  Будинок  культури,  музей  на  громад-
ських  засадах,  фельдшерсько-акушерський  пункт,  6  магазинів  та  кілька
кафе. Є відділення зв’язку.
Поряд із селом знаходиться Богатирське лісництво, яке засноване ще
1840  року.  Це  прекрасна  рекреаційно-туристична  перспектива  розвитку
як села Радивонівки, так і всього Якимівського району.
Народне зодчество : [альбом] / [авт. тексту та упоряд. : Леонід При-
бега]. – К. : Мистецтво, 2009. – 320 с. : іл. – Із змісту : Комора з с. Радиво-
нівка Запоріз. обл. поч. ХХ ст. : [кольор. фото]. – С. 287.
Супруненко В.  Имя на карте : геогр. названия Запорож. края. – Запо-
рожье : Артишок, 2008. – 228 с. – Из содерж. : Радивоновка. – С. 20.
Мій рідний край – Запоріжжя : матеріали відкрит. обл. краєзнав. конф.
учнів. молоді (м. Запоріжжя, 17–19 листоп. 2005 р.) / Запоріз. обл. центр ту-
ризму і краєзнавства учнів. молоді; Асоціація “Екологічна освіта”. – Запоріж-
жя : Поліграф, 2006. – 304 с. : іл. – Із змісту : Гнедашев В. Жилище села Ради-
оновка. Традиции и современность / Гнедашев В., Федоренко О. – С. 78–82.
Пам`ятки  історії  та  культури  Запорізької  області.  Вип.  3  :  (При-
азов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). – Запоріжжя, 2001. – 146 с. : іл.
– Із змісту : Пам`ятки археології [Радивонівка, центр сільради]. – С. 125;
Пам`ятки історії : [Радивонівка, центр сільради]. – C. 142.
  Гнєдашев В. Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-геогр.
огляд з метод. порадами. – Мелітополь, 1998. – 53 с. – Із змісту : Духобори
на Якимівщині. – С. 21–22; Голодомор, або Апокаліпсис 1933 року : [в т. ч.
спогади мешканки с. Радивонівка Н. І. Грибачової]. – С. 26–27; Партизан-
ський загін діє : [спогади колиш. учасника партизан. загону в с. Радивонівка
А. М. Позднякова]. – С. 27–29; Дівчат було троє. – С. 31; Радивонівка (Ра-
дионівка). – С. 85.
Бойко Я. Заселение Южной Украины. 1860–1890 гг. : ист.-эк. исследо-
вание / Я. В. Бойко. – Черкассы : Сіяч, 1993. – 256 с. – Из содерж. : [с. Ра-
дионовка Акимов. р-на]. – С. 82, 180.
История  городов  и  сел  УССР.  Запорожская  область.  –  К.  :  Глав.  ред
УСЭ, 1981. – 726 с. – Из содерж. : Радионовка. – С. 143–144.
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. – К. : Голов. ред.
УРЕ, 1970. – 765 с. – Із змісту : Радивонівка. – С. 726.
***
Гнєдашев В. Боролись і перемагали : [про діяльність Радивонів. вини-
щувал.  партизан.  загону  в  роки  Вел.  Вітчизнян.  війни]  /  В.  М.  Гнєдашев;
Віктор Гнєдашев // Слово трудівника. – 1997. – 13 серп.
Села нашого району : [с. Радивонівка] // Слово трудівника. – 1994. – 21
трав.
Гнєдашев Віктор Миколайович : [уродж. с. Радивонівка Якимів. р-ну;
1988–1989 рр. – асистент кафедри фізич. географії та геології МДПІ (ви-
пускник цього вузу 1982 р.)] // Географи Мелітопольського державного пе-
дагогічного інституту (1961–1990 рр.) : іст. нарис. – Мелітополь, 2010.
– Ч. 1. – С. 53.
Гнєдашев Віктор Миколайович : [дир. Якимів. район. іст.-краєзнав. му-
зею (з 2007 р.)] // Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833–2008) :
бібліогр. покаж. / уклад. І. В. Шершньова ; КЗ “ЗОУНБ ім. Горького” ЗОР. –
Запоріжжя, 2008. – С. 32–34. – (Міста і села Запорізької області; Вип. 1).
Новицька Л. Ділитись надбанням з людьми : [про В. Гнєдашева, вчителя
Радивонів. СШ] / Л. Новицька // Акимов. вестн. – 2007. – 11 окт. – С. 5.

Давидівка – село у Якимівському районі, розташоване за 27 км від ра-
йонного центру.
Засноване  поселення  в  1852  році  вихідцями  із  села  Берестове  Бердян-
ського повіту. До 1923 року (до створення Якимівського району як адміні-
стративної одиниці) Давидівка була волосним центром.
У 1918 році в селі встановлено радянську владу. Цього ж року тут ви-
ник сільський театр, який, на жаль, невдовзі (20-і роки) було закрито, а
його  артистів  репресовано.  У    1918–1920  рр.  у  Північній  Таврії  активно
діяв партизанський загін у кількості 300 чоловіків, організований давидів-
цями та мешканцями інших сіл. Керував ним І. С. Кочубей.
У 1922 році селяни Давидівки організували дві комуни.
На  фронтах  Великої  Вітчизняної  війни  1941–1945  років  загинуло  209
мешканців села. На їх честь, а також на честь воїнів, які полягли у жов-
тні 1943 року під час визволення Давидівки від фашистських загарбників, у
центрі села в 1972 році споруджено пам’ятник.
У  радянські  часи  Давидівка  була  центральною  садибою  колгоспу
“Південний”,  який  спеціалізувався  на  високотоварному  тваринництві,
зрошуваному  овочівництві,  а  також  вирощуванні  зернових,  технічних
та кормових культур. 33 передовики виробництва нагороджені ордена-
ми та медалями Союзу РСР, а В. М. Федоренко – комбайнер колгоспу
“Південний”  у  1974  році  удостоєний  високого  звання  Герой  Соціаліс-
тичної Праці.
У  Давидівці  народився  знаний  у  Запорізькому  краї  та  за  його  меж-
ами поет Олександр Олексійович Шостак, автор поетичних збірок “Сон-
трава”  (1972),  “Землі  на  добро”  (1976),  “Таврійський  материк”  (1989),
“Клечальна неділя” (1999) та інші.
Тепер  у  селі,  де  проживає  972  особи,  діє  загальноосвітня  школа  І–ІІІ
ступенів, Будинок культури, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт,
відділення зв’язку, кілька магазинів та кафе.
Поблизу Давидівки виявлено залишки поселення скіфських часів (VІІ–V
ст. до н. е.).
Частина земель колишнього КСП “Південний”  проголошено (Указ Пре-
зидента України від 20 серпня 1996 року № 715/96) комплексною пам`яткою
природи “Верхів`я Утлюцького лиману”. Тут добре збереглися степові рос-
линні угрупування з переважанням ковили Лессінга та ковили волосистої,
занесених до Червоної Книги України.
Супруненко В.  Имя на карте : геогр. названия Запорож. края / Супру-
ненко В. П.; Владимир Супруненко. – Запорожье : Артишок, 2008. – 228 с.
– Из содерж. : Давыдовка. – С.  18.
Пам`ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 3 : (Приазов.,
Примор.,  Чернігів.,  Якимів.  р-ни).  –  Запоріжжя,  2001.  –  146  с.  :  іл.  –  Із
змісту  :  Пам`ятки  археології  [Давидівка,  центр  сільради].  –  С.121–122;
Пам`ятки історії : [Давидівка, центр сільради]. – C. 137–138.
Гнєдашев В. Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-геогр.
огляд з метод. порадами / Гнєдашев В. М.; Віктор Гнєдашев. – Мелітополь,
1998. – 53 с. – Із змісту : Давидівка. – С. 84.
История  городов  и  сел  УССР.  Запорожская  область.  –  К.  :  Глав.  ред
УСЭ, 1981. – 726 с. – Из содерж. : Давыдовка. – С. 141–142.
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. – К. : Голов. ред.
УРЕ, 1970. – 765 с. – Із змісту : Давидівка. – С. 725.
Родионов М. Статистико-хронологико-историческое описание Таври-
ческой епархии. –Симферополь, 1872. – С. 132.
Давидівка сьогодні : село живе, працює // Слово трудівника. – 2008. – 18
черв.(№ 49). – С. 2–3.
Черниш О. 150 років – 150 трудових кроків // Слово трудівника. – 2002.
– 24 серп. – С. 2, 7.
Курдінов М. Село на родючих грунтах // Слово трудівника. – 1998. – 7
жовт.
Давидівка // Запороз. Січ. – 1994. – 12 берез. – (Звідки ця назва).
Села нашого району // Слово трудівника. – 1994. – 16 квіт.
Галевко М. Там, де добра Рада : [про соціал. розвиток села] // Запоріз.
правда. – 1989. – 4 лип.
Лузан П. Пам`ятаймо родовідну свою! : [з іст. минулого села] // Запоріз.
правда. – 1987. – 18 жовт.
Федоренко В. Плоди творчої праці : [Герой Соц. Праці про село] // Слово
трудівника. – 1979. – 15 листоп.

