Вы здесь

01.03 - 110 років від дня народження Володимира Олександровича Натансона (01.03.1909, м. Гуляйполе - 08.09.1993, м. Москва, РФ), російського піаніста та музикознавця, професора Московської консерваторії;

(Педак Л. І.)

Євреї мають чи не найдавніші історичні корені громадської самоорганізації. Можна сказати, єврейські общини існують в Україні стільки, скільки тут живуть євреї.

В умовах розбудови незалежної України розгорнувся процес національно-культурного відродження численних етносів, що проживають в Україні, в тому числі євреїв. Цьому сприяв прийнятий у червні 1992 р. Верховною Радою України Закон «Про національні меншини в Україні», що гарантував всім національним меншинам права на національно-культурну автономію: навчання рідною мовою в державних учбових закладах чи через національно-культурні товариства, розвиток національних культурних традицій. Так почали створюватися національні культурні товариства, які зараз діють в 96 містах України.

В кінці 80-х років минулого століття в Запоріжжі склалися сприятливі умови для заснування єврейського товариства. Вирішальну роль в цьому відіграло єврейське національне обєднання, на зборах якого 1 березня 1989 року і було започатковано обласне товариство єврейської культури. Першим керівником товариства обрали доцента Запорізького державного університету Семена Литвака, а з січня 1993 р. товариство очолює єврейська рада Запорізької області.

Показовим є те, що єврейське об’єднання виникло слідом за «Просвітою» і саме відомі люди українського Запоріжжя брали найактивнішу участь у відродженні єврейської культури, гідності, самосвідомості.

Одним із організаторів єврейського національно-культурного відродження в місті є Борис Естеркін - філолог, журналіст, який володіє широкими і різносторонніми знаннями в галузі політики і культури. Саме він доклав чимало зусиль до справи реконструкції будівлі синагоги по вул. Тургенєва, 22 та її відкриття, у відродження релігійної общини міста. Почесними членами правління товариства було обрано П. П. Ребра, В. А. Чабаненка, С. Ф. Орлянського, Ф. Г. Турченка.

Своїм першочерговим завданням новостворене товариство єврейської культури вважало заснування національної школи. І вже в 1992 році пролунав перший шкільний дзвоник у школі-гімназії «Алеф» (пр. Маяковського , 14). Першим її директором став Марк Каменський, а з 1994 року школою керує Долина Шальміна. Пізніше було організовано кілька неформальних учбових закладів з вивчення івриту та ідішу. За цей період підготовлено і видано понад 20 збірок наукових праць з історії єврейства, монографій, буклетів, брошур тощо.

Сьогодні єврейська громада Запоріжжя - це розгалужена національна інфраструктура: 2 середні школи (у 2000 р. зареєстрована школа «Хабад», директор Анатолій Ривкін), дитячий садок (директор Ілля Фурман), недільна школа духовного відродження - община «Яхад». Члени громади отримали можливість приймати участь у проведенні свят, благодійних і культурних програм.

Значну допомогу в відродженні єврейської культури на Запоріжжі всі ці роки надавало правління Запорізького міського відділення товариства «Україна - Ізраїль» (голова – Герой України, колишній директор заводу «Запоріжсталь» Віталій Сацький, відповідальний секретар – Борис Естеркін).

Таким чином, діяльність обласного товариства єврейської культури протягом всіх років - це реальне підтвердження національно-культурного відродження єврейського народу. А це, в свою чергу, веде до взаємозбагачення культур, зміцнення міжнаціональної злагоди і в Запорізькій області, і в державі в цілому.

 

Література

 

Лойко Л. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітимність, діяльність : монографія / Лойко Л. Г. - К. : ФОЛІАТ, 2005. - С. 283.

Національно- культурні товариства Запорізької області. - Запоріжжя, 2001. - С. 4.

 

 Орлянский С. История евреев Запорожья : пособие для изучающих историю еврейских общин Украины / Орлянский С. Ф. - Запорожье : Премьер, 2000. - С. 27-30.

01.03 - 25 років від дня народження Сергія Михайловича Самойленка (01.03.1994, Токмац. р-н - 06.05.2015, м. Токмак), військовослужбовця в/ч пп В0105 (м. Запоріжжя). Загинув в наслідок ДТП на дорозі Близнюки - Лежене (Запорізький район);

Дубровський Давид Ізраїлевич народився 3 березня 1929 року в місті Оріхів в родині завідувача перукарнею. В 1932 році родина переїхала доМелітополя. Батько Ізраїль Соломонович Дубровський був завідувачем державною перукарнею. Проживала родина Дубровських на вул. Якимівській, 9. Тут в 1936 році вони побудували собі глинобитний будинок.

            Д. І. Дубровський згадував: “Скільки пам'ятаю, наша родина протягом багатьох років ледь зводила кінці з кінцями. Всі сили батька йшли на це. Мати ж твердою рукою вела домашнє господарство”. Після мобілізації І. С. Дубровського направили проходити службу в шпиталь. Родина евакуювалась в Сталінградську область. Працювали в колгоспі, голодували, міняли речі на продукти. У вересні 1942 року переїхали в місто Маркс Саратовської області. Тридцятирічний Давид влаштувався на завод № 45 Наркомату танкової промисловості і став до токарного верстата. По 12 годин на добу, без вихідних, він виточував деталі до мінометів, потім до танкових моторів. Врешті він опинився на фронті. Брав участь в боях на 3-му Білоруському фронті.

            Повернувшись доМелітополя, Давид працював токарем на АТРЗ, навчався у вечірній школі, здав іспити екстерном на атестат зрілості і вступив у Київський університет. Після закінчення філософськогофакультету (1952), працював в середній школі Донецька (1952-1957), Донецькому медичному інституті на кафедрі філософії (1957-1970). Кандидат (1962), пізніше - доктор філософських наук (1969).

            Давид Ізраїлевич став відомим вченим — філософом та психологом, фахівцем в галузі проблем психофізіології. Його шлях в науку був непростим. Чинили спротив ті, хто охороняв ідеологічні догми, а з ними своє монопольне положення в науці. Докторську дисертацію йому довелось захищати чотири рази. Але потужний творчий потенціал, сила духу та чесні люди допомагали йому долати перепони.

            Багато років він був професором філософського факультету МГУ. Член редколегій журналів “Філософські науки” (1971 - 1991), “Російський психоаналітичний вісник” (з 1991), “Полігнозис” (з 1999), “Еристемологія і філософія науки” (з 2004). Засновник і голова Всеросійського центру вивчення східних єдиноборств (з1987). Автор книг “ Психічні явища і мозок” (1971), “Інформація, свідомість, мозок”(1980), “Проблема ідеального” (2002), “Обман. Філософсько-психологічний аналіз” (1994). та більше 150 статей. Д. І. Дубровський багато раз бував в Мелітополі, виступав перед студентами. Біографічна довідка про нього вміщена в десятому виданні “Хто є хто в світі” (1989).

(В. В. Сакун)

Література про життя та діяльність:

Кумок, В. Н.  Давид Израилевич Дубровский // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 517-518.

05.03 - 30 років від дня народження Олександра Сергійовича Авраменка (05.03.1989, м. Гуляйполе - 14.06.2014 м. Синельникове Дніпропетров. обл.), учасника АТО, десантника. Загинув в Луганському аеропорту;

05.03 - 90 років (1929) Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театру імені В. Г. Магара;

Історія театру розпочалася 5 березня 1929 року, коли культвідділ Київської обласної ради профспілок ініціював відкриття театру малих форм (ТЕМАФу) - “прабатька” сучасного театру ім В. Г. Магара.

Перший рік ТЕМАФ працював у режимі “агітки” - в однонактівках та мініатюрах порушувалися злободенні теми радянського суспільства. А вже на другому році свого існування театр, який перейменували на Київський 2-й Робітничий пересувний, звернувся до постановок за п'єсами сучасних і класичних драматургів.

Новий сезон — 1930-1931 рр. - театр провів на Донбасі, сприяючи покращенню культобслуговування краю.

Після донбасівських гастролей, отримавши назву Київського обласного пересувного театру імені КОРПС (Київської обласної ради профспілок), переїхав до Житомира (1932). Тут з'явилися перші постановки класичного репертуару - “Наталка-Полтавка” І. Котляревського та “Ревізор” М. Гоголя (1933).

Впродовж років становлення театр очолювали Юхим Лішанський, Микола Хороманський, Федір Гамалій.

З 1936 року театр очолив молодий талановитий режисер Володимир Герасимович Магар. Новий керівник молодого театру рішуче відкинув “прохідні” вистави і поставив завданням свого театру “показ української народної творчості” шляхом постановки вистав за творами українських класиків.

22 вересня 1937 року, у зв'язку з утворенням Житомирської області, театр, який проіснував дев'ять років як пересувний, закріпився стаціонарно у Житомирі.

Почесний статус театру як “співця революційної історії” закріпився за ним у 1937 році, коли театр отримав ім'я М. Щорса.

Працюючи головним режисером театру, В. Г. Магар з витонченою майстерністю поєднував народно-пісенний романтизм і соціал-реалістичну героїку, театральну класику і сучасні постановки.

В театрі ім. М. Щорса було багато творчих планів на новий сезон, що мав розпочатися восени 1941-го... Однак почалася війна і колектив змушений був освоювати нові “театральні підмостки” - тилові й прифронтові міста Радянського Союзу.

Влітку 1942 театр виступає на Кавказі, потім — у Середній Азії, а з літа 1943 року шлях театру поступово пролягає в Україну.

У травні 1944 р. він прибуває до Запоріжжя, де розпочинає стаціонарну роботу. Спочатку — на сцені літнього театру, потім — у Палаці культури ім. А. О. Жданова, що належав заводу “Комунар”.

З червня 1945 року до квітня 1947-го трупа Запорізького театру працювала в Ужгороді, а тим часом колектив, що до війни базувався у Запоріжжі (театр ім. М. Заньковецької) переїхав до Львова. Будівля цього театру стала “домівкою” для щорсівців.

Нову сцену 30 січня 1953 року відкривала вистава “Загибель ескадри” О. Корнійчука в постановці В. Г. Магара.

Наступне десятиліття — 1955-1965 роки — це період розквіту театру, в репертуарі Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса з'явилося більше п'єс, присвячених людським долям, відкрилися нові грані режисерського таланту художнього керівника театру В. Г. Магара.

Закінченням цілої епохи в історії театру став 1965 рік, коли пішов з життя художній керівник театру, народний артист СРСР Володимир Герасимович Магар. Театр осиротів, однак життя продовжувалось.

Колективові поталанило, адже наступники великого майстра змогли не втратити творчі надбання театру і продовжити героїчно-романтичну традицію репертуару.

У 1966-1970 рр. театр очолював народний артист УРСР Сергій Костянтинович Сміян. В спектаклях щорсівців зберігається традиційне для театру героїчно-романтичне піднесення.

