• 2020 рік ознаменовано багатьма ювілейними і пам’ятними датами в культурно-мистецькому житті України та світу
• Січень
• Лютий
• Березень
• Квітень
• Травень
• Червень
• Липень
• Серпень
• Вересень
• Жовтень
• Листопад
• Грудень
• Дати, місяць і число яких не визначено
• Книги - ювіляри
• Відомості про авторів

2020 рік ознаменовано багатьма ювілейними і пам’ятними датами в культурно-мистецькому житті України та світу

• 75 років від дня прийняття Статуту ООН та створення Організації Об’єднаних Націй (24.10.1945).
• 75 років тому Україна увійшла до складу ООН як член-засновник (1945).
• 75-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (1945).
• 75 років від дня закінчення Другої світової війни (02.09.1945).
• 75-річчя  возз’єднання Закарпаття з Україною (1945).
• 45 років від дня підписання у Гельсінкі Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975).
• 30 років тому Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України (16.07.1990).

Українська революція на Запоріжжі, рік 1920-й: шляхами повстансько-партизанської боротьби

            Станом на 1920 рік склалася не найкраща ситуація для органів державної влади Української народної республіки на території південних регіонів. За великим рахунком, основними гравцями тут виступали зовсім інші силі – червоні, білі та махновці. Особливо це стосувалося територій на лівобережжі Дніпра.

            Разом із тим, більшовицька грабіжницька політика по відношенню до українського села спричинилася до того, що наприкінці весни 1920-го року відбулася активізація повстанського руху на території всіх губерній України. Південні також не стали виключенням.

            Відряджений у травні 1920 року з великою групою чекістів в Україну для зміцнення більшовицької влади керівник ВЧК Фелікс Дзержинський був змушений визнати: «Зараз вся Україна перетворилася на киплячий котел. Спалахи повстань повсюди. Україна не очищена від петлюрівщини, і мужик український дивиться на місто, як на п’явку на його шиї»[1].

Місто Олександрівськ (Запоріжжя) та Олександрівський повіт, які мали досить міцні традиції боротьби за українську державність у попередні роки, також не залишилися поза процесами підпільно-партизанської боротьби з більшовиками. Зокрема, деякі учасники Лисогірського повстанського партизанського куреня, який у 1919 році зводив бої з більшовиками на території від Лисої гори[2] до Верхнього Рогачика[3], після повернення до Олександрівська, включилися до підпільної діяльності.

            Легальним прикриттям діяльності для молодих самостійників у Олександрівську залишалася «Юнацька Громада» (ЮГ). Офіційно та фактично, ЮГ була аполітичною організацією, діяльність її була виключно культурницькою. Хоча вистачало й тих, хто зі зброєю в руках був готовий боронити рідну землю: саме учасники цієї організації були причетні до створення повстанського відділу на Лисій горі. За спогадами Гаврила Гордієнка, за зиму-весну 1920 року організація зросла до 220-230 учасників (хлопців та дівчат). До її складу входили як учні середніх шкіл, так і робітнича молодь. Активність ЮГ була досить значною: збиралися щодня, працювали різні секції, з яких найактивнішою була театральна, яка давала часто вистави для широкої публіки.

            Керівником ЮГ був уродженець Чигирина, вихованець Середньої Технічної Школи Кузьма Діхтяренко, секретарем та організаційним референтом – Гаврило Гордієнко. Офіційно діяльність молодіжної організації підпорядковувалася Відділу Народної Освіти (радянському). Останній для забезпечення діяльності ЮГ було передано Народний Дім, де у 1917-1918 роках активно працювало товариство «Просвіта». Крім того, було повністю забезпечено потреби у канцелярському приладді, друку театральних афіш тощо. [4]

            Ще один вихованець ЮГ, Микола Лисенко після перебування у Лисогірському повстанському курені, повернувся до Олександрівська. Тут він приєднався до підпільної «петлюрівської» (читай – самостійницької) організації, до якої також належали Семен Загубигорілко, Василь Водоп’янов, Григорій Петренко, Федір Нападайло та Степана Белецький й інші. Серед керівників організації згадуються Роман Квітка та Михайло Кметь. Ця організація мала на меті сформувати повстанський загін для боротьби з радянською владою. Збори членів організації відбувалися на Слободці у кам’яній будівлі, так званій «Рідній Хаті»[5].

Зауважимо, що Михайло Кметь був старшиною армії Австро-Угорської імперії. Під час Першої світової війни потрапив у російський полон й таким чином опинився у Олександрівську. Гаврило Гордієнко у власних спогадах називав його, разом ще з одним галичанином, Осадчим, окрасою олександрівської «Просвіти». Захоплення оточуючих вони викликали своєю українською мовою та «були стопроцентовими українцями, мали густо вишиті українські сорочки»[6]. Відомо також, що після остаточного утвердження у місті радянської влади Михайло Кметь виїхав до Харкова, де викладав у одному з навчальних закладів[7].

            В середовищі цієї підпільної організації виникла ідея встановити зв'язок із повстанським відділом Живодера, який діяв у районі села Комісарівка[8]. Відповідальними особами тут були визначені Микола Лисенко, Василь Водоп'янов, Петро Дерій та Семен Загубигорілко. Петро Дерій був уповноважений передати Живодеру пакет з документами, де була пропозиція на об’єднання у спільній боротьби проти більшовиків. Попри принципову згоду повстанського ватажка на співпрацю, на заваді цьому стали бурхливі події й бої з радянськими підрозділами. Микола Лисенка та Василь Водоп’янов залишилися у відділі, разом з яким потім «влилися» до армії Нестора Махна. Інші повернулися до Олександрівська, де Петро Дерій був заарештований ЧК й розстріляний[9].

            У липні-серпні 1920 р. на півночі Олександрівського повіту та півдні Катеринославського у боротьбу з більшовиками вступив партизанський загін, який спогадах одного з його бійців Гаврила Гордієнка отримав назву «Вовнізький Повстанський відділ». Базувався відділ на невеликому острові в районі Вовнизького порогу (ймовірно, мова йде про острів Полтавка). Серед організаторів відділу були жителі Олександрівка Іван Марків та Гаврило Гордієнко, уродженець Августинівки[10] Олекса Ренгевич та «ще з десяток хлопців». У відділі перебували жителі сіл Вовніги, Військове, Микільське[11], Августинівка та з деяких сіл лівобережжя. Отаманом був Іван Марків, який діяв під псевдонімом «Чорна Хмара». У Вовнигах також був свій повстанський загін, очолюваний вільно козацьким отаманом 1917-1919 років Іваном Бондаренком. Тверезо оцінюючі власні сили, вовнизький відділ намагався уникати значних сил червоноармійців та чекістів. Командування відділу взяло за мету охороняти ближні села на обох берегах Дніпра від продовольчих загонів та представників радянської влади. Наприкінці серпня 1920 року загін було розгромлено великим продзагоном, який просувався з Нікополя на Катеринослав (Дніпро). Вцілілі у тому бою козаки й старшини вовнизького відділу розійшлися. Жителі Олександрівська повернулися до міста [12].

            Наступні спроби створити українські військові підрозділи на території Запорізького краю пов’язані із наступом армії генерала Петра Врангеля. Врахувавши помилки своїх попередників, останній дозволив формувати у складі своєї армії українські підрозділи. Політичною поступкою було й те, що прапором українських частин був прапор жовто-блакитний. У Олександрівську було створено Український повстанський Хортицький курінь, до якого записувалися колишні гайдамаки, вільні козаки, бійці Самокатної сотні та новобранці. Отаманом було призначено Івана Марківа («Чорну Хмару»), комендантом першої бойової сотні – оріхівчанина Івана Горобця, а бунчужним – Гаврила Гордієнка[13]. Також у складі врангелівської армії діяв Мелітопольський курінь на чолі з отаманом Семенком. До формування обох військових частин був безпосередньо причетний відомий діяч повстанського руху доктор Гелієв (Гелєв), серб за походженням[14].

            Український повстанський курінь 23 вересня разом з білогвардійцями брав участь у боях біля села Біленьке[15]. Намагання бійців форсувати Дніпро на цьому місці були невдалими, а втрати досить значними. Зауважимо, що для координації зусиль у боях, до повстанців були придані полковник Каретников та небіж самого барона Врангеля. Також, під час боїв, з правобережжя Дніпра біля села Вовніги прорвався на лівий берег Катеринославський повстанський кіш вільнокозачих військ визволення України. З шести сотень козаків і старшин на лівий берег переправилися тільки 250-300 осіб. Кіш, отаманом якого був Родіон Федорченко, зібрався в Олександрівську. З ним було до десятка отаманів і полковників частин армії УНР та розбитих повстанських загонів. Серед них, зокрема, отамани Ангел, Зірка, Голуб, Іванов та інші.

            Курінь Івана Марківа ввійшов до складу Катеринославського коша під назвою 1-го Хортицького полку. 16 жовтня кіш вийшов з Олександрівська і відступив до села Катеринівка. У його складі були 150 піших, 150 кіннотників, а на озброєнні перебувало 12 кулеметів і декілька гармат. 18 жовтня почався відступ через Таврію до Криму. Доктор Гелєв та частина отаманів відокремились від Коша у районі села Василівка та вирішила продовжувати повстанську боротьбу на Україні. 29 жовтня повстанці опинилися в Криму, звідки їхній шлях пролягав на еміграцію до Європи[16].

            Таким чином, намагання утвердити українську владу в Олександрівську знову не увінчалися успіхом. 23 жовтня 1920 року радянські війська остаточно увійшли до міста, яке від липня 1920 року було губернським центром. Після розгрому врангелівських військ більшовики ще з більшим завзяттям взялися за ліквідацію повстанства. І хоча репресивні заходи були спрямовані на «махновські райони», вони зачепили і залишки самостійницьких загонів та відділів. Зокрема, у наказі № 1 від 2 грудня 1920 року начальника тилового відділу 4-ї армії Гронштейна на території повітів Мелітопольського, Бердянського, Олександрівського та Маріупольського оголошувався стан облоги. У зв’язку із цим заборонялися поява на вулиці та виїзд за межі населеного пункту після 10-ї години. Затримані після цього часу особи, які не мали перепусток, підлягали розстрілу без слідства та суду. До цього додалося створення за ініціативою Фелікса Дзержинського наприкінці 1920 року спеціальних надзвичайних органів – воєнних нарад, які мали контролювати виконання продрозкладки та продподатку, займатися пошуком та арештом повстанців тощо. Зауважимо, що це був далеко не останній документ подібного плану, навіть для 1920 року[17]. Більшовицький зашморг невпинно затягувався на шиї українського повстанського самостійницького руху.

Юрій Щур,

кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

            Січень

            01.01 - 80 років від дня народження Леоніда Михайловича Клюєва (01.01.1940, м. Мелітополь - 01.07.1981, м. Донецьк), голкіпера (в т. ч. футбольних команд "Буревісник" (Мелітополь) та "Металург" (Запоріжжя));

            Література про життя та діяльність:

            Клюев Леонид Михайлович // Звёзды запорожского "Металлурга" / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье : Просвіта, 2014. – С. 45.

            Диденко, В. М.  Из истории Мелитополя: от "Сокола" до "Олкома" : книга посвящается 230-летию города Мелитополя и 100-летию мелитопольского футбола / В. М. Диденко. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2014. – С. 138-139.

01.01 – 75 років В. М. Стегурі (01.01.1945), члену Запорізької організації Національної спілки художників України;

02.01 - 30 років (1990) від дня заснування Мелітопольського міського радіомовлення;

04.01 - 70 років від дня народження Валентини Миколаївни Манжури (04.01.1950, м. Оріхів), журналістки, члена Національної спілки журналістів України, відповідального секретаря ЗОНСЖУ, авторки 13 художньо-публіцистичних книг;

            Валентина Манжура (до заміжжя – Вишар) родом з Оріхова Запорізької області. По закінченню Оріхівської середньої школи № 2 у 16 років вступила на філологічний факультет до Запорізького педагогічного інституту (нині ЗНУ), про що ніколи не шкодувала: отримані знання допомагали їй і в журналістиці – при спілкуванні з людьми, в побудові матеріалів.

Коли дівчина навчалася на першому курсі, її віршем відкривали обласну естафету художньої творчості. Пізніше твори Валентини публікував обласний «Комсомолець Запоріжжя» та інші видання.

            Активну студентку запрошували на обласне радіо, де панувала творча атмосфера, журналісти вели передачі з поетами, художниками, акторами. Час від часу долучали до роботи над публіцистичними передачами і студентку Валентину Манжуру. Так вона закохалася в обласне радіо. Але шлях до нього після закінчення інституту лежав через оріхівську районку «Трудова слава», районне радіо в рідному містечку.

            Робота на радіо стала часткою життя Валентини Миколаївни на два десятки років, що вмістили незабутні зустрічі, цікаві теми, відчуття причетності до трудової звитяги на полях Запоріжжя кінця 70-х – 80-х років минулого століття.

            Тринадцять виданих збірок публіцистики, серед яких «Под знаком высокого напряжения», «Люди та долі», «Преодоление», «Мост из прошлого – в будущее», «Такая короткая долгая жизнь» та інші.

            Валентина Манжура на обласному радіо займала посаду заступника головного редактора, мала величезне коло друзів і слухачів. Тож іти на роботу до газети, де треба було міняти стиль набуття та викладання матеріалів, специфіку спілкування, майже все починати спочатку, Валентина відмовлялася. Але бажання отримати співробітником такого майстерного фахівця спонукало керівництво шукати, чим зацікавити талановиту журналістку: пообіцяли, що протягом року Валентина Манжура зможе отримати для своєї великої родини (вона – мати трьох дітей, має дві доньки та сина) чотирикімнатну квартиру. Так Валентина Миколаївна стала заступником головного редактора газети «Запорозька Січ».

На запрошення керівництва Валентина Манжура працювала регіональним менеджером в піар-команді Всеукраїнської програми ринкових реформ, помічником народного депутата Юрія Артеменка, радником голови Запорізької ОДА Ю. Артеменка. Була учасником пам’ятного з’їзду журналістів України, коли українська спілка виходила із всесоюзної організації.

            Була депутатом Запорізької обласної ради (2005 - 2011 роки).

            Нині Валентина Манжура – відповідальний секретар Запорізької обласної організації НСЖУ. Разом з головою обласної організації заслуженим журналістом Наталею Кузьменко вони зуміли свою активність передати колегам не тільки міста Запоріжжя, але й районів області.

            У 2009 році Валентину Манжуру було нагороджено орденом Княгині Ольги.

Здається, у коловороті днів для творчості зовсім не залишається часу. Але Валентина Миколаївна пише вірші, публіцистику. У співавторстві з Наталею Кузьменко вони написали та видали три публіцистичні книги «Вы – свет мира», «Вартові пам'яті», «Гордість аграрного Запоріжжя». Але поезія – то любов, що не минає. Валентина Манжура продовжує писати вірші, з якими посідає призові місця у конкурсах та фестивалях, зокрема на міжнародному фестивалі «Співоча Україна».

(Г. О. Лупинос)

Окремі видання:

Мурадян, Р.  Дорога длиною в жизнь / Р. А. Мурадян ; Рафаэль Мурадян ; [ред.-сост. Манжура В. Н., фот. Бурбовский О. А.]. - Запорожье : Мотор Сич, 2018. - 179 [2] с. : фот.]. – Запорожье : МОТОР СИЧ, 2018. – 182 с. : ил.

Атанасов, В. Р.  Мост из прошлого — в будущее : НЮТЗ — ЮВИС-СЕНТРАВИС / В. Р. Атанасов, Василий Атанасов ; [авт.-сост. В. Н. Манжура]. - Запорожье : АА Тандем, 2016. - 221 с. : фото.

Гордість аграрного Запоріжжя / [авт.-упоряд.: Н. Кузьменко, В. Манжура ; авт. кол.: О. Андрушенко та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – 104 с. : іл.

Вартові пам’яті. Музеї бойової слави Запорізької області : 70-річчю визволення України від німецько-фашистських загарбників присвячується / [авт. кол.: Кузьменко Н. І. (кер. проекту), В. І. Манжура]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2014. – 176 с. : іл.

Ще не вмерла Україна, поки є Василь Федина ; “Рідна ненько, Україно, я ж кровиночка твоя...” ; Серпневі монологи Валентини Манжури / В. Манжура ; Валентина Манжура // Федина В. Я.  Два крила моєї долі : спогади диктора, журналіста Запорізького обласного радіо, заслуженого працівника культури України / В. Я. Федина ; Василь Федина. – Запоріжжя, 2014. – С. 84, 97, 177.

"Вы - свет мира" : очерки жизни Владимира Леонидовича Бандурова / [авт. Кузменко Н. І., Манжура В. М., Естеркіна И. Б.]. – Запорожье : АА Тандем, 2013. – 232 с. : фото, табл.

Юность комсомольская моя / Михаил Ткалич, Валентина Манжура, [и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2008. – 298 с. : ил.

С людьми и для людей : профсоюзной организации ОАО "Запорожсталь" - 70 лет! / авт. кол.: А.Ф. Чехарин, К.А. Арсеничев, Л.А. Безлепкин, В.Н. Манжура. – Запорожье : Тандем-У, 2003. – 256 с. : фото.

“Кремнийполимеру” - 40 лет. История становления и развития. Люди и судьбы / В. Н. Манжура ; Манжура Валентина Николаевна. - Запорожье : Дикое Поле, 2003. - 176 с. : ил.

За велінням часу : хроніка становлення і зростання регіонального відділення ФДМУ по Запорізькій області (1992-2002 рр.) / В. Манжура ; Фонд держмайна України. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2002. – 44 с. : іл.

За велінням часу : хроніка становлення і зростання регіонального відділення ФДМУ по Запорізькій області (1992-2001 рр.) / В. Манжура. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2001. – 43 с.

Преодоление : 70-летию Запорожского энергомеханического завода - ЗАО "ЗЭМЗ" — посвящается!. – Запорожье : Запорожье, 1998. – 164 с.

Испытание напряжением : 50-летию "Запорожтрансформатора" посвящ. эта колективная повесть / [редкол.: Л. П. Хаджинов, В. Н. Манжура и др.]. – [Запорожье] : Запорожье, 1997. – 360 с. : ил.

Поезії:

            Етюд пізньої осені ; Повернення до джерел : [вірші] / Валентина Манжура // Співоча Україна : зб. Першого міжнар. фестивалю-конкурсу авт. та викон. укр. ліричної пісні та укр. романсу : поет. тур / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КУ "Обласний метод. центр культури і мистецтва" ЗОР ; [відп. за вип. О. М. Герман ; упоряд.: О. Я. Житомирський, Г. О. Лупинос]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – С. 50.

Література про життя та діяльність:

Манжура Валентина Миколаївна // Земля славна, Оріхівська : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ" ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя, 2016. – С. 71-72. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

            Валентина Манжура : [коротка біографічна довідка] // Співоча Україна : зб. Першого міжнар. фестивалю-конкурсу авт. та викон. укр. ліричної пісні та укр. романсу : поет. тур / Департамент культури, туризму, національностей та релігій Запоріз. облдержадмін., КУ "Обласний метод. центр культури і мистецтва" ЗОР ; [відп. за вип. О. М. Герман ; упоряд.: О. Я. Житомирський, Г. О. Лупинос]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – С. 50.

Бордюжа, М.  Манжура Валентина Іванівна / Микола Бордюжа // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція ; [редкол. : Кучмій Ж. А. (гол. ред.-упоряд.) та ін.]. – [2-е вид., перероб. і доп.] – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2010. – С. 134.

            Манжура Валентина Миколаївна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6510&lang=ukr

                       06.01 – 160 років (1860) від дня заснування Церкви Братських Менонітів (МБО).

            Реформація на українських землях мала великий вплив з середини XVI ст., пройшла через все ХVIII ст., зачепила й ХІХ століття, особливо Бердянський повіт  - колонію Нойхофнунг, де з’явився талановитий менонітський проповідник Едуард Вюст (1818-1859), який вплинув на духовну ситуацію у регіоні.

            Він народився 23 лютого 1818 року у королівстві Вюртемберг. В січні 1845 року, у віці 27 років, Вюст приїхав служити у Приазов’ї, де очолив колонію Нойхофнунг («Нова надія» біля м. Бердянськ) – місцеву громаду пієтичних штундистів. Громада в той час переживала глибоку кризу, оскільки пришестя Христа, яке очікувалось 1836 року, не відбулося. Своїми проповідями в дусі нового пієтизму («особисте переживання оновленого серця») Вюст запалив вогонь євангельського пробудження у своїй та сусідських общинах Молочанського менонітського округу. За словами Генріха Классена, Вюст заперечував офіційну церкву та церковні церемонії, проголошував віру у Тисячолітнє царство й пришестя Христа, вимагав «пробудження» й повного сприйняття біблійного образу життя, боровся проти алкоголізму, закликав до регулярного богослужіння в родинах та молитвам у публічних, громадських місцях в певних випадках.

            Наслідком релігійної пропаганди Едуарда Вюста став розкол менонітської церкви Гросгемайде. Центром розколу стала колонія Гнаденфельд (с. Богданівка Чернігівського району). Група баптизованих членів цієї церкви під керівництвом Й. Классена та Я. Раймера у грудні 1859 р. виходить зі своєї церкви. 6 січня 1860 р. ця група збирається в колонії Елізабетталь (с. Олександрівка) і засновує нову церкву Бретрен. Учитель школи з колонії Елізабетталь написав листа про відокремлення, який підписали 18 членів нової церкви. Вони визнавали баптизм на довіру, визнавали в баптизмі все, але протестували проти присутності в конгрегації пасивних членів. Опозиція новій вірі була велика, їх переслідували,                                А. Корнельсена звільнили з посади вчителя і разом із сім’єю вивезли в холодний голий степ, де вони змушені були жити в землянці. Але нова віра поширювалася. Під час виборів першого священника 10 травня 1860 р. їх уже було більше 100 осіб. Богослужіння вони проводили в колонії Олександрталь. Після написання листа в Санкт-Петербург церкву реєструють і гарантують релігійні і громадянські права і свободи. Пізніше центром нової віри стала колонія Рукенау (с. Козолугівка Токмацького району), де в 1874 р. була утворена церква Бретрен, яка й стала основним місцем збору братських менонітів. У 1883 р. тут будують новий молитовний будинок, у якому, крім богослужіння, періодично проводились фестивалі церковних хорів. Взагалі, ця церква стає однією з найактивніших у релігійному житті менонітів. Менонітська Братська община (МБО), як ще називали церкву Бретрен, стала швидко поширюватися серед менонітів як течія з сильними місіонерськими намаганнями. Крім того, що братські меноніти стали каталізаторами пробудження серед менонітів (у тому числі церковних), вони сприяли утворенню нових общин серед німецьких лютеран. Деякі з братських общин установили зв’язки з баптистськими місіонерами Німеччини і з самого початку стали називатися баптистськими, інші тільки в 1890-ті роки офіційно прийняли цю назву, оскільки офіційно не мали права називатися менонітами.

            Сьогодні МБО є найбільш поширеною церквою серед менонітських общин, чисельність членів яких у світі налічує більше 2 млн осіб.

(М. М. Єременко)

            Література:

            Єременко М.М.  Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. – С. 103.

06.01 - 125 років від дня народження Івана Васильовича Запорожця (справжнє прізвище - Гаркавий) (06.01.1895, м. Великий Токмак - 14.08.1937, м. Москва, РФ), співробітника НКВС, який підозрювався в організації вбивства С. М. Кірова;

Література про життя та діяльність:

Запорожець Іван Васильович // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2015. – С. 97-98. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 7).

Скрипник, О. В. Підозрюваний у замаху на Кірова // Скрипник, О. В.  Розвідники, народжені в Україні / О. В. Скрипник ; Олександр Скрипник. – К., 2011. – С. 258-262.

Шак, В.  Комиссар госбезопасности Иван Запорожец / Владимир Шак // МИГ. - 2018. - 1 февр. (№ 5). - С. 34.

07.01 - 100 років від дня народження Софії Глебівни Перовської (07.01.1920, м. Василівка - 20.11.1999, м. Запоріжжя), біолога-ботаніка, завідувачки відділу природи Запорізького краєзнавчого музею (1965 - 1974), нащадка революціонерки Софії Львівни Перовської (13.09.1853 - 15.04.1881);

            Софія Глібівна була талановитим вченим, яка присвятила все своє життя вивченню природи рідного краю.

            Народилася Софія Глібівна 7 січня 1920 року (25 грудня 1919 року - за старим стилем) в містечку Василівка Таврійській губернії в родині, життя якої тісно пов’язане з історією Півдня України.

            Одним з родоначальником роду Перовських був останній гетьман України Кирило Григорович Розумовський. Впродовж 200 років вихідці з цієї родини були високопоставленими царськими чиновниками, революціонерами, поміщиками, художниками, вченими і скромними службовцями.

            Батько Софії Глібівни, Гліб Васильович, працював бухгалтером, а мати, Давникія Петрівна, була домогосподаркою.

            У 1939 р. Софія Глібівна закінчила Василівську середню школу, а в 1940 р. стала студенткою біологічного факультету Дніпропетровського державного університету.

            По закінченні університету в 1948 році С. Перовська влаштувалася на посаду наукового співробітника до Запорізького обласного краєзнавчого музею. У 1965 р. Софія Глібівна очолила відділ природи музею.

            В цілому Софія Глібівна присвятила музею та музейній справі 26 років свого життя. У 1960 р. була нагороджена медаллю «За трудову доблесть». Разом з колегами працювала над створенням нової експозиції відділу природи.

            Протягом 60-70-х рр. природничі експозиції музею були одними з найкращих на Півдні України. Так, у 1968 р. на базі Запорізького обласного краєзнавчого музею відбулася Всеукраїнська нарада завідувачів відділів природи краєзнавчих музеїв за участю представників Міністерства культури УРСР, під час якої новоствореній експозиції була поставлена найвища оцінка.

            Повністю віддаючись роботі, вона надихала своїм прикладом колег, організуючи збір нових, значних за кількістю геологічних, палеонтологічних, гербарних колекцій, а також колекцій представників тваринного світу області. Нею до фондів музею були передані зразки геологічних порід, палеоботанічна колекція, гербарні зразки різноманітних рослин, колекція представників тваринного світу Азовського моря.

            Здійснювала значну наукову роботу, активно спілкувалась з науковцями профільних наукових інститутів Києва, Одеси, Ленінграду та Москви. Зібраний нею архів не втратив свого значення і сьогодні.

            Впродовж всього свого життя Софія Глібівна вивчала архівні матеріали з історії родини Перовських - Розумовських, що опубліковані у 1995 році в збірці «Запорізька старовина».

            Вже перебуваючи на пенсії, Софія Глібівна продовжувала активну співпрацю з колективом музею, надаючи консультативну допомогу.

            Софія Глібівна пішла з життя 20 листопада 1999 року, але вона залишиться в пам’яті не лише тих, хто знав і любив її особисто, але і в серцях нових поколінь колег і відвідувачів нашого музею.

(Ф. Ю. Пересипкін, Т. Г. Деркач, Л. А. Єрохіна)

            Дослідники старшого покоління познайомилися з її працями ще у 1960-ті. Тоді, на хвилі національного підйому та суспільної зацікавленості історією козаччини, нарівні з о. Хортицею, «наріжним каменем» запорізьких пам’яток вважався Запорозький дуб. У міських книгарнях та кіосках, безпосередньо під дубом у 1961 році з’явився невеличкий буклет про унікальне дерево. Автором його була саме Софія Глібівна Перовська. Другий наклад, вже у 100 000 примірників (перший був тільки 30 000), вийшов 1965 року. Обидва вони були первістками цілої серії пізніших видань, які вийшли за сприяння Миколи Киценка. На той час це була окраса запорізької мережі «Союзпечать», і саме їх опісля, на ганьбу собі, радянська влада намагалася вилучити з обігу.

Старшим поколінням прізвище Перовських знайоме з дитинства – у шкільних підручниках був портрет Софії Львівни Перовської, члена виконавчого комітету революційної партії «Народна воля», одного з керівників успішного замаху на царя Олександра ІІ 1 березня 1881 року, першої жінки, страченої в Російській імперії «за політику». Софія Глібівна Перовська доводилася знаменитій революціонерці – царевбивці двоюрідною онукою і названа на її честь.

Дід Софії Глібівни, рідний брат Софії Львівни, Василь Львович Перовський з 1899-го до 1915 року працював управляючим маєтку Попових у містечку Василівці. Саме за управління Василя Львовича економія Попових досягла найбільшого розвитку. У 1905 році Василь Перовський збудував у маєтку Попових електростанцію, облаштував у замку метеостанцію та обсерваторію, був членом-кореспондентом Імператорської Академії наук (за спогадами Софії Глібівни). У м. Василівці дбайливо зберігається могила Варвари Степанівни Перовської, матері революціонерів-народовольців Софії та Василя, прабабусі Софії Глібівни Перовської.

Софія Глібівна кілька разів їздила до дідуся, який жив у сина в Ленінграді, востаннє у 1940 році. Василь Львович був членом Всесоюзного товариства політкаторжан та засланих поселенців. Він багато розповідав про рід Перовських, про свою сестру Софію. Василь Львович помер в 1942 році під час блокади, у віці 93-х років, похований на Піскарьовському кладовищі.

Софія Глібівна у 1939-му закінчила Василівську середню школу, у 1940-му стала студенткою біологічного факультету Дніпропетровського державного університету. Навчання перервала війна. Закінчивши університет у 1948-му, Перовська працювала у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї на посаді наукового співробітника. У 1965 р. Софія Глібівна очолила відділ природи музею, присвятиши музею та музейній справі 26 років свого життя. У 1960 р. вона була нагороджена медаллю «За трудову доблесть» – рідкісний навіть за часів «відлиги» випадок, коли трудовою медаллю нагородили не робітника або колгоспника, а музейного працівника.

Разом із колегами С. Перовська працювала над створенням нової експозиції відділу природи. Протягом 60-70-х рр. природничі експозиції музею були визнані найкращими на півдні України. Відвідувачі, які ще пам’ятають обласний краєзнавчий музей у будинку Бадовського (пр. Соборний, 59), досі дуже тепло про них розповідають. Перші співробітники музею бачать у діяльності С. Перовської приклад служіння музейній справі. “Саме завдяки Софії Глібівні ми зрозуміли, яким має бути музей”, – згадує відомий археолог А. Г. Ширяєв.

У 1968 р. на базі Запорізького обласного краєзнавчого музею відбулася Всеукраїнська нарада завідувачів відділів природи краєзнавчих музеїв за участі представників Міністерства культури УРСР, під час якої новоствореній експозиції була поставлена найвища оцінка.

Повністю віддаючись роботі, Софія Глібівна надихала своїм прикладом колег, організуючи збір нових геологічних, палеонтологічних та гербарних колекцій, а також колекцій представників тваринного світу області. Передала до фондів музею зразки геологічних порід, палеоботанічну колекцію, гербарні зразки різноманітних рослин, колекцію представників тваринного світу Азовського моря. Запорізький дуб був у зоні її уваги, під наглядом С. Перовської була розбудована іригаційна система, за існування якої старе дерево зберегало життєздатність. Подальше руйнування цих каналів вкоротило віку запорізькій святині.

Здійснюючи значну наукову роботу, С. Перовська активно спілкувалась із науковцями профільних наукових інститутів Києва, Одеси, Ленінграда та Москви. Зібраний нею архів не втратив свого значення й сьогодні.

Нині діяльність першого у Російській імперії «Хортицького товариства охоронців природи» під керівництвом вчителя Петра Пилиповича Бузука органічно входить до загального запорізького науково-практичного надбання, тема освітлюється у численних путівниках. І здається, що діяльність «пресимпатичнійшого товариства», як його охарактеризував у 1911 р. академік Іван Парфентійович Бородін, ніколи не губилася з пам’яті вдячних містян. Але виявляється, що за буремні і криваві півстоліття заросли мохом та лишайниками літери «ХООП» на врятованих дніпрових скелях, зникли розпорошилися документи. Загубилися сліди останніх соратників П. Бузука. І те зрозуміло – із 200 членів товариства, яке базувалося на Верхній Хортиці, більшість були меноніти – хто репресований, хто в еміграції…

Саме Софія Глібівна відшукувала матеріали у бібліотеці ім. Леніна у Москві, Центральному Державному історичному архіві СРСР, Державному архіві Московської області. Дещиця документів збереглася у запорізьких зібраннях. Знайдені матеріали про діяльність П. П. Бузука, устав «ХООП», фото його активу, листи, нагрудний знак і посвідчення члена товариства. С. Г. Перовська домоглася, щоб у 1975 році, до 65-річчя товариства, на будівлі середньої школи № 81 була відкрита меморіальна дошка, яку можна бачити й зараз: «Здесь в мае 1910 г. учителем школы П. Ф. Бузуком было создано первое в России Хортицкое общество охранителей природы». На дошці – емблема товариства, яка, виглядає ніби виконаною в стилі 60-х років. Нагрудний знак, як і посвідчення товариства, показують, що творці емблеми були попереду свого часу на півстоліття!..

Вже перебуваючи на пенсії, Софія Глібівна продовжувала активну співпрацю з колективом музею, надаючи консультативну допомогу.

За фахом Софія Глібівна була біологом-ботаніком, тому більшість її наукових праць саме в цій галузі. Проте, будучи нащадком відомого роду, Софія Перовська чи не все життя досліджувала генеалогію своїх предків. Родовід цей опубліковано на шпальтах збірника науково-краєзнавчих матеріалів «Запорозька старовина» в 1995 р. У «Передньому слові» до нього дослідниця писала: «Природне бажання – глибше пізнати свої “корені” – стало причиною того, що упродовж багатьох років, по крихітках збирала я все, що було доступне про Розумовських, Перовських, їхніх предків і нащадків» [4, с. 88].

Дворянський рід Перовських походить від позашлюбних дітей Олексія Кириловича Розумовського – старшого сина останнього гетьмана України Кирила Розумовського, а отже – племінника Олексія Розумовського, морганатичного чоловіка цариці Єлизавети Петрівни. Розумовські та Перовські спілкувалися з Пушкіним, Лермонтовим, Достоєвським, Львом Толстим [4, с. 88-108]. Варвара Миколаївна Репніна, близький друг Шевченка та Гоголя, була онукою того самого графа Олексія Кириловича, засновника роду.

У праці «Гетьман Розумовський, його предки та нащадки…» Софія Глібівна пояснює деяку «неув’язку» у своїй біографії. Народилася вона саме в Різдво, отже, за новим календарем 7.01.1920 р., але записали дату її народження чомусь 25.12.1919 р.

Останні роки життя Софія Глебівна мешкала в Запоріжжі за адресою – вул. Гоголя 78, кв. 1. Під її опікою перебував дуже літній двоюрідний брат Олександр Гуналі. Зустрічі з ним на експедиційних стежках згадують мандрівники-дослідники 30-х років. Він, науковий працівник заповідника Асканія-Нова, бідкався, як за останні десятиліття вкрай занедбана справа зберігання чистоти породи коня Пржевальського.

Софія Глібівна пішла з життя 20 листопада 1999 року. Її тепло згадують не лише ті, хто знав і любив її особисто, але і нові покоління музейників, науковців, краєзнавців.

(І. В. Атаманчук, Ю. А. Вілінов)

            Праці:

            Гетьман Розумовський, його предки та нащадки / С. Г. Перовська // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя : Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. - С. 88-108.

            Запорозький дуб / С. Перовська. – Дніпропетровськ : Промінь, 1965. – 1 л.

            Запорозький дуб / С. Перовська. – Сімферополь : [б. в.], 1961. – 1 л.

***

            Чарівними стежками : туристські маршрути по Запоріз. обл. для юних мандрівників / [за вагомих консультацій С. Г. Перовської, В. Ф. Пєшанова, В. Ф. Фоменка та ін.]. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. – 117 с. : іл. і карт. – (Люби і вивчай свій край).

***

            Геологічні зразки в фондах ЗОКМ : ЗКМ Г №№ 177-180, 212-220.

            Палеоботанічна колекція з балки Баранової. Акт № 1388.

            Гербарії : ЗКМ РН №№ 1095–1102, 1122–1132.

            Тваринний світ Азовського моря: ЗКМ ЖМ №№ 190-196, 340-370, 393-403.

            Література про життя та діяльність:

            Шишков, С.  Із знаного роду // Шишков, С. М.  Спадщина : краєзнавство: розвідки, знахідки, дослідження / С. М. Шишков, Ю. А. Вілінов ; Сергій Шишков, Юрій Вілінов. – Запоріжжя, 2019. – Кн. 3. - С. 429-434.

            Беседа с Софьей Глебовной Перовской ; Рассказ Софьи Глебовны Перовской 30.10.1992 и 11.01.1993 // Матеріали особистого архіву Володимира Мєшкова, першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" / НАН України [та ін. ; упоряд. В. М. Стойчев та ін.]. – Василівка ; Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – С. 143-146, 164-168. – (Василівська старовина ; вип. 3).

            Анисимова, И. А.  Перовские : [в т. ч. про С. Г. Перовську] / И. А. Анисимова, О. В. Варяник, А. А. Шумков // Дворянский календарь : справочная родословная книга российского дворянства. – М., 2010. – Тетрадь 15. - С. 155.

            Лютый, А.  Родословная Разумовских - Перовских / А. Лютый, О. Варяник // Очерки истории Северной Таврии / А. Лютый, О. Варяник. – Запорожье : Изд. Глазунов С. А., 2007. – [Т. 2 : Землевладельцы]. - С. 424-467.

            Вілінов, Ю. А.  На шляхах від порогів до синіх морів / Ю. А. Вілінов. – Запоріжжя : Видавець Глазунов С., 2005. – С. 278-279.

***

            Мельник, О.  Останній лист Софії [Львовни] Перовської : [зберігався у внучатої племінниці революціонерки С. Г. Перовської] // Нова Таврія. - 1986. - 6 берез. (№ 28). - С. 4.

09.01 - 100 років від дня народження Василя Костянтиновича Ляліна (09.01.1920 - 18.07.1989), Героя Радянського Союзу. В 1940 році закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів та штурманів;

Література про життя та діяльність:

Весточка с неба : (Лялин Василий Константинович) // Резник, В. И. Крылатый Мелитополь / Резник В. И., Полухина Т. А., Блюмский В. Т., Сакун В. В. - Мелитополь : ИД МГТ, 2018. - С. 223-224.

09.01 - 30 років від дня народження Миколи Миколайовича Кучеркова[18] (09.01.1990, с. Новоспаське Приазов. р-ну - 29.04.2017, там само), учасника АТО (ООС). Сержант 23-го окремого мотопіхотного батальйону “Хортиця” 56-ї окремої мотопіхотної бригади в/ч А2988 (м. Маріуполь) загинув в промисловій зоні м. Авдіївка. Нагороджений медаллю “За розвиток Запорізького краю” (2017, посмертно).

12.01 - 60 років від дня народження Віктора Іннокентійовича Вороніна (12.01.1960, с. Михайлівка Вільнян. р-ну - 1980, там само), учасника бойових дій в Афганістані;

14.01 - 40 років тому (1980)розпочалося будівництво Запорізької АЕС;

            15.01 - 90 років Миколі Володимировичу Клименку (15.01.1930, с. Шептаки Новгород-Сівер. р-ну Чернігів. обл.), журналісту, члену Національної Спілки журналістів України;

            Окремі видання:

            Будни и праздники сталепрокатного / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 128 с. : ил.

            Інженерному роду нема переводу / М. В. Клименко. – Запоріжжя : ЗДТУ, 2000. – 124 с. – (До 100-річчя ЗДТУ).

            Запорожье = Zaporozhye : путеводитель / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1987. – 174 с. : ил.

            Жила бы страна родная... : докум. повесть / Н. В. Клименко. – 2-е изд. испр. и доп. – М. : ДОСААФ, 1984. – 102 с.

            Токмаку - 200 : фотоочерк / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 16 с. : ил. – Подписи парал.: рус., пол. Рез.: пол.

            Днепрогэс им. В. И. Ленина : фотоочерк / Н. В. Клименко ; [пер. А. И. Прейкшас ; худож. Т. Г. Кудиш ; фотоил. Г. Д. Швец]. – Днепропетровск : Промінь, 1983. – 136 с. : ил. – Текст парал.: рус., англ.

            Запорожье туристское : путеводитель / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1982. – 110 с. : 8 л. ил.

            Жила бы страна родная... : докум. повесть / Н. В. Клименко. – М. : ДОСААФ, 1981. – 111 с.

            Мечтают о море мальчишки / Н. В. Клименко. – Днепропетровск : Промінь, 1979. – 47 с. : 8 л. ил.

            Запорожье : путеводитель - справочник / Н. В. Клименко. – 2-е изд., испр. и доп. – Днепропетровск : Промінь, 1978. – 134 с. : ил.

            На традициях отцов : [о работе первичной организации ДОСААФ им. 50-летия ВЛКСМ электровозоремонтного з-да г. Запорожья] / Н. В. Клименко. – М. : Изд-во ДОСААФ, 1976. – 57 с. – (Первичная организация - основа оборонного о-ва).

 

            Поезії:

            Любовь моряка : о времени и о себе / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Днепров. металлург, 2009. – 106 с.

            Любовь моряка : лирика разных лет / Н. В. Клименко ; Николай Клименко. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 53 с.

 

            Література про життя та діяльність:

            Латанський, С. В.  Клименко Микола Володимирович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2013. – Т. 13 : Киї - Кок. - С. 303.

            Рев'якін, С. Д.  Клименко Микола Володимирович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя, 2010. – С. 80-82.

            Зубашенко М.  Морська душа / М. Зубашенко ; Микола Зубашенко // Вони слави не шукали / ред. Клименко М.В. (керів.) [та ін.] – Запоріжжя, 2002. – С. 82.

            Зубашенко Н.  50 лет в журналистике / Н. Зубашенко // Іскра. - 2008. - 5 июня (№ 23). - С. 6.

            Усе життя у творчому пошуку : [журналісту і літератору М. Клименку - 75 років] // Запоріз. правда. - 2005. - 15 січ. - С. 2.

Вітаємо з почесною нагородою! : [повідомлення про нагородження Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР працівників обл. газети “Запорізька правда” ; в т. ч. М. В. Клименка] // Запоріз. правда. - 1977. - 4 листоп.

 

15.01 - 90 років від дня народження Владлена Олексійовича Лукашова (15.01.1930, м. Запоріжжя - 20.01.2003, Німеччина), українського композитора;[19]

 

            Владлен Олексійович Лукашов народився 15 січня 1930 року в м. Запоріжжі. Закінчив Київську консерваторію по класу композиції у Б. Лятошинського. Після навчання Владлен Олексійович працював музичним редактором на Українському радіо (1955-1961).

            З 1962 року займався творчою роботою. Писав багато музики до театральних вистав, як драматичних, так і комедійних.

            Також писав окремі твори для симфонічного оркестру, радіопостановок, вокальні твори (романси, пісні).

            З 2002 року мешкав у Німеччині і не припиняв своєї композиторської діяльності. Працював переважно у жанрі музичної комедії.

            Помер Владлен Олексійович Лукашов 20 січня 2003 року в Німеччині.

(І. М. Бичева)

            Література про життя та діяльність:

            Муха, А. І.  Лукашов Владлен Олексійович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2017. - Т. 18 : Лт - Малицький. - С. 87.

            Муха, А. І.  Лукашов Владлен Олексійович // Муха А. І. Композитори України та української діаспори : довідник. - К., 2004. - С. 183.

***

            Лукашов Владлен Олексійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6431&lang=ukr

 

15.01 - 80 років Валентину Пилиповичу Сивашенку (15.01.1940, м. Мелітополь), українському художнику;[20]

15.01 - 70 років від дня народження Володимира Андрійовича Білова (15.01.1950, м. Запоріжжя - 1981), старшого лейтенанта. Загинув в Афганістані;

16.01 - 120 років від дня народження Семена Микитовича Московця (16.01.1900, с. Санжарівка (нині с. Полтавка Гуляйпіл. р-ну) - 24.09.1971, м. Київ), українського вченого - фітопатолога, члена - кореспондента АН УРСР (1967), голови Українського мікробіологічного товариства (1963 - 1971), директора Інституту мікробіології та вірусології АН УРСР (1962 - 1971);

 

Народився Семен Микитович Московець 3 (16) січня 1900 року в селі Санжарівці (тепер - с. Полтавка) Гуляйпільського району Запорізької області в сім'ї селянина. В 1915 році закінчив Гуляйпільске двокласне училище, в 1921 році - Преславську вчительську семінарію (реорганізовану в педтехнікум), в 1929 році - Київський університет (Інститут народної освіти), в 1932 році - аспірантуру при Інституті ботаніки АН УРСР у м. Києві.

Трудову діяльність розпочав у Санжарівці. В 1920 році був головою сільревкому, в 1921 - 1923 роках - учитель і завідуючий трудовою школою, в 1923-1925 роках - голова Санжарівської сільської ради депутатів трудящих

.По закінченню навчання працював у 1932-1933 роках асистентом кафедри ботаніки Київського зоотехнічного інституту, в 1932-1934 роках - доцент Київської Вищої сільськогосподарської комуністичної школи, в 1934-1935 роках - завідуючий відділом захисту рослин дослідної станції Азербайджанського науково-дослідного інституту бавовнярства в м. Ждановську Азербайджанської PCP і з 1936 по 1952-й рік - завідуючий відділом фітопатології цього ж Інституту в м. Кіровобаді Азербайджанської PCP.

З 1952 по 1960 роки - завідуючий відділом фітопатології, а з 1956 року і заступник директора з наукової частини Українського науково-дослідного Інституту зрошуваного землеробства в м. Херсоні. В 1960 році Семен Микитович перейшов за конкурсом в Інститут мікробіології і вірусології імені академіка Д. К. Заболотного (м. Київ), де працював керівником відділу вірусів рослин і одночасно з 1961 року - заступник директора інституту з наукової частини, з 1962 по 1971 рік - директор Інституту.

Український вірусолог, фітопатолог, член-кореспондент Академії Наук УРСР з 1967 року. Основні наукові праці присвячені вивченню вірусних хвороб сільгоспрослин, шляхів їх поширення, розробці методів боротьби з ними. С. М. Московець виявив збудників ряду хвороб бавовнику, досліджував віруси, їхні біологічні та антигенні властивості, взаємодію вірусів і клітин.

Семен Микитович Московець помер 24 вересня 1971 року. Похований в Києві.

(І. К. Кушніренко)

 

Праці:

Вірусні хвороби сільськогосподарських культур / Московець С. Н., Бобирь А. Д., Глушак Л. Е. ; під ред. Бобиря А. Д. - К. : Урожай, 1975. - 152 с.

Віруси і вірусні хвороби картоплі / С. М. Московець, Д. П. Грама, Л. К. Жеребчук. - К. :  Наук. думка, 1973. - 163 с. : іл.

Віруси і вірусні хвороби бобових культур на Україні / Московець С. М., Краев В. Г., Порембська Н. Б. [та ін.]. - К. :  Наук. думка, 1971. - 136 с.

 

Література про життя та діяльність:

Кушніренко, І. К.  Семен Московець (1900 - 1971), член-кореспондент АН УРСР // Кушніренко, І. К.  Санжарівське коріння : сторінки історії Полтавської сільської ради і ТОВ "Полтавка-1" Гуляйпільського району Запорізької області / І. К. Кушніренко ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2009. – С. 291-292.

Кушніренко, І. К.  Семен Московець (1900 - 1971), член-кореспондент АН УРСР // Кушніренко, І. К.  Люди Гуляйпільщини : біограф. - довід. видання / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – С. 193.

 

16.01 - 25 років (1995) від дня заснування Мелітопольського товариства болгарської культури "Балкани";[21]

17.01 - 140 років від дня народження Вадима Баяна (Володимира Івановича Сидорова) (17.01.1880, с. Нововасилівка Бердян. пов. (нині - Бердян. р-ну) - 29.03.1966, м. Москва, РФ), письменника-футуриста, поета;[22]

Література про життя та діяльність:

Бондаренко, В. В.  Капитанская дочка : [події відбуваються в 1919 році в м. Олександрівську ; один з персонажів роману - Вадим Баян] / Вячеслав Бондаренко. - М. : Вече, 2018. - 238 с.

Баян Вадим (Сидоров Владимир Иванович) // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А - Л. - С. 71.

Шевелёв, М. П.  Уходя в дальнейшее пространство : поэт-футурист Вадим Баян (Владимир Сидоров), выпускник Мелитоп. реал. училища // Шевелёв, М.  Молочных Вод былое волшебство : литературные прогулки / М. П. Шевелёв ; Марк Шевелёв. – Любек, 2011. – С. 55-59.

Міндлін, Е.  Вадим Баян / Е. Міндлін ; Емілій Міндлін // Хортиця : літ.-худож. та громад.-політ. альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. – Запоріжжя, 1996. – №5. – С. 218-220.

***

Воловник, С. В.  Вадим Баян: свет и тени минувшего века // Мелитоп. краевед. журн. - 2018. - № 12. - С. 32-38.

Шак, В.  Как Владимир Маяковский бердянского поэта обидел : [Вадим Баян] / Владимир Шак // МИГ. - 2010. - 21 янв. (№ 3). - С. 10.

 

18.01 - 90 років Борису Ізраїловичу Раппопорту (18.01.1930, с. Новомар'іївка Дніпропетров. обл. - 23.06.2018, м. Аугсбург (Австрія)), запорізькому скульптору;[23]

19.01 – 90 років Ігорю Сергійовичу Сєрому (19.01.1930, м. Вольськ Саратов. обл., РФ), кандидату технічних наук, професору, ректору Мелітопольського інституту механізації сільського господарства (нині - Таврійський державний агротехнічний університет) (1971 - 1987); почесному громадянину м. Мелітополь;

 

19 січня 2020 року виповнюється 90 років видатному вченому, колишньому ректору МІМСГу Ігорю Сергійовичу Сєрому. Він народився у місті Вольську Саратовської області. Його батько, Сергій Олександрович, працював лікарем і до 1956 року він був кадровим військовим. Пішов у відставку маючи звання підполковника медичної служби.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Маленький Ігор був дуже допитливим хлопчиком, рано навчився читати і писати, тому пішов у школу у шість років. Коли почалася війна, він закінчив п’ять класів. Разом з мамою вони виїхали в евакуацію , спочатку до Акбулакського району Оренбурзької області, а потім до столиці Киргизії - Фрунзе. Саме під час війни він разом зі старшою сестрою вивчив обладнання комбайну, працював у колгоспі, допомагаючи збирати врожай. «Я бачив, яка це тяжка праця, і вже тоді почав мріяти про те, як полегшити роботу селянина, механізувати процеси сільськогосподарського виробництва», - згадував Ігор Сергійович.

Школу він закінчив у Миколаєві, де його батько працював в обласному військовому шпиталі. Після закінчення школи у 1947 році Ігор Сергійович вступає до Московського інституту механізації і електрифікації сільського господарства. У нього були дуже гарні викладачі – академік ВАКСХНІЛ Б. С. Свирщевський, академік І. Ф. Василенко, лауреат Сталінської премії академік В. М. Болтинський та інші відомі вчені. Паралельно з навчанням Ігор займався комсомольською роботою: був секретарем комсомольської організації інституту, а потім інструктором, завідувачем відділу, першим секретарем Тимирязєвського райкому комсомолу. Двічі йому пропонували роботу у ЦК КПРС, але він відмовився, бажаючи працювати за обраною спеціальністю. У 1952 році одразу після закінчення інституту, він вступає до аспірантури і у 1956 році захищає кандидатську дисертацію по темі «Дослідження деяких розмірних цепів у процесі ремонту».

В тому ж 1956 році він приїхав до Мелітополя за викликом директора  Дмитра Васильовича Абрамчева. Працював асистентом, старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри основ взаємозамінності, проректором  з навчальної і наукової роботи.

З 1971 року протягом шістнадцяти років Ігор Сергійович очолював МІМСГ. За ці роки навчальний заклад зріс більш ніж удвічі, були побудовані новий дев’ятиповерховий навчальний корпус, студентський клуб, їдальня, спорткомплекс, житловий 100-квартирний будинок для викладачів, новий студентський гуртожиток. На березі Азовського моря на базі відпочинку «Салют» було побудовано семиповерховий спальний корпус, їдальню, адмінкорпус з першим у Кирилівці критим кінотеатром. За ці роки МІМСГ став вищим навчальним закладом першої категорії і зайняв гідне місце серед сільськогосподарських навчальних закладів колишнього СРСР.

І. С. Сєрий завжди брав активну участь у громадському житті міста та області, він неодноразово обирався депутатом Мелітопольської та обласної рад. Багато років керував міською організацією суспільства «Знання», очолював міську організацію «СРСР - Франція». У 1999 році його було обрано почесним громадянином міста Мелітополь.

Великий внесок зробив І. С. Сєрий і в наукову сферу: він є автором 60 наукових  праць та трьох підручників. Підручник з основ взаємозамінності, автором якого є Ігор Сергійович, витримав чотири видання: два російською мовою і два – українською.

Держава гідно оцінила самовіддану працю І. С. Сєрого. У 1970 році його нагородили медаллю «За доблестный труд». За результатами роботи інституту в 1976 році Ігор Сергійович був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору, а через п’ять років такої ж нагородою було удостоєно  Мелітопольський інститут механізації сільського господарства.

У 1980 році указом Президії Верховної Ради УРСР І. С. Сєрому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник вищої школи УРСР», у 2008 році він отримав орден третього ступеня «За заслуги перед Запорізьким краєм», а в 2010 році – найвищу відзнаку Міністерства аграрної політики – «Знак Пошани».

Незважаючи на свій поважний рік, Ігор Сергійович і сьогодні працює в рідному університеті на кафедрі «Технічний сервіс та системи в АПК», передаючи свій багатий досвід та знання студентам і колегам.

(Н. В. Богаєвська)

Праці:

Исследование некоторых размерных цепей тракторного двигателя и методов их восстановления в процессе ремонта : автореф. дис... канд. техн. наук / И. С. Серый ; МИМЭСХ. - М., 1956. - 20 с.

Измерительный инструмент и приборы в ремонтной мастерской / И. С. Серый. - М. : Колос, 1964. - 86 с. - (Библиотека рабочего-ремонтника).

Основы взаимозаменяемости : учеб. пособие / И. С. Серый, Е. В. Кипер. - М. : Колос, 1968. - 271 с. - (Учебники и учебные пособия для высших сельскохозяйственных учебных заведений).

О перспективном планировании ремонтного производства, как отрасли / И. С. Серый, Ю. М. Попов // Научные труды УСХА. - К., 1975. - Вып. 168 : Организация и технология ремонта сельскохозяйственных машин. - С. 3-5.

К вопросу исследования организационных форм животноводческих ферм / И. С. Серый, П. В. Педченко // Научные труды УСХА. - К., 1975. - Вып. 168: Организация и технология ремонта сельскохозяйственных машин. - С. 6-8.

Взаимозаменяемость, стандартизация и технические измерения : учебник / И. С. Серый. - М. : Колос, 1981. - 351 с. : ил. - (Учебники и учебные пособия для высших cельскохозяйственных учебных заведений).

Взаимозаменяемость, стандартизация и технические измерения : учебник / И. С. Серый. - 2-е изд., перераб. и доп. - М. : Агропромиздат, 1987. - 367 с. - (Учебники и учебные пособия для студентов высших учебных заведений).

Курсовое и дипломное проектирование по надежности и ремонту машин : дипломный проект (работа) / И. С. Серый, А. П. Смелов, В. Е. Черкун. - 4-е изд., перераб. и доп. - М. : Агропромиздат, 1991. - 184 с. - (Учебники и учебные пособия для студентов высших учебных заведений).

Взаємозамінність, стандартизація і технічні вимірювання : підручник / І. С. Сєрий, В. С. Колісник. - К. : Урожай, 1995. - 262 с.

Взаємозамінність, стандартизація і технічні вимірювання : підручник / І. С. Сєрий. - 2-ге вид., допов. і переробл. - К. : Аграрна освіта, 2009. - 353 с.

 

Література та інтернет ресурси:

Серый Игорь Сергеевич // Кто есть кто на Мелитопольщине: информ.-биограф. сб. – Х., 2004. – С. 161.

Морозова, Г.  Вчитель кількох поколінь // Новий день. - 2010. - 21 січ.

Назіна, С.  Почесний громадянин Мелітополя / Назіна С., Стяжкін В. // Агро-Таврія. -   2005. - ? січ.

Турчина, С.  Ігор Сєрий – людина епоха // Агро-Таврія. - 2010. - № 1. - С. ?.

Максимова, Я.  Почетный гражданин Мелитополя принимает поздравления [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ria-m.tv/news/140549/pochetnyiy_grajdanin_melitopolya_prinimaet_pozdravleniya_(foto).html 

Сєрий Ігор Сергійович [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://howlingpixel.com/i-uk/Сєрий_Ігор_Сергійович

 

20.01 – 100 років від дня народження Леоніда Миколайовича Боброва (20.01.1920, с. Райське Донец. обл. - 15.09.1998, м. Мелітополь), Героя Радянського Союзу (1945), почесного громадянина м. Мелітополь (1993);

 

Народився 20 січня 1920 року в селі (нині смт.) Райське Дружковської міськради Донецької області в сім'ї селянина. Після закінчення середньої школи навчався в ФЗУ заводу ім. Ворошилова в м. Дружковці (жовтень 1937 р. - грудень 1938 р.). В армії з 3 січня 1939 року. В 1940 році закінчив Ворошиловоградську військово-авіаційну школу пілотів. Учасник Другої світової війни з 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року.

Приймав участь у бойових діях на Південно-Західному фронті (22.06.1941 –15.07.1941); на Сталінградському фронті (17.08.1942 – 24.02.1943); на Південному фронті (24.02.1943 – 20.10.1943), на 4-му Українському фронті (20.10.1943 – 15.05.1944); на 3-му Білоруському фронті (15.05.1944 – 09.05.1945).

Гвардії майор Л. М. Бобров, командир авіаескадрильї 134-го гвардійського бомбардувального авіаційного полку (6-я гвардійська Таганрозька бомбардувальна авіаційна дивізія, 1-а повітряна армія, 3-й Білоруський фронт), до березня 1945 р. зробив 172 бойових вильотів на бомбардування опорних пунктів та скупчень військ противника.

Указом від 19 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби із німецько-фашистськими загарбниками і проявлену при цьому мужність гвардії майору, командиру ескадрильї бомбардувальників Боброву Леоніду Миколайовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка». На його особистому рахунку за роки війни 216 бойових вильотів, в яких він показав себе мужнім, сміливим воїном. У складній бойовій обстановці, нехтуючи небезпекою, Бобров завжди успішно виконував завдання командування. Бився з ворогом під Рівним, Бродами, Києвом, у Сталінграді, на Донбасі, в Криму. Брав участь у визволенні Литви і Східної Пруссії.

Після війни продовжував службу у ПВС СРСР. 1948 року закінчив Вищі офіцерські льотно-тактичні курси.

З 5 травня 1960 року гвардії підполковник Л. М. Бобров у запасі. Жив у м. Мелітополі Запорізької області. Працював з 1962 р. в штабі громадянської оборони міста Мелітополя та на військовій кафедрі Мелітопольського інституту механізації сільського господарства (1980-1998). В 1975 р. йому присвоєно звання полковника. Нагороджений орденами: Леніна (1945), Червоного Прапору (1942, 1943, 1944), Олександра Невського (1944), Вітчизняної війни I ступеня (1945), а також багатьма медалями. Він – почесний громадянин міста Мелітополя (1993). Проводив із молоддю міста (школярами, студентами, працівниками підприємств) виховну військово-патріотичну роботу.

Помер 15 вересня1998 року. Похований у Мелітополі.

Його ім'я присвоєно одній з вулиць міста («вулиця Боброва») та увіковічене на Алеї Героїв Радянського Союзу. А 22 жовтня 2013 р. на будинку, в якому жив Л. М. Бобров (проспект Б. Хмельницького, № 30), встановлено меморіальну дошку на його честь.

Щорічно в ДЮСШ № 3 м. Мелітополя проводяться міжнародні турнір-меморіали з гандболу серед юнацьких команд на кубок Героя Радянського Союзу Леоніда Боброва.

(В. В. Сакун)

Література про життя та діяльність:

Бобров Леонид Николаевич // Подвигом славны твои земляки. – Запорожье, 1962. – С. 27-29.

Бобров Леонид Николаевич // Кавалеры Золотой Звезды. – Донецк, 1976. – С. 41-42; 

Бобров Леонид Николаевич // Овеянные славой имена. – Одесса, 1983. – С. 109 -110.

Дриго, С.  Бобров Леонид Николаевич // Дриго С. В.  За подвигом - подвиг. - Калининград, 1984. – С. 256-257;

Бобров Леонид Николаевич // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биограф. справ. –  Мелитополь, 2005. – С. 36-37.

Відбулось урочисте відкриття 21 Міжнародного турніру з гандболу пам’яті Леоніда Боброва [Електронний ресурс] // Турнір пам’яті Л. Боброва. 28.01.2019. – Режим доступу : https://melitopol.biz.ua/novosti-gorodskogo-soveta/vidbylos-yrochiste-vidkrittia-21-ogo-mijnarodnogo-tyrniry-z-gandboly-pam-iati-leonida-bobrova.html

Бобров Леонид Николаевич [Електронний ресурс] // Герои страны. – Режим доступу : http://www.warheroes.ru/hero/hero.asp?Hero_id=2596

Бобров Леонид Николаевич [Електронний ресурс] // Авиаторы Второй мировой. – Режим доступу : http://allaces.ru/p/people.php?id=24945

 

21.01 - 100 років від дня народження Павла Романовича Симоненка (21.01.1920, сел. Благодатне Волнов. р-ну Донец. обл. - 31.12.1976, там само), повного кавалера ордена Слави, учасника Мелітопольської наступальної операції. В 1963 р. заочно закінчив з відзнакою Бердянський педагогічний інститут (викладач фізики);

Література:

Голдобин, А. И.  Симоненко Павел Романович // Голдобин А. И.  Герои Запорожского края - полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 115-116.

 

24.01 - 60 років від дня народження Івана Івановича Головешка (24.01.1960 - 1985, м. Токмак), лейтенанта. Загинув в Афганістані;

24.01 - 70 років від дня народження Віктора Івановича Жарова (24.01.1950 - 12.08.2016, м. Запоріжжя), запорізького журналіста. Працював у газетах “Индустриальное Запорожье”, “Выбор”, “Наш город”, Суббота; “Наше время плюс”, “Запорозька Січ”.

 

Література про життя та діяльність:

Клименко, Н.  Жаров Виктор Иванович / Н. Клименко ; Николай Клименко // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя, 2010. – С. 73-74.

Стицина, Г.  Памяти товарища / Галина Стицина // МИГ. - 2016. - 18 авг. (№ 33). - С. 3.

Ботнер, Ю.  О Жарове Вите замолвите слово... / Юрий Ботнер // Наш город. - 2005. - 28 янв. (№ 4). - С. 11.

 

26.01 - 70 років від дня народження Володимира Стефановича Білецького (26.01.1950, с. Матвіївка Вільнян. р-ну), доктора технічних наук, професора кафедри “Видобування нафти, газу та конденсату” НТУ “Харківський політехнічний університет”, фахівця в галузі вугільної технології, збагачення корисних копалин;й Миколайович Стасовськи

Володимир Стефанович Білецький – відомий український вчений в галузі гірництва, доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету (до 2014 р.), Полтавського національного технічного університету (2014-2017 рр.), НТУ «Харківський політехнічний інститут» (з 8 вересня 2017 р.), дійсний член Академії економічних наук України, Академії гірничих наук України, Наукового Товариства ім. Шевченка.

Має непересічний науковий доробок в галузі гірничих наук та наук про землю. Автор ідеї, керівник проекту та редактор першої національної української «Гірничої енциклопедії», яка стала другою в історії української науки енциклопедією з технічних наук та виконує роль базисної національної терміносистеми в гірництві.

Автор низки оригінальних піонерських технічних рішень, зокрема, способу дальнього гідравлічного транспорту вугілля, адгезійного збагачення тонкого золота, ряду праць з теоретичних основ масляної агломерації вугілля, приготування альтернативного висококонцентрованого водовугільного палива, автоматизації технологічних процесів у гірництві. Виділив і розвиває дослідження напрямку “суміщені технологічні процеси” в гірничій галузі, енергетиці, гідротранспорті. Висунув і обґрунтував гіпотези про: специфічність адгезійних зв'язків речовин з надмолекулярною структурою, наявність ефекту адсорбційного розкриття поверхні порового простору твердої фази, який супроводжує відомий ефект Ребіндера при руйнуванні твердих щільних речовин. В.С. Білецький розвинув наукові методи: феноменологічний метод - у галузі технологій перероблення мінеральної сировини; метод гіпотез - в галузі масляної агломерації вугілля; метод препарування вуглереагентних структур (гранул, агломератів, флокул) для мікроскопічних досліджень; дериватографічний метод - для ідентифікації плівок вологи на твердій поверхні, які мають з нею різну енергію зв'язку.

Організатор науки і освіти, фундатор і редактор наукової періодики в Україні, член спеціалізованих вчених рад. Зокрема, автор циклу посібників і підручників, монографій, словників з гірництва, переробки корисних копалин (50 одиниць), співавтор унікального перекладу 1-ї частини твору Ґеорґіуса Аґріколи «De re metallica libri XII» (1556 р.). Засновник і шеф-редактор фахового наукометричного журналу «Схід» (1995 р.), член редакційної колегії журналів, що входять до наукометричної бази Web of Science: «Mining of Mineral Deposits» (м.Дніпро, 2013), Вісника Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (м.Харків, ХНУ імені В. Н. Каразіна, серія «Геологія – географія - екологія» (2015). Вивчав досвід наукових шкіл США та Польщі, зокрема, має Сертифікати Міссісіпського Консорціуму вищих навчальних закладів з інтернаціонального розвитку (Джексон, США, 1998) та Інституту публічно-приватного партнерства, The Institute for Public-Private Partnerships, (Вашингтон, США, 2000), учасник польської Szkoła Eksploatacji Podziemnej, стипендіат польської фундації підтримки науки (Fundacja Popierania Nauki) – Каси Мяновського (2006-2008 рр.). Член спеціалізованої вченої ради при Інституті фізико-органічної хімії та вуглехімії ім.Л.М.Литвиненка НАН України (до 2014 р.), нині – Криворізького національного університету та Українського державного науково-дослідного вуглехімічного інституту (УВХІН) по захисту кандидатських і докторських дисертацій.

Професор В.С.Білецький – продуктивний вчений, має понад 600 наукових публікацій, в т. ч. 50 книг (монографії, підручники, словники, енциклопедичні видання). Впроваджує нові методи навчання, зокрема, на основі ІТ-технологій, інтернет-дидактики.

Поряд з науковою роботою В.С.Білецький відомий як активний громадсько-політичний діяч, зокрема, організатор і керівник “Українського культурологічного Центру”, Донецьких обласних відділень НТШ та товариства “Україна-Світ” (1998, 2010), ініціатор і перший директор КП “Східний видавничий дім” (СВД). В.С.Білецький фаховий консультант депутатів Верховної Ради України О.В. Кулика, І.Ф. Драча, О.І. Клименка (1997–2012 рр.).

В.С. Білецький нагороджений значною кількістю громадських та державних відзнак, зокрема, пам’ятною медаллю “Юрій Дрогобич” (1982 р.), грамотою Державного комітету телебачення і радіомовлення України (2002, 2004, 2010 рр.), відзнакою «Експерт року-2006» Всеукраїнської експертної мережі у галузі культури, та «Експерт року-2007» у номінації "Економіка та технічні науки", грамотою Донецької обласної державної адміністрації (у 2005 та 2009 роках), подякою Міністра культури і туризму України (2009), подякою Президента України (2009), державним орденом "За заслуги" ІІІ ступеня (2009), грамотою Верховної Ради України (2009), медаллю "20 років відновлення Наукового товариства ім. Шевченка в Україні" (2009), золотою медаллю імені М.І.Туган-Барановського Академії економічних наук України (2010), медаллю Академії гірничих наук України на 20-річчя Академії (2010), Грамотою Полтавської обласної ради (2016), Подякою Наукового Товариства імені Шевченка "За активну участь у діяльності НТШ з нагоди його 145-річчя", 13 жовтня 2018 р., Голова НТШ в Україні Роман Кушнір, Грамотою Департаменту науки і освіти Харківської обласної державної адміністрації (2019).

 

Праці:

Мала гірнича енциклопедія : в 3 т. Т. 3 : С - Я / за ред. В. С. Білецького. – Донецьк : Схід. видав. дім, 2013. – 644 с.

Мала гірнича енциклопедія : в 3 т. Т. 2 : Л - Р / за ред. В. С. Білецького. – Донецьк : Донбас, 2007. – 652 с.

Мала гірнича енциклопедія : в 3 т. Т. 1 : А - К / за ред. В. С. Білецького. – Донецьк : Донбас, 2004. – 620 с. : іл.

 

Монографії:

Гірництво в історії цивілізації / Г.К. Гайко, В. С. Білецький. - Київ, 2016. - 488 с.

Флотаційні методи збагачення корисних копалин / В. О. Смирнов, В. С. Білецький. - Донецьк : Схід. видав. дім, НТШ - Донецьк, 2010. - 496 с.

Гідравлічний транспорт / Ю. Г. Світлий, В. С. Білецький. - Донецьк : Схід. видав. дім, 2009. - 434 с.

 

Підручники:

Основи хімії і фізики горючих копалин / В. І. Саранчук, М. О. Ільяшов, В. С. Білецький [та ін.]. - Львів : Новий Світ-2000, 2019. - 372 с.

Основи нафтогазової інженерії / В. С. Білецький, В. М. Орловський, В. Г. Вітрик. - Полтава : АСМІ, 2018. - 416 с.

Технологія збагачення корисних копалин / В. С. Білецький, В. О. Смирнов. - Донецьк : Схід. видав. дім, 2009. - 272 с.

 

Вибрані праці в гуманітарній сфері:

Мости в Україну / уклад.: В. Білецький, В. Боднарук, Б. Боднарук. - Донецьк : Укр. культурол. центр ; Схід. видав. дім, 2005. - 116 с.

Катя Хом'як: в театрі і житті / В. Вільнянський ; Володимир вільнянський (Білецький В. С.). - Донецьк : Схід. видав. дім, 2002. - 96 с.

 

Література та інтернет-ресурси:

Білецький Володимир Стефанович // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840 - 2010) : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2010. – С. 48. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

Гапєєв, В. Б.  Білецький Володимир Стефанович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т. 2 : Б - Біо. - С. 772-773.

Третяк, О.  На сайті все про Вільнянський район / Олена Третяк // Дніпров. вогні. - 2009. - 28 берез. - С. 2.

***

            Володимир Стефанович Білецький = Volodymyr S. Biletskyy : біобібліогр. покажч. : до 60-річчя від дня народження / Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка ; [уклад.: В. О. Пірко, Ю. Г. Світлий, В. В. Оліференко ; наук. ред. Ю. Г. Світлий]. - Донецьк : Схід. вид. дім, 2010. - 130 с. : фото.

            Білецький Володимир Стефанович [Електронний ресурс] : [наук. діяльність] // Наука України. Доступ до знань : сайт. - Режим доступу: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/suak/corp.exe?&I21DBN=SAUA&P21DBN=SAUA&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21COLORTERMS=0&S21STR=0317885

 

26.01 – 60 років Валерію Леонідовичу Оробею (26.01.1960, м. Запоріжжя), горновому доменного цеху ВАТ «Запоріжсталь» (1979 - 2010), заслуженому металургу України (2003), Герою України (2006);

 

Оробей Валерій Леонідович народився 26 січня 1960 року у місті Запоріжжя.

Після закінчення Запорізького металургійного технікуму з 1979 року працював горновим доменної печі доменного цеху акціонерного товариства «Запорізький металургійний комбінат "Запоріжсталь"».

            19 серпня 2006 року заслужений металург України Валерій Леонідович Оробей був удостоєний звання Героя України з врученням ордена Держави.

(І. І. Демчук)

Література про життя та діяльність:

Оробей Валерій Леонідович // Переправа в майбутнє. Кічкас. Павло-Кічкас. Заводський район : присвячується 40-річчю з дня утворення Заводського району міста Запоріжжя. – Запоріжжя, 2009. – С. 42.

Шиханов, Р. Б.  Оробей Валерій Леонідович // Шиханов Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біографічний довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 130.

Оробей Валерий Леонидович // Вестник профсоюза. - 2013. - 13 нояб. (№ 10-11). - С. 11.

Бруй, Н.  Полку Героев - запорожсталевцев прибыло // Индустр. Запорожье. - 2006. - 24 авг. (№ 127). - С. 2.

Горновой «Запорожстали» Валерий Оробей - “Герой Украины” // Индустр. Запорожье. - 2006. - 22 авг. (№ 126). - С. 2.

            Оробей Валерий Леонидович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6760&lang=ukr

 

30.01 – 100 років від дня народження Василя Прокоповича Полупана (30.01.1920, м. Мелітополь - 27.04.2006, там само), повного кавалера ордена Слави, почесного громадянина м. Мелітополь (1993).

 

            Василь Прокопович Полупан народився 30 січня 1920 року в м. Мелітополь Запорізької області, в робітничій сім’ї. Після закінчення семирічної школи Василь Прокопович працював у Мелітопольському локомотивному депо, а з 1936 року — на дизелебудівному заводі (Мелітопольський моторний завод). У 20 років Василь Полупан став бійцем Червоної Армії, служив в військах ПВО.

            3 серпня 1941 року В. П. Полупан – на фронтах Другої світової війни (Південно-Західний, Південний, 4-й Український, 1-й Білоруський фронт). Його призначили командиром 1-го гармати 6-ї гарматної батареї 1675-го артилерійсько-мінометного полку, 30-ї кавалерійської дивізії, 4-го кавалерійського корпусу.

Довелося Василю Полупану звільняти від окупантів і рідні місця. 14-15 жовтня він приймав участь у звільненні м. Оріхів Запорізької області, 16-18 жовтня – селища Приазовське, а в кінці жовтня, разом із своєю 30-ю кавалерійською дивізією бив ворога вже в напрямі Чаплинки (Херсонська обл.). 26 жовтня 1943 року біля населеного пункту Єлізаветівка своєю гарматою підбив три автомашини противника; 27 жовтня знищив ворожий пункт спостереження; 1 листопада в районі населеного пункту Червоний Чабан (Каланчацький район Херсонської області) знищив 2 тягача з гарматами, 8 автомашин, 3 візки і 60 гітлерівців. 28 листопада 1943 року в Мелітополі він був нагороджений орденом Слави 3-го ступеню.

            30 червня 1944 року старший сержант В. М. Полупан в бою за м. Слуцьк (Мінська область) із своєї гармати знищив дві автомашини з боєприпасами і біля взводу солдат і офіцерів противника. 2 липня 1944 року в бою за м. Столбци (Мінська обл.) він першим, з головним ескадроном, увірвався на околицю міста, розвернув гармату і, відкривши вогонь, знищив ворожий ешелон із військовим майном, а також до взводу солдат і офіцерів. 29 серпня 1944 року його було нагороджено орденом Слави 2-го ступеню.

В боях з 6 - 27 жовтня 1944 року в тилу ворога старший сержант Василь Прокопович Полупан проклав своєю гарматою шлях кавалеристам, знищуючи вогневі точки ворога. 24 жовтня в районі населеного пункту Хайдудорог (Угорщина) на нього вийшли 6 танків ворога. Командир з ходу розвернув гармату і підбив один танк, а інші повернули назад. 26 жовтня, відбиваючи контратаку піхоти противника, він знищив три транспортери і до взводу піхоти ворога. Був нагороджений орденом Слави 1-го ступеню 28 квітня 1945 року.

В бою 4 квітня 1944 року В. М. Полупан під час бою висунув свою гармату на відкрите місце і прямим наведенням відкрив вогонь по ворогу, знищивши 6 автомашин з вантажем, один "Фердинанд" і до десятка солдатів противника. В іншому бою 9 квітня 1944 року вогнем своєї зброї знищив шість автомашин з гарматами, один кулемет і 15 солдатів противника, чим забезпечив просування вперед нашої кінноти. Був нагороджений орденом "Червоної Зірки".

Василь Прокопович Полупан був 24 червня 1945 р. учасником Параду Перемоги в Москві. Нагороджений: орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького 3-го ступеня; орденами Слави III, II і I ступеню; медалями «За відвагу», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною». Демобілізувався в 1946 році.

Повернувшись додому в м. Мелітополь, працював на моторному заводі, пізніше – в автобусному парку. Тяжко захворів, втратив зір. У 1980 році пішов на почесний відпочинок. У жовтні 1993 року йому присвоєно звання «Почесний громадянин Мелітополя».

            Помер 27 квітня 2006 року. На Алеї Героїв Радянського Союзу в Мелітополі встановлена пам’ятна плита з прізвищем В. П. Полупана.

(В. В. Сакун)

Література та інтернет-ресурси:

Андреев, Г.И.  Полупан Василий Прокопьевич // Андреев Г.И.  Солдатская слава / Г.И. Андреев, И. Д. Вакуров. – М., 1981.– Кн. 5. - С. 164-167.

Голдобин, А.  Полупан Василий Прокопьевич // Голдобин А. Герои Запорожского края – полные кавалеры ордена Славы. - Запорожье, 2015. – С. 109-111. 

Полупан Василий Прокопьевич [Електронний ресурс] // Поиск документов о героях войны. – Режим доступа:

https://pamyat-naroda.ru/heroes/podvig-chelovek_nagrazhdenie46443373/?backurl=%2Fheroes%2F%3Flast_name%3DПолупан%26first_name%3DВасилий%26middle_name%3DПрокопович%26date_birth%3D30.01.1920%26adv_search%3Dy%26group%3Dall%26types%3Dpamyat_commander%3Anagrady_nagrad_doc%3Anagrady_uchet_kartoteka%3Anagrady_ubilein_kartoteka%3Apotery_doneseniya_o_poteryah%3Apotery_gospitali%3Apotery_utochenie_poter%3Apotery_spiski_zahoroneniy%3Apotery_voennoplen%3Apotery_iskluchenie_iz_spiskov%3Apotery_kartoteki%3Apotery_vpp%26page%3D1%26naimenovanie_nagradi%3DОрден%20Славы

            Полупан Василий Прокофьевич, кавалер ордена Славы [Електронний ресурс] // Энциклопедия Минобороны России. – Режим доступа: https://encyclopedia.mil.ru/encyclopedia/gentlemens/hero.htm?id=11540969@morfHeroes

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 370 років тому (1650) відбулося повстання козаків на Запоріжжі та в Поділлі;

- 40 років (1980) Якимівському міжрайонному управлінню водного господарства;[24]

- 30 років тому (1990) засновано соціально-гуманітарному факультету Мелітопольського державного педагогічного університету

- 25 років (1995) від дня заснування видавництва "Дике Поле" (м. Запоріжжя);

Лютий

01.02 - 110 років від дня народження Павла Феодосійовича Левицького (літературний псевдонім – «Ловецький») (01.02.1910 с. Куцеволівка Онуфріїв. р-ну  Кіровоград. обл. - 29.10.1975, м. Мелітополь), письменника, краєзнавця, мандрівника.

 

Павло Левицький народився 1 лютого 1910 року в селі Куцеволівка Онуфріївського району Кіровоградської області (тоді це був Верхньодніпровський повіт Катеринославської губернії). Змалечку дід Яким навчав його грамоті. Коли прийшов час йти до школи, виявилось, що Павло за розвитком випередив багатьох своїх однолітків, тому він у вісім  років був зарахований одразу до третього класу Куцеволівської школи. У 1926 році Павло круглим відмінником закінчує середню школу в сусідньому місті Армавірі (місто в Краснодарському краї, РФ ?!!), а у 1927 вступає до Київського інституту, а потім перевівся до Новочеркаського ветеринарного інституту. У лютому 1931 року П. Левицький з відзнакою закінчив інститут. Після інституту був направлений на роботу на Далекий Схід. У 1936 році виїжджає до Кисловодська і працює ветеринарним лікарем Малокарачаївського районного зоологічного відділу.

Одночасно з закінченням ветеринарного інституту Павло отримав другу спеціальність на вечірньому відділенні музичного училища. Тут він одержав диплом співака-виконавця. Однак на цьому він не зупинився. Тяга до нових знань у нього була завжди. У 1940 році Левицький заочно закінчив біологічний факультет Ростовського університету.

Маючи  здібності до співу і спеціальну музичну освіту, Павло Левицький у 1944 році  працював співаком в українському музично-драматичному театрі Ставропольської філармонії (?!!). З 1945 по 1947 роки він був одночасно художнім керівником і провідним співаком-виконавцем Державної філармонії Кабардинської автономної республіки. Однак у 1947 році через хворобу голосових зв'язок він полишив сцену і повністю присвятив себе ветеринарній праці.

До Мелітополя Павло Феодосійович Левицький переїхав навесні 1955 року і працював начальником Ветеринарної санітарної дільниці на станції Мелітополь. Переїхавши до Північної Таврії, Левицький почав досконально вивчати природу, кліматичну відмінність цієї місцевості. Постійні мандри країною збагатили його світогляд, привчили прискіпливо спостерігати за навколишнім середовищем, робити ті чи інші наукові висновки. Тож не випадково, що П. Ф. Левицький з 1957 до 1973 рр. був членом Президії вченої ради місцевого відділення Географічного товариства.

Літературні здібності проявились у Павла Феодосійовича ще в студентські роки, але професійним письменником він відчув себе, відновивши роботу Мелітопольського літературного об’єднання «Таврія», яким керував у 1955-1971 рр. У 1966 році Павло  Ловецький першим з числа Мелітопольських літераторів став членом Спілки письменників України. В 1962-1975 рр під псевдонімом Павло Ловецький ним були надруковані 9 книжок, в основу яких лягли змалювання яскравих людських образів, ліричного пейзажу незайманої природи, численні приклади дружби людини з представниками тваринного світу. Також письменник активно виступав на захист української мови в періодичних виданнях: журналі  «Дніпро», газетах «Літературна Україна» та «Друг читача»; публікувався в місцевих газетах та в збірнику Географічного товариства.

Пішов із життя письменник 29 жовтня 1975 року. Рішенням міського виконавчого комітету від 1989 року вулицю імені Жданова в Мелітополі було перейменовано на вулицю імені Павла Ловецького. Також його ім’я носить міське літературне об’єднання. Так вдячні мелітопольці вшанували пам’ять свого земляка – письменника, краєзнавця, мандрівника-натураліста.

(О. В. Гончаренко)

Твори:

Билиці з дивосвіту : оповідання / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1981. – 224 с.

Крізь марева степів / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1975. – 79 с.

Друг Куш / П. Ф. Ловецький . – К : Веселка, 1974. – 48 с.

Гори кличуть у гості / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1972. – 103 с.

Крізь марево степів : записки природолюба / П. Ф. Ловецький. – Дніпропетровськ : Промінь, 1972. – 135 с.

Билиці з дивосвіту / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1971. – 302 с.

Гомін Зеленого Клину : повість / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1968. – 112 с.

Билиці з дивокраю : записки мисливця-натураліста / П. Ф. Ловецький. – К. : Веселка, 1964. – 94 с.

На власні очі : записки мисливця-натураліста / П. Ф. Ловецький. – Запоріжжя : Кн.- газ. вид., 1962. – 65 с. : іл.

Перші стежки-доріжки : зб. оповідань. - К. : Дитвидав УРСР, 1962. - 54 с.

***

Пташиний цар ; Урок поміркованості / П. Ловецький ; Павло Ловецький // Весела парасолька : зб. творів мелітоп. письменників для дітей мол. віку. - Мелітополь, 2018. - С. 8-12.

Побачення з дитинством / П. Ловецький ; Павло Ловецький // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 100-102.

Закарпатські гостинці ; Переказ про Синь і Вира ; Переказ про Говерлу і Прута ; Братолюбівка ; Халепи Сили Силовича / П. Ловецький ; Павло Ловецький // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія. – Мелітополь, 2009. – С. 51-62.

Межи зубів Медвідь-гори /  П. Ловецький ; Павло Ловецький // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. – Запоріжжя, 2008. – С. 68-77.

 

            Література про життя та діяльність:

            Авдеенко, С. И.  Тайна Павла Ловецкого // Авдеенко, С. И.  О тех, кого помню : литературные портреты / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. – С. 5-33.

     Авдєєнко, С. І.  Павло Ловецький: людина і письменник / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. – 2-ге вид., доп. – Мелітополь : Вид. буд. ММД, 2012. – 112 с.

***

            Зайдлер, Н. В.  Творчість Павла Ловецького як гімн життю / Н. В. Зайдлер, В. Г. Зотова // Літературні феномени Мелітополя: статті, нариси, есе : літературознавчі студії / Мелітоп. держ. пед. ун-т ім. Богдана Хмельницького. – Мелітополь, 2013. – С. 14-32.

            Ловецький (Левицький) Павло Федосійович // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліограф. покажчик / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького"ЗОР. – Запоріжжя, 2009. – 124-125. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

            Ловецкий Павел Федосеевич // Кто есть кто на Мелитопольщине: информ.- биограф. сб. – Х., 2004. – С. 481.

            Ловецький (Левицький) Павло Федосійович // Літературне Запоріжжя : біобібліограф. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького]. – Запоріжжя, 1996. – Вип. 1. - С. 45-49.

            Ловецький Павло Федосійович : библіограф. список / укладач: М. Маслова ; ЗОУНБ. – Запоріжжя : [б. в.], 1991. – 8 с.

            Ловецкий Павел Федосеевич // Автобиографические материалы из фондов Мелитопольского краеведческого музея.

           

            02.02 - 100 років від дня народження Івана Тимофійовича Бойкова (02.02.1920 - 2002), Героя Радянського Союзу (1945). 1959-1969 рр. очолював ДТСААФ Орджонікідзевського (нині - Вознесенівського) району та відділ кадрів Запорізького навчального авіаційного центру;

            Література про життя та діяльність :

            Бойков Іван Тимофійович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – [Запоріжжя, 2010]. – Т 22 (1) : Переможці. - С. 60.

            Голдобін, А. І.  Бойков Іван Тимофійович // Голдобін, А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 202-205.

            Мужество, отвага, умение // Подвигом славны твои земляки : рассказы о Героях Советского Союза. – Запорожье, 1962. – С. 30-3351 с.

            Бабич, К.  Кавалер Золотой Звезды // Запороз. Січ. - 1993. - 29 верес.

 

            03.02 - 100 років від дня народження Олексія Митрофановича Турікова (03.02.1920, с. Залькове Смолен. обл. - 22.03.1985, ), Героя Радянського Союзу. В 1940 році закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів та штурманів;

Література про життя та діяльність:

Резник, В. И.  Под вражеским огнем в горящем самолете : (Туриков Алексей Митрофанович) / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Резник, В. И. Крылатый Мелитополь / Резник В. И., Полухина Т. А., Блюмский В. Т., Сакун В. В. - Мелитополь : ИД МГТ, 2018. - С. 186-192.

 

            03.02 - 100 років тому народилася Ганна Меєрівна Юхно (Гуревич) (03.02.1920. м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - ?), художниця, член Спілки художників СРСР. Мешкала в Києві;

            04.02 - 70 років Юрію Олександровичу Гаєву (14.01.1950, м. Зугрес, Донец. обл.), запорізькому журналісту;

 

            Юрій Олександрович Гаєв народився 4 лютого 1950 року в м. Зугрес Донецької області. За освітою, технар, у 1975-му отримав диплом інженера-механіка Запорізького машинобудівного інституту (зараз - Запорізька політехніка). Три роки пропрацював за фахом, але у підсумку обрав перо і слово, оскільки не міг, за власним визнанням, подолати «свербіж у пальцях», коли тягне свої думки відображати на папері. Більше тридцяти років професійно займався журналістикою, стверджуючи, що технічні знання тільки допомагають газетяреві, особливо з написання «промислових» матеріалів.

Починав у багатотиражці прославленого колективу гідробудівників «Дніпробуд», із задоволенням мотаючись усіма тодішніми будівельними майданчиками. Працюючи у «Днепростроевце», регулярно публікував репортажі про спорудження другого шлюзу Дніпрогесу та реконструкцію проїзної частини греблі в обласній молодіжці «Комсомолець Запоріжжя» (сучасний «МИГ»), куди незабаром і був запрошений на посаду кореспондента. У «КоЗі» (так між собою називали журналісти місцеву «молодіжку») пропрацював десять років, сім з яких – як завідувач відділом листів та масової роботи.

Соціально-економічні перетворення, які струсонули СРСР та Україну в кінці 80-х-початку 90-х років минулого сторіччя, зустрів з великою наснагою. Бажаючи бути залученим до створення нової, ліберально-демократичної запорізької преси, взяв участь у перших (та єдиних) виборах редактора друкованого органу міськради – газети «Запорізька Січ» (зараз «Запорозька Січ»), куди і  був призначений заступником редактора.

Коли 1991 року створювалася перша в Запоріжжі мережа кабельного ТБ (КІТС), перейшов туди керівником інформаційної служби, а за два роки, коли КІТС заснував свій друкований орган «Вся неделя», став редактором цієї, багато в чому експериментальної на той час, газети. На жаль,  нестабільність ринкової економіки, яка тільки-но зароджувалась в незалежній Україні, призвели до банкрутства та зникнення КІТС та «Всей недели».

У послужному списку Юрія Гаєва – робота на Запорізькому обласному телебаченні, в газетах «Теленеделя» (перший редактор запорізького випуску) та «Правда Украины». З 1998 по 2010-й роки (до виходу на пенсію) – власний кореспондент всеукраїнської газети «Факты и комментарии». Неодноразово відзначався в творчих конкурсах, які проводила обласна організації Спілки журналістів України. 2007 року до Дня журналіста нагороджений дипломом в номінації «Публіцист року». Нагороджений і Золотою медаллю української журналістики.

У переліку захоплень Юрія – пересування землею у будь-який спосіб: на конях, плотах, велосипедах, автівках. Але більш за все любить піші прогулянки в гори. Після кожної подорожі у газетах з’являлись, та й досі з’являються матеріали про це, а іноді навіть цикл публікацій. 2005 року Гаєв видав книжку «25+15», до якої, окрім нарисів, які друкувалися в «Фактах», увійшли й міні-розповіді про деякі подорожі. 2016 року видав книгу споминів та роздумів «Я жил в провинции».

(Н. І. Гаєва)

Окремі видання:

Я жил в провинции... О себе в контексте времени / Ю. А. Гаев; Юрий Гаев. – Запорожье:  Валпис;  Кругозор,  2016. – 240 с.

25 + 15 / Ю. А. Гаев;  Юрий Гаев. – Запоріжжя:  Поліграф, 2005. – 236 с. :  ил.

 

Література про життя та діяльність:

            Гаев Юрий Александрович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. організація. – [2-е вид., перероб. і доп.]. – Запоріжжя:  Дніпров. металург, 2010. – С. 73-74.

 

            06.02 – 80 років від дня народження Олега Орача (Олег Юхимович Комар) (06.02.1940, с. Благовіщенка Більмац. р-ну - 12.08.2005, м. Київ), українського поета, прозаїка, перекладача, дитячого письменника;[25]

            Література про життя та діяльність:

            Жадько, В. О.  Олег Орач // Жадько, В. О.  У пам'яті Києва : наук. фотоілюстров. довідник-посібник / В. О. Жадько ; Віктор Жадько. – Київ, 2007. – С. 440.

            Олег Орач : [коротка біограф. довідка та добірка віршів] // Дніпрові райдуги : антологія молодої поезії України. - Київ, 1978. - С. 382-386.

            Стадніченко, О.  Орач (Комар) Олег Юхимович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6752&lang=ukr

 

            07.02 – 75 років Геннадію Івановичу Гридасову, художнику, члену НСХУ (1985).

 

            Майстер ювелірного мистецтва Геннадій Гридасов народився у Запоріжжі. Навчався у дитячій образотворчій студії (керівник Ф.Ф. Шевченко). У молоді роки працював склодувом на Запорізькому титано-магнієвому комбінаті, але з часом перейшов до творчої професії.

            Від 1978 р. працював у монументальному цеху Запорізького художньо-виробничого комбінату. Творчий фах: ювелірне мистецтво.

            Учасник всеукраїнських та всесоюзних мистецьких виставок від 1978 р. Персональна – у Запоріжжі (1985).

            Виготовляє ювелірні вироби з оригінальним композиційним вирішенням, позначеним авторською інтерпретацією народних традицій, багатою палітрою каменів-самоцвітів. Окремі роботи зберігаються в Музеї історичних коштовностей України (Київ) та ЗОХМ.

            Вибрані твори: гарнітури – «Кримські етюди» (1978), «Метелики», «Польові квіти» (обидва – 1980); брошки – «Весна», «Простори» (обидві – 1981), «Квіти і фанфари» (1985); кольє «Дорога до вершин (Підкорювачі Евересту)» (1983); цикл «Квітуча Україна»; сережки «Цвіт яблуні», «Вранішні мелодії» (усі – 1985); набір скриньок «Травень» , годинник-браслет «Ностальгія по модерну» (2004).

(І. В. Атаманчук)

            Література про життя та діяльність:

            Латанський, С. В. Гридасов Геннадій Іванович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2006. - Т. 6 : Го-Гю. - С. 450.

            Гридасов Геннадій Іванович // Запорізька організація Національної спілки художників України. - Запоріжжя, 2007. - С. 38-39.

 

            08.02 - 50 років від дня народження Ганни Олексіївни Лупинос (08.02.1970, м. Запоріжжя), запорізької письменниці, літературознавця, голови обласної літературного об'єднання ім. М. Гайдабури;

 

            Народилася Ганна Лупинос (справжнє ім’я Дроздова Ганна Олексіївна (до заміжжя Лупинос) 8 лютого 1970 року в місті Запоріжжя. Рід батька (Лупиноси та Кононенки) – із запорозьких козаків, рід матері (Корягіни та Кузьмінови) – зі старообрядців, які в XVIII сторіччі втекли на Запоріжжя через переслідування за віру.

Поет, прозаїк, літературознавець, публіцист. Член Національної Спілки письменників України з 2006 року. Член Національної Спілки журналістів з 2014 року.

Писати почала з дитинства, перший опублікований вірш «Дощова ніч» (газета «Индустриальное Запорожье» 1983 р.) Азам поетичної творчості навчалася в літгуртку поетеси Вікторії Сироватко, з 13 років почала відвідувати Запорізьке обласне літоб’єднання (яке тоді очолював поет Микола Лиходід), ще зі шкільного віку брала участь в обласних та всеукраїнських літературних олімпіадах, семінарах та конференціях, писала публіцистичні та літературознавчі статті до запорізьких газет. Вчилася в запорізьких школах № 28 та № 12.

Має філологічну (ЗНУ) та економічну (ЗДІА) освіту.

З 2007 року голова Запорізького обласного літоб’єднання, дбайливо підтримує молодих запорізьких письменників, сприяє розвитку літератури Запорізького краю та її інтеграції з всеукраїнським та світовим культурними процесами. Член журі літературних фестивалів, зокрема: „Всеукраїнського конкурсу прози ім. Олександри Кравченко (Девіль)” (2013, м. Дніпропетровськ), літературного конкурсу для школярів „Квітневі дзвони” (2013, 2014, м. Запоріжжя). Член оргкомітету літературного конкурсу для юнацтва та молоді „Хортицькі дзвони” ім. Марини Брацило з 2014 року. Голова українського журі поетичної частини Міжнародного фестивалю-конкурсу «Співоча Україна» (2015).

Одна з організаторів Запорізького клубу любителів фантастики та Факультативу прози, а також постійний організатор та учасник низки літературних заходів Запорізької книжкової толоки. Має постійну творчу співпрацю з Запорізьким національним університетом, Запорізькою обласною універсальною науковою бібліотекою, Запорізьким художнім музеєм, виступає модератором презентацій на Львівському форумі видавців, Запорізькій книжковій толоці, "Книгарні Є", ін.

Входила до редколегії журналу „Хортиця”. Одна із упорядників антології творів літераторів Запорізького краю „Обрус” (2008) та «Антології творів письменників запорізьких літоб’єднань початку ХХІ сторіччя» (2018).

Твори публікувалися та анонсувалися в численних антологіях та збірках, зокрема «Майдан: дистанція Словом» (2015), «Не міліють джерела Дніпрові...» (2016), «Письменники Запорізького краю» (2017), а також альманахах, журналах та газетах, зокрема: «Нова проза» № 20, 2011 рю (м. Луцьк, Україна), «Рубеж» № 1 (73), 2011 р, (м. Нюрнберг, Німеччина), «Хортиця» (м. Запоріжжя 2007-2016 рр.), «Дукля» № 6, 2016 р., (м. Пряшів, Словаччина), газеті «Літературна Україна» 2018 р. ; на літературних інтернет-порталах «Письменницький Портал», «Літературний форум України», «Палісадник» та ін. Книжки неодноразово презентувалися на Львівському форумі видавців, Книжковому Арсеналі, Запорізькій, Маріупольській та Миколаївській книжкових толоках.

Твори перекладалися білоруською та німецькою мовами, зокрема роман «Теорія Дикого Поля. Софія» перекладений німецькою завідувачем кафедри німецької філології і перекладу ЗНУ, кандидатом філологічних наук, доцентом С. Ю. Вапіровим.

Поезія і проза Ганни Лупинос тягнуться до сонця і до світла, дають найвиразніше уявлення про інтелектуальну й психологічну атмосферу нашого часу, висвітлюють всі її цінності та пріоритети. Так звучить її голос, багатоголоссям: від ніжної лірики до філософських глибин, літературознавчих досліджень і, навіть, модернових спроб розбудови української культури.

У надзвичайній прозі письменниці є воля, яка генетично закладена у глибинах душі, ця тема волі сприймається на музичному рівні і чинить опір руйнівним силам життя, допомагає усвідомити, що означає бути Вільною Людиною.

Творчість Ганни Лупинос висвітлена в літературознавчих статтях Валентини Ботнер, Тетяни Шадріної, Геннадія Сенкевича та ін.

(О. Красносельська)

            Твори:

            Теорія Дикого Поля. Софія : роман у новелах / О. Красносельська, Г. Лупинос ; Олена Красносельська, Ганна Лупинос. – Запоріжжя : Дике Поле, 2016. – 228 с.

            Не о том думаю : рассказы / А. Лупинос ; Анна Лупинос. – Запорожье : АА Тандем, 2014. – 48 с. – (Літературна касета ; вип. 5 : Час пошуку).

            Радость сердца : поэзия / А. Лупинос ; Анна Лупинос. – Запорожье : Днепров. металлург, 2005. – 124 с. : ил.

***

            Душа між степом і ріллею ; Місяць уповні: Мотря і Мазепа ; Ніч перед благовіщенням ; Над вічною рікою ; Арковий міст через Дніпро ; Впольовані весною ; А що, як не було б зрадливої Даліли? ; Сум за глеком щастя ; Поезія / Лупинос Г. О. // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 219-223.

            Межень / Ганна Лупинос // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 306-313.

            Степ. Даль пам'яті : (уривки з новели) / Лупинос Г. О. // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 103-106.

            Весняне ; Біля річки на осичці / Ганна Лупинос // Співоча Україна : зб. Першого міжнар. фестивалю-конкурсу авт. та виконав. укр. ліричної пісні та укр. романсу : поетич. тур / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КУ "Обласний метод. центр культури і мистецтва" ЗОР ; [упоряд.: О. Я. Житомирський, Г. О. Лупинос]. – Запоріжжя, 2016. – С. 56-58.

            Ялта под дождем ; Венеция / А. Лупинос ; Анна Лупинос // Альманах международного фестиваля поэзии "В стенах «Серебряного века»" 2016. – Мелитополь, 2016. – С. 7.

            Дедушкина сказка / Анна Лупинос // Звезда Рождества : альманах Междунар. лит.-муз. фестиваля "Звезда Рождества" (г. Запорожье, 16 янв. 2016 г.). – Днепр, 2016. – Вып. 4. - С. 221-223.

            Планы на Рождество / А. Лупинос ; Анна Лупинос // Звезда Рождества : альманах Междунар. лит.-муз. фестиваля "Звезда Рождества" (г. Запорожье, 10-11 янв. 2014 г.). – Днепропетровск, 2014. – Вып. 2. - С. 289-296.

            Весна разлуки. Босх ; Время путает следы / А. Лупинос ; Анна Лупинос // Альманах международного фестиваля поэзии "В стенах «Серебряного века»" 2013. – Мелитополь, 2013. – С. 8.

            [Добірка віршів] // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя, 2008. – С. 204-210.

            [Добірка віршів] / А. Лупинос // Перевесло : зб. творів членів Запорізького обл. літ. об-ня ім. М. Гайдабури Запоріз. обл. орг-ції Нац. Спілки письменників України. – Запоріжжя, 2005. – С. 9-12.

            Имена ; Дикие тюльпаны ; Колосья на окнах : [вірші] / Г. Лупинос // Зачарований Дніпро : зб. творів членів обл. літ. об-ня ім. М. Гайдабури Запоріз. від-ня Нац. Спілки письменників України. – Запоріжжя, 2004. – Вип. 2. - С. 11-15.

            Китай : [вірші] / А. Лупинос // Поиски крыльев : поэтич. сб. – Запорожье, 2003. – С. 59-60.

            Бродячий дух : [вірші] / Г. Лупинос // Зачарований Дніпро : зб. творів членів обл. літ. об-ня ім. М. Гайдабури. – Запоріжжя, 2002. – С. 76-81.

 

            Літературознавчі публікації:

            Запорізька літературна школа: фрагменти мозаїки / Г. Лупинос ; Ганна Лупинос. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – 64 с.

            Запорізька поетична школа: дев'яностики / Анна Лупинос // Альманах сучасної української літератури. – [Луцьк], 2011. – Т. 20 : Нова проза Запоріжжя. - С. 196-207.

            Дивовижне Запоріжжя : (формування образу міста в літературі) / А. Лупинос // Хортиця. – 2015. – № 5. – С. 23-24.

            Запорізьке обласне літоб'єднання / А. Лупинос // Хортиця. – 2008. – № 3. – С.81.

            Голос Вікторії Сироватко : (про творчість запоріз. поетеси) / А. Лупинос // Хортиця. – 2007. – № 4. – С. 39-40.

            Путешествие по страницам "Хортицы": [о запорож. лит. журнале] / А. Лупинос // Верже. – 2006. – 16 нояб. (№ 46). - С. 9.

            Дощова ніч : [перший вірш автора] / А. Лупинос // Индустр. Запорожье. - 1983. - 31 авг. (№ 167). - С. 4.

 

            Література про життя та діяльність:

            Ботнер, В.  Лупинос Ганна Олексіївна (Дроздова) / Валентина Ботнер // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 214-218.

            Ганна Лупинос // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг-ція Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 305.

            Ганна Лупинос // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя] : АА Тандем, 2016. – С. 103.

            Лютий, Г.  Ти ж знаєш, де себе шукати...// Лютий, Г.  Вибране. - Запоріжжя, 2005. - С. 615-619.

            Красносельская, Е.  Между реальностью и иллюзией / Елена Красносельская // Хортиця. - 2014. - № 3. - С. 96.

            Николаев, Г.  Женская душа природы / Георгий Николаев // Наш город. - 1995. - 20 июля.

 

            09.02 - 90 років від дня народження Івана Івановича Смішка (09.02.1930, м. Токмак - 16.03.1995, м. Запоріжжя), першого горнового металургійного комбінату “Запоріжсталь”, Героя Соціалістичної Праці;

            10.02 – 125 років від дня народження Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного)[26] (10.02.1895, м. Пула, Австрійське Примор'я, Австро-Угорщина (нині - Хорватія) - 18.08.1948, м. Київ), українського військового діяча, полковника Легіону Українських січових стрільців, австрійського архікнязя, ерцгерцога. 1918 року два місяці перебував у м. Олександрівську.

            Розпорядженням голови ЗОДА № 275 від 19 травня 2016 року вулицю Червонозаводську в м. Запоріжжі і вулицю Володарського в м. Токмаці перейменовано на вул. Василя Вишиваного.

 

            Спогади:

            На Запорожжі року 1918-го : спогади українських бійців / [упоряд.: Ю. І. Щур]. – Запоріжжя : [б. в.], 2019. – 52 с. : іл. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 6).

            Українські січові стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії [уривок] / Габсбурґ В. фон ; Вільгельм фон Габсбурґ // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : спогади українських бійців / Запоріз. наук.-дослід. центр "Спадщина" ; [упоряд. Ю. І. Щур]. – Київ, 2017. – С. 67-73. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

 

            Література про життя та діяльність:

            Щур, Ю.  Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне XX сторіччя / Ю. Щур ; Юрій Щур ; Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2016. – 276 с.

            Солуха, П.  Місто Олександрівськ - центр інтриг Вишиваного // Солуха, П.  Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського / Петро Солуха. - США : Хутір діда Петра, 1973. - С. 208-209.

 

            10.02 - 85 років від дня народження Литвиненко Таїсії Йосипівни (10.02.1935, с. Погреби Бровар. р-ну Київ. обл.), української актриси театру і кіно, театрального режисера, педагога, народної артистки України (1987). 1959 - 1965 рр. - актриса Запорізького українського музично-драматичного театру ім. М. Щорса;

            10.02 - 10 років (2010) від дня заснування Приазовського національного природного парку;

            Література:

            Національний природний парк Приазовський : [текст підготували: В. П. Коломійчук, В. О. Демченко ; під ред. Є. Прекрасної]. – [Мелітополь : б. в., 2016]. – 16 с. : іл., схема.

            Шарий, Г. П.  Приазовський национальный природный парк // Шарий, Г. П.  Северное Приазовье / Г. П. Шарий. – Днепропетровск, 2016. – С. 160-161.

            Гетьман, В.  Приазовський національний природний парк / В. Гетьман // Національні природні парки України / В. І. Гетьман ; Володимир Гетьман. – К., 2012. – С. 120-121.

           

            11.02 - 350 років від дня народження Самійла Васильовича Величка (11.02.1670, с. Жуки, нині - Полтав. р-н, Полтав. обл. - після 1728, там само), українського козацько-старшинського літописця;

            Твори:

            Літопис. Т. 2 / С. Величко ; Самійло Величко ; пер. з книж. укр. мови Валерій Шевчук. – Київ : Дніпро, 1991. – 644 с. – (Давньоруські та давні українські літописи).

            Літопис : [твір укр. іст.-мемуар. прози XVII - XVIII ст.]. Т. 1 / С. В. Величко ; Самійло Величко ; пер. з укр. книж. мови Валерій Шевчук ; [відп. ред. О. В. Мишанич ; вступ. ст., комент., геогр. та імен. покажч., упоряд. іл. матеріалу В. О. Шевчука]. – Київ : Дніпро, 1991. - 376 с., 2 л. карт : іл. + Прил. 2 л. : Карта України Боплана ; Факсиміле підписів українських гетьманів та козацької старшини. – (Давньоруські та давні українські літописи). – В прил. 2 л. : Карта України Боплана ; Факсиміле підписів українських гетьманів та козацької старшини.

            Летопись событій в Юго-Западной Россіи в XVII-м веке : издана Временною Комиссіею для разбора древних актов. Т. 1 / составил Самоил Величко, бывшій канцелярист канцеляріи войска Запорожскаго, 1720. – Київ : В Лито-Типографическом Заведеніи Іосифа Вальнера, 1848. – 454 с. + Прилож.

 

            Література:

            Апанович, О. М.  Величко Самійло // Апанович, О.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – Київ, 2009. – С. 75-81.

            Левченко, В.  Казацкое летописание // Альманах библиофила. - Москва, 1983. - Вып. 14. - С. 79-110.

