(Грабко А. І.)

Борис Євгенович Веденєєв народився 2 січня 1885 року в Тифлісі в родині інженера шляхів сполучення. Закінчивши гімназію (1902 р.), він вступив до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення.

Після закінчення інституту зі спеціалізацією з гідротехнічного будівництва та експлуатації водних шляхів (1909) молодого інженера відряджають на рік за кордон для стажування у галузі електро- і гідротехніки. Повернувшись у Петербург (1910 р.), Веденєєв приймає участь в розробці одного з перших варіантів використання енергії Дніпровських порогів, не полишаючи досліджень у цьому напрямку в подальшому.

З 1911 по 1917 рр. Борис Євгенович зосереджується на дослідженні, проектуванні і будівництві морських портів на Сахаліні, у Мурманську. В пожовтневий період він проектує зрошувальні системи в Середній Азії, активно працює в складі Комісії ГОЕЛРО.

В 1921 році Б. Веденєєва направляють на будівництво гідроелектростанції на Волхівських порогах; стає начальником технічного відділу Волховбуду, пізніше він займає посаду помічника інженера будівництва, а з 1924 р. - начальника робіт.

У 1927 році Бориса Євгеновича призначають на посаду головного інженера Дніпробуду. Веденєєв запропонував та здійснив оригінальну схему будівельних робіт, Що сприяло прискоренню будівництва. 1 травня 1932 р. Дніпровська ГЕС видала перший промисловий струм.

За участі та підтримки Веденєєва у 1930 р. був створений Дніпровський інженерно-будівельний інститут у Запоріжжі.

За значний внесок у розвиток гідроенергетичної науки і техніки Бориса Євгеновича обирають дійсним членом Академії наук СРСР (1932).

Значне місце в його житті займала педагогічна діяльність: викладав техніку і гідравліку в технікумі товариства із розповсюдження технічних знань, вів курс з гідроелектричних установок, очолював кафедру утилізації водної енергії в МІСІ. Його перу належить підручник з гідроенергетики.

В роки Великої Вітчизняної війни був заступником наркома електростанцій СРСР, згодом приймав участь у розробці плану повоєнного відновлення народного господарства.

Заслуги Б. Є. Веденєєва - видатного вченого, інженера, державного діяча відзначені Державною премією (1943), трьома орденами Леніна, орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Трудового Червоного Прапора.

Б. Є. Веденєєв помер в 1946 році. Дошки з барельєфом Бориса Євгеновича встановлені на Волховській та Дніпровській ГЕС, а його ім`я присвоєно науково-дослідному інституту гідротехніки (Санкт-Петербург).)

Література про життя та діяльність

Энергетики. Жизнь замечательных людей / под ред. Л. В. Прохорова ; Совет старейших энергетиков Запорожской АЭС. – Запорожье : Дикое Поле, 2012. – 120 с. : фото. – Из содерж. : Веденеев Борис Евгеньевич. - С. 19.

Енциклопедія сучасної України. Т. 4 : В - Вог / НАН України ; Наук. т-во ім. Т. Шевченка ; Ін-т енцикл. досліджень НАН України ; ред. кол. : І.М.Дзюба (гол.) [та ін.]. – К. : Поліграфкнига, 2005. – 700 с. : іл. – Із змісту : Савченко О. Веденєєв Борис Євгенович / О. В. Савченко. - С. 182.

Ясиевич В. Выдающиеся ученые инженеры-строители Украины / В. Е. Ясиевич, С. Б. Дехтяр, С. А. Сухоруков. – К. : Будівельник, 1986. – 110 с. – Из содерж. : Всенародная стройка : [в т. ч. о Б. Е. Веденееве]. – С. 19-29.

Люди русской науки : очерк о выдающихся деятелях естествознания и техники. Техника / под ред. И. В. Кузнецова. – М. : Наука, 1965. – 783 с. – Из содерж. : Караулов Н. Борис Евгеньевич Веденеев / Н. А. Караулов. – С. 725-734.

Академик Борис Евгеньевич Веденеев : (к 100-летию со дня рождения) // Гидротехническое строительство. – 1985. - № 1. – С. 40.

Зензинов Н. Барельеф на стене Днепрогэса / Н. Зензинов, С. Рыжак // Гудок. – 1975. – 6 апр.

Лагін В. Головний інженер Дніпробуду : (до 80-річчя з дня народження Б. Є. Веденєєва) / В. Лагін // Запоріз. правда. – 1965. – 10 січ.

