(Савкіна О. А.)

Народився Леонід Михайлович Орленко 2 травня 1925 року в селі Тарасівці Пологівського району Запорізької області в сім’ї службовця. У 1932 році батьки переїжджають до Запоріжжя, де хлопчик іде до школи та паралельно відвідує гурток образотворчого мистецтва при міському палаці піонерів (викладач – І. Ф. Федянін).

В 1940 році Л. Орленко вступає до Київської художньої середньої школи, де його вчителями були професор О. І. Фомін та Т. М. Старосевська. Та навчання хлопця перервала Велика Вітчизняна війна . Але навіть у важкі воєнні роки юнак не залишає своєї мрії стати художником. Перебуваючи на військовій службі, він відвідує студію образотворчого мистецтва при Київському Будинку офіцерів (1948-1950 рр.).

В 1950-1958 рр. Леонід Орленко навчається у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі імені В. Г. Мухіної. Спочатку на факультеті художньої обробки металу, але приваблює монументальне мистецтво. Тому в 1952 році переходить на факультет монументально-прикладного живопису (професори Г. Є. Рубльов, О. К. Соколов, А. О. Казанцев, С. О. Петров).

Ще навчаючись увузі, брав участь у створенні мозаїчного панно для станції „Балтійська” Ленінградського метрополітену. В ці ж 50- ті роки його перші творчі досягнення отримали широке визнання. В 1957 році брав участь у міжнародній художній виставці VI Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві, представивши на ній мозаїку «Єгиптянка».

Після закінчення навчання з 1958 року Л. М. Орленко повернувся до Запоріжжя, його монументальні твори: (фреска, у вестибюлі Палацу піонерів – у співавторстві з Г. О. Соколенком вітражі в інтер’єрі будинку одружень – у співавторстві з заслуженим художником України О. В. Вороною, оздоблення інтер’єру ресторану «Інтурист», палацу культури «Орбіта» – у співавторстві з А. С. Скрипкою) - стали справжньою окрасою будівель міста. Творчо працював у різних монументальних техніках: вітражу, мозаїки, фрески, рельєфу. Всі вони відзначаються майстерністю, відповідають високим естетичним вимогам і органічно поєднані з архітектурою. Слід відзначити також завершеність композиції робіт та вдалий вибір матеріалу.

З 1964 року Л. М. Орленко член Спілки художників УРСР. Його твори неодноразово відзначалися в республіканській пресі, дістали високу оцінку художньої критики.Працюючи як монументаліст, художник приймав активну участь у республіканських і всесоюзних виставках.

Указом Президії Верховної Ради УРСР у 1975 р. Л. М. Орленку за багаторічну плідну працю присвоєно звання заслуженого художника УРСР.

До останньої миті свого життя (а помер Леонід Михайлович у 1994 році) художник знаходився у постійному творчому пошуку і створив багато творів про красу і велич людини праці.

Твори його зберігаються в Запорізькому обласному художньому музеї.

Література про життя та діяльність

Указ Президії Верховної Ради УРСР про присвоєння звання заслуженого художника УРСР Орленку Л. М., Шевченку Ф. Ф., м. Запоріжжя // Культура і життя. - 1975. - 2 черв.

***

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. - Запоріжжя, 2007. - 226 с. - Із змісту : Орленко Л. М. - С. 206.

Орленко Л. М. Персональна художня виставка : каталог. - Запоріжжя, 1977. - [10 с.].

Лизинский А. В дар энергетикам // Индустр. Запорожье. - 1983. - 10 июня.

***

Орленко Леонід Михайлович [Електронний ресурс] : Режим доступу : artgallery.zp.ua/v/load/orlenko/

 (Руденкова І. Б.)

Григорій Костянтинович Пометун народився 5 травня 1930 року в селі Іллінка Криничанського району Дніпропетровської області в селянській родині. Після закінчення школи (1946 р.) навчався у ремісничому училищі № 1 міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області за професією підручний сталевара. Отримавши освіту, з 1948 р. по 1958 рік працював на заводі «Запоріжсталь» спочатку заправником (готував печі до плавки, подаючи в їх жерло лопатою необхідні порошки), згодом підручним сталевара і нарешті сталеваром. Відлуння війни Пометун відчув на собі коли під час плавки в печі розірвався снаряд і поранив юнака. Вилікувавшись, знову повернувся до улюбленої справи. Свою першу плавку, до речі, він провів у 19 років.

У 1953 році Григорій Костянтинович перемогає у Всесоюзному соціалістичному змаганні і йому присвоюється звання «Кращий сталевар країни». Його обирають членом ЦК ЛКСМ України, депутатом Орджонікідзевської районної ради м. Запоріжжя.

За визначні трудові успіхи і досягнення в галузі розвитку чорної металургії Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 липня 1958 р. Пометуну Г. К. присвоюється високе звання Героя Соціалістичної Праці з врученням Ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот». Він став першим Героєм Соціалістичної Праці серед мартенівців «Запоріжсталі».

З 1958 р. по 1983 р. Г. К. Пометун працював плавильним майстром, старшим майстром печей. Потім була робота майстра-наставника виробничого навчання в СПТУ № 35, де він вів навчальну групу за фахом підручного сталевара.

Коли у 1958 р. у Запоріжжі знімався художній фільм «Весна на Зарічній вулиці», то саме Григорій Костянтинович вчив актора Миколу Рибнікова сталеварській справі. Він став і прототипом головного героя С. Савченка - узагальненого образу людини з дивовижною долею.

Зараз Пометун В. К. на заслуженому відпочинку. Мешкає в м. Запоріжжі.

Література

Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Завод. р-ну м. Запоріжжя / [керів. проекту О. Бірюк]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – 48 с. : фото. – Із змісту : Ними пишаються заводчани : Герої Соціалістичної Праці : [в т. ч. про Г. К. Пометуна]. – С. 47.

Голдобін А. Запорізька Алея слави – народна святиня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – 776 с. : фото. – Із змісту : Пометун Григорій Костянтинович. – С. 635.

Їх водила молодість : худож.-докум. оповіді / [упоряд. А. В. Півненко ; передм. О. Воробйова]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1988. – 229 с. : іл. – Із змісту : Ребро П. Сталь і ніжність / Петро Ребро. – С. 144-164.

Ребро П. Ніжна сталь : докум. повість / П. П. Ребро. – К. : Веселка, 1982. – 172 с. : іл. – Із змісту : Пометунова зоря. – С. 118-130.

Бездольний Б. Вогонь горить у серці : нарис / Б. І. Бездольний. – К. : Дніпро, 1964. – 95 с. : іл.

Веретельник И. Опыт работы сталевара Пометуна Г. К. / И. В. Веретельник ; МЗ «Запорожсталь». – Запорожье : Облиздат, 1956. – 10 с.

***

Пометун Григорий Константинович // Вестник профсоюза. – 2013. – 17 июля (№ 6-7). – С. 11.

Пойда А. Пометун: «Колю Рыбникова к «Весне на Заречной улице» я подготавливал у мартена и за рюмкой коньяка» : [беседа с. прототипом гл. героя кинофильма] / А. Г. Пойда // Истеблишмент. – 2010. – 13 окт. (№ 40). – С. 11.

Григорию Пометуну – 75! // Днепров. металлург. – 2005. – 13 мая. – С. 2.

 (Фоміна О. О.)

Дядченко Лідія Василівна народилася 5 травня 1940 року в с. Локня Сумської області. Навчалась у школах № 3 та № 4 м. Мелітополя. В 1972 році закінчила Запорізький державний педагогічний інститут за спеціальністю «Російська мова та література». Трудову діяльність розпочала вожатою на Мелітопольському моторному заводі. 26 листопада 1961 року міський комітет комсомолу направив її працювати в Палац піонерів, де Лідія Василівна трудилася до 1998 року (організатор піонерсько-масової роботи, завідуюча піонерським відділом, заступник директора з навчально-виховної роботи).

У 1999 році вона очолила профільний позашкільний навчальний заклад – Малу академію наук учнівської молоді Мелітопольської міської ради. Працювала на цій посаді до 2012 року.

