(Степаненко І. П.)

Микола Олександрович Каришев, майбутній відомий економіст, статистик, людина, яка залишила помітний слід в історії Запорізького краю, народився 6 грудня 1855 року в сім'ї потомственого дворянина Калузької губернії. Він рано осиротів, і його взяла на виховання родина тітки - Ольги Іванівни та Дмитра Титовича Гнєдіних, яка проживала в селі Олександрівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині село Олександрівка Покровського району Дніпропетровської області). До речі, саме Гнєдіни у 40-і роки ХІХ ст. у своєму домі створили одну з перших у Росії школу для дітей селян.

М.О. Каришев, закінчивши зі срібною медаллю та званням почесного учня 1-у Харківську чоловічу гімназію, навчався у Московському університеті, де у 1878 році одержав диплом юриста. Захистив магістерську, а згодом докторську дисертацію, у 1879-1904 рр. був доцентом, приват-доцентом, професором прикладної політекономії і статистики в Московському університеті, в Санкт-Петербурзькому лісному інституті, в Дерптському (тепер м. Тарту в Естонії) університеті, Імператорському Олександрівському ліцеї.

Чільне місце в його житті займала громадська діяльність, яка, передусім, пов'язана із Олександрівським повітом. Тут він неодноразово (1881-1884 рр., 1891 р.) обирався гласним повітового земства від представництв землевласників, був почесним мировим суддею, певний час завідував 12-ю земськими початковими школами. Пішовши у відставку (1885 р.) поселився у маєтку своїх названих батьків і став організатором і попечителем Гнєдінського ремісничого училища (готувало ремісників для сільського господарства — ковалів, столярів, слюсарів), в якому викладав кілька предметів, в т. ч. і основи політичної економії. За власні кошти побудував слюсарну майстерню для училища. Турботу про училище М.О. Каришев вважав своїм людським і моральним зобов'язанням. Останнє уже через кілька років стало відомим на всю Російську імперію. Він досить успішно реалізовував ідеї видатного педагога барона М. Корфа щодо обов'язкової початкової освіти селян (селянські діти складали ¾ основного контингенту учнів), збільшення в школах грамотного педагогічного складу (організував учительські семінари, педагогічні курси). Тоді ж, у 80-і роки ХІХ ст., М. Каришев активно співпрацював не лише з М. Корфом, але і з Я. Новицьким, отримував матеріальну підтримку своїх починань від мецената Сави Морозова, артиста імператорської опери Михайлова-Стояна, драматурга Немировича-Данченка.

З ІІ половини 70-х років Микола Олександрович був співробітником цілого ряду періодичних видань, зокрема, таких як “Русские ведомости”, “Земство”, “Днепро”, “Земский обзор”, “Юридический вестник”, “Русское богатство”. В останньому (вересень 1889 року) надруковано його дослідження “Статистический обзор распространения главнейших отраслей обрабатывающей промышленности в России”. Саме статистиці - науці з допомогою якої можна пояснити причини і закономірності різних аспектів суспільного життя, М. Каришев надавав великого значення, присвятивши їй ще кілька праць («Итоги экономического исследования России по данным земской статистики», «Атлас по лесной статистике»). Варто зазначити, що його зусиллями в Олександрівському повіті була введена посада земського статистика, функції якого полягали у зборі даних у галузі сільського господарства і економічного життя повіту.

Основну ж увагу у своїх наукових працях М.О. Каришев зосереджував переважно на питаннях сільського господарства, особливо дрібного, селянського, виступаючи гарячим захисником потреб і інтересів селян, сільської общини, провідником “розповсюдження в народі основних знань із сільського господарства та необхідних для цього ремесел, переважно шляхом практичних знань, прихильником розширення селянського землеволодіння і землекористування. Квінтесенцією його економічних поглядів стала книга “Экономические беседы”, в якій цілком доступно для сільського непідготовленого читача викладені головні основи політекономії. Чимало зусиль для розповсюдження досягнень науки та сприяння впровадження сільськогосподарської техніки в сільському господарстві у 1891-1905 рр. М.О. Каришев докладав як активний член Олександрівського повітового комітету з потреб сільськогосподарської промисловості. Так, він запропонував комітету програму розвитку сільськогосподарського виробництва в Олександрівському повіті, в якій одним із головних питань було підвищення освітнього рівня народних мас.

Визнанням заслуг М.О. Каришева у розвитку культури і земського руху у нашому краї стало обрання його 26 січня 1905 року предводителем дворянства Олександрівського повіту. Та, на жаль, хвороба і раптова смерть 6 лютого 1905 року в Москві в своїй квартирі безжально порушили всі плани Миколи Олескандровича.

Згідно із заповітом поховали 49-літнього М.О. Каришева у с. Олександрівка в будинку колишньої Олександро-Гнєдінської православної церкви.