***

Ігнатуша О. Веденєєв Борис Васильович [Електронний ресурс] / О. О. Ігнатуша // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5500ang=ukr

Деятели российской энергетики. Борис Евгеньевич Веденеев [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http//www.portal-slovo.ru/impressionism/41756.php

 (Шершньова І. В.)

Андрєєва Людмила Федорівна народилася 4 січня 1925 року в селищі Якимівка Запорізької області. В 1941 р. закінчила 9 класів місцевої школи, а з початком Великої Вітчизняної війни разом з батьком добровільно пішла на фронт (вільнонаймана, військова частина ПРБ-33 9-ої армії Південного фронту).

У листопаді 1942 року вона відгукнулася на призов газети “Комсомольска правда”: “Комсомольці-добровольці на захист Сталінграду”. Службу розпочала в 149-му армійському запасному стрілецькому полку (АЗСП) 62-ої армії під командуванням В. І. Чуйкова в роті зв`язку, де пройшла курс молодого бійця і 25 грудня прийняла присягу. В цій радіороті їй було присвоєно звання молодший сержант, командир відділення, радіотелеграфіст.

З 27 травня 1943 року проходила службу в батареї управління командуючого артилерією 8-ої гвардійської армії (генерал М. М. Пожарський), потім була переведена в 23-ю окрему роту ПНОЗ (повітряний нагляд, оповіщення, зв`язок) 8-ої гв. армії В. І. Чуйкова.

Після демобілізації (25.07.1945) повернулася в рідну Якимівку. У вересні цього ж року вступила на підготовчі курси Мелітопольського інституту механізації сільського господарства, отримала атестат про закінчення 10 класів. Потім навчалася в цьому вузі, а ротім у Сімферопольському сільськогосподарському інституті.

Закінчивши вуз, працювала старшим агрономом Черноморського відділу бавовництва Кримської області (1951-1954), диспетчером Мелітопольської Першої МТС Запорізької області (1954-1958), викладала в Якимівському училищі механізації (1958-1980).

Після виходу на пенсію Людмила Федорівна стала членом Якимівської районної ветеранської організації (1993) та клубу “Фронтовичка” (заснований в 1999 р. ), куди її запросили як учасника бойових дій. Рада клубу доручила роботу секретаря. Члени клубу “Фронтовичка” проводять виховну роботу серед учнівської молоді, проводять зустрічі в трудових колективах Якимівського району.

Л. Ф. Андрєєва нагороджена медалями: “За бойові заслуги” (1945), “За оборону Сталінграду”, “За визволення Варшави”, “За взяття Берліну”, “За перемогу над Німеччиною”, “Медаль Жукова”, “Почесний громадянин смт Якимівка”, “Ветеран праці” ; орденами: “Вітчизняної війни” ІІ ступ., “За мужність” ІІІ ступ., “За заслуги перед Запорізьким краєм”.

Література про життя та діяльність

Гнедашев В. Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 316 с. : фото. – Из содерж. : Победители : [в т. ч. об Л. Ф. Андреевой]. - С. 99.

Єрмолова К. Автопробіг місцями бойової слави : [в т. ч. про Л. Ф. Андрєєву] / К. Єрмолова // Слово трудівника. - 2013. - 4 трав. - С. 3.

Зустрілися у грізному 1942 році...: [фронтові подруги Л. Ф. Андрєєва та М. І. Царькова] // Слово трудівника. - 2001. - 8 трав. (№ 37). - С. 2.

Войткова В. Фронтові подруги / В. Войткова // Слово трудівника. - 2003. - 8 лют. - С. 1, 2.

 (Фоміна О. О.)

Павлюченко Олександр Григорович народився 5 січня 1935 року у с. Штепівка Лебединського району Сумської області. Після закінчення Сумського машинобудівного технікуму (1954) приїхав на роботу в м. Мелітополь, на завод ім. Воровського. У цьому ж році мобілізований до лав Радянської Армії. Після закінчення служби (1957) повернувся на завод. Працював помічником майстра, технологом, начальником цеху, головним металургом, начальником ПДО, заочно навчався в Дніпропетровському металургійному інституті. У 1968 році його обирають секретарем парткому заводу. При цьому продовжував удосконалювати професійну підготовку і в 1970 році закінчив факультет організаторів промислового виробництва Московського інженерно-економічного інституту ім. С. Орджонікідзе та майже відразу (1971 р.) був призначений директором Ніжинського механічного заводу. В 1975 р. повернувся в Мелітополь і очолив завод ім. Воровського, а після створення виробничого об`єднання «Мелітопольпродмаш» став його генеральним директором та керував ним до 1988 року.

