Працював в Олександрівському комерційному учи­лищі (з 1909 р. – інспектором, з 1911 р. – директором закладу).

Дмитро Дмитрович Сигаревич народився 2 липня 1868 року на Волині, де батько його був фінансовим урядовцем. У 1879 році ра­зом з батьками переїхав до Одеси. Середню освіту здобув у третій Одеській чоловічій гімназії, де очолив український гурток. По закінченні «Новоросійського» університету (м. Одеса) працював учителем гімназії, був директором сирітського дому в Одесі.

Із 1893 року Сигаревич увійшов до Одеської Громади, упродовж багатьох років він здійснював зв’язки з Галичиною, часто їздив за українськими книгами, газетами, нелегально їх переправляв. Дмитро Сигаревич – активний учасник революційних подій 1905 року в Одесі. Він належав до одеської групи самостійників, що входили до місцевої організації Української демократично-радикальної партії. Дмитро Дмитрович широко розвинув політичну і публіцистичну роботу, у при­міщенні університету зорганізував публічні лекції з українознавства. 23 листопада 1905 року було організовано український мітинг, на якому від Одеської Громади виступив з промовою про «Відродження України» Д. Сигаревич, яку надрукували місцеві газети.

Така його діяльність спричинила до необхідності виїхати. Спочатку Д. Сигаревич працював учителем і завідувачем приватної чоловічої гімназії в місті Кам’янському неподалік Катеринослава (нині – м. Дніпро). Там він організував при гімназії оркестр, хор, сокольську гімнастику. Багато праці він вклав і у створення гуртка місцевих педагогів.

У 1909 році Д. Сигаревич переїхав до м. Олександрівська (За­поріжжя) на посаду інспектора комерційного училища імені статс-секретаря графа С. Ю. Вітте, з 1911 року – директор цього закладу.

У комерційній гімназії Д. Сигаревич заснував історичний учнівський гурток, розкопував з учнями стародавні кургани, висту­пав на сімейно-педагогічному гуртку міста Олександрівська, ювілеях місцевих діячів і загальновідомих письменників.

В Олександрівську були дослідники української старовини, фольклору, але кожний діяв сам по собі. Д. Д. Сигаревич багато зро­бив для об’єднання свідомих громадян. Вони збиралися спочатку на квартирі у Дмитра Дмитровича, а пізніше у приміщенні училища.

Підтримував він знайомство з Д. Дорошенком і Д. Яворниць­ким та іншими членами Катеринославської вченої архівної комісії. Разом із відомим етнографом Яковом Павловичем Новицьким від­відав місця Чортомлицької Січі.

Д. Сигаревич – автор нарисів про українську народну твор­чість, зокрема про думи.

У 1910 році видав брошуру «Тридцатилетие педагогической, общественной и литературной деятельности директора Александ­ровского Городского коммерческого училища И. Я. Акинфиева».

Після тривалої тяжкої хвороби 23 березня 1914 року Д. Д. Си­гаревич помер. Провести в останню путь прибули представники з різних міст: Одеси, Катеринослава, Новомосковська, Никополя. Його поховали 25 березня на старому козацькому цвинтарі м. Олек­сандрівська.

(Н. В. Романів)

Література та інтернет-ресурс:

Синявський, А. С. Дмитро Сигаревич // Синявський А. С. Вибрані праці. — К., 1993. — С. 111–116.

Козыряцкая, С. И. Александровское городское коммерческое училище // Музейний вісник. — 2012. — № 12. — С. 124–144.

Як Дмитро Сигаревич зробив Олександрівське комерційне учи­лище цен­тром українознавства // Запороз. Січ. — 1999. — 28 груд. (№ 235). — С. 6.

Назарова, Є. П. Сигаревич Дмитро Дмитрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7047&lang=ukr

Загинув в Афганістані. Похо­ваний на Капустяному кладовищі в Запоріжжі.

Література:

Клімов Олександр Олександрович // Книга пам’яті України. За­порізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціо­налісти. — С. 45.

Література:

Петровський Віталій Григорович // Земля славна, Оріхівська : бібліографічний покажчик / ЗОУНБ. — Запоріжжя, 2016. — С. 49–50. — (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

Шиханов, Р. Б. Петровський Віталій Григорович // Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 131–132.

Петровський Віталій Григорович // Новітня історія Запорізь­кого краю у подіях та особах, 1991–2011. — [Запоріжжя], 2011. — С. 112–115. — На облж. : 20 років незалежності України.

