(Шершньова І. В.)

Василь Михайлович Галушко народився 6 травня 1924 року в с. Новоселівка Оріхівського району. В 1938-1941 рр. навчався в Гуляйпільському педагогічному училищі. 27 липня 1941 року під час евакуації до Ворошиловградської (нині - Луганської) області втратив батька. Залишивсь сам, 17-річний юнак пішов добровольцем в армію. Вже у вересні 1941 р. разом із 20 солдатами був направлений на трьохмісячні курси підготовки молодших лейтенантів.

З липня 1941 до грудня 1945 року – у лавах діючих частин Радянської Армії в складі 5-го гвардійського Донського козачого кавалерійського Будапештського Червонопрапорного корпусу. Приймав участь в обороні Кавказу, у визволенні міст Луганськ, Донецьк. Особливо тяжкі бої були біля с. Надєжда Волновахського району. Саме за цей бій В. М. Галушко отримав орден Червоної Зірки.

Потім визволяв Куйбишевський та Гуляйпільський райони Запорізької області, був поранений. Після одужання В. М. Галушко в званні лейтенанта приймав участь в Ясько-Кишинівській (21 серпня - 8 вересня 1944 року) та Будапештській (20 січня – 13 лютого 1945 року) операціях.

Війну Василь Михайлович завершив в Австрійських Альпах біля м. Фішбах. Після Перемоги кавалерійський корпус повернувся на Батьківщину і розташувався на території Ростовської області.

Демобілізувавшись 1946 року, В. М. Галушко повернувся до м. Оріхів. Заочно закінчив Київський державний інститут фізкультури (1958) та Мелітопольський державний педагогічний інститут (1962). Працював вчителем фізкультури (1946-1960), директором місцевої СШ № 2 (1960-1988), директором Преображенського історико-краєзнавчого музею (1989-1992), заступником голови Оріхівської районної ради (1998-2002), радником голови Оріхівської районної ради (2002-2003).

Оріхівська районна організація ветеранів, яку з 1987 року, від дня її заснування, очолює В. М. Галушко, проводить активну роботу: приймає участь в історико-краєзнавчих акціях до річниць Перемоги; разом із пошуковими загонами навчальних закладів збирає матеріали про бойовий шлях військових частин і з`єднань, які визволяли м. Оріхів і села району; приводить у належний стан меморіальні комплекси, братські могили, обеліски і пам’ятні знаки, організовує зустрічі з молоддю, уроки мужності, круглі столи, екскурсії, походи по місцях бойової слави.

За особисті заслуги і вагомий внесок у розбудову Української держави В. М. Галушко нагороджений Почесною відзнакою Президента України (1995), отримує довічну державну стипендію, призначену розпорядженням Президента України. Серед нагород Василя Михайловича: орден Червоної Зірки (1944), орден Вітчизняної війни І (1945) та ІІ ступеня (1985), орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (1999), медалі «За бойові заслуги» (1942, 1945), «За оборону Кавказу», «За взяття Будапешту» (1945); орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2012).

Публікації

Книга пам`яті України. Запорізька область. Т. 8 : Оріхівський район ; Пологівський район / [голов. редкол. : І. О. Герасимов (керів.)та ін.]. – Дніпропетровськ : Січ, 1995. – 607 с. – Із змісту : Галушко В. Оріхівський район / В. М. Галушко. – С. 18-20.

Естафета пам`яті / В. Галушко // Труд. слава. – 2013. – 30 січ. (№ 7). – С. 1.

Честь вам і слава! / В. Галушко // Труд. слава. – 2011. – 28 верес. (№ 70). – С. 2.

.Література про життя та діяльність

Плахотін М. Долі земляків з автографом війни / М. П. Плахотін ; Микола Плахотін. – Дніпропетровськ : [б. в.], 2010. – 48 с. – Із змісту : Ветеран, педагог, активіст. – С. 12-15.

Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Н. Кузьменко ; авт. кол. : В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – 224 с. : ил. – Из содерж. : Ореховская районная организация ветеранов : [в т. ч. о В. М. Галушко]. – С. 193-196.

(Макєєва І. В.)

