Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліогр. покаж. / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад.: Г. Нагорна, І. Шершнева]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2009. – 156 с. – (Міста і села Запоріз. обл.).

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 23-24.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 28-32. 

(Степаненко І. П.)

            Йосип (Осип) Михайлович Гладкий (прізвисько Бондар), майбутній кошовий отаман Задунайської Січі, засновник та кошовий отаман Азовського козацтва, народився в селі Мельники Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Черкаська область) в

родині сільського старости – потомка реєстрових козаків. Точна дата його народження невідома. Проте, запис у військовому формулярі від 1828 року свідчить, що йому на той час виповнилося 39 років, тому прийнято вважати роком народження Й.Гладкого 1789-й. Відомо, що в сім’ї Михайла Григоровича Гладкого було три сини, але жодного він в солдати не віддав, замість них на службу відправляв найманців. Після смерті батька Йосип Гладкий отримав у спадок земельний наділ і в 1813 році одружився з козачкою із сусіднього села Феодосією Мазур. Дуже скоро він став батьком чотирьох дітей. Хазяйнувати на землі та утримувати сім’ю ставало дедалі важче. В 1820 році Й.Гладкий залишив сім’ю під опікою брата Максима та подався на заробітки, взявшись за чумакування – досить популярний тоді промисел. Та, як і в землеробстві, в чумакуванні він також не досяг успіхів. Дружина та діти вважали, що він загинув.

            Згодом доля закинула Й. Гладкого в Одесу, де він в шинку познайомився з задунайськими запорожцями і вирішив присвятити себе військовій службі. Задунайська Січ була частиною Османської імперії, а створили її запорожці після зруйнування Катериною ІІ Січі в 1775 році. Назвавшись холостяком, Йосип був прийнятий в Платнірівський курінь і відразу відзначився в приборканні турками греків (1823-1824 рр.), які добивалися незалежності. В 1825 році сподвижники обирають його курінним, а в 1827 році – кошовим отаманом Задунайської Січі, а султан Махмуд ІІ возвів Й.Гладкого в чин двохбунчужного паші (генеральське звання).

            Спочатку російсько-турецької війни (1828 р.) разом із вірними йому козаками (більше тисячі осіб) він перейшов на бік Росії. В Ізмаїлі Гладкий і його товариші були представлені імператору Миколі І, який сказав "Бог вас простить, вітчизна прощає і я прощаю". Гладкий зробив важливі послуги російській армії при переправі її через Дунай, за що був нагороджений орденом Святого Георгія 4-го ступеня, наділений чином полковника та родового дворянина. Задунайські козаки, як окреме Запорізьке військо, назване Дунайським козачим полком, перейменованим пізніше в Азовське козацьке військо, героїчно воювали в складі російських військ. Імператор, після закінчення турецької війни доручив Гладкому знайти місце для поселення задунайських козаків. Поселилися задунайці на вільному узбережжі Азовського моря, між Бердянськом і Маріуполем. Це поселення отримало 70 тисяч десятин землі і незабаром тут виросли багатющі козацькі хутори.

            Азовське козацьке військо, наказним отаманом якого до 1852 року був Й. Гладкий, проіснувало до остаточного свого скасування у 1865 році. Переважна більшість козаків була ще раніше переселена на Кавказ за Кубань. Турки жорстоко помстилися за зраду Гладкого: запорожцям, які залишилися, зруйнували Задунайську Січ, знищили управління, скасували військо і розігнали запорожців, потомки яких розбрелися і потуречились.

            Вийшовши у відставку 13 жовтня 1852 року з мундиром і повним пансіоном (838 руб. 50 коп.), Гладкий оселився спочатку в станиці Новоспасівській, а потім на придбаному ним хуторі Новопетриківка Олександрівського повіту Катеринославської губернії, де прожив з сім’єю, з якою об’єднався ще в 1829 році, 14 років.

            Очевидно після смерті сина Дем’яна (полковника царської армії) у 1862 році Й. Гладкий переїхав до Олександрівська. У повітовому місті він жив на Покровській вулиці у власному будинку. За свідченнями  сучасників, "генералові Гладкому десь-би й віку не було, якби не холера", якою він заразився влітку 1866 року на Катеринославському ярмарку. Помер Й. Гладкий 5 липня. Днем пізніше померла і його дружина. Вони були поховані на старовинному козацькому Пилипівському кладовищі в Олександрівську, яке знаходилося між жіночою гімназією (нині старовинний жовтий корпус ЗНУ) та сиротинцем (на його місці сьогодні – слідчий ізолятор) і проіснувало до 50-х років минулого століття. На місті занедбаного кладовища побудували жилі будинки і гуртожитки. Останки багатьох наших предків так і лишилися під фундаментами споруд. Стосується це і могили Йосипа  Михайловича Гладкого. Десятиліття тому – як данина поваги запоріжців значимій історичній особистості, яка знайшла останній притулок на нашій землі, - на території студентського містечка університету з’явилася символічна могила останнього кошового отамана останньої Січі.

            І хоча особистість Йосипа Гладкого, судячи з історичних джерел, народних чуток, досить суперечлива та створене його зусиллями Азовське козацьке військо здобуло собі гучну славу і вже своїм існуванням стало уособленням суспільної і господарської традиції Запорозького козацтва в Україні.

Література про життя та діяльність

Йосип Гладкий // Журавльов Д. Хто є хто в українській історії / Д. В. Журавльов. – Х., 2011. – С. 276-279.

Йосип Гладкий та Окреме Запорозьке (Азовське) козацьке військо в матеріалах і документах / авт.- упоряд. Л. М. Маленко. – Запоріжжя : Вид-во ВАТ «Мотор Січ», 2010. – 196 с. : іл., карти.

Маленко Л. Гладкий Йосип Михайлович / Л. М. Маленко // Українське козацтво : Мала енциклопедія. – К. – Запоріжжя, 2002. – С. 103.

Маленко Л. Йосип Гладкий: людина і діяч / Л. М. Маленко // Південна Україна ХУІІІ-ХІХ століття : Записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ. – Запоріжжя, 1999. – Вип. 4(5). – С.240-251.

[Йосип Гладкий] // Бойко А. Матеріали до історії Азовського козачого війська / А. В. Бойко, Л. М. Маленко. – Запоріжжя, 1995. – С. 27-46.

Яворницький Д. Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий : (матеріали до біографії) / Д. І. Яворницький // Ювілейний збірник академіку Д. І. Грушевському. – К., 1927. – С. 295-305.

***

Маленко Л. Йосип Гладкий: штрихи до портрету / Л. М. Маленко // Музеї України. – 2006. - № 2. – С. 30-33.

Маленко Л. Последний атаман / Л. М. Маленко // Родина. – 2005. - № 6. – С. 78-80.

Маленко Л. Последний кошевой атаман Задунайской Сечи / Л. М. Маленко // Культурная жизнь юга России. – 2004. - № 2. – С. 45-49 ; № 3. – С. 33-36.

Пуха И. Увековечен достойно / И. Пуха ; Иван Пуха // Индустр. Запорожье. – 1993. – 23 янв.

Гладкий Йосип Михайлович [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.ua/news_details/news_id=5629&lang=ukr

Пам`ятник Й. Гладкому в м. Запоріжжя

Памятник Осипу Гладкому // 150 чудес Запорожского края, которые не обходимо увидеть. –[ Запорожье, 2011]. – С. 117.

Сидоренко М. Б`ють пороги…: [пам`яті Йосипа Гладкого…] / М. Сидоренко // Хортиця : Альманах. – Запоріжжя, 1994. - Вип. 3. – С. 154-156. – (Вічна скарбниця). 

Василь Костянтинович Крижанівський - дворянин, "бердянський літописець". Народився в Гадяцькому повіті Полтавської губернії. Закінчивши в 1821 р. Роменське повітове училище, поступив на службу до Феодосійського комерційного суду, а в 1822 р. - Феодосійського повітового суду.

З 1823 р. служив писарем, пізніше - помічником секретаря Керченської портової митниці. У 1828 р. переміщений до канцелярії Одеського градоначальника.

У 1831р. призначений службовцем Департаменту Зовнішньої торгівлі, а згодом (1833) наглядачем Маріупольської митної застави.

У 1836 р. в чині титулярного радника (цивільний чин ІХ класу відповідав армійському чину штабс-капітану) відряджений до Бердянська для відкриття митної застави. Тоді ж за його ініціативи в Бердянську засновано богадільню (благодійна установа, притулок для інвалідів, убогих, непрацездатних, старих людей). 18 червня 1840 р. за клопотанням Новоросійського та Бессарабського генерал-губернатора М. С. Воронцова переміщений на посаду наглядача Бердянської митної застави. Став членом комісії зі спорудження соборної церкви.

У 1842 р. призначений попечителем за приписанням у Бердянськ купців і міщан. За ініціативи М. С. Воронцова 1846 року переміщений наглядачем Маріупольської митної застави і знаходився на цій посаді до 1850 р.

У 1851 р. повернувся до Бердянська. 1853 року звільнений зі служби. У січні 1856 р. призначений помічником письмоводителя Одеського сирітського суду, в лютому того ж року - письмоводителем Одеської лікарської управи. У 1857 р. звільнений зі служби за власним клопотанням.

У 1859 р. призначений депутатом від дворян до Бердянської квартирної комісії. У наступному році призначений наглядачем Бердянського парафіяльного училища. З 1841 по 1883 р. опублікував у газеті "Одеський вісник" більше сотні статей про Бердянськ і був визнаний одним із найактивнишіх співробітників цього видання за весь період його існування. Вів щоденники, частина яких, на щастя, збереглась і є одним із найцінніших документальних комплексів з історії Бердянська.

Помер Василь Костянтинович Крижанівський у віці 78 років в 1883 році. Похований на бердянському міському кладовищі. Після смерті будинок Крижанівського, згідно заповіту було пожертвувано місту для установи Павлівської богадільні, а сад – Бердянській чоловічій гімназії.

Праці

Дневники / В. К. Крыжановский // Баханов К. Бердянск в дневниках титулярного советника В. К. Крыжановского; Крыжановский В. К. Дневники / К. А. Баханов, И. И. Лыман. – Запорожье, 2002. – С. 67-216.

Годовщина основания Бердянска : (из частного письма) [В. К. Крыжановский 6-го февраля 1841 г.,«Одесский вестник», № 22] // Азов. вестник. – 2004. – 30 сент. (№ 37). – С. 3.

Література про життя та діяльність

Лыман И. Крыжановский Василий Константинович / И. И. Лыман // Энциклопедия Бердянска. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А – Л. – С. 761.

Баханов К. Бердянск в дневниках титулярного советника В. К. Крыжановского; Крыжановский В. К. Дневники / К. А. Баханов, И. И. Лыман. – Запорожье : Просвіта, 2002. – 218 с. : ил.

«Бердянський літописець» Василь Крижанівський : [археографічне видання] / упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова. – Бердянск – Київ – Едмонт : Тандем – У, 2007. – 300 с.

Ноздрина Л. Бердянск ХІХ века глазами современника [В. К. Крыжановского] / Л. Ф. Ноздрина // Ноздрина Л. Записки краеведа : к 180-ти летию основания г. Бердянска. – Бердянск, 2007. – С. 25-26.

***

Лиман І. Літописець історії Бердянська Василь Крижанівський / І. Лиман // Півден. зоря. – 2006. – 11 жовт. (№ 153). – С. 4.