Олександр Григорович брав активну участь у громадському житті міста. Був заступником (1980-1986), а потім головою Ради директорів міста (1986-1988). Протягом трьох скликань обирався депутатом обласної ради.

За особистий внесок у розвиток машинобудування був нагороджений: орденами «Трудового Червоного Прапора» (1981), «Знак пошани» (1986), численними медалями, удостоєний звань «Заслужений машинобудівник УРСР» (25.09.1984), та "Почесний громадянин м. Мелітополь" (29.09.2008).

Література

Кушнир Р. Секретные страницы в истории “Продмаша” / Р. Кушнир // Вечерний Мелитополь. - 1999. - 18 марта.

Константинова Л. Промышленный долгожитель : [к 110-летию з-да им. Воровского] / Л. Константинова // Новий день. - 1996. - 21 верес.

Рыбка М. А все же праздник / М. Рыбка ; Михаил Рыбка // Индустр. Запорожье. - 1996. - 1 окт. - (Юбилей предприятия).

Заславский В. Завод сельскохозяйственных машин и орудий братьев Классен : [из истории АО «Мелитопольпродмаш»] / В. Заславский // Мелитоп. ведомости. - 1995. - 30 мая.

Синєок Т. Сторінки історії : до 100-річчя з-ду ім. Воровського / Т. Синєок // Серп і молот. - 1986. - № 117, 128, 131, 138, 147, 150, 151, 23 верес.

Трачук В. В труде мужая : [к 90-летию з-да им. Воровского] / В. Трачук // Индустр. Запорожье. - 1976. - 3 нояб.

***

Мелітопольський міський краєзнавчий музей , архівна справа № 652.

 (Савкіна О. А.)

Володимир Павлович Гавронський народився 5 січня 1955 року в м. Нова Каховка Херсонської області. Потім були навчання в школі, термінова служба в десантних військах, робота на підприємствах Харкова. А ще була мрія – стати художником. Він наполегливо надолужував прогалини в художній грамоті, ходив на заняття з рисунку та живопису, з кожним днем наближаючи до реалій свою мрію. Наполегливість була винагороджена, і, успішно склавши вступні іспити, юнак став студентом Харківського художньо-промислового інституту. З теплотою і подякою Володимир згадує своїх вчителів: Д. Г. Сову, В. П. Воловика, Л. Г. Жуковську, А. М. Константинопольського, за допомогою яких він закінчив ВУЗ у 1987 році за спеціальністю „Скульптура”. Ще будучи студентом, з 1984 року активно приймав участь в обласних, республіканських виставках.

Початок творчої діяльності у Запоріжжі співпав із похмурими дев’яностими роками, коли багато художників, зіткнувшись з відсутністю замовлень, кидали своє ремесло, займалися чим прийдеться, аби заробити якусь копійчину. Мотався по світу і Володимир, але пензель і різець з рук не випускав.

Цей смутний час Гавронський відобразив в іронічних, з тонким політичним підтекстом, злобуденних, навіть сьогодні, скульптурних мініатюрах: «Кухарка», «Треба поголодувати», «Місто сонця», «Трудяга».

Привертає до себе увагу і серія скульптурних робіт «Пісня» – за мотивами усної народної творчості. Такі роботи, як : «Ой, кум до куми залицявся», «Як поїхав за снопами», «Покохала я Іванка»... – іскряться гумором і непідробним українським колоритом.

Далеко не кожному маститому скульптору вдаються роботи на спортивну тематику. Як в скульптурі передати динаміку і азарт напруження пристрастей?

Володимир Гавронський сміливо береться за виконання цього завдання, успішно використовуючи різні скульптурні матеріали: камінь, дерево, метал, кераміку. Безперечно, скульптор – майстер скульптурних подробиць. Він «прописує» свої роботи до найдрібніших , але дуже важливих нюансів. Наприклад, футбольний суддя показує червону картку порушника: «Грай за правилами!».

Коли перестало битися серце Великого Маестро Футболу – Валерія Лобановського, питання, кому доручити створити пам’ятник йому, навіть не обговорювалось. Вибір одностайно зупинився на Володимирі Гавронському. Робота над художнім образом тренера була не з простих – в стислі терміни розглядалися декілька варіантів пам’ятника: бюст, напівфігура, у повний зріст. Переміг варіант фігури у повний зріст на фоні відомих колон київського стадіону «Динамо». Разом з цим йшла робота з розробки і виготовлення кубка Лобановського для Міжнародного турніру його пам’яті (обидві роботи – 2003 р.).