Доолександрівський    період    життя    Фелікса
Францевича Мовчановського (народився 1852 року)
майже невідомий. У глухому заштатному Олексан-
дрівську  молодий  ініціативний  харків’янин  Фелікс
Мовчановський  з’явився  в  середині  70-х  років  ХІХ
століття і вже 1875 року заснував тут комерційне
підприємство “Паровий лісопильний завод і лісова
торгівля Мовчановського”, річне виробництво яко-
го у 1889 році складало 200 тис. рублів. За досить
нетривалий час він зумів накопичити чималий капі-
тал  і  став  одним  з  найзаможніших  людей  міста.
Розвиваючи власне підприємство, він одночасно займався активною гро-
мадською  роботою:  обирається  гласним  повітового  земства  (1875  р.),
гласним Олександрівської міської думи (1880 р.), де очолює ревізійну комі-
сію, входить до складу санітарної комісії, комісій з будівництва, народної
освіти. Працюючи заради розвитку міста, Фелікс Францевич не шкодував
ні часу, ні сил, ні коштів. Наприклад, в 1899 році він передав у власність м.
Олександрівська незакінчений кам’яний будинок з дворовим місцем, роз-
ташований на розі вулиць Покровської (нині Свердлова) і Катеринослав-
ської (нині М. Горького), т. з. “захаринський двір”, – оплативши вексель
на нього сумою понад дві тисячі рублів. Цікавили його і нагальні проблеми
забезпечення  життєдіяльності  міста,  зокрема,  будівництво  централі-
зованого водопроводу і каналізації. Його авторству належить брошура
“Водоснабжение в г. Александровске” (Одеса, 1898), де висвітлюються
всі перипетії спорудження водогону у нашому місті.
У 1902 році Ф. Ф. Мовчановського вперше обирають міським головою.
Його попередник, Махно Захарій Михайлович (1894–1901), будучи людиною
інертною,  залишив  вкрай  занедбане  міське  господарство.  З  перших  днів
свого  правління  новий  міський  голова  почав  енергійно  вирішувати  найбо-
лючіші  проблеми  міста,  серед  яких  були  і  вуличні  дороги,  і  продовження
спорудження водогону і водонапірних башт, і будівництво електростан-
ції, нового приміщення чоловічої гімназії, нової скотобійні. Катастрофічну
нестачу грошей в міській казні Фелікс Францевич намагався компенсувати
пошуками  альтернативних  джерел  поповнення  бюджету:  вводиться  по-
даток на транзитне торговельне вантажоперевезення, завдяки його кло-
потанням місто отримує державну позику в 1 млн рублів.
Особливо ж Ф. Ф. Мовчановський опікувався розвитком освіти. Серед
його постійних підопічних знаходилися міське механіко-технічне училище,
комерційне училище імені графа Вітте, міські чоловіча і жіноча гімназії.
Вершиною ж просвітницької діяльності міського голови стало заснування
унікальної школи-хутора для глухонімих і слаборозвинутих дітей. Такі на-
вчальні заклади для дітей з відхиленнями у розвитку створювалися за ініці-
ативи імператриці Марії Федорівни. Тому Олександрівська повітова школа
й отримала назву Маріїнської. Школа відкрилася в 1903 році за 2 кілометри
від Олександрівська (зараз це територія І Шевченківського мікрорайону м.
Запоріжжя). Міський голова Ф. Мовчановський зробив все можливе і не-
можливе для налагодження її діяльності на найвищому рівні. Навіть важ-
ко уявити, що на початку ХХ століття школа-хутір мала свою залізничну
гілку, власні електростанцію, водовідвід, систему центрального опалення,
лікарню, аптеку, типографію, завод сільськогосподарських машин, право-
славну церкву (служба священика дублювалася мовою жестів). Одночасно
з освітою діти отримували і основи знань з роботи на землі за передовою
шестипільною  системою.  До  теперішньої  вулиці  Чарівної  простягалися
чудові хуторські сади. В Євпаторії  у школи був власний санаторій.
До  речі,  в  1910  році  у  майже  40-тисячному  місті  діяло  всього  2  те-
лефонні апарати: у міського голови та в школі-хуторі. У 1910 році  тут
навчалося    145  хлопчиків  і  82  дівчинки.  Та  вже  наступного  року  навколо
школи-хутора  вибухнув  скандал.  “Доброзичливці”  звинуватили  міського
голову у привласненні благодійних внесків, він був арештований і 3 місяці
провів у тюрмі. Чесний і порядний Ф. Ф. Мовчановський відмовився від по-
сади. Тривале слідство встановило (1913 р.) відсутність складу злочину з
його боку. І хоча у Фелікса Францевича були неприємності і раніше (у 1905
році під час єврейських погромів не всі однозначно оцінили його дії під час
збройного протистояння маніфестантів і сил правопорядку), та події із
фактичним розгромом школи-хутора і перетворенням її в буденний заклад
для глухонімих заподіяли йому відчутної моральної шкоди.
Жителі Олександрівська любили і шанували “доброго генія” свого міс-
та Фелікса Мовчановського і болісно переживали все, що з ним сталося.
Два  роки  після  звільнення  Мовчановський  перебував  поза  межами  міста,
працював  у  Всеросійській  організації  Червоного  Хреста  і  Всеросійській
спілці  міст.  Наприкінці  1915  року  він  повертається  до  Олександрівська,
виставляє свою кандидатуру у міську думу і отримує підтримку мешкан-
ців. У жовтні 1916 року його вдруге обирають на посаду міського голови.
Та знову в життя втрутилася історія. Буремні події 1917 року внесли
свої корективи в буття країни і людей. Укотре змінили вони і долю Фелікса
Францевича.  За  даними  окремих  дослідників  (Н.  Кузьменко,  М.  Михайлов
та ін.) він служив в Червоній Армії (хоча був прихильником монархії з обме-
женими повноваженнями) і помер від тифу в Катеринославі 1921 року.
У  ході  підготовки  цієї  статті  випадково  вдалося  натрапити  на  ін-
формацію про сина Фелікса Францевича – Георгія Феліксовича Мовчанов-
ського. Народився він 1890 року в м. Олександрівську, закінчив юридичний
факультет  Харківського  університету,  воював  під  час  Першої  світової
війни, був учасником Білого руху на півдні Росії і разом з частинами До-
бровільної армії евакуювався з Криму до Парижа (1920 р.), певний період
проживав у Німеччині. З 1950 р. і до останку (1953 р.) мешкав із сім’єю у
Філадельфії (США).
У всіх небайдужих жителів Запоріжжя ще є деякий час (у 2021 році
виповниться 100 років від дня його смерті) для детальніших пошукових ро-
біт щодо життя одного з кращих міських голів – Ф. Ф. Мовчановського.
Запорожье  и  запорожцы  /  Н.  Кузьменко,  Н.  Михайлов.  –  Запорожье:
Тандем-У, 2005. – 334 с. – Из содерж.: Феликс Францевич Мовчановский.
– С. 60–65.
Карагодин А. Александровск – Запорожье: этапы городской власти. –
Запорожье, 2004. – 82 с. – Из содерж.: Харьковчанин Феликс Мовчановский
подарил Александровску “мэрский” особняк. – С. 75–77.
 ***
Калужский Ю. Градоначальники Запорожья // Суббота плюс. – 2004. –
1 янв. – С. 42.
Шевелев М. Прогрессивный взгляд...сквозь прорезь прицела : свидетель-
ствуют архив. документы // Индустр. Запорожье. – 1995. – 23 марта.
Морозюк В. Наша духовна спадщина // Рад. школа. – 1991. – № 6. – С.
31–35.
Морозюк  В.  Фелікс  Мовчановський  //  Запоріз.  правда.  –  1990.    –  17
жовт.
Морозюк В. Спалах блискавки // Комсомолець Запоріжжя. – 1990. – 25
серп. – С. 9–10.
Мовчановський  Георгій  Феліксович  [Електронний  ресурс]:  [веб-сайт].
– Електронні дані. – Режим доступу: http://www.tez-rus.net/VievGood40323/
html

Село Новобогданівка є центром Новобогданівської сільської ради. До її
складу входять села Новобогданівка (з населенням близько 3,5 тисячі чо-
ловік), Відродження (800 чоловік), Троїцьке (360 чоловік), Привільний (110
чоловік)  і  Першостепанівка,  де  знаходиться  всього  8  сільських  подвір’їв.
Всього ж сільрада нараховує 4800 жителів.
Найстарішим у сільраді є с. Троїцьке, якому більше 200 років. Засноване
воно було вихідцями з Полтавської та Чернігівської губерній та духобора-
ми в долині ріки Молочної. Цю місцину з родючими пасовиськами не обхо-
дили своєю увагою і давні  народи, про що свідчать розкопані 10 курганів,
в яких виявлено 89 поховань, і в тому числі поховання епохи бронзи (ІІІ–І
тисячоліття до нашої ери), скіфських та сарматських часів (ІV та II сто-
літь до н. е.), а також поховання кочівників (Х–ХІІ ст. н. е.).
У  1862  році  переселенці  з  Троїцького  заснували  с.  Новобогданівку  по
степовій дорозі з м. Оріхова до м. Мелітополя у 3-му стані Мелітополь-
ського повіту Таврійської губернії. Пізніше  тут також оселилися селяни
з Курської та Орловської губерній. За відомостями 1864 р Новобогданівка
–  казенне  село  біля  річки  Молочної.  Осель  –  35,  мешканців  –  350,  в  т.  ч.
чоловіків – 187, жінок – 163.  А за відомостями 1915 р. – селище Терпіннів-
ської волості Мелітопольського повіту: осель – 93, мешканців – 794, у т. ч.
чоловіків – 396, жінок – 398. 
Плодючі  землі  з  шаром  чорнозему  товщиною  більше  одного  метра,
Лозівсько-Севастопольська  гілка  залізниці,  що  у  70-х  роках  ХІХ  сто-
ліття пройшла саме повз село, а потім ще й прокладена Донецька гілка
залізниці,  сприяли  прискореному  розвитку  нового  населеного  пункту,  і
невдовзі він за кількістю населення увійшов до п’ятірки найбільших на
Мелітопольщині.
Під  час  Великої  Вітчизняної  війни  село  Новобогданівка  було  окупова-
не німецько-фашистськими загарбниками 5 жовтня 1941 р., визволене 26
жовтня 1943 р. У боях за визволення села загинуло 260 солдат і офіцерів
Радянської Армії. На їх братській могилі споруджено пам’ятник.
Особливий  розвиток  Новобогданівка  отримала  у  післявоєнні  часи.  З
року в рік колгосп “Авангард”, що існував тут, отримував стабільні ви-
сокі врожаї зернових культур. Були допоміжні підприємства – млин, олій-
ниця, консервний завод. Вагомі прибутки давав і нетельний комплекс, який
постачав  елітний  молодняк  корів  для  ферм  усього  району.  Це  дозволило
спільно  з  залізничниками  швидкими  темпами  вести  житлове  і  соціальне
будівництво.
На  жаль,  руйнівні  кучмівські  реформи    дуже  негативно    позначились
на  подальшому житті новобогданівців. Повністю було розвалено колгосп
“Авангард”, на базі якого нині функціонує цілий ряд товариств, фермер-
ських і одноосібних господарств. Знищено і нетельне господарство. В ре-
зультаті  невирішеними  лишилось  багато  соціальних  проблем,  і  в  першу
чергу – проблема підтоплення та газифікації.
Економіка села є багатофункціональною. А це накладає свій відбиток
і на діяльність сільської ради. Розвинена у селі і житлово-соціальна сфе-
ра.  Так,  на  балансі  сільради  перебувають  дитячий  садок,  середня  шко-
ла, дільнична лікарня, Будинок культури, дванадцять двоповерхових і два
п’ятиповерхових  житлових  будинків,  які  раніше  належали  Придніпров-
ській залізниці, і ще безліч дрібних об’єктів.
Новобогданівка розташована в 30 км від районного центру, на вигідно-
му залізничному перехресті з виходом на Крим, Москву, Одесу і Донецьк.
Завдяки  цьому  станція  Федорівка,  розташована  в  селі,  має  велике  стра-
тегічне та економічне значення і є однією з важливих на Придніпровській
залізниці. Тож і не дивно, що саме тут збудована нафтобаза, яка забезпе-
чує пальним два райони, а також філія Мелітопольського елеватора. Для
обслуговування автотраси Москва – Сімферополь у Новобогданівці діють
два філіали шляхових підприємств. У  свою чергу, вісім виробничих підроз-
ділів має і залізниця.
Значної шкоди завдала селу і минула техногенна катастрофа на арти-
лерійських складах. Але уряд не залишив сільчан наодинці з бідою, виділив-
ши кошти для ліквідації наслідків аварії.
Було відремонтовано пристанційні будівлі, школу та ін.
Административно-территориальное деление Мелитопольского района
Запорожской области на 1 января 2006 г. : справ. / сост. Н. В. Мохов. – Ме-
литополь, 2007. – С. 55,  76, 79.
Бойко  Я.  Заселение  Южной  Украины.  1860–1890  гг.  /  Бойко  Я.  В.  –
Черкассы : Сіяч, 1993. – С. 124.
Історія міст і сіл УРСР . Запорізька обл. – К., 1970. – С. 464.
Россія. Полное географическое описаніе нашего Отечества: настол. и
дорож. кн. Т. 14 : Новороссія и Крымъ / сост. Б. Г. Карпов и др. ; подъ ред.
В.  П.  Семенова-Тянъ-Шанскаго.  –  СПб.  :  Изд.  А.  Ф.  Девріена,  1910.  –  С.
628–629.
Постановленія Мелітопольскаго Уъезднаго Земскаго Собранія ХХХVІІІ
очередной сессіи, созыва 24–28 Сентября 1903 г. и чрезвычайной сессіи 29
Мая 1903 г. – Мелитополь : Типогр. Г. Лифшица, 1903. – С. 98, С. 130.
Селезньов В. В об’єктиві – село Новобогданівка  / В. Селезньов та ін.  //
Нов. день. – 2005. – 31 берез. ( № 49–52). – С. 8–9.
Сосницький Л. Прем’єр патоки не любить : [с. Новобогданівку відвідав
прем’єр В. Януко-вич] / Л. Сосницький // Запороз.  Січ. – 2004. – 4 верес. (№
166). – С. 1–2.
Крилов М. Коли і ким заснована Новобогданівка / М. Крилов  // Нов. день.
– 1994. – 23 квіт. (№ 63–64). – С. 8.
Сергач Є. Радість крокує Новобогданівкою / Є. Сергач // Серп і молот.
– 1967. – 24 берез. (№ 52). – С. 2.