Лідія Василівна неодноразово нагороджувалася Почесними грамотами Міністерства освіти УРСР, ЦК ВЛКСМ та ЦК ЛКСМУ, Запорізького обласного управління освіти, Мелітопольського міського відділу освіти, Запорізької обласної держадміністрації, нагрудним знаком А. Макаренка, нагрудним знаком «Відмінник освіти України».

28 серпня 2009 року їй присвоєно звання " Почесний громадянин м. Мелітополь".

Література про життя та діяльність

Слава, хвала и почет! // Наш город Мелитополь. - 2009. - 3 сент. - С. 4.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і корот. бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 22-24.

 (Савкіна О. А.)

Олександр Семенович Жолудь народився 6 травня 1955 року в Запоріжжі. З раннього віку полюбляв малювати, ліпити з пластиліну, глини. Тому, коли хлопець поступив у Дніпропетровське художнє училище, а потім закінчив Львівський державний інститут декоративно-ужиткового мистецтва (за спеціальністю кераміка), ніхто не здивувався. Педагогами Олександра були відомі майстри Д. Крвавич, Е. Мисько, І. Франк, М. Малавський. Відомий львівський пластик Д. Крвавич став керівником першої монументальної роботи О. Жолудя – декоративного рельєфу «Музи» для фасаду Будинку культури міста Чорткова (Тернопільська область).

1983 року молодий скульптор повернувся до рідного міста і почав працювати в Запорізькому художньо-виробничому комбінаті (монументальний цех). Виконані тут твори «розбіглись» по інтер’єрах та екстер’єрах будівель міста, та й не тільки. В 1996 - 2005 рр. О. Жолудь викладає скульптуру, а з 2012 року очолює Запорізьку дитячу художню школу.

Олександр Жолудь однаково успішно працює в камені, фаянсі, шамоті, однак основне захоплення митця – робота в металі, медальєрство, котре дає змогу художнику втілити в бронзі своє бачення національної історії, її героїв, діячів культури і мистецтва. В доробку художника: медалі із зображенням видатного українського вченого XV століття Юрія Дрогобича, академіка Дмитра Яворницького, зачинателя нової української літератури на західних землях – Маркіяна Шашкевича та ін.

Його творча мова послуговується знаками та символами народного мистецтва від часів трипільської культури, водночас апелюючи до класичного спадку європейського та українського мистецтва і, зокрема, українського бароко.

Еволюція творчого методу О. Жолудя свідомо орієнтована до пошуку засад національного мистецтва. Його образи здаються витворами народної фантазії, так природно в них втілено міфоепічну традицію степового краю, де національні культурні архетипи козака, дівчини, русалки, коня, птаха мають скерований розвиток у часі.

І якщо поетика ранньої творчості (1980-і роки), перш за все, пов’язана з ліричним відтворенням народного світовідчуття, то елементи трагізму та гротеску в зрілому періоді (від середини 1990-х років), надають його мистецький філософії невимовної багатошаровості.

В керамічній масі художник здійснив ряд скульптурних груп, що зацікавлюють своїм непересічним трактуванням художніх та використаною символікою. У роботі «Материнство» (2002) О. Жолудь використовує декоративний підхід у роботі з матеріалом. Скульптурна група складається з жіночою постаті – матері та її двох синів, один з них обіймає матір за стан, інший ніби злітає вгору, опираючись на материну руку – крило. Природний колір матеріалу автор вдало поєднав із поліхромним розписом: використав елементи українського візерунку, котрі виконав блакитним і жовтим кольорами.

Основні твори останніх років митця: «Музи» (1998); «Козак Мамай» (2008); «Берегиня» (2007); «Любім Україну» (2010).

1993 року О. Жолудя прийняли до лав НСХУ. З 1985 року скульптор бере участь у Всеукраїнських та обласних виставках, Всеукраїнських та міжнародних мистецьких пленерах «Хортиця крізь віки», «Гончарі на Хортиці», «Мамай-Fest», мистецькому пленері у м. Седнів, збагачуючи свій мистецький доробок і тим самим – сучасне мистецтво Запорізького краю.

Література про життя та діяльність

Олександр Жолудь. – [Запоріжжя : Ліга СМХ, 2007]. – 40 с. : іл.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 9 : Е-Ж / голов. редкол. : Дзюба І. М. (співголова) [та ін.]. – К. : [Поліграфкнига], 2009. – 712 с. : іл.- Із змісту : Латанський С. Жолудь Олександр Семенович / С. В. Латанський. - С. 640.

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. - Запоріжжя, 2007. - 258 с. - Із змісту : Жолудь Олександр Семенович. - С. 58-59.

Всеукраїнський мистецький пленер. "Хортиця крізи віки" Другий 2004 : каталог / ред. І. Гресик. - Запоріжжя : ART-Прес, 2004. - 34 с. : іл. - Із змісту : Жолудь Олександр Семенович. - С. 16-17.

***

Хрущак М. Працюючи в натхненні / М. Хрущак // Образотворче мистецтво. - 2005. - № 1. - С. 66-67.

***

Жолудь Олександр Семенович [Електронний ресурс] : Режим доступу : www.artgallery.zp.ua/v/artists/zholud/Жолудь,_Олександр_Семенович.

 (Чубенко Л. М.)

Йоганн Антон Ґільденштедт (Гюльденштедт) народився в Ризі 7 травня (26 квітня за старим стилем) 1745 року в родині секретаря Головної консисторії. Вищу освіту він отримав у Берліні, а згодом був запрошений до Санкт-Петербурзької академії наук для участі в академічних експедиціях. Очоливши одну з Астраханських експедицій, впродовж 1768–1775 рр. Й. А. Ґільденштедт обстежував землі Нижнього Поволжя, Кавказу, Донщини та України. Він став наймолодшим керівником експедицій того часу, та порівняно з колегами мав занизький ступінь наукової підготовки: лише 1771 року Санкт-Петербурзька Академія наук заочно обрала його своїм членом та ординарним професором натуральної історії.

Експедиція вивчала витоки Двіни, Дніпра, Волги і Дону, згодом нижню Волгу, Кавказ та узбережжя Азовського моря. У 1773 р., відвідавши Криворіжжя, вчений досліджував долини річок Саксагань та Інгулець і описав геологічні особливості цього регіону. Вважається, що історіографія наукового дослідження Криворізького басейну залізних руд починається саме з праць Й. А. Ґільденштедта.

Подорожуючи Північним Приазов`ям, чотири дні він провів у Петрівській фортеці (нині - територія с. Новопетрівка Бердянського району), склав опис населеного пункту і Бердянської коси, її природно-кліматичні характеристики. Висловлював ідею про заснування порту біля Бердянської коси.

Повернувшись до Петербургу (1775), Йоганн Антон Ґільденштедт був нагороджений золотою медаллю та отримав пенсію. Ще під час подорожі, 3 березня 1770 року, він був обраний членом Вільного Економічного товариства, а згодом (1780) - президентом. З 11 жовтня 1774 року він - член Берлінського товариства дослідників природи, а з 5 червня 1779 року - Ерфуртської Академії.

Вчений приводить до ладу та починає друкувати записи, зроблені під час експедиції. Окрім своїх наукових досліджень, він багато часу приділяє медичній практиці, що врешті коштувало йому життя: не встигнувши видати друком описи своїх подорожей, 3 квітня 1781 року Йоганн-Антон Ґільденштедт помирає від лихоманки вСанкт-Петербурзі. Результати наукової експедиції були надруковані вже після його смерті.

Праці

Записки императорскаго Одесскаго Общества исторіи и древностей. Т. 11. с ІХ литографированными листами. – Одесса : Франко-Русская тип. Л. Даникана, 1879. – с. 1-4, 1-510, табл. 1- ІХ. – Из содерж. : Дневникъ путешествія въ Южную Россію, академика С.-Петербургской Академіи НаукъГюльденштедта въ 1773-1774 годахъ / пер. с нем. Г. Шугурова. - С. 180-228.

Липшиц С. Литературные источники по флоре СССР / С. Ю. Липшиц ; АН СССР, Ботан. ин-т им. В. Л. Комарова. - Л. : Наука, Ленинград. отд-ние, 1975. - 232 с. - Из содерж. : [Гюльденштедт И. А.] Reisen durk Russland und im Kaukasischen Gebirge (St.-Petersb., 1787-1791). - С. 125.