Петро Тимофійович Ткаченко народився 9 травня 1914 року в селі Берестове Близнюківського району Харківської області в сім’ї селянина. Закінчив 7 класів Тимофіївської середньої школи, в 1931 році – школу ФЗУ при Краматорському машинобудівному заводі. Працював ковалем на заводі, а потім – у колгоспі.

У діючій Армії - з липня 1943 р. У складі 12 армії Південно-Західного фронту (з жовтня – 3-й Український) брав участь у звільненні Лівобережної України в ході Ізюм-Барвінківської та Донбаської операцій. 22 вересня 333-тя стрілецька дивізія вийшла до Дніпра і форсувала річку в районі села Військове-Вовниги (Дніпропетровська обл.). П. Т. Ткаченко брав участь у боях на плацдармі. 6 жовтня 1943 року за наказом командування дивізія почала наступ по лівому березі Дніпра в напрямку Запоріжжя. 14 жовтня місто було звільнено. 23 листопада дивізія (з 16.10.1943 - у складі 6-ї армії), яка вже мала досвід успішного форсування, висунулася в район південніше села Кушугум (Запорізький район Запорізької обл.). Зведений штурмовий загін форсував річку вночі 24 листопада і вступив у бій. Радянські війська намагалися переправити на правий берег додаткові сили. Командир відділення 1118-го стрілецького полку Ткаченко П. Т. під потужним артилерійським вогнем подолав Дніпро в ніч на 26 листопада. Відділення зробило проходи в дротовій загорожі і атакувало позиції гітлерівців, закидуючи ворожу траншею гранатами. Переслідуючи відступаючого супротивника, бійці Ткаченка захопили село Канівське та оволоділи висотами 83,4 і 94,3, де відбили 5 контратак, з них дві – танкові. Була знищена автомашина і біля тридцяти німців. Особисто Петро Тимофійович знищив 13 ворожих солдатів та офіцерів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 р. за мужність, відвагу і героїзм, проявлені у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, червоноармійцеві Ткаченку П. Т. присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» (№ 3433).

У травні 1944 р. Ткаченко П. Т. був направлений на курси молодших лейтенантів при штабі 3-го Українського фронту, після закінчення яких повернувся в свою частину на посаду командира стрілецького взводу. Наприкінці того ж року, після кількох поранень, Петро Ткаченко був звільнений у запас. Він повернувся в рідне село. Працював головою Берестовської сільради. Помер 15 травня 1946 року. Його ім’ям названа вулиця в смт Близнюки, там же встановлений бюст героя.

Література про життя та діяльність

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.]2 : Любов – Ящук / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1988. – С. 587.

Днепр – река героев : свидетельства всенар. подвига / [авт.- сост. Н. И. Луцев и др.]. – 2-е изд., доп. – К. : Политиздат Украины, 1988. – С. 370.

Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. Харківська область / гол. ред. П. Т. Тронько. – К. : Гол. редакція УРЕ АН УРСР, 1967. – С. 228, 231, 239.

Подвиги во имя Отчизны : докум. очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Харькова и Харьков. области / А. К. Апальков[ и др.].- 2-е изд., доп. – Х. : Прапор, 1985. – С. 592-593. – (Герои Советского Союза).

***

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=13142

Минулого незабутні сторінки : про співробітників Бібліотеки – ветеранів Вел. Вітч. війни / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; авт.-уклад.: П. Бойко, І. Степаненко. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – С. 9-10.

Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. Вип. 2 / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. : Г. Нагорна та ін.]. – С. 12.

(Савкіна О. А.)

Маїса (Майя) Яківна Бакаєва народилася в Запоріжжі. З самого раннього дитинства, зі слів самої майбутньої художниці: ”Моє серце, мої очі усмоктують красу блакитної планети Земля. Кожна клітиночка вібрує, кожен нерв напружений! Душа співає симфонію Любові, симфонію Радості, симфонію Захвату!”.

Тому не дивно, що дівчина з таким світобаченням по закінченні школи поступила до Дніпропетровського художнього училища, яке з відзнакою закінчила в 1964 році. Портрет, пейзаж, натюрморт – художниця полюбляє всі ці жанри живопису, працює самовіддано, тому вже в 1967 році її приймають до Спілки художників СРСР.

