Початкова мистецька освіта є важливим чинником для розвитку та самореалізації творчих здібностей дітей та юнацтва. Створення гідних умов, підтримання кожної обдарованої юної особи - головна мета кожної дитячої школи мистецтв в Україні. 

Запорізька дитяча школа мистецтв № 2 була відкрита 1 вересня 1989 року. Знаменнним є для цього закладу 2019 рік, адже попереду - святкування 30-річного ювілею. Хоча 30 років - не так багато, але напрацьовано і досягнуто вагомих результатів, є чим пишатися.

У школі існує 4 відділення: музичне, вокально-хорове, хореографічне, відділення образотворчого мистецтва. Також на базі закладу функціонує господарчо-розрахункове відділення, на якому учні різних вікових категорій навчаються за обраним фахом.

Музичне відділення має три відділи – фортепіанний (загального фортепіано), відділ народних інструментів та музично-теоретичний. Відділ народних інструментів є найбільш різноманітним за складом інструментів з фаху навчання. Це скрипка, акордеон, домра, балалайка, гітара та ударні інструменти.

На відділенні існує три великих учнівських колективи: ансамбль народних інструментів, ансамбль ударних інструментів, ансамбль скрипалів, вокальний ансамбль музичного відділення, молодша та старша група хору музичного відділення та ансамблі малих форм.

Виховання всебічно розвинених, якісно підготовлених виконавців-інструменталістів, освічених музикантів, прищеплення учням любові до народної та класичної музики, рідної культури стало можливим завдяки високому професійному рівню викладачів.

Багато років на вокально-хоровому відділенні існує учнівський хоровий колектив «Весняні голоси». Хорові традиції колективу дбайливо зберігаються викладачами відділення, для яких головною метою педагогічної діяльності є розкриття творчої особистості дитини, зростання її духовного та мистецького потенціалу, набуття професійних навичок хорового та сольного співу.

Невід'ємною частиною мистецького життя музичного та вокально-хорового відділень є концертна діяльність. Свята, театралізовані вистави, лекції-концерти у школі стали вже традиційними.

Виховання творчої художньої особистості, яка в повній мірі володіє професійними навичками живопису та може самостійно створювати художні роботи високого рівня, розширення світогляду дитини шляхом знайомства із культурними шедеврами різних країн, набуття нею естетичного смаку та любові до мистецтва рідного краю – один із аспектів роботи відділення образотворчого мистецтва.

Викладачі постійно заохочують учнів до участі у конкурсах живопису та пленерах, міських мистецьких заходах, майстер-класах, художніх виставках, що сприяє розкриттю творчого потенціалу дитини та відкриває перед нею нові перспективи. Щорічна участь у мистецьких заходах до Дня міста спонукає викладачів та учнів відділення до пошуків нових засобів виразності, оволодіння такими техніками, як квілінг, народний розпис та графіка на склі.

За час свого існування хореографічне відділення виросло із шкільного об'єднання в зразковий хореографічний колектив, якому в 2012 році присвоєно почесне звання «Зразковий аматорський ансамбль танцю “Сузір'я”». 2016 року колектив відмітив двадцятилітній ювілей творчої діяльності. Керівником ансамблю є Алла Павлівна Димова.

Професійна майстерність та непересічний репертуар колективу, створений талановитими постановниками хореографічного відділення, дає йому можливість бути учасником багатьох мистецьких заходів нашого міста та отримувати найвищі нагороди як на міських, так і на міжнародних хореографічних конкурсах. Так, 2017 року на IVВсеукраїнському хореографічному фестивалі-конкурсі “Витоки Danse” ансамбль став лауреатом Iта IIпремії в різних вікових категоріях. Також колектив неодноразово перемагав на хореографічних конкурсах в Болгарії, Угорщині, Естонії тощо. Знають і цінують колектив не тільки в Україні, а й за кордоном.

Зразковий аматорський колектив, ансамбль танцю "Сузір'я"завжди є окрасою святкових заходів та викликає щире почуття захоплення у глядачів.

Учні школи постійно беруть участь у міських, обласних, всеукраїнських та міжнародних мистецьких конкурсах. Так, протягом 2017-2018 навчальних років взяли участь у 42 конкурсах та отримали 118 перемог. Це означає, що кожен 4-й учень школи є переможцем конкурсу.

Багато учнів школи продовжують навчання у вищих навчальних закладах мистецького спрямування, тим самим втілюючи в життя кращі традиції педагогічного колективу Запорізької дитячої школи мистецтв № 2.

Наступала ера науково-технічного прогресу, яка вимагала висококваліфікованих фахівців для провідної галузі промисловості. Створення вечірнього машинобудівного технікуму нерозривно зв’язане с розвитком нашого міста машинобудівників. Постійна потреба машинобудівних підприємств в освічених кадрах спонукала Раду Директорів заводів Наказом № 100 від 5 серпня 1954 року заснувати на базі заводів ім. Воровського та Компресорного спеціальний навчальний заклад  – вечірній машинобудівний технікум.

Спочатку в штаті технікуму було 7 адміністративних робітників та 6 викладачів. Вже перший прийом студентів склав 125 чоловік. Усі вони інженерно – технічні робітники – практики. Вони отримали спеціальність “Холодна обробка металів різанням”.

Наказом № 966 Р від 25 червня 1962 року вечірній машинобудівний технікум був реорганізований у денний із збереженням вечірнього відділення. Працювали курси навчання майстрів – практиків, 6 груп з підготовці для вступу в технікум. Загальна чисельність студентів дорівнювала 1000 осіб.

2 серпня 1974 року Машинобудівний технікум був перейменовано в Автомоторний технікум, директором якого став Горбуленко Петро Кузьмич. Були відкриті нові спеціальності: “Двигуни внутрішнього згоряння”, “Ковальсько -штампувальне виробництво”, “Чорне лиття”, “Кольорове лиття”.

Наказом № 128 від 14 лютого 2011 року технікум перейменовано в Державний вищий навчальний заклад «Мелітопольський промислово–економічний коледж» (директор – Шапурова Олена Олександрівна).

В навчальному та виробничому корпусах розташовані 33 аудиторії, 27 лабораторій та 5 майстерень, що відповідають сучасним вимогам. Плідно працюють 5 комп’ютерних лабораторій для поліпшення та систематизації роботи. Функціонує спортивно-оздоровчий комплекс, до складу якого входять ігровий, гімнастичний, тенісний, тренажерний зали, спортивний майданчик.

Однією з найкращих у місті вважається бібліотека коледжу. Великий та різноманітний фонд книжок, підручників, довідників і періодичної преси створюють необхідні умови для якісного навчання. Для студентів, що прибули на навчання з інших міст гостинно відчиняє двері студентський гуртожиток.

Коледж готує спеціалістів за напрямами: «Економіка підприємства», «Бухгалтерський облік», «Комерційна діяльність», «Обслуговування комп'ютерних систем і мереж», « Технологія обробки матеріалів на верстатах і автоматичних лініях», «Виробництво двигунів», «Монтаж і обслуговування холодильно-компресорних машин та установок», «Монтаж і експлуатація електроустаткування підприємств і цивільних споруд», «Обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів».

Студенти навчаються за денної та заочною формами навчання і отримують кваліфікаційний рівень – молодший спеціаліст на основі базової та повної загальної середньої освіти. Навчання здійснюється за державним замовленням і за рахунок коштів юридичних і фізичних осіб.

Випускники коледжу мають можливість працевлаштуватися у машинобудуванні, переробній, харчовий галузях виробництва, установах банківської сфери і у комерційних закладах.

(Гайдай Т. І.)

Література:

Мелітопольський державний промислово-економічний технікум // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. – Х., 2004. – С. 62.

Запорізькі фотографи традиційно вважаються одними з найкращих на теренах колишнього Союзу. Ще в радянські часи автори індустріального центру півдня України “ішли” нарівні з Москвою й Ленінградом. Швидкоплинний час багато що змінює. Хтось у пошуках нових можливостей подався до столиці або за кордон, інших уже немає серед живих. Але є імена запорізьких фотохудожників, які стали справжніми майстрами своєї справи, фотороботи яких посідають високі місця на престижних виставках. Одним з таких “класиків сучасності” є Віктор Кадурін.

Народився Віктор Кадурін 1949 року в Запоріжжі. Закінчив художню школу. Працював на заводі “Радіоприлад” головним художником. Тоді до нього за порадою приходили  фотографи, котрим Віктор допомагав побудувати композицію або вдало організувати кольорову гаму. Пізніше його запросили до фотоклубу “Запоріжжя”, членом якого Кадурін є з 1985 року, й відтоді сам займається фотографією.

Про Кадуріна прийнято говорити, що він полюбляє знімати натюрморти. Але, за словами художника, в нього добре виходять портрети і пейзажі. 

Спочатку Віктора приваблювала природа, “всі, напевно, починають з пейзажів або з фотографування дітей”. Ось і Кадурін колись давно зняв серію вдалих портретів сина на відпочинку в Кирилівці. Навіть сам не підозрював, що вийде хороша робота. Коли показав знімки у фотоклубі, не очікував, що усім сподобається.

Потім знімав багато фактур. Його приваблював пісок, якісь речі на піску. Постійно ходив на Хортицю, тут було “поле” для діяльності, перш за все - вода, ріка, її краса та мінливість. Незабаром випадкових знахідок почало не вистачати. Так Кадурін прийшов до постановочної зйомки, і натюрморту зокрема.

Як художник, він починав з акварелі, писав пейзажі. А ось у фотографії йому все-таки ближче натюрморт. Може, тому, що вивчив його досконало, починаючи з класичного живопису, з Караваджо. Хоча Віктор вважає, що зйомка натюрморту є найскладнішою. Кадурін говорить, що натюрморт - важкий жанр хоча б тому, що створює помилкове враження простоти. Саме цей жанр приніс автору визнання. 2008 року редакція українського журналу Dfotoвизнала Віктора Кадуріна “Людиною року” серед фотографів в номінації “Поетика натюрморту”. В одній з місцевих газет журналісти назвали Кадуріна “королем натюрморту”.

“Для мене важливо, щоб в кожному знімку була недомовленність, щоб кожен бачив в ньому щось своє”, - зізнається фотохудожник. “Мої фотографії - це голос, але почуєте ви його чи ні, залежить від вашої гуманітарної підготовки”.

Роботи В. Кадуріна доволі різноманітні. Одні виконані в дусі загальноприйнятих канонів, інші можуть когось шокувати. “Мистецтво - це коли художник знає всі правила фотографії і свідомо їх порушує”, - багато років тому казав Віктор. Також автор зізнається, що він прихильник епатажного мистецтва.

Улюбленим жанром фотографа все-таки є портрет. Перш за все, він відшукує такі обличчя, які можуть його внутрішньо заворожити. Вміння майстра поєднати фотографію і образотворче мистецтво особливо яскраво проявляється в його роботах.

Насолоджуватися фотографічними образами, які створює Віктор Кадурін, можна як наживо, буваючи на його виставках, так і гортаючи сторінки каталогів, журналів та Інтернету. 