Преслав – село, розташоване в гирлі річки Обіточної за 12 км від ра-
йонного  центру.  До  найближчої  залізничної  станції  Єлизаветівка  –  39
км. Місцевість, де розташований Преслав, була заселена ще в давні часи
(III–I тис. до н. е.). Наприкінці ХІІІ ст. на території  оселилися ногайці
– нащадки татар. Після Кримської війни 1853–1856 рр. значна частина
ногайців емігрувала до Туреччини. На місці покинутих ногайських аулів по-
селилися македонські болгари, які до того, втікаючи від турецького гно-
блення, проживали у Бессарабії. Болгари у 1862 році на місці ногайського
аулу Шекли і заснували с. Преслав, назвавши його на честь стародавньої
столиці Болгарії. За переписом 1886 року в селі, яке було центром прав-
ління болгар у Приазов`ї, налічувалося 267 дворів, проживало 1701 чоло-
вік. Це були торговці, ремісники, наймити. Переселенці культивували яру
пшеницю-арнаутку, озиму пшеницю, ячмінь, овочі. Головним для них було
землеробство  та  скотарство,  мали  велику  рогату  худобу,  овець,  коней,
почали  розводити  виноград.  У  1873–1874  навчальному  році  в  с.  Преслав
відкрито земське однокласне початкове училище, де навчалося 89 хлопчи-
ків і 14 дівчаток. Через два роки на його базі створюється два – чоловіче
і  жіноче  початкові  училища.  У  90-х  роках  XIX  ст.  в  селі  відкрилося  ще
земське однокласне училище. У  1875 році в Преславі, центрі управління
болгар у Таврії, відкрилося особливе вище училище для підготовки вчителів
болгарських початкових шкіл і писарів управ. Згодом його реорганізовано в
Преславську  учительську  семінарію, яка готувала народних учителів для
Бердянського, Мелітопольського та інших сусідніх повітів.  При семінарії
діяли підготовчий клас, зразкова школа для практичних занять семінарис-
тів, а з 1894 року – постійні курси садівництва, городництва, виноградар-
ства, шовківництва та бджільництва.                                        
Третина дворів села займалася народними промислами, славилися своїми
майстерними виробами ковалі, бондарі, стельмахи, чинбарі, кравці, шевці,
вишивальниці. Болгарське населення Преслава зберігало давні національні
обряди і звичаї. Збирачем усної народної творчості в селі був революціонер,
прогресивний діяч і вчитель О. В. Варбанський, який у 1910 році надрукував
у Ногайську збірку болгарських пісень.
З нагоди 50-річчя переселення болгар на російські землі (1912) в Пре-
слав приїжджали: імператор Росії Микола II, приват-доцент Петроград-
ського університету Н. С. Державін, болгарська інтелігенція та жителі
болгарських сіл.  
Напередодні Першої світової війни у селі мешкало до 4 тисяч чоловік.
Після Жовтневої революції 1917 року в Преславі було обрано волосну Раду
селянських та батрацьких депутатів, головою якої став К. І. Рупчєв. Після
важких років громадянської війни більша частина селянських господарств
зовсім занепала. Посуха 1921 року загубила майже весь урожай, почався
голод.  Волвиконком,  сільрада,  КНС    організували  в  селі  сільськогосподар-
ські кредитну і споживчу спілки, фонд допомоги голодуючим. У квітні 1922
року в Преславі створено партійний осередок, комсомольсько-молодіжний
клуб, при 2-х семирічних школах відкрилися бібліотеки. 1923 року преслав-
ська  комсомольська  організація  була  визнана  кращою  в  районі.  У  березні
1925 року Преслав увійшов до складу новоствореного Ногайського району.
На той час у селі налічувалося 556 дворів, де проживало 3477 мешканців. З
липня 1925 року Преслав увійшов до Романівського (Коларівського) району.
Весною 1932 року на основі дрібних артілей було створено дві великі – ім.
Леніна та ім. Комінтерну, того ж року в селі організовано невелику рибо-
ловецьку артіль “Голос рибака”. У 1934 році селяни почали сіяти бавовну,
розширили площі під сади і виноградники, завели пасіку. Поліпшувався до-
бробут, зростав культурний рівень трудящих. Центром культурно-масової
роботи серед трудящих став споруджений в 1927–1928 роках комсомоль-
цями та молоддю  двоповерховий Будинок культури. При ньому працювали
драматичний, музичний, хоровий та інші гуртки художньої самодіяльнос-
ті.  Колгоспники  користувалися  послугами  місцевої  бібліотеки.  У  квітні
1936 року в селі відкрито Будинок піонерів, а на березі моря – піонерський
табір. В Преславі діяв фельдшерський, а 1938 року – медичний пункт з ліка-
рем. До 1937 року в селі працював болгарський педагогічний технікум, який
мав заочне відділення. У 1937–1938 навчальному році на його базі та семи-
річки створено середню школу, діяв сільськогосподарський технікум, який
мав денне і вечірне відділення (у 1936 році перевели до м. Ногайська).                                               
Нелегкі  часи  для  преславців,  як  і  для  інших  жителів  болгарського  на-
ціонального району, настали в кінці 30-х років XX століття. За сфабри-
кованими  звинуваченнями  були  заарештовані  і  засуджені  викладачі  Пре-
славського   болгарського   педагогічного   технікуму,   радянські   партійні,
комсомольські працівники. У 1937–1938 роки по району пройшла хвиля ре-
пресій, пов`язаних з так званою  “Коларівською справою”. Пам`ятний знак
на честь жертв політичних репресій встановлено у 1990 році на місцевому
цвинтарі на кошти мешканців села.
4 жовтня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували Пре-
слав. Вони встановили режим терору і насильства. Місцеві жителі розпо-
чали активну боротьбу з фашистами. Була створена підпільна організа-
ція, до якої  увійшли: вчителька В. С. Машкова, бухгалтер П. Т. Савченко,
колгоспники О. І. Панасюк, сестри Г. Г. та М. Г. Терехови, Л. М. Машньова
та інші. Вони розповсюджували антифашистські листівки, збирали одяг
і  пересилали  його  до  Бердянська  для  радянських  військовополонених,  зна-
ходили  для  них  документи,  допомагали  втікати  з  полону.  Штабом  під-
пільників була квартира В. С. Машкової. Фашисти натрапили на слід під-
пільників, заарештували їх і кинули до бердянської в`язниці. Після допитів
всіх  розстріляли  в  Мерликовій  балці.  За  час  окупації  Преслава  гітлерівці
насильно відправили на каторгу 302 жителів села, розстріляли 157 дітей,
які  виховувалися  в  Преславському  дитячому  будинку,  зруйнували  Будинок
культури,  школу,  амбулаторію,  багато  житлових  будівель.  Матеріальні
збитки,  заподіяні  селу,  перевищили  107  млн  карбованців.  18  вересня  1943
року 130-а стрілецька дивізія під командуванням полковника К. В. Сичова
визволила Преслав. У боротьбі за перемогу над фашистами брало участь
156 жителів села, 108 з них загинули на фронті. Після визволення Преслава
в селі не залишилося ані тракторів, ані автомашин, доводилося обробляти
землю лопатами і сапками, сіяти і збирати врожай вручну. Засіяли 40 %
посівної площі. За самовіддану працю 11 хліборобів – жінки та діти, були
нагородженні  медалями  “За  доблесну  працю  в  роки  Великої  Вітчизняної
війни”. У червні 1950 року колгоспи об`єдналися в артіль ім. Комінтерна.
До  її  складу  ввійшли  4  дільничі  бригади,  2  овочеві,  кормодобувна,  садо-
ва  і  будівельна.  Особливого  розвитку  набуло  господарство  в  60-70  роки,
коли  колгосп  очолив  К.  Г.  Полукчі.  Основним  виробничим  напрямком  пре-
славської артілі стало зернове господарство та молочне тваринництво.
Більше  половини  орної  землі  займали  посіви  озимої  пшениці,  соняшнику.
Поряд з поліпшенням кормової бази впроваджувалася в широких масшта-
бах механізація трудомістких робіт на фермах. Зміцнення економіки ар-
тілі забезпечило зростання прибутків. У 1965 році вони становили 1,2 млн
карбованців. Праця багатьох колгоспників Преслава відзначена урядовими
нагородами, серед них К. Г. Полукчі, І. М. Мільчєв (нагороджені орденом
Трудового Червоного Прапора). Зусиллями колгоспників та шефів бердян-
ського заводу “Азовкабель” на околиці Преслава виросло тваринницьке міс-
течко, сполучене з  селом  бетонованими  доріжками.  Змінився і зовнішній
вигляд Преслава: з`явилися новий Будинок культури, чудовий парк, фонтан,
стадіон, двоповерхові будинки правління колгоспу і сільради, корпуси шко-
ли, крамниці, поштове відділення, аптека, лікарня на 50 ліжок, відкрито
сільський краєзнавчий музей, який став одним з найкращих у районі. В селі
працює школа-інтернат, діє психоневрологічний інтернат обласного під-
порядкування. У 2000 році була відкрита церква.                                                                           
Уродженцями Преслава були: видатний радянський філолог та історик-
славіст М. С. Державін (1877–1953), дійсний член Академії наук СРСР, по-
чесний член АН БРСР і Болгарської академії наук, Д. Ф. Марков – доктор
філологічних наук, професор,  М. Ф. Фуклєв (1905–1942), один з перших ком-
сомольців села, був відповідальним секретарем болгарської газети “Серп і
Чук”,  членом Спілки письменників України з 1934 року.
Жителі Преслава зберігають національні болгарські традиції, які най-
більше проявляються в їхньому побуті, особливе місце відводиться болгар-
ським пісням і танцям.        
Князьков Ю. Запорізька область : іст.-геогр. і топонім. словник. Вип. 3 :
(Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю.
П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького, Ін-т укр. археографії
та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Запоріз. від-ня. –
Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Преслав. – С. 207.
Митков В. Голгофа болгар Таврии : анатомия репрессий (1920-е – 1940-
е годы) / В. В. Митков ; Василий Митков ; Ассоциация болгар Украины, За-
порож. обл. о-во болгар. культуры, Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого.
– Запорожье : Тандем-У, 2009. – 244 с. : ил. – Из содерж. : [с. Преслав]. – С.
60, 111, 200–216.
Митков  В.  Болгары  на  Запорожской  земле  :  страницы  истории  и
культуры / В. В. Митков. – Запорожье : Тандем-У, 2007. – 176 с. : ил. – Из
содерж. : [с. Преслав]. – С. 36, 40, 48, 49, 51, 55, 56, 59, 64, 65, 78-80, 81, 91,
94, 99, 100–103, 104, 105, 123, 128, 130.
Приморск: годы и судьбы. Книга 2. Автограф поколений / авт. проекта
В. Папу. – Запорожье: РА-XXI, 2007. – 432с. : фото. – Из содерж. : Пре-
славский сельский совет. – С. 383–387.
Прочуло се село Преславо : [песня] // Изотов В. Н. Болгарский фольклор
в Северном Приазовье. – Запорожье, 2005. – С. 22.
Българска Бєсарабия: (страници от историята на българите в Бесара-
бия и Приазовието). Випуск втори. – Болград, 2003. – 153 с. 
Пачев  С.  Роль  Преславской  учительской  семинарии  в  духовной  жизни
приазовских болгар // Народи Південної України : історія та культура. –
Запоріжжя, 1997. – С.  3-4.
Книга Пам`яті України : Запорізька область. Т. 9 : Приазовский район;
Приморский район / голов. редкол. : І. О. Герасимов (керів.) та ін. – Дніпро-
петровськ : Січ, 1995. – 588 с. – Із змісту : [с. Преслав]. – С. 372, 380, 395,
396, 397, 400, 411, 413, 414, 415, 416, 417, 419, 427, 432, 436, 447, 451.
Болгарське населення Півдня України : дослідження і документи. Вип.1.
–  Запоріжжя : [б. в.], 1993. – 139 с. – Із змісту : [с. Преслав]. – С 26.
История городов и сел УССР. Запорожская область. – К. : Глав. ред.
УСЭ, 1981. – С. 604–610.
Фоменко В. Материалы к истории переселения бессарабских колонис-
тов в Приазовье в 1861–1863 гг. / В. Г. Фоменко; Виктор Фоменко. – Запо-
рожье : [б. и.], 1961. – 30 с. – [Машинописно]. – Из содерж. : Преслав. – С.
4, 18, 27.
Статистическій  справочник  Таврической  губерніи.  Ч.  І  :  Статисти-
ческій очерк Таврической губерніи. Ч. ІІ :  Список населенных  пунктов  по
уездам…Вып. 1 : Бердянскій уезд. Вып. 3 : Мелитопольскій уезд / сост. Ф.
Н. Андріевскій; под ред. М. Е. Бененсона ; Стат. бюро Таврич. губерн. зем-
ства. – Симферополь : тип. Таврич. губерн. земства, 1915. – С. 22.
Таврическая  епархія  :  Гермогена,  епископа  Псковскаго  и  Порховскаго,
бывшаго Таврическаго и Симферольскаго. – Псков : тип. губерн. правленія,
1887. – С. 197.
Волости и важнейшія селенія Европейской Россіи : по данным обсле-
дованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства
Внутренних Дел, по порученію Статистическаго Совета. Вып. УІІІ : Гу-
берніи Новороссійской группы. – СПб. : [б. и.], 1886. – С. 55.
Статистико-хронологико-историческое  описаніе  Таврической  епархіи
: общ. и частн. обзор / сост. кафедрал. протоіереем М. Родіоновым. – Сим-
ферополь : [б. и.], 1872. –  С. 183.
Золотой Преслав // Примор. степь. – 2005. – 16 дек.
Пачев  С.  Преславська  учительська  семінарія  //  Нов.  день.  –  1996.  –             
3 верес. – С. 2.
Державин Н. С. Болгарскія колонія в Россіи (Тавричєская, Хєрсонская
и  Бєсарабская  гуєбрніи)  :  [матеріалы  по  славянской  єтнографіи]  /  Н.  С.
Дєржавин. – София : Мартилен, [1914?]. – 304 с. : ил.
Митков  В.  Болгары  на  Запорожской  земле  :  страницы  истории  и
культуры / В. В. Митков. – Запорожье : Тандем-У, 2007. – 176 с. : ил. – Из
содерж. : [Н. С. Державин]. – С. 56–57.