            Таїрова-Яковлева, Т. Ґ.  Книги з бібліотеки Самійла Величка, канцеляриста Війська Запорозького / Т. Г. Таїрова-Яковлева // Український історичний журнал. – 2017. – № 5. – С. 103-111.

            Таїрова-Яковлева, Т. Ґ.  Літопис Самійла Величка: до питання про нове академічне видання / Т. Ґ. Таїрова-Яковлева // Український історичний журнал. – 2012. – № 2. – С. 190-198.

 

            12.02 - 120 років від дня народження Василя Івановича Чуйкова (12.02.1900, с. Срібні Пруди Тул. губ. - 10.03.1982, м. Москва, РФ), маршала Радянського Союзу, учасника визволення м. Запоріжжя від нацистів, почесного громадянина м. Запоріжжя (1973);

            Література:

            Шиханов, Р. Б.  Чуйков Василь Іванович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. – С. 35-36.

 

            14.02 - 120 років від дня народження Онисима Михайловича Голоска (14.02.1900, с. Варварівка Харків. губ. - 28.02.1955, м. Калуга, РФ), Героя Радянського Союзу (1944). 333-я стрілецька дивізія Південно-Західного фронту під командуванням генерал-майора О. М. Голоска стрімко форсувала р. Дніпро в районі с. Петро-Свистунове Вільнянського району 26 вересня 1943 року і захопила плацдарм;

            Література:

            Варяник, О.  Голоско Анисим Михайлович // Варяник, О.  Герои земли Запорожской / О. В. Варяник, Олег Варяник. - Запорожье, 2019. - Кн. 2. - С. ?.

 

            14.02 - 60 років від дня народження Олександра Леонтійовича Олійника (14.02.1960, м. Дніпродзержинськ (нині м. Кам'янське) Дніпропетров. обл.), кандидата історичних наук (2008), директора торгового коледжу Запорізького національного університету;

            Праці:

            Врядування в Україні княжої та козацької доби : монографія / О. Л. Олійник ; Класичний приватний ун-т. – Запоріжжя : [КПУ], 2012. – 320 с.

            Запорозький зимівник часів Нової Січі (1734-1775) / О. Л. Олійник. – Запоріжжя : Дике Поле, 2005. – 256 с. : іл.

            Запорозький зимівник / О. Л. Олійник. – Запоріжжя : Тандем-У, 1997. – 64 с. – (Запорізька спадщина ; вип. 4).

***

            Кількість та типологія запорозьких зимівників за часів Нової Січі / О. Л. Олійник // Запорозька старовина / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва, Запорізьке відділення. – Запоріжжя, 2005. – Вип. 3. - С. 64-75.

            Зимівник у колонізаційних процесах Південної України / О. Л. Олійник // Запорозька старовина / НАНУ ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва, запорізьке відділення. – К. ; Запоріжжя, 2003. – Вип. спеціальний. Присвячується світлій пам'яті останнього кошового отамана Запорозького Війська Низового Петра Калнишевського з нагоди 200-ї річниці від дня його смерті. - С. 143-155.

            Зимівник у колонізаційних процесах Південної України / О. Л. Олійник // Запорозька старовина : п'ятиріччю заснування НДІ козацтва присвячується / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня. – К. ; Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. - С. 122-130.

            Розвідувальна діяльність запорожців за документами Архіву Коша Нової Січі (1734-1775 рр.) / О. Л. Олійник // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ / Запоріз. держ. ун-т ; [ред. кол. : А. В. Бойко, С. Р. Лях та ін.]. – Запоріжжя : Тандем - У, 1998. – Вип. 4. – С. 18-22.

            Проблема землеволодіння в Запорозьких Вольностях / О. Л. Олійник // Наукові доповіді студентів та аспірантів кафедри історії України ЗДУ. - Запоріжжя, 1997. - Вип. 2. - С. 15-18.

            Місце зимівника в територіально-адміністративному устрої запорозьких вольностей / О. Л. Олійник // Південна Україна XVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півден. України ЗДУ / гол. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 1996. – Вип. 1. - С. 52-58.

            До причин ліквідації запорозького козацтва / О. Олійник // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя : Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. – С. 38-45.

            Про локалізацію запорозьких зимівників / О. Л. Олійник // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва : зб. наук. праць / АН України. – К., 1992. – С. 45-54.

***

            Національна еліта ранньомодерної доби між врядуванням та державністю / О. Л. Олійник // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2012. – № 2. – С. 25-31.

            Генеза інституту влади Запорозьких Вольностей за Нової Січі (1734 - 1775) / О. Л. Олійник // Гілея : зб. наук. праць. - К., 2011. - Вип. 52 (спецвипуск). - С. 159-165.

            Формування демократичних традицій врядування в запорозькому товаристві / О. Л. Олійник // Музейний вісник / ЗОКМ. - Запоріжжя. - 2010. - № 10. - С. 79-90.

            До причин ліквідації Запорозької Січі / О. Л. Олійник // Укр. іст. журн. - 1992. - № 2. - С. 33-39.

           

            Література про життя та діяльність:

            Олійник Олександр Леонтійович // Дослідники історії Південної України: біобібліографічний довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – К., 2013. - Т. 1. - С. 264-267.

            Олійник Олександр Леонтійович // Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – С. 259-264.

 

            16.02 - 40 років тому (1980) на Запорізькому коксохімічному заводі стала до ладу коксова батарея № 1;

            18.02 - 120 років від дня народження Федора Георгійовича Логінова (18.02.1900, с. Нємчуга Новгород. губ. (нині - Боровиц. р-н Новгород. обл., РФ) - 02.08.1958, м. Москва, РФ), начальника Дніпробуду (1944 - 1950);

            Окремі видання:

            Возрождение Днепрогэса / Ф. Г. Логинов. – К. : Гостехиздат Украины, 1951. – 152 с. : ил.

            Відродження Дніпрогесу / Ф. Г. Логінов. – К. : Держтехвидав України, 1950. – 151 с. : іл.

            Література про життя та діяльність:

            Логинов Федор Георгиевич // Энергетики. Жизнь замечательных людей / под ред. Л. В. Прохорова ; Совет старейших энергетиков Запорожской АЭС. – Запорожье : Дикое Поле, 2012. – С. 36-38.

 

            19.02 - 100 років від дня народження Олександра Тимофійовича Кошеля (19.02.1920, с. Обіточне Примор. р-ну - 28.07.2003, м. Запоріжжя), живописця, члена НСХУ (1985);[27]

            20.02 (або 15.02 ?!!) – 150 років від дня народження Олександра Абрамовича Кіпена (20.02.1870, м. Мелітополь - 30.10.1938, м. Одеса), фахівця у галузі виноградарства, професора Одеського сільськогосподарського інституту (нині – державний аграрний університет), письменника;

 

            У 1870 році в сім'ї мелітопольського присяжного засідателя Аврама Хаімовича (Михайловича) Кіпен народився син Олександр. Він отримав середню освіту, закінчивши в 1890 році 7 класів Мелітопольського реального училища. Після цього написав на ім’я губернатора П. М. Лазарева прохання про допомогу в отриманні в Санкт-Петербурзі виду на право проживання в столиці для продовження своєї освіти. Відповідь була дуже лаконічною та категоричною: “Объявить Кипену, что на это нет законных оснований". Юнак спробував вступити в Харківський технологічний інститут, але і тут його спіткала невдача: не був прийнятий, так як не потрапив в єврейську процентну норму вступників до вищої школи.                                                                                                                                                                                   

Після року військової служби Олександр Абрамович виїхав до Франції і вступив у Вищу національну школу агрокультури в Монпельє (закінчив у 1894). В 1894-1897 працював в Одеському філоксерному комітеті, виступав проти старого методу лікування заражених філоксерою виноградників. Але комітет не розділяв його поглядів по цьому питанню і він був звільнений. На протязі трьох років після цього О. А. Кіпен працював у приватних садибах имениях?) Бессарабії. В 1902 році в Москві і в 1903 році в Одесі на Всеросійських з’їздах виноградарів в публікаціях і виступах узагальнив досвід практичної роботи, що спричинило невдоволення в Бесарабському товаристві садівників. Пішов донос в поліцію і О. А. Кіпен був виселений з маєтку як єврей, який не має права проживати в сільській місцевості.

З 1903 по 1909, переїжджаючи з Кишиневу до Одеси і назад, О. А. Кіпен друкує ряд робіт, присвячених новим прийомам агротехніки. В 1903 починається і його літературна діяльність. Його перша розповідь “Метеорологическая станция” була опублікована в журналі “Русское багатство”. Потім Кіпен публікувався в ряді збірників і журналів (“Знание”, “Земля”, “Образование”, “Современный мир”) і в російсько-єврейських періодичних виданнях. У 1911 в Москві був опублікований його збірник оповідань, а в 1928-1931 видано "Зібрання творів" (тт. 1-3). Ним, початківцем белетристом опікувався Леонід Андрєєв. В збірнику пам'яті Леоніда Андрєєва “Реквием” Олександр Абрамович писав (1930), що він пропав би без допомоги цього відомого письменника: “Сердечная доброта и задушевность Андреева граничили с самоотвержением".

Головні герої оповідань О. А. Кіпена – трудові люди півдня Росії. Він описує події 1905 року (оповідання “Господская жизнь” – про підпали селянами маєтків поміщиків; про бродіння серед солдатів (“Запасной лафет”); про боягузливість і зраду лібералів (“Шпион”).  Пише оповідання “Бирючий остров”, в якому рибалки спалюють рибний завод (в той час Бірючий острів, Федотова коса і селище Кирилівка входили до території Мелітопольського повіту). Його документальна повість “В октябре” (1905) - яскравий опис очевидця єврейських погромів в Одесі, звірячих вбивств жінок і дітей, козаків і солдатів, які стріляли з кулеметів по мирному населенню. В оповіданні “Гангрена” Кіпен указує на повалення самодержавства, як шлях позбавлення в країні усіх видів безправ'я…

В 1909 році О. А. Кіпен оселився у Фінляндії та щодня їздив до Петербурга, де викладав на вищих кам'янноостровських курсах (ценз осілості не дозволяв вченому-єврею жити в столиці). З 1919 він знову живе в Одесі, викладає в Одеському сільськогосподарському інституті. В 1924 р. став професором. Був відряджений до Франції (1925-1926) для вибору і придбання для України щепленого виноградного матеріалу. У 1932 р. призначений завідувачем кафедри Інституту і його стараннями був відкритий факультет виноградарства.

Олександр Абрамович, крім наукової, викладацької, агрономічної, літературної діяльності, займався аматорським малюванням картин і віршуванням, суспільною діяльністю. Був в Одесі одним із засновників і головою Товариства ім. К. К. Костанді (1922– 1929). Учасник виставок Товариства (1925-1929), республіканських (1927, 1929). Товариство зі своїх коштів надавало матеріальну допомогу нужденним, особливо безробітним художникам, призначало заохочувальні премії за кращі роботи на виставках.

Засідання товариства не обмежувався проблемами образотворчого мистецтва. Так, на одному з засідань О. А. Кіпен зробив виступ про життя і творчість О. Серафимовича, прочитав уривок з його роману “Железный поток”. У травні 1926 року в Одеському сільськогосподарському інституті урочисто вітали О. А. Кіпена з нагоди 30-річчя його громадської та науково-педагогічної роботи. Від Всеросійського союзу Товариства письменників була отримана телеграма, підписана О. Толстим, Ф. Сологубом та іншими відомими письменниками, в якій в теплих виразах ювіляру були висловлені почуття глибокої поваги і побажання здоров'я, плідної роботи на ґрунті мистецтва і літератури. Під час ушанування Кіпена Товариством імені Костанді в Будинку вчених ювіляр прочитав свій твір "Мейер", що викликало у слухачів грім оплесків. Професор М. К. Лисенков прочитав свій вірш, присвячений О. А. Кіпену:

Ты, милый Кипен, в жизни славной

Не двум, а трем служил богам,

И презирал ты, своенравный,

Житейской прозы шум и гам.

Ты Аполлона громко славил

И написал рассказов том,

Но Аполлона ты оставил

И Вакху стал служить потом.

В садах Украины отрадных

Ты лозу Франции взрастил

И соком гроздей виноградных

Друзей обильно угостил…

Ты поклонялся и Венере

И целовал ты ручки дам.

Трем божествам служил ты верно

И отдавал весь сердца жар,

И жизнь твоя текла примерно

Богам на славу, людям в дар….

У 1929 році після закриття П'ятої художньої виставки імені К. К. Костанді, яку відвідали понад 4000 осіб, Товариство самоліквідувалося. О. А. Кіпен зайнявся своїми виноградниками і члени Товариства приїжджали до нього, були завжди бажаними гостями. Вони писали етюди, жартували і обмінювалися спогадами. Так проходили останні роки життя цієї талановитої людини, нашого земляка.

30 жовтня 1937 року О. А. Кіпен пішов із життя, залишивши заповіт, за яким вся його бібліотека з витонченої літератури і мистецтва була передана до Фонду Одеського художнього училища, а бібліотека з виноградарства до Фонду Одеського сільськогосподарського інституту. Художні картини, що представляли велику цінність, були передані до Фонду Одеського художнього музею на вулиці Короленка.

(О. О. Алексєєв)

Праці:

Отчет об исследовании грибных болезней винограда в восточной части Оргеевского уезда Бессарабской губ. / А. А. Кипен. – Одесса, 1895. - С. ?

Винодельческий кризис в Бессарабии // Труды съезда виноградарей и виноделов в Одессе (9–15 фев. 1903 г.). – Одесса, 1903. - Т. 2. - С. ?

Основы рационального виноградарства в средней Бессарабии. – Санкт-Петербург, 1908.

Прививка винограда // Библиотека вестника виноделия. - Одесса, 1909. - С. ?

Обрезка винограда. – Одесса, 1910. - С. ?

Краткое практическое руководство по разведению винограда в степной местности Екатеринославской, Херсонской и Подольской губерний. - Санкт-Петербург, 1912. - С. ?

Виноградные гибриды. – Санкт-Петербург, 1914. - С. ?

Практическое руководство к разведению винограда в степной местности. – Одесса, 1927. - С. ?

 

•  
• жизнь : рассказы / А. Кипен. – 2-е изд. – [М.] : Кн. изд-во писателей в Москве, [1919]. - 158 с.
• остров : сб. / Товарищество «Знание». - М., 1905. - Кн. 7. - С. ?;
• остров : рассказы // Кипен, А. – 2-е издзд. – [М.]: Кн. изд-во писателей в Москве, [1917]. – 222 с.

Бирючий остров [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

136386. ://az.lib.ru/k/kipen_a_a/text_1905_ostrov_oldorfo.shtml

Собрание сочинений : в 3 т. / вступ. ст. М. Поляковой. – М. : ЗИФ, 1928–1930.

Т. 1 : Бирючий остров и др. рассказы;

Т. II : В октябре;

Т. III : Господская жизнь.

 

Література про життя і діяльність:

Мацько, В. П.  Кіпен Олександр Абрамович // Енциклопедія сучасної України– К., 2013. – Т. 13 : Киї - Кок. - С. 205.

Кумок, В. Н.  Кипен Александр Абрамович // Кумок В.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 103-104, 522, 656-657.

• Александр Абрамович // История русской литературы конца XIX – начала XX вв. : библиогр. указат. / под. ред. И. Д. Муратовой. – М. – Л., 1963. - С. ?.

Кипен Александр Абрамович // Краткая литературная энциклопедия. - М., 1966. - Т. 3 : Иаков – Лакснесс. - С. 521.

К. К. Костанди. Художественное общество им. К. К. Костанди : каталог выставки // Электронная библиотека Одесского художественного музея / сост. и авт. вступит. ст.: Л. Н. Гурова, Л. А. Еремина. – Одесса : Астропринт, 2003 . – 78 с.

К. К. Костанди. Художественное общество им. К. К. Костанди [Електронний ресурс] : каталог выставки. – Режим доступу : http://ofam.od.ua/pdf/catalog/kostandi-o.pdf

Краткая история Художественного общества имени Кириака Константиновича Костанди [Електронний ресурс] / авт. проф. В.П. Снежков ; публикация О. Тангян, О. Барковской: Снежков В. П. Краткая история Худож. общ. им. К. К. Костанди. – Режим доступу : https://odessitclub.org/publications/almanac/alm_33/alm_33_218-234.pdf

Кіпен Олександр Абрамович [Електронний ресурс]. 145 років від дня народження О. А. Кіпена // Моя сучасна бібліотека (Міські бібліотеки Мелітополя).  – Режим доступу :

 https://melitopolbiblio.ucoz.ua/index/kipen_oleksandr_abramovich/0-217

           

            20.02 - 130 років від дня народження Олександра Силовича Єрмоленка (20.02.1890, с. Новотроїцьке Бердян. р-ну - 20.08.1975, м. Самарканд, Узбекістан), українського живописця і графіка;

 

            Олександр Силович Єрмоленко народився 20 лютого 1890 року в селі Новотроїцьке (нині Бердянського району). Змалечку полюбляв малювати, мріяв стати професійним художником, тому поїхав поступати до столиці. В 1922-1926 роках хлопець навчався у Київському художньому інституті (клас Федора Кричевського).

            Олександр Силович став одним з організаторів Асоціації художників Червоної України (АХЧУ, 1926) - об'єднання українських радянських художників, в яке входили, головним чином, станковісти реалістичного направлення (І. С. Їжакевич, Ф. Г. Кричевський, О. В. Маренков, Г. П. Світлицький, К. Д. Трохименко та ін.).

            Того ж року Єрмоленко переїхав до Самарканду, де був ініціатором створення місцевої організації Союзу художників Узбецької РСР (1934).

            Основні роботи художника: “Розстріл 1905” (1925, співавт.), “Гуцуля” (1926), “Міст Тамерлана” (1927), “На околиці Самарканда” (1935), “Гірський кишлак у Верхньому Ургуті” (1947).

            До України художник вже не повернувся. Помер Олександр Силович у Самарканді (Узбекістан) 20 серпня 1975 року.

(О. А. Савкіна)

            Література та інтернет-ресурс:

            Галькевич Т. А.  Єрмоленко Олександр Силович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2009. - Т. 9 : Е-Ж. - С. 441.

            Єрмоленко Олександр Силович // Мистецтво України : біогр. довід. - К., 1997. - С. 235.

            Єрмоленко Олександр Силович // Митці України : енциклопед. довід. – К., 1992. – С. 241.

            Єрмоленко Олександр Силович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6510&lang=ukr

 

            21.02 - 170 років від дня народження Костянтина Антоновича Вернера (21.02.1850, м. Немирів Вінниц. обл. - 13.08.1902, м. Москва, РФ), статистика-агронома; 1884-1889 рр. – завідував статистичним відділом Таврійського губернського земства, один із укладачів книги ”Крестьянское хозяйство в Мелитопольском уезде” (1887);

 

            Костянтин Антонович Вернер народився 21 (за старим стилем - 9) лютого 1850 року в м. Немирів Брацлавського повіту Подольської губернії (нині Немирівського району Вінницької області). В юнацькі роки Костянтин Антонович закінчив курс Миколаївського інженерного училища, був вільним слухачем на математичному факультеті Київського університету. Потім поступив до Петровської землеробської і лісової академії в Москві, але в 1876 р. за підозрою у революційній діяльності (подачу колективного студентського протесту), разом з В. М. Григор'євим та В. Г. Короленком його вислали до В'ятської губернії. Служив в армії на Кавказі (1877-1878), отримав контузію.

Витримавши іспит на звання кандидата сільського господарства (1879), К. А. Вернер в 1880-1884 рр. служив у статистичному відділенні Московського губернського земства помічником відомого статистика В. І. Орлова, який перший в своїх працях став застосовувати метод місцевого подвірного опису до суцільного статистичного дослідження цілої місцевості. Надалі Вернер постійно використовував цей метод дослідження в своїх роботах статистичного вивчення різних територій.

У 1890-1893 рр. Костянтин Антонович працював агрономом Степового генерал-губернаторства, потім служив за питомим відомством [здійснювало управління майном (питомими землями, маєтками, а до 1863 року – також питомими кріпаками) імператорської сім'ї] та у відділі сільської економії і сільськогосподарської статистики Міністерства землеробства. В 1895 р. отримав кафедру сільськогосподарської економії в Московському сільськогосподарському інституті. Співпрацював у редколегії 82-томного «Энциклопедического словаря» Брокгауза - Ефрона по відділу географії і в «Полной энциклопедии російського сельского хозяйства» (видання А. Ф. Деврієна).

У 1882 році Мелітопольська повітова земська управа розробила доповідь, в якій висловилася за необхідність економічного вивчення побуту населення. Зазначалося, що земська статистика спрямована на те, щоб мати оперативні відомості про положення певних місцевостей; що, вивчаючи поселення, будинки і господарства населення, можливо завжди з точністю визначити і передбачити насування нужди. Управа запропонувала провести подвірний перепис населення за програмою, що включала 8 основних пунктів, присвячених аналізу різних сторін економічного життя селищ.

В Таврійській губернії підтримали цю ідею і доручили губернській земській управі, виробивши план необхідних робіт, приступити до подвірного дослідження селищ та громад у всіх повітах губернії. Для керівництва статистичними дослідженнями була обрана спеціальна комісія, до якої увійшли по одному представнику від повітів і один професійний статистик. У 1884 р. комісія дійшла висновку про необхідність заснування спеціального статистичного бюро для подвірного опису селищ та громад експедиційним шляхом. Ця пропозиція була затверджена на січневій сесії губернського зібрання. Перш за все, планувалося досліджувати Мелітопольський повіт. Керівництво статистичним бюро було покладено на запрошеного з Москви статистика Костянтина Антоновича Вернера.

В 1884-1889 рр. Вернер завідував статистичним відділом Таврійського губернського земства. Результати досліджень склали 8 випусків «Статистических таблиц о хозяйственном положении селений уездов». 1885 року були опубліковані дані з Мелітопольського повіту, в 1886 р. – з Феодосійського, Дніпровського та Сімферопольського повітів і Керч-Єнікальського градоначальства, а в 1887 р. – з Перекопського, Євпаторійського, Ялтинського та Бердянського повітів.

Видані статистичним бюро Таврійського губернського земства повітові таблиці були першим прикладом розробки статистичних даних за окремими селищами і громадами. В основу систематизації матеріалу покладено поділ господарств на групи близькі за ступенем їх економічної сили. Принципове значення мали критерії угруповання. За найбільш істотну ознаку господарського благополуччя автори, земські статистики К. А. Вернер та     С. А. Харизоменов, вперше застосували прийом угрупування селянських господарств за площею оброблюваної землі і за величиною посіву сільськогосподарських культур. Розроблені дослідниками статистичні таблиці містили відомості про господарське становище селянських господарств кожної з громад. Особливе значення ці матеріали мали для материкових повітів Таврійської губернії, економічну основу яких складали великі громади.

В 1887 р. статистичне бюро Таврійського земства випустило в світ роботу під назвою «Крестьянское хозяйство в Мелитопольском уезде», одним із укладачів якої був К. А. Вернер. Ця книга була свого роду літературним додатком до першого тому «Сборника статистических сведений по Таврической губернии». Джерельна база дослідження ґрунтувалася на багатому статистичному матеріалі, отриманому в 1884 р. і на наукових розробках з проблем історії материкової частини Таврійської губернії. Опис повіту носило універсальний характер: були вивчені його територія, населення, співвідношення форм землеволодіння, особливості сільськогосподарського виробництва, становище народної освіти. Окремий нарис був присвячений історії заселення цієї території. Дякуючи випуску цього видання дослідження Мелітопольського повіту набуло завершеного вигляду.

Логічним завершенням економічного дослідження Таврійської губернії був випуск у 1889 р. «Памятной книжки Таврической губернии» (редактор К. А. Вернер). Ця робота в основному спиралася на дані, здобуті в 1884-1887 роках шляхом подвірного перепису. Крім того, були залучені матеріали з літопису Головної фізичної обсерваторії, видань Центрального статистичного комітету, Департаменту землеробства та сільської промисловості, оглядів зовнішньої торгівлі, статистичного збірника Міністерства шляхів сполучення, тощо. Це дозволило авторам вийти далеко за рамки суто земського дослідження і спробувати окреслити загальну картину виробничих сил губернії. Матеріалами цієї книги і зараз широко користуються дослідники: історики, краєзнавці, вчителі шкіл і викладачі вузів, тощо.

У 1893 р. К. А. Вернер виступив зі статтею «Неурожаи и наше сельское хозяйство» (Вестник Европы : журн. истории, политики, литературы. - 1893. – Т. 1, кн. 1 (янв). - С. 114-144.), в якій показав, що Росія вивозить за кордон не надлишки хліба, а частину, необхідну для власного споживання. Будучи професором Московського сільськогосподарського інституту, він двічі надрукував курс своїх лекцій «Сельскохозяйственная экономия» (друге видання книги мало місце в 1901 році).

Пішов з життя 13 серпня (31 липня - за старим стилем) 1902 року. Похований в Москві.

(О. О. Алексєєв)

 

Вибрані праці К. А. Вернера, що стосуються історії Південної України:

Сборник статистических сведений по Таврической губернии / сост. Стат. бюро Тавр. губ. земства ; [общ. ред. и предисл. К. А. Вернера]. - Симферополь : Таврич. губ. земство, 1885-1889. – Т. 1-10.

Сборник статистических сведеній по Таврической губерніи. Т. ІХ. Памятная книжка Таврической губерніи / сост. Стат. бюро Губерн. Земства под ред. К. А. Вернера. – Симферополь : тип. газеты "Крым", 1889. – 695 с.

Сборник статистических сведеній по Таврической губерніи. Т. І, вып. 1. Статистические таблицы о хозяйственном положении селений Мелитопольского уезда / сост. Стат. бюро Губерн. Земства под ред. К. А. Вернера. – Симферополь : тип. газеты "Крым", 1885. – 283 с.

Крестьянское хозяйство в Мелитопольском уезде / сост. К. Вернеръ и С.  Харизоменовъ. – Москва : Тип. В. В. Исленьева, 1887. – 128 с.+45 с.+131 с.+ 52 с.

***

 

Література про життя та діяльність:

Винниченко, І.  Вернер Костянтин Антонович // Винниченко, І. Німці в Україні : біо-бібліограф. довідник / І. Винниченко ; Винниченко Ігор ; Ін-т досліджень діаспори. – Київ,

 2011. – С. 73. – ("Діаспори в Україні").

Вернер Константин Антонович // Энциклопедический словарь Брокгауз и Ефрон : биографии : в 12 т. – [Репр. изд.]. – Москва, 1993. – Т. 3 : Вакидій - Герардеска. - С. 248-249. – (Биографические словари и справочники).

Вернер Константин Антонович // Большая советская энциклопедия. – Москва, 1928. – Т. 10 : Венгрия - Вильно. - С. 311.

Серова, Е. Д. «Памятные книги Таврической губернии» как источник по истории внутренней торговли Крыма 50-90 гг. XIX века // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского.  – 2011. – Т. 24, № 2. - С. 163-170. - (Исторические науки. Спец. вып. «История Украины»).

Бобков, В. В.  К истории земско-статистических исследований в Таврической губернии (1884-1889 гг.) / В. В. Бобков // Культура народов Причерноморья. – 2003. – № 46. – С. 122-127.

 

24.02 - 15 років (2005) від дня заснування Мелітопольської української громадської організації німецької культури «Цухаузе»;

 

            Zuhause – у перекладі з німецької означає «рідна домівка, рідне вогнище». Організація “Цухаузе” була створена в Мелітополі 24 лютого 2005 року з метою об’єднання людей німецької національності заради збереження і відродження німецької мови, історії, традицій і звичаїв, пропагування німецької культури в Запорізькому краї.

Першим головою товариства був обраний Олександр Приб, сьогодні керівником організації є Людмила Маркграф.

            Товариство веде інформаційну й мовну роботу, підтримує зв’язок з громадськістю, з Червоним хрестом Німеччини, надає допомогу в  розшуку документів в Німеччині колишніх військовополонених.

            З метою залучення людей інших національностей до німецької культури проводяться різноманітні заходи.

            Товариство організовує виставки, літературно-музичні та історичні вітальні, бере участь у фестивалях національних культур від міського до загальноукраїнського рівня, проводить концертно-лекційні заходи в установах Мелітополя, колишніх німецьких колоніях та інших населених пунктах регіону, відзначає свята і пам’ятні дати, проводить інтернаціональні заходи в навчальних закладах Мелітополя і району, представляє програми, присвячені класикам літературної та музичної культури: Й. Гете, Г. Гейне, І. Франку, братам Грімм, Г. Генделю, Р. Шуману, Б. Брехту, Г. Гессе та іншим.

            До складу організації входить народний ансамбль німецької пісні “Едельвейс”, який займається вивченням пісенної і танцювальної культури німців, що переселились у дикі степи Таврії понад 200 років тому. Керує колективом заслужений працівник культури України Ю.М. Чабанова. Ансамбль “Едельвейс” бере участь у регіональних та республіканських фестивалях національних культур «Таврійська родина» у Генічеську, “Дружба ” у Миколаєві,  «Ми українські» у Приморську (постійно, від дня його заснування у 1998 році).

            Неодноразово виступав у Запоріжжі та Києві, двічі брав участь у святкування Дня Незалежності у Національному палаці “Україна” в Києві.

            У товаристві регулярно відзначаються традиційні німецькі свята: Новий рік, Пасха, День матері, День пам’яті, Октоберфест, день св. Миколая, Різдво.

(С. В. Сєрікова)

            Література:

            Мелітопольська українська громадська організація німецької культури «Цухаузе» // Ми – українські. - Запоріжжя, 2012. - С. 54-55.

 

25.02 – 80 років Анатолію Борисовичу Савьолову (25.02.1940, м. Нікополь Дніпропетров. обл.), почесному громадянину м. Мелітополь (2006);[28]

Література про життя та діяльність:

Усиков, В. Н.  На благо города, на благо мелитопольцев! : (Анатолий Борисович Савелов, почетный гражданин Мелитополя) // Усиков В.  Мой город - наши мелитопольцы : альманах/ В. Н. Усиков ; Вилен Усиков. – Мелитополь, 2016. – Т. 1. - С. 156-161.

 

26.02 - 120 років від дня народження Павла Петровича Архипенка (26.02.1900, м. Бердянськ - 22.08.2000, там само), літописця Бердянська ХХ ст.;

 

Вперше до уваги читачів пропонується слово про дивовижну людину, нашого земляка Павла Петровича Архипенка. За життя за нього майже нічого не писали, не було радіопередач і телезустрічей з цією незвичайною людиною, гранично скромною і цілеспрямованою. Його освіта - 4 класи і курси рахівника-бухгалтера, трудова діяльність - Бердянський механічний завод (нині - «Південгідромаш»), бухгалтер ЖЕКу. Павло Петрович прожив життя, закоханий в своє місто, спостерігаючи його у віці підлітка, юнака і зрілого чоловіка - розквіту міста-порту, міста-курорту.

Павло Петрович Архипенко - майже невідомий літописець г Бердянська XX століття, що володів енциклопедичними знаннями про улюблене місто. Він був літописцем за покликанням. Скрупульозно описував історію міста через призму його вулиць, площ, окремих будинків і великих будівель. Нічого не вимагаючи натомість, не сподіваючись на винагороду, цей істинний краєзнавець регулярно приносив результат своєї титанічної праці - рукописні книги - до Бердянського краєзнавчого музею, здаючи їх на державне зберігання, а значить для всього суспільства і нащадків міста.

У фондах музею зберігаються 32 товсті рукописні книги і 10 альбомів журнального формату, з фотографіями, власноруч зброшуровані автором. Невибагливий в побуті, останні 50 років прожив в робочому гуртожитку. Вийшовши на пенсію в 1960 році, він протягом сорока років займався виключно науково-краєзнавчою роботою. Павло Петрович був незаперечним авторитетом в середовищі краєзнавців-аматорів. Він вивчав історію міста віддано і відповідально, працюючи в архівах і бібліотеках, записуючи спогади старожилів і використовуючи свої.

Народився в царській Росії 1900 року, пережив революцію 1917-го, громадянську і Другу світову війни, повоєнний час, перебудову Горбачовських років правління і помер в незалежній Україні в 2000 році. Проживши в Бердянську рівно 100 років, все життя займався своєю улюбленою справою професійно.

Павло Петрович був не просто мешканцем міста, а людиною декількох епох в історії Бердянська XX століття.

Він писав про десятки і сотні своїх співгромадян, а про себе не написав ні слова. Закінчивши чергову книгу, приходив до музею, заходив до кабінету директора, сідав на стілець біля самих дверей і скромно говорив: «Я приніс вам книгу». Йдучи, інтелігентно помічав, наприклад: «Добре було б звозити цікаві надгробні пам'ятники зі старого цвинтаря у двір музею Шмідта, там вони збережуться». Через кілька років я зрозуміла, як він мав рацію, і надгробки батька мікробіолога В. Хавкіна і С. Позомантірової виявилися в тиші двору музею Шмідта, випадково знайдені поблизу вже зруйнованого єврейського кладовища. Його похвала за врятовані надгробки для мене коштувала багато чого.

Я була знайома з ним з 1973 року, коли ще працювала науковим співробітником, а з 1977 року, ставши директором краєзнавчого музею, тісно співпрацювала з ним як з краєзнавцем.

Кожен його візит дов музею був для мене святом. Приходив він не часто, в основному, обговорити питання: за яку наступну книгу він візьметься. Іноді, поки готував матеріали, працював в фондах, потім приносив закінчену книгу. Зате нам він потрібен був як повітря, ми завжди чекали Павла Петровича для консультацій.

Після його смерті у 2000 році ми вирішили зібрати матеріали про нього, як про краєзнавця, літописця міста, друга і помічника краєзнавчого музею і представити неординарну особистість П. П. Архипенка в експозиції. Виявилося, інформації про нього дуже мало. Стали збирати по крихтах. У цьому нам дуже допоміг племінник Павла Петровича Шухардін Гліб Леонідович, який на наше прохання передав музею оригінали документів, фото, записні книжки. Завдяки отриманим документам ми і відтворюємо біографію Павла Петровича.

Павло Петрович Архипенко народився в Бердянську 26 лютого 1900 року. Батько Петро Павлович Архипенко був службовцем міської управи, мати Олена Іванівна - домогосподаркою. У сім'ї було четверо дітей. У Павла Петровича були дві старші сестри Єлизавета і Марія (мати Гліба Леонідовича), брат Іван.

У Бердянську Павло Петрович закінчив чотири класи початкової школи. Пізніше отримав спеціальність рахівника-бухгалтера. До війни працював на механічному заводі, з яким і був евакуйований в 1941 році.

У червні 1942 року призваний по мобілізації в діючу армію Славгородська РВК Алтайського краю. Спочатку воював в 19-му окремому резервному батальйоні стрільцем, потім, з вересня 1942 до жовтня 1945 рр. - стрілець 266-го полку внутрішніх військ НКВС. Демобілізований 9 жовтня 1945 року на підставі Указу Верховної Ради СРСР від 25.09.1945 р. Був нагороджений медалями «За оборону Кавказу» (1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (1945) та іншими.

Після війни працював бухгалтером матеріального відділу в Новоолексіївському вівцерадгоспі (1947-1948), бухгалтером радгоспу «Скелястий» (1948-1951), на механічному заводі бухгалтером ЖКО (1951-1960).

Вийшовши на пенсію, повністю присвятив своє життя краєзнавству, писав книги за результатами своєї пошукової роботи. Жив скромно, тихо, самотньо. Сенс життя бачив не в накопиченні матеріальних благ, а в збереженні та вивченні культурної спадщини Бердянська.

До 1993 року жив в своїй крихітній кімнатці-купе заводського гуртожитку по Мелітопольському шосе. Зовсім не тому, що йому відмовляли в однокімнатній квартирі, йому не раз її пропонували. Якось я поцікавилася, чому він не перейде в квартиру зі зручностями. Відповідь мене вразила: «Моя пенсія не дозволить мені за неї платити, а за цю комору з мене ЖЕК квартплату не бере». Обідав він постійно в заводській їдальні.

Племінник Гліб Леонідович з дружиною постійно запрошували його перейти до них жити, але він категорично відмовлявся. Був замкнутим, небагатослівним, любив самотність, був повністю поглинений у свою діяльність.

В кінці 1993 року, відчувши себе погано, Павло Петрович попросив племінника влаштувати його до пансіонату ветеранів. Живучи там, користувався повагою, ніколи не падав духом, був оптимістом. Проживши там сім років, 22 серпня 2000 року пішов з життя.

Похований на новому кладовищі, сектор № 42.

Павло Петрович залишив у спадок нащадкам безцінну титанічну праця. Самовідданість праці Павла Петровича Архипенка ще не оцінена по заслузі, книги його чекають своїх досліджень - книги, в яких як під мікроскопом проходить історія Бердянська очима краєзнавця і патріота.

(Л. Ф. Ноздрина)

Література:

Рукописна книга П. П. Архипенка “Пам'ятники на єврейському кладовищі м. Бердянська” : архівні матеріали з фондів музею ; Ноздрина, Л. Ф.  Летописец Бердянска ХХ столетия. П. П. Архипенко. Жизнь длиною в 100 лет // Збережена пам'ять. Євреї у Бердянську / Бердян. міськ. рада, відділ культури виконкому БМР, Бердян. краєзнав. музей. – Бердянськ, 2018. – С. 10-37, 40-42. – Видано у рамках проекту "Вивчення Голокосту в Україні для формування атмосфери толерантності" Українського інституту вивчення Голокосту "Ткума" та Яд Вашем.

Архипенко Павел Петрович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А - Л. - С. 51-52.

Ноздрина, Л. Ф.  Летописец Бердянска ХХ столетия П. П. Архипенко // Бердянску - 185. – Днепропетровск, 2012. – С. 237-269. – Проект "Бердянск - сердце Азова".

 

27.02 - 60 років від дня народження Ігоря Олександровича Фурманова (27.02.1960, м. Запоріжжя), доктора психологічних наук, професора Білоруського державного університету;

28.02 - 60 років Любові Григоріївні Геньбі (28.02.1960, с. Грушеве Гуляйпіл. р-ну), запорізькій поетесі, директору Гуляйпільського районного краєзнавчого музею[29].

Твори:

На гостинах у долі : [вірші] / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – 160 с.

Вальс бажань : лірика / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. – Мелітополь : ВБ ММД, 2012. – 152 с.

Обвітрені сувої половчанки : лірика / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. – Мелітополь : ВБ ММД, 2012. – 244 с.

***

«На цій землі не оскверни мене...» ; Сину, іде війна... ; “Земле рідна моя, діда-прадіда пам'ять” ; Повертайтесь живими, сини... ; “Молюсь, кричу за Україну...” ; “І вовіки віків, нині й прісно” ; “Гайда у степ, там досі пахне літом...” ; “Хмарин у небі біла череда...” ; Батько йде по степу... ; Заспів ; “Я до тебе прийшла українкою...” ; “А нам з тобою вже ніяк тепер...” ; “Не вмовляла вечір - сам прийшов...” ; “Вечір лягав спочити у жито...” ; “І ось ми в глибині сторіч...” ; Скіфська українка ; Голосом віків ; Я тільки вигадка від пісні...; “І зовуся красиво Любов...” ; Молитва кохання ; “Повези мене у красиве...” / Геньба Л. Г. ; Геньба Любов // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 80-91.

Кравченко, В.  Геньба Любов Григорівна / Валентина Кравченко // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 75-79.

[Добірка віршів] / Геньба Л. Г. // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 126-144

[Добірка віршів] / Геньба Л. Г. // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 48-53.

[Добірка віршів] / Геньба Л. Г. //  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закл. / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 179-182.

Біла вишиванка ; Повези мене у Красиве... / Л. Геньба ; Любов Геньба // Канва для долі. Вишиті картини Наталії Курносової / К. І. Курносов]. – Запоріжжя, 2012. – С. 19, 69.

Любов Геньба // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя, 2008. – С. 204-210.

 

Література про життя та діяльність:

Кравченко, В.  Геньба Любов Григорівна / Валентина Кравченко // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 75-79.

Любов Григорівна Геньба : [коротка біографічна довідка] // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 125.

Горпинич, О. І.  Любов Геньба : [коротка біографічна довідка] // Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закл. / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 179.

Кушніренко, І. К.  Любов Геньба // Кушніренко І.  Література Гуляйпільщини : (на пругких вітрах) : у 2-х ч. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський ; М-во освіти і науки України, Дніпропетров. нац. ун-т, лабораторія фольклору, говірок, літератури Нижньої Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ, 2003. – Ч. 2. - С. 167-177.

Березень

01.03 - 90 років від дня народження Олексія Григоровича Дашевського (01.03.1930, хут. Зелений (нині - с. Зелене) Гуляйпіл. р-ну - 17 (19?!!).03.2005, м. Дніпропетровськ (нині - м. Дніпро)), запорізького прозаїка, члена НСПУ (1976). Працював на Запорізькому заводі феросплавів (1951 - 1979);

Письменник із хутора Зеленого

            Український письменник Олексій Григорович Дашевський народився 1 березня 1930 року в хуторі Зеленому Гуляйпільського району Запорізької області в селянській родині. Після закінчення міської середньої школи № 1 працював у колгоспі причіплювачем, трактористом, вибійником на шахті в Донбасі, завідувачем будинку культури, робітником Запорізького заводу «Комунар», слюсарем, бригадиром вантажників Запорізького феросплавного заводу. За сумлінну працю був нагороджений медалями.

            Літературну діяльність розпочав ще в школі. З 1952 року нариси і оповідання Олексія Дашевського почали з’являтися в Гуляйпільській районній газеті, газетах «Радянська Донеччина», «Літературна Україна», в журналі «Дніпро», колективних збірниках «Вогні Запоріжжя», «Запоріжжя літературне".

            25 жовтня 1960 року газета «Літературна Україна» надрукувала два оповідання Олексія Дашевського «Вези нас, залізо» та «Юля». Доброзичливу п ередмову до них написав Олесь Гончар. Дебют у столичній газеті виявився вдалим.

            Перші збірки нарисів у Олексія Дашевського вийшли в 1959 році - «Головний напрям», «Спрямовані в майбутнє», у 1961 році - «Крилаті руки». Він є автором збірок оповідань «Добра вода» (1963), «В гостях у матері» (1974), «Не дай собі спокою» (1983). Про книжку оповідань схвальні відгуки написали запорізькі письменники Петро Ребро і Петро Симоненко. Останній 26 листопада 1975 року в газеті «Літературна Україна» писав: «Книжка оповідань О. Дашевського «В гостях у матері» є серйозним здобутком письменника. Автор іде від життя, людська праця і духовна  правда в нього невіддільні, пише він просто, ясно і, замилувавшись персонажами, наче своїми знайомими, ви забуваєте, що це книжка (говорю про найкращі твори).

            Автора однаково хвилювали теми як сільського, так і міського життя. Його твори можуть подобатися чи ні, але не залишають байдужими нікого, хто з ними познайомиться. Письменник умів одним-двома штрихами розкрити характер героя оповідання. Цікаві оповідання і своєю мовою. У нього гострий зір. Він уміє оживити і явища природи, і предмети.

            Невтомна робота над художнім словом дозволила президії Спілки письменників України 16 березня 1976 року прийняти в члени Спілки Олексія Григоровича Дашевського.

З нагоди 50-річчя від дня народження нашого земляка привітала президія Спілки письменників України, Запорізька обласна організація Спілки письменників України, редакція газети «Літературна Україна».

            Олексій Дашевський, проживши тридцять п’ять років у місті Запоріжжі, де написав три сотні нарисів, оповідань, перебрався на Дніпропетровщину. Причина цього соціально активний і непримиренний характер Олексія Дашевського. Характер дістався від батька, якого у тридцять восьмому році репресували (згодом повністю реабілітований). Дорога синові до вузу була перекрита, але і в трудових колективах він не мирився з бюрократизмом, не гнувся перед начальством, яке не любило його за гостре слівце, і він не рідко зазнавав усіляких утисків. Не витримавши чиновницького пресингу він перебрався до сусіднього міста. Тут він продовжував займатися літературною роботою.

            У 1993 році світ побачила збірка оповідань Олексія Дашевського «Земля живе людиною».

            17 травня 2005 року Дашевського Олексія Григоровича, невтомного співця українського степу, людини-трудівника не стало, але залишилися його скромні збірки нарисів і оповідань.

(І. К. Кушніренко)

Твори:

Не дай собі спокою : оповідання / О. Г. Дашевський ; Олексій Дашевський. – Дніпропетровськ : Промінь, 1983. – 206 с.

Добра вода / О. Дашевський. – Запоріжжя : Запоріз. кн.-газ. вид-во, 1962. – 83 с.

Крилаті руки : нарис / О. Г. Дашевський. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1961. – 32 с. – (Маяки землі Запорізької).

***

Чи любите ви ластівок? : (оповідання) / О. Дашевський ; Олексій Дашевський // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 99-106.

 

Література про життя та діяльність:

Олексій Дашевський // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2015. – С. 98.

***

Дашевський, П.  Два рядки в зошит життя / Петро Дашевський // Голос Гуляйпілля. - 2010. - 2 берез. (№ 19). - С. 2.

 

03.03 - 80 років Анатолію Федоровичу Сокуру, (03.03.1940, м. Запоріжжя), запорізькому краєзнавцю;[30]

05.03 - 70 років від дня народження Ірини Вікторівни Бражникової (05.03.1950, м. Осипенко (нині - Бердянськ)), художника декоративно-ужиткового мистецтва, члена НСХУ (1992);

Література про життя та діяльність:

Бражникова Ирина Викторовна // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 213.

Москальков, О. М.  Бражникова Ірина Вікторівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2004. – Т. 3 : Біо - Бя. - С. 415.

Твори професійних художників : [в т. ч. “Приазовський степ” (1988) та ”На Бердянській косі” (1988) І. В. Бражнікової] // Мальовнича Україна : каталог виставки. – Запоріжжя, 1992. – С. 4.

 

06.03 - 100 років від дня народження Анатолія Яковича Мошенського (06.03.1920, м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - ?), українського архітектора. Серед споруд: Кременчуцька ГЕС (1956 - 1961), Київська ГЕС (1961 - 1970), Канівська ГЕС (1963 - 1973), Дніпрогес-2 (1968 - 1980) та ін.;

07.03 – 75 років від дня народження Юрія Михайловича Очкіна (07.03.1945, с. Павлівка Василів. р-ну - 1983), майора, співробітника військової контррозвідки. Загинув в Афганістані;[31]

09.03 – 90 років (1930) І. П. Завгороднєму (09.03.1930, с. Мала Білозерка Василів. р-ну), завідувачу кафедрою промислового транспорту Запорізького машинобудівного інституту (нині - ЗНТУ), лауреату Державної премії України (1979);

12.03 - 30 років від дня народження Миколи Олександровича Прохорова (12.03.1990, с. Любимівка Михайлів. р-ну - 29.08.2014, там само), учасника АТО / ООС, стрільця 93-ї ОМБр 1-го батальйону в/ч пп В2830 ЗСУ. Загинув під час виходу з Іловайського “котла”. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2016, посмертно) та “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно);[32]

13.03 - 70 років від дня народження Марії Олександрівни Зобенко (13.03.1950, м. Мелітополь), прозаїка, критика, автора книг “Жінка, яку ти кохав”, “Апельсинова дівчинка”;

14.03 - 60 років від дня народження Анатолія Васильовича Бойка (14.03.1960, м. Запоріжжя - 27.12.2010, там само), доктора історичних наук, професора (2003), заслуженого діяча науки і техніки України (2008), завідувача кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін ЗНУ (2000 - 2010), голови правління Запорізького наукового товариства ім. Я. Новицького (1997 - 2010);[33]

 

            14 березня 2020 року ми будемо із сумом відзначати 60-річний ювілей Анатолія Васильовича Бойка, талановитого науковця та чудової людини. На жаль, 50-річний ювілей став останнім в житті Анатолія Васильовича – 27 грудня 2010 року його не стало. Але Анатолій Васильович насправді з нами дуже навіть зримо: у своїх книгах, публікаціях, багатотомних джерельних серіях, бібліотеці, архіві, експедиційному спорядженні, проектах, що продовжують працювати, колегах-друзях, учнях, що продовжують напрямки задані ним.

            Повертаючись до біографії талановитої людини, намагаєшся зрозуміти витоки її здобутків, віднайти основу життя людини, а не обивателя. Характеризуючи постать Анатолія Васильовича, можна відмітити одну визначальну рису – небайдужий. Власне небайдужість та вимогливість до себе перетворила хлопця із робітничої сім’ї на науковця всеукраїнського масштабу. Народився та виріс Анатолій Васильович в Запоріжжі, а саме в селищі будівельників ДніпроГЕСу (нині вулиця Скельна). Середня школа, музична школа, потім служба на флоті. Але проживання в селищі, що знаходилося в декількох сотнях метрів від головної будови СРСР кінця 20-х років, наклало певний відбиток на свідомість майбутнього професора. Адже поряд із енергетичним індустріальним гігантом знаходилося звичайне село, де вирощували на подвір’ях домашню живність, де стояли пасіки, кури та собаки бігали по вулиці, а не вигулювалися у якості декоративних. Тому археографічні-етнографічні-усноісторичні експедиції 2000-х років можливо були даниною дитинству історика, що ментально поєднував любов до села та міста.

            Строкова служба на Чорноморському флоті, походи на військовому кораблі посилили організованість майбутнього науковця, дозволили йому набути технічних навичок, якими він не раз дивував колег у студентські та викладацькі часи. Це дозволило підробляти вже у студентські часи в технічних службах університету. Гортаючи сторінки збірки, присвяченої 50-річчю Анатолія Васильовича, що стосуються студентських років, розумієш, що студент Бойко вивищувався на цілу голову не лише в прямому сенсі (судячи із фотографій), а й у інтелектуальному та організаційному. Анатолій одночасно вдало опановував програмний курс історичного факультету Дніпропетровського державного університету, займався громадсько-політичним життям та, як вже зазначалося, працював у господарській частині університету. Що вражало і викладачів, і студентів-однокашників Анатолія, так це цілеспрямованість у науковому пошуку, глибина пошуку та блискуча інтерпретація загальновідомих історичних джерел. Саме історичні джерела стали тією дефініцією, що впродовж наукової кар’єри Анатолія Васильовича тісно асоціювалася із постаттю Бойка. Ще будучи студентом Анатолій Бойко не тільки прискіпливо вивчав джерела, зокрема столичних архівів, але й старанно їх копіював. А пізніше з Москви привозив цілі валізи мікрофільмів, які йому давали у архіві на кілька місяців. Саме пошук і опрацювання джерел привели його до критичного переосмислення усталених поглядів. Будучи студентом п’ятого курсу (а це 1985–1986 навчальний рік, початок перебудови), після чергової поїздки до архіву він поділився у кімнаті гуртожитку “відкриттям”: далеко не всі статистичні викладки у відомому творі Леніна “Развитие капитализма в России” відповідають джерелам. А через кілька років побачила світ його стаття, в якій на основі джерел розвінчувався міф про незаселеність Степової України у середині XVIII ст. та “потёмкинские деревни”, який, на жаль, і сьогодні продовжує кочувати з одного видання в інше.

            Анатолій Васильович по закінченню Дніпропетровського університету, де його із нетерпінням чекали для роботи, внаслідок сімейних обставин повернувся до рідного Запоріжжя. Проте наукові зацікавлення історика стосувалися загалом півдня України, чи то як в останні роки визначав сам науковець – Степової України. Анатолій Васильович на все життя залишався патріотом свого регіону, хоча жоден із знайомих не може закинути йому відсутність загальноукраїнського патріотизму. Можливо власне тому підготовлений Анатолієм Васильовичем навчальний курс з історії України другої половини XVIII – початку ХХ століття вирізнявся фаховістю та певним пієтетом до формування українців як нації.

Але основним напрямком роботи Анатолія Бойка в цей період стало широкомасштабне наукове історичне дослідження Степової України. Про це свідчить 140 авторських публікацій, здійснених науковцем, 130 відредагованих наукових статей, 14 кандидатських та докторських дисертацій захищених під керівництвом Анатолія Васильовича (хоча число останніх можна сміливо подвоїти – всі історики розуміють різницю між номінальним та реальним керівником).

            Захищена у 2001 р. докторська дисертація стала закономірним підсумком майже двадцятирічного дослідження А. В. Бойком історії Степової України останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст. Цьому були присвячені його дипломна робота і кандидатська дисертація, переважна більшість здійснених до того публікацій. У докторській роботі Анатолій Васильович вперше в історіографії здійснив комплексний аналіз опублікованих та архівних джерел, визначив їх специфіку, ступінь репрезентативності та достовірності, що, в свою чергу, дозволило окреслити напрямки історичного реконструювання, подолати усталені в науці погляди, нерідко обумовлені ідеологічними чинниками або авторитетом попередніх дослідників.

            Власне дисертація Анатолія Васильовича на здобуття вченого ступеню доктора історичних наук “Джерела з соціально-економічної історії Південної України останньої чверті XVIII століття” стала для багатьох його учнів (і не лише) справжнім дороговказом при написанні власних дисертаційних досліджень, не говорячи вже про наукові статті та публікації документів. Дисертаційна робота А. В. Бойка була написана на основі скрупульозного опрацювання тисяч справ із 135-ти фондів 15-ти архівосховищ України та Російської Федерації, що містять джерела з історії Степової України. Показовим є факт, що у результаті евристичної діяльності А. В. Бойка до наукового обігу було введено ще 216 іменних указів щодо краю, тоді як в Повному зібранні законів Російської імперії опубліковано 173 таких укази.

            У 90-і роки головним дітищем Анатолія Васильовича став науковий часопис “Південна Україна XVIII–XIX століття : записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ (потім ЗНУ)». Ця збірка стала своєрідним маніфестом високофахового дослідження історії Степової України. Були випадки, коли А. В. Бойко відкладав “у довгу шухляду” статті докторів наук, які внаслідок певних обставин подавали до збірки статті, засновані більше на власних роздумах з певного питання, а не на солідній джерельній базі. Та все ж таки поступово, на нашу думку, зацікавлення Анатолія Васильовича схилилися до археографічних досліджень. Як наслідок, у світ вийшли публікації у серії “Старожитності Південної України”, “Джерела з історії Південної України”, “Усна історія Степової України”. Хоча останній проект знаходиться на перетині відразу декількох історичних напрямків – усна історія, етнологія, регіональна історія, культурна антропологія, історія повсякдення, історична психологія.

            Для здійснення своїх наукових проектів Анатолію Васильовичу потрібна була “офіційна легалізація”. Структурою, що дозволяла концентрувати йому навколо себе коло однодумців стало Запорізьке наукове товариство ім. Я. П. Новицького. Створене 1995 року, воно об’єднало істориків Запорізького краю. Довгі роки саме завдяки Бойкові ЗНТН реалізовувало проекти із збирання усноісторичних інтерв’ю на території декількох степових областей – Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської, Одеської, АР Крим. Результатом експедицій стали десять томів згаданої вище серії “Усна історія Степової України” та вдосконалення колекції Музею народів Півдня України, створеної під керівництвом Б. А. Бровка ще в 1997 році. Завдяки експедиціям фонди музею збільшилися вдвічі, а колекція черепиці місцевого виробництва не має аналогів в Україні. Одночасно в експедиціях було зібрано унікальну колекцію сільських мемуарів та записок, опублікованих згодом у серії “Джерела з історії Південної України”. Це неповторний пласт культурних здобутків Степової України, до цього часу не актуалізованих в синтетичних працях з історії України ХІХ–ХХ сторіч. Публікації, підготовлені за безпосередньої участі та під керівництвом Анатолія Васильовича, дозволили по-новому поглянути і на процеси колонізації Степової України, і на період Визвольних змагань, і на колективізацію та голодомор, і на Другу світову війну, і на розбудову індустріального комплексу Запоріжжя, на процеси всередині радянського села 1950–1980 рр. Тому насправді важко назвати Анатолія Васильовича істориком тільки XVIII–XIX століть.

            Іншим напрямком, що його розвивав Анатолій Бойко, було створення Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Саме академічна підтримка дозволяла розвивати більшість проектів із накопичення архівної бази дослідження Степової України, готувати археографічні публікації та налагоджувати співробітництво з Інститутом пам’яті, Інститутом історії та іншими академічними закладами, а також організовувати потужні конференції, що поступово оформилися у щорічну міжнародну конференцію, яка має на меті всебічне осягнення проблематики дослідження Степової України. Ми продовжуємо даний напрямок у вигляді меморіальних читань на пошану А. В. Бойка, що проходять щороку в травні.

            Не менш значимим дітищем Анатолія Васильовича стало створення кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін на історичному факультеті Запорізького національного університету. Керівництво кафедрою дозволило Анатолію Васильовичу забезпечити спадковість своєї наукової концепції, заснованої на джерелознавчому дослідженні Степової України. Майже кожен із представників кафедри є учнем або учнем учня Анатолія Васильовича, що дозволяє легко визначати спільний курс науково-педагогічної діяльності, при цьому абсолютно не обмежуючи свободу наукового дискурсу кожного члена кафедри. Прекрасні традиції залучення студентів кафедри до наукової роботи призводять до подальшого наукового зростання молодого покоління. Дослідження Анатолія Васильовича Бойка та його учнів, опубліковані десятки томів джерел та спогадів мешканців краю кардинально змінили наукові уявлення про Степову Україну XVIII–XIX ст.

            Окрім названих вище установ, також Міжнародний фонд “Відродження”, Інститут Україніки (м. Дніпропетровськ), Канадський інститут українських студій, Інститут національної пам’яті (м. Київ), громадське товариство “Вознесенка” (м. Запоріжжя) та низка інших українських та міжнародних установ, фондів та інституцій можуть пишатися, що співробітничали із Анатолієм Васильовичем Бойком.

            Непересічність таланту Анатолія Васильовича дозволила йому реалізувати впродовж недовгого життя масу проектів та задумів. На що інші люди витрачали все своє життя, Бойкові вдавалося задумати, організувати та видати на-гора впродовж одного-двох років. При цьому значимі проекти продовжують своє існування і сьогодні.

 

(С. М. Білівненко)

Література про життя та діяльність:

Брехуненко, В.  Анатолій Бойко / В. Брехуненко ; Віктор Брехуненко. – К. : [б. в.], 2011. – 64 с. : фото. – (Великі українці).

Наукова школа професора А. В. Бойка: персоналії та доробок / Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня [та ін. ; упоряд. : І. І. Лиман, В. М. Константінова]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 376 с.

У боях за історію : (до 50-річчя професора Анатолія Бойка) / Запоріз. нац. ун-т [та ін. ; упоряд. : Головко Ю. І. та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – 128 с. + 4 вкл. арк. фото.

***

Дячок, О. О.  Анатолій Васильович Бойко (1960 - 2010) / О. О. Дячок, С. М. Білівненко // Історія торгівлі, податків та мита : зб. наук. праць. - Дніпропетровськ, 2011. - № 1. - С. 137-141.

Швидько, Г. К.  Дослідник історії Півдня України Анатолій Бойко // Історія і культура Придніпров'я: невідомі та маловідомі сторінки. - Дніпропетровськ, 2011. - Вип. 8. - С. 4-9.

Бойко Анатолий Васильевич // Гордость Запорожья : альманах. – Запорожье, 2009. – C. 45.

Швайба, Н.  Анатолій Бойко, або Історія як покликання / Наталія Швайба // Музейний вісник. - 2010. - № 10. - С. 265-267.

***

Лиман, І.  Бойко  Анатолій Васильович [Електронний ресурс] // Дослідники історії Південної України. - Київ, 2013. - Т. 1. - С. 65-72. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/ZNU/fakultety/ist/dzher/bojko.pdf

 

15.03 – 160 років від дня народження Володимира Аароновича Хавкіна (15.03.1860, м. Одеса - 27.10.1930, м. Лозанна, Швейцарія), видатного лікаря-мікробіолога (виготував протихолерну вакцину), життя якого було пов’язане з м. Бердянськ;

 

Володимир Аароновіч Хавкін - всесвітньо відомий мікробіолог, який врятував світ від холери і чуми.

Народився В. А. Хавкін 15 (3 - за старим стилем) березня 1860 року в Одесі, але незабаром разом із батьками переїхав до Бердянська. У 1873 році Володимир вступив на навчання до Бердянської чоловічої класичної гімназії. Хавкін проявив себе як старанний і талановитий учень, і 1879 року він закінчив гімназію з відзнакою. Але багатодітний батько Володимира не міг оплатити йому навчання в університеті, гроші на освіту погодився давати старший брат.

1879 року В. Хавкін вступив на природне відділення фізико-математичного факультету Імператорського Новоросійського університету (Одеса). Одним з викладачів В. Хавкіна був видатний біолог І. І. Мечников, він відразу звернув увагу на талановитого студента. Згодом лабораторія І. І. Мечникова стала для В. Хавкіна другою домівкою.

Але не тільки навчання цікавило Володимира Аароновича. Волелюбний і чесний студент потрапив під вплив революційних ідей і в 1881 році став членом «Народної волі». Володимир розклеював листівки, друкував у підпільній друкарні заборонену літературу, збирав гроші для підпільників, брав участь у збройних виступах проти єврейських погромів в Одесі - за цим послідували арешти. Загострювалася обстановка і в університеті, за найменший непослух студенти піддавалися покаранням і арештам. В. А. Хавкін був виключений, але завзятість колишнього студента і допомога І. І. Мечникова пробили, врешті-решт, стіну канцелярського байдужості і недоброзичливості.

У 1884 році В. Хавкін захистив дисертацію і отримав ступінь кандидата природничих наук. Але прийняти на роботу випускника не погодилися, мало того, його відлучили від занять медициною в Росії, незважаючи на публікації серйозних наукових статей.

В. Хавкін не уявляв своє життя без науки, тому 1888 року прийняв запропоноване місце приват-доцента Лозаннського університету. Через рік він приїхав до Парижу, де працював помічником бібліотекаря в інституті Луї Пастера. Восени 1890 року вдача посміхнулася В. Хавкіну - він став асистентом професора Еміля Ру і повноправним співробітником Пастерівського інституту. Незабаром саме життя підказало В. Хавкіну проблему, вирішення якої прославило його ім'я на весь світ.

Ще коли молодий вчений завершував в Одесі написання дисертації, виникла п'ята за століття епідемія холери, що охопила на цей раз всі материки. Володимир Ааронович взявся за ідею створення протихолерної вакцини, хоча спроби його попередників були невдалими.

Довгі місяці витратив В. Хавкін, щоб остаточно перетворити отруту в ліки. 18 липня 1892 року, нікому не сказавши ні слова, В. Хавкін випробував дію вакцини на собі. Побачивши позитивний результат, він провів подібний експеримент на трьох добровольцях.

У 1892 році В. Хавкін відправився в Індію, де від холери загинуло близько мільйона осіб. Тут вчений зі своїми помічниками зустрівся з убогістю, антисанітарією і нерозумінням. В сторону В. Хавкіна неодноразово летіли загрози, іноді переходили в дію. Тоді він піднімав сорочку, і колеги робили йому укол в правий бік. Таким сміливим поведінкою він заслужив повагу і довіру місцевого населення. Тільки в перший рік в Індії Хавкін вакцинував своїми руками 25 тис. чоловік.

Несподіваний спалах чуми в Бомбеї (сьогодні Мумбаї) змусила індійський уряд звернутися до В. Хавкіна з проханням почати роботу над протичумною вакциною. У 1896 році він приїхав до Бомбея і організував свою лабораторію, де працював над створенням вакцини 12-14 годин на добу. Наполегливість вченого увінчалася успіхом, і він створив першу в історії людства протичумну вакцину і випробував її на собі 10 січня 1897 року.

Проте, наука, якій В. Хавкін присвятив все життя, не зробила його щасливим. Недовіра і заздрість, підозра в шпигунстві привели до того, що В. Хавкіну довелося покинути створену лабораторію і виїхати з Індії. Він зник на кілька років. Вченого шукали, приносили йому публічні вибачення, але В. Хавкін не зміг стати колишнім чоловіком. Він оселився в провінційному французькому містечку Булонь-на-Сені і присвятив себе роботі в філантропічному товаристві, метою якого була допомога талановитій молоді.

У 1925 році влада Бомбея перейменували бомбейську бактеріологічну лабораторію в Інститут ім. В.А. Хавкіна. Країна, якій він надав неоціненну допомогу, не забула свого благодійника.

Володимир Ааронович помер в Лозанні (Швейцарія) 26 жовтня 1930 року. Похований на єврейському кладовищі.

За рік до смерті він заповів свої статки в 500 тис. доларів на заснування Фонду заохочення молодих талантів в релігійних єврейських школах Східної Європи. Фонд В. Хавкіна працює донині. А 1970 року Міжнародний комітет пам'яті Хавкіна організував в Ізраїлі, в районі знаменитого Лісу світу ім. Кеннеді урочисту посадку тисячі дерев. Так з'явилася гай Хавкіна.

У Бердянську теж увічнена пам'ять нашого земляка. Про його долю, внесок в науку розповідають експозиції Бердянського краєзнавчого музею, меморіального будинку-музею П. П. Шмідта, музею історії міста, де, крім фото, документів, книг експонується воскова фігура гімназиста Бердянської чоловічої гімназії Володимира Хавкіна, а біля головного корпусу БДПУ, колишньої гімназії, у вересні 2005 року відбулося відкриття його погруддя.

(Л. Ф. Ноздрина)

Література про життя та діяльність:

Ноздрина, Л. Ф.  Хавкин Владимир Ааронович // Збережена пам'ять. Євреї у Бердянську / Бердян. міськ. рада, Від. культури виконкому БМР, Бердян. краєзнав. музей. – Бердянськ, 2018. – С. 119-121. – Видано у рамках проекту "Вивчення Голокосту в Україні для формування атмосфери толерантності" Українського інституту вивчення Голокосту "Ткума" та Яд Вашем.

Хавкин Владимир Ааронович // Духом и Здоровьем / [авт. и сост.: Наталья Кузьменко, Николай Михайлов]. – Запорожье, 2004. – С. 171-176.

Гордеев, Б. В.  Доктор В. А. Хавкин: его жизнь и судьба // Єврейське населення Півдня України : дослідження і документи / ЗДУ, Держ. архів Запоріз. обл. ; [ред. кол. : Ф. Г. Турченко (гол.) та ін.]. – Запоріжжя : [б. и.], 1994. – Вип. 1. - С. 119-125.

Поповский М.  Судьба доктора Хавкина. - М. : Изд-во восточной литературы, 1963. - 164 с.

***

Резник, В. И.  Великая душа Владимира Хавкина // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 1. - С. 3-11 ; № 2. - С. 3-15.

 

16.03 - 90 років тому (1930) Запоріжжя відвідали українські письменники: Остап Вишня, Петро Панч, Терень Масенко, Володимир Кузьмич та інші прозаїки і поети. Влітку того ж року Остап Вишня гостював в с. Біленькому Верхньохортицького (нині - Запорізького) району: спілкувався з селянами, ходив на полювання;

Література про життя та діяльність:

Ребро, П. П.  Остап Вишня і Запоріжжя : (до 110-річчя з дня народження письменника) : літ.-критич. нарис / П. П. Ребро. – Запоріжжя : Хортиця, 1998. – С. 10. – (Українська Мекка).

 

17.03 - 60 років від дня народження Михайла Юрійовича Литвинова (17.03.1960, м. Бердянськ - 1980), учасника бойових дій в Афганістані, сержанта. Загинув в Афганістані, похований в м. Бердянську;

18.03 - 170 років від дня народження Сергія Олександровича Бершадського (18.03.1850, м. Бердянськ - 1896, Санкт-Петербург), російського історика, юриста, професора кафедри історії та філософії права Санкт-Петербурзького університету. Досліджував історію литовсько-українських та польських євреїв;

Література про життя та діяльність:

Бершадський Сергій Олександрович // Хроніка 2000 : укр. культурол. альманах. - К., 2013. - Вип. 4 : Український Петербург. - С. 153.

Бершадский Сергей Александрович // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. - Мелитополь, 2013. - Т. 1 : А - Л. - С. 177-178.

Хонигсман, Я.  Сергей Александрович Бершадский // Запорожские еврейские чтения, 6-е. - Запорожье, 2002. - С. 219-228.

 

20.03 - 70 років від дня народження Івана Миколайовича Доценка (20.03.1950, с. Ремівка Гуляйпіл. р-ну - 20.02.1985, там само), українського поета;

           

Незабутній, самобутній поет

 

Іван Миколайович Доценко народився 20 березня 1950 року в селі Ремівці Гуляйпільського району Запорізької області в сім’ї селян. Початкову освіту здобув у своєму селі, восьмирічну – в сусідньому селі Приютному, Середню - в селі Любимівці. Вчився на «5» і «4», займався спортом, читанням творів Мопасана, Бальзака, Драйзера, Л. Толстого, С. Єсеніна.

Після закінчення школи навчався у МПТУ-16 за спеціальністю кіномеханік й «крутив» художні й документальні фільми в трьох сусідніх селах, але часто потерпав через свою вроджену короткозорість.

"Вірші почав писати через закоханість до дівчини, - пізніше зізнавався. – Через прогресуючу короткозорість довелося розпрощатися з кіном. Через неї не взяли і в армію. Через неї не брали і на виробництво, тому пішов працювати в сільське господарство різноробом.

За рік поетичної «творчості» набралося у мене «вибраного» на загальний зошит на 96 аркушів. З ним і поїхав до редакції районної газети, в якій щойно з’явився молодий поет Григорій Лютий. Десь за два тижні я побачив у газеті три вірші з передмовою і фото. Так я став «поетом». Щоб стати справжнім поетом, мені порадили вступати на підготовче відділення Запорізького державного педагогічного інституту, що я і зробив. Але закінчити педіститут не довелося через безпідставний наклеп і я повернувся у своє село і пішов працювати в колгосп".

І в той же час Іван багато і наполегливо писав вірші. Коли вдалося побувати в Києві, зайшов до редакції журналу «Ранок», де схвально відгукнулися на його поезію.

Як зізнавався Іван, він «писав важко, повільно, але постійно». Він був одним із найперспективніших поетів Гуляйпілля, та не судилося.

20 лютого 1985 року через трагічні обставини Івана Доценка не стало.

Пригадував поет Григорій Лютий, у якого залишився рукопис Іванової першої книжки: «Вірші Івана Доценка цінні ще й тим, що в них глибоко інтимне виходить на загальнолюдські масштаби. Пригадую, відразу після Чорнобильських подій, стояли ми в києві біля Верховної Ради з письменниками. Машини водою заливали вулиці, весь письменницький з’їзд проходив у гнітючій атмосфері. Стояли ми у якомусь заціпенінні. Не знаходилося слів, щоб висловити той стан. І раптом я згадав Доценкове:

Я вже не знаю, що зі мною буде,

Хоч є любити що й чим дорожить.

Та знаю вже, як важко жити, люди

Коли чесніше вмерти, аніж жить.

Сховатись ніде, і прикритись нічим.

І хоч всесильний час вже стільки літ

Бинтує рану, та палючий відчай

Все проступає, наче кров, крізь бинт…

Запала мертва тиша, як у кімнаті, де викачали повітря. Люди зацікавлено обступили, почали розпотувати: хто це? Де він? А це були рядки з вірша про кохання нашого земляка Івана Доценка».

- Час все далі відносить від нас голос поета з Ремівки Івана Миколайовича Доценка, - розмірковує Григорій Лютий, - А мені все більше шкода, що такий неповторний голос, на який чм не століттями здобувався наш квітучий степ, так може і розвіятись, повернутись рости квітами в балки, літати пташиними співами в зарослях моху чи бузини.

У віршах Івана Доценка стільки беззахисності, безпосередності, що аж щемить серце.

Поета немає серед живих, та є його поезія, яку 2004 року було зібрано в збірку «Вибране» і видано в друкарні «Дніпровський металург» (м. Запоріжжя). Земляки пишаються тим, що поряд з ними жив і творив світлий і чистий у своїх помислах український поет Іван Доценко.

(І. К. Кушніренко)

Твори:

Вибране : поезії / І. М. Доценко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 184 с. : фото.

***

Іван Доценко // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 69.

Горпинич, О. І.  Іван Доценко // Горпинич, О. І.  Література Гуляйпільського краю : для загальноосвіт. навч. закладів / О. І. Горпинич, І. К. Кушніренко ; Оксана Горпинич, Іван Кушніренко. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2015. – С. 175-176.

Іван Доценко // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю / [упоряд.: Г. І. Лютий та ін.]. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. – С. 255-261.

Кушніренко, І. К.  Іван Доценко // Кушніренко І.  Література Гуляйпільщини : (на пругких вітрах) : у 2-х ч. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський ; М-во освіти і науки України, Дніпропетров. нац. ун-т, лабораторія фольклору, говірок, літератури Нижньої Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ : Пороги, 2003. – Ч. 2. - С. 127-139.

Лютий, Г.  Іван Доценко // Письменники Запорізького краю (20 - 90-ті роки ХХ століття). - Запоріжжя, 2002. - С. 552-562.

 

20.03 - 50 років тому (1970) відкрився Будинок побуту “Ювілейний” (м. Запоріжжя);

21.03 - 70 років В'ячеславу Васильовичу Нежузі (21.03.1950, м. Запоріжжя), запорізькому художнику;[34]

Література про життя та діяльність:

Промис GALLERY : [альбом-каталог "Галерея Проміс"] : з зібрань картинної галереї концерну "Проміс". – К., [1993]. – С. 44-48 : іл. – Творчість запорізьких художників. Текст укр., англ.

 

23.03 - 70 років Наталії Миколаївні Бовкун (23.03.1950), запорізькій художниці;[35]

25.03 - 110 років від дня народження Олександра Єрмолайовича Носенка (25.03.1910, с. Кірове (нині - Таврійське) Оріхів. р-ну - 29.05.1980, м. Київ), прозаїка;

Література:

Стадніченко, О. О.  Літературне Запоріжжя в контексті українського літературного процесу : [в т. ч. про О. Є. Носенка] // Краєзнавство Запорожжя. - 2016. - № 1. - С. 124.

Носенко Олекса Єрмолайович // Літературне Запоріжжя : біобібліограф. довідник / ЗОУНБ ім О.М. Горького ; уклад. Г. Нагорна, І. Шершньова, І. Півненко. – Запоріжжя, 2002. – Вип. 2. - С. 45-46.

 

26.03 - 70 років від дня народження Анатолія Васильовича Півненка (26.03.1950), члена НСЖУ, заслуженого журналіста України, генерального директора ТОВ «ТРК “Алекс”.

За багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток українського незалежного телебачення, створення сучасного професійного регіонального мовлення та з нагоди 25-річчя від дня першого виходу в ефір ТРК “Алекс” Анатолія Васильовича Півненка нагороджено орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІ ступеня (2015);

Література про життя та діяльність:

Тропешко, В. С.  Пивненко Анатолий Васильевич // Тропешко, В. С.  Доверие / В. С. Тропешко ; Виктор Тропешко. – Запорожье, 2014. – С. 137-141.

Огнєв, А.  Півненко Анатолій Васильович // Пером і словом / Нац. Спілка журналістів України, Запоріз. обл. орг-ція. – Запоріжжя, 2010. – С. 134.

Кушніренко, І. К.  Анатолій Півненко // Кушніренко І.  Література Гуляйпільщини : (на пругких вітрах) : у 2-х ч. / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський ; М-во освіти і науки України, Дніпропетров. нац. ун-т, лабораторія фольклору, говірок, літератури Нижньої Наддніпрянщини. – Дніпропетровськ, 2003. – Ч. 2. - С. 139-143.

Попова, О.  Директор ТРК “Алекс” здоров, потому что работает, рыбачит и болеет ... за гандболистов / Ольга Попова // Vip club. - 2018. - № 73. - С. 60-61.

Огнєв, А.  Анатолій Півненко: “Журналістика, як образ життя, не має меж...” / Анатолій Огнєв // МИГ. - 2010. - 3 июня (№ 22). - С. 37.

 

27.03 - 50 років від дня народження Сергія Григоровича Хорошуна (27.03.1970, с. Лошкарівка Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл. - 29.05.2016, м. Кам'янка-Дніпровська), учасник ООС (АТО), старшого солдата, розвідника 56-ї мотопіхотної бригади. Загинув в районі м. Павлопіль Волноваського району Донецької області. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2016, посмертно) та “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно);[36]

28.03 - 30 років від дня народження Леоніда Олександровича Сазонова (28.03.1990, м. Запоріжжя - 15.02.2017, там само), учасника ООС (АТО), молодшого сержанта, зв'язківця 37-го окремого мотопіхотного батальйону “Запоріжжя” 56-ї ОМПБр. Загинув в районі м. Волноваха Донецької області;[37]

29.03 – 80 років від дня народження Віктора Петровича Серебрянікова (29.03.1940, м. Запоріжжя - 12.11.2014, м. Київ), радянського футболіста (напівзахисник), вихованця запорізького “Металурга”;[38]

Література про життя та діяльність:

Вардидзев, В. В.  Прощай, Серебро... // Вардидзев, В. В.  Полвека с "Индустриалкой", друзьями и футболом / В. В. Вардидзев ; Владимир Вардидзев. – Запоріжжя, 2018. – С. 7-10.

Віктор Петрович Серебряніков // Звёзды запорожского "Металлурга" / [В. Власов и др. ; фото В. Биченко и др.]. – Запорожье, 2014. – С. 37-39.

 

            30.03 – 90 років від дня народження Віктора Васильовича Ликова (псевд. - Віктор Бердянський) (30. 03. 1930, м. Бердянськ - 07. 08.1993, там само), запорізького прозаїка, кіносценариста, журналіста.

 

            Віктор Васильович Ликов народився 30 березня 1930 року в місті Бердянськ. Коли розпочалася німецько-радянська війна, Віктор встиг закінчити 5 класів Бердянської середньої школи № 2. Всю окупацію прожив у Бердянську. Після визволення міста у вересні 1943, він як і всі хлопці його віку, розчищав  територію  Першотравневого заводу. Закінчивши при заводі ремісниче училище, став працювати токарем та одночасно навчатися у вечірній школі, далі у морській школі в місті Жданов (нині Маріуполь), після її закінчення у 1950 році був призваний на службу на Північний морський флот. Служив в місті Сортовала (Карелія). Звідти відправив своє перше оповідання до газети “Комсомольська правда”,  яке було відзначене премією - фотоапаратом ФЕД.

            Після армії в 1955 році повернувся у Бердянськ і працював в порту. Закінчивши 2- річні курси при Одеському мореплавному училищі, отримав призначення на посаду капітана флоту рибокомбінату.  Одночасно Ликов писав розповіді про море, про непросту долю і працю рибалок. 50-60-ті роки залишили по собі добру пам’ять: Віктор Ликов, працюючи над повістю “Брошены после войны”, вступив до лав літературного об’єднання «Парус», видав збірки оповідань «Ми з коралу» та «Про тих, хто в морі».

            Журналістський хист молодого письменника помітили в редакції газети “Індустріальне Запоріжжя”, і невдовзі Віктор Ликов на три роки стає власним кореспондентом газети по Бердянську і Бердянському району. В своїх нарисах він порушував екологічні питання, пов’язані з Азовським морем, малими місцевими річками. Так, після однієї гострої замальовки річка Берда нарешті потрапила в поле зору місцевої влади і була очищена від сміття.

            Здібного журналіста запросили на постійну посаду до редакції. Віктор Ликов переїжджає до Запоріжжя, вступає  на факультет журналістики Київського державного університету,  видає збірку «Небезпечний пеленг» (1965),  до якої увійшли повість «В каботажі» та кілька оповідань – про нелегку працю трудівників моря. За його сценарієм (у співавторстві) розпочинаються зйомки кінострічки для дітей «Перший шторм» (вийшла на екран 1972 року) – про піонерів-артеківців, яким вдалося знайти місце загибелі під час німецько-радянської війни одного з кораблів Чорноморського флоту. В головній ролі знімався народний артист СРСР Іван Переверзєв (1914-1978).

            Перша половина 70-х років ознаменувалася знаменними подіями для Ликова: він стає власним кореспондентом по Приморському краю,  найпопулярнішої газети СРСР «Известия», переїжджає з родиною на Далекий Схід. Віктор зацікавився історією заселення краю: з 1858 по 1914 роки до Приморського краю прибуло 22 122 селянські родини, з яких 70% були мешканцями з України. В Уссурійському краї цей відсоток досягав 81,26 %.  На карті Далекого Сходу зустрічаються рідні українські назви: Чернігівка, Прилуки, Хорол, Київка, Гайворон, Васильківка, Монастирище, Ніжин, Лівадія. На півострові Камчатка Ликов знайшов село Запоріжжя – на журналіста і письменника війнуло запахами жовтої ниви, водами Дніпра, запорізького синього неба. Він пише оповідання “Запорожцы за Амуром”, яке ввійшло до збірки нарисів “Огни у Тихого океана”(1975 р.), а потім повість «Першопроходці» , за якою невдовзі знята кінострічка «Право на любов» (1977) - про долю кількох поколінь українських переселенців. В головних ролях зайняті відомі українські актори – Богдан Ступка, Андрій Подубинський, Ірина Шевчук, Костянтин Степанков та інші.

            1976 року родина Ликових повертається до рідного Бердянська, купує невеличкий будиночок в селі Миколаївка. Тепер Віктор Ликов повністю віддається творчій праці: пише книгу «Справи і люди Першотравневого»- до 100-річчя заводу, стає автором сценарію документальної стрічки «Бердянськ- місто сонячне» тощо. Але працею всього його життя став роман-трилогія «Море солоне», над яким Віктор Ликов працював десять років (1980-1990), роман про життя рибалок Азовського моря та робочих Першотравневого заводу.

У 1984 році Віктора Васильовича прийняли до лав Спілки письменників України, у 1989 році він виступив у газеті “Индустриальное Запорожье” на захист української мови зі статтею “Время отдавать долги”.

            В січні 1991 року Віктору Ликову була присуджена обласна літературна премії імені В. Лісняка за роман у трьох книгах “Море соленое”.

            Помер Віктор Васильович Ликов 8 серпня 1993 року, похований поряд зі своїм другом М. С. Шаульським.

            17 вересня 2018 року на будинку, де жив письменник, по вул. Свободи 18, урочисто відкрили меморіальну дошку. Ініціатором відкриття меморіальної дошки за підтримки місцевої влади стали доктор філологічних наук Бердянського педагогічного університету Вікторія Зарва та її колеги. На захід прийшли мешканці прилеглих будинків, родичі письменника та його донька Олена Ковальчук.

(Н. В. Романів)

            Твори:

            Море соленое : роман : в 3 кн. Кн. 3 / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1990. - 205 с.

            Море соленое : роман : в 3 кн. Кн. 2 / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1982. - 288 с.

            Море соленое : роман : в 3 кн. Кн. 1 / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1980. - 239 с.

            Дела и люди Первомайского / В. Лыков ; Виктор Лыков. - Днепропетровск : Промінь, 1976. - 167 с. : ил.

            [Отрывки из повестей, рассказов, сценарий] / В. Лыков // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2-х т. / Центр. лит.-творч. обществ. орг-ция «Бердянск литературный». - Мелитополь, 2013. - Т. 1. - С. 50-64.

            Чайка-хохотунья : [рассказ] / В. Лыков ; Виктор Лыков // Обрус : антологія творів літераторів Запоріз. краю. - Запоріжжя, 2008. - С. 101-106.

            Время отдавать долги... : [статья-отзыв на открытое письмо П. Ребро «Эта мова величава и проста»] / В. Лыков, Виктор Лыков // Хортиця : альманах Запорізької орг-ції Спілки письменників України. - Запоріжжя, 1992. - № 2. - С. 129-131.

            Поздняя весна : [отрывок из новой повести] / В. Лыков ; Виктор Лыков // Индустр. Запорожье. - 1990. - 7 апр. (№ 67). - С. 2.

            Пароль: “Чудаки”: [рассказ] / В. Лыков ; Виктор Лыков // Индустр. Запорожье. - 1968. - 4 мая.

 

            Література про життя та творчість:

            Лютий, Г. І.  Ликов Віктор Васильович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України. - К., 2016. - Т. 17 : Лег – Лощ. - С. 156.

            Лыков Виктор Васильевич // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. - Мелитополь, 2013. - Т. 1 : А - Л. - С. 850-851.

            Чабан, Р.  Лыков Виктор Васильевич : (очерки жизни и творчества) // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2-х т. / Центральная литературно-творческая общественная организация «Бердянск литературный». - Мелитополь, 2013. - Т. 1. - С. 41-45.

            Віктор Ликов : спогади Віталія Шевченка // Паруса вдохновения : антология произведений бердянских литераторов : в 2-х т. / Центральная литературно-творческая общественная организация «Бердянск литературный». - Мелитополь, 2013. - Т. 1. - С. 46-49.

            Ликов Віктор Васильович, сценарист // Анотований каталог фільмів Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, 1928 - 2011 / Нац. кіностудія художніх фільмів ім. Олександра Довженка ; [авт.-упоряд. : Р. Прокопенко, О. Кучерявий]. – (2-ге вид., виправ. і допов.). – К., 2011. – С. 301;

            Шевченко, В.  Віктор Ликов // Письменники Запорізького краю (20-90-ті рр. XX ст.). - Запоріжжя, 2002. - С. 219-225.

            Ликов Віктор Васильович // Літературне Запоріжжя : біобібліогр. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького. - Запоріжжя, 1996. - Вип. 1. - С. 37-38.

            Літературно-мистецька хроніка (1991) : [в т. ч. про присудження премії ім. В. Лісняка Віктору Ликову] // Хортиця : альманах Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. - Запоріжжя, 1992. - № 2. - С. 190.

            Дошка пам’яті В. Ликова // Півден. зоря. - 2018. - 27 верес. (№ 39). - С. 13.

            Вітаємо! : нові члени спілки : [у т. ч. запоріз. письменник В. В. Ликов прийнятий до Спілки письменників СРСР] // Комсомолець Запоріжжя. - 1984. - 7 черв. (№ 66). - С. 3.

            Кривошей, М.  Море - його колиска / Кривошей М. ; Михайло Кривошей // Півден. зоря. - 1990. - 13 квіт. (№ 59). - С. 3.

            Ликов Віктор Васильович : [некролог] // Запоріз. правда. - 1993. - 10 серп. (№ 152). - С. 3.

            Лыков Виктор Васильевич: [некролог] // Півден. зоря. - 1993. - 10 серп.

 

30.03 – 75 років Віталію Андрійовичу Рульєву (30.03.1945, с. Гірсовка Приазов. р-ну - 15.05.2010, м. Мелітополь?), доктору економічних наук, професору, директору Інституту зрошуваного садівництва (2002 - 2008), директору навчально-наукового інституту економіки та бізнесу ТДАА (з 2008 р.);

 

Віталій Андрійович Рульєв народився 30 березня 1945 року в с. Гірсовка Приазовського району Запорізької області. В 1968 році закінчив Мелітопольський інститут механізації сільського господарства за спеціальністю інженер-механік. Після закінчення інституту один рік працював начальником зміни на Мелітопольському моторному заводі.

З 1969 року перейшов на комсомольську роботу: працював спочатку другим, а згодом першим секретарем Мелітопольського райкому комсомолу. У 1975 році стає секретарем Мелітопольського райкому партії. За час роботи на комсомольській та партійній роботі зарекомендував себе, як ініціативний і умілий організатор. Особисто знав багатьох працівників чималого району, знаходив шлях до вирішення нагальних потреб селян. В 1980 році закінчив Вищу партійну школу при ЦК компартії України.        

З 1987 по 1993 рік працював заступником директора, а згодом генеральним директором Південного науково-виробничого плодорозсадницького об’єднання (м Мелітополь). У 1992 році, захистивши кандидатську дисертацію на тему «Організація садівництва в умовах ринкових відносин», Віталій Андрійович стає кандидатом сільськогосподарських наук.

У період з 1994 по 1999 р. очолював економічний факультет Таврійської державної аграрної академії.

В 2000 році став докторантом: почав працювати над докторською дисертацією. З 2002 до 2008 рік обіймав посаду директора науково-дослідного інституту зрошуваного садівництва ім. М. Ф. Сидоренка Української академії аграрних наук. У 2006 р. захистив докторську дисертацію на тему «Потенціал промислового садівництва України і основні напрямки його ефективного використання».

З 2008 року до 2010 рік обіймав посаду директора навчально-наукового інституту економіки та бізнесу Таврійського державного агротехнологічного університету.

Віталій Андрійович є автором і співавтором ста п’ятдесяти наукових і навчально-методичних праць, у тому числі п’яти монографій. Коло наукових інтересів охоплює проблеми економіки та організації вітчизняного та світового промислового садівництва. Ним обґрунтовані пропозиції організації оптового плодоягідного ринку, створення служби маркетингу в садівничому підприємстві, удосконалення порідно-сортового складу промислових садів, впровадження інноваційно-інтенсивних технологій.

За трудові та наукові досягнення Віталій Андрійович був нагороджений медаллю «За трудову доблесть», відзнакою «Знак пошани» Міністерства аграрної політики України та  Почесною відзнакою Української академії аграрних наук, а також став лауреатом премії УААН «За видатні досягнення в аграрній науці». В.А. Рульєв пішов із життя 15 травня 2010 року. (Г. Я. Голованова)

Основні наукові праці: Менеджмент : навч. посібник для ВНЗ / В. А. Рульєв, С. О. Гуткевич. – К. : Центр учб. л-ри, 2016. – 312 с. Управління персоналом : навч. посібник для ВНЗ / В. А. Рульєв, С. О. Гуткевич, Т. Л. Мостенська. – К. : Кондор, 2013. – 312 с. Менеджмент : навч. посібник для вузів / В. А. Рульєв, С. О. Гуткевич. - К. : Центр учб. л-ри, 2011. - 312 с. Конкурентоспроможність плодів і ягід: [монографія] / В. А. Рульєв. - Мелітополь : [ВБ ММД], 2007. - 316 c. Выращивание плодовых саженцев в южной Степи Украины / Рульев В. А. – Мелітополь : Мелітополь, 2005. – 70 с. Економічні проблеми розвитку садівництва України / В. А. Рульєв. - К. : ННЦ ІАЕ, 2004. - 360 c. Садівництво півдня України / Ін-т зрошуваного садівництва ; за ред. Рульєва В. А. – Запоріжжя : Дике Поле, 2003. – 240 с. Відродження Запорізького садівництва / В. А. Рульєв, Д. Г. Легеза ; ред. В. А. Рульєв. – Запоріжжя : Дике Поле, 2001. – 143 с. *** Розвиток світового виробництва яблук / Рульєв В. А. // Економіка АПК. - 2004. - № 5. - С. 149-155. Формування вітчизняного ринку продукції садівництва / Рульєв В. А. // Економіка АПК. - 2004. – № 9. - С. 122-126. Розвиток світового виробництва персиків / Рульєв В.А. // Економіка АПК. - 2004. - № 10. - С. 146-150.   Література про життя і діяльність: Віталій Андрійович Рульєв : бібліогр. покажчик основних публікацій автора з 1988 до 2009 р. / Таврійський держ. агротехн. ун-т, наук. б-ка. – Мелітополь : [ТДАТУ], 2010. – 28 с. – (Біобібліографістика провідних вчених ТДАТУ). Рульєв Віталій Андрійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7268&lang=ukr Рульєв Віталій Андрійович [Електронний ресурс] // Придніпровський науковий центр. - Режим доступу до статті : http://www1.nas.gov.ua/rsc/psc/Scientists/R/Pages/RulievVA.aspx

            31.03 - 70 років Віктору Миколайовичу Гончарову (31.03.1950, м. Запоріжжя), заслуженому артисту України (1996). 30 років пропрацював у Запорізькому обласному академічному театрі юного глядача. Нині - актор “Нового театру” (м. Запоріжжя). З 2000 року - старший викладач кафедри акторської майстерності та дизайну (факультет соціальної педагогіки та психології) Запорізького національного університету.[39]

Література:

Петренко, Н. В.  Гончаров Віктор Миколайович // Енциклопедія сучасної України. - К., 2006. – Т. 6 : Го - Гю. - С. 161.

Факультет соціальної педагогіки та психології : [в т. ч. про викладача каф. акторської майстерності В. М. Гончарова] // Запорізький національний університет: історія і сучасність (1930 - 2005) : ювілейна книга. – Запоріжжя, 2006. – С. 161.

***

Соловьева, Г.  Возраст - это недоразумение природы / Галина Соловьева // МИГ. - 2010. - 1 апр. (№ 13). - С. 13.

 

31.03 - 10 років (2010) від дня заснування польського національно-культурного товариства “Радість” Вільнянського району.

 

            Польське національно-культурне товариство “Радість” було засноване 31 березня 2010 року в селі Богатирівка Вільнянського району Запорізької області. Головою товариства з дати виникнення є Тетяна Лавриченко. Метою створення стало об’єднання жителів польського походження села Богатирівка та розташованих поряд сіл для спільного вивчення польської мови, географії, історії, культурної спадщини поляків, що проживають на запорізькій землі та на їх історичній батьківщині, виховання молодого покоління у дусі толерантності та поваги по відношенню до представників інших національностей.

            За роки існування товариство стало учасником різноманітних заходів, які проводилися на теренах Запорізької області, в тому числі брало участь у всеукраїнському фестивалі “Ми - українські”, козацьких фестивалях “Покрова на Хортиці”, фестивалі національної кухні, першому фестивалі фільмів національно-культурних товариств, у тренінгах із запобігання проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в містах Запоріжжя та Бердянськ, у симулятивній грі в Мелітополі за участі запорізьких та мелітопольський національно-культурних товариств та інших. Також “Радість” була гостем багатьох культурних заходів національно-культурних товариств: татарського, грецького, єврейського, арабського, індійського та інших.

            Для молоді працює недільна польська школа, майже усі члени товариства брали участь у репетиціях та виступах вокального фольклорного ансамблю, в репертуарі якого польські народні пісні.

            З нагоди 5-річчя заснування товариства «Радість» 5 вересня 2015 року у с. Богатирівка пройшов фестиваль польської культури "Радість у кожен дім".

            Один з напрямків роботи товариства - популяризація польської мови та культури серед мешканців Запоріжжя різних національностей. За ініціативи товариства в центрі національних культур Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки в 2018 році працювали курси з вивчення польської мови, а в січні-лютому 2019 року відбулася серія зустрічей, присвячених творчості відомого польського письменника Генріка Сенкевича, на яких дізнавалися про життєвий та творчий шлях, обговорювали його твори та переглянули екранізацію таких всесвітньо відомих романів, як “Хрестоносці”, “Камо грядеши”, “У пустелі та джунглях”.

            Також в центрі національних культур 17 січня 2019 р. за участі товариства та театру-студії "Пігмаліон"  відбулася музично-поетична зустріч, присвячена Адаму Міцкевичу - одному з найвидатніших польських поетів, засновнику романтизму і романтичної драми у польській літературі.

(Н. Л. Приймаченко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Польське національно-культурне товариство “Радість” // Ми - українські. - [Запоріжжя, 2012]. - С. 82-83.

            Зворигіна, Н.  Усі прапори в нас - як удома [Електронний ресурс] : [про участь у Всеукраїнському фестивалі національних культур “Ми- українські” у вересні 2012 р.] // Урядовий кур'єр. - 2012. - 19 верес. - Режим доступу : http://ukurier.gov.ua/uk/articles/usi-prapori-v-nas-yak-udoma/

            Про проведення фестивалю польської культури у с. Богатирівка Вільнянського району // Запорізька обласна державна адміністрація : [офіційний веб-сайт]. - 2015. - 7 верес. - Режим доступу : http://www.zoda.gov.ua/news/28469/pro-provedennya-festivalju--polskoji-kulturi-u-s.-bogatirivka-vilnyanskogo-rayonu.html

            В Запоріжжі Масляну відзначили за щедрим багатонаціональним символічним столом [Електронний ресурс] : [брали участь серед інших у Фестивалі національної кухні 27 лют. 2017 р. ] // Запорізька обласна державна адміністрація: [офіційний веб-сайт]. - 2017. - 27 лютого. - Режим доступу : http://www.zoda.gov.ua/news/35270/v-zaporizhzhi-maslyanu-vidznachili-za-shedrim--bagatonatsionalnim-simvolichnim--stolom.ht

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 90 років (1930) Запорізькому металургійному технікуму;[40]

Квітень

01.04 - 80 років тому (1940) неподалік Запоріжжя було сформовано 131-й  винищувальний авіаційний полк ВПС Одеського військового округу (40-й гв. Тарнопільський ордена Кутузова авіаполк). Входив до складу 45-ї сад. З 1 листопада 1941 до 25 грудня 1942 року командиром полку був Віктор Йосипович Давидков[41] (17.08.1913, м. Василівка - 02.07.2001, м. Москва, РФ), Герой Радянського Союзу (1942);

01.04 – 30 років (1995) від дня заснування запорізької дитячої газети „Клякса”;

05.04 - 310 років (1710) Конституції Пилипа Орлика;

Література та інтернет-ресурси:

"Пакти і Конституції" Української козацької держави / НАН України [та ін. ; упоряд. : М. Трофимук, Т. Чухліб ; редкол. : В. Смолій (відп. ред.) та ін.]. – Львів : Світ, 2011. – 440 с. – Відтворено тексти оригіналу староукр. мовою ; наведено пер. укр., англ., нім., рос. і фр. - Із змісту: Факсимільне відтворення публікації Василенко Н. П. Конституция Филиппа Орлика // Уч. зап. Ин-та истории...- Т. 4. - С. 153-171. – Бібліогр.: с. 404-424.

***

Кормич, А. І.  Конституція Пилипа Орлика / А. І. Кормич // Історія вчень про державу і право : навч. посібник : у 2 ч. / А. І. Кормич ; М-во освіти і науки України. – К., 2015. – С. 289-291.

***

Миревський, І.  Архієпископ Тельмісський Іов: "Іван Мазепа і Пилип Орлик першими повернулись під омофор Вселенського Патріархату. В Конституції Пилипа Орлика це заповідалось і наступникам..." : [бесіда з архієпископом Іовом (Гечей) / записав Ігор Миревський] / І. Миревський // Пам'ятки України : історія та культура. – 2018. – № 7-9. – С. 4-18.

Рендюк, Т.  Бендерська Конституція 1710 року - апогей політичної та правової думки Пилипа Орлика в еміграції : (до Дня Конституції України 28 червня) / Т. Рендюк // Зовнішні справи. – 2017. – № 6. – С. 26-31.

***

Конституція Пилипа Орлика [Електронний ресурс] : [бібліогр. список]. – Запоріжжя : КЗ "ЗОУНБ" ім. М. Горького ЗОР, 2010. – 40 джерел.

 

07.04 - 90 років від дня народження Анатолія Федоровича Власова (07.04.1930, с. Лукашеве Верхньохортиц. (нині - Запоріз.) р-ну - 2012 ?), заслуженого вчителя УРСР (1981); 1969 - 2001 - директор Запорізького педагогічного училища (з 2003 р. - коледж);

07.04 - 80 років від дня народження Віктора Івановича Яланського (07.04.1940, м. Гуляйполе - 27.02.2003, там само), журналіста, внучатого племінника Н. І. Махна;[42]

            8.04 – 70 років Полухіній Тетяні Василівні (08.04.1950, с. Новопавлівка Томаків. р-ну Дніпропетров. обл.), Почесному журналісту України, відповідальному секретарю Мелітопольської міжрайонної первинної організації НСЖУ, члену правління громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини».

 

Тетяна Василівна Полухіна народилася 8 квітня 1950 року в селянській сім'ї на Дніпропетровщині. Батько – ветеран, інвалід Другої світової війни, через тяжкі поранення та контузію рано пішов з життя. Мати – інвалід праці, сама виховувала двох довоєнних та двох післявоєнних дітей, тому основою стабільності родини була копітка спільна праця та відповідальне ставлення кожного до своїх обов’язків. У 1967 році Тетяна закінчила зі срібною медаллю середню школу і вступила на філологічний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Закінчивши навчання в 1971 році, стала вчителькою української мови та літератури. Чотири роки присвятила роботі в школі, але, працюючи з учнівськими зошитами, завжди відчувала, що її більше приваблювало написання власних творів, аніж перевірка чужих.

Таке бажання зародилося в неї ще за шкільною партою, і з цим пов’язана пам’ятна в її житті подія. До знаменної дати в історії СРСР було оголошено Всесоюзний конкурс на кращий учнівський твір. Взявши участь у цьому творчому змаганні старшокласників, Тетяна стала переможницею на районному та обласному рівнях і в січні 1967 року, під час шкільних зимових канікул, представляла свою Дніпропетровщину на “Семінарі юних авторів” у Києві. Назавжди запам’яталися організовані для учасників Семінару зустрічі з Павлом Тичиною (на жаль, це був останній рік його життя), Олександром Білашем, Віталієм Коротичем та іншими відомими особами, екскурсії містом та відвідування музеїв, Києво-Печерської лаври й інших пам’яток, а в нагороду – подарована бібліотечка української літератури та путівка до піонерського табору «Молода гвардія» в Одесі. А ще – запрошення редакції районної газети, в разі, якщо не складеться зі вступом до інституту, почати свій трудовий шлях у їхньому журналістському колективі.

Зі вступом ускладнень не було. Отже, кілька років успішного викладання в школі, і з часом у Тетяни остаточно визріло рішення таки спробувати свої сили в журналістиці. В правильності цього кроку, зробленого в 1975 році, вона не сумнівається й досі.

Працювала шість років у міській газеті на Дніпропетровщині, а з 1981 року – у Мелітопольській міськрайонній газеті “Серп і молот” (зараз - “Новий день”). Була завідувачкою відділу листів та масової роботи, відділу промисловості і транспорту, вела заняття в університеті робсількорів при редакції. В обласних змаганнях з висвітлення ключових тем очолювані нею відділи займали призові місця. В 1985 році Тетяна Василівна стала членом Національної спілки журналістів України. Її матеріали друкувалися в газетах «Днепровская правда», «Запорізька правда», «Голос України».

1991 року Тетяні Василівні довірили в редакції посаду відповідального секретаря. Протягом 1994-1998 років за переводом працювала референтом народного депутата України. Після закінчення каденції нардепа знову повернулася в редакцію “Нового дня” на посаду відповідального секретаря. Її творча праця неодноразово відзначалася грамотами й дипломами обласного і всеукраїнського рівнів. На пенсію вийшла з посади редактора і продовжує працювати до сьогоднішнього дня. Почесний журналіст України (2011), з 2005 року була секретарем Мелітопольської первинної журналістської організації. Нині – відповідальний секретар Мелітопольської міжрайонної первинної організації НСЖУ.

Нову сторінку в житті та роботі Тетяни Василівни Полухіної відкрила участь у діяльності громадської організації “Спілка краєзнавців Мелітопольщини”: член правління ГО, безпосередня участь у всіх заходах, у виданнях “Мелітопольського краєзнавчого журналу”, висвітлення подій у пресі і т. і. В 2018 році у співавторстві з Володимиром Різником, Валерієм Блюмським, Валерієм Сакуном та Тетяною Полухіною була написана і видана книга “Крылатый Мелитополь” з історії військово-транспортної та спортивної авіації в медовому місті (від У-2 до Іл-76). Тетяна Василівна є натхненником та ініціатором багатьох починань у складі громадської організації – від краєзнавчих поїздок Мелітопольщиною до публікації статей про особливості роботи громадської організації. Її наполегливість та відданість роботі є зразком для молодших членів організації.

Зараз Тетяна Василівна бере активну участь у підготовці нової колективної роботи Спілки краєзнавців Мелітопольщини – довідково-історично-інформаційного збірника “Мелітополь: природа, населення, господарство”.

(В. П. Воровка)

Публікації:

Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / Резник В. И., Полухина Т. В., Блюмский В. Т., Сакун В. В. – Мелитополь :  Издат. Дом МГТ, 2018. – 418 с.

***

23.02 - 100 років від дня народження Сергія Арсенійовича Бесчастного (23.02.1919, м. Мелітополь – 13.11.1987, м Одеса) Героя Радянського Союзу, майора авіації, командира ескадрильї 235-го Проскурівського штурмового авіаполку 264-ї Київської Червонопрапорної штурмової авіадивізії 5-ї повітряної армії 2-го Українського фронту, капітана ; 06.05 - 100 років від дня народження Миколи Гавриловича Лісконоженка (06.05.1919, с. Новоданилівка Якимівського району - 02.11.1941, с. Кам’янка Маловішер. р-ну Новгород. обл., РФ), Героя Радянського Союзу (1941, посмертно), льотчика 513-го винищувального авіаційного полку ВПС 52-ї окремої армії, лейтенанта ; 25.12 - 100 років  від дня народження Сергія Васильовича Деменкова (25.12.1919, с. Астраханка Мелітоп. р-ну – 04.05.2003, м. Харків) генерал-майора авіації, учасника Другої світової війни, Героя Радянського Союзу (1943) / Т. В. Полухіна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2019 рік. – Запоріжжя, 2018. – С. 82-88, 179-195, 403-413.

24.02 - 100 років від дня народження Олександра Михайловича Перепелиці (24.02.1918, м. Мелітополь – 15.05.1942, с. Таранівка Зміїв. р-ну Харків. обл.), Героя Радянського Союзу, командира ланки 165-го винищувального авіаційного полку 44-ї винищувальної авіаційної дивізії Південно-Західного фронту, молодшого лейтенанта / Т. В. Полухіна // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2018 рік.  – Запоріжжя, 2017. – С. 98-103.

28.04 - 100 років від дня народження Миколи Володимировича Мохова (28.04.1917, м. Москва, РФ), краєзнавця, почесного громадянина м. Мелітополя (1998), кавалера ордену «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступ. (23.09.2009) // Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2017 рік.  – Запоріжжя, 2016. – С. 159-103.

 

Публікації в періодичних виданнях:

Мелитополь  – морской порт? / Т. В. Полухина // Мелитоп. краевед. журн. – 2018. – № 12. – С. 81-83.

Мелитополь – морской порт? / Т. В. Полухина // Мелитоп. краевед. журн. – 2018. – № 12. – С. 81-83.

Мандрівне літо мелітопольських краєзнавців / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2018. - 11 лип. (№ 115-118). - С. 14.

Краєзнавчі хроніки золотої осені / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2018. - 7 листоп. (№ 192-195). - С. 14.

Шукай живу лінію / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2017. - 14 черв. (№ 103-106). - С. 14.

Відлуння віків у наших серцях / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2017. - 8 жовт. (№ 177-181). - С. 3.

«Залізний Миколай» і серце з «перцем» / Т. В. Полухіна // Мелитоп. краевед. журн. – 2014. – № 4. – С. 77-84.

«Новий день»: 90 років довіри читачів / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2013. - 22 трав. (№ 117-122). - С. 2, 3, 4, 17, 19.

«Через годы, через расстоянья» : (потомки меннонита И. Корниса - в Мелитополе) / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2013. - 4 верес. (№ 200-205). - С. 6-7.

Медовый город над рекой Молочной, ты с любовью нашей хорошей! / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2012. - 11 січ. (№ 6-10). - С. 8.

То не песни звучат, то бьет сердца набат / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2012. - 16 трав. (№ 97-101). - С. 4.

Ми разом здобули перемогу / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2011. - 15 черв. (№ 117-121). - С. 6.

«Екскурсійний тур для переможців» : (конкурс НСЖУ) / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2011. - 9 лип. (№ 223-227). - С. 14.

Первый казначей / Полухина Т. В. // Всеукраинский научно-практичний журнал. - К. : Казна Украины, 2010. – № 2. - С. 47-48.

Жива історія / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 6 трав. (№ 89-93). - С. 9-12.