Відбулося 5 персональних виставок автора. До речі, не так часто майстер їх влаштовує (раз на пять років, до круглих і напівкруглих дат). П'ятавиставка, приурочена до 65-річчя фотохудожника, відбулася 2014 року в Запоріжжі у виставковому залі обласної організації Спілки фотохудожників України. На ній були представлені нові роботи (близько півсотні), зібрані в невеликі фрагменти за темами. Відомий запорізький фотохудожник Олег Бурбовський високо оцінив роботи Кадуріна: майстер “подає свої роботи по-новому, нестандартно. У нього продуманий фон, кожен портрет виражений в якомусь ключі, з імпресіоністським поглядом”.

За словами мистецтвознавця І. Воронової, “Віктор Кадурін все життя йде шляхом імпресіоністів - намагається зобразити світ в його постійній мінливості, створити у глядача враження, що він бачить роботу живу, рухливу і природну. Його роботи схожі на полотна, де вивірений кожен світловий рисунок, напівтон, ретельно підібраний кольоровий відтінок...”.

Дійсно, фотографії майстра завжди продумані до дрібниць, як, скажімо, з психологічної точки зору, так і з технічного боку. Художник має своє бачення світу та людини.  Він, так би мовити, уважно та прискіпливо вивчає життя. За допомогою принципів перспективи і композиції в його картину “можна ввійти”, а не лише дивитися на неї.

Як говорить фотохудожник, він не може розповісти про секрет своєї фотографії. “Секрет - десь всередині. Потрібно виховувати себе роками, тренувати візуально, бути високо інтелігентною людиною. Багато читати, щоб зрозуміти, що ти хочеш зараз побачити в людині, яка проходить повз”.

Надихають художника такі епатажні особистості, як модельєр Джон Гальяно. Крім того, Кадурін дивиться багато фільмів, читає есе про мистецтво. 

Віктор Кадурін - визнаний у світі майстер фотопортрету й натюрморту, дипломант і медаліст виставок в Аргентині, Ірані, Іспанії, Італії, Люксембурзі, Угорщині, Франції. Має звання “Художник міжнародної асоціації фотомистецтва”. Взагалі, список вітчизняних і міжнародних нагород Віктора вагомий, перерахувати усе - процес надто трудомісткий.

Завжди допитливий, рухливий, людина з великою працелюбністю, Віктор не перестає поповнювати своє портфоліо новими обличчями, подіями, явищами. Так як і не втомлюється глядач спостерігати за його творіннями, дивлячись на світ через призму його таланту.

“Мистецтво - маленька таємниця”, - любить говорити Віктор, і з ним важко не погодитися.

Література про життя та діяльність :

Кадурин Виктор // Запорожский фотоклуб, 1963 - 2013 : 50 годовщине Запорожского фотоклуба посвящается. – [Запорожье], 2013. – С. 50.

Юрій Вікторович Болтрик народився 4 вересня 1949 року в місті Луганську в сім'ї службовців. 1956 року родина повернулася до Києва. Навчався в СШ № 83, 1973 року закінчив історичний факультет Київського державного (нині - національного) університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1966 року працює в Інституті археології НАНУ (1973-2002 на посаді наукового співробітника, з 2003 р. на посаді старшого наукового співробітника). 2002 року Юрій Вікторович захистив кандидатську дисертацію “Курганне будівництво скіфів у vIVст. до Н. Х. (за матеріалами поховальних комплексів Дніпро - Молочанського межиріччя)”. Впродовж 1999-2002, 2005-2006 рр. працював заступником керівника Міжнародної українсько - турецької Південної експедиції.

Брав участь у роботі ряду археологічних експедицій ІА НАНУ. Він очолював археологічні експедиції, що досліджували кургани на території нашої області : Запорізьку (1977), Таврійську (1980-1981), Приазовську (1984-1992). Юрій Вікторович Болтрик зробив багато наукових відкриттів щодо давньої історії нашого краю. Вивчав кургани скіфської еліти Кара-Тюбе, де вчений розкопав найглибшу (16 м) культову підземну споруду Скіфії, Тащенак, а також декілька курганних груп в степах на північний захід від Азовського моря. Дещо раніше відбулися загальновідомі своїми знахідками розкопки Вишневої Могили в системі Гюнівських курганів, а ще раніше була участь у дослідженні знаменитої Гайманової Могили.

З 2000 р. і до теперішнього часу викладає два курси лекцій (“Скіфія за матеріалами розкопок елітних курганів” та ”Доба раннього заліза України та суміжних територій”) для слухачів Магістерської програми “Археологія та давня історія” в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”.

Він автор більш ніж 170 наукових праць (в тому числі трьох монографій та навчального посібника).

(І. В. Шершньова)

Праці:

Ще раз до питання про одноактність зведення скіфських курганів / Ю. В. Болтрик // Старожитності раннього залізного віку / НАН України, Ін-т археології. – К., 2015. – С. 38-47.

[Бібліографічний список літератури ; в т. ч. праці Ю. В. Болтрика] // Тощев, Г.Н.  Древности Запорожского края : материалы к Своду памятников истории и культуры / Г. Н. Тощев, М. В. Ельников, О. В. Дровосекова. – Запорожье, 2003. – С. 98, 99.

Переправы Нижнего Днепра в скифское время / Ю. В. Болтрик // Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья : (к 100-летию Б. Н. Гракова). – Запорожье, 1999. – Ч. III. - С. 292 с.

Курганы царей Скифии IVв. до н. э. / Ю. В. Болтрик, Е. Е. Фиалко // Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья : тезисы докладов междунар. конф., посвященной 95-летию со дня рождения проф. Б. Н. Гракова. – Запорожье, 1994. – Ч. II. - С.  45-47.

Литик-скарабеоид из скифского кургана у с. Большая Белозерка / Болтрик Ю. В., Островерхов А. С. ; Скифские уздечки с пластинчатыми налобниками / Болтрик Ю. В., Фиалко Е. Е. // Киммерийцы и скифы : тезисы докладов междунар. науч. конф., посвященной памяти А. И. Тереножкина (25-28 мая 1992 г.). – Мелитополь, 1992. – С. 16-17.

Завершение исследований кургана Тащенак / Болтрик Ю. В., Фиалко Е. Е. // Вестник краеведа : тезисы науч. докладов и сообщений (апрель 1991 г.) / Запорож. гос. ун-т, Запорож. обл. краевед. музей. – Запорожье, 1991. – № 2. - С. 8.

Исследования скифского кургана Тащенак / Болтрик Ю. В. // Вестник краеведа : тезисы науч. докладов и сообщений (апрель 1990) / Запорож. гос. ун-т, Запорож. краевед. музей. – Запорожье, 1990.  – № 1. - С. 6.

Курган Кара-Тюбе в Северном Приазовье / Ю. В. Болтрик // Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья : тезисы докладов обл. конф., посвященной 90-летию со дня рождения проф. Б. Н. Гракова. Ч. 1. – Запорожье, 1989. – Ч. 1. - С. 19.

Курганный могильник в уроч. Носаки / В. И. Бидзиля, Ю. В. Болтрик, Б. Н. Мозолевский, И. П. Савовский // Курганные могильники Рясные Могилы и Носаки : предварит. публ. – К., 1977. – С. 61-158.

Сухопутные коммуникации Скифии (по материалам новостроечных исследований от Приазовья до Днепра) / Ю. В. Болтрик // Сов. археология. - 1990. - № 4. - С. 30-44.

Література про життя та діяльність :

Тощев, Г.Н. История изучения археологических памятников в Запорожской области : [в т. ч. про Ю. В. Болтрика] / / Г. Н. Тощев, М. В. Ельников, О. В. Дровосекова / Г. Н. Тощев, М. В. Ельников, О. В. Дровосекова // Тощев, Г.Н.  Древности Запорожского края : материалы к Своду памятников истории и культуры / Г. Н. Тощев, М. В. Ельников, О. В. Дровосекова. – Запорожье, 2003. – С. 29, 30.

Отрощенко, В. В.  До 60-річчя Юрія Вікторовича Болтрика / В. В. Отрощенко, С. А. Скорий // Археологія. - 2009. - № 4. - С. 108-110.

Сергій Іванович Пачев народився 4 вересня 1969 р. у м. Мелітополі. У 1987 р. завершив Мелітопольську середню школу № 7, у 1993 р. – історичний факультет Запорізького державного університету. Кандидат історичних наук (1996 р.), доцент (2001 р.). З 1996 р. працює у Мелітопольському державному педагогічному інституті (нині – МДПУ імені Богдана Хмельницького), з 2015 р. є заступником декана природничо - географічного факультету.

З 2000 р. по 2017 р. обіймав посаду голови Мелітопольського товариства болгарської культури «Балкани». Був ініціатором встановлення у 2012 р. побратимських зв’язків м. Мелітополя із болгарським містом Сливен.

С. І. Пачев досліджує історію болгарської діаспори в Україні, історію Запорізького Надазов’я, історіографію української історичної болгаристики. З 2008 р. керує науково-дослідним центром болгаристики МДПУ імені Богдана Хмельницького. Відповідальний редактор наукової серії «Болгари Північного Приазов’я: історія, мова та культура».

С. І. Пачев - автор понад 80 наукових праць, у тому числі 6 монографій та 2 навчальних посібників.

(В. П. Воровка)

            Праці:

            Историческая болгаристика в Украине на рубеже тысячелетий: факторы и тенденции // Трети международен конгрес по българистика 23-26 май 2013 г., София. Кръгла маса „Българистика“. – София : Универ. изд-во „Св. Климент Охридски“, 2014. – С. 155-167.

            Болгарський переселенський рух до Приазов’я : підсумки півторастолітнього вивчення / С. И. Пачев // Болгари: 150 років у Приазовському краї: історія, мова, культура. – Велико-Тирново – Мелітополь, 2012. – Кн. 5. - С. 8–41.

            Возникновение болгарских сёл в Северном Приазовье (1861–1863) : монография / С. И. Пачев. – Мелитополь : МГПУ, 2007. - 88 с.

            Народна творчість та національна самобутність як модель повсякденного світорозуміння / І.В. Букреєва, Л.Ф. Глинська, В.В. Ґудзь, В.М. Пачева, С. І. Пачев, А.М. Крилова // Етносфера народів Північної Таврії у світоглядно-ментальному вимірі та народній творчості : монографія. - 3-тє вид., перероб. та доп. – Запоріжжя-Мелітополь, 2006 – С. 110-175.

            Національна самобутність у повсякденному вимірі / І.В. Букреєва, Л.Ф. Глинська, В.В. Ґудзь, В.М. Пачева, С. І. Пачев, А.М. Крилова // Етносоціальне буття народів Запорізького Приазов’я в геокультурному контексті : монографія. - 2-ге вид., доп. – Запоріжжя-Мелітополь-Сімферополь, 2005 – С. 96-145.

            Повсякденний світ народів та феномен національного в ньому / І.В. Букреєва, Л.Ф. Глинська, В.В. Ґудзь, В.М. Пачева, С. І. Пачев, А.М. Крилова // Етнокультурний ландшафт Північного Приазов’я : монографія. – Сімферополь, 2004 – С. 76-125.

            Освіта та рівень письменності приазовських болгар у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. /С. І. Пачев // Південна Україна XVIII-XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України Запоріз. держ. ун-ту. – Запоріжжя, 2001 – Вип. 6. - С. 205-209.

            Поземельні відносини у приазовських болгар в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. /С. І. Пачев // Наукові записки / Інститут укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. – К., 1999. – Т. 5. - С. 196-209.