Література про життя та діяльність

Энциклопедия Бердянска : в 2 т. Т. 1. А-Л / [авт. идеи, рук. творч. группы В. И. Михайличенко]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 880 с. : фото, портр. – Из содерж. : Лыман И. Гильденштедт Антон Иоганн / И. И. Лыман. - С. 343.

Энциклопедический словарь. Т. 18 : Гравилат - Давенант / Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. – [М.] : Терра, 1991. – 976 с. : ил. – Из содерж. : Д. Б. [Бобылевъ Д. К.] Гюльденштедтъ (Іоаннъ-Антон). - С. 966.

Вернадский В. Труды по истории науки в России / В. И. Вернадский. - М. : Наука, 1988. - 468 с. - Из содерж. : [Гильденштедт И. А. ]. - С. 215, 229, 230, 238, 274, 435.

Боднарский М. Очерк истории русского землеведения / М. С. Боднарский ; под ред. С. И. Вавилова. - М. : Изд-во АН СССР, 1947. - 292 с. - Из содерж. : [об экспедиции И. А. Гюльденштедта]. - С. 168-169.

Гнучева В. Географический департамент Академии наук ХУIII века / В. Ф. Гнучева ; под ред. А. И. Андреева ; АН СССР. - М.-Л. : Изд-во АН СССР, 1946. - 445 с. - Из содерж. : Гильденштедт И. - А. - С. 89-91, 217, 230 ; прил. I. - № 278 ; прил. II. - № 453.

***

Черноморец В. Краткая история ботанических исследований на территории нынешней Запорожской области в дореволюционное время : [в т. ч. об И. А. Гильденштедте] / Черноморец В. С. // Музейний вісник. - 2007. - № 7. - С. 174-180.

Шевчук С. Перші дослідники [нашого краю: А. Гільденштедт, В. Зуєв, П. Паллас] / С. Шевчук // Запоріз. правда. - 1998. - 18 берез.

***

Лиман І. Гільденштедт Антон Іоганн [Електронний ресурс] / І. І. Лиман // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5624&lang=ukr

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і корот. бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 26-27.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і корот. бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 26-27.

 (Савкіна О. А.)

Георгій Дмитрович Нестеренко народився 7 травня 1925 року в м. Запоріжжі, в сім'ї робітника. Після закінчення семирічки в 1940 році поступив до Київської художньої школи, але, як і у багатьох його однолітків, навчання було перервано Великою Вітчизняною війною.

У воєнну пору юнак працював на заводі в Омську слюсарем-лекальником, а також художником багатотиражної газети. Після війни навчався у Дніпропетровському художньому училищі (керівник М. М. Панін), навчався за спеціальністю художник-графік, бо завжди полюбляв чіткі графічні малюнки. Перші його роботи були виповнені в основному пером і олівцем.

Деякий час працював в редакціях запорізьких обласних газет, згодом в обласній організації Спілки художників УРСР.

Георгій Дмитрович постійно працював в жанрі станкової графіки.

У 1957 році митець - у творчому відрядженні на цілинних землях Казахстана, де розгорнулася битва за освоєння неозорих полів. Митець відтворив перші, найбільш важкі кроки героїчного подвигу цілинників в графічній серії "Великий почин".

Згодом художник, не забуваючи про жанр станкової графіки, пробує свої сили в техніці ліногравюри. Серед останніх привертають увагу твори, присвячені темам громадянської та Великої Вітчизняної воєн, зокрема "Я хату покинув, пішов воювати", "Не забудемо", "В тил ворога" та інші.

Неодноразово звертався художник і до шевченківської тематики. Однією з кращих цього циклу є ліногравюра "В гайдамаки" та майстерно створений портрет Т. Г. Шевченка.

Г. Д. Нестеренко - автор численних політичних плакатів, рекламних видань.

Георгій Дмитрович приймав активну участь в обласних та республіканських виставках. З 1967 року митець член Спілки художників СРСР.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. - Запоріжжя, 2007. - 225 с. - Із змісту : Нестеренко Г. Д. - С. 203.

Нестеренко Г. Персональна художня виставка : каталог. - Запоріжжя, 1977. - 5 с.

Художники Радянської України : довідник. - К. : Мистецтво, 1972. - 355 с. - Із змісту : Нестеренко Г. Д. - С. 322-323.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : (календар і короткі довідки з бібліографічними списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко (ред.), Шершньова І. (уклад.)]. – Запоріжжя, 2009. – С. 26.

 (Буша Д. О.)

Павло Данилович Омеляненко народився 12 травня 1925 року в с. Гавронці Диканьського району на Полтавщині в селянській родині. Закінчивши семирічку і вступив до Полтавського механіко-технологічного технікуму м`ясної промисловості (1940 р.). Тяжкі випробування випали на долю юнака у роки Великої Вітчизняної війни: довелося працювати на примусових роботах у фашистській Німеччині, потім була втеча, тюрма, концтабір. Після війни Павло Данилович закінчив вечірнє відділення Горлівського машинобудівного технікуму та працював на цьому ж підприємстві спочатку токарем, потім майстром, технологом, секретарем заводської багатотиражної газети.

У 1961 році П. Омеляненко закінчив заочне відділення Літературного інституту ім. О.М. Горького. Саме з цього часу почали друкуватися його оповідання: «Донецкий арсенал», «Хозяин моря», «Первопуток», «Полстолетия на вахте», «Азовстальский почерк» та інші. Письменник звертався до різних літературних жанрів (повісті, новели, публіцистичні та документальні статті, романи-дилогії, нариси). В своїх творах Павло Данилович яскраво відображав навколишню дійсність тих років, побут та, найважливіше, характер трудової людини, її внутрішній світ, переживання. Герої його романів - звичайні трудівники, мужньо відстоюють свою людську гідність, право на життя та любов.

З 1968 року і до останку життя Павла Даниловича пов’язане із заводом «Запоріжсталь».Тут він працює літспівробітником, потім заступником редактора багатотиражної газети «Дніпровський металург», прославляючи у своїх творах працьовитих запоріжсталівців, таких як Є. Проскурін, М. Ужва, В. Малиновський. Найвідоміші його твори цього періоду: «Тюльпаны каменных глубин»(1974), «Ярче тысячи плавок» (1974), «Чистое кипение» (1975), «Солнечный рейс» (1978), «Путь к плавке»(1981).

Апогеєм багаторічної праці стало широке епістолярне полотно про династію запорізьких металургів роман-дилогія «Дикая скала» (1984). Друга частина була опублікована після передчасної смерті письменника.

Останні роки життя присвятив створенню запоріжсталівського заводського музею Трудової Слави.

Життя Павла Даниловича Омеляненка обірвалося 24 червня 1984 року.

Основні видання творів

Дикая скала : роман в 2-х кн. Кн. 2 / П. Д. Омельяненко. - Днепропетровск : Промінь, 1985. - 134 с.

Дикая скала : роман. Кн. 1 / П. Д. Омельяненко ; Павел Омельяненко. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 207 с.

Путь к плавке : очерки / П. Д. Омельяненко. - М. : Металлургия, 1981. - 80 с.

Солнечный рейс : повесть и рассказы / П. Д. Омельяненко ; [худож. В. П. Куприй, Н. Ф. Милев]. - Днепропетровск : Промінь, 1978. - 165 с.

Чистое кипение : [очерк о комс.-мол. бригаде металлург. завода «Запорожсталь»] / П. Д. Омельяненко. - М. : Профиздат, 1975. - 102 с.

Ярче тысячи плавок / П. Д. Омельяненко. - Днепропетровск : Промінь, 1979. - 158 с. : 12 л. ил.

***

Горячее дыхание : крат. очерк истории Запорож. ордена Ленина и ордена Окт. революции металлург. з-да "Запорожсталь" им. С. Орджоникидзе / [Омельяненко П. Д., Репин В. Б., Ребро П. П., Мокрозуб О. К. ; редкол.: Герасименко и др.]. – 2-е изд., перераб. и доп. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 120 с. : 8 л. ил. – (История ф-к и з-дов).

"Запорожсталь" : крат. очерк истории Запорож. ордена Ленина и ордена Окт. революции металлург. з-да "Запорожсталь" им. С. Орджоникидзе - предприятия ком. труда / [авт.: Омельяненко П. Д., Репин В. Б., Веретельник И. В. и др.]. – Днепропетровск : Промінь, 1973. – 255 с. : 24 л. ил. – (История фабрик и заводов).

