(Бичева І. М.)

Сергійко Алла Олександрівна народилася 2 жовтня 1956 року в с. Андріївка Бердянського району. 

Ще школяркою вона дуже цікавилася українською філологією, займалася в драматичному гуртку, тому що мріяла стати актрисою.

Закінчивши школу, Алла Олександрівна через деякий час вступає до Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (художні керівники курсу - Н. Молостова, М. Рушковський). Мрія її здійснилася. Після закінчення акторського факультету працювала в Кишинівському Театрі кіноактора (1978-1979), Київському театрі естради (1979-1985), Київському молодіжному театрі (1985-1987). Сьогодні актриса А. Сергійко — провідна актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі. 

Алла Олександрівна зіграла багато ролей. Основні роботи в театрі: Олена в «Сні в літню ніч» В. Шекспіра (режисер Віталій Малахов; приз Спілки театральних діячів за кращий театральний дебют), Маргарита в «Майстрі і Маргариті» М. Булгакова (режисер Віталій Малахов), Марія в «...І я прийду по ваші душі» за В. Висоцьким (режисер Ігор Славинський), Гертруда в«Гамлеті» В. Шекспіра, (режисер Олег Ліпцин), Аглая в «Ідіоті» за Ф. Достоєвським (режисер Андрій Жолдак), Маркіза Рене де Сад в «Маркіза де Сад» Ю. Місіми (режисер Олена Богатирьова), Олена Андріївна в «Дяді Вані» А. П. Чехова (режисер Віталій Малахов) та інші.

В кіно А. Сергійко знімалася з 1978 року (кіностудія ім. О. Довженка і “Молдова фільм”). Знялася у фільмах: «Віддавали Катрю» (Катя; 1981, режисер П. Марусик), «Останній доказ королів» (Мері; 1983, режисер В. Кісін), «Співачка Жозефіна та мишачий народ» (Жозефіна; 1994, режисер Сергій Маслобойщиков), «Блуд» (серіал «Острів любові», Лерка; 1996, режисер О. Бійма), «Від Булгакова» (Нянька; 1999, режисер Сергій Маслобойщиков), «Темна ніч» (фрау Монк; 2000, режисер Олег Ковалов), «Шум вітру» (Саша, 2002, режисер Сергій Маслобойщиков; приз за кращу жіночу роль на МКФ «Бригантина» (м. Бердянськ) та Міжнародному акторському фестивалі «Стожари», спеціальний приз МКФ у Варні, Золота медаль Ханжонківського меморіального фестивалю в Москві), «У пошуках тридев'ять п'ятого царства» (Мамушка; 2003, режисер Валерій Ткачов), «Відкрийте другу» (Галя; 2003, режисер Олег Фіалко) та інших. 

Алла Олександрівна Сергійко — заслужена артистка України.

Література про життя та діяльність

Село моє, прийми любов мою. - Запоріжжя, 2009. - С. 138.

(Бичева І. М.)

Безсалий Олександрович Михайлович народився 4 жовтня 1946 року в с. Новомихайлівка Чернігівського району Запорізької області.

Співак заслужений працівник культури УРСР (1990), заслужений артист України (2001). Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут зі спеціальності агроном (1974), але любов до музики та пісні вимагала музичних знань і молодий спеціаліст вступає до Запорізького державного музичного училища ім. П. Майбороди зі спеціальності “Вокал”.  З 1993 року - соліст народного оперного хору палацу культури “Дніпроспецсталь”, а з 2003- - соліст, провідний майстер сцени Запорізької обласної філармонії. У складі концертних бригад Безсалий виступав у м. Зоряному (Росія, 1984), м. Лінц (Австрія, 1986), м. Вроцлав (Польща, 1988). У репертуарі - старовинні і російські романси, українські й російські пісні, пісні повоєнних років, пісні запорізьких авторів, класичні твори, 9 оперних і опереткових партитур. Випустив компакт-диск “Ріка мого життя” (2007)

Нагороджений дипломом Большого театру (м. Москва, 1985) та ін.

В теперішній час співак на заслуженому відпочинку. Живе недалеко від Києва.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія Сучасної України. Т. 2 : Б-Біо / НАН України,  Наук. тов. ім. Шевченка Коорд. бюро Енциклопедія Сучасної України. - К. : Поліграфкнига, 2003. - 872 с. - Із змісту : Боєва, Н. І. Безсалий Олександр Михайлович. - С. 418.

Безсалий Олександрович Михайлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5328&lang=ukr

(Нагорна Г. М.)

10 жовтня 1941 року, коли тривали нещадні бої під Москвою, в селищі міського типу Томаківка, що на Дніпропетровщині, в бідній родині Зубкових, яка приїхала до родичів з Верхньої Хортиці, народився хлопчик, якому дали ім’я Петро – на честь батька. Петро Дмитрович Зубков - старший чесно воював на фронтах другої світової війни простим солдатом-зв’язковим, захищав Москву, брав Кенігсберг, а після 9 травня 1945 року прийшлося йому воювати ще й імперіалістичною Японією. Повернувся додому інвалідом з п’ятьма бойовими нагородами на грудях, в тому числі з орденом Червоної Зірки. 

