Вы здесь

Після закінчення загальноосвітньої школи № 14 навчався в ПТУ. Отримав спеціальність слюсаря-налагоджувальника. 3 листопада 1985 р. Комунарським РВК призваний до лав РА. З березня 1986 р. службу проходив у Афганістані (п/п 24785). У складі підрозділу неодноразово брав участь в бойових операціях, рейдах і супроводах автомобільних колон. 6 вересня 1987 року, знаходячись у бойовій охороні, один із перших вступив у бій з противником, в якому він був смертельно поранений. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований на Першотравневому кладовищі у Запоріжжі.

 

Література:

Книга пам'яті України. Запорізька область. Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Глущук Олександр Анатолійович. - С. 29.

 

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. – Из содерж. : Глущук Александр Анатольевич. - С. 37.

08.06 - 70 років тому (1947) відкрито запорізький шлюз та відновлено наскрізне судноплавство Дніпром

Після закінчення середньої школи та Запорізького педагогічного інституту Микола Михайлович працював вчителем математики у м. Краснодон Луганської області, служив у лавах Збройних Сил СРСР (1959-1962). Після звільнення у запас – на комсомольській і партійній роботі в Запорізькі області: 2-й, 1-й секретар Жовтневого райкому ЛКСМ України. У 1967 р. закінчив Запорізький машинобудівний інститут, отримав кваліфікацію “Інженер-електромеханік” і був обраний другим секретарем Запорізького обкому ЛКСМУ. У 1972 році направлений на навчання до Вищої партійної школи при ЦК КПРС. Після її закінчення в 1974 р. – 2-й секретар Шевченківського райкому КП України, потім з цього ж року завідувач Будинку політосвіти обкому КПРС.

В органах Держбезпеки з 1977 року. Закінчив ВКШ КДБ ім. Ф. Е. Дзержинського, працював в УКДБ Української РСР у Запорізькій області, потім обіймав посади:

– заступник начальника УКДБ Української РСР у Донецькій області (1985-1987);

– начальник УКДБ Української РСР у Ворошиловградській області (1987-1990);

– начальник УКДБ Української РСР у У Кримській області (1990 – липень 1991 р.);

– перший заступник голови КДБ Української РСР (1991).

Після утворення незалежної держави України Шама Микола Михайлович продовжив службу в органах держбезпеки України на посаді начальника УСБУ в Запорізькій області.

З 1996 року у відставці. Нагороджений орденом “Знак Пошани”, має 8 відомчих заохочувальних нагород. У 2007 році йому присвоєно звання “Почесний громадянин міста Запоріжжя”.

З 1996 року – радник голови Запорізької обласної державної адміністрації, у 1997-2001 рр. – радник голови Запорізької обласної ради.

Помер М. М. Шама 27 серпня 2009 року. Похований у м. Запоріжжя.

(Єременко М. М.)

Література та інтернет-ресурс:

Шиханов, Р. Б. Почесні громадяни міста Запоріжжя : біографічні нариси / Руслан Шиханов. - Запоріжжя : Принт, 2015. - 146 с. - Із змісту : Шама Микола Михайлович. - С. 93-94.

 

Ігнатуша, О. Є.ШамаМикола Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7547&lang=ukr

Закінчила Харківський державний бібліотечний інститут (1952). Працювала в Київській книготорговельній школі, Національній публічній бібліотеці Україні бібліографічному відділі) і за сумісництвом викладала в Київській філії ХДБІ. Після організації Київського державного інституту культури працювала викладачем кафедри бібліографії. Займалася розробкою питань теорії бібліографії суспільно-політичної літератури.

Останні роки життя мешкала в смт Якимівка. Похована на Новому кладовищі селища.

 

Література:

 

Українські бібліографи. Бібліографічні відомості. Професійна діяльність. Бібліографія. Вип. 1 / М-во культури і туризму України, Держ. заклад "Нац. парламентська б-ка України" ; [авт.-уклад. Р. С. Жданова та ін.]. – К., 2008. – 232 с. – Із змісту : Бєляєва, Т. Є. Бєляєва Поліна Харитонівна. - С. 36. 

Народився в с. Лозанівка Приморського району. Закінчив 10 класів у с. Борисівка, Бердянську автошколу, після чого працював водієм у колгоспі ім. Куйбишева. 28 жовтня 1981 року Приморським РВК призваний до лав РА. З квітня 1982 року службу проходив в Афганістані (п/п 53701). 19 травня 1982 року велика банда заколотників здійснила спробу захоплення важливого державного об`єкту. Олександр, знаходячись у бойовій охороні, прийняв бій, в якому загинув смертю хоробрих. Нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). Похований у рідному селі. Одна з вулиць с. Лозанівка названа його ім`ям.