            Народи Північного Приазов'я : (етнічний склад та особливості побутової культури) / М-во освіти України [та ін. ; авт. кол.: Б. М. Кочерга, С. І. Пачев та ін. ; редкол.: І. П. Аносов]. – Запоріжжя : Просвіта, 1997. – 176 с. : іл.

            Болгары в Запорожском крае / С. И. Пачев, А. И. Карагодин // Вестник краеведа. –Запорожье, 1991 – Вып. 2. - С. 48.

            Література та інтернет-ресурс:

            Пачев Сергій Іванович // Дослідники історії Південної України: біобібліограф. довід. / НАН України [та ін.]. – К., 2013. – Т. 1. - С. 272-275.

Мелітопольське товариство болгарської культури “Балкани” : [в т. ч. про С. І. Пачева] // Ми - українські. - [Запоріжжя, 2012]. – С. 60.

Пачев Сергій Іванович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України — Запоріз. від-ня [та ін.]. – Запоріжжя, 2011. – С. 265-271.

            Пачев Сергей Иванович // Български историци : биограф.-библиограф. справ. - Трето преработено и доп. изд. – София : Акад. изд-во “Проф. Марин Дринов”, 2010 – С. 245.

Пачев Сергей Иванович // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. – Х., 2004. – С. 372-373.

            Пачев Сергій Іванович [Електронний ресурс] // Персональний сайт історика Ігоря Лимана. – Режим доступу: http://www.i-yman.name/DoslHist1/Pers/PachevSergijIvanovych.html

На початку вересня 2014 року у Запоріжжі розпочалося створення додаткового 37-го батальйону територіальної оборони (далі - 37-й БТрО ) за ініціативи ГО «Самооборона Запоріжжя» та «Всеукраїнської громадської організації "Ніхто крім нас“, яка об'єднує ветеранів-афганців. Девіз та символіку саме цієї ветеранської організації було використано при створенні батальйону.

            4 вересня 2014 року була підписана директива Генерального штабу, яка офіційно затвердила батальйон у складі Сухопутних військ ЗСУ, що дозволило вїйськкоматам Запоріжжя розпочати комплектування нового підрозділу в добровільному порядку (за контрактом) та за призовом під час мобілізації.

            Командиром батальйону був призначений майор запасу Олександр Лобас. Він брав активну участь у забезпеченні громадського спокою на Запоріжжі весною - влітку 2014 року, а 17 жовтня йому присвоєно звання підполковника за успішне проведення бойового злагодження 37-го БТрО.

            Особовий склад батальйону розташувався  на території Українського центру льотної підготовки (біля села Широке). Штатна чисельність батальйонiв територіальної оборони мирного часу була визначена в 426 військовослужбовців. Структурно батальйони ТрО складалися з управління батальйону, трьох рот - однієї стрілецької (штурмової) та двох охоронних, а також спеціальних взводів та відділень - механізованих, саперних, розвідувальних, снайперських тощо, які формувалися при потребі. До складу 37-й БТрО увійшли добровольці та мобілізовані запоріжці, а також представники інших регіонів країни. В батальйоні представлені різні верстви суспільства: від професійних військових до корінних гірників. В жовтні, з метою доукомплектування до 37-го БТрО передали одну роту.

Особовий склад батальйону отримав штатну легку стрілецьку зброю та РПГ-18. Із засобів пасивного захисту у вересні були наявні лише сталеві шоломи радянського зразку.

З перших днів існування батальйону розпочалася інтенсивна бойова підготовка особового складу  за місцем його постійної дислокації, яка включала заняття з рукопашного бою, тактико-спеціальної, інженерної, топографічної та розвідувальної підготовки; а також вогневу підготовку.

            В зону проведення АТО на сході України 37-й БТрО вирушив наприкінці жовтня, особовий склад батальйону був доозброєний та одержав більш надійне захисне спорядження.  У листопаді бійці 37-й БТрО діяли в районі донецького аеропорту, а частину з них наприкінці листопада перекинули під Дебальцеве.

            У листопаді 2014 року 37-й батальйон було реорганізовано у 37-й окремий мотопіхотний батальйон 93-ї Дніпропетровської механізованої бригади.

            У травні 2015 року 37-й окремий мотопіхотний батальйон було переведено до складу 56-ї окремої мотопіхотної бригади, що дислокується в смт Мирне Мелітопольського району Запорізької області.

            Під час участі у бойових діях особовий склад зазнав втрат. Так, 25 червня 2015 року близько полудня під Комінтерновим розвідувальна група потрапила в засідку та вступила у бій з противником. Солдат батальйону "Запоріжжя"Анатолій Дубовик лишився прикривати відхід побратимів, відстрілювався до останнього. Бій тривав приблизно 15 хвилин. Анатолій отримав поранення осколком РПГ у голову, був евакуйований до Маріуполя, але врятувати життя не вдалося.

            Група під керівництвом Романа Карася отримала бойове завдання: не виходячи на територію, контрольовану терористами, зайняти пости для спостереження за їхніми діями. 4 жовтня троє бійців 37-го батальйону вирушили на виручку побратимам з батальйону «Донбас», які підірвалися на міні в секторі «М» поблизу села Павлопіль Волноваського району, але під час руху військовики підірвалися на «розтяжці» з міною біля села Піщевик. Роман Карась загинув, решта бійців зазнали поранень.

            Трагічно загинув 15 лютого 2016 року солдат Танський Вадим Юрійович, 1 березня 2016 року під час несення служби поблизу села Касянівка Володарського району загинув солдат Воронов Дмитро Станіславович, у червні 2018 року - молодший сержант Ігор Французан.

            Трудові колективи та громадські організації, волонтери Запорізької області взяли шефство над новоствореною військовою частиною. Так, наприклад, ВАТ «Запорізький феросплавний завод» одразу ж перевів на рахунок батальйону п'ятсот тридцять тисяч гривень на обладанання військового містечка.

(О. А. Назаренко)

Література та інтернет-ресурси:

Петров, А.  Кофе с привкусом пепла / А. Петров ; Алексей Петров. - К. : ДИПА, 2018. - 288 с. - Із змісту : Герои 37-го ОМПБ, отдавшие свою жизнь за Украину. - [Цв. вклейка в конце книги].

Невиплакані сльози України : (запоріжці, які загинули в АТО) : біобібліограф. покажчик / КЗ “ЗОУНБ” ЗОР. - Запоріжжя : Статус, 2017. - 367 с.

Хоробрі серця неможливо зупинити : посвята загиблим землякам - запоріжцям, які віддали своє життя за мир та спокій на рідній землі / Вільнян. гімназія "Світоч" Вільнян. райради Запорізької обл., Книжковий медіаклуб Вільнян. гімназії "Світоч" ; [авт. - упоряд. О. М. Пєстрікова]. – Запоріжжя : [Кераміст], 2016. – 156 с. : фото.

***

Пантелєєв, Є.  Народжені на першій лінії оборони / Євген Пантелєєв // Запороз. Січ. - 2016. - 6 верес. (№ 163). - С. 3.

Паршин, Н. Запорожскому добробату исполнилось два года / Никита Паршин // МИГ. - 2016. - 8 сент. (№ 36). - С. 4.

В гостях у 37-го батальона [Электронный ресурс] // Минерал горнодобывающая компания. - 2016. - 8 дек. - Режим доступа: http://mineral.com.ua/ru/content/v-gostyah-u-37-go-batalona/

            Гончаров А.  На Запоріжжі сформують новий батальйон територіальної оборони [ Електронний ресурс] // Українські національні новини. - 2014. - 25 верес .- Режим доступу: http://www.unn.com.ua/uk/news/1388225-na-zaporizhzhi-sformuyut-noviy-batalyon-teritorialnoyi-oboroni

            Драгунов Д.  У Запоріжжі розпочав підготовку новостворений 37-й батальйон територіальної оборони [Електронний ресурс ] / Драгунов Д., Бобко А. // 5 канал. - 2014. - 22 верес. - Режим доступу: https://www.5.ua/suspilstvo/u-zaporizhzhi-rozpochav-pidhotovku-novostvorenyi-37-i-batalion-terytorialnoi-oborony-48069.html

            37-й окремий мотопіхотний батальйон «Запоріжжя» [Електронний ресурс] // Вікіпедія. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/37-й_окремий_мотопіхотний_батальйон_«Запоріжжя»

Література про життя та діяльність :

Голдобін, А. І.  Лежень Іван Петрович // Голдобін, А.Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 607.

Вегман Георгій Густавович –

архітектор, містобудівник, представник конструктивізму

            Народився 8 вересня (27 серпня за старим стилем) 1899 року в Севастополі.

            З 1919 року працював у Вільних майстернях (ДВХМ з 1920 року звуться ВХУТЕМАС — Вищі художньо-технічні майстерні), де пройшов академічну виучку під керівництвом У. В. Рильського - талановитого архітектора та педагога.

            Після перетворення ДВХМ у ВХУТЕМАС Георгій Густавович продовжує навчання на архітектурному факультеті цього навчального закладу і водночас поступає на 2 курс архітектурного відділення Московського інституту громадянських інженерів (МІГІ), де виконує проекти у Е. Норберта (радянського та польського інженера-архітектора, художника-графіка, викладача та публіциста).

            Складний час був для Георгія Густавовича, але дуже цікавий. Одночасно з навчанням він бере участь у створенні реставрації і діяльності Об’єднання сучасних архітекторів (ОСА) та часопису “Сучасна архітектура”.

            Він також приймає участь в реставрації Кремля, працює у співавторстві з багатьма майстрами конструктивізму, зокрема з братами Весніними. Його студентські роботи друкують в книзі М. Я. Гінзбурга “Стиль та епоха”.

            Георгій Густавович був дуже відповідальною людиною. Працюючи, водночас захистив курсове завдання в обох інститутах: в МІГІ – проект “Маяк в порту” в рамках пропедевтичної  дисципліни “Декоративна композиція”.

            В 1924 році Георгій закінчує навчання і захищає дипломний проект “Музей Червоної Москви” на Волхонці.

            Його приймають на роботу на посаду старшого архітектора Гіпроміста (1930-ті роки),  майстерні Мосради (головним консультантом якої був І.В. Жолтовський - радянський архітектор, художник, просвітник, видатний представник ретроспективізму в архітектурі).

            1936-1937 роки. Г. Вегман керує проектом Ікшинського гідровузлу каналу Москва-Волга.

            1944 рік. Як особа німецької національності, Г. Вегман репресований та направлений на роботу в Харківський Міськобудпроект, де працював до 1970 року.

            Після війни він активно бере участь у відновленні міст України. За його проектами побудовано багато будівель на Запоріжжі та в Харкові. Так, у Харкові збудовано житловий будинок по вул. Університетській та Каскадний сквер (1951-1952).

            В основному йде відбудова Харкова: Будинок проектних та будівельних організацій на майдані Дзержинського; будується корпус інституту “Гіпросталь” на проспекті Леніна (1958-1962).

            1963 рік. Георгій Густавович здає проект кварталу на 22000 жителів по проспекту Гагаріна.

            1953 рік, Запоріжжя . Будується кіноконцертна зала імені М. Глінки разом з інженером

В. Шапільським. Ведеться також реконструкція “Соціалістичного міста (Шосте селище та  Вознесенівського району (1963-1965), кінотеатру ім. О. Довженка (1964).

            Одночасно веде викладацьку діяльність у Харківському інституті інженерів комунального будівництва. Він також є автором наукових праць і статей з питань архітектури.

