Література:

Диденко, В. М. Из истории Мелитополя: от «Сокола» до «Олкома». - Мелитополь : ИД МГТ, 2014. - 420 с.

Звёзды запорожского «Металлурга» / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – 144 с. : фото. – Из содерж. : [Вилли Иванович Тамбовцев]. - С. 31, 41, 44, 73.

Блюмский, В. Т. Капитан и его команда : [в т. ч. о В. Тамбовцеве] // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. - № 4. - С. 44-49.

Вардидзев, В. Вспомнили запорожского Гарринчу : [в т. ч. о В. Тамбовцеве] // Индустр. Запорожье. - 2013. - 8 авг. (№ 113). - С. 22.

Література та інтернет-ресурс:

Рев`якін, С. Д. Збирав пісні свого народу // Реабілітовані історією. Запорізька область / обл. редкол. : Стрюк А. І. (голова) [та ін.]. – К. ; Запоріжжя, 2004. – Кн. 1. - С. 213-219.

Макарська, А. І. Недєльчев Федір Христофорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6680&lang=ukr

Архімандрит Августин (Шкварко)

Симеон Іванович Шкварко народився 3 серпня 1902 року в селянській родині в с. Бережанка Кременецького повіту Волинської губернії. У дев'ятнадцять років став послушником у Свято-Успенськiй Почаївськiй Лаврi. В 1927 році був пострижений у чернецтво з ім'ям Августин. У 1928 році митрополитом Варшавським Діонісієм був висвячений в сан ієродиякона, а 1934 року - у сан ієромонаха і направлений на пасторське служіння на Холмщину, де служив аж до звільнення Польщі від німецько-фашистських загарбників Червоною Армією у 1944 році. Разом зі своїми прихожанами ігумен Августин був переселений в місто Запоріжжя, де був призначений настоятелем Свято-Філіпівського храму.

У 1949 році Архієпископом Дніпропетровським та Запорізьким Андрієм (Комаровим) зводиться в сан архімандрита і призначається благочинним храмів Запорізької області. З 1952 року служить настоятелем Свято-Покровського кафедрального собору в місті Запоріжжя. У 1964 році Святійшим Патріархом Московським і Всієї Русі Алексієм I архімандрит Августин призначається намісником Свято-Успенської Почаївської Лаври. У 1966 році його нагороджують другим наперсним хрестом з прикрасами, а в 1968 - орденом Святого Князя Володимира III ступеня.

У 1970 році через хворобу був звільнений від послуху намісника Лаври, повернувся до міста Запоріжжя і з 1971 року служив настоятелем Свято-Нікольського храму. До Великодня 1974 року Святійший Патріарх Пімен нагородив архімандрита орденом Святого Князя Володимира II ступеня. З грудня 1974 року отець Августин був благочинним храмів Запорізької області, а з січня 1975 - також і настоятелем Свято-Покровського кафедрального собору. Архімандрита Августина вирізняли чернеча працьовитість і слухняність ієрархії Святої Православної Церкви. У Свято-Успенській Почаївській обителі його турботами і працею проводилися великі роботи по ремонту храмів та інших будівель Лаври. Намісник був для ченців батьком і наставником, завжди і у всьому подаючи приклад справжнього служіння Матері-Церквi і Батьківщині. Його пасторська простота, душевність, чернече смирiння, дар проповідництва і любов до пастви залучили багатьох до храму Божого. Архімандрит раптово помер 19 лютого 1975 року. З благословення Архієпископа Сімферопольського і Кримського Леонтія, тимчасово керуючого Дніпропетровською єпархією, заупокійне богослужіння і чин чернечого поховання отця Августина очолив ігумен Калинник, настоятель храму в місті Оріхові Запорізької області. На відспівування прибуло безліч прочан. Надгробне слово вимовили соборний протоієрей Ілля Антонюк та настоятель храму в м. Мелітополі о. Сергій Осадовський. Телеграми зі словами співчуття були отримані від Архієпископа Леонтія і Митрополита Львівського і Тернопільського Нiколая, настоятеля Почаївської Лаври.

Похований отець Августин на Капустяному кладовищі міста Запоріжжя.

(Ковальов О.)

Література та інтернет-ресурс:

Путём апостола Андрея : очерки истории Православия в Запорожском крае : к 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / [под ред. Высокопреосвященнейшего Луки, архиепископа Запорожского и Мелитопольского]. – [Запорожье : б. и.], 2012. – 524 с. : ил., фото. – Из содерж. : Стойчев, В. М. Православные общины города Запорожья 1941-1963 гг. / Стойчев Валерий. - С. 488-491.