Література про життя та діяльність

Кушніренко І. М. О. Корф: справа всього життя : творчий портрет / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2011. – 300 с. – Із змісту : Микола Олександрович Каришев. – С. 221-229.

Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. Вип. ХХУ. – Запоріжжя : Просвіта, 2009. – 250 с. – Із змісту : Кладова Г. Благодійники та меценати на Запоріжжі / Г. Л. Кладова. – С. 229-232.

Большая энциклопедия : в 62 т. Т. 20 : Каж – Кассен / [науч. ред. совет : Г. А. Месяц и др. ; гл. ред. С. А. Кондратов ; редкол. : Г. В. Кожевников и др.]. – М. : Терра, 2006. – 592 с. : ил., фото. – Из содерж. : Карышев Николай Александрович. – С. 563.

Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов (текст) ; А. Антонов, В. Биченко, О. Бурбовский [и др.] (фото). – Запорожье, 2005. – 334 с. : ил. – Из содерж. : Николай Александрович Карышев. – С. 71-73.

Морозюк В. Надщербна доля. – Івано-Франківськ, 2003. – Із змісту : Подвижники Я. П. Новицький, М. О. Каришев, П. П. Бузук. – С. 178-199.

Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України : зб. наук. праць V Всеукр. наук.-практ. конф. 2-3 жовт. 2003 року, м. Запоріжжя / ред. кол. : В. О. Котигоренко, М. В. Дєдков, Н. В. Деркач (співголови) [та ін.]. – Запоріжжя : Облдержадміністрація ; Сімферополь : Доля, 2003. – 244 с. – Із змісту : Кладова Г. Традиції благодійництва на Півдні України : [в т. ч. про М. О. Каришева] / Г. Л. Кладова, І. В. Мелешко. - С. 180-188.

Наукові праці історичного факультету ЗДУ. Вип. Х. – Запоріжжя : Просвіта, 2001. – 280 с. – Із змісту : Марутян Р. М. О. Каришев про земські прохання з питань народної освіти 1860-1880 рр. / Р. Р. Марутян. – С. 53-60.

Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ. – Запоріжжя : Тандем-У, 1998. – Із змісту : Марутян Р. Н. А. Карышев – попечитель Гнединского ремесленного училища / Р. Р. Марутян. – С. 55-59.

Карагодин А. История Запорожского края (1770-1917) / А. И. Карагодин. – Запорожье : ЗГУ, 1998. – 286 с. : ил. – Из содерж : Карышев Николай Александрович. – С. 114-115, 222.

Орлянский С. Материалы к истории Запорожского государственного университета. Вып. 1 / С. Ф. Орлянский, В. Г. Ткаченко. – Запорожье : ЗГУ, 1998. – 75 с. – Из содерж. : Учебные заведения дореволюционного Запорожья : [в т. ч. об Н. А. Карышеве]. – С. 5-20.

Південна Україна ХУІІІ – ХІХ століття : записки наук. - дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ. Вип. 1 / гол. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 1996. – 190 с. – Із змісту : Ткаченко В. Професійна освіта в Олександрівському повіті : [в т. ч. про М. О. Каришева]. – С. 142-147.

Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон : в 82 т. + 4 доп. тома. Т. 28 : Карданахи – Керо. – М. : Терра, 1991. – 964 с. – Из содерж. : В. Я. [Яроцкий В. Г.] Карышевъ Николай Александрович / [В. Г. Яроцкий ; Василий Яроцкий]. – С. 650.

***

Пуха И. Учитель учителей / И.В. Пуха ; Иван Пуха // Наш город. – 1996. – 25 дек.

Пуха И. Из страниц прошлого / И.В. Пуха // Индустр. Запорожье. – 1989. – 15 авг.

***

Антощак М. Каришев Микола Олександрович [Електронний ресурс] / М. М. Антощак // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6074&lang=ukr

Марутян Р. М.О. Каришев і професійна освіта в Олександрівському повіті Катеринославської губернії : http://web.znu.edu.ua/pu/articles/177.pdf. - (перевірено 15.07.2014)

 (Педак Л. І.)

Одним із пріоритетних напрямків діяльності історичного факультету ЗНУ в усі часи його існування є наукова робота. З метою об'єднання і координації зусиль в дослідженні історії Південної України, створення відповідної джерельної бази 6 грудня 1995 року на засіданні кафедри історії України затверджується положення про науково-дослідну лабораторію з історії Південної України XVIIІ- XIX століття. Координатором наукової лабораторії ставав науковий керівник, який обирався на установчих зборах.