Баханов К. Прекрасное издание малым тиражом [О «Дневниках» титулярного советника В. К. Крыжановского] / Константин Баханов, Игорь Лыман // Делов. жизнь. – 2002. – 11 окт. (№ 63) ; 18 окт. (№ 64) ; 25 окт. (№ 65); 1 нояб. (№ 66) ; 8 нояб. (№ 67) ; 15 нояб. (№ 68) ; 22 нояб. (№ 69); 29 нояб. (№ 70); 6 дек. (№ 71) : [инфотека]

Денисов Е. Первый летописец Бердянска [В. К. Крыжановский] / Евгений Денисов // Азов. вестник. – 1997. – 19 сент. (№44). – С. 1-2.

(Єременко М. М.)

Село Стульневе розташоване на двох плоских підвищеннях, відокремлених одне від одного р. Токмак, за 9 кілометрів від Чернігівки (райцентру) та за 16 км від залізничної станції Верхній Токмак-І. Село є центром однойменної сільської ради, якій підпорядковані село Кам’янка та селище Стульневе.

Село засноване з чернігівських хуторів у 1824 році і назване за прізвищем одного з перших поселенців Стуленя. Пізніше тут поселилися переселенці з Чернігівщини й Полтавщини. Село являло собою окрему поземельну общину і до 1877 року складало з с. Бегим Чокрак одне сільське товариство. Селянам належало 2567 десятин „удобной” землі і 60 десятин „неудобной”.

До 1853 року в користуванні надільною землею практикувалося захоплення. У 1864 році в селі проживало 514 чоловік (в 82 дворах). У 1872 році в Стульневому було проведено переділ землі за наявними ревізькими душами чоловічої статі. На душу робочої землі дісталося по 5 десятин. Останній переділ відбувся в 1883 році. Наявна ревізька душа отримала по 8 десятин землі, а наявна не ревізька душа по 4 десятини. Толочною землею селяни користувалися без обмежень: кожен господар міг виганяти на толоку стільки худоби, скільки мав. До зведення кам’яної церкви з такою ж дзвіницею жителі села були парафіянами Чернігівської церкви. Церкву було освячено 8 жовтня 1879 року на честь Успіння Божої Матері. Парафіянами цієї церкви були й жителі села Казанкувате. На утримання церкви громада виділяла 900 крб. і 49 десятин землі. Жителі займалися скотарством та землеробством, хоча високих урожаїв не збирали. В кінці травня значна частина населення йшла на заробітки на косовицю в Крим і Мелітопольський повіт. На кінець ХІХ століття в селі проживало 1078 чоловік, працювала 4-класна земська та двокласна церковно-парафіяльна школи.

Частина жителів села, переважно чоловіки, працювали робітниками на заводі Нейфельда в колонії Вальдгейм.

Село було бідним. Багатші з селян - такі, як Стулень К., Лущай І. та Торубалко І., останній мав ще й єдину на село молотарку, обробляли наділи в 25-40 десятин.

З початком імперіалістичної війни більшість чоловічого населення було забрано до війська. У період громадянської війни в селі перебували денікінці, петлюрівці, німці, врангелівці, махновці. Всі ці війська забирали хліб, коней, підводи, одяг, а також вояків до своїх військ. Стульневці служили і в війську білих, і в червоних, і в армії Махна. В 1918 році в Стульнево створюється ревком на чолі з Стулень К.М., наприкінці 1919 року організовано сільську раду, головою якої став Н. Серебров, а в 1921 році в селі утворено КНС. 1921 рік забрав життя 65 жителів, а ще трьох : Гришуна І.Я., Гришуна І. та Доценка І. за збереження патронів тоді ж розстріляла ЧК.

З 1924 по 1928 рік село Стульневе називалося Леніно. З цим пов’язана така історія. Після смерті В. Леніна політично активна частина жителів села, зібравшись на траурний мітинг, вирішила перейменувати село, написавши прохання про це у відповідні інстанції. Поки чекали відповіді, село так і називали, хоча в 1928 році в проханні було відмовлено і повернуто стару назву.

У кінці 1926 року в селі утворюється ТСОЗ „Трудовик”, а в 1929 році було організовано комуну „Робітниця”, яка об’єднала багатодітних вдів. Організатора цього господарства Є. Кучер було нагороджено орденом Леніна (1934 р.).

Трагічні події періоду колективізації не минули і Стульневе. 13 кращих господарів було розкуркулено, частину заслано до Сибіру (Іванник І., Малій С.). Малія Г. А., Литовченка І., Козицького С., Доценко Г, Малія Г. вислали на 2 роки до місцевого виселку № 3, наприкінці 1929 року було утворено сільгоспартіль ім. Горького. У голод 1932-1933 рр. стульневців врятувало те, що багато з них працювало на заготзерні, де можна було вкрасти зерна.

Проте багато родин зазнало втрат: померли Логвиненко І. та його син, Доценко Д., Торубалко І., Гришун С. (дитина), Стулень О., Голодний О., багато людей виїхало в місто, рятуючись від голоду.

А тим часом життя продовжувалося, завдяки напруженій праці та жорсткій експлуатації селян було досягнуто певних успіхів в господарстві, будувалися ферми, колгосп обробляв 3600 га землі.

Відбулися зміни і в культурному житті: замість закритої церкви утворили клуб з бібліотекою, працювали медпункт і початкова трудова школа, 1938 року реорганізована в семирічку. З 30 випускників першого випуску семирічки 15 були хлопці, 14 з них пізніше воювали, а 8 стали офіцерами.

Загалом на фронтах Великої Вітчизняної війни воювало 145 жителів села, 49 з них нагороджено орденами і медалями Союзу РСР. На честь 85 загиблих земляків-воїнів в селі збудовано пам’ятний знак. В Стульневому знаходиться братська могила 44 радянських воїнів, які віддали життя в боях за звільнення села від німецько-фашистських загарбників.

            42 стульневчан гітлерівці вивезли до Німеччини, 6 мирних жителів замучили.

            Після війни село відбудовувалося заново. В 80-х роках збудовано нове приміщення школи, яка в кінці 80-х стала середньою. В 1958 році місцеве господарство об’єдналося з колгоспами „Комсомолець” (с. Кам’янка) та „Комуніст’’ (с. Молочне) та отримало назву ім. Горького.

Через рік (1959) у результаті укрупнення з колгоспом „Ленінський путь” (с. Владівка) центр перенесли в с. Владівка. Стульневе стало бригадним селом, до якого приєднали і с. Молочне.

Наступна реорганізація колгоспів відбулася в 1970 році, коли колгосп ім. Горького розпався на два, один з них під назвою „Батьківщина” було утворено в с. Стульневе.

За добросовісну працю 35 жителів села нагороджено орденами і медалями, серед них свинарка Л. Р. Стулень - орденом Леніна, орденами - механізатори Голодняк В. О., Бажан І. П., Малій В. В., Сьомик М. С., доярки Гришун Л. В., Кіцова С. Я., Сердюк К. І. та інші.

На сьогоднішній день у 232 стульневських дворах проживає 636 чоловік. На території села працює декілька фермерських та селянських господарств, функціонує загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, клуб, ФАП, пошта, декілька торгових точок.

Література

Супруненко В. Имя на карте : геогр. названия Запорож. края / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. – Запорожье : [б. и.], 2008. – 228 с. : ил., фото. – Из содерж. : Стульнево. – С. 131.

Єременко М. Край шляху муравського…: нариси з історії Чернігівського району / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. – Із змісту : Стульневе. – С. 348-350.

Бадіон О. Стежками Північного Приазов`я : путівник / О. П. Бадіон, Ю. М. Діхтяр ; Асоціація «Екологічна освіта» ; Дит. екол. об-ня «Ехо». – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 254 с. : іл. – Із змісту : [с. Стульневе Чернігів. р-ну]. – С. 124-128.

Фоменко В. Звідки ця назва?. – Дніпропетровськ : Промінь, 1969. – 103 с. – Із змісту : Стульневе. – С. 89.

(Єременко М. М.)

Село розташоване на лівому березі річки Бегим Чокрак за 29 кілометрів від Чернігівки та за 36 кілометрів від залізничної станції Верхній Токмак -1, біля автотраси Кам’янка-Дніпровська-Бердянськ.

Засноване менонітами в 1824 році, отримало назву Фріденсдорф (“мирне”, “спокійне”село). Жителі хотіли назвати село Фрідберг (за назвою села в Прусії), але оскільки гір тут не було, зупинилися на Фріденсдорф.

Існувала ще й народна назва „Кривий Нумер”, яка виходила, мабуть, з кривизни вулиці, що мала два згини. Земля, на якій заснували колонію, знаходилася в ренті у Йогана  Корніса (останній здавав її ногайцям і росіянам).

Спочатку з Прусії прибули 30 сімей менонітів, а в 1825 році сюди перебралися ще 9 сімей з Прусії, 3 сім’ї з колонії Хортиця та 2 - з колонії Олександрволь. 17 сімей отримали від держави 4000 крб. позики, маючи при цьому 1000 крб.  своїх грошей,13 сімей переселенців мали по 3000 крб.

У 1830 році в центрі села було збудовано школу. Згодом у 1851 році на південь від села насаджено ліс, в якому росло 81407 дерев. Заняття жителів колонії було традиційним для менонітів колонії Молочна - тваринництво та землеробство. Колонія розвивалася, і вже у  1864 році в 57 дворах проживав 391 чоловік. На кінець ХІХ століття кількість жителів сягала майже 400 осіб, працювало сільське чотирирічне училище, 27 повних, 6 половинних та 26 малих господарств на 2366 десятинах землі. Село відносилося до Гнаденфельдської волості Бердянського повіту Таврійської губернії. На 1908 рік у селі функціонували магазин І. Тільмана, кузня Шмідта, вітряні млини І. Берга та Й. Раймера.

З 1914 по 1924 роки село носило назву Корнилівка, а потім знову було перейменовано у Фріденсдорф.

Початок ХХ століття вніс зміни в розмірений ритм життя менонітів. Частина з них загинула, частина емігрувала до США та Канади. Господарства були зруйновані. В 1920 році на території села відбувався прорив частин корпусу Д. Жлоби з оточення частин барона Врангеля. В боях загинуло багато червоноармійців, яких поховано на місцевому цвинтарі. Були втрати і серед місцевих жителів: 5 чоловік стратили махновці, багато загинуло від тифу в 1921 році. Під час голоду 1921-1923 років у селі діяла кухня Американської менонітської допомоги.

У період колективізації в 1929 році в селі було утворено ТСОЗ, багато селян мали косарки, молотарки, а у Ріхарда Герцена був навіть трактор „Фордзон”.

Через рік утворилася сільгоспартіль „Бауер”, яка об’єднала більше 3-х тисяч гектарів землі.

Не минули Фріденсдорф і сталінські репресії. Всього в селі було репресовано 44 жителі, серед яких: Гільденбрандт Я. Г., Вільмс Г. І. (10 років ув’язнення), Варкентінг М. Г., Тільман Г. Г., Мартинс І. К., Шульц Г. І. (засуджені до розстрілу). З початком воєнних дій у 1941 році все доросле чоловіче населення колонії в кількості 63 чоловік, в т. ч. Дік Г. В., Гетц А. Г. та інші, було відправлене в концтабори.

            До революції в колонії проживали лише меноніти, і напередодні війни (мешкав 351 житель) вони також складали переважну більшість, хоча з`явилися вже вже сім’ї Кузьменків, Желябіних, Качкіних та інші. В лавах Червоної армії воювали й загинули Кузьменко Сергій та Качкін Костянтин, живими повернувся Желябін Роман. Під час окупації в селі було знищено пам’ятник Леніну (причому, знищили його українські жителі села). Під час відступу фашисти спалили населений пункт, а менонітів забрали з собою в Німеччину. В 1945 році село перейменували в Хмельницьке, а місцевий колгосп - у колгосп ім. Ворошилова, заселялося і відбудовувалося воно переселенцями з навколишніх поселень та західних регіонів. В 1947 році тут відкривається неповна середня школа.