Неподалік від автостради Запоріжжя – Бердянськ розкинулося серед
полів село Коларівка. Розташоване воно на берегах річки Лозоватка, в 23
км від райцентра – міста Приморська, в 7 км від залізничної станції “Єли-
заветівка”.
З рослинністю на берегах річки пов`язана і назва ногайського аулу Туга-
ли, що в перекладі означає “борове, лісове”. Старовинна тюркська назва
відповідає сучасному стану околиці села, неподалік від якого знаходиться
місцевий заказник – водосховище з лісонасадженнями по берегах.
Болгарська колонія на місці покинутого ногайського аулу спочатку  зва-
лася Романівкою (є припущення що цю назву село отримало на честь ди-
настії Романових). Болгари ж називали це село Горно (Верхнє), а населений
пункт, що розташувався нижче за течією Лозоватки, Долно (Нижнє) село
– сучасна В`ячеславка. Засновниками були болгарські колоністи з Південної
Бесарабії – вихідці з села Котел Бургазького повіту. Вони оселилися в ста-
рих будинках, які залишили ногайські татари. Кожна родина переселенців
отримала до 60 десятин землі. У 1871 році Романівка була реформована в
село державних поселенців.
У 1926 році організувався ТОЗ “Напред” (“Вперед”). У серпні цього ж
року мешканці с. Романівка прийняли рішення перейменувати село на честь
знаного діяча болгарського та міжнародного робітничого руху В. П. Кола-
рова (1877–1950), який 1925 року відвідував село. Вдруге Василь Коларов
перебував в Коларівці у вересні 1935 року на святкуванні 10-річчя Коларів-
ського району.
21  травня  1936  року  в  селі  стартував  Всесоюзний  спортивний  вело-
перегон Коларівка – Хабаровськ на честь прийняття Конституції СРСР.
Фінішували 24 вересня, через 96 днів. Спідометри показували 9764 км. За
участь в цих перегонах коларівці Ф. Чернєв, Д. Бойко та С. Бойко, М. Попов 
були нагороджені орденами “Знак Пошани”.
З 1925 до 1939 року село було центром Коларівського болгарського на-
ціонального району.
Важкі  часи  пережили  коларівці:  розкуркулювання,  відселення,  голодо-
мор 1932–1933 рр., репресії 1936–1938 рр. (понад п`ятсот коларівців без-
слідно зникли за брамами в`язниць і таборів, на вічній мерзлоті, у тайзі, в
золотих копальнях).
За  часів  Великої  Вітчизняної  війни  німецькі  окупанти  зруйнували  та
спалили  2  школи,  електростанцію,  2  вітряки,  лікарню,  ветлікарню,  клуб,
МТС, аптеку, всі будови колгоспу та 18 будинків мешканців села. Відсту-
паючи, німці угнали колгоспну худобу та зіпсували інвентар. Довелося все
це відновлювати.
Колгосп ім. Коларова – найбільша організація на території Коларівської
сільради, спеціалізувався на відгодівлі великої рогатої худоби. У 1974 році
він  –  учасник  ВДНГ  СРСР,  був  нагороджений  Почесною  грамотою,  а  37
передовиків господарства – орденами та медалями.
Ще одне велике підприємство – завод залізобетонних конструкцій, який
також розташовувався на території Коларівської сільради, щорічно ви-
пускав 15000 куб. м виробів.
Дочірнє    підприємство    Приморської    міжколгоспної        дорожньо-
будівельної організації – гранітний кар`єр – в 1979 році став самостійним
підприємством із виробництва каменя, щебеню, залізобетонних виробів та
асфальтобетону.
Коларівську дільничну лікарню розпочали  будувати в 1939 році. Амбула-
торія, стаціонар на 50 ліжок – все це було зруйновано в роки війни; 1953–
1960 рр. коларівці спільними зусиллями відновили будівлю лікарні.
Коларівська середня школа почала функціонувати ще в 20-ті рр. У роки
війни також була зруйнована. Діти навчалися в приміщенні, пристосовано-
му до навчального процесу. У 60-ті рр.  відновили школу, спортзал, їдальню,
завершили будівництво мехмайстерні, млина, побудували дитячий садочок,
Будинок культури, бібліотеку, вузол зв`язку. 
25 червня 1999 році в с. Коларівка було відкрито пам`ятник болгарам
України – жертвам сталінських репресій.
Князьков Ю. Запорізька область : іст.-геогр. і топонім. словник. Вип. 3
: (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) /
Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького, Ін-т укр. архео-
графії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Запоріз.
від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Коларівка. – С.
195.
Супруненко В. Имя на карте : геогр. названия Запорож. края. – Запоро-
жье : Артишок, 2008. – 227 с. : ил. – Из содерж. : Коларовка. – С. 112.
Митков  В.  Болгары  на  Запорожской  земле  :  страницы  истории  и
культуры / В. В. Митков. – Запорожье : Тандем-У, 2007. – 176 с. : ил. – Из
содерж. : [с. Романовка (Коларовка)]. – С. 35, 40, 67, 72, 73, 74, 81, 88, 90,
100-103,  105;  [Памятник  болгарам  –  жертвам  сталин.  репрессий].  –  С.
100, 87-88 (фото).
Приморск : годы и судьбы. Кн.2 : Автограф поколений / авт. проекта В.
В. Папу. – Запорожье : РА-ХХI, 2007. – 432 с. : фото. – Из содерж. : Кли-
менко Н. Коларовский сельский совет / Н. Н. Клименко, Р. П. Мельникова, В.
Ф. Шевчук. – С. 329-338.
Българска Бєсарабия: (страници от историята на българите в Бесара-
бия и Приазовието). Випуск втори. – Болград, 2003. – 153 с.
Державна етнонаціональна  політика : правовий та культурологічний
аспекти  в  умовах  Півдня  України  :  зб.  наук.  праць  Всеукр.  наук.-практ.
конф. (4–5 жовт. 2001 р., м. Запоріжжя). – Запоріжжя – Сімферополь :
Облдержадміністрація ; Доля, 2001. – 164 с. – Із змісту : Савченко О. Бол-
гарські національні райони на Півдні України в 20-30-ті роки ХХ ст. : [в т.
ч. Коларівський] / О. І. Савченко. – С. 76–77.
Книга  скорботи  України.  Запорізька  область  /  голов.  ред.  кол.  ;  І.  О.
Герасимов (керів.) та ін.; обл. ред. кол.: А. В. Казачук (керів.) та ін. – За-
поріжжя : Запоріжжя, 2000. – 504 с. – Із змісту : Коларівська сільська
рада. – С. 433.
Книга пам`яті України : Запорізька область. Т. 9 : Приазовський район;
Приморський район / голов. ред. кол. : І. О. Герасимов (керів.) та ін. – Дні-
пропетровськ : Січ, 1995. – 588 с. – Із змісту : [с. Коларівка]. – С. 374, 386,
387, 393, 401, 427, 428, 431, 445, 447, 452, 469, 486, 489, 499.
Михайлюта  О.  Секретний  ешелон  :  повісті,  оповідання.  –  К.  :  Укр.
письменник – Вир, 1995. – 300 с. – Із змісту : Михайлюта О. Затемнення
Коларівки : Худож.-докум. повість. – С. 80–121.
Болгарське населення Півдня України : дослідження і документи. Вип. 1.
–  Запоріжжя : [б. в.], 1993. – 139 с. – Із змісту : Лопатанов В. Из истории
села Коларовка / В. И. Лопатанов. – С. 103–106.
История городов и сел УССР. Запорожская область. – К. : Глав. ред.
УСЭ, 1981. – С. 614.
Фоменко В. Материалы к истории переселения бессарабских колонистов
в Приазовье в 1861–1863 гг. / В. Г. Фоменко; Виктор Фоменко. – Запорожье :
[б. и.], 1961. – 30 с. – [Машинописно]. – Из содерж. : Коларовка. – С. 18, 24.
Статистическій  справочник  Таврической  губерніи.  Ч.  І  :  Статисти-
ческій очерк Таврической губерніи. Ч. ІІ :  Список населенных  пунктов  по
уездам…Вып. 1 : Бердянскій уезд. Вып. 3 : Мелитопольскій уезд / сост. Ф.
Н. Андріевскій; под ред. М. Е. Бененсона ; Стат. бюро Таврич. губерн. зем-
ства. – Симферополь : тип. Таврич. губерн. земства, 1915. – С. 22.
Россія. Полное географическое описаніе нашего Отечества: настол. и
дорож.  кн.    /  сост.  Б.  Г.  Карпов  и  др.  ;  подъ  ред.  В.  П.  Семенова-Тянъ-
Шанскаго. – СПб., 1910. – Т. 14 : Новороссія и Крымъ - С. 621.
Таврическая  епархія  :  Гермогена,  епископа  Псковскаго  и  Порховскаго,
бывшаго Таврическаго и Симферольскаго. – Псков : тип. губерн. правленія,
1887. – С. 194.
Волости и важнейшія селенія Европейской Россіи : по данным обсле-
дованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства
Внутренних Дел, по порученію Статистическаго Совета. Вып. УІІІ : Гу-
берніи Новороссійской группы. – СПб. : [б. и.], 1886. – С. 55.
Статистико-хронологико-историческое  описаніе  Таврической  епархіи
: общ. и частн. обзор / сост. кафедрал. протоіереем М. Родіоновым. – Сим-
ферополь : [б. и.], 1872. – С. 186–187.
Багнюк А. Чорна справа Бєлова : 1–2 листоп. 1938 р. за вироком “суду
трійці” було розстріляно 235 мешканців Коларів. р-ну / А. Багнюк  // Укра-
їна молода. – 2004. – 2 листоп.
Шеставин А. Был в области такой район – Коларовский / А. Шеставин
// Мелитоп. ведомости. – 1999. – 16 нояб. – С. 3.
Солонський А. П`ятеро з маршруту мужності : [велопробіг Коларівка –
Хабаровськ, 1936 р.: бесіда з учасниками заходу та фотознімки І. Г. Носова
та Ф. І. Чернєва] / А. Солонський  // Запоріз. правда. – 1967. – 11 трав.   
Видатні уродженці Коларівки
Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов (текст); А. Анто-
нов, В. Биченко, О. Бурбовский и др. (фото). – Запорожье : Тандем-У, 2005.
– 334 с. : 475 ил. – Из содерж. : Почетные граждане города Запорожья :
[в т. ч. Г. С. Дымов (1930–1989), бригадир комплексной бригады каменщи-
ков треста “Запорожгражданстрой”, Герой Соц. Труда, засл. строитель
УССР]. – С. 302.
Анатолій  Голдобін.  –  Дніпропетровськ  :  Січ,  2002.  –  774  с.  –  Із  змісту  :
Димов Георгій Степанович. – С. 563–564.
Шершель Л. Мистецтво Георгія Димова / Л. Шершель // Запоріз. прав-
да. – 1983. – 11 жовт.
Сушко Ю. Прочная кладка / Ю. Сушко // Индустр. Запорожье. – 1979.
– 12 авг.
Дригайло  В.  Широкі  вікна  /  В.  Дригайло  //  Літ.  Україна.  –  1979.  –  23
жовт.
Чернявська Є. Поверхи Георгія Димова / Є. Чернявська // Запоріз. прав-
да. – 1976. – 27 січ.
Ботнер  Ю.  Новогодний  праздник  в  бригаде  Героя  /  Ю.  Ботнер  //  Ин-
дустр. Запорожье. – 1974. – 27 окт.
Митков В. Голгофа болгар Таврии : анатомия репрессий (1920-е – 1940-
е годы) / В. В. Митков ; Василий Митков ; Ассоциация болгар. Украины,
Запорож. обл. о-во болгар. культуры, Запорож. науч. о-во им. Я. Новицко-
го. – Запорожье : Тандем-У, 2009. – 244 с. : ил. – Из содерж. : [Цвятков С.
В.]. – С. 103–107.
Реабілітовані історією. Запорізька область. Кн.1 / гол. ред. кол.: Тронь-
ко П. Т. (гол.) та ін.; обл. ред. кол. : Стрюк А. І. (гол.) та ін. – Запоріжжя
: Дніпров. металлург, 2004. – 584 с. – Із змісту : Мельник Л. Він був справ-
жнім організатором (Цвятков Степан Васильович [(1905-1937), секретар
Коларів. райкому партії]) / Л. Л. Мельник, Е. Д. Осипенко. – С. 220–224.