Література про життя та діяльність

Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / упоряд. І. Т. Купріянов. – Запоріжжя : Хортиця, Дніпров. металург, 2002. – 579 с. – Із змісту : Стадниченко О. Павло Омельяненко. - С. 181-184.

Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. Вип. 1 / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; [уклад. : І. Шершньова, Г. Нагорна ; відп. за вип. Л. Ізюмова]. – Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 1996. – 103 с. - Із змісту : Омельяненко Павло Данилович. - С. 60-62.

Павло Омеляненко // Письменники Радянської України (1917-1987). - К., 1988. - С. 448.

***

Омеляненко Павло Данилович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6745lang=ukr

 (Фоміна О. О.)

Брустинов Лев Якович народився 15 травня 1915 року в м. Мелітополь. У 1930 році закінчив сім класів однієї з місцевих шкіл та влаштувався токарем на завод «Перемога» в м. Мелітополі, де працював до 1933 року. З 1934 до 1937 р. працював шофером в автобазі «Заготзерно», з 1937 до 1939 року – шофер кінопрокату. Згодом (1934-1939) шоферував (автобаза «Заготзерно», кінопрокат) З 1939 р. служив у лавах Радянської Армії, учасник Великої Вітчизняної війни. Ратні подвиги його відзначені орденом «Червона зірка» та медалями «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За відвагу», «За Перемогу над Німеччиною».

Після демобілізації у 1945 році старший сержант з бойовими нагородами повернувся до рідного міста. Працював на Мелітопольській швейній фабриці (нині - ЗАТ ВТШП «Елегант») шофером (1945-1949), потім головним механіком (з 1950 р.). Заслужений раціоналізатор УРСР.

Рішенням сесії Мелітопольської міської ради від 22.09.1999 року йому присвоєне почесне звання «Почесний громадянин міста Мелітополя».

Література

Кумок В. Евреи Мелитополя. Т. 1 / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2012. – 816 с. : ил., фото. – Из содерж. : [Лев Яковлевич Брустинов]. - С. 467.

***

Рыбка М. Творчество – это состояние его души / Михаил Рыбка // Мелитоп. ведомости. – 1994. - 7 апр. (№ 40). – С. 3.

***

Мелітопольський міський краєзнавчий музей , архівна справа № 636.

(Демчук І. В.)

Світлана Опанасівна Світлична народилася 15 травня 1940 року в місті Ленінакан (Вірменія).

Під час війни сім'я якийсь час жила в районному центрі Коломак Харківської області, потім переїхали до міста Охтирка Сумської області. Там Світлана пішла до першого класу

(на стіні школи і зараз висить дошка, на якій написано, що тут вчилася актриса Світлана Світлична).

Батько, Опанас Михайлович, був військовим, тому сім'я постійно переїжджала, слідуючи по місцях його служби. Жили і на Україні, і в Австрії, і у Прибалтиці. Мати, Марія Федорівна, брала участь у художній самодіяльності в Будинку офіцерів, була творчою особистістю і мріяла, щоб донька стала актрисою. Марія Федорівна привертала увагу елегантністю одягу та зачіски. Ніхто і не підозрював, що вбрання вона вигадувала сама, а зачіски були зроблені руками Світлани.

Після звільнення батька у запас сім'я мала можливість обирати місце подальшого проживання. Вирішили оселитися на півдні України і вибір зупинили на затишному, зеленому місті — Мелітополі.

У 1958 році Світлана Світлична закінчила школу та вступила до ВДІКу, в майстерню Михайла Ромма і була, до речі, улюбленою ученицею майстра. Саме тоді у Ромма сформувався об'єднаний режисерсько-акторський курс. Разом зі Світланою вчилися Валерій Носик, Жанна Прохоренко, Галина Польських, Андрон Кончаловський, Андрій Смирнов. На студентській сцені вона зіграла Елізабет Проктер в «Салемському процесі», Катюшу Маслову в «Воскресінні», Мар'янку в «Козаках» та багато інших цікавих ролей.

У кіно дебютувала у відомого режисера Тетяни Ліознової у фільмі «Їм підкоряється небо», де грала разом з Миколою Рибниковим та Євгеном Євстигнєєвим. І надалі у неї були яскраві ролі та епізоди в картинах «Сімнадцять миттєвостей весни» (Габі), «Діамантова рука» (Ганна Сергіївна), «Непідсудний» (Віка), «Отець Сергій» (бариня), «Любити» (сіверянка), «Тримайся за хмари» (Міллі) .

Зі своїм чоловіком, народним артистом Росії Володимиром Івашовим, Світлана познайомилася після фільму «Балада про солдата», де він зіграв головну роль і отримав світову популярність. У ВДІКу вони вчилися на одному курсі. На знімальному майданчику подружжя зустрілося всього двічі. Спочатку в короткометражці «Тітка з фіалками» з альманаху «Юність» (1964), де у Світличної була лірична роль, а у Івашова - роль студента Володі, сноба і стиляги, а потім - в «Герої нашого часу», (новела «Тамань»).

Разом з Володимиром Івашовим Світлана працювала в Театрі-студії кіноактора. Протягом трьох років вони грали у виставі «Біси» за романом Ф. Достоєвського, поставленій режисером В'ячеславом Спесивцевим, де були також зайняті Майя Булгакова, Нонна Мордюкова, Тетяна Конюхова, Наталя Белохвостикова. Світлична грала Марію Тимофіївну Лебядкіну, хромоножку, Івашов - Ставрогіна. Всього відбулося 98 спектаклів.

В історію вітчизняного кінематографа заслужена артистка РРФСР Світлана Світлична увійшла, як одна з найпопулярніших кінозірок 1960-1970-х років. Навіть ті глядачі, хто і тоді рідко ходив у кіно, добре знають, принаймні, дві її ролі - підступну спокусницю з фільму «Діамантова рука» (1969) і милу сором'язливу німкеню Габі, закохану в Штірліца, з фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» (1973). Творчий рахунок Світличної - це десятки фільмів, робота з видатними режисерами вітчизняного кінематографа - Т. Ліозновою, М. Хуцієвим, Г. Данелія, С. Говорухіним.

Ще й зараз талант Світлани Світличної досить затребуваний. Серед її останніх робіт ролі у фільмах «Будинок на камені» (1996), «Богиня; як я полюбила» (2004).

Світлана Опанасівна дуже любить живе спілкування з глядачем. У актриси буває безліч творчих зустрічей у містах Росії, України, Білорусі, вона активний учасник телевізійних програм.

Виключно світлі спогади пов'язані у Світлани Світличної з Мелітополем. Тут народилися обидва її сини. Літні канікули завжди проводилися у батьків, де багато мальовничих куточків та місць для купання на річці Молочній.

У вільний час вона любить готувати екзотичні страви та пригощати гостей. Як талановитий дизайнер, вміє створювати гарний одяг, головні убори.

Живе і працює в Москві.

Своїм життєвим завдання Світлана Світлична вважає залишатися щирою і доброю людиною у наш суєтний час і це їй вдається за допомагаю віри в Господа Ісуса Христа...

Література про життя та діяльність

Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. / ред. кол. : Н.Н. Ефименко (пред.) [и др.]. – Х. : Факт, 2004. – 520 с. : ил. – Из содерж. : Светличная Светлана Афанасьевна. - С. 409-411.

Горщатко В. Светлана Светличная: "Меня слава не испортила" / В. Горщатко // Наше время плюс. - 2004. - 16 сент. (№ 37). - С. 12.

Зайчик И. Светлана Светличная: "Я не боюсь одиночества" / И. Зайчик // Огонёк. - 1996. - № 40. - С. 45-47.

Медведовский М. В гостях у Светланы Светличной / М. Медведовский // Индустр. Запорожье. - 1985. - 12 окт.

Медведовський М. "Добра і щастя запоріжцям!" : [бесіда з кіноактрисою С. Світличною] / М. Медведовський // Запоріз. правда. - 1983. - 24 груд.

Медведовський М. Світлана Світлична - гість Мелітополя / М. Медведовський // Запоріз. правда. - 1972. - 7 жовт.