У 1950 році, в результаті укрупнення, колгоспи Балашівської сільської ради об’єднали в один - ім. Кагановича, який у 1957 році перейменували в ім. Богдана Хмельницького. А в 1959 році - нове укрупнення, і цей колгосп відходить до Широкоярського з назвою ім. Богдана Хмельницького, а Хмельницьке стає бригадним селом. Нарешті, в 1970 році в селах Ланкове, Хмельницьке та Балашівка організовується колгосп ім. Ворошилова з центром у с. Хмельницьке.

Колгосп міцніє, відбудовується село, будуються нові приміщення ферм, складів, бригади, гараж, зведено багато будинків для колгоспників, школу, клуб, магазин та інші будівлі. За післявоєнний період за успіхи в праці нагороджено 14 жителів села. Хмельницьке сьогодні - це 263 жителі, що проживають в 107 будинках, неповна середня школа (10 вчителів навчають 68 учнів), тривалий час її колектив очолювала одна з кращих організаторів освіти, відмінник народної освіти УРСР Кошель Л. Д. ; працюють пошта, ФАП, клуб, магазин, бар. На території села діє одне з кращих сільгосппідприємств району приватне сільгосппідприємство „ДОМ”, яке очолює Деркач О.М., декілька фермерських та селянських господарств.

Про події 30-х років ХХ століття в селі згадує В. Бєляєв у книзі „Город у моря”.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Іст.-геогр. і топонім. словник. Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Хмельницьке. – С. 243.

Єременко М. Край шляху муравського…: нариси з історії Чернігів. району / М. Єременко ; Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. – Із змісту : Хмельницьке. – С. 358-359.

Бадіон О. Стежками Північного Приазов`я : путівник / О. П. Бадіон, Ю. М. Діхтяр ; Асоціація «Екологічна освіта» ; Дитяч. екол. об-ня «Ехо». – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 254 с. – Із змісту : [с. Хмельницьке Чернігів. р-ну]. – С. 158.

Село Ланкове розташоване за 27 км на захід від Чернігівки та за 34 км від залізничної станції Верхній Токмак. Засноване менонітами з колоній Хортиця та Молочна в 1839 році на обох берегах річки Бегим Чокрак. Спочатку село носило назву Ландскроне (“земляна корона”). Відома ще й інша, народна назва - Красний Нумер, яка пов’язана, мабуть, із запасами червоного піску біля цієї колонії. Спочатку на двох паралельних вулицях через річку тут поселилося 26 сімей, а в 1840 році прибуло ще 11 сімей, а в 1842 - ще 3 сім’ї.

У 1844 році жителі збудували канал шириною 21 метр, який проходив через центр села і запобігав підтопленню будинків. До 1848 року колоністи насадили 5500 фруктових дерев, кількість яких до 1852 року зросла до 104905 дерев.

Колонія швидко розвивалася, і в 1864 році тут в 72 будинках проживало 558 осіб, функціонували сільське училище, 36 повних, 8 половинних та 34 малих господарства на 3144 десятинах землі.

Заняття жителів були типовими для менонітських поселень нашого краю - землеробство та скотарство. Розвивалися промисли, пов’язані з будівництвом. У колонії діяв цегельний завод Й. Дірксена, видобували червоний пісок та глину в балці Семиковшиній, що була на північ від населеного пункту. При будівництві залізничної лінії Федорівка - Царекостянтинівка до кар’єру с. Ландскроне було протягнуто вузькоколійку, по якій возили пісок для будівництва залізниці.

На початку ХХ століття в колонії проживало 436 менонітів та 51 православний житель. Першою з українських сімей, що поселилися в селі, була сім’я Осипенка Луки.

У 1908 році в колонії проживало 518 жителів, працювали вітряні млини Д. Вінса, А. Делескі, моторний млин Д. Вінса та Г.Г. Буллера, магазини П. Діка та П. Регера, збудовано нову церкву розміром 14 х 28 метрів в неоготичному стилі з вікнами готичної форми (1910).

На 1913 рік в колонії мешкало 600 жителів, діяло центральне училище. З 1914 по 1924 роки село носить назву Хлібне, а потім – знову Ландскроне.

Революційні події початку ХХ століття, громадянська війна внесли розлад в життя колонії, частина її жителів загинула, значна частина менонітів емігрувала до США та Канади. У 1920 році на території колонії відбулася битва між військами барона П. Врангеля та червоноармійцями кінного корпусу Д. Жлоби. Близько 70 жлобінців загинуло і їх поховано на місцевому цвинтарі, на могилі встановлено пам’ятний знак.

В 1930 році утворився колгосп ім. ОГПУ. В період колективізації в колонії розкуркулено біля 20 господарств, трьох господарів вислали до Сибіру. В період сталінських репресій село зазнало найбільших втрат з поміж усіх сіл району: 131 житель репресований і майже всі вони загинули в радянських гулагах. Це: Гільденбранд Ф.П., Реймер В.Я., Шартнер П.І., Крігер Ф.І., Мартенс Г.Я., Берг ГП., Реймер О.А., Берген ГІ. та інші.

З початком війни в 1941 році решту чоловіків Ландскроне, здатних носити зброю, а це 64 особи, призивають до лав Червоної армії і репресовують. Серед тих, хто загинув у таборах, Фот Я.П., Мартінс Г.Г. та інші. Напередодні війни в селі проживало 500 чоловік, 386 з них - меноніти.

У лавах Червоної армії воювало 15 жителів села, 6 з них загинуло.

Під час відступу фашисти спалили більшість будівель, а німецькомовне населення забрали з собою.

У 1945 році село отримало сучасну назву, поступово відбудовувалось і заселялося жителями навколишніх сіл та переселенцями із Західної України.

У селі до 1968 року функціонували початкова школа, клуб, магазини, медпункт, тваринницькі ферми. Поступово село потрапляє в розряд неперспективних і занепадає. За післявоєнні роки за успіхи в роботі ряд селян нагороджено урядовими нагородами. Серед них бригадир тракторної бригади Лісняк Ф.С., робітниця Радюк К.М., механізатори Корзун І.Л., Корецький Ф.Ф. та інші. На сьогоднішній день в селі в 57 будинках проживає 115 чо- ловік, переважно пенсіонери.

Землі у селян орендує сільськогосподарське підприємство „ДОМ”, діє також декілька фермерських і селянських господарств.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Іст.-геогр. і топонім. словник. Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Ланкове. – С. 229.

Єременко М. Край шляху муравського…: нариси з історії Чернігів. району / М. Єременко ; Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. – Із змісту : Ланкове. – С. 356-358.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 32-36.

«Водоканал» - одне з найстаріших підприємств міста. Його історія починається 23 лютого 1893 р. коли Олександрівська Міська Дума прийняла постанову про його будівництво. І вже 6 березня земський технік С. В. Лизлов підписав контракт на будівництво в місті водогону. В червні 1904 р. почала діяти його перша гілка, що пролягла від насосної станції на березі Московки до центру міста (довжиною приблизно з версту, тобто з кілометр). З 1906 р. водопровід стає комунальною власністю міста. До 1909 р. вода подавалася неочищеною, і то тільки до водозабірної будки (зараз пл. Свободи). Після чергової епідемії холери в 1908 р. водозабір на р. Московка закрили, а воду стали брати з Дніпра. До 1914 р. в Олександрівську були прокладено 15 км водопроводу в центральній частині міста. В кінці 30-х років довжина водогону вже складала 208 км. Підприємство мало очисні споруди, насосні станції. Подавалося 315 літрів води на 1 людину на добу.

Зараз Державне комунальне підприємство «Водоканал» - складний комплекс, що забезпечує подачу питної води мешканцям обласного центру, а також приміським населеним пунктам Запорізького, Вільнянського та Новомиколаївського районів. У цей комплекс входить і каналізаційне господарство. Це кілька основних структурних підрозділів: Дніпровські водопровідні станції № 1 та № 2, Лівобережний та Правобережний каналізаційні очисні комплекси, насосні станції. Взаємодію цих підрозділів забезпечує диспетчерський центр та аварійні диспетчерські служби п’яти цехів з експлуатації підземних мереж. Місто споживає близько 300 літрів води на кожного мешканця на добу.

Підприємство постійно розвивається. Ведеться будівництво водогонів великого діаметру, закільцьовуються вуличні водопровідні мережі, зводяться споруди попереднього очищення та обеззаражування води, запроваджуються нові коагулянти та адсорбенти, котрі почали виробляти запорізькі підприємства.

Література

Водный горизонт : к 110-летию Запорож. водопровода. – Запорожье : Дикое Поле, 2004. – С. 7-20.

Найбільше багатство на світі // Велике бачиться на відстані / Лукаш І. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 1075-1076.

***

Позднякова Н. А когда-то пили из Московки // Запороз. Січ – 1994. – 9 лип. – С. 2.

Запорізькому водогону – 100 // Запороз. Січ – 1994. – 7 лип. – С. 1.

Как все начиналось // Индустр. Запорожье. - 1994. – 2 июля. – С. 3.

В 1894 році в Мелітополі було відкрито Мелітопольский відділ Російського товариства покровительства тваринам. Виявлені опубліковані звіти Відділу за 1907 та 1908 роки розкривають особливості його діяльності, основним напрямком якої був нагляд за дотриманням відповідних «Правил», затверджених Міністром внутрішніх справ в 1866 р. (останні забороняли жорстоке поводження з тваринами).  «Правила», зокрема, передбачали: «3. За убой скота или изувечение чужих животных виновные подвергаются аресту не свыше одного месяца, или денежному взысканию не свыше ста рублей».

У вищезгаданих звітах відділу як результати діяльності, наприклад, такі факти:

- «привлечение к суду: Петра Гаркуши и его жены Устиньи за увечье чужого животного, Дмитрия Елькина за нанесение ударов лошади железной лопатой и купцу Якову Герасуну за истязание кнутом и кнутовищем лошади… Ко всем обвиняемым был применен высший размер наказания»;

- член Товариства Х. П. Біленький «осматривал в базарные дни птиц, лошадей, рогатый скот и свиней, следя чтобы мелкий скот не связывался режущими шнурками» та ін.

На початку 1912 р. розглядалося 67 справ, які члени Товариства порушували проти приїжджих селян та місцевих візників за катування тварин та їзду на хворих конях. В 39 випадках винні були оштрафовані на суму від 3 до 10 рублів.

Важливою сферою діяльності була боротьба з вищіпуванням пуха у живих гусей та качок. Враховуючи широке розповсюдження цього явища Таврійський губернатор в циркулярі № 1023 від 27 лютого 1904 року, писав: «предписываю г.г. Начальникам полиций принять все зависящие меры к прекращению упомянутого способа добывания пуха, причиняющего напрасные мучения домашним птицам, и к привлечению виновных в применении такового к законной ответственности по 43¹ ст. Устава о наказаниях».

В 1908 році тільки в результаті діяльності члена Товариства Н.Н Чишейка за ощіпування свійської птиці в Бердянському повіті суди розглянули 116 справ,оштрафували винних на 168 рублів, в Мелітопольскому повіті відповідно 54 справи на 177 рублів 55 копійок.

Література

            Отчет о деятельности Мелитопольского Отдела (Таврической губернии) Российского Общества покровительства животным, за 1908 год (Пятнадцатый год существования Отдела). – Мелитополь, 1909. – 38 с.

            Отчет о деятельности Мелитопольского Отдела (Таврической губернии) Российского Общества покровительства животным, за 1907 год (Четырнадцатый год существования Отдела). – Мелитополь, 1908. – 36 с.

            В обществе покровительства животным // Мелитоп. ведомости. – 1912. - № 8.