Праведники миру / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 6 трав. (№ 89-93). – С. 11.

Праведники миру - 2 / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 8 лип. (№ 135-139).

Сільська глибинка очима журналістів / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2010. - 2 груд. (№ 243-247). - С. 13.

На пекучому полі проблем / Полухіна Т. В. // Новий день. - 2009. - 9 квіт. (№ 57-60). - С. 9.

 

Література про життя й діяльність:

Полухіна Тетяна Василівна // Пером і словом / ЗОО НСЖУ. – [2-ге вид., перероб. і доп.]. - Запоріжжя, 2010 . – С. 192.

«Новий день» : Полухіна Т. В. // Газети України. 2005 : довідник / НСЖУ. – К., 2005. –  С. 58.

Полухіна Тетяна Василівна  // Вони слави не шукали / ЗОО НСЖУ. – Запоріжжя, 2002. – С. 118.

 

08.04 – 60 років Віктору Миколайовичу Гнєдашеву (08.04.1960, с. Радивонівка Якимів. р-ну), директору КЗ «Якимівський районний історично-краєзнавчий музей», досліднику історії краю, почесному громадянину смт Якимівка (2013);

 

            Віктор Миколайович Гнєдашев народився 8 квітня 1960 року в селі Радивонівка Якимівського району Запорізької області у родині колгоспників. З 1967 по 1977 роки навчався у Радивонівській середній школі. Величезний вплив на формування любові до краєзнавства у дитячі роки відіграли кілька факторів. По-перше, розповіді матусі Ганни Іванівни Гнєдашевої про життя у селі Радивонівка в різні роки його історії, про традиції та обряди села, про відомих мешканців села. По-друге, заняття шкільним туризмом, участь у туристичних змаганнях. І тут великого авторитету мали вчителі географії Тамара Василівна Анциферова та фізкультури Іван Іванович Крестов. По-третє, участь у загальношкільній групі юних червоних слідопитів. За результатами роботи групи у 1975 році відбулось перепоховання радянських воїнів, які загинули при визволення села Радивонівка від нацистів восени 1943 року. Та особливий хвилюючий вплив мала пошукова робота родичів загиблих бійців, які приїхали на перепоховання. По-четверте, інтерес до культури американських індіанців (…), який не втрачений і донині. Якщо три перші фактори вплинули на формування стійкого інтересу до історії та етнографії рідного краю, то четвертий фактор сприяв зацікавленості географічним краєзнавством (погода, рослинний та тваринний світ, ґрунти тощо). Ці дитячі інтереси сприяли однозначному вибору майбутньої професії – вчитель географії.

            В 1977 році вступає на природничо-географічний факультет Мелітопольського державного педагогічного інституту. Завдяки схильності до науки, викладачі інституту Ю.І. Глущенко, А.Т. Тамбовцева, Н.С. Сорокіна, В.Л. Дураков, О.В. Левада сприяли розвитку навичків ведення краєзнавчої науково-дослідницької роботи. Тепер вже проста цікавість до питань краєзнавства набуває суто науковий і системний характер. Будучи студентом стає активним членом географічного гуртка інституту та учасником наукових студентських конференцій. Напрацьовує навички організації туристичної і краєзнавчої роботи серед школярів.

            У 1982 році, отримавши спеціальність вчителя географії та біології, починає трудову педагогічну діяльність. Працюючи вчителем географії у Переможненській середній школі, з самих перших уроків практикує використання краєзнавчих матеріалів на уроках та в позаурочних заходах. З першого ж року роботи в школі організовує учнів на пошук краєзнавчого матеріалу для виступів на уроках та годинах спілкування в позаурочний час. Одночасно під час роботи із джерелами інформації навчає учнів із загального матеріалу виокремлювати конкретні факти, які певним чином стосуються рідного краю, а потім застосовувати їх на уроках. Так учні накопичують знання про свій край.

            Саме таким чином починається активне практичне напрацювання з методики використання краєзнавчих матеріалів на уроках.             У нагоді стала набута практика організації туристичної роботи з учнями. Учнівські команди Переможненської середньої школи беруть активну участь у районних змаганнях з туризму, де показують високі результати і часто виборюють призові місця. Завдяки цьому отримує справжнє визнання відомих організаторів туристичної роботи в школі А.К. Толока, Яноша, І.І. Крестова, І.О. Шарлая та інших. Спілкування із ними значно розширило коло краєзнавчих інтересів, а сама краєзнавча робота набуває систематичний науково-дослідницький характер.

            Узагальнені методичні доробки щодо використання краєзнавчих матеріалів на уроках географії та в позаурочний час заслуховуються не тільки у школі, а й на районних засіданнях предметних методичних об’єднань.

            З 1988 року працює старшим лаборантом, а згодом асистентом на кафедрі фізичної географії та геології Мелітопольського державного педагогічного інституту. Отримані в школі навички ведення краєзнавчих досліджень використовує для роботи зі студентами. Це перш за все стосується організації та проведення польових практик, для яких створює власні методичні рекомендації виходячи з конкретних умов місцевості. Таким чином значно розширює і власну методичну базу щодо організації та ведення науково-дослідницької діяльності студентів, майбутніх вчителів.

            При кафедрі фізичної географії та геології для асистентів виступає засновником та організатором групи молодих вчених. Основним завданням даної групи – визначення з науковою темою та практика ведення науково-дослідницької роботи. Провідне місце відводилось краєзнавчій роботі. Практично всі учасники групи згодом стали кандидатами і, навіть, докторами наук.

            Саме тут вже відбулось становлення як краєзнавця-науковця під впливом викладачів інституту Ю.І. Глущенко, А.Т. Тамбовцевої, Н.І. Сорокіної, Р.В. Серебрякової, М.Д. Торбунової, О. В. Левади та інших. Виходить перша наукова стаття «Взаимодействие природы и человека в пределах восточно-европейских степей на рубеже І тыс. до н. э. и І тыс. н. э.» (…).

            Та все ж тяжіння до школи, роботи з учнями переборює майбутню перспективу стати професійним вченим-краєзнавцем. І вже у 1990 році повертається у Якимівський район до Переможненської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, де працює вчителем географії.

            З 1992 року – директор Горьківської початкової школи. Завдяки ініціативності, сприяє її реорганізації спочатку в загальноосвітню школу І-ІІ ступеня (1994), а через рік – у загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів. Маючи молодий і творчий колектив, організовує вчителів на краєзнавчу роботу учнів: вивчення історії та географічних особливостей села та його околиць. Швидко накопичується краєзнавчий матеріал, який стає основою для проведення вчителями не тільки уроків, а й позакласних заходів.

            Завдяки співпраці із Якимівською гімназією (директор М.А. Альохін), у 1993 році отримує пропозицію участі школярів у Малій академії наук. Маючи практику щодо організації науково-дослідницької роботи перші результати стали вдалими. На районному етапі захисту учнівських наукових робіт юні науковці сільської школи отримали рекомендації для участі в обласному етапі. А вже 19.. році учень 11-го класу Горьківської ЗОШ І-ІІІ ступеня Віталій Гнєдашев на обласному етапі ман виборює ІІ призове місце. Одночасно налагоджуються тісні стосунки із Запорізьким обласним центром краєзнавства і туризму учнівської молоді (директор О. В. Ревков).

            Не полишає й власні краєзнавчі дослідження. 1998 року виходить перша книга про рідний край – «Якимівський район на тлі Запорізької області» з методичними рекомендаціями для вчителів (…). Вона вже тривалий час є важливим джерелом краєзнавчих матеріалів для уроків у закладах освіти Якимівського району.

            Підготовлено проект Програми для загальноосвітніх шкіл Якимівського району «Мі край». Одночасно накопичується інформаційно-методична база для організації науково-дослідницької діяльності учнів.

            2003 року переведено на роботу методистом до районного методичного кабінету відділу освіти Якимівської районної державної адміністрації. Отримує широку можливість для пропагування серед учительських колективів методики організації науково-дослідницької діяльності учнів.

            2004 року для реалізації власної методики організації дослідницької роботи серед учнів переходить вчителем географії, фізики та інформатики до Радивонівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Якимівського району. Тут очолює шкільну малу академію. Вже перші наукові краєзнавчі доробки учнів отримують високу оцінку на конкурсах, які проводить ЗОЦТКУМ. А робота учениці Ольги Федоренко отримала І-е місце (2005) і була рекомендована для участі у Всеукраїнській науковій конференції учнівської молоді, яку проводив Донецький національний університет. Три роботи були включені до збірки «Мій рідний край - Запоріжжя», яку видано Запорізьким обласним центром краєзнавства і туризму учнівської молоді (2006). Про результати даної конференції підготував узагальнюючу статтю до журналу «Географія» (…).

            Організація туристичної та краєзнавчої роботи з учнями відзначена Грамотою Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (Київ, 2006) та численними грамотами управління освіти Запорізької обласної державної адміністрації. 

2005 року в Радивонівській ЗОШ І-ІІІ ступенів створив мінералогічний музей та організував із учнів групу для екскурсійного супроводу експозиціями. Результати досвіду в організації роботи шкільного музею знайшли відображення в узагальнених статтях для наукових збірників з питань розвитку музейної справи в Україні (…).

            Переможець районного та обласного і учасник Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-2006» у номінації «географія». Обрана методична тема – «Організація науково-дослідницької діяльності на уроках географії». Пізніше її буде узагальнено в розгорнутих статтях для наукових збірників. За результатами конкурсу «Вчитель року-2006» нагороджений Дипломом Міністерства освіти та науки України (2007).

 

            Наукова діяльність

            Учасник більш як 20 Міжнародних і Всеукраїнських семінарів і конференцій з методики викладання географії, картографії, краєзнавства, музейної педагогіки та патріотичного виховання. Більше 40 статей з даних тематик включені до наукових збірок, виданих у Харкові, Києві, Переяславі-Хмельницькому, Житомирі, Бердичеві, Запоріжжі, Мелітополі Новоград-Волинському, Дніпропетровську, Донецьку.

            Важливе місце в науковій діяльності – вивчення історії Волині. В рамках Товариства дослідників Волині підготовлено цілий ряд статей не тільки історичної тематики, а й топоніміки, розвитку музейної справи, постатей Житомирщини (…).

            Науково-методична робота спрямована на картографічні дослідження, а також ролі картографічної освіти у формуванні краєзнавчих знань та навичок учнів. Розкрито методологічні засади розробленого ним і запропонованого для поширення в закладах освіти методу картографічної освіти – «ефект жюльвернізму». Підготовлено і видано у Харкові … року узагальнені матеріали «Організація науково-дослідницької діяльності учнів» (…), яку одразу ж було перевидано для організації роботи з обдарованою молоддю. ЗОЦТКУМ включив Програму з краєзнавства «Мій край» до методичної збірки (…), а журнал «Географія» надрукував для використання вчителями географії України.

 

            Музейна робота

            З 3 вересня 2007 року – директор Комунального закладу «Якимівський районний історико-краєзнавчий музей» Якимівської районної ради Запорізької області. В короткий термін провів ремонтно-реставраційні роботи експозиційних залів і вже 8 травня 2008 року музей відкрито для відвідувачів.

            До днів Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років та днів визволення Якимівського району від нацистських загарбників організатор автопробігів «Естафета пам’яті», маршрут яких проходив місцями бойової слави району. Учасниками автопробігів були ветерани Другої світової війни, ветерани війн на території інших держав, а з 2014 року – бійці Антитерористичної операції. Дані заходи мали велике значення у вихованні почуття патріотизму серед учнівської молоді, адже відбувалися зустрічі ветеранів із школярами закладів освіти населених пунктів, які відвідували.

            Ініціатор та організатор масової районної експедиції учнівської молоді «Мій край – Якимівщина» тривалістю 5 років (2008-2012 роки). За цей період в різних напрямках краєзнавчо-пошукової роботи взяли участь всі заклади освіти Якимівського району, а Якимівський районний музей та музеї на громадських засадах у селищах та селах поповнилися цінними матеріалами від етнографії та історії до біографій відомих земляків.

Налагодив тісний зв’язок із закладами освіти району щодо організації краєзнавчо-пошукової роботи в рамках малої академії наук. Найбільш активними в плані співпраці з музеєм були вчителі історії О.М. Тимків (НВК «Якимівська гімназія»), В.В. та О.О. Сидоренки (Азовська ЗОШ І-ІІІ ст.). Тематика робіт юних вчених доволі широка: біографії відомих людей краю, історія та етнографія Якимівського району та його населених пунктів. Практично всі учні, які мали науково-дослідницькі роботи краєзнавчої тематики виборювали призові місця на обласному рівні.

            Важливе місце в музейній роботі – сучасна тематика. З січня 2015 року відкрито експозиційний зал бойової слави, де ключове місце займає велика експозиція «Герої не вмирають», присвячена участі мешканців Якимівського району у Антитерористичній операції на Сході України. Також широко висвітлено участь земляків у війні в Афганістані та біографічні матеріали про випускника Якимівської середньої школи 1940 року Григорія Івановича Боярінова, який першим у 1979 році загинув у цій війні і йому першому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (квітень 1980).

            Важливим напрямком роботи вважає музейну педагогіку на засадах краєзнавства. Перш за все уроки та зустрічі з учнями у музеї, під час яких вони у невимушеній обстановці мають можливість наочно побачити предмети побуту різних часів. Виходить друком кілька статей, включених до наукових збірок (…).

            7 листопада 2014 року, отримавши додаткове приміщення для музею, відкриває картинну галерею, де станом на 2018 рік експонується більше 50 картин 15 місцевих художників. Серед них полотна В.П. Бєлічкова, В.В. Сярова, В.Г. Чайкіна, М.Д. Соловйова, Ю.І. Соколаша, М.М. Любченко та інших. Є роботи юних майстрів пензля. Готується зал для експонування робіт майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. В картинній галереї щороку проводиться від 4 до 8 персональних виставок майстрів пензля та декоративно-ужиткового мистецтва не тільки Якимівського району, а й області.

            Особисто розробив три туристичні маршрути рідним краєм: «Вулицями Якимівки», «Оборонна лінія «Вотан»» та «Історичне кільце Якимівщини». Найбільш затребуваним через зручність проведення є туристичний маршрут «Вулицями Якимівки». Протягом року ним проводиться понад сто екскурсій. Переважно для учнівської молоді.

 

            Видавнича діяльність

            За останні роки видано кілька книг краєзнавчої тематики. Серед них великі за об’ємом «Акимовский район в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов» (2005) ; «Акимовка: История. Люди. Судьбы.» (2013) ; «И памятью сердце живет» (2015), присвячена воїнам-інтернаціоналістам ; «Журавлі летять у вирій» (2017) про історію створення, бойовий шлях, командирів та бійців 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» ; «Болгарские переселенцы в Акимовском районе: история сел, ими основанных, а также судьбы людей, в этих селах проживающих» (2017).

 

            Нагороди:

            Почесна грамота Міністерства освіти України «За успіхи у навчанні і вихованні підростаючого покоління, сумлінне ставлення до службових обов’язків» (1999),

Диплом Міністерства освіти і науки України учаснику ІІІ (заключного) туру Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-2006» (2006),

Почесний громадянин смт Якимівка (2008),

Лауреат обласної премії “За досягнення в розвитку культури Запорізького краю” у номінації “За досягнення в розвитку музейної справи” (2015),

Обласна премія ім. Я. Новицького (2018).

 

Окремі видання:

Жив талант, бессмертен гений : 50 лет Акимовской детской музыкальной школе / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – [Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2019]. – 168 с., 4 л. ил.

Захар Соломонович Лахманлос: учитель, ученый, человек : 100-летию со дня рождения / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2018. – 136 с. : ил. – (Люди Акимовского края).

Болгарские переселенцы в Акимовском районе : история сел, ими основанных, а также судьбы людей, в этих селах родившихся и проживающих / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2017. – 90 с. : ил.

(?!!) Журавлі летять у вирій : [про історію створення, бойовий шлях, командирів та бійців 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» / В. М. Гнєдашев, Віктор Гнєдашев. - Мелітополь : Вид. будинок МГТ, 2017. – 90 с. : іл.

И памятью сердце живет : книга воинской доблести: воины-интернационалисты Акимовского района / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. – 200 с. : ил.

Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – 316 с. : фото.

Акимовский район в Великой Отечественной войне /В. Гнедашев. – Акимовка : Акимовская типография, 2005. – 103 с.

Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-географ. огляд з метод. порадами / В. М. Гнєдашев. – Мелітополь : Міська друк. ком. інформації ОДА, 1998. – 53 с.

***

Голодомор 1932-1933 років на Якимівщині крізь призму документів, фактів, спогадів / редкол.: В.Г. Уманський, О. О. Маругін, В. М. Гнєдашев та ін.]. – Якимівка : [Поліград], 2008. – 167 с.

Гнедашев, В.  Жилище села Радивоновка: традиции и современность / Гнедашев В., Федоренко О. ; Протитечія в пригирловій частині річки Тащенак / Гнєдашев В., Хлопко І. ; Підпали стерні і соломи та екологія ґрунтів / Гнєдашев В., Гнєдашев В. // Мій рідний край - Запоріжжя : матеріали відкритої обласної краєзнавчої конференції учнівської молоді (м. Запоріжжя, 17-19 листоп. 2005 р.) / Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнівської молоді ; Асоціація "Екологічна освіта". – Запоріжжя, 2006. – С. 78-82, 141-145, 215-220.

 

Література про життя та діяльність:

Гнєдашев Віктор Миколайович // Географи Мелітопольського державного педагогічного інституту (1961-1990 рр.) : історичний нарис / О. С. Арабаджі [та ін.] ; Мелітополь. держ. пед. ун-т ім. Богдана Хмельницького. – Мелітополь : Видав. будинок ММД, 2010. – Ч. 1. - С. 53.

Гнєдашев Віктор Миколайович // Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833-2008) : (бібліограф. покажчик) / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя, 2008. – С. 32-34. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 1).

***

Вони збирають і зберігають культуру : [про турист.-екскурсійну діяльність Якимів. іст.-краєзнав. музею в 2018 р.] / В. Гнєдашев // Грані життя. - 2019. - 18 трав. (№ 20). - С. 3.

Віктор Гнєдашев потрапив до п'ятірки кращих краєзнавців Запорізького краю // Грані життя. - 2018. - 1 груд. (№ 48). - С. 1.

Ольховская, Ю.  Акимовец получил уникальную премию / Юлия Ольховская // Мелитоп. ведомости. - 2018. - 31 окт. - 6 нояб. (№ 44). - С. 8.

Наш земляк отримав високу нагороду : [лауреат обл. премії ім. Я. Новицького] // Слово трудівника. - 2018. - 27 жовт. (№ 43). - С. 12.

Першин, В.  Старовини відданий хранитель / Віктор Першин // Запоріз. правда. - 2014. - 17 квіт. (№ 43-44). - С. 17.

Куперман, Ю.  Поиски и находки краеведа / Юрий Куперман // Надежда. - 2011. - 13 окт. (№ 44). - С. 3.

 

Інтернет-ресурси:

Гнєдашев Віктор Миколайович [Електронний ресурс] // Вікіпедія. - Режим доступу : uk.wikipedia.org/wiki/Гнєдашев_Віктор_Миколайович

 

09.04 - 80 років від дня народження Світлани Титівни Ващенко (09.04.1940, м. Запоріжжя), заслуженої артистки України (1999), піаністки, концертмейстера з класу вокалу, головного диригента оркестру Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара;

Література та інтернет-ресурс:

Нещерет, Т. І.  Ващенко Світлана Титівна // Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т. 4 : В - Вог. - С. 171-172.

Соловйова, Г.  Сцену визначила доля / Галина Соловйова // Запоріз. правда. - 2004. - 25 берез. - С. 8.

Нові народні та заслужені : [в т. ч. про присвоєння звання “Заслужений артист України” головному диригентові оркестру театру С. Т. Ващенко] // Запороз. Січ. - 1999. - 10 лип.

Соловйова, Г.  Про музику, про співи, про життя : служителі муз / Галина Соловйова // Запороз. Січ. - 1995. - 12 квіт.

Нещерет, Т.  Рядом с ней всегда музыка / Татяна Нещерет // Индустр. Запорожье. - 1990. - 8 марта.

Горбач, Н. В.  Ващенко Світлана Титівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5499&lang=ukr

 

12.04 - 40 років (1980) від дня заснування Запорізького експериментального загону юних космонавтів ім. В. Комарова;

13.04 - 60 років від дня народження Ірини Едуардівни Конаревої (13.04.1960, м. Харків), генерального директора КЗ “Запорізька обласна філармонія” ЗОР, кавалера ордена княгині Ольги ІІІ ступеню (2018), віце-президент громадської організації «Всеукраїнська федерація «Спас», члена Національної спілки театральних діячів України, заслуженого працівника культури України (2008);

 

            Ірина Едуардівна Конарева народилася 13 квітня 1960 року в м. Харкові. Закінчила Харківський державний інститут культури та Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Української Академії державного управління при Президентові України, магістр державного управління.

            Трудову діяльність І. Е. Конарева розпочала у 1981 році на посаді старшого бібліотекаря Запорізького центру науково-технічної інформації. З 1982 до 2013 рр. - на державній службі, пройшла шлях від старшого інспектора до директора Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької обласної державної адміністрації. Чотири роки працювала директором Палацу культури відкритого акціонерного товариства  «Запорізький виробничий алюмінієвий комбінат».

            У складі Всеукраїнських та обласних оргкомітетів І. Е. Конарева брала участь в організації та проведенні міжнародних та Всеукраїнських фестивальних заходів, творчих звітів майстрів мистецтв і художніх колективів у м. Києві та в м. Запоріжжі.

            Перебуваючи на посаді директора Департаменту культури, туризму, національностей та релігій облдержадміністрації Ірина Конарева ініціювала проведення та була керівником знакових культурно-мистецьких проєктів: Всеукраїнського козацького фестивалю «Покрова на Хортиці», який став мистецькою візитівкою Запорізького козацького краю, Всеукраїнського дитячого фестивалю краси і таланту "Краса і гордість козацького краю", брала активну участь в організації та проведенні Всеукраїнського фестивалю дитячої творчості "Топ-топ", Міжнародного кінофестивалю "Бригантина". 5 років Ірина Конарева була художнім керівником Міжнародного фестивалю "Спас на Хортиці".

            Багато років Ірина Конарева опікувалася питаннями збереження та популяризації історико-культурної спадщини: виступала куратором проєктів створення історико-культурних комплексів «Запорозька Січ» Національного заповідника «Хортиця» та «700-літній Запорозький дуб», саме за її сприяння встановлено флагшток на найвищій точці острова Хортиця до 20-річчя Незалежності України. Державний Прапор України площею 50 кв. м підняли на висоту 90 метрів над рівнем Дніпра.

            У січні 2014 року І. Е. Конареву призначено на посаду генерального директора комунального закладу «Запорізька обласна філармонія» Запорізької обласної ради - єдиної професійної концертної організації у Запорізькій області.

            Під керівництвом Ірини Конаревої значно підвищився статус Запорізької обласної філармонії серед професійних концертних організацій України, а концертний зал імені Глінки став улюбленим місцем культурного дозвілля мешканців області. За цей період налагоджено організаційно-творчу діяльність закладу та створені комфортні умови для активного культурного обслуговування глядачів. У 2016 році концертний зал імені М. І. Глінки пережив своє друге народження: проведено реконструкцію великої та камерної зали, встановлено європейського рівня глядацькі крісла "Vivaldi", сцену оснащено сучасною звуковою та світловою апаратурою.

            Значно активізовано творчу діяльність: колективами та артистами Запорізької обласної філармонії проведено велику кількість культурно-мистецьких заходів, у тому числі презентовано ландшафтні театралізовані постановки:

            - "Запорожець за Дунаєм" на острові Хортиця, на території історико-культурного комплексу "700-літній Запорозький дуб" та на Співочому полі Печерського ландшафтного парку м. Києва;

            - "Покровський ярмарок" на території історико-культурного комплексу "700-літній Запорозький дуб";

            - "FOLK & ROCK" академічного козацького ансамблю пісні і танцю "Запорожці" на сцені Співочого Поля Печерського ландшафтного парку м. Києва;

            – започатковано щорічне відкриття туристичних сезонів на о. Хортиця концертами просто неба (2015, 2016, 2017, 2018)  та багато інших.

 

            За сприянням генерального директора колективи обласної філармонії співпрацюють та втілюють спільні культурно-мистецькі проєкти разом з провідними колективами України:

            - участь у проєкті Міністерства культури України "Зброя культури" (2015) та у проєкті "Міст - перший крок: Запоріжжя - Чернівці" (2018);

            - впроваджується мистецький проєкт «Дві філармонії – одна країна» з Івано-Франківською, Кіровоградською, Вінницькою, Львівською, Черкаською, Одеською, Дніпропетровською філармоніями, тощо.

            Колективом підтримуються тісні творчі стосунки із зарубіжними партнерами: проводяться мистецькі проєкти спільно з Генеральним Консульством Республіки Польща в Україні, Генеральним Консульством Федеративної Республіки Німеччина в Україні, Почесним Консульством Болгарії, Почесним Консульством Австрійської Республіки, Посольством України в Республіці Білорусь та іншими.

            Ірина Едуардівна Конарева і сьогодні активно сприяє розвитку фестивального руху на Запоріжжі, за її участі проводяться Міжнародний фестиваль-конкурс "Акорди Хортиці", запроваджено Всеукраїнський фестиваль духовної музики "Благофест", відроджено Всеукраїнський конкурс-фестиваль "Хортицький кобзар".

            За підтримки Ірини Конаревої у Запорізькій обласній філармонії до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря Т. Г. Шевченка утворений ансамбль бандуристів «Божена» під керуванням заслуженої артистки України Ольги Беженарь. Ця подія стала яскравою сторінкою у відродженні бандурного мистецтва на Запоріжжі.

            Культурно-мистецькі програми у Запорізькій обласній філармонії вирізняються високою професійною майстерністю виконавців, сучасними постановками, цікавими режисерськими знахідками, це - справжній симбіоз всіх видів мистецтва і неповторної феєрії музики. Щорічно проводиться понад 300 культурно-мистецьких заходів для 60 тисяч глядачів, і з кожним роком кількість шанувальників музичного мистецтва збільшується.

            Філармонійна сім'я об'єднує 250 яскравих талантів. У Запорізькій обласній філармонії працюють справжні професіонали своєї справи: академічний симфонічний оркестр під керуванням народного артиста України В'ячеслава Реді, академічний козацький ансамбль пісні і танцю "Запорожці", художній керівник - заслужений діяч мистецтв України Лілія Гринь, ансамбль бандуристів "Божена", художній керівник - заслужена артистка України Ольга Беженарь, "Диксиленд артистів академічного симфонічного оркестру" під керуванням Дмитра Мітніка; почесні звання та державні нагороди мають 15 працівників. Артисти обласної філармонії неодноразово завойовували звання лауреатів та дипломантів міжнародних та всеукраїнських конкурсів виконавського мистецтва.

            Одним із пріоритетних напрямків діяльності обласної філармонії є музично-естетичне виховання дітей та молоді Запорізького краю. За ініціативи Ірини Едуардівни Конаревої у 2016 році Запорізька обласна філармонія започатковує проведення циклу заходів "Філармонія - дітям". Нові сучасні концертні програми проходять щонеділі, мають пізнавальне значення, популяризують світове вокальне і музичне мистецтво, шедеври української класики, сприяють духовному, естетичному та патріотичному вихованню підростаючого покоління, забезпечують до змістовне родинне дозвілля.

            Ірина Конарева веде активну громадську роботу. Багато років вона співпрацює із Всеукраїнською Федерацією "Спас", обіймає посаду віце-президента Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнська Федерація «Спас» та є художнім керівником Міжнародного фестивалю бойових мистецтв "Запорозький Спас", є членом Національної Спілки театральних діячів України. Також була членом Президії обкому профспілок працівників культури, головою колегії Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької облдержадміністрації, багатьох інших дорадчих органів Всеукраїнського та обласного рівнів.

            За значний особистий внесок у розвиток національної культури, високу професійну майстерність, багаторічну плідну працю І. Е. Конаревій присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України» (2008). Ірина Едуардівна нагороджена: орденом княгині Ольги ІІІ ступеню (2018), Почесною відзнакою Міністерства культури і мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтва України» (2005); Почесною відзнакою Всеукраїнської громадської організації «Всеукраїнська федерація «Спас» «За відродження української духовності» (2010); орденом «Запорізька слава» Запорізької облдержадміністрації (2010); орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІ та ІІІ ступенів Запорізької обласної ради (2011-2012); орденом князя Святослава Української Академії Наук (2013); медаллю «Покров Пресвятої Богородиці» ІІ ступеню Запорізької єпархії Української Православної Церкви (2013); медаллю "За особистий внесок у розвиток міста Запоріжжя" Запорізької міської ради (2014), Почесним орденом "За заслуги" ІІ ступеню Запорізької обласної федерації роботодавців (2019), почесними нагородами Міністерства культури України, Всеукраїнської Федерації профспілок України, Запорізької обласної державної адміністрації, Запорізької обласної ради, Державної служби туризму і курортів (2011) та іншими.

            У 2008 році за результатами Всеукраїнського конкурсу-огляду Федерацією профспілок України визнана кращим директором культосвітнього закладу України.

            Лауреат проекту «Краса і гордість Запоріжжя» (2010).

            У 2012 році стала переможцем та володарем Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в розділі «Рейтинг-2012».

(філармонія)

Література про життя та діяльність:

Беженарь, О.  Історія Запорізької обласної філармонії (1939-2017 рр.) / О. Беженарь, Д. Школенко ; Ольга Беженарь, Дар'я Школенко ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького [та ін.]. – Запоріжжя, 2017. – С. 81-88. – (Старожитності Південної України ; вип. 33).

[Кузьменко, В. В.]  Ірина Конарева // Краса і гордість Запоріжжя : альманах / [авт. нарисів Кузьменко В. В. ; фото Бурбовський О. О.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2010. – С. 50-511 : фото. – На обкл. і тит. арк.: ВЗ ("Відомі Запоріжці"). - На доп. тит. арк. дарчий надпис нач. упр. культури і туризму ЗОДА засл. працівник культури України І. Конарева.

[Ильинков, Д. В.]  Конарева Ирина Эдуардовна // ЗАлК. Встреча с прошлым : памятный альбом : ДАК 1932-1934 гг., ДАЗ 1935-1990 гг., ЗАлК 1991г. / [сост., авт. вступ. ст., коммент. и биогр. справок: Д. В. Ильинков]. – Запорожье, 2007. – С. 105, 106 : фото. – Изд. подготовлено к 75-летию ЗалКа.

Сердюк, А. В.  Конарєва Ірина Едуардівна [Електронний ресурс] // // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6181&lang=ukr

 

13.04 - 20 років (2000) від дня заснування КЗ “Запорізький обласний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник»”;

        

            Бути патріотом-захисником - це особливий образ життя і духу справжнього чоловіка. «Честь і слава» - це справжнє чоловіче гасло прикрашає емблему ліцею і є дороговказом для кожного, хто тут працює і навчається.

            Основним завданням ліцею є підготовка вихованців до вступу у вищі військові навчальні заклади України, здобуття ними необхідних знань, опанування навичками у військовій та фізичній підготовці, формування оборонної свідомості та державного мислення, дисциплінованості, любові до Батьківщини; підготовка здорових осіб, здатних переносити всі тяготи військової служби. В стінах ліцею прищеплюється відчуття відповідальності за свої вчинки і вчинки товаришів, гордості за те, що ти - частина великої славетної кадетської спільноти, що ти - надія України. Пощастило тут навчатися хлопчакам, які мріють про військову кар’єру, та тільки обраним надається можливість носити горде звання – «ліцеїст».

            Життя в ліцеї вирує, і все це - заслуга його колективу, командно-викладацького складу й, насамперед, начальника ліцею, полковника Миколи Стрельникова. Педагог за покликанням і просто небайдужа людина, Микола Васильович зміг згуртувати колектив ліцею та організувати його роботу на високому рівні від дня заснування навчального закладу, 13 квітня 2000 року, до сьогодення.

            Ліцей «Захисник» є активним учасником багатьох освітніх проектів та Міжнародних програм. За високі досягнення в міжнародних проектах високого рівня в 2018 році Запорізький обласний ліцей «Захисник» отримав відзнаку Європейської комісії «eTwinning School». Перебуваючи з 2015 року в цій програмі, ліцеїсти та викладацький склад продемонстрували високий рівень згуртованості та співпраці з європейськими школами, використання інформаційних технологій на різних етапах діяльності, поширення інноваційних освітніх практик, внесли вагомий вклад в розвиток дружніх стосунків з іншими державами, так, зокрема, 14 травня 2019 року було підписано Меморандум про співпрацю між Запорізьким обласним ліцеєм з посиленою військово-фізичною підготовкою «Захисник» та Кадетським військовим ліцеєм імені генерала Георгія Квінітадзе (Грузія). Це є свідченням того, що вихованці ліцею вміють не тільки вправно тримати зброю та влучно стріляти, вони є гідними громадянами своєї держави з активною позицією, які вільно володіють іноземними мовами, толерантно та з повагою ставляться до культури, релігії, традицій, територіальної цілісності інших народів, використовують на практиці отримані знання з різних дисциплін.

Восени 2018 року ліцей «Захисник» отримав вищу нагороду – Золоту медаль VІІІ Міжнародної освітньої виставки World Edu («Іноватика в сучасній освіті»).

            Гордістю кожного навчального закладу є його випускники. Щороку ліцей випускає більше ста майбутніх офіцерів, які несуть славу про ліцей і продовжують службу у Збройних силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі, структурах МВС, МНС. Випускники «Захисника» з гідністю виконують свої обов’язки та боронять нашу землю на Сході України. Серед випускників ліцею Герої України капітан Валерій Чибінєєв, лейтенант Микита Яровий (посмертно), лицарі ордену Богдана Хмельницького III ступеня лейтенант Денис Коза (посмертно), майор Андрій Тімаков.

            В минулому ліцею - становлення і зростання, сьогодні - набутий великий досвід, попереду - нові звершення і злети. Єднаючи сиву мудрість та творчу енергію молоді, Запорізький обласний ліцей «Захисник» мужніє, розвивається та крокує вперед на радість запорізькому краю, на славу Україні.

            (Н. І. Голубєва)

Література:

Білкун, Н.  Ліцеїсти “Захисника” прийняли присягу // Запоріз. правда. - 2014. - 5-9 жовт. (№ 115-116). - С. 3.

(?!!) Рожнева, Н.  Здесь воспитывают настоящих мужчин / Наталья Рожнева // Горожанин. - 2010. - 7 дек.

Куковинець, В.  Ліцею “Захисник” - 10 років // Запоріз. правда. - 2010. - 20 квіт. (№ 58). - С. 2.

(?!!) // МИГ. - 2008. - 10 апр. (№ 15). - С. 16.

Дворніченко, Ю.  Сьогодні — кадети, завтра — офіцери // Запоріз. правда. - 2007. - 20 берез. (№ 41). - С. 1.

Гривцова, О.  У військових ліцеїстів - перший випуск / Олена Гривцова // Запоріз. правда. - 2002. - 1 черв. - С. 2.

Погоны для десятиклассника // Запороз. Січ. - 2002. - 7 берез.

Семерня, В.  Ми — твоя опора, Україно! // Запороз. Січ. - 2001. - 6 лют.

Боглевская, О.  Не Пушкины, но все же лицеисты / Ольга Боглевская // МИГ. - 2000. - № 40 (окт.). - С. 2.

Багнюк, А.  “Захисник” підполковника Стрельникова — елітний заклад юних патріотів / Андрій Багнюк // Україна молода. - 2000. - 5 верес.

Ковальова, Т.  Комп'ютери для ліцею “Захисник” // Запоріз. правда. - 2000. - 21 груд. - С. 2.

Лицей “Защитник” // Досье. - 2000. - № 36 (сент.). - С. 2.

Юрик, П.  “Захисник” готуватиме справжніх воїнів / Пилип Юрик // Запороз. Січ. - 2000. - 2 верес.

 

14.04 - 40 років тому (1980) став до ладу восьмий (останній) гідроагрегат Дніпрогес-2;

17.04 - 50 років тому (1970) відкрився Пологівський районний краєзнавчий музей;

Література:

Садова, І. П. Пологівський районний краєзнавчий музей // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 135-139. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

 

18.04 – 80 років Леоніду Івановичу Попернацькому (18.04.1940, с. Миронівка Олексіїв. р-ну Харків. обл.), композитору, аранжувальнику ; (з 1976 р. жив і працював у м. Запоріжжі);[43]

18.04 – 50 років (1970) від дня заснування Балківського історично-краєзнавчого музею (Василівський район);

 

            Балківський історико-краєзнавчий музей (с. Балки, вул. Каховська, 28,          Василівський район, Запорізька область) засновано у 1970 році Савойським Іваном Петровичем, істориком-дослідником (брав участь у розкопках Гайманової Могили) як сільський історико-краєзнавчий музей. Діяльність музею спрямована на розвиток історичного краєзнавства.

            Складається із 4 експозиційних залів: 2 - історико-краєзнавчих та 2 - етнографічних. В основі експозиції – археологічні знахідки з розкопок могильника «Гайманова Могила», унікальні підручники XVIII - XIX ст., до експозиції ввійшли цікаві архівні документи та фотодокументи, нагороди, зброя періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, фотографічні матеріали та предмети періоду громадянської війни. За активну роботу в 1978 році музею присвоєно звання “Народний музей”, в 2005 році - “Зразковий музей”.

            В музеї можна побачити: археологію періоду V - XVI ст. – оздоблення кінської збруї, скіфська та половецька скульптури, лук, наконечники стріл, амфори, козацький чан, козацька зброя, горщики; етнографічні предмети – предмети народного побуту, нумізматичні предмети (монети, паперові купюри, окупаційні гроші), церковне начиння, рушники, прядки, одяг XIX ст., посуд глиняний XVI - XX ст.

(І. І. Щербань)

            Література та інтернет-ресурс:

            Балківський історико-краєзнавчий музей // Василівщина туристична та мистецько-поетична. - Запоріжжя, 2011. - С. 24-26.

            Гончаренко В.  Бережімо історію // Нова Таврія. - 2013. - 25 трав. (№ 54-55). - С. 6.

            Водченко В.  Відвідайте наш музей : Балківський народний історико-краєзнавчий музей при середній школі Василівського району // Надежда. - 2012. - 28 июня (№ 26). - С. 4.

            Лобас С.  Там, де зупиняється час // Нова Таврія. - 2012. - 4 лип. (№ 62). - С. 2.

            Андреева, А.  Историю края бережно хранит школьный музей // Время и мы. - 2002. - 15 марта. - С. 7.

            Водченко В.  Відвідайте наш музей // Нова Таврія. - 1984. - 24 лип. (№ 88). - С. 3.

            ?!! // https://ridna.ua/museums/balkivskyj-istoryko-krajeznavchyj-muzej/

 

19.04 - 60 років від дня народження Володимира Володимировича Сафончика (19.04.1960, Білорусь - 09.04.1980, м. Запоріжжя), учасника бойових дій в ДРА, сержанта. Загинув в Афганістані. Похований на Капустяному кладовищі в Запоріжжі;

22.04 - 100 років від дня народження Віктора Івановича Кіяшка (22.04.1920, с. Устинівка Кіровоград. обл. - 16.04.1945, м. Германсдорф, Німеччина), Героя Радянського Союзу. Дитячі роки провів у м. Запоріжжі. Навчався в Запорізькій середній школі № 59. У 1946 році одну із вулиць міста названо іменем Віктора Кіяшка (Вознесенський район);

22.04 - 90 років від дня народження Віталія Антоновича Сацького (22.04.1930, м. Пологи - 26.10.2017, м. Запоріжжя), голови правління, генерального директора ВАТ “Запорізький металургійний комбінат “Запоріжсталь” (1986 - 2012), почесного громадянина м. Запоріжжя (2004);

Література:

Шиханов, Р. Б.  Сацький Віталій Антонович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 61-62.

Сацький Віталій Антонович // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя : АА Тандем, 2012. – С. 65-67. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Шиханов, Р. Б. Сацький Віталій Антонович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=7011&lang=ukr

 

23.04 – 20 років тому (2000) в м. Запоріжжі у парку ім. Пушкіна було відкрито католицьку каплицю на честь святого апостола Петра;

            26.04 - 130 років від дня народження Івана Сергійовича Савіна (26.04.1890, м. Бердянськ - 11.01.1949, м. Харків), українського оперного співака (тенор), соліста Харківського та Київського театрів опери та балету.

 

            Іван Сергійович народився 26 квітня 1890 року в м. Бердянськ. Трудову діяльність розпочав на заводі. З 1926 по 1930 рік здобував вокальну освіту у Хаківському музично-драматичному інституті (клас З. Малютіної).

            У 1930-1934 рр. - соліст Харківського театру опери та балету, у 1934-1936 - Київського театру опери та балету, але вже у 1936 році повертається до Харькова, де і працює аж до 1948 року.

            У концертах з успіхом виконував українські народні пісні та романси українських композиторів. У 1931 році записав на грамплатівку дві українські народні пісні («Ой, під горою, під перевозом», «Ой, дівчина, горлиця» в обробці М. Лисенка) та пісню К. Богуславського «Незаможницька».

            Помер І. С. Савін 11 січня 1949 році у м. Харків.

 

            Партії:

            Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовського),

            Петро («Наталка Полтавка» М. Лисенка),

            Герман («Пікова дама» П. Чайковського),

            Собінін («Життя за царя» М, Глинки),

            Григорій Мелехов, Давидов («Тихий Дон», «Піднята цілина» І. Дзержинського),

            Каварадоссі, Пінкертон(«Тоска», «Чіо-чіо-сан» Дж. Пуччіні),

            Хозе («Кармен» Ж. Бізе),

            Каніо («Паяци» Р. Леонкавалло),

            Лоенгрін («Лоенгрін» Р. Вагнера),

            Герцог («Ріголетто» Дж. Верді).

(І. В. Корнієнко)

Література про життя та діяльність:

Лисенко, І.  Савін Іван Сергійович // Лисенко І.  Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К., 2011. – С. 479.

 

28.04 - 80 років Юрію Павловичу Остапову (28.04.1940), запорізькому художнику;[44]

28.04 - 60 років від дня народження Олександра Миколайовича Калабухова (28.04.1960, м. Мелітополь - 02.03.1980, там само), учасника бойових дій в ДРА. Загинув в Афганістані. Похований на Семенівському кладовищі в м. Мелітополі;

28.04 - 50 років від дня народження Ольги Семенівни Балтажі (28.04.1970, м. Запоріжжя), чемпіонки Європи з міжнародних шашок (2014), чемпіонки Європи у складі жіночої збірної України (2013), чемпіонки світу (бліц) (2015). Мешкає в м. Івано-Франківськ.

 

            Гросмейстер України (1997), міжнародний гросмейстер серед жінок (2002), заслужений майстер спорту України (2004), майстер ФМЖД серед чоловіків Ольга Семенівна Балтажі (уроджена Хазанович) народилася у м. Запоріжжя 28 квітня 1970 року.

            В дитинстві у дівчини було чимало захоплень: вона грала у гандбол, відвідувала театральну студію, дуже багато читала, цікавилася географією, проте перемогла любов до шашок. Адже цієї давньою грою у родині захоплювалися і дідусь з бабусею, і мама з татом. Привчали до цього й Олю.

            З 1984 року вона стала займатися в обласному шахово-шашковому клубі у тренера Віктора Львовича Курбатова, де весь свій вільний час присвячувала шашкам. Під керівництвом тренера юнка здобула свої перші спортивні досягнення: 1999, 2001 та 2003 року вона стала призером чемпіонатів світу, 2000, 2002, 2008 року – призером чемпіонату Європи, з 1995 року – багаторазова чемпіонка України.

            Вищу освіту Ольга Балтажі здобула, закінчивши 1994 року Запорізький державний університет за фахом економіста-бухгалтера.

            З майбутнім чоловіком, нині міжнародним арбітром, колишнім членом директорату Всесвітньої федерації шашкістів Константином Балтажі, пані Оля познайомилася на змаганнях. Згодом молоді люди почали зустрічатися та одружилися. 2008 року родина Балтажи переїхала жити до Івано-Франківська. У Костянтина та Ольги дві доньки, які також всерйоз займаються шашками, виступають на всеукраїнських та європейських змаганнях. Анна - кандидат в майстри спорту, призерка чемпіонату Європи, Іра - призерка численних всеукраїнських змагань. 

            11 травня 2013 року Ольга Семенівна встановила рекорд України за кількістю дошок на сеансі одночасної гри - 100 та стала чемпіонкою Європи у складі збірної країни,  2014 року стала чемпіонкою Європи по міжнародним шашкам, 2015 року на чемпіонаті світу зайняла 10-е місце, а в бліц-турнірі посіла перше місце, 2017 року стала срібним призером чемпіонату світу з шашок-100, що проходив у Туреччині. Сьогодні відома українська шахістка тренується у К. Балтажі та А. Яценка.

            За досягнення високих спортивних результатів, піднесення міжнародного авторитету Української держави 20 жовтня 2015 року О. С. Балтажі була нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

(Л. М. Чубенко)

 

            28.04 – 50 років від дня народження Володимира Петровича Воровки (28.04.1970, с. Видвиженець (нині - Миролюбівка) Новомосков. р-ну Дніпропетров. обл.), доктору географічних наук, завідувачу кафедри екологічної безпеки та раціонального природокористування Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького, голові Мелітопольського відділу Українського географічного товариства, голові правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини».

 

            Ювілейні дати приходять, як правило, несподівано. Особливо, коли за планами, їх утіленням, подоланням малих і великих проблем ніколи зупинити мить. Такий ритм життя повною мірою характеризує В. П. Воровку. Усі роки він завжди в русі. Викликає повагу Людина, яка самостійно торує свій шлях, одержує задоволення від праці, не зупиняється на досягнутому.

            Народився Володимир Петрович Воровка 28 квітня 1970 року в селі Видвиженець (нині - Миролюбівка) Новомосковського району Дніпропетровської області. Середню школу закінчив у 1987 році зі срібною медаллю. Вищу освіту здобув у Мелітопольському державному педагогічному інституті (1993) за спеціальністю «географія і біологія». Після закінчення університету розпочав свою трудову діяльність на посаді вчителя географії та біології Старшої школи № 1 м. Токмак Запорізької області (1993-1995).

            З серпня 1995 року до листопада 1997 року працював асистентом кафедри фізичної географії і геології Мелітопольського державного педагогічного інституту. В 1997-2000 роках навчався в очній аспірантурі кафедри геоекології Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського. По закінченні аспірантури повернувся на посаду асистента кафедри фізичної географії і геології Мелітопольського державного педагогічного інституту, а у березні 2001 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук. Тема дисертації: «Геоекологічне обґрунтування оптимізації екоінфраструктури (на прикладі Запорізької області)» за спеціальністю 11.00.11 – конструктивна географія і раціональне використання природних ресурсів.

            В 2004 році В. П. Воровка отримав вчене звання доцента кафедри фізичної географії. Упродовж 2001-2005 рр. виконував обов’язки відповідального за ліцензування та акредитацію у Мелітопольському державному педагогічному університеті. У 2005 році Володимир Петрович був обраний за конкурсом на посаду декана природничо-географічного факультету Мелітопольського державного педагогічного університету. Очолював та розвивав факультет упродовж 10 років, до вступу в докторантуру.

            У 2015 року вступив до очної докторантури кафедри географії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Відрахований з докторантури у серпні 2018 року у зв’язку з достроковим успішним захистом дисертації на здобуття наукового ступеня доктора географічних наук. Тема дисертації: «Приазовська парадинамічна ландшафтна система».

З вересня 2018 року призначений завідувачем кафедри екологічної безпеки та раціонального природокористування.

            Разом з основною, педагогічною та науковою діяльністю, Володимир Петрович поєднує громадську роботу. У жовтні 2015 року на засіданні Вченої ради Українського географічного товариства його обрали головою Мелітопольського відділу. А в 2018 році загальними зборами громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини» його обрано головою правління.

Практична продуктивна діяльність пов’язана з роботою на посаді директора приватного підприємства наукового профілю «Центр екологічного управління». Підприємство функціонує з 2005 року і спеціалізується на управлінні об’єктами і територіями природно-заповідного фонду України. До проектної діяльності залучаються кращі фахівці-вчені з Мелітополя та України. Під його керівництвом або за безпосередньої участі, як відповідального виконавця, реалізовано понад 50 проектів та наукових розробок, пов’язаних з управлінням об’єктами і територіями природно-заповідного фонду України.

В.П. Воровка бере активну участь в розвитку нашого краю, про що свідчать краєзнавчі доробки, дослідження та неодноразові відзначення його роботи Виконавчим комітетом Мелітопольської міської ради, Запорізькою обласною радою. З 2018 року він включений до складу експертної комісії з розробки екологічного напряму Стратегії міста Мелітополя та Стратегії розвитку Запорізької області.

У якості аспіранта, докторанта, доцента кафедри фізичної географії, декана факультету та завідувача кафедри екологічної безпеки та раціонального природокористування Володимир Петрович приділяє значну увагу науковій та методичній роботі. У його науковому доробку понад 180 наукових та науково-популярних статей, монографій, методичних посібників, словників, краєзнавчих заміток до енциклопедичних видань України («Енциклопедія сучасної України», «Екологічна енциклопедія України»), статей, що увійшли у наукометричні бази Scopus та інші зарубіжні видання.

Більшість наукових та науково-популярних праць Воровки В.П. присвячено вирішенню сучасних екологічних проблем, управлінню територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, регіональним краєзнавчим дослідженням, проблемам Азовського моря та його басейну. Головними серед них є монографії: «Перспективы создания единой природоохранной сети Крыма». Багато статей присвячено проблемам створення регіональних екомереж та вирішенню проблем прибережних смуг моря. Цикл науково-популярних статей присвячено Азовському морю, його природним особливостям та господарському використанню.

            Володимир Петрович неодноразово був опонентом на захисті дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук, входить до складу експертної комісії Міністерства освіти та науки України з акредитації спеціальностей. Упродовж багатьох років він є членом журі Всеукраїнських студентських та учнівських олімпіад з географії, конкурсів студентських наукових робіт, Всеукраїнського турніру юних географів, конкурсу-захисту наукових робіт в рамках діяльності Малої академії наук України.

            За період своєї педагогічної та наукової діяльності Володимир Петрович був неодноразово відзначений нагородами різних рівнів: знаком “Відмінник освіти України” (2005), грамотою МДПУ (2006), грамотою Запорізької облдержадміністрації (45-річчя п/г факультету) (2006), Почесною грамотою Виконавчого комітету Мелітопольської міської ради (2006), Почесною грамотою МОН України (2008), грамотою Запорізької обласної ради (2011), орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ступеня (2013), медаллю «За внесок у розвиток міста Мелітополя» (2013), нагрудним знаком «Василь Сухомлинський» (2018).

Вагомим надбанням ювіляра є постійний зв’язок з педагогічною практикою, науковими дослідженнями, щире прагнення і вміння поєднувати теоретичні напрацювання із запитами сьогоденної географії та екології, що є найкращим свідченням актуальності його здобутків.

Основа цих досягнень – розум, працелюбність, дар працювати з людьми, уважність і доброзичливість, наполегливість і тактовність. Ці якості вирізняють Володимира Петровича в життєвих і наукових справах, прихиляють до нього друзів, однодумців, колег та студентів.

(О. А. Марченко

            Основні публікації:

            Загальне землезнавство : словник термінів і понять : навчальний посібник / Воровка В. П., Сорокіна Н. С. - Мелітополь, 2008. - 236 с.

            Фізична географія Запорізької області : хрестоматія / Даценко Л. М., Молодиченко В. В., Воровка В. П. [та ін.]. - Мелітополь : Вид-во МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2014. - 200 с.

            Північно-Західне Приазов’я: геологія, геоморфологія, геолого-геоморфологічні процеси, геоекологічний стан : монографія / Даценко Л. М., Молодиченко В. В., Нешпа О. В., Воровка В. П. [та ін.].. - Мелітополь : Вид-во МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2014. - 308 с.

            Hydrological regime of Molochnyi liman under anthropogenic and natural drivers as a basis for management decision-making / Demchenko V., Vinokurova S., Chernichko J., Vorovka V.               // Environmental Science & Policy. - 2015. - V. 46. – P. 37-47.

***

            Природний газ Приазов’я / Воровка В.П. // Мелитоп. краевед. журн. - 2019. – № 13. - С. 41-48.

            Глобальне потепління клімату та його наслідки для Мелітопольщини / Воровка В.П., Чебанова Ю.В. // Вісник національного історико-археологічного заповідника «Кам’яна Могила». – Запоріжжя, 1918. – Вип. 3. - С. 57-70.

            Системоутворюючі фактори організації приморських парадинамічних ландшафтних систем / Воровка В.П. // Фізична географія та геоморфологія. - 2018. - Вип. 1. - С. 60-70.

            Особливості управління природокористуванням у прибережній смузі Азовського моря / Воровка В.П. // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Геологія. Географія. Екологія. – Х., 2017. – Вип. 47. - С. 77-84.

            Азовське море: вчора, сьогодні і завтра / Воровка В.П. // Мелитоп. краевед. журн. - 2016. - № 8. – С. 67-74.

            Приазовська парадинамічна ландшафтна система як форма організації ландшафтного простору / В. Воровка // Вісник Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Географія. – 2016. – № 1. – С. 30-35.

            Географічний аналіз чинників сучасного екостану Молочного лиману / В. П. Воровка, В. О. Демченко // Укр. геогр. журн. – 2010. – № 3. – С. 43-47.

            Determining the boundaries of the north-western Pryazovia region as a coastal zone for further studying and managing it / Vorovka V.P., Hryshko S.V. // Czasopismо Geograficzne. - Warszawa, 2017. – Тom LXXXVIII, Part 1-2. - Р. 21-31.

            The coastal zone of the sea of azov of ukraine as an object of managing / Vorovka V.P. // Journal of Oceanography and Marine Research. - 2016. - Volume 4, Issue 1(Suppl) – P. 106.

           

            29.04 - 60 років (1960) Музею історії ПрАТ "Електрометалургійний завод “Дніпроспецсталь".

 

            Музей історії Приватного акціонерного товариства “Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» був створений згідно з наказом директора заводу № 89 від 29.04.1960 р.             Керівником ініціативної групи i першим директором музею став редактор заводської багатотиражної газети «Електрометалург» Геннадій Васильович Плечун. Спочатку музей розміщувався у невеличкому приміщенні центральної заводської лабораторії. Було зібрано багато цікавих експонатів з історії підприємства, більшість з яких лягла в основу й сучасної музейної експозиції. Протягом багатьох років пошуком та систематизацією матеріалів з історії заводу «Дніпроспецсталь» займалися: головний інженер заводу Георгій Михайлович Бородулін, начальник відділу науково-технічної інформації Борис Михайлович Сергєєв, головний механік Віктор Ізраілевич Немзер, начальник групи ЦЗЛ Михайло Семенович Вульфович та директор музею Світлана Михайлівна Літовченко.

            У 1968 р. музею «Дніпроспецсталі» було присвоєно почесне звання «Народний музей». Пізніше він деякий час розміщувався у Палаці культури заводу, а в 1992р. до 60-річчя підприємства відкриті перші дві зали оновленої експозиції у будинку виробничого управління. Зараз музей займає сім кімнат загальною площею 290 м2, з них 5 експозиційних залів, в яких представлені 2303 експонатів історії заводу. Є фондове приміщення для архіву, де зберігаються ще понад 4 тисячі експонатів.

            Художнє оформлення експозиції за проектом архітектора Ігоря Бобровського виконали художники Запорізького виробничого художнього комбінату Володимир Обрізан і Віктор Бєляєв за участю заводських художників Георгія Олексійовича Яценка, Федора Воніфатійовича Домбровського та інших. Будівництво й оформлення нової експозиції здійснювалось під керівництвом начальника лабораторії соціології Сергія Яковича Оробченка та нового директора музею Юрія Миколайовича Рильського. Великий особистий внесок у створення музею своєю самовідданою працею зробили столяр РСЦ Микола Антонович Бєлік, слюсар ЦРМО Григорій Трохимович Абрамченко, фотограф ЦЗЛ Петро Олександрович Косса, маляр Віра Лук’янівна Соколик та багато інших робітників заводу.

            В музеї представлені монументальні полотна запорізьких художників Володимира Коробова - «Підготовка до пуску, монтаж першої 10-тонної електропечі  Заводу інструментальних сталей» та  Віктора Хівренка - «Випуск першої післявоєнної плавки запорізької якісної сталі», а також скульптурні групи /мідь, ковка/ Владилена Дубініна «Будівельники ЗІСу» та Володимира Гавронського «Пульт управління агрегатом газо-кисневого рафінування сталі в сталеплавильному цеху № 2».

            В першій залі музею розміщені експонати, які розповідають про будівництво Заводу інструментальних сталей і роботу підприємства до другої світової війни. Перший стенд експозиції присвячений Дніпрогесу, який став енергетичною базою для спорудження всього Запорізького промислового комплексу. Промисловий струм в день урочистого пуску Дніпрогесу 10 жовтня 1932 року пішов саме на Завод інструментальних сталей. Цілий комплекс дуже цікавих матеріалів ветерана праці, учасника Дніпровського будівництва Володимира Тимофійовича Погудіна. Це оригінали кінця 20-х - початку 30-х років: свідоцтва, довідки, фотокартки, значок «Активного учасника Дніпровського будівництва» № 51/78 /1932 р./, особисті речі, спогади та інше. Багато фотознімків, які відображають будівництво цехів і роботу заводу до війни. Серед найбільш цікавих матеріалів: посвідчення Бориса Львовича Глозмана - учасника «дострокового бетонування несівних конструкцій сталевитопного цеху ЗІСу» /1.12.1932 р./; чорнильне приладдя, виготовлене з першого лиття запорізької електросталі /1932 р./; журнал «СССР на стройке» № 3 /березень1934 р./, повністю присвячений спорудженню Дніпрокомбінату; книги «Дніпросталь. Техніко-економічне обґрунтування проекту», 1932 р. та «Труды первого Всесоюзного съезда по качественным сталям», 1933 р.; перший видрукований на заводі «Сборник технологических инструкций и сводных таблиц по выплавке и разливке стали», 1939 р., примірники заводської багатотиражної газети «Сталінець» за 1933-1934 роки.

            Друга зала експозиції розповідає про роботу заводу «Дніпроспецсталь» у роки Другої світової війни, евакуацію та післявоєнне відродження підприємства. Експозиція немов би перегортає скорботні сторінки того часу: документи заводчан перших місяців війни, довідки Головспецсталі від 10 вересня 1941 р. про участь трудящих заводу у його евакуації, Акт про евакуацію з повним переліком обладнання та матеріалів, котрі були евакуйовані. 2327 вагонів з устаткуванням «Дніпроспецсталі» було відправлено до Сибіру і на Урал. Працівники заводу на фронті і в тилу робили все, щоб наблизити бажаний день - Перемогу. В експозиції - іменний годинник ветерана праці Івана Дем’яновича Пістехіна, нагородженого ним за самовіддану працю в тилу дирекцією Кузнецького металургійного комбінату в листопаді 1943 р., значок «Відмінник соціалістичного змагання Hаркомату чорної металургії СРСР» 1943 р. старійшини запорізьких електрометалургів Віктора Григоровича Сперанського, плавильний журнал 1943р. електропечей №№ 2 та 3 сталеплавильного цеху заводу «Спецсталь» у Сибіру, документи першого головного інженера «Дніпроспецсталі» та заводу «Спецсталь» Семена Захаровича Юдовича, накази про нагородження та преміювання дніпроспецсталівців, що працювали в тилу.

            79,5 мільйонів карбованців - такі збитки тільки від руйнувань заводу «Дніпроспецсталь» за роки другої світової війни. Hа стенді - фотографії руїн кожного з цехів, «Фотоальбом руйнувань. Запоріжжя, 1946 р.», світлини початку та ходу відбудовчих робіт, акти прийомки відроджених цехів, перша повоєнна Книга Пошани заводу, документи, особисті речі працівників підприємства.

            В музеї є три бюсти та персональні стенди з матеріалами й особистими речами першого директора заводу Олександра Федоровича Трегубенка /його ім’я носить одна з центральних вулиць нашого міста/, першого Героя Праці на «Дніпроспецсталі» сталевара Михайла Якимовича Бойка та другого директора заводу Заслуженого металурга України Костянтина Сергійовича Єльцова.

            В третій залі увагу відвідувачів привертають макети обробної лінії 80-180 прокатного цеху і печі електрошлакового переплаву в сталеплавильному цеху № 5. Цікаві стенди-розділи розповідають про трудівників «Дніпроспецсталі» - Героїв Праці, лауреатів Державних премій, Почесних та Заслужених металургів України, трудові династії, вахти дружби з металургами інших країн. Представлені зразки продукції, яку виробляють на заводі: темплети прокату, поковки, полоси з різних марок сталей, будівельна арматура, свердла, кухонні та столові вироби, товари народного споживання, труби й таке інше.

            За час трудової біографії завод не раз було відзначено державними нагородами. В четвертій залі демонструються Почесні грамоти про нагородження заводу «Дніпроспецсталь» орденами Трудового Червоного Прапору та Жовтневої революції, ювілейні Почесні знаки й знамена за досягнення найвищих показників у соцзмаганні, а також подарунки колективу підприємства до ювілеїв та пам’ятних дат.

            Музейна експозиція має широкі профорієнтаційні можливості. Тут можна оглянути діючий макет прокатного стану «1050». В турнікетах - багато фотографій по технології, цехів заводу, етапи механізації та автоматизації важких фізичних робіт, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво. Адже із сталі, виплавленої на заводі «Дніпроспецсталь», були виготовлені вузли та деталі для космічних кораблів «Восток», «Союз», «Буран». У травні 1958 року саме на заводі «Дніпроспецсталь» була збудована і пущена в експлуатацію перша в світі дослідно-промислова установка для електрошлакового переплаву. А потім ліцензії та патенти на спорудження печей ЕШП продані у США, Японію, Швецію, Францію та інші країни.

            Завершує експозицію скульптурна група, що зображує пульт управління агрегатом газо-кисневого рафінування сталі. За розробку та впровадження саме цієї технології група працівників заводу стала лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки. Hа стенді - кольорова фотографія зустрічі Президента України Л.Д. Кучми з лауреатами-дніпроспецсталівцями.

            Основними завданнями в діяльності Музею заводу на сучасному етапі є:

     - пошук, збір, вивчення, зберігання та експонування пам’яток історії та культури підприємства;

     - комплектування та систематизація музейних фондів;

     - виховання молоді підприємства на славних традиціях трудового колективу заводу;

     - створення комп’ютерної бази даних з інформацією про історію заводу «Дніпроспецсталь» (пам’ятні та ювілейні дати, історії цехів та структурних підрозділів, спогади ветеранів, біографії визначних особистостей, фотоархів та інше);

     - формування корпоративної культури у співробітників підприємства;

     - пропагування історії заводу у засобах масової інформації;

     - сприяння формуванню позитивного іміджу підприємства;

     - науково-методична діяльність, обмін досвідом музейної роботи;

            - охорона пам’яток історії та культури на підприємстві.

            Народний музей історії Приватного акціонерного товариства «Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь» імені А. М. Кузьміна» ставав переможцем обласних оглядів музеїв промислових підприємств та організацій, присвячених 55-й річниці визволення України від фашистських загарбників, 60-річчю Перемоги у другій світовій війні, 70-річчю Запорізького промислового комплексу, отримав Почесні грамоти Управління культури Запорізької обласної державної адміністрації, міської Ради депутатів та Запорізького обласного краєзнавчого музею. У у першому галузевому огляді-конкурсі музеїв підприємств гірничо-металургійного комплексу України «Індустріальні хроніки. Сторінки історії технічного прогресу» Народний музей історії ПрАТ «Дніпроспецсталь» було визнано переможцем у номінаціях «Віхи історії» та «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» і нагороджено Грамотою «за вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи та популяризацію історії музеїв підприємств гірничо-металургійного комплексу України».

(Ю. М. Рильський)

Література:

Музей истории ОАО “Днепрооспецсталь”. - [Б. в. д.]. - [7 с.].

Рыльский, Ю.  Наш музей - в числе лучших / Рыльский Ю. ; Юрий Рыльский // Электрометаллург. - 2012. - 1 июня (№ 20). - С. 3.

Этот день в истории нашего края // ПравДа. - 2011. - 21 апр. (№ 16). - С. 9.

Пономаренко, И. П.  Народный музей истории ОАО «Днепроспецсталь» // Музейний вісник. - 2001. - № 1. - С. 86-87.

Плечун, Г.  Приумножать наследие - духовное богатство : [к 40-летию музея з-да «Днепроспецсталь»] // Электрометаллург. - 2000. - 18 апр.

Беляева, Л.  На «Днепроспецстали» музей в прошлое не канул / Беляева Л. ; Лариса Беляева // Запороз. Січ. - 1999. - 18 трав.

Булиженський, П.  Заводський музей // Запоріз. правда. - 1960. - 5 трав.

Травень

01.05 - 120 років (1900) від дня заснування Мелітопольського краєзнавчого музею;[45]

 

Датою заснування Мелітопольського міського краєзнавчого музею вважається 1900 рік, коли у Мелітополі відбулася неординарна подія, яка відіграла ключову роль у культурному житті міста: повітова земська управа за 750 рублів придбала колекцію з 180 опудал птахів місцевої фауни. Хоча це й неофіційна дата, але більшість краєзнавців та істориків Мелітопольського краю переконані, що саме ця подія поклала початок майбутньому міському музею. Після цього придбання почалася системна робота з упорядкування та поповнення раніше накопичених краєзнавчих матеріалів: результатів 20-річних спостережень за погодою, колекцій муляжів плодів саду, зразків сільськогосподарських культур, ґрунтів та ін. Вже до 1909 року в земській управі налічувалося 16 тематичних колекцій, серед яких 265 примірників 163 видів птахів, зразки ґрунтів краю, а також багато окремих предметів музейного значення. Жителі міста приносили в управу свої краєзнавчі знахідки і колекції. Просили виставити ці матеріали на загальний огляд.

В 1910 році в Мелітопольському реальному училищі був відкритий ще один музей пам'яток краю. Основою цього музею стали зоологічні, ботанічні, геологічні колекції, які було накопичено у навчальних кабінетах училища. В цьому музеї було кілька відділень: археологічне, історичне, географічне, етнографічне та природно-історичне.

Перша світова війна призупинила розвиток краєзнавчої колекції земської управи, а революційні події 1917 року призвели до ліквідації земства та закриття реального училища. Але колекції обох музеїв були збережені і об'єднані в одне зібрання, яке спочатку передали в трудову школу № 3.

Мелітопольський крайовий музей був відкритий для відвідувачів 1 травня 1921 року. Його першим завідувачем був В. А. Кулішов, якого 1 березня 1923 року змінив Д. Я. Сердюков – вчитель з 30-річним стажем, член Таврійської вченої архівної комісії. Він був директором музею до 1930 р. В той час музей розміщався у будівлі "Палацу праці" і займав чотири кімнати, у трьох з яких розміщувалася колекція, об’єднана в межах природничо-історичного, археологічного, історичного та художнього відділів.

В 1924 році краєзнавчий музей змінив свою адресу: був переведений в будівлю на вулиці Троцького (з 1929 р. – Дзержинського, зараз – Інтеркультурна). Директором музею в 1930-1935, 1942-1943 рр. був вчитель і краєзнавець І. П. Курило-Кримчак – автор краєзнавчих статей в періодичній пресі та брошури “Мелітопольщина в екскурсіях”. При ньому до складу музею в 1932 році увійшов на правах відділу політехнічний музей. Вперше почалися археологічні дослідження історичної пам’ятки “Кам’яна Могила”. За успіхи в науковій та просвітницької діяльності в 1934 р. Мелітопольський музей був віднесений до музеїв обласного значення. Після війни Курило-Кримчак за співпрацю з німецькими загарбниками був засуджений до вищої міри покарання – розстрілу.

Під час окупації міста ворогом (1941-1943 рр.) накопичені до війни експонати музею не вдалося зберегти. Більша їх частина була втрачена. Після звільнення Мелітополя від загарбників Політуправління 4-го Українського фронту організувало в місті фронтову виставку “Від Волги до Дніпра”, на якій поряд з макетами, документами, картами, схемами і фотознімками були представлені трофейна зброя, німецькі бойові нагороди та нагрудні знаки, матеріали про бої за звільнення міста. Після закриття виставки (1944) частина її експонатів була передана Мелітопольському музею, який на той час відновив свою роботу.

В 1945-1950 рр. в Мелітополі було два краєзнавчих музею: міський та обласний, які знаходилися в одному будинку. А в 1967 р. міський музей переїхав до будівлі по вулиці К. Маркса (зараз – вулиця М. Грушевського). До революції 1917 р. цей особняк належав купцям братам Черніковим, які спеціалізувалися на продажі мануфактури. Музей і зараз знаходиться в цій прекрасній триповерховій будівлі.

Період 1971-1986 рр. ознаменувався розквітом в науково-дослідній роботі міського краєзнавчого музею. В цей час директором тут працював Б. Д. Михайлов, автор великої кількості краєзнавчих наукових книжок, ініціатор археологічних досліджень курганів і  пам’ятки “Кам’яна Могила”. При ньому були організовані філіали музею на “Кам’яній Могилі”, у м. Токмак, смт Михайлівка і народні музеї у кількох районах Запорізької області.

На сьогодні експозиційна площа Мелітопольського краєзнавчого музею становить 1578 м². Експозиції та виставки розміщуються у 17 залах на трьох поверхах будівлі. На 2019 рік загальна кількість предметів основного музейного фонду перевищує 50 тисяч примірників, які входять до складу археологічної, нумізматичної, етнографічної, художньої, геологічної, палеонтологічної, ботанічної, зоологічної, ентомологічної колекцій. Справжньою окрасою зібрання є графічні та живописні твори уродженця м. Мелітополь, художника світового значення О. Г. Тишлера.

(В. П. Воровка, О. М. Алексєєв)

            Література та інтернет-ресурс:

            Курило-Кримчак, І.  Краєвий музей Мелітопольшини // Листая прошлого страницы… : (сб. статей науч. сотрудников музея и краеведов). – Мелитополь, 1991. – С. 17-20.

            Мелітопольський краєзнавчий музей : путівник. – Дніпропетровськ : Промінь, 1976. – 78 с.

            Петрова Л. А.  [Без названия] // Листая прошлого страницы…: (сб. статей науч. сотрудников музея и краеведов). – Мелитополь, 1991. – С. 3-16.

            Рыков А. О научных материалах принадлежащих Мелитопольскому уездному земству (доклад Мелитопольской Уездной Земской Управы Мелитопольскому Уездному Земскому Собранию 14 очередной сессии) // Постановления Мелитопольского уездного земского собрания, XXXV сессия. 24-29 сентября 1909. – С. 559-560.

            Алексеев А.  Знать, любить и беречь // Мелитоп. ведомости. - 1996. - 15 мая (№ 40). - С. 3.

            Воловник С.  На пороге века / Воловник С., Крылов Н., Петрова Л. // Мелитоп. ведомости. - 2000. – 27 авг. - С. 6.

            Кузьмін П.  В краєзнавчому музеї // Рад. степ. - 1961. - 7 січ. (№ 4). – С. 3.

            Кулишов В. Музей Мелитопольских достопримечательностей // Мелитоп. ведомости. - 1910. - 28 нояб.

            Михайлов Б.  Незаслужено забуте ім’я : (до 40-річчя міського краєзнавчого музею) // Серп і молот. - 1965. - 2 листоп.

            Петрова, Л. А.  …А начиналось так // Новый день. - 2000. – 3 авг. - С. 3. - (Хронограф).

            Тимофєєв В.  Вік мудрості та знань // Музеї України. - 2011. – № 3. - С. 14-15.                                                                                                                                                                              

            Тимофеев В.  Хранители прошлого // Мелитоп. ведомости. - 2011. – 13-19 апр. (№ 15). - С. 17.

            Тимофеев В.  Возрождение музея // Мелитоп. ведомости. - 2013. – 18-24 мая (№ 20). - С. 18.

            Крылов, Н. В.  Об истории создания Мелитопольского краеведческого музея / Крылов Н. В., Воловник С. В., Петрова Л. А. // Музейний вісник. - 2001. – № 1. - С. 101-103.

***

            Хроника. Музей реального училища // Южная речь. - 1913. - 26 февр. (№ 72).

            Відділ культури Мелітопольської міської ради ; Мелітопольський краєзнавчий музей. – 18.01.2018 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://mvk.zp.ua/melitopolskij-krayeznavchij-muzej-2/

            Достопримечательности Украины : Мелитопольский краеведческий музей [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://zabytki.in.ua/ru/2635/melitopolskii-kraevedcheskii-muzei

            Мелітопольський краєзнавчий музей [Електронний ресурс]. - Режим доступу :   http://melitopol-museum.zp.ua/pro-muzey

            Музеи Украины. Запорожская область: Мелитопольский краеведческий музей  [Електронний ресурс] / сост. Алексеева Л. - Режим доступу :  http://prostir.museum/ua/file/1031

 

01.05 - 60 років від дня народження Володимира Михайловича Схоляха (01.05.1960, м. Запоріжжя - 11.05.2007, м. Запоріжжя?), майстра спорту міжнародного класу з важкої атлетики та бодібілдингу;

 

            Володимир Михайлович Схоляхо народився 1 травня 1960 року в м. Запоріжжі. Як  більшість його ровесників, хлопець мріяв обрати мужню чоловічу професію - моряка або міліціонера. Він в дитинстві ходив на заняття до різних спортивних секцій. Можливо, саме тому, що тренером у юнака був дворазовий олімпійський чемпіон Леонід Іванович Жаботинський, остаточний вибір хлопець зробив на користь важкої атлетики. Наполегливі заняття приносять перші спортивні успіхи – він отримує звання майстра спорту міжнародного класу з важкої атлетики, ставши срібним призером чемпіонату світу та чемпіоном Європи 1982 року, чемпіоном Кубку Дружби 1983 року.

            Вищу освіту Володимир здобуває, вступивши до Київського політехнічного інституту, де навчався лише рік, не залишаючи своїх занять спортом. З 1979 року він приймає рішення присвятити себе тренерській роботі та вступає до іншого столичного вишу - інституту фізичної культури. Володимир Михайлович отримав фах «Тренер 1 категорії», за успіхи в підготовці спортсменів отримав також премію «Кращий тренер року».

            1988 року, під час одного з тренувань, В. М. Схоляхо травмувався. Підіймаючи штангу, важкоатлет підвернув руку, в наслідок чого серйозно пошкодив суглоб. Після цього спортсмен вже не зміг повернутися до занять з улюбленого виду спорту. Тому вже досить зрілою, дорослою людиною, 1989 року він почав займатися бодібілдингом, який в той час в СРСР тільки зароджувався. Раніше цей спорт називали атлетизмом, заняття проходили в невеличких залах, не було досвідчених тренерів.

            Вже через рік тренувань Володимир виконав норматив майстра спорту з бодібілдингу, адже прийшов підготовленим спортсменом, зі спеціальною освітою, з великим стажем роботи, готовий до силових навантажень, залишалося дещо відкоригувати – і вийшов готовий культурист. Адже важка атлетика та бодібілдинг - близькі види спорту, які лише відрізняються методиками тренувань.

            В бодібілдингу Володимир Схоляхо досяг успіху, ставши 7-разовим чемпіоном України, 6-разовим чемпіоном Росії, чемпіоном світу 2000 року, двократним призером  чемпіонатів світу 1998 та 2001 років, чемпіоном Європи 1998 року.

            Помер Володимир Михайлович Схоляхо 11 травня 2007 року. Причиною смерті відомого спортсмена став відрив судинного тромбу.

(Л. М. Чубенко)

 

03.05 - 110 років від дня народження Івана Полікарповича Мартиненка (03.05.1910, м. Гуляйполе - 20.04.1980, там само), Героя Соціалістичної Праці;

04.05 - 140 років від дня народження Юрія Пилиповича Тищенка (04.05.1880, с. Салтичія Чернігів. р-ну Запоріз. обл. - 05.12.1953, м. Нью-Йорк, США), українського видавця, журналіста, письменника, публіциста, перекладача, суспільного діяча;[46]

           

            Юрій (Георгій) Пилипович Тищенко (криптоніми та псевдоніми: С. Ю., Ю. А., Ю. С., Ю. Т-ко, Ю. Азовський, Юрій Азовський, Галайда, Федір Гарах, Атанасій Дюльгеров, О. Кадило, Павло Лаврів (Лавров), Ю. Сірий, Юр. Сірий, Юр. Салтичинський) народився 4 травня (24 квітня - за старим стилем) 1880 року в с. Салтичія Бердянського повіту Таврійської губернії (нині - Чернігівського району Запорізької області) у селянській родині. Після закінчення народної школи в рідному селі та учительської семінарії на початку 1900-х рр. заробляв приватними уроками у родині письменниці Тетяни Сулими, учителював у народних школах Бердянського повіту. З 1902 року викладав історію, літературу та географію у двокласній школі при залізничному депо на станції Долгінцеве Катеринославської губернії (тепер - мікрорайон у межах м. Кривий Ріг Дніпропетровської обл.). У грудні 1905 року під час збройного повстання на Катеринославській залізниці вступив до загону робітничої самооборони, брав участь у збройних сутичках із урядовими військами. На початку 1906 року був заарештований. Після втечі з судової зали під час процесу в Катеринославі в липні 1907 р. за сприяння Володимира Винниченка був нелегально переправлений до Львова, працював у Страховому товаристві «Дністер».

            Член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), співпрацював із тижневиком «Земля і воля». У вересні 1907 р. під ім'ям австрійського підданого зецера Павла Лаврова оселився в Києві, де провадив справи Михайла Грушевського. Керівник редакції (1907 – 1912), член редакційного комітету «Літературно-наукового вісника» (ЛНВ) (1912—1913), завідувач редакцією ілюстрованої щотижневої газети для селян і робітників «Село» («Засів», вересень 1909 р. – серпень 1912 р.). Один із засновників видавництва «Українська хата» (1909), редактор видавництва «Лан» (1909 – 1913), директор видавничого товариства «Дзвін» (1911 – 1924), організатор (1908) та завідувач книгарні ЛНВ у Києві (1911 – 1913) та її філій у Харкові (1909) й Катеринодарі (1911). Автор науково-популярних та дитячих книжок, що виходили у видавництвах Є. Череповського, «Лан», «Український учитель» та перевидавалися упродовж подальших років. Друкував літературно-критичні, публіцистичні, науково-популярні, біографічні статті та оповідання на шпальтах ЛНВ, «Села» («Засіву»), «Ради», «Рідного краю», «Дзвінка», «Дзвону», «Молодої України», «Світла», «Української хати». Звичайний член НТШ (із 1909 р.).

            Під загрозою арешту Юрій Тищенко був змушений у 1913 році виїхати за кордон. Нетривалий час перебував у США, де був організатором книгарні Українського Народного Союзу та співредактором газети «Свобода» (1914). З липня 1914 р. Тищенко нелегально перебував у межах Російської імперії, опікувався виданням творів Володимира Винниченка у Москві, був координатором діяльності осередків УСДРП на Катеринославщині та Харківщині (1914 – 1915), один із ініціаторів створення партійного тижневика «Слово». Заарештований у січні 1916 року. Після виправдального судового вироку був відправлений до російського війська.

            За Української Центральної Ради - голова пресового бюро та редактор газети «Вісник Генерального секретаріату України» (1917), співзасновник видавництва «Український Учитель», журналів «Світло» та «Українська Школа». За Української Держави - відряджений Міністерством народної освіти до Австро-Угорщини та Німеччини для організації видання підручників для народних шкіл. У Відні впродовж 1918 – 1919 рр. ним було надруковано понад 300 тис. примірників навчальної літератури, зокрема «Буквар» та «Читанки» С. Черкасенка, «Геометрія» О. Коваленка. Під час еміграції мешкав у Відні (1918 – 1922), Берліні (січень-жовтень 1923), Празі (1923 – 1934, 1939 – 1945). Один із організаторів Союзу українських журналістів і письменників у Відні (1919) та Союзу українських видавців (1920), віденського Союзу «Голодним України» (1922). Належав до Закордонної групи УКП (1919 – 1921), брав участь у переговорах В. Винниченка з Б. Куном (березень 1919), співпрацював із тижневиком «Нова доба» та журналом «Нова Україна».

            Близько 1927 р. Юрій Тищенко заснував у Празі при книгарні Ф. Свободи українсько-російський відділ, який із часом перетворив на власну книгарню. У 1934 році він переніс її до Мукачева. У 1936 році переїхав до Ужгорода, де співпрацював у газеті «Українське слово» та виданнях «Просвіти». Упродовж двох років Тищенко був кольпортером празького видавництва «Орбіс», у 1938 р. відкрив власну книгарню у Перечині. Через агресію Угорщини проти Карпатської України він змушений був тікати до Праги, де заснував власне видавництво. Упродовж 1939 – 1945 рр. у серіях «Життя і чин» та «Наукова бібліотека ЮТ (Юрія Тищенка)» було видано «Поезії Тараса Шевченка» за редакцією Павла Богацького (1944), праці Михайла Антоновича, М. Гнатишака, Д. Дорошенка, І. Огієнка, Н. Полонської-Василенко, Д. Чижевського, В. Щербаківського, Д. Донцова, А. Животка, Я. Рудницького, П. Феденка.

            За часів німецько-фашистської окупації Праги Тищенко надавав підтримку особам, які опинилися на нелегальному становищі, зокрема публіцисту єврейського походження М. Гехтеру.

            У травні 1945 року мусив залишити Прагу, яка була зайнята радянськими військами. Видання та рукописи, які він заздалегідь передав на зберігання німецькому видавцеві Герозе, зокрема видрукуваний календар-альманах «Дніпро», згоріли під час бомбардування. Перебував у таборах для переміщених осіб у англійській окупаційній зоні в Баварії та Гольштинії. У Гайкендорфі під Кілем організував друкарню Українського Національного Об'єднання, яка виконувала замовлення українських видавництв у США. Видав три числа «Літературно-наукового збірника» (1946 – 1948) та власні лекції «Друкарство. Порадник для робітників пера і друку», поновив випуск «Наукової бібліотеки ЮТ», видавши праці В. Крупницького «Культурне життя в Україні за гетьмана Д. Апостола» та О. Оглобліна «Ханенки (Сторінка з історії українського автономізму XVIII століття)». Заснував Об'єднання працівників дитячої літератури (1945), для якого редагував «Українську дитячу енциклопедію».

            У 1950 році під загрозою депортації до СРСР Юрій Тищенко переїхав до США, деякий час мешкав у Нью-Арку, потім - надалі у Нью-Йорку. Співпрацював із газетою «Свобода», редагував «Літературно-науковий збірник», був обраний членом-кореспондентом Української Вільної Академії Наук у США. Поновив діяльність власного видавничого товариства, яке надрукувало 12 томів творів Лесі Українки, «Географію України» та книжку Ю. Тищенка «Україна – земля моїх батьків», здійснив перевидання оповідань Ю. Сірого «Про горобця, славного молодця», «Світова мандрівка краплини води», переклади казок Р. Кіплінга.

            Помер у Нью-Йорку 5 грудня 1953 року.

            На батьківщині ім’я Юрія Тищенка було під забороною майже сто років. У жовтні 2018 року в Чернігівці на приміщенні районної бібліотеки встановлено пам’ятну дошку з текстом-посвятою та світлиною на честь Юрія Пилиповича Тищенка – славетного земляка.

(М. М. Єременко)

            Окремі видання:

            Про світ Божий : (бесіди по природознавству) / Ю. Сірий ; Юрій Сірий. − Київ : Вид. Є. Череповського, 1908. - 101 с. - (Популярно-наукова бібліотека ; № 1).

            Житє ростин : нарис анатомії і фізіольогії ростин / Ю. Сірий ; Юрій Сірий. - Київ : Лан, 1909. - 76 с. - (Популярна бібліотека “Лан” ; № 1).

            Крим : оповідання з подорожі дітей з малюнками і картою Криму. - Київ : Лан, 1910.

            Дивні рослини / Ю. Сірий. - Київ : Укр. учитель, 1910. - 16 с. : іл.

            Світова подорож краплини води : оповідання для дітей / Ю. Сірий. - Київ : Укр. учитель, 1910. - 23 с.

            Про горобця славного молодця : оповідання / Ю. Сірий. − Київ : Укр. учитель, 1912. - 32 с.

            Хто такий В. Винниченко? : біографія першого міністра України : нарис / Ю. Сірий. - Київ, 1917. - ?

            Новелі. - Київ - Відень : Дзвін, 1920. - ?

            З історії видавничої й книгарської справи в Україні. - Прага : Вид-во Ю. Тищенка, 1940.

            Друкарство : порадник для робітників пера і друку / Ю. Тищенко. – Кіль-Корюген : Культ-наук. видво, 1948. – 90 с. : іл.

            Із спогадів про українські видавництва / Ю. Сірий ; накладом Т-ва прихильників УВАН. - Авґсбурґ : [Друкарня А. Білоуса], 1949. - 12 с. - (Книгознавство. Бібліологічні вісті 1 - Ч. 3).

            Україна. Земля моїх батьків / Ю. Сірий ; Об'єднання працівників дитячої літератури. – Нью-Йорк : АРКА, 1952. – 64 с. : іл.

            Перші наддніпрянські українські масові політичні газети (1909 – 1912 рр.) / Тищенко-Сірий Ю. ; Тищенко-Сірий Юрій. - Нью-Йорк : Укр.-амер. видав. т-во, 1952. - 22 с. - (Серія мемуарів ; ч. І).

            З моїх зустрічей : спогади / Ю. Тищенко (Сірий) ; Дослід. центр історії укр. преси. − Київ, 1997. - 106 с. : портр.

 

            Публікації в збірках та періодичних виданнях:

            Молоде життя потухає : (оповідання) / Тищенко Ю. // Терновий вінок : літ.-артистич. альманах. - Київ : Видання Ів. Самоненка, 1908. - С. 164-167.

            Передмова / О. Кадило [Ю. Тищенко] // Пісні про кохання / склав О. Кадило. - Харків : Степ, 1915. - С. 3-7.

            Київ : уривок з споминів // Літературно-науковий збірник. - Ганновер, 1946. - Т. І. - С. 45-77.

            З моїх зустрічей / Ю. Тищенко // Літературно-науковий збірник. - Коріген-Кіль, 1947. - Т. ІІ. - С. 78-86.

            Велетень української науки : (уривок зі спогадів про М. С. Грушевського) / Ю. Сірий ; Юрій Сірий // Україна. Українознавство і французьке культурне життя. - [Париж]. - 1949. - Чис. 2. - С. 78-84.

            Книгарні «Літературно-Наукового Вісника» на Наддніпрянщині в 1907-1913 рр. : (спогад) // Науковий збірник УВАН у США. - 1953. - Ч. ІІ. - С. 115-126.

            Участь В. Винниченка в революційному русі 1914-1916 рр. // Винниченко В. Статті й матеріали. - Нью-Йорк, 1953. - С. 42-56.

            Я вже був в Америці // Ювілейний альманах «Свободи» 1893-1953. - Джерси-Сіти, 1953. - С. 141-148.

            Українська книга в Карпатській Україні // Свобода. - 1954. - Ч. 115. - 17 черв. - С. 3 ; Ч. 116. - 18 черв. - С. 5 ; Ч. 117. - 19 черв. - С. 3 ; Ч. 118. - 22 черв. - С. 3 ; Ч. 119. - 23 черв. - С. 5.

            З історії української дитячої книжки / Тищенко-Сірий, Ю. // Ми і наші діти, Дитяча література. Мистецтво. Виховання : зб. - Торонто ; Нью-Йорк, 1965. - Ч. 1. - С. 235.

           

            Переклади:

            Кіплінґ Р.  Брати Моуглі / пер. Ю. Сірий. - Київ - Відень : Дзвін, 1920. - 235 с.

            Кіплінг, Р.  Казки / пер. [та авт. передм.] Сірий [Тищенко] Ю. - Київ : Друк. 1-ої Київ. Друк. Спілки, 1909. - 68 с. : мал. - (Попул. б-ка”Лан” ; сер. для дітей ; № 1).

            Сетон-Томсон, Е. Подорож дикої качки / переклад Ю. Сірого. - Київ : Укр. школа, 1918. - 15 с.

           

            Література про життя й діяльність:

            Тищенко Юрій Пилипович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. - 1941 р.) : матеріали до біобібліограф. словника / НАН України, Нац. бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – С. 452.

            Мельник, О. М.  Тищенко Юрій Пилипович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / Інститут історії України НАН України. - Київ, 2013. - Т. 10 : Т – Я. - С. 93.

            Листування Михайла Грушевського : в 7 т. Т. VI : Листування Михайла Грушевського та Юрія Тищенка / Укр. іст. т-во, НАНУ, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського [та ін.] ;  ред. Л. Винар, І. Гирич, упоряд. О. Мельник. − Київ ; Нью-Йорк ; Париж ; Львів ; Торонто : УІТ, 2012. − 640 с. : іл. - (Епістолярні джерела грушевськознавства).

            Тищенко Юрій // Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / упорядк. В. А. Просалової. - Донецьк : Східний видавничий дім, 2012. - С. 197-199.

            Юркевич, О.  Юрій Тищенко - видавець, книгар, публіцист: період становлення (1905-1913) / Олександра Юркевич // Записки Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. - 2008. - Вип. 1 (16). - С. 127-157.

            Мельник, О.  Щоденник Юрія Тищенка (Сірого) (1919-1924) // Український археографічний щорічник. - 2007. - Вип. 12. - С. 591-683.

            Мельник, О.  Діяльність Михайла Грушевського в еміграції за матеріалами його листування (1921−1924) з Юрієм Тищенком-Сірим // Українська історична наука на шляху творчого поступу : доповіді та повідомлення ІІІ Міжнар. наук. конгресу українських істориків (Луцьк, 17-19 трав. 2006 р.). - Луцьк, 2007. — Т. 1. - С. 365-370.

            Миронець, Н.  Листи Володимира Винниченка до Юрія Тищенка (Сірого) (1919−1920 роки) // Український археографічний щорічник. - 2007. - Вип. 12. - С. 571−590.

            Погребенник, Ф.  Тищенко Юрій // Українські письменники діаспори : матеріали до біобібліограф. словника. - Київ, 2007. − Ч. 2 : (Л-Я). - С. 197-199.

            Ткаченко, І.  Юрій Тищенко (Сірий) - права рука М. Грушевського у київських справах // Наукові праці Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. - Київ, 2006. - Вип. 11. - С. 417-425.

            Проскуріна Т. В.  Юрій Тищенко (Сірий) та український літературний процес першої половини XX століття // Вісник Харківського університету ім. В. Каразіна. Серія Філологія. — Харків, 2005. - Вип. 44. - С. 152-155.

Ємець, О.  Український книговидавець і публіцист Юрій Тищенко / Олександр Ємець // Вісник Запорізького осередку вивчення української діаспори. - Запоріжжя, 2003. - Вип. 1. - С. 130-133.

Одарченко, П.  Юрій Тищенко : (до 110-річчя з дня народження) // Одарченко П.  Видатні українські діячі : статті, нариси. - Київ, 1999. - С. 44-46.

Шудря, М.  Трудівник пера і друку // Тищенко Ю. (Сірий).  З моїх зустрічей : спогади. — Київ, 1997. - С. 5-10.

***

Єременко, М.  Юрій Тищенко - активний учасник української революції / Микола Єременко // Нива. - 2018. - 17 лип. (№ 57). - С. 4.

Яковенко-Єременко, І.  У Чернігівці вшанували видатного земляка / Ірина Яковенко-Єременко // Нива – 2018 – 26 жовт.

Чабан, М.  Ще одне ім'я на літературній карті Криворіжжя // Кур'єр Кривбасу. - 1995. - № 37-38. - С. 23.

З листування Володимира Винниченка з Юрієм Тищенком / упоряд. Н. Кічігіна, Н. Миронець // Розбудова держави. — 1994. − № 7. - С. 58−64 ; № 8. - С. 39−44.

 

05.05 – 90 років від дня народження Григорія Костянтиновича Пометуна (05.05.1930, с. Іллінка Криничан. р-ну Дніпропетров. обл. - 17.07.2019, м. Запоріжжя), Героя Соціалістичної Праці (1958), сталевара комбінату «Запоріжсталь»;[47]

Окремі публікації:

Кроками двадцятирічки / Г. К. Пометун, М. Т. Кінебас. - Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1962. - 46 с.

За высокие съемы стали : опыт скоростного сталеварения с применением кислорода / Г. К. Пометун ; Григорий Пометун , сталевар мартеновского цеха з-да "Запорожсталь" ; [записали и лит. обработали В. Репин и А. Фриман]. – М. : Профиздат, 1955. – 63 с. : ил.

 

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Пометун Григорій Костянтинович // Шиханов Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі : біографічний довідник. 2008 рік / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 143.

Сергеева, И. И.  Первый Герой мартеновцев // Сергеева И. И.  Звезды "Запорожстали". – Дніпропетровськ, 1987. – С. 26-34.

Островский, И.  Правофланговый семьи сталеваров. - Запорожье : Кн. изд-во, 1960. - 37 с.

Веретельник, И. В.  Опыт работы сталевара Г. К. Пометуна. - Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1956. - 11 с.

Пешкин, И. С.  Молодые прокладывают пути. - М. : Мол. гвардия, 1956. - 96 с.

***

Алишевская, Д.  С Днем рождения, легенда Запорожья / Даша Алишевская // Электрометаллург. - 2019. - 10 мая (№ 16). - С. 9.

Евдокименко, С.  Сталевар Григорий Пометун / Светлана Евдокименко // Днепров. металлург. - 2013. - 8 мая (№ 17). - С. 9.

Андрущенко, А.  “Когда страна прикажет быть героем, у нас героем становится любой” / Александр Андрущенко // Надежда. - 2008. - 19 дек. (№ 51). - С. 10.

 

Г. К. Пометун і зйомки кінофільму «Весна на Зарічній вулиці» в м. Запоріжжі:

Зубашенко, Н.  Прототип Саши Савченко : (о кинофильме “Весна на Заречной улице”) // Зубашенко Н.  Мои горизонты / Н. Зубашенко ; Николай Зубашенко. – [Запорожье, 2013?]. – С. 243-264.

Махинько, В.  Дружили сталевар и актер // Махинько В.  Грани времени / В. Махинько ; Владимир Махинько. – Запорожье, 2013. – Ч. 2. - С. 183-185.

Алишевская, Д.  Наш коллега научил Рыбникова варить сталь … и борщ! / Дарья Алишевская // Электрометаллург. - 2011. - 25 нояб. (№ 45). - С. 9.

Григорий Пометун: «Колю Рыбникова к «Весне на Заречной улице» я подготавливал у мартена и за рюмкой коньяка» / записала Анастасия Пойда // Днепров. металлург. - 2010. - 12 нояб. (№ 47). - С. 4.

Мартусь, В.  Герой «Весни на Зарічній вулиці» // Голос України. - 1997. - 12 серп.

 

05.05 - 80 років від дня народження Лідії Василівни Дядченко (05.05.1940, с. Локня Миропол. р-ну Сум. обл.), почесного громадянина м. Мелітополя (2009). 1999-2012 рр. - очолювала профільний позашкільний навчальний заклад Малу академію наук учнівської молоді;[48]

Література про життя та діяльність:

Мої роки - моє багатство // Новий день. - 2010. - 29 квіт. - С. 8.

 

05.05 - 75 років (1945) від дня заснування Запорізького машинобудівного конструкторського бюро ім. академіка О. Г. Івченка (ЗМКБ «Івченко-Прогрес»);[49]

           

            Запорізьке машинобудівне КБ «Прогрес» ім. академіка О. Г. Івченка відоме як підприємство, що володіє потужним інтелектуальним потенціалом, успішно функціонує і вирішує складні і відповідальні науково-технічні й соціально-економічні завдання вже протягом 75 років.

            Розпочалося все 5 травня 1945 року з наказу за № 193 Народного комісара авіаційної промисловості О. І. Шахуріна. На заводі № 478 було створено ДКБ (дослідно-конструкторське бюро), завданням якого стали розробки нових та модернізація вже існуючих авіаційних двигунів. Очолив його конструктор заводу О. Г. Івченко. Першим досягненням ДКБ став двигун М-26ГР - поршневий двигун повітряного охолодження, що не мав аналогів у світі. Розпочинаючи з 1946 року, ДКБ безперервно створює та модифікує нові двигуни для гвинтокрилів та літаків. Більшість тогочасних радянських вертольотів, як дослідних, так і серійних, оснащувалися двигунами, спроектованими у Запорізькому ДКБ.

            Наступним кроком для фахівців ДКБ стало створення газотурбінних двигунів (1953). Галузь авіабудівництва швидко розвивалася і потребувала двигунів, потужність яких дозволяла б піднімати великий вантаж, пришвидшувати зліт, підвищувати маневреність, подовжити міжремонтний ресурс. Колектив ДКБ швидко реагував на потреби галузі, професійно та якісно виконуючи поставлені завдання. Науково-технічна співпраця виходить за межі країни. Партнерами стають Чехія та Польща.

            1963 року Олександра Георгієвича Івченка призначають генеральним конструктором підприємства, а 1966 року саме підприємство отримує назву «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро (ЗМКБ) «Прогрес». У шістдесяті роки ЗМКБ розробляло сімейство малих допоміжних силових установок для приводу електрогенераторів, для роботи системи кондиціювання та подачі стисненого повітря під час запуску маршових ВМД, цивільної і військової авіації.

            1968 року місце генерального конструктора посів Володимир Олексійович Лотарєв. Під його керівництвом, у 70–ті роки, створюються і модифікуються турбінні  двигуни, в тому числі й Д-136 - для найпотужнішого у світі вантажопідйомного військово-транспортного гвинтокрила Мі-26. У 80-ті роки інтелектуальні зусилля ЗМКБ були спрямовані на створення турбореактивного двигуна надвисокої тяги для військово-транспортного літака Ан-124 «Руслан», потім й на Ан-225 «Мрія».

            В 1989 – 2010 рр ЗМКБ «Прогрес» очолював Герой України Федір Михайлович Муравченко. Сфера діяльності установи незмінна – проектування, виготовлення, випробування, доведення, сертифікація, постановка на серійне виробництво та ремонт двигунів, як авіаційного, так і промислового застосування. 1994 року ЗМКБ отримує ім’я свого першого керівника - так колектив вшанував досягнення академіка О. Г. Івченка. А з 2004 року підприємство змінює назву – ДП «Івченко-Прогрес»

            У листопаді 2008 року двигун ТРДД Д- 436ТП першим з авіаційних двигунів на теренах колишнього СРСР отримав схвалення (EASA) Європейської Агенції з авіаційної безпеки за відповідність міжнародним нормам льотної придатності, тим самим вивівши гідролітак Бе-200ЧС на міжнародний ринок.

            Під впливом змін в країні трансформуються й виробництва. Ігор Федорович Кравченко - генеральний конструктор (2010) шукає нові можливості розвитку. Держава не може відповідним чином підтримати наукоємні виробництва, тому ДП «Івченко-Прогрес» разом з АО «Мотор Січ» утворили корпорацію « О. Івченко», що допомагає отримати грошові кошти за рахунок наукових розробок. У жовтні 2018 року “NextMetals Ltd” повідомив про свою зацікавленість у співпраці з “Івченко-Прогрес” у виробництві алюмінієво-скандієвої продукції для аерокосмічних компонентів, таких як тестування Blade. Також підприємство планує розвиток 3D принта, який дозволить скоротити вагу моторного двигуна GE на 70%..  Протягом 2018 року ДП «ЗМКБ «Прогрес» проводить технічне переоснащення підприємства. Також бере участь у програмі HORIZON 2020, що націлена на впровадження новітніх технологій на зниження забруднюючих викидів.

            За 75 років колектив ДП «Івченко-Прогрес» створив понад 40 типів і модифікацій авіаційних двигунів для цивільної, військово-транспортної та навчально-тренувальної авіації і гвинтокрилів, а також понад 20 типів і модифікацій двигунів для наземного використання. Авіадвигуни, розроблені ДП «Івченко-Прогрес», застосовують на 60 типах літальних апаратів в більш ніж 100 країнах світу. Право на проектування, виробництво, ремонт і модернізацію двигунів підтверджують сертифікати «Бюро Верітас», Європейської агенції з авіаційної  безпеки та багато інших.

(Ж. Д. Назаренко)

            Література:

            Державне підприємство «Запорізьке машинобудівне конструкторське бюро “Прогрес”» імені академіка О. Г. Івченка // Новітня історія Запорізького краю у подіях та особах, 1991-2011. – [Запоріжжя], 2011. – С. 80-83.

            Івченко, Н.  Українська формула неба // День. - 2015. - 15-16 трав. (№ 82-83). - С. ?.

            Юрик, П.  Двигуни ДП “Прогрес” здіймають літаки, мов ластівки, у небо // Запоріз. правда. - 2015. - 28 трав. (№ 58-59). - С. 11.

            Юрик, П.  Літакам і вертольотам надійні створюють «серця» // Запоріз. правда. – 2014. – 5 черв. (№ 62-63). – С. 1, 6.

            Чесняк, И.  ГП «Ивченко-Прогресс»: наша сила в единстве // Мотор Січ. – 2013. – 30 трав. (№ 37). – С. 1-3.

            ХАИ и ГП «Ивченко-Прогресс»: два юбилея // Крылья Родины. – 2010. – № 3. – С. 32-43.

***

            Он славы не искал... : [Федор Муравченко (1929 - 2010) - руководитель «Ивченко-Прогресс» (1989 - 2010)] // Видатні запоріжці : альманах. – Запоріжжя, 2012. – С. 73-77.

            Віленський, Ю.  Олександр Івченко : авіація й особистість / Ю. Віленський, Ю. Муравйов. - К. : Факт, 2005. - 272 с.

            Сосницький, Л.  Увічнено геніальних генеральних : [відкрито Алею генеральних конструкторів КБ “Прогрес” (О. Г. Івченко[50], В. О. Лотарєв[51], Ф. М. Муравченко[52])] // Голос України. - 2013. - 6 черв. (№ 104). - С. 6.

 

            06.05 - 100 років від дня народження Мордуха (Михайла) Пінхусовича Кравця (06.05.1920, м. Мелітополь - 10.02.2005, м. Подольськ Москов. обл., РФ), Героя Радянського Союзу;

            Література про життя та діяльність:

            Кумок, В. Н.  На всех фронтах : [в т. ч. про М. П. Кравця] // Кумок В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 368-369.

 

           

            07.05 – 275 років від дня народження Антона Йоганна Гільденштедта (07.05.1745, м. Рига - 03.04.1781, Санкт-Петербург), лікаря, мандрівника, академіка Петербурзької Академії наук. 1774 року досліджував природу нашого краю;[53]

Література про життя та діяльність:

Лыман, И. И. Гильденштедт Антон Йоганн // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2013. – Т. 1 : А - Л. - С. 343.

 

07.05 - 80 років Анатолію Володимировичу Івченку (07.05.1940, с. Краснокумське Георгієв. міського округу Ставропол. краю, РФ), запорізькому художнику. Працює в галузі станкового живопису і графіки;[54]

08.05 - 100 років від дня народження Михайла Ілліча Бакалова (08.05.1920, с. Троковичі Черняхів. р-ну Житомир. обл. - 04.05.1944, м. Донецьк?), Героя Радянського Союзу (1944). Сержант, навідник міномету батареї 309-го гв. стрілецького полку 109-ї гв. стрілецької дивізії 44-ї армії Південного фронту особливо відзначився в боях на підступах до м. Мелітополь;

 

            Михайло Ілліч Бакалов народився 8 травня 1920 року в селі Троковичі (нині Черняхівський район Житомирської області) в селянській родині. Закінчивши неповну середню школу, працював продавцем.

            У Червоній армії з 1941 року. З березня 1942 року був на фронті, спочатку на Закавказькому, а потім на Сталінградському та Південному. Був навідником міномета батареї 309-го гвардійського стрілецького полку 109-ї гвардійської стрілецької дивізії, яка у складі 44-ї армії на Південному фронті у вересні 1943 року вела бої з німецькими загарбниками на північ від міста Мелітополя.

            26 вересня 1943 року в одному з боїв, коли особовий склад батареї загинув, гвардії сержант М.І. Бакалов один продовжував вести вогонь з міномета по противнику. Він вирішив битися до останнього: сам корегував вогонь і сам стріляв. Він випустив по контратакуючій піхоті з танками всі міни, знищивши близько 50 гітлерівців. Під час короткого відпочинку він встиг заховати під каменями свої документи. Раптом сильний удар в голову збив його з ніг, він втратив свідомість. Пораненого бійця гітлерівці захопили в полон і піддали звірячим тортурам: йому відрубували пальці, розрізали язик. Але відважний мінометник не видав ворогам військової таємниці. В результаті атаки підрозділів полку М.І. Бакалов був звільнений.

            За виявлені мужність і героїзм був удостоєний найвищої нагороди - Указом Президії  Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 р. М.І. Бакалову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також був нагороджений орденом Леніна.

            Ймовірно, що Михайло Ілліч Бакалов помер від ран 15 жовтня 1943 року в евакогоспіталі № 2343, що розміщувався в той час в Сталіно (нині Донецьк), і був похований на міському кладовищі.

            Ім’я героя увічнено на Алеї Героїв Радянського Союзу в м. Мелітополі. В с. Троковичі його іменем названа вулиця і місцева школа.

 

Література та інтернет-ресурс:

Слідзюк, П. С.  Бакалов Михайло Ілліч // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2003. – Т. 2 : Б - Біо. - С. 110.

Куперман, В.  Через муки і тортури / В. Куперман, М. Мохов // Куперман В.  На берегах Молочної : нариси про Героїв Рад. Союзу : 50-річчю Великої Перемоги присвячується / В. Куперман, М. Мохов. – Мелітополь, 1994. – Вип. ІІ. - С. 11-12.

Бакалов Михаил Ильич // Герои Советского Союза : краткий биографический словарь : [в 2 т.]. – Москва, 1987. – [Т.] 1 : Абаев - Любичев. - С. 101.

О смелый сокол! : (Бакалов Михаил Ильич) // Золотые звезды Полесья : очерки о Героях Сов. Союза / [сост. Г. И. Кривохижин, Д. Ф. Романов]. – 3-е изд. испр. и доп. – Киев, 1985. – С. 33-35. – (Герои Сов. Союза).

Бернасовський, С.  Подвиг гвардійця Бакалова // Запоріз. правда. - 1985. - 23 лют.

***

Бакалов Михайло Ілліч [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5284&lang=ukr

            Герои Советского Союза по Черняховскому району. Бакалов Михаил Ильич. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.52l.ru/lyskovo00155.shtml (дата звернення: 01.08.2019)

 

10.05 - 60 років від дня народження Ірини Анатоліївни Панькіної (10.05.1960, м. Запоріжжя?!!), заслуженого працівника культури України (2016), начальника рекламно-інформаційного відділу КЗ “Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара” Запорізької обласної ради;

Література про життя та діяльність:

Якименко, О. Ірина Панькіна - заслужений працівник культури України / Ольга Якименко // Червоний промінь. - 2016. - 3 груд. (№ 91). - С. 8.

 

15.05 – 80 років Світлані Опанасівні Свєтличній (15.05.1940, м. Ленінакан Вірмен. РСР), заслуженій артистці РРФСР, життя якої пов'язане з м. Мелітополем;[55]

Література про життя та діяльність:

Капельгородська, Н. М.  Свєтлична Світлана Опанансівна // Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 526.