            В його активі більше тридцяти конкурсних та реалізованих проектів, останній з яких –  пам’ятник-музей Леніну на Волхонці у Москві (1972).

            В 2008 році в Москві вийшла книга про талановитого архітектора - “Архитектор Г.Г. Вегман” (автор-упорядник І.В. Чепкунова). Це видання присвячене життю та творчості одного з представників вітчизняного авангарду.

            Помер Г. Г. Вегман 2 жовтня 1973 року у Харкові.

            CПИСОК ПРОЕКТОВАНИХ СПОРУД

            - Житловий район “Червоний Промінь” у Харкові (1929-1931);

            - Житловий будинок по вулиці Університетській, 9 та Каскадний сквер у Харкові (1951-1952);

            - проект відновлення Будинку проектних та будівельних організацій, вулиця

Дзержинського, Харків, (1953) 

            - корпус інституту “Гіпросталь” на просп. Науки у Харкові (1958-1962);

            - проект кварталу на 22 000 мешканців по вул. Гагаріна у Харкові, (1963)

(І. М. Бичева)

Література та інтернет-ресурс:

Беженерь, О.  Історія Запорізької обласної філармонії (1939 - 2017 рр.) / О. Беженерь, Д. Школенко ; Ольга Беженеарь, Дар'я Школенко ; Запоріз. наук. тов. ім. Я. Новицького [та ін.]. - Запоріжжя, 2017. - С. 25-26. - (Старожитності Південної України ; вип. 33).

Кілессо, С. К.  Вегман Георгій Густавович // Енциклопедія сучасної України / НАН України ; наук. тов. ім. Т. Шевченка ; Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. – К., 2005. – Т. 4 : В - Вог. - С. 181.

Давидич, Т. Ф.  Творчество архитектора Г. Г. Вегмана (жизнь и творчество личности в контексте эпохи) // Музейний вісник. - 2015. - № 15. - С. 235-246.

Вегман Георгій Густавович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вегман_Георгій_Густавович

Вегман Георгий Густавович [Електронний ресурс] // Энциклопедия русского авангарда. - Режим доступу: rusavangard.ru/online/biograpfies/vegman-georgiy-gustavovich/  

Література про життя та діяльність :

Вічна пам'ять // Запоріз. правда. - 2016. - 16 черв. (№ 23). - С. 22.

Олександр Силович Пресич народився 9 вересня (27 серпня за старим стилем) 1909 року на станції Погранична (тепер - Китай).

            В 1934 році закінчив Київський драматичний інститут ім. М. Лисенка. Після навчання  розпочав педагогічну діяльність викладачем духових інструментів в музичному технікумі імені М. Лисенка. Одночасно очолював симфонічні оркестри. Але працював недовго, тому що його запросили керувати симфонічним оркестром Запорізької філармонії.

            Перед самим початком війни Олександру пропонують працювати в оркестрі Київського оперного театру. Він погоджується на це запрошення і повертається до Києва. З початком війна Пресич з родиною не встиг покинути столицю і його, як молодого диригента залишили в Києві для евакуації майна театру.

            У сезоні 1942-1943 років Олександр був диригентом і постановником опери Дж. Верді  “Травіата”, яка пройшла у Києві. Восени 1942 року оперні та балетні вистави почали витіснятися оперетою. Перша оперета була показана німецькою мовою, це “ Летюча миша” Й. Штрауса в інтерпретації диригента О. Пресича. Наступними прем’єрами були “Циганська любов”, “Весела вдова” Ф. Легара, втілені О. Пресичем та його однодумцями.

            По закінченні війни (1946-1947) Олександр Силович працював диригентом у Львівському театрі опери та балету, а в 1947 році його запросили до Одеси. Його дружина Ганна Пресич була солісткою-вокалісткою Одеської філармонії, а їх дочка Маргарита Пресич - актриса Одеського українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька.

            В 1964 році йому доручають керівництво оркестром Донецького театру опери та балету. Одночасно веде концертну діяльність.

            В 1971 році він повертається до Одеси. Останні 10 років життя (1971-1981) працює головним диригентом оперної студії Одеської консерваторії.

            О. С. Пресич - людина мужня, терпляча. Головна ж його якість — працездатність. За творчі досягнення йому присвоєно почесне звання “Заслужений діяч мистецтв України”, нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, медалями.

            Помер Олександр Силович Пресич 20 квітня 1981 року в Одесі.

(І. М. Бичева)

            Література про життя та діяльність :

            Гайдабура В.  Театр між Гітлером і Сталіним. Україна. 1941-1944. Долі митців. - К., 2004. - С. 100, 101, 277, 279.

            Львівський театр опери та балету імені Івана Франка. - К. : Муз. Україна, 1989. - 208 с.

            Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Шевченка : історія і сучасність. - К., 2002. - С. 210, 211.

            ПресичОлександр Силович // Мистецтво України : біограф. довідник. - К., 1997. - С. 489.

            ПресичОлександр Силович // Митці України : енциклопед. довідник. - К., 1992. - С. 475.

А Світло у темряві світить...

            Вперше зустрілось мені ім’я Олени Михайлівни Апанович, коли після закінчення університету, з веселої і розкутої Одеси, де здається ще вчора снували у різних напрямках по місту енергійні негоціанти і де стоять на площах задумливі, придивляючись до нового життя, мудрі Рішел’є, Воронцов та сонцесяйний Пушкін, доля занесла мене у тихе, робітниче Запоріжжя і я потрапив працювати в щойно створений музей історії запорозького козацтва. І відкрив для себе цілий материк вітчизняної історії – історії славного запорозького лицарства.

            В один з таких днів наштовхнувся на книгу, сама назва якої була досить незвична – «Збройні сили України». Незвична тим, що скрізь тоді підкреслювалась і насаджувалась думка про несамостійність України, що, мовляв, без східного сусіда вона не проіснує й дня. А тут чорним по білому – Збройні сили, та ще не кого-небудь, а нашої України! І ім’я авторки виникло і закарбувалося в пам’яті – Олена Апанович.

            Олена Михайлівна була вже тоді відомим істориком, автором кількох монографій, багатьох статей, присвячених історії запорозького козацтва.

            З великою енергією вона взялася до роботи по створенню експозиційного плану музею історії запорозького козацтва на острові Хортиця, перевіряла кожний рядок, кожне речення, наполегливо відпрацьовуючи кожну думку, щоб вона була викладена ясною і зрозумілою для всіх мовою, постійно допомагала молодим історикам заповідника, виховуючи їх і по материнські опікуючись ними.

            А коли настали часи панування сухої догматичної науки, то виявилося, що таким, як Олена Михайлівна, принциповим і маючим власну думку історикам, не має в ній місця. І Апанович була звільнена з роботи в Інституті історії Академії наук України, але вона навіть не зробила спроби пристосуватися до нових часів, не зрадила головній справі свого життя – вивченню і популяризації історії запорозького козацтва.

            З часом виявилося, що цей громадянський подвиг Олени Михайлівни вивів її у першу шеренгу найкращих синів та дочок України ХХ століття, які віддали все, що мали, заради своєї землі та її народу.

            А для нас у Запоріжжі, тих, хто у ті часи настійливо горнувся до української історії, вона була смолоскипом у темряві і ми звіряли свої думки та почуття на той далекий, але такий дорогий всім нам вогник Надії, Любові та Віри, який йшов від неї, і тільки треба мати Терпіння та Знання того, що врешті решт все стане на свої місця.

            І ці часи настали, після серпневих подій 1991 року, коли Україна стала незалежною.

            Настав зоряний час Олени Михайлівни – те, що вона раніше не мала змоги передати людям – численні книги, монографії, безліч статей, щедрою рукою висипала тепер перед усіма нами, бо зберегла до слушного часу цілу енциклопедію знань з історії запорозького козацтва.

            Це – подвиг людини, яка все життя наполегливо йшла до єдиної мети – розкрити невмирущу діяльність наших пращурів, які на неосяжних, від обрію до обрію, степах під блакитним небом, що дав нам Господь, створили першу в історії Європи народно-демократичну республіку – Запорозьку Січ.

            Тому цілком слушно виникла думка перевидати бібліографію праць видатного вченого тут у нас на Запоріжжі, щоб кожному, хто цікавиться історією запорозького козацтва, було легше її шукати і в використовувати у своїй роботі.

            Але ця збірочка була б неповна, якби ми не помістили тут роботи її учнів, бо справжній вчений завжди є тим магнітом, до якого горнуться молоді сили, і так буде завжди на цій землі, бо невмируще коло Життя!

            P. S. Ця передмова була надрукована у книзі «Берегиня козацької історії : бібліографічний покажчик творів О.М. Апанович», яку ми видали у нас в Запоріжжі в 1996 році. Приємно зазначити, що це був перший подібний покажчик творів видатного історика у нас на Україні.

            Але на жаль, з початку 70-х років, Олену Михайлівну, як і багатьох розумних і самостійних особистостей, почали переслідувати за відданість історії запорозького козацтва. Вона була звільнена з роботи в Інституті історії Академії Наук України, їй було заборонено друкуватися. Настали для неї важкі часи. Як і для Музею історії запорозького козацтва на острові Хортиця.

            Стояло питання навіть про його закриття. І тільки самовіддана праця першого директора Заповідника Арнольда Сокульського та завідувачки відділу музею історії запорозького козацтва Тамари Шевченко зберегли на Острові цей науковий заклад. Хай Запоріжжя знає своїх героїв. Правда, прийшлося, під впливом партійних органів, створювати якийсь Музей історії Запоріжжя.

            Але в кінці 80-х років часи помінялися. Олена Михайлівна знову зайнялася історією Запорозького козацтва, як і в Заповіднику на острові Хортиця теж почали головну увагу приділяти історії наших незабутніх предків.

            У Олени Михайлівні почали одна за одній виходити статті і праці з історії запорозького козацтва. Тому і не дивно, що у 1994 році вона стала лауреатом Шевченківської премії, самої найпрестижнішої нагороди діячам науки і культури України.

            Можна тільки уявити собі, щоб зробила ця працьовита жінка, якби їй не заважали працювати практично цілих два десятки років.

            Про її далекоглядність можна уявити собі з її «Робочих зошитів», які тепер зберігаються в архіві Інституту історії Академії Наук України. З самого початку виникнення ідеї створення на острові Хортиця заповідника історії запорозького козацтва, вона написала у своїх зошитах, що заповідник зможе повнокровно існувати тільки тоді, коли вся територія Хортиці буде заповідною без виключення для якихось об’єктів господарської діяльності. І події на Хортиці з 1970 року і до сьогодні повністю підтверджують цю думку видатного вченого.

            В 1993 році Олена Михайлівна приїхала із своїм онуком до нас на Хортицю і тодішня завідувач Музею історії Запорозького козацтва Тамара Шевченко домовилась із профілакторієм заводу, щоб Олена Михайлівна відпочила в їхньому оздоровчому закладі. І Олена Михайлівна була там з червня по серпень, відпочиваючи і набираючись сил.

            До неї приходили місцеві історики і краєзнавці Арнольд Сокульский, Володя Шовкун та інші. Ми кілька разів теж приходили до Олени Михайлівни і вона розповідала із задоволенням, як їй тут відпочивається. Запам’яталося, як Олена Михайлівна розповідала, як вона кожного ранку йде по лісу, насолоджуючись барвами та звуками навколишньої чудової природи і обов’язково підходить до старого дуба, який розповідає їй про все, що він бачив за довге своє життя!