            Хроника // Крымский вестник. – 1894. - № 77.

***

            Крылов Н. Очерки истории города Мелитополя 1814-1917 гг. / Николай Крылов ; Запорож. науч. о-во им. Я. Новицкого, МГПУ, Лаборатория комплексного краеведения. – Запорожье : Тандем-У, 2008. – 344 с. : ил. – Из содерж. : [Мелитоп. отдел Российского общества покровительства животным]. – С. 247-248.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2004 рік : календар і короткі бібліогр. списки / ЗОУНБ ім. Горького ; [уклад. І. Шершньова, Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Поліграф, 2003. – С. 13-14.

Навчальний заклад було засновано в 1904 році як церковно-приходську школу для сільських дітей Малої Білозерки.

            До Великої Вітчизняної війни школа мала статус неповної середньої № 1, стабільно зберігаючи його протягом півстоліття і лише з 1993 року розпочинається її стрімкий розвиток.

            З 1995 року навчальний заклад реформовано в школу І-ІІІ ступенів навчання. У 1998 році отримує статус спеціалізованої школи художнього профілю з професійним навчанням старшокласників за спеціальністю «Виробник художніх виробів з кераміки», а через 2 роки (2000 р.) реформована в Малобілозерську обласну спеціалізовану школу-інтернат художнього профілю «Дивосвіт».

            З жовтня 2003 року рішенням сесії обласної Ради школу–інтернат перетворено в Малобілозерську обласну гімназію інтернатного типу «Дивосвіт» для обдарованих дітей усіх регіонів України.

            Важливим показником розвитку гімназії є щорічні призові місця її вихованці на обласних та всеукраїнських конкурсах.

            З 1998 року гімназія – активна учасниця Міжнародної виставки «Сучасні навчальні заклади». Її інноваційна діяльність відзначалася золотими медалями (2010, 2011 рр.).

            З 2004 року гімназія – учасниця міжнародного проекту асоційованих шкіл ЮНЕСКО за навчальною темою «Соціокультурні зв’язки».

            Сьогодні гімназія – важливий соціокультурний центр села, району, області. Нею започатковано щорічний регіональний фестиваль дитячої творчості «Білозерські самоцвіти», «Малобілозерський ярмарок», Міжнародний мистецький пленер «Дивосвіт».

Література

            Василівка туристична та мистецько-поетична. – Запоріжжя : Просвіта, 2011. – 140 с. – Із змісту : «Малобілозерська естетична гімназія–інтернат «Дивосвіт». – С. 35.

            Комов В. Нариси з історії села Мала Білозерка. – Запоріжжя : Тандем-У, 2003. – 52 с. – (Запорозька спадщина. Вип. 14).

            Чуприна А. Гончарство вечно, как огонь [«КерамДиво-2013»] / Анна Чуприна // МИГ. – 2013. – 21 февр. (№ 8). – С. 38.

            Клікова Г. Нові орбіти «Дивосвіту» / Г. Клікова // Запоріз. правда. – 2012. – 11 жовт. (№ 151-152). – С. 8.

            Клікова Г. Молоде обличчя пленеру «Дивосвіт–2012» / Г. Клікова // Запоріз. правда. – 2012. – 2 серп. (№ 112-113). – С. 8.

            Олешко Н. «Дивосвіт» - дивує всіх! / Н. Олешко // Нова Таврія. – 2012. – 27 черв. (№ 61). – С. 5.

            Шаповалова А. «Дивосвіт» - острівець духовності і смаку / А. Шаповалова // Нова Таврія. – 2012. – 24 жовт. (№ 102). – С. 3.

***

            Гімназія «Дивосвіт» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dyvosvit.newmail.ru/Гімназія Дивосвіт

            Малобілозерська естетична гімназія «Дивосвіт» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Малобілозерська естетична гімназія «Дивосвіт»

Минулого незабутні сторінки : про співробітників Бібліотеки – ветеранів Вел. Вітч. війни / ЗОУНБ ім. О. М. Горького ; авт.-уклад.: П. Бойко, І. Степаненко. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – С. 28.

(Єременко М. М.)

Селище розташоване за 8 км від Чернігівки і підпорядковане Чернігівській селищній раді. Історія виникнення селища пов’язана з будівництвом залізничної лінії Царекостянтинівка - Федорівка, яку було відкрито в 1914 році. Оскільки існуюча вже

станція на лінії Пологи-Бердянськ називалася Верхній Токмак-Перший, за назвою ближнього села - Верхній Токмак, то „нову” станцію (так її називали жителі навколишніх сіл) назвали Верхній Токмак-Другий. При станції було збудовано казарму для працівників. Селище почало забудовуватися в 60-х роках позаминулого століття.

У роки Першої світової та громадянської воєн станція використовувалася за призначенням: перевезення військових та вантажів. Під час Великої Вітчизняної війни станцію та казарму знищили фашисти. Після війни її відбудували, а потім забудували і селище. На сьогоднішній день тут в 18 будинках проживає 42 жителі, які працюють на станції та в організаціях селища Верхній Токмак-Перший.

Про події на цій станції в 30-ті роки ХХ ст. розповідає В. Бєляєв в книзі “Город у моря”, а свідком цих подій є пам`ятник комсомольцю Йосипу Околиті, що знаходиться в лісополосі навпроти вокзалу.

Література

Князьков Ю. Запорізька область. Іст.-геогр. і топонім. словник. Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітоп., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. П. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України – Запоріз. від-ня. – Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с. – Із змісту : Верхній Токмак-ІІ. – С. 218.

Єременко М. Край шляху муравського…: нариси з історії Чернігівського району / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. – Із змісту : Верхній Токмак-Другий. – С. 281.

Фоменко В. Звідки ця назва?. – Дніпропетровськ : Промінь, 1969. – 103 с. – Із змісту : Верхній Токмак. – С. 26. 

(Єременко М. М. )

Селище Стульневе розташоване за 16 км від райцентру Чернігівка, на захід від неї. Виникло як залізнична станція Вальдгейм (вальд - ліс, гейм - дім, вогнище) в 1914 році в період відкриття залізничної гілки Комиш-Зоря - Федорівка, яку було збудовано на кошти менонітів. Споруди станції були представлені такими об’єктами як будинки вокзалу, вантажної станції, пошти. Назву станція отримала від колонії Вальдгейм (Владівка). Щодо місця розташування станції, то жителі навколишніх українських сіл мають таку версію: за планом станція повинна була збудуватися навпроти с. Стульневе, але капіталіст І. Нейфельд підкупив інженерів, умовив розташувати станцію навпроти його млину у Вальдгеймі, щоб скоротити відстань до станції, куди вивозилося борошно.

З початком першої світової війни, в кінці 1914 року, станцію було перейменовано, як і всі німецькі села, і вона отримала назву ближнього українського села Стульневе.

У період воєнних дій через станцію пересувалися війська і військові вантажі. В буремні роки громадянської війни бачила станція і Махна, і денікінців, врангелівців, кайзерівські війська, червоних. Звідси меноніти емігрували до Америки, в 1920 році під час боїв військ Врангеля і кіннотників Д. Жлоби, бронепоїзди зі станції обстрілювали з гармат с. Вальдгейм.

В 1928 році на станції утворюється Стульневська нафтобаза, яка повинна була забезпечувати сільгоспвиробників паливномастильними матеріалами. У період Великої Вітчизняної війни станція використовувалася за призначенням. Під час відступу радянських військ приміщення вокзалу було підірване.

Після звільнення території в 1943 році на станції почали наділяти землю для заселення по 0,3 га, тут поселяються сім’ї Левицьких, Кисляк, Гришунів, Логвиненків та інші. На сьогоднішній день в селищі проживає в 90 будинках 216 чоловік, працюють пошта, нафтобаза, Стульневський ХПП, залізнична станція, два магазини.

Література

Єременко М. Край шляху муравського…: нариси з історії Чернігівського району / М. Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – 438 с. – Із змісту : Стульневе. – С. 351-352.

Бадіон О. Стежками Північного Приазов`я : путівник / О. П. Бадіон, Ю. М. Діхтяр ; Асоціація «Екологічна освіта» ; Дит. екол. об-ня «Ехо». – Запоріжжя : Поліграф, 2002. – 254 с. : іл. – Із змісту : [с. Верхній Токмак Чернігів. р-ну]. – С. 19-30.

Богомаз М. Станція називається…: (за станом на 21.01.91) / М. С. Богомаз. – Дніпропетровськ : Пороги, 1993. – 375 с. : іл. – Із змісту : Стульневе. – С. 327-328.

(Макєєва І. В.)

            Власенко Олексій Ісідорович народився в 1914 році у селі Валегоцулово (нині с. Долинське Ананьївського района Одеської області) в сім’ї селянина. В 1935 році його призвали до лав Червоної Армії. Закінчив полкову школу молодших командирів, потім – куси молодших лейтенантів. Приймав участь у поході в Бесарабію.

            З 1941 року О. Власенко – на фронтах Великої Вітчизняної війни : Південно-Західному, Степовому і Південному. У жовтні 1943 р. гвардії старший лейтенант, заступник  командира батальйону 149-го гвардійського стрілецького полку 49-ї гвардійської стрілецької дивізії 44-ї армії Південного фронту  відзначився під час звільнення Запорізької області.

            2 жовтня 1943 р., в ході прориву німецької оборони біля сіл Новомунталь (нині – Переможне) та Зелений Гай Токмацького району, Олексій Власенко вміло організував відбиття значної контратаки противника та налагодив взаємодію з артилерійським підрозділом. У ніч на 3 жовтня, виконуючи наказ командування, його батальйон стрімким ударом вибив ворога із села Новомунталь і закріпився на позиції західніше нього. Протягом наступних днів наші бійці відбили кілька контратак і утримували рубіж. Старший лейтенант О. Власенко особисто підпалив з ПТР два танки. А 19 жовтня, при відбитті особливо лютої атаки, він замінив загиблий розрахунок станкового кулемета і вів прицільний вогонь, поки ворог не відступив. Одночасно віддавав розпорядження, керував боєм. Поранення не змусило його покинути позиції. Вже в останні хвилини бою офіцера вразила снайперська куля.

            Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 р. за «зразкове виконання завдань командування по прориву міцно укріпленої смуги німців, звільнення міста Мелітополь та проявлені мужність і героїзм» сержанту О. І. Власенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу і нагороджено орденом Леніна, посмертно.

            О. І Власенко похований біля села Нове Поле Михайлівського района Запорізької області. Його ім’я викарбуване на гранітній плиті на Алеї Слави Героїв Радянського Союзу у Мелітополі.

Література про життя та діяльність

            Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Наталья Кузьменко]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 97.

            Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.] 1 : Абаев – Любичев / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1987. – С. 271.

            Куперман В. На берегах Молочної : нариси про Героїв Радянського Союзу (випуск ІІ) / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь, 1994. – С. 21-22.

            Линчук А. Мелитопольская наступательная операция 1943 года : документальный очерк / Линчук А. Д. ; Александр Линчук. – Токмак : Трибуна, 2005. – С. 131.

            Подвиг во имя жизни : очерки о Героях Советского Союза, уроженцах Одесской области / Г. Д. Максименко (отв. ред.). – Одесса : Маяк, 1984. – С. 70-74. – (Герои Советского Союза).

***

            Мохов М. І все ж рубіж утримано / М. Мохов, В. Куперман // Серп і молот. – 1982. – 20 лют. (№29). – С. 3.

            Власним прикладом // Серп і молот, - 1969. – 7 трав. (№75). – С. 3.