Барон Микола Олександрович Корф (1834–1883) по праву займає почес-
не місце в історії вітчизняної педагогіки і нашого краю як один із творців
земської  народної  школи.  Микола  Олександрович  працював  головою  пові-
тової училищної ради в м. Олександрівську (тепер – Запоріжжя). Він був
реформатором тодішньої школи для народу, заснував в Олександрівсько-
му повіті експериментальні народні земські школи, які за досить корот-
кий час поширилися в Україні і стали офіційно визнаною ланкою народної
освіти Російської імперії.  Такі школи свого часу називали “корфівськими
тризимками”, бо заняття починалися пізно восени, в кінці жовтня – у лис-
топаді, а закінчувалися на початку травня, що було пов`язано з польовими
роботами, у яких діти брали участь. Відвідували заняття в школі майже
всі діти села, хоч і нерегулярно, бо заважали часті епідемії, відсутність чо-
біт. Корф започаткував однокласні земські школи з трирічним навчанням,
розробив методику ведення уроку при одночасній роботі одного вчителя з
трьома класами. У таких закладах викладали Закон Божий, письмо, ариф-
метику, читання. Затвердженої урядом навчальної програми не існувало,
тому багато вчителів давали учням на власний розсуд відомості з історії,
географії, природознавства, співів, малювання. Микола Олександрович від-
стоював  обов`язковість  початкової  освіти  українською  мовою,  сам  роз-
робив посібник для читання у школі і вдома “Наш друг”.           
Питання  про  увічнення  пам`яті  видатного  педагога-новатора,  публі-
циста, благодійника, громадського діяча шляхом спорудження школи імені
М. О. Корфа  виникло невдовзі після його смерті. Діяльність М. О. Корфа
в  нашому  краї  була  настільки  вражаючою,  що  Олександрівське  земство
вирішило побудувати її за власні кошти. Чому увага земців у питанні про
місце спорудження школи була віддана с. Федорівці?  
Микола Олександрович на свої кошти відкрив земську двокласну школу
в с. Федорівці (нині Чубарівка Пологівського району). На її базі в 1916 році
створено гімназію. Відомо, що соціал-демократичний гурток Федорівської
школи носив ім`я Корфа. У 20-ті роки ХХ ст. з фронтону школи (гімназії)
зубилом зрубували “вдячні” нащадки ім`я М. О. Корфа, бо дуже не гармо-
нувало “новітнім неофітам від комунізму” його класове походження – ба-
рон.
До речі, М. О. Корф був серед перших у Росії, хто почав вивчати чи-
тацькі інтереси народу, а його “Каталог народної бібліотеки” (1883) став
основою для народних бібліотек-читалень, які відкривали земства.
У січні 1921 року на базі гімназії відкрито педагогічну школу. Пізніше
тут розміщувався сільськогосподарський технікум, перший  випуск якого
відбувся в 1931 році. У 1956 році в стінах колишньої “корфівської” школи
розмістилося сільськогосподарське професійно-технічне училище № 58.
Материалы о работе земской школы имени Корфа : Доносы уряднику
//  ЦГИА  УССР.  ф.  313,  оп.  2,  д.  630,  л.  4,  5,  8,  9,  13,  14,  17–19,  110–112,
114–116, 233–234, 237–240, 250, 256. – [фотокопия].
Журналы Александровского уездного земского собрания ХХХХIV-й оче-
редной сессии 1909 года и чрезвычайных собраний 25 января и 9 сентября
1909 г. с приложениями. – Александровск: Типография Б. Я. Штерна, 1910.
– 606+48+ХII с. – Из содерж.: Об образовании запасного капитала школы
имени барона Корфа. – С. 20; О преподавании садоводства в Корфовской
школе. – С. 39–41.
Кушніренко І. Барон Микола Олександрович Корф. Одержимий з про-
вінції  :  сторінки  із  книги  життя  /  І.  К.  Кушніренко,  В.  І.  Жилінський.  –
Запоріжжя : Дніпров. металлург, 2010. – 224 с. : іл. – Із змісту : [в т. ч. про
школу ім. М. О. Корфа в с. Чубарівці (Федорівці) Пологів. р-ну]. – С. 87–88.
Морозюк В. Надщербна доля / В. К. Морозюк, Володимир Морозюк. –
Івано-Франківськ : Типовіт, 2003. – 256 с. – Із змісту: Корфівська школа.
– С. 166–177.
Карагодин А. История Запорожского края (1770–1917) / А. И. Караго-
дин. – Запорожье : ЗГУ, 1998. – 285 с. – Из содерж. : Школа имени Корфа.
– С. 220–221.
Бондар Л. Корфівська тризимка // Пед. газ. – 2004. – № 7.
Пуха И. Земские школы // Индустр. Запорожье. – 1992. – 16 июня.
Пуха  І.  Тут  слухали  Артема,  тут  вчився  Чубар  //  Комсомолець  Запо-
ріжжя. – 1973. – 22 трав.            