 (Смиченко Л. І.)

Сміян Сергій Костянтинович народився 17 травня 1925 року в м. Києві. Після закінчення Київського театрального інституту працював у театрах Дніпропетровська, Полтави, Криму, Києва, Львова.

Перші кроки як режисер С. Сміян зробив саме на сцені щорсівців на початку 50-х років. Тоді він поставив «Яблуневу гілку» В. Добровольського, «Розлом » Б. Лавреньова, «Втечу» Д. Щеглова ... Нова зустріч з творчим колективом Запорізького музично-драматичного театру відбулася у 1966 році, коли С. Сміяна призначили головним режисером театру.

Перша постановка С. Сміяна — головного режисера - вистава «Коли мертві оживають». Вже в ній він виявив новаційні для щорсівців підходи, зокрема, це: поетична умовність і лаконізм оформлення, стрімкий темпоритм, внутрішньо рухливіша виконавська манера.

Подальші вистави С. Сміяна закріплювали його режисерські принципи. Акторська природність і публіцистична схвильованість займали в ній важливе місце. В запорізькій трупі С. Сміян продовжив художницьку програму, що створювалася не одне десятирічч В. Магаром. Він, як його послідовник, не втратив оригінальності пошуку, навпаки, знайшов упевненість, більш сміливо і вільно розкрив власну творчу індивідуальність.

Синтез психологізму і публіцистики, який вдало знаходить С. Сміян, відбивається у ряді сучасних вистав: «Мої друзі», «Банкір», «Пам'ять серця», «Бережи мою тайну».

Нові жанрові засоби передачі героїчного знадобилися в роботі над драматичною поемою «Ярослав Мудрий». Постановник С. К. Сміян вирішує історичну тему у внутрішньому співзвуччі її з хвилюючими проблемами сучасності: Людина, її державне мислення, почуття патріотизму, служіння народним інтересам.

У передачі патріотичної ідеї С. Сміян вдається до активного використання публіцистичних засобів. Вони забарвлюють насамперед образ Ярослава у виконанні К. Параконьєва, органічно входять в арсенал акторського вираження героїки духу.

У 1970 році режисер-постановник С. К. Сміян та виконавець головної ролі у виставі «Ярослав Мудрий» І. Кочерги К. Й. Параконьєв стають лауреатами Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка. Сергій Костянтинович став першим лауреатом цієї премії серед режисерів.

В наступні роки С. К. Сміян працює головним режисером Київського академічного театру ім. І. Франка, Київського академічного театру оперети. З 1997 року і до останнього дня життя він - режисер-постановник цього театру.

У 2003 році Сергій Костянтинович, на запрошення Запорізького обласного українського музично-драматичного театру, здійснює постановку оперети І. Кальмана “Принцеса цирку”. З того часу оперета пройшла на сцені театру понад 40 разів і користується незмінною любов'ю глядачів.

Режисерську роботу Сергій Костянтинович успішно суміщав із викладацькою. З 1970 року він викладав у Київському театральному інституті ім. І. К. Карпенка-Карого (професор) та в Київській державній (нині - національій) консерваторії ім. П. І. Чайковського. 30 років він був головою Державних екзаменаційних комісій цих вузів. Його автограф стоїть у дипломах сотень випускників (в тому числі і в дипломі Бориса Струтинського, нинішнього художнього керівника Київського театру оперети).

Сергій Костянтинович Сміян помер 15 жовтня 2014 року від інфаркту на 90-му році життя. Похований на Берковецькому цвинтарі в Києві.

Матеріали щодо запорізького періоду життя та творчості Сергія Костянтиновича Сміяна зберігаються у музейному фонді Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В.Г. Магара.

Література про життя та діяльність

Шевченківські лауреати, 1962-2012 : енцикл. довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. – 3-тє вид., змінене і доп. – К. : Криниця, 2012. – 864 с. – Із змісту: Сміян Сергій Костянтинович. - С. 631-632.

Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя : Кераміст, 2009]. – 56 с. : іл. – Із змісту : Дія друга: (1966-1984 р.) : (нар. арт. України С. К. Сміян). - С. 14.

Етнокультурні процеси на Півдні України в XIX- ХХ ст. : зб. наук.праць ІІI Регіонал. наук. конф. (14-15верес. 2000 р.). – Запоріжжя : ЗДТУ, 2000. – 202 с. – (До 100-річчя Запорізького державного технічного університету). – Із змісту : Кузьменко В. Запорізький український музично-драматичний театр на тлі соціальних реалій : [в т. ч. про С. К. Сміяна] / В. В. Кузьменко, Г. А. Сигида. - С. 93-96.

Мистецтво України : біогр. довідник / за ред. А. В. Кудрицького. – К. : Укр. енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1997. – 700 с. – Із змісту : Сміян Сергій Костянтинович. - С. 548.

Гайдабура В. Театр імені М. О. Щорса : Запоріз. обл. укр. муз.-драм. театр ім. М. О. Щорса / В. М. Гайдабура. – К. : Мистецтво, 1979. – 124 с. : 8 л. іл. – Із змісту : Театр строгий, виразний, образний... : [в т. ч. про С. К. Сміяна]. - С. 84-109.

Сміян С. Натхнення патріотичним словом / С. К. Сміян // Літ. Україна. - 1970. - 13 берез.

Іваненко Т. Щоб люди вірили... : [про творч. шлях нар. арт. УРСР С. К. Сміяна] / Т. Іваненко // Запоріз. правда. - 1968. - 31 трав.

Обов`язок митця // Запоріз. правда. - 1967. - 19 лип.

Рецензії на спектаклі в постановці реж. С. К. Сміяна

в Запорізькому муз.-драм. театрі ім. Щорса

“Принцеса цирку” І. Кальмана (2003)

Дорошенко В. Мистер, снимите маску! / Виталина Дорошенко // Индустр. Запорожье. - 2003. - 19 нояб. (№ 261). - С. 6.

«Коли мертві оживають» І. Рачади (1966)

Прокошин В. Герои не живут вечно / В. Прокошин // Индустр. Запорожье. - 1966. - 16 окт.

Бураковський О. Театр піднімає завісу / О. Бураковський // Запоріз. правда. - 1966. - 7 жовт.

«Грозовий рік» О. Каплера (1967)

Клименко Я. З глибини ленінського образу / Я. Клименко // Рад. Україна. - 1968. - 21 лют.

Бисикало С. Юбилею посвящается / С. Бисикало // Индустр. Запорожье. - 1967. - 29 апр.

Леженко Д. Зустріч з революцією / Леженко Д., Ф. Васильєв // Запоріз. правда. - 1967. - 28 квіт.

Бойченко В. Величие и простота. Зрители о спектакле театра им. Щорса «Грозовий рік» / В. Бойченко // Индустр. Запорожье. - 1967. - 26 апр.

Гайдабура В. Дорогий образ. Премєра “Грозового року” / В. Гайдабура // Запоріз. правда. - 1967. - 18 квіт.

«Сині роси» М. Зарудного (1967)

Золотихин М. «Синие росы» / М. Золотихин // Индустр. Запорожье. - 1967. - 17 окт.

Прокошин В. Ще одна зустріч з революцією / В. Прокошин // Запоріз. правда. - 1967. - 14 жовт.

Бисикало С. “Сині роси” / С. Бисикало // Комсомолець Запоріжжя. - 1967.- 8 жовт.

«Бережи мою тайну» В. Собка (1967)

Бисикало С. Незбережена таємниця / С. Бисикало // Комсомолець Запоріжжя. - 1967. - 27 жовт.

Пославська Л. Якою буде ваша пісня / Л. Пославська // Запоріз. правда. - 1967. - 25 жовт.

Премьера щорсовцев // Индустр. Запорожье. - 1967. - 24 окт.

«Мої друзі» О. Корнійчука (1967)

Бисикало С. Если рядом друзья / С. Бисикало // Индустр. Запорожье. - 1968. - 14 янв.

Зозуля С. Низка творчих вдач / С. Зозуля // Комсомолець Запоріжжя. - 1968. - 3 січ.

«Суд матері» І. Рачади (1968)

Номінас Б. Вірність присязі / Б. Номінас // Запоріз. правда. - 1968. - 12 жовт.