Голдобін, А. І. Петровський Віталій Григорович [Електронний ресурс] / А. І. Голдобін, Р. Б. Шиханов // Славетні запоріжці. — Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=68­47&lang=ukr

Література:

Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави – народна святиня = За­порожская Аллея славы – народная святыня. — Дніпропетровськ, 2002. — С. 562.

Герои Социалистического Труда : [в т. ч. П. П. Донченко] // На­дежда. — 2008. — 19 дек. — С. 10.

Література:

Шиханов, Р. Б. Скрябін Володимир Володимирович // Шиха­нов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Ши­ханов ; Руслан Шиханов. — Запоріжжя, 2015. — С. 43–44.

Науково-дослідний інститут козацтва (Інститут ко­зацтва, НДІК) – центр з розробки питань виникнення, ґенези ко­зацтва в минулому, його ролі в сучасному житті України та коорди­нації сил, що займаються дослідженням і популяризацією даної проблематики.

15 липня 1998 року за наказом № 1 директора Інституту істо­рії, академіка НАНУ Валерія Смолія у структурі Інституту історії України НАНУ було створено Центр «Науково-дослідний інститут козацтва». Згідно з цим же наказом було утворено Запорізьке регіо­нальне відділення Інституту козацтва. Співзасновником НДІК вис­тупив ПАТ «Мотор-Січ».

Основна мета НДІК – поглиблене наукове дослідження історії та сучасного розвитку козацтва, об’єднання зусиль вітчизняних і за­рубіжних учених, які належать до різних наукових, освітніх осеред­ків, але займаються зазначеною проблематикою, створення науко­во-популярних праць з історії козацтва, проведення конференцій, круглих столів тощо. Директором Інституту козацтва було затвер­джено доктора історичних наук Тараса Чухліба, заступником – кан­дидата філософських наук Володимира Муляву.

Інститут козацтва структурно складається з 8 регіональних відді­лень (Донецького, Дніпропетровського, Запорізького, Кам’я­нець-Подільського, Нікопольського, Одеського, Чернігівського та Чиги­ринського).

Запорізьке регіональне відділення НДІК діє на базі Запо­різького Національного університету. З 1998 р. до 2003 р. його очо­лював кандидат історичних наук Арнольд Леонідович Сокульський, а з 2004 року і дотепер – кандидат історичних наук Георгій Андрійович Крапивка.

Співробітниками Запорізького регіонального Інституту козацт­ва є кандидати історичних наук, викладачі, аспіранти тощо. Вони ведуть активну діяльність і мають певні здобутки на ниві популя­ризації козацтва. Науковці Запорізького відділення Інституту козацтва брали участь у підготовці підручників з історії рід­ного краю для школярів.

Серед головних видань і досягнень Запорізького регіонально­го відділення слід відзначити збірки наукових праць та матеріалів «Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національ­ній самосвідомості» (1997), «Науково-правова база відродження ко­зацтва (Україна, Росія, Білорусь, Казахстан, Молдова)» (2003), «Актуальні проблеми та перспективи дослідження історії козацтва» (2005), «Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького ко­зацтва» (2007), «Запорозьке козацтво в пам’ятках історії та культу­ри», науково-популярні книги «Корінь і крона» (генеалогія видатних людей козацького походження) (1999), «Іван Сірко – лицарська душа і воїн славний» (2000), «Полководці Війська Запорозького: історичні портрети» (кн. 1. – 1998; кн. 2. – 2002), науково-попу­лярний довідник «Козацькі січі: нариси з історії козацтва ХV–ХVIII ст.» (1998).

Видання «Українське козацтво: мала енциклопедія» (2002) є однією з найвагоміших праць Запорізького регіонального відді­лення НДІ. У 1376 статтях Малої енциклопедії відображені обста­вини виникнення і становлення козацтва та його роль в історії.

Уваги заслуговує видання, що продовжується, – «Запорозька ста­ровина» (2002, 2003, 2005, 2007), що акумулює на своїх сторінках тра­диції і новітні досягнення козацтва та об’єднує наукову гро­мадськість.

Двадцятирічна діяльність та здобутки Запорізького відділення НДІК значно розширили тематику досліджень історії козацтва, розкрили раніше «небажані» теми та допомогли переосмислити та популяризувати їх.