Виставкова діяльність Майї Яківни почалася ще в далекому 1957 році і з згодом вона з задоволенням приймає активну участь у міських, обласних, республіканських, краєвих, всесоюзних та міжнародних виставках.

Погляд її захоплюється безкрайніми змінами в природі, вічним рухом світу і кольору. Вона пише пейзажі-роздуми, пейзажі-враження. Дуже полюбляє писати квіти – очі й дихання Землі. Портрети її передають узагальнений образ, образ-знак, вона намагається виразити різноманітний внутрішній світ людини.

У 1983 році художниця переїздить до м. Кашира (Московська обл.), з 1998 року стає членом Московського Союзу художників (Товариство живописців).

Організувала 32 персональні виставки, з них 12 – в Каширі, у 1998 р. – в Центральному будинку художника (Москва), більш ніж 10 зарубіжні: у 1991 р. у Франції та Голандії, у 1993 та 1995 – у Франції.

Роботи М. Я. Бакаєвої експонувались у багатьох країнах світу, багато картин знаходяться в галереях і приватних колекціях Росії, України, Казахстану, Англії, Голандії, Германії, Греції, Ізраїлю, Кореї, Чехії, Франції, США, Японії, Австралії.

У 90-ті роки художниця пише перші роботи ”Скрізного реалізму” концепцію якого створила. Що ж це за напрямок – скрізний реалізм? Зі слів самої майстрині це особливе відчуття живого потоку творчості життя. Це сприйняття миру, який пронизаний тонкими світловими енергіями. Це відчуття прозорості буття, розвитку, руху.

У 1999 році відбулася персональна виставка нового напрямку ”Скрізний реалізм” у виставковій залі ”На Каширі” (Москва). Таких картин створено художницею біля п`ятдесяти. Приплив енергії від перегляду їх відчуваєш просто неймовірний, немов потужна електростанція виробляє світлу енергію любові і добра. Надзвичайно емоційно сильні роботи присвячені поетесам Анні Ахматовій, Марині Цвєтаєвій, Беллі Ахмадуліній. Але є серед них особливі, такі як ”Сергій Радоніжський”, ”Благовіст”, ”Воскресіння”, ”Успіня богоматері”.

Дуже добре відчувають особливий стан душі Майї Яківни діти, яким дуже подобається відвідувати її майстерню-музей, і які завжди просять показати веселу роботу ”Сміх дитини”, яка пронизана радістю і любов`ю.

Її поклоніння красі Світу, Землі, Неба, Людини обеззброює і підкупає. В багатьох друкованих відгуках про творчість Майї Бакаєвої підкреслюється саме ця особливість: мистецтво, яке несе радість.

Література про життя та діяльність

Бакаєва Майя Яковлевна [Электронный ресурс] // ТВ и Художник. – Режим доступа к статье : www.artlib.ru/index.php?id=11&idp

Бакаєва Майя Яковлевна [Электронный ресурс] : Режим доступа к статье http:artru.info/ar/29027

Якимівка : від сивої давнини до сьогодення (1833-2008) : (біобібліогр. довід.) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : [б. в.], 2008. – С. 52. – (Міста та села Запоріз. обл. ; вип. 1).

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік : календар і короткі бібліогр. списки / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. І. Шершньова, Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Поліграф, 2003. – С. 31-32.

(Тюркеджи І. В.)

ВалентинПетровичнародився вБердянську20 травня 1939 р.у скромній, але дуже шанованійробітничій родині: батько працював залізничним майстром на дослідному нафтомаслозаводі.

Закінчивши школу№ 5із золотоюмедаллю, навчався (1956-1961) нафізико-математичному факультетіБердянськогопедінституту за спеціальністю «Математика і фізика».

Наступним етапом життя стало навчання в аспірантурі Інституту кібернетики АН УРСР (1961--1964), згодом робота в цій науковій установі, захисткандидатськоїдисертації за темою «Деякі питання автоматизації складання трансляторів» (1965). Подальший життєвий шлях Валентина Петровича пов`язаний з Інститутом електронних керованих машин (м. Москва) та Інститутом проблем інформатики (РАН).