 

16.05 - 70 років від дня народження Наталії Львовни Городилової (16.05.1950), майстра спорту СРСР міжнародного класу з греблі академічної, викладача Запорізької державної інженерної академії;

            17.05 – 90 років (1930) від дня заснування КЗ "Мелітопольське училище культури" Запорізької обласної ради;[56]

 

            Мелітопольське училище культури – один із найстаріших навчальних закладів такого типу в Україні. Починалась його історія зі створення в 1930 році технікуму комуністичної освіти як осередку для підготовки агітаторів-пропагандистів. Згодом він був реорганізований в бібліотечний технікум. За весь час свого існування заняття припинялися лише один раз у зв’язку з воєнними 1941-1943 роками (окупація міста Мелітополя гітлерівськими загарбниками).

            1930 рік: Відкрито Запорізький технікум комуністичної освіти;

            1932 рік: Запорізький технікум комуністичної освіти переведено до Мелітополя;

            1934 рік: Мелітопольський технікум комуністичної освіти реорганізовано в бібліотечний технікум;

            1941 рік: У роки війни тимчасово припинено підготовку кадрів;

            1944 рік (з 1 червня): Поновлено діяльність Мелітопольського технікуму підготовки політико-освітніх працівників;

            1947 рік: Навчальний заклад перейменовано в Мелітопольський технікум підготовки культурно-освітніх працівників;

            1960 рік: Мелітопольський технікум підготовки культурно-освітніх працівників реорганізовано в Мелітопольське культурно-освітнє училище;

            1990 рік: Навчальний заклад було перетворено на Мелітопольське училище культури.

Підготовка фахівців здійснюється за денною та, з 1948 року, заочною формами навчання. Навчально-виховний процес забезпечує 12 предметно-циклових комісій: 1934 рік – ПЦК бібліотечних дисциплін; 1954 рік – ПЦК режисерських дисциплін; 1960 рік – ПЦК хорових дисциплін і фортепіано; 1962 рік – ПЦК народних інструментів і баяна; 1967 рік – ПЦК хореографічних дисциплін і духових інструментів; 1976 рік – ПЦК культурно-дозвіллєвих дисциплін; 1992 рік – ПЦК декоративно-прикладного мистецтва; ПЦК соціально-гуманітарних і ПЦК соціально-економічних дисциплін.

            Випускники училища можуть працювати артистами ансамблю народного танцю, викладачами музичних та хореографічних дисциплін, бути спеціалістами бібліотечної справи, організаторами театралізованих свят та обрядів.

 

Директори училища:

Стельмаченко С. В. – перший директор;

Тріфонов В. Ф. – 1944-1945;

Колмакова О. М. – 1945-1953;

Топчій Олена Якимівна – 1953 -1958;

Колпакчі А. А. – 1958-1966;

Харитонов Я. М. – 1966 -1979;

Білецький Й. І. – 1979-1985;

Солдатов В. Є. – 1985-1987;

Грицаненко Віктор Васильович – 1990-2014;

Єгоров М. О. – з 2014 року.

            Мелітопольське училище культури – це місток між навчанням та професійною кар'єрою. Навчальні програми не обмежуються тільки теоретичною та практичною підготовкою в навчальному закладі. Вони включають стажування студентів в сучасних Центрах дозвілля, Палацах культури, централізованих бібліотечних системах, професійних та самодіяльних художніх колективах, обласній філармонії та театрах. Програми стажування дають студентам цінний практичний досвід, безпосередньо пов'язаний з сьогоднішнім становищем у сфері культури, мистецтва, індустрії дозвілля та розваг.

            Випускники Мелітопольського училища культури працюють в закладах культури Запорізької області, а також далеко за її межами.

(В. М. Усиков)

 

            Література та інтернет-ресурси:

            Усиков, В. Н.  Мой город - наши мелитопольцы : альманах. Т. 1 / В. Н. Усиков ; Вилен Усиков. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2016. - 416 с. : портр., фото.

            Мелітопольське училище культури / М-во культури України, Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, Комунальний вищий навчальний заклад. – [Б. м. : б. в., 2010?]. – 8 с. : іл.

            Мелітопольське училище культури // Запорізька пектораль: культура і мистецтво Запорізького краю. – Запоріжжя, 2004. – С. 36.

            Мелитопольское высшее училище культуры // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. – Х., 2004. – С. 201.

            Мелітопольське училище культури / Мін-во культури і мистецтв України, Управління культури ЗОДА. – Мелітополь : [б. в.], 2000. – 12 с.

            Гривцова, О.  Училище юне у свої 80 / Олена Гривцова // Запоріз. правда. - 2010. - 27 трав. (№ 75-76). - С. 3.

            Лаврик, И.  Виват юбиляру! // Мелитоп. ведомости. - 2010. - 2-8 июня (№ 22). - С. 15.

            Усиков, В.  Училищу культури – 75 / Вилен Усиков // Мелитоп. ведомости. – 2005. – 23 нояб.

            Мелитопольськое училище культуры. Искусство и культура с большой буквы [Електронний ресурс] // Трибуна народа. – 2010. - 11 июня. – Режим доступу:

http://tribunanaroda.info/content/view/2889/

            Мелитопольское училище культуры отметило 85-летие [Електронний ресурс] // MV.ORG.UA – Местные вести. – 07.11. 2015. – Режим доступу:

https://www.mv.org.ua/news/112159-melitopolskoe_uchilishe_kultury_otmetilo_85-letie.html      

            «Мелітопольське училище культури» – «Зірка якості»! [Електронний ресурс] // Запорізька обласна державна адміністрація. – 13.11. 2017. – Режим доступу:

https://www.zoda.gov.ua/news/38403/melitopolske-uchilishe-kulturi---zirka-yakosti.html 

            Мелитопольское училище культуры [Електронний ресурс] // Мелитополь. Наш край. Братья Стояловы. – Глава 49. Мелитопольское училище культуры. –  С. 145-147. – Режим доступу: https://vk.com/doc-40012951_437099687 

 

17.05 - 70 років від дня народження Олександра Ісаковича Смоляницького (17.05.1950, м. Кам'янськ-Уральський Свердлов. обл., РФ - 16.05.2005, м. Запоріжжя), президента ФК “ЗалК”, мецената футболу;

Література про життя та діяльність:

Вардидзев, В. В.  Полвека с "Индустриалкой", друзьями и футболом / В. В. Вардидзев ; Владимир Вардидзев. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2018. – С. 79-81.

 

19.05 - 80 років від дня народження Володимира Володимировича Мешкова (19.05.1940, с. Старобогданівка Михайлів. р-ну - 20.08.2013, м. Василівка), першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" (1968 - 1985);

Публікації:

            Матеріали особистого архіву Володимира Мєшкова, першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" / НАН України [та ін. ; упоряд. В. М. Стойчев та ін.]. – Василівка ; Запоріжжя : АА Тандем, 2016. – 232 с. : фот. – (Василівська старовина ; вип. 3).

Из истории Васильевского района / В. В. Мешков, Д. Ю. Корсунский // Нариси історії Південної України. – Запоріжжя, 1997. – С. 26-33.

Забытые герои / В. В. Мешков // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 2. - С. 57-61.

Сохраним для потомков : (музей-заповедник "Усадьба Попова" Васильев. р-на, Запорож. обл.) / В. Мешков // Запорожский санитарный вестник. – 2007. – № 3 (март). – С. 5.

 

Література про життя та діяльність:

            Воспоминание Владимира Мешкова // Матеріали особистого архіву Володимира Мєшкова, першого директора музею-заповідника "Садиба Попова" / НАН України [та ін. ; упоряд. В. М. Стойчев та ін.]. – Василівка ; Запоріжжя, 2016. – С. 12-122. – (Василівська старовина ; вип. 3).

 

19.05 - 70 років від дня народження Михайла Олексійовича Іщенка (19.05.1950, м. Морозовськ Ростов. обл., РФ), гандболіста (воротар), заслуженого майстра спорту СРСР (1976), тренера. В 1968-1975 роках виступав за команду Запорізького індустріального інституту (нині - Запорізька інженерна академія). Вихованець тренерів Л. Ратнера й С. Полонського. Чемпіон ХХІ (Монреаль, 1976), срібний призер ХХІІ (Москва, 1980), учасник ХХ (Мюнхен, 1972) Олімпійських ігор. Тренер чоловічої національної збірної України з гандболу.

Нагороджений орденами “Знак Пошани” (1976), “За заслуги” ІІІ ступ. (2002);

Література:

Тищенко, В. О.  Михайло Іщенко // Тищенко, В. О.  Гандбол : навч. посібник для внз / В. О. Тищенко ; М-во освіти і науки України. – Запоріжжя : Акцент Інвест-Трейд, 2014. – С. 26-27.

Коноплястий, В. О.  Іщенко Михайло Олексійович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2011. - Т. 11 : Зор - Как. - С. 602.

Іщенко Михайло Олексійович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6028&lang=ukr

 

20.05 - 100 років від дня народження Нурієва Нурі Алі огли (20.05.1920, с. Капанли Шамхор. р-ну, Азербайджан - 18.01.2016, м. Запоріжжя), лікаря-хірурга Запорізького військового шпиталю, почесного громадянина м. Запоріжжя (2010), учасника визволення обласного центру;

 

            Нурі Алі-огли Нурієв народився 20 травня 1920 року в селі Капанли Шамхорського (нині - Шамкирського) району в Азербайджані. В школі, до якої доводилося ходити пішки понад п’ять кілометрів, він навчався на відмінно.

            По закінченні школи юнак вступив до Бакинського цивільного медичного інституту, де успішно оволодівав знаннями, отримуючи сталінську стипендію.

1943 року Нурі потрапляє на фронт. Незважаючи на те, що отримав спеціальність педіатра, на війні йому довелося стати хірургом та у польовому шпиталі засвоювати нові знання.

            Нурі Алі-огли Нурієв брав участь у звільненні Запоріжжя від німецько-фашистських загарбників, згодом були Херсон, Миколаїв, Одеса, Румунія. Другу світову війну він завершив на території Болгарії. За час бойових дій військовий хірург прооперував понад 18 тисяч поранених. Рятуючи життя, медику доводилося робити надскладні операції на серці та головному мозку. Нурі Алі-огли Нурієв сам отримав поранення хребта, яке турбувало його протягом подальшого життя.

            По завершенні бойових дій  Нурі Алі-огли Нурієв залишився на службі в армії військовим хірургом, де продовжував надавати допомогу солдатам та офіцерам.

            Демобілізувався в серпні 1966 року і разом з родиною переїхав до Запоріжжя. Тут він отримав посаду хірурга у військовому шпиталі. Висококласний лікар за час роботи у Запоріжжі прооперував понад 11 тисяч пацієнтів. Свій досвід спеціаліст передавав молоді - 1971 року в нього з’явилися перші учні. Випускники медичних вузів, яких він навчав тонкощам хірургічної практики, згодом стали відомими фахівцями в своїй галузі.

            Підвищуючи свою кваліфікацію, лікар Нурієв у 80-х роках успішно склав іспити у Сімферопольському військовому шпиталі та отримав довгоочікувану ступінь лікаря вищої категорії, що надавало право на більшу зарплату та можливості для кар’єрного росту.

            В літньому віці Нурі Алі-огли Нурієв страждав від сечокам’яної хвороби. Бажаючи підтримати себе та надати допомогу пацієнтам, він пройшов спеціальні курси підготовки в Москві, Харкові, Києві та Запоріжжі, вивчав спеціальну літературу та став лікарем-урологом. Головне для лікаря-уролога - допомагати чоловікам у лікуванні сечокам’яної хвороби, захворювань нирок та передміхурової залози, лікувати бездітність.

            Загальний трудовий стаж лікаря - понад 75 років, 47 з яких він віддав роботі на благо запорізької громади, був одним з героїв-визволителів міста Запоріжжя від фашистських загарбників часів Другої світової війни. В знак визнання його трудових досягнень рішенням Запорізької міської ради 6 жовтня 2010 року лікарю-хірургу вищої категорії, полковнику медичної служби Нурі Алі-огли Нурієву присвоїли звання “Почесний громадянин міста Запоріжжя”.

            І навіть після виходу на заслужений відпочинок він з радістю допомагав порадою в лікуванні всім бажаючим, консультував вдома. У лікаря залишилося багато учнів – його послідовників, а молодший син також став лікарем.

            Нурі Алі-огли Нурієв мав безліч нагород за бойові та трудові заслуги, серед яких понад три десятки орденів і медалей та близько півсотні Почесних грамот вищого рівня.

            Нурі Алі-огли Нурієв прожив 95 років та помер 18 травня 2016 року у м. Запоріжжі.

(Л. М. Чубенко)

            Література про життя та діяльність:

            Шиханов, Р. Б.  Нурієв Нурі Алі огли // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 111-112.

            Шилин Д. «Лет до ста расти нам без старости» / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. – 2015. – 19 мая. – С. 6.

            Гривцова, О.  Поруч з нами / Олена Гривцова // Запоріз. правда. - 2001. - 5 трав. С. 5.

 

20.05 - 70 років Миколі Івановичу Галицькому (20.02.1950, Херсонщина), запорізькому художнику;[57]

21.05 - 110 років тому (1910) в с. Верхня Хортиця вчителем народознавства П. П. Бузуком засновано “Хортицьке товариство захисників природи”;[58]

Література:

Беляева, Л.  100-летний юбилей / Лариса Беляева // ПравДа. - 2010. - 20 мая (№ 20). - С. 7.

 

21.05 - 60 років від дня народження Ігоря Георгійовича Миронова (21.05.1960, м. Бердянськ - 23.01.1981, там само), старшого сержанта, учасника бойових дій в ДРА. Загинув в Афганістані. Похований на Центральному кладовищі м. Бердянськ;

22.05 - 110 років від дня народження Миколи Григоровича Твердунова (22.05.1910 - 1982 ?), колишнього директора Запорізького паровозоремонтного (нині - електровозоремонтного) заводу (1951 - 1982);

22.05 - 100 років від дня народження Миколи Григоровича Гринька (22.05.1920, м. Херсон - 10.04.1989, м. Київ), українського актора театру і кіно, народного артиста УРСР (1974) ; 1946 - 1955 рр. працював у Запорізькому українському музично-драматичному театрі ім. М. Щорса (нині - академічний обласний музично-драматичний театр імені В. Магара).[59] До 1968 року в цьому театрі служила актрисою його мати - Лілія Казимирівна Броневська (1902 - 1983)[60];

Література та інтернет-ресурс:

Нечипоренко, Ю. Р.  Микола Гринько : (нарис про життя і творчість нар. артиста УРСР М. Г. Гринька / Ю. Р. Нечипоренко, Р. М. Померанський. – К. : Мистецтво, 1987. – 165, [2] с. : [12] арк. іл. – (Майстри сцени та екрана).

***

Голобородько, Я. Ю.  Гринько Микола Григорович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2006. – Т. 6 : Го - Гю. - С. 468.

Авдєєнко, С. І.  Гринько Микола Григорович (1920 - 1989) // Авдєєнко С. І.  Тисяча й одна смерть : український рахунок / С. І. Авдєєнко ; Сергій Авдєєнко. – Запоріжжя, 2006. – С. 208.

Капельгородська, Н. М.  Гринько Микола Григорович // Капельгородська Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 152-153.

Кадирова, Л.  Лінія долі Олександра Гринька / Л. Кадирова // Кіно-театр. – 2009. – № 5. – С. 58-59.

Нещерет, Т.  Мати кіноактора / Т. Нещерет ; Тетяна Нещерет // Запоріз. правда. - 2002. - 24 верес. (С. 7.)

Гайдабура, В.  Талант человеческой щедрости : [про Л. К. Броневську, матір О. Г. Гринька] / В. Гайдабура ; Валерій Гайдабура // Индустр. Запорожье. - 1977. - 22 июля (№ 144). - С. 4.

Гринько Микола Григорович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5499&lang=ukr

 

22.05 - 100 років від дня народження Івана Івановича Чучваги (22.05.1920 - 12.03.1943), Героя Радянського Союзу (посмертно). В серпні 1941 році закінчив Мелітопольське військове училище льотчиків-спостерігачів та штурманів;

Література про життя та діяльність:

Резник, В. И.  В небе над Украиной принял главное в своей жизни решение... : (Чучвага Иван Иванович) / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Резник, В. И. Крылатый Мелитополь / Резник В. И. [и др.]. - Мелитополь, 2018. - С. 198-202.

 

23.05 - 50 років від дня народження Олени Валеріївни Філіп'євої (23.05.1970, м. Дніпрорудне Запоріз. обл.), прима-балерини Національної опери України ім. Т. Г. Шевченка, народної артистки України (1993), почесного громадянина м. Дніпрорудне;

           

            Олена Валеріївна Філіп'єва народилася 23 травня 1970 року в м. Дніпрорудне, Василівського району Запорізької області

            У 1988 році закінчила Київське державне хореографічне училище. Того ж роцу стала солісткою балету Національної опери України ім. Тараса Шевченка.

            Олена Валеріївна - яскрава представниця київської школи балету, лауреат чотирьох престижних міжнародних конкурсів: у Москві (1989, III премія), Санкт-Петербурзі (конкурс «Майя», 1994, золота медаль), Японії (Нагоя, 1996, срібна медаль), (Токіо, 1999, срібна медаль).

            9 серпня 1993 року, у 23 роки стала наймолодшою народною артисткою незалежної України.

            До творчих досягнень прима-балерини належать провідні партії у знакових постановках Національної опери.

            Партії:

            Одетта-Оділія, Аврора, Клара («Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик» П. Чайковського),

            Кітрі, Нікім, Гамзатті («Дон Кіхот», «Баядерка» Л. Мінкуса),

            Жизель, Сильфіда в однойменних балетах А. Адана та Х. Левенсхольда,

            Джульєтта, Попелюшка («Ромео і Джульєтта», «Попелюшка» С. Прокоф'єва),

            Ліза («Марна пересторога» Ф. Герольда),

            Зобеїда («Шехеразада» М. Римського-Корсакова),

            Егіна («Спартак» А. Хачатуряна),

            Мехмене-бану («Легенда про любов» А. Мелікова),

            Мавка («Лісова пісня» М. Скорульського),

            Кармен («Кармен-сюїта» Ж. Бізе - Р. Щедріна), Дівчина («Фантастична симфонія» Г. Берліоза),

            Оксана («Ніч перед Різдвом» Є. Станковича) та ін.

 

            Вона з успіхом гастролювала в Японії, Канаді, США, Мексиці, Бразилії, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Швейцарії, Норвегії та інших країнах.

            Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ, ІІ та І ступеня. Кавалерствена дама Офіцерського Хреста Ордену Святого Станіслава

            Про Олену Валеріївну було знято музично-документальний фільм «Танцівниця від Бога» (студія ВІАТЕЛ).

            Про цю примадонну можна сказати, що сенс її життя - це пуанти…

(І. В. Корнієнко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Філіп'єва Олена Валеріївна // Мистецтво України : біограф. довід. / за ред. А.В. Кудрицького. - К., 1997. - С. 606.

            Машталяр, Е.  30 лет на сцене Национальной оперы / Елена Машталяр // Рабоч. слово. - 2018. - 31 марта (№ 13). - С. 4.

***

            Філіп'єва Олена Валеріївна [Електроний ресурс]. -  Режим доступу : https://persons/baletna-trupa-solisti-baletu-balerini-i-premieri/filipieva-olena

            Філіп'єва Олена Валеріївна [Електроний ресурс]. -  Режим доступу : https://m.day.kyiv.ua/uk/article/kultura/zhyttya-na-puantah

 

24.05 - 80 років (1940) Володимиру Миколайовичу Луценку (24.05.1930, м. Баку, Азербайджанська Республіка), запорізькому художнику;[61]

25.05 - 120 років від дня народження Емілія Львовича Міндліна (25.05.1900, м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - точна дата невідом., 1981, м. Москва, РФ), журналіста, письменника, учасника рятувальної експедиції на криголамі “Красін” потерпілих у катастрофі на дирижаблі “Італія” членів арктичної експедиції Умберто Нобіле (1928). Ці події лягли в основу документальної повісті “«Красин» во льдах” (1961). Автор романів: “Дорога к дому” (1957), “Город на вершине холма” (1961), мемуарної книги “Необыкновенные собеседники” (1968), в якій він опублікував спогади про своїх знаменитих знайомих - Марину Цветаєву, Осипа Мандельштама, Максиміліана Волошина, Андрія Платонова;

Література:

Необыкновенные собеседники : лит. воспоминания / Э. Л. Миндлин ; Эмилий Миндлин. - 2-е изд., испр. и доп. - М. : Сов. писатель, 1978. - 559 с. : портр.

Необыкновенные собеседники : книга воспоминаний / Э. Л. Миндлин ; Эмилий Миндлин. - М. : Сов. писатель, 1968. - 490 с. : портр.

«Красин» во льдах : докум. повесть /  Э. Л. Миндлин ; Эмилий Миндлин. - М. : Детгиз, 1961. - 222 с. : ил.

Город Большое Запорожье / Э. Миндлин // За социалистическую реконструкцию городов. - 1932. - № 5-6.

 

30.05 - 80 років від дня народження Валерія Павловича Віндюка (30.05.1940 - 2008), заслуженого тренера України (2003), професора кафедри фізичної реабілітації Класичного приватного університету (м. Запоріжжя). Нагороджений срібною медаллю чемпіонату Європи за підготовку Національної збірної України з міні-футболу (2001, 2003);

Література про життя та діяльність:

Віндюк Валерій Павлович  [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=55228&lang=ukr

 

31.05 - 20 років (2000) від дня заснування Ассірійської діаспори в м. Запоріжжі.[62]

 

Цього місяця виповнюється:

 

- 140 років тому художник Ілля Юхимович Рєпін (1844 - 1930) із своїм учнем Валентином Олександровичем Сєровим (1865 - 1911) вирушив у подорож Україною, щоб  зібрати матеріали для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1878 - 1899). Особливо багато етюдів селян - нащадків запорожців він малював в Олександрівську (нині - м. Запоріжжя);

 

Великий український художник І. Ю. Рєпін гаряче любив Україну. Народився у місті Чугуєві Харківської області, був українцем і за характером своєї творчості. Він присвятив Україні більше ста живописних полотен, численні малюнки, акварелі й етюди. Найпопулярнішими серед українців є твори про Запоріжжя, подвиги легендарних героїв Січі, про які так проникливо писали Шевченко, Гоголь та інші. Визначним твором І. Ю. Рєпіна на тему історичного минулого запорозького козацтва є картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яка дістала всесвітнє визнання.

Задум написати картину «Запорожці» виник у нього влітку 1878 року. Натхненний ідеєю майбутньої картини, Ілля Юхимович Рєпін у 1878 році в с. Абрамцеве експромтом малює олівцем перший ескіз до картини, що зображав сцену складання запорожцями листа до турецького султана Мухамеда IV у відповідь на його пропозицію підкоритись і прийняти  турецьке підданство. Згодом перший ескіз малює олійними фарбами. Та художнику бракувало побутових деталей, історичної правдивості одягу, зброї тощо. Ілля Юхимович зрозумів, що необхідно вивчати історію Запорозької Січі, звичаї, побутові деталі, а головне -  відвідати місця, де жили колись запорозькі козаки. На перших порах Рєпін консультувався з істориком М. Костомаровим, за його порадою у травні 1880 році разом з В. Сєровим здійснив поїздку по місцях Запорозьких Січей, і привіз декілька альбомів замальовок, побутових речей, зброї. пейзажів, портретів, зокрема з колишнього Олександрівська (тепер Запоріжжя). Художники відвідали село Покровське, де І. Ю. Рєпін написав етюд хати, а також залишки укріплень. У Старих Кодаках змалював церкву і скелі над Дніпром, у Капулівці – могилу Івана Сірка, у Грушівці – дерев'яну дзвіницю і церкву, у Миколаївці – портрет гетьмана Данила Апостола, його зброю, одяг, булаву. Мандрівники відвідали Нікополь, поріг Ненаситець, побували на острові Хортиця, в Одесі, в Києві, ціле літо провели в Качанівці на Чернігівщині.

Опрацьовуючи образи картини, Рєпін переймається пошуками і добором відповідних типажів серед друзів, знайомих, випадкових людей. Йому позують : Д. Яворницький, В. Гіляровський О. Рубець, П. Мартинович, Д. Мамин-Сибіряк, В. Тарновський та інші відомі люди. Знаходить і малює етюди селян – нащадків запорожців, яких особливо багато в Олександрівську (тепер – м. Запоріжжя). На одному з ескізів, зробленому на Олександрівській пристані, зображено колоритного дідка, який весело сміється широко роззявленим беззубим ротом поруч із суворим військовим суддею.

Прагнучи вжитися в добу, художник вивчав ще й літературні джерела. Наприкінці вересня 1880 року він повернувся до Москви і привіз із собою справжній запорізький одяг, зброю, бандуру.

Ілля Юхимович працював над картиною впродовж майже 14 років. Сюжет картини відтворює один із епізодів життя запорозького козацтва, та художник втілив свою історичну концепцію, свою ідею про героїзм, нескореність, безмежну волелюбність козаків.

1893 року Рєпін завершив перший варіант «Запорожців», і представив на виставку в Мюнхені, де вона отримала золоту медаль.

(Г. М. Нагорна)

Література :

Репин, И. Е.  Запорожцы. – Л. : Художник РСФСР, 1960. - 12 с. : ил.

Репин, И. Е.  Далекое и близкое / И. Репин. – М. - Л. : Искусство, 1944. – С. 342.

***

Мороз, В. С.  Увічнені Рєпіним // Мороз, В. С.  Краєзнавчі нариси з історії Придніпров'я: історичні події і люди : від найдавніших часів до початку XX ст. : наук.-краєзнав. видання : монографія / В. С. Мороз, В. С. Мороз ; Мороз Володимир Степанович, Мороз Віктор Степанович. – [Хмельницький, 2010]. – С. 388-390.

Апанович, О. М.  Рєпін Ілля та його картина “Запорожці” // Апанович О.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – К., 2009. – С. 477-485.

Лясковская, О. А.  Илья Ефимович Репин. Жизнь и творчество. – 3-е изд. испр. и доп. / О. Лясковская. – М. : Искусство, 1982. – 487 с.

Ласка, І. М.  Рєпін Ілля Юхимович // Українське козацтво : мала енциклопедія. – К., 2002. -  С. 421-422.

Білинський, О.  “Я знову узявся за Запоріжжя» : [про роботу І. Рєпіна над картиною] / О. Білинський // Молодь України. – 1988. – 25 верес. ; Наука і суспільство. – 1987. - № 7. – С. 40-45.

Шаповал, І. З кого Рєпін малював писаря : [з історії створення картини «Запорожці»] / І. Шаповал // Знання та праця. – 1965. - № 7. – С. 14.

Пинич, М.  Рєпін і Запоріжжя / М. Пинич // Запоріз. правда. – 1964. – 7 серп.

Бєлічко, Ю. В.  Україна в творчості І. Ю. Рєпіна / Ю. Бєлічко. – К. : Мистецтво, 1963. – 125 с.

Нудьга, Г.  Лист запорожців турецькому султану / Григорій Нудьга // Дніпро. – 1962. - №2. – С. 139-144.

Давыдова, А.  К истории создания картины Репина «Запорожцы» / А. Давыдова // Искусство. – 1955. - № 5. – С. 36-42.

Червень

01.06 - 60 років (1960) від дня заснування будівельно-монтажного тресту “Запоріжжяжитлобуд”;

02.06 - 90 років (1930) Запорізькому авіаційному коледжу;[63]

04.06 - 245 років тому (1775) російська армія вдруге зруйнувала Запорозьку Січ;

05.06 - 100 років від дня народження Гаврила Ілліча Перетятька (05.06.1920, с. Осипенко Бердян. р-ну - 06.06.1946, там само), учасника радянсько-фінської та Другої світової воєн, повного кавалера ордену Слави;

Література:

Голдобин, А. И.  Перетятько Гавриил Ильич // Голдобин А. И.  Герои Запорожского края - полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. – Запорожье : Плюс 73, 2015. – С. 104-106.

 

05.06 - 90 років (1930) Якимівській районній газеті “Слово трудівника”;[64]

 

5 червня 1930 року в Якимівці виходить перший номер районної газети «Соціалістичний степ». Газета мала дві друкованих сторінки.

Першим редактором районної багатотиражки «Соціалістичний степ» був призначений В. Волков. Він і визначив обличчя районки, рівень її впливу на своїх читачів. Завдяки В. Волкову нова газета швидко здобула популярність.

Відповідальним секретарем газети призначили Павла Абрамовича Болштянського, вихідця з Мелітополя.

З моменту заснування районної газети і редакція і набірний цех (друкарня) працювали як єдина структура. Завідував друкарнею Ізяслав (Ізя - як по-дружньому називали його в редакції) Мілов.

Прекрасним фахівцем був складач Козинець (на жаль, ім'я по батькові не збереглося). Керівником групи складачів (метранпажем) був теж мелітополець Садок.

Досить довго в районній газеті працював літпрацівником і відповідальним редактором Дмитро Жаковський. Перед війною його забрали на роботу до дніпропетровської газети «Більшовицькі зміни»

Умови праці та способи одержання інформації були далекі від тепличних. У 1930-х роках журналістам «Соціалістичного степу» в якості транспортного засобу служила пара коней та підвода. Іноді доводилося ночувати в редакції, тому що поверталися до Якимівки з поїздок (більше схожих на відрядження) практично під ранок. Але ніхто і ніколи не скаржився.

На жаль, ні в архівах, ні в читальних залах, де зберігаються періодичні видання, підшивок газети «Соціалістичний степ» 1930-х років не вдалося відшукати.

З 1939 року до 1941 року заступником редактора Якимівської районної газети «Соціалістичний степ» працював Іван Миколайович Тосхопаран. З наближенням фронту до Якимівки він був мобілізований до лав Червоної Армії і пройшов всю війну, переносячи всі її тяготи.

Якимівська газета «Соціалістичний степ» виходила практично до самого приходу восени 1941 року на територію району фашистських загарбників. Друкарня випускала агітаційну продукцію. В першу чергу - листівки.

У роки фашистської окупації газета не випускалася.

З 20 січня 1944 року розпочалося відновлення друкарні, завідувала якою Ольга Христофорівна Чугрєєва. Редактором районної газети рішенням райкому КП(б)У була призначена А.І. Лисікова. Редактору газети і завідувачу друкарнею доводилося в першу чергу вирішувати питання технічного характеру. В результаті боїв як в 1941, так і в 1943 роках від будівлі старої довоєнної друкарні залишилися одні руїни. Нове будувати складно, а головне - немає коштів. Тому під друкарню вибрали одне з відносно уцілілих будівель. Забили фанерою і залізом вікна, як змогли, полагодили дах.

З травня 1944 року газета «Соціалістичний степ» стала виходити регулярно, без збоїв і затримок.

З 7 квітня 1946, як людину з довоєнним досвідом журналістської та керівної роботи, редактором районної газети після демобілізації призначений Іван Миколайович Тосхопаран.

З 28 травня 1953 року редактором газети призначається Володимир Опанасович Ганженко (Ганжа).

З 17 березня 1957 року рішенням Якимівського райкому КПУ призначений новий редактор газети «Соціалістичний степ» - Е. Сергач, а з 26 лютого 1962 року - І. І. Сміян.

18 квітня 1962 року проводиться реорганізація районної газети «Соціалістичний степ» в зв'язку з проведенням адміністративної реформи (Якимівський район включений до складу Мелітопольського).

І лише тільки з новою адміністративною реформою і виведенням Якимівського району зі складу Мелітопольського з 1 квітня 1965 року вийшов перший номер якимівської район газети, але тепер - «Слово трудівника». Під цією назвою вона відома і понині.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Гнедашев, В. Н.  Средства массовой информации // Гнедашев, В. Н.  Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь, 2013. – С. 268-272.

Газета “Слово трудівника” (орган Якимівської район. ради та райдержадміністрації) // Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833-2008) : (бібліограф. покажчик) / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР]. – Запоріжжя, 2008. – С. 49. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 1).

“Слову трудівника” - 80 років // Запоріз. правда. - 2010. - 5 черв. (№ 81). - С. 2.

 

06.06 - 90 років Ері Олександрівні Троценко (1930, м. Новгород-Сіверський), запорізькій художниці;[65]

08.06 - 100 років від дня народження Івана Микитовича Кожедуба (08.06.1920 - 08.08.1991, м. Москва, РФ), маршала авіації, тричі Героя Радянського Союзу;

Література про життя та діяльність:

Білінський, В. Б.  Генерал Іван Кожедуб // Білінський В. Б.  Україна-Русь : іст. дослідження : у 3 кн. / В. Б. Білінський ; Володимир Білінський. – Тернопіль, [2018]. – Кн. 1 : Споконвічна земля. - С. 348-357.

Трижды Герой Советского Союза летчик-истребитель Иван Кожедуб у своего Ла-7 : [фото ; на його літаку стояв мотор Запорізького моторобудівного заводу] // Мотор Сич : история - дорога в будущее / авт. А. А. Кузьменко. – К., 2007. – С. 60.

Клименко, Н.  К подвигу Ивана Кожедуба причастен : [запорожець В. М. Іванов працював механіком у І. М. Кожедуба під час Другої світової війни] / Николай Клименко // Память жива. – Запорожье, 2003. – С. 337-340.

 

08.06 - 60 років від дня народження Дмитра Олександровича (Олексійовича ?!!) Ципунова (08.06.1960, м. Челябінськ, РФ), запорізького художника;

11.06 - 90 років від дня народження Семена Костянтиновича Бондаренка (11.06.1930, с. Олексіївка Воронез. обл., РФ) - 21.10.1995, м. Запоріжжя), запорізького живописця, графіка, члена Спілки художників України (1965);[66]

Література про життя та діяльність:

Нещерет, Т. І.  Бондаренко Семен Костянтинович // Енциклопедія сучасної України. – К., 2004. – Т. 3. Біо - Бя. - С. 269.

Семен Бондаренко // Промис GALLERY : [альбом-каталог "Галерея Проміс"] : з зібрань картинної галереї концерну "Проміс". – К., [1993]. – С. 10-11 : іл. – Творчість запорізьких художників. Текст укр., англ.

 

11.06 - 70 років від дня народження Петра Васильовича Рубана (11.06.1950, с. Хильчичі Середин.-Буд. р-ну Сум. обл. - 16.01.1984, м. Запоріжжя), льотчика, командира 200-ї окремої штурмової авіаційної ескадрильї у складі 40-ї армії Туркестанського військового округу, підполковника, Героя Радянського Союзу. Загинув в Афганістані. Похований на Капустяному кладовищі м. Запоріжжя;[67]

            11.06 - 70 років від дня народження Миколи Інокентійовича Попова (11.06.1950, м. Курськ, РФ), композитора, заслуженого діяча мистецтв України (1998), викладача Запорізького державного музичного училища ім. П. І. Майбороди, члена Запорізького обласного осередку Національної спілки композиторів України (1992).

 

            Микола Інокентійович Попов народився 11 червня 1950 року в м. Шигри Курської області (РФ).

            Під час навчання в Курському музичному училищі (1966-1970) відкрив для себе улюблений «інструмент» - хор. Бажання створювати хорові композиції та працювати з хором стало стимулом для вступу на факультет хорового диригування Уфімського державного інституту мистецтв у клас професора Б. І. Шестакова (1970-1975).

            Службу в армії як хормейстера Ансамблю пісні та танцю Південно-Уральського військового округу композитор вважає своєю «другою практичною консерваторією», бо з великою віддачею він працює з хоровими колективами різного складу.

            З 1976 року композитор живе у Запоріжжі, де працює викладачем ЦК «Хорове диригування» Запорізького музичного училища ім. П. І. Майбороди.

            1983-1987 - роки навчання на факультеті композиції у професора О. М. Рудянського Донецького музично-педагогічного інституту ім. С. Прокоф'єва.

            У 2004-2010 роках М.І. Попов працював художнім керівником та диригентом студентського хору «Запоріжжя».

            За цей період хор та його керівник стали лауреатами міжнародних хорових фестивалів духовного співу в Запоріжжі («Христос воскрес» у 2006, 2007, 2008 роках), конкурсу камерних колективів ім. С. Дегтярьова та Г. Ломакіна у Белгороді (2007 рік), Всеукраїнського фестивалю духовних піснеспівів «Від Різдва до Різдва» в Дніпропетровську (2008).

            Микола Попов створив музику до 69 вистав, багато з яких вперше були поставлені у Запорізькому ТЮГу.

            Подією у мистецькому житті Запоріжжя 23 листопада 2018 року стала прем'єра великомасштабного твору композитора на сцені концертного залу ім. М. І. Глінки. У програмі симфонічного концерту «Композитори Запоріжжя запрошують...» лунала «Messa Memoria» на п'ять частин для мішаного хору, солістів та симфонічного оркестру. Композитор присвятив твір своїм творчим друзям, які пішли з життя - Миколі Середі, Олександру Королю.

            Бажаємо нашому талановитому ювіляру Натхнення та Любові, успіхів та злагоди на кожний день його життя з її Величністю Музика!

(Н. І. Боєва)

            Література:

            Боєва, Н.  Попов Микола Інокентійович / Наталія Боєва // Боєва Н. І.  Композитори Запоріжжя запрошують… / Нац. спілка композиторів України, Запоріз. обл. осередок. - Запоріжжя, 2018. - С. 32-35.

***

            Бабенко, Т.  Николай Попов: «Моя судьба связана с театром!» / Татьяна Бабенко // Правда. - 2012. - 7 июня (№ 23). - С. 31.

            Атаманчук, И.  Композитор Н. Попов: «Любите ли вы театр, как люблю его я» / Инесса Атаманчук // МИГ по выходным. - 2008. - 18 июля (№ 29). - С. 7.

            Чуприна, А.  Найти Попова невозможно, но не любить его нельзя! / Анна Чуприна // МИГ. - 2003. - 20 марта (№ 12). - С. 16.

 

11.06 - 50 років від дня народження Ігоря Федоровича Митроги[68] (11.06.1970, м. Василівка - 12.02.2015, там само), учасника АТО (ООС). Призваний за мобілізацією до Національної гвардії України, в/ч В3011 (м. Кривий Ріг). Дві ротації був у зоні АТО (ООС) - під Луганськом та Маріуполем.

11.06 - 25 років від дня народження Олександра Вікторовича Пастущака[69] (11.06.1995, м. Запоріжжя - 09.07.2016, ), учасника АТО (ООС).

(?!!) 12.06 - 150 років тому (1870) в м. Олександрівську була заснована міська Дума та управа як орган міського самоуправління;

12.06 - 90 років від дня народження Володимира Петровича В'ялого (12.06.1930, с. Гайчур (нині - Тернувате) Новомиколаїв. р-ну - 2005), запорізького скульптора;[70]

12.06 - 70 років від дня народження Сергія Миколайовича Верещагіна (12.06.1950 - 1979), прапорщика; загинув в Ефіопії;

12.06 - 50 років тому (1970) розпочато будівництво міста Енергодар та Запорізької ДРЕС;

13.06 - 50 років від дня народження Олександра Вікторовича Шевченка[71] (13.06.1970, с. Заливне Новомиколаїв. р-ну - 13.09.2014, с. Терсянка Новомиколаїв. р-ну), учасника ООС (АТО), номера обслуги гранатометного відділення механізованої роти 3-го механізованого батальйону 93-ї ОМБр. Загинув під час обстрілу блокпосту біля с. Пантелеймонівки Горлівського району Донецької області. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2015, посмертно) та “За заслуги перед Запорізьким краєм” (2017, посмертно);

Література:

Арестенко, Г. П.  Військовослужбовці Запорізької області, які загинули під час антитеррористичної операції на півдні і сході України на 15 листопада 2014 року : [в т. ч. О. В. Шевченко] // Арестенко, Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується. Ч. 2 / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 279.

 

14.06 - 30 років від дня народження Романа Віталійовича Євдокімова (14.06.1990, м. Мелітополь - 26.09.2014, там само), учасника АТО / ООС. Молодший сержант 93-ї окремої механізованої бригади Р. В. Євдокімов загинув в районі м. Ясинувата Донецької області. Похований на Центральному кладовищі м. Мелітополя. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (2016, посмертно).[72]

Література:

Арестенко, Г. П.  Військовослужбовці Запорізької області, які загинули під час антитеррористичної операції на півдні і сході України на 15 листопада 2014 року : [в т. ч. Р. В. Євдокімов] // Арестенко, Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується. Ч. 2 / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 279.

 

17.06 – 125 років від дня народження Миколи Інокентійовича Сибірякова (17.06.1895, м. Іркутськ, РФ - 10.04.1973, м. Вільнянськ), першого директора Вільнянського краєзнавчого музею;

 

Вже майже 50 років приймає відвідувачів Вільнянський районний краєзнавчий музей. Робота зі збирання матеріалів для нього почалась ще у 1968 році, а відкрито його (на громадських засадах) у 1971 році. У числі його творців-активістів – І. Г. Воробйов, Т. І. Чайка, П. Я. Большеменник. А керував командою громадських краєзнавців Микола Інокентійович Сибіряков. Про нього, людину непростої долі, великої енергії і кришталевої совісті, самовідданого ентузіаста, необхідно пам’ятати всім, хто небайдужий до історії рідного краю. Сьогодні у музеї зберігаються документи та спогади про видатного земляка.

            Життя його – нелегкий шлях через історичні епохи, різні регіони великої тоді країни. Планував прожити не менше, як 100 років, хотів багато чого здійснити – і в розвитку музейної справи, і в навчальних заняттях з молоддю, адже, не маючи вищої освіти був чудовим математиком. Час відміряв йому 78 років.

            Микола Інокентійович Сибіряков народився 17 червня 1895 року в м. Іркутську в багатодітній родині службовця залізничної станції. У шкільні роки захопився математикою, поставив собі за мету вивчити цей предмет на відмінно і свого досяг. У 1913-1915 рр. навчався у Верхньоудинському реальному училищі (зараз у м. Улан-Уде, Росія). Ще 19-річним студентом почав самостійне життя, заробляв собі на прожиття приватними уроками з точних наук.

            Початок Першої світової війни корінним чином змінив плани на майбутнє. 1915 року Микола Сибіряков розпочав службу в армії. Саме те, що був офіцером царської армії, завдало йому чималих труднощів в подальшому житті. 1916 року закінчив Одеське артилерійське училище і був направлений в чині прапорщика в запасний артилерійський дивізіон у Царському Селі біля Санкт-Петербурга. Через рік став підпоручиком. В лютневі дні 1917 року Микола Інокентійович перейнявся ідеями про припинення війни, покращення становища трудового люду. Разом із старшим братом Інокентієм брав участь у полковому мітингу проти командування. За це їх арештували і посадили до в’язниці, звідки брати Сибірякови були визволені під час революційних подій жовтня 1917 року. Повернувшись до рідного Іркутська, Микола Сибіряков опинився в лавах Червоної армії, брав участь у боях з колчаківцями на Далекому Сході. У 1921 був демобілізований.

            З 1924 року працював в Луганській області, з 1935 – у політвідділі радгоспу «Першотравневий» Волчківського району Воронезької області. Репресії 1937 року не оминули Миколи Інокентійовича. Трапилося так, що в господарстві знизилося поголів’я свиней. Сибірякова, як відповідальну особу, звинуватили «в шкідливій діяльності», у 1938 році він був засуджений до 10 років трудових таборів у Тюменській області в м. Салехард. Це несправедливе безпідставне покарання відірвало його від сім’ї, де підростала півторарічна дочка Нінель, а дружина чекала другу дитину.

            Почалися довгі роки засудження. Микола Інокентійович не втрачав надію на те, що правда буде відновлена, писав листи-прохання про перегляд його справи. Та повернувся він до родини, яка тоді мешкала на Черкащині, лише у 1948 р., відбувши в таборах всі 10 років. Після звільнення важко було знайти роботу, житло. Сибірякови поїхали на північ, в Комі АРСР, де Микола Інокентійович став працювати співробітником, а згодом начальником метеорологічної станції «Полярний Урал», а потім «Полуй» в Північному Управлінні Будівництва.

            Дочка Ніна Миколаївна досі пам’ятає красу уральського містечка Полуй з дерев’яними будівлями і тротуарами, гарними білими ночами літньої пори і великим чудовим озером, на яке тато брав їх із сестрою на риболовлю.

            У 1950-х роках сім’я переїхала у Червоноармійськ (зараз м. Вільнянськ Запорізької області), де мешкала рідня дружини. Микола Інокентійович працював тут на заводі ім. Шевченка, потім – у заготконторі райспоживспілки. Продовжував заняття з математики – допомагав школярам, студентам, не беручи за це ніякої плати, хоча сім'я жила у нестатках, дружина хворіла, треба було піднімати дітей. Таким він був все життя: безкорисливим, надзвичайно порядним, співчутливим до чужої біди.

            У часи хрущовської «відлиги», у 1957 році нарешті надійшов документ про реабілітацію несправедливо засудженого М. Сибірякова.

            Вийшовши на пенсію, Микола Інокентійович не сидів вдома, хотів бути корисним людям. Йому запропонували зайнятись організацією краєзнавчого музею. Він з радістю погодився і почав плекати своє дітище – музей. Спочатку була збиральницька діяльність, поїздки по сільських радах, по селах і хуторах. Для музею виділили невеликий будинок (поряд з нинішньою будівлею музею). Багато сил, часу, старань приділяв перший директор розвитку музейної справи. Випросивши на заводі матеріали, сам майстрував і ставив стелажі. Дбав про впорядкування подвір'я, поливав молоді деревця, навіть прибирав у приміщенні сам. До свого діла ставився якнайсерйозніше, вставав о четвертій ранку і поспішав до музею. Працював тут безкоштовно, а розмови про оплату праці обурено переривав: «Держава дала мені пенсію». Вірні помічники – рада музею – допомагали громадському директору.

            Миколи Інокентійовича не стало 10 квітня 1973 року. Головна справа останніх років життя – музей, завжди нагадуватиме нам про цю скромну, порядну, доброзичливу людину. Музейне зібрання історичних цінностей – дорогий спадок для наших дітей і онуків. Тож не забуваймо тих, хто започатковував краєзнавчу справу в нашому районі.

(Т. Р. Гриценко)

Література про життя та діяльність:

[Сибіряков М. І.] // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840-2010) : бібліограф. покажч. / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2010. – С. 33, 83, 84. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 3).

 

17.06 - 60 років від дня народження Валентина Івановича Сергача[73] (17.06.1960, м. Запоріжжя - 02.07.1983, там само), лейтенанта. Загинув в Афганістані;

17.06 - 30 років від дня народження Олександра Сергійовича Тинянова (17.06.1990, с. Таврійське Оріхів. р-ну - 19.05.2017, там само), учасника ООС / АТО, молодшого сержанта 55-ї ОАБр. Помер від поранення в голову, отриманого під Авдіївкою Донецької області. Нагороджений орденами: “За заслуги перед Запорізьким краєм” (2017, посмертно) та “За мужність” ІІІ ступеня (2017, посмертно);

20.06 – 75 років Ларисі Анатоліївні Коваль (20.06.1945), запорізькій поетесі;[74]

Література про життя та діяльність:

Хом'як, Т.  Коваль Лариса Анатоліївна / Тамара Хом'як // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 149-152.

 

21.06 - 100 років від дня народження Марії Петрівни Педенко (21.06.1920, м. Молочанськ Токмац. р-ну - 11.12.1957, м. Київ), запорізької письменниці;[75]

22.06 – 90 років від дня народження Леоніда Григоровича Левіна (22.06.1930, м. Мелітополь - 11.06.2007, м. Петрозаводськ, Республіка Карелія), заслуженого тренера РРФСР та СРСР з боксу, заслуженого працівника фізичної культури Карельської АРСР, почесного громадянина м. Петрозаводська;

 

Леонід Григорович Левін народився в Мелітополі 1930 року в родині Григорія Леві та Зої Абрамівни Кисельгоф. Його батьки загинули під Сталінградом внаслідок фашистського бомбардування, і хлопцю з його рідною тіткою довелося повторно евакуюватися. Через деякий час 14-річний Григорій пристав до військових, став “сином полку”. Пізніше закінчив школу юнг і тривалий час служив котельним машиністом на кораблях Чорноморського флоту. Під час служби захопився боксом, там же отримав перший спортивний розряд.

Після демобілізації в 1952 році, юнак приїхав до Ленінграда, де працював кочегаром на заводі і навчався у вечірній школі, а згодом – у школі тренерів. Після одруження взяв прізвище Левін. Тут же, у Ленінграді, заочно закінчив Ленінградський інститут фізкультури ім. Лесгафта.

З серпня 1955 року Л. Г. Левін назавжди пов’язав свою долю з Петрозаводськом. Тут він став тренером з боксу, і його школу пройшли тисячі хлопчаків. Серед них – 28 майстрів спорту, два майстри міжнародного класу, 13 призерів загальнодержавних першостей країни, понад 40 чемпіонів та призерів чемпіонатів та першостей Росії, Збройних Сил. Він тренував збірні СРСР, РРФСР, всесоюзного добровільного спортивного товариства профспілки “Спартак”.

Завдяки його ініціативі, наполегливості, волі, цілеспрямованості і підприємливості у Петрозаводську були побудовані Будинок боксу, заміська тренувальна база. Леонід Григорович став заслуженим тренером РРФСР та СРСР, заслуженим працівником культури Карелії, лауреатом знаку “За заслуги в развитии олимпийского движения в России» та почесним громадянином міста Петрозаводська.

Останні три роки свого життя Леонід Григорович Левін провів в інвалідному візку, мужньо долаючи фізичний біль та психологічну неможливість ходити. Помер 11 червня 2007 року та похований на Сужгородському меморіальному цвинтарі в столиці Карелії. Ім’я Леоніда Левіна носять: міський Будинок боксу, чемпіонат і першість Петрозаводська з боксу.

(В. П. Воровка)

            Література та інтернет-ресурс:

            Кумок, В.Н.  Левин Леонид // Кумок В.Н.  Евреи Мелитополя / Кумок В.Н., Воловник С.В. ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2016. – Т. 2. - С. 384.

            Прошутинский, С.  Уроки Левина / Станислав Прошутинский // Сев. курьер. –1994. – 30 июня.

            Прошутинский, С.  Феномен Левина / Станислав Прошутинский // Карелия. - 2005. - 21 июня. - С. 11.

            Левин Леонид Григорьевич [Електронний ресурс] // Кормчий карельского бокса: память / Станислав Прошутинский // Карелия - 2007. – 19 июля (№ 78). - С. 8. – Режим доступу: http://old.gov.karelia.ru/Karelia/1651/24.html

            Левин Леонид Григорьевич [Електронний ресурс] // Спорт-страна. ру. – Режим доступу: http://sport-strana.ru/levin-leonid-grigorevich/

 

22.06 – 75 років від дня народження Сергія Яковича Хлопотова (22.06.1945, с. Глібовичі Перемишлян. р-ну Львів. обл.) краєзнавця, активного члена ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

 

Сергій Якович Хлопотов народився 22 червня 1945 року в робітничій родині в селі Глібовичі Перемишлянського району Львівської області. В 1948 році батько Яків Дмитрович Хлопотов перевіз родину до Мелітополя, де потім працював бригадиром мулярів Мелітопольбуду. Мати, Хлопотова (Литвиненко) Клавдія Дмитрівна – мати-героїня, народила та виховала п’ятьох синів.

Сергій навчався в мелітопольських школах СШ № 4 та у восьмирічній школі № 8. У його дитячі роки в їх будинку деякий час квартирував Андрій Андрійович Хижняк – географ, краєзнавець, викладач педагогічного інституту, який був засновником в Мелітополі Географічного товариства, а в педагогічному інституті – географічного факультету. Авторитет квартиранта був для хлопця абсолютним. Бесіди з ним про географію, його ерудиція, праця в інституті – все це формувало у хлопця найбільшу повагу до А. А. Хижняка і бажання бути на нього схожим, теж стати географом і мандрівником. Про свої мрії Сергій розповідав Андрію Андрійовичу, прислухався до його порад.          

Після закінчення восьмирічної школи Сергій Хлопотов вступив до Токмацького механічного технікуму, який давав середню освіту і готував випускників для праці на дизелебудівному заводі імені Кірова (на ньому будували дизельні двигуни для морських та океанських кораблів). В 1964 році повернувся до Мелітополя, працював на Агрегатному заводі і вчився в 11 класі СШРМ № 3, яку закінчив зі срібною медаллю.

Потім була служба в армії (20-та дивізія охорони водних рубежів Чорноморського флоту). Брав участь у походах Середземним морем із заходами в Сирію та Єгипет. Два рази був командирований для підготовки і передачі документів з архіву Чорноморського флоту в Центральний військово-морський архів (кожного разу був заохочений 10-добовими позачерговими відпустками).

Служба на морі ще більше заохотила юнака до романтики мандрівок світом. Він їде в Ленінград, де поступив на роботу в будтрест № 104, «Главленінградбуду» і на підготовчі курси до вузу. Працював стропалем - монтажником, електриком. В 1974 - 1978 рр. навчався на  електромеханічному факультеті Вищого Морського Інженерного училища ім. адмірала С. О. Макарова за спеціальністю «Експлуатація суднового електрообладнання» і отримав звання інженер-лейтенанта. Так стали здійснюватися його юнацькі мрії. Після навчання Сергія Яковича направили служити в Клайпеду, де він працював електромеханіком на судах Литовського морського пароплавства, здійснюючи рейси в порти Північного Льодовитого, Атлантичного і Тихого океанів. Виконував доручення компанії з ремонту суден на заводах Клайпеди, Риги, Таллінна.

2008 року вийшов на пенсію і повернувся до Мелітополя. Коли узнав, що в місті організована спілка краєзнавців, прочитав випущені краєзнавцями книги з історії краю, зустрівся з В. І. Різником та іншими краєзнавцями - ініціаторами створення ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», то вирішив, що це і його справа. В 2012 році вступив до спілки краєзнавців і приймав участь в підготовці перших Алексєєвських краєзнавчих читань, присвячених 100-річчю з дня народження мелітопольського краєзнавця М. О. Алексєєва. Цій події була посвячена одна з перших друкованих робіт С. Я. Хлопотова (в співавторстві), який на регіональній науково-практичній конференції «Мелітопольські краєзнавчі читання» (14 грудня 2012 р.) узагальнив, як мелітопольці відмітили 100-річчя своїх земляків М. О. Алексєєва та М. М. Ємельянова

В 1915 році, до Других Алексєєвських читань С. Я. Хлопотов підготував (в співавторстві)  книжку про головного героя цих читань, краєзнавця Андрія Андрійовича Хижняка, свого кумира з дитячої пори. Він знайшов і налагодив зв'язок з донькою Андрія Андрійовича, запросив її приїхати на читання, прийняти участь у відкритті пам’ятної дошки батьку.

Як професійний електрик, Сергій Якович взяв на себе більшу частину робіт з благоустрою орендованих товариством кімнат, які були запропоновані міськвиконкомом краєзнавцям у підвальному занедбаному приміщенні житлового будинку. А коли в 2013 році товариство розпочало видання два рази на рік “Мелітопольського краєзнавчого журналу”, С. Я. Хлопотов став займатися всіма питаннями, пов’язаними з журналом (спілкування з типографією, оплата виготовлення, його розповсюдження, тощо). Він є автором ряду статей в цьому журналі. З 2014 року в журналі з’явилась нова щорічна рубрика, яку готує С.Я. Хлопотов: «Нові книги про наш край». Ці статті краєзнавця достойно оцінили читачі (робітники бібліотек, музеїв, вчителі шкіл, краєзнавці).

Вітаючи С. Я. Хлопотова із днем народження, друзі-краєзнавці написали йому, нагадуючи про пройдений життєвий шлях:

В океанах плавали, в морях.

У Африки, Америки бросали якоря,

Но с родиной связи не теряли.

В любимые снова вернулись края

Туда, где в степи  растут тополя,

Где родные Вас ожидали.

В городе этом сейчас Вы живете,

И зря времени не теряя,

Отдаетесь новой увлекательной заботе,

Краеведению свой досуг посвящая.

С днем рождения Вас поздравляем

И успехов, здоровья морского желаем!

(О. М. Алексєєв)

Праці:

Жизненный путь географа-краеведа: к 100-летию со дня рождения А. А. Хижняка / А. Н. Алексеев, С. Я. Хлопотов. – Мелитополь : Издат. дом МГТ, 2015. – 216 с.

Мелитопольцы отметили юбилеи 100-летия своих земляков / Алексеев А. Н., Хлопотов С. Я. // Мелітопольські краєзнавчі читання : зб. статей регіонал. наук.-практ. конф. 14 грудня 2012 р. – Мелітополь, 2013. – С. 224-230.

Первый декан / Хлопотов С. Я. // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. - № 3. – С. 31-39.

Новые книги о нашем крае / Хлопотов С. Я. // Мелитоп. краевед. журн. - 2014. - № 4. -  С. 100-102 ;  2015. - № 6. - С. 100-102 ; 2016. - № 8. - С. 96-100 ; 2017. - № 10. – С. 107- 110 ; 2018. - № 12. - С. 96-100.

Заслуженный учитель : к 70-летию С. И. Макарович / сост.: Алексеев А. Н., Хлопотов С. Я., Черкун В.Е. – Мелитополь, 2013. – 60 с.  [Электронный ресурс] //Бесплатная научная электронная библиотек: Общественная организация «Союз краеведов Мелитопольщины». Заслуженный учитель.  – Режим доступа:

http://disus.ru/knigi/370065-3-obschestvennaya-organizaciya-soyuz-kraevedov-melitopolschini-zasluzhenniy-uchitel-melitopol-2013-zasluzhenniy-uchitel-sostavi.php

 

25.06 - 50 років тому (1970) в м. Запоріжжі відкрився Будинок одягу;

26.06 - 60 років (1960) Запорізькому заводу штучних шкір (ПрАТ “Іскож-2000”);

 

            Завод штучних шкір в м. Запоріжжі заснований 1960 року. За перші п’ять років було встановлено три- та чотири- валкові каландри для виробництва штучної шкіри на тканинній основі. Спочатку почали випускати полівінілхлоридні плівки, вогнестійкі шкіри для авіаційної та тепловозобудівної галузей промисловості. Завод вперше в СРСР виготовляв еластин для взуттєвої промисловості. Невелике підприємство місцевої промисловості випускало продукцію на 10 млн крб. на рік.

            Півтора десятиріччя з часів заснування - роки творчої праці усього колективу заводу,  оскільки багато потрібно було зробити в останній рік п’ятирічки. Завод було оснащено  застарілим обладнанням, недосконалість технології заважала подальшому розвитку підприємства. З метою покращення умов та реконструкції підприємства в 1970 році  створюється бюро технічного прогресу, головою якого став директор заводу Рафаель Азісович Мурадян. До складу бюро увійшли: головний інженер, начальники цехів, спеціалісти. За ці роки з’явилося 180 раціоналізаторських ідей, економія з яких склала 280 тис. крб. У розвитку технічного прогресу брали участь проектні та науково-дослідницькі організації. Була розроблена м’яка поліуретанова шкіра-замінник. Виробництво такого матеріалу збільшило випуск продукції на 30 млн. крб. на рік. Виготовлення столової клейонки сприяло економічному ефектові у 80 тис. крб. Саме тому колектив заводу щомісяця перевиконував держплан з виробництва різних матеріалів та штучних шкір.

            За двадцять років своєї роботи завод штучних шкір змінив свою технологічну базу, впровадив потоково-механізовані лінії, створив новий асортимент. Вся продукція випускалася зі Знаком якості. Підприємство продовжує успішну роботу з випуску матеріалів для автомобільної, меблевої, поліграфічної, світлотехнічної, шкіргалантерейної, взуттєвої, швейної промисловості народного господарства.

            1990 року вперше в Україні на Запорізькому заводі штучних шкір почали створювати палітурний матеріал “бум-вініл” для поліграфічної промисловості.

            З 1999 року завод перетворився на ЗАТ “Іскож-2000”. Його очолив Анатолій Олександрович Грибачов, від 2009 р. голова правління Володимир Анатолійович Грибачов. У 2000 р. вперше в СНД на заводі штучних шкір з’явилась екошкіра. Пізніше розпочали випуск автомобільної оббивальної шкіри з перфорацією та матеріалу для виготовлення робочого кирзового взуття. Завод модернізується, старе обладнання оновлюється для виробництва ПВХ-штучних шкір та для обробки поліуретанових штучних шкір. 2009 року на підприємстві створили колекцію штучних шкір “Tecno”. Вона складається з 30 кольорів і може замінити собою різноманітну тканину для меблів.

            (Г. В. Дашковська)

            Література:

            Шиханов, Р. Б.  Мурадян Рафаель Азісович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 69-70.

            ЗАТ “Іскож-2000” // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту: Ф. Турченко та ін.]. – [Запоріжжя], 2009. – С. 271-272.   

            Житенко, Є. В.  “Запорізький завод штучних шкір” // Енциклопедія сучасної України. - К., 2010. - Т. 10 : З - Зор. - С. 300-301.

***

            Ермакова, Н.  Руководитель высокого мышления : [Р. А. Мурадян] / Наталья Ермакова // Позиция. - 2018. - 25 окт. (№ 43). - С. 1, 4-5.

            Шилин, Д.  От «кирзы» до космической станции «Мир» / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье (Панорама). - 2016. - 18 авг. (№ 33). - С. 11.

            Христенко, Ю.  Рафаэль Мурадян: «Два космических корабля летали с материалом, который изготовлялся на нашем заводе» / Юлия Христенко // Запороз. Січ. - 2009. - 27 серп. - С. 11.

            Фроимчук С.  Заводу нужна поддержка // Индустр. Запорожье. - 1991. - № 201. - С. 1.

            Борисов, А.  Искусственная кожа - “лакстрин” // Индустр. Запорожье. - 1982. - № 221. - С. 4.

            Мурадьян, Р.  Головний орієнтир // Запоріз. правда. - 1980. - № 110. - С. 2.

            Чайкин, В.  В дружбе с наукой // Индустр. Запорожье. - 1975. - № 228. - С. 2.

            Світанько, В.  На заводі малої хімії / Світанько В., Бєліцький В.// Запоріз. правда. - 1961. - № 131. - С. 2.

 

27.06 – 75 років Георгію Івановичу Шаповалову (27.06.1945, с. Гуровка Козятин. р-ну Вінниц. обл.), професору, музеєзнавцю, екс-директору Запорізького обласного краєзнавчого музею;[76]

Праці:

Як формувалася і втілювалася ідея державного символу Руси - України — тризуба / О. Бєлов, Г. Шаповалов ; Олександр Бєлов, Георгій Шаповалов // Історія державного герба України : каталог виставки 23 серпня - 23 вересня 2018 р. / Нац. музей історії України [та ін. ; редкол.: Г. І. Шаповалов (голова редкол.) та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2018. – С. 6-24.

Вознесенський (Кічкаський) "скарб" - поховання-спалення X ст. / А. Білецький, Г. Шаповалов // Наукові студії : [збірник наук. праць] / Історико-краєзнавчий музей м. Винники, Ін-т археології Жешівського ун-ту ; [редкол.: Д. Козак (голов. ред.) та ін.]. – Львів ; Винники : Апріорі, 2014. – Вип. 7 : Культові та поховальні пам`ятки у Вісло-Дніпровському регіоні: проблеми інтерпретації. – С. 285-303.

Князь Святослав Храбрый и Запорожье / В. Котов, Г. Шаповалов ; Владимир Котов, Георгий Шаповалов ; Упр. культуры и туризма ЗОДА, Запорож. обл. краевед. музей. – Запорожье : ПУВК, 2012. – 80 с. : фото. – (Бібліотека туриста ; вып. 1).

Історія Державного герба України : наук.-метод. посібник / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов ; О. Бєлов, Г. Шаповалов ; М-во культури України [та ін.]. – К. ; Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 92 с.

Історія Державного герба України [Електронний ресурс] : до 20-ї річниці незалежності України / О. Бєлов, Г. Шаповалов ; М-во культури України [та ін.]. – [Б. м. : б. в., 2011]. – 1 компакт-диск.

***

Унікальна знахідка графіті українського тризуба 30-40-х років XX ст. у м. Запоріжжі / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. – 2018. – № 18. – С. 43-48.

Середньовічні культові моделі якорів Т-подібного типу як джерело до історії українського національного герба / Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. - 2016. - № 16. - С. 92-99.

Середньовічні човни-довбанки хортицького типу з Дніпра / М. М. Мордовськой, Г. І. Шаповалов // Музейний вісник. – 2015. – № 15. – С. 22-25.

 

Література:

Пустовалов, С. Ж.  До 70-річного ювілею Георгія Івановича Шаповалова // Археологія. - 2015. - № 3. - С. 141-144.

 

27.06 - 70 років (1950) Ніні Петрівні Шинкарук, заслуженій артистці, провідному майстру сцени Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара;

27.06 - 60 років від дня народження Валерія Володимировича Колядюка (27.06.1960, м. Нововолинськ Волин. обл.), викладача Запорізького державного музичного училища ім. П. І. Майдороди. 2008 - 2017 рр. - голова Запорізького обласного відділення Національної всеукраїнської музичної спілки. З 2015 року керує студентським оркестром народних інструментів музичного училища;

28.06 - 150 років від дня народження Петра Артемовича Нестеровського (28.06.1870, с. Каплівка (нині Хотин. р-ну Чернівец. обл.) - 16.03.1932, м. Київ), українського фольклориста, етнографа, педагога. В 1918 - 1919 роках виконував обов'язки директора Української державної гімназії в м. Олександрівську (нині - Запоріжжя);

 

Література про життя та діяльність:

Нестеровський Петро Артемович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. - 1941 р.) : матеріали до біобібліограф. словника / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – С. 315.

 

28.06 - 130 років від дня народження Петра Івановича Франка (28.06.1890, с. Нагуєвичі Дрогобиц. пов. - 06.07.1941, місце похов. невідом.), українського педагога, письменника, науковця-хіміка, учасника національно-визвольних змагань 1914 - 1920 рр., члена Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Навесні 1918 року командир сотні Легіону Українських січових стрільців поручик П. І. Франко перебував у м. Олександрівську. Син видатного українського письменника Івана Яковича Франка;

Література:

Франко, П.  Бій в Олександрівську : бої 3-ої сотні У.С.С. / Петро Франко // Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : (спогади укр. бійців) / Запоріз. наук.-дослід. центр "Спадщина" ; [упоряд. Ю. І. Щур]. – Київ, 2017. – С. 47-54. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

 

28.06 - 30 років (1990) від дня заснування центру чеської культури “Чехоград” та чеського фольклорного ансамблю “Чехоградська гудба” (з 1995 р. - народний самодіяльний ансамбль);

29.06 - 100 років від дня народження Івана Платоновича Голуба (29.06.1920, с. Коломийці Покров. р-ну Дніпропетров. обл. - 05.01.1944, с. Гордіївка Романів. р-ну Житомир. обл.), Героя Радянського Союзу (1944, посмертно). На його честь названо вулицю в смт. Більмак Запорізької області;

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С. П.  Більмак : історія Більмацького району та його населених пунктів / С. П. Шевчук ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнавчих досліджень Північного Приазов'я, Держ. архів Запоріз. області.  Запоріжжя : Дніпров. металург, 2019. – С. 107-109.

 

29.06 - 70 років тому (1950) було повністю відбудовано Дніпрогес;

30.06 – 25 років (1995) від дня заснування газети „Перекур” (додаток до газети „Запорозька Січ”).

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 20 років (2000) від дня заснування Мелітопольської міського організації майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надія»;

 

Аматорське товариство «Надія» було створено в червні 2000 році при Палаці культури ім. Т. Г. Шевченка заслуженим майстром народної творчості України, членом Національної Спілки майстрів народного мистецтва України – Надією Михайлівною Денисюк. Дата включення до реєстру неприбуткових організацій – 07.12.2001. В основному складі товариства більше 20 активних майстрів вишивки, в’язання, плетіння, інкрустації, «писанкарства» (в тому числі: Денисюк Н. М. – голова, Стойчива Н. В. – заступник голови,        Коровець Н. Ф., Костюк Н. О., Мірошниченко Г. Н. – члени ради товариства). Обласним центром народної творчості за вагомий внесок у розвиток культури Запорізького краю, високий художній рівень та виконавчу майстерність організації було присвоєно звання «Народне аматорське товариство» (2006). За рекомендацією ради народного аматорського товариства «Надія» та клопотанням Обласного центру народної творчості 13 вишивальниць було атестовано, як майстри декоративно-прикладного мистецтва.

Колектив є неодноразовим учасником міжнародного фестивалю «Лесині джерела» в Новоград-Волинському, який присвячений Лесі Українки. 7 червня 2007 на острові Хортиця і 11 червня в місті Мелітополі 9 майстрів колективу (Стойчева Н., Коровец Н., Шеметова С., Перепелиця Ю., Тимошенко Л., Луньова Л., Човпило О., Сидорчук В.) брали участь у Всеукраїнській акції з вишивки 9-ти метрового «Рушника національної єдності», на якому перший стібок поклала Надія Денисюк. Вишивався рушник у всіх областях України, у містах Європи, в Канаді і був вручений третьому Президенту України. Керівник колективу, вишивальниця  Н. М. Денисюк, у травні 2008 року стала Заслуженим майстром народної творчості України.

В квітні-червні 2013 року Мелітопольське народне творче об’єднання майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надія» зі своїми роботами взяло участь в Республіканському бієнале «Український рушничок» імені Віри Роїк, що проходив в етнографічному музеї міста Сімферополь. За підсумками конкурсу три рушники і чоловіча сорочка Н. М. Денисюк були удостоєні Гран-прі, а роботи членів народного аматорського товариства «Надія» отримали приз глядацьких симпатій (Коровець Н. Ф.) і спеціальний приз сім’ї Віри Роік (Стойчева Н. В.).

У тому ж році майстрині товариства «Надія» за ескізом її керівника вишили 6-ти метровий рушник – оберіг Мелітопольщини «Єднання поколінь», який зараз зберігається в краєзнавчому музеї  Мелітополя. У вишивці оберегу також взяли участь школярі, молодь та мешканці Мелітопольщини. А у жовтні 2013-го Надія Денисюк в числі шести майстрів народних промислів України була делегована зі своїми роботами в Лондон на «Дні України у Великобританії».

Виставка творів декоративно-ужиткового мистецтва майстрів Народного аматорського товариства «Надія» в березні 2019 р. проходила у Бердянському художньому музеї імені І. І. Бродського. За весь період існування організації було проведено понад 400 виставок. 

Своїми роботами та участю у виставках майстри колективу відомі у багатьох регіонах України, США, Франції, Англії та інших країнах світу. Мелітопольська міська організація майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надiя» входить до Асоціації національно-культурних товариств Мелітополя і активно бере участь в її заходах.

(Г. Я. Голованова)

Література та інтернет-ресурси:

Денисюк Надежда Михайловна // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. – Харьков, 2004. – С. 266-267.

Хавер, Н. П.  Мелітопольська берегиня // Мелитоп. краевед. журн. - 2015. - № 5. – С. 62-67.

Шестиметровий рушник-оберіг // Новий день. - 2015. - 28 січ. (№ 26-30). – С. 8.

Мелітопольська міська організація майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надія» [Електронний ресурс] // Відділ культури Мелітопольської міської ради. – Режим доступу:  http://mvk.zp.ua/narodna-amatorska-organizatsiya-majstriv-dekorativno-prikladnogo-mistetstva-nadiya/

Народне творче об’єднання майстрів декоративно-прикладного мистецтва “Надія» м. Мелітополь [Електронний ресурс] // Обласний методичний центр культури і мистецтва Запорізької обласної ради. – Режим доступу: http://www.zomc.org.ua/majstri-i-kolektivi/majstri-narodnogo-mistetstva

Виставка творів майстрів декоративно-прикладного мистецтва народного аматорського товариства «Надія» [Електронний ресурс] // Бердянський міський художній музей ім. І. І. Бродського. Виставки 2019. 06 березня 2019. – Режим доступу :

http://muzey-brodskogo.azow.org/golovna/vistavka-tvoriv-majstriv-dekorativno-prikladnogo-mistectva-narodnogo-amatorskogo-tovaristva-nadiya.html

 

Липень

 

01.07 - 190 років (1830) Бердянському морському торговельному порту;

01.07 - 120 років (1900) від дня заснування Олександрівського механічно-технічного училища (нині - Національний університет “Запорізька політехніка”);

           

            Друга половина XIX століття ознаменувалася швидкими темпами зростання промисловості. Донецько-Криворізький регіон України, знаний своїми запасами покладів марганцю, заліза, вугілля, став центром розвитку важкої промисловості. Постала потреба в наявності освічених фахівців. Талановитий педагог і меценат  барон М. О. Корф розумів необхідність розвитку технічної освіти. За його клопотанням та за підтримки містян 5 жовтня 1895 р. міська дума у присутності керівника відділу промислових училищ І. А. Анопова ухвалила клопотання про відкриття середнього механіко-технічного училища.

            1 липня 1900 року у місті Олександрівську було розпочато будівництво середнього семикласного механіко-технічного училища, директором якого був призначений відомий інженер та педагог Д. М. Поддерьогін.

            За півтора року були споруджені красиві дво- і триповерхові будівлі, що дозволило вже 15 серпня 1901 р. розпочати заняття безпосередньо в новому училищі Олександрівська. Середнє семикласне механіко-технічне училище готувало техніків-механіків високого класу для промислових підприємств. Випускники одержували звання техніка з правом вступити до вищого технічного училища. Навчальні програми передбачали поєднання технічної і гуманітарної освіти.

            Заклад успішно працював, підтримувався громадою. Знання та вміння випускників склали училищу гарну репутацію. Тому 18 листопада 1920 р. Олександрівське механіко-технічне училище реорганізоване у 3-річний індустріальний технікум (ОІТ) і 2-річну механіко-технічну профшколу з отриманням прав вищого навчального закладу, до якого приймалися особи із закінченою середньою освітою і випускалися інженери вузьких спеціальностей. Директором технікуму був призначений Антон Маркович Павлюк. Технікум  мав готувати інженерів-механіків для машинобудування на двох спеціальних відділах: індустріальному та сільськогосподарському.

            У 20-ті роки ХХ століття заклад повною мірою відчув трагедію громадянської війни: важкими були побутові умови студентів, навчання стало платним. З січня до вересня приміщення використовували під польовий шпиталь. Незважаючи на це, наприкінці 20-х років він був одним із кращих інженерних навчальних закладів України. ЗІТ швидко відгукувався на потреби промисловості. Так, з лютого 1928 року були створені механічна будівельна школа, курси десятників, вечірній робітфак. Пізніше були відкриті підготовчі курси, а з 1 січня 1929 р. - курси трактористів-механіків. Попри усе це висококваліфікованих технічних спеціалістів не вистачало. У 20-х роках технікуми давали випускникам вищу освіту, але за межами України такі дипломи не вважалися дипломами вищої освіти.  Тому 17 вересня 1929 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про введення єдиної системи індустріально-технічної освіти” і технікум  визнавався середнім спеціальним навчальним закладом. 23 березня 1930 р. відкрилася нова сторінка життя навчального закладу: Запорізький індустріальний технікум був перейменований на машинобудівний інститут ім. В. Я. Чубаря. З 11 липня цього ж року він реорганізований у Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування.

            У 30-ті роки інститут зробив великий крок у своєму розвитку: закінчилося  будівництво третього поверху головного корпусу і житлового будинку для викладачів; 1931-1934 роки його аспіранти проходили підготовку при Московському машинобудівному інституті ім. М. Баумана; розпочало роботу вечірнє відділення; пройшла реорганізація старих лабораторій і створення нових, хімічної і механічної; поповнилася сучасною технікою лабораторія сільськогосподарських машин; відкрився читальний зал для студентів і лекторів. 1933-1934 рр. в інституті створені 9 нових кафедр: енергетики, сільськогосподарського машинобудування, обробки металів різанням, чавуноливарного виробництва, опору матеріалів та деталей машин, ковальсько-штампувального і пресового виробництва, фізики та математики, прикладної механіки, соціально-економічних дисциплін. Продовжувалась підготовка кадрів і в період евакуації до м. Барнаула Алтайського краю та реевакуації під час Другої Світової війни. 28 серпня 1944 р. за наказом по Запорізькому автомеханічному  інституту почалися вступні іспити на два факультети: механіко-технологічний й автотракторний з 19 кафедрами. 1948 року в інституті була створена кафедра фізичного виховання та спорту, а 1953 року відкрився факультет кольорової металургії.

            З розвитком економіки та промисловості виникали нові професії, а інститут відповідно готував фахівців, розширюючи межі компетенції. Тому 1957 року Запорізький інститут сільськогосподарського машинобудування змінив назву на Запорізький машинобудівний інститут, а 1994 року на базі машинобудівного інституту було створено технічний університет.

            У відповідь на попит дипломованих економістів у країні, що з’явився на ринку, у 1994/95 навчальному році університет розпочав підготовку фахівців за такими новими спеціальностями: фінанси і кредит, менеджмент, міжнародні економічні відносини, відкрився новий факультет - економіки та управління. Також була відкрита ще одна спеціальність технічного спрямування - авіадвигуни та енергетичні установки літальних апаратів.

            2000 року університету було надано статус національного, що спонукало проведення реорганізації структурних підрозділів і були створені нові кафедри: комп’ютерних мереж и систем, програмних засобів, прикладної математики та нові факультети: інформатики та обчислювальної техніки, гуманітарний, дистанційної освіти.

            На початок 2019 року ЗНТУ є найкращим вищим навчальним закладом на південно-східній Україні, саме тому він був перейменований на “Національний університет “Запорізька політехніка”.

            Сьогодні у “Запорізькій політехніці” готують спеціалістів на 13 факультетах та 5 структурних підрозділах університету на теренах міста та області. Це Бердянський машинобудівний коледж, Запорізький гуманітарний коледж, Запорізький електротехнічний коледж, Запорізький коледж радіоелектроніки та Токмацький механічний технікум.

(Г. В. Дашковська)

            Література:

            Запорізький національний технічний університет : історич. нарис, 1900 - 2010 / [авт. кол. : Б. В. Гордєєв та ін.]. - [Запоріжжя : Мотор Січ, 2011]. - 664 с.

            Запорізький національний технічний університет, транспортний (автомобільний) факультет: сторінки історії. 50 років / [редкол. С. Б. Бєліков (голова) та ін.]. - [Запоріжжя : Мотор Сич, 2011]. - 116 c.

            Запорізький національний технічний університет. Історичний нарис, 1900 - 2005 / [авт. кол. : Б. В. Гордєєв та ін.]. - Запоріжжя : Дике Поле, 2006. - 400 с.

            Беликов, С. Б.  Университет как ведущий центр инновационной и научно-технической политики региона / С. Б. Беликов, Ю. Н. Внуков // Інноваційна модель соціально-економічного розвитку Запорізького регіону : зб. наук. праць першої наук.-практ. конф., (м. Запоріжжя, 29 трав. 2003 р.). - Запоріжжя, 2003. - С. 36-44.

            Запорізький державний технічний університет : історичний нарис. 1900 - 2000. – Запоріжжя : Дике Поле, 2000. – 318 с.

            Запорожский машиностроительный институт им. Чубаря : справочник для поступающих в ВУЗ / Мин-во высш. и сред. спец. образования УССР. - Запорожье : [б. и.], 1965. - 46 с.

            Бічевий, О. Ф.  Запорізький національний технічний університет / О. Ф. Бічевий, В. С. Шахова // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопедич. досліджень НАН України. - Київ, 2010. - Т. 10 : З - Зор. - С. 303.

***

            Висоцька, Н. І.  Відновлення діяльності "машинки" [нині - ЗНТУ] у повоєнний період : [Запоріжжя] / Н. І. Висоцька // Музейний вісник. - 2011. - № 11/2. - С. 204-211.

            Романова, А.  ЗНТУ - кузница кадров авиадвигателестроения в Украине / А. Романова // Позиция. - 2008. - № 20 (май). - С. 11.

           

01.07 – 75 років (1945) від дня заснування Запорізької обласної наукової медичної бібліотеки;[77]

03.07 - 80 років Анатолію Михайловичу Івченку (03.07.1940, с. Нива Трудова Апостол. р-ну Дніпропетров. обл.), запорізькому художнику-монументалісту, скульптору, медальєру, члену Спілки художників СРСР (1988), члену Національної Спілки художників України (1992);[78]

Література про життя та діяльність:

Анатолій Івченко.  Декоративна пластика. – [Запоріжжя? : б. в., 2017?]. – 48 с. : іл.

Латанський, С. В.  Івченко Анатолій Михайлович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2011. – Т. 11 : Зор - Как. - С. 178.

Івченко А. М. // Чарівні барви Дніпра : каталог III Всеукр. виставки образотворчого мистецтва. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 9, 43.

Івченко Анатолій Михайлович // Чарівні барви Дніпра : альбом-каталог Всеукр. виставки творів художників з міст, розташованих на берегах Дніпра (Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Херсон). - Дніпропетровськ, 2008. – С. 4, 50.

Пішванова, Т.  Запоріжжя — Голлівуд: проста історія однієї творчої родини / Тамара Пішванова // Запоріз. правда. - 2018. - 1 берез. (№ 7). - С. 19.

Семенова, Д.  “Звання в мене одне: художник” / Діана Семенова // Запоріз. правда. - 2010. - 13 лип. (№ 101). - С. 4.

 

04.07 – 140 років від дня народження Павла Павловича Ротерта (Роттерта) (04.07.1880, м. Білосток, Польща - 11.11.1954, м. Москва, РФ), інженера-будівельника і господарського діяча, доктора технічних наук; заступника головного інженера, а згодом – головного інженера Дніпробуду;

 

            Павло Павлович Ротерт народився 4 липня 1880 року в місті Білостоці (тоді – Російської імперії) у німецькій родині. Закінчив Петербурзький інститут цивільних інженерів та отримав диплом інженера-будівельника у 1911 р. Брав участь у студентському русі під час революції 1905-1907 рр., після Лютневої революції став головою Ради депутатів Південних залізниць. Під час Корнилівського заколоту в серпні 1917 року - голова залізничного страйкового комітету. Був ув'язнений за рішенням штабу Добровольчої армії. Звільнений Червоною Армією. Формально все життя залишався безпартійним.

            В 1925-1927 роках Ротерт працював головним інженером одного з найбільших будівель у часи СРСР – будинку Державної промисловості у Харкові. Під його керівництвом на будівництві були розроблені робочі креслення унікальної конструкції, проведена механізація робіт, розроблена технологія індустріального залізобетону.

            У 1927 році Павла Ротерта було призначено заступником головного інженера Дніпробуду, а згодом - головним інженером. 1931 року він був також затверджений на посаду начальника будівництва московського метро, тому до травня 1932 р. поєднував дві посади. Запуск Дніпрогесу в жовтні того ж року відбувся без нього. Постановою Ради народних комісарів СРСР Ротерта призначили начальником будівництва метрополітену. 15 травня 1935 р. перша лінія московського метрополітену запрацювала, частини якого побудували відкритим та закритим способами. З нагоди відкриття Ротерт був нагороджений орденом Червоної Зірки.

            1938 року його призначили начальником будівництва будівель Академії наук СРСР, але з початком війни саме будівництво було призупинено.

            У 1939 році Павла Павловича Ротерта висунули кандидатом в члени Академії наук СРСР. Будучи професором, доктором технічних наук, він перейшов на наукову і викладацьку діяльність. Обирався членом ВЦВК.

            Помер 11 листопада 1954 року в Москві. Похований на Введенському кладовищі.

(Г. В. Дашковська)

Література:

Ігнатуша, О. М.  Роттерт Павло Павлович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=725&lang=ukr

 

04.07 - 80 років (1940) Олександру Івановичу Гапону (04.07.1940, с. Орлянське Василів. р-ну), народному артисту України (1992), актору Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара; почесному громадянину м. Запоріжжя (2012);[79]

Література про життя та діяльність:

Воістину народний : до 75-річчя від дня народження нар. артиста України Олександра Івановича Гапона : біобібліогр. покажчик / [КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : Кругозір, 2015. – 48 с., 4 л. іл.

Про призначення державних стипендій видатним діячам культури і мистецтва : [в т. ч. дворічну стипендію призначено О. І. Гапону] : Указ Президента України від 25 верес. 2017 р. № 282 // Уряд. кур'єр. - 2017. - 27 верес. (№ 181). - С. 17.

Шилин, Д.  Дважды народный артист / Дмитрий Шилин // Индустр. Запорожье. - 2015. - 4 июля (№ 95). - С. 5.

 

05.07 - 120 років від дня народження Володимира Герасимовича Магара (05.07.1900, с. Кальниболота Єлісаветград. пов. Херсон. губ. (нині - Кіровоград. обл.) - 11.08.1965, м. Запоріжжя), актора, режисера, народного артиста СРСР;[80]

Окремі видання:

Магар, В. Г.  З любов'ю до людини / В. Г. Магар. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1961. – 64 с. : іл.

 

Література про життя та діяльність:

Нещерет, Т. І.   Магар Володимир Герасимович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2017. – Т. 18 : Лт - Малицький. - С. 436.

Гайдабура, В. М.  Розкрилля його таланту ; Талант Божьей милостью ; Он жил среди нас // Гайдабура, В. М.  А що тато робить в театрі? : альбом пам'яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [Київ], 2011. – С. 109-118.

[Ігнатьєва, Н.]  Магар Володимир Герасимович // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. муз.-драм. театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів Н. Ігнатьєва ; упоряд. Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя, 2009]. – С. 6-7. – На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929-2009.

Нещерет, Т.  Його лебедина пісня // Нещерет Т.  Під крилом Мельпомени : автобіографічні оповідки / Т. Нещерет ; Тетяна Нещерет. – Запоріжжя, 2001. – С. 18-21.

Щербина, Т. П.  В. Г. Магар - актор і режисер // Нариси культури українців Півдня. – Запоріжжя, 1997. – С. 24-26.

Тернюк, П.  Володимир Герасимович Магар. Народний артист СРСР / П. Тернюк, Ю. Ягнич. – Київ : Держ. вид-во образотворч. мистецтва і муз. л-ри УРСР, 1962. – 43 с.

Ягніч, Ю. М.  Володимир Магар. Народний артист Союзу РСР : творчий шлях / Ю. М. Ягніч, П. І. Тернюк. – Дніпропетровськ : Кн. вид-во, 1961. – 79 с.

***

Настороженко, С.  Володимир Магар: “Театр повинен ґрунтуватися на таланті” / Соломія Настороженко // Запоріз. правда. - 2017. - 19 січ. (№ 3). - С. 26-27.

Середа, В.  Будні й свята Володимира Магара / Віра Середа // Запоріз. правда. - 2015. - 20 серп. (№ 94-95). - С. 3.

Юра, Г. П.  Майстер сценічної правди : (пам'яті друга) / Гнат Юра // Театр. - 2013. - № 1. - С. 14.

Піддубна, О.  Театр відзначив 110-річчя з дня народження Володимира Магара / Олена Піддубна // Запороз. Січ. - 2010. - 10 лип. (№ 129). - С. 8.

Московцева, В.  Романтик із далекого села : (актор та режисер В. Магар) / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2009. – 26 берез. (№ 43-44). – С. 17.

 

Пам'ятна дошка В. Г. Магару в м. Запоріжжі

Кузьменко, Н.  Памятная доска — корифею / Наталья Кузьменко // Индустр. Запорожье. - 1997. - 1 апр.

Пам'яті Володимира Магара // Запороз. Січ. - 1997. - 29 берез.

 

Вулиця В. Г. Магара в м. Запоріжжі

Князьков, Ю. П.  Магара [вулиця] // Князьков, Ю. П.  Вулиці міста Запоріжжя : короткий довідник / Запоріз. нац. ун-т, Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького. – Запоріжжя, 2015. – С. 137.

[Вулиця] Магара // Вулиці Запоріжжя - дзеркало історії : (довідник і короткі бібліографічні списки про вулиці, провулки, проспекти, бульвари та майдани міста) / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2008. – С. 125.

Камбарова, Н.  Вулиця, що носить ім'я видатного актора // Запороз. Січ. - 2009. - 21 лип. (№ 134). - С. 4.

 

05.07 - 110 років від дня народження Сергія Олексійовича Григор'єва (05.07.1910, м. Луганськ - 09.04.1988, м. Київ), живописця і графіка, народного художника України (1951), випускника Запорізької художньої професійної школи (1926). Похований в Києві на Байковому кладовищі;

 

            Живописець Сергій Григор'єв увійшов до історії українського мистецтва як яскравий представник напрямку соціалістичного реалізму. Його твори були дуже популярні, репродукувались у шкільних підручниках, на кольорових вставках до журналів, на великих репродукціях, які прикрашали інтер'єри радянських квартир. Особливо – картини, за які він отримав дві сталінські премії. У 1949 р. – за картину «Воротар» та найбільш популярну – «Прийом до комсомолу». Вона знаходиться у постійній експозиції НХМУ як приклад творів, виконаних із високою живописною майстерністю та витриманої згідно вимогам радянського часу. (У ЗХМУ - великий етюд до картини 1947 р.) У 1950 р. – друга премія за картину «Обговорення двійки» (знаходиться у Третьяковській галереї у Москві).

            Художник народився 5 липня (22 червня за старим стилем) 1910 року в Луганську, згодом родина переїхала на Запоріжжя. “...Детство мое прошло в Запорожье (тогда г. Александровск). Это был небольшой городок, стиснутый между могучим Днепром и железной дорогой Москва-Симферополь и Екатерининской. ...Больше всего я любил Днепр... Почти ежедневно я видел легендарный остров Хортицу, выше – седые скалы Кичкаса, и дальше – целую цепочку порогов до самого великого Ненасытца”, – писав Сергій Григор'єв.

            У 1924 році хлопчик поступив до Запорізької художньо-промислової школи. Створена на початку 20-х років XX ст., ця школа – перший мистецький навчальний заклад в історії міста Запоріжжя.

            Школу відкрили з ініціативи художника Вадима Миколайовича Невського, який тільки-но повернувся з громадянської війни, а до революції, маючи диплом Санкт-Петербурзької академії мистецтв, викладав у Олександрівському комерційному училищі. Саме тут знайшла притулок нова художня профшкола.

            “...Здесь было светлое «ателье» – большая комната, имеющая множество гипсовых пособий для рисования – орнаменты классические, геометрические фигуры и даже бюсты «антиков» - копии с произведений прославленных античных художников”.

            Вадим Миколайович Невський вів клас малюнку, організовував учнівські виставки та поїздки на етюди на Дніпро, Хортицю, дніпровські пороги; вчителювали Серафіма Кочергіна (учениця Івана Білібіна та Миколи Реріха) та італієць Томмазо Сальваторе Чікетті, скульптор.

            “Мои детство и юность прошли в Запорожье. Поэтому родной мне Днепр с его порогами, с островом Хортица, бескрайние степи, поросшие седым ковылем, козацкие курганы – это мои самые дорогие и драгоценные воспоминания”, – писав Сергій Григор'єв у мемуарах.

            У 1926 році Григор’єв успішно закінчив навчання в Запоріжжі та поїхав до Москви. Як вільний слухач, відвідував вищі науково-технічні майстерні (ВХУТЕМАС) відомих графіків Бруні і Павлінова, серед вчителів найбільший вплив мав Володимир Фаворський. У 1932 р. закінчив Київський художній інститут, де навчався у Федора Кричевського.

            Після закінчення інституту працював у Харкові у видавництві «Мистецтво» та асистентом на кафедрі графіки у Василя Касіяна (автора графічної серії «Дніпрельстан», яка принесла йому успіх на XIX Венеціанській виставці 1934 р.).

            Сергій Григор'єв – учасник Другої світової війни.

            В 1934 - 1960 рр. викладав у Київському художньому інституті, з 1947 р. професор, у 1951-1955 рр. – ректор. З 1958 р. очолював Київські навчально-творчі майстерні Академії мистецтв СРСР, куди після навчання направлялась талановита молодь. Керував майстернями до кінця життя. З 1958 р. – дійсний член Академії мистецтв СРСР, 1974 р. – народний художник СРСР. Мав персональні виставки у Києві в 1964 та 1974 роках. У 1987 р. в останнє бере участь у республіканській виставці у Києві. Створив серію портретів сучасників – діячів українського мистецтва та літератури.

            Твори С. Григор'єва представлені у Третьяковській галереї, НХМУ (більш ніж 100 робіт), Київській картинній галереї, Одеському, Полтавському, Чернігівському, Харківському художніх музеях, Національному музеї у Львові, Національній художній галереї Болгарії, галереї Gekosso (Токіо, Японія ) та інших музейних, галерейних та приватних колекціях світу.

            У 1978 році Запорізький обласний художній музей влаштував виставку і зустріч випускників школи, яка діяла у 1922-1927 рр. Десятеро немолодих на той час художників із Києва, Москви та інших міст надали свої роботи та зібралися на зустріч у Запоріжжі. Виставка займала два поверхи, було багато робіт Сергія Олексійовича – однокласники ним пишалися.

            У монографічній колекції ЗОХМ – 24 малярських твори Сергія Григор'єва (4 – отримані у дар) і 74 графічні (переважно у техніці акварелі, рисунка і монотипії).

(І. В. Атаманчук)

            Спогади:

            Воспоминания : мемуары художника / Сергей Григорьев / сост. И. Григорьев. – Киев, 2010. - ?.

           

            Література про життя та творчість:

            [Ласка, І.]  Сергій Григор'єв. Народний художник України (1910-1988) : до 100-річчя від дня народження (колекція Запорізького художнього музею) / [Ірина Ласка] // Запорізький обласний художній музей : 45-річному ювілею музею присвячується : наук. статті та матеріали. – [Запоріжжя, 2016?]. – С. 226-229.

            Шаров, І. Ф.  Григор'єв Сергій Олексійович // Шаров І. Ф.  Художники України : 100 видатних імен / І. Ф. Шаров, А. В. Толстоухов. - Київ, 2007. - С. 110-114.

            Саєнко, Н. О.  Григор'єв Сергій Олексійович // Енциклопедія сучасної України. - Київ, 2006. - Т. 6 : Го - Гю. - С. 434-435.

            Сергей Алексеевич Григорьев : [альбом репрод. / авт.-сост. Г. Н. Карклинь]. - Москва : Изобразит. искусство, 1981. - 127 с. : ил. - (Мастера Академии художеств СССР).

            С. А. Григорьев // Выставка работ выпускников Запорожской художественной профессиональной школы, 1922-1927 гг. / Запорож. обл. упр. культуры, Запорож. худож. музей. – Запорожье, 1977. – С. 1, 2, 5.

            Афанасьев, В. А.  Сергей Алексеевич Григорьев. - Москва : Сов. художник, 1967. - 114 с. : ил.

            Сергей Алексеевич Григорьев / авт. текста Т. Г. Гурьева. - Москва : Сов. художник, 1957. - 46 с. : ил.

***

            Григорьев, И.  Как корова языком слизала, или Конча-Заспа моего детства: воспоминания Ивана Григорьева // Антиквар. - 2014. - № 84 (лип. - серп.).

***

            Григорьев Сергей Алексеевич [Електронний ресурс]. - Режим доступу :

https://art-nostalgie.com.ua/Grigoryev_S.html

Черкаська, Г.  Маестро акварелі [Електронний ресурс] / Ганна Черкаська. - Режим доступу : http://uahistory.com/topics/famous_people/5175

 

05.07 - 90 років від дня народження Степана Марковича Кириченка (05.07.1930, с. Царичанка Дніпропетров. обл. - 04.11.2003, м. Запоріжжя), запорізького краєзнавця;[81]

 

Степан Маркович Кириченко народився 5 липня 1930 року в селі Царичанка Дніпропетровської області, там закінчив школу і звідти поїхав на навчання до університету на історичному факультеті. Цікавився українською філологією, пробував писати (факультет скоро реформували і він став історико-філологічним). Працював (разом з дружиною) вчителем у школі в селі Новоукраїнка Куйбишевського (нині - Більмацького) р-ну Запорізької обл. Згодом перейшов працювати до середньої школи у село Смирнівку. Після дев’яти років вчителювання Степана Марковича призначили на партійну роботу в місто Запоріжжя заступником секретаря сільського обкому КГТУ, де він знайомиться з Миколою Киценком. Їх зближало розмаїття думок, обидва були кваліфікованими цінителями літератури. З іменами С. Кириченка і М. Киценка пов’язані два десятиліття розвитку Запорізького краю. В умовах тодішньої ідеологічної системи вони сумлінно виконували свої обов’язки. Обох їх поважала і любила інтелігенція села. Обидва дбали про стан і розвиток культури краю. За якийсь десяток років для духовності краю було зроблено більше, ніж за всі повоєнні роки. Ось лише окремі їх здобутки: здійснено реконструкцію приміщень театру ім. Чубаря, Запорізького концертного залу ім. Глінки, збудований цирк, палац спорту «Юність», обласна наукова бібліотека, заснований музей «Кам’яна Могила» і філіал Хортицького заповідника «Запорізький дуб», установлено монументальні пам’ятники бійцям, полеглим у роки Другої світової війни. Звичайно, лебединою піснею обох було створення історико-культурного заповідника на о. Хортиця. Призначивши мене першим директором Хортицького заповідника, Степан Маркович тактовно вникав у всі сфери роботи дирекції, а штат заповідника спочатку складався із трьох осіб. Однак допомога М. Киценка і С. Кириченка була не менш вагомою, ніж допомога окремого академічного інституту. Залучаючи широкі кола української інтелігенції, краєзнавців, письменників, журналістів, учених, вчителів, художників, виконували систематичну роботу із втілення рішення уряду України про увічнення  пам’ятних місць, пов’язаних з історією запорозького козацтва, паралельно вивчали і досліджували, виявляли і придбавали козацькі реліквії для майбутньої експозиції. Велись пошуки Хортицької Січі, досліджувались рештки запорозьких січей аж до гирла Дніпра, де в 1971 році було археологічно виявлено літописне місто-порт Олешшя. Чимало сил і енергії віддавалось для налагодження заповідної справи, врегулювання відносин з численними землекористувачами, які рясно були «розсаджені» владою на унікальному острові.

С. Кириченко з М. Киценком підтримували творчі контакти з О. Гончарем, В. Лісняком, П. Майбородою та Г. Майбородою, Я. Башем, В. Магаром, Д. Павличком, К. Гуслистим, Ф. Шевченком, І. Драчем, Д. Телегіним, О. Апанович та іншими.

Особливе місце в їх роботі займали спеціалісти, що були залучені до проектування майбутнього меморіалу, його художнього оформлення: це скульптори і художники – С. Шинкаренко, В. Форостецький, Г. Марченко, І. Василенко, В. Дубінін; архітектори – П. Огурцов, В. Лагутенко, М. Жариков, В. Стефанчук, В. Шапошніков; поети і журналісти: М. Лиходід, П. Ребро, А. Солонський, О. Абліцов, Л. Капелюшний; краєзнавці: І. Бічук, В. Фоменко, А. Ширяєв, Ю. Волочай, В. Борисов, В. Шовкун, Г. Шаповалов та інші. На початку 70-х рр. XX ст. було проведено кілька всесоюзних конкурсів на кращий проект Хортицького козацького меморіалу. Найкращими проектами були студентські - харківські і львівські, але перевагу було віддано авторській групі, яку очолював директор Запорізького філіалу інституту «Укрмістобудпроект» М. Жариков. Хортицький козацький меморіал мав складатися з трьох частин: музею, увінчаного величною бронзовою скульптурою «Козаки в дозорі», етнографічного містечка (ядро січі) і садово-декоративного парку, у якому мав височіти образ Кобзаря - співця Запорожжя, речника українського народу, який відвідав о. Хортиця в 1843 р.

С. Кириченко - блискучий оратор, його мова багата і барвиста, його уважно слухали культпрацівники, студенти, громадськість. Ще працюючи в оргвідділі Запорізького облвиконкому С. Кириченко активно наближав незалежність Української держави, виступав на зібраннях, працював з депутатами облради. Впливав на думки працівників культури, вчителів і бібліотекарів, його знала вся область. Пригадую, як тоді, коли у Києві замайорів жовто-блакитний український національний прапор, Степан Маркович зі сльозами на очах обнімав і вітав нас із вистражданою перемогою. Згадуючи сьогодні його тодішні дії і вчинки, можна безпомилково стверджувати, що саме такі дії наближали для України проголошення її незалежності.

Пізніше С. Кириченко у своїй книзі «3 любов’ю до краю Запорізького», виданій за рік до його смерті, напише: «...хто не міг цінувати нашу славу, і наші таки «землячки» не лише байдужі, а й брутально озлоблені до славного історичного минулого українського народу, з невиліковною хворобою до всього національного, на догоду примітивній, але струйно шкідливій сусловщині доклали всіх зусиль, щоб похоронити розпочату вже широким фронтом роботу з увічнення козацької слави». С. Кириченко був свідком, коли переслідуваний М. Киценко знищив власний щоденник, щоб той не потрапив до рук кедебістів. З цього приводу О. Гончар писав С. Кириченку: «В цьому я пересвідчився під час «соборної історії», коли тисячі і тисячі людей стали на захист книги і підтримали автора своїми безстрашними листами. До найяскравіших учасників українського опору належав і наш з Вами друг Микола Петрович. Можна тільки пошкодувати, що він знищив щоденник... Яка це втрата! - Бунін свої записи зберіг, ризикуючи життям. І ми тепер маємо змогу читати його «Окаянные дни»-свідчення неоціненне. Вітаю Вас від душі! Олесь Гончар. 12.03.1992 р.: на бланку “Ukrainian peace council».

Особливі почуття дружби і побратимства встановились у відносинах С. Кириченка з В. Яворівським - молодим, розкутим, з «норовом неприборканого мустанга, з обдаруванням, що вже на ту пору радувало одних і завдавало клопоту, нервувань іншим, а то й наганяло страху на закомплексованих сповідувачів». І ось у «Запорізькій правді» друкується його сміливий нарис про О. Довженка «Народжений не вмирати». І чим ширшого розголосу набувала в області ця публікація, тим дужче роздувалося отруйне сичання проти Володимира. М. Киценко і С. Кириченко зробили все, щоб не віддати молодого і талановитого прозаїка на розправу. Вони, навпаки, радили йому не упокорюватися, а писати чесно і правдиво. З того часу їх дружба не переривалася до останнього моменту. Степан Маркович поміж близькими називав Володимира «Явором», а той Степана Марковича – «Степом», їх ріднили і степ, й українські явори, і пам’ять рідної землі. Степан Маркович ще за життя був відзначений званням «Заслужений працівник культури», однак отримував невелику пенсію й останні місяці свого життя перечитував твори І. Франка, обладнав заново могилу свого друга М. Киценка і, виконавши останні земні справи, встиг підписати мені своє есе «3 любов’ю до краю Запорізького». Його життя вщерть було наповнене любов’ю до України.

(А. Л. Сокульський)

Окремі видання:

З любов'ю до краю Запорізького : нариси, рецензії, роздуми / С. М. Кириченко. – Дніпропетровськ : Ліра ЛТД, 2002. – 132с. : іл.

 

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С.  Степан Маркович Кириченко ; Доля М. П. Киценка та С. М. Кириченка // Шевчук, С.  Більмаччина та українське національне відродження / Шевчук С. П. ; Сергій Шевчук ; Центр краєзнав. досліджень Північ. Приазов'я. - Більмак, 2019. - С. 6-8, 17-19

Голдобін, А. І.  Кириченко Степан Маркович / А. І. Голдобін, Д. В. Ільїнков // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім Шевченка, Ін-т енциклопед. досліджень НАН України]. – Київ, 2013. – Т. 13 : Киї - Кок. - С. 64.

Сокульський, А. Л.  Кириченко Степан Маркович // Сокульський, А. Л.  Козацька Хортиця : історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва : монографія / А. Л. Сокульський ; Класичний приватний університет, Нац. заповідник "Хортиця". – Запоріжжя, 2008. – С. 541-543.

Голдобін, А. І.  Кириченко Степан Маркович [Електронний ресурс] // // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6107&lang=ukr

 

05.07 - 75 років від дня народження Володимира Феодосійовича Грищенка (05.07.1945, с. Припутні Ічнян. р-ну Чернігів. обл.), заступника міського голови Запоріжжя (2002 - 2010), почесного громадянина м. Запоріжжя (2010);

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Грищенко Володимир Феодосійович // Шиханов Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 107-108.

 

07.07 - 70 років Леоніду Григоровичу Кривопусту (07.07.1950, м. Запоріжжя), запорізькому художнику;[82]

Література про життя та діяльність:

Кривопуст Леонід // Запорізький пейзаж : [живопис, графіка, фотографія] / Запоріз. художній музей. – Запоріжжя, 2016. – С. 48.

Латанський, С. В.  Кривопуст Леонід Григорович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2014. - Т. 15 : Кот - Куз. - С. 365.

 

08.07 - 100 років тому (1920) прийнята постанова про створення Олександрівської губернії в складі Олександрівського, Мелітопольського та Бердянського повітів;

12.07 - 170 років від дня народження Павла Каетановича Дзяковича (12.06.1850, м. Олешки Таврійської губ. (нині - Херсон. обл.) - 12.10.1911, м. Царицин (нині - Волгоград, РФ)), автора першого історичного дослідження минулого Мелітопольщини;

 

Предки Павла Каетоновича походили із польського дворянського роду Лідського повіту. Ще за його діда Онуфрія Васильовича Дзяковича за Декретом від 4 січня 1799 р. його рід було визнано в дворянських правах. Батько Павла, Каетон Онуфрієвич Дзякович, в 1838 р. був удостоєний звання ветеринарного помічника 1-го відділу і поступив на службу в місто Олешки Дніпровського повіту Таврійської губернії (колишне місце розташування Олешківської Січі). Мати Павла, Віра Іванівна Дзякович (Шумакова), як зазначено в документах, була «дочкою Ассесора і кавалера».

В 1864 році, коли Павлу було 14 років, сім’я Дзяковичей переїхала до Мелітополя. А в 1868 р. його батько вже мав чин надвірного радника і обіймав посаду судді Мелітопольського повіту.

Відомо, що Павло Каетонович в 1868-1871 рр. навчався в Одеському Юнкерському училищі, після закінчення якого отримав офіцерське звання і вступив на військову службу. Брав участь у бойових діях на Кавказі.

В 1873 році вийшов у відставку для зайняття посади Судового Пристава Мелітопольського мирового з’їзду, яку і обіймав до 8 серпня 1890 р. З цієї посади він вийшов у відставку для зайняття посади у міському самоуправлінні Мелітополя, був членом міської управи.

В 1876 р. П. К. Дзякович, тоді губернський секретар, одружився в Архангело-Михайлівській церкві селища Михайлівка Мелітопольського повіту із дочкою надвірного радника Клавдією Павлівною Лугарьовою. У них були діти: Всеволод, В’ячеслав, Юлія, Міла, Констанція.

Конфліктні відносини із родичами Є. В. Рикова, голови Мелітопольської земської управи і одночасно предводителя дворянства, які обіймали, за словами П. К. Дзяковича, ключові посади в міському самоврядуванні, привели в 1900 році до виходу його із міської управи. Він переїхав до міста Царицина Саратовської губернії, де працював в акцизному відомстві. Через несприятливі кліматичні умови він і члени його сім’ї стали постійно хворіти. І в 1911 році П. К. Дзяковича не стало…

Ще в 1896 році, під час життя в Мелітополі, П. К. Дзякович познайомився з відомим істориком Д. І. Яворницьким, з яким його об’єднували різноманітні творчі відносини. Так, у 1896-1897 рр. він на прохання Дмитра Івановича склав розвідку про проходження Муравського шляху на території тодішнього мелітопольського повіту і визначив шлях, яким просувався по цій території посол до Криму московського царя Олексія Михайловича Василій Тяпкін у 1687 р. Відповідне дослідження Дзякович надіслав Д. І. Яворницькому. В 1898 році організував для Дмитра Івановича в Мелітополі проведення двох лекцій на тему запорізької та загальної археології. Ділився з Яворницьким і своїми творчими літературними планами. Так, він надіслав йому дві вирізки з газети «Крим» за 1898 р. зі своїм віршем «Странники» та байкою «Вельможний козел». Прохав допомогти опублікувати деякі свої оповідання у «Київській старовині».

