Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : (календар і короткі довідки з бібліографічними списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. П. Степаненко (ред.), Шершньова І. (уклад.)]. – Запоріжжя, 2009. – С. 93.

 (Романів Н. В.)

Ногайці - досить складна етнічна спільність. А. Скальковський у своїй роботі “Про ногайські колонії Таврійської губернії”, торкаючись питання походження ногайців, пише : “Хто були ногайці, звідки запозичили своє ім`я і коли з`явилися на наших степах, - нічого не знаємо. Стосовно мови, як запевняють орієнталісти, вони - татари Джагатайського племені, за овалом обличчя і звичаями — це монголи”.

Ногайці оселились у Приазов`ї, а також на березі Дніпра в першій половині XVIII століття. До їх складу входили три орди. У 1770 році, згідно з рішенням Катерини II

Джанмамбет-бей сприяв переселенню ногайців за межі Російської імперії. Перезимувавши в районі Великого Лугу і річок, навесні 1771 року вони відкочували за Дон, але в 1790-1812 роках відбулося повернення частини ногайців до Приазов`я.

У 1795 році (31 жовтня) Катерина II підписує Указ «Одозволении перехода татарам (ногайцам) с Кизлярской степи в Таврическую область на Молочные Воды». Російський уряд ногайцям виділив велику територію в 353 тис. десятин від річки Молочної до річки Берди, (тобто східну частину Мелітопольського повіту). За повідомленнями академіка П. С. Палласа, ногайців налічувалося 5 тис. чоловік. В той час на берегах ріки Молочної не було ніяких населених пунктів, був лише степ. Аули розташовувалися по берегах річок і поблизу степових колодязів.

У ногайському середовищі існували яскраво виражені соціально-родові відносини. Над усіма ногайцями стояв Баязет-бей - начальник, затверджений російським урядом, ставка-експедиція якого знаходилася в аулі Едінохте (с. Костянтинівка). Російський уряд покладав великі надії на ногайців. На них поширювалися пільги і переваги як на іноземних поселенців. Їм видавалося зерно для посіву: пшениця, ячмінь, просо, - а також будувалися за державний рахунок колодязі, будинки, купувалися землеробські знаряддя.

У 1805 році начальник ногайських татар у рапорті в губернію повідомляв, що в Мелітопольському повіті, де “считалось 8504 мужского, 6981 женского (пола), следовательно, 15485 обоего пола душ..., посеяли 1310 четвертей ярового хлеба, а собрали 18350 четвертей... Причина небольших успехов земледелия состоит в кочевом характере их предков, от которого они все еще не могли освободиться”.

В основі ногайського господарства залишалося кочове скотарство, провідними галузями якого були - велика рогата худоба, вівчарство і конярство. У 1805 році у ногайців Мелітопольському повіті налічувалася така кількість худоби: велика рогата худоба - 9552; вівці - 29628; коні - 2097. Заохочувальні заходи з боку російського уряду щодо ногайців виправдали себе. Потік переселенців посилився до 1796, коли на Молочні Води з околиць Анапи (Кизляр) прибуло 7925 осіб. Незабаром звідти ж прибуло ще 1000 сімей (загалом 4000 осіб). Як наслідок між Бердою і Молочної оселилося більше 17 тис. осіб (в т. ч. чоловіків - 9422, жінок - 7780).

Після російсько-турецької війни 1806 р. з Буджацького степу (район північно-західного Причорномор'я) в район Молочних Вод переселилося ще 6404 людини (частина з них осіла в Херсонській та Катеринославській губерніях), у лютому 1808 в Мелітопольському повіті всього нараховувалося 21237 ногайців.

Переселення ногайців на Молочні Води тривало і в подальшому. Так, в 1810 році через Кубань прибуло ще 368 сімей, або 1275 осіб, що оселилися в районі урочища Кізліяра. У 1823 році на Молочних Водах кількість ногайців складало 29717 осіб. Ногайці, приходячи на безкраї степові простори, не відчували себе тут «чужими», а навпаки, потрапляли на споконвічні землі своїх предків. Зберігаючи основу свого господарства - кочове скотарство, - ногайці ніяк не піддавалися «перевихованню» для «цивілізованого життя». Якщо вони сіяли зернові, то лише просо, і то для худоби, «для звіту» перед адміністрацією. Звичайно, між ногайцями і місцевою адміністрацією виникали розбіжності. Однак, завдяки зусиллям місцевої адміністрації, в 1808-1810 роках основна маса ногайців була переведена на осілість. У Мелітопольському повіті утворилося 4043 господарства, складові 67 аулів, а в 1842 році налічувалося вже 70 постійних аулів з 5479 осель. Аули стали для ногайців своєрідними центрами, де зосереджувалося родове й культурне життя. Виходячи з географічних і кліматичних умов, місце для поселень вибиралося поблизу хороших пасовищ, а річка Молочна якраз була таким районом. Якщо не було води, то рили колодязі, оскільки вода була вкрай необхідна як людям, так і тваринам.

Ногайський народ брав найактивнішу участь у житті краю та держави Російської. У казну сплачувалися не тільки податки - податі всіх видів, але і за рахунок кочівників згодом облаштовувалися аули.

Після закінчення Кримської війни (1856), з 1860 по 1862 роки ногайці з невідомих причин покинули Мелітопольського край і емігрували до Туреччини.

Про перебування ногайців в наших краях добре свідчать назви річок та населених пунктів районів Запорізької області.

Література

Білоусенко О. У пошуках кращої долі / О. Ф. Білоусенко. – Запоріжжя : Дике Поле, 2013. – 280 с. : іл. – Із змісту : Хто ж вони, ногайці, або як заселявся південь Запорізької області. - С. 25-34.

Михайлов Б. Мелитополь : Природа. Археология. История / Б. Д. Михайлов ; под. ред. И. П. Аносова. – Запорожье : Дикое Поле, 2002. – 280 с. – Из содерж. : [Ногайцы на Молочных Водах]. – С. 68-70.

Карагодин А. История Запорожского края : 1770-1917 : (документы и материалы) / А. И. Карагодин. – Запорожье : ЗГУ, 2002. – 457 с. – Из содерж. : Ногайцы. - С. 21-23 ; Торговля приазовських ногайцев. - С. 82-83.

Південна Україна ХУІІІ – ХІХ століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ. Вип. 6 / голов. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 2001. – 334 с. – Із змісту : Грибовський В. Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування / В. В. Грибовський. – С. 151-171.

Народи Північного Приазов`я : (етніч. склад та особливості побут. культури). - Запоріжжя : Просвіта, 1997. - 175 с. - Із змісту : [Ногайці]. - С. 15-17.

Дружинина Е. Южная Украина в 1800-1825 гг. / Е. И. Дружинина ; АН СССР, Ин-т истории СССР. – М. : Наука, 1970. – 384 с. : ил., карты. – Из содерж. : [Ногайцы на Молочных Водах]. – С. 121-126.

***

Сергеев А. Ногайцы на Молочних водах (1790-1832) [Электронный ресурс] : ист. очерк / А. Сергеев // Известия Таврической ученой архивной комиссии. - Симферополь : Типография Таврич. губ. земства, 1912. - № 48. - С. 1-144. - Режим доступа : http://www.ukrnоl.info

(Єременко М. М.)

До 1963 року носило назву Новогригорівка. Село – центр сільської ради, розташоване на лівому березі річки Токмачка за 27 кілометрів від Поліг.

Село було засноване державними селянами з Полтавської, Харківської, Орловської та Курської губерній у 1795 році. Названо за іменем одного з перших мешканців Григорія Цідили.

На місці села знаходилося ногайське поселення Ельниз Агач. Спочатку існувало як хутір, а після приходу значної частини поселян у 1820 році стало селом. Село швидко розвивалося і в 1864 році в 313 дворах проживало 2338 чоловік.

Першу церкву збудували в 1821 році, дерев’яну, з будинку ногайського волосного правління, яку пізніше, в 1862 році, продали прихожанам с. Салтичія. А 15 листопада 1859 року було освячено кам’яну церкву з такою ж дзвіницею, названу на честь Покрови Божої Матері. Метричеська і сповідальні книги зберігалися з 1821 року. Прихожанами церкви були й жителі Новополтавки до 1880 р. Хутором Новогригорівки вважалося село Казанка, яке складало з ним до 1848 року одну поземельну общину. З початку заселення село відносилося до Петропавлівської волості.

На кінець ХІХ століття Новогригорівка стає волосним центром Бердянського повіту Таврійської губернії. В революцію в селі налічується близько 900 селянських дворів. У жовтні проводився щорічний ярмарок, працювали десять крамниць, особливо великі з них - Кружиліної І.О. та Шалаєва М.Ф. Працювали три школи. Події революції та громадянської війни наклали свій відбиток і на село. Після розрухи і голоду 1921-1923 років, в який

загинуло багато селян, у селі починає утверджуватися нова політика.