Не вагаючись доручали скульпторові роботу над пам’ятними дошками, погруддями відомих військових, історичних постатей.

Так, для Євпаторії В. Гавронський у тому ж 2003 році створив пам’ятник князю М. Голіцину (2003 р.). У 1994 році художника прийняли до Національної спілки художників України. В. Гавронський неодноразово приймав участь у Запорізьких пленерах «Хортиця крізь віки», де відкрив себе для глядача в якості художника-пейзажиста, який тонко відчуває рідну природу, всі її нюанси, вміє передати їх фарбами і пензлем.

Сподіваємось, що Майстер ще не раз радуватиме нас своїм яскравим талантом – адже він в розквіті творчих сил!

Література про життя та діяльність

VII Міжнародний мистецький пленер "Хортиця крізь віки-2009": каталог / ред. І. Гресик. - Запоріжжя : Привоз Принт, 2009. - 68 с. : іл. - Із змісту : Гавронський В. П. - С. 28-29.

VI Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиція крізь віки-2008" : каталог / ред. І. Гресик. - Запоріжжя : [Привоз Принт], 2008. - 80 с. : іл. - Із змісту : Гавронський В. П. - С. 22-23.

Чарівні барви Дніпра : каталог Всеукр. виставки образотворчого мистецтва / [В. В. Слобода] ; М-во культури і туризму України [та ін.]. – Дніпропетровськ : [Ліра ЛТД], 2008. – 52 с. : іл. - Із змісту : Гавронський В. - С. 12.

У Всеукраїнський мистецький пленер "Хортиця крізь віки-2007" : [каталог] / [ред. І. Гресик]. - Запоріжжя : [Привоз Принт], 2007. - 72 с. : іл. - Із змісту : Гавронський В. П. - С. 18-19.

Четвертий Всеукраїнський пленер-виставка "Хортиця крізь віки" 2006 : [каталог] / [Ред. І. Гресик]. - Запоріжжя : [Привоз Принт], 2006. - 72 с. : іл. - Із змісту : Гавронський В. П. - С. 14-15.

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. - Запоріжжя, 2007. - 225 с. - Із змісту : Гавронський В. П. - С. 24-25.

Енциклопедія Сучасної України. Т. 5 : Вод - Гн / НАН України; Наук. т-во ім. Т. Шевченка; Ін-т енцикл.досліджень НАН України ; гол. ред. кол. І.М. Дзюба. – К. : Поліграфкнига, 2006. – 728 с. : іл. – Із змісту : Латанський С. Гавронський Володимир Павлович / С. В. Латанський. - С. 276.

***

Гавронський Володимир // Художники України. - 2007. - 22 лют. (№8). - С. 3-31.

Журавлев А. Запоржский скульптор Владимир Гавронский: «На республиканском стадионе в Киеве есть помещение, где ни телевизор не берет, ни телефон. Там я лепил фигуру Валерия Васильевича Лобановского...» / А. Журавлев // Подробности. - 2008. - 13 мая. - С. 17-18.

Пологи – столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко – ред., Шершньова І. - укладач]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 80-82. – (Міста та села Запорізької області ; вип. 5).

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліографічні списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 18-19.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліографічні списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 18-19.

«Повний вік моїй бібліотеці…», 1904-2004 : (ЗОУНБ ім. О. М. Горького: історія і сучасність) : бібліогр. покажчик / Упр. культури ЗОДА, ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; укладачі : Г. Нагорна, І. Шершньова, О. Дутова. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – 88 с. – (100 років).

 (Фоміна О. О.)

Мандрикін Юхим Іванович народився 15 січня 1915 року в селі Кручена Балка Сальського району Ростовської області. 1938 року закінчив борошномельно-елеваторний технікум у м. Новочеркаськ. Через рік був мобілізований до лав Червоної армії і направлений на навчання до Московського військово-політичного училища ім. В.І. Леніна, яке закінчив у травні 1941року.