Некрополь Запоріжжя [Електронний ресурс]. - Режим доступу : necropol.org234-zaporozhie.html

Народився в сім’ї лікаря. Після закінчення Новоросійського університету в Одесі (1909), Євген Самійлович працював там над дослідженням радіоактивності мінералів. У 1910 році він створив першу в Росії хіміко-радіологічну лабораторію, де ставив досліди з вивчення впливу радіоактивних елементів на живі організми, проводив роботи із з’ясування значення радіоактивності як бальнеологічного фактору.

1915 року за дорученням Бердянської міської управи Є. С. Бурксер досліджував фізико-хімічні властивості лікувальної грязіБердянських озер. Отримані результати були надруковані у науковій праці «Дослідження соляних озер околиць міста Бердянська». Перша фундаментальна праця Є. С. Бруксера «Фізичні властивості лікувальної грязі» присвячена вивченню структури, водопроникності питомої теплоємності, в’язкості мулових грязей. Для практики грязелікування цінність являли роботи вченого про вплив підігріву грязі на її лікувальні властивості, вивчалося питання її повторного використання.

Через обміління озер внаслідок їх посиленого випаровування в посушливі роки, постало питання про запуск, за потреби, до них води. Наукові дослідження лабораторії Є. С. Бруксера доказали можливість пуску морської води до лиману без шкоди для цілющих властивостей. За свою дослідницьку роботу в 1925 році Євген Самійлович обирається членом-кореспондентом АН УРСР.

Вивченням грязей Бердянських лиманів займалися в Одеському хіміко-радіологічному інституті, створеному на базі лабораторії і очолювану Є. С. Бурксером, і в наступні роки. Підсумком досліджень стали наукові праці «Солоні озера та лимани України», «Некоторые наблюдения над результатами регенерации грязей в открытых бассейнах украинских курортов», «Соляные водоемы Приазовья», в яких Євген Самійлович науково обґрунтував, що бердянські грязі займають достойне місце в ряду відомих лікувальних грязей. Загальна кількість виданих робіт вченого близько 260, в тому числі 7 монографій.

У 1943 році йому присвоєна вчена ступінь доктора хімічних наук.

Наукові дослідження Є. С. Бруксера мають важливе значення для курортології та курортотерапії. Учений вніс значний вклад у вивчення лікувальних властивостей мулових грязей соляних водойм Приазов’я.

Помер Є. С. Бурксер 25 червня 1965 року після тяжкої хвороби. Видатному досліднику цілющих факторів бердянського курорту на території санаторію «Бердянськ» 15 липня 2007 року встановлено пам’ятник.

Література:

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1 : А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Бурксер Евгений Самойлович. - С. 226.

Бердянску - 185 : к 185-летию основания города Бердянска : сб. / исполком Бердян. горсовета, Бердян. горсовет, Бердян краевед. музей ; авт. кол. : [Т. Антоненко и др. ; авт. идеи и рук. проекта Л. Ноздрина]. – Днепропетровск : Арт-Пресс, 2012. – 384 с. : фото. – Проект "Бердянск - сердце Азова". – Из содерж. : Научно-историческая справка о профессоре, докторе химических наук Е. С. Бурксере / по архив. материалам фондохранилища Бердян. краевед. музея. - С. 172-174.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 3 : Біо - Бя / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) [та ін. ; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Координаційне бюро Сучасної України]. – К. : [Поліграфкнига], 2004. – 696 с. : іл. – Із змісту : Макаренко, Д. Є. Бурксер Євген Самійлович. - С. 617-618.

Лиман, І. І. Бурксер Євген Семенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5453&lang=ukr

Після служби у лавах Збройних Сил вирішив долучитися до розбудови індустріального міста Запоріжжя. Тому в 1959 році Володимир Якович приходить на новий завод титану, що водночас і будується і працює, до цеху № 2. Через рік він вже опановує професію хлораторника і здобуває освіту в школі робітничої молоді. Дуже скоро взірцеве ставлення до роботи, висока майстерність, пошук нових технічних рішень та інноваційне мислення поставили бригадира Богму в ряд кращих раціоналізаторів та старших пічових-хлораторників.

За великий особистий внесок у розвиток титано-магнієвої та напівпровідникової промисловості Володимира Яковича Богму нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора (1971) та присвоєно звання заслуженого металурга України (1978) та Героя Соціалістичної Праці (1986).

Література:

Голдобін, А. І. Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня : [нариси та документи про Героїв Рад. Союзу, Героїв України та Героїв Соц. Праці] / А. І. Голдобін ; під загал. ред. І. Р. Щербахи ; перекл.: С. М. Кириченко, М. О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – Із змісту : Богма Володимир Якович. - С. 525-526.

Богма Владимир Яковлевич // Надежда. - 2008. - 19 дек. - С. 10.

Богдан Хмельницький - видатний державний діяч, полководець, гетьман, про якого Михайло Грушевський писав: «Нікого не любили, не хвалили і не кляли так в Україні, як його. Але тільки великим людям буває велика любов і велика ненависть».