У 1923 році утворюються артілі „Наш уголок” та „Луч просвещения”. У 1921 році в селі виникає партійний осередок, а в 1922 – комсомольський. Становлення нової влади проходило в жорстокій класовій боротьбі. Особливо супротивилися жителі хутора Жовтий Яр, де було багато міцних господарів, таких, як Кривошей І., який організував тракторну спілку, і вони на позику, яку взяли в банку, купили трактор „Фордзон”.

Наслідком колективізації стало розкуркулення значної частини селян. З утворенням районів у 1923 році Новогригорівка входить до складу Чернігівського району. Напередодні війни в селі діє два колгоспи: „8 Березня” та „Жовтневої перемоги”. У роки репресій в селі було репресовано Сипливого Д.І., Тислицького А.М., Гапоненко А.В., Гапоненко Г.Т. та інших. У роки війни Батьківщину захищали на фронтах 379 жителів села, 272 з яких загинули, 106 нагороджені орденами і медалями.

Після війни село відбудовується. В 1950 році колгоспи об’єднують в один з назвою „8 Березня”, який у 1957 році перейменовують у колгосп ім. 40-річчя Жовтня. Господарство спеціалізувалося на вирощенні городніх культур та зернових. Розвинутою була м’ясомолочна галузь. У селі функціонує середня школа.

24 працівники були нагороджені орденами й медалями СРСР. Серед них голова колгоспу А.Ф. Чех, В.І. Коропець, В.М. Теслицький, М.І. Мовчан, П.С. Глива, В.Я. Мовчан, В.К. Семенченко. Голову виконкому Григорівської сільради Банька П.Т. нагороджено

орденом України “За заслуги” ІІІ ст. З 1963 році село входить до складу Пологівського району.

Григорівці заснували такі населені пункти нашого району: села Зоря, Комишуватка, Крижчене, Замістя, хутори Запоріжжя, Григорівський.

На сьогоднішній день в 504 дворах мешкає 1140 жителів.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник. Вип. 2. (Великобілозер., Кам'ян.-Дніпров., Куйбишев., Михайлів., Оріхів., Пологів., Розів., Токмац. Райони) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2006. – 406 с. : іл. – Із змісту : Григорівка. - С. 210.

Єременко М. Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. р-ну / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Населені пункти, які раніше входили до складу Чернігів. р-ну : [в т. ч. с. Григорівка Пологів. р-ну]. - С. 395-396

(Єременко М. М.)

Село Обіточне розташоване у верхів’ях річки того ж найменування, біля конусоподібної сопки Кам’яної Могили – Обаташ, за 25 км від Чернігівки та за 18 км від залізничної станції Верхній Токмак-І.

Річка Обіточна, що протікає в районі кількох реліктів Приазовського кристалічного масиву, до приєднання Приазовських степів до Росії - до 1783 року - була відома місцевому населенню під назвою Дженалгаш, що означало „така, що плутається”.

Свою теперішню назву річка Обіточна дістала від імені кристалічного залишку, поблизу якого вона витікає. Ногайці, перевезені на початку ХІХ століття з Кізлярських степів у Приазов’я, називали той залишок „Обаташ”: „оба” - горб, курган, „таш” - камінь. Переклавши на українську мову назву „Обаташ” як „Кам’яна могила”, перші поселенці цих місць річку, яка текла від неї, продовжували називати іменем сопки - Обаташна, Обітошна, Обіточна.

Село засноване 1815 року державними селянами з сусідньої Попівки (нині Смирново Куйбишевського району), які, в свою чергу, прибули із слободи Попівка (нині Полтавської області).

На початку свого існування і до 1859 року х. Обіточний вважався хутором Попівки. Перших поселенців було 4 чол. і 2 жінки. В 1825 році на хуторі було близько 40 дворів, а в 1833 - близько 100. З початку існування х. Обіточний і с. Салтичія складали одну поземельну общину і одне сільське товариство.

З початком заселення основним заняттям було скотарство, а з другої половини ХІХ ст. скотарство витіснилося землеробством. У 1841 році селянам було нарізано землю від с. Попівка по 7,25 десятини на ревізьку душу, а в 1855 році пройшов розподіл на дві поземельні общини.

У 1883 році пройшов останній переділ землі, обіточани отримали на 467 ревізьких душ по 4,65 десятини.

Кращі землі з селянських угідь знаходились у балках, по течії річок. Ця земля складала присадибну землю селян і була зручною для городів. Частково ця земля засівалась коноплею і городиною, частково залишалась під сінокіс (особливо заплавна), ціна 1 десятини такої землі коливалась від 240 до 350 карбованців.

Село розвивається, і у 1887 році тут у 151 сім’ї проживали 1014 чоловік. На початку ХХ століття в селі збудовано церкву, а також церковно-парафіяльну школу.

Збільшення кількості жителів призводило до зменшення земельного наділу, яким вони володіли. Так, у 1887 році обіточани володіли 1,25 десятини землі на душу разом з садибою. Цієї землі їм не вистачало навіть на те, щоб утримувати свої родини. Селяни змушені були просити позику в повіті, на рік їм видали 10995 крб., додатково землею їх не наділяли, старі й нова позики, де був борг 30000 карбованців, висіли на них тягарем. Обіточне з початку заснування і до 1923 року належало до Попівської волості. Приблизно в такому стані обіточани зустріли нове ХХ століття, яке принесло нові зміни й негаразди в життя селян. Унаслідок революції та громадянської війни в селі утвердилася радянська влада, яка в 1921 році наділяє селян землею, але й встановлює політику воєнного комунізму та продрозкладки, внаслідок чого в країні виникає голод 1921-1923 років. Обіточани голодували, понад 100 жителів померло від голоду.

Унаслідок нової економічної політики більшовиків вдалося підняти з руїн господарство, дещо покращити життя селян.

У 1927 році більшовики беруть курс на колективізацію та витіснення куркуля як класу.

Частина селян об’єднується в комуни та артілі, яких в Обіточному було чотири, одна з них називалася „Незаможник”, створена в 1926 році. Другою була сільгоспартіль „Согласие”, яка об’єднувала 14 сімей та обробляла 126 десятин землі. Членами цієї артілі були Ковдря П.І., Брегеда А.Д., Курусь Д.С., Назаренко Л.Г. та інші. В 1930 році в селі було створено два колгоспи - „Хлібороб” і „Трудовик”, які в 1934 році об’єднали в один -„Заповіт

Ілліча”. Колгоспне будівництво проходило під гаслом боротьби з куркулями. В селі було розкуркулено 14 селян, майно їхнє конфіскували, а самі вони змушені були виїхати на Донбас, або жити на виселках.

А Мурича О.В., Глущенка П.С., Коротича Г.Д. та Шевченка П.Й. за супротив колективізації було засуджено і направлено до таборів на Північ країни, де вони й загинули. Наслідком антиселянської політики уряду став голодомор 1932-1933 років, у селі

померло від голоду близько 210 жителів, серед них Курусь К.К., Дерій С.С. Гинули цілими сім’ями. Втрати від голоду були настільки значними, що урядовці змушені були в 1934 році переселити в село 30 сімей росіян.

Не минули село й сталінські репресії 30-х років, „за націоналістичну агітацію та пропаганду” репресували Чорток Л.Г. та Падалка К.М., яких засудили до страти.Так, як і Брегеду Й.Д., на 8 років заслання було засуджено Коваля І.С., Мельникова А.Ф. та Драгана Ф.В. Останнього через рік амністували, а два перших загинули в таборах. Загинув в таборах і директор місцевої школи Бородін І.Ф.

Незважаючи на негаразди, завдяки важкій праці селян, зміцнювалась матеріальна база колгоспу, було збудовано клуб, дитсадок та інші громадські приміщення, перед війною було збудовано капітальну семирічну школу, дещо покращився добробут селян.

Новим випробуванням для селян стала Велика Вітчизняна війна, з початком якої більшість чоловіків пішла на фронт, а в полі та вдома їх замінили жінки та підлітки. Через Обіточне, як і через інші села, проходив відступ Південного фронту радянських військ, а також евакуація техніки й худоби. Прорвавши фронт, фашисти відрізали відступаючих.

З приходом фашистів у селі встановився окупаційний режим. У цей період фашисти знищили жительку села Елігеру та семеро її дітей, Цукмена Петра та Мавру, євреїв, які проживали в селі. До рабської праці в Німеччину було забрано 200 юнаків та дівчат.

На фронтах Великої Вітчизняної війни захищали Батьківщину 207 жителів села, з них 88 загинули, 126 нагороджено орденами і медалями СРСР.

У вересні 1943 року в жорстоких боях за визволення населеного пункту загинули смертю хоробрих 119 радянських воїнів, яких було захоронено в братській могилі. На честь воїнів-визволителів і воїнів-односельчан споруджено пам’ятник.