Найголовнішою працею Павла Каетановича Дзяковича стала книга «Очерк города Мелитополя и его уезда в географическом отношении», яка була видана в пам'ять Мелітопольської Земської Сільськогосподарської виставки 1898 року. Ця книга вважається першим краєзнавчим виданням з історії Мелітополя і його повіту. Матеріалами цієї книги до нині активно користуються історики та краєзнавці, як достовірним джерелом інформації з історії міста кінця XIX ст. Також його вважають першим письменником Мелітопольщини. Писав він українською та російською мовами. Відомі твори П. К. Дзяковича: «Хорунжий Донько», «Юнкерское озеро», «Сычить!», «Заштатний дьяк», «Вовчий недогризок», «Запорожский клад», «Русалка», «Бог правду скажет». П. К. Дзякович – відомий колекціонер археологічних та етнографічних артефактів краю; громадський діяч; друг, постійний кореспондент та помічник Д. І. Яворницького.

Свої стосунки із Дмитром Івановичем Яворницьким Павло Каетонович Дзякович характеризував наступним чином: «Я рад знакомству с Вами не потому, что могу иметь через Вас выгоды, а потому что нашел в Вас родного по любви к всему запорожскому. Запорожская старина моя идея фикс!».

(О. М. Гончаренко, О. М. Алексєєв)

Праці:

Вовчий недогрызок : (рассказ деда Панаса) ; Запорожский клад : (рассказ деда Панаса) ; Бог правду скажет : (недавняя быль) ; Яворницький Д.  Русалчине озеро (із записної книжки старого мисливця П. К. Дзяковича) // Павло Каетанович Дзякович / уклад. : Гончаренко О. М. – Мелітополь : Люкс, 2017. – С. 33-46, 47-70, 71-87, 144-158.

Очеркъ города Мелитополя и его уъзда въ его географическомъ отношеніи / сост. П. К. Дзяковичъ. – Мелитополь : Таврида, 1990. – 45 с.

Очеркъ города Мелитополя и его уъзда въ его географическомъ отношеніи / сост. П. К. Дзяковичъ. – Мелитополь : Типо-Литография Л. Л. Либермана, 1899. – 48 с.

 

Література про життя та діяльність:

Павло Каетанович Дзякович - фундатор літературної традиції на Мелітопольщині : [літ.-краєзнав. зб. / ГО “Спілка краєзнавців Мелітопольщини ; уклад. О. М. Гончаренко]. – Мелітополь : [Люкс], 2017. – 186 с. : іл.

Гончаренко О. Епістолярні докази фундаторства Мелітопольської літературної традиції Павлом Каетановичем Дзяковичем // Алексєєвські краєзнавчі читання : матеріали регіонал. наук.-практ. конф. / відповід. ред. В. П. Воровка. – Мелітополь, 2015. – С. 76-83.

Авдеенко, С. И.  Первый историк Мелитополя // Авдеенко, С. И.  Память : рассказы о знаменитых мелитопольцах / С. И. Авдеенко ; Сергей Авдеенко. – 2-е изд., доп. – Мелитополь, 2014. – С. 6-29.

Романюта, І. М.  Мелітопольський кореспондент Дмитра Івановича Яворницького // Мій рідний край Мелітопольщина : матеріали міжнар. конф., присвяченої 100-річчю М. О. Алексєєва. - Мелітополь, 2012. - С. 7-8.

Листи П. К. Дзяковича // Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького / уклад.: С. Абросимова, В. Бекетова, Н. Василенко, В. Єкшов [та ін.]; за загал. ред Н. Капустіної. – Дніпро, 2012. – Вип. 6 : Листи друзів, приятелів і знайомих до Д. І. Яворницького. - С. 155, 156, 158-164, 167-245.

Рудницький, Г. А.  Дзякович Павло Каетанович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2007. – Т. 7 : Ґ - Ді. - С. 564-565.

Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького : до 150-річчя з дня народження вченого. Вип. 3 : Листи музейних діячів до Д. І. Яворницького / уклад.: С. В. Абросимова, Н. Є. Василенко, А. І. Перкова [та ін.]. – Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2005. – 738 с.

***

Дон Кихот города Мелитополя и его уезда : [улица и переулок Коммунаров были переименованы в честь П. К. Дзяковича] : новые имена старых улиц // Местные вести. - 2017. - 22 янв.

Клочко, Р.  Павел Дзякович: возвращение в историю / Роман Клочко // Мелитоп. ведомости. - 2013. - 9 янв. (№ 2). - С. 17.

Данилина, Е.  Некий российский Дон-Кихот : «первый историк Мелитополя» поддерживал дружбу с Дмитрием Яворницким / Екатерина Данилина // Индустр. Запорожье. - 2012. - 15 мая (№ 70). - С. 9.

Тимофеев В. М. Яворницкий на Мелитопольщине // Мелитоп. ведомости. - 2008. - 2 - 8 июля (№ 27).

 

12.07 – 50 років Владиславу Віталійовичу Ряшину (12.07.1970, м. Запоріжжя), засновнику та генеральному продюсеру Star Media;

 

            Владислав Віталійович Ряшин народився 12 липня 1970 року в місті Запоріжжя. По закінченні 8-ми класів запорізької гімназії № 11 мріяв стати курсантом суворівського училища. Але вступити не сталося, і тоді Влад став студентом Запорізького технікуму електронних приладів (Радіотехнікум), який закінчив з червоним дипломом. Після цього у 1989 році мрія стати військовим привела Влада до Мінського вищого інженерного училища зенітно-ракетних військ ППО СРСР, де він навчався до 1991 року і покинув його, зрозумівши, що військове життя не його шлях. Повернувшись до Запоріжжя, Влад вчився та закінчив Запорізький національний університет, факультет романо-германської філології за спеціальністю «Англійська мова».

            На телебаченні з 1991 року: перший досвід отримав у Мінську, де створив кабельне телебачення для воєнного містечка. З 1992 року з успіхом працював як автор, сценарист, продюсер та ведучий популярних програм запорізького телеканалу «Хортиця», з яких найвідоміша – музична програма «Стробоскоп».

            У 1996 році переїхав до Києва, де до 2001 року – ведучий та продюсер телеканалу «Інтер», на якому створив і вів популярну музичну програму «Мелорама».

            З 2001 по 2006 роки – голова правління телеканалу «Інтер». За час керівництва Влада Ряшина «Інтер» став провідним телеканалом України, безумовним лідером телеефіру. Було створено потужну інформаційно-аналітичну, новинну і розважальну базу, налагоджено власне виробництво серіалів, а мюзикли, вироблені телеканалом, протягом наступних 4-5-ти років, були законодавцями мод новорічного телеефіру України та країн СНД.

            У січні 2006-го полишив «Інтер» і створив міжнародну кінокомпанію Star Media, яка за короткий час стала одним із лідерів з виробництва телевізійного контенту для провідних телеканалів СНД (повний цикл виробництва кіно- і телеконтенту, власна дистрибуція та рентал).

            Влад Ряшин сьогодні – відомий та успішний продюсер художніх та документальних фільмів, серіалів, анімаційних циклів, телепрограм та мюзиклів, права на які купують телеканали Східної і Західної Європи, Китаю, Японії, США, Ізраїлю, Близького Сходу та інших країн і регіонів. Номінант і переможець українських і міжнародних нагород в галузі кіно і телебачення. Він є дійсним членом Української телевізійної академії, Української кіноакадемії, Міжнародної академії телевізійних мистецтв і наук (International Academy of Television Arts & Sciences (EMMY)), а також членом The European Film Academy.

            Навіть після переїзду до столиці України в кінці 90-х Влад не перериває зв’язок з рідним містом, у якому живуть його друзі. Як меценат та продюсер підтримує Запорізький академічний Театр молоді, постійно приїжджає на його прем’єри.

            “Запоріжжя – це моє дитинство та юність, які назавжди відображені в пам’яті, – каже Влад Ряшин. – Це перша любов, перші розчарування та перемоги. А головне – саме у Запоріжжі я зробив правильний вибір професії та почув своє покликання”.

            Серед найгучніших фільмів та серіалів, що створені Владом Ряшиним та його міжнародною кінокомпанію Star Media, можна відзначити “Таємне кохання”, “Принцип насолоди”, "Східні солодощі", "Подорож до центру душі", "Специ", "Мата Харі", "Анна-Детективъ", "Анна Герман", "Острів непотрібних людей", "Життя та пригоди Мішки Япончика".

            Окремої уваги варті мюзикли "Вечори на хуторі біля Диканьки", "За двома зайцями" та "Попелюшка".

(О. Гранішевська)

 

            Література про життя та творчість:

            Влад Ряшин // Запорожье. Персональній гид : путеводитель / [Мордовской М. М.]. - Запорожье, 2012. - С. 36.

            Шиханов, Р. Б.  Ряшин Владислав Віталійович // Шиханов, Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біограф. довідник / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 155.

***

            Запорожцы в кино. Продюсеры: Влад Ряшин // МИГ. - 2011. - 8 дек. (№ 50). - С. 46.

            Ряшин, В.  Разносторонний треугольник / [беседу записала Е. Стахова] // Наш город. - 1992. - 22 июня.

 

            15.07 - 120 років від дня народження Володимира Автономовича Грінченка (15. 07.1900, хут. Цокурівка Дикан. р-ну Полтав. обл. - 19.04.1948, м. Полтава), археолога, музеєзнавця, краєзнавця, учасника Дніпрогесівської експедиції (1927-1932);

 

            Володимир Автономович Грінченко народився 15 липня 1900 року на хуторі Цокурівка Диканського повіту на Полтавщині в родині селянина-бідняка. Незважаючи на складні часи, В. Грінченко зумів отримати пристойну освіту. У 1920 році він працював лаборантом в археологічному відділі Центрального пролетарського музею Полтавщини.

            На той час в музеї працювали відомі науковці В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко та інші. Разом з ними Володимир Грінченко взяв участь у комплексній історико-етнографічній експедиції в с. Яресько Шишацького району. Пізніше під керівництвом М. Я. Рудинського він набув досвід проведення розвідок та розкопок.

            У 1925 році В. Грінченко поступає до Катеринославського інституту народної освіти та влаштовується на роботу у місцевий історико-археологічний музей. Там, завдяки підтримці та наставництву Д. І. Яворницького, він був запрошений працювати до Дніпрельстанівської експедиції 1927-1932 роки під керівництвом Д. І. Яворницького, до складу якої увійшли визнані дослідники - А. В. Добровольський, П. І. Смолічев, М. О. Міллер, молодші археологи: П. А. Козар, В. І. Грінченко, Ф. Н. Сап’ян та інші. Володимир Грінченко брав участь у розвідках або керував розкопками третини археологічних об’єктів, які досліджувались експедицією. І саме тоді відкрив визначну пам’ятку — Вознесенський комплекс, керамічну майстерню у балці Канцирка, поселення в урочищі Сагайдачного, поселення на о. Перун, черняхівські поселення біля сіл Привільне, Федорівка та багато іншого.

            Після закінчення навчання в інституті народної освіти В. А. Грінченко вступив до аспірантури при Українському науково-дослідному інституті матеріальної культури у Харкові та одночасно працює у історичному музеї. У 1936 році В. А. Грінченко отримав запрошення до Києва на роботу у Центральний Історичний музей. Тут він очолив відділ рабовласницького суспільства та здійснив величезну роботу з прийняття,  зберігання  та впорядкування колекцій реорганізованих музеїв - Етнографічного, Музею діячів АН України, Всеукраїнського історичного музею і численних збірок, переданих Музейним містечком, Музеєм західного мистецтва, матеріалів з розкопок Ольвії за 1935-1936 роки. З лютого 1937 року він виконував обов’язки директора музею. Але 18 квітня 1939 року В. А. Грінченко був заарештований. Його звинуватили у контрреволюційній діяльності, участі в антирадянській націоналістичній організації. За рішенням Особливої наради НКВС 17 жовтня 1939 року В. Грінченко отримав вирок — 5 років виправно-трудових таборів . 21 грудня 1939 року його відправили етапом до селища Канська Красноярського краю. Всі спроби переглянути його справу виявилися марними. Відбувши покарання, В. А. Грінченко не зміг повернутися на Україну - йшла війна, і лише в 1947 році повернувся до сім’ї. У лютому 1948 року влаштувався на роботу в Інститут археології і отримав завдання попрацювати з археологічними матеріалами у Полтавському музеї. Однак 19 квітня 1948 року В. А. Грінченко помер. 18 липня 1956 року був реабілітований.

            21 вересня 2012 року офіційна делегація Республіки Болгарія з віце-президентом країни Маргаритою Поповою перебувала у Запорізькій області з нагоди 150-річчя переселення болгар у Таврію. У цей день товариством болгарської культури було відкрито меморіальну дошку археологу В. А. Грінченко на фасаді заводоуправління “Запоріжкокс”.

            У кінці квітня 2013 року Запорізьке товариство болгарської культури та Запорізький центр татарської культури “Алтин-Ай” відмітили день пам’яті першовідкривачів та дослідників Вознесенського поховання - українського археолога В. А. Грінченка та болгарського вченого Г. Костова.

            Участь у цьому заході взяли донька археолога Світлана Грінченко та доктор І. Сімєонов. Перша частина заходу проходила на території ПрАТ “Запоріжкокс”, друга - у Запорізькій обласній науковій бібліотеці. В лекційній залі Світлана Грінченко показала слайди із родинного альбому Грінченка, слайди артефактів Вознесенського поховання із чорновими записами археолога.

(Н. В. Романів)

            Праці:

            Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі / Грінченко В. А. // “Вознесенський скарб” : дві долі, два погляди... / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культурної спадщини. - Запоріжжя, 2012. - С. 12-48.

 

            Література про життя та творчість

            Дровосєкова, О. В.  [Володимир Автономович Грінченко] // “Вознесенський скарб” : дві долі, два погляди... / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культурної спадщини. - Запоріжжя, 2012. - С. 5-6.

            Білецький, А. В.  Вознесенське поховання : проблема інтерпретації // Проблеми археології Подніпров’я : наук міжвуз. зб. з проблем археології та давньої історії / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Дніпропетров. нац. ун-т ім. О. Гончара. - Дніпропетровськ, 2012. - С. 40-49.

            Пустовіт, Т. П.  Грінченко Борис Автономович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2006. – Т. 6 : Го - Гю. - С. 510.

            Нестуля, О. О.  Сплюндрована доля (В. А. Грінченка) // Репресоване краєзнавство (20-30 роки) / Ін-т історії України. - Київ, 1991. - С. 204-209.

            Ковалева, И. Ф. Очерки древнейшей истории племен Степной Украины : (по материалам Днепрогэсовской экспедиции НКПроса УССР 1927-1935 гг.) : учеб. пособие / И. Ф. Ковалева. - Днепропетровск : ДГУ, 1980. - 72 с.

***

            Граб, В. І.  Місце народження Володимира Грінченка // Археологія. - 2014. - № 4. - С. 131-133.

            Ангелов, И.  В память первооткрывателей Вознесеновского захоронения : [Запорож. об-во болгарской культуры и Запорож. центра татарской культуры «Алтын Ай» отметили день памяти укр. археолога В. Гринченко и болгарского ученого Г. Костова, участие в этом мероприятии принимала дочь археолога С. Гринченко] / Иван Ангелов // МИГ. - 2013. - 23 мая (№ 21). - С. 50.

            В Запорожье появился мемориальный знак известному археологу : [В. А. Гринченко] // Репортер. - 2012. - 27 сент. (№ 21). - С. 11.

 

17.07 - 60 років від дня народження Олега Анатолійовича Григор'єва (17.07.1960, селище Верхня Хортиця Запоріз. р-ну (нині - в межах м. Запоріжжя)), заслуженого артиста України (2009), арт-директора історичного комплексу “700-річний Запорозький дуб”, помічника головного режисера Запорізького муніципального театру танцю;

 

            Олег Анатолійович Григор'єв народився 17 липня 1960 року в селищі Верхня Хортиця, Запорізької області (нині в межах м. Запоріжжя).

            Навчався у школі № 82. Почав захоплюватись сценою ще зі шкільних років.

            Після закінчення школи Олег поступив на факультет фізичного виховання  Запорізького педагогічного інституту, бо з дитинства захоплювався гандболом. Але так як у цьому вищому навчальному закладі не було військової кафедри, то, не закінчивши навчання, він був призваний до армії. Службу проходив у м. Пушкін (нині - у складі Пушкінського району м. Санкт-Петербург, РФ). Після демобілізації з армії вступив на вечірнє відділення факультету фізичного виховання Ленінградського державного педагогічного інституту ім. Герцена (нині - Російський державний педагогічний університет ім. Герцена).

            І одночасно на службу в групу захоплення оперативного полку МВС Ленінграду (1981-1987 рр.). У цей час, навчаючись і працюючи, він створив у пітерській міліції оркестр народних інструментів,почав виступати в театрі оперети - співав, грав та показував фокуси. У зв'язку з пораненням звільнився з міліції, розпочав кар'єру артиста. Виступав в театрі музичної комедії, в дитячому оперному театрі “Задзеркалля”, також в Ленінградському театрі оперети Арташеза Араратяна. Навчався професійній їзді на конях у відомого каскадера Анатолія Хадюшина.

            Але став відомим і реалізувався як актор та людина саме у Запоріжжі. Так, навесні 1990 року, перебуваючи у відпустці в Запоріжжі, прогулюючись стежками Хортиці, Олег познайомився з хлопцями, які працювали над створенням історико-етнографічного шоу для жителів та туристів міста. Захопившись цією ідеєю і побачивши в ній перспективу, 27 січня 1991 року актор остаточно повернувся до рідного Запоріжжя і почав працювати в Кінному театрі “Запорізькі козаки”.Під час роботи в театрі виявились організаційні здібності, які призвели до того, що він став художнім керівником цього театру.

            У 2011 році пішов з театру і до сьогодення працює в Муніципальному театрі танцю разом з дружиною, Ларисою Неверовою. Також був укладений контракт з київською фірмою, яка займається “розкручуванням” образу козака.

            За довгий період роботи у Кінному театрі, а це майже 20 років, Григор'єв знявся у багатьох рекламних роликах, музичних кліпах та телепроектах. Найбільш відомі серед них кліп Руслани “Світанок”, рекламний ролик “Козацька розвага”, художній фільм “Дума про Тараса Бульбу”(2009), “Козак і смерть” запорізького режисера Антона Жадька, музичний фільм “Як козаки...”, виконання кінних трюків у фільмі “Князь Срібний”(в прокаті - “Цар Іван Грозний”, 1991), “Кримінальний талант” (в епізодичній ролі ресторанного шулера)  телепроект “Большая разница”. Був ведучим багатьох заходів обласного і міського масштабу, а також ведучим і членом журі міжнародних фестивалів різного рівня.

            Влітку 2018 року призначений на посаду арт-директора історичного комплексу “700-літній Запорізький дуб”.

            Заслужений артист України (2009).

(І. С. Мосур)

            Література про життя та діяльність:

            Локтев, О.  Товарное лицо / Олег Локтев // Суббота плюс. - 2019. - 6 июня (№23). - С. 8-9.

            Третьяк, С.  Олег Григорьев: “Де народився, там і згодився” / Светлана Третьяк // Верже. - 2019. - 17 янв. (№ 2). - С. 12.

            Захарова, Н.  Олег Григорьев : “В Египте я - Али-баба, в Турции - Тарас Бульба, а в Запорожье стал Дедом Морозом” / Наталья Захарова // Суббота плюс. - 2015. - 30 дек. (№ 53). - С. 10-11.

            Маяковская, Л . Не совсем казак / Лана Маяковская // VIP club. - 2011. - № 33 (нояб. - дек.). - С. 8-13.

            Давидов, С.  Під козацькою зорею удачі / Сергій Давидов // Запоріз. правда. - 2010. - 17 лип. (№ 104). - С. 4.

           

18.07 - 80 років Марку Петровичу Шевельову (18.07.1940, м. Мелітополь), письменнику, публіцисту, досліднику рідного краю;[83]

 

Марко Петрович Шевельов народився 18 липня 1940 року в місті Мелітополі, де закінчив семирічну школу, технікум механізації, вечірнє відділення загальнонаукового факультету педінституту, потім – заочне відділення факультету журналістики Київського університету.

Працював монтером-електриком, кореспондентом районної газети «Серп і молот», редактором молодіжних передач на Запорізькому телебаченні, співробітником обласної газети «Запорізька правда». Тривалий час завідував кабінетом молодого автора Запорізької обласної організації Національної Спілки письменників України. З 1985 року – на музейній роботі: науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця», директор Народного музею історії  Запорізького автозаводу.

Пише зі шкільних років. Перший сатиричний вірш «Бородані» було опубліковано в армійській газеті «На бойовому посту» (1960).

Доктор філологічних наук Ірина Павленко, описуючи поетичну творчість М. Шевельова, відмічає, що назви поетичних збірок М. Шевельова («Южное шоссе», «Далекое пламя костра», «Призванья призрачный приют», «Свой берег») відображають пошуки ліричного героя – пошуки точки опори, моральної домінанти, сполучної ланки між минулим і сьогоденням. У цьому контексті цілком визначені і конкретні топоніми (Межева, Молочна-ріка, Бердянський міст) набувають нового значення. Це не лише частинка рідної землі, а й частина біографії, духовного і морального становлення героя, втілення його духовних цінностей та ідеалів. Вона пише, що автор постійно відчуває свій зв'язок з минулим, чим обумовлений пошук фамільних коренів, увага до історії власної душі, становлення характеру і особистого морального кодексу («Желание чуда», «Огонь», «Жалкий свет от лампадки убогой...»). У ліриці М. Шевельова часті мотиви творчої праці, долі повоєнних поколінь, моральних пошуків, природи, що гине від варварського ставлення. Його ліричний герой – носій високої моральності і душі, здатної до співпереживання. Екологія душі – одна з наскрізних тем ліричних творів поета.

Науковиця відмічає, що прийоми віршування Марка Петровича постійно змінюються. В одних збірках відчувається тяжіння до метафори, метафоричного порівняння, гіперболи, в інших – вірш більш чіткий і прозорий. Художня проза М. Шевельова представлена збірками оповідань і повістей сучасної тематики, наприклад, «Романов цвет», «Старая пластинка». Історія і сучасність – одна з головних ідей усієї творчості письменника. Його повість «Романов цвет» і цикл оповідань відзначені преміями престижних літературних конкурсів. У прозі та поезії Марка Шевельова немає розгорнутих пейзажних замальовок, однак, за словами Ірини Павленко, присутність нашого приазовського степу відчувається постійно. Через усю творчість проходить образ акації, що стала для М. Шевельова не лише символом краю, його бід, нещасть, втрат і мужності («Тревожный акации шорох», «Вася-Василек»), а й втіленням краси, життя, пам'яті, вічності («Акация»). Одним з плідних жанрів літературної діяльності М. Шевельова є особливий вид художньої прози, що досліджує історичні події та явища суспільного життя шляхом аналізу документальних матеріалів, відтворюваних у викладі. Головні герої названих повістей – молоді люди, які волею долі опинилися в центрі бурхливих подій століття, що відстоюють ідеали добра і гуманізму. Деякі повісті та оповідання цієї документальної серії перекладені українською, молдовською і чеською мовами. Стали подвигом і знайшли відтворення в книгах і трудові будні наших земляків.

Відмічається, що в роки активної газетної практики М. Шевельов удосконалювався і в сатиричних жанрах. Особливо значними слід визнати досягнення його в жанрі літературної пародії та епіграми. Збірка віршів-пародій «Лелеки з Мекки» відзначена премією Міжнародного літературного конкурсу гумору і сатири в Філадельфії (США, 1995). Найбільш повно літературні пародії та сатиричні монологи Марка Петровича представлені в поетичній збірці «Арія аграрія».

М. Шевельов – автор літературно-краєзнавчих досліджень «Пушкінський проїзд», «Над синню буйного Славути» (про перебування на Запорізькій землі О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Буніна, М. Горького, В. Маяковського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та ін.). Ірина Павленко підкреслює, що в цих роботах автор розкриває ряд нових обставин створення класичних творів про Запоріжжя, на що звернули увагу відомі літературознавці І. Дзюба, С. Фомічов, поет Євген Євтушенко.

У творчості та в дослідницькій краєзнавчій роботі Марка Шевельова однією з головних ідей є історія і сучасність. Так само і в його житті сьогодення нерозривно пов’язане з минулим та з малою батьківщиною. Працюючи в Запоріжжі, а тепер і проживаючи в Німеччині, Марко Петрович підтримує тісний зв’язок з Мелітополем, з найстарішою, 97-річною газетою Мелітопольщини «Новий день» (попередні назви видання – «Радянський степ», «Серп і молот»). Тут знаходимо як «відбитки» перших кроків молодого поета й журналіста, так і нинішні яскраві публікації-спогади: з історії міста, з його власного дитинства та юності, а також про творчу атмосферу тих часів, про знаменитих людей, які бували в Мелітополі - славнозвісні Маркові «Літературні прогулянки». 

Марко Петрович – досвідчений журналіст. Колеги по роботі в обласній газеті «Запорізька правда» пам’ятають його ініціативність, організаторські здібності та наполегливість, з якими він щиро прагнув відродити зруйновану фашистськими загарбниками мелітопольську Дитячу залізницю, і цим самим зробив великий внесок у створення Дитячої залізниці в Запоріжжі.

Марко Петрович – скрупульозний дослідник-краєзнавець з енциклопедичними знаннями, зокрема, з історії та краєзнавства. Невипадково він багато років присвятив музейній справі. Та в його творчості є особлива сторінка, яку він пише протягом усього життя, не залежно від місця роботи. Це Шевченкіана. У травні 2003 року Марко Шевельов був нагороджений Дипломом лауреата Міжнародної премії Фонду Т. Г. Шевченка за серію розвідок Запорізької  Шевченкіани, низку популярних краєзнавчих книжок та вагомий подвижницький внесок у справу дослідження і збереження пам’яток історії та культури. Нагороду в Каневі на Тарасовій горі йому вручила президент Фонду, правнучка поета по сестрі Катерині Людмила Красицька.

Навесні 2011 року Марко Петрович «поділився» своєю Шевченкіаною з численними читачами «Нового дня». Саме поділився, бо колоритна стаття «Моя Шевченкіана починалася в Мелітополі» не пройшла повз увагу вдячних земляків. Крім того, для Кобзаревого музею Мелітопольської Малої академії наук учнівської молоді автор підготував перелік власних тематичних публікацій. Шевченкіана Марка Шевельова стала однією з провідних тем  дослідницьких робіт старшокласників у МАН.

Шанобливо і з натхненням працювали зі своїми вихованцями молоді вчительки української мови та літератури Тетяна Науменко і Юлія Кудіна. Зібрано багатий матеріал, створена цікава пізнавальна брошура «Марко Шевельов у відгуках колег, друзів, шанувальників творчості». Далі була презентація, захист дослідницьких робіт юних краєзнавців. За підсумками Всеукраїнського конкурсу учнівських наукових робіт 2012-2013 навчального року обласне управління освіти та науки відзначило мелітопольських старшокласників за дослідження в номінації "Шевченкознавець Марко Шевельов". А робота ентузіастів серед школярів Мелітополя продовжувалась, і це були Шевченківські тижні, святкування 200-річчя Великого Кобзаря, лекторії «Шевченкознавець Марко Шевельов».

Літературно-краєзнавчі розвідки письменника і журналіста, уродженця Мелітополя Марка Шевельова включені до ювілейних бібліографічних покажчиків "Шевченко-художник" (Національний музей Тараса Шевченка, 2014), "Шевченко і Запорізький край" (Запорізький національний університет, 2014) та “Т. Г. Шевченко і Запоріжжя” (Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека, 2014).

З 2003 року Марко Петрович Шевельов мешкає в м. Любек (Німеччина). Серед російськомовних мешканців створив організацію «Привал», бере активну участь і здобуває перемоги в міжнародних поетичних конкурсах. А мелітопольці, як і раніше, чекають нових публікацій свого видатного земляка на сторінках старійшини серед ЗМІ Мелітопольщини – газети «Новий день». Многая літа майстру слова і хранителю історичної пам’яті рідного краю!

(Т. В. Полухіна)

Окремі видання творів:

Молочных Вод былое волшебство : литературные прогулки / М. П. Шевелёв ; Марк Шевелёв. – Любек : Привал, 2011. – 136 с.

Арія аграрія : пародії / М. П. Шевельов ; Марко Шевельов. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2000. – 101 с.

"Над синню буйного Славути..." : запорізькі адреси літературної класики / М. П. Шевельов. – Запоріжжя : [Дніпров. металург], 1998. – 195 с.

Субботние свечи : стихотворения и поэмы / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1995. – 76 с. : портр.

Пушкинский проезд / М. Шевелев ; Марк Шевелев ; народный музей Запорожского автозавода. – Запорожье : [АвтоЗАЗ, 1994]. – 20 с. : ил.

Свой берег : стихи / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1993. – 48 с.

"Вы не исчезли, словно тени..." : этюды, очерк, повесть / М. П. Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1992.– 182 с.

Призванья призрачный приют : стихотворения / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Запорожье : Выдавэць, 1992. – 48 с.

Далекое пламя костра : стихотворения / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Днепропетровск : Проминь, 1990. – 56 с.

Пристань нашего детства / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев ; [худож. Л. Хайлов]. – Москва : Мол. гвардия, 1989. – 173 [3] с. : ил. – (Юные герои).

Старая пластинка : рассказы, повесть / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев ; [худож. А. М. Пугачевский]. – Київ : Рад. письменник, 1989. – 336 с. : ил.

Вася-Василек : повесть. - Москва : Мол. гвардия, 1987. - 173 с.

Монолит : днепростроевцы : повесть - документ / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев; [худож. С. Астраханцев]. – Москва : Мол. гвардия, 1985. – 174 с. : ил. – (Пионер - значит первый ; вып. 84).

Южное шоссе : лирика / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Днепропетровск : Промінь, 1985. – 38 с.

Закон доброты / М. П. Шевелев. – Днепропетровск : Промінь, 1984. – 32 с. : ил.

Берег был виден / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Москва : Мол. гвардия, 1981. – 112 с. : ил. – (Юные герои).

Здравствуй, Снежеть! : [докум. повесть и очерки] / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев; [худож. А. И. Пауков]. – Москва : Изд-во ДОСААФ, 1981. – 111 с. : ил.

Романов цвет : повести, рассказы / М. П. Шевелев ; Марк Шевелев. – Днепропетровск : Промінь, 1980. – 159 с. : ил.

Живі у пам'яті людській / М. П. Шевельов. – Дніпропетровськ : Промінь, 1975. – 135 с.

В тринадцять хлоп'ячих літ / М. П. Шевельов ; [іл. : Г. Дубцов, С. Дубцова]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1972. – 80 с. : іл.

***

Через роки і відстані : розповіді із заводського життя [виробничого об'єднання "АвтоЗАЗ"] / упоряд. М. П. Шевельов. – Дніпропетровськ : Пороги, 1993. – 173 с.

 

Публікації в Мелітопольській міськрайонній газеті “Новий день”:

            Суха верба / Шевельов М. // Новий день. - 2018. - 11 квіт. (№ 59-62). – С. 14.

            Зірки з неба / Шевельов М. // Новий день. - 2017. - 14 жовт. – С. 4.

            Две любви / Шевелев М // Новий день. - 2017. - 19 лип. (№ 123-126). – С. 14.

            Роза ветров / Шевелев М. // Новий день. - 2015. - 15 лип. (№ 147-152). – С. 22.

            Был под Мелитополем разъезд / Шевелев М. // Новий день. - 2013. - 11 верес. (№ 206-211). - С. 7.

            Лесева стежина : бесіди з літ. краєзнавства / Шевельов М. // Новий день. - 2013. - 10 квіт. (№ 81-86). – С. 7.

            Там, за тополями сріблястими / Шевелев М. // Новий день. - 2012. - 8 серп. (№ 152-155). – С. 6.

            Моя Шевченкіана починалася в Мелітополі / Шевелев М. // Новий день. - 2011. - 18 трав. (№ 97-101). – С. 13.

            Разъезд «Терпенье» / Шевелев М. // Новий день. - 2011. - 20 квіт. (№77-81). – С. 15.

 

            Література про життя та діяльність:

            Федина, В. Я.  Автографи пам'ятних написів : Марк Шевельов : [автограф автора на книзі “Вы не исчезли, словно тени...” з посвятою В. Федині] // Федина В. Я.  Два крила моєї долі : спогади диктора, журналіста Запорізького обласного радіо, заслуженого працівника культури України / В. Я. Федина ; Василь Федина. – Запоріжжя, 2014. – С. 174.

            Кумок, В. Н.  [Марк Петрович Шевелёв] // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 637, 662-663.

            Москалюк, Т.  Шевельов Марко Петрович / Москалюк Тетяна // Пером і словом. – Запоріжжя, 2010. – С. 254-255.

            Шевельов М. П. (1940), письменник, дослідник рідного краю // Медове місто : до 225-річчя м. Мелітополя : бібліографічний покажчик / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2009. – С. 26-27. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 2).

            Москалюк, Т.  Як виникла дитяча залізниця… / Москалюк Тетяна // Вони слави не шукали. – Запоріжжя, 2002. – С. 153-154.

            Павленко, И.  Марк Шевелев / Павленко Ирина // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки ХХ століття). – Запоріжжя, 2002. – С. 275-279.

•  

            Полухина Т.  Литературные прогулки с Марком Шевелевым: «Молочных Вод былое волшебство» (маршрут «Литературных прогулок» проходит через «Серп и молот» - «Новый день» (презентация книги) / Татьяна Полухина // Новий день. - 2012. - 16 листоп. (№ 228-232). – С. 14-15.

            Полухіна Т.  Шевченкіана Марка Шевельова : заповіт нащадкам / Тетяна Полухіна // Новий день. - 2012. - 28 берез. (№ 62-66). – С. 14.

           

18.07 - 50 років від дня народження Алли Анатоліївни Сєрової (літературний псевдонім - Алла Полянская, Ванда Сокольная) (18.07.1970, м. Нікополь), письменниці. Мешкає в Запоріжжі;

Твори:

Вдвоем против целого мира / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Э], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Моя незнакомая жизнь / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Эксмо], 2015. – 384 с. – (Бриллиантовая лихорадка).

Невидимые тени / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Эксмо], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Невозможность страсти / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Э], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Часовой механизм любви / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : [Эксмо], 2015. – 352 с. : портр. – (От ненависти До любви).

Найти свой остров / А. Полянская ; Алла Полянская. – Москва : Эксмо, 2014. – 352 с. – (От ненависти до любви).

Правила игры / А. А. Серова. – Запорожье : Премьер, 2002. – 270 с. – (Детектив ХХІ века).

 

Література:

Гранишевская, Е.  Запорожская писательница Алла Полянская: «Мой Александровск потихоньку заполняется позитивными людьми» / Елена Гранишевская // Суббота плюс. - 2015. - 23 июля (№ 30). - С. 42.

Серова, А.  «13 лет я буквально билась башкой о стенку в родной стране!» : в детективах рос. издательства есть [кафе] «Маленький Париж» и другие запорожские реалии / [беседу записала Светлана Олейник] // Индустр. Запорожье. - 2015. - 1 авг. (№ 111). - С. 4.

Гаев, Ю.  Победительница конкурса «Коронация слова» Алла Серова: «В тот же день мою должность на работе сократили» / Юрий Гаев // Факты. - 2001. - 18 янв.

Зубашенко, Н.  Запорожская Агата Кристи / Николай Зубашенко // Досье. - 2001. - 1 марта (№ 9). - С. 12.

Лучшие украинские детективы пишутся в Запорожье // МИГ. - 2000. - 28 дек. (№ 52). - С. 1.

 

19.07 - 40 років від дня народження Михайла Володимировича Волощука (19.07.1980, м. Вільнянськ - 12.08.2014, місце поховання невідоме), підполковника. У зоні АТО (ООС) служив у складі добровольчого батальйону “Дніпро-1”. Загинув 12 серпня 2014 року, коли вдень автобус з бійцями ДУК потрапив у засідку на блок-посту під Донецьком, на об'їзній трасі поблизу залізничної станції Мандрикине;[84]

20.07 - 90 років від дня народження Зінаїди Петрівни Лисак (20.07.1930, м. Запоріжжя - 10.07.2006, м. Одеса), української співачки, народної артистки УРСР (1978)[85];

 

            Зінаїда Петрівна Лисак народилася 20 липня 1930 року в м. Запоріжжі. Вона володіла дуже яскравим голосом (мецо-сопрано).

            Вокальну освіту вона здобула в Одеській консерваторії (нині - національна музична академія) ім. А. В. Нежданової (1952-1957 рр., клас У. Райченко-Скуфаті). Після закінчення навчання Зінаїда Петрівна була прийнята солісткою до трупи Одеського театру опери та балету, де пропрацювала тридцять три роки (1957-1988).

            Володіючи яскравою сценічною майстерністю, акторською виразністю - вона являла собою одну з найкращих українських мецо-сопрано тих років.         Їй доручали головні партії в операх російських, українських та зарубіжних композиторів. В 1978 році Зінаїді Петрівні Лисак було присвоєно звання народної артистки України.

 

            Партії:

            Мати - “Арсенал” Г. Майбороди.

            Оксана - “Загибель ескадри” В. Губаренка.

            Любаша - “Царевна наречена” М. Римського-Корсакова.

            Марина Мнішек - “Борис Годунов” М. Мусоргского.

            Графиня - “Піковая дама” П. Чайковского.

            Амнеріс - “Аіда” Дж. Верді.

            Азучена - “Трубадур” Дж. Верді.

            Еболі - “Дон Карлос” Дж. Верді.

            Ульріка - “Бал-маскарад” Дж. Верді.

            Кармен - “Кармен” Ж. Бізе.

 

            Померла Зінаїда Петрівна Лисак 10 липня 2006 року в Одесі.

(І. М. Бичева

Література про життя та діяльність:

Гамкало, М. І.  Лисак Зінаїда Петрівна // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2016. – Т. 17 : Лег - Лощ. - С. 202.

Лисенко, І.  Лисак Зінаїда Петрівна // Лисенко, І.  Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ, 2011. – С. 317.

 

20.07 – 90 років від дня народження Володимира Вікторовича Юрченка (20.07.1930, с. Роздол Вільнян. р-ну - дата смерті невідом., м. Запоріжжя), Героя Соціалістичної Праці (1971), плавильника цеху № 1 Запорізького феросплавного заводу;

21.07 - 100 років від дня народження Миколи Івановича Глобіна (21.07.1920, хут. Овдянський Лебедин. пов. Харків. губ. (нині - с. Овдянське Лебедин. р-ну Сум. обл.) - 18.06.1989, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу (1945), полковника авіації. Мешкав у м. Запоріжжі;

Література та інтернет-ресурс:

Варяник, О. В.  Глобин Николай Иванович // Варяник, О. В.  Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 325-326 : ил.

 

Голдобін, А. І.  Глобін Микола Іванович // Голдобін А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 227-230.

Глобін Микола Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5631&lang=ukr

 

24.07 - 70 років від дня народження Анатолія Івановича Горбенка (24.07.1950, смт Покровське Покров. р-ну Дніпропетров. обл.), заслуженого лікаря України (2008). З 2000 року - головний лікар Запорізького обласного клінічного онкологічного центру;

 

            Анатолій Іванович Горбенко народився 24 липня 1950 року в смт Покровське Покровського району Дніпропетровської області. Отримавши середню освіту, юнак вступає до Запорізького державного медичного інституту за спеціальністю «Лікувальна справа».

По закінчені навчання 1973 року, молодого спеціаліста направили працювати головним лікарем лікарні ст. Леньки Західно-Сибірської залізниці. Наступного року Анатолій Іванович пішов на строкову службу до лав армії.

            1975 року він повертається на Запоріжжя, отримує посаду заступника головного лікаря поліклінічного відділення Новомиколаївської центральної районної лікарні. З 1986 року А. І. Горбенко очолює роботу Петро-Михайлівської дільничної лікарні Вільнянського району. 

            Новим етапом для спеціаліста стала робота в Запорізькому обласному клінічному онкологічному диспансері. На посаду головного лікаря важливого для області медичного закладу Анатолія Івановича призначили 2000 року. Наш регіон - один із лідерів по Україні з кількості онкозахворювань. Всього в ЗОКОД лікується понад 7 тисяч онкохворих, виконується понад 3,5 тисяч операцій на рік. Тому для головного лікаря А. Горбенка першочерговим завданням  стало відновлення інфраструктури лікарні та господарських служб. Так, стали ремонтуватися корпуси лікарні, закуповувалося нове обладнання, онкодиспансер став першим медичним закладом області, де застосували енергозберігаючі технології. Головний лікар вирішував питання, пов’язані з розвитком онкологічної служби області, оптимізацією ранньої діагностики онкозахворювань на місцях шляхом підвищення рівня знань спеціалістів, впровадження сучасних технологій протипухлинного лікування.

            З 2006 року Анатолій Іванович - депутат Запорізької обласної ради, очолював постійну комісію з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства.

            За значний особистий внесок у розвиток охорони здоров’я, впровадження сучасних методів діагностики і лікування та високий професіоналізм А. І. Горбенко 2008 року  нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» ІІІ ст. та йому присвоєно звання «Заслужений лікар України».

(Л. М. Чубенко)

            Література про життя та діяльність:

            Шиханов, Р. Б.  Горбенко Анатолій Іванович // Шиханов Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік  : біограф. довід. / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 47.

            Горбенко Анатолій Іванович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=56753&lang=ukr

 

25.07 - 60 років від дня народження Володимира Васильовича Коцуби (25.07.1960, м. Ровеньки Луган. обл. - 26.05.1981, м. Кам'янка-Дніпровська), учасника бойових дій в Афганістані;

            26.07 – 50 років Борису Єфимовичу Чаку, скульптору, члену Спілки художників України.

 

            Можна вважати, що художню освіту майбутній скульптор почав здобувати з раннього віку. Батько – Єфим Борисович Чак – професійний художник, викладач креслення та малювання. “У три роки я знав, як правильно заточити олівець”, – згадує Борис.

            Потрапивши у батьківське художнє коло – а він товаришував із Г. Рубаном, С. Гомольським, Ф. Зайцевим – Борис почав ліпити. “Батько не тиснув. Але вимагав”, – згадує син. Тож ще до художньої школи Борис встиг отримати досвід творчої роботи.

            З викладачів Запорізької художньої школи (1982-1985) із вдячністю згадує А. Беспалову та особливо – С. Рибницького, чиїми настановами користується досі. Підтримує теплі стосунки із скульптором Ф. Зайцевим.

            З 1986-го по 1990 рр. навчався у Харківському художньому училищі за спеціальністю «скульптор» (викладачі А. Бережний, П. Юрченко).

            Перше робоче місце – скульптор по договору у Запорізькому художньо-промисловому комбінаті, встиг виконати, спільно із Ф. Зайцевим, бюст генерала В. Ватутіна (1990 р.) та був призваний на військову службу. Повернувшись, до 2003 року працював у Запорізькому художньо-промисловому комбінаті.

            Член Спілки художників з 2003 року.

            Борис Чак у студентські роки був одним із організаторів групи Red Horse, яка провела у Харкові чотири виставки робіт молодих художників.

            Приєднавшись до творчого життя Запоріжжя, щороку, з 1993 р., двічі-тричі на рік виставляє свої роботи. У 1999 р. – перша персональна виставка у alma mater, у Харкові. У 2003 р. – персональна у Запоріжжі та участь у всеукраїнській виставці у Києві. Дві персональні виставки у 2005 р. (одна у Бердянську, друга у Запоріжжі), а також у Запоріжжі у 2008 та 2018 рр.

            Починаючи з 1999-го, бере участь у творчих симпозіумах: у 2002-му, 2017-му рр.

            У 2014 р. закінчив з червоним дипломом Київський інститут культури за спеціальністю «Дизайн середовища та графічний дизайн».

            Важливіші роботи – пам'ятники О. Пушкіну (1999 р., бетон, кована мідь), Т. Шевченку (2000 р. та 2002 р., бетон, кована мідь,), бюст Д. Поддерегіна (2003 р., бетон, кована мідь), А. Візиру (2004 р., бронза, литво), «60 років Перемозі» (2005 р., литво, силумін) – всі у співавторстві із Ф. Зайцевим; пам'ятник Л. Голіцину (2008, м. Новий Світ, силумін, литво, тонування), В. Сташису (2008 р., гіпс), барельєф і пам'ятник Ю. Бочкарьову (2013 р.).

            “Скульптура – лише зовнішня частина, для мене важливіше передати характер людини”, – вважає Борис Чак.

            Художник створив меморіальні дошки, які стали важливим елементом міського пейзажу. Увічнена пам'ять О. Трегубенка (2004 р., граніт, силумін, литво, у співавторстві із Ф. Зайцевим), В. Берковського (2008 р., силумін, литво), Ю. Левітанського (2010 р., м. Донецьк, алюміній), О. Галіча (2016 р., м. Дніпро, поліефірна смола), В. Попова (2017 р., поліефірна смола).

            Є деякі камерні роботи: «Святий Лука», (1993 р. гіпс, тонування), «Царівна-лебідь (1996 р., латунь, литво), «Очікування» (1998 р., бронза, литво), «Піщана відьма» (2004 р., бронза, литво), «Народження дракона», (2005 р., мідь), «Зустріч» (2007 р., латунь), «Феміда» (2008 р., гіпс).

            З останніх виконаних робіт великий резонанс мала скульптурна композиція «Батьки» (2018 р., поліефірна смола), для якої обрано місце у відновленому сквері навпроти театру ім. В. Магара. Сентиментальність образу пом'якшена реалістичною манерою виконання, рисами, близькими та зрозумілими кожній людині, яка бачить скульптурну пару старих людей на лавочці.

(І. В. Атаманчук)

            Література про життя та діяльність:

            Чак Борис Юхимович // Запорізька організація Національної спілки художників України. - Запоріжжя, 2007. - С. 176-177.

***

            Олейник, С.  “После работы над скульптурой князя Голицина я полюбил шампанское”: известному запорож. художнику Борису Чаку исполнилось 40 лет // Индустр. Запорожье. - 2010. - 30 июля (№ 112). - С. 9.

 

28.07 - 120 років від дня народження Віктора Гавриловича Фоменка (28.07.1900, с. Обіточне Чернігів. р-ну - 08.10.1976, м. Запоріжжя), дослідника історії рідного краю;[86]

 

            Відомий дослідник історії Запорізького краю Віктор Гаврилович Фоменко народився 28 липня 1900 року в с. Обіточне Чернігівського району Запорізької області. Трудове життя Віктора Гавриловича розпочалося з 14 років і далі було тісної пов’язане з історією країни. Брав участь у громадянській війні, навчався у військово-інженерній школі, на командирських курсах, працював на будівництві Нижньо-Тагільського металургійного та Уральського вагонобудівного заводів, потім - Всесоюзна академія кольорової металургії (закінчив її у званні “горный генерал - директор II ранга”), після якої працював головним інженером Кунродського рудника, директором свинцево-срібного рудника „Ельбрус”, що в Грузії. У 1954 році Віктор Гаврилович, захворівши на силікоз, пішов на пенсію і переїхав на свою малу батьківщину. Решту життя він присвятив дослідженню історії, географії, культури рідного краю, активно цікавився його топонімікою. Стає читачем Всесоюзної бібліотеки ім. Леніна у Москві, Публічної бібліотеки ім. М. Е. Салтикова-Щедріна у Ленінграді, стає членом географічного товариства при АН СРСР. Така самовіддана дослідницька робота не могла не дати результатів. З’являються його дослідження в “Известиях Всесоюзного географического общества”, у центральних і республіканських журналах, обласних і районних газетах. У нашій області немає жодної річки, села, міста й урочища, історія яких не була б досліджена невтомним краєзнавцем. В. Г Фоменко входив до комісії по складанню тому “Запорізька область”, що увійшов до 26-томного видання “Історії міст і сіл УРСР”. У 1969 році у видавництві “Промінь” виходить його книга “Звідки ця назва”, якою користуються читачі і по сьогоднішній день. Краєзнавець підготував до друку багато своїх праць, на жаль, вони так і не побачили світ. В. Г. Фоменко не був професійним істориком-краєзнавцем, але те, що він устиг дослідити, назавжди залишить його ім’я серед інших почесних дослідників нашого краю. В.Г. Фоменко зарекомендував себе авторитетним знавцем не тільки літопису Запорізького краю. Його праці були опубліковані в журналах „Дон”, “Волга,” в „Археологічному журналі” АН СРСР та інших виданнях. Краєзнавець розшифрував і витлумачив близько п’яти тисяч топонімів та гідронімів.

            Помер 8 жовтня 1976 року. Похований в м. Запоріжжі.

(М. М. Єременко)

Окремі видання:

Днепровская линия крепостей : к двухсотлетию начала строительства новой Днепровской линии крепостей, оградившей поселения юга России от грабительских набегов крымских татар и положившей начало заселения Приазовья / В. Г. Фоменко. – Изд. 2-е, перераб. – Запорожье : [Тандем-У], 2008. – 48 с. : ил. – (Запорізький родовід ; вип. 1).

Днепровская линия крепостей / В. Г. Фоменко. – Запорожье : Тандем-У, 2006. – 48 с. : ил.

Страницы из летописи Александровска / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1976]. - 79 с. - Машинописний текст.*

Звідки ця назва? : [історія виникнення назв річок, населених пунктів, урочищ, курганів на Запоріжжі] / В. Г. Фоменко. – Дніпропетровськ : Промінь, 1969. – 104 с.

Записки краеведа. Ч. I : Хортицкая старина / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1969]. - 112 с. - Машинописний текст.*

О летописных датах / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1969]. - 73 с.

К двухсотлетию начала строительства новой днепровской линии крепостей, оградивших поселения юга России от грабительских набегов крымских татар и положивших начало заселения Приазовья / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1968]. – 54 с. – Машинописний текст.*

Южные пути Киевской Руси на Запорожье ; О названиях Днепровских порогов ; Днепровские пороги ; Легенда о Запорожском крае / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1968]. – 12 с. + 4 с.+ 5 с. + 8 с. – Машинописний текст.*

Тюркские элементы топонимики Запорожья / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1963]. – 22 с. – Машинописний текст.*

Краткая история Запорожской области. Ч. II : борьба с царизмом (от начала XIX в. до 1917 года / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1963]. – 273 с. – Машинописний текст.*

Города Запорожского края / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1962]. – 56 с. – Машинописний текст.*

Материалы к истории переселения бессарабских колонистов в Приазовье в 1861-1863 гг. / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1961]. – 30 с. – Машинописний текст.*

Заметки краеведа о запорожской старине / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1961?]. – 107 с. – Машинописний текст.*

Краткая история Запорожской области. Ч. I : до половины XIX ст. / В. Г. Фоменко. – [Запорожье, 1960]. – 200 с. – Машинописний текст.*

Страницы из истории происхождения и значения наименований некоторых рек, могил, урочищ и населенных пунктов с краткой историей их заселения и особых событий / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, 1959]. – 177 с. – Машинописний текст.*

История города Бердянска / В. Г. Фоменко. - [Запорожье, б. г. и.]. – 44 с. – Машинописний текст.*

 

Публікації в збірках:

Хортицкая старина / В. Г. Фоменко // Заповідна Хортиця : збірник праць співробітників заповідника. – Запоріжжя, 2006. – Вип. 1. - С. 74-150.

Кічкаська переправа і городок на Малій Хортиці / В. Фоменко // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. – С. 12-21.

Військові печатки запорожців / В. Г. Фоменко // Історичні джерела та їх використання / Архівне упр. при Раді Міністрів УРСР ; Ін-т історії АН УРСР. – Київ, 1972. – Вип. 7. – С. 152-160.

О названиях Азовского моря / В. Г. Фоменко // Природные условия и хозяйство Северо - Запада Приазовья : известия Мелитопольского отдела : (сборник статей). – Ленинград, 1972. – С. 106-109. – (Географ. об-во СССР. Мелитопольский отдел ; вып. 2).

Кічкаська переправа і городок на Малій Хортиці / В. Г. Фоменко // Історичні джерела та їх використання / Ін-т історії АН УРСР, Архівне упр. при Раді Міністрів УРСР. – Київ, 1966. – Вип. 2. – С. 110-122.

Материалы к топонимике Запорожской области / В. Г. Фоменко // Известия Мелитопольского отдела географического общества УССР и Запорожского областного отделения общества охраны природы УССР / Географ. об-во УССР, Укр. об-во охраны природы и содействия развитию природ. богатств ; редкол. : П. П. Орлов [и др.]. – Днепропетровск, 1965. – С. 156-166.

Тюркские элементы в топонимике Запорожья / В. Г. Фоменко // Известия Всесоюзного географического общества. - Москва - Ленинград, 1964. - Т. 96. - С. 70-73.

Где был древний Протолчий брод? / В. Г. Фоменко // Известия Всесоюзного географического общества. - Москва - Ленинград, 1963. - Т. 95. - С. 547-550.

 

Література про життя та діяльність:

Єременко, М.  Фоменко Віктор Гаврилович / М. Єременко ; Микола Єременко // Дослідники історії Південної України: біобібліограф. довідник / НАН України [та ін. ; упоряд. І. Лиман]. – Київ, 2016. – Т. 2. - С. 435-437.

Пачев, С.  Болгарська тема у краєзнавчих студіях В. Г. Фоменка // Наукові записки : зб. праць молодих вчених та аспірантів. - Київ, 2010. - Т. 21. - С. 334-343.

Ахрамеев, В. Н.  [Фоменко Віктор Гаврилович] // Ахрамеев В. Н.  Рекою жизни / В. Н. Ахрамеев. – Запорожье, 2008. – Кн. 2. - С. 176-183.

Єременко, М.  Фоменко Віктор Гаврилович // Єременко, М.  Край шляху Муравського... : нариси з історії Чернігів. р-ну / М. Єременко ; Микола Єременко. – Запоріжжя, 2006. – С. 416.

Сушко, К.  Жизнь, вперед! // Сушко, К. И.  Тени забытых городов / К. И. Сушко ; Константин Сушко. – Запорожье, 2003. – С. 164-173.

Степаненко, І. П.  До питання формування повнотекстового електронного ресурсу : [в т. ч. про оцифровку колекції праць Ф. Г. Фоменка, яка знаходиться у відділі краєзнавства ЗОУНБ] // Електронні ресурси бібліотек : за підсумками Всеукр. наук.-практ. конф. директорів держ. та обл. універсал. бібліотек (14-17 жовт. 2003 р., м. Кіровоград). - Кіровоград, 2003. - С. 92-97.

Пуха, І.  Незабутні зустрічі / Іван Пуха // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. - С. 22.

***

Єльников, М. В.  В. Г. Фоменко - першовідкривач городища Кінські Води / М. В. Єльников // Музейний вісник. – 2010. – № 10. – С. 237-245. – Бібліогр.: 15 назв.

Краевед - патриот Запорожского края // ПравДа. - 2010. - 22 июля (№ 29). - С. ?.

Мірущенко, О. П.  “Без правди фактів нема правди часу” : (до сторіччя з дня народження видатного краєзнавця В. Г. Фоменка) // Музейний вісник. - 2001. - № 1. - С. 77-83.

Денисова, М.  Мой дядя Виктор Фоменко // Майя Денисова // Суббота плюс. - 2000. - 19 нояб. - С. 6. - (Земляки столетия).

Нагорна, Г.  Дослідник історії Запорізького краю : (до сторіччя від дня народження В. Г. Фоменка) / Ганна Нагорна // Созвездие : альманах. - 2000. - № 1. - С. 59.

Шаповалов, Г.  Без правди фактів нема правди часу / Георгій Шаповалов // Запоріз. правда. - 2000. - 28 лип.

***

Фоменко Віктор Гаврилович // Чернігівці - 230 : бібліографічний покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Токмак : Трибуна, 2014. – С. 40-42. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 6).

Картографічна колекція В. Г. Фоменка [в фонді відділу краєзнавства ЗОУНБ] : (путівник) / уклад.: Г. Нагорна. – Запоріжжя : Поліграф, 2001. – 24 с.

Фоменко Віктор Гаврилович (1900 - 1976) : бібліографічний список / ОУНБ ім. О. М. Горького, Обл. краєзнав. музей ; [уклад. Г. Нагорна]. – Запоріжжя : [б. в.], 1996. – 11 с. – (Дослідники рідного краю ; вип. 4).

***

Ігнатуша, О. М.   Фоменко Віктор Гаврилович // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7733&lang=ukr

 

29.07 – 100 років від дня народження Аркадія Євгеновича Гашинського (29.07.1920, м. Мелітополь – 13.12.1991, Київ), українського актора театру і кіно, викладача, народного артиста СРСР (1971);[87]

 

Аркадій (Авраам) Євгенович Гашинський народився 29 липня 1920 року в Мелітополі в родині уродженця м. Лохвиці Полтавської губернії Зейліка Абрамовича Гашинського та Міни Шльомовни (уродженої Манькової).

Аркадій мріяв стати архітектором (вчився в Мелітопольському архітектурно-будівельному технікумі), але неочікувана зустріч з театром визначила його подальшу професійну долю. Вперше на сцену він вийшов на прохання хворого приятеля із драматичного гуртка при архітектурно-будівельному технікумі. Після цього він і сам почав відвідувати цей гурток, а пізніше – вступив до Харківського театрального інституту. В 1945 році закінчив Державний інститут театрального мистецтва у Москві (так званий ГІТІС). Аркадія Гашинського прийняли в трупу Київського державного театру УРСР (1946), а пізніше він перейшов до Київського українського драматичного театру ім. І. Франка. На його сцені він грав упродовж 1948 - 1990 років, став народним артистом СРСР (1971). Його партнеркою по сцені тривалий час була дружина – актриса Валентина Макарівна Півторадня.

Найбільш значущими у театральній діяльності А.Є. Гашинського були ролі: князь Ярослав («Ярослав Мудрий»), Хома («Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), Апраш («Циганка Аза»), Андронаті («У неділю рано зілля копала»), Ольшанський («Весілля Свічки»), Гроза («Сторінка щоденника»), Мастаков («Старик»), Ібрагім-Огли («Угрюм-река»), Дервиш («В ночь лунного затмения»), Глостер («Король Лир»), Дон Хозе де Сантарен («Дон Сезар де Базан») та інші. Так, наприклад, після спектаклю «Антігона» глядачі не давали йому змоги пройти, його автомобіль був буквально засипаний квітами.

Аркадій Євгенович знявся у фільмах «300 лет тому …» (1956), «Иван Франко» (1956), «Кровь людская – не водица» (1960), «Серебряный тренер» (1963), «Почтовый роман» (1969), «Как закалялась сталь» та «Рожденная революцией» (1974), «Бриллианты для диктатуры пролетариата» (1975), «Красное поле» (1980), «Казнить не представляется возможным» (1982) та ін.

Паралельно з роботою у театрі імені Івана Франка Аркадій Гашинський викладав у його студії, а в 1969 - 1975 рр. - у Київському театральному інституті. 1985 року йому присвоєне вчене звання доцента.

Аркадій Гашинський був надзвичайно працьовитим, цінив і виконував усі настанови режисера, не входив у жодне театральне угруповання. Він завжди був елегантним і доглянутим, за що його театрали називали князем. Серед інших акторів трупи його вирізняла надзвичайна людяність у кожному сценічному образі. Гашинський стійко переніс свій вимушений вихід зі сцени, тяжку хворобу дружини і загибель сина.

Помер Аркадій Гашинський 13 грудня 1991 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

(В. П. Воровка)

Література та інтернет-ресурси:

Кумок, В. Н.  Аркадий Евгеньевич Гашинский // Кумок, В. Н.  Евреи Мелитополя / В. Н. Кумок, С. В. Воловник ; Виктор Кумок, Семён Воловник. – Мелитополь, 2012. – Т. 1. - С. 648-649.

Капельгородська, Н. М.  Гашинський Аркадій Євгенович // Капельгородська, Н. М. Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ, 2004. – С. 124.

Панкратьев, С. Аркадий Гашинский мог пить вино из женской туфельки, танцевать лезгинку и был любим Екатериной Фурцевой [Електронний ресурс] / Сергей Панкратьев // Факты. - 2000. - 29 июля. – Режим доступу до статті:

https://fakty.ua/111629-arkadij-gashinskij-mog-pit-vino-iz-zhenskoj-tufelki-tancevat-lezginku-i-byl-lyubim-ekaterinoj-furcevoj

Аркадий Гашинский [Електронний ресурс] // Livejournal. - 2012. - 29 июля. – Режим доступу до статті:   https://191966v.livejournal.com/249193.html

Гашинський Аркадій Євгенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5613&lang=ukr

 

29.07 - 60 років від дня народження Володимира Юрійовича Панкова (29.07.1960, с. Ушакове Костанай. обл., Казахстан - 22.09.2016, с. Любимівка Вільнян. р-ну), учасник АТО / ООС. Старший сержант 23-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї механізованої бригади загинув біля с. Гранітне Волноваського району Донецької області. Нагороджений орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно);[88]

30.07 - 110 років від дня народження Юрія Августиновича Шульте (30.07.1910, м. Дебальцеве Донец. обл. - 18.08.1995, м. Запоріжжя), професора, член-кореспондента АН України, вченого в галузі електрометалургії та ливарного виробництва, завідувача кафедри Запорізького машинобудівного інституту (1947 - 1987) (нині - Запорізька політехніка);[89]

31.07 - 90 років від дня народження Григорія Петровича Добриніна (31.07.1930, с. Червоноармійське (нині - м. Вільнянськ) - 21.04.2000, м. Запоріжжя), запорізького художника;[90]

31.07 – 75 років від дня народження Яна Петровича Табачника (31.07.1945, м. Чернівці), українського акордеоніста-віртуоза, народного артиста України (1994), доктора мистецтвознавства, професора, політика, громадського діяча, почесного громадянина м. Мелітополь (2009).[91]

Література про життя та діяльність:

Ян Табачник // 100 облич української естради / І. Лепша ; Іван Лепша. – Чернівці, 2010. – С. 360-362.

Капельгородська, Н. М.  Табачник Ян Петрович // Капельгородська, Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ, 2004. – С. 579.

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 90 років (1930) Запорізькому будівельному технікуму;

- 80 років (1940) від дня заснування Запорізької торгово-промислової палати;[92]

- 30 років (1990) від дня заснування Організації солдатських матерів України (ОСМУ) (засноване в Запоріжжі за ініціативи та безпосередньої участі Запорізького комітету солдатських матерів;

 

Серпень

 

02.08 - 60 років від дня народження Коваля Юрія Геннадійовича (02.08.1960, с. Борисівка Примор. р-ну - 30.07.2016, м. Бердянськ), учасника АТО / ООС. Командир бронемашини 93-ї окремої механізованої бригади загинув у районі Лисичанська. Похований в м. Бердянську. Нагороджений медаллю “Захисник Вітчизни” (посмертно).[93]

03.08 - 70 років від дня народження Валентини Степанівни Вініченко (03.08.1950, м. Ковилкіне, Мордовія), директора ПП “Вініченко В. С.”, провідного екскурсовода Запорізького регіону. Нагороджена відзнакою Міністерства оборони України - медаллю “За сприяння Збройним Силам України” (2016) та орденом “За розвиток Запорізького краю” ІІІ ступеня (?).

Окремі видання:

Путешествие из Александровска в Запорожье. 1770 - 2002 / В. Виниченко, Ю. Страшков ; Валентина Виниченко, Юрий Страшков. – Запорожье : [б. и.], 2002. – 20 с. : ил.

 

Література про життя та діяльність:

Пойда, А.  Путеводная звезда запорожских туристов / Анастасия Пойда // VIP club. - 2019. - № 78 (июнь - июль). - С. 22-23.

 

03-05.08 - 30 років тому (1990) вперше відзначалися Дні козацької слави, присвячені 500-річчю від першої писемної згадки про українських козаків. Особливого розмаху урочистості набули на о. Хортиці в Запоріжжі та с. Капулівці на Січеславщині.

Література та інтернет-ресурс:

До 500-річчя Запорозького козацтва // Феномен світової історії : (бібліогр. покажчик) / Обл. упр. культури, ОУНБ ім. О. Горького ; [підгот. Л. О. Бєляєва, Ж. Н. Жданова , М. В. Маслова ; наук. ред. Т. К. Шевченко]. – Запоріжжя, 1992. – С. 94-97. – До 500-річчя Запорозького козацтва.

Слава козацька не вмре, не загине // Тої слави козацької повік не забудем : рекомендац. бібліограф. покажчик / М-во культури України, Держ. б-ка України ; [складач В. М. Лой ; відп. ред. В. О. Кононенко]. – Київ, 1992. – С. 51-54.

Болебрух, А. Г.  500-річний ювілей запорізького козацтва // Історія запорізького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження / Т-во "Знання" УРСР, Дніпропетров. філіал вид. відділу правління т-ва "Знання" УРСР. – Дніпропетровськ, 1990. – С. 3-6.

Гриценко, О.  Акції та фестивалі, присвячені козацтву [Електронний ресурс] / О. Гриценко, Олександр Гриценко // Гриценко О.  Президенти і пам'ять : політика пам'яті президентів України (1994 - 2014) : підґрунтя, послання, реалізація, результати / Інститут культурології НАМ України. - Київ, 2017. - С. 498-501. - Режим доступу : https://books.google.com.ua

 

05.08 – 80 років тому помер Дмитро Іванович Яворницький (07.11.1855, с. Сонцівка Харків. пов. Харків. губ. (нині - Борисівка Дергачів. р-ну Харків. обл.) - 05.08.1940, м. Дніпропетровськ (нині - м. Дніпро)), український історик, археолог, етнограф, письменник козацтва;[94]

Література:

Абросимова, С.  Яворницький Дмитро Іванович / Світлана Абросимова // Апанович, О. М.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – Київ, 2009. – С. 693-697.

 

11.08 - 340 років тому помер запорозький кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко (між 1605 та 1610?, с. Мурафа Шаргород. р-ну Вінниц. обл. - 11.08.1680, с. Грушівка, похов. с. Капулівка Нікопол. р-ну Дніпропетров. обл.);

 

            11 (1 - за старим стилем) серпня 1680 року не стало одного з найвідоміших кошових отаманів Війська Запорозького Низового Івана Дмитровича Сірка.

            Іван Сірко народився на Поділлі (тепер - с. Мурафа Шаргородського району Вінницької області). На жаль, точної дати народження не встановлено, але в науковій літературі ця подія вважається між 1605 та 1610 роками.

            Дуже мало відомо й про першу половину життя славного отамана. Повитуха Окулина розповідала, що хлопчик з’явився на світ 29 лютого, у високосний рік з двома зубами та оселедцем на голові. Місцевий священик його навіть не хотів хрестити. Тільки коли батько Дмитро жартома сказав, що цими зубами хлопець буде гризти ворогів – охрестив.

            Розповідають, що старожили Мурафи завжди бачили малого Івана в компанії із сірим вовченям, тому й прозвали його Сірком.

            Через багато років інгулецький чаклун Ага-Бахту зізнавався, що з раннього дитинства Івана оберігав і натаскував звіриних хитрощів теж чаклун Токбол, який загинув 1672 року під Куяльником, коли рятував Сірка від засідки хана Нуреддіна.

            Той же Ага-Бахту стверджував, що в кожен молодик лютого високосного року Сірко   отримував магічні знання. А на новий молодик омолоджувалось усе його тіло.

            За свою блискучу військову кар’єру Іван Сірко прийняв участь у більш як п’ятдесяти битвах – і жодної не програв!

            Завдяки літопису Самійла Величка дуже викривлено трактуються деякі події 1675 року. Перша з них пов’язана з Різдвяними святами. Саме завдяки літописцю панує версія, що коли до Чортомлицької Січі вдерлися майже 15 тисяч яничар, то врятував її якийсь козак Шевчик, який нібито вийшов на вулицю, побачив яничар і сповістив січове товариство. Насправді ж це була військова операція, чітко спланована самим кошовим отаманом. Дізнавшись від власної розвідки про вихід 40-тисячного війська Кримського хана і приданих до нього п’ятнадцяти тисяч яничар, Іван Сірко дав доручення двом молодим козакам, що готові були вмерти, тільки б виконати наказ свого отамана (а це були козаки Живчик і Тихоня), виїхати в район Чортомлицьких хуторів. Вмостившись на кургані, зробили так, щоб татари змогли їх взяти у полон, спочатку нічого татарам не розповіли. І лише згодом, нібито злякавшись, розповіли, що Січ зранку святкує Різдво, усі козаки нібито перепились, в тім числі й вартові. Так, вони можуть показати потайний лаз, яким можливо потрапити до Січі. Так Іван Сірко заставив майже п'ятнадцять тисяч яничар зайти у Січ, де вони опинились у пастці, бо козаки їх вже чекали. Вибивши шибки, козаки почали обстрілювати яничар. Було знищено більше тринадцяти тисяч ворогів, а сам хан так накивав п’ятами, що не поховав навіть своїх полеглих бійців. Що стосується якогось козака Шевчика, якому Самійло Величко приписує нібито спасіння Січі, то вийшовши на двір, він не встиг би й рота розкрити в такій ситуації, як був би ув’язнений, а то й убитий.

            Інша подія пов’язана із літнім походом січовиків того ж року в Крим. Знову той же С. Величко приписав Івану Сірку таку звірячу жорстокість, що навіть зараз, коли читаєш про це – кров стигне у жилах. Та чомусь ні в кого не виникає питання: якщо Іван Сірко дійсно запропонував звільненим полоненим повернутись до Криму, то навіщо їх було вести за сотні верст від Криму, дійти до Чорної долини, годувати, поїти, охороняти на всьому шляху, не ліпше було б спитати про це ще в Криму? Насправді, була змова у частини «туків» (обернених у мусульманство колишніх православних) і вночі під час відпочинку, перерізавши вісьмох козаків охорони, близько трьох тисяч людей повернули назад у Крим. Звичайно, Сірко був у страшному гніві за це, чому й наказав молодій сотні козаків наздогнати збіглих та знищити всіх. Наказ було виконано. Говорять, після цього І. Сірко, під’їхавши до знищених, так сказав: «Спіть, браття, до Страшного суду Божого. Він розсудить. А всю провину перед Богом я беру на себе».

            В останнє десятиліття свого життя Іван Сірко став свідком і учасником громадянської війни в Україні, коли гетьмани дуже часто змінювали один одного. Сам Сірко про цей час писав так: «Тепер у нас чотири гетьмани – Самойлович, Суховій, Ханенко, Дорошенко, а ні від кого нічого доброго нема; сидять вдома і тільки між собою християнську кров проливають за гетьманство, за маєтності, за млини».

            До речі, Іван Сірко, як й Іван Богун, не підтримав підписання Переяславської угоди і не присягнув на вірність царю Московії у січні 1654 року.

            Через вісімнадцять років – у 1672-му - при певних обставинах, Іван Сірко міг стати Гетьманом України. Не судилося… Натомість завдяки полтавському полковникові Жученку Іван Сірко спочатку опиняється в Москві, в казематах Кремля, а згодом, на засланні у м. Тобольську.

            Тільки наполегливість запорожців та короля Речі Посполитої, 1673-го року Сірка знову повертають на Січ. І вже з того моменту до самої смерті 1 серпня 1680 року Сірко не полишає Запорожжя.

            Все своє життя Іван Сірко присвятив боротьбі проти турецько-татарських поневолювачів. В архівах є згадка про те, що одним із султанів Османської імперії було  видано фірман(указ) про те, щоб в усіх мечетях кожної третьої п’ятниці молилися за погибель «Урус-Шайтана»(руського диявола) Івана Сірка. До речі, ім’ям Івана Сірка татарські та турецькі матері лякали своїх дітей.

            Та навіть до своїх ворогів – татар – ставився кошовий інколи досить прихильно. Якось І. Сірку пожалілась татарка в роках,що його козаки забрали в неї останню корову, яка годувала всю її чималеньку сім’ю. Сірко розпорядився повернути корову, навіть видав кілька кусків сукна для її дітей. Ще приклад. Перша половина 1670-х років видалась у Приазов’ї досить засушливою і татари звернулись до Сірка, щоб він дозволив їхнім кочівлям випасатись на землях запорожців. Сірко дозволив, за що отримав від гетьмана Самойловича дуже різкого листа. Та І. Сірко відповів І. Самойловичу так: «Якщо б і чорт допомагав людям у нужді, то й цим нехтувати не годиться! Нужда  й закон міняє».

            Таким був насправді Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий Війська Запорозького Низового, таким він залишиться в нашій пам’яті.

            І останнє, що хотілось би сказати про нашого славного полководця. Майже три з половиною століття пройшло після смерті Івана Сірка. Народ пам’ятає про славного сина України, уже й фестивалі, присвячені його пам’яті, проводяться. Немає лише музею Івана Сірка. А так напрошується його створення!

 

            Література про життя та діяльність:

Коляда, І. А.  Отаман Іван Сірко / І. А. Коляда, Є. В. Биба. – Харків : Фоліо, 2015. – 64 с. – (Патріотична бібліотека).

Сергиенко, Г.  Иван Сирко // Запорожское казачество: от прошлого - к грядущему. – Запорожье, 2012. – С. 240-249.

Маслійчук, В.  Кошовий отаман Іван Сірко / В. Маслійчук, Ю. Мицик ; Володимир Маслійчук, о. Юрій Мицик. – Київ : [Видавець ПП Н. Брехуненко], 2007. – 76 с. – (Наші полководці). – Про Україну з гонором і гумором.

Іван Сірко // Тої слави козацької повік не забудем... : рекомендаційний бібліограф. покажчик з історії укр. козацтва / ред. В.О. Кононенко ; Нац. парламент. бібліотека України. – Київ : Київська правда, 2004. – С. 187-189.

Сірко Іван Дмитрович // Провідники духовності в Україні. – Київ, 2003. – С. 96-97.

Іван Сірко // Золота книга української еліти : інформ.-імідж. альманах : у 6 т. – Київ, 2001. – Т. 2. - С. 390-391. - Текст укр. та англ. мовами.

Мицик, Ю.  Отаман Іван Сірко / о. Юрій Мицик. - Запоріжжя : Тандем-У, 1999. -  44 с. - (Запорозька спадщина ; вип. 11).

Котляр, М. Ф.  Кошовий отаман (Іван Сірко) // Котляр М. Ф.  Історія в життеписах / М. Ф. Котляр, В. А. Смолый. – Київ, 1994. – С. 227-237. – (Україна. Голоси історії).

Апанович, О. М.  Славетний кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко // Апанович О.  Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – Київ, 1993. – С. 134-148.

Мицик, Ю. А. Іван Сірко - національний герой українського народу // Історія запорізького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження / Т-во "Знання" УРСР, Дніпропетров. філіал вид. відділу правління т-ва "Знання" УРСР. – Дніпропетровськ, 1990. – С. 17-29.

Яворницький, Д. І.  Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська Запорізьких низових козаків / Д. І. Яворницький ; [пер. з рос. В. Чуйка ; передм., комент. та прим. Г. Я. Сергієнка]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1990. – 190 с. : іл.

Данилевич, В.  Нові дані для біографії Івана Сірка / В. Данилевич ; Василь Данилевич. – Київ : [б. в.], 1907. – 140-148 с. – Відбиток із "Записок Українського Наукового Товариства в Київі". К. ІІІ. 1907.

 

Могила Івана Сірка:

Афанасьєв-Чужбинський, О. С.  [Могила Сірка] // Афанасьєв-Чужбинський О. С.  Нариси Дніпра / О. С. Афанасьєв-Чужбинський ; [пер. з рос. І. Лемка]. – Львів : Апріорі, 2016. – С. 260-262.

Перепоховання Івана Сірка в 1967 р. : зб. документів / НАН України [та ін. ; упоряд.: В. В. Грибовський]. – Київ : [б. в.], 2013. – 96 с.

[Сегеда, С.]  Іван Сірко // Український пантеон / [авт. С. Сегеда]. – [Київ, 2013]. – С. 84-87.

Жуковський, М. П.  Доля могили І. Д. Сірка // Заповідна Хортиця : матеріали IV міжнар. наук.-практ. конф. "Історія запорозького козацтва: в пам'ятках та музейній практиці" : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури і туризму України, Нац. заповідник "Хортиця". – Запоріжжя, 2010. – С. 302-306.

           

            Образ Івана Сірка в літературі, фольклорі та мистецтві:

            Вальд, В.  Останній бій Урус-шайтана : [роман] / В. Вальд ; Віктор Вальд. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2017. – 496 с. – На обкл.: Коронація слова.

            Галичин, Н.  Легенды Великого Луга : (по мотивам сказов знахаря Еремея) / Николай Галичин. - Херсон, 2017. - 220 с.

            Морозенко, М.  Іван Сірко великий характерник / М. Морозенко ; Марія Морозенко. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2012. – 176 с. – (Українська сила).

            Павленко, І. Я.  Сірко: ім'я і герой // Павленко, І. Я.  Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини: буття у просторі та часі / І. Я. Павленко. – Запоріжжя, 2006. – С. 114-122.

            Федоренко, Д. Т.  Кошовий лицарів чубатих. Іван Дмитрович Сірко в українській етнопедагогіці, фольклорі та етнології : нетрадиційний навч.-вихов. посібник. / Д. Т. Федоренко. – Кривий Ріг : Видав. дім, 1999. – 144 с.

            Кошлатий, В. П.  Остання битва Івана Сірка : [повість] / В. П. Кошлатий. – Запоріжжя : Дике Поле, 2007. – 184 с. : іл.

            Богуш, П. М.  Зображення в мистецтві могили кошового отамана Івана Сірка // Козацька спадщина : альманах Нікопол. регіонал. від-ня НДІ козацтва Ін-ту історії України НАН України. – Нікополь - Запоріжжя, 2005. – Вип. 1. - С. 158-161.

            Мордовець, Д.  Дві долі : повість [про І. Сірка та Ю. Хмельницького] // Заклятий козак  : історичні повісті та оповідання. – Київ, 1994. – С. 112-243.

            Кулаковський, В. М.  Іван Сірко : роман / В. М. Кулаковський ; Віталій Кулаковський. – Київ, 1992. – 320 с.

***

            Іван Сірко // Тої слави козацької повік не забудем... : рек. бібліограф. покажчик з історії укр. козацтва / Нац. парламент. бібліотека ; ред. В. О. Кононенко. – Київ, 2004. – С. 187-189.

 

11.08 - 90 років тому (1930) засновано Запорізький педагогічний інститут (з 10 листопада 1985 р. - Запорізький державний університет, з 2004 р. - Запорізький національний університет - ЗНУ)[95]

 

Він постав на березі Славути

Біля давніх хортицьких узвиш,

І по всіх країнах стало чути

Про козацький вимріяний виш.

(Гімн Запорізького національного університету)

 

Запорізький національний університет - один з відомих та престижних навчальних закладів України, який продовжує кращі освітні традиції минулого та вдосконалює сучасні педагогічні процеси. Його літопис ведеться вже 90 років.

Запорізький край історично відзначався високим рівнем освіченості населення. В ХІХ столітті тут працював видатний педагог та громадський діяч М. О. Корф, а повітове земство міста Олександрівська намагалось охопити початковою освітою всіх дітей регіону. Становлення та розвиток радянської держави передбачали нову систему освіти. До початку 30-х років педагогічна система в Україні діяла самостійно, була відмінною від російської і складалася з інститутів народної освіти, вищих трирічних курсів та педагогічних технікумів. Відповідні курси працювали і в Запоріжжі.

Предтечою сучасного університету стали саме 3-річні педагогічні курси, засновані в Запоріжжі 1 грудня 1921 року, які 1925 року були реорганізовані в педагогічний технікум. За роки існування вони підготували сотні кваліфікованих педагогів, показавши ефективність української системи освіти. У липні 1930 р. союзний уряд ухвалив постанову “Про реорганізацію вищих навчальних закладів, технікумів і робітничих факультетів”, а в серпні того ж року була прийнята постанова “Про реорганізацію мережі і системи педагогічної освіти в Україні”. Ці документи визначили єдині типи навчальних закладів для всіх республік Радянського Союзу: вищі педагогічні школи - педагогічні інститути, середні педагогічні школи - педагогічні технікуми та короткотермінові педагогічні курси.

З початком будівництва Дніпрогесу та розвитком міста виникла проблема відсутності педагогічних кадрів, тому у 1930 році педагогічний технікум був реорганізований в інститут.

11 серпня 1930 року Раднарком України затвердив перелік інститутів і відділів, серед яких під № 27 значився Запорізький інститут народної освіти з двома секторами: соціального виховання та професійної освіти. На 1 січня 1931 р. в інституті навчалися 318 студентів, працювали 30 викладачів.

У перші роки становлення інституту його цільове спрямування неодноразово змінювалося. Спочатку інститут був орієнтований на підготовку вчителів для семирічних шкіл і професійних навчальних закладів. У 1933 році його перейменовано на Запорізький державний педагогічний інститут, у зв’язку з чим відбулася переорієнтація на підготовку викладачів для середньої загальноосвітньої школи.

Тепер вищий навчальний заклад мав чотири факультети: історичний (з історичним та економічним відділеннями), мовно-літературний (українська мова та література), фізико-хіміко-математичний, з якого у 1935-1936 навчальному році відокремився природничий (з біологічним і хімічним відділеннями). Історичний факультет у структурі педагогічного інституту функціонував до 1936 року. Потім його перевели до Одеси.

Нововведенням та черговою реорганізацією Запорізького державного педагогічного інституту стає утворення у 1934 році окремого структурного підрозділу інституту — вчительського інституту, який протягом двох років готував вчителів за тими ж спеціальностями для неповної середньої школи.

З року в рік авторитет інституту серед вузів України зростав, відчувався професіоналізм викладачів. Наприкінці 30-х років значно пожвавилась науково-дослідницька робота кафедр інституту. У травні 1940 року дев’ять співпрацівників завершили роботу над кандидатськими дисертаціями.

Напередодні війни інститут посідав одне з провідних місць серед педагогічних вузів України. Якщо в 1933-1934 навчальному році кількість студентів складала 1628 чоловік, то в 1940-1941 їх чисельність зросла до 4062. Бібліотека вишу нараховувала понад 100 тисяч примірників навчальної та художньої літератури. На 12 кафедрах працювали 86 викладачі.

Початок Другої світової війни розколов життя студентів та викладачів на “до” і “після”. Та навіть в умовах воєнного часу були завершені семестрові екзамени - 1203 студенти успішно склали державні іспити, але набір абітурієнтів більше не оголошувався.

Під час нацистської окупації гітлерівці знищили інститут вщент.

Після звільнення міста від німецько-фашистських загарбників 14 жовтня 1943 року нарада колективу інституту  прийняла рішення розпочати заняття 10 грудня 1943 року.

1 січня 1944 року інститут урочисто відзначив початок своєї роботи. У першому післявоєнному навчальному році інститут мав 13 кафедр, на яких працювали 54 викладачі, з них 7 кандидатів наук та доцентів. Протягом часу кількість студентів та викладачів інституту постійно зростали.

Друга половина 50-х та початок 60-х років стали роками освітянських злетів закладу. В інституті працювали вже 15 кафедр. Були внесені зміни у структуру інституту - відкрилися факультети підготовки вчителів музики та співів, англійської, німецької, французької мов, фізичної культури. На початку 70-х років відновив свою роботу історичний факультет. Керівництво вишу більше уваги приділяло саме розвитку наукових досліджень. В інституті проводилися республіканські наукові конференції, в роботі яких брали участь провідні вітчизняні вчені, всесоюзні наукові конференції вчених-мовознавців України, Білорусі, Росії,  науково-практичні конференції з питань ефективності роботи навчально-виховних закладів системи народної освіти.

В історії сучасного Запорізького національного університету є події, які майже через 50 років викликають почуття гордості та пошани за Alma Mater. У травні 1968 року на філологічному факультеті університету серед студентів та викладачів проводилось обговорення роману О. Гончара “Собор”. Майже 100 студентів та деякі викладачі не підтримали офіційну негативну думку стосовно головної теми роману і, навіть навпаки, виступили на захист письменника. Найактивніші студенти- оборонці письменника та його роману були або виключені з вишу,  або отримали інші адміністративні покарання. А тоді молодий викладач, кандидат філологічних наук, в майбутньому доктор філологічних наук кафедри, професор, декан філологічного факультету з 1985 по 1996 рік, Віктор Антонович Чабаненко був навіть звільнений з роботи. На той час – час посилення командно-адміністративної системи - заява молодого вченого була проявом громадянської мужності.

Свій п’ятдесятирічний ювілей Запорізький державний педагогічний інститут святкував у 1980 році. До цієї дати він прийшов вищим навчальним закладом першої категорії, маючи сім факультетів, на яких навчалися 5 тисяч студентів. В колективі працювали 335 викладачів, з яких понад 45 відсотків мали наукові ступені. Більше ніж 25 викладачів мали публікації в закордонних виданнях.

Ідея створення університету на базі інституту була продиктована умовами розвитку регіону. Відчувалася гостра потреба в кадрах найновіших спеціальностей нового якісного рівня. Тільки навчальний заклад вищого університетського типу міг заповнити цей дефіцит.

Згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР від 21.09.1982 року № 872 “Об открытии в г. Запорожье государственного университета” та наказом Міністерства вищих та середніх навчальних закладів СРСР від 28.10.1982 № 109 на базі Запорізького державного педагогічного інституту створюється Запорізький державний університет (наказ Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти Української РСР від 16.08.1985 р. № 212).

Ректором університету призначається доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України В’ячеслав Олександрович Толок. В’ячеслав Олександрович зі своїми однодумцями провів значну організаційну роботу щодо формування професорсько-викладацького колективу університету та відкриття нових спеціальностей і наукових напрямків. Перше університетський набір абітурієнтів склав 980 студентів.

З 1995 року діє навчально-науковий комплекс “Запорізький університет”, до складу якого входять інститути, коледжі, училища та близько 50 шкіл міста й області.

Завдяки науково-дослідницькій роботі університету, сприянню розвитку навчання з 1999 року Запорізький державний університет стає членом Європейської асоціації університетів (EAIE), а 2003 року входить до Міжнародної асоціації соціології та адміністрування. З 2004 року ЗНУ є членом української асоціації розвитку менеджменту освіти. 24 грудня 2004 року Указом Президента України № 1536, “враховуючи загальнонаціональне і міжнародне визнання результатів діяльності ЗДУ, його вагомий внесок у розвиток національної науки”, Запорізькому державному університету надано статус національного. Зміна статусу університету сприяла розширенню його структури. У 2008 році в ЗНУ відкривається економічно-правничий коледж, з 1 лютого 2009 року - торговий коледж, з 30 березня 2009 року - економічно-гуманітарний факультет у м. Мелітополі. Нова структура ЗНУ, якісний рівень навчального процесу сприяли тому, що 30 березня 2010 року рішенням Державної акредитаційної комісії університет акредитований за найвищим IV рівнем. 18 листопада 2011 року ЗНУ увійшов до складу Євразійської асоціації університетів. За 2011 рік відкрито 11 нових спеціальностей.

З червня 2012 року посаду ректора університету обіймає Микола Олександрович Фролов, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, академік Академії наук вищої освіти України.

Запорізький національний університет сьогодні - це вищий навчальний заклад державної форми власності, до структури якого входять 18 факультетів. Університет здійснює багатоступеневу підготовку фахівців: за освітньо-кваліфікаційним рівнем “молодший спеціаліст”, за освітніми ступенями “бакалавр” та “магістр”. Підготовка кадрів вищої кваліфікації здійснюється в аспірантурі та докторантурі. У виші функціонує 7 спеціалізованих вчених рад, з них 3 докторські та 4 кандидатські. Університет є засновником наукових фахових видань з питань іноземної філології, біології, сучасної психології, філології, юриспруденції, що зареєстровані ВАК.

Важливим напрямком діяльності сучасного ЗНУ є залучення студентів, починаючи з молодших курсів, до наукової роботи. Успішно діє в університеті також наукове товариство студентів, аспірантів, докторантів.

Здобутки та досягнення ЗНУ відзначені на міжнародних виставках. За результатами виставки “Освіта та кар’єра”, починаючи з 2011 року, університет неодноразово отримував нагороди: 2011 рік - золоту медаль; 2012 - золоту медаль та відповідний диплом; протягом 2013-2015 років - гран-прі та дипломи з певних номінацій. Особливим видався для університету 2017 рік. Крім нагородження гран-прі та дипломом у номінації “Розвиток матеріально-технічної бази навчального закладу”, ЗНУ здобув почесне звання “Лідер вищої освіти України”.

Високими рейтинговими показниками відзначена ефективна діяльність ЗНУ. Зокрема, за підсумками Всеукраїнської студентської олімпіади , університет отримав 5 місце за кількістю переможців серед 28 класичних університетів України. За даними рейтингу від Аналітичного центру CEDOS, який проаналізував прозорість інформаційної політики 168 вищих навчальних закладів, Запорізький національний університет посів 25 сходинку, випередивши усі виші Запорізької області.

На міжнародному рівні ЗНУ підтримує партнерські зв’язки з багатьма вищими навчальними закладами за межами України. Студенти мають можливість брати участь у міжнародних програмах обміну та навчатись у вищих навчальних закладах Франції, Італії, Польщі, Естонії, Болгарії, Румунії, Туреччини та інших держав.

Запорізький національний університет забезпечує освітню євроінтеграцію для студентів завдяки програмі подвійного диплома, за якою магістранти можуть водночас отримати вищу освіту та другий диплом. За оцінкою роботодавців у липні 2017 року ЗНУ увійшов у ТОП-50 і посів 25 місце в рейтингу серед українських вишів.

З нагоди ювілею бажаємо університету вдалих проектів у зростанні наукового потенціалу, підготовці фахівців вищої кваліфікації та вдячних студентів за освіту, отриману в Запорізькому національному університеті.

(Г. Г. Тимочко)

            Література:

Турченко, Ф. Г.  Запорізький національний університет / Ф. Г. Турченко, О. М. Ігнатуша // Енциклопедія сучасної України. - Київ, 2010. - Т. 10 : З - Зор. - С. 303.

Запорізький національний університет: 1930-2005 рр. - Запоріжжя : Дике Поле, 2008. - 248 с.

Запорізький державний університет // Довідник навчальних закладів Запорізької області. - Запоріжжя, 1999. - С. 26.

Орлянский, С. Ф.  Основание и становление Запорожского педагогического института / Орлянский С. Ф., Ткаченко В. Г. // Орлянский С. Ф.  Материалы к истории Запорожского государственного университета / Орлянский С. Ф., Ткаченко В. Г. - Запорожье, 1998. - Вып. 1. - С. 27-69.

Пуха, И.  От учительской семинарии - к университету / Иван Пуха // Суббота. - 1999. - 24 июня. - С. 11.

 

12.08 - 130 років від дня народження Олександра Йосиповича Вишнівського (12.08.1890, с. Заливне Олександрів. пов. Катеринослав. губ. (зараз – Новомиколаїв. р-ну Запоріз. обл.) - 12.10.1975, Детройт, США), генерал-поручика Армії УНР, військового історика. Розпорядженням голови ЗОДА № 275 від 19 травня 2016 року вулицю Політкаторжан в м. Запоріжжі перейменовано на вул. Олександра Вишнівського.[96]

Література:

Щур, Ю.  Запорожець з народження й духу: генерал-поручик Олександр Вишнівський // Щур, Ю.  Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне XX сторіччя / Ю. Щур ; Юрій Щур ; Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.]. – Запоріжжя, 2016. – С. 164-174.

Тинченко, Я.  Вишнівський Олександр Йосипович // Тинченко Я.  Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921) / Я. Тинченко ; Ярослав Тинченко. – Київ, 2007. – Кн. 1. - С. 78-79.

 

12.08 - 80 років Володимиру Володимировичу Білому (12.08.1940, с. Полтавка Гуляйпіл. р-ну), журналісту, члену НСЖУ ; 1983 - 2001 рр. - редактор Новомиколаївської районної газети “Наше життя”;

14.08 - 125 років (1895) від дня заснування Гуляйпільської земської бібліотеки-читальні;

 

Перша безплатна бібліотека-читальня

 

            В кінці дев’ятнадцятого століття в селі Гуляйполі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (теперішнього Гуляйпільського району Запорізької області) інтенсивно розвивалась промисловість, торгівля. Тут діяло два заводи сільськогосподарських машин, обозний та винокурний заводи, кілька олійниць, великий паровий млин поміщика Шредера, млини-вітряки, 18 крамниць. Працювали земська початкова і єврейська школи.

Потяг селян та їх дітей до знань спонукало виникненню в Гуляйполі першої невеличкої безплатної бібліотеки-читальні. Ентузіастом і організатором її став псаломщик місцевої Свято-Троїцької церкви Іван Ілліч Дворніков. А передувала цьому думка Санкт-Петербурзького комітету грамотності Вільно-Економічного товариства про те, що «серед земських діячів… повітів повністю визріла думка про необхідність безплатно прийти на допомогу населенню у його зростаючих стремліннях до знань». А однією з найдоступніших і зручних форм поширення серед широких мас населення є бібліотека.

І тому, дякуючи саме Санкт-Петербурзькому комітету грамотності, в нашому селі Гуляйполі 14 серпня (за іншими даними 21 червня) 1895 року була відкрита бібліотека-читальня, яка з 1907 року називалася імені П. П. Іваницького. Комітет також пожертвував Олександрівському повітовому земству книги, частина з яких потрапила і до Гуляйпільської бібліотеки. При цьому зверталась увага, щоб у бібліотеці знаходились по можливості всі кращі твори російської та зарубіжної літератури, а також наукові книги з різних галузей знань. Це було нелегке завдання, але стараннями Івана Ілліча Дворнікова у бібліотеці було 490 назв книг.

У 1896 році І. І. Дворніков звітував: «За рік видано 7140 книг 783 особам. Це представники духовенства, вчителі й учні земської і єврейської шкіл. Головний контингент читачів – селяни, їх було 636.

Крім того книги й журнали у бібліотеці читають 538 осіб».

- Селяни вели себе пристойно, - зазначав бібліотекар, - при вході завжди хрестяться на ікону, здоровкаються з присутніми і, скромно сівши, читають газети або прохають книг, люблять побесідувати з приводу прочитаного. Особливо користуються популярністю книги: «Билины» Авенаріуса, «Робінзон Крузо» Дефо, деякі твори Данилевського, Тургенєва, Гоголя, Пушкіна (поеми, казки, повісті), Толстого (казки), «Житие святых».

Люблять читати книги з географії, особливо мандрівки, з природознавства і т. д.

Та особливо несхвальністю у селян користуються твори Григоровича, навіть премійовані «Прихожий» і «Антон Горемыка». Незнання умов життя великоросійського народу, їх мови, назви різних предметів і досить художньо тонка обробка оповідань роблять їх незрозумілими для малоросійського народу.

Багато є випадків, коли книги, написані з побуту великоросійського народу нашим малоросам не подобаються.

Часто в бібліотеку заходять неграмотні селяни із синами-учнями народних шкіл з проханням дати «товсту книгу їх синам для читання вголос у колі сім’ї».

Відгуки у селян про бібліотеку були якнайкращі.

У 1895 році дали вокально-музичний концерт у приміщенні волості. Частина зібраних коштів пішла на користь бібліотеки.

Концерт організували І. І. Дворніков і пан Ільковський, службовець місцевого казенного винного складу.

Також бібліотека поповнювалася книгами, журналами і газетами за рахунок коштів, які щорічно виділяло земство, а також від пожертвувань, які надходили від приватних осіб і організацій.

Робота бібліотеки регламентувалась «Статутом безплатних народних бібліотек Олександрівського земства» і правилами, які доповнювали Статут (останні були затверджені в 1899 році).

У Статуті було записано, що головним завданням народних бібліотек є надання «всім жителям відповідних сіл безплатного користування книгами для читання». Бібліотека працювала щоденно, крім «…в перші дні два дні Паски, 24 грудня і 5 січня, перші два дні Різдва Христового, останні три дні страсної неділі, а якщо треба буде, щотижня в буденний день, визначений управою». Бібліотека повинна була бути відкритою не менше шести годин на добу і працювати у суботу і неділю.

Додому видавалась тільки одна книжка, яку потрібно було повертати у визначений строк. Особи, котрі порушували правила, могли бути позбавлені права користуватися книжками на встановлений управою строк.

Перша Гуляйпільська публічна безплатна бібліотека-читальня користувалася особливою увагою земства, поповнювалася новими книжками і користувалася популярністю в місцевого населення, яке охоче її відвідувало.

(І. К. Кушніренко)

Література:

Кушніренко, І. К.  Перша сільська // Кушніренко, І. К.  Бібліотеки Гуляйпільщини : сторінки історії бібліотечної справи на Гуляйпільщині Запорізької області / І. К. Кушніренко, В. І. Жилінський ; Іван Кушніренко, Володимир Жилінський. – Запоріжжя, 2010. – С. 4-12.

Полтавець, С. М.  Бібліотеки // Полтавець, С. М.  Діти Дикого Поля / С. М. Полтавець ; Сергій Полтавець. – Слов'янськ, 2008. – С. 328-329.

Козлова, И.  Из истории Гуляйпольской земской библиотеки // Бібліотечне краєзнавство : матеріали краєзнав. читань (м. Бердянськ, 7-9 верес. 2004 р.) / Упр. культури і туризму ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького, Запоріз. бібл. асоціація. – Запоріжжя, 2005. – [Вип. 3]. - С. 3-7.

Передерій, І.  120 років Гуляйпільській бібліотеці : (сторінки історії) / Ірина Передерій // Голос Гуляйпілля. - 2015. - 29 верес. (№ 74). - С. 1.

 

16.08 - 30 років від дня заснування газети “Запорозька Січ” (перший номер газети вийшов 1 січня 1991 року);

17.08 - 70 років від дня народження Георгія Георгійовича Хачхарджі (17.08.1950, м. Пологи - 23.08.2010, там само), голови наглядової ради ТОВ “Гірничодобувна компанія “Мінерал”, почесного громадянина м. Пологи (2007);[97]

19.08 - 100 років від дня народження Петра Якимовича Рубанова (19.08.1920, с. Ошарове Нижньоінгаш. р-ну Краснояр. краю, РФ - 12.04.2017, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу, почесного громадянина міста Запоріжжя (2010);

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Рубанов Петро Якимович // Шиханов Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 105-106.

Известные украинцы, умершие в 2017 году : [в т. ч. П. Я. Рубанов] // МИГ. - 2018. - 4 янв. (№ 1). - С. 34.

Рубанов Петро Якимович [некролог] // Запороз. Січ. - 2017. - 13 квіт. (№ 70-73). - С. 11.

 

19.08 - 70 років від дня народження Сергія Павловича Вегнера (19.08.1950, м. Челябінськ, РФ), поета, члена Енергодарського міського літературно-творчого об'єднання “Резонанс”;

Твори:

Осеннее счастье ; “Не все еще ладно на свете...” ; “Зима серебрянные двери..” ; Праздник энергетиков ; Памяти Высоцкого ; Женщинам весны ; Лето ; Свидание с осенью ; Просто женщине ; Посвящение музе ; Внучке Настеньке / Вегнер, С. П. ; Сергей Павлович Вегнер // Энергия слова : стихи / Энергодарское городское литературное объединение "Резонанс". – Запорожье, 2007. – С. 4-14.

Гимн Запорожской АЭС ; Тарасу Шевченко ; Бомж ; «Не жалейте, меня, не жалейте...» ; Встреча с весной ; «Желтый плащ на плечи набросив...» ; «Не найти нам любви с тобой...» ; «Я ще тобі не все сказав...» ; «Розкажи мені, доле шалена...» ; «Как долго шли навстречу мы друг к другу...» ; Мужчина и женщина ; Мое лето ; Последний приют ; Прощание с летом ; Живи, осень ; Новогоднее ; Праздник весны ; Мой Энергодар / Вегнер, С. П. ; Сергей Павлович Вегнер // Резонанс души : сборник стихотворений / Энергодарское городское литературно-творческое объединение "Резонанс" ; П.П. Черноусов, О.С. Коваль, С.П. Вегнер [и др.]. – Запорожье, 2004. – С. 20-34. – Примеч. : Стихи на рус. и укр. языках.

«В наше время нелегкое...» ; У могилы сына ; Боль деревьев ; Память Чернобыля ; Подросток ; Белоснежный вечер ; «В роскошном небе — музыка любви...» ; «Уже весна не за горами...» ; «Если трудно тебе пережить...» ; Разговор с весной ; К весенним рассветам ; Майский день ; Осенний дождь ; А сердце просит нового полета ; Моя осень ; Я прошу вас, люди ; «Догони свою любовь, догони!» ; В этот вечер ; Осенний этюд ; «Не будь со мной придирчивой и строгой...» ; Голубые глаза ; «Ты придешь, как сказка, и я верю...» ; Просьба ; Море Грина / Вегнер Сергей Павлович // Надежда : произведения поэтов Энергодара. – [Энергодар] : Энергодар, 1999. – Вып. 2. - С. 7-26.

 

Література про життя та діяльність:

Сергей Павлович Вегнер // Энергия слова : стихи / Энергодарское городское литературное объединение "Резонанс". – Запорожье, 2007. – С. 3.

Сергей Павлович Вегнер // Резонанс души : сборник стихотворений / Энергодарское городское литературно-творческое объединение "Резонанс". – Запорожье, 2004. – С. 19.

Вегнер Сергей Павлович // Надежда : произведения поэтов Энергодара. – [Энергодар] : Энергодар, 1999. – Вып. 2. - С. 6.

 

24.08 – 100 років від дня народження Віктора Вікторовича Смазнова (24.08.1920, м. Мелітополь – 25.11.1979, м. Севастополь), Героя Радянського Союзу (1948), помічника командира 197-го винищувального авіаційного полку з повітряно-стрілецької служби (178-я винищувальна авіаційна дивізія, 5-а Повітряна армія, 2-й Український фронт),  старшого лейтенанта;

 

Віктор Вікторович Смазнов народився 24 серпня 1920 року в місті Мелітополі, нині Запорізької області, в родині службовця. Після школи закінчив 1 курс Дніпропетровського машинобудівного інституту. Працював бухгалтером, але всі думки і мрії його були про літаки.

З 1936 року в Мелітополі почав діяти аероклуб ОСОАВІАХІМ. Юнаки та дівчата цілими групами приходили до голови міської ради ОСОАВІАХІМ, щоб записатися в аероклуб. Крилата мрія привела сюди і Віктора Смазнова. Займалися без відриву від виробництва, але ніхто не нарікав, навпаки, завжди з нетерпінням чекали закінчення робочої зміни, щоб швидше опинитися в аероклубі. Так почала здійснюватися мрія молодого бухгалтера про польоти.

У 1939 році Віктора призвали до лав Червоної Армії. Він вступив до Качинської військової авіаційної школи пілотів, у 1942 році закінчив навчання і з 19 серпня цього року був уже в діючій армії. Воював на Західному і Степовому (з 20 жовтня 1943 року - 2-й Український) фронтах на посадах пілота, старшого пілота, командира ланки, помічника командира полку з повітряно-стрілецької служби. Літав на літаках Як-1 і Ла-5.

У період з 15 серпня по 15 грудня 1942 р. льотчик здійснив 24 бойових вильоти, в двох повітряних боях збив два ворожі літаки. Командуванням полку представлений до нагородження орденом Червоного Прапора. Наказом командувача 1-ї Повітряної армії старший пілот 516-го винищувального авіаційного полку старший сержант В. В. Смазнов нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня. Можна навести чимало характерних бойових епізодів, у яких повною мірою розкрилися його мужність і майстерність.

16 грудня 1942 року, коли в небі ще панувала німецька авіація, Віктор Смазнов у складі п'яти винищувачів (все, що залишилося від авіаполку) вилетів на прикриття наземних військ. А ворожих літаків виявилася ціла армада - 30 бомбардувальників під прикриттям 12 «месершмітів».

Сили явно нерівні. Можна, звичайно, відступити, ухилитися від бою, але тоді сотні бомб посипляться на піхоту, на танкістів. П'ятірка прийняла бій і виграла його. Сам Смазнов у цьому бою збив два «месери». Бомбардування було зірвано. Наша п'ятірка повернулася на аеродром без втрат, і ця фраза: «без втрат» - часто зустрічається в нагородних листах та бойових характеристиках В. Смазнова.

Влітку 1943 року запеклі бої розгорілися на Курській дузі. У небі часом було тісно від літаків, наших і ворожих. 5 липня 1943 р. трійка наших «Як-1» супроводжувала 12 «Іл-2» на штурмівку танків ворога. А над ціллю зустріли 8 німецьких бомбардувальників під прикриттям 12 «месерів», з якими вступили в бій. У цьому бою наші пілоти зуміли здобути перемогу. Без втрат повернулися і штурмовики. А фашисти недорахувалися кількох літаків. Одного винищувача і одного бомбардувальника збив сам командир ланки В. Смазнов.

Так було і через три дні там же, в районі Томарівки, коли 4 наших винищувачі «Як-1» зустріли групу з 12 «юнкерсів» і «месершмітів». Знову перемогли мужність і майстерність.      В. Смазнов влучними чергами збив два «месери» і, врізавшись в стрій бомбардувальників, змусив їх безладно скинути бомби і втекти з поля бою.

А 6 серпня, вже в районі Бєлгорода, лейтенанту Смазнову і його веденому, на маршруті супроводу шести штурмовиків, довелося вступити в бій з групою «месерів». Смазнов збив одного з них. І знову всі наші літаки, бездоганно виконавши завдання, в повному складі повернулися на свої аеродроми.

У боях на Курській дузі 5 - 7 липня 1943 року командир ланки Віктор Смазнов провів 13 бойових вильотів, брав участь у 7 повітряних боях, збив 3 літаки противника. Наказом командувача 2-ї Повітряної армії нагороджений орденом Червоного Прапора.

До грудня 1943 року лейтенант В. В. Смазнов здійснив 132 бойових вильоти на супровід штурмовиків, розвідку противника і прикриття наземних військ, у повітряних боях збив ще 7 літаків супротивника. За мужність і героїзм, проявлені в боях з фашистськими загарбниками, командуванням полку був представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але наказом командувача 5-ї повітряної армії нагороджений другим орденом Червоного Прапора.

Бойовий рахунок нашого аса В. Смазнова зростав до квітня 1944 року, коли в одному з повітряних боїв він отримав тяжке поранення. Лікування в госпіталі тривало майже рік, до середини березня 1945 р. Після виписки з госпіталю в боях він уже брати участь не міг, однак, ставши інструктором авіаполку, готував до боїв молодих льотчиків, передавав їм свій багатий бойовий досвід.

Свій фронтовий шлях відважний льотчик закінчив з рахунком в 162 бойових вильоти. У 42 повітряних боях він збив особисто 15 і в групі - 4 літаки противника.

Після війни Віктор Вікторович продовжив службу у Військово-Повітряних Силах. У 1945 році закінчив Вищі льотно-тактичні курси удосконалення офіцерського складу.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1948 року старшому лейтенанту Смазнову Віктору Вікторовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі "Золота Зірка" (№8315).

У 1952 році закінчив Військово-політичну академію. З серпня 1952 року був заступником командира з політичної частини 851-го навчального авіаційного полку, який дислокувався в селищі Безенчук Куйбишевської області.