1970-1974 рр. театр очолював народний артист УРСР Микола Петрович Равицький. Знаковою виставою цього періоду в житті театру стала поема “Касандра” Лесі Українки (1971). На сцені режисер поставив 6 вистав, кожна з яких увійшла в історію театру.

У 1974-1984 рр. театр очолював народний артист СРСР Володимир Григорович Грипич. Творчій природі режисера близькі героїчно-романтичні, глибоко народні та людяні твори О. Довженка, М. Стельмаха, О. Коломійця. З класичного репертуару цього періоду особливо виділяється “Енеїда” І. Котляревського.

З 1985 до 2001 року колектив театру очолював народний артист УРСР Олександр Петрович Король. Театр цього періоду визначається серйозним творчим пошуком, різносторонністю репертуару. Режисер за цей період здійснив постановку понад 30-ти вистав. В історії театру взірцем режисерського мислення залишаються вистави: “Дерева вмирають стоячи” А. Касони, “Байда, князь Вишневецький” П. Куліша, “Сто тисяч” І. Карпенка-Карого.

Наприкінці 90-х трупу поповнили молоді артисти, випускники Запорізького музичного училища ім. П. Майбороди, Харківської державної академії культури, Запорізького національного університету, Дніпропетровського театрально-художнього коледжу та ін.

Загалом впродовж останніх 10-15 років до театру прийшло більше тридцяти нових акторів, багато хто з нового покоління театру — це вже творчо зрілі виконавці, і створені ними образи формують глядацьку думку запоріжців.

У 2004 році за ініціативи колективу театру та з нагоди 75-річчя Запорізькому обласному українському музично-драматичному театру було присвоєно ім'я В. Г. Магара. Цього ж року театр отримав звання академічного.

Останніми роками у творчому колективі театру вдало поєднувались акторська майстерність та досвід відомих майстрів сцени — народних артистів України Г. Антоненка, Т. Мірошниченко, В. Попудренка (на жаль, актори нещодавно пішли із життя), О. Гапона, Л. Матвіїшиної, І. Смолія, Ю. Бакума, заслужених артистів України А. Анзіної, С. Бобир, С.

Ващенко, В. Голяка, А. Карпенко, О. Туріянської, Н. Шинкарук та ентузіазм і завзятість творчої молоді.

Початок 2000-х років відзначився для театру рішучим поворотом до героїчно- романтичних традицій. За ініціативи на той час директора театру , заслуженого діяча мистецтв України В. І. Слонова, у репертуар органічно входять такі постановки, як трагігротеск “Нестор Махно” Л. Томи та І. Бориса (2003), єдина в Україні постановка просто неба — героїчна сага “Тарас Бульба” за мотивами повісті М. Гоголя (2007). На острові Хортиця здійснено постановку другої вистави просто неба — театралізованого дійства “Мамай” за мотивами вистави театру (2008). До постановок класичних оперет додалася постановка музичних вистав: мюзикл “Любов на Зарічній вулиці” за мотивами кіносценарію, “Моцарт і Сальєрі” за мотивами “Маленьких трагедій” О. Пушкіна.

Історія та особистість на тлі історії виходить зараз на перший план. Прем'єри 2010-х років є яскравим прикладом цього: “Апостол Андрій” - “драматичні сторінки життя” (режисер- постановник І. Борис) та драма за романом Л. Толстого “Анна Кареніна” (режисер-постановник Є. Головатюк) спонукають замислитися над важливими загальнолюдськими проблемами.

Чільне місце, як і раніше, в репертуарі театру посідає класика.

Головним режисером театру з 2009 року був заслужений діяч мистецтв України Євген Головатюк(1938 - 2018), а з 2016 — перемогла за конкурсом Тетяна Лещова, яка працювала в театрі як режисер з 2013 року.

У 1992-2013 роках театр очолював заслужений діяч мистецтв України Валентин Іванович Слонов.

З 2014 року – директор театру Володимир Миколайович Панькін, заслужений працівник культури України. За високий професіоналізм, вагомі творчі досягнення він нагороджений орденом Запорізької обласної ради «За розвиток Запорізького краю» IIступеня (2018 р.)

Зараз в репертуарній афіші театру 44 вистави та театралізованих концертів. Кожного року театр показує більш як 380 вистав, тематичних концертів для 80-ти тисяч глядачів.

Сьогодні мистецька спрямованість театру відзначена направленістю до кращих зразків української та світової класики, сучасної драматургії, музичного та вокального мистецтва.

У квітні 2017 року на базі театру були проведені Міжнародні театральні фестивалі «Французька весна» та українсько-німецький фестиваль «Місце зустрічі – Запоріжжя».

За високі творчі досягнення колектив театру у 2017 році нагороджено орденом Запорізької обласної ради «За розвиток Запорізького краю» III ступеня.

У трудового колективу театру безліч творчих планів, сподівань на стабільність та подальший розвиток.

(О. А. Савкіна)

 

Література про життя та діяльність:

Гайдабура, В. М. А що тато робить в театрі? : альбом пам'яті: [про Запоріз. обл. укр. муз.-драм. театр ім. М. Щорса 1960-1980-хрр.]. - К. : Антиквар, 2011. - 240 с.

Ігнатьєва, Н. М. Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Магара // Енциклопедія сучасної України. - К., 2010. - Т. 10 : З - Зор. - С. 296.

Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом: [буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара]. - [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. - 56 с.

Московцева, В. Нагороди для тих, на кому «тримається сцена ” : [голов. режисер Є. Головатюк став лауреатом всеукр. премії ім. П. Саксаганського] // Запоріз. правда. - 2013. - 5 груд. (№140-141). - С. 3.

Театр им. Магара взял приз «Сичеславны - 2013» // МИГ. - 2013. - 6 июня.

Петраков, Г. Творцы духовности : [презентация музея театра] // Рабоч. газ. - 2013. - 30 марта (№ 55).

Середа, В. «Тарас Бульба» на Хортиці // Слово Просвіти. - 2008. - № 8.

Смиченко, Л. Подаруйте собі розкіш партеру // Запоріз. правда. - 2005. - 1 жовт. - С. 5.

06.03 - 125 років від дня народження Ісаака Захаровича Рогачевського (06.03.1894, м. Миргород Полтав. обл. - 15.10.1937), першого директора заводу «Запоріжсталь»;

Література:

Козацький рушник : альбом вишивок / Запоріз. худож. музей ; упоряд. С. Ігнатченко. – Запоріжжя : [б. в.], 2003. – 60 с. : іл.

Латанський, С. В.  Сказання про козацький рушник // Латанський, С. В.  Україна - мати моя / С. В. Латанський ; Сергій Латанський. – Запоріжжя, 2011. – С. 103-110.

Латанський, С. В.  Ігнатченко Світлана Іванівна // Енциклопедія сучасної України / [НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. – К., 2011. – Т.11 : Зор - Как. - С. 189-190.

На початку 20 століття потужно розвивається і будується машинобудівна галузь міста Запоріжжя. Виробництво вкрай потребує абразивів. Вони в країні є, але низької якості, а іноземні коштують дуже дорого. Щоби виготовляти свої якісні абразиви, потрібна велика кількість електрики, а з будівництвом Дніпрельстану ця проблема була вирішена. Тож у 1933 році розпочинається будівництво Дніпровського корундового заводу в місті Запоріжжя.

8 березня 1939 року завод випустив першу продукцію - карбід кремнію, цей день і є початком відліку існування Дніпровського карборундового заводу.

Під час Другої світової війни завод був евакуйований у Ташкент. Після визволення області розпочалося відновлення заводу на Запорізькому майданчику. В 1945 році згідно нового проекту завод розпочав виробництво електрокорунду та абразивного інструменту. В липні 1946 року змінилася і назва підприємства, він став заводом абразивних виробів.

На початку 1950 року вперше в світовій практиці на заводі встановлені самохідні печі з плавлення карбіду кремнію, введено в дію цех плавлення електрокорунду нормального, в березні 1954 року - шліфувального зерна, в 1956 році - абразивного інструменту. 1959 року - створено виробництво тугоплавких сполук карбід бору та нітриду бору.

На початок 1966 року завод став підприємством повного технологічного циклу від плавлення абразивів до виготовлення інструментів і був перейменований  у абразивний комбінат. Розширення виробництва, опанування нових процесів потребувало подальшої модернізації. В 70-тих роках обсяг продукції збільшувався. А у 1985 році ввели в дію виробництво керамічних зв`язок, цехи художньої кераміки та нестандартного обладнання.

1994 року була змінена форма власності, комбінат перетворений на відкрите акціонерне товариство. 1998 року контрольний пакет акцій придбала компанія “Бринкфорд”. Це дозволило подолати кризові явища та розширити ринки збуту.

Відкрите акціонерне товариство “Запорізький абразивний комбінат” є одним з найкрупніших виробників абразивів в Східній Європі, має потужний виробничий потенціал і виробляє продукцію на основі сучасних технологій.

Сьогодні виробничі потужності відкритого акціонерного товариства “Запорізький абразивний комбінат” забезпечують випуск до 24500 тонн абразивного інструменту різних назв і призначень, охоплюють понад 12000 типорозмірних характеристик.

Відкрите акціонерне товариство "Запорізький абразивний комбінат" – найбільший виробник карбіду бору , нітриду бору гексагонального, графітоподібного, вюрцитного, виробляє та реалізовує як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку феросплави, шліфувальні матеріали з електрокорунду нормального та карбіду кремнію чорного.

Вся продукція комбінату виготовляється за нормативними документами, розробленими у відповідності до вимог державної системи стандартизації України і відповідає міжнародним стандартам.

В планах розвитку - освоєння ряду перспективних технологій, які дозволять різко підвищити конкурентоспроможність продукції і вийти на новий рівень у виробництві абразивних матеріалів та інструменту.

(Назаренко Ж. Д.)

 

            Література про життя та діяльність:

            Ботнер, Ю. А.  В постоянном поиске : очерк истории Запорожского ордена Ленина произв. об-ния "Абразивный комбинат им. 50-летия Сов. Украины" / Ю. А. Ботнер, Л. В. Павлова, В. Б. Репин. – Днепропетровск : Проминь, 1989. – 200 с. – (История фабрик и заводов).

            ВАТ “Запорізький абразивний комбінат” // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення. – [Запоріжжя], 2009. – С. 166-169.

            Наумов А. В.  «Запорізький абразивний комбінат” // Енциклопедіясучасної України. – К., 2010. - Т. 10 : З – Зор. - С. 295-296.

            ВАТ “Запорізький абразивний комбінат” // Запорізька область - регіон можливостей. – Запоріжжя, 2007. – С. 42.

            ВАТ “Запорізький абразивний комбінат” // Запорізька область: іл. енциклопедія.– Запоріжжя, 2004. - [Т. 2] : Архітектура, культура, економіка, райони області. - С. 212-213.