Мати –Тетяна Петрівна - під час окупації переховувалася з дітьми (у Петра був  брат Анатолій, старший на 4 роки) у підвалі на Верхній Хортиці. Жили дуже бідно, на арендованій площі в 5 квадратних метрів, їжі не вистачало, але мати, жертвуючи своїм здоров’ям, ставила синів на ноги. Слабке жіноче серце не витримало важких іспитів, і вже в 6 років Петро залишився сиротою. Батько одружився вдруге.

Шкільні роки хлопця пройшли у Верхньохортицькій школі № 1 (зараз – ЗОСШ № 81), яку закінчив у 1959 році. Відмінником Петро не був, але вчився добре. Школу любив, її він ставив на одну площину з любов’ю до своєї родини. З вдячністю згадує своїх вчителів – Феодосію Мартинівну Жижегову, вчительку літератури, Євгена Васильовича Бутова, вчителя історії.  Повага до нелегкої і жертовної вчительської праці залишися у Петра Петровича назавжди. Будучи головою адміністрації Жовтневого району Запоріжжя, усі свята для вчителів Петро Зубков проводив тільки в приміщенні театру імені В. Магара і найбільше опікувався саме над освітянами. 

Доля складалася так, що мав юнак Петро Зубков годувати свою родину: батько постійно хворів, старший брат служив в армії, молодший ходив до школи, друга матір була домогосподаркою. Пішов Петро працювати монтажником – прокладав лінії високовольтних передач, рив котловани під електричні опори, бетонував їх. Робота була не з легких, особливо взимку. 

Прийшов час армійської служби, і поїхав Петро за Полярний круг, а закінчував службу вже в Гатчині. 

В армії у юнака з’явилася думка поступити до інституту, обрав Харківський юридичний. Пройшов туди дуже жорсткий відбір – конкурс був 6 чоловік на місце. Роки з 1963 по 1967-й – найсолодші і найважчі одночасно: вдень, на лекціях – студент-відмінник, а після лекцій – чорна робота на заводах «Серп і молот» та велосипедному, розвантаження вагонів. Але диплом юриста Петра Зубкова був з відзнакою. 

Призначення одержав до Мелитополя, стажером слідчого до прокуратури. Це була дружня порада прокурора Запорізької області Володимира Микитовича Шматченка, який за два місяці і призначив здібного випускника  помічником прокурора Мелітополя. Далі Петро Петрович будував свою кар’єру сам – від молодшого лейтенанта до генерал-лейтенанта, прокурора Запорізької області. Своє кредо Петро Петрович формулював так: «мати твердий життєвий стрижень, не прогинатися, боротися за справедливість, іноді – ризикувати». Любить згадувати прокурор Зубков історичні факти щодо законодавства. Так, цар Микола І говорить декабристу Трубецькому: «Покайтеся, князь, я вам дам  прощення». Князь відповідає: «Ось в цьому і біда наша, що ви все можете, що ви вищі закону. А має бути навпаки». Сам себе Петро Петрович називав – «простий радянський прокурор». У 1995 році Петро Петрович, за його словами, отримав приклад очевидної несправедливості і наруги над законом у справі Ю. Тимошенко, генерального директора дніпропетровського ООО «Куб». До речі цитує прокурор слова Вольтера: «Закони що павутиння: якщо до них попадеться безсилий та легкий, вони витримають, якщо великий – він розірве їх та вирветься»

У 1999 році указом Президента Петру Петровичу Зубкову присвоєно класний чин  державного  радника юстиції 2 класу. Це був також рік, коли влада міста гідно оцінила принциповість прокурора в обласному координаційному комітеті з боротьби з організованою злочинністю: Петро Петрович відмовився бути членом цього комітету, поки до його складу входить міський голова Запоріжжя Олександр Головко. З ім’ям колишнього мера пов’язуються організована злочинність на теренах Запоріжжя і корупція як явище, яке ставило під загрозу нормальне функціонування і держави, і міста. «Разом з законами державними є ще закони совісті», - говорить прокурор області. 

У 2003-2006 роках Петро Петрович – голова Жовтневої районної адміністрації м. Запоріжжя. Жовтневий район був утворений у грудні 1929 року в історичному центрі міста. Тільки тут знаходяться всі історично-архітектурні пам’ятки 18 століття. А ще -  74 тис. мешканців, 3 300 підприємств, центр ділового, наукового, культурного життя на площі в 11, 2 км2

«Це був другий тайм», який колишній прокурор відіграв з гідністю: ліквідував вогнища стихійної торгівлі в районі (за допомогою пожежного брандспойту), провів роботу із злісними неплатниками  за житлово-комунальні послуги, організував новий промислово-продовольчій ринок на 1000 місць, упорядкував парк Перемоги і парк Пушкіна, радо займався історією старого Олександрівська – декілька років очолював громадську організацію. До речі, в полі його зору завжди знаходився найстаріший культурний заклад району - ЗОУНБ імені О. М. Горького. 

Деякий час після відставки Петро Петрович викладав на кафедрі кримінального права Запорізького національного університету, а потім – Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Коли студенти задавали прямі питання стосовно політичний подій в країні, мудрий прокурор відповідав: «Є таке поняття – конституційно-правова відповідальність. Тобто державні діячі, як політики, несуть політико-правову відповідальність, а не кримінальну». Проявив себе Петро Петрович і як політик – з 2010 року одну каденцію він був депутатом Запорізького міськвиконкому. Не влада псує людей, а дурні при владі псують саму владу, - цитує Бернарда Шоу почесний працівник прокуратури України Петро Петрович Зубков. 