***

            Власенко Олексій Ісідорович [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=12435

            Власенко Олексій Ісідорович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://az-libr.ru/index.shtml?Persons&2BO/7ecdec39/index

            Власенко Олексій Ісідорович [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://ura.dn.ua/forum/?f=1&t=3734&p=12

(Макєєва І. В.)

Олександр Іванович Дорофеєв народився у 1914 році в селі Овсяннікове Целінного району Алтайського краю в селянській родині. Закінчив середню школу, потім два курси педінститута (1936), після чого працював вчителем у Новосвітській початковій школі. В 1938 році його призвали на строкову службу до Червоної Армії. З вересня 1941 року – на фронтах Великої Вітчизняної війни. Закінчивши Тамбовське кавалерійське училище, з листопаду 1942 року гвардії лейтенант О. Дорофєєв командував ротою 185-го гвардійського стрілецького полка 60-ї гвардійської стрілецької дивізії 6-ї армії 3-го Українського фронта.

Особливо відзначився у битві за Дніпро на території нашої області. 25 листопада 1943 року Дорофєєв зі своєю ротою переправився через ріку і прийняв активну участь у захопленні, утриманні і розширенні Розумівського плацдарму. Наступного дня він одним з перших увірвався до села Розумівки Запорізького району Запорізької області. При відбитті контратаки був поранений, але не покинув поле бою і продовжив битву.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року гвардії лейтенант О. І. Дорофєєв був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

24 жовтня 1944 року О. Дорофєєв загинув в бою у Східній Прусії. Його ім’я увічнене в Меморіалі Слави у місті Барнаулі.

Література про життя та діяльність

Боевая слава Алтая : [очерки / сост. М. Т. Карначев, Ф. П. Ельков]. – 3-е изд., доп. –Барнаул : Алт. кн. изд., 1978. – С. 66. – (Герои Сов. Союза – наши земляки).

Герои Советского Союза : крат. биогр. словарь : [в 2 т.] [Т.] 1 : Абаев-Любичев / М-во обороны СССР ; пред. ред. кол. И. Н. Шкадов. – М. : Воениздат, 1987. – С. 442. Днепр – река героев : свидетельства всенар. подвига : [сб.] / [авт.-сост. Н. И. Луцев и др.]. – 2-е изд., доп. – К. : Политиздат Украины, 1988. – С. 320.

***

Дорофеєв Олександр Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. – Режим доступу до статті : http://sіtes.znu.edu.ua/news_details/news_id=5812&lang=ukr

Дорофєєв Олександр Іванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://s13bar-pobeda.narod.ru/image/hero/Dorofeev/Doropheev.html

Дорофєєв Олександр Іванович [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.amic.ru/9may/heros/dorofeev

(Романів Н. В.)

Будинок, в якому нині знаходиться ПК «Металург»  був побудований на початку 30-х років як комбінат харчування, а точніше, величезна їдальня, яка розташовувалася у кварталі гуртожитків-готелів. На початку 1934 року будівля стала фешенебельним рестораном. Будинок мав величезну залу з колонами, невеликий хол, більярдну й веранду. Веранда ізараз практично залишилася такою, якою була в ті далекі роки – це вхід у будинок, не змінився і фасад. Переобладнати ресторан у Діловий клуб ІТП (інженерно-технічних працівників) доручили молодим, талановитим архітекторам Березовському, Котеленцу і Назарцу. На першому поверсі розташували бібліотеку і зал-читальню, де можна було подивитися журнали і газети не тільки запорізькі, українські, але і всесоюзні, кімнату відпочинку, більярдну, кабінети для кружків і секцій, кабінет ІТП, де проводилися лекції, конференції та заняття по підвищенню кваліфікації. Уздовж всієї стіни розміщувалася затишна вішалка, де відвідувачі не тільки роздягалися, але і перевзувалися (у зал заходили в змінному взутті). На другому поверсі знаходилася простора зала засідань, що одночасно могла слугувати кінотеатром та концертним залом, також невеликий ресторан для святкових заходів. На даху третього поверху був розбитий зимовий сад. Архітектори власноручно розробляли і внутрішній інтер`єр будинку.

Офіійне відкриття Ділового клубу відбулося 6 листопада 1934 року, але діяти він почав тільки з 1 січня 1935 року. У грудні було оголошено набір на курси  і в  гуртки: іноземних мов, музично-танцювальний, шаховий, спортивний, літературний. 9 січня відбулася перша лекція присвячена твороісті Гоголя. 17 січня 1935 року в клубі пройшов перший культурно-масовий захід – елітний вечір танців, на якому своє мистецтво показували Сільвія Чій (Китай) і Еміль Мен (Москва). Далі пішли найцікавіші вечори – концерт баритона Любимова, жіночий джаз, виступ ансамблю віолончелістів.

У будинку не раз виступав перший директор «Запоріжсталі» І. Рогачевський, проходили збори, конференції. Тут улаштовувалися новорічні бали старшокласників і випускні бали відмінників.

Під час війни Діловий клуб, як і все Соцмісто, був зруйнований. Його відновлювали німецькі та румунські полонені. Спочатку він знову був їдальнею для робітників, які відроджували заводи. У вересні 1947 року в будинку відкрився клуб металургів, хоча завод будував собі розкішний Палац на головній вулиці (тепер це обласна філармонія), але потім подарував цей будинок місту. Першою в клубі почала діяти бібліотека, потім відновили роботу різноманітні гуртки. З грудня 1966 по травень 1974 роки Палац очолював А. В. Блюсюк – особистість творча, талановита неординарна. У цей період до будинку були прибудовані дві репетиційні зали для циркової студії і танцювального колективу, зала для проведення конкурсів бального танцю, вечорів відпочинку, новорічних спектаклів для дітей. В 1969 році будинок культури змінив статус на Палац культури.

З 1977 по 1991 рік директором був А. Г. Парасюк. В ті роки подальшого розвою набула самодіяльна художня творчість : створений і одержав звання народний ансамбль танцю «Металург». Творчі колективи нерідко виїжджали на Дні української культури на ВДНГ у Москву, гастролювали на БАМі. Тоді ж вперше за рубіж виїжджають народний вокальний ансамбль «Дніпряночка» і народний ансамбль танцю «Металург».

В 1992 році Палац культури металургів очолив М. М. Володьков - талановитий керівник, творча людина. Установа зміцніла свою матеріально-технічну базу, приведено до належного стану саму будівлю Палацу. Головне місце в роботі ПК відводиться розвитку самодіяльної художньої і технічної творчості серед дітей і підлітків. Сьогодні активно працюють сім гуртків технічної творчості, шістнадцять різножанрових художніх самодіяльних колективів, сім із них мають звання «Народний», один – «Зразковий». В них займаються близько 1600 учасників, у тому числі працівники комбінату і члени їх родин.

Творчі колективи Палацу культури постійно беруть участь у різноманітних заходах міста, області та інших регіонів України. Високий рівень їх роботи, неодноразово відзначався грамотами та нагородами. У 2008 році зокрема за підсумками всеукраїнського огляду Президія Федерації профспілок України визнала ПК металургів «Запоріжсталі» кращим кульосвітнім закладом України і відзначила його діяльність Дипломом I ступеня.

М. М. Володьков нагороджений орденом «За розвиток Запорізького краю» III ступеня та почесного звання «Заслужений працівник культури України» (2009), удостоєний премії «Оплески» від благодійного фонду культури Федерації профспілок України за особистий внесок у розвиток і популяризацію самодіяльної народної творчості (2010).

Література

Володьков Микола Миколайович // Гордість Запорізького краю: альманах / [авт. ідеї, керів. творч. групи Наталія Кузьменко та ін.]. – Запоріжжя, 2010. – С. 24.

Таланты твои «Запорожсталь» // С любовью и для людей : профсоюз. орг-ции ОАО «Запорожсталь» - 70 лет! / авт. кол.: А. Ф. Чехарин, К. А. Арсеничев, Л. А. Безлепкин, В. Н. Манжура. - Запорожье, 2003. – С. 194-199.

Культурный цех комбината // Запорожсталь. Симфония Металла : [70 лет. Годы. События. Люди] / авт.-сост. Н. Кузьменко, Н. Михайлов. – Запорожье, 2003. – С. 348-351.

Клуб металургів // Запоріжжя : путівник. – Дніпропетровськ, 1967. – С. 50.

Беляева Л. 75 лет назад в нашем городе было открыто необычное здание – Деловой клуб ИТР «Запорожстали» / Лариса Беляева // ПравДа. – 2009. – 24, 30 дек.(№ 50, 51). – С. 7.

Носенко С. Торжество творчестыва в храме культуры / Сергей Носенко // Днепров. металлург. – 2009. - 4 дек.(№ 46). – С. 3, 8.

Дзюба А. Мир искусства / А. Дзюба // Днепров. металлург. – 2004. – 12 нояб. – С. 3.

(Грабко А. І.)

Історія Запорізької авіації почалася в серпні 1932 р., коли над містом зробив декілька кіл «кукурудзяник»і приземлився на аеродромі (на місці теперішнього «зеленгоспу» в Космічному мікрорайоні). Відтоді розпочалися регулярні рейси на лінії Запоріжжя-Харків. Відоме прізвище першого льотчика – Троєпольський. В 1934 році в Запоріжжі був ґрунтовий аеродром, що розмокав під дощем, двоповерховий дерев’яний будиночок, де розміщалися служби летовища. З березня 1939 р. тут стала базуватися ланка з п’яти літаків, якою командував К. Малахов. Літаки перевозили пошту з Запоріжжя до Генічеська, Бердянська і Гуляйполя. На початку Вітчизняної війни аеропорт, як і увесь цивільний повітряний флот, був підпорядкований військовим, а всі працівники мобілізовані.

Наступного дня після визволення Запоріжжя – 15 жовтня 1943 р. – аеропорт цивільної авіації відновив свою роботу. В 1947 р. в Запорізькому аеропорту базується група сільськогосподарської авіації, а 6 жовтня  створено самостійне Запорізьке авіапідприємство. В 1969 р. введено в експлуатацію новий аеровокзальний комплекс і будинок авіаційно-технічної бази і вже наприкінці сімдесятих аеропорт «Запоріжжя» став одним з найбільших в Україні. В середині 90-х було створено державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Запоріжжя».  Статус міжнародного отримав в 1997 році і став 16-м в Україні.

Злітно-посадкова смуга довжиною 2500 метрів дозволяє приймати практично всі типи сучасних повітряних суден, включаючи гігантів вітчизняного літакобудування: АН-22 «Антей», АН-24 «Руслан», а також Ту-154, Як-40, більшість модифікацій «Боїнг-747» та інших. Тут розташовані прикордонні та митні служби. Пропускна спроможність аеровокзалу сягає 120 пасажирів за годину. Комерційний склад може прийняти й обробити до 500 т вантажів за добу. Із Запорізького аеропорту виконуються регулярні рейси до Києва, Москви, Стамбула, Єревана, чартерні пасажирські рейси на постійній основі на курорти Єгипту і Туреччини, а також у країни Європи, Об’єднані Арабські Емірати та інші країни світу. Важкі транспортні літаки перевозять практично в усі куточки планети авіаційні двигуни та іншу техніку виробництва запорізьких заводів.

Література

Видатні запоріжці : альманах / [гол. ред.. Наталія Кузьменко]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – 80 с. – 80 с. : іл. – Із змісту : Міжнародний аеропорт «Запоріжжя». – С. 51.

ДП «Міжнародний аеропорт «Запоріжжя» // Запоріжжя індустріальне. Історія і сьогодення. – Запоріжжя : Дике Поле, 2009. – С. 169-170.

Державний міжнародний аеропорт «Запоріжжя» // Потенціал. – Запоріжжя : Дике Поле, 2000. - С. 80.