Ім'я Богдана Хмельницького тісно пов'язане з історією Запорізького краю. На початку 1648 року група козаків з Хмельницьким і його сином Тимошем (Тимофієм) прибула на Запоріжжя. Богдан відразу почав згуртовувати навколо себе козаків, селян і міщан, які втікали на Січ від утисків державців, магнатів і шляхти. Для цього він використовував «королівські листи» і королівську корогву – «червону з білим орлом». Швидко були налагоджені зв'язки з козаками зі складу польських залог на Запоріжжі: підрозділи Черкаського полку разом із частиною драгунів стояли як на Хортиці, так і на Січі.

Саме на острові Хортиця, який завдяки своєму стратегічному розташуванню відігравав важливу роль у військовій історії нашого народу, Богдан Хмельницький отримав підтримку реєстрових козаків, залога яких перебувала тут ще з 1596 року. Тут полководець в стислі терміни заручився підтримкою і співчуттям запорожців, показавши свій гіпнотичний вплив на людей. Наприкінці січня 1648 року запорожці на чолі з Богданом Хмельницьким напали на урядову залогу біля о. Хортиці. Здобуття Січі на мисі Микитин Ріг 25 січня 1648 року стало початком Визвольної війни українського народу за незалежність і створення національної держави. Після 3 лютого 1648 року Богдан Хмельницький підписує свої універсали вже як гетьман Війська Запорізького.

15 лютого 1648 року Машкевич записав у щоденнику: "Якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, із Запоріжжя прогнав корсунський полк, який був на залозі, прогнавши оголосив сваволю, до нього приєдналось все живе..." Реєстрове козацтво приєдналося до Хмельницького, мотивуючи свій перехід так: «Воювати козаками проти козаків – це все одно, що вовком орати». Йшла активна агітаційна робота і серед драгунів, які набиралися в основному з українських селян і міщан.

Коронний гетьман Микола Потоцький першим усвідомив масштаби небезпеки, що таїло в собі повстання на Запоріжжі. Він писав у березні 1648 року: «Не незначна причина змусила мене вирушити проти 500 осіб, а тому, що ці 500 підняли бунт у змові з усіма козацькими полками і з усією Україною». Беззастережний прихильник наступальної стратегії, маючи під своєю орудою близько 8 тис. козаків, отримавши точні відомості про виступ С. Потоцького, Хмельницький в середині квітня залишив Томаківку і вирушив назустріч королівському війську. 6 травня 1648 року Богдан Хмельницький одержав першу велику перемогу в історії Визвольної війни.

Богдан Хмельницький був першим і останнім в історії України ХІІІ-ХХ ст. політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, але й запобігти переростанню соціальних суперечностей у громадянську війну. Він вписав власну сторінку в історію рідного народу, упродовж багатьох років очолюючи його боротьбу проти національного гноблення. Вдячна Україна встановила на своїх теренах більше ста пам'ятників, в тому числі і в Запоріжжі. Перший пам'ятник з'явився у Запорізькому краї лише у 1954, коли країна святкувала так зване возз'єднання братніх українського й російського народів. Це були міста Мелітополь, Токмак, Гуляйпільський та Чернігівський райони. В самому Запоріжжі пам'ятник було встановлено у 1995 році – при вході у парк Металургів. Цей пам'ятник роботи Михайла Худаса та Федора Зайцева, який стояв на Хортиці з 1965 року, було просто перенесено після реставрації на обране місце в центрі – на вулиці імені Богдана Хмельницького.

Література:

Український пантеон / [авт. С. Сегеда]. – [К.] : Балтія-Друк, [2013]. – 184 с. : фото. – Бібліогр.: с. 179 (43 назви). – Із змісту : Богдан Хмельницький. - С. 66-71.

Авдєєнко, С. І. Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 632 с. – Із змісту : Хмельницький Богдан [Зиновій] Михайлович. - С. 550-554.

Література:

Шевельов, М. П. «Над синню буйного Славути...» : запоріз. адреси літ. класики / М. П. Шевельов. – Запоріжжя : [Дніпров. металург], 1998. – 195 с. - Із змісту : Шевельов, М. «З широких степів Запоріжжя...». - С. 90-97.

Дупак В. У серпні за порогами // Голос України. - 1996. - 24 лют.

Москалюк Т. Відблиск «досвітніх вогнів» // Літ. Україна. - 1996. - 21 берез. 

Мемориальная доска в честь Леси Украинки : [открыта 6 окт. на здании железнодорожного вокзала Запорожье - II] // Индустр. Запорожье. - 1995. - 10 окт.