Література про життя та діяльність

Тут народилося Запоріжжя : до 75-річчя Жовтневого району м. Запоріжжя : (бібліогр. список) / Упр. культури ЗОДА, Жовтнев. район. адміністрація, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : [Поліграф], 2005. – 32 с. : фото. – Із змісту : Зубков П. Історичний центр Запоріжжя / П. П. Зубков - С. 4-5.

Старый Александровск забывать нельзя / Пётр Зубков // Запороз. Січ. - 2004. - 16 груд. - (к 75-летию Жовтневого р-на).

***

Герои и судьбы : интеллектуал. потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов. [Кн.] 2 / [авт. Шифрина А. И.]. – Запорожье : Дикое Поле, 2002. – 528 с. : ил. – Из содерж. : Шифрина А. Зубков Пётр Петрович / Алина Шифрина.. - С. 202-211.

Шиханов, Р. Б. Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біогр. довід. / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Тандем Арт Студія, 2009. – 212 с. – Із змісту : Зубков Петро Петрович. - С. 70.

Логанов В. Петро Зубков : поради прокурора, нотатки зі спогадів / Євген Логанов // Запоріз. правда. - 2015. - 27 серп. (№ 97-98). - С. 5.

Шилин Д. За справедливость надо бороться! А иногда - и рисковать / Дмитрий Шилин // Портмоне. - 2011. - 1 дек.

В Жовтневом районе новый глава администрации : [П.П. Зубков] // Мрія. - 2003. - № 31. - С. 2.

Пётр Зубков - новый председатель Жовтневой райадминистрации // Запороз. Січ - 2004. - 29 лип. - С. 3.

***

Зубков Петро Петрович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5984&lang=ukr

(Бичева І. М.)

Хмара Андрій Хомич народився 14 жовтня 1896 року в с. Михайлівка, Запорізької області. Працював у Харкові, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах. Упорядник збірок пісень “Співає Кіровоградщина”, “Співає Черкащина”, “Народні пісні на слова Т. Шевченка”.

Помер 12 червня 1968 р. в Києві, похований в Черкасах.

Література про життя та діяльність

Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Хмара Андрій Хомич. - С. 615.

Митці України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1992. – 700 с. – Із змісту : Хмара Андрій Хомич. - С. 613.

Інтернет-ресурс

Хмара Андрій Хомич [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=7448&lang=ukr

(Даниленко А. В.)

«...Но жить в полшага, в полдыханья

Не научусь я никогда»

І. Кашпуров

Іван Васильович Кашпуров народився 14 жовтня 1926 року в селі Калинівському на Ставропіллі у селянській родині. Василь Михайлович Кашпуров, батько майбутнього поета,  прийшов на Ставропілля з України у 1910 році. Тут він зустрів і свою майбутню дружину. Нею стала корінна козачка Тетяна Павлівна, вдова, яка вже мала трьох дітей. Двоє молодших дітей померли під час голоду, залишився старший син, Григорій, зведений брат І. Кашпурова. 

Від батька, гарного пічника та чоботаря, поет сприйняв сумлінне ставлення до праці, від матері - ніжну закоханість у рідну природу. 

З раннього віку довелося хлопцю допомагати батькам по господарству, важко працювати у полі. «Дитинство…дитинства у мене не було. Був суцільний голод. Юність… Про юність також сказати нічого. Розпочалась війна, а з нею знову голод, холод, злидні…» 

У 1943 році Іван був мобілізований на військову службу. Спочатку - кавалерійська полкова школа, потім - артилерійські війська, після війни - служба в Ірані. Перші вірші Кашпурова були опубліковані 1 січня 1949 року в дивізіонній газеті Закавказького військового округу «Советский патриот»: їх без відома автора надіслали товариші. У віршах Кашпуров звертається до рідної землі, до природи.

В 1949 році Іван Васильович повернувся в рідне село. Навчався у вечірній школі, бо мав за плечима 8 класів, і одночасно працював. В 1950 році Кашпуров - студент Ставропольського педінституту (філологічний факультет), але педагогічна діяльність не привабила.

Закінчивши три курси вузу, Кашпуров їде в Москву вступати до літературного інституту  ім. О. М. Горького і в 1952 році стає студентом московського вишу. Вчителями Кашпурова стали відомі поети: О. Т. Твардовський, М. В. Ісаковський, В. О. Луговський.

Перша поетична збірка Кашпурова „Дыхание степи” виходить в 1956 р., а в 1958 р. - збірка «Над седыми курганами». В лютому 1958 року Івана Васильовича Кашпурова приймають до Спілки письменників СРСР.

В 1959 році письменник переїздить до батьків дружини, в Запоріжжя, де проживе вісім років. З 1959 до1961 рр. працює в газеті «Запорізька правда», керуває літературною студією при ПК "Металург". Пізніше працює в  газеті "Індустріальне Запоріжжя" літературним співробітником.