(Т. М. Палівода)

Література:

Матях, В. М. Козакознавча проблематика в сучасній українській історіографії : [є згадка про Запорізьке відділення НДІК] / В. М. Матях // Історія українського козацтва / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — К., 2007. — Т. 2. — С. 528–529.

Смолий, В. А. Вступительное слово : [к десятилетию Институ­та казачества] / В. А. Смолий, В. А. Богуслаев // Запорожская ста­рина : спец. вып. — К. ; Запорожье, 2007. — № 4. — С. 8–9.

Чухліб, Т. В. Громадські ініціативи щодо відродження козацтва в сучасній Україні : [згадується Запорізьке відділення НДІК] / Т. В. Чухліб // Історія українського козацтва / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва. — К., 2007. — Т. 2. — С 486–487.

Чухліб, Т. В. Науково-дослідний інститут козацтва: п’ять років наукової, видавничої та громадсько-суспільної діяльності : [згадується Запорізьке відділення НДІК] / Т. В. Чухліб // Запорозька старовин / Ін-т історії України; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня. — К. ; Запоріжжя : Наук.-дослід. ін-т козацтва Ін-ту історії України НАН України, 2002. — Вип. 2. — С. 11–18.

Ніконов, В. Літописці Запорізького краю : [члени Запорізького відді­лення НДІК підготували шкільні підручники з історії рідного краю] / Володимир Ніконов // Запоріз. правда. — 2002. — 23 лют. (№ 30). — С. 5.

Література:

Фролов Олег Васильович // Книга пам’яті України. Запорізька область. — Запоріжжя, 2012. — Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. — С. 83.

Література:

Аггеев, П. Организация рабочего питания на Днепрострое // Днеп­рострой : бюллетень гос. Днепров. строительства : вых. 6 раз в год / ред. совет : А. В. Винтер [и др.] ; ред. отд. : А. Н. Долгов [и др.] ; отв. ред. Б. Е. Веденеев ; ред. Н. И. Осколков ; зав. изд. В. П. Глебов. — М., 1930. — № 2 [14]. — С. 114–117.

Власов, О. Александр Винтер: «Начнем с фабрики-кухни»! / Олег Власов // МИГ. — 2007. — 11 янв. (№ 2). — С. 14.

Григорій Васильович Кісунько народився 20 липня 1918 року в селі Більманка Куйбишевського (нині – Більмацького) району За­порізької області. Його батьки, прості селяни, мріяли, щоби їх син навчався і став інженером. Більманська школа, далі – школа райцентру (нині – смт Більмак), і ось талановитий юнак став студентом фізико-математичного факультету Ворошиловградсько­го (нині – Луганського) педінституту, який закінчив у 1938 році. Радість затьмарила біда: його батька репресували та розстріляли (реабілітації довелося чекати аж до 1965 року). Але батьківське бажання бачити сина освіченим спонукало юнака продовжити нав­чання в Ленінграді (нині – м. Санкт-Петербург, РФ). Після аспіран­тури захистив дисертацію і 17 травня 1941 року отримав науко­вий ступінь кандидата фізико-математичних наук.

У перші дні війни молодий учений пішов добровольцем на фронт, звідки його дуже скоро відправили до військового училища. 3 березня 1942 року військовий технік ІІ рангу розпочав службу в окремому радіобатальйоні. Офіцер займався науковими розроб­ками, які зацікавили науковців з «оборонки», і наприкінці війни Григорія Васильовича викликали до військової академії.

Після захисту дисертації та публікації наукових статей та мо­нографій у галузі радіоелектроніки, його залучали до консультацій у науково-дослідних інститутах, викладав у політехнічному інсти­туті, університеті, військово-морській академії. У 50-ті роки науков­ця запросили до конструкторського бюро, і вже у 1955 році він став генеральним конструктором. У КБ під його керівництвом створили зенітно-ракетні комплекси, системи протиракетної та протикосміч­ної оборони, системи радіолокації космічних апаратів.

Генерал-лейтенант Григорій Васильович Кісунько нагородже­ний дво­ма орденами Леніна, Орденом Вітчизняної війни І ступеню, Тру­до­вого Червоного Прапору, Червоної зірки та російським «За заслуги пе­ред Отечеством». Був депутатом Верховної ради СРСР (VII–VIII скликання).

Григорій Васильович завжди пам’ятав свою малу батьківщину. Про це свідчать його вірші, що їх писав під псевдонімом Григорій Васильченко двома мовами, часто відвідував й рідних, що досі мешкають у Куйбишевому (нині – смт Більмак).

