І.В.Кочін, В.Я.Кіктенко, П.І.Сидоренко, Т.М.Гут

Запорізька медична академія післядипломної освіти

Кафедра медицини катастроф

Кіровоградський базовий медичний коледж ім. Є.Й.Мухіна

Якість освіти, яку спроможна забезпечити Запорізька медична академія післядипломної освіти (ЗМАПО), є, без сумніву, провідним фактором соціального захисту всіх суб’єктів освітянського медичного процесу – і слухачів, головною ціллю яких є не тільки отримання якомого більшого обсягу знань, вмінь та навичок, скільки їх максимальна готовність до продовження професійно активного життя на засадах високого професіоналізму, що є гарантією праці; і професорсько-викладацького складу, умовами стабільної та успішної діяльності якого є постійний професійний ріст, який дозволяє забезпечити якісне навчання.

В останні роки в ЗМАПО розпочався процес суттєвого покращення навчально-виховної роботи, впровадження інноваційних методів навчання і, перш за все, інформаційних технологій; відбувається відновлення матеріально-технічної бази, відродження наукових шкіл. Однак цей процес відбувається уповільнено, чим збільшується розрив між якістю підготовки в українських та західноєвропейських вузах. Причин для власного незадоволення таким станом більше ніж достатньо, ми бачимо їх і, що, головне, є бажання подолати негаразди і знаємо як це зробити. Але є чинники вищого порядку – державного та галузевого рівня, без розв’язання яких, на рівні вузу радикально змінити ситуацію неможливо. Це, в першу чергу, загальний занепад освітянської і медичної галузі, який розпочався ще в нетрях радянського ладу, знецінення ваги та значущості освіти,  розвінчання авторитета Вчителя, приниження його ролі у суспільстві, непослідовність у проведенні освітянських реформ численні спроби просто покращити окремі елементи на засадах традиційної системи критеріїв. Тобто без розуміння вимог часу та системного підходу до розв’язання глобальних проблем медичної освіти як повідної підсистеми державного господарства.

З плином часу змінився не тільки зміст медичної післядипломної освіти, але й домінуючий тип вищого медичного навчального закладу (ВМНЗ). В цьому зв’язку надзвичайно важливо уявлення про ВМНЗ, в тому числі й післядипломної освіти, як соціокультурну систему, сенс якої не обмежується підготовкою студента до професійної діяльності або ускладненням фаховості лікаря. ВМНЗ треба розглядати як утворення, що має на меті відтворення культурних норм, цінностей, ідей, способів підготовки та підготовки медичних спеціалістів до існування у соціумі, культурі та професійному середовищі. Уявлення про ВМНЗ як місце, де проводять лекційні, практичні, семінарські та інші заняття, працює заклад харчування та гуртожиток, приймають заліки та іспити, видають диплом – давно і безнадійно застаріло. За нашим розумінням, ЗМАПО – це культурно-освітянський простір у широкому розумінні його змісту. Консультування культурно-освітянського простору ЗМАПО повинно бути підпорядковано цілі формування образу особистості лікаря, який у найбільшому ступені віддзеркалює потенціал людини і спеціаліста – медика. Професорсько-викладацький склад академії і, в першу чергу, кожної кафедри за допомогою створеного культурно-освітянського простору повинен розпочати діалог з слухачем, розгорнути взаємо творчу спільну діяльність. Лікар в ЗМАПО повинен мати можливість і бути спонукаємим до духовного самовизначення, усвідомлення свого призначення, покликання, обрання або більш точного визначення стратегії власного розвитку, найкращим чином підготувати себе до подальшої самореалізації у житті та лікарській діяльності.

Суть державної політики у сфері освіти сьогодні ґрунтується на  визнанні загальноєвропейських стандартів та принципів, зафіксованих у Булонській декларації 1999 р., і зводиться до наступного основополягаючого висновку: час освіти, спрямованого на пізнання світу, вичерпано. Пізнання себе, свого «я», своїх прагнень і можливостей – це нове, гідне гуманізму, завдання освіти.

Лікаря-слухача медичної академії зараз вже неможливо розглядати як простого носія знань, вмінь та навичок. Йому потрібні громадянський досвід і відповідальність вільної людини, соціальна зрілість, людяність. Головним є те, на що людина спроможна, а не те, що вона знає. А це вимагає кардинальних змін всієї освітянської системи, наполегливо диктується часом і саме цьому повинна бути підпорядкована державна політика у сфері освіти. Але реалізація її можлива тільки загальними зусиллями спільно зацікавлених держави, громадського суспільства, всіх суб’єктів системи освіти.

Такий підхід принципово змінює функціональне призначення всіх суб’єктів освітянської системи, формує зовсім нове ставлення до навчально-виховної системи післядипломної освіти: і тих, хто підвищує професійну кваліфікацію, і тих, хто вчить. І саме в цьому їх прагненні до підвищення якості своєї діяльності, до самовдосконалення та забезпечення постійного руху до нового вбачається головний напрямок покращення їх положення у суспільстві, їх соціальне благополуччя.