Післявоєнна відбудова лягла на плечі жінок та підлітків, а також фронтовиків.

Так, у 1945 році в колгоспі понад 100 га хліба було скошено косами, відзначалися на ремонті техніки бригади І.М. Псьола та І.С. Щербака. А тракторист М.В.Курусь під час окупації розібрав по вузлах автомобіль-полуторку і ці вузли заховав. Після звільнення району зібрав автомашину і пригнав її в Чернігівську МТС.

У грудні 1946 року в гості до матері та сестри, які проживали тут, приїздив видатний вчений, академік В.М. Ганцов.¹

За післявоєнні роки в селі було збудовано багато громадських об’єктів, школу, дитсадок, клуб та інші споруди.

Майже 30 років очолював місцевий колгосп Корпан А.Г., в цих здобутках господарства є й його заслуга. Близько 100 передовиків виробництва нагороджено орденами й медалями СРСР. Серед цих передовиків - депутат Верховної Ради СРСР 7-го скликання доярка Т.М. Середа (Деркач); доярка, делегат XXV з’їзду КПРС, орденоносець Л.В. Зайцева; вівчар Бичек А.С. та інші. Доярці ГІ. Дзюбі присвоєно звання „Мать-героиня”.

У післявоєнні роки зазнав зміни й місцевий колгосп, у 1959 році його було приєднано до Верхньотокмацького, і Обіточне стає бригадним селом.

А в результаті розукрупнення в 1972 році в Обіточному утво рили колгосп „Дружба”, куди ввійшла і Салтичія. У 2000 році колгосп розпався на два приватні сільгосппідприємства – фермерське господарство „Саєнко” в Обіточному і „Прогрес” в Салтичії.

На сьогоднішній день в Обіточному в 280 будинках проживає 824 чоловіки. Працюють Будинок культури, дитсадок, магазини, пошта, ФАП, школа, де 18 педагогів навчають 169 дітей. На території села знаходиться одне з найстаріших на Україні сільськогосподарське професійно-технічне училище, яке сьогодні є філією Осипенківського СПТУ. Воно засноване в 1893 році як нижча сільськогосподарська школа першого розряду. Більше, ніж за 100 років, училище підготувало понад 15 тис. спеціалістів. Випускниками училища були - воїн-афганець, Герой Радянського Союзу В. Синицький, доктор історичних наук, генерал-лейтенант М.О. Антипенко, колишній ректор Ужгородського держуніверситету, професор І.І. Ленарський, доктор сільськогосподарських наук, колишній член-кореспондент ВАСХНІЛ О.І. Овсянников, професор В.А. Клименко, доктор хімічних наук, професор Білоцицький, заступник наркому оборони СРСР Г. Дзиза, колишній заступник міністра сільського господарства України І.В. Шумара та інші. Велику роботу в зміцненні навчально-матеріальної бази, стану навчання провів директор училища початку 90-х років минулого століття Слободченко Л.О., під керівництвом якого училище відродило минулу славу і досягло значних успіхів.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник. Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Обіточне. - С. 234.

Супруненко В. Имя на карте : геогр. названия Запорож. края / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. – Запорожье : [б. и.], 2008. – 228 с. : ил., фото. – Из содерж. : Обиточное. - С. 130.

Єременко М. Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. р-ну / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Обіточне. - С. 322-325.

Обиточненское сельское профессионально-техническое училище № 53 : очерки истории / [сост. : Слободченко Л. А., Манжара В. В, Андрусенко А. П.]. – Запоріжжя : Выдавэць, 1994. – 56 с. : ил.

***

Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ"ОУНБ ім. О. М. Горького"ЗОР ; [ред. І. Степаненко ; уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 224 с. – Із змісту : 25.11 - 120 років від дня народження В.С. Ганцова (1892-1979), вченого в галузі історії та діалектології української мови; деякий час жив в с. Обіточне Чернігів. р-ну. - С. 174-176.

Фоменко Віктор Гаврилович (1900-1976) : [краєзнавець; уродженець с. Обіточне Чернігів. р-ну] : бібліогр. список / Обл. упр. культури, ОУНБ ім. О. М. Горького, обл. краєзн. музей [склад.: Г. Нагорна]. – Запоріжжя : [б. в.], 1996. – 11с. – (Дослідники рідного краю ; вип. 4).

(Єременко М. М.)

Село в долині.

Річки течія.

Садки вишневі

(Сниться і понині).

Салтичія моя, Салтичія

Село, яких багато на Вкраїні,

Багато, та для кожного одне

Таке жадане, що не говори,

Мене до нього принесли лелеки

Опівночі зимової пори

Моїх дідів тут і батьків колиска

Захована в густих очеретах.

А може, проросла кленовим листям,

Вербовою сопілкою в руках.

Тут свій Везувій і своя Голгофа

Свій Кустанай, Венеція своя.

Мені ізвідси пролягла дорога,

Та лине знов в село душа моя.

Лечу до нього, ніби птах у просинь,

Жаль, не мені зозулі тут кують.

Літа мої заполонила осінь,

В селі другому паростки ростуть.

Банько П.Село мого дитинства.

Розташоване село Салтичія на обох берегах річки того ж найменування, що є притокою р. Обіточна. Назва річки могла піти від тюркського слова „салт” - верхи, без поклажі або ж від слова „салтак” - грязюка. Обидва значення найменування річки вказують на існуючу й до цього часу заболоченість її берегів. Село розташоване не тільки на р. Салтичія, а й по балках Білякова і Банькіна, загальна протяжність села 5 км. На околицях села знаходяться балки Хорева та Ніколенкова, а ще далі- Криничевата протяжністю 3 км та Глибока на 4 км.

На південь від села знаходиться сопка Каратюбе - „Чорна Могила”. Ця місцевість відома здавна як урочище Кара-Тебень, де кримчаки та ногайці, повертаючись з набігів на Україну та Росію, ділили „ясир”.

Село засноване 1815 року державними селянами з сусідньої

Попівки (нині Смирнове Куйбишевського району), які в свою чергу в 1805 році прибули зі слободи Попівка (нині Полтавської області).

На початку свого існування і до 1859 року Салтичія вважалась хутором Попівки. Перших поселенців було 8 сімей. У 1825 році в селі було 39 дворів, а в 1833 (чорний рік) вже 100 дворів. С початку існування с. Салтичія і х. Обіточний складали одну поземельну общину і одне сільське товариство.

Хліборобством займались мало, а тримали багато худоби, користуючись надлишком землі та сінокосів, які існували до початку 60-х років. У 1841 році селянам було нарізано землю від с. Попівка по 7 1/2 десятини на ревізьку душу. А в 1855 році пройшов розподіл населених пунктів на дві поземельні общини, причому салтичіяни захопили 100 десятин зайвої землі. Обіточани судом вимагали повернення старого землекористування, і через 3 роки села знову з’єднали в одну общину.

У 1865 році в селі проживало 668 чоловік. У 1873 році пройшов ще один розподіл землі, на ревізьку душу припало по 4,5 десятини.

Останній переділ було здійснено в 1883 році, при цьому було знову відділено села. Салтичіяни отримали на 456 наявних душ по 4,15 десятини і по 1 десятині під толоку. Орної землі стає більше - 85,4% від усієї. Землеробство в цей час переважає скотарство, але врожаї невисокі. Мають місце факти оренди землі, як у своєму селі, так і в сусідів, чорногорців, та в Катеринославській губернії. Декілька сімей переселились на Дон і в Крим, де вони орендували землю.

Село розвивалось, і на кінець ХІХ століття тут проживало вже 1278 чоловік. Селяни дбали не тільки про свій живіт, а й про душу. В 1862 році було куплено дерев’яну церкву прихожанами в с.Новогригорівка, перевезено в Салтичію і освячено на честь Казанської ікони Божої Матері. Прихожанами церкви були й жителі с. Обіточного. Населення села зростало за рахунок переселення поселенців з Катеринославської та інших губерній.

А в 1863 році біля кам’яної могили конусоподібної форми, що на південь від Салтичії, поселилися чорногорці в кількості 54 душі на чолі з Лукою Вукаловичем.¹

З початку заснування і до 1923 року Салтичія входила до Попівської волості.

Новий ХХ вік салтичійці зустрічали з надією на краще життя, село було одним з багатих і великих сіл Бердянського повіту. У 1896 році в центрі села на кошти сільської громади було збудовано земську народну початкову школу з будинком для вчителів та господарськими будівлями. Школа була двоштатною, на чотири відділення з чотирма курсами. У 1911 році навчалося 74 учні: 53 хлопчики та 21 дівчинка.