11 грудня 1995 р. відбулися установчі збори науково-дослідної лабораторії. На них були присутні : А. В. Бойко, В. Г. Ткаченко, Б. А. Бровко, І. І. Лиман, Л. М. Маленко, Р. Б. Шиханов, О. Л. Олійник, В. І. Деміч. Науковим керівником лабораторії було обрано Бойка А. В., а кадровим керівником — Ткаченка В. Г. Збори затвердили також редакційну колегію друкованого органу “Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII-XIX ст.” в складі : А. В. Бойка (головний редактор), І. І. Лимана, С. Р. Ляха, Л. .М. Маленка (відповідальний секретар), Р. Б. Шиханова ( технічний редактор). Згодом до підготовки видання приєдналися В .І. Мільчев, Ю. І. Головко, Н. В. Сурева. Перший випуск часопису побачив світ у 1996 році.

На цих зборах визначились і головні напрями діяльності лабораторії, а саме : евристична робота в архівосховищах України і за її межами, створення електронного банку копій документів, вивчення проблем природнього, географічного фактору Запорозького козацтва, питання духовності, віри і козацького менталітету, господарський, побутовий, правовий, суспільний устрій Запорожжя, дослідження творчої спадщини видатних дослідників Південної України: А. Скальковського, Д. Яворницького, Я. Новицького, В. Біднова, І. Манжури, Д. Багалія, Н. Полонської-Василенко, дослідження історії міст і сіл, пам' ятних місць, поширення наукових знань з історії рідного краю.

Вже згодом у руслі комплексного дослідження історії Півдня України лабораторією були проведені наукові конференції: “Адміністративно-територіальний устрій українських земель наприкінці XVIII - початку XX століття” (1998 р.); “Меноніти Південної України. Кінець XVIII- початку XX століття “(1999 р.)

Реалізація поставлених перед лабораторією завдань, робота над часописом визначили необхідність об'єднати науковців на більш широких наукових засадах.

Тим паче, що ідея координації зусиль та співпраці знайшла чимало відгуків поза університетським осередком. На заклик до співпраці відгукнулися колеги з інших вузів, академічних інституцій, архівісти, джерелознавці, історики - козакознавці, краєзнавці. Так була реалізована ще одна ідея А. В. Бойка. І тому 5 вересня 1997 року було засновано Запорізьке наукове товариство ім Я. Новицького як наступник лабораторії з історії Південної України. Його ухвалено, обрано голову правління товариства (А.В. Бойко).

Саме Анатолій Васильович Бойко - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького національного університету, заслужений працівник освіти України був незмінним керівником та ідейним батьком товариства впродовж 1997-2010 рр. А. Бойко був одним із найкращих сучасних дослідників історії України.

Після передчасної смерті Анатолія Васильовича (27 грудня 2010 р.) Правління очолив Сергій Миколайович Білівненко - кандидат історичних наук, керівник археографічно-етнографічних експедицій ЗНТН, викладач кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького національного університету.

Серед позитивних напрацювань товариства- встановлення тісного співробітництва з різними науковими установами та організаціями, що активно займаються дослідженням Степової України. Серед них - Міжнародна громадська організація “Інститут україніки” (м. Дніпропетровськ), громадське товариство “Вознесенка” (м. Запоріжжя), Інститут української археології та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (м.Київ), Канадський інститут українських студій, Східний Інститут українознавства ім. Ковальських КІУСу (м. Харків),Центр Петра Яцика КПУСу (Канада), Гарвардський університет (США), Інститут національної пам'яті НАН України (м. Київ).

Наукове товариство традиційно апробує результати своєї діяльності на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, які проходять на о. Хортиця: “Запорозьке козацтво в пам'ятках історії та культури”, “Адміністративний устрій та самоврядування в Україні XVII - XX cтоліття”, “Боплан і Україна”. Завдяки співпраці наукового товариства з Культурним центром “Хортиця”була реалізована така фундаментальна програма як “Запорозька чайка”. Наслідком дослідження історії запорозького козацтва стало видання чергового тому “Архіву Запорозької Січі”.

Сьогодні наукове товариство ім. Я. Новицького може пишатися низкою видань, які виходять під його грифом. Це, передусім, фахове видання науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: “Південна Україна XVIII-XIX ст.”, “Запорозька спадщина” (17 випусків), “Старожитності Південної України” (23 випуски),”Джерела з історії Південної України”(11 томів). У 2010 році започатковано серію “Забуті щоденники” (5 випусків спогадів, щоденників і листів періоду Великої Вітчизняної війни).

В рамках масштабних проектів з творчої спадщини дослідників Запорозького козацтва та Запорізького краю побачили світ по чотири томи таких видань, як “Твори Якова Новицького” (в 5 т.) та “Твори Дмитра Яворницького “ (в 20 т.).

А на вшанування пам'яті Анатолія Васильовича Бойка з 2011 року проводиться щорічна конференція “Історія Степової України”. Саме в рамках цієї конференції відбулось урочисте відкриття меморіальної дошки Анатолію Васильовичу біля центрального входу п'ятого корпусу ЗНУ.