Згодом сім`я переїхала до с. Любимівка Гуляйпільського району. Працювала свинаркою на фермі. За свій труд першою в Гуляйпільському районі їй присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці (1949). Марія Павлівна виконала не тільки трудовий, але й громадський обов`язок.Вона народила і виростила разом із чоловіком Максимом Петровичем семеро дітей. Її материнський подвиг відзначений орденом “Материнська слава” III ступеня. Померла Марія Павлівна Михайлик 9 квітня 1991 року. Посмертно її нагороджено регіональною медаллю “За заслуги перед Гуляйпільським краєм” (2003).

Література:

Кушніренко, І. К. Люди Гуляйпільщини : біогр.-довід. видання / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – С. 59-61.

Народився в с. Роздолля (нині - східна частина с. Широкий Яр Чернігівського району) в сім`ї селян Стеценка Василя Мефодійовича та Стеценко Марини Єгорівни. Крім нього, в сім`ї були брати: Дмитро – 1919 р.н., Василь – 1921 р.н. та сестра Катерина – 1930 р.н. Брати Дмитро та Василь загинули в роки Другої світової війни, захищаючи Батьківщину. Після закінчення Широкоярівської початкової школи була Чернігівська семирічка та Великотокмацький механічний технікум. За порадою батька, який працював у той час механіком Стульневської МТС, після війни вступає до Дніпропетровського металургійного інституту на спеціальність «Обробка металу тиском». Після закінчення інституту в 1951 році його направляють на роботу в м. Запоріжжя на завод «Дніпроспецсталь», де він проходить шлях від рядового інженера до директора заводу. На посаді директора заводу працював з 1983 по 1985 роки, на посаді головного інженера заводу – 1971-1983 роки і в 1988-1991 роки. З 1985 по 1988 роки працював на науковій роботі в «УкрНДІспецсталі». За час роботи показав себе справедливим, мудрим, талановитим керівником та фахівцем-металургом. У 1976 році М. В. Стеценку було присуджено Премію Ради Міністрів СРСР за проектування і будівництво ковальсько-пресового цеху «Дніпроспецсталі». Під його керівництвом освоєна технологія виробництва великогабаритних головок із жаростійких та прецезійних сплавів. У 1996 році він став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки -- за розробку і освоєння нової технології виплавки корозійностійких сталей методом газокисневого рафінування. Микола Васильович удостоєний звання заслуженого металурга України, він кавалер трьох орденів Трудового Червоного Прапора, багатьох медалей. Кандидат технічних наук, володар близько 30 авторських свідоцтв та винаходів, автор багатьох статей у наукових журналах. За особистий вклад у розвиток народного господарства був нагороджений золотою, срібною та бронзовою медалями ВДНГ СРСР. Персональний пенсіонер. Після виходу на заслужений відпочинок брав активну участь у житті заводу. Не забував і про свою малу батьківщину, чим міг, допомагав землякам. Часто відвідував свою сестру Павленко Катерину з Чернігівки. Разом з дружиною Ноною Олександрівною, яка теж працювала на заводі, виховали доньку Ірину. Донька також стала металургом.

Помер 5 грудня 2005 року. Похований в м. Запоріжжя. У некролозі з приводу смерті Миколи Васильовича заводчани писали: «Он из когорты людей, которыми всегда гордятся днепроспецсталевцы. Замечательный, мудрый, талантливый специалист, металлург Божьей милостью. Поистине, Человек с большой буквы, чье служение делу и трудовому коллективу стало достойным примером для электрометаллургов нескольких поколений».

Література:

Это наша с тобой биография : очерки истории ОАО «Днепроспецсталь» / авт. кол. : В. А. Лейбензон, В. Н. Кренделев, Е. И. Жало. – Запорожье : Тандем-У, 2000. – 303 с.

Знай наших! : [о присуждении Гос. премии Украины в области науки и техники 1996 г. ; в т. ч. Н. Стеценко — канд. техн. наук, зам. глав. инженера з-да «Днепроспецсталь»] // Наш город (Суббота). - 1996. - 3 янв.

«Запорізький Січовий колегіум» - інноваційний загальноосвітній заклад, заснований у 1992 році, який є яскравою прикметою часу: поверненням своїх першовитоків, відродженням традицій, звичаїв часів Великого Лугу. Заклад розташовано майже на о .Хортиці - духовному серці України, осередку козацької слави, що сприяє натхненню в житті всього колективу. Як навчальний заклад, колегіум знаходиться під опікою національного університету «Києво-Могилянська академія» та підпорядкований управлінню освіти та науки Запорізької облдержадміністрації. Протягом всього часу адміністрація колегіуму працює відповідно до Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіти», Указів Президента України, рішень Уряду України, органів управління з питань освіти і виховання; правил і норм охорони праці, техніки безпеки, а також Статуту і локальних правових актів школи, дотримується норм Конвенції про права дитини. Від початку головною метою Запорізького Січового колегіуму як загальноосвітнього закладу інтернатного типу було створення оптимальних умов для індивідуального розвитку, реалізації творчих запитів здібної і обдарованої молоді сільської місцевості, формування і розвитку соціально зрілої, творчої, грамотної особистості з усвідомленою громадською позицією, почуттям національної самосвідомості, залученням до вічних національних і загальнолюдських цінностей, підготовки до професійного самовизначення, оволодіння системою наукових знань про природу, людину і суспільство.