            Фінансова звітність емітентів та небанківських установ. Публічне акціонерне товариство “Запорізький абразивний комбінат” // Фінансовий вісник. - 2016. - 14 квіт. - С. 1-5.

            Кому принадлежат запорожские заводы // Мрія. - 2013. - 10 янв. - С. 4-5.

            Общее ежегодное собрание акционеров публичного акционерного обществаЗапорожский абразивный комбинат» // Абразивщик . - 2013. - № 16. - С. 1-6.

            Коробец М.  Запорожский абразивный комбинат: на пороге восьмого десятка

// Позиция. - 2009. - № 10. - С. 8.

09.03 - 25 років від дня народження Романа Юрійовича Соловйова (09.03.1994, с. Лазірки Оржиц. р-ну Полтав. обл. - 29.08.2014, с. Чапаєвка (нині Воскресенка) Пологів. р-ну), учасника АТО (93-я ОМБр). Старший солдат Соловйов загинув під час виходу з оточення поблизу м. Іловайськ (Донецька область);

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  Махиня Павел Евменович // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 406-407.

Краєзнавство може успішно розвиватися

 лише в тому випадку, якщо в різних куточках країни

найширші кола населення докладуть

 зусилля для вивчення свого краю.

В. Бездрабко

            Лариса Георгіївна народилася 12 березня 1954 року в Запоріжжі, де проживає і сьогодні. Після закінчення школи № 44, в 1971 році вступила до технічного університету. Свою трудову діяльність розпочала на заводі «Радіоприлад» на посаді інженера – конструктора. Згодом продовжила роботу на заводі «Запоріжсталь» інженером ПРБ (планово-розподільче бюро). В той же час паралельно друкувалася в місцевій пресі («Запорозька Січ», «Субота-плюс», «Улица Заречная», «Регион-экспресс», «Правда»).

            В 1980 році закінчила курси екскурсоводів (курс Олімпіади Іванівни Киценко). Це стало поштовхом до більш детального вивчення історії рідного краю. І чим більше вона її вивчала,тим більше нею захоплювалася, адже Запорізька земля славиться своєю історією, культурними традиціями, багатим духовним спадком, індустріальними досягненнями, видатними людьми. Археологічні розкопки свідчать про те, що людина тут з'явилася ще у сиву давнину. А скільки пам'яток історії і природи знаходиться на її території…! Л. Г. Беляєва належить до тих людей, які не тільки вивчають історію рідного краю, а також хочуть поділитися своїми знаннями з іншими, адже, як відомо, історична пам'ять є одним із найважливіших чинників національної самосвідомості, джерелом духовності й патріотизму. Лариса Георгіївна водить екскурсії, публікує свої розвідки в місцевій пресі, має більше сотні статей і нарисів, а в 2010 році вийшла її книга ( “Прогулки по любимому городу”). Ця книга – підсумок тридцятирічних пошуків, досліджень, праці в архівах і бібліотеках міста, особистих спостережень. В ці роки Л. Г. Беляєва разом з Ліною Михайлівною Поповою та іншими краєзнавцями створила краєзнавчий клуб «Колоксай», на засіданнях якого учасники ділилися своїми знахідками, творчими доробками. Розробляли екскурсії по місту і області, пішки обійшли багато цікавих історичних місць краю.

            Лариса Георгіївна - інтелігентна, духовно багата людина. Для неї пошукова робота – це її світ, її радість, її життя. Вона хоче, щоб люди знали про наш край якомога більше.

(Г. М. Нагорна)

            Література :

     Прогулки по любимому городу : посвящается 240-летию Запорожья / Л. Г. Беляева ; Лариса Беляева. – Запорожье : [Запоріжжя], 2010. – 88 с. : фото.

            Герои рождают своих героев / Л. Беляева // Голдобин, А.  Герои Запорожского края –полные кавалеры ордена Славы . – Запорожье, 2015. – С. 122-126.

***

            История, которая сегодня никому не нужна : Днепргэс, Запорожье / Л. Беляева // ПравДА. – 2012. – 22 марта (№ 12). – С. 8.

            Прогулка по географической карте Запорожского края / Л. Беляева // ПравДа. – 2011. – 17 марта (№ 11). – С. 9.

            История нашего края за 100 лет до основания Александровской крепости / Л. Беляева // ПравДа. – 2011. – 11 марта (№ 10). – С. 7.

            Как появились Днепровские пороги / Л. Беляева // ПравДа. – 2011. – 25 авг. (№ 34). – С. 8.

            Кузьменко, Е.  Кто строил Александровск : [интервью с запорож. архитектором Е. Кузьменко вела Л. Беляева] // ПравДА. – 2011. – 29 сент. (№ 39). – С. 8.

            Кто строил Александровск / Л. Беляева // ПравДа. – 2011. – 29 сент.(№ 39). – С. 8.

            Блеск и нищета площади Соцгорода / Л. Беляева // ПравДа. – 2011. – 24 февр.(№ 8). – С. 9.

            Этот злополучный Народный дом / Л. Беляева // ПравДа. – 2011. – 19 мая (№ 20). – С. 9.

            100-летний юбилей : (Хортицкому обществу охраны природы г. Запорожья) / Л. Беляева // ПравДА. – 2010. – 20 мая (№ 20). – С. 7.

            История покорения Днепровских порогов / Л. Беляева // ПравДа. – 2010. – 11 февр. (№ 6). – С. 7.

            Теперь у «Клуба любителей истории Запорожья » есть имя : [«Колоксай»] / Л. Беляева // ПравДа. – 2010. – 8 апр. (№ 14). – С. 7.

            Сакральное пространство острова Хортицы / Л. Беляева // Суббота плюс. – 2004. – 9 дек. (№ 50). – С. 13.

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  Гришко Кирилл Емельянович // Варяник, О. В.  Герои земли запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 215-216.

Гришко Кирило Омелянович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – [Запоріжжя, 2010]. – Т 22 (1) : Переможці. - С. 117.

Полукаров, Н. Т.  Атакует “Черная смерть” / Н. Т. Полукаров ; Николай Тихонович Полукаров. - Тула : Приок. кн. изд-во, 1973. - 112 с. : ил.

Куперман, Ю.  Комэск Гришко / Юрий Куперман // Надежда. - 2015. - 12-18 авг. (№ 33). - С. 14.

Злыднев, Е.  Громил врага отважный авиатор / Евгений Злыднев // Надежда. - 2014. - 2-8 июля (№ 27). - С. 13.

Кирило Омелянович Гришко // Рідний край. - 2010. - 3 берез. (№ 17). - С. 2.

Прохорович, В.  Бережуть пам'ять про Героя / Рідний край. - 2009. - 5 серп. (№ 61). - С. 2.

Шевчук, С.  Ювілей Героя / Сергій Шевчук // Рідний край. - 2009. - 28 берез. (№ 25). - С. 2.

15.03 - 25 років від дня народження Ігоря Геннадійовича Гребінця (15.03.1994, с. Жовтневе (нині Покровське) Токмац. р-ну - 18.06.2016, там само), учасника АТО (23-й мотопіхотний батальйон, 56-та окрема мотопіхотна бригада). Загинув поблизу с. Водяне Волноваського району Донецької області;
17.03 - 80 років тому (1939) став до ладу ІХ агрегат Дніпрогесу, з пуском якого гідроелектростанція вийшла на проектну потужність;

(Вілінов Ю. А.)

Володимир Миколайович Шовкун народився 17 березня 1939 року на Слобожанщині. На його найніжніші дитячі роки припала війна. В розпачі евакуації хлопчик загубився і пройшов через голодні жахи дитячого будинку десь в нетрях Середньої Азії. А коли трошки підріс, втік звідти і поневірявся серед людей. За розповідями Шовкуна навіть потрапив в зону Британської окупації Ірану. Можна вірити, а можна і не вірити, але «пан Шовкун» непогано знає перську і ще кілька східних мов…

Врешті-решт мати його таки знайшла. Отроцтво Володимира пройшло з бабусею і дідусем у райцентрі Дергачі в кількох кілометрах від Харкова. Дергачі знані старшим поколінням за книгами видатного радянського педагога А.С.Макаренка. Поблизу них в селищі Новий Харків розташовувалася його відома дитяча колонія «Комуна ім. Ф.Е.Дзержинського». Оскільки іншої школи поблизу не було, то батько Володимира Шовкуна колись ходив до школи Макаренкової комуни.

Володимир Шовкун почав навчання на історичному факультеті Харківського державного університету і був вигнаний звідти, як він розповідає, «за політику» і незгоду з офіційною історією. Отже, історичну освіту довелося одержувати самотужки.

В 1964 році Володимир з молодою родиною переїхав у Запоріжжя, поближче до Хортиці і інших пам’яток півдня України. Зокрема, його внесок неоцінений в розвідках пам’яток берегів Каховського водосховища – Василівська Лиса Гора, Мамай-Сурка, Кучугури… Поки ще був час і гниле штучне море не остаточно поглинуло культурні шари Золотоординських міст на островах Малі Кучугури, Шовкун зібрав там велику колекцію ординських монет, якою потім за символічну ціну поступився обласному краєзнавчому музею.

Володимир Шовкун спілкувався з усіма запорозькими краєзнавцями, але своїми вчителями вважає таких протилежних людей як історик В.Г.Фоменко і археолог О.В.Бодянський. В далекі вже 70-і роки великий суспільний авторитет мало Географічне товариство СРСР. В.М.Шовкун був його дійсним членом, а для цього треба було скласти принаймні дві значущих історичні розвідки.

Одна з розвідок Шовкуна – свій погляд на походження слова «козак, казак»: від слов’янського «казати, казання, казка». Перші «казаки» - то вільні воїни, понівечені боями та старістю, яки вбачали продовження свого служіння справі, коли в селах і містах України «казали про казкове вільне життя» за Порогами. Потім їх стали прозивати кобзарі та лірники.

Завдяки самоосвіті Володимир Шовкун має не загнаний в шори погляд на історичні події, чим часто-густо шокує «правильну» публіку. Тридцять років тому В.Шовкун разом з архітектором Б.Архіпкиним опублікували версію місця сумно відомої битви на Калці: Калкою за часів Київської Русі звалася річка Кінські Води, а «місце кам’янисте» - це пагорб Савур-Могили. Там знайдені багато десятків наконечників стріл відповідного часу, чого немає біля Кам’яних Могил, що понині офіційно вважаються місцем битви. Спрощуються маршрути сторін на підході до місця битви, легко вирішується багато незрозумілостей.

Тему стародавнього міста на Савур-Могилі Шовкун та інші краєзнавці підіймали весь цей час. Але тільки нині, через тридцять років на безумовно підритий людьми пагорб її вапнякового останця нарешті звернули увагу археологи.

