Меланія Семенівна Минко-Бабенко

фронтовик,
ветеран Великої Вітчизняної війни

СПОГАДИ ПРО МИНУЛЕ ...

Народилася я 8 січня 1924 року у великій сім'ї в селі Минківка Валківського району Харківської області. Моє дитинство було трудовим та мені давалися легко і навчання, і праця. Два роки працювала піонервожатою (5-6 класи), потім очолювала учнівський комітет. Роботи не боялася, за що поважали учні і дорослі. Училася на "добре".

В 1941 р. я закінчила 10 класів. Поступала вчитися до Харківського університету на геолого-географічний факультет. Але нагрянула війна і 1941 року закінчилася мрія юності. Нас, студентів, запросили до університету, дали здоровим лопати в руки і направили копати протитанкові окопи для оборони м. Харкова. Трудилися добре та марно. Німці обійшли іншим шляхом і зайняли Харків. На окопах я отримала важку травму ніг і декілька місяців лежала в лікарні. Довго не могла ходити і мене привезли до батьків.

В 1942 р. 21 червня німці забрали на примусову роботу до табору в м. Шопініци (край Катовіци). Довелося працювати на алюмінієвому заводі. Жили в заводській конюшні: двоярусні нари, важка праця ( з 6-ої ранку до 5 години вечора), голод (вранці - кухоль чаю і кусок - 200 г хліба), холод, ледве ходили та ще й у дерев'яних бутсах (колодках). Повсюди нас супроводжувала охорона. З перших робочих днів працювала в листопрокатному цеху на вигрузці листів, потім перевели до інструментального цеху токарем. До холоду, голоду і важкої праці з часом звикли. Не можливо було призвичаїтись до іншого: за малу провинність розстрілювали на очах у всіх. Одного разу серед "постраждалих" опинилася і я. Та за мене заступився майстер цеху Йоган Шмея. Велика подяка йому! Так я залишилася живою. Всі ми жили з надією, що наші переможуть німців і ми повернемося на батьківщину. У цеху робітники (німці і поляки) нам співчували. Таємно розповідали про події на фронті. Як ми раділи з ворожих поразок! Надія на визволення не полишала. Через завод, по залізниці, часто йшли товарні вагони з людьми в Освенцім. Це був такий жах - чути їхні крики, адже вони знали куди їх вночі везуть.

Кінець 1944 р. - початок 1945 р.: атмосфера напружена. Всі чогось чекали. Населення обходило наш табір. Ми, всі табірники, ждали, звичайно, визволителів. Нас поселили до замінованого підвалу будинку дирекції заводу. Над нами летять снаряди. Наші!!! Коли нас визволили, то мене поставили старшою. В комендатурі видали пропуск до Кракова. Так, пішки, разом з іншими табірниками прибула на місце, де зібралося 10 тисяч колишніх табірників. Бійці Радянської армії агітували нас на роботу до армії. Оскільки військової спеціалізації я не мала, то записалася до будбату. Там нас було 300 дівчат. В армії я працювала на кухні (з лютого 1945 по листопад 1945 р.). За 70 км від Берліна нашу частину повернули на південь. Була разом з армією в Польщі, Німеччині, Румунії, Чехії, Австрії, Угорщині, Словенії. День Перемоги зустріли у місті Брут на Одері.
По закінченню служби у листопаді 1945 р. повернулася до батьків. Що побачила? Спалене село і мій дім. Жили в курені. Бідність, розруха та життя продовжувалося. В 1946 р. вступила до Харківського педінституту на бібліотечний факультет, а в 1947 р. було відкрито бібліотечний інститут і нас перевели туди.
В 1950 р. направили на роботу до Запорізької обласної бібліотеки імені О.Горького, де я і працювала до 1998 р.

11.04.2005