Уся діяльність педагогів колегіуму спрямована на впровадження різноманітних прийомів, методів навчальної та виховної діяльності на всіх ступенях навчання та виховної діяльності на всіх ступенях навчання та виховання.

Особливістю організації навчального процесу є проведення на базі закладу експиременту по запровадженню особистісно-зорієнтованих підходів в освіті (проведені семінари, відкриті уроки) як обласного, так і республіканського рівня. Вперше в Україні розроблено і реалізовано комплексні проектні технології в системі вивчення української філології, здійснюється велика робота по запровадженню комп’ютерних технологій , заснована і вдало працює лабораторія ПІДПО - кафедри психології та педагогіки.

Виховна система колегіуму сприяє створенню в закладі атмосфери душевного комфорту та формуванню всебічно розвиненої особистості, життєвої і соціальної компетентності учнів, забезпечення умов для їх самовиховання та самореалізації, згуртування учнівського колективу, формування почуття відповідальності за духовний світ братства колегіуму, формування свідомої громадянської позиції. У цій важливій, постійній і кропіткій роботі колегіуму визначальними принципами стали:

• Принципи гуманізації та демократизації виховного процесу: педагогічне співробітництво вчителя та учня; створення демократичного товариства учнів.

• Принцип особистісно орієнтованого підходу до навчально-виховного процесу: вивчення здібностей, можливостей психофізичного стану колегіантів; становлення ціннісних систем особистості, що визначають її життя і діяльність; створення умов для самореалізації і самовираження учнів в різних сферах діяльності.

• Принцип єдності загальнолюдського і національного: формування високої духовної культури, гуманістичного мислення крізь призму національних цінностей.

• Принцип культурологічного підходу: правова, політична, економічна освіта учнів, гуманістичний напрямок навчання; розвиток естетичного навчання; розвиток естетичного смаку та розуміння прекрасного учнями.

• Виходячи з цих принципів, адміністрація та педагогічний колектив обрали одним із шляхів для реалізації своєї мети метод проектів як технологію, яка дозволяє формувати особистнісні якості учнів. Завдяки цьому серед учнів та вчителів панують суб’єкт - суб’єктивні взаємини: учні можуть виступати консультантами, партнерами вчителів. Обираючи проектну діяльність за основу у виховній роботі, педагоги колегіуму користуються усвідомленням того, що кожен учень є самостійним, має свій досвід та сприйняття навколишнього світу.

Велике значення в діяльності закладу приділяється позакласній виховній роботі, яка представлена низкою проектів. Це такі загальноколегіанські проекти як «Шкільна газета», «Благодійність», «Самоврядування : шлях до успіху», а також «Проектна діяльність класів» - це проект «Наш клас», «Презентація братства», «Мій родовід». Найбільш вдалим вважається проект «Мій родовід», результати якого презентують на День Науки під час родинного свята.

Колегіум має свій друкований орган - шкільну газету «Джалапіта», на шпальтах якої свої думки та побажання викладають діти і дорослі. Газета бере участь в обласних конкурсах газетних видань, Всеукраїнській виставці газетних видань молоді «Молодіжний акцент», обласних медіафестивалях, неодноразово отримувала почесні нагороди: дипломи учасника, призові місця в номінаціях «Найкраща шкільна газета»; «Симпатія прес-центру». Життєдіяльність колективу колегіуму в усіх його напрямах відзначається певними нагородами та висвітлюється у ЗМІ.

Сьогодні «Запорізький Січовий колегіум» вартий особливої уваги влади. Це заклад, який бачить, цінує, допомогає розкрити кожній дитині її неповторність, забезпечує навчання і виховання на основі національних традицій українського народу і запорізького козацтва, здійснює та впроваджує перспективні освітні технології.

Література:

Куда пойти учиться?: справ. учеб. заведения Запорожья и Запорож. обл., ВУЗы близлежайших областей. - Запорожье : Плюс 73, 2013. - 148 с. - Із змісту : Комунальний заклад «Запорізький Січовий колегіум-інтернат» Запорізької обласної ради. - С. 32.

На руїнах козацької Трої // Голос України - 1991.- 7 лют.

Природа     увійшла     в     життя     художника-пейзажиста  Леоніда  Фащенка  з  дитинства,  яке пройшло на мальовничих берегах Дніпра в Запоріжжі. Саме Дніпро-Славутич і став основною темоюйого творчості. Л. Фащенко палко закоханий у красу Запорізького краю. На його картинах ми бачимо місця на дніпрових берегах, добре знайомі всім запо-
ріжцям. Дивлячись на картини художника, мимоволі згадуєш все, що сказано й написано про Дніпро: поезію Тараса Шевченка, поетичну прозу М. В. Гоголя...