У селі проживала поміщиця Головчиха, котра володіла 800 га землі і здавала її в оренду. Вона мала чудовий будинок з парком та озером. В маєтку розводили коней орловської породи, корів та іншу худобу. Декілька селян скупили землю в односельчан, а також шляхом оренди володіли наділами по 100 і більше десятин, як, наприклад, І. Гладкий.

Гуденко С.А. та Лобода Г.М. мали бакалейні лавки. Революційні перетворення та прихід до влади більшовиків внесли зміни в розмірене життя селян.

Частина чоловіків загинула на фронтах. Бачили жителі села і вояків кайзера, і денікінців, червоних, кінноту Примакова, врангелівців, батька Махна, частина селян служила в Махна - 3 чоловіки, частина - в червоних, частина - в білих.

У 1920 році махновці розстріляли 3-х чоловік, жителів села, за зберігання зброї.

Після громадянської війни землю було націоналізовано і передано селянам.

У голод 1921-1923 років в селі померло близько 120 чоловік. З 1921 по 1923 рік Салтичія була центром однойменної волості. В період НЕПу, отримавши землю, селянські господарства зміцніли, було куплено два трактори „Фордзон”, бідніші селяни об’єдналися в ТСОЗ.

У період колективізації та „ліквідації” куркуля як класу, з села було виселено близько 15 кращих господарів, яких вивезли до кам’яної могили і кинули там під охороною, а їхні хати та майно розділили. Частина заможних селян втекла на Донбас. У 1930 році, не зважаючи на супротив, у селі було проведено колективізацію, утворено два колгоспи: „Прогрес” та ім.Котовського.

У 1931 році було репресовано Гуденка В. С., Перепелицю І. та Островського Т. з сім’ями і вислано в табори до Свердловської області - як дітей куркулів. Гуденко В.С., його дворічний син загинули в таборах. Наслідком нищівної політики більшовиків щодо села став голодомор 1932-1933 років. Салтичіяни голодували, вимерли повністю сім’ї Васильонок - 5 чоловік, Шевченки - 5 чоловік, сім’ї Перепелиці Х., Савченка, Кириченка та інших. Смерть

забрала близько 200 селян. Втрати від голоду були настільки відчутні, що довелося в село переселити в 1934 році 20 сімей росіян з Брянської області (Малярови, Пузирьови, Дралдіни та ін.).

Вдарили по жителях села і сталінські репресії 30-х років. Засуджено до розстрілу було в 1937 році селянина-одноосібника Солодовника М.П. та Гуденка М.С. У ці ж роки було закрито і зруйновано місцеву церкву. Незважаючи на репресивні заходи, завдяки героїчній праці людей, колгоспне життя налагоджувалося, були зміни на краще і

в соціальній сфері. Після революції в селі працював лікнеп, а також початкова трудова школа.

З маєтку Головчихи в 30-х роках було організовано дитячий санаторій, в якому оздоровлювались діти з навколишніх сіл.

У 1936 році в селі було організовано семирічну школу. Раз на тиждень у село приїздили кінопересувки та демонструвалось німе кіно.

Мирну працю людей перервала війна.

203 салтичійці воювали на фронтах, 77 з них загинуло, 107 нагороджено орденами й медалями. В період окупації в селі перебували і німці, мадьяри та румуни, які відзначалися особливою жорстокістю.

У санаторії було влаштовано німецький шпиталь. В одній із скирт було знайдено 9 радянських бійців, які переховувались там, їх було розстріляно. Жителька села Івасенко Меланія під час відступу радянських частин організувала жінок села половити худобу та овець, які бродили полями, порізати й залити лоєм у бочках. Все це знадобилося холодної зими 1941-1942 років нашим військовополоненим та червоноармійцям, які пробиралися до своїх домівок. У цьому їм допомагала жителька села німкеня Мінц, син якої був поліцаєм. Десятки наших бійців було врятовано від голоду та концтаборів.

Понад 50 юнаків і дівчат села було відправлено до робіт у Німеччину. А Савченко В.Х. помер там.

У важкі повоєнні роки, завдяки неймовірним зусиллям, вдалося відновити виробництво, відбудувати спалені фашистами приміщення. А вони спалили школу, санаторій, ферми та половину будинків селян.

Не минуло село й голодне лихоліття 1946-1947 років, село голодувало, а Рябенко Євдокія та Шанка Марфа померли з голоду.

Рятуючи сім’ї від голодної смерті, селяни змушені були красти зерно в колгоспі, за крадіжку зерна в невеликій кількості були

засуджені до різних строків такі жителі села: Білоцерківець Г., Кочубей Н., Щербань Є., Терещенко Є., Мунтян І., а Перепелиця П. помер у в’язниці.

Багато сімей врятувала від голодної смерті зав. током колгоспу Полозова Федосія. 60 жінок працювало в бригаді, і всім вона нелегально дозволяла брати зерно, качани кукурудзи, щоб урятувати дітей від смерті.

У 1950 році було об’єднано в один два салтичійські колгоспи, об’єднаний колгосп дістав назву ім. Котовського, а в 1959 році місцевий колгосп, колгосп „Заповіт Ілліча” з Обіточного було приєднано до колгоспу ім. Кірова. с. Верхній Токмак. Салтичія стає

бригадним селом.

А в 1972 році колгосп було розукрупнено на „Росію” та „Дружбу”, Салтичія стає 3-ю бригадою колгоспу „Дружба”.

У селі працює восьмирічна школа, а в 1959 році була навіть середня. Досить тривалий час у селі працювала дільнична лікарня. За післявоєнні роки за добросовісну працю значна частина селян нагороджена урядовими нагородами. Серед них – Булах Г.Г., Деркач Л.В., Скрипка, Величко Л.І., Рева В.І., а бригадир Шейко П.А. - нагороджений чотирма орденами та медалями.

Поступово село потрапляє в розряд неперспективних, молодь від’їздить з села.

Надії на краще з’явилися з утворенням незалежної України, в селі було розпочато будівництво нової школи, було збудовано значну кількість колгоспних будинків для селян. Утворення в 2000 р. на території Салтичії ПСП „Прогрес” вселило віру селян у відродження села.

На сьогоднішній день у селі функціонують медпункт, пошта, магазин, переробні підприємства місцевого господарства, ферми та інші господарські будівлі. В 2005 році закрито місцеву школу.

У селі в 170 будинках проживає 512 чоловік, село відноситься до Обіточненської сільської ради.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник. Вип. 3. (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Салтичія. - С. 238.

Супруненко В. Имя на карте : геогр. названия Запорож. края / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. – Запорожье : [б. и.], 2008. – 228 с. : ил., фото. – Из содерж. : Салтичія. - С. 131.

Єременко, М. Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. р-ну / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Салтичія. - С. 325-328.

Бадіон О. Стежками Північного Приазов'я : путів. / О. П. Бадіон, Ю. М. Дігтяр ; Асоціація "Еколог. освіта"; Дитяче еколог. об'єднання "Ехо". – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 254 с. : іл. – Із змісту : [с. Салтичія]. - С. 31-40.

***

Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2013 рік : календар і короткі довідки з бібліографічними списками / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; [ред. І. Степаненко ; уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – 340 с. – Із змісту : 190 років від дня народження Л. Вукаловича (1823-1865), Національного Героя Герцеговини ; жив і помер в с. Салтичія Чернігів. р-ну. - С. 230-231.

(Єременко М. М.)

Село Степове Чернігівського району розташоване за 12 км на південний захід від Чернігівки та за 19 км від залізничної станції Верхній Токмак.

Виникло з Чернігівського хутора в 1825 році. Названо за назвою річки, на правому березі якої воно розташоване – Бегим Чокрак – однієї з великих лівих приток р. Молочна. Слово „бехими” на тюркських мовах означає скотарський, а все найменування „Бегим Чокрак” можна перекладати як вода, джерело, здорове для худоби. Відома й інша назва села – Бигим Чикрак (в Степове перейменоване у 1945 році).

Село складало окрему поземельну общину і до 1877 року спільне сільське товариство з с. Стульневе. За селянами було закріплено 1086,3 десятини „удобной” і „неудобной” – 11,7 десятини землі.

У 1864 році в селі було 35 будинків, де проживало 196 жителів, а вже в 1887 році тут в 61 дворі проживало 452 жителі. На кінець ХІХ століття загальна чисельність мешканців села складала 553 особи.

Навесні значна частина селян ішла на заробітки в Крим та на косовицю в Мелітопольський повіт.

Жителі села були прихожанами Низянської церкви. На початку ХХ століття в Бигим Чикрак на кошти громади було збудовано земську початкову школу. Частина селян працювала на заводі Нейфельда в с. Вальдгейм.

Революція, громадянська війна не оминули це невеличке степове село.

Влітку 1920 року на його території відбувся бій врангелівців та бійців корпусу Д. Жлоби червоних військ. 40 загиблих жлобінців поховано на місцевому цвинтарі, де встановлено пам’ятник. А за всю війну в селі були й кайзерівські війська, кадети (денікінці), вояки батька Махна, частина бегимців входила до складу його загонів.