Помер наш земляк у Москві 11 жовтня 1998 року, похований на Троєкурівському цвинтарі.

(Ж. Д. Назаренко)

Література:

«Посеребрив на небе след, ракета вышла на ракету» // МИГ. — 2013. — 11 апр. (№ 15). — С. 10.

Причиненко, К. Конструктор протиракетних систем // Земля і власність. — 2003. — 14 квіт. (№ 14). —С. 10 ; Рідний край. — 2001. — 26 груд.

Шевчук, С. П. Генеральний конструктор // Рідний край. — 1996. — 23 серп.

МАРІЯ ХОМІВНА ПАСТУХОВА:
«З ТЕАТРОМ У СЕРЦІ ТА В ДУШІ»

Ще зі шкільної лави вона мріяла про театр – жила ним, мріяла стати актрисою. Тільки актрисою! Світ її дитинства був перепов­нений театром. Якими незабутніми для неї були спектаклі нашої української класики: «Запорожець за Дунаєм», «Наймичка», «За дво­ма зайцями», «У неділю рано зілля копала», «Лісова пісня» у Ме­літопольському театрі Стамболі.

А вдома, перед дзеркалом, коли батьків не було вдома, вона не раз намагалася по-своєму відтворити світ переживань, бути схо­жою на улюблених героїнь...

У школі на уроках літератури учителі при вивченні творів класи­ки часто використовували читання за ролями. Учениця Марія Пастухова особливо виділялася своєю старанністю, самовіддачею при читанні. Вона не тільки чітко і ясно читала за своїх героїнь, а й намагалася вкласти в текст трохи своїх переживань. Так почина­лося її прилучення до театру, світу переживань, світу такого необ­хідного самовираження, самоствердження...

А народилася вона в 1918 р., говорять в районі Червоної Гірки в тривожний і невпорядкований час. Громадянська війна. Прихід Совєтів до влади. Розруха, холод і бідність в усьому. Незважаючи на всі ці негаразди, відкриваються нові школи: чоловіча, жіноча, змі­шана. Марія успішно опановувала шкільні предмети, але особливо любила літературу...

1 жовтня 1935 р. відчинив свої двері Мелітопольський Палац піонерів – дивовижне і невичерпне джерело дитячої творчості, який і сьогодні нас радує своєю свіжістю, самобутністю, яскравістю юних обдарувань. І не дивно, що саме в ці роки шукань і прилу­чення до прекрасного прийшло нове покоління Палацу – невгамов­них шукачів, юних мелітопольців – Матвій Медведовський, Леонід Шермейстер, Веніамін Елькін, Григорій Чухрай, Марія Пастухова.

Її участь у драмгуртку Палацу була недовгою, майже рік, але цей час дав їй можливість підготуватися до вступу в інститут мрії. Вона стає студенткою ДІТІСУ ім. О. Луначарського в групі Михайла Тарханова.

Улітку 1938 р. дівчина потрапляє на знімальний майданчик філь­му «Трактористи», де їй судилося зустрітися зі своїм майбутнім чо­ловіком – Миколою Крючковим.

У неодружених Микола проходив майже до 30 років, і його пер­шою дружиною стала Марія Пастухова. Акторський роман тривав від сили пару тижнів, а їдучи до Києва на продовження зйомок, Микола запропонував Марії скласти йому компанію. Саме в Києві він зробив Марії пропозицію руки і серця. Назад вони поверталися вже в статусі чоловіка і дружини.

Весілля зіграли в комуналці Крючкова, на Тригірці, а найяскра­вішою і веселою групою на їх святі був увесь курс нареченої – 25 осіб!

Сімейні будні були всякими. Усе було як і в кожній родині. Са­ме наприкінці 30-х Марія, уся сяюча, життєрадісна приїжджала до рідного Мелітополя з яскравим помітним чоловіком – актором Ми­колою Крючковим. І галантно, без метушні, дефілювала з ним на так званій тоді «Стометрівці». Цей променад вони здійснювали вранці і ввечері...

Марія закінчує театральний інститут і їде за розподілом у Брестський обласний театр. Крючков залишився в Москві. Відомо, що Крючков дуже любив «закласти за комір». Марія всі роки сімей­ного життя не приймала захоплення чоловіка спиртним, але мати Крючкова, з якою вони жили разом, була на боці сина.