В 1959 році у видавництві Запоріжжя виходить друком поема Кашпурова «Родины почетный сталевар" про нашого земляка Михайла Якимовича Бойка, Героя Соціалістичної Праці,сталевара заводу «Дніпроспецсталь». Поет вдало створює колорит часу, дає йому характеристику, лаконічно і соковито зображує пейзаж. У нього своє бачення і свій поетичний почерк, вірність деталей і яскравість образів. Поему схвально прийняли запорізькі критики, відзначивши, що тема «доля людини - доля народна» в ній відображена найширше і найяскравіше. 

У 1961 році в Запорізькому видавництві виходить ще одна збірка поезій Івана Кашпурова - «Мои позывные». Книга має три розділи: «На днепровских берегах», «От имени сверстников» и «Поющая степь». В віршах поет схвильованно розповідає про людей праці, любов та дружбу, молодість та весну, романтику дальніх доріг. І. Кашпуров звертається і до минулого: тут є шевченківська тема, вірші про козацьку вольницю, тема громадянської війни. Інші поезії Кашпурова присвячені сучасності, її невгамовному пориву («Подвиг», «Девушка возле станка», «Крановщица», «Мастера»). Ці вірші стають гімном праці, символом якої є образ робочих рук,сильних і могутніх.

В книгу «Крылья» (Дніпропетровськ, 1964), увішли вірші і поеми. В ліричній поезії Івана Кашпурова багато чарівності, передані тонкі рухи душі, чистота юнацького кохання ( «Ушла девченка»).  В основі поем Івана Васильовича - особисті спогади («Апрель», 1961), доля людини («Андреев»).

В поемі  «Апрель» образ квітня малюється на фоні осені, коли навіть вітер здається мокрим, а дерева шкрябають «заплакані вікна», буцімто просячи допомоги. «Пусть во дворе осенняя погода. Мы все равно устремлены к апрелю...». Поет стверджує, що саме у квітні «становятся щедрей и мягче люди». І цей моральний висновок обумовлює прагнення  наблизити людей до квітня, до добра і радості, до оновлення. Кашпурову завжди подобався жанр поеми, який у його творчості займає значне місце.

В 1968 році в дніпропетровському видавництві «Промінь» вийшла збірка Кашпурова  «Обновление». До неї увійшли вірші, присвячені Запорізькому краю: «Хортица», «Запорожские степи», «Засыпает город», «Большой Токмак», а також ліричні і філософські вірші.

В 1967 році Кашпуров повернувся до Ставропілля. Багато років Іван Васильович працював відповідальним секретарем Ставропільської Спілки письменників. За активну громадську та літературну діяльність в 1982 році І. Кашпуров був удостоєний звання «Заслужений працівник культури РРФСР», а в 1986 році був нагороджений орденом «Знак Пошани». 

У 1989 році на запрошення Спілки письменників України Іван Кашпуров взяв участь в урочистостях, присвячених 175-ій річниці від дня народження Т.  Г. Шевченка. Були присутні делегації з багатьох країн світу. Особливо теплі стосунки склалися у Кашпурова з японським письменником Такаюки Мураі, який перекладе  збірку віршів поета японською. Багато віршів Івана Васильовича переведені на болгарську, монгольську, французьку, англійську, українську мови, близько 20 віршів покладені на музику.

Творчість Кашпурова багатогранна.  Він писав вірші,  поеми, займався перекладом  поезій з мов народів колишньго СРСР. Тематика його поезій різноманітна: це тема рідної землі, тема війни, тема праці і батьківського дому, любовна та філософська лірика. Під кінець життя спробував себе і як прозаїк.

Іван Васильович Кашпуров пішов з життя у 1997 році, після тривалої та важкої хвороби. Похований він в рідному селі, біля своїх батьків. На честь поета названа вулиця с. Калинівського. На будинку, де жив поет, встановлена пам'ятна дошка, дитячій бібліотеці Ставропілля та бібліотеці с. Калинівське, літературному об'єднанню при редакції районної газети «Александровская жизнь» (Ставропільський край) присвоєно ім'я Івана Кашпурова.

Твори

Родины почетный сталевар: о знатном сталеваре Запорож. электрометаллург. завода «Днепроспецсталь», Герое Соц. Труда М. А. Бойко / И. В. Кашпуров. - [Запорожье] : Кн.-газ. изд-во, 1959. - 24 с. 

Мои позывные: стихи / И. В. Кашпуров. - [Запорожье] : Кн.-газ. изд-во, 1961. - 92 с. 

Крылья: стихи, поэмы / И. В. Кашпуров. - Днепропетровск : Промінь, 1964. - 80 с.

Обновление: стихи / И. В. Кашпуров. - Днепропетровск : Промінь, 1968. - 88 с.

Література про життя і творчість

Яковлев Л. За великим рахунком / Л. Яковлев // Запоріз. правда. - 1960. - 17 квіт. - С. 3.

Фріман А. Позивні поета / А. Фріман // Запоріз. правда. - 1961. - 19 листоп. - С. 4.

Фриман А. Восхождение к зрелости / А. Фриман // Индустр. Запорожье. - 1964. - 18 июля. - С. 4.

Олейник С. Вместе собираются потомки поэта и героев его стихов : стихи бывшего сотрудника «Индустриалки» переведены на японский язык / C. Олейник // Индустр. Запорожье. - 2011. -18 нояб. - С. 6.

(Чубенко Л. М.)