 

Література:

Книга пам'яті України. Запорізька область. Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти/ [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – 320 с. – Бібліогр.: с. 318. – Із змісту : Дудніченко Олександр Миколайович. - С. 35.

 

Евтушенко, Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – 80 с. – Из содерж. : Дудниченко Александр Николаевич. - С. 29

Література:

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2007. – 226 с. – Із змісту : Чаговець Петро Миколайович. - С. 218.

 

Петро Миколайович Чаговець. Персональна виставка творів : каталог : проектні роботи, живопис, графіка, медалі і плакетки / Запоріз. обл. упр. культури, обл. орг. Спілки художників УРСР. – Запоріжжя : Облполіграфвидав, 1987. – 17 с. : іл. – Дарчий автограф від автора.

Література:

Віхляєв, В. В. Перші кроки : [збірка публікацій] / В. В. Віхляєв ; Нац. спілка журналістів України. – К. : Слово, 2006. – 52 с. – Із змісту : Літературна школа поетів-постшістдесятників Запорізького краю : [в т. ч. про В. В. Моругу]. - С. 37-39.

Література рідного краю : (навч.-метод. посібник) / упоряд. Г. Р. Корицька. – 2-ге вид. – Запоріжжя : Просвіта, 2005. – 208 с. : фото. – Із змісту : Василь Моруга (1947-1989) ; Карасевич, В. А. “Я оживу у розвеснілім світі...” : [урок-вшанування пам`яті поета В. Моруги]. - С. 24, 54-66.

Лютий, Г. І. Вибране / Г. І. Лютий. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2005. – 700 с. – Із змісту : Лютий, Г. “Такими поетами, як криницями, народ закорінюється в рідну землю”. - С. 408-417.

Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / упоряд. І. Т. Купріянов. – Запоріжжя : Хортиця, Дніпров. металург, 2002. – 579 с. – Із змісту : Василь Моруга. - С. 232-240.

 

Вовк, В. Відблиск його поезії // Пологів. вісті. - 2012. - 14 черв. (№ 24). - С. 9.

Народився в селянській сімї. Освіта 6 класів. Працював бригадиром формування потягів на станції Ясинувата. На військовій службі з травня 1938 року. В грудні 1942 р. закінчив 2-ге Владивостоцьке військово-піхотне училище.

На фронтах Другої Світової війни с грудня 1942 року (Сталінградський, Південний, 4-й Український фронти). Командир 3-го стрілецького батальйону 366-го стрілецького полку, 126-ї Горлівської стрілецької дивізії 54-го стрілецького корпусу 51-ї армії 4-го Українського фронту капітан І. І. Сопін відзначився в боях за місто Мелітополь. Батальйон в жорстоких боях очистив 27 кварталів міста від окупантів, відбив 16 контратак танків і піхоти ворога.

22 жовтня 1943 року перед батальйоном капітана Іллі Сопіна було поставлено завдання: взяти залізничну станцію – останній ворожий опорний пункт у місті. Вибивши фашистів з території заводу ім. Воровського, цей батальйон упевнено, квартал за кварталом, наближався до вокзалу. Фашисти запекло контратакували. Райони меблевої фабрики, паливного складу, автобази, елеватора по 3-4 рази переходили із рук в руки. Одна за одною спалахували рукопашні сутички, які кожного разу завершувалися перемогою наших бійців. У цьому бою капітан Ілля Сопін, наступаючи в перших лавах бійців, особисто знищив 13 солдатів і 2 офіцерів ворога. Втрачаючи будинок за будинком, вулицю за вулицею, гітлерівці шаленіли. У безсилій злості вони 22 жовтня розвішували останній наказ коменданта. Він був коротким, цинічним: «Все цивільне населення, яке буде виявлено без довідки коменданта міста розстрілювати на місці». Але нелюди не залишилися безкарними. Поблизу залізничного парку стояли спалені фашистські танки, які наскочили на бронебійників І.І. Сопіна.

За час боїв у Мелітополі батальйон І. І. Сопіна знищив понад 600 ворогів, три танки, кілька мінометних батарей і кулеметних точок.

О 19-й годині 22 жовтня батальйон очистив від фашистів вокзал і станцію, захопивши великі трофеї : один паровоз, 50 вагонів і 40 платформ.

30-го жовтня 1943 року капітан І. І. Сопін був тяжко поранений в бою на Турецькому валу і помер від ран 3 листопада 1943 року. Тіло привезли до Мелітополя – міста, яке він звільнив. Поховано евакогоспіталем 3202 на братському військовому кладовищі міста.

1 листопада 1943 року за проявлений героїзм капітану Іллі Івановичу Сопіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його ім’я носить одна з вулиць Мелітополя і встановлена меморіальна дошка.