            І поїхала Олена Михайлівна додому добре відпочивши, щоб з новою енергією поринути у світ науки.

            Саме в ті часи Заповідник історії запорозького козацтва на острові Хортиця звернувся з листом до міської влади, з проханням, щоб Олені Михайлівні присвоїли звання «Почесний громадянин міста Запоріжжя». Але у місцевих чиновників, як завжди у таких випадках, не виявилося елементарного розуміння, з ким вони мають справу.

            Їхні імена поглинула Лета, а ім’я Олени Михайлівни буде і надалі освітлювати шлях до істини ще не одному поколінню українців.

            (В. І. Шевченко)

Праці з історії козацтва:

За плугом Господь іде : агрокультура укр. селянства і козацтва в контексті ідей С. Подолинського та В. Вернадського / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – Львів : [АРС], 2013. – 80 с. : іл., портр. – (Бібліотека журналу Organic ua ; кн. 13. Вітчизняна думка ; кн. 7).

Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про іст.  буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – К. : Веселка, 2009. – 720 с. : іл.

Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. : [монографія] / О. М. Апанович. – Дніпропетровськ : Січ, 2004. – 230 с. : іл.

Українсько-російський договір 1654 р. : міфи і реальність / О. М. Апанович. – К. : Варта, 1994. – 96 с. – (Бібліотечна серія).

Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі / О. М. Апанович. – К. : Либідь, 1993. – 288 с.

Розповіді про запорозьких козаків / О. М. Апанович. – Київ : Дніпро, 1991. – 335 с. : іл. – (Запороз. Січ).

Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії : 50-70-і роки XVII ст. / О. М. Апанович ; АН УРСР, Ін-т історії. – К., 1961. – 300 с.

Запорозька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу / К. Гуслистий, О. Апанович. – К. : Держполітвидав, 1954. – 88 с.

Публікації в збірках:

Батько української держави : (до 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького) / О. Апанович // Хортиця : літ.-худож. та громад.- політ. альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. – Запоріжжя, 1996. – № 5. – С. 179-196.

Син козацького степу / Апанович, О. ; Олена Апанович // Киценко, М. П.  Хортиця в героїці і легендах / М. П. Киценко. – Дніпропетровськ, 1991. – С. 119-149.

Запорозьке військо як складова частина російської армії в другій половині XVIII ст. / О. М. Апанович // Наукові записки інституту історії / АН УРСР ; Інститут історії. – К., 1953. – Т. 5. – С. 109-136.

Література про життя та діяльність :

Кривоший, О. П.  Апанович Олена Михайлівна // Кривоший, О. П.  Жінки в історії козацького Запорожжя : постаті, події, документи, свідчення : навч. посібник для учнів загальноосвітніх навч. закладів / О. П. Кривоший. – Запоріжжя, 2016. – С. 94-96.

Апанович Олена Михайлівна // Шевченківські лауреати, 1962-2012 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. – Вид. 3-є, змінене і доп. – К. : Криниця, 2012. – 864 с.

Мицик, Ю. А.  Листи Олени Апанович до Юрія Назаренка : [Ю. В. Назаренко (1928) - історик; викладав в ЗНТУ] / Ю. А. Мицик // Рукописна та книжкова спадщина України : археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису ; [редкол. : Л. А. Дубровіна (відп. ред.) та ін.]. – К., 2010. – Вип. 14. – С. 284-293.

Апанович Олена Михайлівна // Українська державницька ідея : антологія політичного традиціоналізму. – К., 2007. – С. 489-505.

Тарнашинська, Л.  Історик Олена Апанович / Людмила Тарнашинська // Українки в історії / за загал. ред. В. Борисенко. – К., 2004. – С. 90-97.

Капельгородська, Н. М.  Апанович Олена Михайлівна // Капельгородська, Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 30-31.

Олена Апанович // Народжені Україною : меморіальний альманах у 2 т. – К. : Євроімідж, 2002. – Т. 1 : А-К. - С. 100-101. – (Золоті імена України).

Мицик, Ю. А.  Апанович Олена Михайлівна // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при Запоріз. держ. ун-ті. – К. ; Запоріжжя, 2002. – С. 17-18.

Кириченко, С. М.  Збережемо тую славу // Кириченко, С. М.  З любов'ю до краю Запорізького : нариси, рецензії, роздуми / С. М. Кириченко. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 62-74.

Жуковський, А. І.  Апанович Олена Михайлівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2001. – Т. 1 : А. - С. 607-608.

Апанович Олена Михайлівна // Мистецтво України : біограф. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. - К., 1997. - С. 23-24.

Мицик, Ю. А.  Олена Апанович про українське козацтво // Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури. - Запоріжжя, 1997. - Вип. 1. - С. 191-195.

Козуля, О.  Відданість // Козуля, О.  Жінки в історії України. – К., 1993. – С. 209-213.

***

[Дубровіна, Л.]  Життєвий і творчий шлях Олени Михайлівни Апанович / [Л. Дубровіна, В. Гром] // Олена Михайлівна Апанович : біобібліогр. покажчик : до 80-річчя від дня народж. і 55-річчя наук. діяльності / НАН України [та ін. ; упоряд. С. Даневич]. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – 82 с.

Берегиня козацької історії : (бібліограф. покажчик творів О. М. Апанович) / [упоряд. В. І. Шевченко] ; Упр. культури виконкому Запоріз. міськ. ради нар. депутатів. - Запоріжжя, 1996. - 40 с.

Ісаак Залманович Копелян народився 9 вересня 1909 року в с. Якимівка Мелітопольського повіту Таврійської губернії в родині купця 2-ої гільдії. Брат народного артиста СРСР Юхима Захаровича (Залмановича) Копеляна (1912 - 1975).

Навчався в Ленінградському вищому художньо-технічному інституті. З 1930 року працював у Західному Поліграфтресті, де завідував відділом художнього оформлення Ленвидату.

Учасник радянсько-фінської війни 1939-1940 років, учасник боїв на фронтах Другої світової війни.

Протягом всього життя займався книжковою графікою та ілюстрацією (твори радянських письменників та твори Леона Фейхтвангера).

Ісаак Копелян відіграв провідну роль у створенні видавництва «Художник РРФСР» (на базі видавництва «Ленінградський художник») та відродженні художньо-поетичного товариства «Бойовий олівець», редактором якого він був у Ленінграді.

(В. М. Гнєдашев)

Праці:

Михайлова, К. В. Сильвестр Феодосиевича Щедрин / оформление И. З. Копеляна. - Л. : Искусство, 1972. - 72 с. - (Народная библиотека по искусству).

Література про життя та діяльність :

Художник И. З. Копелян. - Ленинград : Искусство, 1970. - 87 с.

Кумок В. Н.  Исаак Залманович Копелян // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник. - Мелитополь, 2012. - Т. 1. - С. 667.

Исаак Залманович Копелян [Электронный ресурс] // Википедия. - Режим доступа к статье : https://ru.wikipedia.org/wiki/Копелян,_Исаак_Залманович

Народилася Наталія Анатоліївна 09 вересня 1959 року у м. Черногорськ Красноярського краю Російської РСР в робітничій сім’ї. У зв’язку із сімейними обставинами юна Наталка разом з матусею Єфросинією Петрівною та братом Олександром переїхали до м. Запоріжжя. Тут вона закінчила школу та поступила до Рівненського державного інституту культури та отримала кваліфікацію "бібліотекар і бібліограф вищої кваліфікації". Після закінчення інституту Наталія Анатоліївна Купреєва почала працювати в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Згодом одружилася та народила сина Володимира.

З листопада 1980 р. до червня 1988 р. працювала в науково-методичному відділі методистом, а потім і старшим методистом. З червня 1988 р. до грудня 1992 р. обіймала посаду заступника директора з наукової роботи. На посаді заступника директора загальнобібліотечної роботи з 1992 р. до 2014 р. (стаж роботи у бібліотеці – 34 роки).

Визначаючи, плануючи і координуючи роботу головної книгозбірні краю у напрямках моделювання бібліотечного фонду, управління формуванням, використанням, розміщенням і зберіганням його, створення довідково-бібліографічного апарату, забезпечення доступу користувачів до ресурсів та надання бібліотечних послуг, в тому числі і платних, Н.А. Купреєва сприяла нарощуванню інформаційного потенціалу закладу, зростанню його ролі у житті регіону, зміцненню взаємодії зі спорідненими і суміжними установами і організаціями, національно-культурними товариствами (особливо “Алтин-Ай”, “Роден край”, “Богемія”, “Еллада”). Нині послугами ОУНБ, її понад 1,4 мільйонним книжковим фондом користується біля 40 тисяч споживачів.

            Наталія Анатоліївна активно відслідковувала нові тенденції і форми організації роботи обласних бібліотек України, близького зарубіжжя, налагоджувала їх запровадження в практичну діяльність ЗОУНБ. Саме завдячуючи її ініціативі оновлена система планування і звітності, проводилися соціологічні бліц – та міні- опитування користувачів, які слугують основою поліпшення якості їх обслуговування, в т. ч. і через Інтернет-сервіси, резонансні громадсько-культурні заходи – презентації книг, літературно-тематичні вечори, виставки творів народно-прикладного мистецтва тощо, розширюються зв’язки з книговидавничими та книгорозповсюджуючими організаціями.

            Під керівництвом Н. А. Купреєва розпочалася активна робота з раритетним книжковим фондом бібліотеки, особливо краєзнавчою його частиною, розкриттю якої підпорядковані наукові покажчики “Календар знаменних та пам’ятних дат Запоріжжя”, “Літературне Запоріжжя”, “Дослідники рідного краю”, “Міста і села Запорізької області”, регулярні презентації його на загальнообласних суспільних заходах та ін. Неодноразово Наталія Анатоліївна брала участь у написанні бібліотечних матеріалів, а саме: "Величний книги храм", "Палацу книги – 35", "Я люблю свою роботу, свою професію" (про І. П. Степаненко), "Галерея благодійників бібліотеки", "Регіональна бібліотека: розвиток потенціалу в сучасному інформаційному просторі", "Повний вік моїй бібліотеці", "Тут народилося Запоріжжя" та ін.

            Професійні здібності, уміння концентрувати зусилля на вирішенні першочергових завдань дозволили Наталії Анатоліївні налагодити ефективну роботу Тендерного комітету Бібліотеки і не лише забезпечити якісний процес проведення установою закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти, але й консультувати спеціалістів інших закладів культури і мистецтва.

            Наталія Анатоліївна була визнаним лідером не тільки колективу бібліотеки. Почуття відповідальності за свою справу, прагнення працювати, спілкуватися з колегами, користувачами, організовувати дозвілля та відпочинок персоналу сприяли обранню її членом президії Запорізького обкому профспілки працівників культури, членом ЦК профспілки працівників культури України.

            Н. А. Купреєва неодноразово відзначалася подяками, почесними грамотами Міністерства культури і мистецтв України, Запорізької обласної державної адміністрації.

            2014 року, досягнувши пенсійного віку, Наталія Анатоліївна звільнилася з посади заступника директора з загальнобібліотечної роботи ЗОУНБ.