Аби мати право на пенсію з п’ятдесяти років, а з нею більше вільного часу для мандрів і досліджень, Володимир Шовкун полишив досить легку працю телефоніста та пішов у гарячий цех заводу Коксохім. Та вийшло так, що коли він відробив десять років гарячого стажу, ослабіла комуністична влада і всі люди одержали можливість не обов’язково робити на державу, а заробляти на хліб де захочуть і зможуть.

За радянських часів «пан Шовкун» мав великі неприємності з «конторою», яка зветься КДБ. Та він природжений опозиціонер і нині, коли «український буржуазний націоналізм» не є злочином супроти держави, пропагандує ідеї, що більшість козацьких ватажків були мусульманами, або ж тісно співробітничали з ісламом. Нестандартні теорії Володимира Шовкуна нині виглядають зовсім пристойно на фоні загальної вакханалії «московських» альтернативних хронологій, історій і такого іншого.

Нині «дід» Шовкун інколи проводить екскурсії Хортицєю, і ті хто був на них, запам’ятовують це дійство надовго, якщо не назавжди!..

 

Публікації

 

Таємнича Калка / Шовкун В. - Запоріжжя : Видавництво А. Кащенка, 2000. – 45 с.

За 10 днів влада в місті помінялась п`ять разів /Шовкун В. ; записав П. Вольвач // Країна. - 2013. - №18. - С.40 - 44.

Було колись - запорожці вміли панувати.../ Шовкун В. ; записала І. Атаманчук // Просто. - 2007. - 23 серп. (№ 24). - С.18. ; 30 серп.(№ 25). - С. 20 -21.

Справжня Калка на двісті кілометрів ближче до Запоріжжя, ніж Кальміус // Запороз. Січ. - 2003. - 12 лип.

 

Література про життя та діяльність

 

Шилов Ю. Истоки славянской цивилизации. - К. : МАУП, 2004. – 704 с. - Из содерж. : сть упоминание о В. Шовкуне]. - С.694.

Вілінов Ю. На шляхах від порогів до синіх морів / Ю. Вілінов. - Запоріжжя : Видавець Глазунов С., 2005. – 352 с. - Із змісту : [В. М. Шовкун та Г. Д. Власенко біля багатовікового гльоду : фото 1984 р.] . - С. 108 ; [ в т.ч. фото В. Шовкуна]. – С. 30.

Вілінов Ю. Хортиця - острів у філіграні епох і шляхів : (Хортицький колаж) / Ю. Вілінов. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – 208 с. : іл. - Із змісту : [про В. М. Шовкуна]. - С. 139.

Полюшко В. В лесопосадке под Запорожьем историк и коллекционер начал жечь свою уникальную библиотеку / В. Полюшко, Н. Зубашенко // Белая стрела. - 2008. - 6 марта (№ 9). - С. 6.

Юрик П. Що в назві твоїй, Україно? / П. Юрик // Запороз. Січ. - 2006. - 13 трав. (№ 98). - С. 5.

Багнюк А. Скарби на смітнику : [запоріз. краєзнавець знайшов на звалищі "Буквар" І. Федорова] // Україна молода. - 2004. - 12 жовт.

Мусафирова О. 32000 книг, собранных на помойке / О. Мусафирова // Комс. правда. - 2003. - 26 нояб.

Сушко К. Человек на свалке : Лучшая библиотека Запорожья собрана из... выброшенных книг / К. Сушко // Суббота плюс. - 2003. - 20 марта (№ 12). - С. 34.

Юрик П. Колишній кандидат у в’язні ГУЛАГУ / П. Юрик // Запороз. Січ. - 2001. - 13 листоп.

Жаров В. Наступил его праздник / В. Жаров // Наш город. - 1991. - 7 июня. 

Михайлюта О. У бункері Шовкуна / О. Михайлюта // Голос України. - 1991. - 23 берез.

Супруненко, П. П.  Бувальщини діда Шовкуна // Супруненко, П. П.  Острів скарбів : легенди, міфи, казки і образи Хортиці / П. П. Супруненко, В. П. Супруненко. – Запоріжжя, 2010. – С. 4-12.

 

В Запорожье попрощались с легендарным дедом Шовкуном // Позиция. - 2015. - 29 янв. (№ 5). - С. 5. - (Запорожье вечернее).

Втрати: на 75-му році життя помер В. М. Шовкун, збирач укр. старожитностей, знавець історії Запорізького краю, архівіст-любитель... // МИГ. - 2015. - 22 янв. (№ 4). - С. 37.

Гаев, Ю.  Одна из лучших библиотек Запорожья собрана из книг, выброшенных прежними владельцами / Юрий Гаев // МИГ. - 2015. - 26 февр. (№ 9). - С. 10.

Он просто учил любить Украину : [добірка матеріалів] // Индустр. Запорожье (Панорама). - 2015. - 29 янв. (№13). - С. 11-13.

Пам'яті хортицького характерника : до сороковин Володимира Шовкуна / Юрій Вілінов // МИГ. - 2015. - 26 февр. (№ 9). - С. 10.

академіка Міжнародної інженерної академії, Інженерної академії  України, професора Харківського аерокосмічного університету, лауреата Державних премій СРСР та України, Героя України (2002), почесного громадянина м. Запоріжжя (2004), доктора технічних наук, генерального конструктора державного підприємства "Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро ім. академіка О. Івченка" (1989 - 2010) ;

 

            18 березня 1929 року в селищі Запоріжжя-Грудувате що в Синельниківському районі Дніпропетровщіни, у простій селянській родині народився майбутній видатний український вчений, генеральний конструктор підприємства “Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро імені академіка О. Івченка”, доктор технічних наук, член кореспондент Національної академії наук України, професор Харківського аерокосмічного університету, академік Міжнародної інженерної академії, лауреат державних премій СРСР та України, кавалер багатьох орденів та медалей, Герой України - Федір Михайлович Муравченко.

            Федір в родині був восьмим із дев'ятьох дітей, яких з дитинства батьки навчили працювати та дали поштовх до отримання знань. Трудовий шлях юнак розпочав у сільській кузні. В перші повоєнні роки молодий коваль на відмінно закінчив школу. А у Дніпропетровській спецшколі ВПС відбулася його зустріч з авіацією, що стала сенсом життя хлопця. З відзнакою закінчив Харківський авіаційний інститут і 1954 року отримав призначення до Запорізького МКБ заводу № 478 (“Прогрес”), де і розпочався нелегкий шлях від інженера-конструктора до генерального конструктора.

            Молодий інженер-конструктор натхненно брав участь у розробці газотурбінного двигуна АІ-20, і вже за п`ять років був призначений начальником бригади, перед якою було поставлено задачу - розробити першу в СРСР повітряну систему запуску газотурбінного двигуна замість складної та громіздкої електричної. Ця система й зараз використовується для запуску практично всіх ГТД. Після 1965 року, всі двигуни, що розроблялися на підприємстві відповідали міжнародним екологічним стандартам.

            В березні 1965 року Муравченка призначають провідним конструктором з керівництва робіт для використання авіаційних двигунів на землі. Так, наприклад, за його участю розроблені двигуни для бурового устаткування, газотурбінні приводи для судів на підводних крилах та повітряній подушці . Тоді були розроблені й інші унікальні двигуни та газотурбінні приводи з великим ресурсом та високим ступенем надійності  для використання в різних галузях господарства.

            1967 рокуФедора Михайловича призначають заступникомголовного конструктора зекспериментальних робіт. 22 червня 1983 року - головним конструктором, першим заступником генерального конструктора ЗМКБ “Прогрес”, улютому 1989 року його затверждено відповідальним керівником підприємства, аз травня 1989 року - генеральним конструктором ЗМКБ “Прогрес”. Талановитий, ерудований інженер, грамотний і амбітний керівник, Федір Михайлович швидко і на високому технічному рівні вирішує складні виклики в галузі авіабудівництва та конструювання двигунів. Під його керівництвом ЗМКБ “Прогрес” досягає високої потужності, визнання та конкурентоспроможності на світовій арені. Тісна співпраця з АО “Мотор Січ” відкриває шлях для винаходів на ринки світу.

            Помер Федір Михайлович Муравченко 8 лютого 2010 року, залишивши по собі значну спадщину - багатотисячний колектив конструкторів, дослідників та промисловців здатних на вирішення надскладних завдань зі створення авіаційної техніки, більше ніж 170 наукових робіт, 42 авторські патенти та свідоцтва, світове визнання та гордість співвітчизників.

Нагороджений:

            медаллю «За Трудову доблесть» (1966);

            орденом «Трудового Червоного Прапора» (1971);

            орденом «Жовтневої Революции» (1981);

            ДержавноюпремієюСРСР (1984);

            ДержавноюпремієюУкраїни в області науки ітехніки (1994);

            орденом «За заслуги» III, ІІ , І ступеня (1994, 1999, 2005);

            ПочесноюграмотоюКабінетуМіністрівУкраїни (1999);

            орденом «Дружбы Российской Федерации» (2004);

            орденом князя Ярослава Мудрого V степени (2009).

            Присвоєне звання:

            ГерояУкраїни (2002);

            «Заслужений діяч науки і техніки України» (2003);

(Ж. Д. Назаренко)

            Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р.  Муравченко Федір Михайлович / Шиханов Р. ; Руслан Шиханов // Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси. - Запоріжжя, 2015. - С. 83-84.

Он славы не искал // Видатні запоріжці : альманах. - Запоріжжя, 2012. - С. 73-77.

            Корниенко, О. А.  Человек и небо : книга о конструкторе авиадвигателей Ф. М. Муравченко / О. А. Корниенко ; Ольга Корниенко. – Запорожье : Дикое Поле, 2009. – 256 с.

Федір Муравченко // Золота книга української еліти : інформ.-імідж. альманах : у 6 т. - К., 2001. - С. 150-151.

            Корнієнко, О.  Два явища, дві долі - Федір Муравченко і "Прогрес" : (ген. конструктору ЗМКБ "Прогрес" Ф.М. Муравченку - 80) / О. Корнієнко // Запоріз. правда. – 2009. – 17 берез. (№ 38). – С. 1.

            Грибанова, О.  “Прогресс” + “Мотор Сич” = “Ивченко” // Улица Заречная . - 2007. - 18 янв. (№ 3). - С. 3.

Антонова, В.  Федор Муравченко: “Нам особняком без “Мотора”, не создавать двигатели” // Позиция . - 2007 . - 7 июня (№ 23). - С. 4.

***

Муравченко Федір Михайлович : бібліограф. список / ЗОУНБ ім. О. М. Горького, ЗМКБ “Прогрес” ; уклад.: Г. М. Нагорна, Л. Г. Малахова. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – 10 с. - (Герої України - наші земляки ; вип. 1).

Твори:

На березі думок : вибране : поезії / О. Стешенко ; Олександр Стешенко. – Запоріжжя : Хортиця, 1999. – 115 с.