Лауреатдержавноїпремії СРСР вгалузі науки ітехніки «За створення СМ ЕОМ» (1981).

З 1974 р. Сьомик В. П. був одним з головних конструкторів Системи малих ЕОМ в СРСР і країнах РЕВ, керівник спільних робіт з дослідження та створення програмного забезпечення для СМ ЕОМ і вимірювально-обчислювальних комплексів та автоматизованих робочих місць на їх основі, яких тільки в СРСР було випущено більше 60 тисяч. В 1981 році він став лауреатомдержавноїпремії СРСР вгалузі науки ітехніки «За створення СМ ЕОМ».

З 1983 р. Сьомик В. П. брав участь у фундаментальних дослідженнях щодо створення нових поколінь обчислювальних систем країн-членів РЕВ і здійснював наукове керівництво по найважливішому комплексному науковому проекту «Технологія програмного забезпечення ЕОМ нових поколінь», під якими тоді в першу чергу розумілися персональні ЕОМ, інтелектуальні ЕОМ 5-го покоління і цифрові мережі на їх основі.

Численні наукові роботи (понад 110) В. П. Семика, опубліковані в СРСР і за кордоном, складають теоретичну основу для проектування перспективних засобів програмного забезпечення ЕОМ і використовується в навчальних цілях донині. За його участі в МІРЕА підготовано понад 250 кваліфікованих спеціалістів в галузі обчислювальної техніки.

Він вперше організував технологічну систему виробництва програм як промислового продукту, що охоплює повний життєвий цикл від проектування до застосування в народному господарстві. Одним з результатів цієї системи було створення в Бердянську відділу, а потім і філії ІПІАН та Фонду алгоритмів і програм АН СРСР в його складі, засновником і куратором яких, природньо, був Валентин Петрович, що і зіграло в свій час провідну роль в інформатизації міста.

Помер В. П. Сьомик в Москві 10 грудня 1990 року. Похований на батьківщині в Бердянську.

Пам`ятають вченого і в Інституті проблем інформатики РАН. В 2009 році у світ вийшло видання «Валентин Петрович Сёмик» із серії «Материалы к биобиблиографии ученых ИПИ РАН».

Література про життя і діяльність

Тонких Н. Памяти выдающегося ученого: наследие Валентина Сёмика / Наталия Тонких // Бердян. ведомости. – 2013. – 6 июня (№ 23). – С. 13.

Сосницкий А. Ученый с мировым именем: памяти выдающегося ученого, организатора науки и человека бердянца Сёмика Валентина Петровича / Александр Сосницкий // Півден. зоря. – 2012. – 11 груд. ( № 140). – С. 3

Сьомик Валентин Петрович: [некролог] // Півден. зоря. – 1990. – 14 груд. (№ 198). – С. 4.

***

Сукач Г. Каталог конвертов : Бердянск и бердянцы. Бердянск. Страницы истории. Художественный музей им. И.И.Бродского. Фауна Азовского моря. Спорт в Бердянске / Г. Б. Сукач. – Бердянск: Типография ЧП «Пустовик Ю. А.», 2004. – 70 с. : 8 открыток. – Из содерж. : № 50 : В. П. Сьомик. – С. 27.

(Єременко М. М.)

Народився 25 травня 1914 року в с.Нікольське Дросковського району Орловської області в селянській сім’ї.

Напередодні війни Іван Володимирович разом з дружиною живе і працює в Донбасі.

Не встигнувши евакуюватись, змушений був переховуватись у селі, таким чином потрапив в с.Паства (Квіткове) Чернігівського району. У вересні 1943 року, після звільнення, призваний до лав Червоної армії.

Травень 1944 року. Стояли теплі весняні дні. Ожила кримська земля, звільнена від фашистських загарбників. Війська 4 Українського фронту і окремої Приморської армії підійшли до Севастополя. В запеклих боях була визволена північно-східна частина міста. Наша артилерія вела вогонь по південній околиці міста і мису Херсонес. Відділення стрільців, в якому був Дубінін, розташувалося в напівзруйнованому будинку біля самої бухти. Вночі відділення автоматників переправилося через бухту і висадилося на північ від Приморського бульвару. Рано-вранці вогонь нашої артилерії посилився. Під гуркіт гармат відділення з боєм пробивається до вокзалу. Сміливі дії автоматників викликали у німців переполох. Смільчаки наблизилися до центральної частини міста, але проти шістки радянських автоматників німці кинули роту піхоти.