Астахова Поліна Григорівна народилася 30 жовтня 1936 року в Запоріжжі. До війни родина мешкала в Донецьку. Вже в перші дні війни в їх будинок влучила бомба, і сім’я залишилася на вулиці. Були довгі роки евакуації: Черкеськ, Теберда, Североуральськ. Дівчина часто хворіла: їй діагностували туберкульоз, згодом пішло ускладнення на ноги, і вона майже зовсім не могла ходити. Лікарі порадили змінити клімат. Поліна разом з мамою у 1950 році повертається до Донецька, де пропахле полином повітря донецького степу виявилося таким цілющим, що недуга відступила.

Дівчина запізнилася до початку нового навчального року, і, щоб не втрачати даремно час, подала документи в технікум фізкультури, де оголосили додатковий набір. Довго роздумувати над вибором виду спорту не довелося – вона переступила поріг навчального закладу в день, коли там проходила першість з гімнастики. Так потрапила Поліна до свого першого і єдиного тренера Володимира Олександровича Смирнова.

Влітку 1952 року вперше на чемпіонаті Радянського Союзу П. Астахова виступила у складі української команди і зайняла 28 місце, а уже через рік її включили до збірної СРСР, і спортсменка розпочала підготовку до своєї першої олімпіади. Вона була самою юною учасницею радянської гімнастичної збірної в Мельбурні і ще тільки пробувала свої сили на великій арені. І хоча повернулася на батьківщину з титулом чемпіонки в команді, в глибині душі тоді ще чемпіонкою себе не вважала, хіба що зросло почуття відповідальності.

З Риму, крім командної золотої нагороди, Астахова привезла чемпіонську медаль за бруси, срібну – за вільні вправи і бронзову – в командному заліку. Проте, гімнастка вважала свій виступ у Римі чи не провалом, адже бронза в сумі багатоборства була результатом прикрої втрати цілого бала за падіння з колоди. А до того киянка, названа репортерами за виняткову витонченість „руською берізкою”, очолювала трійку найсильніших і впевнено йшла до титулу абсолютної чемпіонки. Гімнастка картала себе за це не один рік. У перший сезон після Риму взагалі втратила бажання змагатися. Криза пройшла лише після Кубка Європи, де Поліна Астахова виграла не тільки улюблені бруси, а й нещасливу колоду. Тоді й відбулося примирення з підступним снарядом, а головне  – з самою собою. На токійській Олімпіаді 1964 року гімнастка зробила внесок у перемогу в командному заліку, знову виграла бруси, стала другою у вільних вправах і третьою в абсолютному заліку. 

Поліна принесла у спортивну гімнастику новий стиль „ланцюгової реакції”, коли кожний елемент її комбінації „народжувався” з попереднього. Готуючись до відповідальних стартів, гімнастка завжди ставила завдання виступити так, щоб сподобатися собі, і не було випадку, щоб сподобавшись собі, вона не сподобалася суддям.

П. Г. Астахова – володарка 10 Олімпійських медалей, вона вигравала чемпіонати світу в 1958 і 1962 роках у командній першості; чемпіонат Європи у 1959 і 1962 роках в окремих видах багатоборства; була чемпіонкою СРСР у 1959 та 1965 роках; абсолютною чемпіонкою СРСР у 1959 році та неодноразовою володаркою кубку СРСР. 

Завершивши кар’єру гімнастки, Поліна Григорівна, починаючи з 1972 року працювала тренером збірних команд УРСР та СРСР. У 2002 році її включили до Міжнародної зали гімнастичної слави. Поліна Астахова зображена на поштовій марці СРСР, яка присвячена ІХ Всесоюзній Спартакіаді школярів у Мінську. 

Заслужений майстер спорту (1960) П. Г. Астахова нагороджена орденами Трудового Червоного Прапора, „Знак Пошани”, княгині Ольги ІІІ ступеня, медаллю ”За трудову доблесть”.

Померла Поліна Григорівна Астахова 5 серпня 2005 року. Похована в Києві на Байковому цвинтарі.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія олімпійського спорту України / за ред. В.М.Платонова ; кол. авт. : Азарченко П. М. [та ін.]. – К. : [Олімп. літ.], 2005. – 464 с. : іл. – Из содерж. : Астахова Поліна Григорівна. - С. 461-463.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 1. А / редкол.: Дзюба І. М. (співголова) [та ін.] ; [НАН України, Наук. т-во ім.Т. Шевченка, Кооординаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН України]. – К. : [Поліграфкнига], 2001. – 824 с. : іл. – Із змісту : Гавриляк В. І. Астахова Поліна Григорівна. - С. 761.

Опережающие время / сост. С. Г. Попов. – Москва : Физкультура и спорт, 1969. – 160 с.

Шпак А. “...Чистейшей прелести чистейший образец” // Команда. - 2006. - 28 окт.

***

Астахова Поліна Григорівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу : http://sites.znu.edu.news_details.php?news_id=5257&lang=ukr

(Макєєва І. В.)

Кадученко Йосип Андрійович народився 31 жовтня 1906 року в с. Стара Ушиця (нині - смт. Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) в селянській родині.

Після закінчення семирічки (у 1922 році) працював у сільському господарстві. В жовтні 1928 року Йосип Кадученко був призваний до лав робітничо-селянської Червоної Армії. Служив червоноармійцем 1-ої окремої конвойної роти ОДПУ СРСР в Ленінграді.

