Анатолій Іванович Бальцер

фронтовик, ветеран
Великої Вітчизняної війни

ЗА ПУШКІНА!

Про той бій 21 лютого 1942 року у зведенні було сказано: бій місцевого значення. Певне, тому він закарбувався в моїй пам'яті, що трапився в день мого двадцятиліття, і був то для мене перший - первісінький бій, як то кажуть, бойове хрещення. Хрещення, далебі, вдалося, бодай би його не знати... А скільки їх, боїв, потім було!
Спочатку ми всю ніч пролежали в снігу, промерзли до кісток. А розвиднілося:

- Вперед, орли!

Зуб на зуб не попадає, ноги задубіли, руки закоцюбли...
Заворушилися солдати, заклацали затворами, загриміли постріли. Сонце сходить позаду нас - отже, сліпить гітлерівців. Та й нам їх не видно. Лише кулі над головою свистять та раз у раз міни вибухають.

Випалив і я обойму зі своєї старенької гвинтівки, погрів трохи руки об гарячий ствол і повзу. Час від часу поглядаю наліво - там над заметами то здіймається, то зникає шинелька мого друга і земляка Володі Лісієнка. Разом ми бігали до школи, ганяли м'яча, ловили верховодочку, закохувалися в дівчат з нашої вулиці Електровозної, мріяли про авіацію...
На якусь мить він обігнав мене...

Позаду оглушливо грякнуло. Щось боляче шмагонуло по ногах, шарпнуло і підняло шинель. Міна! Поли шинелі посічені осколками. Спробував поворухнути ногами - не відчуваю їх.

У Володі по скроні сповзає червона цівка, обвисла миттю рука...
- Давай виповзати...

На одних руках підтягнувся до нього. У Володі рука перебита, але ноги цілі.

- Спирайся на мої плечі, - кажу.

І рушили. Не знаю, скільки часу пройшло, поки натрапили на своїх кулеметників. Вони сяк-так перев'язали нас.

Підоспіли санітарні санки, потім нас переклали на машину у Куп'янськ, у госпіталь. Отам мій дружок і земляк Володя Лісієнко і помер - на операційному столі. Документи я надіслав його батькам, коли було визволене Запоріжжя. А після війни довідався: ще два Володиних брати наклали головами - один у Польщі, другий в Угорщині... Та й батьків журба за синами незабаром скосила...

Я знову повернувся в стрій і не залишився в боргу - помстився фашистам. 1943 року закінчив Харківське артилерійське училище і повернувся на передову командиром взводу 76-міліметрових протитанкових гармат. Чудова зброя!

Як пальнеш підкаліберним снарядом - "пантери" і "фердинанди" спалахують, наче купи хмизу.

В боях за Пушкінський край я вже був офіцером. Можна уявити моє хвилювання: ще недавно зі шкільної парти, де мало не кожного дня лунало ім'я Пушкіна - і ось визволяю рідні місця великого поета.
Прибули вночі на передній край і зайняли вогневу позицію на річці Великій, в яку впадає пушкінська Сороть. Окопували гармати, підносили снаряди, і все це - по коліна в сніговій каші, студеній воді, грязюці. Але настрій у бійців піднесений: здавалося, ніби сам великий поет стежив за нашими діями, був свідком бою.

Першого ж дня я побачив, як заряджаючі Микола Терехов із Курщини та Іван Дятков із Курганщини крейдою писали на снарядах: "За Пушкіна!"
- Можна, товаришу молодший лейтенант? - запитали мене.
- Можна і треба! - кажу.

Командування суворо наказало - обхідними атаками, під загрозою оточення примусити гітлерівців залишити Михайлівське й інші навколишні населені пункти, але стріляти вибірково, щоб не пошкодити заповітні реліквії. Фашисти, звичайно, зубами трималися за оборонні рубежі. Особливо шалений опір ворог чинив у районі Тригорського - Воронича, куди нам категорично заборонили посилати снаряди.

Настало 8 квітня. Сотні гармат і гвардійських мінометів, знаменитих "катюш" по всій ширині плацдарму обрушились на глибоку оборону гітлерівців. Майже годину тривала артилерійська підготовка, потім з'явилися грізні "іли", рушили вперед стрілецькі підрозділи, підтримані танками й артилерією. Фашисти люто оборонялися, без угаву кидалися в контратаки.

Постачання наших військ здійснювалося через переправу, котра постійно перебувала під вогнем ворога. Тому були труднощі з евакуюванням поранених, перебої з доставкою їжі, а головне - не вистачало снарядів.
Упав, підтятий осколком, навідник Михайло Соболєв. На його місце став Бурхан Хасанов.

Разом з нами на вогневих позиціях були дівчата-санінструктори Марійка Соловйова і Ганя Орлова. Милі сестрички! Де в них бралося стільки сили й мужності? Вони не звертали уваги на вибухи снарядів та мін, лише прислухалися, чи не кличе хтось: "Сестричко!"

Мене знову фашист "підкував" - осколком поранило в ногу. Командир батареї старший лейтенант М.С.Терещенко наказав відправитись у госпіталь, але мені вже перев'язали ногу, а мій друг, краматорець лейтенант Микола Плотников, змайстрував із берізки щось на зразок милиць, і я продовжував командувати взводом.

Багато ми перемололи техніки і знищили живої сили ворога, однак 18 квітня змушені були припинити наступ і перейти до активної оборони.
...Тільки через 25 років, будучи гостем Михайловського, я потрапив на місця тих боїв. Разом із Миколою Плотниковим і Марією Соловйовою - вони під час війни одружилися - ми побували на бойових позиціях, навіть знайшли місце, де Марійка перев'язувала мене.

Наш 758-й винищувальний полк стояв у протитанковій засаді під Новоржевом, потім брав участь у визволенні багатьох міст і сіл Псковщини, а також Латвійської РСР. А з Пушкінським краєм я поріднився. Не раз бував там, добре знайомий із знаменитим господарем заповідника Семеном Степановичем Гейченком. Читаю його книгу "У лукомор'я" з теплим автографом - і ніби знову чую: "За Батьківщину!", "За Пушкіна!".