З травня по липень 1941 рокуслужив у 4-му повітряно-десантному корпусі, що входив до складу особливого Західного військового округу. У перший місяць Великої Вітчизняної війни був комісаром окремого повітряно-десантного батальйону, а перед пораненням кілька днів командиром цього ж батальйону. У липні-вересні 1941 року перебував на лікуванні в госпіталі м. Воронеж, а з жовтня до грудня 1942 року - командував 1-им батальйоном 22-ої повітряно-десантної бригади 9-го повітряно-десантного корпусу. Закінчивши курси «Постріл» у м. Уральську (знаходились у підпорядкуванні Сталінградського фронту) воював у складі 51-ї армії Південного фронту, був командиром613-го стрілецького полку 91-їстрілецької дивізії 4-го Українського фронту, 88-го гвардійськогострілецького полку 33-їгвардійськоїстрілецької дивізії 4-го Українського, а потім 1-го Прибалтійського фронту.

За вміле керівництво полком у боях за Мелітополь і проявлену особисту мужність підполковнику Юхиму Івановичу Мандрикіну було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Серед інших його нагород ордени Червоного Прапора, Олександра Невського, Суворова ІІІ ступеня, Червоної Зірки.

Після війни (до 1970 р.) Ю. І. Мандрикін продовжував службу в Радянській Армії.Звільнившись за станом здоров’я в запас, мешкав у Москві (з 1978 р.).

Помер 11 лютого 1998 року.Похований на Митинськомукладовищі.

У 1993 році рішенням Мелітопольського міськвиконкому йому присвоєне звання “Почесний громадянин м. Мелітополя”.

Література

Куперман В. На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується. Вип. ІІ / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь : Міська друкарня, 1994. – 100 с. – Із змісту : Не числом, а вмінням. - С. 57-58.

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : в 2 т. Т. 2 : Любов - Ящук / пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. - М. : Воениздат, 1988. - 863 с. - Из содерж. : Мандрыкин Ефим Иванович. - С. 34.

Мохов М. З когорти комісарів / М. Мохов, В. Куперман // Серп і молот. - 1980. - 17 жовт.

Звільняючи будинок за будинком // Серп і молот. – 1969. – 21 трав. (№ 82). – С. 3.

***

Мелітопольський міський краєзнавчий музей, архівна справа № 61.

***

Мандрикін Юхим Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6509&lang=ukr

Мандрыкин Ефим Иванович [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://ru.wikipedia.jrg/wiki…

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліографічні списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 7.

(Рев`якін С. Д.)

Клименко Микола Володимирович народився 15 січня 1930 року в с. Шептаки Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Ще школярем почав писати перші вірші про школу, Десну, річку Рому, що тече в Шептаках.

Важке, гірке дитинство, відмічене лихоліттям війни, скінчилося рано. Тринадцятирічним хлопцем уже працював у місцевому колгоспі, орав, сіяв, косив, возив ліс і воду в поле трактористам. А в шістнадцять добровільно прийшов на Чорноморський флот, до школи юнгів, яку через рік закінчив за спеціальністю радіотелеграфіста.

Майже сім років служив на військових кораблях і катерах матросом, старшиною, командиром відділення. Його замітки, інформації та вірші друкувалися в газетах “Флаг Родины” та “Керченский рабочий”.

Звільнившись у запас 1952 року, переїхав до Запоріжжя, де вже мешкали батьки. Працював у місцевих організаціях ДТСААФ (1952-1958). Одночасно навчався у вечірній загальноосвітній школі. 1962 року закінчив Запорізький педагогічний інститут (філологічний факультет). І всі ці роки активно співпрацював із обласними газетами “Червоне Запоріжжя” та “Запорізька правда”, де видрукував низку цікавих, актуальних репортажів, нарисів, статей на теми моралі. Своїм вчителем у творчості вважає Сергія Івановича Страшнікова, який очолював тоді відділ інформації в “Запорожской правде”. Подальша його життєва доля тісно пов`язана з роботою в пресі. Спершу був літературним працівником багатотиражки “Днепровский металлург” (завод “Запорожсталь”), потім - завідувачем відділами: листів, масової роботи, інформації обласних газет “Комсомолець Запоріжжя” і “Запорізька правда” (1958-1968). Тоді він вже - провідний журналіст Запорізького краю.

1963 року разом із Миколою Колнооким організував університет робсількорів і став одним із його керівників. Це був прем`єрний в Україні дворічний громадський навчальний заклад, закінчивши який чимало жителів області ставали позаштатними кореспондентами, журналістами.