Михайлов В. “Суд матери” / В. Михайлов // Индустр. Запорожье. - 1968. - 24 мая.

Михайлов В. У щорсівців — прем`єра / В. Михайлов // Запоріз. правда. - 1968. - 14 трав.

«Банкір» О. Корнійчука (1968)

Кібкало В. Очима сьогодення / В. Кібкало // Комсомолець Запоріжжя. - 1969. - 8 лют.

Кумаченко П. Коли герої не старіють / П. Кумаченко, Ю. Ягніч // Культура і життя. - 1969. - 26 січ.

Юдавина Л. Вторая премьера / Л. Юдавина // Индустр. Запорожье. - 1969. - 19 янв.

"Ярослав Мудрий" І. Кочерги (1969)

Красильникова О. Друге народження / О. Красильникова // Укр. театр. - 1970. - № 3. - С. 24.

Нещерет Т. Поруч з майстром / Т. Нещерет // Комсомолець Запоріжжя. - 1970. - 5 лют.

Бисикало С. Песнь о пламенном чувстве / С. Бисикало // Индустр. Запорожье. - 1970. - 3 февр.

Гаккебуш В. Друге народження вистави / В. Гаккебуш // Рад. Україна. - 1969. - 20 берез.

Симоненко П. Світло древнього сонця / П. Симоненко // Запоріз. правда. - 1969. - 18 берез.

Золотихин М. «Ярослав Мудрый». Новый спектакль театра имени Щорса / М. Золотихин // Индустр. Запорожье. - 1969. - 16 марта.

«Вдови» І. Рачади (1969)

Ващук Ф. Поранена пам`ять / Ф. Ващук // Запоріз. правда. - 1969. - 28 трав.

«Пам'ять серця» О. Корнійчука (1969)

Юдавина Л. О чем помнит сердце / Л. Юдавина // Индустр. Запорожье. - 1970. - 9 янв.

Панікаровська Н. Пам`ять серця / Н. Панікаровська // Запоріз. правда. - 1970. - 9 січ.

Ганич О. Пам`ять серця / О. Ганич // Комсомолець Запоріжжя. - 1969. - 11 груд.

(Демчук І. В.)

Олексій Григорович Черняков народився 17 травня 1955 року в м. Запоріжжя. У 1976 році він закінчив математично-механічний факультет СПбДУ, займався теоретичними і прикладними питаннями математики, працюючи в Інституті соціально-економічних проблем РАН, де в 1980 році захистив кандидатську дисертацію з фізико-математичних наук. Поступово все більше звертаючись до філософії, та захопившись філологією, він самостійно вивчив стародавні мови - грецьку, латину та деякі сучасні мови.
О. Г. Черняков - член-засновник Санкт-Петербурзької спілки вчених, незалежної неурядової організації, яка об'єднує понад 900 членів - учених-дослідників, викладачів вузів, співробітників архівів і музеїв, урядових структур та комерційних фірм. У 1990 році став одним із фундаторів нового, недержавного освітнього закладу «Вищої релігійно-філософської школи» в Санкт-Петербурзі, де очолив кафедру філософії та став проректором з наукової роботи вузу.

Олексій Черняков зумів отримати гарну освіту в європейських університетах, пройшов серйозну філософську школу в Кембриджі і Фрайбурзі, потім навчався у Вільному університеті в Амстердамі, де 2001 року захистив докторську дисертацію з філософії. Згодом (2003) захистив докторську дисертацію з філософії в Російському державному гуманітарному університеті (м. Москва), за темою «Час і буття у філософії Аристотеля, Гуссерля і Хайдеггера».
Широта наукових поглядів Олексія Григоровича Чернякова відобразилася в його інтересах до всіх областей історії філософії. Як відзначають колеги, працюючи в цьому єдиному історико-філософському просторі, Черняков пропонував досліджувати по крихтах те, що традиційно виявлялося на периферії уваги (фрагменти Демокріта, стоїків, епікурійців і т. п.), використовуючи можливості різних наук і адаптуючи дискусії до різних аудиторій. У цьому, він вбачав важливе призначення філософії в наші дні.

Олексій Григорович активний учасник петербурзької групи з перекладу та публікації текстів Мартіна Хайдеггера, яка приймала участь у міжнародному проекті - «Розробка концепцій перекладу німецької філософської класики ХХ століття (Гуссерль і Хайдеггер)», здійснюваного з 1995 року в рамках програми INTAS.
Однією з основних тем його філософських пошуків була розробка проблеми тотожності математики і онтології, останнім часом він працював на стику сучасної філософії та новітньої математики, намагаючись поєднати свої інтереси молодих і зрілих років. Значний вплив на формування і розробку цієї концепції зробили роботи Алена Бадью «Буття і подія» і «Логіки світів», за якими Черняков проводив спеціальні текстологічні семінари, розраховані не тільки на філософську публіку, але й на математичні товариства.
Ідея Олексія Григоровича простежити і виявити взаємозв'язок між етичною позицією мислителя, обставинами його життєдіяльності в різних сферах соціального буття і характером онтологічної концепції актуалізувала значення етичних ідей Еммануеля Левінаса.
У 2009 - 2010 роках читав лекції в ряді вузів, зокрема в Російській християнській гуманітарній академії і Математичному інституті імені В. А. Стеклова, Смольному інституті.
М. С. Уваров, професор кафедрифілософскої антропології Петербургської державної академії, зазначає, що рівень перекладів і розуміння М. Хайдеггера, продемонстрований О. Г. Черняковим, може служити найвищою планкою для його послідовників. Цикл його семінарів останніх років, присвячений, зокрема, неперекладеним на російську мову текстам А. Бадью, бездоганний, навряд чи має аналог в сучасній російській філософії.

Олексій Григорович Черняков видатним російський вчений, філософ, математик, одним із лідерів відродження філософської освіти в Росії раптово завершив свій життєвий шлях 14 липня 2010 року, похований на Ковалевському цвинтарі Санкт-Петербурга.

Література про життя та діяльність

Черняков Алексей Григорьевич // Википедия.

Памяти Алексея Григорьевича Чернякова. - Режим доступа к статье : http://www.intelros.ru/pdf/logos/5_2010/23.pdf

(Бичева І. М.)

Вольський Петро Дмитрович народився 18 травня 1925 року у місті Чимкенті (Казахстан), в багатодітній сім’ї юриста (четверо дітей).

З дитячих років він захоплювався малюванням, а коли родина в 1938 році переїхала до Полтави, почав відвідувати художню студію Палацу піонерів і Дім народного мистецтва. Заняття та мирне життя було перервано війною, яка принесла багато лиха родині. А Петро, йому сповнилося 17 років, добровольцем йде на фронт, стає розвідником. Після контузії оглух (через деякий час слух частково відновився), 9 місяців пролежав у госпіталі, почала усихати права рука. Самостійно займається спортом, робить масажі, щоб тільки швидше відновити заняття з малювання.

Після війни Петро почав всерйоз займатися образотворчим мистецтвом. Блискуче закінчивши Ризьку академію мистецтв у 1956 році (педагогами з фаху були Е. Скулмета, Я. Тілберг). Вольський одержав призначення на постійну роботу в м. Запоріжжя (Запорізьке товариство художників) і тут став керівником студії з підвищення професійної майстерності художників.

Як живописець він працює в галузі станкового живопису. Для героїв своїх картин Вольський шукає вольових, мужніх людей і прообразами стали робітники комбінату «Запоріжсталь». В 1959 році він створює образи сталевара, горнового, часто буває на заводі, буквально «вживається» в свою тему. Основні його твори того періоду - портрет заслуженої артистки Латвійської РСР, балерини Велти Вілцинь (1956); «Лейтенант міліції» (1957); «Студентка» (1957); «На Запоріжсталі – дружба» (1960); «До останнього подиху» (1965) та інші.

Як живописець Петро Дмитрович був учасником обласних, республіканських та всесоюзних виставок починаючи з 1956 року. В 1977 році в Запоріжжі відкрилася його персональна виставка. Основними жанрами були портрет і тематична картина.

В 1970 році його запрошують, на посаду головного художника до Запорізького музично-драматичного театру ім. М. Щорса (нині ім. В. Магара). Роль художника в театрі, як відомо, дуже значна – він стає співавтором та співрежисером вистав. Саме тут відкрилася ще одна грань обдарування Петра Дмитровича. Він створює багато портретів, для яких характерні живість образів, точність передачі емоційного стану людини.