Наслідком війни та репресивної політики більшовиків щодо селян став голод 1921-1923 років. Село голодувало, померло від голоду 20 селян, серед них – колишній староста села Бражник Г.В.

Отримавши землю від радянської влади, селяни взялися господарювати на ній, частина з них заснувала х. Весела. Завдяки кредитам держави, господарства в період НЕПу досягли успіхів, з’явився добробут. Політика колективізації на селі передбачала загострення класової боротьби, було розкуркулено майже 20 кращих господарів, які були змушені виїхати до Донбасу.

Так, Чемерис Архип, який мав млин та будинок, критий черепицею, змушений був утекти на Донбас, його майно відібрали, а сім’ю вивезли в степ.

Розкуркулили також Сінчу П., в будинку якого зробили дитсадок, Макаренка К.С. та інших. Внаслідок колективізації в селі і на х. Весела було утворено колгосп ім. Сталіна.

Але більшовикам колективізувати селян було замало, треба було їх ще знищити, подавити волю. Це було зроблено шляхом надлишкових хлібозаготівель у 1932 році. Село вступає у фазу голоду, комсомольці, активісти забирають не тільки хліб, а всі продукти, прирікаючи селян на голодну смерть.

Помирає сторож Горовий Макар, помирає колгоспниця Якименко Мотрона та її син, Сінча А. Діждавшись весни 1933 року, наїлися з голоду зеленого абрикосу і померли молодята Сидоренко М.М. та його дружина Катя. Всього в селі померло від голоду 43 жителі, що „вдарило” по робочій силі села, і тому керівництво змушене було переселити сюди 15 сімей росіян із Курської області.

У 1933 році за зрив хлібозаготівель було репресовано голову місцевого колгоспу Сінчу Т.М., рахівника Макаренка З.К. та бригадира Носівець Ф.: перший загинув в таборах, а останні відсиділи у в’язниці по 3 роки. Репресовано було також Бражника Г. та ще

декількох селян.

Разом із тим, завдяки важкій праці селян, зміцнювалась матеріально-технічна база колгоспу, дещо покращився добробут селян. У селі функціонує початкова школа, де напередодні війни вчителює сім’я Кузебних, Василь Сергійович та Марія Семенівна, дитсадок, клуб, який збудували в 1935 році з каменю Стульневського кар’єру.

У 1940 році в Бегим Чокраці налічується 105 дворів, проживає більше 500 жителів, у місцевому колгоспі числиться більше 150 коней. У 1939 році до села приєднано х. Весела.

З початком війни більшість чоловіків пішли на фронт. Село два роки перебувало в окупації, до рабської праці в Німеччину було забрано 22 юнаків та дівчат. Сидоренко І.І. та Балута Я.А. загинули там. У період окупації особливою жорстокістю відзначався поліцай Долецький, який завдав лиха багатьом селянам, а Балуту Тетяну Анатоліївну застрелив.

Під час відступу фашисти спалили більшість будинків та громадських споруд, забрали худобу та майно селян. На фронтах воювали 94 жителі села, загинуло 57 селян, серед них 15 Чемерисів, 8 Балутів, 6 Яковенків, 6 Сидоренків та інші. 60 воїнів нагороджено

урядовими нагородами. Визволили село 18 вересня 1943 року. У визволенні села брав участь Сидоренко Петро Йосипович, ст. лейтенант, командир роти, житель с. Бегим Чокрак. У 1945 році село перейменували в Степове.

Медаллю „За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.” нагороджено Сінчу П.Т., Яковенка П.Т. та інших.

Новим випробуванням для селян став голод 1946-1947 років. Село голодувало, померло 19 чоловік, серед них Гудко Петро, Гудко Надя, сім’я Горових, сім’я Гавриленко та інші. Разом із тим, завдяки наполегливій праці селян, село відбудовувалося, міцнішав колгосп.

У 1950 році в результаті укрупнення було об’єднано колгоспи сіл Владівської сільської ради, об’єднаний колгосп отримав назву „Ленінський путь” з центром у Владівці. 1959 року цей колгосп об’єднали з колгоспом ім. Горького з с. Стульневе, а з 1993 року місцевий колгосп носить назву „Нива”.

За післявоєнні роки село зміцніло, покращилась матеріально-

технічна база колгоспу, були збудовані господарські будівлі, клуб, будинки колгоспникам. Разом із тим, село потрапля до розряду неперспективних, а в 1977 році закривають школу, молодь від’їздить із села, а після закриття бригади від’їзд посилився.

За післявоєнні роки значна частина жителів села відзначалася урядовими нагородами за трудову активність. Серед них – Сидоренко А.П., Балута Я.С., Балута М.С., Баранова М.Я., Баранов І.І. та інші.

На сьогоднішній день в селі у 57 дворах проживає 107 чоловік. Крім ферми, в селі немає виробничих об’єктів, жителі працюють на підприємствах с. Владівка.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник. Вип. 3. (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Степове. - С. 241.

Єременко, М. Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. р-ну / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Степове. - С. 303-305.

(Єременко М. М.)

Село Богданівка Чернігівського району – центр сільської ради. Розташоване за 25 км на південний захід від районного центру. До залізничної станції Верхній Токмак – 32 км. Сільраді підпорядковані населені пункти Бойове, Замістя, Зелений Яр, Мокрий Став.

Засноване менонітами в 1835 році. Масового переселення іноземців у Росію вже не було, тому для переміщення цієї групи менонітів було видано спеціальний указ російського царя Миколи І, за яким 40 сімей менонітів із сіл Бренкенхофсвальде та Францталь із провінції Бранденбург (Прусія) під керівництвом Вільгельма Ланге поселилися тут і дали назву колонії – Гнаденфельд (милість, дана царем). Відома й інша (народна) назва –

Кантов (Чотирирядний) Нумер.

За віросповіданням це були меноніти старофламандської течії, дуже активні в релігійному житті колонії Молочна, до складу якої входила колонія Гнаденфельд.

Село швидко розвивалося, і в 1865 році у 89 будинках проживав 691 житель, працює сільське училище та менонітський молитовний будинок (1854 р.). До 1851 року уздовж східного краю була насаджена плантація дерев у кількості 95053 дерева.

У 1871 році Гнаденфельд стає волосним центром, який об’єднав 27 сіл із населенням 8270 чоловік. В самому ж селі проживало 580 жителів, було 34 повних господарства, 12 половинних господарств та 38 малих. Всього селу належало 3208 десятин землі.

На початку ХХ століття в селі функціонує центральне училище з інтернатом, 3 школи, лікарня, 9 торгових підприємств із загальним оборотом 60 тис. крб. на рік. У колонії проживало близько 800 чоловік. Працювали вітряні млини В. Нейфельда, Г. Унру і А. Едігера, лісосклад братів Тоус.

Події Першої світової, революції, громадянської війни внесли розлад у життя колонії. В 1914 році вона перейменована в Богданівку, тоді ж в селі поселилися біженці з західних губерній, було багато полонених австрійських вояків, переважно українців за національністю, які працювали на полях менонітів. У 1920 році на території села відбувалися значні бої між арміями червоних (кінний корпус Д. Жлоби) та Врангеля. 110 воїнів-жлобінців поховано на місцевому цвинтарі. На території села перебували Н. Махно, П. Дибенко, О. Коллонтай та інші відомі військові тих часів.

Після встановлення Радянської влади землеволодіння менонітів було обмежено, і на частині їх земель засновуються українські села Мокрий Став, Замостя та інші. В період НЕПу господарства селян знову набрали сили, з’являються перші трактори та інший інвентар. У 1930 році в селі утворюється колгосп ім. Карла Маркса, а в 1934 році - Богданівська МТС, яка обслуговує навколишні колгоспи.

У селі працює семирічна, а із 1937 року середня школа (німецька мова навчання), а потім – і з українською мовою навчання. З 1932 року для дітей-сиріт з навколишніх сіл утворюють дитячий будинок. Будується клуб, дитсадок та інші громадські споруди.

З початком воєнних дій в 1941 році, 159 чоловіків Богданівки німецької національності було репресовано, майже всіх їх знищили в таборах.

На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 52 жителі села, 12 чоловік загинуло, 37 нагороджено урядовими нагородами.

Відступаючи у 1943 році, фашисти спалили в селі майже всі будинки, а всіх жителів німецької національності забрали (673 особи) з собою.

Під час визволення села 19 березня 1943 року загинув і помер у шпиталях від ран 141 воїн 54-го стрілецького корпусу 51-ї армії Південного фронту. На їх честь та на вшанування пам’яті про воїнів-земляків у центрі села встановлено пам’ятні знаки.

Після війни село відбудовувалося і заселялося жителями навколишніх сіл та переселенцями з інших областей Української РСР.