            Публікації:

Кращий бібліотечний менеджер ; Діти у науковій бібліотеці? / Н. А. Купреєва // Бібліотека, роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів : присвячується 110-річчю з дня заснування б-ки / КЗ "Запорізька обл. універсальна наук. б-ка ім. О. М. Горького" ЗОР ; [уклад. та ред. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : ВАЛПІС, 2014. – Вип. 4. - С. 127-134.

Любов до професії бухгалтера / Н. А. Купреєва ; Завжди у турботах невтомних / І. П. Степаненко, Н. А. Купреєва ; Трудовые будни — праздники для нас / Н. А. Купреєва // Бібліотека, роки, люди, долі : збірка нарисів та фотодокументів / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; [відп. за вип. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – Вип. 2. - С. 52-55, 56-64, 65-75.

Директорський корпус Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О.М. Горького / Купреєва Н. А. ; Купреєва Наталія Анатоліївна // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. облради ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – Вип. 1. - С. 41-48.

Творчість П. Ребра у краєзнавчій колекції Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. М. Горького / Н. А. Купреєва // Бібліотека: традиції, інновації, перспективи : (зб. неопубліков. виступів співробітників ОУНБ ім. О. М. Горького. 2000 - 2007 роки). - Запоріжжя, 2008. - С. 43-47.

Доробок вагомий, розмаїтий, щедрий : (творчість П. Ребра у краєзнав. колекції ЗОУНБ ім. О. М. Горького) / Н. А. Купреєва // Співець Запорізького краю : матеріали міжвузів. наук.-практ. конф. “Літературне Запоріжжя: постаті, пошуки, проблеми”, присвяч. 75-річчю відом. укр. письменника, громад. і культур. діяча, кошового “Веселої Січі” П. П. Ребра (м. Запоріжжя, 26-27 квіт. 2007 р.). - Запоріжжя, 2007. - С. 495-502.

Позабюджетні кошти у структурі фінансово-економічної діяльності Бібліотеки / Н.А. Купреєва // Регіональна бібліотека: розвиток потенціалу в сучасному інформаційному просторі : матеріали наук.-практ. конф. (13 жовт. 2004 р.). - Запоріжжя, 2004. - С. 12-15.

Причини зниження читацької активності / Н. А. Купреєва // Сучасний читач і бібліотека : респ. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 24-27 верес. 1990 р.) : тези доповідей і повідомлень. - К., 1990. - С. 19-20.

Література про життя та діяльність:

Степаненко, І. П.  Надійні помічники: перетворення ідей у повсякденне життя ; Методисты былых времен : [в т. ч. про Н. А. Купреєву] / Степаненко І. П. ; Степаненко Інна Павлівна // Бібліотека, роки, люди, долі : зб. нарисів та фотодокументів / КЗ ОУНБ ім. О. М. Горького Запоріз. облради ; [відп. за вип., уклад. та ред. І. П. Степаненко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – Вип. 1. - С. 49-54, 70-77.

Бальцер, А. І.  [Купреєва Н. А.] // Бальцер, А. І.  На службі народові : (нарис з історії Запоріз. обл. універсал. наук. бібліотеки ім. О. М. Горького) 1905-1999 / А. І. Бальцер. – 2-е вид. – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – С. 3, 39, 63.

Бальцер, А. И.  [Купреєва Н. А.] // Бальцер, А. И.  На службе народу : (очерк истории Запорож. гос. обл. универсал. науч. б-ки им. А. М. Горького) 1905-1995 / А. И. Бальцер. – Запорожье : [б. и.], 1995. – С. 3, 24, 41, 56.

Література про життя та діяльність :

Ребро, П. П.  О. Довженко і Запоріжжя : (до 105-річчя з дня народження письменника) : літ.-критич. нарис / П. П. Ребро. – Запоріжжя : Хортиця, 1998. – 17 с. – (Українська Мекка).

Шевельов, М. П.  Три Івани // Шевельов, М. П.  "Над синню буйного Славути..." : запорізькі адреси літ. класики / М. П. Шевельов. – Запоріжжя, 1998. – С. 174-183.

Література про життя та діяльність :

Сімейний архів священницької родини Лоскутових із м. Гуляйполе (документи та матеріали кінця XIX - XX ст.) / Нац. акад. наук України [та ін. ; упоряд. і передм. С. Звілінський]. – К. : [Інтер-М], 2015. – 110 с. – (Старожитності Південної України ; вип. 26). – Текст: укр., рос.

Звілінський, С.  Повернена пам'ять родині Лоскутових // Голос Гуляйпілля. - 2018. - 18 січ. (№ 3). - С. 6-7.

Література про життя та діяльність :

21.05 - 100 років тому (1910) в с. Верхня Хортиця вчителем народознавства П. Бузуком було засновано “Хортицьке товариство охоронців природи” / [матеріал до друку підготувала І. Шершньова] // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2009. – С. 27-29.

Морозюк, В.  Подвижники Я. П. Новицький, М. О. Каришев, П. П. Бузук // Морозюк, В.  Надщербна доля. - Івано-Франківськ, 2003. - С. 178-199.

Пуха, І.  До біографії П. П. Бузука // Запорозька старовина : щоріч. зб. наук.-краєзнав. матеріалів. - Запоріжжя, 1995. - Вип. 1. - С. 133-135.

Борейко, В. Е.  П. Ф. Бузук (1879-1923) - организатор Хортицкого общества охранителей природы : [фото] // Борейко, В. Е.  История охраны природы Украины. Х век - 1980. - 2-е изд., доп. - К., 2001. - С. 497.

***

Конкурс імені П. П. Бузука «Кращі юнікраєзнавціЗапорізькоїобласті» // Vita - жизнь. - 2007. - № 11 - С. 50.

Черноморец, В. С.  П. Ф. Бузук - основоположник природоохранного движения в Александровске // Музейний вісник. - 2001. - № 1. - С. 83-86.

Кобинець, А.  Петро Бузук - відомий і невідомий // Алла Кобинець // Запоріз. правда. - 2000. - 18 трав.

Матенчук, Н. П.  П. Ф. Бузук - гордость нашого края // Vita-жизнь. - 1999. - № 7. - С. 35-36.

Манжура, В.  Першопрохідці / Валентина Манжура // Рідна природа. - 1985. - № 3. - С. 57-59.

Ігнатуша, О. М.  Бузук Петро Пилипович[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=5446&lang=ukr

Астраханка - село, центр сільської ради, розташоване на правому березі річки Арабки (лівий приток р. Молочної). Земля розкольникам- молоканам була надана у 1823 році. Невдовзі (у 1825 році) село було засноване молоканами. З початку свого існування село було центром молокан. Інший центр молоканства був у селі Нововасилівка (нині Приазовського району). Молоканство - один із різновидів християнства. Наприкінці XVIII століття розрізнені групи об'єднались в окрему релігійну секту.

            Молокани не визнають ікон, священників, хреста і хресного знамення, святих мощей. Вони відкидають всі православні таїнства та церковні обряди, святих угодників, церковні перекази, пости. Молокани повністю визнають Біблію і вважають її своєю головною священною книгою. Молокани вважають, що жодні речі або люди не можуть мати світлої божественної сили.

            Слово “молоко” взято не в прямому а в переносному значенні. Словесним молоком, своєю головною їжею молокани вважають текст Біблії, яку вони повинні читати якомога частіше і більше. Секта духовних християн — молокан ділиться на релігійні спільноти. Керує спільнотою пресвітер. Моління (богослужіння) молокан відбуваються під час зборів в молитовних будинках, в яких немає коштовних прикрас, ікон та картин.

            В 70-их роках ХІХ століття в містах та селах Північної Таврії з'явились проповідники нового напряму в християнстві - баптизму. Себе ці проповідники називали євангельськими християнами — баптистами. Майже всі вони приїздили з німецьких колоній. В переважній більшості це були німці, які добре володіли російською мовою. В німецькі колонії баптизм прийшов з Германії і знайшов благодатний ґрунт для розповсюдження серед менонітів. Релігійні погляди менонітів були багато в чому подібні до релігійних поглядів баптистів. Через це багато менонітів перейшли в баптистську віру. В багатьох господарствах німців — баптистів були робітники із російських та українських сіл. Цим робітникам щоденно надавалась одна година відпочинку, під час якого вони повинні були слухати баптистських проповідників і разом з ними молитись Богу. Таку годину німці називали “уроком” (від німецького Stunde - штунде). Через це тих російських та українських селян, які  в німецьких колоніях пізнали ази баптистського віровчення і відійшли від своєї первісної віри, стали називати штундистами. Благодатний ґрунт для свого розповсюдження баптизм знайшов в молоканських селах через те, що молоканське віровчення дуже подібне з баптистським. Основні зовнішні відмінності полягали у тому, що у баптистів хрещення водне (із застосуванням води) а у молокан — духовне (без використання води). Також є деякі відмінности і в духовному  тлумаченні окремих місць Біблії. Так з початку 80-их років ХІХ століття із молоканства ( особливо із донського молоканського толку) виокремилась нова фракція сектантства, яка стала на путь зближення зі штундизмом, але не об'єднувалась з ним. Перш вельми чисельний донський толк майже скрізь припинив своє існування з попереднім характером як молоканський толк. Переродився в новий по своєму віровченню, богослужбовому культу та внутрішній організації толк, відомий в одних місцях (Таврійська губернія і Кавказ) як “новомолоканський”, в інших  під іменем “штундо — євангелизма”(в Самарській губернії), толка “євангелічних християн” (в Астраханській губернії). В Таврійській губернії сектанти “донського толка” в Нововасилівці та в Астраханці в кількості до 2500 чоловік потрапили під вплив проповідників штундобаптизма і склали особливу секту ново-молокан (штундомолокан). Самі себе ново-молокани стали називати “християнами євангельського віросповідання, пресвітеріанами”. На чолі секти став землероб села Астраханки Бердянського повіту З. Д. Захаров. Ним були видані “короткі правила віри християн євангельського віросповідання, пресвітеріан”. Астраханка стала центром ново-молоканства.

            Після земської реформи стала приділятись значна увага якості навчання у вже існуючих та відкриття нових шкіл. До кінця ХІХ століття в Астраханці було три початкових школи. Спочатку було трирічне навчання, с початком ХХ століття термін навчання збільшився до чотирьох років.

            В російських початкових школах працювали вчителі а також “законовчитель”, священник. В молоканських школах спеціальних вчителів Закону Божого не було. Там проведення бесід з учнями було доручено вчителям.

            Для підготовки вчителів початкових навчальних закладів губернські земства стали відкривати вчительські семінарії. Відкривались семінарії і з урахуванням національних та релігійних особливостей (для болгар, татар, німців, вірмен та ін.). Однак аналогічної семінарії не було. У вересні 1905 року ново-молокани влаштували в Астраханці свій перший з'їзд євангельських християн, на який зібрались делегати з усієї Російської імперії, Німеччини, Австрії та Америки. Учасники цього з'їзду вирішили порушити клопотання про відкриття в Астраханці навчального закладу, в якому б готувались вчителі для сектантських шкіл і проповідники для ново-молоканських громад.

            У жовтні 1907 року семінарія фактично існувала: була підібрана будівля, був штат, були кошти на утримання. Директором семінарії став Вальтер Жак. Але дозволу на влаштування в Астраханці учительської семінарії від директора народних училищ ще отримано не було. Директор училищ вважав, що сектантська організація штундомолокан, які протистояли православній церкві, становлять значну небезпеку, хоча можливо і не таку велику як штундобаптизм, але в будь якому разі набагато більшу, ніж старі раціоналістичні секти.