Громовий острів : поезії / О. Г. Стешенко. – Дніпропетровськ : Промінь, 1972. – 59 с.

Літо в долонях : поезія / О. Г. Стешенко ; Олександр Стешенко. – Дніпропетровськ : Промінь, 1965. – 76 с. : портр.

Е така любов : поезії / О. Стешенко. – Запоріжжя, 1962. – 36 с.

***

[Добірка віршів] / Стешенко О. Г. // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України. – Запоріжжя, 2017. – С. 424-430.

[Добірка віршів] / Стешенко О. Г. // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 167-168.

[Добірка віршів] / Стешенко О. // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С. 85-92.

[Добірка віршів] / Стешенко О. Г. // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України. – [Запоріжжя], 2002. – С. 196-203.

[Добірка віршів] / Стешенко О. Г. // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ. – Запоріжжя, 2000. – С. 180-190.

 

Література та електронні ресурси:

Олександр Григорович Стешенко // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України. – Запоріжжя, 2017. – С. 423.

Олександр Стешенко (1939 - 2001) // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 167.

Віхляєв, В. В.  Літературна школа поетів - постшістдесятників Запорізького краю : [ в т. ч. про О. Г. Стешенка] // Віхляєв, В. В.  Перші кроки. – К., 2006. – С. 37-39.

Лютий, Г.  Олександр Стешенко (1939 - 2001) / Григорій Лютий // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України. – [Запоріжжя], 2002. – С. 192-196.

[Чабаненко, В. А.]  Олександр Стешенко // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ / Мін-во освіти і науки України, ЗДУ. – Запоріжжя, 2000. – С. 179.

18 березня - 60 років (1939) запорізькому письменникові О. Г. Стешенку // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 1999 рік : календар і короткі бібліографічні списки / ЗОУНБ імені О. М. Горького. – Запоріжжя, 1998. – С. 14-15.

Стешенко Олександр Григорович // Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького. - Запоріжжя, 1996. - С. 86-87.

Пихтєєва, В.  Поет Олександр Стешенко. Нелюбого просто не писав // Дніпров. вогні. - 2013. - 19 жовт. (№ 79). - С. 2.

Пам'ятник на могилі майстра // Запороз. Січ. - 2002. - 12 лют.

Рекубрацкий, А.  Друзья помнят Александра Стешенка : [о вечере памяти поэта] / Анатолий Рекубрацкий // МИГ. - 2002. - 31 янв. - С. 17.

Рекубрацький, А.  Уже минуло й сорок днів / Анатолій Рекубрацький // Запоріз. правда. - 2001. - 17 берез. (№ 40). - С. 7.

Стешенко Александр Григорьевич : [некролог] // Индустр. Запорожье. - 2001. - 2 февр. (№ 24). - С. 3.

Баулин, П.  Стех! / Павел Баулин // Наш город. - 1995. - 1 июня.

***

Стадніченко, О. О.  Літературне Запоріжжя в контексті українського літературного процесу [Електронний ресурс] // Краєзнавство Запорожжя : науково-популярний електронний часопис / Нац. спілка краєзнавців України, Запоріз. обл. орг-ція. - Запоріжжя, 2016. - № 1. - С. 115-125. - Режим доступу : www.zpkrai.jimdo.com

Стадніченко, О. О.  Стешенко Олександр Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.edu.ua/news_details/news_id=7156&lang=ukr

Зібров Борис Григорович народився 19березня 1939 р. в м. Запоріжжі в сім’ї робітників. Батько загинув на війні, мама сама ростила чотирьох дітей, тож одразу після закінчення школи в 1959 р. він іде працювати щоб допомогти родині. Через два роки його призвали на Чорноморський флот. В 1962 р. після служби повертається на «Днепроспецсталь» і працює підручним сталевара, сталеваром, а потім бригадиром третього сталеплавильного цеху. Його бригада була завжди кращою, а Бориса Григоровича називали сталеваром від бога, завдяки високій майстерності та чіткій організації праці він у 1986 р. мав на своєму рахунку 2000 т понадпланової сталі. В тому ж році він стає повним кавалером ордена Трудової Слави.

Бориса Григоровича завод неодноразово відправляв за кордон у відрядження для обміну досвідом роботи у Чехію, Болгарію, Угорщину. Він Почесний металург СРСР і почесний громадянин м. Запоріжжя, неодноразово обирався членом Центрального комітету профспілки металургійної промисловості, депутатом обласної ради. З 1997 р. перебуває на заслуженому відпочинку.

Література

Шиханов, Р. Б.  Зібров Борис Григорович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 47-48.

Поддубная Е. Металлург Борис Зибров «Чтобы варить сталь, нужен особый талант» // Запороз. Січ – 2009. – 26 берез. – С. 11.

Зібров Борис Григорович // Переправа в майбутнє. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – С. 48.

***

Бритченко Є. І. Від босоногого дитинства до «Трудової Слави» // Кичкас – 2011. - №2. – С. 2.

Педак В. Если есть завод // Индустр. Запорожье – 1986. – 10 авг. – С.1. 

Візнюк О. Зірка сталевара Зіброва // Запороз. Січ – 2002. – 28 трав. – С. 6.

22.03 - 50 років (1969) Бердянській дитячо-юнацькій спортивній школі;

Одним з важливих напрямків роботи керівництва Запорізької області є соціальна підтримка людей з обмеженими можливостями. Велика увага приділяється дітям-інвалідам, для яких 22 березня 2009 року був створений комунальний заклад «Запорізький обласний центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів» Запорізької обласної ради, у якому проходять курс соціальної реабілітації діти з 25 районів та міст Запорізької області.

Найчастіше психологічний бар’єр заважає дитині щось робити, творити, навчатися. Тому саме у центрі вона проходить соціальну, а вже в лікарні чи санаторії – медичну реабілітацію.

Діяльність центру спрямована на попередження, зменшення або подолання фізичних чи психічних розладів, коригування порушень розвитку, навчання основним соціальним та побутовим навичкам, розвиток здібностей, створення передумов для інтеграції дітей з особливими потребами у суспільство.

До центру зараховуються діти, які отримали статус дитини-інваліда віком від 1 до 18 років з порушеннями опорно-рухового апарату, центральної нервової системи, синдромом Дауна, з розумовими та психічними вадами, з ураженням зору, слуху, супутніми вадами тощо. У виняткових випадках можливе продовження строку перебування в центрі дитини-інваліда після досягнення нею 18 років з метою завершення виконання індивідуального плану реабілітації.

Спільними зусиллями обласної ради, Головного управління праці та соціального захисту населення області у 2009-2010 роках центр добре обладнали. Для проведення реабілітації в кабінетах є сучасне обладнання, вони оснащені різним приладдям для розвитку моторики, тактильних відчуттів, є зал лікувальної фізкультури з тренажерами, сенсорна кімната, кабінети працетерапії, масажний, логопедичний тощо.

У центрі працюють висококваліфіковані спеціалісти: лікар-педіатр, невролог, логопед, психолог і психіатр, інструктор з лікувальної фізкультури та інші спеціалісти, які у своїй роботі застосовують передові методики, вітчизняний та міжнародний досвід, постійно удосконалюючи свої знання та вміння. Також підтримують тісний зв’язок з батьками, адже доля дитини значною мірою залежить від виконання ними настанов та порад фахівців. Усі працівники центру насамперед – небайдужі люди. Трапляється, що діти краще ставляться до вихователів, ніж до батьків, бо відчувають турботу й ласку, якої вдома, можливо, бракувало.

Сучасна медицина не може похвалитися високим рівнем надання послуг. Тому батьки часом впадають у відчай через жорсткий присуд лікаря, який забирає останню надію: «Вашій дитині вже ніщо не допоможе». Через це вони часто не мають довіри й до центру, завоювати яку можна тільки працею, переконавши, що тут дитині допоможуть. І коли така довіра є – набагато легше працювати й самим фахівцям центру.

Створення довірливої атмосфери допомагає виявити здібності дитини. Музикотерапія, вокалотерапія, арттерапія, казкотерапія, хореографія, музичні заняття – все до послуг дітей. Деякі батьки дивуються змінам у своїй дитині, бо ніколи й не здогадувалися, що вона може  читати вірші, співати, рухатися, танцювати навіть тоді, коли рухається на візку.

Більшість дітей-інвалідів не мають можливості спілкуватися з однолітками. Їхнє коло – мама, тато, бабуся, а в центрі у них з’являються і друзі, і взаємні симпатії між дівчатами й хлопцями. І коли дитина, від'їжджаючи, просить вихователя: “А можна, щоб я до вас ще приїхала?” - це вже досягнення.

Працівники центру організовують для дітей поїздку до цирку, театру, ботанічного саду, а дітей з сільської місцевості, які навіть не бачили міста, знайомлять із Запоріжжям.

Центр співпрацює з вітчизняними та закордонними реабілітаційними, освітніми, медичними, науковими підприємствами, установами та організаціями з питань реабілітації дітей-інвалідів.

Лікувати може й свобода. У центрі діти мають можливість вільно пересуватися, з однієї групи переходити до іншої. Дехто дивується, що тут навіть під час святкового ранку малюки стають у коло, виходять із нього, коли самі захочуть. Деякі батьки цього не розуміють, говорячи, що має бути дисципліна. Зате німецький психолог, завітавши до центру, дивився на все це із неприхованим захопленням, а після сказав: “Ми скільки добиваємося таких результатів! А у вас вони вже є!”.

Ці яскраві приклади того, як позитивно налаштовані педагоги допомагають стати повноцінними членами суспільства дітям, які волею долі опинилися у складних життєвих обставинах.

(Н. В. Скрипак)

 

Література та інтернет-ресурс:

Юрик, П.  Прочитати з дітьми їхню книгу здоров'я // Запоріз. правда. - 2012. - 22 трав. (№ 73). - С. 1.

Комунальний заклад “Запорізький обласний центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів” Запорізької обласної ради [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://dszn-zoda.gov.ua/node/298

(Синьов В. А.)

Віктор Дмитрович Короленко народився 24 березня 1939 року в м. Овруч Житомирської області. Після закінчення технічного училища (1956) працював токарем на заводі в м. Одеса, звідки був призваний до лав Збройних Сил в м. Запоріжжя (1958). Після закінчення Одеського артилерійського училища проходив службу на офіцерській посаді в артдивізії, яка дислокувалася м. Запоріжжя.

Згідно з рішенням командування Одеського війського округу в 1965-1968 рр. очолював команду по суцільному розмінуванню території Запорізької області. Зокрема, особисто виніс і знищив біля 1200 вибухонебезпечних снарядів, авіабомб і протитанкових мін. В с. Магдалинівка Гуляйпільського району запобіг підриву дітей на мінному полі, в результаті рішучих дій евакуював трактор з трактористом з мінного поля. У складі команди приймав участь в розмінуванні залізничного полотна, по якому рухалися пасажирські поїзди в районі ст. Янцево.