Особливо часто він звертається до людей творчої праці з їх внутрішнім горінням, захопленням («Портрет художника Н. Пашканіса», «Портрет балерини Н. Гайдабури», портрети акторів А. Карпенко, К. Параконьєва та ін.).

Петро Дмитрович Вольський багато зробив для підвищення постановчої культури в театрі, здійснив оформлення понад 20 спектаклів за період з 1970 по 1976 роки.

В 1962 році художник вперше побував в Криму, на творчій дачі ім. К. Коровіна. Крим настільки його покорив морським простором, неповторною своєрідністю гір, багатющою рослинністю та чистим повітрям, що художник щорічно, протягом 30 років приїздив в Гурзуф, Ялту – за натхненням, сонцем, світлом.

Після виходу на пенсію, він не вагаючись переїхав в Ялту. Кримський пейзаж з того часу міцно увійшло в творчість художника.

До кінця життя художник прожив у Ялті.

Петро Дмитрович Вольський - член НСХУ, нагороджений бойовими орденами Слави, Вітчизняної війни І ступеню.

Помер Петро Дмитрович Вольський в Криму в 2007 році.

Література про життя та діяльність

Енциклопедія сучасної України. Т. 5. Вод - Гн / НАН України ; Наук. т-во ім. Т. Шевченка ; Ін-т енцикл. досліджень НАН України ; гол. ред. кол. І. М. Дзюба. – К. : Поліграфкнига, 2006. – 728 с. : іл. – Із змісту : Вольський Петро Дмитрович. - С. 4.

Художники Запоріжжя : каталог. - Запоріжжя, 1977. - 4 с. - Із змісту : Вольський Петро Дмитрович. - С. 4.

***

Пальчикова А. Талант, вдохновение и солнце : [юбилей П. Д. Вольского] : [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www-ki-old.rada.crimea.ua/nomera/2006/087/talant.html.

 (Макеєва І. В.)

Микола Миколайович Рубцов народився 19 травня 1955 року у місті Запоріжжя. Закінчив середню школу №19 та Ворошиловградське військове авіаційне училище штурманів. У 1976 році почав службу у прикордонних військах. З серпня 1985 р. перебував у Афганістані. Майор, штурман вертолітної ескадрильї, він здійснив понад 500 бойових вильотів. 19 жовтня 1986 року бойовий екіпаж підтримував з повітря дії військового підрозділу урядових військ Афганістану, який відбивав напад бунтівників на автомобільну колону. Під час виходу з чергової атаки його вертоліт був збитий. Весь екіпаж загинув. М. М. Рубцов нагороджений медалями "За відвагу", "За службу Батьківщині у ЗС СРСР" ІІІ ступеня і посмертно орденом Червоної Зірки. Похований на Капустяному кладовищі у Запоріжжі.

Література про життя та діяльність

Евтушенко Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. - Запорожье : Выдавэць, 1994. - С. 57.

Книга пам'яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.] - Запоріжжя : Дике Поле, 2012. - С. 70.

***

Нестеренко Н. Время героев — не в прошлом / Н. Нестеренко // Позиция. - 2014. - 29 мая (№ 22). - С. 5.

Жители области, погибшие в локальных войнах : [список] // МИГ. - 1993. - 10 апр. (№ 15). - С. 9.

***

Рубцов Николай Николаевич [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://www.kriliagranici.ru/view_memories.php?id=40

 (Бичева І. М.)

Геннадій Вадимович Фортус народився 19 травня 1955 року в м. Запоріжжя. З дитинства він був дуже творчою людиною. Після школи працював художнім керівником Палацу культури будівельників (1975-76 рр.), керівником дитячого драматичного колективу. А після закінчення заочного відділення Харківського державного інституту культури (1980) його призначають заступником директора Палацу культури «Енергетиків». Через кілька місяців його запрошує на посаду актора Запорізький обласний театр юного глядача. З 1982 року Геннадій Фортус стає художнім керівником театру-студії «Бенефіс» і успішно реалізує свої задуми.

Енергійного, фонтануючого ідеями, спеціаліста оцінило керівництво ЗТЮГу в 1996 році запросило на посаду режисера-постановника.

У 2005 році, накінець театр отримав нове приміщення (будинок колишнього Палацу культури будівельників). Геннадія Вадимовича офіційно призначають художнім керівником закладу. Він режисер-постановник понад 25 спектаклів.

Працюючи на різних посадах в театрі, він разом з трупою приймає участь у різноманітних фестивалях, а підтвердженням успіхів стають численні нагороди, відзнаки. Зокрема звання лауреата фестивалів «Театр-Донбас-2004» (вистава «Вальс випадку», як режисер-постановник – 2004 р.), НСТД України на вищу нагороду Придніпров’я «Січеславна» – у 2008 р. (диплом за кращу режисерську роботу), «Січеславна - 2011» – (спектакль «Ріка на асфальті», як режисер-постановник), «ТЮГ-2013» – (приз глядацьких симпатій за виставу «Я не прощаюся», як режисер-постановник), премії ім. Лесі Українки за літературно-мистецьки твори для дітей та юнацтва (за виставу «Я не прощаюся», як режисер-постановник, 2014 р.).

Серед особистих держаних та регіональних нагород майстра почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України» (2006), лауреата премії ім. І. Паторжинського Українського фонду культури, орден Запорізької обласної ради «За заслуги перед Запорізьким краєм» (2009), почесна відзнака Орджонікідзевської районної адміністрації «За сприяння розвитку Орджонікідзевського району» за вагомий внесок у розвиток Орджонікідзевського району м. Запоріжжя (2014).

У сучасному репертуарі театру молоді – класичні та сучасні постановки різних жанрів (комедії, драми, моноспектаклі, музичні спектаклі, постановки для дітей та юнацтва).

З 2000 року викладає на кафедрі акторської майстерності Запорізького національного університету (старший викладач, за сумісництвом). Його випускники працюють у різних театрах України, на телебаченні і радіостанціях.

Література про життя та діяльність

Чуприна А. Худрук Геннадий Фортус : «Я буду вечен!» / Анна Чуприна // МИГ. - 2012. - 27 сент. (№ 39). - С. 52.

Чуприна А. В Театре молодежи цербер один — худрук Г. Фортус / Анна Чуприна // МИГ. - 2011. - 22 сент. (№ 38). - С. 45.

Соловьева Г. Виртуальное пространство режиссерского бытия / Галина Соловьева // МИГ. - 2010. - 20 мая. - (№ 20). - С. 10.

Фортус Г. «Мы готовы к диалогу со зрителем!» / Геннадий Фортус // Запороз. Січ. - 2001. - 29 верес.

***

Фортус Геннадій Вадимович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7740lang=ukr

 (Педак Л. І.)

Микола Панасович Тараненко народився 20 травня 1915 року в с. Долинське Кіровоградської області в селянській сім’ї. У 1938 р. закінчив Запорізький педінститут. Та початок Великої Вітчизняної війни розколов життя студентів і викладачів інституту на «до» і «після». У перші ж дні війни М. П. Тараненко разом з іншими викладачами Запорізького педінституту був мобілізований до лав Червоної армії. За проявлений героїзм на фронтах Великої Вітчизняної війни нагороджений п’ятьма медалями.

14 жовтня 1943 року Запоріжжя було звільнено від німецько-фашистської окупації і вже через два тижні були відновлені заняття в педінституті. Тоді ж розпочала свою роботу і кафедра української літератури. Її склад поповнювали викладачі-фронтовики, які поверталися після поранень. Серед них був М.П. Тараненко. Деякий час Микола Панасович працював викладачем, пізніше – багаторічним завідувачем кафедри української літератури і, водночас, дуже плідно займався науковою роботою.

Його кандидатська дисертація присвячена творчості Марка Вовчка (1958 р.) Докторську дисертацію «Літературно-естетичні погляди і творча практика І.С. Нечуя-Левицького» захистив у Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (1972 р.). За цю працю Микола Панасович отримав звання професора і став одним із відомих літературознавців України. В цілому Тараненко опублікував близько 100 наукових праць. Серед них – монографії «Марко Вовчок. Літературний портрет», «Пейзаж у художньому творі», «Іван Нечуй-Левицький. Семінарій» та інші.