            Боротьба проти відкриття семінарії, не зважаючи на царський маніфест про свободу совісті, була настільки жорстокою, що  Зіновію Даниловичу Захарову довелося, нарешті, заручитись особистим листом прем'єр - міністра Столипіна П. А.

            Головним ініціатором відкриття семінарії був Вальтер Жак, тому основні удари припадали на нього як на директора семінарії.

            Офіційне відкриття “навчального закладу другого розряду за програмою вчительських семінарій” відбулось 9 червня 1908 року. На з'їзді 1907 року депутати вирішили побудувати новий навчальний корпус. Завдяки спільним зусиллям громади була побудована та сама двоповерхова будівля, яка існує і дотепер, і було отримано дозвіл на її відкриття.

13 вересня 1909 року на відкритті першої російської семінарії євангелічних християн (ново-молокан) були виголошені промови головним попечителем школи членом Державної Думи З. Д. Захаровим і законовчителем В. Л. Жаком: “Семінарія повинна випустити проповідників, сповнених пізнання істини, віри, мудрості і Духа Святого, щоб семінарія вільно могла сказати: “ідіть по всьому світу і вчить всі народи”.

            Перші чотири класи були початковими а в старших здобували середню освіту (як в гімназії). Після закінчення сьомого класу можна було піти працювати вчителем в початкову школу або вступити до вищого навчального закладу. Навчальний день починався з вивчення слова Божого, яке проводив пресвітер, а далі йшли звичайні уроки. Старшокласники носили форму - чорні капелюхи, довгі чорні пальта і тростини.

            Семінарія працювала до 1917 року. Після її закриття в будівлі розташовувалась місцева школа. У 1980-их роках будівлі було повернуто первісний вигляд. Зараз у цій будівлі знаходиться сільрада.

            Коли говорять, що вчительська семінарія в Астраханці була першою в Російській імперії, це означає, що вона була першою семінарією російських сектантів.

(В. В. Сакун)

            Література:

            Русские сектанты, их учение, культ и способы пропаганды / редактировал М. А. Кальнев - Одесса, печатано в типографии Е. И. Фесенко, 1911. - 335 с.

            Історико-культурні, археологічні та природні пам'ятки Мелітопольського району / колективний проект шкіл Мелітопольського РВО ; уклад. О. А. Чухраєнко — Мелітополь, Люкс, 2016. - 262 с.

Література про життя та діяльність :

Шиханов, Р. Б.  Соболевський Іван Вікентійович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 103-104.

Література:

Рождение советского комбайна : два с половиной месяца работы выездной бригады "Правды" на заводе "Коммунар". – М. ; Л. : Гос. соц. экон. изд-во, 1931. – 80 с.

Я понесу до людей України

В наші поля і міста

Пісню чудову борця-осетина

Сина Кавказу-Коста!

З. М. Каргієв

Каргієв Заур Миколайович народився 19 вересня 1939 р. в селі Карчіті-Кау Сталінірського району Південно-Осетинської Автономної області. 1958 року закінчив Громську середню школу. Сім'я у батьків була багатодітна, тому свою трудову діяльність він розпочав рано, пішов працювати на лісокомбінат. Прочитавши в юнацтві повість Миколи Гоголя “Тарас Бульба”, Заур мріяв потрапити на Хортицю. 28 жовтня 1959 року його мрія здійснилася завдяки запрошенню від родича відвідати запорізьку землю. Так він і залишився в Запоріжжі.

В 1963-1969 рр. навчався в Дніпропетровському сільськогосподарському інституті (заочно за спеціальністю “вчений агроном”).

1964 року одружився, має сина, доньку і двох онучок.

Трудова біографія показує, що не цурався ніякої роботи: він і столяр 5-го розряду, і водій тролейбуса тролейбусного депо Запорізького трамвайно-тролейбусного управління. Сім років важкої праці на вогнетривному заводі, потім знову повертається до трамвайно-тролейбусного управління і 10 років (1967-1977) працює на робочих посадах.

1977 року був призначений заступником начальника тролейбусного парку № 1, а з 1979 р. Заур Миколайович - голова профспілкового комітету Запорізького комунального підприємства міського електропарку "Запоріжелектротранс". Він зробив значний внесок у розвиток виробничих потужностей підприємства, об'єктів соціальної інфраструктури, оздоровлення працівників і ветеранів підприємства. Непрацюючі пенсіонери опікуються спеціально створеним цеховим комітетом, людям, які потребують, надається матеріальна допомога. Він знаходить час особисто провідати багатьох хворих ветеранів.

В період роботи головою профкому ЗКПМЕ “Запоріжелектротранс” Каргієв був членом президії Запорізької обласної організації профспілки працівників житлово-комунального господарства, місцевої промисловості, побутового обслуговування населення, більше 20 років обирався до складу президії Центрального комітету галузевої профспілки. Заур Миколайович неодноразово нагороджувався почесними відзнаками профспілки - нагрудним знаком ФПУ “Профспілкова відзнака”, почесним знаком галузевої профспілки “Почесна відзнака профспілки працівників громадського обслуговування”, визнавався “Лауреатом премії галузевої профспілки”, “Кращий профспілковий лідер року”.

2009 року нагороджений Почесною грамотою Голови Верховної Ради України “За особливі заслуги перед українським народом” та нагороджений орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” 1 ступеня.

За ініціативою Каргієва 1980 року на ЗКПМЕ "Запоріжелектротранс" створений та існує до цього часу хор ветеранів “Світанок”. Звання “Народний” аматорському колективу присвоєно вперше 1999 року та кожні два роки підтверджується на обласному фестивалі самодіяльних художніх колективів профспілок членських організацій Запорізької облпрофради.

У серпні 2008 року була створена Запорізька обласна організація “Осетино-аланське культурне товариство”. Незмінним керівником організації є Каргієв Заур Миколайович, який, крім цього, є головою ради старійшин Асоціації національно-культурних товариств Запорізької області.

Значною подією став прогримівший на всю Україну фестиваль мистецтв кавказьких народів "Співдружність", проведений 30.09. 2011 р. - 01.10. 2011 р. в унікальному і святому місці Запорізької краю, колисці козацтва - на острові Хортиця, який зібрав близько 400 гостей з 12 областей України та інших країн. Члени Осетино-аланського культурного товариства, на чолі з Каргієвим Зауром Миколайовичом, стали одними з організаторів проведення цього фестивалю.

У засобах масової інформації Запоріжжя постійно публікуються статті З.М. Каргієва про діяльність товариства.

Помітною віхою в його житті стала книга "Естафета пам'яті 1932-2012”, в основу якої покладені історія створення і 80-річний розвиток Запорізького комунального підприємства міського електротранспорту "Запоріжелектротранс".

Істинний патріот своєї Батьківщини - Південної Осетії - Заур Миколайович, як і всі осетини, з болем в серці сприйняв трагічні події грузино-осетинського конфлікту в серпні 2008 року. У грудні 2012 року йому вдалося побувати там, де пройшли трагічні події. Своєрідним підсумком цієї поїздки  стала друга книга - "Почему душа плачет...", яка побачила світ  2013 року і стала своєрідним звітом про поїздку до Південної Осетії.

            Рік свого 75-річчя автор відзначив випуском у світ нової книги "Гражданин мира", присвяченої 155-річчю від дня народження засновника осетинської літератури та живопису Коста Хетагурова. На даний час працює над другим перевиданням цієї книги .

Життєвий шлях Заура Миколайовича є прикладом сумлінного і чесного служіння людям. Природа сповна нагородила його різними добрими якостями, він встигає ще писати картини, прозу і вірші, доглядати за бджолами, а останні два роки захоплюється різьбленням по дереву з використанням природних матеріалів.

            Окремі видання:

            Гражданин мира : посвящается 155-летнему юбилею Коста Левановича Хетагурова, основоположника осетин. литературы и живописи / Каргиев З. Н. ; Заур Каргиев. – Запорожье : Валпис, 2014. – 208 с. : фото.

            Література про життя та діяльність :

            Запорізька обласна громадська організація “Осетино-аланське культурне товариство” // Ми-українські. - [Запоріжжя, 2012]. - С. 28-29.

Народився  19 вересня 1959 року в м. Запоріжжі. Його рідні не мали відношення до акторства: батько працював наладником холодильного устаткування, мати - головним бухгалтером у дитячому закладі.

            Вже з 5-го класу у Віктора виникло бажання грати і він займався у драматичних гуртках, і виконував по 5-6 ролей в одній виставі.

            Так склалося, що після 8-го класу він вчився у кулінарному училищі, але заняття у драмгуртках не припиняв. В 16 років Віктор приходить до театру ім. М. Щорса (тепер - ім. В. Магара) улаштовуватися на роботу. Його зарахували у штат як монтажника, але практично одразу він вийшов на сцену в масовці.

            Він вступив до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого (клас професора Б. П. Ставицького). Ще в студентські роки під час навчання він підробляє в кіно як каскадер. Хлопець був добрим спортсменом: 1 розряд по дзюдо, займався гімнастикою, акробатикою, фехтуванням. В цих видах спорту йому допомагали професіонали цирку. З цього часу Віктор протягом 15 років приймав участь в різних кінокартинах та театральних виставах як каскадер.

            Після закінчення інституту (1980) Віктор Миколайович працював в Київському театрі естради, Одеській філармонії, Театрі мініатюр “Гротеск” та “Шарж” актором, режисером, автором.

            За кращу роль у виставі “Йозеф Швейк” у 1983 році народний артист СРСР, актор оперети Михайло Водяний вручив йому Гран-прі.У цій виставі Андрієнко - актор виконав ролі 7 персонажів. Завдяки цій роботі Віктора Миколайовича помітили і запросили до Москви.

            З середини 1990-х років В. Андрієнко - автор, постановник, режисер популярних телепрограм на ТВ України та Росії. В “Шоу довгоносиків” кінця 90-х років Віктор виконує паралельно ролі 14-ти персонажів.

            В 1995 році він директор студії “Автор”. Одночасно приймав участь як актор, автор, режисер у серіалах, займався озвучуванням фільмів. До цього часу він вже мав великий досвід роботи в анімації (з 1980 років).

            Всього він знявся більше ніж в ста кінокартинах та серіалах. Спільно працював з багатьма відомими акторами: Т. Пельтцер, Л. Харитоновим, О. Янковським , О. Філіпенком, Р. Балаяном (вів концерт, присвячений 60-річчю режисера), І. Калниньшем.

            Андрієнко не забуває своїх земляків: приїздить із гастролями до Запоріжжя. Як казав сам актор в одному зі своїх інтерв’ю, що буває у Запоріжжі мінімум раз на місяць.

            Віктор Миколайович бере участь також у різних проектах як голова та член журі. Так, 13 років він був головою журі проекту “СТЕМ”.

            2017 року став членом журі гумористичного проекту на телеканалі ІСТV “Комік на мільйон”.

            У Віктора Миколайовича великі плани на майбутнє. Нещодавно він заснував творче об’єднання під назвою “FutureProjects” (проекти майбутнього) - це розробка та впровадження культурних проектів для дітей та юнацтва. Як продюсер працює над спільним проектом українсько - голландської картини про історію кохання української дівчини та хлопця з Голландії.