Почалася війна. Вони з чоловіком евакуювалися в Алма-Ату. Крючков починає зніматися у фільмах «Хлопець з нашого міста» і «Російські люди». Саме в цьому фільмі на головну жіночу роль ре­жисер Всеволод Пудовкін замість дружини Костянтина Симонова вва­жав за краще узяти дружину Миколи Крючкова – Марію Пастухову. Коли ж обурений поет прибіг до режисера, Пудовкін зауважив: «Не хочу ваших стертих п’ятаків, мені потрібно свіже обличчя». А зго­дом подружжя разом знялося у фільмі «Малахів курган».

Про те, яким Микола був у побуті, Марія Пастухова згадує: «Що стосується побуту, то в цьому сенсі він був просто золота людина. З’їдав усе, що даси, і завжди був вдячний. Міг, звичайно, і цвях за­бити, але про це йому обов’язково потрібно було нагадати. Міг і в ма­газин сходити... Після зйомок Микола приносив мені велику суму грошей і просто говорив: „Мати, дивись, я кладу їх сюди, у шафу“. Він ніколи не вимагав звіту, на що і скільки грошей я витратила... І подарунки дарував постійно. А ось освідчуватися в коханні він ніколи не міг. Міг прийти з букетом розкішних квітів, міг принести коробку шоколадних цукерок, але „Я тебе люблю“ не говорив... Він мене ніколи не ревнував, а ось я це робила часто. У нього було море прихильниць! Вони дзвонили йому, мені говорили різну гидоту. Я кидала трубку і плакала...»

І все ж таки ... шлюбу Крючкова і Пастухової не судилося бути довгим – усього сім років. Усі ці роки герой кінороману не був зразком сім’янина. Крутив романи, багато пив.

Марія Хомівна довгий час мирилася з недоліками свого імени­того чоловіка, але одного разу твердо сказала: «Досить!». Вона пішла від Крючкова в 1945 р. Чашу її терпіння переповнив черговий роман на зйомках фільму «Небесний тихохід», де Микола захопив­ся своєю наступною дружиною – Аллою Парфаньяк.

Про М. Крючкова можна багато говорити, але розповідь про нашу землячку – Марію Пастухову.

З 1945 р. вона грає на сцені театру Червоної Армії і в цьому ж театрі зустрічає свого земляка – Олександра Тишлера, який став головним художником театру.

Марія зіграла більш ніж у 20 спектаклях, у тому числі «Під­ступність і любов», «Закон Лікурга», «Дядя Ваня», «Орфей спус­каєть­ся в пекло», «Дама з камеліями», «Дерева вмирають стоячи» та ін.

У 1950 році за виконання ролі Паші Сумської в спектаклі «Степ широкий» актриса удостоєна Сталінської премії, а в 1997 р. за вико­нання ролі Шарлотти Ердслі в спектаклі «Боже, бережи короля!» – премії мерії Москви. Усього за роки творчого життя М. Пастухова знялася в 31 фільмі.

Вона пішла з життя 25 жовтня 2003 р. у віці 85 років як народ­на артистка РРФСР, з гідністю присвятивши своє життя його велич­ності ТЕАТРУ!

(В. М. Усиков)

Література:

Медведовський, М. Творчих удач, землячко! // Серп і молот. — 1983. — 24 груд.

Медведовський, М. В гостях у Марії Пастухової // Запоріз. правда. — 1982. — 7 лют.

Література:

Борисов Борис Якович // Книга пошани. Кавалери державних на­город Запорізької області. — [Запоріжжя, 2012]. — С. 14.

Література:

Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и Украина / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. — 66 с. : портр.

Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и Мелитополь / С. И. Авдеен­ко ; Сергей Авдеенко. — Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. — 88 с. : ил., фото + CD.

Авдеенко, С. И. Тишлер Олександр Григорович // Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. — Запоріжжя, 2006. — С. 534–535.

Авдеенко, С. И. Александр Тышлер и аэроплан // Мелитопольс­кий краеведческий журнал. — 2017. — № 9. — С. 98–100.

Парий, И. Музей выставил шедевры : [в Мелитоп. краевед. музее представлены 26 литографий и графич. работ А. Тышлера] / Инна Па­рий // Главная газета Мелитополя. — 2016. — 6–12 июля (№ 27). — С. 20.