1970 року Микола Володимирович закінчив стаціонарне відділення преси, радіо і телебачення ВПШ при ЦК Компартії України. У 1980-1987 роках працював власним кореспондентом ТАРС-РАТАУ по Запорізькій області. Про його журналістський хист дізналася не лише Україна. Саме тоді, завдячуючи численним творчим матеріалам М. В. Клименка, що з`являлися в періодичних республіканських і зарубіжних виданнях, громадяни СРСР і зарубіжних країн змогли глибше зрозуміти сутність Запорізького краю.

Микола Клименко - людина невгамовна, допитлива, комунікабельна, любить подорожувати. Він об`їздив нашу область, Україну, Молдову, Закавказзя, декілька регіонів Росії, а також країн Центральної та Східної Європи. Свої враження, просіяні через сито пам`яті й відібрані, увійшли до його нарисів, інтерв`ю, художньо-документальних повістей.

Він - автор понад 15 книг нарисів, повістей поезій. Серед них — збірник повістей і нарисів “Свет памяти”, повісті “Жила бы страна родная...”,, “Азовская чайка”, “Серце солдата”. Вони присвячені запоріжцям — колишнім фронтовикам, видатним людям.

Працюючи редактором багатотиражки Запорізького національного технічного університету, Микола Володимирович написав публіцистичні книги “Інженерному роду нема переводу”, “Будни и праздники сталепрокатного”, “Дарят тепло людям” та інші.

2000 року вийшла збірка поезій, нарисів, замальовок “Любовь моряка” (перевидана 2009 року), яка читається на одному подиху.

Микола Володимирович - член Національної Спілки журналістів з 1964 року, почесний журналіст України.

Окремі видання

Будни и праздники сталепрокатного / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 128 с. : ил.

Інженерному роду нема переводу / М. В. Клименко. – Запоріжжя : ЗДТУ, 2000. – 124 с. – (До 100-річчя ЗДТУ).

Запорожье = Zaporozhye : путеводитель / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1987. – 174 с. : ил.

Жила бы страна родная... : докум. повесть / Н. В. Клименко. – 2-е изд. испр. и доп. – М. : ДОСААФ, 1984. – 102 с.

Токмаку - 200 : фотоочерк / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 16 с. : ил. – Подписи парал.: рус., пол. Рез.: пол.

Запорожье туристское : путеводитель / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 110 с. : 8 л. ил.

Жила бы страна родная... : докум. повесть / Н. В. Клименко. – М. : ДОСААФ, 1981. – 111 с.

Мечтают о море мальчишки / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1979. – 47 с. : 8 л. ил.

Запорожье : путеводитель - справочник / Н. В. Клименко. – 2-е изд., испр. и доп. – Днепропетровск : Промінь, 1978. – 134 с. : ил.

На традициях отцов : [о работе первичной организации ДОСААФ им. 50-летия ВЛКСМ электровозоремонтного з-да г. Запорожья] / Н. В. Клименко. – М. : Изд-во ДОСААФ, 1976. – 57 с. – (Первичная организация - основа оборонного о-ва).

Поезії

Любовь моряка : о времени и о себе / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Днепров. Металлург, 2009. – 106 с.

Любовь моряка : лирика разных лет / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 53 с.

Література про життя та діяльність

Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – 328 с. – Із змісту : Рев'якін С. Клименко Микола Володимирович / Рев'якін С. Д. - С. 80-82.

Вони слави не шукали / ред. Клименко М.В. (керів.) [та ін.] – Запоріжжя : [Паритет-прес], 2002. – 199 с. : іл. – Із змісту : Зубашенко М. Морська душа / М. Зубашенко ; Микола Зубашенко. - С. 82.

Зубашенко Н. 50 лет в журналистике / Н. Зубашенко // Іскра. - 2008. - 5 июня (№ 23). - С. 6.

Усе життя у творчому пошуку : [журналісту і літератору М. Клименку - 75 років] // Запоріз. правда. - 2005. - 15 січ. - С. 2.

Вітаємо з почесною нагородою! : [повідомлення про нагородження Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР працівників обл. газети “Запорізька правда” ; в т. ч. М. В. Клименка] // Запоріз. правда. - 1977. - 4 листоп.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2005 рік : (календар і короткі бібліографічні списки) / упоряд. І. Шершньова. – Запоріжжя, 2004. – С. 18-19.

(Чубенко Л. М.)

Генріх Йосипович Анохін народився 17 січня 1925 року в місті Єйськ Краснодарського краю. Дитинство пройшло в Таганрозі, де родина мешкала з 1929 року. Під час війни брав участь у роботі підпілля, а після визволення міста, з вересня 1943 року мобілізований до лав Червоної Армії, служив командиром відділення роти автоматників, був комсоргом батальйону та військовим кореспондентом запасної бригади Північнокавказького військового округу. В боях отримав тяжке поранення та дві контузії.