(Сакун В. В.)

Література та інтернет-ресурс:

Літопис учасників Всеукраїнського конкурсу серед молодих журналістів "Нащадки переможців" : альманах / Запоріз. обл. молодіж. громад. орг-ція "Прес-центр "Акцент" ; [ред. Мокшанов В. В.]. – Запоріжжя : Акцент Інвест-Трейд, 2011. – 326 с. : фото. – Із змісту : Жмак, І. Их именами названы улицы : [г. Мелитополь ; в т. ч. о Герое Сов. Союза И. Сопине]. - С. 31-32.

Куперман, В. На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується. Вип. ІІ / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь : Міська друкарня, 1994. – 100 с. – Із змісту : Куперман, В. Майстер вуличного бою / В. Куперман, М. Мохов. - С. 84-85.

Голуб, И. Подвиг капитана Сопина // Наш город Мелитополь. - 2007. - 25 окт. (№ 43). - С. 6.

 

Сопін Ілля Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=71308lang=ukr

Великі підприємства, як і люди, мають свою долю. Більшість заводів Запорізького краю почали свою історію на початку ХХ сторіччя. А ось Запорізький трансформаторний завод розпочав своє існування в той час, коли руїни Другої світової війни ще нагадували про лихо.

У 1946 році виникла необхідність у будівництві великого трансформаторного заводу. Серед запропонованих міст для будівництва обрали саме Запоріжжя. По-перше, тут вже була створена і заявила про себе на відновленні Дніпрельстану потужна будівельна організація “Дніпробуд”, по-друге, завод ”Запоріжсталь” мав можливість забезпечити будівництво конструкційним прокатом та магнітною сталлю, по-третє, Дніпровська гідроелектростанція вирішує питання з енергозабезпеченням, по-четверте, у правобережній промисловій зоні є значна територія для будівництва заводу та житлового району.

У грудні 1946 року генеральна проектна організація “Гіпроенергопром” отримала завдання на розробку проекту заводу трансформаторів. У місцевій газеті від 9 серпня 1946 року повідомлялося, що на будівництво нового заводу, на якому будуть працювати 3,5 тисячі працівників, асигновано 128 млн карбованців. Будівництво підприємства і житлового комплексу доручено “Дніпробуду”, і підготовка до будівництва розпочинається в поточному місяці.

21 червня 1947 року під керівництвом майбутнього директора Трегубова Олександра Григоровича розпочалося будівництво “заводу-саду”, одночасно з ним на 47 гектарах степу почав рости й новий житловий район.

Уже 27 жовтня 1949 року закінчилися випробування першого запорізького трансформатора та здано 20 одноповерхових котеджів, 8 двоповерхових та 4 будинки у західноєвропейському стилі. Був закладений парк та вже розроблялися проекти будинку культури, табору дитячого відпочинку та профілакторію для працівників.

Менше ніж за 10 років здана в експлуатацію перша черга заводу, опановано виробництво всієї номенклатури трансформаторів, укладаються домовленості про постачання продукції у різні країни світу.

 

Література:

Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. – [Запоріжжя] : Дике Поле, 2009. – 368 с. : фото. –  Із змісту : ВАТ «Запоріжтрансформатор». - С. 209-213.

Гужва, А. Завод - большая семья // Суббота плюс. - 2007. - № 32 (9-19 авг.). - С. 12.

Винниченко, А. ЗТР — 60 лет вертикального взлёта// МИГ. - 2007. - 7 июня (№ 23). - С. 8.

Носачев, В. И вырос на поле-огороде сад. Завод-сад // Запороз. Січ. - 1997. - 21 черв.

Он был первым : [о перв. дир. ЗТЗ А. Г. Трегубове] // Єлектротехнік. - 1997. - 20 черв.

Трансформаторний завод у Запоріжжі // Рад. Україна. - 1948. - 21 трав.

 

Илиевский, Н. Строительство нового завода // Большевик Запорожья. - 1947. - 9 авг.

Олександрівськомувікаріатству 100 рокiв

 

Історія християнства на Запорізькій землі має глибокі корені, починаючи з 952 року - коли було опубліковано трактат візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного "Про управління імперією", де вперше згадуються переправа Крарія (Кічкаська переправа) та острів Св. Григорія (о. Хортиця).

Особливої ролі і значення християнство набуває з появою козацтва. Будучи православними людьми, запорізькі козаки піклувалися про свої храми і вкладали значні кошти у будівництво нових і ремонт старих. У столиці Запорізької Січі посеред площі стояв храм, біля котрого відбувалися генеральні Козацькі наради. Запорізьку Січ називали християнською республікою. Православна Церква на Запоріжжі набуває особливого статусу. Саме церква формує надалі культуру, традиції і побут не лише в козацькому середовищі, але й в усьому регіоні. З упевненістю можна сказати, що цей процес триває у наш час, у ХХI-му столітті.