Та до найбільших здобутків наукового товариства ім. Я. Новицького, здійснених під керівництвом професора Бойка, слід віднести створення Рукописного зібрання Запорізького відділення Інституту української археології та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, що містить декілька тисяч документів XIX - XX століття.

Література

Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930-2005) :

ювіл. книга. - Запоріжжя, 2006. - С. 145-147.

Культурологічний вісник: наук.-теорет. щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип. 3.-Запоріжжя, 1996. - С. 122.

Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / упоряд.: Ігор Лиман, Вікторія Константінова. - Запоріжжя, 2011. - 376 с.

 (Романів Н. В.)

 Народився Сергій Данилович у селі Велика Білозерка Кам`янсько-Дніпровського району Запорізької області. Дитинство проходило у скромній селянській хаті, батьки працювали на полі. В школі навчався добре, збирав колекцію марок, мріяв залишитися у рідному селі та працювати механізатором. Руки його  були охочі до будь-якої роботи : допомагав батькам на городі і по господарству, міг полагодити загорожу, нескладну техніку, з дитинства любив природу, доглядав за домашніми тваринами, квітами, садив деревця.

Після закінчення школи Сергій працював трактористом у радгоспі "Жовтень". 14 квітня 1984 року юнака призвали на службу до Збройних Сил СРСР. З серпня 1984 року Підгорний проходив службу у Афганістані, пп 39696 механіком-водієм артилерійського тягача. 22 серпня 1985 року автомобільна колона, у складі якої він вів тягач, біля перевалу Саланг піддалася раптовому обстрілу. Машина, що рухалася попереду, була пошкоджена і перекрила рух колоні. Проявивши кмітливість, Сергій, тягач якого знаходиася у технічному замиканні, незважаючи на шквальний вогонь противника, швидко причепив підбиту машину до свого тягача і відбуксував її, звільнивши дорогу для руху колони. Та 31 жовтня 1985 року, за 5 днів до демобілізації, постріл з ворожого танка обірвав життя Сергія Підгорного. За хоробрість та відвагу був нагороджений медаллю "За бойові заслуги" і посмертно – орденом Червоної Зірки. Похований у с. Велика Білозерка.

Література про життя та діяльність

Книга пам`яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – С. 65.

Евтушенко Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных воинах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 52.

Пам`ять про загиблих воїнів-афганців жива // Время и мы. – 2011. – 10 февр.(№ 6). – С. 4.

 (Фоміна О. О.)

Тимошенко Володимир Петрович народився 9 грудня 1935 року в місті Новошахтинську Ростовської області. У 1954 році Володимир Тимошенко закінчив Новочеркаський електромеханічний технікум, а у 1969 - Запорізький машинобудівний інститут ім. Чубаря за спеціальністю «інженер-механік».

Свою трудову діяльність розпочав в 1954 році на Горьківському заводі п/с-429. Працював майстром, інженером -технологом, старшим інженером-технологом. У 1974 р. був призначений директором Мелітопольського заводу «Автокольорлит».

З 1980 до 1991 рік В. П. Тимошенко очолював Мелітопольський моторний завод. Саме це десятиріччя стало періодом розквіту підприємства: були впроваджені перші роботокомплекси, завершено будівництво механоскладального корпусу з випуску силових агрегатів до автомобіля «Таврія», здійснено реконструкцію діючого виробництва, збільшено випуск нових силових агрегатів МеMЗ-245. За ініціативи директора побудовані база відпочинку заводу і піонерський табір «Зміна», оздоровчо-відновлювальний комплекс, санаторій-профілакторій, ДПТУ-10 з гуртожитком, два дитячі садки.

Самовіддана праця Володимира Петровича відзначена орденами Трудового Червоного Прапора, «Дружба народів», «Знак пошани», медалями «За доблесну працю в ознаменування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна», «Ветеран праці». Йому було присвоєно почесне звання «Заслужений машинобудівник УРСР», а у 1990 р. він став лауреатом Державної премії УРСР в галузі науки і техніки.

Неодноразово були відзначені і раціоналізаторські розробки Володимира Петровича. У його архіві є 6 авторських свідоцтв на винаходи, срібна і бронзова медалі ВДНГ за створення і випуск нового силового агрегату до автомобіля «Таврія».

Помер Володимир Петрович Тимошенко 18 листопада 1992 року. Його ім’ям названа одна з площ міста (біля центральних прохідних моторного заводу). 24 вересня 2002 року В. Тимошенку (посмертно) присвоєне звання «Почесний громадянин міста Мелітополя».

Література

Тимошенко Владимир Петрович // Кто есть кто на Мелитопольщине: информ.-биогр. сборник. - Х., 2004. - С. 82-83.