Закінчивши в 1950 році з відзнакою Дніпропетровський університет, а згодом екстерном і Дніпропетровський технікум фізичної культури, Г. Й. Анохін викладає в рідному технікумі власно розроблений курс „альпінізм-скелелазіння-туризм”. В 1954-1957 рр. викладає спортивну та лікувальну фізкультуру в Запоріжжі. Ці роки були періодом становлення туризму та скелелазіння у нашому місті, і Генріх Йосипович разом з іншими інструкторами проводить підготовку альпіністів на запорізьких скелях за парком Металургів. Завдяки їх ентузіазму починається активний розвиток туристичного руху. Г. Анохін очолює секцію АсіТ (альпінізм, скелелазіння і туризм) Запорізького міського та обласного комітетів фізичної культури.

Генріх Анохін особисто підкорив багато вершин Кавказу, Криму, Карпат, Тянь-Шаню, Кольського півострова, очолював більше сорока спортивних та наукових експедицій. Вивчивши самостійно кілька скандинавських мов, закінчив аспірантуру Інституту етнографії АН СРСР і працював в рідному інституті з 1957 по 1990 рр.

Г. Й. Анохін - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту етнографії АН СРСР, член союзу журналістики СРСР, дійсний член Російськогоісторичного товариства, Фарерської академії наук та літератури, Російського географічного товариства, автор десятка книг і монографій та більше півтисячі науково-популярних статей, майстер спорту СРСР по туризму, заслужений мандрівник РФ, за заслуги перед Батьківщиною нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню та медалями.

Помер Г.Й. Анохін 2006 року.

Література про життя та діяльність

Известные люди нашего края : Генрих Иосифович Анохин, 1925 г. р. // Позиция. – 2014. – 24 апр. (№ 17). – С. 2.

Щербаков А. Святые Генриха Анохина [Электронный ресурс] // Портреты. № 5. - Режим доступа к статье : http://obivatel.com/article/171.html

(Бичева І. М.)

Точилін Ліберій Павлович народився в 1925 році у м. Можайську Московської області. Ліберій Павлович був учасником Великої Вітчизняної війни. Після її закінчення навчався у Ярославському військовому училищі.

Про роки навчання художній майстерності невідомо.

Основна тематика художньої творчості Л. П. Точиліна - героїзм Жовтневої революції, громадянської і Великої Вітчизняної війн.

Художник розкриває тему народного подвигу в роки війни в ліногравюрах «Лава» (1974), «Роздуми», «Бронебійники» (1964) та інші, працює в галузі монументального мистецтва. Слід відзначити величне панно на торгівельному технікумі у м. Запоріжжя, виконане у співавторстві з Г. П. Добриніним та В. А. Скородєловим.

Ліберій Павлович Точилін – учасник обласних, республіканських і всесоюзних художніх виставок, член Спілки художників СРСР з 1967 року.

Помер в 1984 році.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. - Запоріжжя, 2007. - 226 с. - Із змісту : Точилін Л. П. - С. 214.

Точилін Л. П. Персональна художні виставка : каталог / Обл. орг-ція Спілки художників УРСР. - Запоріжжя, 1974. - 4 с.

Українські радянські художники : довідник. - К. : Мистецтво, 1972. - 564 с. - Із змісту : Точилін Ліберій Павлович. - С. 464.

(Савкіна О. А.)

Витоки обдарування художника – на токмацькій землі. У Токмаку проминуло його дитинство, тут він уперше взяв у руки олівець, пензель, звідcи пішов служити у лави Радянської армії. Він був таким, як усі діти – бігав по зеленому килиму лугу, сидів біля річки – з тією лише різницею, що зумів побачити, а потім і передати на малюнку, полотні красу природи, гру світла і яскравість фарб, тобто, те, що більшість з нас не помічає.

Демобілізувавшись, хлопець поступив до Дніпропетровського державного художнього училища, яке з успіхом закінчив у 1974 році за спеціальністю «станковий живопис». Творчу працю Валентин розпочав у якості художника-оформлювача Токмацького районного вузла зв’язку, але одночасно продовжував малювати, втілював свої мрії у фарбах у картини, яскраві, фантазійні, незвичайні. Одразу ж почав виставлятися на районних, обласних виставках. Окремі роботи побували на республіканських, навіть на Всесоюзних виставках, завжди отримуючи тільки позитивні оцінки глядачів.