З 1775 року, після ліквідації Запорізької Січі, всі храми запорізької землі входять до складу новоствореної Катеринославської (з 1926 р. - Дніпропетровської) єпархії Руської Православної Церкви (з 1992 року - у складі Української Православної Церкви).

Перші офіційні історичні відомості про Запорізьку єпархію Української Православної Церкви як адміністративно-церковну одиницю відносяться до 1917 року. Це був непростий і дуже складний для Церкви час, коли в країні відбувалися революційні процеси і становлення нового державного ладу. На превеликий жаль, зі зрозумілих причин, архівні документи, що відображають період життя новоствореного вікаріатства після 1917 року, зникли. Відомі тільки нечисленні документальні історичні факти про виникнення Олександрівського вікаріатства і його існування в першій половині ХХ-го століття.

23 червня 1917 р. було прийнято рішення про утворення в Катеринославській єпархії Олександрівського вiкарiатства з центром в місті Олександрівськ (з 1921 р. - Запоріжжя).* Першим архієреєм Олександрівського вiкарiатства став настоятель Самарського Свято-Миколаївського монастиря (м. Новомосковськ, Дніпропетровської обл.), член Катеринославської духовної консисторії архімандрит Євлампій (Краснокутський).

У 1919 році на основі постанови Синоду за № 2556 від 25 вересня владику Євлампія призначають керівником Катеринославської єпархії. До 1921 року він одночасно очолює єпархію та вiкарiатство. У 1921 році Олександрівськ перейменовують у Запоріжжя, але титул правлячого єпископа лишається незмінним ще 12 років. У цьому ж році владика Євлампій зводить свого ставленика ієромонаха Серафима (Силачева) в сан архімандрита, призначаючи його намісником Самарського монастиря. Помер єпископ Євлампій у 1922 році.

7 лютого 1922 року Собор єпископів України призначив архімандрита Серафима (Силачева) єпископом Олександрівським і Павлоградським, вікарієм Катеринославської єпархії. 12 березня того ж року відбулася хiротонiя. Одночасно він тимчасово очолює Ростовську єпархію.

У ці роки церковне життя України охоплює нове потрясіння - обновленський розкол (Жива Церква). З'являються різні модерністські угрупування, що закликають до революції у Церкві. Вони критикують традиційні форми обрядового благочестя, богослужбову мову і увесь канонічний лад церковного життя. Піддавшись спокусі, Серафим (Силачев) відхилився в обновленський розкол, після чого був заарештований. До 1924 року вiкарiатство ніхто не очолював.

28 квітня 1924 року здійснилася хiротонія останнього Олександрівського архієрея. У єпископа Олександрівського був висвячений архімандрит Стефан (Андріашенко). Особливо вражає, що в цій останній для вiкарiатства хіротонії брали участь майбутній священномученик Сергій (Звєрєв), Мелітопольський і майбутній священномученик Онуфрій (Гагалюк), Єлисаветградський, Криворізький. Незабаром після хіротонії пройшли арешти.

Після звільнення у 1926 році владика Стефан тимчасово очолював усю Катеринославську єпархію з титулом «Олександрівський та Павлоградський». Але вже через кілька місяців його знову зарештовують та висилають до Середньої Азії. 7 років перебування владики у засланні вікаріатством опікується єпископ Дніпропетровський Георгій (Делієв).

У 1933 році єпископа Стефана переводять на служіння до Рильська. З цього часу вікарієв до Запоріжжя більше не призначали. Вікаріатство було скасоване. До 1992 року існує титул правлячих єпископів регіону – «Дніпропетровський та Запорізький».

У 1992 році рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви була утворена тепер вже самостійна Запорізька єпархія.

 

(Максимов К.)

Народився він у незаможній, багатодітній родині священника. Юнак блискуче закінчив чоловічу гімназію у травні 1917 року і мріяв про подальшу освіту. Обдарований юнак був прийнятий відразу до декількох вишів. Але стало на заваді безгрошів´я, і майбутній вчений пішов працювати на Азово-Чорноморський завод у якості приймальника снарядів.

У вересні він почав навчання у Харківському технічному інституті, але вже за півроку злидні змусили його знову піти працювати. Російсько-Американський механічний завод став визначним в його долі. У 1919 році був мобілізований до лав Денікінської армії, звідки він втік і переховувався на заводі до часу, коли білі війська залишили місто. У липні 1919 року разом з евакуйованим заводом Іван вирушає до Москви (Московський Інструментальний завод). Сім з половиною років парубок працює на різних посадах від техніка-кресляра до завідувача виробництвом, одночасно навчаючись у Московському вищому технічному училищі.