За успішні дії по размінуванню та успіхи в бойовій підготовці достроково був представлений до чергового військового звання і підвищений на посаді.

В 1973 році закінчив Ленінградську військову артилерійську академію ім. М. І. Калініна, служив в ракетних військах та артилерії сухопутних військ на посадах командира полку; начальник РВіА ( дивізії, армії, Західної групи військ). У 1987 році йому присвоєно звання «генерал-майор».

За період військової служби в лавах Радянської Армії був нагороджений орденами: Червоної Зірки (1976, 1982), «За службу Батьківщині» ІІІ ступеня. Після звільнення із Збройних сил (1995) очолював первинну ветеранську організацію, а з 1999 р. обраний головою ради Запорізької міської організації ветеранів України.

Під керівництвом Віктора Дмитровича організація приймає активну участь у громадському житті м. Запоріжжя. Його ефективна взаємодія з міською владою, ініціативність і наполегливість сприяли підвищенню авторитету ветеранської організації у справі соціального захисту ветеранів, їх медичного забезпечення, розбудові і реконструкції пам’ятних місць бойової та трудової слави.

Міська рада ветеранів, очолювана В. Д. Короленком, одна з перших в Україні запровадила в практику соціальний захист непрацюючих пенсіонерів через колдоговори підприємств і організацій. Сьогодні в місті з урахуванням підприємств малого бізнесу діє 2000 колдоговорів, виконання яких контролюється ветеранським активом.

Важливе місце в діяльності Запорізької міської організації ветеранів займає патріотичне виховання молоді: у навчальних закладах всіх рівнів створені музеї Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., тимурівські команди, молодіжні секції, художні колективи, в роботі яких беруть участь ветерани війни. Цій меті підпорядкована і друковані видання, співавтором яких виступає Віктор Дмитрович, а саме: «Память жива» (до 60-річчя звільнення м. Запоріжжя); «Время выбрало нас» (до 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні); «Ради жизни родного города» (до 65-річчя визволення Запоріжжя) ; «Весна Победы нашей» (до 65-річчя Перемоги), «Подвиг за порогами».

До 70-річчя героїчної 45-денної оборони м. Запоріжжя в 1941 році в місті за ініціативи голови ветеранської організації встановлено пам’ятник воїнам 3-ї зенітної батареї, яка не впустила ворога на Дніпрогес, а також проведена естафета Памяті на всіх промислових підприємствах, які були евакуйовані на Схід, а до 60-річчя та 65-річчя звільнення м. Запоріжжя від фашистів, а також до 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні виготовлені пам’ятні знаки, які були вручені ветеранам війни, визволителям міста, ветеранському активу, молоді.

За безпосередньої участі В. Д. Короленка установлені пам’ятники: Перемоги у Великій Вітчизняній війні; на Алеї Слави запалено «Вогонь памяті»; відремонтовано пам’ятник «Солдат на Переправі», встановлені меморіальні стели Героям Радянського Союзу, Героям праці; реставровано парк Перемоги (2012).

Передовий досвід роботи Запорізької організації ветеранів з соціального захисту ветеранів узагальнений Організацією ветеранів України і рекомендований до розповсюдження в інших областях України.

За плідну роботу Запорізької міської організації ветеранів В. Д. Короленко нагороджений Почесними грамотами Кабінету Міністрів України (2004) та Верховної Ради України (2009), 2012 року йому присвоєне звання «Почесний ветеран України»

Короленко нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІІ (2003) та ІІ (2009) ступенів. 2012 року Віктору Дмитровичу Короленку присвоєне звання «Почесний ветеран України»

У 2006-2010 рр. він обирався депутатом Запорізької міської ради.

Література

Шиханов, Р. Б.  Короленко Віктор Дмитрович // Шиханов, Р.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 141-142.

[Шевченко, В. И.]  “Нестандартный” генерал // Запороз. Січ. - 2009. - 24 берез.

Не идет в отставку генерал // Наше время плюс. - 2004. - 25 марта (№ 12). - С. 3.

Летопись добрых дел : 25 лет Запорож. гор. орг-ции ветеранов Украины / [Короленко В. Д. (рук. проекта) ; Шевченко В. И. (сост.)]. – Запорожье : АА Тандем, 2012. – 112 с. – Из содерж. : Шевченко В. Генерал добрых дел / Виталий Шевченко. – С. 20-25.

Подвиг за порогами : 70-летию обороны Запорожья посвящается / [Короленко В. Д. (рук. проекта) ; Шевченко В. И. (гл. ред., авт-сост.)]. – Запорожье : АА Тандем, 2011. – 224 с. : ил., фото.

Весна Победы нашей / [авт. кол.: Короленко В. Д. (рук. проекта) и др. ; Шевченко В. И. (рук. авт. кол.)]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – 288 с. : ил. – Из содерж. : Короленко В. Заботиться каждодневно, помнить вечно. – С. 207-208 ; Нестандартный генерал : [В. Д. Короленко, генерал-майор, пред. горсовета ветеранов войны, труда и воен. службы]. – С. 234-237.

Ради жизни родного города : к 65-летию освобождения Запорожья / рук. проекта В. Д. Короленко ; ред. группа : В. И. Шевченко[ и др.]. – Запорожье : Дикое Поле, [2008]. – 71 с. : фото. – Из содерж. : Короленко В. Хроника освобождения Запорожья. – С. 8-12.

Время выбрало нас: Запорожцы на фронтах Великой Отечественной войны / В. Д. Короленко (рук. проекта) ; ред.-сост. И. В. Веретельник ; авт. кол.: К. А. Арсеничев, Н. И. Зубашенко [и др.]. – Запорожье : Дикое Поле, 2005. – 384 с. : ил. – Из содерж. : Короленко В. Хроника освобождения Запорожья. – С. 228-233.

Память жива : Правда о Вел. Отеч. войне глазами участников обороны и освобождения Запорожья / Запорож. гор. совет ; Запорож. гор. совет ветеранов ; ред. кол.: В. Д. Короленко (рук.) [и др.] ; ред.-сост. Н. В. Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2003. – 480 с. : ил. – Из содерж. : Короленко В. Мы в ответе за фронтовиков…/ В. Д. Короленко ; Виктор Короленко. – С. 403-407.

***

Шилин Д. Великолепный генерал / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. – 2009. – 27 марта (№ 45). – С. 3.

Пелешко В. А у генерала честь своя и слава / В. Пелешко // Запороз. Січ. – 2004. – 25 берез. – С. 11.

*** 

 Короленко В. Д. // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites/znu/edu.ua/news_details.php?news_id=6201&lang=ukr

Література:

Третьяк, С.  Виктор Львов: Мы единственные из системы профтехобразования, кто проходит практику в Болгарии / Светлана Третьяк // Верже. - 2018. - 18 окт. (№ 41). - С. 6.

Народився Самуїл Йосипович Шатуновський 25 (13 за старим стилем) березня 1859 року в с. Велика Знам'янка Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині — Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області) в багатодітній родині бідного ремісника-єврея. У 1877 році закінчив повний курс Херсонського реального училища, а в 1878 - додатковий, восьмий клас Ростовського реального училища. В 1881 році проходив строкову службу.

Навчався спочатку в Петербурзькому технологічному інституті, а згодом - в Інституті шляхів сполучення. Але, зрештою, любов до математики перемогла. Він покинув навчання в технічному вузі і записався вільним слухачем до Петербурзького університету на математичне відділення. У той час в університеті викладали видатні математики професори П. Л. Чебишев та його учні О. М. Коркін, Є. І. Золотарьов, Ю. В. Сохоцький, А. А. Марков. Молодий Шатуновський із захопленням відвідував їх лекції, але через деякий час виявилося, що він не зможе офіційно оформити свій статус в університеті, бо не мав гімназійного атестата зрілості. Тому Самуїл Йосипович виїхав за кордон і продовжив навчання в Швейцарії, де в 1884-1885 рр. слухав лекції відомого алгебраїста Гейдріха Вебера. Але невдовзі через злидні змушений був повернутися. Давав приватні уроки в маленьких містечках Катеринославської та Бесарабської губерній. У цей же час Самуїл Йосипович розпочав власні дослідження з математики і написав свої перші математичні праці. Одну з них вислав до Одеси, щоб опублікувати в журналі “Вестник опытной физики и элементарной математики”. Ця невелика замітка звернула на себе увагу одеських математиків і вони в 1893 році запросили С. Шатуновського до Одеси. Він часто виступав на засіданнях Математичного відділення Новоросійського товариства природознавців. 1897 року став його членом, а в 1898-1914 роках - секретарем. Ця посада була основною до 1905 року, коли він був обраний  приват-доцентом Новоросійського університету. Це сталося після того, як група професорів та викладачів Новоросійського університету (нині Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова): С. П. Ярошенко, І. В. Слешинський, І. Ю. Тимченко і В. Ф. Каган звернулися до міністра народної освіти з клопотанням дозволити С. Й. Шатуновському здавати магістерські екзамени, які давали право на викладання у вищих навчальних закладах. Наукові досягнення С. Й. Шатуновського були настільки значимі, що міністр дав дозвіл. У 1904 році Самуїл Йосипович у 45-річному віці успішно склав магістерський екзамен при Новоросійському університеті, а в 1905 році був зарахований приват-доцентом кафедри чистої математики і розпочав читати лекції. У цей же час він багато викладає в середніх навчальних закладах Одеси. У 1917 році підготував до захисту і опублікував магістерську дисертацію “Алгебра как учение о сравнениях по функциональным модулям”, а в 1918 році - захистив її. Це дало йому можливість зайняти посаду професора університету, яку обіймав до кінця свого життя.

Основні дослідження відносяться до математичного аналізу, алгебри, геометрії та теорії чисел. Вчений був одним з перших представників конструктивного напрямку в сучасній математиці. Найважливіші праці присвячені логічному обґрунтуванню основних математичних понять. Заснував оригінальний курс введення до аналізу, побудував алгебру і теорію Галуа як вчення про порівняння по функціональним модулям без використання закону вилученого третього в застосуванні до нескінченної сукупності.

Виховав багато талановитих математиків, серед його учнів були Г. М. Фіхтенгольц, М. Г. Чеботарьов, М. І. Шейнфінкель, І. В. Арнольд, С. О. Яновська, П. Г. Рехтман, Г. І. Ольшанський та багато інших.

Багато сил і енергії С. Й. Шатуновський віддавав науково-видавничій діяльності. Одеське видавництво “Mathesis” наукової та науково-популярної літератури (1904-1925) випустило кілька книг у перекладі і під редакцією С. Й. Шатуновського, зокрема, книгу А. Адлера «Теория геометрических построений», яка витримала кілька видань. Він є автором навчальних посібників : “Введение в анализ” (1923), ”Об изменениях прямолинейных отрезков и построении их циркулем и линейкой” (1925).