Маевская Г. История одного мелитопольского машиностроителя / Галина Маевская // ПравДа. - 2014. - 4 сент (№ 36). - С. 7.

Дяткова Н. Он строил коммунизм для всех / Н. Дяткова // Мелитоп. ведомости. – 2004. - 14 февр. (№ 14). – С. 4.

***

Мелітопольський міський краєзнавчий музей, архівна справа № 589.

 (Романів Н. В.)

Аркадій Іванович Калашников народився 12 грудня 1915 року в місті Запоріжжя у робітничій родині. Після закінчення 6 класів (1930) навчався у ФЗН заводу "Комунар"(нині "АвтоЗАЗ") і до 1934 року працював на підприємстві слюсарем-інструментальником, потім перейшов на роботу в інстументальний цех № 17 моторобудівного заводу. Саме з цим підприємством і пов`язана вся його професійна доля. У роки Великої Вітчизняної війни А. Калашников разом із заводом евакуюється до міста Омська. Повернувшись до Запоріжжяу 1948 році, до виходу на заслужений відпочинок (1976 р.) трудився на моторобудівному заводі.

"Золоті руки і світла голова", – так говорив про Аркадія Івановича начальник цеху № 17 О. М. Кононов. Йому доступні секрети найскладніших приладів, він мав вищий розряд, працював з особистим тавром, досяг вершини своєї професії. На його рахунку десятки раціоналізаторських пропозицій. А. І. Калашніков – визнаний професіонал по вимірювальних приладах.

Трудові досягнення Аркідія Івановича відзначені найвагомішими урядовими нагородами того часу : серед яких звання Героя Соціалістичної праці (26. 04. 1971), кавалер Ордена Леніна та Золотої Зірки, численні медалі, він відмінник авіапрмисловості СРСР.

У свої 90 років Аркадій Іванович Калашников так розповідав про свій рід :

"Мой прапра...дедушка служил под началом Суворова и принимал участие во взятии Измаила и славном переходе через Альпы. За это был пожалован участком земли в Александровске. С тех давних времён и ведём мы свой род Калашниковых в Запорожском крае. Для всех членов нашей семьи на протяжении веков главным был закон : верой и правдой служить родному Отечеству и родной земле! А родная земля для нас – запорожская. Мы - украинцы".

Трудовий стаж родини Калашникових на Запорізькому моторобудівному заводі понад 250 років. Зі своєю дружиною, Олександрою Гаврилівною, Аркадій Іванович прожив більше семидесяти років.

Література

Голдобін А. Запорізька Алея слави – народна святиня = Запорожская Аллея славы – народная святыня : [нариси та документи про Героїв Радянського Союзу, Героїв України та Героїв Соціалістичної Праці] / А. І. Голдобін ; під загал. ред. І. Р. Щербахи; перекл. : С. М. Кириченко, М. О. Сидоренко. – Дніпропетровськ : Січ, 2002. – С. 588.

Лукаш І. Велике бачиться на відстані : Докум. повісті, нариси / І. М. Лукаш. – Дніпропетровськ : Січ, 1998. – С. 936.

Коваль Е. Ровесник Октября : крат. очерк истории Запорож. ордена Ленина, ордена Труд. Красного Знамени и ордена Окт. революции произв. об-ния "Моторостроитель" им. 50-летия Вел. Окт. соц. революции - предприятия ком. труда / Е. Т. Коваль, Н. Н. Филон. – Днепропетровск : Промінь, 1986. – С. 32-33 (фото), 88. – (История фабрик и заводов). 

Онуфриенко Л. В ногу со временем : [Герою Соц. Труда 90 лет] / Лариса Онуфриенко // Мотор січ. – 2005. – 19 груд.(№ 86). – С. 4.

Сергеєва І. Слюсар Аркадій Калашніков / І. Сергеєва // Запоріз. правда. – 1973. – 7 січ.

Чубенко В. Кавалер Золотої Зірки / В. Чубенко // Запоріз. правда. – 1971. – 5 верес.

Історія міст і сіл Української РСР : в 26т. Запорізька область.-К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1970.-765 с.-Із змісту: Мокроус Ф. Я.– С. 59.

***

Калашников Аркадій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6046lang=ukr

 (Романів Н. В.)

Народився Валерій Матвійович Хмара 12 грудня 1940 року в смт Куйбишеве Запорізької області. У війну сім`я Хмари евакуювалася за Волгу. Коли нашу місцевість визволили від фашистських окупантів, родина повернулася назад. Валерій отримав середню освіту в Розівській загально-освітній середній школі № 1, після навчання працював на місцевій машинно-тракторній станції.