Помер Микола Панасович 6 березня 1982 року.

Праці

Марко Вовчок : літ. портрет / Тараненко М. П. - К. : Держлітвидав УРСР, 1958. -136 с.

І.С. Нечуй-Левицький : семінарій / Тараненко М. П. – К. : Вища школа, 1984. - 183 с. : портр.

Литературно-эстетические взгляды и творческая практика И. С. Нечуя-Левицкого : автореф. дис. на соиск. учен. степ. док. фил. наук / Н. А. Тараненко ; АН УССР, Ин-т лит. им. Т.Г. Шевченко. - К., 1972. - 88 с.

***

Репрессии 40-х годов против молодых рабочих Приднепровья / Н. А. Тараненко, А. И. Латун // Тези доповідей наукових конференцій викладачів і студентів університету / М-во освіти України, ЗДУ ; [редкол. : Воловик В. І. (відповід. ред.) та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 1993. – Вип. ІІІ. Ч. ІI : Факультети : економічний, історичний, юридичний, філологічний, романо-германської філології, ДСП, кафедри суспільних наук. – С. 15-16.

Дитячі твори Марка Вовчка в світлі російської революційно-демократичної критики / М. П. Тараненко // Наукові записки / М-во освіти УРСР ; Запоріз. держ. пед. Ін-т. – Запоріжжя : Облвидав, 1956. – Т. ІІІ : іст.-філ. зб. – С. 70-85.

Література про життя та діяльність

Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930-2005) : ювіл. кн. / авт. кол. : П.І. Білоусенко, К.О. Буслаєва, А.В. Бочарова [та ін.]. - Запоріжжя: Дике Поле, 2006. - С. 33, 234.

Тараненко Микола Панасович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7291lang=ukr

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : (календар і короткі довідки з бібліографічними списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко (ред.), Шершньова І. (уклад.)]. – Запоріжжя, 2009. – С. 15-17

 (Степаненко І. П.)

Микола Трохимович Літвінов народився 22 травня 1925 року на Луганщині у багатодітній сільській родині. Напередодні Великої Вітчизняної війни навчався у фабрично-заводському училищі. Любов до рідного краю, щира ненависть до фашистських окупантів викликали бурю в душі 16-річного юнака і він відправився на фронт та спроба втечі не вдалася. Довелося певний час працювати на перемогу в Башкирії на одному із евакуйованих луганських підприємств. Але вже в січні 1943 року новобранець, рядовий стрілець Микола Літвінов розпочав свій бойовий шлях під Воронежем у складі 105-го стрілецького полку 213-ої стрілецької дивізії 3-го Українського фронту.

Далі були бої за звільнення від ворога України, в т. ч. і батьківської домівки, Молдови, Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщини. Саме тут на полі бою в районі озера Балатон він отримав друге поранення. Війна ж для 20-річного капітана, командира піхотного батальйону 243-ої штурмової дивізії закінчилася в Белграді (вже після офіційного оголошення Перемоги над фашистами). Служба в радянській армії стала його повоєнною долею. Їй М.Т. Літвінов віддав 34 роки свого життя, із них 16 - пройшли за кордоном.

Пропрацювавши 10 років (1976-1986) на посаді заступника Запорізького військкомату, полковник М.Т. Літвінов пішов у відставку та його невгамовна натура потребувала дій, без роботи він себе не уявляв. Певний час (1986-1992 рр.) він очолював службу управління справами Запорізького облвиконкому, а наступні 16 років працював заступником директора з адміністративно-господарчої роботи обласної універсальної наукової бібліотеки імені О.М. Горького. Кипуча енергія, самовідданість, вміння контактувати з людьми, вболівання за доручену справу сприяли зміцненню матеріально-технічної бази закладу, його оновленню та модернізації, створенню комфортних умов для роботи користувачів і персоналу.

Авторитет Миколи Трохимовича був незаперечним не лише в колективі закладу. З 1993 по 2008 рік він беззмінно керував ветеранською первинною організацією Жовтневого району м. Запоріжжя.

Багато зусиль ветеран Великої Вітчизняної війни М.Т. Літвінов докладав до патріотичного виховання молоді, виступаючи зі споминами, розповідями під час різноманітних культурно-масових заходів.

Ратний труд Миколи Трохимовича відзначений орденами Великої Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького І ступеня, медаллю “За бойові заслуги” та іншими нагородами.

30 березня 2013 року нашого шановного колеги, старого друга не стало.

Пам'ять про Миколу Трохимовича Літвінова назавжди збережеться в серцях “горьківців”.

Література про життя та діяльність

Минулого незабутні сторінки : (про співробітників Бібліотеки – ветеранів Вел. Вітчизн. війни) / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; авт.-уклад.; П. Бойко, І. Степаненко. – Запоріжжя : [Поліграф], 2005. – 35 с. – (До 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні). - Із змісту : Литвинов Н. Будьте достойны нас, пожалуйста! / Литвинов Н. Т. – С. 14-15 ; Слово о Николае Трофимовиче Литвинове. – С. 15-16.

Бабурин А. Памяти товарища / А. В. Бабурин // Компас. – 2013. – 4 апр. (№ 14). – С. 2.

Слово о Николае Трофимовиче Литвинове // Компас. – 2005. – 2 июля. – С. 4.

 (Даниленко А. В.)

Перші ассірійці з`явилися на території Запорізької області в 1916 році. Це були біженці, що рятувались від геноциду Османської імперії. Нині у нашому регіоні проживає біля двохсот сімей ассірійців. «Ассірійська діаспора Запорізької області» була зареєстрована 31 травня 2000 року. Головою товариства є Гіваргіс Бадарі.

Ассірійці – народ, який прийняв християнство ще від перших апостолів Христових – Петра і Фоми. Особливе місце в житті сучасних ассірійців займає Церква, зокрема Свята Апостольська Соборна Ассірійська Церква Сходу (зареєстрована в Запоріжжі у листопаді 2005 року).

Збереження традицій, духовних основ нації, виховання молодого покоління – головні задачі товариства. Для цього на базі ЗОШ № 5 діє недільна ассірійська школа, де навчання ведеться за перевиданим навчальним посібником Арсаніса Г.В. «Ввідний курс сучасної ассірийскої мови», видається Всеукраїнська ассірійська газета «Хабре д-атураї» («Ассірійські новини»), яка безкоштовно поширюється по всій Україні та перевидається у Росії і Вірменії,проводяться культурні заходи. Це, передусім, спільні святкування («Шара»), за ассірійським звичаєм їх забезпечує одна родина, відзначення свят та пам`ятних дат – ассірійський Новий рік (1 квітня), Йомет Саhде – День скорботи (7серпня, День пам`яті ассірійців, загиблих внаслідок геноциду в Османської імперії), Шара д-Мат Марьям ( 28 серпня Свято Діви Марії), виготовлення і поширення ассірійської символіки під девізом «в кожен будинок, в кожен офіс» - настільні ассірійські прапорці та автомобільні вимпели із зображенням ассірійського прапора, національні календарі.

При товаристві існує танцювальний ансамбль «Шамиран» («Семирамида»), який є постійним учасником Всеукраїнського фестивалю культур національних меншин України «Ми – Українські».

Про життя ассірійської діаспори Запоріжжя було знято документальний фільм «Під знаком Великої Ведмедиці» (зайняв призове місце на Ялтинському кінофестивалі документального кіно у 2003 році).

Література

Ми - українські / [авт. ідеї І. Панькіна, упоряд. : А. Коянс, С. Єрьоменко]. – [Запоріжжя : Просвіта, 2012]. – 116 с. : фото. – Із змісту : Ассірійська діаспора в Запорізькій області. – С. 12-13.

Єременко С. Запорізькі ассірійці не забувають... / С. Єременко ; Світлана Єременко // Запоріз. правда. – 2012. – 18 серп. (№ 122) – С. 4.

Войтенко О. «Хто твої сусіди» [Електронний ресурс.] : навч.-метод. посібник / Войтенко О., Кандєєва С. – К., 2005 – Режим доступу : http//www. goog…5F1AqolsaludcQ