Астафьева Л. Воздушные ворота // Индустр. Запорожье – 1970. – 1 июня. – С. 3.

Гостищев В. В небі і на землі // Запоріз. правда – 1983. – 13 лют. – С. 2.

Гаев Ю. Есть статус международного // Правда Украины. – 1997. – 18 февр. –С. 1.

(Башкатова О. П.)

            Точної дати створення Запорізької обласної бібліотеки для дітей "Юний читач", на жаль, не збереглося. Перша згадка в архівних документах датується 1924 роком, де говориться про створення при Центральній робітничій бібліотеці (нині Комунальний заклад "Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека ім. О. М. Горького" Запорізької обласної ради) бібліотеки для дітей. Точніше, це був відділ, де обслуговувались учні шкіл міста. У 1929 році Президія Запорізької міської ради розглядала питання про роботу Центральної робітничої бібліотеки, де йшла мова, у тому числі, і про дитячий відділ, а саме відзначалося, що він налічує лише 1405 примірників книг, і тому не може забезпечити повністю попит учнів на книгу (ЗОДА, од. 1340, арк. 96). Далі документи свідчать, що згідно з Постановою ЦВК СРСР від 17.03. 1934 року "Про бібліотечну справу в Союзі РСР" в Дніпропетровській області, до якої на той час входило і місто Запоріжжя, до 1936 року належало відкрити 10 дитячих бібліотек. У Запоріжжі на той час працювала одна міська дитяча бібліотека (завідуюча Гришко М. Ф.) і декілька шкільних. З утворенням у січні 1939 року Запорізької області міська дитяча бібліотека була реорганізована в обласну. Ось як про це пише газета "Большевик Запорожья" від 24 лютого 1939 року: "Городская детская библиотека – единственная в городе. В связи с организацией области она также расширяется, превращается в областную библиотеку". У 1940 році фонд обласної дитячої бібліотеки налічував 17 тисяч примірників (ЗОДА, Звіт обласної бібліотеки для дітей за 1940 рік).

            Під час окупації міста фашистськими загарбниками фонд бібліотеки був повністю знищений. Відновила вона свою роботу після визволення території у січні 1944 року відповідно до рішення Виконкому Запорізької обласної ради депутатів трудящих від 20.01. 1944 р. № 44 "Про відновлення роботи обласних бібліотек та музею в м. Запоріжжя". На момент відкриття бібліотека мала 590 примірників книг, зібраних у мешканців міста і займала дві напівпідвальні кімнати площею 24 м² в приміщенні міського палацу піонерів. Бідним було і обладнання бібліотеки: 2 стелажі, 3 столи, 4 стільці, книжкова вітрина та тумбочка. Проте на кінець року бібліотека мала у своєму розпорядженні вже 4 тисячі книжок. У квітні 1945 року був затверджений штат бібліотеки: 6 бібліотечних працівників, якими протягом року були обслужені понад 1100 читачів. А 10 жовтня 1946 року бібліотека була зареєстрована Запорізьким обласним відділом культосвітніх установ і одержала реєстраційне свідоцтво № 2, згідно з яким була названа "Обласна бібліотека для дітей та юнацтва "Юний читач". У 1962 році відповідно до наказу обласного управління культури від 17. 04. 1962 р. № 61 вона була реорганізована в обласну бібліотеку для дітей "Юний читач".

            За час, що минув, бібліотека кілька разів змінювала адресу, щоразу покращуючи своє матеріальне становище: зростав фонд, збільшувалася кількість читачів. З кінця 1978 року і до сьогоднішнього дня вона займає перший поверх житлового будинку по вулиці Валерія Лобановського, 14. Загальна площа бібліотеки – 1269 м². З невеличкого зібрання книг вона перетворилася в найбільшу в Запорізькій області бібліотеку для дітей, центр інформації, духовного та інтелектуального розвитку дитини. В своїй структурі бібліотека має 8 відділів: обслуговування дітей дошкільного віку та учнів 1-4 класів, обслуговування учнів 5-9 класів, масової роботи та естетичного виховання, інформаційно-бібліографічний, комплектування фондів та каталогізування документів, зберігання та реставрації бібліотечних фондів, науково-методичної роботи та краєзнавства, господарчий.

Головне надбання "Юного читача" – це фонд, який складає нині понад 130 тисяч примірників друкованої продукції, аудіовізуальних та електронних видань. А ще бібліотека щорічно передплачує більше 2-х сотень найменувань періодичних видань, адресованих як дітям, так і дорослим читачам. Користуватися послугами бібліотеки мають можливість учні загальноосвітніх та спеціалізованих шкіл міста, дошкільники, вчителі, батьки, вихователі дошкільних закладів, керівники дитячих гуртків та секцій, інші бажаючі. Щороку це понад 12 тисяч читачів.

Сьогодні до бібліотеки прийшов новий читач з новим світосприйняттям, сучасними потребами, літературними уподобаннями. Відповідно до зростання інтелектуального рівня школярів, ускладнення їх запитів, змін у шкільних програмах та введення нових предметів переорієнтовується і діяльність бібліотеки. Працівники ОДБ "Юний читач" знаходяться у постійному пошуку нових форм роботи з користувачами, створенні умов для дружнього спілкування людей різних світоглядів та національностей, для сприйняття наукових та духовних цінностей.

            Цікавими заходами заявили себе творчі об’єднання, що діють при бібліотеці. Це Мала академія народознавства, літературна вітальня "Книжкова світлиця", школа юного патріота "Мій дім – Україна", клуб здоров’я "Молодь обирає стрет-едж", мультимедійний центр "Капітошка", ляльковий театр "Світлячок", екологічний клуб "Ми юні друзі твої, Природо", літературно-мистецький салон "Дива великого мистецтва", художній салон "Крокуємо до майстерності", бібліотечна художня галерея "Через книгу у світ мистецтва".

 Нині бібліотекою розроблені та реалізуються творчі програми та проекти "Малюк в бібліотеці", "Українським малятам про народні свята", "Поради лікаря Будьздоровченка", "Маринчин кінозал", "Літо. Канікули. Книга", "Бібліотека – центр краєзнавчої інформації", "Тільки родина, як вічна зернина,на невмирущому полі життя", "Сторінками класичних художніх творів", "Музика на всі часи", "Мистецька райдуга дитинства", головна мета яких – пробудження у дітей позитивного ставлення до рідної Вітчизни та свого краю, до їхньої природи та історії, а також до цінностей художньої культури, як вітчизняної, так і світової, розвиток їхніх естетичних смаків, художньо-творчих здібностей.

Вагомою є і набуває подальшого розвитку соціальна діяльність бібліотеки. В полі  уваги бібліотекарів діти з особливими потребами, сироти, позбавлені батьківської опіки, з багатодітних та неповних сімей. На роботу з цією категорією читачів спрямований соціальний проект "Від серця – до серця", який передбачає організацію благодійних зустрічей, майстер-класів та концертів для вихованців шкіл-інтернатів Запорізької області з залученням волонтерів, дитячих художніх колективів, талановитих дітей, письменників, художників, народних майстрів. Ще один соціальний проект "Дай лапу, друже!" має на меті допомогти тваринам з нелегкою долею знайти свій дім, а також збір грошей на потреби створеного у Запоріжжі притулку для бездомних тварин.

            Обласна бібліотека для дітей – це місце народження та акумуляції інновацій, підвищення професійної майстерності бібліотекарів області, що працюють з дітьми. Організаційно-методична діяльність бібліотеки спрямована на сприяння професійній мобільності та адаптації спеціалістів дитячих бібліотек області до сучасних умов. З 1996 року діє програма "Сучасний читач. Сучасна бібліотека", в рамках якої проводяться щорічні обласні семінари для заступників директорів ЦБС по роботі з дітьми та завідувачів дитячих бібліотек.

            Протягом багатьох років бібліотека плідно співпрацює з багатьма установами і організаціями обласного центру, що опікуються  справами дитинства, є партнером втілення в життя цікавих проектів та акцій як регіонального, так і загальнодержавного характеру.

            Цікаві задуми та перспективи подальшого розвитку бібліотеки підтверджують її життєздатність як соціально необхідної установи.

Література

            Запорожская областная библиотека для детей «Юный читатель» // Странички истории : Ленинскому району Запорожья – 70 лет. – Запорожье, 2006. – С. 121-123.

***

            Башкатова О. Відомі люди читають дітям уголос : [Запоріз. обл. бібліотека для дітей «Юний читач» долучилася до нац. проекту «Україна читає дітям»] / О. Башкатова // Запоріз. правда. - 2011. - 22 лют. - С. 2.

            Башкатова О. Донести до дітей мудрість слова… / О. Башкатова // Бібліотечна планета. – 2002. - № 2. - С. 34-35.

            Башкатова О. Розвиток краєзнавчого потенціалу у сучасному інформаційному просторі / О. П. Башкатова // Світ дитячих бібліотек. - 2006. - № 4. - С. 32-33.

            Башкатова О. 65 років – з дитячими книжками / О. Башкатова // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 12-15.

            Білан Ю. Бібліотека - як добра бабуся / Ю. Білан // Запоріз. правда. - 2002. - 2 квіт. - С. 5.

            Будилка О. Визначили найкращих юних читачів Запорізької області : [в бібліотеці для дітей «Юний читач» відбувся обл. тур Всеукр. конкурсу «Найкращий читач України-2011»] / О. Будилка // Запороз. Січ. - 2011. - 5 квіт. - С. 8.

            Булатня О. «Тут все священне, все твоє, бо зветься краєм рідним…» : [про краєзнав. відділ бібліотеки «Юний читач»] / О. Булатня // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 19-20.

            Веселова Л. Їх імена увійшли в історію бібліотеки / Л. Веселова // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 13-14.

            Дитячі дарунки до ювілею області // Урядов. кур`єр. - 2008. – 2 груд. (№ 226). - С. 9.

            З бабусиної скрині - до бібліотеки // Запороз. Січ. - 2000. - № 31. - С. 3.

            Олексієнко Д. «Юний читач» збирає друзів / Д. Олексієнко // Запороз. Січ. - 1998. - 8 верес. (№ 154). - С. 7.

            Ратундалова Т. Дитяча бібліотека в освітньому просторі художньої культури : [про роботу відділу мистецтв обл. бібліотеки для дітей «Юний читач»] / Т. Ратундалова // Світ дитячих бібліотек. - 2004. - № 4. - С. 20-21.

            Чуприна Г. Найкращим завдячуємо книгам… / Г. Чуприна // Запороз. Січ. - 1994. - 6 лип.

            Щаслива доля на бібліотечній ниві : [75 років Р. М. Кірпі – колиш. дир. Запоріз. обл. бібліотеки для дітей «Юний читач»] // Світ дитячих бібліотек. - 2010. - № 3. - С. 32.

            «Юний читач» - дітворі // Запоріз. правда. - 1998. - 22 квіт. (№53). - С. 5.

(Маркова Л. В.)

Після визволення Запорізької області від німецько-фашистських загарбників в місті починає відроджуватися фармацевтична служба. До Запоріжжя повертаються провізори та фармацевти, поступово відновлюється аптечна мережа. В 1944 році для покращення медичного обслуговування населення на базі Запорізького аптекоуправління створюється фармацевтична фабрика „Віола”.

Заклад, очолюваний тоді Залесською Любов’ю Сергіївною, знаходився в старому приміщенні по вул. Кірова 75 разом з аптекоуправлінням, аптечним складом та контрольно-аналітичною лабораторією. Перша післявоєнна реконструкція фармацевтичної фабрики була проведена за рахунок розширення площі, звільненої у 1964 році лабораторією і аптечним складом, та завдячуючи активним зусиллям тогочасного  директора Анісімова М.Н. Згодом директором фармфабрики призначають Іванову З. Г., головним бухгалтером – Будько І. І., яка працює на цій посаді донині.