У1926 році Івану Івановичу запропонували роботу в проектній конторі “Оргаметалль”, де він брав активну участь у розробці проектів низки будівництва машинобудівних заводів.

З 1930 року Іван Іванович працював головним інженером одного з найбільших заводів світу в галузі металорізних інструментів - “Фрезер”. З 1932 року працює в інструментальному об´єднанні та керує кафедрою у Московському станкобудівному інституті, а в 1939 році його наукова кар´єра досягла піку - він затверджений у званні професора.

У 1943 році утворюється Всесоюзний науково-дослідний інструментальний інститут, де Іван Іванович Семенченко виконував наукове керування розробками конструкцій, технологій виготовлення металорізних конструкцій.

За своє життя Семенченко видав багато фундаційних наукових праць, був автором кількох новацій та розробок. За особистий внесок в розвиток науки Іван Іванович удостоєний Сталінської премії, нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом “Знак пошани” та медалями. Також є лауреатом Державної премії СРСР.

 

Література:

Энциклопедия Бердянска : ист.-краевед., обществ.-полит. справочник. Т. 3 : С - Я / [под общ. ред. Михайличенко В. И.]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. – 928 с. : ил. – Из содерж. : Семенченко Иван Иванович. - С. 58-59.

Бердянська чоловіча гімназія (1901 - 1919 роки) : матеріали з історії Бердян. держ. пед. ун-ту. Т. II / Бердян. держ. ун-т ; [І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – К. : [Освіта України], 2007. – С. 7.

 

Сукач, Г. Сын Бердянского священника был создателем основ науки о режущем инструменте// Деловая жизнь. - 2001. - 2 февр. - С. 7.

Після закінчення загальноосвітньої та музичної школи Гаврило Юрійович вступає до музичного училища, а закінчивши його – до Одеської консерваторії. Навчання майбутнього композитора обірвалось на третьому курсі, бо почалась Велика Вітчизняна війна, і студент-музикант пішов на фронт. Тяжке поранення, здавалось, не дасть здійснитися юнацьким мріям.

Але Гаврило Юрійович знаходить у себе сили і в 1947 році повертається до навчання в консерваторії. Після закінчення консерваторії Шульгін працює в педагогічному інституті, очолюючи кафедру співів та музики (м. Бердичів, Житомирської області).

1966 рік. Гаврило Юрійович переїжджає до Мелітополя (Запорізької області), працює в училищі культури. Одночасно з викладанням він організовує та керує симфонічним оркестром при музичній школі № 1. Паралельно пише музичні твори, створює і очолює мелітопольську секцію композиторів.

Плідно працює як композитор. Гаврило Юрійович написав багато хорових творів на вірші поетів класиків для хорової капели музично-педагогічного факультету Мелітопольського педагогічного університету. Шульгін написав також більше 200 пісень на вірші місцевих поетів.

В 1975 році композитор пише також музику до вистави «Гамлет», яку поставив Запорізький обласний драматичний театр, а також дитячу оперу-балет «Сон в новорічну ніч»; дитячий балет «Пригода сірого козеняти, який любив танцювати»; струнний квартет з 3-х частин.

Він також був постановником опери «Раскинулось море широко». Гаврило Шульгін багато працює над обробками хорових пісень сучасних композиторів і народних вокальних творів для капели «Таврія».

Гаврило Юрійович Шульгін підготував до видання посібник для училищ культури та музичних училищ «Хрестоматія по гармонічному аналізу».

В 1996 році Г. Ю. Шульгіну присвоєна кваліфікація «педагог-методист» вищої категорії. Нагороджений почесними грамотами, дипломами та ін. нагородами. Серед яких – диплом Союзу композиторів СРСР «За активну участьу пропагандірадянської музики», за підписом першого секретаря правління Союзу композиторів Тихона Хреннікова.

Гаврило Шульгін написав «Гімн Мелітопольського району» на слова поета Олега Гончаренка, за який одержав диплом «Кращий гімн Мелітопольського району».

В 2000 році йому було присвоєно звання «Почесний громадянин Мелітополя». Помер у 2005 році, похований на цвинтарі у Мелітополі.

 

Література:

 

Шульгин Гавриил Юрьевич, почетный гражданин г. Мелитополь, композитор // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / ред. кол. : Н. Н. Ефименко (пред.) [и др]. – Х., 2004. – С. 460-461.