У 1959 році молодого робітника призвали на дійсну військову службу, потім було Київське вище військове інженерне училище (1964). Службу проходив у різних військових округах Збройних Сил СРСР, останнє місце – Афганістан. 18 квітня 1982 року, виконуючи бойове завдання з супроводу колони автомашин з військовим вантажем, при відбитті нападу противника на колону загинув, до кінця виконавши свій військовий обов`язок.

Майор, заступник командира артилерійського полку із озброєння В. М. Хмара нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Похований на військовому кладовищі у місті Овруч Житомирської області.

Література про життя та діяльність

Книга пам`яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [гол. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2012. – С. 84.

Евтушенко Ю. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных воинах / Ю. М. Евтушенко. – Запорожье : Выдавэць, 1994. – С. 71-72.

Причиненко К. Він не вернувся із рейду / Костянтин Причиненко // Прапор комунізму. – 1990. – 9 серп.

 (Руденкова І. Б.)

15 грудня 1940 р. в м. Таллінні Естонської РСР були засновані 57-і стаціонарні авіаційні майстерні (57-і САМ ). У 1941 р. майстерні були евакуйовані в м. Торжок Калінінської (нині - Тверської) області. Отримавши статус військової частини № 06825, майстерні переміщувалися за фронтом через Галич, Вишній Волочок, Псков, Тарту, здійснюючи ремонт бойових літаків – Іл-16, МіГ-3, Лаг-3, Як-7, Ла-5, Пе-2, ТБ-3, літаків-винищувачів американського та англійського виробництва. Після Великої Вітчизняної війні (1952 р.) військову частину було перебазовано до м. Запоріжжя та перейменовано (1957 р.) у „Ремонтну базу 1241”.

З 1953 по 1967 рр. підприємство займається ремонтом літаків Іл-28, з 1967 – Як-28. У 70-ті роки заводу доручили освоїти ремонт і модернізацію літаків типу МіГ-25 усіх модифікацій і вже у наступному десятиріччі колектив підприємства розпочав їх плановий перший і другий середній ремонт літаків. Загалом за цей період відремонтовано 300 літаків. У 90-ті роки наступила епоха літаків типу Су (Су-17, Су-25, Су-27). Змінився і статус підприємства : з 1998 р. – це ДП Міністерства оборони України „Запорізький державний авіаційний ремонтний завод „МіГ ремонт”.

2003 року на підприємстві зібрали легкий багатоцільовий літак З-10 „Стриж”. Міні-літак зручний в управлінні і досить мобільний. У 2004 р. було розпочато серійне виробництво цих літаків.

Сьогодні підприємство, маючи сучасну розвинену, постійно удосконалювану виробничо-технічну базу, висококваліфікований персонал, спеціалізується в області ремонту авіаційної техніки військового призначення – літаків МіГ-25, Су-17, Су-25, Су-27 усіх модифікацій. Під час виконання ремонту літака впроваджується зміцнення конструкції планера, заміна гумових технічних виробів, ремонт РЕУ, електроустаткування систем електронної автоматики, приладів та систем експлуатаційного контролю. Авіаційна техніка, яку ремонтують на ЗДАРЗ „МіГ ремонт”, з успіхом експлуатується у ВПС України та зарубіжних країнах.

Література

Шиханов Р. Шевченківський район міста Запоріжжя (1962-2007 роки) : становлення та розвиток місцевих органів влади / Р. Б. Шиханов. – Запоріжжя : Мотор Січ, 2008. – 180 с. – Із змісту : Запорізький державний авіаційний ремонтний завод «МіГ ремонт». – С. 28.

Шестьдесят лет в строю. 1940-2000 / Г. П. Крицына, С. И. Алехин. – Днепропетровск : [Днепропетров. кн. типография, 2000]. – 96 с.

Полюшко В. Строим новый самолет : [в Запорожье начнется серийный выпуск отечеств. самолета «Стриж»] / Валерий Полюшко // Киев. ведомости. – 2004. – 28 февр.

«Стриж» - пташка швидкісна : [на Запоріз. з-ді «МіГ ремонт» складатимуть легкий багатоцільовий літак З-10 «Стриж»] // Запоріз. правда. – 2003. – 13 груд. – С. 3.

 (Чубенко Л. М.)

Сава Федорович Гурський народився 16 грудня 1890 року в селі Новоолександрівка Катеринославської губернії, нині село Кірове Запорізького району. Маючи надзвичайну силу, він став одним з найвидатніших борців-атлетів початку ХХ століття.

У 1912 році він був призваний на військову службу, яку проходив в особистій охороні імператорської величності Великого князя Михайла Олександровича. У місті Запоріжжі він став першим чемпіоном України з французької боротьби серед борців усіх поколінь. Саву Федоровича вважають найсильнішим борцем-професіоналом Союздержцирку.

Література про життя та діяльність

Гурский Савва Федорович // Власов А. Кузнецы боевых побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. - Запорожье, 2007. - С. 144.