У 1958 році підполковник В.В. Смазнов вийшов в запас. Жив у місті Севастополі. У 1975 році отримав звання полковника.

Нагороди: орден Леніна (23.02.1948), 2 ордени Червоного Прапора (22.07.1943, 16.02.1944), орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (27.02.1943), медалі.

Помер Віктор Вікторович Смазнов 25 листопада 1979 року. Похований у Севастополі на кладовищі "Кальфа".

Пам'ять Героя увічнена в Мелітополі: на Алеї Героїв та на Меморіальній дошці, присвяченій льотчикам - Героям Радянського Союзу, вихідцям з Мелітопольського аероклубу та Мелітопольського авіаційного училища льотчиків-спостерігачів і штурманів (2013)

(Т. В. Полухіна)

Література та інтернет-ресурси:

Варяник, О. В.  Смазнов Виктор Викторович // Варяник О. В.  Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 255-256.

Резник, В. И.  Мужество и героизм : (Смазнов Виктор Викторович) / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Резник В. И.  Крылатый Мелитополь / Резник В. И., Полухина Т. В., Блюмский В. Т., Сакун В. В. - Мелитополь, 2018. - С. 301-303.

Смазнов Виктор Викторович // Вечная слава Мелитопольщины : краткий биограф. справ. / сост. Н. В. Мохов. – Мелитополь, 2005. – С. 211-212.

Мохов, Н. Мужество и мастерство // Золотые звёзды мелитопольцев : очерки о Героях Сов. Союза / Н. Мохов, В. Куперман. – Мелитополь, 1993. – С. 38-39.

Смазнов Виктор Викторович // Герои Советского Союза : краткий биограф. словарь. – Москва, 1988. – Т. 2 : Любов – Ящук. - С. 482. 

Смазнов Виктор Викторович [Електронний ресурс] // Советские асы: Смазнов В. В. – Режим доступа (дата обращения 10.09.2017 г.) : http://soviet-aces-1936-53.ru/abc/s/smaznov.htm

Смазнов Віктор Вікторович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7099&lang=ukr

 

26.08 – 75 років Ігорю Васильовичу Кочіну (26.08.1945, м. Запоріжжя), доктору медичних наук, доктору філософії, професору, завідувачу кафедри цивільного захисту та медицини катастроф ДЗ “Запорізька медична академія післядипломної освіти МОЗ України”, академіку Української міжнародної академії оригінальних ідей, голові науково-методичної ради з питань цивільного захисту та безпеки життєдіяльності населення Запорізької області, заступнику отамана Спілки громадських організацій «Запорозький козацький округ», генерал-хорунжому Війська Запорозького Низового.[98]

 

            26 серпня 2020 р. відомий український вчений і викладач Ігор Васильович Кочін  відзначає свій ювілей. Навчений великим життєвим, науковим і педагогічним досвідом, продовжує плідно працювати на ниві дослідження актуальних проблем цивільного захисту та медицини катастроф, «сіє розумне, добре, вічне».

            Після закінчення Запорізького медичного інституту в 1969 р. працював асистентом кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я. У 1973-1983 рр. працював цеховим лікарем і продовжував займатися науковою роботою. У 1982 р. захистив кандидатську дисертацію «Социально-гигиенические аспекты состояния здоровья рабочих некоторых коксохимических предприятий Украины» (науковий керівник - професор Г.Ф. Ємельянова). З 1983 р. працював на посаді старшого викладача кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров’я Запорізького державного інституту удосконалення лікарів. Рішенням Вченої ради ЗДІУЛ від 15 листопада 1994 р. присвоєне вчене звання доцента.

            В 1996 р. успішно захистив докторську дисертацію “Наукове обґрунтування соціально-гігієнічних аспектів системи збереження і відтворення стану здоров’я працівників промисловості (на прикладі коксової і хімічної промисловості)”. У лютому 2006 р. присвоєне вчене звання професора.

            За період 1969-1998 рр. наукова діяльність І.В. Кочіна була присвячена дослідженню стану здоров’я, способу життя та їхніх взаємозв’язків, проблемам організації медичної допомоги працівникам промисловості. Ним особисто була створена сучасна теорія соціально-гігієнічної сфери способу життя. Ці наукові розробки стали фундаментальною основою розв’язання проблеми практичного оцінювання способу життя особи. Було надруковано більше 160 наукових праць. Збагачення сучасної соціальної медицини працями першорядного наукового значення, створення нового наукового та практичного напрямку надали потужного імпульсу до її якісно нового етапу розвитку в Україні та періодизації наукової та навчальної дисципліни, що стало ґрунтовною основою на висунення та обрання І.В. Кочіна у жовтні 1993 р. дійсним членом (академіком) Української міжнародної академії оригінальних ідей.

            З 12 березня 1998 р. професор І.В. Кочін очолює кафедру цивільного захисту та медицини катастроф. З цього часу основним науковим напрямом його роботи є розробка організаційних та управлінських засад, планування, інформаційного та матеріально-технічного забезпечення діяльності Державної служби медицини катастроф (ДСМК) України, організації надання екстреної медичної допомоги населенню, потерпілому від надзвичайних ситуацій.

            Професор І.В. Кочін є ініціатором створення нової за змістом та з потенційно більшими інтелектуальними і науково-практично-навчальними можливостями творчо самостійної організаційної структури - «Науково-дослідний інститут медицини катастроф та екстреної медичної допомоги при надзвичайних ситуаціях» (НДІ МК та ЕМД НС) у складі ДЗ «ЗМАПО МОЗ України».

            З 1998 р. професор І.В. Кочін створив кілька творчих, різних за складом авторських колективів, до яких входять висококваліфіковані фахівці і які підготували 39 підручників та навчальних посібників із різних актуальних проблем предметної сфери цивільного захисту та медицини катастроф.

            Професор І.В. Кочін є автором більше 800 наукових праць. На загальну думку, публічно висловлену на з’їздах, науково-практичних та навчально-практичних конференціях, шпальтах наукових видань професорсько-викладацького складу кафедр ВМНЗ України,  комплекс навчально-методичних праць складає основу для створення сучасного досконалого науково-виробничо-довідкового багатотомного керівництва (предметна енциклопедія) з предмету «Медицина катастроф».

            З 1999 року є головою науково-методичної ради з питань цивільного захисту та безпеки життєдіяльності населення Запорізької області, яка визнана Міністерством з надзвичайних ситуацій кращою в Україні.

            Академік І. В. Кочін за материною лінією походить з українських козаків. На історичному та архівному матеріалі Ігор Васильович написав і видав книгу «З якої я країни родом» (2011), яка присвячена знаменним подіям в історії України та своїм пращурам з сивої давнини і до сьогодення.

            Згідно з архівними документами 1797 р., першими у козацькому родоводі І. В. Кочіна були Мотрона Федорівна Палієнко з сином Іваном - вдова померлого від ран катеринославського козака Михайла Палієнка. Мешканець м. Кременчук, козак Палієнко у складі козацького полку Кременчуцької дивізії під командуванням генерал-аншефа О. В. Суворова 11 грудня 1790 р. штурмував і захоплював укріплену турецьку фортецю Ізмаїл під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр., зазнавши там тяжких поранень. В кінці книги подаються копії архівних документів - поколінний розпис роду Кочіних, Палієнків та Олещенків.

            Професор І.В. Кочін проводить велику роботу з розбудови козацтва України. Велика Козацька Рада Війська Запорозького Низового 19 січня 2002 р. за особливі заслуги в справі розвитку Запорозького Козацтва вводить Кочіна Ігоря Васильовича та його нащадків на вічні часи на честь і гідність у запорозькі козаки. Також він та його рід вноситься до списку Родової книги Міжнародного союзу козаків «Запорозька Січ». Генерал-хорунжому Війська Запорозького Низового І.В. Кочіну вручений корпоративний знак Запорізького козацького округу. Він удостоєний почесного козацького хреста «За віру та волю», нагороджений за відданість справі Запорозького козацтва медаллю «Козацька звитяга».

            Людину пізнають за справами, а в продуктивній, корисній для суспільства праці є сенс його життя.

 

            Література:

Кочін, І. В.  З якої я країни родом. Т. 1 / І. В. Кочін ; Ігор Кочін. – Запоріжжя : [ВАЛПІС], 2011. – 608 с. : іл., фото.

 

Література про життя та діяльність:

З плеяди захоплених наукою та навчально-педагогічною діяльністю : до 70-річчя Кочіна Ігоря Васильовича... // Сучасні медичні технології. - 2015. - № 2-3. - С. 183-184.

? // Запорож. мед. журн. - 2010. - Т. 12, № 4. - С. 158.

Гладкий, Е.  Завжди в дорозі і у творчому пошуку // Надзвич. ситуація. - 2005. - № 8. - С. 48-49.

Кочін Ігор Васильович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6233&lang=ukr

 

27.08 - 125 років від дня народження Андрія Кириловича Смирнова (27.08.1895, м. Санкт-Петербург - 08.10.1941, с. Попівка Куйбишев. р-ну (нині - с. Смирнове Більмац. р-ну), генерал-лейтенанта, командарма 18-ї армії;[99]

Література про життя та діяльність:

Голованова, Г. Я.  Генералы сорок первого // Мелитоп. краевед. журн. - 2019. - № 13. - С. 12-16.

 

            28.08 – 90 років від дня народження Бориса Терентійовича Кузьменка (28.08.1930, с. Піщаний Брід Добровеличків. р-ну Кіровоград. обл. - 29.03.2017, м. Запоріжжя?), Героя Соціалістичної Праці (1980), почесного громадянина м. Запоріжжя (2016), начальника управління будівництва другої черги Дніпровської гідроелектростанції та однокамерного шлюзу (1972 - 1976). Окрім масштабних робіт на “Дніпрогес-2” управління будівництва “Дніпробуд”, який Борис Терентійович очолював в1976-1993 рр., було побудовано електроапаратний та енергомеханічний заводи, завод надпотужних трансформаторів, кар'єрне господарство. Не залишилися осторонь соціально значущі об'єкти: водоочисні споруди, водозабір, лікарня, школа, тролейбусна лінія та інше. Для полегшення будівництва водовідводів та зменшення транспортного навантаження на плотину Дніпрогесу в північній частині о. Хортиця побудували міст. Багато уваги приділялося житловому будівництву: всі довгобуди були завершені у найкоротші терміни.

            Після виходу на пенсію Борис Терентійович Кузьменко очолював Ленінську (зараз - Дніпровську) районну організацію ветеранів м. Запоріжжя.

            Нагороджений орденами: “За заслуги” ІІІ ступеня (2005), Трудового Червоного Прапора, Леніна, Жовтневої революції, Знаком Пошани, срібною та золотою медалями ВДНГ та ін.

 

            Література про життя та діяльність:

            Кузьменко Борис Терентьевич // Энергетики. Жизнь замечательных людей / под ред. Л. В. Прохорова ; Совет старейших энергетиков Запорожской АЭС. – Запорожье, 2012. – С. 39-54.

            Голдобін, А. І.  Кузьменко Борис Терентійович // Голдобін, А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 599-601.

            Ворошилова, В.  Человек, который построил Днепрогэс-2 // Два берега. - 2012. - 2-8 окт. (№ 22). - С. 4.

           

            28.08 - 50 років Олені Григорівні Красносельській (28.08.1970, м. Запоріжжя), запорізькій письменниці;

 

Олена Григорівна Красносельська народилася 28 серпня 1970 р. у місті Запоріжжя, у інтелігентній сім’ї. Її батьки були інженерами за фахом і завжди приділяли увагу освіті та естетичному вихованню дочки. За словами О. Красносельської, саме її батько cформував у неї любов до книжок, до читання та зокрема до астрономії. Закінчила запорізьку дитячу музикальну школу № 8. Після закінчення Запорізької середньої школи № 23 у 1987 році, вона вступила до Запорізького машинобудівного інституту (нині національний університет «Запорізька Політехніка») та здобула освіту інженера за спеціальністю «технолог зварювального виробництва». З 1998 року працює на запорізькому підприємстві «Тріада Лтд». Ця інжинірінгова компанія займається таким далеким від літературного світу видом діяльності як роботизація зварювальних процесів і активно впроваджує ідеї промислової революції 4.0 в Україні. Однак, працюючи у складній технічній сфері діяльності, О. Красносельська знаходить час і для творчості. Запорізька письменниця рано виявила свій мистецький хист, вже з семи років вона почала писати вірші, відточуючи власну художню майстерність, брала участь у різних творчих конкурсах та гуртках. Поетичний досвід О. Красносельської згодом проявив себе у її прозових творах, які називають «поетичною науковою фантастикою».

У творчому доробку О. Красносельської численні оповідання, нариси, вона є співавтором науково-фантастичного роману «Фімбулвінтер» (2013), роману у новелах «Теорія Дикого Поля. Софія» (у співавторстві з Ганною Лупинос, 2016), написала сольний роман «Цифрові дощі часу» (2017).

Спілкуючись з письменницею протягом написання новел до роману «Теорія Дикого Поля. Софія», на засіданнях Запорізького обласного літоб'єднання, на різноманітних культурних заходах мені відкрилася цікава глибока індивідуальність Олени Красносельської, що, мабуть, і є головним мірилом творчого потенціалу особистості.

Художні твори Олени Красносельської видавалися у багатьох журналах, збірках, антологіях в Україні та за її межами. Висока естетична якість її творінь була визнана на державному рівні, про що свідчить Національна премія України з фантастики, отримана авторкою у 2013 р. в номінації «Повісті» за твір «Точка відліку» (2012).

Роман «Теорія Дикого Поля. Софія» перекладений німецькою завідувачем кафедри німецької філології і перекладу ЗНУ, кандидатом філологічних наук, доцентом С. Ю. Вапіровим.

Олена Красносельська є членом Національної спілки письменників України, а також Запорізького обласного літоб’єднання, постійно надає підтримку молодим запорізьким письменникам, всіляко сприяє розвитку літератури нашого краю. Талановита письменниця бере участь і у соціальних творчих проектах, що мають на меті привернути увагу громадськості до проблем нашого краю, країни, землі (зокрема, Ленд-арт «Хортиця» з інсталяцією «Промдерево. Крик» тощо).

Одна з організаторів Запорізького клубу любителів фантастики та Факультативу прози, а також постійний організатор та учасник низки літературних заходів Запорізької книжкової толоки. Книжки неодноразово презентувалися на Львівському форумі видавців, Книжковому Арсеналі, Запорізькій, Маріупольській та Миколаївській книжкових толоках.

Коло інтересів майстрині слова є надзвичайно широким (астрономія, фізика, мистецтво), що проявляє себе у багатошаровості її текстів, які вражають науковою точністю опису технічних деталей, глибиною філософських роздумів, ступенем занурення у психологію героїв та здатністю висвітлювати у творах вищі духовні виміри. Сміливі (але цілком реалістичні) ідеї Олени Красносельської, викладені в її науково-фантастичній прозі, варті глибокої уваги фахівців. Проза письменниці зацікавить широке коло читачів, особливо таких читачів, які прагнуть смакувати Красним Словом.

Творчість Олени Красносельської висвітлена в літературознавчих статтях Валентини Ботнер, Катерини Василина, Геннадія Сенкевича та ін.

(Г. О. Лупинос)

Твори:

Цифрові дощі часу : наук.-фантаст. роман / О. Красносельська ; Олена Красносельська. – Запоріжжя : Дике Поле, 2017. – 288 с.

Теорія Дикого Поля. Софія : роман у новелах / О. Красносельська, Г. Лупинос ; Олена Красносельська, Ганна Лупинос. – Запоріжжя : Дике Поле, 2016. – 228 с.

***

Крик : [оповідання] / Красносельська О. Г. ; Красносельська Олена // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 162-168.

Вихід у реальність : (наук.-фантаст. оповідання) / Красносельська, О. ; Олена Красносельська // Антологія творів письменників запорізьких літоб'єднань початку ХХІ сторіччя / [упоряд. О. Медко, Г. Лупинос]. – Запоріжжя, 2018. – Кн. 2 : Проза. - С. 74-94. – (Літературне Запоріжжя).

***

Точка отсчета : [уривок з повісті] / Е. Красносельская ; Елена Красносельская // Хортиця. - 2013. - № 6. - С. 57.

 

Література про життя та діяльність:

Василина, К.  Красносельська Олена Григорівна / Катерина Василина // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 159-162.

Олена Красносельська // Антологія творів письменників запорізьких літоб'єднань початку ХХІ сторіччя / [упоряд. О. Медко, Г. Лупинос]. – Запоріжжя, 2018. – Кн. 2 : Проза. - С. 73. – (Літературне Запоріжжя).

            Естеркіна, І.  Про “Теорію Дикого Поля. Софія” / Інга Естеркіна // Запоріз. правда. - 2017. - 19 січ. (№ 3). - С. 23.

           

Цього місяця виповнюється:

 

- 110 років тому (1910) відомий авіатор Сергій Ісайович Уточкін (12.07.1876, м. Одеса - 13.01.1916, Петроград) провів демонстраційний політ над м. Олександрівськом.

Вересень

            01.09 - 80 років (1940) Миколі Семеновичу Гамову (01.09.1940, с. Гусарка Куйбишев. (нині - Більмац.) р-ну), кандидату технічних наук, професору, доктору філософії, завідувачу кафедри «Міжнародні економічні відносини» ЗНТУ (1995 - 2015???), депутату Запорізької міської ради (VII скликання). Нагороджений орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2015).

            Література та інтернет-ресурс:

            Гамов Николай Семенович // Гусарка : статьи и документы по истории села. - Изд. 2-е, доп. / авт.-сост. А.В. Новиков. – Запорожье, 2018. – С. 309-311.

            Кафедра міжнародних економічних відносин : [в т. ч. про зав. каф. М. С. Гамова] // Запорізький державний технічний університет : історичний нарис. 1900 - 2000. – Запоріжжя, 2000. – С. 257-259.

            Шевчук, С. П.   Гамов Микола Семенович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=5603&lang=ukr

 

            03.09 - 90 років тому (1930) розпочато будівництво Запорізького алюмінієвого комбінату;

            05.09 - 90 років від дня народження Анатоля Валюха (05.09.1930, м. Гуляйполе), українського концертного співака (баритон) у США;

            Література про життя та діяльність:

            Лисенко, І.  Валюх Анатоль // Лисенко І.  Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ : Знання, 2011. – С. 78.

           

08.09 – 125 років від дня заснування собору Володимирської Божої Матері (м. Бердянськ);

08.09 - 100 років від дня народження Костянтина Йосиповича Параконьєва (08.09.1920, с. Володимирівка Кропивниц. р-ну Кіровоград. обл. - 29.03.1989, м. Запоріжжя), актора Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Магара (1967 - 1989);[100]

Література про життя та діяльність:

Параконьєв Костянтин Йосипович, актор : запоріжці - лауреати премії імені Т. Г. Шевченка // Т. Г. Шевченко і Запоріжжя : (бібліогр. покажч.) / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2014. – С. 55-56.

Параконьєв Костянтин Йосипович // Шевченківські лауреати, 1962-2012 : енциклопедичний довідник / авт.-упоряд. М. Г. Лабінський ; вступ. слово Б. І. Олійника. – Вид. 3-є, змінене і доп. – К., 2012. – С. 527.

Гайдабура, В. М.  Со скоростью судьбы ; Пам'ятаємо тебе, муже благородний! // Гайдабура, В. М.  А що тато робить в театрі? : альбом пам'яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [Київ], 2011. – С. 200-204.

[Ігнатьєва, Н.]  Корифеї театру. Пам'ять... : Народний артист України. Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка Параконьєв Костянтин Йосипович (1920 - 1987) // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя, 2009]. – С. 30. – На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929-2009.

Капельгородська, Н. М.  Параконьєв Костянтин Йосипович // Капельгородська, Н.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 454.

 

08.09 - 09.09 – 30 років тому (1990) в м. Запоріжжі відбувся перший з'їзд Українського комітету солдатських матерів;

09.09 – 75 років від дня народження Валентина Івановича Тарасенка (09.09.1945 - 26.08.1986, м. Запоріжжя), майора. Загинув в Афганістані. Похований на Капустяному кладовищі м. Запоріжжя;[101]

09.09 - 70 років від дня народження Анатолія Олександровича Крамаревського (09.09.1950 - 31.01.2014, м. Мелітополь), льотчика-штурмовика, гвардії підполковника, учасника бойових дій в Афганістані;

Література про життя та діяльність:

? // Новий день. - 2014. - 5 лют. - С. 34.

 

10.09 - 70 років від дня народження Станіслава Йосиповича Гончаренка (10.09.1950, м. Калуга, РФ), поета, члена Енергодарського міського літературно-творчого об'єднання “Резонанс”;

Твори:

Диалог ; З першоосені ; З циклу “Дарунки життя” ; Иконе Божьей Матери «Неувядаемый Цвет» (Или: «Влиянию ЗаАЭС») ; Осавулу Спілки Козаків України “Військо Запорізьке” і Керівникові “Школи джур” Сашку Луценку... ; Прости ; Старею? / Гончаренко С. Й. ; Гончаренко Станіслав Йосипович // Энергия слова : стихи / Энергодарское городское литературное объединение "Резонанс". – Запорожье, 2007. – С. 32-36.

Тобі ; В Энергодаре... ; Из лет студенчества ; «Там-тамы» стучали в Африке... ; Астрономическая осень ; «Гуркоче птаха над Дніпром...» ; На мигилі Кобзаря / Гончаренко С. Й. ; Гончаренко Станіслав Йосипович // Резонанс души : сборник стихотворений / Энергодарское городское литературно-творческое объединение "Резонанс" ; П. П. Черноусов, О. С. Коваль,С. П. Вегнер [и др.]. – Запорожье, 2004. – С. 47-50. – Примеч. : Стихи на рус. и укр. языках.

Ноктюрн ; Эфиопскому другу ; Шутка ; Времени ; «Море. Чудесно. Ветрено» / Гончаренко С. И. ; Гончаренко Станислав Иосифович // Надежда : произведения поэтов Энергодара. – [Энергодар], 1999. – Вып. 2. - С. 34-36.

 

Література про життя та діяльність:

Гончаренко Станіслав Йосипович : [коротка біографічна довідка] // Энергия слова : стихи / Энергодарское городское литературное объединение "Резонанс". – Запорожье, 2007. – С. 31.

Гончаренко Станіслав Йосипович : [коротка біографічна довідка] // Резонанс души : сборник стихотворений / Энергодарское городское литературно-творческое объединение "Резонанс" ; П. П. Черноусов, О. С. Коваль,С. П. Вегнер [и др.]. – Запорожье, 2004. – С. 46.

Гончаренко Станислав Иосифович : [коротка біографічна довідка] // Надежда : произведения поэтов Энергодара. – [Энергодар], 1999. – Вып. 2. - С. 33.

 

11.09 - 125 років (1895) від дня заснування першої школи для дівчаток-меноніток на Запоріжжі (зараз СШ № 81 на Верхній Хортиці);

 

В менонітських общинах школа та освіта відігравали дуже важливу роль. Це було пов’язано, в першу чергу, з конфесійними особливостями. Адже, щоб стати повноправним членом менонітської спільноти і пройти обряд конфірмації, треба було самостійно читати, писати і тлумачити священні книги. Тому в кожному селищі менонітів обов’язково була «дорфшуле» (сільська школа), а в окрузі - «центршуле» (центральна школа) і навчання дітей віком від 7 до 14 років, було обов’язковим.

Хортицька школа для дівчаток (Chortitza Mädchenschule) претендує на звання одного з найстаріших учбових закладів міста Запоріжжя. Вона була заснована у колонії Розенталь 11 вересня 1895 року за приватної ініціативи катеринославської конгрегації та менонітських промисловців Хортиці. Значний внесок у розбудову школи внесли педагоги Девид Х. Епп, А. А. Нейфельд, Якоб А. Классен. До цього дівчатка деякий час відвідували Хортицьку центральну школу разом з хлопчиками. Однак, ця практика була визнана шкідливою та заборонена.

Викладання у Медхеншуле здійснювалося німецької мовою, до програми навчального плану (1900 р.) входили такі дисципліни: релігія, російська та німецька мови, математика, історія, географія, наука, мистецтво, краснопис, музика та ремесла. Спочатку учбовий процес тривав три роки, а з 1899 р. – чотири роки. Плата за навчання була досить високою - 20 рублів на рік, проте кілька нужденних дівчат і дочок викладачів могли навчатися безкоштовно. Шкільна форма учениць була сіро-блакитна з білими смужками влітку і зелено-блакитна в клітку - взимку. У будні дівчатка одягали чорні фартух і накидку, в свята - білі.

З часом виникла потреба у будівництві нового і більш просторого приміщення. Нова споруда школи була відкрита у 1904 році. Вона стала справжньою окрасою Хортицької колонії. Загальна вартість проекту, включаючи перебудову одного із існуючих будинків під житло для вчителів, становила 39 тис. рублів. Фінансовими спонсорами виступили промисловці Хортиці та міста Катеринослава. Керівником проекту призначили Йогана Тіссена, а казначеєм – Катарину Вальман, дружину відомого підприємця Андреаса Вальмана, яка пожертвувала на будівництво школи 10 тис. рублів (земська міська влада – 720 руб.).

Нова двоповерхова школа різко контрастувала зі звичайними скромними будинками менонітів. Її витончений і барвистий фасад увібрав у себе багато стилів – бароко, пізнє бароко, Голландський Ренесанс. Це різноманіття стилів створювало надзвичайно парадне враження.

На першому поверсі школи розташувалися просторий вестибюль, чотири класних кімнати з великими вікнами, лабораторія фізики, учительська і квартира викладача. У підвалі знаходилася квартира шкільного опікуна. Широкі металеві сходи з декоративним візерунком, виготовлені спеціально для школи на заводі «Лепп і Вальман» (збереглися дотепер), вели на другий поверх у велику залу. Саме тут щодня дівчата збиралися на ранкову проповідь. Зала була обладнана сценою і тому часто використовувалася громадою для проведення свят, літературних вечорів, концертів. У 1905 році гімназію перейменували у Верхньохортицьку школу № 1.

Медхеншуле мала високу репутацію серед місцевого населення, адже її учениці отримували високоякісну освіту. Тут вчилися дівчатка не лише з менонітських родин, а й лютеранських і католицьких. Свій розквіт школа пережила за часів голови шкільної ради Я. Я. Тіссена. Якщо при відкритті в закладі навчалося 17 дівчат, то в 1913 році кількість учениць досягла 116.

Школа стала не тільки освітнім, а й культурним центром у житті регіону. Саме тут  1910 року вчитель географії Петро Бузук[102] створив перше в Російській імперії «Хортицьке товариство охоронців природи»[103]. На згадку про цю подію на головному фасаді школи у 1970 році встановлена меморіальна дошка.

За свою понад вікову історію школа декілька разів змінювала назву, проте завжди залишалася освітнім закладом. Після революції у 1920 р. вона була перетворена на трудову Верхньохортицьку школу № 1. У 1939 р. - перейменована на Верхньохортицьку українську середню школу, а в 1963 р., коли Верхня Хортиця увійшла до складу міста Запоріжжя, їй присвоєно статус загальноосвітньої середньої школи № 81. Згодом (1972 р.) до школи добудували нове сучасне приміщення на 10 класних кімнат, фізкультурний зал і їдальню. При закладі діють танцювальний, краєзнавчий гуртки та осередок "Спас-Вихор", де навчають козацькому бойовому мистецтву "Спас". За 125 років існування в школі було більше 100 випусків.

Завдяки ентузіазму і копіткій роботі вчителів школи у травні 2007 року був відкритий шкільний музей «Вічна молодість», який знайомить гостей, учнів і місцевих жителів з віковою історією школи, її вчителями, нагородами та досягненнями закладу.

Сьогодні будівля школи для дівчаток збереглася майже в автентичному вигляді, перебуває на державному обліку, занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України і має статус пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення (наказ Управління містобудування та архітектури облдержадміністрації від 28.11.2013 № 49-О).

(Т. М. Палівода)

Література та інтернет-ресурс:

Будівля Хортицької жіночої гімназії // Запорізька область : персональний гід : путівник / [авт.-упоряд. М. Мордовськой]. – Запоріжжя, 2018. – С. 110-111.

Про затвердження переліку об’єктів культурної спадщини архітектури та містобудування [електронний документ] : [наказ Управління містобудування та архітектури облдержадміністрації від 28.11.2013 № 49-О] – Режим доступу : https://www.zoda.gov.ua/news/22108/pro-zatverdzhennya-pereliku-objektiv-kulturnoji-spadshini-arhitekturi-ta-mistobuduvannya.html

Князьков, Ю. П.  Школа № 81 ; Верхньохортицька жіноча школа // Князьков Ю.  Історія шкіл міста Запоріжжя : короткий довідник / Ю. П. Князьков ; ЗНУ. – К. , 2012. – С. 69, 81.

Будинок школи для дівчаток // Об’єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник / М-во культури України [та ін.]. – К., 2012. – С. 20.

[Фоменко, В.]  Архитектурное и историческое наследие немцев-меннонитов : [в т. ч. школа] // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье, 2011]. – С. 37.

Фрізен, Р.  Будинок Хортицької жіночої гімназії // Фрізен Р. Менонітська архітектура : від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен. – Мелітополь, 2010. – С. 143-146, фото.

Шиханов, Р. Б.  Хортицька школа для дівчат (Chortitza Mädchenschule) // Шиханов, Р. Б.  Ленінський район міста Запоріжжя (1928 - 2008 роки): становлення та розвиток місцевих органів влади / Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2008. – C. 31-32.

***

Самой первой школой на Запорожье была «Mädchenschule» / Анна Самойленко // Верже. – 2004. – 26 авг. – С. 12.

Дом, который построил Лепп / Николай Клименко // Запорозька Січ (Перекур). – 2001. – 26 апр. – С. 8.

 

13.09 - 100 років від дня народження Олександра Миколайовича Бражникова (13.09.1920 - 15.10.1996, м. Запоріжжя), льотчика, Героя Радянського Союзу;

14.09 – 30 років тому (1990) засновано Запорізький обласний союз промисловців і підприємців "Потенціал" (з лип. 2004 р. - Запорізька обласна федерація роботодавців);[104]

14.09 – 30 років тому (1990) вийшла в ефір перша мелітопольська телепередача;

15.09 – 90 років (1930) Мелітопольському району;[105]

 

1923 року в Україні була проведена реформа адміністративно-територіального поділу, спрямована на зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць, спрощення і здешевлення радянського апарату.

На підставі постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 7 березня 1923 року замість повітів створювались округи, а замість волостей - райони.

Територія сучасного Мелітопольського району ввійшла до складу Вознесенського та Кізіярського районів Мелітопольської округи. Місто Мелітополь як центр округи мав статус самостійної одиниці.

У 1924 р. було створено Терпіннівський (національний російський) район.

Таким чином територія сучасного Мелітопольського району розподілялася між Вознесенським, Кізіярським та Терпіннівським районами.

Для максимального зміцнення району, як основної адміністративної ланки, 2 вересня 1930 р. ВУЦВК видав постанову «Про ліквідацію округів та перехід на двоступеневу систему управління».

Згідно з цією постановою Мелітопольська округа, як і всі інші в республіці, були ліквідовані. З цього часу і до створення областей райони підпорядковувались безпосередньо центру.

При цьому в Мелітопольській окрузі було ліквідовано Вознесенський район, а його територія приєднана до Кізіярського району. Центр останнього було перенесено в місто Мелітополь, а район перейменовано на Мелітопольський. Так, 2 (15 - за новим стилем) вересня 1930 року є «днем народження» Мелітопольського району.

Четверта сесія ВУЦВКу дванадцятого скликання 9 лютого 1932 р. постановила утворити на території УРСР, крім Молдавської РСР, п'ять областей, в тому числі Дніпропетровську область, до складу якої увійшов Мелітопольській район.

Постановою ВУЦВКу від 20 травня 1933 р. було розформовано Терпіннівський район з приєднанням його території до складу Мелітопольського району.

У 1939 році, на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня була створена Запорізька область, до складу якої і увійшов Мелітопольський район.

Президія Верховної Ради УРСР 28 червня 1939 р. видала наказ згідно з яким місто Мелітополь було підпорядковано обласному оргкомітету Президії Верховної Ради УРСР по Запорізькій області і виведено зі складу Мелітопольського району.

Наступні зміни в складі Мелітопольського району відбулися вже післявоєнний час. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. у зв’язку з укрупненням сільських районів до розмірів територій виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, на території Запорізької області були утворені 10 районів замість 23. До Мелітопольського району увійшли території Мелітопольського та Якимівського районів.

У такому складі Мелітопольський район проіснував до 4 січня 1965 р. коли згідно постанови Президії Верховної Ради УРСР було проведено розукрупнення районів. Знов було утворено Якимівський район.

У післявоєнні роки відбувалося зменшення території Мелітопольського району за рахунок передачі частини його території до міста Мелітополя. Слід зазначити, що межа між районом і містом до нашого часу остаточно не визначена.

(М. В. Крилов)

Література:

Мелитопольщина: уезд – округ – район и город : (сборник документов и материалов) / составители Н.В. Крылов и А.Н. Крылова. – Мелитополь, 2014. – С. 41-45.

Крылов, Н. В. История региона // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. – Х., 2004. – С. 7-24.

Воловник, С. В.  Мелитопольский район : прошлое и настоящее : 70 лет / С. В. Воловник ; С. В. Воловник, Н. В. Крылов, Л. Н. Крылова. – Мелитополь : Мелитополь, 2000. – 40 с. : ил.

***

Про ліквідацію округ та перехід на двоступеневу систему управління : постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів УСРР. 2 вересня 1930 р. // Збірник законів та розпоряджень Робітниче-Селянського Уряду України. - 1930. - № 23. - арт. 225. - С. 687-714.

Протокол № 29 Засідання Президії Мелітопольського Окрвиконкому 1 вересня 1930 р. // ГАЗО, ф. Р-3406, оп. 1, д. 17, л. 49-51.

 

15.09 - 60 років від дня народження Дмитра Олександровича Савенка (15.09.1960, м. Грозний, Чеченська Республіка), заслуженого діяча мистецтв України (2015), члена Національної Спілки композиторів України (з 2004), музичного керівника Запорізького муніципального театру танцю;

 

            Дмитро Олександрович Савенко народився 15 вересня 1960 року в м. Грозний (Чеченська Республіка). Вже за рік сім'я переїхала до Запоріжжя, де Олександр закінчив дитячу музичну школу № 4, а згодом - фортепіанне відділення Запорізького музичного училища імені П. І. Майбороди (1983 р., викладач О. В. Кравцова).

            На цьому музична освіта Дмитра Савенка не завершилася - у 1990 році музикант закінчив композиторський факультет Донецького музично-педагогічного інституту (нині Донецька державна консерваторія ім. С. С. Прокофьєва, клас професора О. М. Рудянського).

            У 1983-1993 роках Дмитро Савенко працював артистом оркестру та завідувачем музичною частиною Запорізького обласного театру молоді, у 1993-1995 роках служив артистом театру вар'єте у м. Ялта.

            Подальше життя композитора і музиканта пов'язане із Запоріжжям, де з 1997 року він викладає музично-теоретичні дисципліни у дитячий школі мистецтв № 2, а з 2009 року є музичним керівником муніципального театру танцю.

            Композитор Дмитро Савенко пише твори у різних жанрах камерної та симфонічної музики. Його творчість є високопрофесійною, його музична мова глибоко індивідуальна та спирається на сучасні засоби музичної виразності.

            Дмитро Олександрович Савенко - член Національної Спілки композиторів України з 2004 року.

            Композитор є лауреатом обласної премії у номінації “За досягнення в розвитку культури Запорізької області” (2006), лауреатом Міжнародного конкурсу “Акордеон-фест”, де одержав Гран-Прі у категорії “Камерні ансамблі” (Італія, м. Ланчано, 2012).

            Твори Дмитра Олександровича виконуються у різних містах України (Київ, Харків, Запоріжжя, Суми, Полтава) та за кордоном (Італія, Алжир) колективами: академічний симфонічний оркестр Запорізької обласної філармонії, державний академічний оркестр радіо України, Національний ансамбль солістів “Київська камерата”, квінтет “Містерія” (ЗДМУ ім. П. І. Майбороди).

            Серед солістів, що виконують твори Д. О. Савенка, - заслужені артисти України Олександр Рукомойніков (Київ) та Віталій Соломянчук (Запоріжжя), вокалісти - Станіслав Зубицький (Італія), Світлана Ремжина (Запоріжжя).

            Багато років Дмитро Олександрович співпрацював з провідними театрами Запоріжжя: його музика звучала у постановах театру молоді, академічного музично-драматичного театру імені В. Г. Магара. Крім того, багаторічна плідна співпраця та дружба зв'язує композитора з оркестром Харківської обласної філармонії, вражає слух та уяву харківської публіки. Дмитру Савенку належать багато аранжувань популярної музики, які звучали у рамках концертних програм “Янко-шоу”, а його нові твори в академічних жанрах збирають аншлаги не один концертний сезон. Цікавий проект “Великий квартет” (сюїта для симфонічного оркестру на теми “The Beatles”) був написаний у 2007-2008 р.р. і вперше виконувався також у Харкові.

            2015 року Д. О. Савенко написав твір, можна сказати, “на замовлення”: ідею концерту, який потім композитор назвав “Post Factum”, надав директор Харківської обласної філармонії , заслужений діяч мистецтв України Юрій Янко. Прем'єра концерту з успіхом відбулася наприкінці 2017 року.

            У листопаді 2015 року Дмитру Олександровичу Савенку присвоєно почесне звання “Заслужений діяч мистецтв України”.

            У доробку композитора - дуже різноманітні, як по складу інструментів, так і по формі музичні твори:

            - “Маленька сюїта” для скрипки та фортепіано (1985),

            - “Концертна п'єса” для ударних та фортепіано (1986),

            - “Концерт” для фортепіано, ударних та симфонічного оркестру (1990),

            - “Фантазія” для електрогітари та симфонічного оркестру (2003),

            - Симфонічна картина “Спас” на українські народні теми (2005),

            - “Common 29” для джаз-квартету (2005),

            - “Beatlomania” - попурі на теми “The Beatles” для вокального секстету та естрадного оркестру (2007),

            - “Великий квартет” - Сюїта  для симфонічного оркестру на теми “The Beatles” для вокального секстету та естрадного оркестру (2007-2008),

            - “Post Factum” - концерт для симфонічного оркестру (2015),

            - “451° по Фаренгейту” - рок-балет (2017).

 

            Дмитро Савенко - дуже плідний, різнобарвний композитор, той, хто не шукає простих шляхів в музиці, а знаходить свої, непрості форми вираження творчої особистості, і тим самим його музика приваблює широкий загал слухачів, поціновувачів його таланту.

            Митець мріє, щоб його твори виконувались у рідному місті, Запоріжжі, симфонічним оркестром обласної філармонії! Бажаємо здійснення мрій!

(О. А. Савкіна)

            Література про життя та творчість:

            Боєва, Н. І.  Савенко Дмитро Олександрович // Боєва Н. І.  Композитори Запоріжжя запрошують... / Нац. спілка композиторів України, Запоріз. обл. осередок. - Запоріжжя, 2018 - С. 43-46.

***

            Ни единою нотой не лгу : [интервью с запорож. композитором Д. Савенко / вела А. Зайченко] // Афиша Запорожья. - 2010. - 22 марта - 4 апр. (№ 5). - С. 68-69.

 

***

            Дмитро Савенко [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.youtube/playlist?list=PLditMIUz.JbXjHrTduK...

            Танго без послов Д. Савенко - театр им. В. Г. Магара [Електронний ресурс]. - Режим доступу : www.magara.zp.ua/mig/item/171-tanho-bez-poslov.

 

18.09 - 55 років тому (1965) острів Хортиця в м. Запоріжжі був оголошений Державним історико-культурним заповідником;

 

Хортиця – душі моєї пісня

 

            В 2020 році виповнюється 55 років з того часу, коли острів Хортиця був оголошений Державним історико-культурним заповідником.

            Великий український поет Т. Г. Шевченко у листі до П. І. Гессе (1 жовтня 1844 р., Санкт-Петербург) влучно сказав про нашу землю: «История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. (…) Мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле – и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италий. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям? Должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью». (Шевченко Т. Твори : у 5 т. - К. : Дніпро, 1971. - Т. V. - С. 238).

            Ці прекрасні слова великого поета з повним правом відносяться і до нашої Хортиці.

            Хортиця – найбільший острів Дніпра – розміщується в центральній частині міста Запоріжжя. Довжина острова 12,5км, ширина – від 1,5 до 3 км. Загальна площа острова біля 3000 га.

            З геологічного погляду острів Хортиця являє собою частину Українського кристалічного щита. Долина ріки Дніпро в районі Хортиці є єдиною збереженою ділянкою порожистої частини ріки. Геологічною основою острова служать докембрійські породи віком близько 2,6 млн. років, у першу чергу граніти, покриті шаром більш молодих осадових порід.

            У північній частині Хортиці над берегом скелі піднімаються заввишки 40-50 м, що знижуються до півдня.

            Рельєф острова різноманітний, що призводить до наявності тут більшості ландшафтних зон України (гірська, степова, байрачна, плавнева, лугова, пустеля й напівпустеля). Найвищі урочища острова це Верхня Голова, Середня Голова та Нижня Голова.

            Флора Хортиці нараховує понад 1000 видів рослин, з яких 15% є ендеміки. На острові стикаються різноманітні природні зони, різнотрав'янисті ковилові степи, дубові і хвойні ліси, заплавні луки. Завдяки особливим мікрокліматичним умовам, утвореними могутньою рікою, рослинні угрупування істотно відрізняються від материкових.

            Фауна Хортиці представлена 245 видами: всі земноводні плазуни, ссавці, і 39 видів птахів. Із них 17 видів залишаються у зимовому сезоні на острові.

            Перша письмова згадка про Хортицю наводиться в праці візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного (905 – 959) «Про управління імперією», в якій він писав: «Пройшовши Крарійський перевіз, вони, руси, причалюють до острова, який носить ім'я Святого Георгія. На цьому острові вони вчиняють свої жертвоприношення: там стоїть величезний дуб…»

            Вчені по різному пояснюють походження назви «Хортиця». Одні дотримуються думки, що вона пішла від імені давньослов'янського бога Хорса, інші пояснюють назву від тюрксько-половецького слова «орт», «орта», що значить «середній».

            Професор Одеського університету Ф. Рун вважав, що назва виникла від слова «хорт», що означає «борзий пес».

            Юрій Шилов вважає, що назва пішла від слова «харт», що означає «захист».

            Запорізький історик і краєзнавець Віталій Шевченко пропонує свою версію походження назви острова Хортиця. Він виводить назву від готського слова «кінь»,яке перейшло у англійську мову – «horse». Horse – англійською мовою це значить – кінь. Від готів із берегів Дніпра воно потрапило у англійську мову, а в нас збереглося у назві славетного острова. А чому саме англійське, вірніше готське, слово перетворилося у Хортицю? Тому, що саме на Хортиці і навколо неї наші пращури вперше у світі приручили дикого коня.

            У руських літописах острів звався Хортичим, Кортицьким, Городецьким, Ортинським, Інтрським.

            Перша згадка у руських літописах про острів Хортицю зустрічається в давньоруському літопису «Повість врем'яних літ» за Іпатським списком під 1103 роком: «И поидоша на конях и в ладьях и приидоша ниже порог, и сташа в протолчех и в Хортичим острове».

            Польський хроніст Мартин Бєльський називає острів Хортиком, Еріх Лясота і Гійом Левассер де Боплан – Хортиц, Хіртиця.

            Зокрема, Е. Лясота, який побував на острові 1594 року занотував у своєму щоденнику, що це «прекрасний, гористий, веселий острів».

            В Атласі Дніпра 1786 р. адмірал Пущин іменує його Хортицьким, а історик України Олександр Рігельман (1720 – 1789) – Хордецьким.

            Земля Хортиці приховує десятки й сотні різних археологічних пам'яток і культур. Потужність окремих стратиграфічних шарів археологічних культур в хронологічному вимірі становить десятки, сотні, тисячі років.

            Матеріальні рештки минулих цивілізацій на території острова являються цінним фактологічним матеріалом, що характеризує значення Хортиці на протязі всієї її історії. Це поховання, стоянки, культові споруди, кічкаські давньослов`янські поселення, літописне Протолче в південній частині острова.

            На Хортиці археологічні пам'ятки досліджували відомі вчені – археологи В. Беренштам, Я. Новицький, Д. Яворницький, А. Добровольський, П. Смолічев, В. Пєшанов, О. Бодянський, А. Сокульський.

            В наш час продовжують археологічні дослідження Хортиці нове покоління вчених – Максим Остапенко, Дмитро Кобалія.

            Підводними дослідженнями навколо Хортиці займалися Г. Шаповалов, Є. Спінов та В.  Нефьодов.

            Багато зусиль поклали для вивчення Хортиці відомі запорізькі краєзнавці Володимир Шовкун, Геннадій Марченко та Юрій Вілінов.

            Починаючи з кінця ХV століття Хортиця стає одним з опорних пунктів, де проходило формування запорозького козацтва. Тут, як і на інших островах за дніпровськими порогами, будували свої укріплення низові козаки.

            Після Дмитра Вишневецького на Хортиці будували укріплення Яків Шах та Петро Конашевич-Сагайдачний.

            На протязі всього існування Запорозької Січі острів Хортиця входив до території Вольностей Війська Запорозького. Тут постійно розміщувався козацький гарнізон.

            Чисельні пам'ятки (стоянки, укріплення) пов'язані з перебуванням запорозьких козаків в період російсько-турецької війни 1735-1739 років. На Хортиці виявлені місця розташування зимівників запорізьких козаків І. Шевця, Кравцова, Семена Кравця.

            Після скасування Запорозької Січі у 1775 р. за новим адміністративним поділом Хортиця відійшла до Новомосковського повіту. Григорій Потьомкін одержав острів Хортицю в подарунок від Катерини ІІ. Згодом він у 1789 році передав острів казні.

            І в цьому ж році на Хортиці поселилося 18 сімей німців-менонітів із Данцига. На острові меноніти проживали до 1916 року.

            Хортиця завжди була символом волі українського народу та джерелом натхнення для митців. В героїчному творі Миколи Гоголя «Тарас Бульба» оспівана Хортиця. Цю героїку втілив у музику композитор Микола Лисенко, написавши оперу «Тарас Бульба».

            Великий Кобзар Т. Г. Шевченко, отримавши волю, в першій подорожі по Україні, у 1843 році відвідав Запоріжжя і Хортицю, яку він згадує в творах «Гайдамаки», «Гамалія», «Іржавець», «І мертвим, і живим…», «Не хочу я женитися».

            Після відвідин острова у 1896 році Іван Бунін написав оповідання «Козацьким ходом». Працюючи над своїм монументальним полотном «Запорожці» Ілля Рєпін відвідав Хортицю 1880, 1888 та 1890 роках.

            Козацький степ, козацька звитяга давали наснагу майстрам пера і пензля. У 1883 році поет Яків Щоголів теж відвідав легендарну Хортиці і написав відому баладу «Хортиця».

            Часто бував на Хортиці Дмитро Іванович Яворницький – оспівувач запорізького козацтва. Хортиці він присвятив окрему працю – «Остров Хортица на реке Днепре» (1886).

            Із великих подвижників Хортиці треба в першу чергу сказати про Миколу Петровича Киценка і його книгу «Хортиця в героїці і легендах» (1967, 1972, 1991).

            Захисниками Хортиці були у свій час Олесь Гончар, Олена Апанович, Петро Ребро. Зберігала рослинний світ Хортиці кандидат біологічних наук Клавдія Євгенівна Корещук, яка довго працювала у заповіднику.

            Із сучасних дослідників і популяризаторів Хортиці треба нагадати в першу чергу колишніх директорів заповідника Арнольда Леонідовича Сокульського та Костянтина Івановича Сушка.

            Поєднання унікальних природних і історичних комплексів дає змогу вважати Хортицю одним із семи чудес України.

            Хочеться закінчити цю оповідь словами незабутнього Миколи Петровича Киценка: «Ідуть роки, минають століття. Тільки, як і колись, чарівним гігантським кораблем витягся посеред Дніпра і пливе у майбутнє, несучи на своїх берегах велику народну славу, острів Хортиця, - оспівана колиска Запорозького козацтва…»

                                              (Т. К. Шевченко)

            Література:

            Новицький, Я.  Острів Хортиця на Дніпрі, його природа, історія, старожитності / Я. Новицький ; Яків Новицький ; М-во культури України, Нац. заповідник "Хортиця". – Запоріжжя : АА Тандем, 2018. – 112 с. : ил.

            Сушко, К.  Людина й Острів. Хортиця - над усе! / К. Сушко ; Костянтин Cушко. – К. : Укр. пріоритет, 2018. – 256 с., 4 л. іл.

            Шелегеда, В. І.  Книга природи острова Хортиця. Знайомі незнайомці / В. І. Шелегеда, О. Р. Шелегеда. – 2-ге вид. – Запоріжжя : Кераміст, 2018. – 240 с. : фото.

            Пашник, С. Д.  Священний острів Хортиця / С. Д. Пашник ; Волхв Світовит Пашник ; Руське Православне Коло. – Запоріжжя : Руське Православне Коло, 7525, [2017]. – 72 с. : іл.

            Welcome. Острів Хортиця / [Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КЗ "Запоріз. обл. краєзнав. музей" ЗОР]. – [Запоріжжя : АА Тандем, 2016]. – 16 с. : іл.

            Міжнародний мистецький пленер "Хортиця крізь віки 2015", ХІІ / Запоріз. орг-ція Нац. спілки художників України. – Запоріжжя : Привоз-Принт, [2015]. – 80 с. : іл.

            Моя Хортиця : (збірка творчих робіт) / КЗ "Запоріз. обл. центр туризму і краєзнавства учнів. молоді" ЗОР, Нац. заповідник "Хортиця", Запоріз. нац. ун-т ; [редкол.: Шелегеда В.І. [та ін.] ; відп. за вип.: Шелегеда В. І., Охріменко С. Г., Темна О. В.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2013. – 36 с. : фото.

            Заповідна Хортиця : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. "Історія запорозького козацтва в пам'ятках та музейній практиці" : спец. вип. : зб. наук. праць / М-во культури України, Нац. заповідник "Хортиця" ; [редкол. : М. А. Остапенко (голова редкол.), Т. М. Лисенко, О. П. Мірущенко ; відп. за вип. В. І. Антіпов]. – Запоріжжя : [б. в.], 2011. – 252 с.

            Сокульський, А. Л.  Козацька Хортиця: історико-культурне значення в процесі виникнення і становлення запорозького козацтва : монографія / А. Л. Сокульський ; Класичний приватний університет, Нац. заповідник "Хортиця". – Запоріжжя : [КПУ], 2008. – 764 с. : іл.

            Археологічна спадщина О.В. Бодянського : (до 90-річчя від дня народження) / Ін-т археології НАН України; Упр. культури і туризму ЗОДА ; Запоріз. обл. краєзнав. музей ; відпов. ред. Г. Шаповалов. – Запоріжжя : Друкарська дільниця Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького, 2006. – 190 с. : іл.

            Археологічні пам'ятки Хортиці та їх музеєфікація. Вип. 1 / НАН України ; Ін-т археології ; Нац.заповідник "Хортиця"; уклад., відп. та наук. ред. Н. О. Гаврилюк. – Запоріжжя : Дике Поле, 2006. – 136 с. : іл. – (Історія та археологія Хортиці).

            Вілінов, Ю. А.  Хортиця - острів у філіграні епох і шляхів : (хортицький колаж) / Ю. А. Вілінов ; Асоціація "Екологічна освіта" ; пер. з рос. О. Шелегеди. – Запоріжжя : Поліграф, 2005. – 208 с. : іл.

            Кобалія, Д. Р.  "Запорозька чайка": історія однієї знахідки / Д. Р. Кобалія, В. В. Нефьодов ; Дмитро Кобалія, Валерій Нефьодов ; Нац. заповідник "Хортиця". – Запоріжжя : Дике Поле, 2005. – 168 с. : іл. – (Історія та археологія Хортиці ; вип. 1).

            Апанович, О. М.  Збройні сили України першої половини ХVІІІ ст. / О. М. Апанович. – Дніпропетровськ : Січ, 2004. – 230 с. : іл.

            Шаповалов, Г. І.  Судноплавство у духовності давньої України : монографія / Г. І. Шаповалов. – К. ; Запоріжжя : Дике Поле, 2001. – 262 с.

            Шевченко, Т.  Про деякі маловідомі сторінки історії Хортиці / Т. Шевченко // Запорозька старовина : щорічний зб. наук.-краєзнав. матеріалів / [упоряд. К. Бакуров та ін.]. – Запоріжжя : Запоріжжя, 1995. – Вип. 1. – С. 58-65.

            Киценко, М. П.  Хортиця в героїці і легендах : іст.-краєзнав. нарис / М. П. Киценко ; під наук. ред. О. М. Апанович. – Дніпропетровськ : Січ, 1991. – 150 с., 4 арк. іл.

            Эварницкий, Д. И.  Остров Хортица на реке Днепр : (из поездки по запорожским урочищам) / Д. И. Эварницкий. – [К. : тип. Г. Т. Корчак-Новицкаго, 1886]. – 50 с.

***

            Національний заповідник "Хортиця" : 50 років поступу // Музейний вісник. – 2015. – № 15. – С. 258-260.

            Щербина, Т. П.  Острів Хортиця в історіографії та пам'яті народній / Т. П. Щербина // Музейний вісник. – 2013. – № 2. – С. 382-388.

 

         19.09 – 90 років (1930) від дня заснування мелітопольського завода «Побутмаш» (ВО «Старт», ВАТ «Старт»).

 

            Травень 1964 року. Рішенням колишнього Придніпровського Раднаргоспу в Мелітополі було засновано новий завод – «Побутмаш». Він виник на базі реорганізації міськпромкомбінату шляхом об’єднання цеху пральних машин, цеху металовиробів, цеху «Металонікель», цеху лакофарбових виробів, цеху № 1 (смт. Якимівка) і цеху № 2 (с. Астраханка). Але історія цього заводу почалася багато років до цього.

            У 1920-і роки в Мелітополі, як і в інших містах країни, виникла чимала кількість різних промислових артілей. Їх утворення було зумовлене новою економічною політикою (НЕП) в країні:

• у 1925 році на місці, де в 60-і роки знаходився цех пральних машин по вул. Грушевського, 28 (раніше – К. Маркса, 28), була створена кооперативна артіль «Мотор». На початку своєї діяльності вона випускала дитячі велосипеди (до тисячі на місяць). Ці вироби користувалися великим попитом і відправлялися, навіть, до Москви;
• на вулиці Якимівський (нині - Героїв України) в 1920-1921 роках виникла артіль «Металіст», яка виготовляла замки і запальнички. Але основним заняттям робітників артілі був ремонт млинів і маслоробок. Потім артіль почала виготовляти вітродвигуни і обладнання для підйому води з артезіанських колодязів (1926). Виконувалися ці роботи в кооперації з артіллю «Артезіан», яка ці колодязі бурила. В цей час артіль перейшла з вул. Якимівської, де приміщення для неї було вже мале, на вул. К. Маркса, де була школа № 1 (нині територія ринку «Зразковий») і почала іменуватися «Двигун»;
• у грудні 1922 року на вулиці К. Лібкнехта (нині О. Невського) виникла ще одна артіль «Металіст». Базою для неї послужили приватні майстерні Гореліка, Кузнєцова і Рєзнікова. Об’єднала вона понад 40 робітників. До 1930 року ця артіль випускала пічне литво, запасні частини для сільськогосподарського знаряддя.

У вересні 1930 року за рішенням Дніпропетровської облпромради всі ці дрібні промислово-кооперативні артілі були об’єднані в одну артіль «Металоб'єднання», яка почала свою діяльність на території, де пізніше заснували завод «Побутмаш». З цього моменту і починається офіційна історія заводу «Побутмаш», якому в 2020 році виповнилося б 90 років. Першим керівником нової артілі був О. І. Самодуров. Чисельність робітників складала 150 осіб. Але вже в 1931 році в п’яти цехах цієї артілі працювало 267 робітників. Тут вироблялися анкерні плити, газові засувки, відцентровані насоси, термоси, замки висячі, ремонтувався сільськогосподарський інвентар та місцевий транспорт.

            Через два роки (1933) ця артіль почала виробляти нафтові двигуни внутрішнього згорання для сільського господарства потужністю 18 кінських сил. А на кінець 1935 р. тут працювали вже 600 робітників і артіль приступила до випуску нафтових двигунів потужністю 25 кінських сил. За місяць випускали до 250 двигунів на суму 1 мільйон рублів. Потім, у 1937 році, тут почали випуск парової машини у 35 кінських сил і число робітників артілі зросла до 1000 осіб. Спеццех цієї артілі в 1939 році почав випускати боєприпаси для армії, а на початку війни, восени 1941 р., артіль була евакуйована до Казахстану, в місто Курган.

Після звільнення Мелітополя від німецьких загарбників постановою Мелітопольської міської ради № 1 від 4 листопада 1943 року був створений міськпромкомбінат, який через деякий час об’єднали з артіллю «Металоб’єднання». Був заснований завод «Металоширвжиток». В середині 50-х років цей завод став розширюватись (1956). До його складу увійшли артілі «Металонікель» і «Червоний партизан»:

1. Артіль «Металонікель» була створена ще у 1936 році: виготовляла різні замки, шпінгалети, відра, ключі, тази, рукомийники. З початком війни була евакуйована до м. Челябінськ, а в кінці 1943 р. члени артілі відновили старі приміщення і почали випуск оцинкованого посуду. З 1952 року артіль стала випускати керогази;
2. Артіль «Червоний партизан», перетворена у 1956 році у завод лакофарбових виробів, організувалася ще у 1927 році. Виробляли в ній олію, густотерті та емалеві фарби. Після початку війни і до окупації міста ворогом артіль виготовляла горючу рідину для боротьби з німецькими танками.

            Після війни в Мелітополі були створені дві артілі інвалідів: імені 30-річчя Жовтня та імені 8-го Березня. 1 січня 1959 року вони об’єдналися в одну артіль «Металіст», в якій нараховувалося до 550 працівників. Випускала артіль замкові залізні вироби, настінні вішалки, розкладні ліжка, металеву тару, тощо. В 1960 році артіль «Металіст» теж ввійшла до складу мелітопольського заводу «Металоширвжиток», який, треба зазначити, ще 4 грудня 1959 року був перейменований у «Завод холодильників і пральних машин». Новий завод став випускати пральні машини, холодильники «ЮГ-45», нафтодвигуни, годувальниці для сільгоспхудоби, металеві бочки.

Всі ці артілі та маленькі заводи були реорганізовані у завод «Побутмаш», в якому працювали 1700 робітників (1964). Випускали пральні машини (300 тисяч на рік), електрокаміни, сумки-холодильники, розкладні дачні ліжка. З 1962 до 1974 року директором заводу «Побутмаш» був Іван Миколайович Захарі, а з 1976 року – Євген Миколайович Золотов. Під керівництвом останнього була проведена генеральна реконструкція заводу «Побутмаш», здійснено будівництво промислових об’єктів і об’єктів соціальної сфери.

Знову змінилася назва підприємства в 1987 році. На базі «Побутмашу» і маріупольського заводу «Електроприлад» було створено мелітопольське ВО «Старт», яке стало спеціалізуватись на виготовленні пральних машин. В 1992 році «Старт» – це 1810 робітників (в т. ч. 1340 робітників і 361 службовець, 109 працівників невиробничої сфери). На заводі протягом цього року було зроблено: 175000 пральних машин СМР-2 "Таврія", 143550 електрорадіаторів ЕРМПТ-05/220, 28250 електрорадіаторів ЕРМПС-1/220, 500000 замків.

В травні 1997 року на базі заводу «Старт» було створено відкрите акціонерне товариство. А у 1999 році завод було передано у приватні руки, наслідком чого стало повне знищення соціальної структури та виробничої цілісності заводу.

Зараз “Побутмашу” (ВО «Старт», ВАТ «Старт») в місті Мелітополі вже немає…  

(В. В. Сакун)

Література та інтернет-ресурси:

Захари Иван Николаевич ; Золотов Евгений Николаевич // Кто есть кто на Мелитопольщине :  информ.-биограф. сб. – Харьков, 2004. – С. 287-288, 291-292.

Михайлов, Б. Д.  Завод «Бытмаш» производственного объединения «Старт» // Михайлов, Б. Д.  Мелитополь – медовый город. – Днепропетровск, 1980. – С. 56-58.

Завод «Побутмаш» : (з історії підприємства) // Серп і молот. - 1967. -22 серп. (№ 135). - С. 3 ; 29 серп. (№ 139). - С. 2 ; 8 верес. (№ 145). - С. 2 ; 19 верес. (№ 150). - С. 3 ; 20 верес. (№ 152). - С. 2.

Балакина, И.  Земляки [Электронный ресурс] : призвание – машиностроитель : (80 лет директору завода «Бытмаш» Е. Золотову) // Местные вести. - 2016. - 12 авг. – Режим доступа:   https://www.mv.org.ua/news/130701-zemljaki_prizvanie_-_mashinostroitel.html 

Хмельницкая, В. Почетный гражданин рассекретил темное прошлое известного политика и нардепа [Электронный ресурс] / Влада Хмельницкая // Как загубили завод «Старт» в Мелитополе. 20.02.2017.  – Режим доступа к статье: https://ria-m.tv/news/82910/pochetnyiy_grajdanin_rassekretil_temnoe_proshloe_izvestnogo_politika_i_nardepa_(video).html

 

21.09 – 100 років від дня народження Iвана Васильовича Федорова (21.09.1920, с. Дуб'є Тамбов. обл. – 28.08.2000, м. Черкаси), Героя Радянського Союзу, Почесного громадянина м. Мелітополя (1993);

 

Іван Васильович Федоров народився 21 вересня 1920 року в селі Дуб'є Тамбовської області в сім'ї селянина. Закінчив 7 класів неповної школи і аероклуб. Потім навчався в Московському фізкультурному технікумі. Працював вчителем в школі. В 1940 році був призваний до лав Червоної Армії і рік по тому закінчив Качинську військову авіаційну школу льотчиків. Служив на Далекому Сході.

З середини квітня 1943 р. старший сержант І. Федоров – в діючій армії на фронтах Другої світової війни. Відкрив свій бойовий рахунок з ворогом 20 квітня в бою над «Малою землею» під Новоросійськом, а 26 квітня знищив ще один ворожий літак, але і сам був поранений. Знову піднявся в небо Іван Федоров 9 травня 1943 р.: здійснивши  таран, він збив ще один німецький літак. За участь в боях на Кубані, в яких були знищені 6 ворожих літаків,  старший сержант Федоров був нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеню і Червоного Прапору. Пройшов шлях від рядового льотчика до командира ескадрильї.

У жовтні-листопаді 1943 року в складі 265-ї винищувальної авіаційної дивізії (надалі – 265-ї Мелітопольської ІАД) І. В. Федоров, в ході Мелітопольської наступальної операції, брав участь у звільненні міста Мелітополя. Йому прийшлось не тільки вести тут бої, а і проводити повітряну розвідку в ворожому тилу. В число об'єктів, за якими треба було проводити спостереження входили порти Очаків, Херсон, Миколаїв; контролювалось судноплавство в Дніпровському і Бузькому лиманах; проводились спостереження за ворожою відбудовою Перекопу. З вересня 1943 по березень 1944 років І. В. Федоровим були знищені в нашому краї  під час бойових вилетів 19 літаків ворога. А в наказі Військової Ради Українського фронту від 13.8.1944 зазначено, що старший лейтенант Федоров І. В., командир ескадрильї 81 Винищувального авіаційного полку, справив 285 бойових вильотів, провів 64 повітряних бої, особисто збив 24 літаки противника і 9 знищив на аеродромах противника.  За мужність і героїзм, проявлені в боях з загарбниками, Федоров І. В. 26 жовтня 1944  був удостоєний звання Герой Радянського Союзу.

В кінці війни капітан Федоров звільняв Польщу, брав участь у Берлінській наступальній операції. Останню свою перемогу здобув у ніч на 21 квітня 1945 року, збивши літак противника над переправою через Одер. Під час війни Іван Васильович здійснив 416 бойових вильотів (з них 180 на розвідку, 84 – на штурмівку, в 106 повітряних боях збив особисто 36 літаків противника і один - в групі.

Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора (п'ять нагороджень), Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня, Червоної Зірки, «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» 3-го ступеня, багатьма медалями.

Після війни Герой Радянського Союзу Іван Васильович Федоров служив в військах ППО, закінчив Військово-повітряну академію, став генерал-майором авіації. З 1978 року знаходився в запасі і жив в місті Черкаси. Очолював Черкаський обком ДОСААФ. Написав книгу спогадів про воєнні бойові роки.

В дні 50-річчя звільнення від загарбників Мелітополя став Почесним громадянином міста (21 жовтня 1993 р.).

Помер 28 серпня 2000 року. Похований у м. Черкаси.

(В. Т. Блюмський)

Спогади:

Федоров, И. В. В небе оставили след : [воспоминания Героя Сов. Союза о боевом пути 812-го истребит. авиаполка] / И. В. Федоров; [лит. запись С. П. Костяного]. – К. : Политиздат Украины, 1990. – 318 с.

 

Література про життя і діяльність:

Федоров Иван Васильевич // Герои Советского Союза : краткий биографический словарь : в 2 т. — М., 1988. – Т. 2. - С. 643.

Федоров Иван Васильевич // Важин Ф.А. Воздушный таран. – М., 1962. – С. 71-74.

Федоров Иван Васильевич // Долгов И. А. Золотые звезды калининцев. - 3-е изд.– М., 1984. – Кн. 2. - С. 230-233.

Федоров Иван Васильевич // Бодрихин Н. Г. Советские асы [Электронный ресурс] : очерки о сов. летчиках. – М., 1998. – Режим доступа: http://militera.lib.ru/bio/bodrihin/index.html

Федоров Иван Васильевич [Електронний ресурс] // Красные соколы : сов. летчики 1936 - 1953. – Режим доступу: http://airaces.narod.ru/all2/fedor_iv.htm

 

21.09 - 40 років від дня народження Олександра Олександровича Сизова[106] (21.09.1980, с. Астраханка Мелітоп. р-ну - 10.10.2016, там само), учасника ООС / АТО, бійця 23-го окремого мотопіхотного батальйону “Хортиця” 56-ї ОМПБр. Загинув під час мінометного обстрілу біля с. Талаківка Новоазовського району Донецької області;

22.09 - 30 років від дня народження Володимира Юрійовича Гнатуші[107] (22.09.1990, смт. Куйбишеве (нині - Більмак) - 11.07.2014, там само), учасника АТО / ООС, солдата 79-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних Військ ЗСУ, яка базувалася в м. Миколаєві. Загинув 11 липня 2014 року під селом Зеленопілля Луганської області під час обстрілу із установок залпового вогню “Град”. Нагороджений орденами: “За мужність” III ступеня (2014, посмертно), “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно). 2015 року В. Ю. Гаркуші присвоєно звання “Почесний громадянин селища Куйбишеве” (нині - смт Більмак). Його ім'ям названо вулицю в райцентрі, де він мешкав.

Література:

Арестенко, Г. П.  Гнатуша Володимир Юрійович // Арестенко Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 270.

 

23.09 - 90 років Петру Івановичу Колодіну (23.09.1930, с. Нововасилівка Приазов. р-ну), льотчику-космонавту;[108]

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  Земляк из Приазовья - космонавт Петр Колодин // Варяник О.  Выдающиеся люди Запорожского края. – Запорожье, 2017. – Кн. 1. - С. 316-346.

 

24.09 - 70 років від дня народження Віктора Івановича Євтушенка (24.09.1950, с. Наталівка Запоріз. р-ну - 20.11.1982, м. Запоріжжя), прапорщика. Загинув в Афганістані. Похований в Запоріжжі;

25. 09 - 25 років (1995) телерадіокомпанії "Алекс" (Запоріжжя);[109]

26.09 - 100 років від дня народження І. М. Носенка (26.09.1920 - 2000), запорізького художника;

(І. В. Атаманчук)

         29.09 - 200 років від дня народження Івана Єгоровича Забєліна (29.09.1820, м. Твер, РФ - 13.01.1909, м. Москва, РФ), російського історика, археолога, археографа. Досліджував скіфські кургани на території Катеринославської губернії;

 

Археологічні дослідження І. Є. Забєліна в Придніпров'ї

 

Першим із вчених, який проводив наукові археологічні дослідження на території Запорізької області, був Іван Єгорович Забєлін. Він народився в 1820 році в Твері в сім'ї бідного чиновника. В 7 років став сиротою і виховувався в Московському приказі “общественного призрения”. В 17 років Іван Єгорович розпочав трудову діяльність в Оружейній палаті службовцем другого розряду, потім працював у конторі. Працюючи в палаті, він захопився архівною справою і в 1842 році опублікував свою першу наукову статтю. З того часу він регулярно друкує свої наукові праці, за які на початку 50-х років удостоєний Уваровської премії.

В 1859 році І. Є. Забєлін прийняв пропозицію графа С. Г. Строганова прийти на роботу в Археологічну комісію, яку той очолював. Першими кроками новоствореної АК та самого Забєліна були розкопки курганів в межах сучасної Запорізької області. Поштовх до цих досліджень дав місцевий поміщик А. М. Миклашевський, який розкопав курган на своїх землях і знайшов золоті прикраси скіфської доби. 9 березня 1859 року С. Г. Строганов написав листа А. М. Миклашевському, в якому прохав поміщика дозволу дослідити декілька курганів на його землях. Однак останній поставив декілька умов:

1) “Золото и серебро, которые может быть найдено при раскопках в виде простых слитков без малейшей обделки в вещах, не имеющих никакого археологического значения и представляющих только обыкновенную ценность металла, поступает все без исключения в мою собственность, а равно поступают в мою собственность и драгоценные камни, не имеющие никакой художественной отделки, или украшения, не составляющие ...никакого значения”;

2) все другие вещи, глиняные, стеклянные, каменные, железные, медные, бронзовые, серебряные, золотые, в разных изделиях и памятниках древнего быта обитаемых здесь племен, имеющие более или менее важное и вообще какое-либо значение для археологии — поступают в собственность Императорской Археологической Комиссии...”.

Голова АК С. Г. Строганов дав вказівку І. Є. Забєліну проводити розкопки на землях поміщика на таких умовах: “все находимые в курганах вещи, имеющие археологическое значение, должны поступать в Археологическую Комиссию без всякого с его стороны требования за них вознаграждения, кроме золотых, за которые ему должна быть уплачиваема третья часть их стоимости, определяя оную исключительно весом и пробою”.

На умовах АК І. Є. Забєлін провів...дослідження кургану, який ввійшов в історію археологічних досліджень під назвою Гермесів курган. На думку деяких сучасних вчених в кургані було поховання скіфської знаті ІV – III ст. до н. е., інші вчені на основі аналізу деталей панциря і озброєння, які зображені на золотій пластині, знайденій в кургані, відносять це поховання до кола сарматських пам'яток. Поблизу с. Біленького (нині — Запорізького району) вчений також частково дослідив кургани під назвою Близнюки та Довга Могила. В них були знайдені поховання епохи бронзи.

В 1860 році І. Є. Забєлін розкопав Товсту Могилу і ще три маленькі кургани біля с. Біленького. В них вчений виявив поховання епохи міді-бронзи і впускне поховання середньовічного кочовика. Того ж року Іван Єгорович частково дослідив курган Чортомлик на території сучасної Січеславської області, за що отримав орден Станіслав ІІ ступеня і чин старшого члена Археологічної Комісії.

В 1867 році археолог досліджує Сиротині Могили під Олександрівськом (нині — Запоріжжя) біля с. Петровське (нині - смт Балабине Запорізького району), на землях голови АК С. Г. Строганова. Про більшість поховань в цих курганах дослідник писав: “Остовы во всех лежали скорчившись на боку, головами по большей части на восток, при четырех из них найдены глиняные горшки грубой работы”. В одному з курганів він виявив залізні уламки меча і пластинчатого панцира.

В тому ж році Іван Єгорович почав дослідження Цимбалової Могили біля Великої Білозірки, в 1868 році продовжив роботи на кургані. Цей курган він також розкопав не повністю. Скіфські поховання були пограбовані, дослідник знайшов окремі прикраси та кінську (могилу?) з бронзовими і золотими наборами для прикрашення уздечки. Сучасні археологи датують Цимбалову Могилу IV – III ст. до н. е.

Поряд з Цимбаловою Могилою І. Є. Забєлін розкопав курган під назвою Мала Цимбалка, в якій знайшов бронзові вудила, кістяні вістря стріл та глиняний посуд. Це поховання в 50-х роках ХХ століття було виділено в особливу археологічну культуру — кімерійську.

В 1869 році І. Є. Забєлін подав С. Г. Строганову  прохання про звільнення від археологічних досліджень, однак до 1873 року проводив розкопки могил на Таманському півострові.

Як археолог І. Є. Забєлін дістав неоднозначну оцінку його сучасників та археологів нашого часу.

(С. П. Шевчук)

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С. П.  Археологические исследования в Приднепровье И. Е. Забелина в 1859-1868 гг. (в пределах соврем. Запорож. обл.) / С. П. Шевчук ; Запорож. обл. орг-ция укр. об-ва охраны памятников истории и культуры ; ЗГУ. – Запорожье : [б. и.], 1993. – 30 с.

***

Отрощенко, В. В.  Забєлін Іван Єгорович // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наук. тов. ім. Шевченка, Ін-т енциклопедич. досліджень НАН України. – К., 2010. – Т. 10 : З - Зор. - С. 14.

Ляшко, С. М.  Російський історик І. Є. Забєлін і Україна : [(1820-1908/09)] / С. М. Ляшко // Українська біографістика : зб. наук. праць Ін-ту біограф. досліджень / НАН України, НБУ України ім. В. І. Вернадського ; [редкол. : Т. І. Ківшар (голов. ред.) та ін.]. – Київ, 2009. – Вип. 5. – С. 50-64.

Комаренко, Т. О.  Забєлін Іван Єгорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. - Київ, 2005. - Т. 3 : Е - Й. - С. 181.

Ковальова, І. Ф.  І. Є. Забєлін - дослідник скіфських царських курганів півдня Катеринославщини / І. Ф. Ковальова, Л. А. Литовченко // Історія і культура Придніпров'я : невідомі та маловідомі сторінки. - Дніпропетровськ, 2004. - Вип. 1. - С. 48-56.

 

         29.09 – 140 років від дня народження Йосипа Ісааковича Танатара (29.09.1880, м. Мелітополь – 13.12.1961, Дніпропетровськ (нині - м. Дніпро)), доктора геолого-мінералогічних наук, професора, викладача Дніпропетровського гірничого та національного (за сумісництвом) університетів.

 

Йосип (Юсуф) Ісаакович Танатар народився 29 вересня (17 вересня за старим стилем) 1880 року в місті Мелітополь Таврійської губернії в родині купця 3-ї гільдії. За національністю – караїм. У 1899 році він закінчив Мелітопольське реальне училище і вступив до Катеринославського вищого гірничого училища. По закінченні училища (1904) інженер Танатар працював у ньому асистентом кафедри мінералогії. Під час відпустки їздив на літні навчальні семестри до Мюнхенського університету, у 1905 році стажувався у Фрайберзької гірничої академії. Добре знав англійську, німецьку та французьку мови, володів татарською та українською.

В 1911 році у Мюнхенському університеті, захистивши дисертацію на тему «Петрографічне вивчення Малого Кавказу», отримав диплом доктора натурфілософії. З 1914 року працював завідувачем кафедри прикладної геології в Катеринославі. Понад 30 років завідував кафедрою в Дніпропетровському державному університеті.

З 1906 року Йосип Ісаакович Танатар вивчає залізні руди Кривого Рогу, особливо джеспіліті і залізисті роговики. На основі здійснених досліджень у 1927 році захистив докторську роботу на тему «Генезис Криворізьких залізистих кварцитів». Доводив значну перспективність Криворізького залізорудного родовища. Відкрив радіоактивні елементи у залізистих кварцитах (пізніше – величезне джерело ураново-радієвої сировини). Довгий час ці дослідження були засекречені, а Й. І. Танатар – відсторонений від подальшої праці в цьому напрямку.

Й. І. Танатар є засновником дніпровської наукової рудної школи. Загалом вийшло друком 105 його робіт, із них 9 монографій та навчальних посібників. Він є одним із авторів Великої радянської енциклопедії. Був офіційним консультантом з геологічних питань на будовах Криворіжжя, Донбасу, Мелітопольсько-Бердянського газоносного району.

Тривалий час ім’я Й.І. Танатара було незаслужено забутим, а його наукові досягнення не були гідно оціненими. Він не отримав жодної радянської нагороди, не був удостоєний жодним почесним званням, його наукові здобутки замовчувались і приписувались іншим.

Помер Й. І. Танатар 13 грудня 1961 року в Дніпропетровську (нині - м. Дніпро) у віці 81 рік.

В 2016 році в Мелітопольському педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького було проведено III Алексєєвські краєзнавчі читання, присвячені пам’яті професора Й. І. Танатара (135-річчю від дня народження). В науково-практичну конференцію були включені спогади рідних та колег про славетного мелітопольця, матеріали присвячені історичній спадщині краю, суспільно-географічному аналізу, геологічним, екологічним та природоохоронним проблемам Мелітопольшини. На будівлі колишнього реального училища, в якому навчався Й. В. Танатар, була урочисто відкрита меморіальна дошка, присвячена вченому. Одна з вулиць міста названа його ім’ям.

(В. П. Воровка)

         Література та інтернет-ресурси:

     Швидько А. К.  Криворожский Галилей (к 125-летию профессора И. И. Танатара). – Днепропетровск : НГУ, 2006. – 120 с., XXXIV c.

***

            Танатар К. А.  Iosefho Tanatar Melitopolensi (Иосиф Танатар из Мелитополя) //  Алексєєвські краєзнавчі читання : матеріали наук.-практ. конф., присвяченої 135-річчю від дня народження професора Й. І. Танатара. – Мелітополь : Вид-во МДПУ ім. Б. Хмельницького, 2016. – С. 8-17.

     Бараш, Ю. С.  Профессор Танатар Иосиф Исаакович // Караимы Мелитополя / Ассоциация крымских караимов "Крымкарайлар", Мелитоп. гор. караим. о-во. – Мелитополь, 2004. – С. 131-132.

            Танатар Йосип Ісакович // Національна гірнича академія України. Професори. 1899–1999. — Дніпропетровск, 1999. – С. 77.

            Танатар Йосип Ісаакович // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. - Вид. 2-ге. - Київ, 1984. - Т. 11, кн. 1 : Стодола - Фітогеографія. - С. 132.

           Геологи высших учебных заведений Южной России : очерки по истории геологических знаний. – Москва : Наука, 1972. – Вып. 5. – 187 с.

***

     Новые имена старых улиц: Иосиф Танатар, криворожский Галилей [Електроный ресурс] // Местные вести : Мелитополь и регион, 4.09.2018 – Режим доступа к статье: http://www.mv.org.ua/news/137436-novye_imena_staryh_ulic_iosif_tanatar_krivorozhskii_galilei.html

     Танатар Йосип Ісаакович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7286&lang=ukr

           

30.09 - 90 років (1930) Більмацькій районній газеті “Рідний край”;[110]

30.09 - 80 років (1940) Любові Вікторівні Матвіїшиній (30.09.1940, м. Сімферополь, Крим), народній артистці України (1999), провідному майстру сцени Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара.

За багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомі творчі досягнення, значний особистий внесок у розвиток культури Запорізького краю та з нагоди 75-річчя від дня народження Любов Вікторівну Матвіїшину нагороджено орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІ ступеня (2015);

Література:

Гайдабура, В. М.  И то же в Вас очарованье... // Гайдабура В. М.  А що тато робить в театрі? : альбом пам'яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [Київ], 2011. – С. 204-206.

Нещерет, Т. І.  Матвіїшина Любов Вікторівна // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2018. – Т. 19 : Малиш - Медицина. - С. 458-459.

 

30.09 - 75 років (1945) Токмацькій районній бібліотеці;

Література:

Токмацька центральна районна бібліотека // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / КЗ"ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Запоріжжя, 2015. – С. 179.

Центральна районна бібліотека // Токмак на перехресті доріг та віків : до 230-річчя від дня заснування міста : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2015. – С. 142-144. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 7).

Романіченко, Д.  Токмацькій районній бібліотеці - 70! / Дарина Романіченко // Таврія. - 2015. - 8 жовт. (№ 41). - С. 1.

 

30.09 – 70 років Тамарі Дмитрівні Дружині (30.09.1950, м. Запоріжжя), художнику, члену НСХУ (1984);[111]

 

Ім'я Тамари Дружини – талановитої, багатогранно обдарованої мистикині – давно вписано (з 1971) до історії запорізької художньої школи.

Народилась Т. Дружина в 1950 році у м. Запоріжжі. Десь нагорі відразу вирішили – бути їй художницею, тому що вже чотирирічною вона у захопленні дивилась на чарівні, як їй здавалось, кольорові олівці. Згодом Тамара почала відвідувати дитячу художню студію Палацу піонерів, якою опікувався добрий вчитель – С. В. Латанський.

Далі було навчання у Дніпропетровському художньому училищі, одному з кращих на той час закладів. Свій червоний диплом студентка Т. Дружина отримала завдяки викладачам – О. С. Куко, В. Г. Загубибатьку та В. М. Шпігановичу (останній, за її спогадами, був чудовий майстер рисунку).

У запорізькому художньо-виробничому комбінаті Тамара працює спочатку оформлювачем, а невдовзі – художником-монументалістом (1972–1990). Разом із подругою Галиною Сапегіною[112] вони оформили десять громадських об'єктів у нашому місті, а також ресторан «Запоріжжя» – у Києві (всі роботи згадані у нарисі про Галину Сапєгіну).

Тамара Дружина плідно працювала (з 1973) у різних видах мистецтва. Починаючи з 1974 р. її твори експонуються на міських, обласних, пленерних, всеукраїнських, всесоюзних виставках. Три персональні відбулись у Запоріжжі (2005, 2010 та 2015) Твори Тамари Дружини зберігаються у ЗОХМ, НХМУ, Дирекції художніх виставок України, дирекції Спілки художників України, храмі Святих мучеників Фалалея і Трифона (м.Запоріжжя), приватних збірках Польщі, Канади, Швейцарії, України, США, Росії, Чилі, Франції, Грузії.

Тамара Дружина дуже активно працює у жанрі портрету. Розійшлась по світу її цікава серія портретів історичних діячів («Гетьман І. Самойлович», «К. Розумовський», «П. Полуботок», «Б. Хмельницький»).

У ЗОХМ зберігаються п'ять її портретів. Ранній – «Два портрети в інтер'єрі» – по суті, автобіографічний. Дві дівчини (авторка із подругою Галиною Сапєгіною) сидять за столом у майстерні, де працювали поруч багато років. Кожна повернулась назустріч тому, що входить. Їхні молоді, гарні обличчя мають серйозний, навіть строгий вираз. На столі – букет у вазі та дві чашки. Біля столу – третій стілець. Цікаво побудована композиція, психологічне рішення образів, загадкова обстановка – усе разом викликає асоціації.

Гостро-виразний – «Портрет дружини художника» (1982) – один із кращих у колекції ЗОХМ. Індивідуальний образ Тамара Дружина розкриває живописними засобами та прийомами, якими володіє відмінно. В інтер'єрі кімнати зображена молода жінка: вона стоїть, трохи схиливши голову та спираючись ліктем на столик. На ньому – біла ваза із скромним букетом світлих квітів. Промодельоване світлотінню, бліде обличчя жінки сумне та задумливе. Зосереджений погляд видає її стан – вона тут і не тут. Її самозаглибленість підкреслює жест зімкнених рук. Вираз очей, поза, жест, блідість обличчя та рук, що перекликаються за кольором із вазою (такою ж ніжною та тендітною), розповідають про особистість жінки та її стан, свідчать про гірку втрату та смиренність.

По-іншому вирішені «Портрет пані Дараган» (2000) та «Панночка» (2001). Конкретний образ Віри Дараган і збірний – панночки знайомлять із чарівними, молодими персонами XVIII ст. (часи українського бароко). Віртуозно передана краса юних облич – ніжних, спокійних, ледь задумливих. Вишуканий колорит – поєднання білих, рожевих, вохристих, зеленкуватих тонів із димчасто-сірим фоном. Прикраси, одяг, найдрібніші деталі оригінальної вишивки вбрання передані не просто реалістично, але й художньо-виразно, з тонким смаком. Досконала техніка виконання – доказ високої професійності автора.

Багатогранність таланту Т. Дружини розкривається у ставленні до створення образів рідних, близьких людей – «Наташа» (1993), «Сестра Галя» (1993) і «Засватана» (1995). У безпосередній, наївній трактовці героїнь відчутний зв'язок із народним мистецтвом. Погрудно, на нейтральному тлі, чітко виділені силуети жіночих облич. Одну авторка прикрашає філігранно виписаним візерунком кофтинки, другу – вишуканим комірцем. Особливо все вдалося у портреті «Засватана». Світлий образ дівчини в ошатному народному вбранні, із віночком на голові та букетиком у руці, написаний на темно-брунатному фоні. Щасливий вигляд нареченої, її устремління вперед, урочистість постави – все відповідає очікуваній важливій події.

Натюрморти Т. Дружини, як свято радують своєю яскравою красою. Особливо ті, що також пов'язані із народним мистецтвом («Великий букет», «Святковий букет», «Корона землі»). Ці букети прийшли із дитячих спогадів. Такими розкішними, багатими збирали їх до свят матусі та бабусі, вчили дітей. І ось красуються у вазочках на домотканих доріжках змальовані Тамарою Дружиною святкові букети – із величезними жоржинами, віночками айстр у короні стрілчастих трав.

В іншій манері виконані натюрморти «Колір осені» (1993), «Стручки» (2001). Яка шана, увага – останнім дарункам осені! Вони написані бездоганно, граціозні. Скромні квіти та стручки стають об'єктом милування.

Щодо пейзажів Т. Дружини – це глибоко відчуті образи. Вона вміє побачити красу природи у звичайних краєвидах і наділити їх своїм настроєм. Пейзажі «Парк» (1998), «Мій дім» (1981) надихають емоціями та почуттями автора. Здається, парк чекав саме на неї, тільки їй відкрився. Природа і художниця ведуть тиху, душевну, навіть інтимну бесіду. «Мій дім» – майже казкова картина, символічний образ дитячої пам'яті про затишний, теплий, добрий світ. Там було так добре, що завмирає серце від неможливості повернутися туди.

У полотнах «Дім на Кічкасі» і «Тополі» (1999) мисткиня, віртуозно володіючи живописною манерою дрібного, рухливого мазку, через нахили стовбурів, чутливість гілок та листя, одухотворяє природу, її дерева ведуть розмову один із одним. У повітрі відчувається емоційна напруга.

З 2003 по 2005 рр. Тамара Дружина активно займалась новим для себе видом мистецтва – стилізованою дерев'яною скульптурою (близькою до лісової скульптури). У співавторстві із Валерієм Путрею були створені більш ніж 30 творів. Матеріалом слугували топляки (частини затонулих дерев), корчі, коріння. Доведення форми виконувалось підрізкою, підточкою деталей, поліруванням. Роботи декорувались акрилом, металевими вставками, прутом, дротом, золотою плівкою, шкірою, шнуром, іншими матеріалами. Ідею підказувала сама знахідка, а художники «допомагали» природі виявити образ. Тамара Дружина, маючи відмінно розвинуте асоціативне бачення, неабияку фантазію, професійні навички, знання найдавніших сакральних знаків, у тому числі – магічних символів Трипілля – разом із природою створила унікальні, неповторні роботи («Метелик» (НХМУ), «Півник Феодосій», «Сигма», «Коронований», «Велика ведмедиця», «Кіт-король», «Кицька-королева», «Той, що береже небо та воду», «Риба, що плаває вздовж берега», «Лучниця» (ЗОХМ) та інші).

У даний час Т. Дружина звернулась до сакрального мистецтва. П'ятий рік вона займається оформленням храму Святих мучеників та цілителів Фалалея та Трифона (на території міської лікарні №10). Роботи виконані олією на щитах у манері, близькій до традиційного іконопису. У вівтарі, під прекрасною «Трійцею Старозавітною» розміщені два сюжети: «Христос з розпростертими руками над людьми, що прийшли» и «Моління про народ» зі Пресвятою Богородицею.

Також Т. Дружина написала шість храмових ікон, які увійшли у перший ярус майбутнього іконостасу. По обидві сторони від Райських воріт із «Благовіщенням» знаходяться ікони «Христос» і «Богородиця», «Архангел Рафаїл» і «Архангел Уриїл», «Святий мученик Трифон» і «Святий мученик Фалалей». Виконані два Хреста, один з них «Напрестольний Хрест».

Робота над оформленням храму продовжується.

Багатогранна, щира, емоційна творчість Тамари Дружини, в якій втілені різні живописні традиції, – значний вклад у розвиток запорізької художньої школи.

(Л. І. Травень)

            Література:

            Дружина Тамара Дмитрівна // Запорізька організація Національної спілки художників України. – Запоріжжя, 2007. – С. 46.

            Тамара Дружина // Промис GALLERY : [альбом-каталог "Галерея Проміс"] : з зібрань картинної галереї концерну "Проміс". – К., [1993?]. – С. 12-15. – Творчість запорізьких художників. Текст укр., англ.

***

            Юбилейные автографы на холсте // Наше время плюс. - 2015. - 5 нояб.

            Осіння прелюдія для квартету // Запоріз. правда. - 2015. - 12 листоп.

            Автопортрети чотирьох митців // Запороз. Січ. - 2015. - 12 листоп.

            Атаманчук, И.  Четыре автографа / Инесса Атаманчук // МИГ. - 2015. - 5 нояб.

Цвет осени // Запорожье вечернее. - 2015. - 12 нояб.

Середа, В.  “Чотири на шістдесят”, або Ювілярам – 240 / Віра Середа // Запоріз. правда. - 2010. - 9 жовт. (№151). - С. 6.

В Запорожье открылась выставка «Четыре автографа» [Електронний ресурс] // Репортер. - 2015. - 30 окт. - Режим доступу: https://reporter-ua.com/2015/10/30/v-zaporozhe-otkrylas-vystavka-chetyre-avtografa

Олейник, С.  Запорожские художники: «Мы все Весы и все Тигры» [Електронний ресурс] / Светлана Олейник // Индустр. Запорожье. - 2015. - 15 нояб. - Режим доступу: http://iz.com.ua/zaporoje/84484-zaporozhskie-hudozhniki-my-vse-vesy-i-vse-tigry

Тамара Дружина. Живопис : буклет / ЗОНСХУ ; виданий при підтримці торговельної марки «Привоз». - ?

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 30 років (1990) від дня заснування літературного об'єднання "Пошук" ім. М. Лиходіда (м. Запоріжжя);

Література:

Тесленко, Л.  “Пошуку” - 25 років / Лорина Тесленко // Хортиця. - 2015. - № 6. - С. 63.

Жовтень

01.10 - 90 років тому (1930) Запорізьку музичну професійну школу перетворено на музичний технікум (зараз - Запорізьке музичне училище ім. П. І. Майбороди);

            Святкує свій день народження комунальний заклад « Запорізьке музичне училище ім. П. І. Майбороди» Запорізької обласної ради.

«Край дніпровського узберіжжя музучилище Запоріжжя,

наче другий рідний дім для студентів та вчителів.

Двері вранці відкриває, дружбі й злагоді сприяє,

через Музику святу ти навчаєш нас Добру!»

(Н. І. Боєва)

           В цих стінах завжди лунає музика, чути голоси скрипки та роялю, флейти та баяну, бандури, хору… Тут у різні роки за участю провідних музикантів країни та зарубіжжя провадяться концерти, творчі зустрічі, обласні мистецькі заходи, престижні міжнародні та всеукраїнські конкурси: Міжнародний конкурс піаністів ім. В. Віардо, Всеукраїнські конкурси «Баянне коло на Запоріжжі», відкритий конкурс юних піаністів-виконавців.

            І навіть уночі, коли засинає місто, велика, сучасно обладнана концертна зала мріє про завтрашній день. Бо вранці до неї прийдуть молоді музиканти відточувати свою майстерність у складах творчих колективі. Їх будуть навчати лідери оркестрового та хорового мистецтва - диригенти та керівники: Наталія Балабан ( ансамбль бандуристів), Оксана Братцева ( хор «Запоріжжя» та вокальний ансамбль « Viva del canto»), Ігор Горський (камерний оркестр «Концертино» та ансамбль скрипалів «Консонанс»), Валерій Колядюк (оркестр народних інструментів), Любов Пелюк (ансамбль домристів).

            У різні роки на цій сцені з камерним оркестром «Концертино» як солісти виступали Деніел Бакк (скрипка, Канада), лауреати Міжнародних конкурсів скрипалі Остап Шутко (Львів), Влад Галіченко (Запоріжжя), Костянтин Цацин, Тетяна Пашкова (вокал, Запоріжжя), В“ячеслав Полянський (рояль, Німеччина), заслужений працівник культури Сергій пелюк (баян), заслужені діячі мистецтв України диригенти Сергій Дудкін, Микола Попов (Запоріжжя). Виступали Володимир Зубицький (баян, Італія), професор Андрій Сікорський (фортепіано, Білорусь), Юрій Діденко (фортепіано, Москва), народні артисти України В“ячеслав Редя (диригент), Сергій Грінченко (баян, Київ).

            Ця сцена чула слово найвидатнішого Поету Світу Євгена Євтушенка!

            У цій зала репетицію камерного оркестра «Консонанс» відвідав всесвітньовідомий композитор, Герой України Мирослав Михайлович Скорик.

            «...Майбутнє професійного музичного мистецтва Запорізького краю за сучасною молоддю, за студентами нашого музичного училища». (Сергій Пелюк, директор училища ім. П.І. Майбороди, заслужений працівник культури України).

            Минає час. І сьогодні заклад стрімко набирає швидкість у нове життя європейської сучасної України. Тільки у цьому музичному училищі існує творчий колектив «Містерія» під орудою його директора. Гастролі цього квінтету по містах України, Італії, Франції, Балтики, Угорщини відкривають вікно до Європи для молодої генерації талантів підростаючої молоді.

 

            Платон Іларіонович Майборода (1918-1989)

 

            ...Колись народний артист України, професор Платон Іларіонович Майборода підписав диплом про закінчення композиторського факультету Київської Державної консерваторії ім. П.І.Чайковського вихованці Запорізького музичного училища…

            Не знав славетний автор «Пісні про рушник», що його ім'я з 1989 року буде носити сьогоднішній музичний заклад-ювіляр! А композитор Наталія Боєва проведе презентацію Запорізького обласного осередку Національної спілки композиторів України в стінах свого рідного училища, щоб творчістю професійних композиторів продовжити традиції розвитку сучасної музики України!

            З днем народження тебе, музична Альма-матір Запорізького краю!

(Н. І. Боєва)

            Література:

            Новохатська Т. М.  Запорізьке музичне училище ім. П. Майбороди // Енциклопедія сучасної України. - К., 2010. - Т. 10 : З - Зор. - С. 295.

            Запорізьке державне музичне училище ім. П. І. Майбороди, 75 (1930 - 2005). - Запоріжжя : [б. в.], [2005 ?]. - 16 с.

            Запорізьке державне музичне училище ім П. І. Майбороди // Запорізька пектораль : Культура і мистецтво Запорізького краю. - Запоріжжя, 2004. - С. 22-23.

            Запорожское государственное музыкальное училище имени П. И. Майбороды. – Запорожье : Издатель, 1990. – 16 с.

            Запорізьке музичне училище імені П. І. Майбороди // Довідник навчальної мережі вузів, технікумів, професійно-технічних училищ Запорізької області. - Запоріжжя, 1994. - С. 8-9.

            Чуприна А.  Запорожское музучилище прославилось в Италии / Анна Чуприна // МИГ. - 2012 - 18 окт. (№ 42). - С. 50.

            ***

[Шифрина, А. И.]  Боева Наталья Ивановна : [композитор, голова Запорізького обласного осередку Нац. Спілки композиторів України та член її Правління, засл. діяч мистецтв України; ? - 2006 рр. - викладач Запоріз. музучилища] // Герои и судьбы : интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов / Шифрина А. И. – Запорожье : Дикое Поле, 2000. – 53-59.

Серце, віддане музиці : до ювілею композитора Н. І. Боєвої : біобібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; [уклад. О. Савкіна]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2011. – 32 с. – (Митці Запорізького краю).

***

12.03 - 90 років від дня народження О. І. Носика (1926 - 1996), композитора Запоріжжя : [з 1962 р. - викладач Запоріз. музучилища] / [матеріал підготувала Т. Г. Пішванова] // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2015. – С. 126-130.

***

Визначено переможців на здобуття премії імені Івана Паторжинського : [в т. ч. дир. Запоріз. музучилища С. О. Пелюк в номінації “За видатні досягнення у професійному виконавському мистецтві”] // Верже. - 2018. - 22 нояб. (№ 46). - С. 21.

***

Боєва, Н. І.  Попов Микола Інокентійович ; Хазова Ганна Геннадіївна : [викладачі Запоріз. музучилища] // Боєва, Н. І.  Композитори Запоріжжя запрошують... / Нац. Спілка композиторів України, Запоріз. обл. осередок / Н. І. Боєва ; Наталія Боєва. – Запоріжжя, 2018. – С. 32-39.

 

01.10 - 90 років (1930) Якимівському аграрному ліцею (СПТУ № 1);[113]

 

            Протягом 1929-1930 років в Україні була завершена колективізація у сільському господарстві. Велику допомогу молодим колгоспам Якимівського району надавала науково-дослідна станція механізації та електрифікації сільського господарства. У 1930 році тут провели випробування першого радянського комбайну «Комунар». Одночасно з випробуванням нових машин колектив дослідної станції почав вирішувати питання підготовки кадрів для роботи на них.

            Тому у 1930 році на базі станції відкривається річна школа ударників механізації сільського господарства, де навчалося 115 учнів. Головне призначення даної школи - максимально забезпечити села Якимівського району кадрами механізаторів. Керівником школи механізації призначили Г. А. Бабкіна. Викладачами стали співробітники дослідної станції. Починала школа свою діяльність з досить небагатою матеріальною базою: два комбайна «Комунар», два комбайна «Сталінець-1», два плуга, дві сівалки і пара коней. З державного фонду для навчальних цілей було виділено 10 га землі. У двоповерховій будівлі проводилися заняття, і тут же розміщувалися гуртожиток і їдальня. У наступному 1931 році школа робить свій перший випуск механіків-бригадирів. Серед 115 випускників були і дві жінки.

            У 1933 році в школу приходять 120 учнів, які навчаються в 5-й підготовлених аудиторіях. Для проживання на 2-му поверсі школи обладнали гуртожиток для учнів та кімнати для викладачів. У 1934 році 120 учнів школи випускаються як дільничні механіки. Успішна підготовка механізаторів дозволила в 1935 році зробити випуск 240 комбайнерів, трактористів і бригадирів тракторних бригад. З моменту відкриття в Якимівському районі машинно-тракторних станцій школа механізаторів набуває особливого значення. Вона забезпечує фахівцями зростаючу кількість техніки на МТС.

            Тим часом колективізація по селах району зростаючими темпами поглинала все нові й нові господарства одноосібників, збільшуючи тим самим площі колгоспних полів. А це, безсумнівно, викликало розширення тракторно-комбайнового парку МТС і вимагало збільшення кадрового потенціалу.

            З 1936-1937 років при школі починають діяти щойно побудовані ремонтні майстерні. У них не тільки проходили практику учні, а й випускали продукцію - напилки. Поступово поліпшується матеріально-технічна база школи. Станом на 1938 рік у її розпорядженні знаходяться 1 автомобіль ЗІС-5, 2 трактори ХТЗ, 2 трактори С-60, по 1 трактору СТЗ-НАТІ і ЧТЗ з двигуном С-60, 2 комбайни «Комунар» і 2 комбайни «Сталінець - 1», 2 сівалки, 2 плуга, 2 культиватора.

            Шкільна адміністрація дбала не тільки про процес навчання учнів, а й про змістовність їх відпочинку. До двоповерхової шкільної будівлі прибудували клуб з кіноапаратною кімнатою для демонстрації фільмів. В результаті необережності в 1938 році прибудова згоріла. До 1941 року її відновити не встигли.

            Таким чином, виконуючи своє безпосереднє завдання по підготовці кадрів для МТС, в передвоєнні роки школа механізації випустила вже кілька сотень механіків, комбайнерів і бригадирів тракторних бригад.

            З 1946 році відновлює свою роботу і школа механізації. Тепер в ній готують комбайнерів, трактористів, бригадирів, заправників МТС для всіх регіонів України.

            Зі зміною статусу Якимівки змінюється і статус школи механізації. У 1958 році вона реорганізується в сільськогосподарське професійне технічне училище (СПТУ-1) і підпорядковані обласним Запорізькому обласному управлінню освіти. Перший номер училище отримало завдяки історії свого освіти. У СПТУ-1 стали готувати кадри для сіл практично всієї Запорізької області.

            Серед перших післявоєнних випускників школи механізації - орденоносці і Герої Соціалістичної Праці Д. В. Цеков, В. М. Федоренко, які отримали високе звання на території рідного Якимівського району. Випускнику М. Є. Довжик[114] звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно за освоєння цілинних і перелогових земель в Казахстані. Випускникам школи 1949 року О. В. Вагнеру і П. Ш Кралічеку, комбайнерам Чехоградськой МТС (тепер Новогородківка) Мелітопольського району, присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці. О. В. Вагнер тривалий час свій досвід передавав, працюючи викладачем Мелітопольського СПТУ-6. Випускник СПТУ-1 А. Т. Баранов тривалий час пропрацював директором радгоспу «Переможець».

            Правонаступником СПТУ став Якимівський професійний аграрний ліцей (ЯПАЛ), який нині випускає не тільки механізаторів та водіїв, а й бухгалтерів та майстрів кухарської справи.

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Гнедашев, В. Н.  Акимовка. Система образования : [в т. ч. про Якимів. аграрний ліцей] // Гнедашев, В. Н.  Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь, 2013. – С. 197.

Якимівський професійний аграрний ліцей // Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833 - 2008) : (бібліограф. покажчик) / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР ; [уклад. І. Шершньова]. – Запоріжжя, 2008. – С. 45-46. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 1).

Бачурін, Р.  Ліцею - 85! // Слово трудівника. - 2015. - 3 жовт. - С. 2.

Історія Якимівського професійного аграрного ліцею // Слово трудівника. - 2015. - 3 жовт. (№ 77). - С. 3.

 

01.10 – 75 років (1945) Запорізькому кінному заводу (с. Трудове Новомиколаївського району)[115];

 

            Коней на Запоріжжі розводили здавна, адже у степу кінь був так само необхідний, як човен на річці. Клімат тут сприятливий для конярства, помірно континентальний, з малосніжною нехолодною зимою і спекотним посушливим літом. Навколишні території мають рівнинний ландшафт, розкішні пасовиська.

            1 жовтня 1945 року за наказом міністра сільського господарства СРСР та ініціативи маршала М. С. Будьонного в с. Трудове Новомиколаївського району на базі зернорадгоспу  «Чубаревський» створили Запорізький кінний завод № 86.

            Роботи в господарстві спочатку велися над відтворенням російської верхової породи коней для потреб кавалерії. До заводу надходили прекрасні жеребці-плідники, серед них – Букет, один з останніх чистопородних жеребців російської верхової породи, та вороний жеребець Глобус – кінь Маршала Радянського Союзу С. І. Тимошенка. 1949 року, в зв’язку зі створенням та впровадженням в армії зброї масового знищення, її повної моторизації та ліквідації кавалерії, приймається нове рішення про зміну напряму кінного заводу на рисисте. Спершу працювали з орловськими рисаками, а згодом – з російською рисистою породою. І знову на запорізьку землю зі всього колишнього Радянського Союзу привозили племінних коней, що дало заводу добре майбутнє і довге життя у справі розвитку конярства.

            Іван Олексійович Кондратенко був першим директором конезаводу. Він очолив підприємство, тоді ще зернорадгосп, відразу по закінченні Другої світової війни. Вже у жовтні тут заклали фундаменти великих стаєнь, які наразі є прикрасою конезаводу. 1958 року на десятигектарній території навколо заводської контори заклали парк із 56 видами кущів та дерев, збудували фонтан при підході до контори, за нею, в межах парку, мальовниче розкинувся став За 25 років його директорування на заводі велося велике капітальне будівництво виробничих і соціальних об’єктів, доріг, житла. Кінний завод складався з трьох стаціонарних стаєнь, в яких знаходилися два тренерські відділення, доріжки для тренування молодняка і левади.

            Першим начконом – зоотехніком з конярства був видатний знавець цієї справи В. П. Шимширт. На його честь, як розповідають працівники конезаводу, навіть основний корпус кінної частини був збудований у вигляді букви «Ш». Порядок у стайнях завжди був відмінним, працювати там було почесно, багато працівників ходили пішки на роботу навіть за 10 км. Для заводчан на конезаводі проводили заняття зі знання особливостей коней, по закінченні яких вони здавали екзамени. Тому заводські наїзники чудово розбиралися в лініях коней-рисаків, могли перерахувати весь плідний склад.

            На заводі функціонували чотири тренувальних відділення, щонеділі з травня до жовтня на місцевому іподромі проходили забіги, на які приїжджали учасники з інших заводів. Першим рекордистом в історії конезаводу став орловський жеребець Отклік, який у віці трьох років встановив загальносоюзний рекорд. Цей результат протримався 21 рік та був побитий жеребцем Переполохом, онуком того ж Откліка. Через 29 років запорізький орловець Кулон доводить свою перевагу та знову повертає Запорізькому конезаводу славу батьківщини рекордів. Багато славних перемог було за роки існування Запорізького кінного заводу: кіньми здобуто 513 традиційних призів, в т. ч. «Дербі» - 11, «Барса» - 16.

            2011 року наказом Міністерства аграрної політики та продовольства «Про реорганізацію державних підприємств, діяльність яких пов’язана з розвитком конярства» було засноване державне підприємство «Конярство України». До нього ввійшло 12 кінних заводів, іподроми, 3 селекційних та племінних центри, 14 філій, в тому числі і Запорізький кінний завод № 86. Заводи стали філіями підприємства «Конярство України» без прав юридичної особи. На жаль, це призвело до того, що завод, який до цього часу заробляв від 3 до 5 млн. гривен на рік, став збитковим та опинився на межі банкрутства. Скоротилося поголів’я тварин, зменшилася кількість робочих місць, продукцію реалізовували за цінами, значно меншими за собівартість, кормів для тварин не вистачало.

            Наразі при кінному заводі є школа верхової їзди, в якій навчаються діти місцевих жителів і навколишніх населених пунктів. Кобили, які прибувають з іподромів, після випробувань неодмінно надходять в матковий склад, підтримуючи ремонтне поголів’я. А жеребці йдуть на продаж. У кінному заводі практично цілий рік є коні для продажу. В основному їх купують для подальшого навчання і використання в кінній поліції, прокаті, а також для використання в домашньому обійсті.

            Незважаючи на важку економічну ситуацію, яка дуже негативно позначилася на розвитку галузі конярства, запорізькі рисаки продовжують успішно виступати на іподромах України та світу та прославляють українське конярство.

(Л. М. Чубенко)

            Література:

            Гніда, О.  Запорізький кінний завод. Підсумки року / Олена Гніда // Наше життя. – 2016. – 22 груд. (№ 101). - С. 3.