Запорізька єпархія Української Православної Церкви відзначає 25-річчя

 

У 2017 році Запорізька єпархія Української Православної Церкви відзначає 25-річчя з дня свого заснування, що було затверджено рішенням Архієрейського собору УПЦ від 26 червня 1992 року. Чверть століття Запорізька єпархія УПЦ у своїх сучасних канонічно-адміністративних межах несе апостольську місію свідоцтва Христа, оберігаючи чистоту Православної віри і багатої духовної спадщини Церкви Христової. Доба сучасної діяльності єпархії припадає на період новітньої історії Незалежної України – період масового і повсюдного відродження духовності і православної культури в молодій державі, що супроводжувався чималим випробуванням віри і вірності Православ'ю перед викликами з боку розколів духовного суспільства України і виникаючих псевдорелігійних сект.

Проте історія православного життя Запорізького краю не вичерпується 25 роками сучасності, а є лише молодою гілкою дерева Вселенського Православ'я, до якого наш народ приєднався більш ніж 1000 років тому. Навіть цьому прадавньому періоду прийняття християнства передує час, до якого нас відносять численні перекази про подорожі через Дніпровські пороги апостола Андрія Первозваного, який започаткував віру Христову на теренах сучасної України.

Винятковою сторінкою вітчизняної церковної історії є досвід духовної опіки козацтва в період його існування в XV - XVII ст. Козацьке товариство, що має специфічний життєвий устрій, тісно пов'язаний з військовим ремеслом, було унікальним явищем на просторах юрисдикції Київського митрополита, тому і становить чималий інтерес для дослідників церковної історії.

Остаточне влаштування церковного життя Запорізького краю згідно з багатовіковою традицією єпархіальних округів відбувається в останній чверті XVIII століття в процесі масового заселення південного сходу України. У витоків організації церковного життя осілих поселенців регіону, серед яких було немало переселенців з Балкан, стояли такі видатні і всесвітньо відомі церковні діячі, як Євгеній (1775-1779) і Никифор (1779-1786), які носили титули архієпископів Слов'янських і Херсонських, - згідно з назвою новоутвореної великої єпархії, що займала територію всього Північного Причорномор'я.

Упродовж подальшого періоду XIX - початку ХХ ст. церковне життя на території сучасної Запорізької єпархії було пов'язане з існуванням Херсонської, Катеринославської і Таврійської єпархій. У цей час було побудовано переважну більшість храмів, існуючих в регіоні, утворено десятки церковно-приходських шкіл, притулків та ін., існування яких завжди було пов'язане з духовно-просвітницькою діяльністю Православної Церкви.

Руйнівний вихор лихоліть цивільних протистоянь і подальшої, ворожої до Церкви тоталітарної ідеології більшовизму, що настав після 1917 року, з особливим розмахом пройшовся по багатостраждальній землі Запорізького краю. Антицерковна діяльність на території Запорізької області відрізнялася особливою жорстокістю, після чого в регіоні не залишилось майже жодного храму, а ті, що лишилися, були спаплюжені перетворенням їх на клуби, комори і хліви. Сотні священнослужителів і тисячі вірян в ці роки засвідчили свою вірність Христу мученицькою кров'ю.

У складних умовах тоталітарної системи церковне життя регіону з 1943 року, тим не менш, починає відроджуватися, засвідчуючи те, що жодні гоніння не здатні знищити Церкву Христову. Аж до 1990 року віряни в Запорізькій області були частиною пастви Дніпропетровсько-Запорізької єпархії, історичний шлях якої був дуже складним в 60-70-ті рр. Тиск на Церкву в цьому регіоні був настільки жорстким, що після 1961 року було заборонено ставлення в Дніпропетровській єпархії свого архієрея, і увесь подальший період до 1990 року єпархія духовно окормлялася єпископами найближчої Сімферопольської єпархії.

На момент утворення в 1992 році Запорізької єпархії як самостійного округу, в області було всього 12 священиків і 8 діючих храмів. Те, що було зроблено силами кліру і пастви може коротко проілюструвати статистика: у 2007 році, коли зі складу Запорізької єпархії було виділено самостійну, нову, Бердянську єпархію, в області за 15 років кількість священиків збільшилася до 314, а православних громад – до 320.

Нині в юрисдикцію Запорізької єпархії УПЦ входять: м. Запоріжжя, м. Мелітополь, м. Енергодар; райони: Запорізький, Вільнянський, Новомиколаївський, Оріхівський, Кам’янсько-Дніпровський, Михайлівський, Великобілозерський, Веселівський і Мелітопольський. Запорізьку єпархію складають 146 православних громад, 1 чоловічий монастир і 3 жіночих, де своє служіння несуть 208 священнослужителів, на чолі зі своїм правлячим архієреєм - Високопреосвященнішим Лукою (Коваленко), архієпископом Запорізьким і Мелітопольським, що несе своє архіпастирське служіння у Запоріжжі з 23 грудня 2010 року.