Смирнов В. Борцовская "кухня". 50 меню / В. В. Смирнов. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 232 с. – Из содерж. : [в т. ч. о С. Ф. Гурском]. - С. 98.

***

Гурський Сава Федорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5727&lang=ukr

Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко – ред., Шершньова І. - укладач]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 72-73. – (Міста та села Запорізької області ; вип. 5).

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліогр. списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 48-50.

(Савкіна О. А.)

Леонід Федорович Яворський народився 25 грудня 1925 року в селі Новогригорівці Лисогірського району Миколаївської області. Уродженець степової України, випускник Одеського художнього училища (1947-1952) та Ризької академії мистецтв - Леонід Яворський приїхав до степового Запоріжжя 1954 року, і залишився тут назавжди.

Вже в перших його роботах, які експонувалися на обласних виставках ("Дніпрогес", "Сутінки", "Біля моря", "Вид на "Запоріжсталь", "Над Дніпром", "Липень на Україні") - яскраво проявилися своєрідні риси, оригінальність творчої манери художника.

Наприклад, у ранньому полотні "Початок весни" автор виявляє себе як ліричний пейзажист. Озимі поля, квіти на луках, верби, сільські будинки справляють святковий настрій. Художник створив хвилюючий образ сучасного сільського пейзажу України.

На республіканській виставці 1964 року, присвяченій 150-річчю з дня народження Т. Г. Шевченка, експонувалася робота Л. Ф. Яворського "Форт Байди". Цей пейзаж написаний на великому натурному матеріалі, який зібрав сам автор. Художникові вдалося передати суворе минуле цього острова - цитаделі запорозького козацтва. Полотно витримане у червонуватій гамі з темними до глибокої синяви тінями на скелях , покритих зеленим мохом і кущами.

Яворському була властива манера писати роз'єднаним мазком, пастозно на світлі, дуже прозоро в тінях, і в яскравій кольоровій побудові. Недарма його називали запорізьким імпресіоністом.

Такі роботи як "Рожевий ліс", "Біла зима", "Човни сплять", "Блакитний ранок", - привертають увагу чистотою та чарівністю нашої природи, її лугів, степів, курганів, білих хат та квітучих садів. Крім того, його пейзажі підкреслено декоративні. У 70-ті роки ХХ століття Леонід Федорович також плідно працював у галузі монументально-декоративного мистецтва, оформив спільно з дружиною Єлизаветою Мироновою ресторани "Курені" (м. Київ), "Козачий дозор",на жаль, вже не існуючий (м. Запоріжжя), готель "Україна"(м. Москва).

Л. Ф. Яворський член Спілки художників СРСР з 1966 року, приймав участь у багатьох обласних та республіканських виставках, картини його знаходяться у приватних колекціях як в Україні, так і за кордоном.

На жаль, майстра пензля не стало у 1989 році.

Література про життя та діяльність

Яворський Л. Ф. Персональна художня виставка : каталог. - Запоріжжя, 1977. - [6 с.].

Українські радянські художники : довідник. - К. : Мистецтво, 1972. - 563 с. - Із змісту : Яворський Леонід Федорович. - С. 543-544.

***

В'ялий В. Леонід Яворський / В. В'ялий // Комсомолець Запоріжжя. - 1960. - 12 листоп.

Ласков М. Радіє серце художника / М. Ласков // Запоріз. правда. - 1960. - 4 листоп.

 (Фоміна О. О.)

Голофаст Микола Мефодійович народився 25 грудня 1925 року в м. Сураж Брянської області (РФ). Дитинство пройшло в невеликому хуторі Путілін Брянської області. Був одним з п’ятьох дітей у сім’ї. До літа 1941 року встиг закінчити в рідному місті 1-й курс педагогічного технікуму - успіхи в навчанні були відзначені персональною стипендією.

У 1943 році Микола Мефодійович пішов на фронт. Воював у лавах 48-ї армії, що діяла у складі трьох Білоруських фронтів. Закінчив війну в Прусії.

Після демобілізації Микола Голофаст закінчив Саратовський державний університет. Працював учителем у Дагестані, а 1958 року переїхав до Мелітополя - на батьківщину дружини. Працював у школах міста. Був завучем у середній школі робітничої молоді № 5, директором СШ № 18, а з 1963 року і до виходу на пенсію (1985 р.) - директор СШ № 25.

Мудрий, енергійний директор згуртував педагогічний колектив, вніс багато нових творчих ідей в роботу школи, про яку досить швидко дізналися в області, республіці та Союзі. Статті в періодиці розповідали про успіхи педколективу, про який згодом було знято три фільми. У 1978 р. директор навчального закладу був відзначений високою державною нагородою — удостоєний звання “Відмінник народної освіти УРСР”.