Леонід  Григорович  Фащенко  народився  в  1937 році в м. Запоріжжі. Потім було навчання у Дніпропетровському худож-
ньому училищі (1952–1957), служба у лавах Радянської Армії (до 1960 р.). Вся подальша доля та творча біографія майстра пов’язана із Запоріжжям. Уже з перших кроків своєї мистецької діяльності Леонід Фащенко проявив  себе  як  здібний  і  своєрідний  пейзажист.  Художник  –  учасник багатьох обласних і республіканських виставок, за результатами яких його 1966 року прийняли в члени Спілки художників СРСР.

Леонід  Фащенко  –  художник  ліричного  пейзажу.  Головне  для  нього  – передати настрій, стан природи. Композицію пейзажів художник урізноманітнює, обираючи різні точки зору, інколи згори, наче з пташиного лету, що дозволяє передати повніше візуальний простір. Саме такий прийом застосовується у найбільш вдалих творах майстра – „Великий Славутич”, „Береги  острова  Хортиця”,  „Присмерки  над  Дніпром”.  Його  живопис струмує барвами, які мають безліч відтінків. Зберігаючи пленерність у передачі світла й повітря, художник досягає гармонійної цілісності й величі 
метафоричності.

Творчий  доробок  художника  досить  значний.  З  роками  виросла  його живописна майстерність, чітко проявилася індивідуальна манера, визначилася улюблена тема – природа рідного краю. Майстер продовжує плідно працювати. 

Фащенко Л. Г. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріжжя, 1987. – [7] с.
Фащенко Л. Г. Персональна художня виставка : каталог. – Запоріжжя, 1977. – [9] с.

Запорізька  організація  Національної  спілки  художників  України  /  ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. : іл. – Із змісту : Фащенко Л. Г. – С. 166–167.
Незгасна пам`ять Перемоги. Живопис : каталог / Запоріз. худож. музей ; І. М. Ласка. – Запоріжжя : Б. в., 2003. – 20 с. : 2 л. іл. – Із змісту : Фащенко Л. Г. – С. 10.
Художники Запоріжжя. Живопис : каталог / Запоріз. худож. музей. – Запоріжжя, 2002. – 50 с. : іл. – Із змісту : Фащенко Л. Г. – С. 29–31.
Українські радянські художники : довід. – К. : Мистецтво, 1972. – 563 с. – Із змісту : Фащенко Л. Г. – С. 477.Латанський С. Про рідний край // Комсомолець Запоріжжя. – 1987. – 5 верес. – С. 8.   
Васильев С. С любовью к родному краю // Индустр. Запорожье. – 1987. – 6 сент.        

Народилася в учительській сім`ї. Малокатеринівську середню школу закінчила із золотою медаллю. Вищу освіту здобула в Донецькому державному університеті на історичному факультеті. Декілька років викладала історію в школі, в училищі, в Запорізькому філіалі Донецького торговельного інституту.

З 1979 р. працює в Запорізькому обласному краєзнавчому музеї, де веде велику науково-дослідницьку роботу. За її участі в 80-ті роки створені експозиції 27 сільських, 4 районних, 4 відомчих музеїв. В 1988-1990-х рр. бере участь у створенні експозиції «Запорізький край у перший період Великої Вітчизняної війни» і «Запорізький край в період окупації 1941-1943 років». Працюючи в Республіканському архіві кінофотодокументів Світлана Володимирівна створила відеофільм «Запоріжжя в роки Великої Вітчизняної війни в 1941-1945 рр.»

У другій половині 80-х років на хвилі перебудови брала активну участь у роботі обласної громадської організації «Реабілітація», досліджуючи й висвітлюючи в пресі події періоду сталінських репресій. Співпрацювала і з Редакційною колегією «Книга Пам`яті», де не залишилась поза її увагою і тема голодомору. Вона приймала участь у Всеукраїнській науковій конференції «Чорна сповідь моєї Вітчизни», присвяченій 75-й річниці голодомору 1932-1933 рр. на Україні.

Її архівні дослідження лежать в основі документально-публіцистичного фільму “Будинок немовлят. Остання колискова ”, створеного на запорізькому телеканалі «ТV 5».

З 1994 р. очолювала науково-освітній відділ музею. Світлана Володимирівна бере активну участь у вихованні підростаючого покоління, створенні свідомого, патріотично налаштованого громадянина рідної держави, а виховання патріотизму, поваги до Батьківщини починається з любові до власної історії, з якою вона часто знайомить на своїх екскурсіях як запоріжців, так і гостей міста (у тому числі і іноземних).