В 1929 році за особистим бажанням вступив до Орловської бронетанкової школи (першої в країні), яка була заснована як піхотна, а у 1930 році, коли школа знаходилася на табірних зборах, «Червонопрапорна Іваново-Вознесенська піхотна школа перейменовується в Орловську бронетанкову школу імені М.В. Фрунзе». В школі видавався журнал «Фрунзенець на посту», в якому відзначалося, що командири-танкісти мають політичну витриманість, мужність, стійкість, тверде знання воєнної справи. Серед випускників училища 115 Героїв Радянського Союзу, два випускника стали двічі Героями, з стін училища вийшло більше 30 генералів, в тому числі Маршал Радянського Союзу С.К. Куркоткін. Йосип Андрійович закінчив  Орловську бронетанкову школу у 1932 році і його призначають інструктором автобронетанкової справи бригадної школи Окремої механізованої бригади імені Калиновського (Московський воєнний округ), а в березні 1933 року — командиром танкового взводу механізованої Об'єднаної Тамбовської кавалерійської школи.

На третій день після початку радянсько-німецької війни начальник училища С. П. Вармашкін одержав наказ сформувати окремий танковий батальйон, повністю забезпечивши його бойовими машинами та озброєнням. На ім’я начальника училища відразу ж надійшла велика кількість рапортів з проханням зарахувати в цей батальйон, в тому числі був рапорт і від капітана Й. Кадученка. Командиром батальйону призначено капітана Роздобудько, заступником політчастини – політрука Сидоріна, із стройової – капітана Й. Кадученка, з технічної частини – капітана Чупріна.

Вже 26 червня батальйон був направлений на фронт. На початку липня танкова група Гудеріана прорвала оборону в районі Орши та Шклова (межа 20-ї та 13-й армій) та попрямувала на Смоленськ та Єльню. Тут в жорстоких боях під Смоленськом, за 18 днів боїв німецька армія втратила 100 тис. солдат та 40% своїх танків.  Жорстокі бої розгорнулися на рубежі Гусино, Червоне. Тут до 15 липня з великими силами 46-го моторизованого корпусу противника боролася 57-а танкова дивізія і 115-й танковий полк, до якого тимчасово входив танковий батальйон Орловського танкового училища. В цьому полку було п’ять танкових батальйонів: батальйон Т-34, три батальйони Т-26, батальйон Т-26 вогнеметних танків. Батальйон Орловського танкового училища мав два взводи танків КВ-6 машин; дві роти Т-34 – двадцять машин і одну роту екіпажів без механіків-водіїв; танки Т-34, десять машин, разом з механіками-водіями були додані на станції Орша. Крім того, батальйон мав п’ять машин БТ-5 з раціями і 10 автотранспортних машин. Екіпажі були укомплектовані курсантами 1-го курсу. Батальйон діяв, як усі танкові підрозділи й частини – сміливо й рішуче, але його перевага була в матеріальній частині. Особовий склад батальйону був підготовлений бити ворога меншими силами. Командир батальйону Роздобудько і його заступник з стройової частини капітан Й. Кадученко зуміли в стислі строки створити міцну воїнську частину, мобілізувати партійну організацію й офіцерів підрозділів. В основному батальйон діяв уздовж магістралі Москва-Мінськ, і тут танки КВ та Т-34 стали для фашистів загрозливою силою. Так, німецький генерал Гюнтер Блюментріт писав: «…Танки Т-34... були найміцнішими з усіх існуючих танків. З ними могли боротися лише танки й артилерія. 37-мм й 50-мм протитанкові гармати…були безпомічні проти танків Т-34. Отже, піхотні дивізії були поставлені перед серйозною проблемою…піхотинці виявилися зовсім беззахисними….В районі Вереї Т-34…пройшли через бойові порядки 7-ої піхотної дивізії, досягли артилерійських позицій і буквально розчавили там гармати. У піхотинців розпочалося так зване «танкобоягузство».

Батальйон капітанів Роздобудька і Кадученка широко використовув тактику рухливої оборони: в першій половині дня, діючи на фронті шириною до 20 кілометрів і зайнявши зручне місце, використовуючи усі наявні вогневі засоби, стримував рух танків противника. Ввечері, в темряві,   відходили на 10-12 кілометрів до нового зручного  місця оборони. Така тактика допомагала уникнути значних втрат за панування ворожої авіації у повітрі. 

4 липня 1941 року 115 –й танковий полк вступив до Толочина. Вранці 5 липня до 115-го полку прибув танковий батальйон Т-34 капітана Роздобудько і його заступника капітана Й. Кадученка. О дев’ятій годині ранку танкісти виявили, що дві танкові роти німців заходять з тилу піхотним частинам. Зав’язався бій танкових підрозділів. Однією з рот в цьому бою командував заступник комбата капітан Йосип Кадученко. Він чотири рази вводив до атаки дві танкові роти, дев’ять разів сам вступав в бій з ворожими танками і виходив з них переможцем. 