Автоматники зайняли оборону в напівзруйнованому будинку, відбивали атаки ворога. Загинули командир відділення і два червоноармійця. Залишилося три автоматника. Їх очолив Іван Дубінін.

Коли наші частини увірвалися в центр міста, живим в оточеному будинку залишився тільки один Дубінін. Навколо будинку, де билися хоробрі автоматники, лежали десятки трупів німців і румун. У цьому бою І.Дубінін гранатами особисто знищив 32 ворожих солдатів.

У цей же день, 9 травня, продовжуючи атаку зі своєю частиною, Іван Дубінін був смертельно поранений на західній околиці міста Севастополя і помер від ран. Похований у м. Севастополь.

За безприкладну мужність і героїзм, проявлені в бою за місто Севастополь, рядовому 70-го гвардійського стрілецького полку 24-ї гвардійської стрілецької дивізії 4-го Українського фронту Дубініну Івану Володимировичу 24 березня 1945 року посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Література про життя та діяльність

Єременко М. Край шляху муравського… : нариси з історії Чернігів. р-ну / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. : іл. – Із змісту : Дубінін Іван Володимирович. - С. 408-409.

Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Сов. Союза. – Запорожье : Кн.-газет. Изд-во, 1962. – 351 с. – Из содерж. : За город-герой. – С. 86-88.

***

Клименко Н. Имени Героя : [именем Героя Сов. Союза И. В. Дубинина названа улица в с. Квитковое Токмак. р-на] / Николай Клименко // Индустр. Запорожье. – 2004. – 24 нояб.

Медведєв С. Подвиг рядового / С. Медведєв // Запоріз. правда. – 1967. – 8 трав.

Прищенко О. Загинув смертю хоробрих / О. Прищенко // Комсомолець Запоріжя. - 1961. – 10 трав.

(Бичева І. М.)

Бай Юрій Миколайович – один із провідних фахівців народно-інструментального мистецтва: талановитий баяніст, педагог, методист, вчений – співзасновник наукової теорії розвитку віртуозної психомоторики музиканта-інструменталіста (клавішника), диригент, композитор, майстер інструментовки, громадський діяч.

Народився 30 травня 1944 р. в м. Запоріжжя. Початкову музичну освіту отримав у ДМШ № 1 (клас баяна – викладач В. Ф. Омельяненко), середню музичну освіту – у Запорізькому музичному училищі (клас баяна – В. М. Овод). У 1970 р. закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського з присвоєнням кваліфікації ”Викладач по класу баяна, концертний виконавець, диригент оркестру народних інструментів” (клас баяна – М. А. Давидов, диригування – І. С. Марченко), а в 1975 р. –

асистентуру у професора М. А. Давидова. Юрій Миколайович - кандидат мистецтвознавства (1986), професор (1999), почесний професор Благоєвградського університету ім. Неофіта Рильського (Болгарія, 2005), двічі відмінник народної освіти України (1984, 1990), лауреат ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості (1987), лауреат премії Міністерства вищої та середньої освіти України (1990), заслужений діяч мистецтв України (1998). Має урядові нагороди (медалі), відзначений багатьма почесними грамотами Запорізького обласного управління культури та обкому профспілки працівників культури й освіти, виконкому Мелітопольської ради народних депутатів.

Активну концертну і творчу діяльність розпочав під час служби в армії – в ансамблі МВС України (1963-1966, Київ) – як виконавець, диригент, композитор та аранжувальник оркестрової трупи. Трудову діяльність почав у 1970 році в Запорізькому державному педагогічному інституті: завідувач кафедри методики музвиховання та диригування (1972), завідувач кафедри оркестрових інструментів Мелітопольського державного педагогічного університету (1985-2008). У науково-методичній роботі спрямував кафедру на пошук інноваційних технологій, перспективних алгоритмів удосконалення інструментально-виконавської підготовки музикантів. У 2009-2012 рр. – обіймав посаду завідувача кафедри гри на музичних інструментах та хореографії Кременецького обласного гуманітарно-педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка. З 2012 р. – він професор, завідувач кафедри музичного виховання і хореографії Мелітопольського державного педагогічного університету ім. Б. Хмельницького.