Популяризуючи історію Запорізького краю, вона виступає з цікавими доповідями, лекціями, друкується на шпальтах місцевої преси, в фаховому журналі «Музейний вісник». Можна почути її і на радіо, побачити і почута в телевізійних програмах, зустріти в класах запорізьких шкіл, на зустрічах з бібліотечними працівниками та читачами. Цікаво проводить масові заходи, запрошуючи відомих людей Запоріжжя, фахівців своєї справи.

Публікації:

Голос народу : нарис-есе / С. В. Тараненко // Передчуття : виставка митців Запоріз. краю.- Запоріжжя, 2015. - С. 7.

Тарас Шевченко на Запоріжжя / С. В. Тараненко // Музейний вісник. - 2014. - № 14. - С. 333-335.

До питання про голодомор 1946-1947 рр. на Запоріжжі / С. В. Тараненко // Музейний вісник. - 2002. - № 2. - С. 121-122.

Створення експозиції «Наш край напередодні та в роки Другої світової війни» / С. В. Тараненко // Музейний вісник. - 2011. - № 11. - С. 64-69.

Література:

Косько, Є. А. Тараненко Світлана Володимирівна / Є. Косько // Музейний вісник. - 2007. - № 7. - С. 183-184.

Література:

Книга пам'яті України. Запорізька область. Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти/ [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Ушаков Юрій Ілліч. - С. 79.

Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. / ред. кол. : Н.Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Х. : Факт, 2004. – 520 с. : ил. – Из содерж. : Ушаков Юрий Ильич. - С. 500.

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. – Из содерж. : Ушаков Юрий Ильич. - С. 67.

У 1958 році уряд країни затвердив проектне завдання: до 1964 року розпочати промислову експлуатацію копалень залізної руди біля селища Мала Білозерка. Відкрите воно було ще у 1948 році геологічною експедицією В. Сусленнікова і отримало назву Північно-Білозерського родовища. Залягає родовище на глибині 250 метрів і простягається на 64 кілометри в довжину та завширшки 12 кілометрів.

У розробці проекту брали участь науково-дослідні інститути Дніпропетровська, Харкова, Києва, Кривого Рогу та Москви. Генеральним проектом опікувався київський «УкрНДІпроект», була створена дирекція Запорізького залізорудного комбінату, а генпідрядником будівництва став трест «Запоріжбуд».

У 1960 році розпочалося спорудження водознижуючих свердловин, водночас, на березі Каховського моря народжувалося й місто гірників - Дніпрорудне.

Гірничо-геологічні умови були надскладними для будівництва, тому спорудження комплексу свердловин, насосних станцій, укріплень стало унікальним та інноваційним, потребувало високої технологічної майстерності та неочікуваних, сміливих інженерних рішень.16 листопада 1965 року гірники, нарешті, дісталися до рудного тіла.

26 серпня 1967 року з шахти «Південна» підняли першу руду, і вже за 12 діб перший ешелон з родовища рушив до заводу «Запоріжсталь». На згадку про цю подію перша вагонетка руди була вмонтована на п`ятиметровій висоті залізобетонного пілона в горизонтальну плиту (пам`ятник 1968 р., архітектор В. О. Шишков).

Запорізький залізорудний комбінат продовжує плідну працю і технічно розвивається. 50-річне підприємство відповідає на новий виклик часу, на черзі - освоєння Переверзєвського родовища.

Література:

Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. – [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – 368 с. : фото. – Із змісту : ЗАТ «Запорізький залізорудний комбінат». - С. 265-267.

Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2011 рік : календар і короткі довідки з бібліогр. списками / КЗ «ОУНБ ім. О. М. Горького» Запоріз. обл. ради ; [відп. за вип. : ред. І. Степаненко, уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 200 с. – Із змісту : 23.03 - 50 років тому (1961) розпочато будівництво м. Дніпрорудного / матеріал підготувала І. П. Степаненко. - С. 51-53.

Об'єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник / М-во культури України [та ін. ; відп. за вип. Савостіна Л. Є.]. – К. : Фенікс, 2012. – 480 с. – Із змісту : м. Дніпрорудне. Пам`ятник трудової слави — перша вагонетка руди. - С. 97.

Кулак, И. Поэма о руде / И. Кулак, М. Шевелёв // Индустр. Запорожье. - 1967. - 27 авг.

Людина рідкісної душевності та лицедій милістю Божою...

В. Гайдабура

Григорій Миколайович Антоненко народився 28 серпня 1927 р. в с. Степанівка Приазовського району Запорізької області. Його акторська доля тісно пов`язана з театром імені М. Щорса (нині - театр імені В. Магара), де він почав працювати в 1944 році шістнадцятирічним юнаком.