У 1957 році на базі місцевого та інших колгоспів Богданівської сільради утворюється радгосп „Чернігівський” із центром у с. Богданівка, за яким було закріплено 12586 га землі, з них – 10236 га ріллі.

Господарство спеціалізувалося на м’ясомолочному тваринництві, а також, маючи 4 ставки загальною площею 50 га, розвивало рибальство.

За післявоєнні роки в селі збудовано практично всі житлові будинки, школу, дитсадок, клуб, магазини, тваринницькі комплекси, механізований тік, гараж, складські приміщення. На початку ХХІ століття в селі в 270 будинках проживає 678 жителів, функціонує загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, де 23 педагоги навчають 204 учні, працює дитсадок, клуб, бібліотека, декілька торгових точок. На території Богданівки працює агрофірма „Солекс”, близько 14 фермерських та близько 20 селянських господарств. У селі діє церковна община християн-баптистів.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник. Вип. 3. (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Богданівка. - С. 216-217.

Супруненко В. Имя на карте : геогр. названия Запорож. края / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. – Запорожье : [б. и.], 2008. – 228 с. : ил., фото. – Из содерж. : Богдановка. - С. 128.

Єременко, М. Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. р-ну / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Богданівка. - С. 287-289.

Бадіон О. Стежками Північного Приазов'я : путівник / О. П. Бадіон, Ю. М. Дігтяр ; Асоціація "Еколог. освіта"; Дитяче еколог. об'єднання "Ехо". – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 254 с. : іл. – Із змісту : [Богданівка]. - С. 161-163.

Єременко М. З історії розвитку освіти в Богданівці (Гнаденфельді) / М. Єременко // Нива. - 2007. - 4 серп. (№ 62). - С. 2.

Лубінець Н. Край шляху Муравського : [Богданівці — 170] / Н. Лубінець // Нива. - 2005. - 22 жовт. - С. 5.

Богданівка Чернігівського району // Нива. - 1995. - 5 серп.

Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. Степаненко (ред.), І. Шершньова І. (уклад.)]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 108 с.

(Кушніренко І. К.)

Восени 1845 року на береги степової річки Сухий Янчул приїхали переселенці – євреї з Вітебської, Могильовської та Волинської губерній і утворили першу єврейську колонію Новозлатопіль, що єврейською мовою означає нове «злате поле».

Щодо назви, то існує кілька легенд-версій. Перше: переселенці були настільки вражені красою навколишніх краєвидів, що вирішили поселення назвати Злате поле – Златопіль.

Друга: що переселенці прибули з одного з населених пунктів, який називався Златопіль, а тому свою колонію назвали Новозлатопіль.

Історія Новозлатополя має і світлі, й трагічні сторінки.

До 1895 року колонією управляла сільська адміністрація (виборний староста – шульц і два помічники - бейзицери). Всі єврейські колонії були об'єднані в прикази. Таким об'єднанням з часом став Новозлатопольський приказ.

У 1895 році колонією управлялили сільський начальник, староста, урядник і поліцейський. У цьому ж році відкрили земську, в якій діти євреїв навчалися російською мовою. Пізніше запрацював фельдшерський пункт на кошти общини.

В січні 1918 року в Новозлатополі встановилась радянська влада на чолі з ревкомом. Першими його членами були Нахім Зогот, Файвуш Лімков, Яків Ейдінзон.

Несолодко давалося жителям Новозлатополя під час громадянської війни 1918-1921 років. Село грабували і білі, і австро-угорці, і червоні, і всілякі банди.

Страшний голод і розруха панували у 1921 році на території Новозлатопольської волості. У цьому ж році в селі створили кромітет незаможніх селян, у 1923 році – комсомольську організацію, у 1924 році – партійну організацію.

Політику радянської влади на селі проводила Новозлатопольська сільська рада (перший її голова Мобер).

У вересні 1926 року в Новозлатополі організувався перший колективний кущ «Серп і молот», який обробляв 2888 гектарів орної землі.

В листопаді 1926 року село Новозлатополь стало центром Новозлатопольського єврейського національного району, який проіснував до 20 лютого 1945 року (до кінця 1930 року він називався Жовтневий, далі – Новозлатопільський).

Район формувався в дуже складній політичній обстановці – почалась суцільна колективізація, далі - голодомор 1932-1933 років, партійні чистки і політичні репресії, але, незважаючи ні на що, село і район жили і виконували поставлені перед ними завдання.

На кінець 1936-1937 навчального року в районі налічувалось 29 шкіл (20 єврейських, 8 українських і 1 російська), в яких навчалось 3319 учнів.

У квітні 1938 року постанова ЦК КП(б)У вказувала на те, що подальше існування національних шкіл є «недоцільним і шкідливим», тому що вони були «осередком буржуазно- націоналістичного впливу на дітей».

В роки війни фашисти при відступі зруйнували школу і на місці старої 2 лютого 1965 року відкрили нову, збудовану на кошти місцевого колгоспу «Авангард».

У 1930 році в Новозлатополі почала виходити єврейською мовою газета «За суцільну колективізацію», яка з 1932 року називалась «Дер Колвілтішер Штерн» («Колгоспна зоря»), з 1935 року вона друкувалась українською мовою.

У 1930 році в селі дрібні колективні господарства об'єдналися в колгосп «Авангард» й існувало до реформування у 1999 році КСП (колективне сільськогосподарське підприємство), а потім - у ТОВ (товариство з обмеженою водповідальністю) «Авангард».

Мирна праця новозлатопільців була перервана 22 червня 1941 року – початком Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Не зважаючи на героїчний опір Червоної Апмії, чорні дні фашистської окупації почалися на початку жовтня 1941 року.

9-10 жовтня названого року фашистські нелюди розстріляли у Новозлатополі більше 800 євреїв, зігнаних з інших сіл району. Зайди убивали дорослих, стариків і дітей, нікого не жаліли.

Не дивлячись на суцільний терор і винищення, які влаштували фашисти у Новозлатопільському районі, патріоти не здалися. Під час тимчасової окупації в селі діяла підпільна група Костянтина Сафроновича Чорного – слюсаря Новозлатопільської МТС. Активними членами групи, крім Чорного, були Арчінь (Рачил) Іванович Чучалашвілі, Солодовський. Вони готувались знищити комендатуру разом з фашистами, але були зраджені і розстріляні.

17 грудня 1968 року К.С. Чорного і Р.І. Чучалашвілі посмертно нагороджено медаллю «За відвагу».

Вдячні нащадки після війни поблизу місць загибелі понад 800 земляків установили пам'ятник «Жертвам фашизму», а 29 травня 2007 року урочисто відкрили реконструйований пам'ятник «Новозлатопільська трагедія 1941-1945 років».

Визволення від німецько-фашистської окупації прийшло до новозлатопільців у вересні 1943 року. За визволення Новозлатополя полягло в боях 33 радянських воїнів. Їх поховано в братській могилі і встановлено пам'ятник.

Відбудова господарства почалося відразу ж після звільнення села.

20 лютого 1945 року Новозлатопільський район реорганізували і село Новозлатопіль відійшло до Гуляйпільського району.

Не зважаючи на труднощі, війну село і колгосп «Авангард» поступово відроджувалися, а після Перемоги господарство з року в рік економічно міцніло і заможніше жили новозлатопільці.

В селі працювала восьмирічна (згодом середня) школа, Будинок культури, відділення поштового зв'язку, магазини, дільнича лікарня (тепер – амбулаторія загальної практики сімейної медицини), психлікарня, дитсадок, бібліотека, церква.

Дороги, опалення, вода, освітлення і ремонт приміщень – усе, що вважає пріоритетним територіальна громада, знаходиться у центрі уваги новозлатопільського органу місцевого самоврядування.

Зустрічаючи 170-річчя села, краяни мріють про мир і спокій на рідній землі.

Література

Кушніренко І. Гуляйпілля туристичне : путівник-довідник / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2014. – 240 с. : іл. – Із змісту : Село Новозлатопіль. - С. 186-190.

Книга. Бібліотека. Війна : (збірка статей, спогадів бібліотекарів, читачів, ветеранів та дітей Вел. Вітч. війни) : 70-річчю Великої Перемоги присвячується / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [уклад. : О. Тарлінська, Л. Мажара ; ред. І. Степаненко]. – Запоріжжя : [ВАЛПІС], 2013. – 52 с. – Із змісту : Передерій І. Новозлатопільська трагедія / І. В. Передерій. – С. 26-28.

Об'єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник / М-во культури України [та ін. ; відп. за вип. Савостіна Л. Є.]. – К. : Фенікс, 2012. – 480 с. – Із змісту : Новозлатопіль. - С. 173-174.

Кушніренко І. Новозлатопіль : роки і долі : сторінки історії Новозлатопіл. сіл. ради і ТОВ "Авангард" Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2009. – 244 с. : іл.