Леонід, архiмандрит (Шеремет)

 

Література:

Запорожская епархия, 1992-2012 : библиографический указатель / КУ "ЗОУНБ им. А. М. Горького" Запорож. обл. совета ; [сост. Л. Изюмова]. – Запорожье : [RVG], 2013. – 92 с. : ил.

 

Путём апостола Андрея : очерки истории Православия в Запорожском крае : к 20-летию Запорожской и Мелитопольской епархии / [под ред. Высокопреосвященнейшего Луки, архиепископа Запорожского и Мелитопольского]. – [Запорожье : б. и.], 2012. – 524 с. : ил., фото.

26.06 - 25 років тому (1992) була підписана постанова Верховної Ради України «Про утворення Розівського району» в складі Запорізької області

Павловський Олександр Іванович народився 27 червня 1927 року в м. Запоріжжі. У 1951 році Олександр Іванович закінчив Харківський державний університет і був направлений на роботу в КБ-11, який розташований в закритому місті Арзамас-16, де займався питаннями створення високоінтенсивних нейтронних генераторів, нейтронною фізикою, фізикою поділу ядра.

Спочатку Павловський О. І. працював старшим лаборантом, через деякий час очолив лабораторію, а з 1960 р. керував великим дослідницьким відділом. З перших кроків у галузі науки вчений проявив неабиякі здібності: йому вдалося розробити установку, за створення якої в 1953 році йому була присуджена Сталінська премія. Наприкінці 1950-х років під його керівництвом був розроблений оригінальний малогабаритний імпульсний циклічний прискорювач, застосування якого мало велике значення для розробки ядерної зброї. Ці розробки склали основу докторської дисертації, яку він захистив у 1963 році. Цього ж року Олександру Івановичу Павловському була присуджена Ленінська премія. За праці в галузі ядерної фізики, що використовуються в інтересах створення ядерної і термоядерної зброї, указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1966 Павловський Олександр Іванович удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

У 1971 році О. І. Павловський очолив сектор фундаментальних і прикладних досліджень, потім став заступником наукового керівника, одночасно очолюючи відділення. Значну увагу вчений-фізик приділяв розвитку експериментальної бази відділення: створенню потужних імпульсних ядерних реакторів і великих фізичних установок, що забезпечують вивчення взаємодії нейронів, гамма-квантів, заряджених частинок з речовиною, а також підземним випробуванням ядерної зброї. Сам він неодноразово брав участь у випробуваннях і був одним з ініціаторів широкого використання ядерних вибухів в інтересах фундаментальних досліджень. У 1979 році Олександра Івановича обирають членом-кореспондентом АН СРСР з відділення ядерної фізики. За діяльність в даному напрямку Павловський в 1983 році отримав Державну премію СРСР, у 1988 році йому було присвоєно звання "Заслужений діяч науки і техніки Російської Федерації", у 1992 році Олександр Іванович обраний академіком РАН.

У багатьох десятках винаходів і статей знайшли відображення оригінальні технічні рішення, що належать Олександру Івановичу. Павловський був науковим керівником великого колективу фізиків-експериментаторів, серед яких було багато кандидатів і докторів наук. До сьогодення роботи вченого по створенню найсильніших магнітних полів мають світове значення.

Помер О. І. Павловський 12 лютого 1993 в Нижньому Новгороді. Похований у місті Саров Нижньогородської області (РФ). Уже після смерті Олександра Івановича у 1999 році за високі результати, отримані на генераторах НВЧ-випромінювання, йому присвоєно звання лауреата Державної премії (посмертно).

 

Література та інтернет-ресурс:

Шаромова, В. Р. Українські фізики та астрономи : посібник-довідник / В. Р. Шаромова. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. – 304 с. : іл. – Із змісту : Павловський Олександр Іванович. - С. 111.

 

ПавловськийОлександр Івапнович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6785&lang=ukr

Першим головою товариства був Волчок Іван Петрович, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедрою у Запорізькому національному технічному університеті, з 2003 року незмінним керівником є Родіонова Марія Хомівна. У Запорізькій області мешкає 12,6 тис. білорусів, а в самому Запоріжжі - 6, 5 тис., з них активних членів товариства налічується більше 250.

Головною метою товариства є збереження і популяризація мови, історії, культури і традицій білоруського народу. Білорусь багата традиціями і звичаями, які зберігає і шанує кожна білоруська сім'я. Білоруський фольклор є одним з найбагатших серед фольклорної спадщини слов'янських народів. До того ж пісня допомагає зберігати і вивчати рідну мову молодим поколінням, що народилися за межами Батьківщини. Тому ще у 2003 році був створений ансамбль народної і сучасної білоруської пісні “Білі роси”. Цікаво, що назва ансамблю була дана після першого виступу у національних костюмах білого, червоного, зелених кольорів. З того часу колектив брав участь у багатьох фестивалях: “Інтерфольк”, “Ми українські”, “Покрова на Хортиці”, “Таврійська родина”, у святах: до 200-річчя села Гусарка Куйбишевського району, “Гусарська бульба”, різноманітних міських заходах. Ансамбль має численні нагороди й почесні дипломи. Два комплекти національних костюмів для виступів подарував колективу Центр національної творчості міста Мінська.