Микола Мефодійович неодноразово обирався депутатом міськради. Він - перший голова (працював на цій посаді 6 років), а згодом - заступник голови Ради ветеранів міста.

До 55-річчя визволення Мелітополя 15 жовтня 1998 році Миколі Мефодійовичу Голофасту було присвоєно звання "Почесний громадянин міста Мелітополя".

Література про життя та діяльність

Голофаст Николай Мефодиевич // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биогр. сб. - Х., 2004. - С. 256-257.

***

Мелітопольський міський краєзнавчий музей, архівна справа № 519.

 (Фоміна О. О.)

Костянтин Іванович Бронзос народився 28 грудня 1890 року в Таганрозі в сім'ї робітника. Родина була великою і жила в нужді. Тому відразу після закінчення Макіївського початкового народного училища (1902) , підліткові довелося шукати роботу. Його трудовий шлях розпочався з посади лампоноса на донбаській шахті. Потім він працював на різних рудниках і заводах. На Макіївському металургійному заводі набув кваліфікацію токаря по металу, яка і стала його основною спеціальністю.

Лихо ніби переслідувало родину Бронзосів. У 1904 року від туберкульозу померла мати, взимку 1908 вся родина захворіла на висипний тиф. Батько помер в лікарні, Костянтин став єдиним годувальником чотирьох молодших братів. Знесиленого після хвороби, його звільнили з заводу, роботи знайти не вдавалося. «Нарешті, через деякий час за допомогою земляків мого тата, що працювали в порту на баржах, - згадував пізніше він, - мені вдалося вступити кочегаром на парову шхуну «Жанетта», на якій я і проплавав 4 роки. У 1915 році я одружився і незабаром звільнився з баржі і поїхав до Макіївки, де вступив на роботу токарем механічного цеху Макіївського металургійного заводу »

У 1916 році Бронзос опинився в Мелітополі. Після повалення самодержавства він швидко проявив себе як активний громадський діяч, став депутатом місцевої ради. У березні 1917 році він побував у Петрограді, де побачив запеклу політичну боротьбу більшовиків і меншовиків в тоді ще об’єднаній РСДРП. Повернувшись до Мелітополя, Бронзос запропонував місцевим більшовикам створити самостійну більшовицьку організацію. Пропозицію прийняли та, не чекаючи реалізації, більшовики сформували свою фракцію в міській Раді. Бронзоса обрали її головою.

Після закінчення війни він деякий час очолював в Запоріжжі губернську раду народного господарства. Разом з іншими делегатами X з'їзду партії , брав участь у придушенні Кронштадтського повстання (1921). Восени 1922 р. учасники з'їзду з відновлення сільськогосподарського машинобудування створили Всеросійський синдикат «Сільмаш», а Бронзоса обрали заступником голови його правління. З цього моменту його життя вже не було пов'язане з Таврією.

У 1925 р. ЦК ВКП(б) направив його на роботу в кольорову металургію і він залишився їй вірним назавжди, працюючи у Казахстані, Москві, Свердловській та Читинській областях. 1938 року закінчив річні Вищі академічні курси командного складу НКТП за спеціальністю «металургія заводу». К.І. Бронзос був нагороджений орденом Леніна та численними медалями.

У грудні 1954 р. Константин Іванович за станом здоров'я вийшов на пенсію. З жовтня 1955 вони з дружиною жили в інтернаті старих комуністів у Передєлкіно, під Москвою. Звідси він іноді виїжджав до військових частин, на підприємства і школи, виступаючи зі спогадами про революційну роботу і зустрічі з В.І. Леніним. Приїжджав і до Мелітополя.

5 січня 1967 року йому присвоєно звання "Почесний громадянин м. Мелітополя".

Костянтин Іванович пішов з життя 19 травня 1975 року.

Враховуючи його великі заслуги у становленні Радянської влади в Мелітополі, виконком міської Ради 10 липня 1975 р. рішенням № 250 перейменував вул.Садову на вул. Бронзоса. Вона з'єднує пр. Богдана Хмельницького та вул. Крупської.

У 1984 р., коли Мелітополь святкував своє 200-річчя, біля будівлі ДК «Жовтень» (вул. Карла Маркса) вдячні мелітопольці встановили К.І. Бронзосу пам'ятник.

Література

Пам'ятки історії та культури Запорізької області (Запорізький та Мелітопольський район). Вип. 6. - Запоріжжя, 2003. - С. 90.

Бронзос Константин Иванович // Кто есть кто на Мелитопольщине: информ.-биогр. сборник. - Х., 2004. - С. 471-472.

***

Державний архів Запорізької області , ф. Р3337 , оп . 2 , д. 860 , л . 29 .

Мелітопольський міський краєзнавчий музей , архівна справа № 161.