Супруненко В. Имя на карте : геогр. названия Запорож. края / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. – Запорожье : [б. и.], 2008. – 228 с. : ил., фото. – Из содерж. : Новозлатополь. - С. 53.

Народна війна 1941-1944. Антифашистський рух опору на території Запорізької області. Запорізький архів : зб. документів і матеріалів / Держ. архів Запоріз. обл. ; [авт.-упоряд. : В. О. Бондар, О. Г. Величко, І. В. Козлова]. – Запоріжжя : [Прем'єр], 2005. – 560 с. : іл.– Гуляйпільський район : [в т. ч. про Новозлатополь]. - С. 204-217.

Орлянский С. Холокост на Запорожье / С. Ф. Орлянский ; Запорож. гос. ун-т ; Запорож. гор. отд-ние о-ва "Украина-Израиль". – Запорожье : [б. и.], 2003. – 64 с. – Из содерж. : [Новозлатополь]. - С. 38-41.

Запорожские еврейские чтения. Вып. 5 / ЗГУ ; Запорож. гор. отд-ние о-ва "Украина-Израиль" ; ред. Б. Л. Эстеркин. – Запорожье : Диво, 2001. – 420 с. – Из содерж. : Савченко М. З історіїєврейської колоніїНовозлатопіль / М. Савченко ; Міра Савченко. - С. 317-323.

Орлянский В. История евреев Запорожья. Кн. 4 : Новозлатопольский еврейский национальный район (1929-1939 гг.) / В. С. Орлянский. – Запорожье : [б. и.], 1999. – 60 с.

Єврейське населення Півдня України : дослідження і документи. Вип. 1 / ЗДУ, Держ. архів Запоріз. обл. ; [ред. кол. : Ф. Г. Турченко (гол.) та ін.]. – Запоріжжя : [б. и.], 1994. – 176 с. – Із змісту : [Новозлатопіль]. - С. 15, 85, 143, 145, 156, 162-165.

История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область / ред. лол. : В.И. Петрыкин [и др.] / Ин-т истории АН УССР; гл. ред. кол. : Тронько П. Т. (пред.) [и др.]. – К. : Глав. ред. УСЭ, 1981. – 726 с. – Из содерж. : Новозлатополь. - С. 310-311.

***

Муха О. Земля під зіркою Давида / О. Муха // Запоріз. правда. - 2008. - 27 листоп. (№ 178-179). - С. 4.

Шевчук С. Єврейські колонії в наших краях / С. Шевчук ; Сергій Шевчук // Запоріз. правда. - 1969. - 2 квіт.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького» ЗОР ; [відп. за вип. : І. Степаненко (ред.), Шершньова І. (уклад.)]. – Запоріжжя, 2009. – С. 101-103.

Кам'янка-Дніпровська : до 225-річчя від дня заснування міста : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; [ред. І. Степаненко ; уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – С. 67. – (Міста і села Запоріз. області ; вип. 4).

 (Романів Н. В.)

Народився Данило Дмитрович в м. Олександрівську (нині Запоріжжя) 1895 року в родині робітника-коваля. Родину ковалів Леженків у повітовому Олександрівську добре знали й цінували за високу майстерність й відданість справі. І дід, і батько, і сини були ковалями в Катеринославських залізничих майстернях (нині – Запорізький електровозоремонтний завод). Жила сім`я на Робочій Слободці (нинішній район Малого ринку). Батько відпрацював 50 років на заводі Кацена і помер у 1916 році, мати – домогосподарка, померла у 1945 році.

 Трудову діяльність почав Д. Леженко з дванадцяти років  учнем у столярній майстерні, потім столяром-модельником. З початку першої імперіалістичної війни він на фронті, напередодні Лютневої революції  повертається до рідного міста і працює в Катерининських залізничих майстернях, бере активну участь в роботі марксистських гуртків, допомагає в організації страйків і демонстрацій. У грудні 1917 року Данила Леженка приймають у члени більшовицької партії.

Після встановлення Радянської влади в Олександрівську він працює комісаром водного транспорту, заступником начальника політвідділу залізничого вузла в м. Нікополі. Шістнадцять років Данило Дмитрович очолює райком партії,  райвиконком, був заступником голови облвиконкому і головою облвиконкому в Дніпропетровську і Запоріжжі. Коли в лютому 1939 року створювалася Запорізька область Д. Д. Леженко став першим головою виконкому обласної Ради.

В роки Великої Вітчизняної війни Д. Леженко – уповноважений військових рад Сталінградського і Південно-Західного фронтів (1942-1943 рр.). У 1943 році очолив Дрогобицький облвиконком, а пізніше у Запоріжжі – міжобласний трест тваринницьких радгоспів і облмлинтрест. В 50-70 роки працював на керівних господарських посадах у Запоріжжі, останні роки – директором обласного тресту млинів.

Данила Дмитровича обирали депутатом Верховної Ради СРСР, депутатом місцевих Рад. У 1965 році він вийшов на пенсію, але продовжував вести громадську роботу. Д. Д. Леженко персональний пенсіонер союзного значення, почесний громадянин міста Запоріжжя (27.10.1967.), нагороджений : орденами Леніна (1939), "Червоної Зірки" (1942), "Вітчизняної Війни" I ст. (1944), медалями : "За перемогу над Німеччиною" (1946), "За доблесну працю" (1946).

Помер Данило Дмитрович 31 жовтня 1970 року, його ім`ям названа вулиця в Запоріжжі, яка розташована неподалік від центрального автовокзалу.

Література про життя та діяльність

Вулиці Запоріжжя – дзеркало історії : (довід. і корот. бібліогр. списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / [уклад. О. Дутова] ; КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 115.

Запорожье и запорожцы / Н. Кузьменко, Н. Михайлов (текст) ; А. Антонов, В. Биченко, О. Бурбовский и др. (фото). – Запорожье : Тандем-У, 2005. – С. 303.

Шиханов Р. Керівники Запорізької області (1939-2000 рр.) : біогр. довідник / Р. Б. Шиханов. – Запоріжжя : Тандем-У, 2000. – С. 12-13.

Лукаш І. Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси / І. М. Лукаш. – Дніпропетровськ : Січ, 1998. – С. 960.

Воспоминания Леженко Даниила Дмитриевича // За власть Советов : (сб. документов и воспоминаний о борьбе трудящихся за установление и упрочение Сов. власти на территории Запорож. обл. в 1917-1920 гг.) / ред. Воробьёв И. Ф. – Запорожье : Запорож. облиздат, 1957. – С. 215-224. (фото).

***

Клименко Н. Он создал Запорожскую область : [о первом почётном гражданине г. Запорожья] / Н. Клименко // Досье. – 2004. - № 2. – С. 6.

Памяти Д. Д. Леженко : [некролог] // Индустр. Запорожье. – 1970. – 31 окт.

В чём наше счастье ? : [на вопросы отвечает Д. Д. Леженко] // Индустр. Запорожье. – 1967. – 3 сент.

Почётный гражданин Запорожья // Индустр. Запорожье. – 1967. – 28 окт.

Карнаух Л. Три дні з життя комуніста / Л. Карнаух // Комсомолець Запоріжжя. – 1967. – 15 листоп.

Уклін вам, ветерани революції // Запоріз. правда. – 1967. – 7 листоп.

Остапкевич В. Это никогда не забудется / В. Остапкевич, М. Леонидов // Запорож. правда. – 1956. – 28 окт.

(Єременко М. М.)

У Трохима Савелійовича Остапенка та його дружини Марефи, яку він привіз з війни на Балканах, було четверо синів: Степан, Харитон, Данило і Михайло. Доля найстаршого достеменно невідома, Харитон помер від ран, повернувшись з громадянської, Данило помер у 20-му від свинки. Найтрагічніша і найтаємничіша історія життя Михайла.

МихайлоТрохимович Остапенконародився в 1895 року. Був рухливим, безшабашним, швидким на руку, кохався у конях. По-вуличному Остапенків називали Міняйлами. За надзвичайну здатність все міняти. А в основному – коней. Сусід, Кирило Клименко, табунщикував у німців отож і він мав дещицю від тих оборудок. Серед «гостей» Михайла були цигани, різні підозрілі особи, які несподівано зявлялися, і несподівано зникали.

Коли грянула революція і над Гуляйполем затріпотів чорний анархістський прапор, коли Нестор Махно підняв селян на повстання, у Михайла наче крила виросли. Його тачанка, здавалось, була запряжена не кіньми, а вітром. Якими полями, під якими прапорами носився він, можна було тільки здогадуватися. Одного разу, заскочивши в Чернігівку, вхопив він на тачанку юну Онисю, в чому стояла, сказав, що одружиться з нею. У двадцятому Онися народила дівчинку, яку назвали Наталією.