Після закінчення Київського політехнічного інституту (1961–1964) за розподілом працював на Слав’янській ДРЕС, потім у м. Енер­годарі на Запорізькій ДРЕС, у цеху теплової автоматики та вимірів. З 1975 р. працював заступником начальника електричного цеху другої черги (III та IV енергоблоки) Чорнобильської АЕС. Брав безпосередню участь у гасінні пожежі на ЧАЕС у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року. Після аварії був госпіталізований до лікарні м. Прип’ять. Після крапельниці почував себе краще і повернувся на аварійний енергоблок, отримав смертельну дозу радіації. Був госпіталізований до Києва, де і помер 7 травня 1986 року. Похований в с. Степове Полтавського району.

Нагороджений відзнакою Президента України – хрестом «За мужність» (1996), а 2006 року присвоєно почесне звання «Герой Украї­ни» (посмертно).

Школа в рідному селі, де навчався Олександр Григорович, но­сить його ім’я. У ній діє музейна експозиція, яка розповідає про Чор­нобильську трагедію та подвиг земляка.

26 квітня 2016 року на приміщенні тренажера учбово-трену­вального центру Запорізької АЕС відкрита меморіальна дошка на честь Героя України Олександра Григоровича Лелеченка.

(І. В. Шершньова)

Література:

Загуста, О.В честь Героя Украины Александра Лелеченко откры­та мемориальная доска / Оксана Загуста // Энергия. — 2016. — 29 апр. (№ 17). — С. 1.

У 1920–1930 рр. в Олександрівську (нині – м. Запоріжжя) дисло­кувався 1-й Уральський стрілецький полк («Уральські казарми»).

У вихорі громадянської війни 28 липня 1918 року більшови­ками була сформована Західна піхотна дивізія, яка з 28 серпня 1918 року була перейменована в 4-ту Уральську стрілецьку дивізію, а з 11 листопада 1918 року – у 30-ту стрілецьку дивізію, якій у грудні 1920 року було присвоєно назву «Іркутська».

У 1920 році дивізія була направлена в Таврійські степи, де становище червоних було критичним. Штаб 30-ї стрілецької Ір­кутсь­кої дивізії знаходився в м. Дніпропетровську (нині – м. Дніп­ро), а до Запоріжжя був направлений 90-й стрілецький Уральський полк, що входив до її складу. З того часу місце дислокації полку запоріжці стали називати «уральськими казармами».

Уральський стрілецький полк знаходився у Запоріжжі до вес­ни 1941 року, поки не був направлений до Молдови.

Невдовзі розпочалася Друга світова війна, створювалися та формувалися нові армії, дивізії, полки. 30 грудня 1942 року, у м. Чебаркуль Челябінської області завершилося формування 16-ї артилерійської дивізії прориву. Подібні з’єднання призначалися, перш за все для вогневої підтримки наступу і мали на озброєнні широкий спектр арт-систем різного калібру. Дивізію очолив гене­рал-майор артилерії Микола Гусаров.

24 лютого 1943 року артилеристи отримали бойове хрещення поблизу селища Дем’янськ (Новгородська область, РФ). За внесок у звільнення Кіровоградщини від фашистів дивізія отримала почесне звання Кіровоградської. Далі її бійців чекали бої за Молдову, взяття Будапешту, Відню та Братислави. Друга світова війна закінчилася для дивізії у чеському місті Брно. За мужність і героїзм 1789 артилеристів з’єднання були нагороджені урядовими нагородами, у тому числі 9 артилеристів отримали звання Героя Радянського Союзу.

По завершенню війни та переформатування артилерійської дивізії з її складу виділили 52-гу артилерійську бригаду, місцем дислокації якої стали «уральські казарми» в м. Запоріжжі.

У 1973 році бригада перетворюється на 55-ту дивізію – потуж­не з’єднання у складі двох гаубичних полків, гарматного полку, протитанкового полку та реактивної артилерійської бригади.

У січні 1992 року 55-та артдивізія перейшла під юрисдикцію України, а особовий склад прийняв присягу на вірність народові України.

З переходом від дивізійно-полкової до бригадно-батальйонної структури у Збройних Силах України дивізія перетворилася у 2005 році на 55-ту окрему артилерійську бригаду.

З липня 2010 року з’єднанню присвоєне почесне ім’я двічі Ге­роя Радянського Союзу генерал-полковника Василя Петрова – урод­женця с. Дмитрівка Приазовського району, який втратив під час Другої світової війни обидві руки, але продовжив воювати. Повна назва бригади стала: «55-та окрема артилерійська Будапештська орденів Червоного Прапора, Богдана Хмельницького і Олександра Невського бригада ім. двічі Героя Радянського Союзу генерал-пол­ковника Василя Петрова» (військова частина А1978).