Крім досягнень в області математики, Шатуновський був піонером есперанто-руху в перші роки його існування. Він активно співробітничав з Володимиром Гернетом та Авраамом Кофманом. В 1897 році брав участь в журі на літературному конкурсі. Також він співробітничав з Фундаментальною Хрестоматією.

Помер Самуїл Йосипович Шатуновський 27 березня 1929 року від раку стравоходу.

(І. В. Шершньова)

Література та інтернет-ресурси:

Кумок, В.  Вспомнить поименно / В. Кумок ; Виктор Кумок. – Мелитополь, 2017. – С. 24.

Кумок, В. Н.  Самуил Осипович Шатуновський // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. - Мелитополь, 2012. - С. 538-539.

Відомі уродженці : [в т. ч. С. О. Шатуновський] // Запорізька область : географ. атлас – К., 2002. – С. 17. – (Моя мала батьківщина).

Шатуновський Самуил Осипович // Большая энциклопедия : в 62 т. – М., 2006. – Т. 57 : Хронизатор - части речи. - С. 585.

Бородин, А. И.  Шатуновский Самуил Иосифович // Бородин, А. И.  Выдающиеся математики : биографический словарь-справочник / А. И. Бородин, А. С. Бугай. – 2-е изд., перераб. и доп. – К., 1987. – С. ?.

Бородин, А. И.  Шатуновский Самуил Иосифович // Бородин, А. И. Биографический словарь деятелей в области математики / А. И. Бородин, А. С. Бугай ; под ред. И. И. Гихмана. – К., 1979. – С. 527-528.

***

Сущанський, В.  Самуїл Йосипович Шатуновський : (до 150-річчя від дня народження) / Віталій Сущанський // У світі математики. - 2009. - Т. 15, вип. 4. - С. 80-84.

Запорізька поетеса Суслова Ольга Яківна народилася на Далекому Сході в Росії 25 березня 1949 р. У Запоріжжіживе з 1953 р. Вчилася в м. Дніпропетровську (нині - м. Дніпро), гідрогеолог,працювала на Уралі. Член Конгресу літераторів України та Запорізького обласного літературного об'єднання ім. Михайла Гайдабури, член правління літературно-художньогооб'єднання «Пошук» ім. Миколи Лиходіда. Друкувалася в міській пресі, в журналі «Хортиця».Автор трьох збірок поезій («Доброе утро», «Трёхмерное время», «Судьбы причудливый узор»), готується до друку четверта збірка (українською мовою). Лауреат кількох літературно-музичних фестивалів «В стінах Срібного віку» (м. Василівка). Її поезії притаманні щирість і доброта, м`яка іронія і оптимізм, чіткі і закінчені думки в кожному вірші. Теми її творів – це і філософські роздуми, і любов до нашого краю, це кохання, вірність, справжня дружба...

(Л. Д. Тесленко)

Твори:

Доброе утро! : стихи / О. Суслова ; Ольга Суслова. – Запорожье : АА Тандем, 2012. – 48 с. – (Літературна касета ; вип. 4. "Час пошуку").

***

Тривога  [вірш] / О. Суслова ; Ольга Суслова // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 175.

Танец любви и разлуки : [вірш] / О. Суслова ; Ольга Суслова // Намалюй мені ніч : вісник Міжнар. поетич. конкурсу одного вірша про любов "Намалюй мені ніч", присвячений 90-літтю укр. поета Миколи Євгенійовича Петренка. – Спец. вид. – [Канів, 2015]. – С. 204-205.

Раскаяние - самоочищение ; Библейская истина : [вірші] / О. Суслова ; Ольга Суслова // Звезда Рождества : альманах Междунар. лит.-муз. фестиваля "Звезда Рождества" (г. Запорожье, 14.01.2017 г.) : по благословению Высокопреосвященнейшего Луки, Митрополита Запорожского и Мелитопольского. – Днепр, 2017. – Вып. 5. - С. 117-118.

[Добірка віршів] / О. Суслова ; Ольга Суслова // Поиск. – Запорожье, 2010. – [Вып.] 3. - С. 152-156.

28.03 - 60 років від дня народження Анатолія Івановича Лоцмана (28.03.1959, с. Лежене Запоріз. р-ну - 08.12.2015, там само), учасника АТО, солдата 14-ї окремої механізованої бригади, почесного громадянина Запорізького району (2015, посмертно);

Василь Опанасович Хоменко народився 30 березня 1899 року в селі Петровському Борисоглібського повіту Тамбовської губернії Російської імперії (нині Борисоглібський район Воронезькій міський округ Воронезької області). Українець. До лав Червоної армії вступив у 1918 році. Брав участь у Громадянській війні на Південному та Туркестанському фронтах, був командиром взводу, полку, дивізії.

            Після закінчення громадянської війни командував полком, брав участь у боротьбі з басмацтвом. У 1928 році закінчив курси удосконалення вищого командного складу при військовій академії імені М. В. Фрунзе. З 1935 року проходив службу в прикордонних військах на посаді начальника штабу управління прикордонних військ Ленінградського військового округа. До серпня 1940 року служив на посаді начальника штабу, заступника начальника управління прикордонних військ Української РСР. З листопада 1940 року до червня 1941 року служив на посаді начальника управління прикордонних військ Української РСР. 12 червня 1941 року призначений на посаду заступника командувача Київським особливим військовим округом.

            З 12 липня 1941 року займав посаду командувача 30 армією Західного фронту. Під його командуванням армія вела оборонні бої під Смоленськом, на Ржевському та Калінінському напрямах. У серпні 1942 року призначений командувачем 58-ї армії Закавказького фронту. 21 листопада 1942 року призначений командувачем 44-ї армії. Під його командуванням армія брала участь у битві за Кавказ, Ростовській, Донбаській і Мелітопольській наступальних операціях, визволяла міста Ставрополь, Таганрог, Маріуполь, Азов.

            6 листопада 1943 року командувач 44-ю армією генерал-лейтенант В. О. Хоменко вивчав обстановку на фронті. Обстановка була складно. Чіткої лінії фронту не було. В районі Великої Лепетихи застрягло невелике угруповання німців, яке чинило значний опір. Потрібно було її ліквідувати. Три автомашини виїхали зі штабу армії в с. Мар'янівка та прибули в штаб 10 корпусу генерала І. А. Рубанюка. Далі колона направилася в 63-й стрілецький корпус генерал-майора П. К. Кошового. В. О. Хоменко перебував за кермом штабного автомобіля разом з заступником командувача по артилерії генерал-майором С. О. Бобковим. Вони помилково заїхали в розташування ворога і були вбиті. Вдалось врятуватись тільки одній машині. Тяжко поранений офіцер і радист, зберігши документи, повернулись в штаб корпусу. Пораненому капітану Душкіну В. О. Хоменко віддав документи та оперативну карту і наказав рятувати радіостанцію і документи. Сам командувач повернувся до автомобіля для надання допомоги генералу Бобкову С. О., але був уражений ворожими кулями. Тільки на весні 1944 року подробиці загибелі командувачів 44-ї армії остаточно з'ясувалася, коли під Севастополем був узятий в полон німецький офіцер, який на допиті розповів, що генерал Бобков був мертвий, а генерал Хоменко був тяжко поранений і, не приходячи до тями, помер. Фашисти поховали генералів, поклавши їх тла в ящики з під снарядів. Офіцера було доставлено літаком до Великої Лепетихи, де він показав місце поховання. Після цього тіла загиблих були перепоховані в Мелітополі, у визволенні якого брала участь 44-та армія.

            Пройшли десятиліття, а мелітопольці пам'ятають їх імена. На братському кладовищі, де поховані визволителі міста, завжди на могилах загиблих генералів квіти, як символ крові, пролитої за нашу свободу - свободу тих, хто пам'ятає.

(Сакун В. В.)

Література та інтернет-ресурс:

Линчук, А. Д.  Мелитопольская наступательная операция, 1943 года : докум. очерк / А. Д. Линчук ; Александр Линчук. – Токмак : Трибуна, 2005. – 158 с. : ил.

ВеликаяОтечественная. Командармы [Электронный ресурс] : военный биографический словарь / под общ. ред. М.Г. Вожакина. - М. ; Жуковский : Кучково поле, 2005. - С. 246-247. - Режим доступа :https://pomnirod.ru/memorypage22597/biography

Хоменко Василь Опанасович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. - Режим доступу:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Хоменко_Василь_Опанасович

Цього місяця виповнюється:
285 років тому (1734) було розпочато будівництво укріплень Нової Січі;
100 років тому (1919) в м. Олександрівську на конференції представників осередків соціалістичної молоді міста був заснований Комітет Спілки Молоді;

Цілий комплекс побутових та житлово-комунальних послуг надає Якимівське виробниче об'єднання житлово-комунального господарства і побутового обслуговування (ВОЖКГ і ПО). Воно відіграє важливу роль у розвитку та збереженні інфраструктури Якимівки.

Свій початок підприємство веде з далекого 1939 року, коли при районному відділі комунального господарства Якимівської районної ради депутатів трудящих створюється комунальна служба – артіль «Соціалістична праця», в якій тоді працювало 30 осіб.

В активі артілі були коні, передані від колгоспу, заснованого в Якимівці. Вони і були тим основним транспортним засобом, що забезпечував роботу господарської служби.

Під час фашистської окупації артіль припинила своє існування. Але відразу після звільнення від окупантів у 1943 році для відновленої артілі роботи було дуже багато. В першу чергу всі зусилля спрямували на відновлення зруйнованого житлового фонду. Але головне завдання було поставлено дещо іншого плану – забезпечення населення водою. Незабаром почалося будівництво мереж водопостачання, установка вуличних колонок, а потім і їх обслуговування. Групу водопровідників в той час очолював Іван Костянтинович Переверзєв.

Із збільшенням селища розширюється і водна мережа, закладаються нові свердловини. З’являються колонки у подвір’ях, а потім і підключені до водопостачання будинки.

У березні 1957 року від тресту Укрводбуд приймаються на обслуговування підприємством каналізаційні мережі.

Централізованого газопостачання в селищі не було, тому населення забезпечувалося скрапленим газом у балонах в основному для побутових потреб. Заправлення балонів газом проводилася в Сімферополі. Тому з цією метою доводилося їздити так далеко.

Згодом починається будівництво багатоповерхових будинків і створення все нових і нових інженерно-технічні об'єктів. Вони складають тепер єдину житлово-комунальну інфраструктуру районного центру. Тому в 1987 році весь цей комплекс об'єктів з метою організації централізованого управління обслуговування, передається в новостворене Якимівське ККП.