            Московцева, В.  Вершники знають, де рай / Віталіна Московцева // Запоріз. правда. – 2016. – 29 груд. (№ 51). – С. 26.

            Писарева, А.  «Эх вы, кони мои, привередливые…» / Анастасия Писарева // МИГ. – 2013. – 18 апр. (№ 16). - С. 37.

            Пітько, В.  Перший директор / Володимир Пітько // Наше життя. – 2009. – 27 берез. (№ 24). - С. 2.

            Гніда, О.  Ювілейний рік багатий на рекордні секунди / Олена Гніда // Наше життя. – 2005. – 5 жовт. (№ 78). - С. 1.

           

08.10 - 90 років (1930) Михайлівській районній газеті “Михайлівські новини”;[116]

08.10 - 70 років Галині Михайлівні Сапегиній (08.10.1950, м. Караганда, РФ), запорізькій художниці, члену Національної Спілки художників України (1984);[117]

 

Визнана мисткиня із своєрідним творчим обличчям, Галина Михайлівна Сапегіна 48 років представляє запорізьку живописну школу.

Народилась у м. Караганда у 8 жовтня 1950 році. Велика родина згодом переїхала до м. Запоріжжя, де у 12 років Галина почала навчання у дитячій художній школі. Із вдячністю згадуючи своїх вчителів, особливо тепло говорить про І. В. Василенка – відомого монументаліста та графіка.

Продовжила навчання у Дніпропетровському художньому училищі, де одним із викладачів був О. С. Куко, випускник першої Запорізької художньої профшколи.

Після закінчення училища (1972) Галина Сапегіна працювала художником-оформлювачем у запорізькому художньо-виробничому комбінаті. За 20 років Г. Сапегіна разом із Тамарою Дружиною[118] (подругою з років студентства) прийняли участь у оздобленні багатьох громадських приміщень нашого міста. Це бар на вул. Лєрмонтова, ресторан «Театральний», дитяче кафе, ресторан «Козачий дозор», кафе «Париж» (улюблене місце запорізької богеми), готель «Інтурист», кінотеатр ім. О. Довженка, приміщення індустріального інституту, студентський клуб машинобудівного інституту, спортивний комплекс на о. Хортиця.

З великого творчого доробку, на жаль, збереглись тільки дві роботи: перший рельєфний розпис по штукатурці «Флора» (тепер це кафе «Сюрприз») та масштабні фрески за мотивами творів О. Довженка у однойменному кінотеатрі.

У Києві на Подолі, в ресторані «Запоріжжя» мисткині оформили плафон темперним розписом, зобразивши квіткові вази та блакитне небо у кільці квітів.

Із 2002 до 2017 рік Галина Сапегіна обіймала посаду заступника голови правління Запорізької обласної організації НСХУ. З 2003 по 2010 рік співорганізатор (із І. Гресик) пленерів «Хортиця крізь віки». Дві роботи із пленерної виставки 2005 року – «Скіф'янка» та «Штоф» були закуплені міністерством культури України.

Г. Сапегіна найбільш відома як майстер портрету, пейзажу, анімалістичного жанру, і особливо – натюрморту. Художниця відчуває красу у людях, рідній природі, тваринному світі, птастві, фарбах і вогнях нічного міста, у старих знайомих предметах.

За словами художниці, сюжети з'являються несподівано, головне в її творах – сила впливу образів на глядача. Їх запам'ятовуєш, їх сприймаєш, одними милуєшся, іншими захоплюєшся.

Моделі автора – чи тендітні, чи пишнотілі, не маючі звичної класичної краси, перетворюються пензлем мисткині на досконалі образи («Анна», «Жіночий портрет у капелюсі», «Дівчина з віялом» та багато інших). Вони всі – ідеальні, не зважаючи на індивідуальні обличчя. При цьому представляють вони то пори року («Осінь», «Літо»), то певний настрій («Меланхолія», «Очікування», «Сон»).

Галина Сапегіна прекрасно і впевнено створює образи людей, якими вони могли бути колись давно, в інших століттях («Портрет у стародавньому костюмі», «Грузинська цариця Тамара», «Портрет у стилі Кранаха»). Завдяки високій культурі виконання здається, що вони створені художниками минулих епох. Це образи серії «Венеція», «Гостя з минулого», «Ель Греко» (улюблений художник).

Пейзажі Галини Сапегіної – союз реального та уявного, природні мотиви передаються навпрочуд емоційно. Полотна «Ніч на острові», «Дім вночі», «Вогні великого міста», «Острів вночі» написані вільно та натхненно. Колір природних мотивів та особливо неба розкриває романтичну натуру автора. Її небо то урочисте, то сяюче, то піднесене, то загадково-таємниче передає справжнє багатство української ночі, колись оспіване М. Гоголем.

Галина Сапегіна довгий час працює в анімалістичному жанрі. І у цьому вона, як яскрава творча особистість, має власну подачу художнього образу. Галина надає перевагу не натуралізму, а стилізовано-декоративному напрямку, керуючись при цьому виключно любов'ю та захопленням своїми моделями, гармонійно поєднуючи природність, упізнаваність із фантазійними елементами. Більш того, щоб показати образ крупним планом, художниця відмовляється від його звичного середовища, звеличує своїх героїв, робить їх привабливими, гарними – виключно усіх, милими («Чернушка»), значними («Ігуана»), довершеними («Сова»), іноді казковими («Дивний птах», «Ранковий птах»). І наділяє своїх героїв особистістю – немає ніде такої чудової Сови, Дивного птаха, улюбленої рідної Чернушки, та й усіх інших.

Є у Галини Сапегіної улюблений жанр, в якому вона маестро це –  натюрморт. Успіх кожної роботи забезпечений вмінням вчасно зупинитись у відборі (не більше, не менше) і поетичній трактовці матеріальності об'єктів (чистотою, колоритом, освітленістю, досконалістю форм). Найчастіше композиція будується на піднятій поверхні з подачею кожного предмету без перекриття із чітким розташуванням. Будь-який плід, посудина, предмет – рівноправний, самоцінний об'єкт для глядача. Вони усі – головні герої. Предмети в її натюрмортах наділені портретністю («Спогади про Грузію», «Козацькі забави», «Натюрморт із білою вазою», «Осінній аперитив», «Натюрморт із білим посудом», «Осінній натюрморт», «Посуд із срібла», «Три грації», «Колір гранату» та інші).

У Галини Сапегіної, схоже, вроджене, Богом дане естетичне почуття кольору. Вона володіє даром поєднувати барви у гармонійну, виразну, ефектну картину. Її палітра має велику силу емоційного впливу. Від її колориту отримуєш справжнє задоволення.

Твори Галини Сапегіної постійно експонуються (з 1974 р.) на міських, пленерних, всеукраїнських виставках. Три персональні виставки відбулись у рідному Запоріжжі у 2005-му, 2010 та 2015 роках. Станкові твори Г.Сапегіної зберігаються у Дирекції НСХУ, ЗОХМ, у приватних колекціях України, Італії, Великобританії, Росії, Франції, Угорщини, Фінляндії, Туреччини, Німеччини, Греції , США.

Творчість Галини Сапегіної приваблює широтою та багатогранністю таланту, особливою красою образів, вільними модуляціями кольору, високою живописною майстерністю.

(Л. І. Травень)

 

            Література та інтернет-ресурс:

Сапегина, Г. М.  Монументальная и станковая живопись / Г. М. Сапегина ; Сапегина Галина. - Запорожье : Привоз Принт, 2016. – 72 с. : ил.

Сапегина, Г. М.  Монументальная и станковая живопись. - Запорожье : Привоз Принт, 2008. - 24 с.

***

Сапєгіна Галина // 60 років Запорізькій дитячій художній школі / Департамент культури і туризму Запоріз. міськ. ради. – [Запоріжжя?], 2019. – С. 61.

Сапегіна Галина // Поєднані Дніпром : каталог виставки образотворчого мистецтва. – Дніпропетровськ, 2013. – С. 13, 36.

Сапегіна Галина // Чарівні барви Дніпра : каталог Всеукр. виставки образотворчого мистецтва. – Дніпропетровськ, 2012. – С. 4, 10.

Сапєгіна Галина // Чарівні барви Дніпра : каталог III Всеукр. виставки образотворчого мистецтва. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 9-10, 36.

Сапєгіна Галина // Чарівні барви Дніпра : альбом-каталог Всеукр. виставки творів художників з міст, розташованих на берегах Дніпра (Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Херсон). - Дніпропетровськ, 2008. – С. 4, 18.

Сапегіна Галина Михайлівна // Чарівні барви Дніпра : альбом-каталог Всеукр. виставки творів художників з міст, розташованих на берегах Дніпра (Київ, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Херсон). – Дніпропетровськ, 2006. – С. 10, 39.

Галина Сапегіна // Промис GALLERY : [альбом-каталог "Галерея Проміс"] : з зібрань картинної галереї концерну "Проміс". – Київ, [1993]. – С. 54-57 : іл. – Творчість запорізьких художників. Текст укр., англ.

***

Вокруг женщины. Какие «Метаморфозы феминности» представили на новой выставке в Киеве [Електронний ресурс] // День. - 2017. - 10 марта. - Режим доступу: https://day.kyiv.ua/ru/photo/vokrug-zhenshchiny

 

10.10 – 125 років від дня народження Карпа Трифоновича Конотопа (10.10.1895, с. Миколаївка Неклинів. р-ну Ростов. обл., РФ - 07.03.1981, м. Запоріжжя), почесного громадянина м. Запоріжжя (1967);

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Конотоп Карпо Трифонович // Шиханов Р.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя : Привоз Принт, 2015. – С. 11 - 12.

 

10.10 - 110 років від дня народження Олександра Костянтиновича Руденка (10.10.1910, м. Бердянськ - 24.02.1964, там само), Героя Радянського Союзу;

10.10 - 90 років (1930) Пологівській районній газеті “Пологівські вісті”;[119]

10.10 – 90 років від дня народження Олексія Васильовича Сороки (10.10.1930, с. Червоноармійське (нині - Долинка) Василів. р-ну), самодіяльного поета, педагога (директор Василівської ЗОШ № 3);

Твори:

“І козак, і смерд, і гайдамака” : [вірш] / Олексій Сорока // Обрус : антологія творів літераторів Запорізького краю. - Запоріжжя, 2008. - С. 355.

 

Література про життя та діяльність:

[Чабаненко, В. А.]  Сорока Олексій Васильович // Січовий Парнас : антологія : поетич. твори вихованців ЗДУ. – Запоріжжя, 2000. – С. 90-93.

 

11.10 - 70 років від дня народження Валерія Володимировича Смирнова (11.10.1950, м. Запоріжжя?), майстра спорту з боротьби, заслуженого тренера України (2007), президента Запорізької міської федерації греко-римської боротьби, члена Національної Спілки журналістів України (з 2005).

Нагороджений Золотим орденом FILA (2009). За багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, активну роботу по розвитку і популяризації греко-римської боротьби, вагомий особистий внесок у розвиток фізичної культури і спорту та з нагоди 85-річчя греко-римської боротьби у м. Запоріжжі В. В. Смирнов нагороджений орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІ ступеня (2018).

Окремі видання:

Яков Пункин. Жизнь в борьбе / В. В. Смирнов ; Валерий Смирнов. – Запорожье : Просвіта, [2018]. – 256 с. : фото.

Борцовская "кухня". 50 меню / В. В. Смирнов. – Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 232 с.

Он сказал «Быть!» / В. В. Смирнов ; Валерий Смирнов. - Запорожье : Дикое Поле, 2007. – 232 с.

Кузнецы боевых и спортивных побед / А. Власов, А. Копелиович, В. Смирнов. - Запорожье : [б. и.], 2007. - 192 с. : фото.

Антология борьбы / В. В. Смирнов ; Валерий Смирнов. - Запорожье, 2001. - 300 с.

 

Література про життя та діяльність:

Шкаран, В. В.  Валерию Смирнову : [епіграма] // Шкаран В. В.  Во имя... / В. В. Шкаран ; Владимир Шкаран. – Запорожье, 2015. – С. 142.

Шкаран, В. В.  Валерию Смирнову : [епіграма] // Шкаран В. В.  Продолжаю полет... / В. В. Шкаран ; Владимир Шкаран. – Запорожье, 2011. – С. 185.

Шкаран, В. В.  Валерию Смирнову : [епіграма] // Шкаран В. В.  Не угаснет никогда... / В. В. Шкаран ; Владимир Шкаран. – Запорожье, 2009. – С. 157.

***

Літописець запорізької боротьби // Запоріз. правда. - 2010. - 14 жовт. (№ 153-154). - С. 18.

? // Днепров. металлург. - 2010. - 22 окт. (№ 44). - С. 7.

 

13.10 - 70 років Степану Петровичу Марчуку (13.10.1950, с. Рудники Снятин. р-ну Станіслав. (нині - Івано-Франків.) обл.), запорізькому художнику, емальєру, члену НСХУ (1987);[120]

 

            Степан Петрович Марчук народився в селі Рудники Снятинського району на Прикарпатті в селянській родині. 1969 року після закінчення Вижницького училища прикладного мистецтва (Буковина) направлений художником на завод «Сувенір» в Запоріжжі.

            З 1977 року – в Запорізькому художньо-виробничому комбінаті.

            У книзі «Українська емаль» кандидата мистецтвознавства, художника Юлії Бородай є такі рядки: “У місті Запорожжі працює художник-емальєр Степан Марчук, який торує свій шлях у відродженні старовинної техніки. Його твори дуже різноманітні і за технікою, і за сюжетами. Основні теми робіт Марчука – чудові, складні за кольором українські пейзажі, історичні сюжети, що змальовують величну добу козацтва. Крім того, художник створює авангардні картини на тему українських народних звичаїв”.

            Творча біографія художника справді дуже насичена. З 1979 року Степан Марчук – учасник обласних, республіканських та всесоюзних виставок, а також зарубіжних: в Угорщині, Німеччині та Польщі. З 1987 року – член Національної спілки художників України.

1982 рік – для залізничного профілакторію виконав монументально-декоративні композиції «Сонце» та «Вода та земля» (34 та 36 квадратних метрів, на металі, в техніці гарячої емалі).

Бере участь в оформленні кафе «Запоріжжя» в Києві до 1500-річчя столиці України.

1982-1988 рр. – виконує декоративні роботи у громадських спорудах: готелі «Дніпро», на Запорізькій АЕС (Енергодар), на турбазі «Хортиця», птахофабриці села Мирне Оріхівського району, у дитячому садку «Сонечко» Запорізького абразивного комбінату, у Палаці урочистих подій (Запоріжжя).

            2003-2005 рр. – учасник всеукраїнського пленеру «Хортиця – крізь віки», заснованого Запорізькою організацією НСХУ.

            2007 рік – учасник республіканської виставки «Світ левкасу та світ емалі» у Львові та Чернівцях (вісім робіт). Цей проект об'єднав більш ніж сто майстрів із України, США, Литвы та Придністров’я. 424 роботи були опубліковані у тритомному каталозі «Світ левкасу та емалі» (наклад 500 примірників). Комплекти видання надійшли до найкращих библіотек та музеїв світу (Прадо, Метрополітен, Лувр, галерея Уффіци, Ермітаж, Третьяківська галерея, в музей Ватікану, музеї Стокгольму, Амстердаму, Лондона…).

            2009 рік – учасник міжнародного фестивалю емалі у Києві (шість робіт), який приймав Музей декоративо-прикладної творчості (одна робота С. Марчука ввійшла до постійної експозиції музею).

            2017 року під час третього фестивалю емалі (Дніпро, Музей українського живопису) був відкритий перший в Україні Музей емалі. Плідно співпрацюючи із колегами, приймаючи участь у численних симпозіумах, Степан Марчук постійно бере участь у виставках Музею емалі, його роботи поповнюють фонди музею.

            Три персональні виставки до ювілеїв (2005, 2010, 2015 рр.) “Емаль Марчука подібна до акварелі”, – вважала мистецтвознавець Ірана Ласка.

            У 2018 році роботи Степана Марчука беруть участь у Всеукраїнській виставці «Квадра міні-метал. Ювелірне мистецтво – емалі» та у виставці у Національній спілці художників України.

            У травні 2019 року експозиція «Запорізький край. Декоративне мистецтво. Традиції. Новації» презентувала нашу область з нагоди її 80-річчя. Серед творів понад 40 запорізьких митців – емалі Степана Марчука.

(І. В. Атаманчук)

            Література про життя та діяльність:

            Латанський, С.  Марчук Степан Петрович // Енциклопедія сучасної України. – К, 2018. – Т. 19 : Малиш - Медицина. - С. 347-348.

            Бородай, Ю.  Українська емаль / Юлія Бородай ; [видання аукційного дому «Корнерс»]. - Київ, 2009. - С. 12, 44, 51.

            Атаманчук, И.  Мир эмали / Инесса Атаманчук // МИГ. - 2013. - 17 янв. (№ 3). - С. 13.

            Атаманчук, И.  Мир левкаса и эмали / Инесса Атаманчук // Art of Life. - 2012. - № 5. - С. 46-48.

            Латанський, С.  Звабливі барви емалі : [перша персональна виставка] // Запоріз. правда. - 1990. - 13 листоп.

            Латанський, С.  Диво на пакетиках // Комсомолець Запоріжжя. - 1983. - 24 груд.

 

            15.10 - 170 років (1850) від дня заснування Охрімівської школи, яка вважається найстарішим навчальним закладом Якимівського району;

 

            Восени 1848 року повітовим сходом жителів було вирішено питання про будівництво в Охрімівці початкової школи. Навесні 1849 року розпочалися будівельні роботи. В Бердянському лісництві велася заготівля лісоматеріалу і до Охрімівки він сплавлявся річкою Молочною та Молочним лиманом. Обробка лісоматеріалу та виготовлення саману з місцевого матеріалу здійснювалося на місці спорудження школи. Тут працювали сільські майстри. За короткий час шкільні приміщення були збудовані на вулиці Прилиманній.

            15 жовтня 1850 року двері школи були урочисто відкриті для дітей. До 1 класу було записано 42 учні, але не всі з них навчалися, бо змушені були працювати разом зі своїми батьками у полі. Навчалися лише хлопці, а дівчата до навчання не допускалися. Першим вчителем школи вважається запорізький козак Дим (звідси прізвище Димченко), але при ньому був помічник, якого називали Письменний. До 1864 року навчання завершувалося тим, що учні вміли читати, писати і рахувати. Після реформи було запроваджено навчання в трьох групах: молодші, середні та старші. Освіту, в основному, отримували діти із заможних сімей, але подальше навчання в Мелітополі продовжували одиниці. На 1904 рік покращилося економічне становище жителів села. Це дало можливість збудувати цегляне приміщення школи поруч із саманним. У 1905 і 1906 роках у селі було збудовано ще дві земські початкові школи, в яких працювали три вчителі початкового навчання. Всі вони мали спеціальну освіту, закінчивши Мелітопольську педагогічну школу (тепер педуніверситет). У 1930 році центральна початкова школа перетворюється у семирічну, а в 1937 році вона отримує статус десятирічної. Учні з Охрімівки, Кирилівки, Горілого та Шелюгів, які навчалися у 8-9 класах Якимівської середньої школи, були переведені до Охрімівки. Влітку в школі організовувався трудовий піонерський табір. В школах працювало 25-30 вчителів. У 1938 році відбувся перший випуск десятирічної школи, а в 1941 – третій передвоєнний. Доля цього випуску трагічна. Випускний проходив 21 червня, а 22 – почалася війна. Всі хлопці загинули на фронтах Другої світової війни, а дівчата були вивезені на примусові роботи до Німеччини і звідти не повернулися. Врятуватися пощастило лише О. І. Паук, яка згодом очолила Охрімівську школу.

Після звільнення Охрімівки від нацистів школа відновила свою роботу в 194 р., але катастрофічно не вистачало вчителів. У 1945-1946 рр. вдалося середню та дві початкових укомплектувати педагогічними кадрами та покращити матеріально-технічну базу. Початкові школи очолювали О. С. Іванова та П. Я. Глотова, а середню – С. Є Папій, який повернувся з війни. 1951 року початкова школа № 1 була реорганізована в семирічну, а з 1959 р. - у восьмирічну. Очолювали її С. В. Кушнір та П. Т. Морданенко. В 1953 році при десятирічній школі почати працювати вечірня та заочна десятирічки. З 1953 до 1978 року ці дві школи випустили без відриву від виробництва 384 атестованих колгоспники. 13 січня 1968 року в селі почала працювати єдина десятирічна школа, яка розташовувалася в новому двоповерховому приміщенні, збудованому колгоспом «Прапор комунізму».

(В. М. Гнєдашев)

Література:

Збірний, А.  Історія Охрімівської школи // Акимов. вестн. - 2009. - 17 сент. (№ 38). - С. 3 ; 24 сент. (№ 39). - С. 3 ; 1 окт. (№ 40). - С. 3 ; 15 окт. (№ 42). - С. 3.

 

            15.10 – 100 років від дня народження Юрія Пилиповича Федоріна (15.10.1920 с. Абишево Промишленнов. р-ну Кемеров. обл., РФ - 25.03.2014, м. Мелітополь), одного з найкращих механіків авіаполку «Нормандія - Неман», кавалера ордену Почесного легіону (2010).

 

            Юрій Пилипович Федорін був призваний до армії в 1940 р. з першого курсу Новосибірського інженерно-будівельного інституту. Спочатку був направлений в полкову школу загальновійськової частини, а через деякий час – переведений в Іркутське військове авіаційно-технічне училище, після закінчення якого в березні 1941 року отримав спеціальність механіка з обслуговування та ремонту літаків у військовому званні сержанта.

            Був направлений в Новосибірську школу пілотів, а в 1942 році в складі, сформованого там авіаційного бомбардувального полку, воював на Північно-західному фронті, де в січні 1943 року його було важко поранено. Після госпіталю його направили до Тули, в полк «Нормандія», який був сформований з французьких льотчиків ще в листопаді 1942 р. в місті Іваново, а пізніше перекинутий до Тули.

            У бойових вильотах разом з французькими асами брали участь радянські пілоти, а обслуговували літаки радянські механіки. Ніякого інструктажу у них не було. Вони просто добре знали конструкцію літака і мотора, щоб забезпечити готовність до польотів. Кожен літак обслуговували механік і його помічник-моторист.

            Заміна французьких механіків на радянських була проведена, насамперед, тому, що французи не справлялися зі своїми обов'язками (кліматичні умови лише одна з причин) і в них не було можливості поповнення особового складу. Юрій Пилипович пізніше згадував, що французькі механіки приїхали до Росії без нічого: в легкому взутті, пілотках, полегшених курточках, до холоду не звиклі. А тут зима, морози 30-градусні. Зима 1942 року показала, що французи не можуть забезпечувати необхідну підготовку літаків. Тому їх відправили на батьківщину.

            Першим командиром Ю. П. Федоріна став Моріс Амарже, який літав на "Як-11" (був спалений під час бомбардування аеродрому). Потім до кінця війни він обслуговував літак єдиного чорношкірого пілота в полку, парижанина, метиса, молодшого лейтенанта Роже Соваж, який зберіг негритянські риси не тільки в зовнішності, але і в характері. Зі слів Юрія Федоріна, їх знайомство почалося дещо незвично. Сівши в літак, Роже почав темпераментно розмахувати руками і пояснювати щось незрозумілою мовою. Показував, що не полетить, так як температура масла і води в моторі нижче визначеного. Механік все перевірив і довів, що ніяких відступів від правил немає. Йому через перекладача вдалося переконати льотчика в справності літака. Роже Соваж повернувся зі завдання через 2 години і зробив над аеродромом дві «бочки» за кількістю збитих ворожих літаків. Підійшовши до механіка, дружньо поплескав його по плечу, даючи зрозуміти, що літак поводився бездоганно. З тих пір дружба француза і радянського авіамеханіка не затьмарювалися ніякими непорозуміннями.

            Роже Соваж був добре навченим льотчиком. Спочатку спілкувалися з французом двома категоріями: «карашо» або «некарашо». Роже прилетить, і Юрий Пилипович його питав: «Як?» - «Карашо». Це зрозуміло. А, якщо скаже: «Некарашо», то у пошуках неполадок приходилося перевіряти кожен вузол літака. Соваж збив 16 німецьких літаків і кожен раз на своєму літаку малював хрести.

            Командир полку майор Дельфіно Луї у своєму наказі по полку відзначав старшину Юрія Федоріна: «Превосходный механик. Во время победоносных наступлений, отдавал себя, не считаясь ни с чем, работая и днем, и ночью. Своей самоотверженностью и знаниями позволил летчикам выполнить многочисленные боевые задания на прекрасно содержащейся материальной части. Настоящим приказом старшина Федорин награждается орденом Военного креста».

            Французи навчилися воювати, не гірше радянських льотчиків-асів. У середині жовтня 1944 р. за один день вони збили 29 літаків, не втративши жодного свого. Трьом льотчикам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу за життя, а командиру Марселю Лефевру – посмертно. У листопаді 1944-го за бойові заслуги в боях за Литву і форсуванні річки Неман, полку було присвоєно почесне найменування «Неманський». Звідси і «Нормандія-Неман». Бойовий шлях вони пройшли від Підмосков'я до Східної Пруссії. За час війни льотчики здійснили 5240 бойових вильотів, отримали 273 перемоги, підбили понад 80 німецьких літаків. Але і втратили 42 бойових товариша.

            Полк "Нормандія-Неман" брав участь у боях за місто Кенігсберг. 9 квітня 1945 полк був нагороджений орденом "Червоного Прапора". Базувався полк в місті Ельбінгу: звідси льотчики збиралися їхати додому. Сталін віддав наказ, щоб льотчики летіли додому на тих літаках, на яких воювали. І 40 машин наш уряд подарував Франції.

            Супроводжували льотчиків радянські механіки. 20 червня 1945 року ці літаки пролетіли над Парижем. У всіх містах Франції їх зустрічали як воїнів-переможців, дарували квіти, обіймали, тиснули руки. Вся Франція раділа.

            Це особлива сторінка в історії відносин двох великих держав, свідоцтво єдиного прагнення різних націй до своєї незалежності і безпеки. У передмісті Парижа, в місті Ле-Бурже, в музеї полку "Нормандія-Неман", знаходиться один з тих літаків Як-3. Тут же 22 вересня 2006 року, був встановлений пам'ятник цьому легендарному полку.

            Після виведення «Нормандії-Неман» з СРСР Ю. П. Федорін продовжував службу в місті Ле-Бурже до осені 1945 р., передаючи досвід обслуговування радянських літаків, навчаючи французький технічний персонал. Було підготовлено 96 техніків-французів для роботи на радянській техніці, яку пілоти дуже полюбили і вважали кращою в світі. Це було службове урядове відрядження. Час перебування у Франції зараховувався, як служба в Радянській Армії, і записували у військовий квиток.

            Коли зібралися їхати додому, домовлялися із французами зустрічатися, але почалася холодна війна. З 1945 до 1962 року листів не було. Але в 1962 році відбулося перепоховання останків невідомого французького льотчика, і з Парижа прибула делегація на цей захід. Так і відновилися втрачені зв'язки. Коли в Москві з'явився Комітет радянських ветеранів полку, щорічно організовували зустрічі спільно з Асоціацією полку «Нормандія-Неман» на День Перемоги 9 травня, і Ю. П. Федорін їздив на них кілька разів. Там він і дізнався, що Роже Соваж помер у вересні 1977 р. Француз написав дві книги «Жажда авиации» і «Крылом к крилу», в яких він дуже тепло відзивався про радянського техніка Ю. Федоріна. Ці книги Юрію Пилиповичу подарували в посольстві Франції.

            В Лефортово, в Південно-Східному окрузі Москви, неподалік від Введенського кладовища, на якому були поховані французькі льотчики, які воювали у лавах знаменитого авіаполку, встановлено пам'ятник «Нормандії-Неман», де зображені фігури льотчика-француза і радянського механіка.

            В Україні Ю. П. Федорін був єдиний ветеран ескадрилья «Нормандія-Німан». Кавалер орденів Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медалей "За перемогу над Німеччиною", "За взяття Кенігсберга", Лицарського хреста "Почесного легіону" – вищої нагороди Франції (вручав орден посол Франції в 2010 році), двох Військових Хрестів другої світової війни із срібними зірками. Перший хрест йому вручив командир полку Луї Дельфіно, а другий він отримав 10 липня 1945 від генерала Буска в Парижі.

            Після війни і відрядження у Францію Юрій Пилипович повернувся на батьківщину. В 1946 році демобілізувався. Вступив до Томського електромеханічного інституту інженерів залізничного транспорту. Тут же познайомився зі своєю майбутньою дружиною Галиною. По закінченню інституту працював начальником тягової підстанції на Західно-Сибірській залізниці. До його орденів і медалей додалася нагорода Міністра шляхів сполучення. У 1970 році переїхав на Україну в місто Мелітополь, де працював на Придніпровській залізниці  начальником мережевого району на залізничній станції. У Юрія Пилиповича – троє синів, чотири онуки, одна онука і п'ятеро правнуків!

            25 березня 2014 р. на 94-му році, не доживши до 9 травня, Дня Перемоги, про що так він мріяв, в Мелітополі перестало битися серце ветерана Юрія Пилиповича Федоріна.  Похований в м. Мелітополі.

(Т. Г. Саяпіна)

            Спогади:

            “Нас объединяли молодость и ненависть к фашизму” : [воспоминания] / Юрий Федорин ; [записала Н. Чипигина] // Надежда. - 2005. - 6 мая. - C. 1, 7.

 

            Література та інтернет-ресурси:

            Форис, А.  Механик-истребитель : [Ю. Федорину в 2010 г. фр. посол вручил орден Почетного легиона] // Наш город Мелитополь. - 2011. - 4-11 мая (№ 18). - С. 11.

            Унося в небо серце друга // Приднепров. магистраль. - 1982. - 10 июля (№ 81).

            Годлин, В.  Над нами одно небо // Сов. Сибирь. - 1966. - 23 июня (№ 147).

***

            Левченко, И.  Ветеран «Нормандия-Неман» Юрий Федорин: «Французы понятия не имели, что такое 30-градусные морозы» [Электронный ресурс] // Факты (Запорожье). - 2012. - 5 дек. - Режим доступа : https://fakty.ua/156050-veteran-normandii-neman-yurij-fedorin-francuzy-ponyatiya-ne-imeli-chto-takoe-30-gradusnye-morozy

            Лучер М. «Мой летчик-француз по-русски знал только «карашо» – так и воевали» [Электронный ресурс]. - Режим доступа: https://kp.ua/life/445428-umer-edynstvennyi-v-ukrayne-chlen-lehendarnoi-eskadryly-normandyia-neman 

            Интервью с ветераном ВОВ Федориным Ю.Ф. (летно-технический состав) [Электронный ресурс] // Я помню. - Режим доступа : https://iremember.ru/memoirs/letno-tekh-sostav/fedorin-yuriy-filippovich/

            Данилина, Е.  Мелитополь прощается с Юрием Федориным – механиком советско-французского полка «Нормандия-Неман» [Электронный ресурс] / Екатерина Данилина // Индустриалка. - Режим доступа : http://iz.com.ua/zaporoje/36715-melitopol-proschaetsya-s-yuriem-fedorinym-mehanikom-sovetsko-francuzskogo-polka-normandiya-neman

 

16.10 - 70 років Анатолію Степановичу Грабчилеву (16.10.1950, м. Рибінськ Ярослав. обл., РФ), запорізькому художнику;[121]

19.10 - 30 років (1990) класичному ліцею при ЗНУ (м. Запоріжжя);[122]

20.10 - 30 років (1990) газеті "Мелитопольские ведомости";

Література:

Редакция “МВ” // Кто есть кто на Мелитопольщине : информ.-биограф. сб. – Х., 2004. – С. 70-71.

Первостраничная история / подготовила Валерия Вовк // Мелитоп. ведомости. - 2019. - 16-22 окт. (№ 42). - С. 6.

 

22.10 - 90 років від дня народження Георгія Степановича Димова (22.10.1930, с. Коларівка Примор. р-ну - 30.10.1989, м. Запоріжжя), бригадира комплексної бригади мулярів будівельного управління “Міськбуд” тресту “Запоріжцивільбуд”, Героя Соціалістичної Праці (1971), почесного громадянина міста Запоріжжя (1982);

 

            Георгій Степанович Димов народився 22 жовтня 1930 року в селі Коларівка Приморського району Запорізької області в селянській родині. Перші кроки у навчанні він зробив у Коларівській школі, але війна перешкодила навчанню хлопця та відправила на ниву труда у колгосп імені Коларова. У 1946 році Георгій повернувся до навчання та отримав професію муляра у заводському училищі № 16 міста Бердянська.

            У 1947 році юнак розпочав працювати муляром, спочатку в Управлінні наземних робіт № 114, 115, 118, потім на відбудові промислових об'єктів міста Запоріжжя: “Комунар”, “Запоріжсталь”, “Дніпроспецсталь”, феросплавний коксохімічний, титано-магнієвий.

 Рідна земля кличе, і Георгій повертається на декілька років працювати муляром до Коларівської машинно-тракторної станції. Дома добре, але, звиклий до великих об'єктів,  Георгію на селі вже тісно, і він їде до Запоріжжя, де з особливою жагою береться до роботи.

            У березні 1955 року він вже бригадир комплексної комсомольсько-молодіжної бригади мулярів будівельного управління № 2 “Машбуд”, трест “Запоріжбуд”. “Неохоче копатимеш колодязь — води не нап'єшся” - цей принцип в бригаді Георгія Степановича засвоїли твердо: працювати з бажанням та додержуватися твердої виробничої дисципліни. У бригаді кожен знає свої обов'язки , і ще кожен знає, що за того, хто працює на совість, бригадир ладен, як кажуть, головою лягти. Георгій Димов постійно дбав про кожного свого хлопця особисто та прагнув поліпшити умови праці, зменшити обсяг ручних робіт та збільшити продуктивність роботи. Талановитий та вимогливий, молодий фахівець вів свою бригаду від перемоги до перемоги: бригада виконувала виробничі норми на 170-180 %.

            1967-1989 роки Георгій Степанович працює бригадиром комплексної бригади мулярів будівельного управління “Міськбуд” тресту “Запоріжжитлобуд”. “Бригада Димова” - так поміж співробітників вона величалася, та всі знали: де вони, там кипить робота. Стоять і досі численні об’єкти, де приложили свою робітничу руку ці старанні працелюбні будівельники. Особливо вони пишалися тим, що взяли участь у реконструкції заводу “Комунар”, підприємствах чорної металургії, збудували велику кількість житлових будинків та об'єктів соціально-культурного та побутового призначення, зокрема: корпус обласного комітету з телебачення та радіомовлення, пологовий будинок у Космічному мікрорайоні, обласну онкологічну лікарню, школу, міську картинну галерею, комплекс училища взуттєвої фабрики. Талановитий керівник вносив багато раціоналізаторських пропозицій щодо покращення роботи будівельників та підвищення ефективності роботи.

            Ще під час навчання у Бердянську майстер навчання Олексій Степанович Щербаков наказував молодому Георгію, щоб дивився він в кінці дня на свою роботу та милувався нею. Так і жив все життя Георгій, вимагаючи від себе та від підлеглих працю найвищого ґатунку - щоб замилуватися! “Бригада Димова” стала орієнтиром для багатьох молодих будівельників, бо вона славилася найвищою продуктивністю праці та високою якістю роботи. Річний виробіток на одного члена бригади був найвищим в Україні. З 1982 року серед будівельників Запорізького краю було встановлено перехідний приз імені Георгія Димова.

            Георгій Степанович Димов брав активну участь у громадському житті. Неодноразово  його обирали депутатом Запорізької області та Орджонікідзевської районної ради депутатів трудящих міста Запоріжжя. І так виходило, що завжди йому особисто давали найвідповідальніші доручення, а його бригаді - найважчі об'єкти. “Димов - доб'ється! Димов - зможе!” - казали люди, на що Георгій Димов відповідав: “Що може Димов без бригади? Нічого! Бригада - доб'ється! Бригада - зможе! Це так, це дійсно!”

 За трудові заслуги Георгій Димов неодноразово нагороджувався. Так, 7 квітня 1971 року Георгій удостоєний звання “Героя Соціалістичної Праці”. На грудях з особливою гордістю  Георгій Степанович носив ордени: Леніна, Трудового Червоного Прапора та медалі. Він мав почесне звання “Заслужений будівельник УРСР”.

            Помер Георгій Степанович Димов 30 жовтня 1989 року. Похований на Першотравневому кладовищі в місті Запоріжжі.

(І. І. Демчук)

 

            Література про життя та діяльність:

            Голдобін, А.  Димов Георгій Степанович // Голдобін А.  Запорізька Алея слави - народна святиня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. - Дніпропетровськ, 2002. – С. 563-564.

            Шиханов, Р.  Димов Георгій Степанович // Шиханов Р.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Руслан Шиханов. - Запоріжжя, 2015. – С. 45-46.

            Чернявська, Є.  Поверхи Георгія Димова / Є. Чернявська // Запоріз. правда. - 1976. - 27 січ. (№ 18). – С. 1.

            Дымов, Г.  Наш трудовой коллектив / Г. Дымов // Труд. - 1979. - 12 мая (№ 110). - С. 1.

            Пугачева, С.  Крепкий закал // Индустр. Запорожье. - 1963. - 17 июля (№ 77). - С. 3.

            Шершель, Л.  Мистецтво Георгія Димова / Л. Шершель //  Запорізька правда. - 1983. - 11 жовтня. - № 194 (16871). – Із тексту: [про Димова Г. С.]. - С. 2.

            Димов, Г. С.  Дорожімо честю будівельника / Г. Димов // Запоріз. правда. - 1980. - 26 груд. (№ 246). – С. 2.

            Щоденник з'їзду // Запоріз. правда. - 1971. - 9 квіт. (№ 75). – С. 2-3.

 

22.10 - 90 років від дня народження Вілена Олександровича Калюти (22.10.1930, м. Гуляйполе - 03.11.1999, м. Київ), кінооператора, заслуженого діяча мистецтв України (1995), члена-кореспондента Академії мистецтв України (1997);[123]

            Література про життя та діяльність:

            Кушніренко, І. К.  Вілен Калюта // Кушніренко І. К.  Гуляйпілля мистецьке : сторінки історії розвитку культури Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко ; Іван Кушніренко. – Запоріжжя, 2017. – С. 454-456.

            Калюта Вілен Олександрович // Гуляйполе - столиця Запорізьких степів : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2016. – С. 58-60. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 8).

            Калюта Вілен Олександрович, кінооператор : запоріжці - лауреати премії імені Т. Г. Шевченка // Т. Г. Шевченко і Запоріжжя : (бібліогр. покажч.) / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2014. – С. 35-36.

Калюта Вілен // Матеріали до історії українського кіно (1991-2011) : бібліографічний покажчик / М-во культури України, Нац. парламентська б-ка України. – К., 2013. – Вип. 1 :  Публікації в наукових збірниках та матеріалах конференцій. - С. 81.

[Калюта Вілен Олександрович] // Анотований каталог фільмів Національної кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, 1928 - 2011 / Нац. кіностудія художніх фільмів ім. Олександра Довженка. – (2-ге вид., випр. й доп.). – К., 2011. – С. 28, 34, 59, 70, 90, 113, 195, 229, 239, 259, 293, 299, 306, 330, 341, 409, 421.

            Капельгородська, Н. М.  Калюта Вілен Олександрович // Капельгородська Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – К., 2004. – С. 247.

            Шак, В.  Территория любви Вилена Калюты / Владимир Шак // МИГ. - 2017. - 7 сент. (№ 36). - С. 34.

 

24.10 - 80 років (1940) Григорію Тишкевичу (24.10.1940, м. Запоріжжя), художнику;[124]

25.10 - 70 років (1950) Бердянському заводу “Азовкабель”;

25.10 - 70 років від дня народження Людмили Павлівни Веселкової-Семенюти (25.10.1950, с. Вільне Гуляйпіл. р-ну), п'ятиразової чемпіонки СРСР і світу з легкої атлетики;

Література про життя та діяльність:

Яковенко, О.  Людмила Веселкова-Семенюта // Кушніренко, І. К.  Від "Кімовця" до "Аграрного дому" : матеріали з історії колгоспу ім. Карла Маркса, ПрАТ "Аграрний дім", Дорожнян. та Марфопол. сільрад Гуляйпіл. р-ну Запоріз. обл. / І. К. Кушніренко, В. П. Силка ; Іван Кушніренко, Валерій Силка. - Запоріжжя, 2018. – С. 741-747.

Кушніренко, І. К.  Вони - гуляйпільці : [в т. ч. про Л. П. Веселкову-Семенюту] // Кушніренко, І. К.  Історія Гуляйпільського краю : навч. посібник / І. К. Кушніренко, О. І. Горпинич ; Іван Кушніренко, Оксана Горпинич. – Запоріжжя, 2018. – С. 248.

 

25.10 - 25 років від дня народження Івана В'ячеславовича Клевчука[125] (25.10.1995, смт. Новомиколаївка - 29.08.2014, там само), учасника АТО (ООС). Старший солдат, кулеметник 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 7-ї механізованої роти (в/ч А1302) загинув під час виходу з оточення поблизу м. Іловайськ Донецької області. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2014, посмертно) та ”За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно).

Література:

Арестенко, Г. П.  Військовослужбовці Запорізької області, які загинули під час антитеррористичної операції на півдні і сході України на 15 листопада 2014 року : [в т. ч. І. В. Клевчук] // Арестенко, Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується. Ч. 2 / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 277.

 

26.10 – 90 років від дня народження Ади Григорівни Бабенко (26.10.1930, Мелітополь – 27.08.2016, там само), засновниці та першої завідувачки одного з найкращих дошкільних закладів Придніпровської залізниці ясел-саду № 99 «Зірочка» (Мелітополь) в період 1970-2001 рр.

 

«Педагог і керівник з великої літери, яка належить до категорії жінок, які зробили себе самі» – так про неї казали усі, хто її знав. Для неї не існувало перешкод  ні в просторі, ні в часі. Вона була нерядовою керівницею, яка дала путівку в життя тисячам маленьких мелітопольців. Ада Григорівна багато десятиліть прославляла кращу педагогіку дошкільного виховання дітей у Мелітополі, Запорізькій області та в Україні в цілому. Завдяки її наполегливій праці про провінційний дошкільний заклад знали у всій країні.

Ада Григорівна народилася в інтелігентній родині, навчалася в Мелітопольських школах № 1 та № 6. Її дитинство припало на роки війни. Батько загинув в 1942 році в бою під містом Великі Луки, а вона разом із своєю мамою та бабусею пережила всі жахи евакуації, бомбардувань фашистській авіацією мирних жителів. Ці трагічні спогади залишалися в її пам'яті протягом усього життя.

В 1951 році Ада Григорівна закінчила в Сімферополі Кримський державний вчительський інститут, а в 1957 – Запорізький державний педагогічний інститут. З 1959 року почалася її педагогічна діяльність в сфері дошкільної освіти спочатку вихователькою дитсадка № 12 «Ластівка» Придніпровської залізничної дороги в Мелітополі, а з 1962 року – вона завідувачка цього ж дитсадка.

В 1969 році Аду Семенівну призначають завідувачкою споруджуваного нового, сучасного ясла-саду № 99 «Зірочка» відділу навчальних закладів Придніпровської залізниці в Мелітополі, яким вона успішно керувала 31 рік. Ясла-сад становляться з часом базовими. На його базі проводилися науково-практичні конференції, кущові методичні об'єднання, семінари-практикуми, педагогічні наради, обмін передовим педагогічним досвідом. У громадських оглядах Міністерства шляхів сполучення Придніпровської залізниці цей дошкільний навчальний заклад у різні роки був удостоєний 4-х дипломів 1-го ступеня, а в 1990 році був визнаний кращим на Придніпровській залізниці. В ясла-сад № 99 в ці роки приїжджали іноземні делегації з Чехословаччини, Польщі; приїжджали визнані в СРСР вчені-педагоги. В цей час в яслах-садочку апробувалися різні форми патріотичного виховання дітей. Організовувалися зустрічі вихованців з ветеранами війни і праці, керівниками великих підприємств, Героями Радянського Союзу, які жили у місті (М. М. Бобровим, М. О. Опришко). Проводилися тематичні екскурсії дітей до історичних пам’яток. Досвід праці цього закладу експонувався на виставках досягнення народного господарства і був визнаний одним з кращих на Україні. Підтвердженням цього служить почесне 3 місце і бронзова медаль ВДНГ СРСР в 1981 році.

Про успіхи патріотичного виховання дітей в ясла-саду «Зірочка», коли там керувала Ада Григорівна, було знято кілька документальних фільмів («Зажечь в душе огонь», «Дарить детям радость», «Сердце отдать детям», тощо). Випускались брошури та інформаційні листи про передовий досвід ясла-саду, а в засобах масової інформації друкувалися статті про роботу цього виховного закладу.

За період діяльності Ада Григорівна була нагороджена багатьма відзнаками, серед яких знак «Відмінник освіти СРСР», орден «Знак пошани», бронзова медаль ВДНГ СРСР «За досягнуті успіхи в розвитку народного господарства СРСР», медалями «За трудову відзнаку», «Ветеран праці», «Захиснику Вітчизни», знаком «Почесний залізничник» та інші. В день святкування 80-річчя Ади Григорівни Бабенко на мелітопольському телеканалі «МТВ – плюс» була показана передача «Життя, присвячене дітям», в якій розповідалось про її життєвий шлях на протязі 42 років в сфері дошкільної педагогіки та більш ніж 44 роки загального педагогічного стажу.

Аді Григорівні присвячено багато віршів, мелітопольськими поетами і композиторами написані кілька музичних творів, серед яких пісні Віталія Лиходіда та Сергія Хилька «Вашим заслугам – поклон до земли», «Награды выше нет». А поетеса С. М. Срібняк написала про неї строки, які добре характеризують її особистість:

«Так высоко было её призванье

  Хранить душой и сердцем каждый взгляд

  И детских снов спокойное дыханье,

  Не требуя отличий и наград.

  Пытливых глаз, счастливых лиц сиянье

  И маленьких сердец тепло и свет

  Для этой женщины остались достояньем,

  А для неё награды выше нет».

(В. П. Воровка)

Література та інтернет-ресурс:

Набиулина Л.  Виховуємо патріотів : (досвід – експонент ВДНГ СРСР) / Набиулина Л., Бабенко А. // Дошкільне виховання. - 1981. – № 5. - С. 12-14.

Бессалова С. Ф.  На правах доброго дяди // Приднепров. магистраль. - 1989. – 12 жовт. (№ 122). - С. 2-3.

Іванченко І.  Ветерани в гостях у малят // Серп і молот. - 1978. - 13 трав. (№ 76). - С. 4.

Іванова, З. Чудовий світ дитинства // Серп і молот. - 1982. - 8 груд. (№ 196). - С. 4.

Лучшие из лучших // Приднепров. магистраль. - 1990. - 29 груд. (№ 152). - С. 1.

Мохов, В.  Все мы родом из детства // Мелитоп. ведомости. - 1995. - 27 июня (№ 74). -  С. 3.

Заславский, В. В «Зірочці» детям очень хорошо // Мелитоп. ведомости. - 1996. - 19 июня (№ 74). - С. 3.

Заславский, В.  Счастливая звезда «Звездочки» не должна погаснуть // Мелитоп. ведомости. - 2000. - 17 июня (№ 71). - С. 4.

Мы любим «Звездочку» (благодарные и признательные родители детсада № 99 2000 года) // Новый день. - 2001. - 5 июля (№ 124-126). - С. 2.

Чипигина Н.  Чем аукнутся «детские» игры взрослых? // Мелитоп. ведомости. - 2001. - 24 мая (№ 57). - С. 3.

Её «Звездочка» не погаснет никогда! // Главная газета Мелитополя. - 2017. - 23-28 авг. (№ 34). - С. 9 ; Мелитоп. ведомости. - 2017. - 15-22 авг. (№ 33). – С. 15.

Почти полвека на службе детям // Наш город. - 2010. - 28 окт. - 4 нояб. (№ 43). – С. 14.

Погодина, М.  Детсад воспитывает «Самоделкиных» // Наш город. - 2010. - 3-10 июня (№ 22). – С. 22.

Высокие награды Родины // Приднепров. магистраль. - 1981. - 16 мая (№ 57). - С. 2.

Светлой памяти педагога [Электронный ресурс] // Регион плюс. - 2016. - 29 авг. – Режим доступа к статье : http://region-plus.tv/novosti/12474-svetloj-pamyati-pedagoga.

 

27.10 - 90 років (1930) Мелітопольському медичному коледжу;[126]

27.10 - 75 років Євгену Петровичу Компанійченку (27.10.1945, м. Кремс (Австрія)), фотохудожнику, члену НСФХУ (1991) та запорізького фотоклубу (1978);[127]

28.10 - 60 років від дня народження Євгена Олександровича Погорілого (28.10.1960, м. Запоріжжя - 25.09.1986, там само), лейтенанта. Загинув в Афганістані;

30.10 - 90 років від дня народження Адольфа Марковича Рижова (30.10.1930, с. Новокарлівка Пологів. р-ну - 27.03.1994, м. Київ), доктора технічних наук, лауреата Державної премії України в області науки і техніки, завідувача лабораторією Державного науково-дослідного інституту будівельних конструкцій;

 

            Запорізький край багатий на талановитих людей, деяких знає весь світ, а деяких - невелике коло фахівців. Одним з них є видатний вчений в області механіки ґрунтів, основ та фундаментів – Адольф Маркович Рижов, відзначений медалями ВДНГ СРСР і України усіх ступенів, орденом «Знак Пошани» та іншими нагородами.

            30 жовтня 1930 року в родині вчителів селища Ново-Карлівка Пологівського району Запорізької області народився майбутній вчений. Як й в багатьох «дітей війни», навчання перервалося евакуацією, але жага до знань перемагала труднощі: 1948 року юнак, здобувши середню освіту, вступив до будівельного факультету Дніпропетровського інституту інженерів транспорту. На той час там викладав і очолював кафедру «Основи і фундаменти» професор  Михайло Наумович Гольштейн. Творча атмосфера, що вирувала на кафедрі, захопила студента і дала напрямок розвитку його шляху в науці.

            По закінченні вишу Рижов отримав направлення на будівництво Каховської ГЕС. Геотехнічна станція контролювала якість виконання земляних робіт і виконувала наукові дослідження, і молодий асистент брав участь в експериментах з піщаними ґрунтами. 1955 року він вже самостійно керував контролем якості земляних робіт на будівництві каналу Сіверський Донець – Донбас. Тут вже мав справу з важкими суглинками та супісками, що просідають, брав участь в натурних експериментах з їх осушення. 1956 року очолював службу геотехнічного контролю на будівельних майданчиках Кременчуцької ГЕС, захисних споруд водоймища та фундаментів під об’єкти міста Світлогорська. Саме тоді було зібрано цінний матеріал, що склав першу наукову публікацію (1959) у збірнику «Питання геотехніки» ДІТа. Ця праця й дотепер має великий практичний інтерес для фахівців.

            1961 року начальник геотехнічної станції Львівської залізниці Адольф Маркович Рижов досліджував дуже небезпечне геологічне явище – зсув. Вивчав причини руйнування залізничних насипів, щоб використати їх у розрахунках стійкості зсувонебезпечних схилів у гірських та передгірських регіонах. Ці дослідження стали підґрунтям для розробленої в подальші роки методики розрахунків стійкості зсувонебезпечних схилів.

            З 1962 року Адольф Маркович працював керівником геотехнічної служби Київської ГЕС та ГАЕС та водночас продовжував дослідницьку роботу. Результатом кропіткої роботи та численних експериментів стала кандидатська дисертація «Дослідження міцнісних і деформативних властивостей незв’язаних ґрунтів» (захищена 23 грудня 1968 року). Методики, закладені в цю працю, дозволили значно зменшити обсяги земляних робіт, скоротити строки та вартість будівництва. Високо оцінена фахівцями й монографія, видана у 1976 році, «Визначення міцності і деформативності ґрунтів у будівництві». З середини 70-х років Рижов очолив напрямок розробок НДІБК з ущільнення ґрунтів динамічними навантаженнями за рахунок порушення їх структури енергією вибуху глибинних зарядів. Ці методики дозволили одержати великий економічний ефект при спорудженні більш ніж 350 об’єктів на території всього Радянського Союзу. Ґрунтовні наукові дослідження лягли в основу нормативного документа РСН 349-88 «Ущільнення просадочних ґрунтів замочуванням та глибинними вибухами» та відповідних технологічних карт.

            Паралельно з цим вчений займався розробкою нових приладів, вдосконаленням технічних нормативів, виробничим консультуванням та експертизами тощо. Адольф Маркович зробив більше 25 доповідей на конференціях різного рівня, саме вони стали підґрунтям для докторської дисертації за темою « Напружено-деформований стан ґрунтів при ущільненні їх статичними та динамічними навантаженнями в складних умовах залягання».  Базуючись на результатах виконаних досліджень, А.М. Рижов порушив питання про докорінну зміну діючих нормативних документів в частині оцінки властивостей ґрунтів, а також зміни і переробки методики експертної оцінки обстеження деформованих будівель і споруд, технічної експертизи техногенних аварій різної важкості.

            У 90-ті роки, приймаючи тогочасні виклики та передбачаючи майбутні, вчений активно працює над роботою, що стала головною в його науковому житті - «Введення в нелінійну механіку ґрунтів і фізичне моделювання основ». Монографія стала у нагоді цілому поколінню інженерів-будівників.

            1991 року Рижов Адольф Маркович у складі авторського колективу стає лауреатом Державної премії України в області науки і техніки за цикл робіт з теоретичної та прикладної геогідродинаміки вибуху.

            Гарний організатор, ерудований вчений, шанований наставник навіть тяжко хворим продовжував працювати над книгою. Смерть (27.04.1994 р.) забрала його невдовзі після закінчення останньої роботи. Колеги видали її 1995 року в Запоріжжі. Монографія завершила довгий список праць науковця: понад 175 наукових робіт, 2 монографії, понад 20 брошур, більше 70 статей та 29 авторських свідоцтв на винаходи.

(І. І. Демчук)

            Праці:

            Введение в нелинейную механику грунтов и физическое моделирование оснований / Рыжов А. М. - Запоріжжя : РИП Видавець, 1995. - 448 с.

            Определение прочности и деформативности грунтов в строительстве / Рыжов А. М. – К. : Будівельник, 1976. - 136 с.

 

Література про життя та діяльність:

Рижов Адольф Маркович : до 70-річчя від дня народження / Держбуд України, Держ. наук.-дослід. ін-т будівельних конструкцій ; [уклад.: Т. Ф. Колінько, В. С. Шокарев, Т. О. Щербина]. – Запоріжжя : МЄГА-МІКС, 2000. – 50 с. : іл. – (Біобібліографія вчених НДІБК ; вип. 1).

 

31.10 - 80 років від дня народження Володимира Олександровича Лук'янця (31.10. 1940, с. Тишківка Добровеличків. р-ну Кіровоград. обл. - 05.03.2009, м. Запоріжжя), актора,  народного артиста України (1994). 1967 - 2009 рр. - актор Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. В. Магара.

Література:

Смиченко, Л. І.   Лук'янець Володимир Олександрович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2017. – Т. 18 : Лт - Малицький. - С. 109.

Гайдабура, В. М.  Цель творчества - самоотдача // Гайдабура, В. М.  А що тато робить в театрі? : альбом пам'яті / В. М. Гайдабура ; Валерій Гайдабура. – [Київ], 2011. – С. 170-172.

[Ігнатьєва, Н.]  Корифеї театру. Пам'ять... : Народний артист України Лук'янець Володимир Олександрович (1940 - 2009) // Театральна повість на 4 дії з прологом, без антракту та з відкритим фіналом : буклет до 80-річчя Запоріз. акад. обл. укр. музично-драматичного театру ім. В. Г. Магара / [авт. текстів : Н. Ігнатьєва ; упоряд. : Л. Смиченко; фото : О. Бурбовський, О. Сидоренко]. – [Запоріжжя, 2009]. – С. 31. – На обкл.: Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара, 1929-2009.

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 90 років від дня заснування газети Гуляйпільської районної газети “Голос Гуляйпілля”;[128]

Література:

Лапін, А. П.  “Голос Гуляйпілля” // Енциклопедія сучасної України. – К., 2006. – Т. 6 : Го — Гю. - С. 95.

 

- 90 років (1930) ВАТ “Запорізький племптахорадгосп-репродуктор” (с. Запоріжжя Токмацького району);

- 50 років тому (1970) відкрито новий торговельний центр “Правобережний” (м. Запоріжжя);

- 30 років (1990) факультету математики (з 1996 р. - факультет математики та економічної кібернетики) ЗНУ.

 

Листопад

 

01.11 – 80 років від дня народження Миколи Хомича Лиходіда (01.11.1940, смт Михайлівка - 13.09.1993, м. Запоріжжя), запорізького поета;

Окремі видання творів:

Вибране : [поезія] / М. Лиходід ; Микола Лиходід. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2005. – 492 с. : фото.

Країна Україна : поезії / М. Х. Лиходід. – Запоріжжя : Хортиця, 1995. – 72 с.

Передосінній скарб : поезії / М. Х. Лиходід. – Дніпропетровськ : Промінь, 1989. – 54, [1] с.

Корінь блискавки : поезії / М. Х. Лиходід ; Микола Лиходід. – Київ : Дніпро, 1985. – 208 с. : портр.

Сяйво : лірика / М. Ф. Лиходід ; Микола Лиходід. – Київ : Рад. письменник, 1984. – 85 с.

Криниця і небо : поезії / М. Х. Лиходід ; Микола Лиходід. – Дніпропетровськ : Промінь, 1983. – 96 с. : іл., портр.

Будьонівка для сина : етюди, нариси / М. Х. Лиходід ; Микола Лиходід. – Дніпропетровськ : Промінь, 1979. – 158 с.

Вічний Дніпробуд : поезії / Микола Лиходід. – Дніпропетровськ : Промінь, 1977. – 64 с.

Комсомольський характер : лірика / М. Х. Лиходід ; Микола Лиходід. – Київ : Молодь, 1976. – 64 с. : іл.

Світанкові речитативи : поезії / М. Х. Лиходід. – Дніпропетровськ : Промінь, 1973. – 95 с.

Плавка : лірика / М. Х. Лиходід. – Київ : Рад. письменник, 1975. – 111 с.

Столітник : поезії / М. Х. Лиходід. – Дніпропетровськ : Промінь, 1971. – 102 с.

Літаки над матерями : поезії / М. Х. Лиходід ; Микола Лиходід. – Київ : Молодь, 1969. – 48 с.

Хортиця : поезії / М. Х. Лиходід. – Дніпропетровськ : Промінь, 1967. – 42 с.

Світ : лірика / М. Х. Лиходід. – Київ : Рад. письменник, 1966. – 115 с.

Сонце : поезії / М. Х. Лиходід. – Київ : Держ. вид-во худ. літ., 1963. – 54 с.

 

Публікація творів у збірках:

[Добірка віршів] / Лиходід Микола Хомич // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 178-187.

[Добірка віршів] / Микола Хомич Лиходід // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України. – Запоріжжя, 2017. – С. 248-273.

[Добірка віршів] / Микола Лиходід // Не міліють джерела Дніпрові... : твори письменників Запоріз. краю : зб. до 50-річчя заснування ЗОО НСПУ. – [Запоріжжя], 2016. – С. 92-94.

“Днино прозора і ноче густа...” : [вірш] / Микола Лиходід // Канва для долі : вишиті картини Наталії Курносової / [К. І. Курносов]. – Запоріжжя, 2012. – С. 121.

[Добірка віршів] / Микола Лиходід // Літературний світовид Мелітопольщини : хрестоматія. – Мелітополь, 2009. – С. 412-415.

 

Література про життя та діяльність:

Хом'як, Т.  Лиходід Микола Хомич / Тамара Хом'як // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 175-178.

Микола Хомич Лиходід // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. М. Г. Білокопитов, О. О. Стадніченко]. – Запоріжжя, 2017. – С. 247.

Ребро, П.  Микола Хомич Лиходід // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2016. – Т. 16 :   Куз - Лев. - С. 329.

Ребро, П.  Микола Лиходід // Письменники Запорізького краю (20-90-ті роки XX століття) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; [упоряд. І. Т. Купріянов]. – [Запоріжжя], 2002. – С. 204-211.

Микола Хомич Лиходід [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6409&lang=ukr

 

(або 20.10?11) 03.11 - 100 років (1920) Оріхівському коледжу ТДАТУ;[129]

03.11 - 90 років від дня народження Віри Микитівни Свистун (03.11.1930, смт Якимівка - 17.09.2008, м. Київ), заслуженого вчителя УРСР (1976), заступника директора з навчально-виховної роботи Вільнянської СШ № 4 (нині - гімназія “Світоч”);

 

Свистун Віра Микитівна народилася 3 листопада 1930 року в селі Якимівка Якимівського району Запорізької області. У 1949 році закінчила середню школу і поступила вчитися в Мелітопольський педагогічний інститут на літературний факультет (відділення російської мови і літератури), який закінчила в 1953 році. З цього року і почалася її трудова діяльність. З 1957 року працювала у Вільнянському районі вчителем російської мови та літератури. До 1959 року - в Михайло-Лукашівській середній школі, потім в Червоноармійської школі-інтернаті, а в 1964 - 1977 роках - в середній школі № 3 міста Вільнянська. Протягом багатьох років була очолювала районне методичне об'єднання вчителів російської мови і літератури. Як керівник методичного об'єднання систематично давала відкриті уроки, надавала методичну допомогу вчителям, приділяючи особливу увагу молоді. Багато років працювала над темою «Активізація пізнавальної діяльності учнів в процесі вивчення нового матеріалу». Педагогічний досвід роботи Віри Микитівни з даної теми вивчався і впроваджувався вчителями Вільнянського району. У 1973 році В.М. Свистун нагороджена Знаком «Відмінник народної освіти УРСР». З 1975 року вела районну школу передового досвіду. В 1975 році була нагороджена орденом «Знак Пошани», а в 1975 їй було присвоєно почесне звання “Заслужений вчитель Української РСР”, а в 1976 році - «Старший вчитель України». За високі показники в навчально-виховній роботі, за обладнання, оновлення навчальних кабінетів, за активну участь в обласних науково-практичних конференціях (наприклад на тему: «Роль морально-етичного вигляду вчителя у формуванні особистості учня») Міністерство освіти УРСР, Український республіканський комітет профспілок, Запорізький обласний відділ народної освіти, Вільнянський районний відділ народної освіти неодноразово нагороджували Віру Микитівну Свистун грамотами, виносили подяки

З 1977 по 1987 роки Віра Микитівна Свистун працювала заступником директора з навчально-виховної роботи у Вільнянській ЗОШ № 4 (нині гімназія «Світоч»), з цієї посади пішла на заслужений відпочинок.

Померла Віра Микитівна Свистун в місті Києві 17 вересня 2008 року, де й похована.

(В. М. Гнєдашев)

Література та інтернет-ресурс:

Гнедашев, В. Н.  Акимовка в персоналиях : [В. М. Свистун : фото] // Гнедашев, В. Н.  Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь, 2013. – С. 243.

***

Свистун Віра Микитівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=7014&lang=ukr

 

05.11 - 80 років від дня народження Юрія Михайловича Григор'єва (05.11.1940), заслуженого майстра спорту СРСР (СК “Металург” комбінату “Запоріжсталь”). З 1999 року мешкає в Ізраїлі;

06.11 - 5 років тому (2015) відкрито волонтерський центр “Солдатський привал” (м. Запоріжжя);

 

6 листопада 2015 року в приміщенні колишнього відділення лінійної міліції (пр. Соборний, 6 к), що поблизу залізничного вокзалу "Запоріжжя-1" зусиллями активістів, керівників обласної влади та керівництва Придніпровської залізниці відкрився перший в Україні окремий волонтерський центр "Солдатський привал". В урочистостях з цієї нагоди взяли участь голова Запорізької ОДА Григорій Самардак, в. о. начальника Придніпровської залізниці Іван Федорко, представники волонтерського комітету та консультативної ради учасників АТО при ОДА, військовослужбовці 55-ї ОАБр і 23-ї бригади Нацгвардії України.

Центр був створений для відпочинку учасників АТО / ООС, мобілізованих осіб, які транзитом проїжджають через місто, військовослужбовців, які перебувають у відрядженні, а також родичів учасників АТО, які знаходяться на лікуванні у Запорізькому військовому шпиталі та місцевих клініках. Військовий хостел розрахований на 6 спальних місць. Має все для комфортного перепочинку: кімнату відпочинку, кухню-їдальню, два санвузли і душові кімнати, пральну машину із сушкою для білизни, Інтернет, комп’ютер, телевізор. Крім того, тут можна отримати психологічну і юридичну допомогу. Центр працює цілодобово і тримається завдяки допомозі небайдужих містян, підприємців та громадських організацій. Всі послуги в ньому надаються безкоштовно. За перші два роки тепло і затишок волонтерського центру відчули на собі понад сім тисяч військових та їх родин.

Директором Центру стала відома запорізька волонтерка Галина Анатоліївна Гончаренко, яка за свою подвижницьку роботу в 2017 році стала лауреатом XVI обласного конкурсу "Господиня свого краю" у номінації "Жінка-волонтер".

За 5 років свого існування "Солдатський привал" став справжнім серцем волонтерського руху Запорізького регіону і прикладом для інших областей України. Бажаємо команді «Солдатського привалу» сил та натхнення у великій та благородній справі.

(Т. М. Палівода)

            Література:

Запорожцев наградили за жертвенность : [медалью УПЦ КП "За жертвенность и любовь к Украине" награждены запорожские волонтеры Г. Гончаренко, Л. Прит, С. Сериков] // МИГ. – 2018. – 1 марта (№ 9). – С. 3.

Левченко, И.  Запорожские волонтеры обеспечили атошникам уют и безопасность по дороге на фронт и домой : [руководитель "Солдатского привала" Галина Гончаренко] / Ирина Левченко // Факты. – 2017. – 22 нояб. – С. 7.

Події, що нас захоплюють : [в т. ч. про унікальний центр-хостел для воїнів — захисників України “Солдатський привал”, який святкує другу річницю від дня заснування] / матеріал підготувала Олександра Воронцова // Запоріз. правда. - 2017. - 9 листоп. (№ 45). - С. 8.

“Привал” спасает от невзгод, печали и... злодеев // Запороз. Січ. - 2017. - 12 січ. (№ 5-8). - С. 1, 27.

"Солдатскому привалу" - два года // МИГ. – 2017. – 9 нояб. (№ 45). – С. 5.

Харченко, Ю. «Солдатський привал» завжди чекає на бійців / Юрій Харченко // Запороз. Січ. – 2017. – 5 жовт. (№ 191-194). – С. 27.

Шека, О.  В "Солдатском привале" уютно, радушно и по-домашнему вкусно / Олеся Шека // Электрометаллург. – 2017. – 11 авг. (№ 30). – С. 10.

Логанов, Є.  “Солдатський привал” приймає відвідувачів / Євген Логанов // Уряд. кур'єр. – 2016. – 9 січ. (№ 1). – С. 4.

Люди, які нас надихають : [М. Порошенко відвідала центр “Солдатський привал”] // Запоріз. правда. – 2016. – 1 верес. (№ 34). – С. 9.

Пішванова, Т.  “Солдатський привал” за час свого існування прихистив уже понад 2000 воїнів – захисників України / Тамара Пішванова // Запоріз. правда. – 2016. – 14 квіт.  (№ 14). – С. 8.

Павленко, М.  “Солдатський привал” // Магистраль. - 2016. - 6-12 серп. - С. 4.

“Солдатский привал” отметил первый день рождения // МИГ. - 2016. - 10 нояб. (№ 45). - С. 4.

“Солдатскому привалу” нужны витамины и сладости // МИГ. – 2016. – 4 февр. (№ 5). – С. 2.

“Солдатський привал” принял более 600 военнослужащих // Запороз. Січ. - 2016. - 6 січ. (№ 1-3). - С. 3.

Сосницький, Л.  З фронту – через “Солдатський привал” / Леонід Сосницький // Голос України. – 2016. – 9 листоп. (№ 213). – С. 9.

Шеремет, А.  “Солдатський привал” отримав подарунок від Марини Порошенко [морозильну камеру] / Ангеліна Шеремет // Запоріз. правда. - 2016. - 9 черв. (№ 22). - С. 23.

Відкрився “Солдатський привал” // Запоріз. правда. – 2015. – 12 листоп. (№ 130-131). – С. 2.

Коваленко, А.  Для бойцов АТО в Запорожье организовали “Солдатский привал” / Анна Коваленко // Верже. – 2015. – 12 нояб. (№ 44). – С. 2.

Левченко, И.  В центре отдыха «Солдатский привал» на железнодорожном вокзале Запорожья [Запорожье-1] бойцы смогут не только поспать и привести себя в порядок, но и воспользоваться интернетом // Факты. - 2015. - 12 нояб. - С. 14.

“Солдатський привал. Перший в Україні окремий волонтерський центр відпочинку для воїнів АТО відкрито поруч із вокзалом Запоріжжя-1 // Приднепровская магистраль. – 2015. – 13-19 нояб. – С. 1.

Миланова, Я.  В Запорожье появился “Солдатский привал” / Яна Миланова // Суббота плюс. – 2015. – 12-19 нояб. (№ 46). – С. 41.

Отдохнуть - и в дорогу : рядом с вокзалом Запорожье-1 открылся центр для транзитных военнослужащих // Индустр. Запорожье. - 2015. - 7 нояб. (№ 166). - С. 1, 7.

“Солдатський привал”. Перший в Україні окремий волонтерський центр відпочинку для воїнів АТО відкрито поруч із вокзалом Запоріжжя-1 // Приднепров. магистраль. – 2015. – 13-19 нояб. – С. 1.

Награды за опеку над бойцами АТО : [в т. ч. волонтер Галина Гончаренко] // МИГ. – 2014. – 6 нояб. (№ 45). – С. 1, 3.

 

07.11 - 130 років від дня народження Ади Владимирової (справжнє прізвище - Олімпіада Володимирівна Івойлова, в заміжжі - Козирєва) (07.11.1890, м. Олександрівськ (за іншими відомостями - СПб, але дитинство та юність пройшли в Олександрівську Катеринослав. губ, нині - м. Запоріжжя) - 25.01.1985, м. Москва, РФ), поетеси, перекладачки. Композитор Олександра Пахмутова написала декілька пісень на вірші А. Владимирової;

Література про життя та діяльність:

Поливанов, К. М.  Владимирова Ада Владимировна // Русские писатели 1800 - 1917 : биографический словарь. – Москва, 1989. – Т. 1 : А - Г. - С. 449-450. – (Серия биографических словарей : Русские писатели 11-20 вв.).

 

08.11 - 90 років Бердянському художньому музею ім. І. І. Бродського;

Література:

Бердянский художественный музей имени И. И. Бродского, 1930 - 2010 : история комплектования фондов / [авт.-сост. Бучакчийская М. Н.]. – Днепропетровск : ИМА-пресс, 2009. – 76 с. : фото.

 

10.11 - 80 років (1940) Георгію Павловичу Карадуманову, запорізькому художнику. Працює в галузі станкової графіки та живопису, іконопису;[130]

11.11 - 100 років від дня народження Віктора Андрійовича Іванова (11.11.1910, м. Санкт-Петербург, РФ - 13.08.2003, м. Запоріжжя), Героя Соціалістичної Праці, почесного громадянина м. Запоріжжя, екс-директора ВАТ “Запоріжтрансформатор”;[131]

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Іванов Віктор Андрійович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 41-42.

 

12.11 - 125 років від дня народження Олексія Семеновича Титова (12.11.1895, селище Титіщеве Кімр. р-ну Твер. обл., РФ - 08.10.1941, с. Водяне Куйбишев. р-ну (нині - с. Титове Більмац. р-ну)), генерал-майора, начальника артилерії 18-ї армії;[132]

Література про життя та діяльність:

Шевчук, С. П.  Доля генерала О. С. Титова (до і після смерті) // Культурна спадщина Запорізького краю : збірка наук. статей та документів з охорони культ. спадщини / Упр. культ. і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культ. спадщини. – Запоріжжя, 2010. – Вип. 2. - С. 27-40.

 

12.11 – 90 років (1930) від дня заснування на Дніпробуді філії Всеукраїнської організації пролетарсько-комсомольських письменників “Молодняк”;

13.11 - 110 років від дня народження Івана Прокоповича Приходька (13.11.1910, м. Оріхів - 19.10.1984, м. Запоріжжя), Героя Радянського Союзу;

Література про життя та діяльність:

Приходько Іван Прокопович // Земля славна, Оріхівська : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ" ЗОР ; [уклад. Г. Нагорна ; відп. за вип. О. Волкова]. – Запоріжжя : [ЗОУНБ ім. О. М. Горького], 2016. – С. 34-36. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 9).

 

13.11 - 40 років від дня народження Олександра Степановича Мінченка[133] (13.11.1980, с. Полянівка Мелітоп. р-ну - 21.01.2017, там само), учасника АТО (ООС). Старший навідник гранатометного взводу 23-го батальйону територіальної оборони “Хортиця” О. С. Мінченко загинув в ДТП в м. Маріуполі 21 січня 2017 року. Нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (2015);

16.11 - 90 років від дня народження Олександра Степановича Сацького (16.11.1930, м. Пологи - 07.07.1986, м. Київ), кінодраматурга, автора сценарію фільму “В бій ідуть тільки “cтарі”, почесного громадянина м. Пологи;[134]

Література про життя та діяльність:

Сацький Олександр Степанович // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя, 2012. – С. 67-69. – (Міста і села Запоріз. обл. ; вип. 5).

Капельгородська, Н. М.  Сацький Олександр Степанович // Капельгородська Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ, 2004. – С. 525.

Балицька, Б.  Сценарист, що прославиви місто, продовжує жити в серцях пологівців / Богдана Балицька // Районка. - 2019. - 16 жовт. (№ 42). - С. 4.

 

19.11 - 110 років від дня народження Михайла Миколайовича Голякова (19.11.1910, м. Грязовець Вологод. обл. - 25.06.1977, м. Вологда, РФ), Героя Радянського Союзу (1944). Відзначився при форсуванні р. Дніпро південніше м. Запоріжжя у вересні 1943 року;

21.11 - 100 років від дня народження Яна-Томпи Абрамовича Френкеля (21.11.1920, м. Київ - 25.08.1989, м. Рига), композитора. Дитячі роки пройшли в м. Пологи Запорізької області;[135]

Література про життя та діяльність:

Френкель Ян-Томпа Абрамович // Пологи - столиця запорізької кераміки : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя, 2012. – 172 с. – (Міста і села Запорізької обл. ; вип. 5).

Капельгородська, Н. М.  Френкель Ян Абрамович // Капельгородська Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ, 2004. – С. 625.

Шак, В.  Пологи и … тоже Пологи / Владимир Шак // МИГ. - 2018. - 18 янв. (№ 3). - С. 30-31.

Исаева, И.  Ян Френкель: «Когда он появлялся, становилось светлее...» // Публика. - 2017. - 19-25 дек. (№ 51). - С. 14.

 

21.11 – 75 років від дня народження Анатолія Захаровича Рекубрацького (21.11.1945, с. Зеленопілля Розів. р-ну - 07.10.2011, м. Запоріжжя), запорізького поета;[136]

Твори:

Твори : в 2 т. Т. ІІ : Боли мені, Вкраїнонько, боли... : твори вибрані майстрами / А. З. Рекубрацький. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2006. – 424 с.

Твори : в 2 т. Т. 1 : Не догорить свіча по Україні : твори, вибрані майстрами / А. З. Рекубрацький. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2004. – 316 с. : іл.

***

Козацькі заручини : поезії / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. – Запоріжжя : Дніпров. металург, 2008. - 32 с. : іл.

Апельсини з дірками : (памфлети, гуморески, анонімки, пасквілі, доноси, оди, епіграми і прочая...) / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. – Запоріжжя : Вид-во Запоріз. орг. Нац. Спілки письменників України "Хортиця", 2000. – 95 с. : іл.

Фейєрверк : фантаст. повість / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. – [Запоріжжя] : Хортиця, 1997. – 44 с.

Не судилося... / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. – [Запоріжжя] : Запоріжжя, 1996. – 61 с.

Наснись мені... : лірика / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. – [Бердянськ] : Запоріжжя, 1995. – 64 с.

Поверни мені той листопад : лірика / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. – Запоріжжя : [б. в.], 1994. – 44 с.

Люди Моєї пам'яті : поезії / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький. – Бердянськ : Міська друкарня, 1992. – 63 с.

***

Шерех крил ; Третій марш ; Наснись мені... ; Свіча надії ; Легенда про козацьку церкву ; “Ви бачите, на Хортиці - сади...” ; “Вже скільки минуло і січнів, і лютих...” ; Горобиної ночі ; Присвята ; Поверни мені той листопад ; Козацькі заручини ; Неподільна булава / Рекубрацький А. З. Рекубрацький Анатолій // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 299-307.

Після травневого дощу ; Шерех крил ; Третій марш ; Наснись мені... ; Свіча надії ; Мандрівниче ; Легенда про козацьку церкву ; “Ви бачите, на Хортиці — сади...” ; “В душі затисну прагнення розплати...” ; Учительці ; Учителю вчителів ; “Вже скільки минуло і січнів, і лютих!..” ; Горобиної ночі ; Присвята ; Поверни мені той листопад ; Козацькі заручини ; Неподільна булава ; Сам не гам : [добірка віршів] / А. З. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України. – Запоріжжя, 2017. – С. 375-387.

Легенда про козацьку церкву / А. Рекубрацький ; Анатолій Рекубрацький // Канва для долі. Вишиті картини Наталії Курносової / К. І. Курносов]. – Запоріжжя, 2012. – С. 45.

 

Література про життя та діяльність:

Стадніченко, О.  Рекубрацький Анатолій Захарович / Ольга Стадніченко // Література Запорізького краю : хрестоматія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст. / О. О. Медко, О. О. Стадніченко. - Запоріжжя, 2019. - С. 293-299.

Анатолій Захарович Рекубрацький // Письменники Запорізького краю (антологія творів кінця ХХ - початку ХХІ ст.) / Запоріз. обл. орг. Нац. спілки письменників України. – Запоріжжя, 2017. – С. 374.

Стадніченко, О. О.  "Не догорить свіча по Україні..." : художній світ Анатолія Рекубрацького // Стадніченко, О. О.  У свічаді слова: література, письменник, час / О. Стадніченко ; Ольга Стадніченко. – Запоріжжя, 2017. – С. 55-67.

Геньба, Л. Г.  Пам'яті Анатолія Рекубрацького : [вірш] // Геньба, Л. Г.  На гостинах у долі / Л. Г. Геньба ; Любов Геньба. – Запоріжжя, 2017. – С. 41.

Віхляєв, В. В.  Літературна школа поетів-постшістдесятників Запорізького краю : [в т. ч. про А. Рекубрацького] // Віхляєв, В. В.  Перші кроки : [збірка публікацій] / В. В. Віхляєв ; Нац. спілка журналістів України. – Київ, 2006. – С. 37-39.

Сушко, К. І.  “Щоб звершилось діло Боже...” // Сушко, К. І.  Стежка на Хортиці : есе / К. І. Сушко. – Запоріжжя, 2004. – С. 18-25.

Анатолій Захарович Рекубрацький // Літературне Запоріжжя : біобібліограф. довід. / ЗОУНБ ім. О. М. Горького. – Запоріжжя, 1996. – Вип. 1. - С. 79-82.

***

Абліцов, О.  Доки буде жити дух наш запорозький, доти Україна буде в світі жить!

Мариничева, Е.  Свет взлетных огней : (воспоминания об Анатолие Рекубрацком) // Хортиця. - 2014. - № 4. - С. 81-83.

 

22.11 - 80 років від дня народження Бориса Оттовича Вайсмана (22.11.1940, с. Первозванівка Синельников. р-ну Дніпропетров. обл.), заслуженого металурга України (2003), начальника центральної заводської лабораторії хімічних випробувань та нової техніки, а також ВТК ЗАлКу;

24.11 - 30 років (1990) від дня заснування Запорізького обласного осередку Національної спілки народних майстрів України;[137]

25.11 - 60 років від дня народження Дмитра Дмитровича Щербака (25.11.1960, м. Запоріжжя - 05.04.2015, там само), учасника ООС / АТО, старшого лейтенанта, коригувальника артилерійського вогню підрозділів “Азов” і ”Донбас” 37-го батальйону територіальної оборони. Загинув біля с. Широкине Волноваського району Донецької області. Нагороджений орденами: Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (2015, посмертно) і “За заслуги перед Запорізьким краєм” (2017, посмертно)[138];

26.11 - 60 років від дня народження Олександра Михайловича Процеля (26.11.1960, смт Веселе - 17.04.1981, там само), рядового, стрільця-зенитника. Загинув в Афганістані;

Література про життя та діяльність:

Процель Олександр Михайлович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. - С. 68.

 

26.11 - 30 років від дня народження Євгена Григоровича Москаленка[139] (26.11.1990, м. Запоріжжя - 20.09.2014, там само), учасника АТО / ООС. Старший солдат, водій службового автомобіля командира 23-го батальйону територіальної оборони “Хортиця” загинув під Маріуполем. Нагороджений орденами: “За мужність” ІІІ ступеня (2016, посмертно) та “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2016, посмертно);

27.11 - 110 років від дня народження Володимира Івановича Томенка (27.11.1910, с. Сахновка Корсунь-Шевченків. р-ну Черкас. обл. - 07.10.1983, м. Київ), повного кавалера ордену Слави ; [навчався в Запорізькому алюмінієвому технікумі, працював змінним майстром на Запорізькому алюмінієвому комбінаті];

Література про життя та діяльність:

Голдобин, А. И.  Томенко Владимир Иванович // Голдобин А.  Герои Запорожского края - полные кавалеры ордена Славы / А. И. Голдобин ; Анатолий Голдобин. – Запорожье, 2015. – С. 119-120.

 

            29.11 - 60 років від дня народження Тетяни Євгенівни Назарової (29.11. 1960, м. Бердянськ), української актриси театру і кіно, народної артистки України (1996) та Російської Федерації (2003), артистки Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки (м. Київ), академіка Національної академії мистецтв України (2004);

 

            Тетяна Євгенівна Назарова народилася 29 листопада 1960 року в м. Бердянську Запорізької області.

            В її родині дуже поважали театр. Батько майбутньої актриси грав у самодіяльному театрі. Одного разу дівчинка, коли вона вперше була присутня на репетиції чергової вистави, буквально захворіла театром.

            Завдяки керівниці цього драмгуртка Тамарі Волошиної Тетяна стала приходити на заняття. В цей час вона навчалась у 8 класі. Тетяна відносилася дуже серйозно не тільки до шкільних занять, а й до занять у студії.

            Після закінчення середньої школи її мати наполегливо пропонувала поступати на філологічний факультет Дніпропетровського університету. Склавши на відмінно іспити, Тетяна все ж таки забрала документи, а батькам сказала, що шансів на вступ не було. Рік Тетяна працювала в бібліотеці бібліотекарем і одночасно продовжувала заняття в драмгуртку.

            Через рік (1978) вона вступає до Київського театрального інституту ім. І. К. Карпенка-Карого на курс народного артиста Юрія Мажуги. Ще студенткою (4 курс) Тетяні доручають роль у виставі “Міщани” М. Горького. На цій виставі був присутній головний режисер Театру російської драми ім. Л. Українки Михайло Резнікович.

            По закінченні вистави Тетяну запросили до кабінету художнього керівника театру. Там був Михайло Резнікович, який задавав багато питань, що стосувались театру. Після розмови з Тетяною він запропонував їй роль у театрі. Оскільки вона відмінно виконала цю роль, то по закінченні інституту (1982) її прийняли до трупи театру російської драми ім. Л. Українки.

            До кінця 1980-х років Тетяна вже зіграла біля 17 ролей в різних постановах цього театру. Проробивши в театрі всього вісім років, Тетяні Євгенівні надають звання заслуженої артистки України (1990).

            В цей же час, працюючи в театрі, вона робить перші кроки в педагогічній діяльності. Викладає акторську майстерність в інституті, який саме закінчила.(Театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого).

            За час викладацької діяльності в інституті, вона зробила професійну кар'єру: доцент (1991-2010), член-кореспондент (2000), академік Національної Академії мистецтв України (2004).

            Крім роботи в театрі та інституті, Тетяна Євгенівна почала зніматися в кіно, писати сценарії. Так, в 1994 році був написаний сценарій до документального фільму “Російський полон”.

            Вона багато знімалась в радянських, українських та російських кінофільмах, серіалах, телевізійних виставах.

            В театрі актриса зіграла більше 50 ролей. В теперішній час Тетяна Євгенівна живе і працює в Києві, в рідному театрі, в якому провела все своє життя. Продовжує грати в нових постановах.

            В 2018 році вона зіграла в новій комедії “В этом милом старом доме”, бере участь в театральних постановах “Смесь небес и балагана”, “Вишневый сад» та ін.

            Т. Є. Назарова нагороджена орденами: “За заслуги” трьох ступенів (1999, 2004, 2011),  орденом Дружби народів (РФ) (2009). Лауреат Всеукраїнської премії “Жінка ІІІ тисячоліття” в номінації “Рейтинг” (2006).

(І. М. Бичева)

            Література та інтернет-ресурс:

            Шиханов, Р. Б.  Назарова Тетяна Євгенівна // Шиханов, Р. Б.  Хто є хто на Запоріжжі. 2008 рік : біограф. довід. / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2009. – С. 122.

            Капельгородська, Н. М.  Назарова Тетяна Євгенівна // Капельгородська Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ, 2004. – С. 415-416.

            Назарова Тетяна Євгенівна // Мистецтво України : біограф. довідник. – Київ, 1997. – С. 690.

            Кин, А.  Татьяна Назарова: “Однажды мне повезло...” / Александр Кин // Art line. - 1998. - № 10-11 (окт.-нояб.). - С. 8.

            Шиханов, Р. Б.  Назарова Тетяна Євгенівна [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6653&lang=ukr

           

30.11 - 90 років (1930) районній газеті Кам'янсько-Дніпровського району “Новини дня”.[140]

 

ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

- 30 років (1990) від дня заснування в Запоріжжі загону спеціального призначення “Циклон” (Управління державного департаменту України з питань з виконання покарань);

- 30 років тому (1990) відбулися установчі збори Приморського болгарського товариства "Співдружність".

 

Грудень

 

03.12 - 50 років від дня народження Олега Валерійовича Варяника (03.12.1970, м. Запоріжжя), кандидата історичних наук, директора Музею техніки Богуслаєва, заступника директора міжнародного технічного центру ПрАТ “МОТОР СІЧ”, почесного члена Запорізького дворянського зібрання (2019);

 

Олег Валерійович Варяник народився 3 грудня 1970 року в м. Запоріжжі. В 1976 році знявся на кіностудії Ленфільм в художньому фільмі “Завжди зі мною” (“Всегда со мною”) разом з такими видатними кіноакторами як Владислав Стрижельчик, Аліса Фрейндліх, Алла Демідова, Володимир Зельдін, Лариса Удовиченко, Олег Басилашвілі та ін. Закінчив запорізьку середню школу № 63. В 1986-1987 рр. займався підводним плаванням в спортивному клубі “Шукач”, спортсмен підводник-аквалангіст. В 1988 році закінчив запорізький аероклуб. Після закінчення школи, працював слюсарем механоскладальних робіт з нестандартного обладнання в/ч 61510 (колишній 402-й військовий завод).

З 1988 до 1990 року проходив строкову службу в військах Протиповітряної оборони. Службу проходив разом із відомим письменником і журналістом Олесем Бузиною (з яким підтримував теплі дружні стосунки до його загибелі), українським політичним діячем та підприємцем, генералом армії України Валерієм Хорошковським та народним депутатом України Андрієм Артеменком.

            В 1991-1996 рр. навчався на машинобудівному факультеті (металорізальні станки та системи) Запорізького державного технічного університету (нині - Запорізька політехніка). В 1992-1997 рр. заочно навчався на історичному факультеті Санкт-Петербурзького державного педагогічного університету ім. О. І. Герцена (спеціальність «Педагогіка і методика викладання історії»). 2007 року закінчив аспірантуру. В листопаді цього ж року йому була присвоєна вчена ступінь кандидата історичних наук.

            У 1994-2011 рр. працював старшим науковим співробітником Василівського історико-архітектурного музею-заповідника “Садиба Попова”.

            З лютого 2011 року - працівник АТ “МОТОР СІЧ” (провідний інженер Центру технічної інформації та реклами). З 13 травня 2014 року – директор Музею техніки Богуслаєва, заступник директора міжнародного технічного центру АТ “МОТОР СІЧ”.

            За книгами Олега Валерійовича Варяника на ТРК «Запоріжжя» було знято 12 документальних фільмів.

Нагороджений медаллю “За особистий внесок у розвиток мiста Запорiжжя” (2016).

В червні 2019 року Олег Валерійович Варяник став членом Запорізького дворянського зібрання.

 

Окремі видання:

            Герои земли Запорожской. Книга вторая / О. В. Варяник. - Запорожье : [Мотор Сич], 2019. - 611 с.

            Герои земли Запорожской. Книга первая / О. В. Варяник. - Запорожье : [Мотор Сич], 2019. - 562 с.

            Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье : [Мотор Сич], 2018. – 564 с. : ил.

Выдающиеся люди Запорожского края. Кн. 1 / О. В. Варяник. – Запорожье : [Мотор Сич], 2017. – 384 с. : фото.

Мюрат и Дадиани - история родов / О. В. Варяник. – Запорожье : [МОТОР СИЧ], 2017. – 208 с. : ил.

Павел Николаевич Сыромятников - директор первого в Российской империи завода авиационных двигателей в г. Александровск (Запорожье) : 100-летию выпуска первого двигателя "ДЕКА" М-100 посвящается / О. В. Варяник. – Запорожье : [МОТОР СИЧ], 2017. – 124 с. : фото.

Павел Николаевич Сыромятников - директор первого в Российской империи завода авиационных двигателей в г. Александровск (Запорожье) : 100-летию выпуска первого двигателя "ДЕКА" М-100 посвящается / О. В. Варяник. – Запорожье : [МОТОР СИЧ], 2016. – 124 с. : фото.

 

У співавторстві:

Энергия, рожденная для полета / под общ. ред. В. А. Богуслаева ; редкол.: В. А. Богуслаев, П. Д. Жеманюк, А. Н. Малыш, О. В. Покатов, А. В. Зыкин, Ю. Д. Курченко, Е. П. Резник, О. В. Варяник, Н. Д. Гасенко, Р. А. Шахмаев. – [Изд. 4-е, испр. и доп.]. – К. : Златограф, 2017. – 396 с. : фото.

Музей техники Богуслаева / [редкол.: В. А. Богуслаев, П. Д. Жеманюк, А. Н. Малыш, О. В. Покатов, О. В. Варяник, Р. А. Шахмаев]. – К. : Златограф, 2016. – 108 с. : іл.

Александр Фёдорович Можайский - изобретатель первого в мире самолета : 190 лет со дня рождения Александра Можайского - создателя первого в мире самолета / В. А. Богуслаев, О. В. Варяник. – Запорожье : [Мотор Сич], 2015. – 86 с. : ил.

Рождённые Днепростроем / А. П. Лютый, О. В. Варяник. – Запорожье : изд. Глазунов С. А., 2012. – 240 с. : ил., фото. – (Серия исторических очерков истории Запорожского края ; т. 4).

Полшага до старта / А. П. Лютый, О. В. Варяник. – Запорожье : изд. Глазунов С.А., 2009. – 396 с. – (Серия исторических очерков истории Запорожского края ;  т. 3).

Очерки истории Северной Таврии. [Т. 2 : Землевладельцы] / А. Лютый, О. Варяник. – Запорожье : Изд. Глазунов С. А., 2007. – 648 с.

Очерки истории Северной Таврии. Т. 1 / А. П. Лютый, О. В. Варяник ; Творческая группа "Мастер". – Запорожье : Издатель Глазунов С.А., 2005. – 512 с.

 

Публікації в збірках:

Перовские / И. А. Анисимова, О. В. Варяник, А. А. Шумков // Дворянский календарь : справочная родословная книга российского дворянства. – М., 2010. – Тетрадь 15. - С. 143-157.

 

Література про життя та діяльність:

В неоплатном долгу перед героями : [в т. ч. беседа с авт. кн. «Герои земли Запорожской» О. В. Варяником] // Позиция. - 2019. - 17 янв. (№ 3). - С. 1, 8-9.

 

04.12 - 110 років від дня народження Івана Антоновича Манойлова (04.12.1910, с. Різдв'янка Новомиколаїв. р-ну - 17.12.1942, хут. Манойлін Клет. р-ну Волгоград. обл., РФ), Героя Радянського Союзу (1943, посмертно);

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  Манойлов Иван Антонович // Варяник, О. В.  Герои земли Запорожской / О. В. Варяник. – Запорожье, 2018. – С. 50.

Лукаш, І. М.  Манойлов Іван Антонович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2018. – Т. 19 : Малиш - Медицина. - С. 134.

Манойлов Иван Антонович // Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. – Запорожье, 2010. – С. 123.

Муковський, І. Т.  [І. А. Манойлов, заступник командира ескадрильї 774-ї винищувальної авіаційної дивізії, старший лейтенант] // Муковський, І. Т.  Звитяга і жертовність : українці на фронтах Другої світової війни / І. Т. Муковський, О. Є. Лисенко. – Київ, 1997. – С. 216.

Галактионова, Л. А.  Герой Сталинградской битвы // Страницы славы : краткий [cправочник]-путеводитель [по памятным местам Запорож. обл. – Днепропетровск, 1975. – С. 104-106.

***

Білик, Г.  Їх імена золотими літерами закарбовані в історію рідного краю / Григорій Білик // Вісті району. - 2015. - 7 трав. (№ 6). - С. 6.

Земляки - герої // Наше життя. - 2010. - 24 черв. (№ 48). - С. 2.

 

Бюст І. А. Манойлу в с. Різдв'янка Новомиколаївського району:

Пам'ятник І. А. Манойлу // Об'єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник. – Київ, 2012. – С. 311.

Пам'ятник І. А. Манойлу // Меморіальні комплекси, пам'ятники, братські могили, поодинокі захоронення та пам'ятні знаки загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр. на території Запорізької області / Запоріз. облрада, Запоріз. обл. орг-ція Укр. т-ва охорони пам'яток історії та культури. – Запоріжжя, 2008. – С. 40.

 

04.12 - 40 років від дня народження Юрія Анатолійовича Дьячкова[141] (04.12.1980, с. Нижня Хортиця Запоріз. р-ну - 25.08.2014, там само), учасника АТО / ООС. Солдат 6-ї гаубичної батареї 2-го гаубичного дивізіону 55-ї окремої артилерійської бригади загинув під час обстрілу селища Старобешеве Донецької області;

Література:

Арестенко, Г. П.  Військовослужбовці Запорізької області, які загинули під час антитеррористичної операції на півдні і сході України на 15 листопада 2014 року : [в т. ч. Ю. А. Дьячков] // Арестенко Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 275.

 

05.12 - 125 років від дня народження Савелія К. Хрустяка (05.12.1895, с. Юріївка Примор. р-ну - 22.11.1921, с. Малі Миньки Житомир. обл.), воїна Армії УНР. Загинув поблизу с. Базар (нині - Народицького району Житомирської області);

Література про життя та діяльність:

Щур, Ю.  Вони не зрадили присязі : запорожці, розстріляні під Базаром : [в т. ч. про С. К. Хрустяка] // Щур Ю.  Запоріжжя й запорожці у боротьбі за незалежність України: героїчне XX сторіччя / Ю. Щур ; Юрій Щур ; Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.]. – Запоріжжя, 2016. – С. 204-213.

 

05.12 - 70 років від дня народження Володимира Миколайовича Зубарєва (05.12.1950, с. Каличівка Коренев. р-ну Курськ. обл., РФ - 25.04.1986, м. Запоріжжя), капітана. Загинув в Афганістані. Похований на Капустяному кладовищі в м. Запоріжжі;

Література про життя та діяльність:

Зубарєв Володимир Миколайович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. - С. 39.

 

06.12 - 25 років (1995) на засіданні кафедри історії України ЗДУ (нині — ЗНУ) було затверджено положення про науково-дослідну лабораторію історії Південної України ХУІІІ – поч. ХІХ ст. ЗДУ). Установчі збори відбулися 11 груд. ц. р.;[142] Наступником лабораторії є Запорізьке наукове товариство ім. Я. П. Новицького (1997).

1995 року також був заснований часопис “Південна Україна”, перший номер якого вийшов у 1996 році;

 

Південна Україна XVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 1 / гол. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем - У, 1996. – 190 с.

Південна Україна XVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 2 / гол. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем - У, 1996. – 192 с.

Південна Україна XVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 3 / гол. ред А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем - У, 1998. – 209 с.

Південна Україна XVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 4(5) / гол. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 1999. – 299 с.

Південна Україна XVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Півд. України ЗДУ. Вип. 6 / гол. ред. А. В. Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 2001. – 334 с.

Південна Україна ХVIII - XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 7 / гол. ред. А. В.Бойко. – Запоріжжя : Тандем-У, 2003. – 344 с.

Південна Україна ХVIII-XIX століття : записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 9 / [редкол. : А. В. Бойко (гол. ред.)] ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня, Східний ін-т українознав. ім. Ковальських - Запоріз. філ. – Запоріжжя : [Тандем -У?], 2008. – 308 с.

 

08.12 - 90 років від дня народження Катерини Григорівни Запорощенко (08.12.1930, с. Темрюк Мариупол. округу (нині - Нікол. р-ну Донец. обл.) - 16.10.2001, с. Зоряне Розів. р-ну Запоріз. обл.), Героя Соціалістичної Праці (1958), почесного громадянина Розівського району (2007);

09.12 - 110 років від дня народження Бориса Соломоновича Натапова (09.12.1910, м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - 15.04.1993, там само), доктора технічних наук (1966), професора (1967), заслуженого діяча вищої школи України (1980). В 1944 році заснував  кафедру металознавства та технології металів у Запорізькому автомеханічному інституті (зараз - ЗНТУ);

Література про життя та діяльності:

Кладова, Г. Л.  Натапов Борис Соломонович [Електронний ресурс] / Кладова Г. Л., Сарнацький О. П. // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : htpp://sites.znu.edu.ua/news_details/news_id=6659&lang=ukr

 

11.12 - 60 років (1960) Гуляйпільському районному краєзнавчому музею;[143]

11.12 - 25 років тому (1995) відбулися установчі збори науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ (нині — ЗНУ). Був заснований часопис “Південна Україна”, перший номер якого вийшов у 1996 році;

12.12 - 90 років від дня народження Володимира Дмитровича Бойка (12.12.1930, с. Орлянка Василів. р-ну -?.06.1981, м. Запоріжжя), Героя Соціалістичної Праці (1975);

Література про життя та діяльність:

Голдобін, А. І.  Бойко Володимир Дмитрович // Голдобін, А. І.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня. – Дніпропетровськ, 2002.  - С. 530-531.

Закономірність // Працею звеличені : герої будівельного фронту. - Київ, 1974. - С. 129-133.

 

12.12 – 80 років від дня народження Валерія Матвійовича Хмари (12.12.1940, смт Куйбишеве (нині - Більмак) - 18.04.1982, м. Овруч Житомир. обл.), майора. Загинув в Афганістані;[144]

13.12 - 90 років від дня народження Миколи Миколайовича Рибникова (13.12.1930 - 22.10.1990), актора, який грав у кінофільмі “Весна на Зарічній вулиці” (1956, Сашко Савченко). В 2013 році в м. Запоріжжі, де знімався цей фільм, встановлено пам'ятник Миколі Рибникову;

           

            Прогулюючись проспектом Металургів, що в Запоріжжі, можна побачити незвичайну картину: на самій звичайній міській лавці сидить чоловік в кепці набакир, з накинутим на одне плече піджаком і дивиться кудись у далечінь. Це пам'ятник відомому акторові Миколі Рибникові, що зіграв роль сталевара Сашка Савченка у фільмі «Весна на Зарічній вулиці».

            Слава прийшла до Миколи Рибникова після кінострічки, поставленої Феліксом Миронером і Марленом Хуцієвим. Фільм вийшов на великий екран в 1956 році і полюбився глядачам[145]. Герой Рибникова - Саша Савченко - звичайний хлопець. За професією він сталевар, за посадою - бригадир, з соціальної прописки - споконвічний житель робітничих околиць. Режисер картини М. М. Хуцієв згадує, що на головну роль вони шукали зовсім іншого виконавця. І все ж Рибников отримав цю роль, гідну його обдарування. Марлен Мартинович писав: "Він здатний думати про роль весь час і кожен день приносити нові рішення. Він весь час носить в собі образ, над яким працює. Він не соромиться працювати".

            Відкриття пам'ятника М. М. Рибникову 15 листопада 2013 року запорожці вирішили приурочити до 80-річчя підприємства «Запоріжсталь». Примітно і те, що на відкритті був присутній Григорій Костянтинович Пометун - запорізький сталевар, який навчав актора тонкощам цієї нелегкої професії; він же послужив прототипом героя Рибникова.

            "Ми здружилися з першого дня знайомства і зберігали дружбу протягом усіх років. Коля приїжджав на всі заходи. Рибников був дуже товариською людиною. Фільм "Весна на Зарічній вулиці" прекрасний тим, що практично всі актори в ньому - наші сталевари, які дійсно навчалися у вечірній школі. Коли ми переглядали фільм, кричали: "Це ж я!". У фільмі показані наші особливості і любов", - розповідав Григорій Пометун.

            Біля бронзової статуї можна посидіти (в цей момент починає грати мелодія з «Весни на Зарічній вулиці»), покласти квіти і сфотографуватися на пам'ять. А ось мисливцям за кольоровими металами і іншим вандалам тут робити нема чого: поруч з пам'ятником змонтовані дві приховані камери зовнішнього спостереження; крім того, всередині самої статуї є маркер, за яким фігуру можна буде знайти протягом двох годин. Пам'ятник Миколі Рибникову в Запоріжжі став справжньою окрасою і гордістю запорожців, які увічнили одного з улюблених акторів свого часу. Автор скульптурно-декоративної композиції - художник і реставратор Тигран Акобян.

            Згідно розпорядження голови ЗОДА № 275 від 19 травня 2016 року вулицю Косарєва в м. Запоріжжі перейменовано на вул. Миколи Рибникова.

(І. В. Корнієнко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Зубашенко, Н.  Прототип Саши Савченко : [сталевар комб. «Запорожсталь» Г. К. Пометун] // Зубашенко Н.  Мои горизонты / Н. Зубашенко ; Николай Зубашенко. – [Запоріжжя, 2013?]. – С. 243-264.

            Махинько, В.  Дружили сталевар и актер : [М. Рибников і Г. Пометун] // Махинько В.  Грани времени / В. Махинько ; Владимир Махинько. – Запорожье, 2013. – Ч. 2. - С. 183-185.

            Капельгородська, Н. М.  Рибников Микола Миколайович // Капельгородська Н. М.  Кіномистецтво України в біографіях : (кінодовідник) / Н. М. Капельгородська, Є. С. Глущенко, О. Р. Синько. – Київ , 2004. – С. 499.

            Рибников Микола Миколайович [Електроний ресурс] // Режим доступу:  https://reporter-ua.com/2013/11/15/pamyatnik-geroyu-nikolaya-rybnikova-otkryli-v-zaporozhe-foto

            Рибников Микола Миколайович [Електроний ресурс] // Режим доступу: http://zabor.zp.ua/www/content/v-zaporozhe-ofitsialno-otkryli-pamyatnik-nikolayu-rybnikovu

            Рибников Микола Миколайович [Електроний ресурс] // Режим доступу : https://uk.odkurzacze.info/3902-nikolay-rybnikov-biography-news-photos.html

 

15.12 - 150 років від дня народження Григорія Герасимовича Чечета (15.12.1870, с. Каїкулак (нині - с. Трудове Токмац. р-ну) - ?.03.1922, м. Олександрівськ (Запоріжжя)), одного з перших вітчизняних авіаконструкторів, винахідника-самоука;[146]

Література про життя та діяльність:

Варяник, О. В.  Один из первых изобретателей отечественного самолета с двигателем внутреннего сгорания - Григорий Герасимович Чечет // Варяник, О. В.  Павел Николаевич Сыромятников - директор первого в Российской империи завода авиационных двигателей в г. Александровск (Запорожье) : 100-летию выпуска первого двигателя "ДЕКА" М-100 посвящается. – Запорожье, 2016. – С. 94-103.

В пам'ять про видатного земляка-авіаконструктора : [в Токмац. краєзнав. музеї відкрили стенди, присвячені Г. Г. Чечету] // Таврія. - 2017. - 14 верес. (№ 37). - С. 1.

Шак, В.  Первым делом - самолеты / Владимир Шак // МИГ. - 2012. - 12 янв. (№ 2). - С. 14.

Глянь, В.  Романтик з підрізаними крилами / Віктор Глянь // Таврія. - 2010. - 22 квіт. (№ 16). - С. 3.

Глянь, В.  Ім'я Г. Чечета увічнено на його малій батьківщині / Віктор Глянь // Таврія. - 2010. - 7 жовт. (№ 40). - С. 6.

Голод, В.  Сільський клуб назвали іменем Чечета // Запоріз. правда. - 2010. - 21 жовт. (№ 157-158). - С. 2.

 

15.12 – 80 років (1940) від дня заснування ДП Міністерства оборони України “Запорізького державного авіаційного ремонтного заводу "МіГремонт";[147]

16.12 – 130 років від дня народження Сави Федоровича Гурського (16.12.1890, с. Новоолександрівка Катеринослав. губ. (нині – с. Гурського Запоріз. р-ну) - 1965), одного з найвидатніших борців-атлетів (французька боротьба) початку ХХ століття;[148]

17.12 - 125 років від дня народження Данила Дмитровича Леженка (17.12.1895, м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя) - 28.10.1970, м. Запоріжжя), почесного громадянина м. Запоріжжя (1967);[149]

Література про життя та діяльність:

Шиханов, Р. Б.  Леженко Данило Дмитрович // Шиханов, Р. Б.  Почесні громадяни міста Запоріжжя : біограф. нариси / Р. Б. Шиханов ; Руслан Шиханов. – Запоріжжя, 2015. – С. 9-10.

 

17.12 – 80 років від дня народження Сергія Федоровича Безверхого (17.12.1940, м. Пологи - 2011), інженера-механіка, доктора технічних наук, професора, народного депутата Росії, голови Держстандарту РФ (1991-1997);

18.12 - 100 років тому народилася Марія Іванівна Доліна[150] (18.12.1920 (за іншими відомостями 1922), с. Шарівка (нині Полтав. р-н Омської області, РФ) - 03.03.2010, м. Київ), льотчиця, Герой Радянського Союзу (1945). В с. Михайлівці (нині - районний центр Запорізької області) закінчила 8 класів та планерну школу - філію Мелітопольського аероклубу. 17 серпня 2013 року на приміщенні, де розташовувався аероклуб, встановлено меморіальну дошку;

Спогади:

Дочери неба. «Дневные ведьмы» на пикировщиках / Мария Долина ; лит. запись Елены Вавиловой. - Київ : Довіра, 2010. - 229 с. : фото.

Прыжок из пламени / Долина М. И. // В небе фронтовом. - Москва, 1971. - С. 55-58.