Запорізьке культурне товариство “Мінськ” підтримує дружні зв'язки з білоруськими товариствами Запорізької області, Дніпра, Чернігова, Рівного. Налагоджена також співпраця з посольством Білорусі в Україні. Так, у 2016 році, 22 червня, приймали першого секретаря Посольства Республіки Білорусь в Україні Панкратенко А.В. На зустрічі йшла мова про діяльність товариства обговорювалися питання сприяння з боку Республіки Білорусь.

Незабутніми стали виступи голови товариства Марії Родіонової у міжнаціональних заходах, присвячених Міжнародному дню рідної мови, Дню пам'яті та примирення у центрі національних культур в Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці у 2016 році.

 

Література:

Ми - українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. – [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. – 116 с. : фото. – Із змісту : Громадська організація Запорізького культурного товариства білорусів “Мінськ”. - С. 42-43.

 

Шевченко, Е. “Беларусь не пропадзе”, - глава общественной организации “Минск” поведала о жизни белоруссов Запорожской области / Екатерина Шевченко // Верже. - 2016. - 14 апр. (№ 15). - С. 9.

Заводській багатотиражній газеті «Феросплавник» 29 червня 2017 року виповнюється 50 років. Перші номери газети вийшли під керівництвом директора заводу Н. І. Ткаля, далі редакцію очолив молодий фахівець П. І. Горбачов, майбутній головний редактор обласної газети «Индустриальное Запорожье». Після П. І. Горбачова (2 роки) редакторську посаду обіймали : Я. І. Бірюков, А. Решетняк, Л. Г. Карнаух, В. В. Буряк, Л. Федяй, Р. Гоцуля, з жовтня 2010 року — Н. Палія.

З виходом газети працівники підприємства мали можливість бути в курсі подій виробничого життя як окремих цехів, так і всього заводу. За ініціативою робітників в газеті вводилися нові рубрики. Десятки робочих і фахівців стали робкорами газети. Читач щотижня отримує інформацію про підсумки змагань, портрети кращих працівників, фотофакти про останні події, статті про будні колективу, замітки про спорт, консультацію фахівців з актуальних питань, корисні поради.

З 2-смугового видання газета перетворилась у 4-х, а потім і у 8-ми смугову, де розміщується набагато більше інформації.

Заводська багатотиражка — це життя та історія заводу.

 

Література:

Путь от «многотиражки» до корпоративной газеты // Феросплавник. - 2012. - 8 черв. (№ 10). - С. 1, 7.

 

З Днем народження, газето! // Феросплавник. - 2007. - 27 черв. (№ 21). - С. 1-4.

Цього місяця виповнюється:

Література:

Ребро, П. П. Остап Вишня і Запоріжжя : (до 110-річчя з дня народження письменника) : літ.-крит. нарис / П. П. Ребро. – Запоріжжя : Хортиця, 1998. – 16 с. – (Українська Мекка).

 

Ребро, П. П. П. Тичина і Запоріжжя : літ.-крит. нарис / П. П. Ребро. – Запоріжжя : Хортиця, 1998. – 16 с. – (Українська Мекка).

Література:

Запорізький рахунок Великій війні, 1939-1945 : [монографія] / [авт. : Ф. Турченко (наук. ред.), В. М. Мороко, В. В. Мороко, О. Ф. Штейнле, В. С. Орлянський та ін.]. – Запоріжжя : [Просвіта], 2013. – 416 с. : фото. – Із змісту : Рух Опору. 1. Радянський опір : [в т. ч. про діяльність підпіл.-диверс. групи під керівництвом Л. Ачкасовата Б. Миронова]. - С. 246-269.

Народна війна 1941-1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і матеріалів / Держ. архів Запоріз. обл. ; [авт.-упоряд. : В. О. Бондар, О. Г. Величко, І. В. Козлова]. – Запоріжжя : [Прем'єр], 2005. – 560 с. : іл. – Із змісту : Підпільна група «Запорізький ревком». - С. 74-95.

 

Лініков, В. А. Критичний аналіз деяких епізодів підпільного руху у м. Запоріжжі (1942-1943 рр.) : [в т. ч. про діяльність підпільної групи «Ревком»] // Музейний вісник. - 2014. - № 14. - С. 259-274.

50 років тому (1967) в м. Мелітополі розпочалася забудова житлового масиву Червона Гірка