З початком антитерористичної операції на сході нашої дер­жави для запорізьких артилеристів почалася нова сторінка історії. Підрозділи 55-ї окремої артбригади несли чергування на кордоні з окупованим Кримом навесні 2014 року, звідки могла розпочатися експансія на материкову частину України.

Кілька батарей бригади взяли участь в операції з блокування кордону в секторі «Д». Тоді ж 55-та бригада зазнала перших втрат – 19 липня 2014 року поблизу с. Дякове Луганської області загинув капітан Сергій Білокобильський.

Бійці-гарматники 55-ї оабр за час проведення АТО були у всіх гарячих точках: Донецький аеропорт, Дебальцеве, Мар’їнка… На жаль, не обійшлося без втрат. Десять бійців артилеристів віддали своє життя, виконуючи військовий обов’язок.

Сьогодні запорізькі артилеристи продовжують стояти на за­хисті нашої Батьківщини. За проявлену відвагу та героїзм під час проведення АТО шістьох військовослужбовців 55-ї окремої артбри­гади нагороджено Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, 27 – Орденом за мужність.

(Т. М. Палівода)

Література:

Усна історія російсько-української війни. 2014–2016. Вип. 2 : 55-та окрема артилерійська бригада / ред. Г. Васильчука та В. Мороко; Укр. ін.-т нац. памяті [та ін.]. — К. : К.І.С., 2016. — 464 с.

У артиллеристов – день рождения : [55-я артбригада] // МИГ. — 2017. — 5 янв. (№ 1). — С. 11.

Брусов С. 70 пам’ятних літ наших «Уральських казарм» / Сергій Брусов // Запоріз. правда. — 2012. — 22 груд. (№ 193). — С. 3.

Олексій Петрович Бурлай народився 29 липня 1918 року в селі Орестопіль Покровського району Дніпропетровської області. Почав трудове життя в 1933 році учнем токаря на цегельному заводі в селищі Карантинка на околиці Запоріжжя, а в 1934–1938 роках навчався в Запорізькому авіаційному технікумі. У цей час багато уваги приділяв малюванню, писав картини і портрети не тільки олівцем, вугіллям, а й олією, що стало перевагою при вступі на третій курс Пермського художнього училища (навчався в А. Б. Бриндаро­ва, І. К. Гаврилова). Після закінчення художнього училища (1940 р.) вступив до Харківського авіаційного інституту.

У 1941 році при бомбардуванні Харкова був поранений, повер­нувся в Запоріжжя до батьків на лікування. У 1941–1943 рр. ‒ без­робітний художник, 1943–1944 рр. ‒ командир будівельного батальйо­ну мостопотягу № 144, 3-й Український фронт, пише серію графіч­них робіт з відбудови Дніпрогесу та мостів через Дніпро.

У 1946 р. працював при Запорізькому міськкомі художників ‒ творчий художник. У 1947 р. на цегельному заводі № 31–32 УПП тресту «Запоріжбуд» працював художником, брав участь у Запо­різькій обласній художній виставці, на якій виставляв цілу низку робіт, серед яких портрет ливарника, трубомонтажника Дніпробуду Івана Румянцева.

У 1948 році після проведених виставок О. Бурлай отримав зап­рошення до Казані. 1948 р. – член Казанського товариства «Татарський художник», 1950–1953 рр. – член Спілки художників Татарстану, викладач малюнка і живопису Казанського художнього училища. Активно бере участь у республіканських і всесоюзних вис­тавках. Пише картини, використовуючи зібраний у Запоріжжі мате­ріал. У 1950 році завершив роботу над картиною «Відбудовники Дніпрогесу», яка експонувалася на Всесоюзній виставці в Третья­ковській галереї (Москва) й була відзначена дипломом (від 12 червня 1951 р.). У 1951 р. на Всесоюзній виставці відзначається монументальна картина «Будівництво Каховської ГЕС» (диплом від 28 квітня 1952 р.). Цю історичну картину художник присвятив історії розбудо­ви України ‒ будівництву гіганту індустрії, на якій у художніх обра­зах майстерно зобразив героїку втілення в життя нових інженерних проектів при стрімкому розвитку науки і техніки ХХ століття.