Співав, танцював, грав у масовці, поступово почав одержувати цікаві ролі...і через деякий час був переведений до акторської трупи. Танець, спів артиста у багатьох виставах легко,природно, художньо поєднуються зі словом. Працюючи на сцені, закінчив в 1948 році драматичну студію при Запорізькому українському музично-драматичному театрі (курс В. Магара).

Різні покоління любителів театру запам`ятали його в ролях : Микола («Наталка-Полтавка» І. Котляревського), Гусак («Нащадки запорожців» О. Довженка), Непряхін («Золота карета» Л. Леонова), Швейк «Пригоди бравого солдата Швейка» Я. Гашека) та інші.

Звання «Народний артист України» Г. М. Антоненку було присвоєно в 1996 році.

Нині актор на заслуженому відпочинку.

Література:

Гайдабура, В. А що тато робить в театрі? : альбом пам`яті / В. М. Гайдабура. - К. : Антиквар, 2011. - 240 с. : іл. - Із змісту : Гайдабура, В. Запас висоти. - С. 137-140.

Гайдабура В. Театр імені М. О. Щорса. - К. : Мистецтво, 1979. - 128 с. : іл. - Із змісту : [про Г. Антоненка.]. - С. 55, 58, 64, 74, 77, 96-97, 103.

Антоненко Григорій Миколайович // Мистецтво України : біогр. довідник. - К., 1997. - С. 21.

Володимир   Васильович   Шкаран   народився   28 
серпня 1937 року в селі Мала Токмачка Оріхівського 
району. У роки служби у лавах Радянської Армії в м. 
Львові на сільського богатиря звернув увагу заслуже-
ний тренер СРСР з греко-римської боротьби Павло 
Васильович Козин. Так 1957 року Володимир Шкаран 
став борцем. Він просто закохався в цей гарний та 
мужній вид спорту. 
Демобілізувавшись  з  армії  в  1961  році,  Володи-
мир приймає запрошення тренера запорізького “Ди-
намо”  Едуарда  Кляхіна  переїхати  до  Запоріжжя  і 
не пожалкував про це. Цей дует виявився плідним. За роки своїх виступів 
Володимир  Шкаран  двічі  ставав  призером  чемпіонатів  СРСР,  1967  року 
увійшов до числа лідерів ІV Спартакіади народів СРСР у важкій вазі, був 
дев`ятикратним призером Центральної ради ДСТ “Динамо”, переможцем 
та  призером  найпрестижніших  міжнародних  турнірів  в  Будапешті  та 
Празі. Упродовж 7 років був членом збірної команди СРСР у важкій вазі. 
Маючи відносно невелику вагу (105–106 кг), Володимир Шкаран на рівних 
боровся з борцями, які належали до світової еліти, чемпіонами Олімпій-
ських ігор, світу та Європи: Йоганесом Коткасом, Анатолієм Парфьоно-
вим, Анатолієм Рощіним, Іштваном Козмой, Миколою Шмаковим, Пете-
ром Кментом та ін. За високі спортивні результати на міжнародній арені 
майстру спорту СРСР з греко-римської боротьби та боротьби самбо Во-
лодимиру Васильовичу Шкарану було присвоєно високе звання – майстер 
спорту СРСР міжнародного класу.
Закінчити спортивну кар`єру із-за серйозної травми довелося в 34 роки. 
Потім була служба в МВС. Тривалий час працював в обласній школі міліції, 
готуючи дільничих міліціонерів.
Зараз заслужений ветеран спорту, підполковник МВС у відставці В. В. 
Шкаран знайшов себе на поетичній ниві. 2009 року побачила світ збірка 
віршів, у якій автор оспівує один із найкрасивіших видів спорту – спортив-
ну боротьбу та своїх товаришів по килиму. Збірка – своєрідна антологія 
класичної боротьби в Запоріжі та Україні:

У червні 2011 року відбулася презентація нової поетичної збірки “Про-
должаю полет...” Ця назва дуже символічна, бо зупинятися на досягнуто-
му В. В. Шкаран не має наміру.

Шкаран В. Не угаснет никогда.. : [поэтич. сб.] / В. В. Шкаран; Влади-
мир Шкаран. – Запорожье : Дикое Поле, 2009. – 175 с. 

Смирнов В. Об авторе : [биография В. В. Шкарана] // Шкаран В. Не 
угаснет никогда... – Запорожье : Дикое Поле, 2009. – 175 с. 
Смирнов В. Борцовская “кухня”. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 230 
с. – Из содерж. : [В. Шкаран]. – С. 26, 68, 147, 152, 167–169, 224.

Кирбятьев А. Выбор // Закон і право. – 2009. – 23 лют.(№ 1). – С. 6.
Харченко Ю. От него пятились борцы Союза и Европы, Москва не хо-
тела видеть его в чемпионах, а он строит лучший спорткомплекс МВД в 
СССР и пишет стихи // Подробности. – 2004. – 2 дек. – С. 20–21.