У 1994 та 1998 рр., разом із доцентом Д. Г. Юником, організував і провів на базі МАПІ ІІІ і V всеукраїнські конкурси баяністів і акордеоністів (майбутніх учителів музики) та всеукраїнські науково-практичні конференції. Створив кафедру оркестрових інструментів МДПУ на сто відсотків укомплектовану викладачами з науковими званнями та ступенями. Юрій Миколайович активний організатор конкурсів, фестивалів, голова журі Всеукраїнського фестивалю національної музики ”Ми – українські” (Приморськ) (1999-2000), голова І українського фестивалю ”Грай гармонь” (2007), голова журі всеукраїнської студентської олімпіади зі спеціальності ”Музичне мистецтво” за напрямом фахової підготовки педагога-музиканта – ”Естрадний вокал” (м. Мелітополь, МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2013).

Під персональним науковим керівництвом Ю. М. Бая захистився один кандидат педагогічних наук, п’ять кандидатів педагогічних наук пройшли загальну вузівську і аспірантську підготовку, вісім аспірантів-викладачів – повну підготовку.

Ю. М. Бай – член Запорізького об’єднання композиторів. Як композитор-аранжувальник та диригент фольклорного оркестру Мелітопольського державного педагогічного університету (художній керівник В. М. Овод) з успіхом брав участь у Європейських фестивалях оркестрів у Франції, Іспанії (Віллі-Франш де Руерг, 1992; Мазане, 1996; Кастельоне де ля Плана, 1997; Бріуд, Велансьєн, 1999; Монтрежо, 2001). У 2004 р. одноосібно створив у МДПУ українській народний оркестр з базовою струнно-смичковою групою та розширеною групою духових інструментів ”Таврійська пектораль”, який став лауреатом міжнародних фестивалів ”Євроарт” (Болгарія, м. Благоєвград, 2004, 2005) та ”Єврофанфари – 2005” (Франція, Бріуд, Вальреас, Фурас, Ріом ес Монтань).

Найбільш вагомі твори опубліковано: у фонодиску-гіганті ”Оркестр народных инструментів МГПИ” (М.: Мелодия, 1989); в аудіо посібнику з диригування оркестром народних інструментів та інструментовки (М.-К.: Аудіо-Україна, 1994); в лазерних компакт-дисках ”Таврійська пектораль” (Л.: RostokRecords, 2002) та ”Таврійський сувенір” (Запоріжжя: Навігатор, 2006).

Серед відомих авторських оркестрових творів – поема ”Сіт”, ”Щедрівка”, ”Карпатська пектораль”, ”Молдавська рапсодія”, ”Концертіно” для фортепіано з оркестром, ”Таврійський сувенір”, ”Марш запорозьких січовиків”, ”Іспанська корида”, ”Елегія”, ”На Рів’єрі”, ”Болгарське попурі”, ”Таврійська калинка”. Має понад 140 публікацій, в т. ч. – 51 наукова, 32 – навчально-методичного характеру, 63 – композиторських.

Література про життя та діяльність

Давидов М. Історія виконавства на народних інструментах : (Українська музична школа) / М. А. Давидов : [підруч.] – 2-ге вид., доп. – К. : НМАУ ім. П. І.Чайковського, 2010. – Із змісту : Бай Ю. М. – С. 527-528.

Семененко А. Баянно-аккордеонне мистецтво України на зламі ХХ-ХХІ століть : довід. / А. Семененко. – Тернопіль : Навч. книга – Богдан, 2009. – Із змісту : Бай Ю. М. – С. 13.

Мартинюк Т. Музичний професіоналізм Північного Приазов`я ХІХ – ХХ ст. / Т. В. Мартинюк. – Мелітополь, 2003. – Із змісту : [Бай Ю. М.]. - С. 224-226, 442-449.

***

 Бай Юрій Миколайович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5279&lang=ukr