            Як ведучий на ТVведе кулінарне шоу “Народний кухар”. І це ще не все. Він не бажає зупиняться на досягнутому. Шанувальників його таланту очікує багато цікавих і захоплюючих зустрічей.

            Література про життя та діяльність :

Бахарева, Т.  В. Андриенко : «Настоящий артист приходит, чтобы показать свой талант. Тот кто мечтает только о призе, вылетает сразу» // Факты. - 2017. - 1 сент. - С. 15.

Гончарук, О.  В. Андриенко: «Шутить о политике - это самое легкое» // Комсомольская правда. - 2014. - 18 сент. - С. 26.

Чичканьова, Л. Б.  Андрієнко Віктор Миколайович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2001. - Т. 1 : А. - С. 489.

Панченко, А.  В. Андриенко : «Режиссеры часто вырезали меня из своих фильмов» // Сегодня. - 2015. - 14 авг.

Шутов, М.  Свой среди смешных// Viva! Биография. - 2010. - № 9. - С. 36.

Інтернет-ресурс:

ПринусГеннадійОлександрович[Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=6938&lang=ukr

Література:

Власов, О.  “Потьомкінські деревні” та їх “засновники” // Власов, О.  Пороги Дніпра / Олег Власов. - Х., 2018. - С. 254-264.

Потемкин Григорий Александрович // Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. – Мелитополь, 2014. – Т. 2 : М - Р. - С. 526-527.

[Вілінов, Ю. А.]  225 років тому (1787) цариця Катерина ІІ подорожувала до Криму : [під час цієї подорожі(в т. ч. територією сучасної Запорізької області) Г. О. Потьомкін супроводжував імператрицю] // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ"ОУНБ ім. О. М. Горького"ЗОР. – Запоріжжя, 2011. – С. 5-8.

Козирєв, В.  Запорізька спадщина Південної України останньої чверті XVIII - початку XIX століття : [монографія] / Валерій Козирєв. – Запоріжжя : Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького, 2006. – 417 с. : іл.

Бантыш-Каменский, Д. Н.  Потемкин-Таврический Г. А. / Д. Н. Бантыш-Каменский // Словарь достопамятных людей русской земли : содержащій в себе жизнь и деянія знаменитых полководцев, министров и мужей государственных, великих іерархов православной церкви, отличных литтераторов и ученых, известных по участію в событіях отечественной исторіи : в 5 частях / Д. Н. Бантыш-Каменский ; сост. Дмитр. Бантыш-Каменским и изд. Александром Ширяевым. – М. : Тип. Лазаревых Института Восточных Языков, 1836. – Ч. 4 : Н. Р. – С. 196-226.

Планъ саду на Хортицкомъ островъ Свътлъйшаго князя Григорія Александровича Потемкина с показаніемъ на ономъ разного строенія [Карти]. – [Б. м. : б. и., б. г.]. – 1 л. – Фотокопия. ; ЦГВИА, ВУА., д.22752/1-4.

Власов, О.  Палац Потьомкіна, якого на Хортиці не було / Олег Власов // МИГ. - 2012. - 12 апр. (№ 15). - С. 50.

Література:

Беляева, Л. Г.  Запорожский вокзал - памятник архитектуры // Беляева, Л.  Прогулки по любимому городу : посвящается 240-летию Запорожья / Л. Г. Беляева ; Лариса Беляева. – Запорожье, 2010. – С. 9.

Новое Запорожье : хроника развития большого города, 1921-2006 : 85 лет названию города / [авт.: У. Кузьменко и др.]. – Днепропетровск, 2006. – С. 100.

? // Запорож. правда. - 1954. - 26 сент.

(Даниленко А. В.)

25 вересня 1994 року у складі 5 осіб відбулося перше зібрання майбутнього литовського товариства. Його головою став Олександр Жукайтіс, який багато сил віддав налагодженню роботи товариства. 25 січня 1995 року Запорізьке обласне Литовське товариство зареєстровано управлінням юстиції Запорізької області.

Сьогодні в лавах товариства 55 членів. З жовтня 2002 року товариство очолює Реґіна Балтушіте-Фалькевич. Основними завданнями товариства є відродження литовської культури, мови, традицій та звичаїв, вивчення історії, увічнення пам`яті про загиблих за свободу Литви, пропаганда литовської культури серед інших народностей Запорізького краю. Товариство видає газету «Тилтас».

У ЗОШ № 78 з 1996 року працює Недільна литовська школа ім. К. Донелайтіса. Перша вчителька Ніна Кліменко викладала литовську мову, історію та етнокультуру. З 2002 року в недільній школі працює Валентина Саводченко, яка не тільки дає знання, але й виступає організатором різних цікавих вікторин, ігор, які подобаються дітям і дорослим. Учні школи вивчають литовську мову, літературу, історію, національну культуру. Недільна школа отримує підручники, зошити і методичну літературу з Литви.

Членами товариства створені два художні колективи: ансамбль «Шалтініс»

(«Джерело») та молодіжний танцювальний колектив «Атжалінас» («Росток»).

Упродовж 1998-2008 років у Києві, Львові, Вінниці, Донецьку, Запоріжжі

проводився фестиваль пісні і танцю литовців, в яких Запорізьке литовське товариство брало активну участь. У 2004 році членами товариства проведено заходи з відзначення 100-річчя від дня народження литовської поетеси Саломеї Неріс. У 2008 році до 90-річчя Незалежності Литви в обласної науковій бібліотеці ім. Горького була організована виставка книг та витворів з бурштину, дерева і в’язання під назвою «Про Литву з любов`ю». Товариство отримує консультативну допомогу Литовського департаменту з національних питань при Міністерстві закордонних справ Литви.

Члени товариства пам’ятають і шанують державні та релігійні свята, пам’ятні дні: День пам`яті захисників свободи Литви (13 січня), День відродження Литовської держави (16 лютого), День відродження Литовської Незалежності (11 березня),

Йоннес – Івана Купала (24 червня), Різдво (25-26 грудня).

Література

Запорізьке обласне Литовське товариство ⁄⁄ Ми – українські. – Запоріжжя, 2012. – С. 14-15.

Запорізьке обласне Литовське товариство ⁄⁄ Національно-культурні товариства Запорізької області. – Запоріжжя, 2001. – С. 11.

Жукайтис А. Литва стала ближе к своим сыновьям: [о воскресной литов. школе и обл. литов. о-ве] ⁄⁄ Наш город. – 1997. – 22 янв. – С. 3.

Фалькевич Р. Звучи, литовська мово! ⁄⁄ Запоріз. правда. – 2004. – 11 берез. (№ 38-39). – С. 3.

Садовченко В. Литовцы в Запорожье ⁄⁄ МИГ. – 2001. – 8 февр. (№ 6) – С. 3.

Елла Іванівна Прийменко народилася 26 вересня 1949 року в Ташкентській області Узбекистану. Родина тривалий час мешкала в селі Новоданилівка Якимівського району. Після  закінчення навчання на режисерському факультеті Дніпропетровського театрального училища (1967) протягом 1969-1974 років – актриса Запорізького театру ім. Щорса, 1974-1976 років – солістка Запорізької філармонії. З 1976 року – солістка Свердловського державного академічного театру музичної комедії. Театральні ролі: «Скандал по-французски» (Анрієтта), «Парк советского периода» (Еллочка), «Черт и девственница» (Аделіна), «Дети капитана Гранта» (Леді Арабелла), «Скрипач на крыше» (Шандл).

Література про життя та діяльність :

Гнедашев, В.  Ученики познают свой край // Виктор Гнедашев // Акимов. вестн. - 2008. - 18 сент. С. 5.

(Нагорна Г. М.)

Анатолій Станіславович Ставничий народився 28 вересня 1939 року в с. Балки Барського району на Вінничині. Середню школу закінчив у м. Бар, будівельний технікум у м. Києві. Потім була робота на посаді техніка Бродського міськкомунгоспу Львівської області (1958-1959 рр.) 1959-1962 рр. служба в армії. З 1962 по 1967 рр. - навчання в Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка.

Подальша доля А. С. Ставничого пов’язана із Запорізьким краєм. Працюючи в обласній газеті "Запорізька правда", публікує на її сторінках нариси про металургів, трудівників села. У видавництві "Промінь" виходить його нарис "Коровай Верхньої Терси" про видатних хліборобів села Новомиколаївського району.

Як член робочої групи з підготовки тому "Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область", Анатолій Станіславович став автором ряду нарисів цього енциклопедичного видання.

1971-й рік відкриває нову сторінку у творчому житті А. Ставничого – його запрошують на посаду головного редактора телебачення Запорізького обласного телерадіокомітету. З 1975 по 1983 рр. він - заступник голови, з 1983 по 2006 рр. голова Запорізького обласного комітету телебачення і радіомовлення, генеральний директор ЗОДТРК. Як журналіст виступає автором ряду програм, зокрема кінонарисів "Золоті зірки Запоріжжя". Із Запоріжжя вийшли в ефір "Телевізійні прес-конференції", багатосерійна документальна програма "Соціальний портрет колективу". Протягом десятиліть на всеукраїнських і міжнародних фестивалях запорізькі телевізійники отримували найвищі нагороди.

2000 року на міжнародному фестивалі журналістики у Харкові Анатолію Станіславовичу було присвоєно звання "Керівник мас-медіа року ". Його сумлінна праця, вагомий внесок у розвиток телебачення і радіомовлення на Запоріжжі відзначена Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України (1988 р.), орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (1999 р.), званням "Заслужений журналіст України" (2004 р.), відзнакою Держкомтелерадіо України "За розвиток інформаційної сфери" ІІІ та ІІ ступенів (2004-2005 рр.), орденом "За заслуги перед Запорізьким краєм" (2008 р.)

А. Ставничий - член Національної Спілки журналістів України.

Публікації

Наш главный корреспондент : что делают для расширения гласности теле- и радиожурналисты Запорожья / А. Ставничий // Правда Украины. - 1987. - 20 июня.

У Дніпрельстанівському краю / А. Ставничий //Говорить і показує Україна. - 1985. - № 36. - С. 3.

На телеэкране - жизнь области / Ставничий А. // Индустр. Запорожье.-1982. – 7 мая.

Экран и голос Запорожья / А. Ставничий // Индустр. Запорожье.-1980.-7 мая.

Екран і голос Запоріжжя / А. Ставничий // Запоріз. правда. - 1979. - 6 жовт. ТВ : запорожцы семидесятых / А. Ставничий // Индустр. Запорожье.-1976.- 7 мая.

Сучасник - головний герой/ А. Ставничий // Рад. Україна. - 1976. - 6 лют.

Література про життя та діяльність

Рев`якін С. Ставничий Анатолій Станіславович // Пером і словом. - Запоріжжя, 2010. - С. 215-217.

Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі / Шиханов Р. Б. – Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. – 212 с. - Із змісту : Ставничий А. - С. 169-170.

Література про життя та діяльність :

Краснокутський Юрій Семенович // Палітра народної творчості : каталог-ретроспектива художніх виставок творчого об'єднання "Самоцвіти Запоріжжя" у відділі мистецтв ЗОУНБ імені О. М. Горького / Упр. культури і туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького. – Запоріжжя, 2006. – С. 17.

Література:

Копань Лариса Юріївна // Хто є хто у видавничій і бібліотечній справі : [довідник] / Кн. палата України. – К., 1999. – С. 81-82.