 Приватизаційні явища не оминули і єдиного в регіоні фармацевтичного підприємства у 1993 році фармацевтична фабрика була реорганізована  в Закрите акціонерне товариство, а з 2011р.стала  приватним  акціонерним товариством „Віола”

Починаючи з 2003 року основною тенденцією розвитку фабрики стає технічне переоснащення виробничих потужностей у відповідності до  сучасних вимог та інноваційних технологій створені та оснащені згідно європейських правил GMP  три цехи з  виробництва м’яких, рідких засобів та фасування, організована ділянка підготовки води, лабораторія контролю якості, впроваджена система управління якістю за стандартами ІСО 9001:2009.

Сьогодні фабрика „Віола”, яку очолює Мороз Сергій Іванович, крупне і  одне з кращих в Україні багатопрофільне підприємство,  де виробляються препарати на основі лікарських рослин  зібраних в екологічно чистих місцях Західній України, АР Крим, Далекий Схід Росії. Асортимент продукції охоплює практично всі фармакотерапевтичні групи і налічує більш 150 найменувань готових лікарських засобів. Тільки за останні п’ять років було налагоджено випуск десяти нових препаратів.

Виробничий та кадровий потенціал фабрики забезпечує випуск якісних, доступних по ціні лікарських препаратів, є базою для проходження практики студентів фармацевтичного факультету Запорізького державного медичного університету.

Дякуючи вибраному орієнтиру на розвиток підприємства та стабільності  співпраці  з національними дистриб’юторами  і провідними постачальниками  сировини,  фабрика „Віола” має  статус надійного партнера.

Література

Будько В. Этапы и пути развития Запорожской фармации. История развития фармации в Запорожской области, 1922-2012 годы : 90 лет и 25-летие первичной ветеранской организации "Фармация Запорожья" / В. И. Будько, Т. М. Полтарацкая ; Владимир Будько, Тамара Полтарацкая. – Запорожье : Днепров. металлург, 2012. – 88 с.

„Виола” на службе здоровья // Содружество . – 2006 . – № 6 . – С. 12-13

***

«Виола» - фармацевтическая фабрика [Электронный ресурс]. – Режим доступа : viola.zp/ua

(Бичева І. М.)

            Творчий шлях заслуженого самодіяльного ансамблю ”Запорожець” почався в 1949 році при БК ім. Т. Шевченка моторобудівного заводу (тепер ВАТ ”Мотор Січ”). Його організаторами став заслужений працівник країни Юрій Большаков та його дружина Олександра.

            Опираючись на народні традиції, широко використовуючи багатий місцевий фольклор та досягнення провідних колективів України, ансамбль ”Запорожець” неодноразово був переможцем обласних та республіканських конкурсів, приймав участь в міжнародних молодіжних та телевізійних фестивалях, пісенних святах, декадах української літератури та мистецтва в різних країнах Європи: Польщі, Німеччини, Фінляндії, Австрії, а також багатьох республіках СНД.

            І навіть брав участь у зйомках художнього фільму-концерту ”На крилах пісні” на кіностудії ім. О. Довженка.

            І всюди колектив супроводжував незмінний успіх у глядачів та фахівців.

            В 1960 році ансамблю було присвоєно почесне звання ”народний”, а в 1967 році він удостоєний найвищої нагороди для самодіяльних колективів – звання ”заслужений” з врученням Золотої медалі.

            Ансамбль неодноразово відзначався званням лауреата республіканського та всесоюзного фестивалів, нагороджувався дипломами І ступеню, Золотою медаллю та великою Золотою медаллю.

            За роки своєї творчої діяльності ансамбль виступав у багатьох країнах Європи. Йому аплодували в Польщі, Німеччині, Фінляндії, Нідерландах, Австрії, Югославії, Естонії, Болгарії.

            ”Танцуют словно песнь поют”, – казав якось один із глядачів під час виступу ”Запорожця”. Дуже точно сказано! Будь який танець у виконанні ансамблю – це гімн людині, переплетіння часу та кращих народних традицій.

            Зараз ансамблем керує учень Большакових Анатолій Кошель, який разом з ”Запорожцем” пройшов шлях довжиною у 44 роки. Останні 20 років його беззмінний керівник. Він починав працювати в молодшій групі ансамблю, хоча його перша професія була на заводі ”Мотор Січ” – коваль.

            В 1985 році А. А. Кошелю присвоїли звання заслуженого працівника культури України.

Література про діяльність

            Заслужений самодіяльний ансамбль танцю України ”Запорожець” БК ім. Т. Г. Шевченка ВАТ ”Мотор Січ”. 55 років / [ред. Деркаченко Т. Е. ; мал. Павленко Н. М]. – [Запоріжжя : Мотор Січ, 2008]. – 34 с. : іл.

            Котляр С. Язык танца понятен всем  / С. Котляр ; Сергей Котляр // Мотор Січ. – 2013. – 20 трав. (№ 34). – С. 6.

            Московцева В. «Українська кадриль» із запорозьким колоритом / В. Московцева ; Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2009. – 2 черв. (№ 77). – С. 4.

            Онуфриенко Л. Ансамбль – большая дружная семья / Лариса Онуфриенко // Мотор Січ. – 2009. – 15 черв. (№ 36). – С. 5, 7.

            Ахметова Н. Браво, «Запорожец»! / Н. Ахметова // Мотор Січ. – 2004. – 27 трав. – С. 7.

(Нагорна Г. М.)

Князьков Юрій Петрович народився в 1954 році. Закінчив історичний факультет Дніпропетровського державного університету в 1977 році, в 1982 р. - аспірантуру на кафедрі історіографії та джерелознавства цього ж університету. Працював науковим співробітником Запорізького обласного краєзнавчого музею.

З 1983р. - лаборант, а з 1984 р. - викладач кафедри, з 1988 р.- старший викладач, з 1996 р. - доцент кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін Запорізького державного університету (до2000 р. - кафедра історичного краєзнавства).

 Кандидатську дисертацію "Український хронограф як історичне джерело" захистив у 1984 році. Пріоритетним напрямком у дослідженні є топоніміка Запорізького краю, історія народної освіти м. Запоріжжя. Юрій Петрович є фахівцем у галузі історичної географії і топоніміки Запорізької області. Підготовлений та виданий ним у 2004 -2009 рр. науковий словник-довідник "Запорізька область. Історико-географічний і топонімічний словник» (у 3 т. обсягом 78 облікових друкарських аркушів) є першою спробою створення такого обласного видання в Україні. У 2012 р. опублікував монографію "Історія шкіл міста Запоріжжя : короткий довідник".

Праці

Історія шкіл м. Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков. - Запоріжжя : ЗНУ, 2012. – 112 с.

Запорізька область : іст.-топонім. словник. Вип. 1 : (Василівський, Вільнянський, Гуляйпільський, Запорізький, Новомиколаївський р-ни) / Ю. П. Князьков; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. відділення. - Запоріжжя : Тандем-У, 2004. – 340 с.

Запорізька область :  іст.-топонім. словник. Вип. 2 : (Великобілозерський, Кам’янсько-Дніпровський, Куйбишевський, Михайлівський, Оріхівський, Пологівський, Розівський, Токмацький р-ни) / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. відділення. - Запоріжжя : Тандем-У, 2006. – 406 с. : іл.

Запорізька область : іст.-топонім. словник. Вип. 3 : (Бердянський, Веселівський, Мелітопольський, Приазовський, Приморський Чернігівський, Якимівський р-ни) / Ю. П. Князьков ;  Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького ; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. відділення. - Запоріжжя : Тандем-У, 2009. – 360 с.

С. І. Мишецький про давні городища і поселення в Запорізькому краї / Ю. П. Князьков // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2001. - Вип. X. - С.36-44.

Г. Ф. Миллер о запорожском и украинском казачестве / Ю. П. Князьков // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 1993. - Вип. 1. - С. 87-97.

Маловідомі події боротьби з Кримським ханством у Запорізькому краї в 1696 р. / Ю. П. Князьков // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2002. - Вип. X1V. - С. 24-25.

Малоизвестный кошевой Задунайской сечи / Ю.П. Князьков // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 1997. – Вип.  II . - С. 62.

Топоним "Олешье" в летописных сообщениях о битве на р. Калке 1223 г. / Ю. П. Князьков // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2002. - Вип. V. - С. 143.

"Примечания генерал-майора Х. Штофельна о необходимости ликвидации Запорожской Сечи" / Ю. Князьков // История Запорожского края в дооктябрьский период : тезисы обл. ист.-краевед. конф. - Запорожье, 1991. - С. 26-27.

(Василів. ЦРБ)

            Василівська взуттєва фабрика введена в експлуатацію в 1964 році. За роки роботи перетворилася на підприємство з новітньою технологією. Щорічно випускалося 1,6 млн. пар взуття. Від виробництва взуття з джинсової, вельветової та бавовняної тканини фабрика перейшла до взуття для людей похилого віку – зимове та літнє. Двадцять років тому фабрика була флагманом промисловості всього району. Взуття мало своїх покупців на території всього Радянського Союзу. На фабриці трудилося майже до тисячі чоловік, у дві зміни. Довгий час колектив очолював – О. Д. Колесник. Підприємство неодноразово нагороджувалося грамотами та дипломами Міністерства легкої промисловості УРСР, носило звання – «Колектив високої культури».

            З 1994 року змінюється форма власності, і підприємство стає закритим акціонерним товариством «Імекс».

            З 2003 року на виробничій базі «Імексу організовується нове підприємство – ТОВ «Василівський завод МК». На той час у колективі трудилося понад 500 чоловік. Працювали два цехи: з виробництва взуття та з виробництва овчини.

            В результаті залучення на колишню взуттєву фабрику дієздатного інвестора в березні 2006 року ТОВ «Василівський завод МК» став до ладу. Очолив колектив Орест Михайлович Шеремет. У дуже стислі строки проведена планова реконструкція інженерних мереж, побудований цех з виробництва овчини. Сьогодні тут виробляється взуття з натурального хутра.

            З кожним роком підприємство оновлюється, розвивається і має позитивну динаміку.

Література

            Лобач С. Ой, нелегка ж то робота, керувати «взуттєвим» заводом : [інтерв’ю з О. М. Шереметом] / С. Лобач // Нова Таврія. – 2013. – 20 берез. (№ 31). – С. 1.

            Лобач С. Будні василівських взуттєвиків : [інтерв’ю з виконавчим директором В. Цибульняком] / С. Лобач // Нова Таврія. – 2012. – 9 черв. (№ 55-56). – С. 1.

            Лобач С. До нових здобутків єдиною командою / С. Лобач // Нова Таврія. – 2011. – 17 груд. (№ 124-125). – С. 1, 5.

            Руденко Т. «Криза сама по собі, ми - самі по собі…» / Т. Руденко // Нова Таврія. – 2009. – 27 трав. (№ 51). – С. 1.

            Попереду – нові горизонти // Нова Таврія. – 2008. – 6 серп. (№ 82). – С. 1-2.

Палітра народної творчості : каталог-ретроспектива худож. виставок творч. об-ня «Самоцвіти Запоріжжя» у відділі мистецтв ЗОУНБ ім. О. М. Горького / [уклад. О. Савкіна]. – Запоріжжя : [Поліграф], 2006. – С. 10.

 Палітра народної творчості : каталог-ретроспектива худож. виставок творч. об-ня «Самоцвіти Запоріжжя» у відділі мистецтв ЗОУНБ ім. О. М. Горького / [уклад. О. Савкіна]. – Запоріжжя : [Поліграф], 2006. – С. 5-6.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 46-47.