Валентин Васильович Рекуненко – не спокійний, не байдужий спостерігач життя, а безпосередній учасник, творець його. Ось художник намагається зрозуміти духовний світ сучасника, чим він живе – і тоді з’являються картини «Місто будується», «Монтажниці зв’язку», «Портрет». Він прагне осмислювати духовні події минулого і тоді малює портрети Т. Г. Шевченка і К. Е. Ціолковського, пише картину «Осінь. О. С. Пушкін».

Багато картин об’єднує зображення природи, разом з майстром ми відчуваємо наближення грози у картині «Назустріч вітрам», милуємося останнім золотим променем сонця на деревах і хмарах у картині «У парку». Хвилює його і тема Великої Вітчизняної війни. Звертають увагу своєю напругою, передчуттям біди, тривогою такі полотна, як «Мирний день» і «На безіменній висоті».

У 1987 році художника заслужено прийняли в ряди членів Спілки художників СРСР. Валентин Васильович учасник Триєнале живопису в Києві 1998, 2001 рр. Роботи майстра знаходяться у приватних галереях Польщі, країнах Балканського півострова, Німеччини, Росії, США.

Останнім часом митця захоплює фантазійний, яскравий світ казок (фантасмагорії), світ, цікавий як дітям, так і дорослим. Картини, такі як: „В гостях у казки”, „Морська царівна”, „Ярмарок”, „Реставратори”, „З щучого веління” сповнені забавними сюжетами і фантазіями. Не кожен художник може бути чаклуном. Чаклунство потребує надто серйозного підходу, бо казка повинна бути доброю, цікавою та яскравою.

Художники-казкарі володіють дивовижною спроможністю переноситися у дитинство, а чарівними паличками їм служать звичайні ручки, пензлики, олівці.

Світ картин Валентина Рекуненка – це світ, який приходить у сні. І тоді трішки гротесковий, але завжди манливий він повертається в ті місця, де зупинився час, де нема законів фізики, де істоти і речі вільні у своїх виявленнях, ставленнях та діях.

Література про життя та діяльність

Запорізька організація Національної спілки художників України / ред. І. Гресик. - Запоріжжя, 2007. - 226 с. - Із змісту : Рекуненко Валентин Васильович. - С. 138-139.

***

І дочекався свого синього птаха : [художника-оформлювача із м. Токмака В. Рекуненка прийнято до Спілки художників СРСР ; інтерв'ю записав В. Глянь] // Ком. шляхом. - 1989. - 25 січ.

Глянь В. Синій птах щастя / В. Глянь // Ком. шляхом. - 1984. - 15 груд.

***

Рекуненко Валентин Васильович [Електронний ресурс] : Режим доступу : www.obiskusstve.info/blog/45154336414/skazochyiy-mir-valentina-rekunenko

Рекуненко Валентин Васильович [Електронний ресурс] : Режим доступу : х1000m.livejournal.com/324408.html

 (Макєєва І. В.)

Віктор Михайлович Харьковський народився 23 січня 1955 року у місті Запоріжжя. В 1972 р. закінчив середню школу № 27, навчався у СПТУ-1. 10 листопада 1973 року призваний до лав Збройних Сил СРСР. Після закінчення строкової служби навчався у військовій школі прапорщиків. Подальшу службу проходив у в/ч 33115 у м. Тбілісі і в/ч 07861 у м. Запоріжжя. 2 жовтня 1982 року його направляють для проходження служби до Афганістану, пп 24785. Саме тут В. М. Харьковський проявив себе стійким воїном, умілим і рішучим командиром автомобільного взводу. 20 червня 1984 року під час атаки на ворожий опорний пункт він першим увірвався на позицію, зайняту противником. Убитий автоматною чергою у ході бою. Нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Похований на Капустяному кладовищі у Запоріжжі.

Література про життя та діяльність

Евтушенко Ю. М. Книга-мемориал памяти воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальных войнах / Ю. М. Евтушенко. - Запорожье : Выдавэць, 1994. - С. 71.

Книга пам'яті України. Інтернаціоналісти. Запорізька область. Т. 23 [і] / [голов. ред. і упоряд. Сльота В. П.]. - Запоріжжя : Дике Поле, 2012. - С. 84.

***

Жители области, погибшие в локальних войнах : [список] // МИГ. - 1993. - 10 апр. (№15). - С. 9.