правління колгоспу ім. Калініна 1964 року побудоване нове село з новою сис-
темою забудови, яке й отримало назву Червоноармійське.
На  фронтах  Великої  Вітчизняної  війни  1941–1945  років  із  фашист-
ськими загарбниками загинуло 203 мешканці села. На їх честь та на честь
воїнів-визволителів, полеглих у жовтні 1943 року, в центрі села встановле-
но пам’ятник (1972 р.).  Багато учасників бойових дій Великої Вітчизняної
війни, мешканців села, нагороджено орденами і медалями. Серед них – по-
вний кавалер ордену Слави  Іван Григорович Бессонов.
Після війни колгосп ім. Калініна швидкими темпами відновлювався. Вже
у 1970-х роках він мав зрошуване пальметне садівництво на площі 98 га,
високотоварне овочівництво. У господарстві були млин, пилорама, кілька
штучних  водойм  із  загальною  площею  водяного  дзеркала  42  га.  Водойми
використовували для розведення риби. Розвивалося тваринництво, вирощу-
вання зернових, кормових та технічних культур.
У селі розташовувався цех районного міжгосподарчого підприємства
продуктів птахівництва із власним холодильником ємністю у 770 т.
78 передовиків виробництва за час існування колгоспу нагороджені ор-
денами та медалями СРСР.
Сьогодні у селі Червоноармійське діє загальноосвітня школа І–ІІІ сту-
пенів, будинок культури, музей села на громадських засадах, фельдшерсько-
акушерський пункт, відділення зв’язку, кілька магазинів та кафе.
Пам`ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 3 : (Приазов.,
Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). – Запоріжжя, 2001. – 146 с. : іл. – Із зміс-
ту  :  Пам`ятки  археології  [Червоноармійське,  центр  сільради].  –  С.  126;
Пам`ятки історії : [Червоноармійське, центр сільради]. – C. 143.
Червоноармейское // История городов и сел Украинской ССР. Запорож-
ская область. – К., 1981. – С. 144.
Каплун В. Молодіє наше село : [про хліборобів колгоспу ім. Калініна (с.
Червоноармійське Якимів. р-ну)] / В. М. Каплун, А. М. Жарков. – К. : Уро-
жай, 1972. – 138 с.
Арестенко  Г.  Червоноармійське  /  Г.  П.  Арестенко  //  Акимов.  вестн.  –
2010. – 1–7 июля (№ 26). – С. 5; 8–14 июля (№ 27). – С.5; 15-21 июля (№ 28).
– С. 5; 22–28 июля (№ 29). – С. 5.
Бойко Е. Забота на деле / Е. Бойко // Индустр. Запорожье. – 1987. – 6
июня.
Арестенко Д. Трудолюбством багате село / Д. Арестенко // Слово тру-
дівника. – 1985. – 7 жовт.
Гапонов М. Соціальний портрет села Червоноармійське / М. Гапонов //
Запоріз. правда. – 1977. – 22 лют.
Заячківська І. Село справді молодіє / І. Заячківська // Слово трудівника.
– 1975. – 18 берез.
Жарков  А.  Остаюсь  с  тобой,  Червоноармейское  :  рассказ  о  том,  как
хутор № 16 обрел имя, лицо и место на карте / А. Жарков, В. Владимиров
// Комс. знамя. – 1972. – 14 июня.
Ципіс  Б.  Остання  позначка  :  [про  план  забудови  с.  Червоноармійське
Якимів. р-ну] / Б. Ципіс // Хлібороб України. – 1972. – № 2. – С. 36.

Вадим Юлійович Лялецький народився в м. Сарни в 1912 році. Дитин-
ство та юність пройшло у м. Бердянську, куди його батьки переселилися
в 1914 році. Після закінчення технікуму майбутній художник працював на
Першотравневому заводі, а весь вільний час займався в образотворчій сту-
дії під керівництвом Я. С. Хаста.
У  1939  році  Вадим  Юлійович  вступає  до  Всеросійської  академії  мис-
тецтв (Ленінград) на архітектурний факультет, навчання, на жаль, пере-
риває Велика Вітчизняна війна. Доля розпорядилася так, що він перебував в
евакуації у м. Фрунзе до 1945 року, трудився на своєму рідному заводі.
В. Ю. Лялецький був різносторонньо обдарованою людиною, працював
у різних техніках – акварель, темпера, масло, сангина.
У 30-х роках минулого століття він випробовує свої сили в скульптурі
і у співавторстві з Г. Г. Михайловим створює бюст Поліни Осипенко, про-
славленої льотчиці, нашої землячки.
Роботи митця передвоєнного періоду і часу навчання в Академії мис-
тецтв не збереглися.
Полотна, створені художником в період перебування в м. Фрунзе (етю-
ди, композиції), свідчать про поступовий ріст майстра.
Особливо  показова  у  цьому  плані  картина  „Бесіда  про  мистецтво”
(1950–1960).
У 1962 році В. Лялецький повертається до Бердянська і вже наступно-
го року очолює образотворчу студію Будинку культури ім. Калініна, в якій
багато років тому опанував ази мистецтва.
Тема праці – головна в творчості художника. Робітники заводів, фа-
брик, будівельних майданчиків стають героями його робіт. Лялецьким ви-
конана галерея портретів передовиків Бердянського дослідного нафтомас-
лозаводу, Першотравневого заводу, риболовецьких артілей.
Художник створив ряд картин-триптихів, серед яких особливо виділя-
ється триптих „Азовська сюїта”, присвячений важкій праці азовських ри-
балок. Взагалі розробка тематики моря, пейзажів Азовського узбережжя
цікавила художника завжди.
Роботи неодноразово експонувались на щорічних художніх виставках в
м. Бердянську, Запоріжжі, Києві.
Вадим Юлійович прожив довге і нелегке життя і головним його сенсом
завжди була самовіддана творчість.
В. Ю. Лялецький залишив помітний слід в образотворчому мистецтві
Бердянська. Він ініціював міські виставки, його картини можна зустріти
у приватних колекціях, музеях, інших закладах культури, на Першотравне-
вому заводі, в морському порту, в міській друкарні.
Останні роки життя художник провів у Будинку ветеранів. Помер В.
Ю. Лялецький 21 березня 2007 року в м. Бердянську.
Как  закалялась  молодость  :  каталог  персонал.  выставки  самодеят.  ху-
дожника В. Ю. Лялецкого. – Запорожье : Облполиграфиздат, 1989. – [10 с.].
Вадим Юльевич Лялецкий: каталог персонал. выставки самодеят. ху-
дожника,  посвящен.  65-летию  со  дня  рождения  и  40-летию  творч.  дея-
тельности  /  Обл.  Дом  худож.  самодеятельности  профсоюзов.  –  Запоро-
жье : [б. и.], 1977. – 8 с.
Затьора Ю. “Таким остался учитель в моей памяти…” / Ю. Затьора //
Бердянск деловой. – 2007. – 12 апр.(№ 27).
Уфар В. Художник сугубо и глубоко бердянский / В. Уфар // Азов. вестн.
– 2004. – 3 июня. – С. 3.
Кутасевич Г. Слово о Вадиме Лялецком / Г. Кутасевич // Азов. вестн. –
2002. – 24 мая. – С. 3.
Рыжина  В.  Художник  меняет  местожительство,  но  творчеством
остается с Бердянском  / В. Рыжина // Свобода выбора. – 2001. – 4 окт.
– С. 7.

Запорізька художня профшкола (останні два роки працювала в м. Орі-
хові)  відкрита  в  перші  роки  радянської  влади  за  ініціативи  художника-
професіонала  Вадима  Миколайовича  Невського.  Учасник  громадянської
війни,  він  прийшов  прямо  з  фронту,  в  шинелі,  за  час  революційних  пере-
творень захоплений ідеєю організації першої в історії м. Олександрівська
художньої школи.
Невський став її першим директором. Він зумів залучити молодь до на-
вчання в сфері образотворчого мистецтва. Підшукав для викладацької ро-
боти спеціалістів: художників Миколу Поліщука, Ольгу Крюкову, Серафиму
Кочергіну; скульптора Чемкетті, кераміста Максима Куліченка та вчите-
лів загальноосвітніх предметів. Активно доводив необхідність художнього
навчального закладу для Олександрівська і через Спілку працівників освіти
добився приміщення – в стінах колишнього технічного училища (зараз нале-
жить Національному технічному університету). Школа була забезпечена
інвентарем і колекцією гіпсових знімків з античних скульптур, альбомами
репродукцій і бібліотекою. У 1923 р.  Невський переїхав до Харкова, і хоча
Вадим Миколайович працював у школі, учням запам’ятався його романтич-
ний, піднесений образ, він зумів прищепити їм ентузіазм і любов до мисте-
цтва. „Голод, холод, розруха, початок становлення радянської влади, який
героїчний важкий час...І знайшлися такі ентузіасти-організатори, як Не-
вський...” – згадував юність народний художник РРФСР П. Мальцев.
Другим директором став Михайло Никифорович Кузнєцов. Трохи стар-
ший,  серйозний,  випускник  Петербурзької  академії  мистецтв.  Вимагав
дисципліни в творчій професійній праці. „Він вибив з мене любительщину,
зробив професіоналом” – з вдячністю згадував народний художник СРСР
С. Григор’єв.
В обласному архіві зберігається документація, в якій міститься інфор-
мація про школу. У 1924 році, наприклад, тут навчалося більше 100 учнів (в
наступні роки кількість учнів зменшилась), працювало 10 викладачів. Шко-
ла була дворічною, навчання велось серйозно, за академічною системою.
Звичайно, серед учнів була частина, для яких мистецтво не стало осно-
вною професією, проте цілому ряду з них школа дала серйозні знання мис-
тецтва і художньої культури, які вони змогли поповнювати у ВНЗ Києва
(І. Безземельний, С. Григор’єв, В. Гончаренко, О. Куко, П. Сабадиш ⁴ ), Мо-
скви (Г. Гладишева, М. Младова, М. Крюков, В. Ступін, Г. Хомаза), у Хар-
кові (І. Федянін, Л. Чиркова) та в інших містах. Чимало з них працювало
в столицях, різних містах Радянського Союзу і в різних творчих сферах: в
малярстві – В. Гончаренко, О. Куко, П. Сабадиш, В. Ступін, Л. Чиркова; в
графіці – Г. Гладишева, М. Крюков, Г. Хомаза; в декоративно-прикладному
мистецтві – В. Пелих; в архітектурі – О. Павлов, М. Младова; в театрі
–  Л.  Чиркова.  Після  закінчення  війни  до  Запоріжжя  повернулися  лише  І.
Безземельний, В. Гончаренко, М. Крюков та В. Ступін.
Двоє випускників стали гордістю школи – отримали звання лауреатів
Сталінської премії: С. О. Григор’єв, професор Київського художнього ін-
ституту  за  популярні  сюжетні  картини  „Прийом  у  комсомол”,  „Воро-
тар”  (обидві  –  1949)  та  „Обговорення  двійки”  (1950)  –  зберігаються  у
Національному художньому музеї і Державній Третьяковській галереї; П.
Т.  Мальцев,  військовий  художник  студії  ім.  М.  Грекова,  заслужений  діяч
мистецтв РСФСР, відзначений в мистецтві діорам.
Випускники не втрачали зв’язків, приїжджали до родин і друзів, зустрі-
чались з місцевими художниками. Разом писали листи до органів влади з
проханням подбати про відкриття в Запоріжжі художнього музею.
За  ініціативи  Г.  Гладишевої  у  1964  р.  до  40-річчя  першого  випуску
профшколи  організували  виставку  в  обласній  організації  Спілки  худож-
ників (тепер приміщення фотоклубу). Подія привернула увагу, виставка
мала успіх.
У 1971 р. був організований обласний художній музей. Його директор,
художник  Г.  О.  Соколенко,  доручив  розшукати  випускників  Запорізької
художньої  профшколи  1920-х  років,  щоб  влаштувати  їх  виставку.  За
активної участі самих художників, особливо Г. Гладишевої, через декіль-
ка років цікавих пошуків і спілкування музей у 1976 р. відкрив виставку,
в 1977 р. випустив буклет-каталог, і нарешті, у 1978 р. влаштував хви-
люючу зустріч випускників (вона була присвячена 50-річчю першого ви-
пуску) в інтер’єрі виставки їх творів, з якої кожен подарував молодому
музею свої роботи.
Плине час, уже музею 40 років, проте художня профшкола живе в на-
ших виставках, в нашій вдячній пам’яті. Останнім часом в музеї пройшли
виставки  Г.  Гладишевої,  П.  Сабадиша  (куратор  А.  Медведєва),  в  2010  р.
– виставка до 100-річчя С. Григор’єва (куратор І. Ласка). Наші земляки в
столичних містах переживали за долю музею, допомагали у створенні кон-
тактів з художниками 1920–50-х для комплектування його молодих фондів
роботами минулих літ. Музей вдячний і викладачам, і випускникам школи.
Ми хочемо, щоб наше місто пам’ятало – зародження художнього життя
в Запоріжжі пов’язане із заснуванням та діяльністю обласної художньої
профшколи (1922–1927).
Література
Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І.
С. Гресик. – Запоріжжі : Привоз Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Алек-
сєєва О. Професійне мистецтво Запоріжжя : [в т. ч. про Запоріз. худож.
профшколу]. – С. 2–4.
Выставка  работ  выпускников  Запорожской  художественной  профес-
сиональной школы. 1922–1927 гг. / Запорож. обл. упр-е культуры; Запорож.
худож. музей ; [авт. текста И. Н. Ласка]. – Запорожье : Днепров. мета-
ллург, 1977. – [6 с.] : ил.
Присталенко  Н.  Світлоносні  акварелі  :  [про  творчість  нар.  худож.
СРСР С. О. Григор`єва] // Київ. – 1985. – № 6. – С. 154–156.
Крюков Микола Васильович // Українські радянські художники : довід.
– К., 1972. – С. 242.
Мистецтво України : біогр. довід. /за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр.
енциклопедія ім. М. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Мальцев П. Т. – С.
393.
Ступин В. Б. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріжжя,
1977. – [8 с.].