У 1952 році, подорожуючи Кримом, пише пейзажні картини: «Кримські гори», «Осінь», «Гурзуф», «Пушкінські місця», «Бере­зень», «Після дощу», «Біля Артеку», «Свіжий вітер», «Околиця Гурзуфа», «Аю-Даг», «Крим. Пташині гори», «Чорне море». Підго­товка та про­ве­дення декад літератури та мистецтва, творчі зуст­річі, республіканські та всесоюзні виставки, у яких Олексій Петро­вич Бурлай брав активну участь, свідчать про великий творчий ентузіазм художника.

У 1954 році написана картина «Злякався». У ній постала велика тема – про молодь, яка приїхала на цілину, про сильних во­лею і про тих, хто спасував перед труднощами. Митець бере участь у республіканській виставці в Казані, у виставці творів художників РРФСР в Москві.

Зображення індустріалізації в художніх образах стає магіст­ральною у творчості митця: людина праці, героїка трудового подвигу та індустріальна тема отримують свій розвиток у картинах про нафтовиків Татарії. У 1957 році за плідну творчу і громадську діяльність Олексію Петровичу Бурлай присвоєно звання «Заслуже­ний діяч мистецтв Татарської АРСР» і нагороджено республікансь­кою премією імені Габдулли Тукая.

Упродовж декількох років Олексій Петрович Бурлай напруже­но працює, пише ескізи, робить замальовки, готується до відкриття виставки «Велика Волга». Закінчує роботу над картиною «У роки реакції». У 1961 році Олексій Петрович Бурлай бере участь у Все­союзній художній виставці в Москві й експонує картину «Земля рідна». У 1963 році О. Бурлай був запрошений для роботи в місто Волгоград. Він побував на багатьох будовах, підприємствах міста та області. Картина «Волзька ГЕС», написана в 1959 році, розкриває трудовий подвиг будівельників у приборканні потужної ріки в ім’я народження великих індустріальних енергоємних підприємств міста на Волзі. Історичні події зображені в діорамах: «Бій за місто Котельникове», «Сталінград у вогні» та на полотнах: «Бій броне­поїзда під Царициним», «Острів Люднікова», «Червоний Царицин».

Відомий художник ХХ століття О. П. Бурлай часто приїжджав до свого рідного Запорізького краю, писав картини на рідну тема­тику. У 1955 році з великою любов’ю написав портрет матері, «Бе­рег Дніпра», «У рідному краї» та багато інших. Портрети і пейзажі автор виконував з великою професійною майстерністю. Сьогодні картини О. П. Бурлай знаходяться в багатьох музеях світу. Мистець­ку спадщину Олексія Бурлая можна назвати «малярською», адже велику частину складають портрети, живописні твори, графіка, малюнки. Олексій Петрович Бурлай надзвичайно цікавий для нас саме своїми ранніми роботами, які формувалися в Запоріжжі. Так склалися обставини життя художника, що визнання він одержав не в Україні, а в Татарії. Біографії художників складаються з унікаль­них документів із особистих архівів та офіційних публікацій. Обсяг наукової літератури, що присвячена вивченню образотворчої мис­тецької спадщини О. Бурлай, якій близько 70 років, змістовний, його хронологічні межі охоплюють майже півстоліття. Дослідження і публікації, проведені упродовж цих років, висвітлюють творчість майстра, глибину розкриття образів, поетичність художньої мови, характеристику психології героїв, композиційне вирішення, сти­лістику його творів. Усі ці чинники визначають місце Олексія Бур­лай як в українському, так і у світовому мистецтві.

Помер художник 17 червня 2000 року і похований в місті Волгограді (Росія).

(В. І. Баталкіна)

Література:

Баталкіна, В. І. Запорізький музей-галерея прикладної кераміки та живописної творчості Іллі та Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна. — Дніпропетровськ ; Запоріжжя : АРТ-ПРЕС, 2011. — 96 с. : іл., фото. — Па­рал. тит. арк., та текст нім.

Єлькович, Л. Я. Бурлай Алексей Петрович : [буклет]. — Ленін­град : Художник РРФСР, 1961. — 4 с. : іл.

***

Баталкіна, В. І. Історія будівництва Каховської ГЕС в живописній творчості Іллі й Олексія Бурлай / В. І. Баталкіна // Минуле і сучасність: Херсонщина. Таврія. Каховка : 16–17 верес. : зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. краєзнав. конф. — Каховка ; Херсон, 2016. — С. 17–19.