Його танкісти майже повністю знищили другу танкову роту німців. Бій за Толочин тривав цілий день, і о 21-00  115-й танковий полк залишив місто. Але вже вранці наступного дня знову, після короткого бою, увірвалися до Толочина. Коли ж мотоколони ворога підійшли до мосту у Переволоки, танковий батальйон капітанів Роздобудько і Кадученка відкрив вогонь з усіх видів зброї по голові й хвосту ворожої колони. Обстріл тривав півгодини, і в цьому бою обидва командири проявили сміливість, рішучість, витриманість, обрали правильні воєнні дії.

В цьому бою було узято у полон 800 солдатів та офіцерів, захоплено 350 автомашин і прапор 47-го берлінського танкового корпусу. 

В ці дні капітан Роздобудько загинув, і командування батальйоном прибрав на себе капітан Йосип Кадученко. Танкісти присягнули помститися за загибель командира та своїх товаришів, і кожного дня мстилися і під Толочиним, і під Переволоками, і під Кордимовим, не втрачали духу в боях, навіть знаходячись в оточенні. Більшість з них були нагороджені орденами і медалями, а командир танкового батальйону капітан Й. Кадученко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В його нагородному листі відзначалося: «Чотири рази на самому відповідальному місці бою керував двома ротами танків. Своїми сміливими діями наносив згубну поразку наступаючим танкам противника. Знищив 9 окремих танків противника, танкову колону з мотопіхотою». Капітан Йосип Андрійович Кадученко став першим Героєм Радянського Союзу серед танкістів . 5 серпня 1941 року цю високу нагороду - орден Леніна і медаль “Золота Зірка” - вручив йому в Кремлі М.І. Калінін. 

Про сміливі й рішучі бойові дії батальйону під командуванням Йосипа Кадученка у серпні-вересні 1941 року написані кореспонденції в газетах «Правда», «Комсомольська правда», «Червона зірка», а у 1966 році – у «Воєнно-історичному журналі».

Згодом він продовжує воювати на Західному фронті, з серпня 1941 року - командиром батальйону 128-го танкового полку, з вересня 1941 року - заступником командира цього ж полку. Приймав участь в Смоленській оборонній битві.

 В жовтні 1941 року під час В’яземської катастрофи військ Західного фронту в бою отримав контузію і потрапив в полон. Прийшов через муки полону, тричі намагався тікати, але невдало. В березні 1945 року був звільнений з полону частинами Червоної Армії, що вели наступальні бої. І в складі 4-ої гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту  брав участь в Берлінській і Празькій наступальних операціях.

Після закінчення війни пройшов спецперевірку як такий, що перебував в полоні. В грудні 1945 року Кадученка звільнили в запас. Мешкав в Запоріжжі, де протягом 1945-1966 років працював в Запорізькій обласній Раді Осоавіахіму і ДТСААФ, пізніше — на коксохімічному заводі на адміністративно-господарських посадах.

Батьківщина високо оцінила відвагу і героїзм Йосипа Андрійовича Кадученка. Крім ордена Леніна, він також був нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеню (06.04.1985) і багатьма медалями. Життєвий шлях майора Кадученка скінчився 13 березня 1988 року. Його поховано в Запоріжжі, на Першотравневому кладовищі. На будинку, де мешкав герой, встановлено меморіальну дошку.

Література

Герои Советского Союза : краткий биографический словарь : [в 2-х т.]. Т. 1. / под ред. И. Н. Шкадова. - М. : Воениздат, 1987. - С. 600.

Навечно в сердце народном / [ред. - сост. В. М. Бородулина, Е. К. Габец и др.]. - 3-е изд., доп. и испр. - Минск, 1984. - С. 202.

Енциклопедія сучасної України. Т.11 : Зор - Как / гол. редкол. Дзюба І. М. [та ін.] / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. досліджень НАН України. - К. : [Поліграфкнига], 2011. - С. 669.

Кадученко Йосип Андрійович // Герои страны [электронный ресурс].- Режим доступу: www/ warheroes. ru/ hero/ hero/ hero aps? Hero id = 1935.

(Бичева І. М.)

Минуло 90 років відтоді, як у Запоріжжі була відкрита перша в історії міста музична школа. Найстаріший музичний заклад, який почав свою музичну діяльність у жовтні 1926 року, як музична професійна школа. Першими її директорами були М. В. Олійников (1926-1932) та А. А. Клур (1932-1941).

Одне фортепіано, дві кімнати, дев'ять викладачів і 37 учнів — з цього починалась школа. А  вже через три місяці в клубі ім. Леніна відбувся перший камерний концерт “з великим художнім і матеріальним успіхом”, як писали газети того часу.

1941 рік. Наш город став на захист своєї країни. Музична школа тимчасова припинила свою роботу. Багато учнів і педагогів пішли на фронт. Серед них: Ї.А. Пінзур, Г.Л. Овчаренко, В.П. Артамонов , Б.А. Спадяк , В.Г. Негруль, Ї.Д. Ільїн.

14 жовтня 1943 року було звільнено м. Запоріжжя, яке поверталося до мирного життя. Музична школа починає свою роботу.

Першими післявоєнними директорами були Л. Д. Дерев'янко (1943-1947) і Є. І. Шнейдер (1947-1950). Повертаються з фронту педагоги та учні.

Ведеться прийом нових учнів, а ті що вчилися до війни продовжують своє навчання. Колектив педагогів поновлюється новими кадрами. З'являються нові класи гри на різних музичних інструментах. Сьогодні в школі можна вже навчатися на кожному із існуючих інструментів.