---

4 Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі до-
відки з бібліогр. списками) / уклад. І. Шершньова ; КЗ “ЗОУНБ ім. Горького” ЗОР.
– Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 50–51. 

Денис  Миколайович  Мова  (справжнє  прізвище  Петров)  народився  (за
не уточненими даними), приблизно 1860 року у м. Бердянську. Закінчив Пе-
тербурзьку консерваторію і 1885 року вступив до трупи М. Старицького
та М. Кропивницького, 1889–1909 роках працював у М. Садовського і П.
Саксаганського. 1909 року створив власну трупу „Товариство під орудою
Д. М. Мови” та через хворобу змушений був залишити сцену. Серед найвідо-
міших ролей Дениса Миколайовича – Петро („Наталка-Полтавка” І. Кот-
ляревського),  Андрій  („Запорожець  за  Дунаєм”  П.  Гулак-Артемовський),
Олексій („Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненка), Націєвський
(„Мартин Боруля” І. Карпенко-Карого). Він був другим чоловіком артист-
ки М. К. Садовської-Барілотті, сестри І. Тобілевича, М. Садовського, І. П.
Саксаганського. У цьому шлюбі у них народилася майбутня відома україн-
ська співачка Петляш (Барілотті) Олена Денисівна.
Помер співак 1922 року в Одесі.
Денис Мова // Мистецтво України : біогр. довід. – К., 1997. – С. 419.
Денис Мова // Митці України : енцикл. довід. – К., 1992. – С. 406–407.

Клінічний санаторій „Великий Луг” розташований в екологічно чистій
зоні на березі Дніпра в 6 км від м. Запоріжжя і має унікальні природні фак-
тори, які в поєднанні з хвойно-листяним лісом, степом та стиком різних
повітряних фронтів утворюють цілющий озоновий колодязь.
  Свою  історію  він  розпочав,  коли  завершувалося  будівництво  Дніпро-
гесу. Для будівельників енергетичного гіганта у 1932 році  був створений
будинок відпочинку. З 1935 року тут оздоровлюються  працівники мета-
лургійного комплексу  Запорізької та інших областей України.  
 Під час Великої Вітчизняної війни, не зважаючи на те, що будинок від-
починку був частково зруйнований, він служив госпіталем для солдат та
офіцерів Радянської Армії. З 1948 року – це Всесоюзна здравниця, реорга-
нізована з 1983 року в санаторій ХVІІI партз’їзду КПРС. Тоді ж тут від-
криваються три кардіологічні відділення і перше в Україні відділення для
оздоровлення вагітних. Очолював заклад Владислав Іванович Пономаренко,
і саме  йому прийшлося вирішувати нелегку  задачу перетворення  будинку 
відпочинку у санаторій – лікувально-профілактичний заклад.
У 2006 року санаторію було надано статус клінічного. Адже завдяки
співробітництву з вченими Запорізької медичної  академії післядипломної
освіти лікарів та Запорізького медичного університету побачило світ не-
мало  дисертаційних,  науково-практичних  робіт  та  статей  в  спеціалізо-
ваній періодиці. З 1998 року головним лікарем санаторію працює Наталія
Федорівна Шапран, яка несе на своїх плечах велику соціальну відповідаль-
ність перед громадськістю.
Багаторічний  досвід  роботи  санаторію  дозволяє  оздоровлювати  що-
річно  більше  3  тисяч  хворих  в  реабілітаційних  відділеннях:  реабілітації
хворих,  які  перенесли  гострий  інфаркт  міокарду  та  операції  на  серці;
оздоровлення вагітних; відновлюваної терапії для осіб, які брали участь в
ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС; цереброваскулярної патології; для па-
цієнтів хворих на печінку; реабілітації людей з вадами зору, а також те-
рапевтичне – для пацієнтів із захворюваннями серцево-судинної системи,
центральної та периферичної нервової системи та  опорно-рухового апа-
рату. Сьогодні – це один з небагатьох в Україні санаторіїв, на базі якого
працює госпіталь для ветеранів війни і праці.
Оснащений  сучасною  медичною  базою,  маючий  зручне  розташування
та висококваліфікований медичний персонал, „Великий Луг” завжди при-
ваблює багато відпочиваючих.
Путь к здоровью : (санаторий “Великий Луг”) // Странички истории:
Ленинскому району Запорожья – 70 лет : (ист. обзор). – Запорожье, 2006.
–  С.  111–113;  Запорожский  областной  госпиталь  для  инвалидов  Великой
Отечественной войны. – С. 114–115.
Санаторий “Великий Луг” // Народжений Дніпрогесом. – Запоріжжя,
1996. – С. 19–20.
Госпиталь для ветеранов “Великий Луг” // Надежда. – 2009. – 8 мая
(№ 19). – С. 4.
Пилипенко В. Целебное волшебство „Великого Луга” / В. Пилипенко //
Михайлів. новини. – 2009. – 17 черв.
Дудек Л. За здоровьем - на Великий Луг / Л. Дудек // Позиция. – 2008. – 14
февр.(№ 7). – С.6; 10 июля (№ 28). – С. 5.
Гривцова  О.  Санаторію  „Великий  Луг”  –  75  /  О.  Гривцова  //  Запоріз.
правда. –  2007. – 14 черв.(№ 86–87). – С. 2.
Вербицкий К. Наш госпиталь – самый-самый : [о госпитале для вете-
ранов войны на Великом Лугу] / К. Вербицкий // Запороз. Січ. – 2004. – 28
серп. – С. 5.
Ломонос Н. Курорт “Великий Луг” : якість вищої проби / Н. Ломонос //
Запоріз. правда. – 2004. – 6 трав. – С. 14.
Петрова Э. Если одолел недуг – приезжай в “Великий Луг” / Э. Петрова
// Суббота плюс. – 2004. – 11 марта (№ 11). – С. 34.
20 років відділенню патології вагітних санаторію “Великий Луг” // За-
поріз. правда. – 2003. – 27 верес. – С. 1.
Кузьменко  А.  Никто  не  забыт!  Аж  на  15  гривен…:  [о  Запорож.  обл.
госпитале  для  инвалидов  и  ветеранов  войны]  /  А.  Кузьменко  //  Суббота
плюс. – 2003. – 8 мая (№19). – С. 9.
Кліматичний  курорт  “Великий  Луг”  :  [лікувал.-реабіліт.  оздоровниця
вищої категорії] // Запоріз. правда. – 2003. – 30 жовт. – С. 8.
Сергеева С. Долги наши // Индустр. Запорожье (Панорама). – 2003. – 8
мая. – С. 4.
Попов Н. “Великий Луг” – санаторий престижный / Н. Попов // Выбор.
– 1996. – 20 сент.
Сушко М. И зимой хорошо отдыхать / М. Сушко // Индустр. Запоро-
жье. – 1996. – 22 февр.
Веретельник И. Вас приглашает “Великий Луг” / И. Веретельник // Дне-
пров. металлург. – 1995. – 4 авг.
Кузьмин А. И санаторий, и госпиталь // Наш город (Суббота). – 1995.
– 6 янв. – С. 2.
Єременко  В.  “Великий  Луг”  чекає  допомоги  /  В.  Єременко  //  Запороз.
Січ. – 1994. – 28 груд.
Вербицкий  К.  Такой  отдых  –  по  душе  /  К.  Вербицкий  //  Наш  город.  –
1994. – 6 сент.
Кейль Л. “Я мечтала о ребенке десять лет…” : [об отд-нии для бере-
мен. женщин в санатории “Великий Луг”] / Л. Кейль // Запороз. Січ. – 1994.
– 27 квіт.
Єременко В.  Закрито “Великий Луг” / В. Єременко // Сіл. вісті. – 1994.
– 1 лют.
Федоров В. “Великий Луг” – чернобыльцам / В. Федоров // Индустр. За-
порожье. – 1992. – 6 февр.
Антонова  П.  Здесь  вас  встретят  радушно  :  [санаторий  им.  XYIII
партсъезда на Великом Лугу] / П. Антонова // Наш город. – 1991. – 7 мая.
Баева Л. В санаторий – за здоровьем : [о работе кардиол. санатория
им. XYIII партсъезда на Великом Лугу] / Л. Баева // Индустр. Запорожье.
– 1990. – 16 июня.
Плясовиця А. За три кроки від порога // Запоріз. правда. – 1986. – 20
квіт.
[Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://vel-lug.moy.su