Великого значення набувало забезпечення теплом житлового фонду та громадських споруд (адміністративних будівель, шкіл, дитячих садків). Гостро постає і питання про спеціальні служби. Спочатку це був комбінат комунальних підприємств, який забезпечував роботу 5 котелень на твердому паливі (вугілля). З 1 січня 1991 року Мелітопольська тепломережа передає котельні на баланс ККП. Тепер обслуговування котелень і всієї теплової мережі в селищі забезпечується даним підприємством. З проведенням до Якимівки газу, від експлуатації малих котелень підприємство відмовляється, а тепло подають від однієї центральної котельні. Теплове господарство очолив Олександр Захарович Попов.

Однак будуються нові багатоповерхові будинки і створювані все нові і нові інженерно-технічні об'єкти складають вже єдину житлово-комунальну інфраструктуру районного центру. Тому в 1987 році весь цей комплекс об'єктів з метою організації централізованого управління обслуговування, передається в Якимівський ККП.

Але справжня реорганізація Якимівського ККП починається, коли керівником призначають Феодосія Костянтиновича Попова. Саме в цей час починається перехід всіх підприємств на умови господарського розрахунку. Ряд нерентабельних виробництв на підприємстві довелося скорочувати. У цьому величезну допомогу Ф.К. Попов, як керівник, отримував від економіста свого підприємства Тамари Олександрівни Масленникової.

З появою багатоквартирних будинків при управлінні створюється житлово-експлуатаційна дільниця (ЖЕУ). У його завдання входить обслуговування цих будинків: вода, тепло, світло, проведення штукатурних і малярських робіт, ремонт дахів, дрібний ремонт. Обслуговують вони і прибудинкові території: прибирання двору в різні сезони року, боротьба з карантинними рослинами і бур'янами. Багато років ЖЕУ очолює Костянтин Анатолійович Кіщук.

Значну, якщо не ключову роль в забезпеченні безперебійної роботи ККП відіграє транспорт: комунальний (асенізаційні бочки, сміттєвози), будівельний (трактори, екскаватори), та інший.

У складі ККП створюється будівельна бригада, яку очолив Петро Павлович Уваров. В обов'язки даної бригади входить проведення дрібного ремонту житлового фонду.

З 12 лютого 1988 року комбінат комунальних підприємств перейменовується на Виробниче управління житлово-комунального господарства (ВУЖКГ), до якого приєдналися підприємства Кирилівки. Усередині управління створюється окрема виробнича дільниця водопровідно-каналізаційного господарства (ВКГ), яку очолив Віктор Леонідович Калачов. Робочі цієї виробничої дільниці забезпечують безперебійну подачу води в селище.

Зі збільшенням фронту будівельних робіт з 1989 року будівельна бригада розростається до самостійної ремонтно-будівельної госпрозрахункової дільниці в складі Якимівського ВУЖКГ. І коло діяльності в зв'язку з цим значно розширюється. Тепер робітники будівельної дільниці будують житло, ремонтують дороги, займаються озелененням.

А з 1989 року нове перейменування. Тепер в Якимівці з'являється “Виробниче об'єднання житлово-комунального господарства (ВОЖКГ) Запорізької облжитлокомунуправлінь”, до складу якого входить і Якимівська служба “Запоріжзеленгосп”.

Але процес централізації в комунальному господарстві триває. З 1 січня 1991 року до складу ВОЖКГ передаються центральна котельня і вся теплова мережа районного центру. До цього вони перебували в обслуговуванні Мелітопольського орендного підприємства. А 1 червня 1992 року завершальним акордом становлення єдиного комплексу ВОЖКГ було приєднання районного побутового комбінату в зв'язку з його ліквідацією. Так і з'явилося на світ Виробниче об'єднання житлово-комунального господарства і побутового обслуговування (ВОЖКГ і ПО). Тепер воно надає населенню ні багато, ні мало 22 види послуг. Серед них найбільш важливими є тепло- і водопостачання, водовідведення, утримання будинків і прибудинкових територій, будівництво газопроводів, побутове обслуговування населення.

З 1999 року будівельники ВОЖКГ і ПО надають послуги з газифікації житлових будинків (установка індивідуального опалення згідно заявок мешканців селища). Цю дільницю очолює Дмитро Якубович Мунтяну.

В результаті такої централізації чисельність працівників на підприємстві досягла 500 осіб. Вищим органом управління стають загальні збори колективу ВОЖКГ і ПО. Саме ж підприємство і за чисельністю робітників і за багатоструктурністю послуг, що надаються населенню, стає другим підприємством в Україні.

Прибутковість підприємства дає можливість розширювати виробничі потужності, виплачувати гідні зарплати і премії працівникам, і, навіть, утримувати базу відпочинку на березі Азовського моря. В адміністративній будівлі працює буфет, а робітники одержують продукти, не витрачаючи власний час на магазини і ринки.

Після виходу на заслужений відпочинок Ф.К. Попова, керівником цього підприємства 2 жовтня 2002 року загальними зборами колективу був обраний Василь Олексійович Субботін. Він працює на підприємстві з 13 червня 1988 року. Не дивлячись на те, що доводилося працювати у важкі часи затяжної економічної кризи, В.О. Суботіну вдалося ліквідувати заборгованість із зарплати, зберегти основний фонд підприємства і при цьому розширити види послуг, збільшити обсяги виробництва, поліпшити результати фінансово-господарської діяльності, розрахуватися з боргами за енергоносії.

На підприємстві з метою реконструкції застарілого обладнання і комунікаційних систем була розроблена програма реформування житлово-комунального господарства на 2006-2010 роки.

В умовах жорсткої економії в 2007-2008 роках на виділені з місцевого та державного бюджетів були введені дві котельні, які працювали за принципом енергозберігаючих технологій. На підприємстві регулярно проводяться роботи з реконструкції основних фондів з метою скорочення енергетичних витрат, а головне - поліпшення якості послуг, що надаються населенню. Відбувається модернізація і децентралізація підприємства. В результаті, на 1 серпня 2013 року на підприємстві працює 208 чоловік. Діють найбільші виробничі ділянки: теплопостачання, житлово-експлуатаційний, газовий і ремонтно-будівельний (ГіРС) і водно-каналізаційне господарство.

Інтереси трудового колективу активно відстоює профспілковий комітет, який вже понад 45 років очолює Любов Прокопівна Новоселецька. На підприємстві розроблений і діє один з найкращих галузевих колективних договорів в Україні.

Згідно даних Держкомстату України та Національного Бізнес-Рейтингу за результатами виробничої діяльності в 2007 році підприємство було визнано лідером у галузі і відзначено Почесним дипломом та медаллю.

Сам же В.А. Суботін за результатами трудової діяльності нагороджений в 2005 році Грамотою Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, в 2006 році - знаком «Відмінник побутової служби» Управління містобудування та архітектури житлово-комунального господарства при Запорізькій обласній державній адміністрації, а в 2009 - медаллю «За розвиток Запорізького краю» та багато інших.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Гнедашев, В. Н.  Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. - Мелитополь, 2013. – С. 186-188.

Першин, В.  Без нее нам не обойтись / Виктор Першин // Акимов. вестник. - 2008. - 13 марта. - С. 1, 3.

Букреєва, А.  Якимівським комунальникам - 60 // Слово трудівника. - 1999. - 20 берез. (№ 23). - С. 1.

Попов, Ф.  Путь к рентабельности // Гор. хозяйство Украины. - 1989. - № 2. - С. 37.

Хортицький район - наймолодший район Запоріжжя. Забудова степу між селами Бабурка і Верхня Хортиця розпочалася у 1969 році. Архітекторами були Н. Булахов, С. Шестопалов та ін.

Перший 5-ти поверховий будинок в сучасному Хортицькому районі (вулиця Лахтинська, 1) почали будувати в березні 1969 року, а  заселений він був в січні 1970 року.

Колектив Запорізького філіалу інституту “Укрміськбудпроект” розробив проект першої черги будівництва, яка складалася з чотирьох мікрорайонів. В кожному з них намічено розмістити 90-100 тисяч квадратних метрів житла, приблизно 2800-3000 квартир.

Для житлового будівництва 1970 року застосовані в основному 5-ти поверхові панельні і великоблокові будинки. З 1972 року на Хортицькому житловий масиві почато будівництво тільки 9-ти поверхових та висотних  житлових будинків за новими типовими проектами — в них передбачені еркери, тобто засклена частина кімнати, яка виступає за фасад.

У кожному мікрорайоні передбачено : 4 дитячих комбінати, 2 школи, крамниці,  підприємства громадського харчування.

В проекті Хортицького житлового масиву були закладені всі сучасні принципи планування і забудови : широкі міські магістралі і бульвари, багато зелених масивів, зосереджених у природних балках.

Щодо транспорту, то перші два роки зв'язок з містом здійснювався автобусом та електричкою.

У першому кварталі 1970 року колективом домобудівного комбінату було здано п'ять нових будинків.

10 березня 1995 року Хортицький район був офіційно відокремлений від Ленінського (нині Дніпровський) району - цю дату і прийнято вважати днем народження району.

(Н. В. Романів)

Література:

Розвиток міста Запоріжжя в світлі затверджених генеральних планів : [Хортицький р-н] // Запоріжжя - місто майбутнього ! : 55 років утворення міського управління архітектури / Голов. упр. архітектури та містобудування Запоріз. міськ. ради. - [Запоріжжя : АА Тандем, 2010. - С. 17].

Запорожская область. 70 лет. [Т. 1 : Бизнес-путеводитель. Золотая книга агрария : Запорожская область 70 : юбилейный проект] / [авт. ст. : Аверкина В. А. и др. ; худож. ред. Дегтяренко Е. В.]. - Запорожье : [АРГ ГРАНД], 2009. - 64 с. : Из содерж. : [Хортиц. жилмасив]. - С. 2.

Строят Бабурку // Как это было : очерки истории Запорожского края. - Запорожье : [Изд. дом «»Керамист], 2009. - С. 50-51.

Город-спутник // Новое Запорожье : Хроника развития большого города. 1921-2006. - Днепропетровск : АРТ-ПРЕСС, 2006. - С. 129-130.

Бездольный, Б. И.  Запорожье мое, Запорожье / Б. И. Бездольный. - Изд. 2-е, доп. - Днепропетровск : Промінь, 1972. - 192 с. - Из содерж. : [Хортиц. р-н]. - С. 80-81.

Попова К.  С рождением тебя, Хортицкий ! / К. Попова // Индустр. Запорожье. - 1970. - 19 апр. (№ 77). - С. 4.

Свєтлов А.  Народження міста / А. Свєтлов // Запоріз. правда. - 1970. - 15 берез. (№ 52). - С. 1.

Жариков, Н. Самый крупный правобережный / Н. Жариков // Индустр. Запорожье. - 1970. - 13 янв. (№ 8). - С. 4.

Шестопал, С.  Місто крокує на правий / С. Шестопал // Запоріз. правда. - 1970. - 1 січ. (№ 1). - С. 3.