Михайло ж вірою і правдою служив Махну. Командував загоном, який охороняв Батька. А ось як розповідає сам Нестор Іванович про нього: “17 березня на світанку ми подалися в бік Новоспасівки і, пройшовши верст 17, наштовхнулися на інші свіжі кавалерійські частини більшовиків, які йшли по слідах Куриленка і, втративши слід останнього, напали на нас. ...Люди наші помирають тільки через мене, тільки через те, що не хочуть полишити мене. Але врешті-решт загибель очевидна і для них, і для мене. Противник числом у 5-6 разів більший, і бійці його свіжі й свіжі прибувають. Дивлюся: до мене на тачанку чіпляються люйсисти (команда кулеметників, озброєних ручними кулеметами системи “Люйса”), що були біля мене. Їх було п’ятеро під командою Мишка з с.Чернігівка Бердянського повіту. Почепившись, вони прощаються зі мною й тут же кажуть: ”Батьку, ви потрібні справі нашої селянської організації. Ця справа дорога нам. Ми зараз помремо, але смертю своєю спасемо вас і усіх, хто вірний вам і вас береже; не забудьте переказати нашим батькам це”. ... Я чув лише кулеметну тріскотню та вибухи бомб, – то люйсисти перепиняли шлях більшовикам. За цей час ми проїхали версти 3-4 і переправились через річечку. А люйсисти там померли”. Затримуючи червоних і даючи Батькові змогу відступити в безпечне місце, загін майже повністю загинув. Михайлові ж чудом вдалося врятуватися і втекти. Він з`явився в Чернігівці, в батьківській хаті. Кілька днів переховувався, рятуючись від чекістів, тікав і через вікно, і через дах. Але одного дня хату оточили, і Михайла заарештували.

Суд був короткий. На страту зігнали багато чернігівців. Була серед них і Онися з Наталочкою, якій вже виповнився рік, і дружина Харитона- Лукія. Їх вивели 12 чоловік на площу. Руки всіх були скручені колючим дротом, і між собою теж. Крім Михайла Остапенка (Міняйла), були серед страчуваних Карпо Божко та Жук з Токмачан. Залп поклав махновців на землю. Тіла покидали на підводу і повезли у глиняний кар’єр. Коли розстріляних звалили в яму, тіла раптом заворушилися і з-під них підвівся Михайло. Натовп сполотнів і завмер. А він простяг руку і з останніх сил прохрипів: - Онисю! Бережи Наталю!

Немає вже свідків, які б розповіли про дальшу долю Онисі та Наталі, але років з двадцять тому, до Чернігівки, до Дмитра Харитоновича Остапенка приїздив двоюрідний брат Степан Степанович Остапенко. Він казав, що лишився один, має добрий будинок,

хотів би переписати його на Наталю. Ще казав, що знайшов її у Запоріжжі. Киянченко Наталія Михайлівна жила тоді по вул. Лермонтова.

Література про життя та діяльність

Реабілітовані історією. Запорізька область. Кн. 6 / обл. редкол.: Пелих Ю. Г. (гол.) [та ін.]. – К. ; Запоріжжя : Дніпров. металург, 2013. – 484 с. : фото. – (Реабілітовані історією / Солдатенко В. Ф. (голова редкол.) [та ін.]). – Із змісту : Єременко М. Охоронець батька Махна Остапенко Михайло Трохимович / М. Єременко ; Микола Єременко. - С. 132-133.

Куц М. Тремтливе полум`я свічі пам`яті не згасити вітром історії / М. Куц ; Марина Куц // Нива. - 2009. - 2 груд.

 (Маркова Л. В.)

Перша бригада швидкої медичної допомоги, до складу якої входив один лікар, могла виїжджати на бричці до породіль додому та на нещасні випадки, травми і різноманітні раптові захворювання в громадські місця, з'явилася на базі земської лікарні Олександрівська в 1915 році. В 1930 році в старій частині міста по вулиці Соборній в окремому приміщенні організовується станція швидкої медичної допомоги, в штаті якої був один лікар та три фельдшери.

Дещо раніше, у 1927 році, коли з початком будівництва ДніпроГЕСу в новій частині міста з'явилися барачні поселення, для надання робітникам екстренної медичної допомоги створюється бригада швидкої допомоги на кінній тязі. Інтенсивне заселення будівельниками міста потребувало розширення служби. Так у 1932 році на базі 3-ї міської лікарні формується ще одна бригада швидкої допомоги, оснащена вантажним автомобілем.

В наступні роки на базі 9-ї, 10-ї та інших крупних міських лікарень стали організовувати виїзні бригади швидкої допомоги, кількість яких до 1950 року досягла 20, а в 1953 році в Запоріжжі були засновані три самостійні станції швидкої допомоги – Жовтнева, Орджонікідзевська та Ленінська, оснащені санітарними машинами, дерев'яними ящиками з набором медикаментів та кисневими подушками.

У 1964 році всі бригади швидкої допомоги Запоріжжя об'єднують в єдину станцію швидкої допомоги, головний лікар якої О. М. Глінка, очолював заклад до 1983 року. В зв'язку зі зростанням кількості населення у місті створюються нові підстанції в різних районах: у 1965 - в Заводському та на Правому березі Дніпра; в 1969 - в Комунарському та Шевченківському.

В 1974 році завершується будівництво 3-х поверхового типового приміщення Центральної станції швидкої медичної допомоги та починається активна радіофікація санітарного транспорту, салони оснащуються портативною наркозно-дихальною апаратурою, засобами транспортної іммобілізації, портативними ЕКГ-апаратами, що дозволило значно підвищити оперативність роботи бригад швидкої допомоги, вдосконалити якість діагностики та допомоги на догоспітальному етапі. Цього ж року, з метою покращення медичного обслуговування населення міста Запоріжжя, організовується міська клінічна лікарня швидкої допомоги ім. ХХІV з'їзду КПРС (на базі 5-ї міської лікарні) зі станцією швидкої медичної допомоги в складі 47 виїзних бригад. Ініціатором, виконавцем та натхненником відкриття лікарні був керівник високого класу Г. В. Балашов, який очолював заклад до 1983 року.

Створення лікарні швидкої допомоги стало новою організаційною формою надання екстренної медичної допомоги населенню. Завдяки максимальній концентрації екстренних служб в стаціонарі лікарні, значно скоротилося перетранспортування хворих з одного лікарняного закладу в інший, покращились можливості матеріального забезпечення служби, раціональнішого використання бюджетних коштів. Стаціонар став центром підвищення кваліфікації медичного персоналу підстанцій швидкої допомоги, значно покращилася взаємодія в обслуговуванні хворих на догоспітальному та госпітальних етапах. З 1990 року заклад реорганізовано в обласний Центр екстремальної медицини та швидкої допомоги, основним завданням якого є надання екстренної медичної допомоги хворим та постраждалим. Сьогодні станція швидкої медичної допомоги складається з центральної станції, 8 підстанцій з загальною кількістю 64 бригади.

З 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України “Про екстренну медичну допомогу”, який передбачає реформування існуючої служби швидкої допомоги та створення системи надання екстренної допомоги. Реформування дозволить вивести систему швидкої допомоги на новий, більш якісний рівень, відповідний сучасним європейським стандартам. Передбачається організація центру диспетчеризації, оснащення машин “швидкої допомоги” сучасним обладнанням і медикаментами, GPS-навігаторами. Нова система також дозволить надавати медичну допомогу хворим з інфарктом та інсультом на догоспітальному етапі.

Одне із завдань реформування – досягти приїзду автомобіля “швидкої допомоги” на виклик протягом десяти хвилин по Запоріжжю, протягом 20 хвилин – по області.

Сьогодні приділяється велика увага розвитку швидкої медичної допомоги, тому що від того, наскільки оперативно буде організована робота цієї ланки, залежить людське життя.

Література

Медицина Запорізької області : іст. нариси / Упр. охорони здоров'я ЗОДА ; за ред. В. Г. Цисс. – Запоріжжя : Дике Поле, 2001. – 412 с. - Із змісту : Заришняк В. Краткий очерк развития службы скорой помощи г. Запорожья / В. К. Заришняк. - С. 230-238.

Запорожская городская клиническая больница скорой медицинской помощи. – Запорожье : Издатель, 1990. – 12 с.

***

Балашов Г. Реформирование экстренной медицинской помощи в Запорожской области: проблемы и пути их решения / Г. В. Балашов // Сучасні медичні технології. – 2013. – № 2. – С. 137-138.

Балашов Г. История развития службы скорой медицинской помощи в Запорожской области / Г. В. Балашов, З. В. Лашкул // Сучасні медичні технології. – 2012. – № 1. – С. 92-94.

Піддубна О. Реформа „швидкої” – в інтересах пацієнтів // Запороз. Січ.– 2012. – 10 листоп. (№ 228). – С. 4.