На базі ДМШ № 1 відкрилися  музична школа № 2 (1950), № 3 (1962), № 6 (1970) та Оріхівська музична школа (1961). Також сьогодні вже відкриваються філії музичної школи . Відкрита філія в ліцеї № 34, музично-театральне відділення на базі ЗОШ № 3, укладені договори про співпрацю із ЗОШ № 5 та № 15.

Колектив першої музичної школи дуже пишається своєю історією.

З любов'ю і вдячністю згадуємо ми тих, хто проклав нелегкий шлях музичного виховання в нашому місті. Це педагоги класу фортепіано Є. Соборницький, Є. Глюкман, по класу скрипки А. Клур. Велика заслуга належить ветеранам війни та праці А. Трощановській, Р. Дубровій, А. Крячко, кандидату мистецтвознавства, доценту Мелітопольського педагогічного інституту Ю. Баю , члену Спілки композиторів СРСР, головою Запорізького об'єднання самодіяльних композиторів О. Носику.

Серед викладачів школи майже половина — її випускники, які всім серцем увібрали традиції і “тримають марку” якісності підготовки вихованців — лауреатів різноманітних музичних престижних конкурсів і фестивалів.

За весь час свого довгого життя на терені міста музична школа №1 випустила більше 14 тисяч учнів. Серед них багато видатних людей.

Народна артистка України, лауреат міжнародних конкурсів вокалістів, солістка Національної опери України Надія Куделя; Р. Гурвич — педагог Київської консерваторії; заслужений артист України, соліст Донецького академічного державного театру опери і балету Ігор Диков; заслужена артистка України Ольга Мельник і Світлана Ващенко; народна артистка Росії, солістка Державного академічного Російського народного оркестру М. Воронець; І. Коган — солістка Московської філармонії; викладач Запорізького училища, голова запорізького відділення самодіяльних  композиторів — О. І. Носик; заслужена артистка України, лауреат Шевченківської премії Ольга Сумська — це тільки декілька імен колишніх учнів, які прославили ДМШ № 1.

Сьогодні у Запорізькій ДМШ № 1 у 91 педагога навчаються 460 учнів.

В школі десять відділень. Працює п'ятдесят один учнівський і дев'ять викладацьких творчих колективів. Педагогічний колектив школи віддав і віддає усі сили,уміння і досвід вихованню підростаючого покоління.

Література

Гривцова, О. Нотний рядок довжиною у 80 літ : (Запоріз. дитяч. муз. школі № 1 — 80) / О. Гривцова // Запоріз. правда. - 2006. - 14 груд. (№ 188-189). - С. 9.

Малыш З. Старейшая музыкальная : [дет. муз. школе № 1 — 70 лет] // Наш город (Суббота). - 1997. - 10 янв. - С. 1.

Чуєнко І. Вона буде першою... : Запоріз. муз. школі № 1 — 60 років // Запоріз. правда. - 1986. - 21 груд.

Сорока В. “Прекрасна мова у піснях народу” : в дет. муз. школе № 1 завершается неделя укр. музыки // Комсомолець Запоріжжя. - 1986. - 27 груд.

(Демчук І. І. )

З метою підтримки культур національних меншин, які мешкають на території району, популяризації історико-культурного надбання району у листопаді 2006 року була організована та зареєстрована Розівська районна організація греків «Дортоба».

Очолила її Лапіна Валентина Петрівна. Вона активно взялася за роботу. За роки існування організації спільно з Федерацією грецьких товариств України було проведено багато роботи:вивчення новогрецької мови,історії, участь дітей у конкурсах знавців історії. Періодично запрошувались лікарі,спеціалісти з грецького медичного центру,де члени організації могли отримати консультацію та медичну допомогу. Вчитель історії Фомич Надія Михайлівна проводила заняття для учнів з історії. Протягом цього часу проводилися різні заходи для учнів:конкурси малюнків на тему «Герої Еллади», конкурси творчих робіт,де учні шкіл досліджували історичне та літературне надбання Греції. Особливо активізувалась робота організації та стала результативнішою після відкриття офісу товариства. На відкриття були запрошені почесні гості - голова Федерації грецьких товариств України Проценко-Пічаджи Олександра Іванівна,секретар Федерації грецьких товариств Косе Микола Сергійович. У Розівській ЗОШ № 2, де було відкрито офіс, підготовлено урочисте відкриття та святковий концерт. Протягом 2011-2012 року були запрошені спеціалісти з хореографії та співу,організований гурток, на якому бажаючі могли вивчити народні танці Греції. З 2013 року організацію очолила Тарасенко Віра Михайлівна. Через суспільно-економічні умови,які склалися в Греції та у Федерації Грецьких товариств заняття хореографічного гуртка було призупинено. Але організація продовжує працювати. В січні 2015 року в районі було відновлено роботу районного музею,де є куточок грецької історії та культури. На свято визволення селища від німецько-фашистських загарбників була організована показова гра національної боротьби «куреш».Члени товариства(а їх налічується 115 чол.) постійно  беруть участь у еконкурсах, організованих Федерацією.

Література

Ми - українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. – [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. – 116 с. : фото. – Розівська районна громадська організація греків “Дортоба”. - С. 84-85.