(Тимочко Г. Г.)

            Приморське районне болгарське культурно-просвітницьке товариство «Співдружність»- одне з найстаріших товариств Запорізької області. Неформальна діяльність товариства розпочинається з 1989 року. Ініціаторами утворення спілки болгарської культури та освіти стали три брати Намлієви. 20 червня 1989 р. в місті Приморську відбулися установчі збори, на яких затвердили Статут і склад Правління товариства. Однак офіційна реєстрація спілки Приморською районною радою відбулася лише 21 грудня 1991 р., вже в незалежній Україні. Організатором і незмінним керівником «Співдружності» є Намлієв Степан Дмитрович - історик-краєзнавець, учитель болгарської мови, голова Гюнівської сільської ради. Діяльність членів товариства здійснювалася в місті Приморську і в тринадцяти болгарських селах. Першими членами Правління товариства були обрані: Паскалов Л. С., Дімітрова-Сушко М. Б., Намлієв І. Д., Бистрова В. С., Дуйловська В. Г.,Намлієва Т. В., Ганчева М. І., Стоянова Г. І., Лякішев Ю. В. та інші.

            Головною метою товариства стає відродження самосвідомості, мови, культури і традицій болгарського народу. Члени спілки здійснюють культурні, освітні, дозвіллєві програми для болгарського населення сіл району та міста Приморська, охоплюючи різні вікові категорії. Першочергово ж взято курс на виховання у дітей та молоді любові до історії болгарського народу та вивчення мови предків. За ініціативи товариства вперше в історії області в 1989 р. в середніх школах сіл району та місті Приморську організовано факультативне вивчення болгарської мови та літератури. Запорізький обласний відділ освіти направив 12 вчителів з болгарських сіл на курси по вивченню болгарської мови в місто Варна Республіки Болгарія. З 1989 р. згідно Постанови Уряду Болгарії в місті Приморську щорічно проводяться вступні іспити для молоді, яка  бажає навчатися у вищих навчальних закладах Болгарії. За цей період понад 500 юнаків і дівчат отримали болгарські дипломи. 1996 р. в місті Приморську за ініціативою Приморської райдержадміністрації і товариства відкритий єдиний в Україні Приморський українсько-болгарський регіональний багатопрофільний ліцей, що став єдиним культурним, освітнім і методичним центром для болгар Запорізької області. З 2009 року товариство бере участь в Міжнародному проекті уряду Болгарії щодо відкриття болгарських культурно-освітніх центрів-недільні школи. Першим такий центр відкривається у 2009 р. на базі Приморського українсько-болгарського ліцею, у 2010 р. - на базі Зеленівської і Гюнівської загальноосвітніх шкіл, та дитячого саду «Липка»в с. Гюнівка.

            За роки існування товариство помітно зросло, розширилася його діяльність. «Співдружність» бере активну участь в громадському житті району, проводить численні масові заходи до болгарських традиційних свят. В усіх болгарських селах району відзначають День звільнення Болгарії, День болгарської культури і слов’янської писемності, День народних будителів та інші. Активістами товариства педагогами Л. Паскаловим і М. Дімітровою-Сушко з 1989 р. проводяться радіопередачі болгарською мовою на районному радіо, з того ж 1989 р. періодично виходить болгарська літературна сторінка «Ізвор» в районній газеті «Приморская степь». Місцева ТРК «Юг» розпочала ретрансляцію болгарського супутникового телебачення та регулярне проведення телепередачі «Іспрі» (2000 р.) під керівництвом телеведучих, членів товариства, Олени Божкової, Миколи Нікова, Донки Ніколаєвой. В центральній районній бібліотеці відкрито відділ болгарської літератури (1996 р.).

            Вперше в області (після репресій болгар в 1939 р.), за почину товариства, спільно з відділом культури відроджено народне свято «Събор» в селі Гюнівка, яке згодом почало відзначатися майже в усіх болгарських селах. 1992 р. з нагоди 130-річчя переселення болгар в Таврію, вперше проведено обласний Събор в селі Лозуватка за участю офіційної делегації з Республіки Болгарія на чолі з віце-президентом Благой Дімітровой. Програма свята не обмежувалася традиційними народними гуляннями. Цікаві вікторини, фестиваль фольклорних колективів, кулінарні конкурси та конкурси майстрів народних ремесел створювали святковий настрій та пробуджували почуття гордості болгар за свою націю, народ.

            З метою увічнення історичної пам’яті болгарського народу, для якого другою батьківщиною стала Україна, 26 червня 1999 р. в с. Коларівка відкрито пам’ятник «Болгарам України - жертвам репресій».

            Справжньою душею товариства є народні болгарські фольклорні колективи: «Врътениця»(с. Гюнівка), «Червена китка» (с. Петрівка), «Вайсал» (с. Лозуватка), «Бановски звънчета» (с. Банівка). Ці колективи - бажані учасники не тільки районних, обласних фестивалів та свят, але й фестивалів на своїй історичній Батьківщині - в республіці Болгарія.

            Вся робота товариства спрямована на об’єднання й відродження традицій та історії болгарського народу.

Література

            Приморське районне болгарське культурно-просвітницьке товариство «Співдружність» // Ми-українські. – Запоріжжя, 2012. - С. 86-87.

            Болгарское возраждение // Митков В. Болгары в Таврии : 150 лет истории. –Запорожье, 2012. - С. 68-72.

            Приморське болгарське товариство «Співдружність» // Національно-культурні товариства Запорізької області. - Запоріжжя, 2001. - С. 7.

            Наварчук А. Украинская «Болгария» в Приморском районе / А. Наварчук // Товарищ. - 2007. - 9-10 авг.

            Приморское районное болгарское культурно-просветительное общество «Съдружество» // Митков В. Болгары на запорожской земле: страницы истрории и культуры. – Запорожье, 2007. - С. 153-155.

(Тимочко Г. Г.)

Обращаюсь к исконному, вечному,

От чего я родился, росту :

Там, в Германии, корни немецкие -

Я б без них ощущал пустоту.

Не могу, не хочу и не мыслю

Отказаться от них и забыть,

Потому что совсем немыслимо

Нам без памяти предков жить.

Василий Мекк

На землі запорозьких козаків з давніх давен пліч-о-пліч живуть і творять добро люди різних національностей. Всіх їх об’єднує велика любов до рідного краю, до України.

            У Бердянську протягом багатьох років у мирі і злагоді мешкають представники 60 народів. Проголошення Незалежності України сприяло відродженню національних традицій та створенню національно-культурних товариств.

            На початку 1989 року німці Бердянська вперше зібралися разом, щоб обговорити своє майбутнє. Тоді ж було прийнято рішення про створення німецького товариства «Відергебурт»-«Відродження», що зареєстровано в травні 1989 року. Першим керівником обрано Віктора Люста, який нині мешкає в Німеччині і щороку приїжджає до рідного Бердянська.

            У витоків центру стояли Микола Айріх, Генріх Гроут, Кете Чубай, Віктор Люст, Володимир Шлехті. Мета створення товариства - бажання об’єднати осіб німецької національності, які проживають у Бердянську, для відродження культури німецького народу, мови, побуту, традицій і релігії, поновлення в Україні національних округів і районів компактного проживання німців. 1989 року товариство очолила Олена Мертес. За час її діяльності німецька діаспора Бердянська духовно відродилася. Німці не тільки відчули гордість за свою національність, але й почали приймати найактивнішу участь в усіх політичних і суспільних заходах міста, області, всеукраїнських і міжнародних семінарах. 2000 року започатковані Дні німецької культури та фестивалі.

            2002 році товариство німців «Відергебурт» перейменовано в Бердянський центр культури «Фройндшафт» (Дружба).

            Згідно з переписом населення 2001 році на території Запорізької області проживало 3300 німців, з яких 287 - в м. Бердянську. На жаль, за останнє десятиріччя майже 2/3 з них виїхали на постійне проживання до Німеччини. Сьогодні в центрі культури залишилося 94 особи.

            Зараз центром керує Кудінова Лідія Іоганівна, німкеня, яка народилася на Уралі, в місцях заселення своїх батьків, німців. Закінчила Куйбишевське медичне училище, пізніше отримала філологічну освіту в Бердянському педагогічному університеті.

            Бердянський центр німецької культури - член Асоціації німців України та член Ради німців України (м. Київ). Основною формою діяльності товариства стала допомога у відродженні та розвитку німецької культури, народних німецьких традицій і звичаїв, ремесел, німецької мови, вивчення і популяризація історії німців України, відновлення пам’ятників та інших свідчень національної та духовної культури, розвиток духовності та релігії, охорона і збереження будівель, які мають національне, історичне, культове значення, а також місць поховань.

            12 років при Центрі існує німецька фольклорна група, в репертуарі якої пісні німців Сибіру, естрадні та жартівливі німецькі пісні. Фольклорний гурт Бердянського центру німецької культури бере активну участь в концертах, святкових заходах міста, області, в регіональних фестивалях німецької народної творчості у Херсоні, Ялті, Феодосії, на Закарпатті. Найбільш яскравими, пам’ятними стали: участь у святковому концерті, присвяченому 200-річчю заселення німцями Приазов’я (2004 р.), у регіональному фестивалі німецької творчості в Мукачево, на Закарпатті (2005 р.), у регіональному гала-концерті, присвяченому 20-річчю німецького руху в Україні (Херсон, 2009), у святкових заходах, присвячених 20-річчю створення німецького товариства м. Бердянськ (2009 р.), у Днях жалоби і пам’яті (70 років від дня початку репресій проти німецького народу СРСР, 2011 р.).

            За фінансової підтримки з боку благодійного фонду «Товариство Розвитку» (м. Одеса), літні люди Центру, інваліди, діти та молодь мають можливість щорічного безкоштовного 2-х тижневого відпочинку, лікування та оздоровлення в різних санаторіях, дитячих і молодіжних таборах в Криму, Одесі, Закарпатті. Кожну другу неділю місяця в Центрі працює «відеоклуб любителів німецького кіно», є невелика відеотека фільмів німецькою мовою. Доброю традицією стало відзначати національні свята та пам’ятні дати: Великдень, Трійцю, День матері, День жалоби та пам’яті радянських німців, загиблих в сталінських таборах, День подяки, День возз’єднання Німеччини. Обов’язково раз на рік проводиться День німецької кухні.

            В Центрі культури зібрана чудова бібліотека художньої, історичної та духовної літератури німецькою, російською, українською мовами. Чотири дні на тиждень в Центрі відбуваються заняття з вивчення німецької мови.

            ЦНК «Фройндшафт» тісно співпрацює з відділом культури та оргвідділом Бердянської міської ради, з викладачами, учнями, студентами навчальних закладів міста.

            Діяльність Центру культури «Фройндшафт» сприяє зростанню інтересу до німецької культури, історії, мови.

Література

Бердянський Центр німецької культури «Фройндшафт» // Ми - українські. - Запоріжжя, 2012. - С. 70-71.

Бердянське товариство «Відергебурт» // Національно-культурні товариства Запорізької області. - Запоріжжя, 2001. - С. 13.

Дружба – «Фройндшафт» // Бердян. ведомости. - 2009. - 3 сент.

Ищук П. Десять лет возрождения / П. Ищук П // Азов. вестник. - 1999. - 20 июля.

Гривцова О. Не буває легким відродження / О. Гривцова // Запоріз. правда. - 1994. - 6 квіт.

Сокурянская С. Быть немецкому «Возрождению» в Бердянске / С. Сокурянская // ПИК. - 1994. - 19 июля.

Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2009 рік : (календар і короткі довідки з бібліогр. списками) / КЗ «ЗОУНБ ім. Горького» ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя : Дике Поле, 2008. – С. 47-49.