Якимівська молодіжна підпільна організація була
створена навесні 1942 року під час фашистської оку-
пації  селища.  Її  очолив  Олександр  Макаров.  Молоді
підпільники  займалися  агітаційною  роботою  серед
населення  проти  вербування  на  працю  до  Німеччи-
ни, пошкоджували техніку під час її ремонту. А коли
змогли зібрати рацію, то регулярно розклеювали ру-
кописні листівки з повідомленнями про події на фрон-
тах. Згодом для цієї справи облаштували невеликий
друкарський верстат, виготовлений із залишків об-
ладнання розгромленої місцевої типографії.  
Вже восени 1942 року зрадник, який проник в організацію, викрив під-
пілля,  її  членів  було  заарештовано.  Разом  з  підпільниками  заарештували
як  заручників  і  значну  кількість  мешканців  села  Якимівка,  в  тому  числі
батьків та родичів. Після численних звірячих тортур у тюрмі міста Ме-
літополя    фашисти  у  грудні  1942  року  стратили  Олександра  Макарова
на базарній площі села Якимівка, інших підпільників розстріляли у яру по-
близу села Костянтинівка під Мелітополем, а частину відправили до конц-
табору під Сімферополем. Василенка Віктора та Подзолкова Олександра
із Севастопольського табору вислали до таборів Німеччини. У 1945 році
під час спроби втечі з концтабору О. Подзолков, якому саме виповнилося
16 років, загинув. В. Василенко повернувся додому і був присутнім на судо-
вих засіданнях у справі заарештованого в Німеччині у 1959 році зрадника
підпільної організації.
8  травня  1968  року  Указом  Президії  Верховної  Ради  Української  РСР
11 найактивніших членів Якимівської молодіжної підпільної організації, які
загинули від рук фашистських катів, за мужність і відвагу у боротьбі з
фашистськими окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945
років  посмертно  нагороджено  від  імені  Президії  Верховної  Ради  СРСР
медаллю “За відвагу”. Цієї нагороди удостоєні: Алексєєва Раїса Дмитрів-
на, Дудкін Іван Петрович, Запольський Юрій Григорович, Каравічева Діна
Кирилівна,  Лактіонов  Віктор  Іларіонович,  Макаров  Олександр  Володи-
мирович,  Озеров  Микола  Григорович,  Ракітський  Олександр  Орестович,
Савченко Марія Іванівна, Шелудько Микола Степанович, Шелудько Надія
Степанівна.
У селищі Якимівка встановлено пам’ятний знак на честь героїв моло-
діжного підпілля і викарбовано імена 11 нагороджених підпільників. Завдя-
ки зусиллям селищної ради могилу Олександра Макарова на громадянсько-
му  кладовищі  впорядковано,  а  порядок  підтримують  школярі-волонтери.
В Якимівці одна з вулиць носить назву Молодих патріотів, а в КЗ “Яки-
мівський районний історико-краєзнавчий музей” є експозиція, присвячена
героям-підпільникам.
Народна війна 1941–1944 : антифашист. рух Опору на території За-
поріз. обл. : зб. документів і матеріалів / Держ. архів Запоріз. обл. – Запо-
ріжжя, 2005. – 555 с. – Із змісту : [про діяльність патріотич. орг-ції О. В.
Макарова]. – С. 495–498, 500–501, 502–503, 509.
Пам`ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 3 : (Приазов.,
Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). – Запоріжжя, 2001. – 146 с. : іл. – Із зміс-
ту : Пам`ятки історії : [в т. ч. про пам`ятник комсомольцям-підпільникам
: смт Якимівка]. – C. 134.
Гнедашев В. Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Гне-
дашев; Виктор Гнедашев. – Акимовка : Акимов. типография, 2005. – 103
с. – Из содерж. : Гнедашев В. Акимовское подполье : [в т. ч. о группе А. В.
Макарова]. – С. 18–21.
Запорожская  область  в  годы  Великой  Отечественной  войны  (1941–
1945 гг.) : сб. документов. – Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1959. – 363 с. – Из
содерж. : [в т. ч. о гибели Александра Макарова, Надежды и Николая Ше-
лудько]. – С. 163–164.

Школа  заснована  в  1962  році,  причому  із  самого  початку  був  задум
створити її як заклад елітарного типу. Але життя саме внесло коректи-
ви,  і  зараз  в  стінах  школи-інтернату  живуть  і  навчаються  діти  часто
зі складною долею, сироти, напівсироти, деякі – з затримкою психічного
розвитку,  з  багатодітних  сімей  та  позбавлені  батьківського  піклування.
На щастя, вихованці не обділені увагою і турботою. Навпаки,  про таких
дітей – особливе піклування, їм віддається чимало часу, сердечного тепла,
душевної енергії людей, які тут працюють.
Були  часи,  коли  по-різному  складалося  матеріальне  забезпечення  за-
кладу. У 1990 році школу передали у відання обласного управління освіти.
Життя вихованців покращало, вдалося вирішити ряд проблем. У 1991 році
неповну середню школу реорганізувано в середню загальноосвітню з сіль-
ськогосподарським  профілем.  Вихованці  стали  господарями  15  га  землі,
обробляти яку допомагали колгоспи, але, в основному, трудилися самі – ви-
кладачі й учні.
Була створена ферма, а отже мали своє м`ясо для харчування дітей. В
цей час було введено професійне навчання. Тракторній справі навчав дітей  
М. В. Мимриков. Він очолив процес створення навчальної бази, з`явилися
майстерня, кабінет з правил дорожнього руху, гараж, два трактори МТЗ-
80 та Т-150, кабінет з технології вивчення тракторної справи. Існував на-
віть налагоджений цикл виробництва.
Але справа забюрократилась, виникли проблеми. У результаті ферма
припинила свою діяльність. Довелося згорнути і виробництво зниклих  куль-
тур, бо падала їх врожайність та й податки сплачувати було не сила.
Проте професійне навчання вдалося зберегти, і школа вже двічі підтвер-
джувала ліцензію на це. Дуже важливо, що діти набувають тут професійних
знань. У нашій області лише три інтернати дають своїм випускникам ква-
ліфікацію. Випускники Чернігівської школи-інтернату працюють в господар-
ствах, у фермерів і добре зарекомендували себе в роботі.
У школі добре організовано навчальний процес (є комп`ютерний клас,
створена  логопедична  і  психологічна  служби)  і  дозвілля  (є  спортивний
майданчик, футбольне поле, спортзал,  бібліотека, відеотека). Вчителі і
вихователі намагаються розвивати творчі здібності своїх учнів. Працю-
ють  різноманітні  гуртки,  спортивні  секції.  Зокрема,  діти  із  задоволен-
ням  відвідують  стрілковий  гурток,  драматичний,  музичний,  вокально-
інструментальний,  танцювальний.  Щорічно  всі  вихованці  інтернату  з
нетерпінням чекають на виставку квітів, яку влаштовують члени факуль-
тативу “Юні квітникарі”.
У школі працює багато фахівців, спеціалістів своєї справи, стаж робо-
ти яких перевищує 20 років.  Деякі  з них працюють від самого заснування
закладу. 
Особливою подією в житті школи став той факт, що вчитель геогра-
фії Петро Петрович Євенко створив підручник для 5 класу з предметного
курсу “Рідний край”.
Школа-інтернат – не просто школа. Це школа-дім, де дітей одягають,
годують, перуть для них, доглядають вночі, навчають, допомагають всту-
пити в доросле життя.
Куц Л. Дім для “державних” дітей / Л. Кущ  // Нива. – 2008. – 27 лют.
(№ 17). – С. 2.
Ламанова І. І летять, летять в небі журавлі, дзвоник ніби кличе моло-
ді літа...: Чернігів. школі-інтернат – 40 років / І. Ламанова, В. Пенежко
(фото) // Нива. – 2002. – 23 жовт. – С. 3.
Бехтер О. Школа-інтернат : удачі і проблеми / О. П. Бехтер // Колгосп.
нива. – 1989. – 14 листоп.

Оркестр народної музики „Джерела” існує з 1987 року при Палаці куль-
тури „Сучасник” в м. Енергодар Запорізької області.
З 1992 року колективу заслужено було присвоєно почесне звання „на-
родний”.  Оркестр  всі  роки  свого  існування  залишається  вірним  кращим
традиціям музичної народної творчості. Очолює колектив з моменту за-
снування Андрій Наумов, який вивчає специфіку музичного матеріалу, сам
виконує всі інструментовки та аранжировки творів.
До складу колективу увійшло 23 особи. Це музиканти і солісти, які за-
кохані в музику, народну творчість.
На  концертах  оркестру  звучать  неповторні  музичні  інструменти:
бандури, кобзи, баяни, скрипки, віолончелі, кларнети, контрабас, сопілка,
ударні.
Колектив   –   дипломант   Всеукраїнського   фестивалю,   присвяченого
500-річчю запорозького козацтва (1991), лауреат Міжнародного Всеукра-
їнського фестивалю „Балкан-фолк” в Болгарії (2001), дипломант Міжна-
родного фестивалю „Підляська осінь” в Польщі (2004), володарем Гран-прі
міжнародного фестивалю „Балкан-фолк-фест” в Болгарії (2010).
Концертні номери оркестру завжди викликають великий інтерес у гляда-
чів. Це інструментальні композиції на народні теми – „Ой, гиля-гиля, гусонь-
ки, на став”, „Барвисті джерела”, твори сучасних українських композито-
рів.  У  композиції  „Віночок  народних  мелодій”  музиканти  використовують
фольклорні народні інструменти: колесна ліра, козабас, бухало і бугай.
Особливе місце в роботі “Джерела” займають твори, написані для співаків
у супроводі оркестру. В них вдало поєднуються мелодичний початок оркестро-
вих партій з повноголосним співом солістів Володимира Кононенка („Аленка”,
„Ой, ти, гора, гора...”) та Ірини Вінс („Варенички”, „Молодичка”).
Чудово  організована  програма  концерту,  яка  знайомить  слухачів  не
тільки з колективом у цілому, але і з його солістами-музикантами. В залі
нікого  не  залишає  байдужим  кларнет  Вацлава  Шипінського  з  його  соко-
витим  енергійним  звуком  (Дж.  Гершвін  „Літній  день”,  Ж.  Бізе  „Романс
Надіра” з опери „Шукачі перлин”) або сопілка Аліни Тишакіної, яка щедро
розсипалася м’яким  ліричним звуком (Уеббер „Пам’ять...”).
Колектив  чудово  співпрацює  із  зразковим  ансамблем  танцю  „Любис-
ток”. Особливо сумісні номери „Київський вальс”, „Карпатські узори”, „Го-
пак”,  „Полька”,  в  яких  поєднується  динаміка  танців  та  емоційна  гра  ор-
кестру. Широка географія гастролей оркестру. Йому аплодували атомники
Славутича і моряки Чорноморського флоту у Севастополі, глядачі в Судаку і
слухачі консерваторії із Білостока у Польщі, на урочистостях АЕС „Некар”
у Німеччині, у Палаці культури і спорту Велико Тирново в Болгарії.
Виступи оркестру неодноразово транслювали на центральному теле-
баченні в Києві та на європейському телевізійному каналі „Балкан-фолк”.
„Я  був  приємно  здивований  зустріччю  з  таким  чудовим  колективом.
Оркестр „Джерела” достойно представляє нашу країну на концертних
майданчиках  України  та  за  її  межами.  Бажаю  успіхів  колективу,  хочу,
щоб  вони  існували  вічно”    –  так  сказав  про  оркестр  народний  артист
Радянського Союзу, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, співак
Анатолій Солов’яненко.
Оркестр  продовжує  працювати,  приваблює  своїм  темпераментом,
яскравими виконавчими барвами, прекрасними костюмами і, найголовніше,
– любов’ю до своєї справи, щирим бажанням поділилися цим почуттям зі
своїми слухачами.
Оркестр народных инструментов “Джерела” : (Дворец культуры “Со-
временник” Запорожской ТЭС). – Запорожье : Запоріжжя, 1977. – [6 с.].
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: naumovae@oriontv.net