 

Література про життя та діяльність:

Резник, В. И.  «Свою «Золотую звезду» считаю общей наградой полка» : (Долина (Мельникова) Мария Ивановна) // Резник, В. И. Крылатый Мелитополь / Резник В. И., Полухина Т. А., Блюмский В. Т., Сакун В. В. - Мелитополь, 2018. - С. 261-275.

Женщина на пикировщике - дважды летчик : (Долина Мария Ивановна) // В ім'я життя. – Київ, 2005. – С. 92-100.

Голдобін, А. І.  Доліна Марія Іванівна // Голдобін А.  Запорізька Алея слави - народна святиня = Запорожская Аллея славы - народная святыня / А. І. Голдобін ; Анатолій Голдобін. – Дніпропетровськ, 2002. – С. 249-262.

Галаган, В. Я.  Повітряний боєць-ас // Звитяжниці : жінки — Герої Рад. Союзу в боях за Україну в роки Вел. Вітч. війни. - Київ, 1995. - С. 63-67.

Шак, В.  Именные деревья на Аллее Славы / Владимир Шак // МИГ. - 2016. - 20 окт. (№ 42). - С. 38.

Шак, В.  Где в Запорожской области находится школа Героев? / Владимир Шак // МИГ. - 2015. - 3 дек. (№ 49).- С. 9.

Злыднев, Е.  “Дневные ведьмы” фронтового неба / Евгений Злыднев // Надежда. - 2014. - 6-12 марта (№ 10). - С. 13.

Куперман, Ю.  «Мужская работа» Марии Долиной / Юрий Куперман // Надежда. - 2014. - 12-18 нояб. (№ 46). - С. 14.

Пам'яті землячки // Запоріз. правда. - 210. - 6 берез. (№ 35). - С. 2.

“У мене крила виросли на рідній Михайлівщині” // Михайлів. новини. - 2010. - 11 берез. (№ 20). - С. 1-2.

 

18.12 - 30 років від дня народження Івана Вікторовича Гутніка-Залужного[151] (18.12.1990, м. Запоріжжя - 10.08.2014, там само), молодшого лейтенанта, учасника АТО /  ООС. Командир окремого взводу військової частини 3033 Національної гвардії України помер від отриманих поранень в Амвросіївській лікарні 10 серпня 2014 року. Похований на Осипенківському кладовищі м. Запоріжжя;

Література:

Арестенко, Г. П.  Гутнік-Залужний Іван Вікторович // Арестенко Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське : 70-річчю Великої Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками присвячується / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 272.

 

19.12 - 100 років від дня народження Івана Васильовича Пухи (19.12.1920, с. Стрільники Прилуц. р-ну Чернігів. обл. - 19.06.2005, м. Запоріжжя), завідувача кафедри педагогіки (1962 - 1974) Запорізького педагогічного інституту (нині - ЗНУ), дослідника історії Запорізького краю;

 

            Іван Васильович Пуха народився 19 грудня 1920 року в селі Стрільники Прилуцького району Чернігівської області (за сучасним адміністративним поділом) у селянській родині. Середню освіту одержав у Прилуцькій залізничній школі № 57.

            У роки Великої Вітчизняної війни І. В. Пуха був партизаном-підпільником на рідній Чернігівщині. У перші дні війни його зарахували до партизанського загону особливого призначення. Знання німецької мови допомогло йому влаштуватися на роботу до місцевої німецької канцелярії і таким чином отримувати можливість добувати не тільки необхідну інформацію, але й впливати на розвиток подій. За його допомогою понад ста жителів м. Прилуки отримали довідки про непрацездатність і уникли примусових робіт в Німеччині. Лише через 52 роки після завершення війни йому від імені Верховної Ради України вручили офіційний документ, який підтверджував участь Івана Васильовича в партизанському русі та оцінював особистий внесок юнака у Перемогу над фашизмом. Після визволення України І. В. Пуха відновив навчання.

            В 1944 році закінчив факультет мови та літератури Ніжинського педагогічного інституту ім. М. В. Гоголя, а в 1947 р. - аспірантуру при Українському науково-дослідному інституті педагогіки (м. Київ).

            Подальша доля І. В. Пухи тісно пов'язана із Запорізьким краєм та провідним вузом м. Запоріжжя - педагогічним  інститутом (з 1985 р. - Запорізький державний , а з 2004 р. - національний університет). Тут він працював старшим викладачем (1948), захистив дисертацію (1949), отримав посаду доцента (1960), очолював кафедру педагогіки (1962-1974).

            Вже з перших днів роботи у вузі І. В. Пуха почав досліджувати стан розвитку освіти та педагогічної думки на Запоріжжі. Результати досліджень друкував у міжвідомчих збірниках, обласній та республіканській пресі, завдяки цьому, широкі кола читачів мали можливість познайомитися з творами вченого. За 50 років наукової діяльності Іван Васильович Пуха опублікував більше 500 праць. Вони присвячені запорозьким козацьким, ногайським, болгарським, єврейським, земським, німецьким та іншим школам, які існували на території області, а також розвитку освіти та педагогіки в нашому краї. Іван Васильович багато зробив для створення музею університету.

            Як учитель, науковець, він приділяв значну увагу вивченню історичної української педагогічної науки, життєпису кращих її представників. На основі цих пошуків створено педагогічні портрети М. Корфа, М. Каришева, Я. П. Новицького, П. Бузука, Г. Сковороди, О. Духновича, І. Котляревського, І. Срезневського, Л. Українки, М. Вовчка, І. Франка.

            Іван Васильович виховував у своїх студентів любов та повагу до минулого України, Запоріжжя. Його учні стали відомими педагогами, видатними діячами науки і культури. Серед них М. Ф. Фоменко - міністр освіти України, В. А. Вінник - лауреат Державної премії СРСР та багато інших.

            Багаторічна плідна діяльність, відданість справі всього життя оцінені шанувальниками, державою. В 1999 році він нагороджується грамотою "Подяка Президента". За актуальність і високий художній рівень його праць Запорізька міська рада нагородила Івана Васильовича дипломом "Журналіст року-1999".

            Має нагороди - орден "За мужність", медалі "Ветеран війни, учасник бойових дій", "60 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.", "За доблесний труд", "За активну участь в охороні пам'ятників Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.", "Маршала Жукова", "Ветеран труда". Відзначений значком "Відмінник народної освіти".

            Помер Іван Васильович Пуха 19 червня 2005 року на 85-му році життя.

(Г. М. Нагорна)

            Основні публікації:

            Культурне будівництво в Запоріжжі : (на допомогу вчителям) / Пуха І. В. – Запоріжжя : Облвидав, 1958. – 18 с.

***

            Феномен козацької освіти / І. Пуха // Хортиця : літ.-худож. та громад.-політ. щорічник Запоріз. орг-ції Спілки письменників України. – Запоріжжя, 1995. – № 4. – С. 100-107.

            Еврейские школы на Запорожье / И. В. Пуха // Єврейське населення півдня України: історія та сучасність : тези до наук. конф. 19-20 листоп. 1992 р. – Запоріжжя, 1992. – С. 49-51.

            З історії освіти в м. Олександрівську (Запоріжжі) / І. В. Пуха // Наукові записки / Мін-во освіти УРСР ; Запоріз. держ. пед. ін-т. – Запоріжжя, 1957. – Т. 5 : Кафедра марксизму-ленінізму. - Вип. 1. – С. 65-82.

***

            Начальные училища Александровска (до 1917 г.) / И. Пуха ; Иван Пуха // Суббота. – 1998. – 29 окт. (№ 30). – С.4.

            Самая первая школа [Александровска] / И. Пуха ; Иван Пуха // Наш город. – 1998. – 17 сент. – С. 4.

***

            Пуха Іван Васильович : (біобібліографічний покажчик) / уклад. Г. Нагорна ; Упр. культури і туризму ЗОДА ; ОУНБ ім. О. М. Горького. - 2-е вид. доп. і перероб. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2006. – 39 с. - (Дослідники рідного краю ; вип. 5.)

            Пуха Іван Васильович : (бібліографічний список) / Упр. культури ЗОДА, ОУНБ ім. О. М. Горького ; [склала Г. Нагорна ; відп. за вип. Л. Ізюмова]. – Запоріжжя : [ОУНБ ім. О. М. Горького], 1998. – 19 с. – (Дослідники рідного краю ; вип. 5).

 

20.12 - 100 років від дня народження Олександра Васильовича Бабушкіна (20.12.1920 - 25.09.1996), Героя Радянського Союзу. Закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків-спостерігачів та штурманів;

Література про життя та діяльність:

Резник, В. И.  По велению долга : (Бабушкин Александр Васильевич) / Резник В. И., Полухина Т. В., Сакун В. В. // Резник, В. И.  рылатый Мелитополь / Резник В. И., Полухина Т. А., Блюмский В. Т., Сакун В. В. - Мелитополь : ИД МГТ, 2018. - С. 249-252.

 

21.12 – 70 років від дня народження Сергія Антоновича Туренка (21.12.1950, м. Мелітополь – 24.07.1975, там само), поета;

 

Сергій Антонович Туренко народився 21 грудня 1950 року в місті Мелітополі. Спочатку навчався в середній школі № 6, а в 1966 році, після закінчення восьмого класу, продовжив навчання в мелітопольській середній школі № 5. В шкільні роки його однокласником і другом був Євген Кушнарьов – в майбутньому відомий український політик.

Після невдалої спроби стати у 1968 студентом факультету іноземних мов Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка, за порадою батька Антона Миколайовича, ветерана моторного заводу, Сергій Туренко працює на цьому заводі спочатку учнем фрезерувальника, а коли отримав професійний розряд, – фрезерувальником. Навесні 1969 молодого робітника призвали до армії, де йому довелося служити в 52-й Мелітопольській Червонопрапорній мотострілецькій дивізії, яка в жовтні 1943 р. брала участь у звільненні міста Мелітополя.

Після закінчення служби в армії, Сергій вдруге робить спробу стати студентом. Він здає документи в Московський університет імені Ломоносова на факультет журналістики, але знову невдача – не проходить по сумі балів. І знову його приймає до себе рідний моторний завод, експериментальний цех…

Незабаром в заводській багатотиражці «Моторобудівельник» з'являються перші вірші молодого робітника. А у 1971 році Сергій Туренко вступає в ряди Мелітопольського літературного об'єднання «Таврія» (нині – «імені Павла Ловецького»).

З 1973 р. починається інтенсивна публікація його віршів у міськрайонній газеті «Серп і молот» (зараз – «Новий день»).  Перша публікація молодого, ще невідомого автора, який представив на суд читачів газети вірш «Тащенак», була присвячена темі воєнного лихоліття 1941-1945рр. і відбулася 23 вересня 1973 року. Воєнна тема звучала також у віршах: «Проверено саперами», «Тридцать лет» (1975). За свій вірш «Человек и танки», присвячений подвигу Героя Радянського Союзу Василя Сухова, Туренко увійшов до числа переможців конкурсу, оголошеного газетою до 30-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною (1975). Людина післявоєнного покоління, Сергій гаряче відчував свій особистий обов'язок перед загиблими воїнами. Звідси у віршах військової тематики є і цивільний пафос, і співпереживання: «Боль утрат не проходит с годами, только  глубже она и сильней…»; «Но народная скорбная память с непокрытой стоит головой».

З дитинства самовіддано закоханий в природу Мелітопольщини, С. Туренко присвятив їй ряд своїх ліричних віршів, які наповнені тонким світовідчуттям і яскравою метафорою: «уснувшей степью пахнет воздух», «тихо ложится осень листьями на пути» («Аскания-Нова», «Мелитопольская осень»(1975), «Ночная степь» та інші). Пристрасне захоплення з дитячих років риболовлею і полюванням, в юнацькі роки органічно вилилося в емоційні, натхненні рядки у віршах «Зимняя рыбалка», «Песня горлицы» (1973), «Опять на охоте», «Вдыхаю покой...» (1975) та інші.

Присвячував Сергій Туренко свої вірші друзям, близьким, знайомим; його поважали і цінували, а він, немов передчуваючи невідоме, – поспішав жити. В 1976 році Сергій Туренко трагічно загинув. Талановитий багатообіцяючий поет пішов з життя, але ім'я його міцно увійшло в літературу Мелітопольщини…

(Т. П. Савіна)

 

Життя талановитого поета з Мелітополя Сергія Туренка яскраве й водночас трагічне. У ранніх віршах він передбачив свою смерть у двадцять п'ять років. У сімнадцятирічному віці Сергій написав:

                         «Не хочу дожить до ста я,

                             Умереть – так в двадцать пять,

                             Не брюзжа и не вздыхая,

                             Жизнь на вечность обменять».

Можливо, це була юнацька бравада, а можливо передбачення. Але долю не можна спокушати…

Крім поезії у Сергія було ще два захоплення – це риболовля та полювання. Рибалкою він був ще з дитинства. Разом з іншими хлопчаками бігав на річку Молочну з вудкою. У той час ця річка була багатоводною, в якій водилася різна риба. А ще у хлопчиська була клітина з співочими пташками (щиглики, чижі), яких він сам ловив, а навесні випускав на волю.

Звідки у Сергія ця любов до природи, до тваринного світу, невідомо. У сім'ї цим ніхто не захоплювався. Батько з ранку до вечора пропадав на заводі. Мати теж не могла приділяти уваги синові, тому він часто був наданий самому собі. Своєму другові Євгену Кушнарьову, який теж був пристрасним рибалкою, він присвятив такі рядки:

                                   «Любые нервы не веревки,

                                        Устану – будням вопреки

                                        Возьму у осени путевку

                                        На пару суток у реки».

У батька Сергія була німецька мисливська рушниця «Зауер», хоча сам він полюванням не захоплювався. Зате для сина постріляти з батьківської рушниці було заповітною мрією. Незважаючи на те, що у Сергія були проблеми із зором (він носив окуляри), це не заважало йому влучно стріляти. Після повернення з армії батьківська рушниця по праву перейшла до нього.

Не завжди полювання було вдалим. Але воно давало неповторні відчуття, які потім виражалися в поетичних рядках:

                                  «Ты спросила, что же я нашел в охоте?

                                        Я не знаю даже, что сказать о ней…

                                        Кто пропах полынным дымом и болотом,

                                        Тот нашел лазейку в суматохе дней.

                                        Только на охоте ты врастешь в рассветы,

                                        Только там заметишь, как рука дрожит,

                                        Только там не вспомнишь, что проходит лето,

                                        Только там забудешь, как проходит жизнь».

Одружився Сергій Туренко в 1974 році на Ірині Король. З майбутньою дружиною він познайомився на весіллі подруги сестри Ганни. Ірина навчалася в Запоріжжі в торговому технікумі. У березні 1975 року в молодій сім'ї Туренків народилася донька, якій щасливі батьки дали рідкісне на той час ім'я Яна. Як виявилося, воно ще дуже мелодійне. Сергій написав чудовий вірш, присвячений дочці, який назвав «Яна Сергіївна»:

                                   «Солнцем согрета, весною овеяна,

                                        Едет в колясочке Яна Сергеевна,

                                        Будто у всех настроенье хорошее,

                                        Смотрят с улыбками вслед ей прохожие,

                                        Словно цветами поляна засеяна,

                                        Столько улыбок для Яны Сергеевны.

                                        Яне Сергеевне только два месяца.

                                        Вот и отец я, а как-то не верится,

                                        И про себя повторяю рассеянно:

                                        «Яна Сергеевна, Яна Сергеевна».

Свій останній день народження Сергій Туренко відзначив 1 січня 1976 року. Тоді ж він написав:

                                    «Мне двадцать пять, я не мальчишка,

                                        Но если с толком подсчитать,

                                        Треть жизни – эти двадцать пять,

                                        А это много, даже слишком.

                                        Я старше стал, я стал взрослей,

                                        Как быстро юность пролетела.

                                        А что я видел, что я сделал,

                                        Не для себя, а для людей?»

Потім ці пронизливі рядки:

                                  «И я спешу. Мне страшно ждать,

                                        И, спотыкаясь, опасаюсь,

                                         Что этой спешкой не спасаюсь,

                                        Ведь это возраст – двадцать пять».

Відчуття Сергія Туренка про швидкоплинність життя підтвердилися самим фатальним чином. 24 липня 1976 він разом з компанією друзів-рибалок і дружиною Іриною поїхав на електричці на Каховське водосховище. Рибалити вирішили на березі водосховища, недалеко від залізничної колії. Стемніло, компанія стала розташовуватися на нічліг. Раптом Сергій піднявся. Дружині сказав, що вирішив поміняти місце лову. На новому місці має краще клювати.

Сергій швидко пішов по стежці вздовж колії. Ірина поспішила за ним. Їх розділяло кілька десятків метрів. В цей час з'явився товарний поїзд. Виник раптово, як привид. На великій швидкості він промчав повз них. 

Ірина помітила, що Сергій присів навпочіпки. Вона і сама присіла від сильного потоку повітря, який йшов від поїзду. Коли Ірина піднялася, то побачила, що Сергій лежить на спині, закинувши голову. Вона підбігла до нього, їй здалося, що він ворушить губами. Як потім з'ясувалося, у нього була розбита потилиця якимось тупим предметом. Міліція, яка розслідувала цей випадок, говорила, що від повітряної хвилі Сергій вдарився потилицею о каміння.

Ірина кинулася до друзів Сергія. Поки вони прибігли на допомогу, було вже темно. Хлопці зупинили якийсь потяг і довезли Сергія до станції Таврійське. Там з'ясувалося, що він мертвий. Його тіло відправили в запорізький морг. Потім на похоронах багато згадували, що Сергій у віршах передбачив свою смерть у молодому віці.

Вірш «Не хочу дожити до ста я» датовано 26 грудня 1968 року. У ньому відчувається якась бравада. Як говорили в ХІХ столітті лихі гусари: «Померти, так з музикою!» Сергій теж так вважав:

                               «Умереть – так с полной силой,

                                   Без болезней и врачей.

                                   Умереть – так в ласках милой,

                                   Буйном кружеве ночей».

Напевно, ця таємниця життя і смерті, яка мимоволі відкрилася перед Сергієм, сильно тяжіла над ним. Він і радий був щось змінити, але не міг. Все, що потрібно, поет вже сказав, висловивши своє потаємне:

                          «Не хочу дожить до ста я,

                       Опускаясь до мелочей.

                       Пусть зажгут мне на могиле

                       ЛАМПУ в двадцать пять свечей».

Сергій Туренко тоді не знав, що двадцять п'ять свічок – це все його життя, коротке, яскраве. Воно спалахнула і згоріло, залишивши після себе проникливі вірші…

 

(С. І. Авдєєнко)

 

Література та інтернет-ресурс:

Авдеенко С. И. Сергей Туренко. Жизнь в двадцать пять свечей. – Мелитополь: Издательский  дом Мелитопольской городской типографии, 2016.– С. 3-22.

Авдеенко, С. И.  Жизнь в двадцать пять свечей // Авдеенко С. И. О тех, кого помню. – Мелитополь, 2016. – С. 190-209.

Туренко Сергей Антонович // Думок та почуттів сплетіння : [альманах]. – Мелітополь,  2006. – С. 195-197.

***

Туренко Сергей  [Электронный ресурс] // Местные вести, 18 ноября 2016 г. Вышла книга о мелитопольском поэте, который предсказал свою смерть. – Режим доступа к статье : https://www.mv.org.ua/news/137311-vyshla_kniga_o_melitopolskom_poete_kotoryi_predskazal_svoyu_smert.html   

 

22.12 – 50 років тому (1970) введено в експлуатацію нову електрифіковану ділянку Мелітополь - Сімферополь Придніпровської залізниці.

 

У 1969 році на електричну тягу було переведено ділянку Запоріжжя - Мелітополь (112 км): з подовженням шляхів станцій; з будівництвом тягового господарства під електровози на станції Мелітополь; збудовано п'ять тягових підстанцій, дві дистанції контактної мережі, житлові будинки, зв'язок. Тут були вперше застосовані ізольовані консолі на постійному струмі. Очолювали роботи: начальник Запорізького енергодільниці ЕЧ-4 С. О. Олексієнко, начальник ЕЧК-34 І. Д. Горохов, головний інженер Запорізького відділення В. М. Поправка.

Паралельно з цим йшли роботи з електрифікації ділянки Мелітополь-Сімферополь, протягом 244,3 км. Перший пасажирський потяг до станції Новоолексіївка відправився з Мелітополя 1 січня 1970 року. В голові потягу стояв електровоз НС-2.

У грудні 1970 року напрямок Мелітополь - Новоолексіївка - Сімферополь повністю переведено на електричну тягу. Ділянка була переведена на автоблокування і електричну централізацію стрілок на всіх станціях. Вперше на мережі доріг були вжиті заходи проти руйнування солями Сивашу металу і залізобетону: лінію 35 кіловат підвісили на опорах контактної мережі. Роботи виконували трести «Дніпротрансбуд» і «Південелектромонтаж», електромонтажні поїзди № 702 та № 707. Активну участь в електрифікації брали і експлуатаційники. Організуюча роль здійснювалася заступником начальника дороги М. О. Пономаренком, головним інженером Кримського відділення О. Т. Михайлішиним, начальником енергодільниці О. В. Білецьким.

            Пуск нової електрифікованої ділянки Мелітополь - Сімферополь Придніпровської залізниці відбувся достроково 22 грудня 1970 року, до дня 50-річчя плану ГОЕЛРО.

(О. О. Баранов)

Література:

Третє народження Придніпровської // Придніпровська залізниця – 140 років : сторінки історії. – Дніпропетровськ, 2013. – С. 82-83.

Хозяйство электроснабжения // Дорога и люди – Днепропетровск, 1998. – С. 193-202.

На базе электрификации ; Хроника важнейших событий Приднепровской железной дороги // Приднепровская железная дорога. – Днепропетровск, 1973. – С. 189-199, 235. - (История фабрик и заводов).

***

Воспоминания начальника ЭЧК-34 Верчак Александра Александровича (роки праці 1990-2010) // Фонды музея Мелитопольского локомотивного депо.

 

22.12 - 15 років (2005) від дня заснування громадської організації “Мелітопольське україно-польське культурно-освітнє товариство «Полонія»;

 

            Мелітопольське україно-польське культурно-освітнє товариство “Полонія” було засноване 22 грудня 2005 року. Ініціаторами створення товариства були В.Б. Балицький, Л.І. Загуменна, М.В. Козерятський, Н.М. Козерятська, І.П. Окопна.

            Товариство входить до складу Всеукраїнської Федерації полонійних організацій.

Першим керівником товариства була Загуменна Людмила Іванвіна, а з 2008 року обрана — Козерятська Наталія Михайлівна, яка довгі роки очолювала відділ у справах національностей, релігій та міграції виконавчого комітету Мелітопольської міської ради Запорізької області.

            Мета створення товариства – відродження і поширення польської мови, культурних і духовних цінностей, розвиток польської творчості і громадської діяльності, захист соціальних інтересів поляків, формування творчого потенціалу молоді з метою її самореалізації, забезпечення конструктивної взаємодії з органами місцевої влади та іншими національно – культурними і громадськими організаціями.

            Польське товариство здійснює роботу за різноманітними напрямками :

організовує та бере участь у заходах, присвячених знаменним датам у житті українського та польського народів; бере активну участь у громадсько-культурних заходах, що проводяться іншими національними товариствами та закладами культури; здійснює культурно-просвітницьку роботу – організовує та проводить лекції, конференції, зустрічі з питань історії та культури, вечори відпочинку, сприяє створенню дискусійних клубів, аудіо-та відеотек; сприяє виданню навчальної та науково – методичної літератури; бере участь у фінансуванні благодійних акцій, проектів та програм; сприяє розвитку та зміцненню зв’язків з громадськими організаціями інших держав, на території яких проживають поляки; організовує недільні мовні школи, гуртки, клуби; організовує відпочинок для членів товариства та їх сімей; підтримує контакти і співпрацює з державними та місцевими організаціями та органами влади.

            Товариство «Полонія» має свій офіс при міському Центрі національних культур.

На сьогодні товариство об’єднує понад 65 осіб польського походження та 145 представників інших національностей.

            Польське товариство займається освітньою та просвітницькою діяльністю. При товаристві діє недільна школа, настоятель костьолу Адам Гонсьор проводить заняття з вивчення польської мови, готує учнів до вступу у вищі навчальні заклади Республіки Польщі.

У школі проводяться недільні зустрічі однодумців, об’єднаних спільною метою – прагненням зберегти знання про Польщу та її культуру. На заняттях учні збагачуються духовно, торкаючись польського духу, його глибин і розуміють складності, що стояли на історичному шляху польського народу. Слід зауважити, що в недільній школі навчаються всі бажаючи, хто цікавиться польською культурою, незважаючи на вік та національність.

            Щорічно діти стажуються у Польщі, беруть участь у конкурсах, олімпіадах та пленерах, наполегливо попрацювавши рік, діти мають змогу відпочити і оздоровитись у таборах Польщі.

            Організація бере активну участь у духовному житті багатоконфесійного Мелітополя.

 Важко оцінити особистий вклад настоятеля костьолу у справу підтримки міжконфесійного, міжетнічного миру та злагоди. Він Всеукраїнської Федерації полонійних організацій.є постійним учасником міжконфесійних заходів, які проходять у місті. Організовує     реколекції (слово «реколекції» походить від латинського recollection, що означає відновлення) для християнської молоді з відвідуванням святих місць України, Криму, Чехії, Словенії, Італії та Республіки Польща.

            Щорічно з 1997 року настоятель єпископ Харківсько - Запорізької дієцезії римо-католицької церкви Ян Собіло організовує хресну ходу. Зі святого місця римо-католицької РГ «Успіння Пресвятої Діви Марії» м. Мелітополя паломники 7 днів за маршрутом Мелітополь - Токмак – Оріхів - Молочанськ – Запоріжжя йдуть Хресною ходою. Під час зупинок проводять реколекції, бесіди «За здоровий спосіб життя», «Молодь проти наркотиків» тощо.  Завершується хода вулицями Запоріжжя, де всіх паломників зустрічає єпископ.

            Спільні відвідання костьолу, святкування урочистостей і просто спільний перегляд фільмів і прослуховування польської музики викликають у членів товариства почуття гордості за приналежність до польського народу.

            За 10 років діяльності товариства у вишах Польщі отримали дипломи понад 25 студенти, 27 ще навчаються.

            Значну увагу польському товариству приділяє міський краєзнавчий музей. В ньому представлено цілу експозицію по заселенню народностями, які мешкають у нашому краї. Спільно з членами товариства науковці музею ведуть наукові дослідження з питань заселення краю представниками польського народу. До 75-ї річниці з дня Катинської трагедії представники польського товариства "Полонія" у краєзнавчому музеї провели вечір пам’яті.

Яскравою та пам’ятною подією було відкриття інтеркультурного музею при етнографічному караїмському центрі «Калє». На стендах та експозиціях представлено польське товариство.

У товаристві створена бібліотека польської літератури, кінотека, придбано 33 диски з фільмами, створено 7 фільмів про діяльність товариства, знято 4 телепрограми.

            В рамках програми «Культурне надбання народів миру» в дитячій бібліотеці «Мальвіна» пройшли літературні читання, на яких діти докладали про культуру, звичаї, традиції, національну їжу польського народу, дивились відео- і фотосюжети фільмів.

            Традиційними стали національні свята, на яких члени організації намагаються донести людям красу польського слова, пісні, танцю, а також не забувають нагадувати про трагічні і пам’ятні дні історії.

            Молодий творчий колектив «Краков’як» - завжди бажаний гість багатьох фестивалів, конкурсів, літературно-музичних заходів. Художній керівник колективу – Меліхова Ангеліна.

Щорічно у лютому проходять дні пам’яті співачки Ганни Герман «Легенда за життя».

Члени товариства взяли активну участь у пілотному проекті Ради Європи «Інтеркультурні міста», активні учасники проекту відвідали міста Європи.

            Основні свята, які відзначають члени товариства, – Різдво, День Святого Миколая, Великдень, День Незалежності Польщі, День Конституції, а також активно беруть участь у всіх міжнародних, всеукраїнських, обласних та міських заходах.

            У товаристві є свої талановиті художники, митці, музиканти, майстри декоративно-прикладного та ужиткового мистецтва. Галина Биша стала переможницею телеконкурсу «Таланти твої, Україно». Майстриня вже багато років перетворює великі страусині яйця в витончені прикраси - прикрашає їх візерунковим різьбленням та декорує перлинами. Під час проведення заходів свої авторські роботи представляє майстер вишиванок Віталій Васильєв.

            Презентує свої творчі проекти журналіст – член товариства Світлана Залізецька, яка постійно  веде рубрики, присвячені діяльності національним громадам міста, а Людмила Науменко робить відеозйомки та монтує фільми.

            Товариство «Полонія» тісно співпрацює з Посольством РП в Україні, Генеральним Консульством РП в Харкові, Федерацією полонійних організацій

            Активними членами товариства є: Черкасова Я., Науменко Л., Голубенко Д., Шмиголь О., Руденко В., Биша Г., Крівонос А., Амосова Л., Орлова Я., Богданов Ю., Меліхова А., Проскурня О., Стойкова Л., Топалова С., Топалов М., Шулятьєв А., Самбур М., Бильський А., Левченко П., Матоляк В., Місевіч О., Цюпко А., Чучман С., Дащенко О.

            Члени польського товариства «Полонія» твердо впевнені, що їхня сила – у єдності та взаєморозумінні, підтримці та взаємодопомозі, в толерантному ставленні один до одного та до представників всіх націй та народностей, всіх релігійних конфесій.

(С. В. Сєрікова)

            Література:

            Громадська організація «Мелітопольське україно-польське культурно-освітнє товариство «Полонія» [Електронний ресурс] // Відділ культури Мелітопольської міської ради [cайт].- Режим доступу:http://mvk.zp.ua/gromadska-organizatsiya-melitopolske-ukrayino-polske-kulturno-osvitnye-tovaristvo-poloniya/

            Мелітопольське україно-польське культурно-просвітнє товариство «Полонія» // Ми – українські. - [Запоріжжя], 2012. - С. 54-55.

Мелітопольське україно-польське культурно-просвітнє товариство «Полонія» // Національно-культурні товариства Запорізької області. - Запоріжжя, 2001. - С. ?.

 

23.12 - 50 років від дня народження Олександра Леонтійовича Притули (23.12.1970, м. Василівка), заслуженого працівника фізичної культури України (2019), викладача Запорізького національного університету, одного з керівників сучасного Українського козацтва;

 

Олександр Притула - засновник школи бойового мистецтва «Спас», президент ВГО «Всеукраїнська федерація «Спас», доктор філософії в галузі педагогіки, людина, яка присвятила своє життя відродженню та популяризації козацького бойового звичаю.

Народився Олександр Леонтійович 23 грудня 1970 року в с. Приморське Василівського району, заснованому у другій половині XVIII ст. запорозькими козаками. Нащадок козацьких родин як з батькової, так і материнської лінії (Притули / Верещаки / Худолії). Саме дідусь загартовував тіло і дух малого Сашка, навчав його основам безпечного падіння, які, як пізніше з’ясувалося, використовуються у «Спасі».

Після закінчення Приморської середньої школи (1987) юнак вступив до Запорізького машинобудівного інституту ім. В. Я. Чубаря (зараз Національний університет «Запорізька політехніка») на кафедру «Електропривод та автоматизація промислових установок». У 1992 році закінчив вуз та, здобувши спеціальність інженера-електрика, пішов працювати (1992-1993) на КП «Міськводоканал» м. Запоріжжя начальником електротехнічної лабораторії. Працював сумлінно та в душі все-таки тяжів до спорту, яким займався з юнацьких років. Тому з 1993 р. Олександр Притула розпочав роботу старшим викладачем кафедри фізичного виховання та військово-прикладних мистецтв Міжнародного інституту державного та муніципального управління у м. Запоріжжя (зараз Класичний приватний університет) і паралельно здобув там другу вищу освіту (2001) за спеціальністю «Правознавство», юрист.

Олександр Леонтійович випробував свої сили у різних бойових мистецтвах світу: дзюдо, самбо, кунг-фу. Та чим більше він пізнавав їх, тим сильнішим ставало прагнення відродити національне бойове мистецтво запорожців. Наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ століття, в період становлення незалежної України та відродження національної культури, така можливість з’явилася. Саме тоді група ентузіастів-однодумців під керівництвом Олександра Притули розпочала пошуки та вивчення українських традицій і бойового мистецтва нашого народу. Декілька років тривав збір матеріалу в тому числі і етнографічного (пісні, легенди, перекази, думи, танці, тощо) про бойове мистецтво козаків, їх методи ведення бою, методики загартовування тіла і духу, медичні практики.

Набуті знання сформувалися в систему виховання воїна, яку запровадили у створеній школі «Спас» (1993). Спочатку вона діяла, як історико-патріотичний гурт «Запорізька Січ», при Електротехнічному коледжі м. Запоріжжя, а з 1995 р. при ДЮСШ №10 відкрили відділення українського бойового звичаю, яке 5 травня 1998 року переросло в «Міську козацьку дитячо-юнацьку спортивну школу бойового мистецтва «Спас». Ініціатором створення Школи та її керівником (1998-2002) став Олександр Притула. Він розробив авторську програму для дитячо-юнацьких спортивних шкіл з «Українського бойового мистецтва “Спас”» та правила змагань з «Українського рукопашу “Спас”».

У 2003 році Олександр Леонтійович закінчив Запорізький державний (нині - національний) університет за спеціальністю «Фізичне виховання» та здобув третю вищу освіту, отримавши кваліфікацію «магістр фізичного виховання, викладач у вищих навчальних закладах, керівник фізичного виховання дітей дошкільного віку». Свої знання та досвід він вдало застосовує на практиці: з 2002 до 2003 р. - інструктор-методист МК ДЮСШБМ «Спас», з 2003 до 2005 р. - завідувач кафедри національних єдиноборств Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП, м. Київ), з 2006 року - тренер-викладач ДЮСШБМ «Спас».

Олександр Притула проявив себе і як активний учасник громадського руху в країні: з 2003 р. - голова Правління ВГО «Товариство Нестора Махна “Гуляй-Поле”», з 2005 р. - президент ВГО «Всеукраїнська федерація "Спас"», з 2009 - наказний отаман громадської козацької організації «Спілка Козаків України “Військо Запорозьке”», з 2011 - член Координаційної ради з питань розвитку козацтва в Україні при Кабінеті Міністрів України. У 2012 р. Універсалом Верховного отамана Українського козацтва йому було присвоєно почесне козацьке звання генерал-осавул козацтва.

У 2009 році Олександра Леонтійовича запросили до Запорізького національного університету викладати на кафедрі теорії та методики фізичної культури і туризму факультету фізичного виховання, де він і сьогодні успішно поєднує тренерську і викладацьку діяльність. У 2012 році закінчив аспірантуру ЗНУ за спеціальністю “Професійна освіта” та став переможцем університетського конкурсу «Кращий науковець року-2013». А згодом (2016), здобув вчене звання доктора філософії в галузі педагогіки. Він доклав багато зусиль, щоб на факультеті фізичного виховання започаткували нову спеціалізацію «Український рукопаш «Спас» (2009). До речі, ЗНУ – єдиний заклад в Україні, на базі якого розвивається ця спеціалізація.

Для практичної реалізації української національної системи фізичної культури і принципів козацької педагогіки президент ВГО «Всеукраїнська федерація “Спас”» Олександр Притула ініціював у 2009 році при Запорізькому навчально-виховному комплексі “Запорізька Січ” систему спеціалізованих «козацьких класів». Створені спеціальні освітні програми у загальноосвітніх та спортивних школах. У 2017 році на базі Запорізької школи-інтернату № 4 відкрився «Козацький ліцей», в якому на основі традицій козацької педагогіки впроваджується модель української школи майбутнього.

З метою популяризації національного бойового мистецтва як елемента культурної спадщини українського народу Олександр Леонтійович та вихованці Школи «Спас» постійно беруть участь у традиційних народних святах, фестивалях, конкурсах, концертах, показових виступах, театралізованих постановках як в Україні, так і за кордоном, яскраво демонструючи свої бойові вміння та знайомлячи з цим прадавнім козацьким звичаєм тисячі людей. Так, у 2013 році він брав активну участь в україно–американському проекті «Джон Пол Джонс», присвяченому 225–й річниці козацької присяги американського адмірала та отримав Подяку від Посольства США. У 2014 році в м. Кентшин (Польща) на запрошення ГО «Об’єднання українців у Польщі» долучився до Міжнародного фольклорного ярмарку «З мальованої скрині».

Завдяки цілеспрямованій праці О. Притули та його поплічників, «Спас» набув широкого розвитку та внесений до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Запорізької області. Цей вид спортивного єдиноборства розвивається у 13 областях України та у 8 країнах світу: Україна, Білорусь, Естонія, Польща, Швеція, Німеччина, Грузія, Азербайджан. На сьогодні тільки в місті Запоріжжі бойовим мистецтвом займається понад 1000 дітей та підлітків і з кожним роком їх кількість невпинно зростає.

У 2010 році ВГО «Всеукраїнська федерація “Спас”» (президент О. Л. Притула) та представники шкіл українських бойових мистецтв домоглися визнання «Спасу» в Україні національним видом спортивного козацького єдиноборства (наказ Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту № 306 від 09.02.2010 р.). У 2012 році відбувся перший чемпіонат Європи з українського рукопашу «Спас», а в 2013 – перший чемпіонат світу. Олександр Леонтійович часто присутній на змаганнях, адже з 2009 року отримав кваліфікаційну категорію «Спортивний суддя Національної категорії».

У 2014 р. за розвиток бойового мистецтва «Спас» на національному і міжнародному рівнях Олександр Притула отримав престижну нагороду «Оскар у бойових мистецтвах» від Міжнародної конфедерації бойових мистецтв (ІМАС). Нагородження проходило в м. Атлантік Сіті (штат Нью-Джерсі, США) у Залі слави бойових мистецтв. На заході були присутні понад 1200 майстрів з більш ніж сорока країн світу. Тому ця відзнака є світовим визнанням не тільки нашого земляка, а й українського національного бойового мистецтва «Спас» у світі бойових мистецтв.

Олександр Притула є учасником численних телепередач: «Козацька звитяга», «Фактор дії», «Акценти», а також героєм документального фільму "Жити наново", в якому розповідається про експериментальну програму реабілітації п’ятнадцяти бійців АТО старовинними методами польової козацької медицини. Стрічка у 2016 році стала переможцем Всеукраїнського фестивалю «Запорізька сінерама» у номінації «Кращий патріотичний фільм» та посіла ІІ місце на ХІ міжнародному фестивалі екранних мистецтв «Дніпро-сіnеmа».

Крім того, Олександр Притула - автор шести книг, з яких найбільш популярними стали «Спас» - звичай козацьких родів», «Система психофізичних вправ “Дев’ять сил”», «Успіх та людяність». Він заснував УШУ (Українська школа успіху), яка має довести, що Україна - країна успішних і відомих людей.

За значний особистий внесок у відродження козацького єдиноборства «Спас» та активну громадянську позицію Олександр Притула нагороджений відзнакою Президента України Хрестом Івана Мазепи (Указ Президента України № 977/2009 «Про відзначення державними нагородами України» 30 листопада 2009), хрестом «Запорозька слава» (2007), медалями «За особистий внесок у розвиток міста Запоріжжя» (2010), «За розвиток Запорізького краю» (2012), орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» I ступеня (2018) із занесенням його імені до Книги Пошани Запорізької обласної ради.

Своїм життям та звершеннями Олександр Леонтійович Притула доводить, що сутність будь-якого бойового мистецтва світу - служити своїй нації.

(Т. М. Палівода)

            Публікації:

            Система психофізичних вправ "Дев’ять сил" : посібник з підтримки фізіол. здоров’я людини / О. Притула. – Запоріжжя : Статус, 2017. – 56 с. – (іл.+ CD).

            Спас - звичай козацьких родів. Духовно-філософські основи Спасу / О. Притула ; Всеукраїнська федерація "СПАС". – Запоріжжя : Статус, 2017. – 136 с.

            Успіх і людяність. Як досягти успіху й зберегти в собі людину : порадник для успішного життя / О. Притула. – Запоріжжя : Статус, 2017. – 92 с.

            Світогляд в українському рукопаші "Спас" / О. Л. Притула, Ю. О. Шилов ; М-во освіти і науки України, Запоріз. нац. ун-т, каф. теорії та методики фізичної культури і туризму. – Запоріжжя : Акцент Інвест Трейд, 2013. – 124 с.

***

            Патріотичне виховання / [уклад. С. Пєтков, О. Притула]. – Київ : [Вид. Олег Філюк], 2018. – 134 с.

            Розвиток бойового мистецтва «Спас» в Україні / О. Л. Притула // Українське патріотичне козацтво : альманах. – [Б. м. : б. в., 2017?]. – С. 78-80.

            Боевая наука днепровского рыцарства сегодня / А. Притула // Запорожское казачество: от прошлого - к грядущему. – Запорожье, 2012. – С. 308-313.

            Здоровий спосіб життя в козацькій традиції "Спас" / А. П. Конох, О. Л. Притула // Вісник ЗНУ. Фізичне виховання та спорт. – 2012. – № 1. – С. 54-59.

            Перспективи розвитку професійної підготовки майбутніх учителів фізичної культури до застосування національних видів фізичного виховання / А. П. Конох, О. Л. Притула, О. Є. Конох // Вісник ЗНУ. Фізичне виховання та спорт. – 2010. - № 2. – С. 24-28.

            Запорізька обласна концепція патріотичного виховання громадян України / [робоча група: А. А. Світлицький, В. І. Межейко, Н. Ф. Власова, О. Л. Притула та ін.]. – [Запоріжжя, 2009]. – 32 с.

            Спас – обычай казачьих родов / А. Л. Притула, А. В. Корниенко // Запорожская старина. – Київ ; Запорожье, 2007. – № 4. - С. 426-429.

            Бойова культура українського народу / О. Притула // Український бойовий звичай на Запорозькій Хортиці. – Запоріжжя, 2001. – С. 15-21.

            До питання про витоки бойової культури українського народу / О. Л. Притула // Актуальні проблеми розвитку суспільної думки і практики управління : зб. наук. праць / Мін-во освіти України, ЗІДМУ. - Запоріжжя, 1997. - Вип. 3. – С. 280-282.

            Українські бойові мистецтва. Їх вплив на військову справу інших народів / О. Притула // Верже. – 2013. – 5 сент. (№ 36). – С. 14 ; 12 сент. (№ 37). – С. 14 ; 19 сент. (№ 38). – С. 14 ; 26 сент. (№ 39). – С. 14.

 

            Література про життя та діяльність:

            Про відзначення державними нагородами України [Електронний ресурс] : [Указ Президента України № 977/2009 про нагородження О. Притули Хрестом Івана Мазепи]. – Режим доступу : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/977/2009

            Книга Пошани Запорізької обласної ради [Електронний ресурс]. [Притула Олександр Леонтійович]. – Режим доступу : http://zor.gov.ua/content/prytula-oleksandr-leontiyovych

            Козацький бойовий звичай «Спас» : [в т. ч. про О. Притулу] // Барви рідного краю : інформ.-метод. зб. / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА, КУ "Обласний методичний центр культури і мистецтва" ЗОР. – [Запоріжжя], 2018. – С. 13-16.

            Коваленко, А.  Александр Притула: «Украинская история и культура – основа развития государственности» / Антон Коваленко // Верже. – 2016. – 7 апр. (№ 14). – С. 10.

            Безрук, А.  Как запорожский казак Америку покорил : [А. Притула в США награжден за особый вклад в развитие боевого искусства «Спас»] / Андрей Безрук // МИГ. – 2014. – 6 февр. (№ 6). – С. 13.

            Клименко, О.  Наш «Спас» получил американский «Оскар» : [А. Притула вошел в Зал славы боевых искусств мира] // Комс. правда в Украине. Запорож. вып. – 2014. – 5 февр. (№ 25). – С. 6.

            Юрик, П.  Олександр Притула – володар світової відзнаки / Пилип Юрик // Запоріз. правда. – 2014. – 30 січ. (№ 11-12). – С. 16.

            Юрик, П.  «Спас» гартує козацький дух : [в т. ч. про О. Притулу] / Пилип Юрик // Запоріз. правда. – 2013. – 30 трав. (№ 61-62). – С. 2.

            Мусафирова, Ю.  Притула – круче спецназа / Юлия Мусафирова // Vip club. – 2012.- № 38. – С. 58-59.

            Григор’єв, С.  «Спас» на воді : [О. Притула - учасник водного походу-експедиції «Великий Луг – шляхами козацької звитяги»] / Сергій Григор’єв // Запоріз. правда. – 2011. – 6 серп. (№ 116). – С. 4.

            Кучеренко, Л.  Александр Притула: «Спас» закаляет не только тело, но и дух украинца» / Людмила Кучеренко // Зеркало недели. – 2007. – 13-19 окт. (№ 38). – С. 24.

            Середа, В.  Столиця бойового мистецтва "Спас" зустрічає XI міжнародний фестиваль: [бесіда з президентом Всеукр. громад. федерації "Спас" О. Притулою) / В. Середа // Запоріз. правда. – 2007. – 4 жовт. (№ 148-149). – С. 10.

 

23.12 – 40 років (1980) від дня заснування історично-виробничого музею на ЗТМК;

24.12 - 100 років від дня народження Євгенії Максимівни Руднєвої (24.12.1920, м. Бердянськ - 09.04.1944, м. Керч, Крим), льотчиці, Героя Радянського Союзу (1944, посмертно)[152];

Література:

Руднева Евгения Максимовна // Энциклопедия Бердянска. – Мелитополь, 2014. – Т. 2 : М - Р. - С. 694-695.

 

26.12 – 80 років від дня народження Леоніда Савелійовича Білого (26.12.1940, м. Мелітополь – 31.03. 2005, м. Київ), народного депутата України 1-го скликання (1990-1994).

 

Леонід Савелійович Білий народився 26 грудня 1940 року в м. Мелітополі в сім'ї робітників. Закінчив Мелітопольську СШ № 4 (спецклас з дипломом техніка-механіка сільського господарства і атестатом зрілості). Був призваний в лави Радянської армії у Військово-морський флот, служив в Прибалтиці. Повернувшись з армії Леонід Білий вступив до Вищого військово-морського училища в м. Ленінграді, але його не закінчив.

Леонід Білий був активним комсомольцем, секретарем комсомольської організації школи, тому він в лавах Радянської армії вступив до Комуністичної партії. В 1964 році в СРСР відбувся державний переворот і на зміну М. С. Хрущову прийшов до влади Л. І. Брежнєв. На партійних зборах Вищого військово-морського училища після доповіді про волюнтаризм Хрущова курсант Білий запитав у доповідача: «Яку відповідальність понесуть Члени Політбюро за те, що вони сприяли розвитку культу особистості і волюнтаризму М.С. Хрущова?». За цей вчинок Леонід Білий був відрахований з училища і відправлений на Північний флот моряком дослужити свій армійський строк.

З 1960 р. Л. С. Білий працював матросом, рульовим, радистом рибокомбінату м. Бердянська. Так як він захоплювався малюванням та скульптурою, то в 1970 р. влаштувався працювати бригадиром, форматором (спеціалістом з виливки статуй) Донецького художньо-виробничого комбінату. Був одружений і сімейні обов’язки повернули його до Мелітополя. Працював слюсарем на заводі 30-річчя ВЛКСМ і заводі червоної цегли. Заочно на відмінно закінчив історичний факультет Сімферопольського університету. Недовго попрацював вихователем в СПТУ № 10 м. Мелітополя.

Починаючи з 1977 року Леонід Білий – слюсар заводу «Автокольорліт». Був небайдужим до тих перемін, які відбувались в країні. Ввійшов до складу міської «Спілки підтримки перебудові», яку очолював В. Ф. Корзін. Мав аналітичний розум, енциклопедичну пам'ять, виступав на міських мітингах і зібраннях. Потім ця організація з’єдналась з Рухом, але Леонід Білий не вступив до Руху.

Його кандидатуру під час виборів у народні депутати 1-го скликання було висунуто трудовим колективом заводу ім. 30-річчя ВЛКСМ м. Мелітополя і вона була підтримана Рухом. 18 березня 1990 р. Леоніда Савелійовича Білого обрали народним депутатом України. У другому турі виборів він набрав 51,12 % голосів і переміг 9 претендентів.

В Верховній Раді Л. С. Білий входив до Демократичного блоку, який очолював І. Р. Юхновський. Під час депутатської роботи запропонував декілька проектів законів. А після завершення строку повноважень депутата працював у комітетах Верховної Ради консультантом. Після тяжкої хвороби помер 31 березня 2005 р. в Києві. Похований в с. Чкалове Приазовського р-ну Запорізької області.

(В. І. Тимашова)

Література та інтернет-ресурси:

Білий Л. С.  [Депутатська діяльність] // Турченко Ф. Г.  Запоріжжя на шляху до себе…  – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – С. 180, 250.

Білий Л. С. // Архів Мелітопольського краєзнавчого музею.

Белый Леонид Савельевич [Електронний ресурс] // Википедия. - Режим доступа к статье: https://ru.wikipedia.org/wiki/Белый,_Леонид_Савельевич

Білий Леонід Савелійович [Електронний ресурс] // Верховна рада України (офіційний веб-портал): Білий Леонід Савелійович. – Режим доступу :

http://static.rada.gov.ua/zakon/new/NEWSAIT/DEPUTAT1/193.htm

 

27.12 - 40 років від дня народження Костянтина Романовича Закревського (27.12.1980, с. Терсянка Новомиколаїв. р-ну - 22.01.2015, там само), учасника АТО (ООС). Молодший сержант 42-ї батареї ТРО (в/ч В5509) загинув на блокпосту під ст. Дебальцеве. Похований у рідному селі. Нагороджений орденом “За заслуги перед Запорізьким краєм” ІІІ ступеня (2017, посмертно[153];

            28.12 - 130 років (1890) Запорізькому педагогічному училищу № 1;

 

            Запорізький педагогічний коледж веде свій родовід від часу створення менонітської Хортицької школи викладачів. Вона була побудована у 1890 році, коли при центральній школі були засновані дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів початкових класів німецьких шкіл. У 1912 році дворічні вчительські курси були перетворені на трирічне педагогічне училище, Офіційна дата відкриття коледжу 28 грудня 1920 року: у цей день була відкрита  педагогічна школа з трирічним терміном навчання. З 1925 року Хортицькі німецькі педагогічні курси були перетворені в Хортицький німецький  педагогічний технікум, що готував учителів для німецьких поселеннях України, Поволжя, Уралу, Сибіру до 1938 року , потім заклад почав випускати спеціалістів для українських і російських шкіл та дошкільних закладів. Так, до Другої світової війни заклад випустив близько трьох тисяч спеціалістів. У  повоєнні роки Верхньохортицьке педучилище стало основною школою підготовки педагогічних кадрів : учителів початкових класів, піонервожатих, вихователів дошкільних установ. Тільки з 1947 до 1970 року училище підготувало і випустило 4100 спеціалістів.

            Від 20 листопада 1969 року Верхньохортицьке педагогічне училище було перейменоване у Запорізьке педагогічне училище, а 17 жовтня 2003 року одержало нову назву - Запорізький педагогічний коледж. Навчання в коледжі здійснюється на трьох відділеннях : “Початкова освіта”, “Дошкільна освіта”, “Образотворче мистецтво”.

            Вагомий вклад у розвиток коледжу вніс його директор А. Ф. Власов. За час його

керівництва (1969-2001) заклад пережив справжній розквіт : у 1970 році було відкрито п'ятиповерховий гуртожиток для студентів, збудовано та відкрито нове приміщення педагогічного училища (1976 р.) по вул. Запорозького козацтва. З 1984 року Запорізьке педагогічне училище становиться базовим методичним центром для 12 педагогічних училищ Півдня України. Десять разів педучилище було переможцем у Всесоюзному змаганні серед педучилищ за 1975-1990 роки. При училищі в 1999 році було відкрито національну недільну школу для дітей 5-7 років та створення на її базі школи-гімназії.

            З грудня 2003 року Запорізький педагогічний коледж очолював О. М. Мельник — кандидат педагогічних наук. За його плечима — два десятиліття творчої діяльності у закладі, в якому він сформувався і як науковець, і як керівник. Його досвід допомагав йому розуміти проблеми педагогічного та студентського колективу. У 2015 році О. М. Мельник був нагороджений медаллю “За розвиток Запорізького краю”. О. М. Мельник очолював раду директорів педагогічних училищ Південного регіону та ради директорів ВНЗ I рівня акредитації Запоріжжя та Запорізької області.

            У кінці травня 2018 року Запорізький педагогічний коледж приєднаний до вищого навчального закладу “Хортицька національна навчально-реабілітаційна академія” Очолює  зараз заклад кандидат педагогічних наук Н. А. Лопатинська.

            Випускники педагогічного коледжу мають право продовжити навчання за освітніми рівнями (бакалавр, магістр) у Хортицькій національній академії, що дає можливість вступати на місця регіонального замовлення (бюджет) за скороченими термінами навчання.

(Н. В. Романів)

            Література:

            Фрізен, Р.  [Будинок педагогічної школи ; Педагогічний інститут] // Фрізен Р. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен ; пер. з англ. Галини Задоровської ; передм. Федора Турченка. - Мелітополь, 2010. - С. 179-181.

            Шиханов, Р.  [Школа для викладачів (Musterschule)] // Шиханов Р. Б. Ленінський район міста Запоріжжя (1928-2008 роки) : становлення та розвиток місцевих органів влади / Руслан Шиханов. - Запоріжжя, 2008. - С. 26.

            Запорізький педагогічний коледж // Новітня історія України : Імена. Звершення. Творчість.. - К., 2006. - Вип. 1 : Запоріжжя. - С. 46.

            Лиходід, М.  Хортицьке педучилище : [вірш] // Лиходід М.  Вибране. - Запоріжжя, 2005. - С. 168-169.

            Чирко, Б. В.  Заходи Радянської влади України щодо запровадження освіти німецькою мовою та організації роботи німецьких культурно-просвітніх установ (1920-ті — 1930-ті роки) : [у т. ч. згадується Хортицький німецький педтехнікум] / Б. В. Чирко // Гілея. - 2016. - Вип. 114 (№ 11). - С. 56-57.

            Від Древніх витоків — у світле майбуття : [Запорізькому педагогічному коледжу — 120 років] // Запоріз. правда. - 2010. - 23 груд. (№ ). - С. 10-11.

            Коваленко, С.  Навчати в ім'я України / Світлана Коваленко // Початкова школа. - 2005. - № 12. - С. 2-5.

            Коваленко, С.  А ми відповідаємо за націю, за сотні доль, за сотні починань : [Запорізькому педколеджу - 85 років] / Світлана Коваленко // Освіта. - 2005. - 23-30 листоп. (№ 49-50). - С. 5-9.

            Степанченко, Г.  Рідне педучилище — сивочолий ветеран : [до 80-річчя з дня заснування] / Галина Степанченко, Лідія Ходикіна-Івченко // Червоний промінь. - 2000. - 15 листоп. (№ 89). - С. 3.

 

28.12 - 130 років від дня народження Костянтина Івановича Бронзоса (28.12.1890, м. Таганрог, Ростов. обл., РФ - 1975, м. Мелітополь), почесного громадянина м. Мелітополя (1967);[154]

Література про життя та діяльність:

Фомина, О. А.  К. И. Бронзос - почётный гражданин Мелитополя // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 1. - С. 22-24.

 

28.12 - 100 років від дня народження Дмитра Ілліча Грищенка (1920, с. Новокостянтинівка Мелітоп. р-ну - 29.10.1998, м. Мелітополь), директора ПАО “Мелітопольський завод холодильного машинобудування “Рефма” (1960 - 1986), почесного громадянина м. Мелітополь (1988);

 

Доля Д. І. Грищенка невіддільна від того часу, в якому йому довелося жити. Це – роки перших радянських п’ятирічок; роки війни і післявоєнної розбудови країни; роки, коли були край необхідні кваліфіковані спеціалісти, щоб зробити нашу країну індустріальною державою.

П’ятнадцятирічним парубком Дмитро Ілліч приїхав до Мелітополя навчатися на робітничому факультеті інституту механізації сільського господарства. В 1937 році став студентом цього вузу. Але закінчувати навчання йому прийшлося вже в роки війни в далекому Ашхабаді, куди було евакуйовано інститут. Потім було навчання в Харківському танковому училищі (1943-1946), праця викладачем училища з вогневої справи (?!!).

Після демобілізації з лав Радянської Армії у вересні 1946 р. Д. І. Грищенко повернувся до Мелітополя. Працював на Мелітопольському дизелебудівному (моторному) заводі спочатку механіком цеху, а в 1947-1957 роках - головним механіком, головним електриком заводу.

З 1957 по 1960 роки він був обраний другим секретарем Мелітопольського міському Компартії України, а потім став директором заводу «Холодмаш» імені 30-річчя ВЛКСМ (1960-1957 рр.), Генеральним директором виробничого об’єднання «Мелітопольський завод холодильного машинобудування «Рефма». З 1952 по 1986 рр. – член міському компартії України, депутат міської ради народних депутатів, член парткому об'єднання.

Під керівництвом Д. І. Грищенко відсталий, нерентабельний в 1960 році завод ковкого чавуну перетворився на передове потужне, технічно оснащене підприємство в галузі холодильного і компресорного машинобудування СРСР (1986). Продукція підприємства користувалася попитом в 26 країнах світу, відзначалася на ВДНГ СРСР та на міжнародних виставках. Холодильні машини, які випускало об’єднання, відповідали самим сучасним на той час технічним стандартам. Агрегати і компресори з маркою ВО «Мелітопольхолодмаш» експлуатувалися на морських та океанських судах, встановлювалися на залізничних рефрижераторах, на молокопереробних та тваринних фермах, у вугільних шахтах та на атомних електростанціях, навіть на космічних кораблях.

На підприємствах, якими керував Д. І. Грищенко в 60-80-х роках XX сторіччя, було збудовано і введено в експлуатацію 10 промислових корпусів, потужна заводська котельна, теплиця. За власний рахунок було введено в дію 8 дитячих садків, заводську столову на 525 місць з механічними лініями роздачі їжі та дієтичним залом, кращим на той час кондитерським  цехом, кафетерієм і коктейль-баром. На узбережжі Азовського моря відкрили базу відпочинку «Блакитний» на 500 місць (1969), два піонерські табори, на березі Молочного лиману – спортивно-технічний клуб. На заводі діяли медпункт з першою у місті установкою УЗД; кабінети механотерапії, стоматології, а також спортзал. Працівники заводу мали змогу займатися в 12 спортивних секціях.

Вперше в Мелітополі в 1971 р. Д. І. Грищенко створив заводську організацію ветеранів війни і праці. Під його керівництвом була здійсненна повна реконструкція старовинної міської будівля в заводський Палац культури «Жовтень». Створене Дмитро Іллічем на підприємстві заводське будівельне управляння здійснило будівництво 4 гуртожитків і 4 житлових будинків. Вперше в країні Грищенко створив в м. Мелітополі Раду директорів підприємств і 15 років очолював її (1970-1985 рр.). Під його керівництвом ця громадська організація провела велику роботу в місті з зниження текучості кадрів, надання допомоги медичним установам та школам, із благоустрою міста. За зібрані кошти всіх підприємств Мелітополя були збудовані: триповерхова будівля дитячої лікарні, двоповерхова будівля станції переливання крові, двоповерхова будівля міської санітарно-епідеміологічної станції, міська молочна кухня, тощо.

Високий професіоналізм, багаторічна сумлінна праця, інженерний талант та організаторські здібності Д. І Грищенка були відзначені нагородами: орденом Трудового Червоного Прапора (1971, 1981); орденом Жовтневої революції (1973); медалями «За трудову доблесть» (1962), «За доблесну працю в ознаменування 100-річчя з дня народження В. І. Леніна» (1970); Почесною грамотою Президії Верховної ради УРСР; були присуджені звання  «Відмінник охорони здоров'я СРСР» та «Відмінник народної освіти СРСР» (за плідну співпрацю з міськими організаціями охорони здоров’я та освіти).

Рішенням виконавчого комітету Мелітопольської міської ради народних депутатів № 5 від 24 березня 1988 року Д. І. Грищенку присвоєне звання «Почесний громадянин міста Мелітополя», а в 2008 році площі біля ВАТ «Мелітопольський завод машинобудування «Рефма» по вулиці Дзержинського (нині Інтеркультурна) було присвоєно його ім’я. В 2016 р. на будинку № 25 проспекту Б. Хмельницького, в якому мешкав Грищенко Д. І., була відкрита пам’ятна дошка з написом «Генеральному директору ВО «Мелітопольхолодмаш», Почесному громадянину м. Мелітополя Дмитру Іллічу Грищенко». А ось підприємства - дітища, якому Д. І. Грищенко віддав 36 років свого життя і праці, в Мелітополі вже немає. І це дуже сумно… 

Похований Дмитро Ілліч на Новому кладовищі на алеї «Почесних громадян Мелітополя».

(О. М. Алексєєв)

Література та інтернет-ресурс:

Грищенко Дмитрий Ильич (1920 - 1998), почетный гражданин г. Мелитополя, заслуженный машиностроитель СССР // Кто есть кто в Мелитополе :  информ.-биограф. сб. – Харьков, 2004. – С. 473-474.

Наш Генеральный : информ.-биогр. сборник : воспоминания о Генеральном директоре Д. И. Грищенко и ист. развитии ПАО "Мелитопольский завод холодильного машиностроения "Рефма" / ПАО "Мелитоп. з-д холодил. машиностроения "Рефма", Совет ветеранов ПАО "Мелитоп. з-д холодил. машиностроения "Рефма", ОО"Союз краеведов Мелитопольщины" ; [под общ. ред. В. И. Резника]. – Мелитополь : Изд. дом МГТ, 2015. – 234 с. : фот.

Черкасов, В.  Чудак человек : [про винахід Д. І. Грищенка та зал механотерапії об'єднання  "Мелітопольхолодмаш"] // Черкасов В. Подари бессмертник. – Днепропетровск, 1984. - С. 129-137.

Вовк, В.  Д. И. Грищенко теперь увековечен на мемориальной доске // Местные вести. - 2016. - 18 марта.

Именем Дмитрия Грищенко названа одна из площадей Мелитополя // Мелитоп. ведомости. – 2008. - 28 мая.

 

            28.12 - 100 років від дня народження Івана Герасимовича Воробйова (28.12.1920, с. Чудцеве Новопетрів. р-ну Москов. обл., РФ - 18.02.2016, м. Вільнянськ), почесного ветерана України, поета, громадського діяча, директора Вільнянського краєзнавчого музею (1973 - 1995);

 

            Серед знаних людей нашого краю особливе місце займає постать І. Г. Воробйова – ветерана Другої світової війни, талановитого поета, активного громадського діяча, людини щирого серця і оптимізму.

Іван Герасимович Воробйов народився 28 грудня 1920 року в с. Чудцеве Новопетрівського району Московської області. Працелюбна селянська родина виховувала п’ятьох синів. Після закінчення семирічки Іван навчався в Осташівському педагогічному училищі, яке закінчив у 1939 році. Перші літературні кроки робив у районній газеті селища Осташеве і в «Московській правді». Здібного юнака примітили і направили на навчання до Літературного інституту імені Горького у Москві. Але навчатися не довелось – отримав повістку з військкомату і у вересні 1939 року розпочав строкову службу у Забайкальському військовому окрузі. Там він зустрів повідомлення про початок війни з нацистською Німеччиною. Відтоді Іван Герасимович на багато років пов’язав свою долю з армією та військовою справою.

Після 6-місячного навчання у Забайкальському піхотному училищі одержав звання лейтенанта і був залишений для роботи викладачем у цій установі. Прагнучи боронити рідну землю на фронті, І. Г. Воробйов разом з іншими молодими офіцерами звернулися з листом до командувача Забайкальським фронтом, щоб їх відправили на передову. Але їм було відмовлено, адже їхня праця з навчання молодих бійців була вкрай необхідна тут, в училищі. Крім того, лейтенанти отримали догану і покарання – чистити коней у стайні.

Згодом Іван Герасимович став командиром батареї 675-го артилерійського полку 209-ї Хінганської стрілецької дивізії 17-ї армії. З 9 серпня до 3 вересня 1945 року брав участь у війні з Японією. В той час І. Г. Воробйов займав посаду начальника розвідки полку. В одному з боїв на китайській території отримав кульове поранення у плече та руку.

Закінчилася війна, але військова служба Івана Герасимовича продовжувалась. 20 років відслужив у Забайкаллі, був командиром артилерійського дивізіону, начальником полкової школи з підготовки сержантів. З 1963 року працював у Вільнянському районному комісаріаті, з квітня 1966 року до жовтня 1973 року був військовим комісаром району.

Після звільнення в запас у званні підполковника Іван Герасимович став активним діячем громадського життя. Він цікавився історією Вільнянського краю, який став рідним, життям ветеранів, громадськими справами міста і району.

Разом із Миколою Інокентійовичем Сибіряковим стояв біля витоків Вільнянського районного краєзнавчого музею, який було відкрито у 1971 році. За кілька років актив музею зібрав більше 2000 експонатів – від археологічних знахідок до сучасних документів і предметів. Музей, тоді ще на громадських засадах, розміщувався у звичайному будинку, де було шість невеликих кімнат. Понад 30 років Іван Герасимович працював у музеї. Завдяки його дослідницькій та збиральницькій діяльності, його ентузіазму та наполегливій роботі музей постійно поповнювався цікавими матеріалами. Згодом заклад отримав інше приміщення – колишню будівлю школи, де він знаходиться і зараз та радо приймає відвідувачів.

Як фахівця з історії краю І. Г. Воробйова запросили до написання «Книги Пам’яті» та «Книги Скорботи», присвячених вшануванню пам’яті загиблих воїнів, розстріляних мирних жителів у роки Другої світової війни. Він тричі виїздив до Центрального архіву Міністерства оборони СРСР (м. Подольськ Московської області), де віднайшов прізвища понад 5 тисяч радянських воїнів, полеглих під час звільнення району, імена яких раніше не були відомі.

Активною була участь І. Г. Воробйова у діяльності Українського товариства охорони пам’яток. Завдяки його ініціативі та наполегливості у Вільнянську були встановлені: пам’ятник танкістам 25-го танкового корпусу, пам’ятник-гармата на честь подвигу Героя Радянського Союзу Я. В. Бочарова, інші меморіальні знаки.

Заслуги Івана Герасимовича відзначено численними нагородами, грамотами і званнями. Серед них – два ордени Вітчизняної війни ІІ ступеню, орден Червоної Зірки, медаль «За бойові заслуги», орден Богдана Хмельницького, орден «За заслуги» ІІІ ступеню, багато медалей. Він - Почесний громадянин Вільнянська і району, Почесний член Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, Почесний ветеран України. Довгі роки очолював районну організацію ветеранів війни і праці, проводив вагому роботу з патріотичного виховання молоді.

Крім того, І. Г. Воробйов був автором талановитих віршів, ліричних та на воєнну тематику. Він видав близько 20 поетичних збірок, серед них – «Солдатські зорі», «Світло Вітчизни», «Мій біль», «Позивні серця», «Добрий ранок», «Воєнна лірика». Свої невеликі книжки, всі до одної, він неодмінно дарував школам, бібліотекам, друзям.

Іван Герасимович постійно був у вирі громадського життя, серед людей і корисних справ. Він ніби випромінював бадьорість, доброту, любов до оточуючих. До нього завжди звертались і молодь, і ветерани – запрошували до шкіл, на урочисті заходи, просили пораду або допомогу. Для кожного знаходив час, ділився своїми знаннями та життєвою мудрістю. День Перемоги і День визволення міста не проходили без участі старого воїна, він виступав від імені старшого покоління, як завжди, підтягнутий, у військовій формі, з простими і відвертими словами.

Іван Герасимович Воробйов прожив 95 років, його не стало 18 лютого 2016 року. У пам’яті земляків він назавжди залишиться щирою, доброзичливою, чуйною людиною та оптимістом.

(Т. Р. Гриценко)

            Твори:

            Честь имею! : стихотворения / И. Г. Воробьев. – Вольнянск : [б. и.], 2011. – 88 с.

 

            Публікації:

            Подвиг народа бессмертен / И. Г. Воробьев // Культурна спадщина Запорізького краю : збірка наук. статей та документів з охорони культ. спадщини / Упр. культ. і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культ. спадщини. – Запоріжжя, 2010. – Вип. 2. - С. 6-15.

 

            Література про життя та діяльність:

            Воробйов Іван Герасимович // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840-2010) : бібліограф. покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2010. – С. 13, 19, 28, 29, 30, 32-34, 72, 74, 83, 84, 85, 87-88, 97. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

 

            28.12 – 90 років від дня народження Катерини Демидівни Яковенко (28.12.1930, с. Яблунів Канів. р-ну Черкас. обл. – 31.12.2004, с. Владівка Чернігів. р-ну Запоріз. обл.), письменниці, педагога;

 

            Минає 90 років із дня народження чудової людини, талановитого педагога, авторитетного наставника молоді, а також дитячої письменниці Катерини Демидівни Яковенко, яку з вдячністю згадують випускники Владівської школи багатьох поколінь.

Яковенко Катерина Демидівна народилася 28 грудня 1930 року в с. Яблунів Канівського району Черкаської області в родині колгоспників Демида Захаровича та Уляни Кузьмівни Носенків.

            Батько загинув, захищаючи Батьківщину під час Другої світової війни. Мама сама виховувала доньок Марію і Катерину, які разом з іншими односельцями працювали в колгоспі під час війни, наближаючи Перемогу.

            Закінчивши семирічну школу в рідному селі, Катерина закінчує в 1950 році Канівську СШ № 1 і вступає до Чернігівського Державного учительського інституту. У 1952 році закінчує цей навчальний заклад, отримавши кваліфікацію викладача української мови і літератури. Отримавши диплом, приїздить на роботу в Річківську (Владівську) школу Чернігівського району Запорізької області. Вона прибула до цього степового села, щоб учити дітей рідної мови, знайомити їх із красою Тарасового слова, величчю його думки, класикою поезії та прози свого славетного земляка. Вона була яскравим представником сільської інтелігенції, яка в ті важкі повоєнні часи стала прикладом у стилі одягу, зачіски, манерах говорити, співати, ставити п’єси, бути прикладом у подружньому житті та вихованні дітей. Саме про таких педагогів говорять: «Учитель з великої літери!»

            Тут розкрився її талант педагога, вихователя, громадського діяча та активіста художньої самодіяльності. Вимогливість, принциповість, високий рівень знань фактичного матеріалу та вміння довести його дітям – це характерні риси чудового спеціаліста Катерини Демидівни. Високий авторитет та повага серед колег, дітей та батьків вплинули на призначення її заступником директора школи.

            У 1957 році заочно закінчує Запорізький державний педагогічний інститут. За успіхи в роботі нагороджена знаком «Відмінник освіти УРСР» та медалями «Ветеран праці» та «Захисник Вітчизни».

            Разом з чоловіком Петром Тихоновичем виховали двох доньок: Надію й Ірину, які теж стали педагогами, спеціалістами вищої категорії, учителями-методистами.

            У 1985 році внаслідок інсульту стає інвалідом. Будучи тяжко хвора, у міру сил, вона займалася вихованням та навчанням своїх онук Каті і Тані, для яких складала казки, оповідання, вірші та колискові.

            Померла Катерина Демидівна Яковенко 31 грудня 2004 року.

            У 2006 році родина Катерини Демидівни підготувала й видала написані нею твори під назвою «Чарівна бабусина скринька». 2014 року члени родини здійснили друге (доповнене) видання книги.

            Сьогоднішня малеча і молодь знають К. Д. Яковенко як автора збірок «Чарівна бабусина скринька». Поезії, колискові, оповідки, казки, які ввійшли до книги, письменниця  написала для своїх онучок Каті й Тані, уже будучи тяжко хворою. Ці твори несуть правду про людей та навколишній світ, оспівують добрих та засуджують злих, навчають і малого, і старого добру, чесності, благородству, чистій і високій любові до Батьківщини. Твори Катерини Демидівни вивчаються в школах, дитячих дошкільних закладах району та області. Герої творів Катерини Демидівни продовжують жити, як і пам'ять про неї.

(І. П. Яковенко-Єременко)

            Твори:

•             бабусина скринька / К. Яковенко ; Катерина Яковенко. – Вид. 2-ге, доп. – Запоріжжя : [б. в.], 2014. – 186 с. : іл., портр.

            Чарівна бабусина скринька / К. Яковенко ; Катерина Яковенко. – Запоріжжя : Лана-друк, 2006. - 154 с.

 

            Література про життя та діяльність:

            Єременко, М.  Культурно-мистецьке життя : [в т. ч. про К. Д. Яковенко] // Єременко М.  Рідний край / Микола Єременко. - Токмак, 2017. - С. 28.

Єременко, М.  У степах Таврії розквітла : [в т. ч. про К. Д. Яковенко] / Микола Єременко // Чернігівці - 230: бібліографічний покажчик/КЗ «ЗОУНБ ім. О. М. Горького ЗОР. - Токмак, 2014. - С. 3.

•  

            Лущай, Л.  З Тарасового краю принесла у Владівку слова красу…/ Лариса Лущай // Нива. – 2015. – 26 груд.

            Захарова, С.  Чарівна скринька бабусі Катрі / Світлана Захарова // Нива. – 2006. – 12 квіт.

 

1.             - 100 років тому (1920) прийнято Державний план ГОЕЛРО;

29.12 - 100 років від дня народження Івана Прокоповича Кузьменка (29.12.1920, с. Новоолександрівка Приазов. р-ну - 09.03.2006, м. Київ), офіцера-артилериста, Героя Радянського Союзу;

 

            Література та інтернет-ресурс:

            Кузьменко Иван Прокофьевич // Приазовский район : история края в поколениях. – Мелитополь, 2013. – С. 306 (фото), 307.

            Кузьменко Іван Прокопович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – [Запоріжжя, 2010]. – Т 22 (1) : Переможці. - С. 264.

            Лукаш, І. М.  “Боги войны живут на земле...» // Лукаш, І. М.  Велике бачиться на відстані : докум. повісті, нариси / І. М. Лукаш ; Іван Лукаш. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 886-901.

            Памяти Героя // Приазов. новь. - 2006. - 11 марта (№ 19). - С. 1.

            Кузьменко Іван Прокопович [Електронний ресурс] // // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=6307&lang=ukr

 

            29.12 - 80 років від дня народження Віктора Володимировича Вараксіна (29.12.1940, м. Запоріжжя - 23.09.2003, смт. Михайлівка), поета, автора гімну Михайлівського району;

            Твори:

            Моє гніздечко : збірка віршів / В. В. Вараксін ; Віктор Вараксин. – Михайлівка : Районна друкарня, 2000. – 134 с.

***

            Зачаруй мене піснями [Ноти] : [збірник пісень Михайлівського краю] / упоряд. В. В. Вараксін. – Михайлівка, 1998. – 64 с.

 

            Література та інтернет-ресурс:

            Тібій, Л. С.  Неповторний Михайлівський край // Література рідного краю : (навч.-метод. посібник) / упоряд. Г. Р. Корицька. – 2-ге вид. – Запоріжжя : Просвіта, 2005. – С. 98-105.

            Іващенко, В.  Поезія, що торкається серця // Михайлів. новини. - 2010. - 25 груд. (№ 103). - С. 5.

            Вінниченко, Н.  Людина. Поет. Патріот // Михайлів. новини. - 2007. - 1 серп. (№ 57). - С. 3.

            Вараксіна, С.  “Ты - есть Поэт! Ты — Ангелов избранник!” // Михайлів. новини. - 2006. - 23 верес. (№ 77). - С. 5.

            Волчевська, К.  Поет і патріот // Михайлів. новини. - 2004. - 27 берез. - С. 5.

            Вараксін Віктор Володимирович [Електронний ресурс] // Славетні запоріжці. - Режим доступу до статті : http://sites.znu.edu.ua/cms/index.php?action=news/view_details&news_id=5479&lang=ukr

 

            31.12 - 50 років (1970) Палацу спорту “Юність” (м. Запоріжжя).

 

            Палац спорту «Юність» - один з найбільших спортивних споруд міста Запоріжжя . Проєктував Палац колектив Запорізького відділення інституту «Придніпровський промбудпроєкт». Головний інженер проєкту – архітектор М. Н. Андреєв, головний конструктор інституту – інженер Ю. В. Лущинський, інженери Б. П. Граєвський, З. О. Болотін. В проєкті були розроблені оригінальні рішення несучих конструкцій, які врахували несприятливі ґрунтові умови, рельєф місцевості. 29 січня 1971р. споруда отримала паспорт. Збудував Палац трест «Запоріжбуд»і його субпідрядні організації. Монтаж конструкцій виконував колектив управління «Дніпростальконструкція».

            Основне призначення Палацу-льодове поле розміром 30 на 60 м, з трибунами на 4020 місць. При необхідності це поле перетворювалося на звичайну спортивну арену для проведення спортивних змагань. При проведенні масових загальноміських заходів на полі додатково можна було розмістити ще 2276 місць. Споруда мала велику сцену шириною 22 м., на якій можна було проводити великі театралізовані заходи, на ній виступали зірки естради, спорту, проводилися міжнародні, всесоюзні змагання, чемпіонати СРСР по баскетболу, волейболу, боксу, спортивної боротьби тощо.
            В Палаці працювало 25 груп здоров'я , школа зимових видів спорту, секції настільного тенісу, шахів, стрілецька. Та з плином часу мінялися власники споруди, і саме приміщення приходило в занепад.

            2016 року Палац викупило ПрАТ «Мотор-Січ» за 26 мільйонів гривень, і провело капітальний ремонт. Сьогодні Палац спорту переживає своє друге народження . Собівартість реконструкції склала 450 мільйонів гривень, адже вибирали все найкраще, що є на сьогоднішній день в галузі спортивної індустрії. За ці гроші провели капітальний ремонт всіх приміщень, підключили сучасні системи водопостачання та опалення,закупили сучасну апаратуру, крісла на трибунах були куплені в Іспанії, паркетну підлогу для баскетболу і волейболу виготовили американці, за освітлення відповідала фірма із Словаччини, частина обладнання була привезена з Німеччини. На трибунах тепер можуть розміститися 3200 чоловік , а з урахуванням місць в партері - 5000.

Комп'ютеризована система палацу може за декілька секунд вивести на екрани потрібне зображення, інформацію. Сьогодні такій мультимедійній системі може позаздрити будь-який спортивний комплекс України. Крім того, в «Юності» обладнано фітнес-зал, гімнастичний зал, роздягальні для спортсменів, кімнати тренерів, суддів, ресторан та сауна з басейном тощо. В палаці є VIP-кімнати, банкетний зал для VIP-гостей. Головний господар закладу – гандбольний клуб «Мотор».

24 серпня 2018 року, в День Незалежності України, реконструйований Палац було відкрито. Відкрив арену президент ПрАТ «Мотор-Січ», народний депутат України В'ячеслав Олександрович Богуслаєв. Сьогодні Палац є одним з найсучасніших не тільки в Україні, а й в Європі.

(Г. М. Нагорна)

Література:

[Иванченко, В.  Дворец спорта «Юность»] // Орджоникидзевский район. 70 лет. – Запорожье, 2008. – С. 42-44.

Поливода, Е.  Геннадий Касай: «За четыре месяца ДС «Юность» посетили более 100 тысяч человек» : [беседа с ген. дир. дворца спорта] / Елизавета Поливода // Верже. – 2019. – 17 янв. (№ 2). – С. 13.

Дудек, Л.  ДС «Юность» открыт ! / Л. Дудек // Мотор-Січ. - 2018. – 30 серп.(№ 58). – С. 1, 4-5.

Никитчук, Н.  Добро пожаловать во дворец! / Наталья Никитчук // VIP club. – 2018. - № 73. – С. 74-81.

Поливода, Е.  В Запорожье состоялось торжественное открытие ДС «Юность» / Елизавета Поливода // Верже. – 2018. – 30 авг. (№ 34). – С. 22.

Петраков, Г.  Возрождается дворец спорта «Юность» / Григорий Петраков // Рабоч. газ. – 2018. – 22 мая (№ 57). – С. 3.

Отдайте «Юность» за гривну! : [Дворец спорта выставлен на продажу] // МИГ. – 2014. – 31 июля (№ 31). – С. 41.

Миронова, Е.  Второе дыхание запорожской «Юности» / Ева Миронова // Репортер. – 2013. – 3 окт. (№ 40). – С. 16-17.

Иванченко, И.  Дряхлость «Юности» / И. Иванченко // Истеблишмент. – 2011. – 4 мая (№ 16). – С. 9.

«Юность» никому не нужна // МИГ. – 2010. – 14 окт. (№ 41). – С. 4

Поляков, В.  Совсем не юная «Юность» / В. Поляков // Улица Спортивная. - 2008. – 27 мая (№ 22). – С. 9.

Юной «Юности» - уже тридцать…// Индустр. Запорожье. – 2001. – 2 февр. – С. 7.

Кривобоков, Н.  Дворец спорта «Юность» / Н. Кривобоков // Индустр. Запорожье. – 1970. – 8 нояб. – С. 4.

 

            ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВИПОВНЮЄТЬСЯ:

 

            - 130 років від дня народження Миколи Івановича Пахомова (1890, м. Ростов, РФ - 19.08.1938), першого голови Мелітопольської ради робітничих та солдатських депутатів;

            - 100 років (1920) від дня заснування Якимівської районної бібліотеки;

 

В рамках культурно-освітнього товариства Якимівки поряд з клубом в 1920 році відкрита і почала працювати бібліотека. Першим бібліотекарем призначена була Параскева Сергіївна Кардашова. Бібліотечний фонд станом на 1 жовтня 1928 року складав 800 книг. Всі книги - це нові надходження, так як дореволюційна бібліотека була розорена, а її фонд розкрадений. На комплектування нової бібліотеки катастрофічно не вистачає коштів.

Неоціненне сприяння в реалізації державної політики боротьби за грамотність в Якимівці надавала саме бібліотека, відкрита при сільському клубі з книжковим фондом вже у 1200 примірників. Щорічно її відвідували до 900 читачів. Крім того, в селі додатково відкриваються кілька хат-читалень. Активісти з сільської молоді організували при сільському клубі хор і драматичний гурток [ДАЗО, л. 143-147, 310-315; ДАЗО, л. 40, 49].

Швидко зростала кількість читачів районної бібліотеки. Почали функціонувати кілька колгоспних бібліотечних закладів. Їх загальні фонди досягли 10 тисяч книг.

В Якимівці після Другої світової війни до 1950-го року книжковий фонд досяг 5072 книги.

У бібліотеках, як відомо, працюють тільки самовіддані й закохані в свою професію люди. З 1952 року приходить в районну бібліотеку Валентина Савівна (Савеліївна) Альохіна. Розбита і розграбована після війни районна бібліотека завдяки ентузіазму її співробітників і за підтримки держави вже в 1959 році мала в своїх фондах 19286 примірників книг (Соціалістичний степ, 04.03.1959).

Вже у другій половині 1950-х років функціонували 2 районні бібліотеки: для дорослих і дітей. Їх загальний книжковий фонд становив 22 тис. примірників.

З 1955 року на посаді методиста в бібліотеці для дорослих починає трудову діяльність випускниця Мелітопольського культосвітнього училища Валентина Олексіївна Альохіна. А з 1965 року вона призначена завідувачкою дитячою бібліотекою. У 1968 році В.О. Альохіна закінчила Харківський інститут культури. Завдяки енергійності і вмінню працювати з дітьми вона домагалася високих показників. За підсумками 1974 року учні трьох шкіл районного центру - початкової, восьмирічної і середньої - в дитячій бібліотеці прочитали 57824 книги, або 29 книг на кожного юного читача.

1955 року за розподілом після закінчення бібліотечного факультету Харківського інституту культури приїхала до Якимівки Олександра Тимофіївна Раєнкова (в заміжжі - Шершньова). В різні роки вона працювала завідувачкою абонементом, директором бібліотеки, завідувачкою відділом обробки та комплектування Якимівської районної бібліотеки для дорослих.

Завідувачкою читальним залом Бібліотеки працювала Майя Опанасівна Шпігунова.

Проводили бібліотекарі читацькі конференції з залученням і вчителів, і читачів. Одна з них проходила 11 лютого 1959 року по книзі Всеволода Кочетова «Брати Єршови», де зі вступним словом виступив вчитель історії Якимівської середньої школи, краєзнавець Захар Соломонович Лахманлос.

У 1970 році фонд районної бібліотеки досяг 28897 примірників. У штаті працює чотири бібліотекаря, причому двоє мають вищу освіту.

Районна бібліотека стає методичним центром для сільських та шкільних бібліотек Якимівського району. У 1974 році в стінах бібліотеки проходить перший районний семінар для працівників культури.

У районному центрі бібліотекарями особлива увага приділялася культурі читання населення, підвищенню авторитету і ролі книги в кожній родині. Крім роботи бібліотек, велике значення мало поширення книг серед мешканців селища і всього району. Цьому сприяло районне товариство книголюбів, членом якого могла бути будь-яка людина, від школяра до пенсіонера. А головною умовою членства була небайдужість до книги. Завдяки роботі товариства книголюбів книга ставала доступнішою для створення і поповнення особистих бібліотек. Наприклад, тільки за 1974 рік через активістів товариства на заводі «Стандарт» серед працівників було поширене літератури на загальну суму 182 рублі. Не стояли осторонь і школи. Тільки в Якимівській середній школі завдяки організаторській діяльності старшої піонерської вожатої Лариси Баришникової літератури було поширено на суму 348 рублів. У 1975 році головою районного товариства книголюбів на загальних зборах обрали Івана Івановича Гогунського, який в цей час працював на посаді заступника завідувача відділом пропаганди і агітації Якимівського райкому КП України. Тут же заступником голови обрано завідувачка районним відділом культури Лідія Семенівна Чурса, а відповідальним секретарем завідувачка районної дитячої бібліотеки Валентина Олексіївна Альохіна.

З 1975 р. у зв'язку з 30-річчям Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні зростає попит на літературу військово-патріотичної тематики. Та й активізуються самі читачі. Тільки за січень і лютий 1975 року ними було прочитано велику кількість військово-історичної літератури. А робітник Якимівського цеху маслозаводу, активний читач бібліотеки Олександр Єгорович Солодухін за ці два місяці побив усі рекорди. Він прочитав 50 (!) книг. За ним із деяким відривом йшов електрик районного комбінату комунальних підприємств читач Микола Йосипович Федосєєв. Їм прочитано 25 книг.

У 1979 році створюється централізована бібліотечна система, до якої увійшли 20 бібліотек району. Тільки в районному центрі в 1980-х роках діяли 5 бібліотек з книжковим фондом у 184 тис. примірників.

Комунальний заклад «Якимівська районна централізована бібліотечна система» створена розпорядженням представника Президента України в Якимівському районі № 18 від 11 травня 1992 року. Він виконує функції спеціалізованого бібліотечно-бібліографічного, інформаційного, культурно-просвітницького та науково-допоміжного соціального інституту, який забезпечує збирання і загальну доступність документально-інформаційних ресурсів суспільства для кожного громадянина. Керівництво діяльністю комунального закладу «Якимівська районна централізована бібліотечна система» з березня 2003 року здійснює директор Вікторія Володимирівна Солтис.

В установі задовольняють потреби читачів три великих відділу: для дорослих, для дітей і юнацтва, а також читальний зал. Проведена певна диференціація в дитячому відділі. Тут розподіляють читачів за віковим принципом, що значно підвищує якість їх обслуговування. Спочатку йдуть дошкільнята і школярі до 4 класу включно, потім - школярі 5-9 класів. Створена кафедра юнацтва займається обслуговуванням учнів 10-11 класів та студентів до 21 року. Звичайно ж, ця градація умовна. Адже кожен школяр має повне право на обслуговування і в відділі для дорослих, і в читальному залі. Ніяких обмежень немає.

З метою раціоналізації роботи Якимівської районної централізованої системи як установи, створені і діють бібліографічний відділ, відділ комплектування та обробки документів і методичний відділ.

У 2012 році бібліотечний фонд фінустанови перевищив 232 тисячі книг, а якісне обслуговування отримали 17,7 тис. читачів. У фондах крім книг українською та російською мовами, є видання англійською, німецькою, болгарською, польською та іншими мовами.

При установі організовано роботу гуртків «Рукодільниця» для читачів середнього і старшого віку і «Умілі руки» для дітей. Функціонує літературно-музична вітальня, де регулярно проводяться заходи до пам'ятних дат, ювілеїв письменників і поетів, а також зустрічі з ветеранами.

(В. М. Гнєдашев)

            Література:

            Якимівська центральна районна бібліотека // Публічні бібліотеки Запорізької області : довідник / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Вид. 2-ге, перероб. та доп. – Запоріжжя, 2015. – С. 197.    

            Гнедашев, В. Н.  [КУ "Акимовская районная централизованная библиотечная система"] // Гнедашев, В. Н.  Акимовка. История. Люди. Судьбы / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь, 2013. – С. 209-210.

            Якимівська районна бібліотека // Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833-2008) : (бібліограф. покажчик) / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2008. – С. 42-43. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 1).

***

            Чайковська, Л.  Посмішка Олександри Тимофіївни [Шершньової] // Слово трудівника. - 2004. - 26 трав. (№ 41). - С. 4.

            Солтис, В.  Духовні скарби людям // Слово трудівника. - 2003. - 27 верес. - С. 6.

           

            - 75 років (1945) від дня заснування Запорізького заводу залізобетонних конструкцій № 1;

            - 30 років (1990) від дня заснування фізичного факультету ЗНУ.

ДАТИ, МІСЯЦЬ І ЧИСЛО ЯКИХ НЕ ВИЗНАЧЕНО

            - 425 років від дня народження Богдана (Зіновія) Михайловича Хмельницького (27.12.1595 (06.01.1596 за новим стилем), Суботів (нині Черкас. обл.) - 06.08.1657, Чигирин (нині - Черкас. обл.)), українського полководця, політичного і державного діяча, гетьмана України (1648 - 1657);

            Література про життя та діяльність:

            Універсали Богдана Хмельницького, 1648-1657 / упоряд. І. Крип'якевич, І. Бутич. – Київ : Альтернативи, 1998. – 416 с. – (Універсали українських гетьманів : матеріали до українського дипломатарію ; вип. 1).

***

            Кралюк, П. М.  Богдан Хмельницький: легенда і людина / П. М. Кралюк ; Петро Кралюк. – Київ : ДОВЖЕНКО БУКС, 2018. – 288 с. : іл.

            Барабаш, Т.  Богдан Хмельницький / Т. Барабаш ; Тарас Барабаш. – Харків : Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 256 с. : фот., портр. – (Українці. Історія нескорених).

            Сорока, Ю. В.  Походи Богдана Хмельницького / Ю. В. Сорока. – Харків : Фоліо, 2015. – 64 с. – (Патріотична бібліотека).

            Чиженок, Ю. А.  Життєвий шлях Богдана Хмельницького до початку Національно-визвольної війни // Чиженок, Ю. А.  Нариси про козацькі часи в Україні : у 2 ч. / Ю. А. Чиженок ; Юрій Чиженок. – Вид. 3-тє, випр. і доп. – Запоріжжя, 2015. – Ч. 2. - С. 14-21.

            Брехуненко, В.  Богдан Хмельницький / В. Брехуненко ; Віктор Брехуненко. – К., 2013. – 64 с. : іл. – (Великі українці).

            Тымкив, Г.  Военное искусство гетьмана Богдана Хмельницкого / Геннадий Тымкив // Запорожское казачество: от прошлого - к грядущему. – Запорожье, 2012. – С. 44-46.

            Костомаров, М. І.  Богдан Хмельницький : історична монографія / М. І. Костомаров ; пер. з рос. Т. С. Завгородньої. – Дніпропетровськ : Січ, 2004. – 844 с.

            Смолій, В. А.  Богдан Хмельницький / В. А. Смолій, В. С. Степанков. – Київ : Альтернативи, 2003. – 300 с. : іл. – (Особистість і доба).

            Богдан Хмельницький // Золота книга української еліти : інформ.-імідж. альманах : у 6 т. – Київ, 2001. – Т. 2. - С. 508.

            Апанович, О.  Батько української держави : (до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького) / Олена Апанович // Хортиця : літ.- худож. та громад.-політ. альманах Запоріз. орг-ації Спілки письменників України. – Запоріжжя, 1996. – №5. – С. 179-196.

            Крип'якевич, І. П.  Богдан Хмельницький / І. П. Крип'якевич ; [упоряд., покажч. Р. І. Крип'якевича ; передм. Я. Д. Ісаєвича]. – 2-е вид., випр. і допов. – Львів : Світ, 1990. – 408 с. : портр. – (Пам'ятки іст. думки України).

            Богдан Хмельницький / [відповід. за вип. Є. Пелешук]. – Київ ; Харків : Укрдержвидав. [Друк. ім. Фрунзе], 1944. – 28, [4] с.

            Каманин, И.  Эпизоды и деятели эпохи Богдана Хмельницкаго / И. Каманин. – [Київ : Первая Кіевская Артель Печатнаго Дела, 1905]. – 20 с.

***

            Абліцов, В.  Богдан Хмельницький і Олівер Кромвель / В. Абліцов // Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка / Донецьке від-ня наук. т-во ім. Шевченка. – Донецьк ; Маріуполь ; Покровськ, 2018. – Т. 45. – С. 72-89.

            [Сегеда, С.]  Богдан Хмельницький // Український пантеон / [авт. С. Сегеда]. – [Київ, 2013]. – С. 66-71.

            Апанович, О.  Хмельницький Богдан-Зиновій // Апанович, О. М.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – Київ, 2009. – С. 589-615.

            Шуст, Р. М.  Хмельницький Богдан-Зіновій Михайлович // Українське козацтво : мала енциклопедія / НДІ козацтва при ЗДУ. – Київ ; Запоріжжя, 2002. – С. 509-511.

            Маключенко, В. І.  Богдан Хмельницький як полководець і державний діяч в оцінці історика І. Крип'якевича / В. І. Маключенко // Запоріжжя в історії та культурі : тези доп. і повідом. респ. наук. конф. / Запоріз. держ. ун-т. – Запоріжжя, 1991. – С. 8-10.

***

            Богдан Хмельницький // Тої слави козацької повік не забудем... : рек. бібліограф. покажчик з історії укр. козацтва / Нац. парламент. бібліотека ; ред. В. О. Кононенко. – Київ, 2004. – С. 191-199.

***

            Гриценко, О.  Відзначення річниць та ювілеїв : 400 років від дня народження Богдана Хмельницького [Електронний ресурс] / О. Гриценко, Олександр Гриценко // Гриценко О.  Президенти і пам'ять : політика пам'яті президентів України (1994 - 2014) : підґрунтя, послання, реалізація, результати / Інститут культурології НАМ України. - Київ, 2017. - С. 134-146. - Режим доступу : https://books.google.com.ua

           

            - (415?) 410 років від дня народження Івана Дмитровича Сірка ((1605?) 1610 - 11.08.1680), кошового отамана Війська Запорозького;

            Література про життя та діяльність:

            Коляда, І. А.  Отаман Іван Сірко / І. А. Коляда, Є. В. Биба. – Харків : Фоліо, 2015. – 64 с. – (Патріотична бібліотека).

            Апанович, О.  Сірко Іван Дмитрович // Апанович, О. М.  Козацька енциклопедія для юнацтва : книга статей про історичне буття укр. козацтва / О. М. Апанович ; Олена Апанович. – Київ, 2009. – С. 515-528.

            Маслійчук, В.  Кошовий отаман Іван Сірко / В. Маслійчук, Ю. Мицик ; Володимир Маслійчук, о. Юрій Мицик. – Київ : [Видавець ПП Н. Брехуненко], 2007. – 76 с. – (Наші полководці).

            Федоренко, Д. Т.  Кошовий лицарів чубатих. Іван Дмитрович Сірко в українській етнопедагогіці, фольклорі та етнології / Д. Т. Федоренко. – Нетрадиц. навч.-виховний посібник. – Кривий Ріг : Видав. дім, 1999. – 144 с.

            Богуш, П. М.  До пошуків зимівника кошового отамана Івана Сірка / П. М. Богуш // Нові археологічні дослідження пам'яток українського козацтва : зб. наук. праць / АН України. – Київ, 1992. – С. 54-60.

            Яворницький, Д. І.  Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізьких низових козаків / Д. І. Яворницький ; [пер. з рос. В. Чуйка ; передм., комент. та прим. Г. Я. Сергієнка]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1990. – 190 с. : іл.

            Данилевич, В.  Нові дані для біографії Івана Сірка / В. Данилевич ; Василь Данилевич. – Київ : [б. в.], 1907. – 140-148 с. – Відбиток із "Записок Українського Наукового Товариства в Київі". К. ІІІ. 1907.

 

            Образ Івана Сірка в художній літературі:

            Морозенко, М.  Іван Сірко великий характерник / М. Морозенко ; Марія Морозенко. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2012. – 176 с. – (Українська сила).

            Кошлатий, В. П.  Остання битва Івана Сірка : [повість] / В. П. Кошлатий. – Запоріжжя : Дике Поле, 2007. – 184 с. : іл.

            Кулаковський, В. М.  Іван Сірко : роман / В. М. Кулаковський ; Віталій Кулаковський. – Київ : Молодь, 1992. – 320 с.

***

            Іван Сірко // Тої слави козацької повік не забудем... : рек. бібліограф. покажчик з історії укр. козацтва / Нац. парламент. бібліотека ; ред. В. О. Кононенко. – К., 2004. – С. 187-189.

            - 375 років тому (восени 1645 р.) українське козацтво (в т. ч. загін запорожців під керівництвом Івана Сулими) взяло участь у битві під Дюнкерком (Франція);

            - 340 років від дня народження Наума Якимовича Сенявіна (1680 - 04.06.1738, м. Очаків), інженера, віце-адмірала, керівника будівництва корабельної верфі на о. Хортиця;

            - 300 років (1720) видатному твору української історично-мемуарної прози XVII-XVIII ст. - “Літопису Самійла Величка”;

            - 275 років від дня народження Василя Степановича Попова (1745, за іншими відомостями 1740 або1743, м. Казань - 05.11.1822, м. Санкт-Петербург), засновника замку в м. Василівка;

            Література про життя та діяльність:

            Сімейний архів дворянської родини Попових, 1730-1920 рр. : (описи фонду 535 Державного архіву Автономної республіки Крим) / НАН України [та ін. ; упоряд.: В. М. Стойчев та ін.]. – Василівка ; Запоріжжя : [б. в.], 2014. – С. 7-20. – (Василівська старовина ; вип. 2).

            Лютый, А.  Василий Степанович Попов // Лютый, А.  Очерки истории Северной Таврии / А. Лютый, О. Варяник. – Запорожье : Изд. Глазунов С. А., 2007. – [Т. 2 : Землевладельцы]. - С. 302-326.

            Бойко, А. В.  Діяльність В. С. Попова по управлінню Південною Україною на початку 90-х рр. ХУІІІ ст. // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. - Запоріжжя : Тандем-У, 1999. - Вип. УІІ. - С. 91-102.

            Кучеренко, А. Ю.  Очерки истории Васильевки / А. Ю. Кучеренко, В. К. Козырев. – Запорожье : Тандем-У, 1998. – 169 с.

            - 270 років (1750) від дня заснування с. Царицин Кут (нині - с. Приморське Василівського району);

            Література:

            Весна 1918 року: у боротьбі за Запоріжжя : спогади українських бійців : [в т. ч. про гайдамац.-селян. свято в Царицинському Куті на початку травня 1918 р.] / Запоріз. наук.-дослід. центр "Спадщина" ; [авт.: Вільгельм фон Габсбург та ін. ; упоряд. Ю. І. Щур]. – Київ, 2017. – 132 с. : іл. – (Повернута спадщина. Нова серія ; вип. 1).

            Щур, Ю. І.  “Під жовто-синім прапором свободи”: українська революція в Запорізькому краї (1917 - 1921 рр.) : [у Царицинському Куті на постою перебував 3-й гайдамацький полк під орудою В. Петрова] // Культурна спадщина Запорізького краю : зб. наук. статей та документів з охорони культурної спадщини / Упр. культури і туризму ЗОДА, КЗ "Запорізький обласний центр охорони культурної спадщини" ЗОР. – Запоріжжя, 2012. – Вип. 4. - С. 308 с.

            Царицинокутське управління, с. Царицин Кут Веселянської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії // Державний архів Запорізької області : анотований реєстр описів / Держ. архівна служба України, Держ. архів Запоріз. обл. – Запоріжжя, 2012. – Т. 1 : Фонди дорадянського періоду. - С. 63.

            Приморский Успенский монастырь // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье, 2011]. – С. 97.

            Турченко, Г. Ф.  Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.) / Г. Ф. Турченко. – Запоріжжя, 2005. – С. 149.

            Калайда, Г.  На межі Степу і Великого Лугу. Село Царицин Кут у контексті Запорожжя // Запорозька старовина / НАНУ ; Ін-т історії України; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня. – Київ ; Запоріжжя : ВАТ "Мотор Січ", 2003. – Вип. спеціальний. Присвячується світлій пам'яті останнього кошового отамана Запорозького Війська Низового Петра Калнишевського з нагоди 200-ї річниці від дня його смерті - С. 395-410.

            Калайда, Г.  На межі Степу і Великого Лугу. Село Царицин Кут // Запорозька старовина / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва - Запоріз. від-ня. – К. ; Запоріжжя, 2002. – Вип. 2 : п'ятиріччю заснування Науково-дослідного ін-ту козацтва присвячується. - С. 275-286.

            Сільські будні Приморська / [підготувала Діна Каленіченко] // Нова Таврія. - 2010. - 20 берез. (№ 28-29). - C. 2.

            Кримчук, Г.  Коли земля рухається до моря // Надзвичайна ситуація. - 2004. - № 11. - С. 5-7.

            Шибаев, С.  Приморское пострадало от оползня // МИГ. - 2004. - 23 сент. (№ 39). - С. 3.

            – 250 років (1770) від дня заснування міста Запоріжжя;

Сучасне місто Запоріжжя — один з найбільших адміністративних, індустріальних і культурних центрів півдня України. Місто веде свою історію від Олександрівської фортеці, дата заснування якої, згідно російської та радянської історіографії, добре відома - 1770 рік. Хоча сьогодні питання датування виникнення Запоріжжя є дискусійним, бо носить не тільки історичний аспект, а й політичний, який повинен змінити свідомість мешканців сучасного Запоріжжя та сформувати проукраїнський світогляд.

Вперше докладну історію заснування Олександрівської фортеці описав Я. П. Новицький у своїй книзі «История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии 1770-1776 гг.». Автор чітко пов’язував зародження міста із Дніпровською лінією укріплень, хоча в передмові він зазначив: «…Александровск основан на пепелище казачьих зимовников…».

Олександрівська фортеця була закладена влітку 1770 року трохи вище р. Мокрої Московки (в районі сучасної обласної комендатури). П’ятнадцятого серпня, в день Успіння Богородиці, прибув численний обоз і батальйон солдатів на чолі з полковником Вілем фон Фредездорфом і, зайнявши Мініхівський ретраншемент і кілька колишніх запорозьких зимівників, розташувався табором. Однак вже восени виявилися незручності. Річка Мокра Московка розлилася й затопила фортецю. Тому в травні 1771 року була закладена нова Олександрівська фортеця (між нинішніми Поштовою, Шкільною, Фортечною і Запорізькою вулицями), а стара фортеця перетворилася на форштадт - передмістя. Саме з цього передмістя й розпочинає свою історію Олександрівськ, який у 1778 році став повітовим містом. За переписом 1781 року в ньому мешкали 7 купців, 329 міщан і 41 чоловік різного звання. Щорічно у місті відбувалися 4 ярмарки. В цей час Олександрівськ стає значним транзитним центром. Значна кількість товарів і будівельного матеріалу, які призначалися для будівництва Херсону і чорноморського флоту, доставлялася Дніпром до Катеринослава, а потім перевозилася возами до Олександрівська, де знову вантажилася на барки. Через 5 років (1783) Олександрівськ втратив статус повітового міста, і його добробут став занепадати. Надія з’явилася у 1795 році, коли новий намісник П. Зубов збудував Кічкаську верф для будівництва військових кораблів. У наступному 1796 році він затвердив план розбудови Олександрівська, згідно якого місто мало стати центром торгівлі південного краю з широкими дорогами та площами, фонтанами та торговельними галереями. Але зі смертю Катерини II намісник потрапив у немилість до нового імператора, і план залишився нереалізованим.

Із скасуванням у 1797 році фортеці Дніпровської лінії майбутнє Олександрівська як міста виглядало проблематично. Але зі створенням у 1806 році Олександрівського повіту Катеринославської губернії Олександрівськ знову отримав статус повітового міста. Через 5 років (1811) місто затвердило свій герб.

За радянських часів у наукових та популярних книгах, зокрема в енциклопедичному 26-ти томному виданні «Історія міст і сіл Української РСР», дата заснування міста не переглядалася та пов'язувала виникнення міста саме з будівництвом Олександрівської фортеці.

Однак, із здобуттям Україною незалежності та звільненням історичної науки від радянсько-імперської ідеології, з середини 1990-х років у Запоріжжі почалися дискусії стосовно дати заснування міста та зсування цієї дати вглиб віків.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Списку історичних населених місць України» від 26.07.2001 р. № 878 на державному рівні затвердила дату заснування м. Запоріжжя – 1770 р. Цей документ на певний час загальмував полеміку з приводу перегляду дати заснування міста, проте ненадовго.

Для вивчення цього питання 24 січня 2008 р. рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради була створена робоча група, до якої увійшли: Михайло Левченко, Георгій Шаповалов, Максим Остапенко, Володимир Кошлатий, Сергій Сурченко, Андрій Авдєєнко, Олександр Кузьмін, під керівництвом професора, доктора історичних наук Федора Турченка. Протягом декількох років робоча група опрацювала велику кількість літописних, архівних та археологічних матеріалів, мапи XVII-XIX ст., роботи вітчизняних дослідників В. А. Грінченка, М. О. Міллера, А. В. Добровольського, О. В. Бодянського, А. Л. Сокульського, іноземних істориків XІV-XVIIІ ст. та на їх основі склала звіт.

27 червня 2014 року Запорізька міська рада рішенням № 47 затвердила звіт робочої групи з уточнення дати заснування м. Запоріжжя та визнала 952 рік – датою виникнення першого поселення на території сучасного Запоріжжя (але не датою започаткування міста). Підставою став трактат візантійського імператора Костянтина VII Порфієродного «Про управління імперією (Моєму сину Роману)». Це перша відома писемна згадка про існуючі городища на обох берегах Дніпра та острові Хортиця. Основним заняттям мешканців цих поселень була не сільськогосподарська діяльність, а забезпечення (ремісниче, охоронне, торговельне) функціонування переправи. Існувала в цих городищах і певна форма місцевого урядування із системою управління, примусу та вирішення спірних внутрішніх і зовнішніх питань. Проте, слід пам’ятати, що запропонована дата − умовна, адже цілком ймовірно, що описане поселення існувало і раніше. Однак, на жаль, немає письмових доказів.

Прийняте рішення міської ради викликало новий сплеск протирічь та питання у суспільстві. Адже завданням групи було не тільки знайти нову дату заснування міста, а й заповнити хронологічні лакуни, довести безперервність і спадкоємність процесу проживання людей на теренах сучасного Запоріжжя.

Проаналізувавши всі наявні матеріали, робоча група дійшла наступних висновків:

1) перші поселення на території нинішнього міста Запоріжжя віднесені до Дніпро-донецької культури епохи міді (неоліту) – з середини V до середини IV тисячоліття до н. е.;

2) на о. Хортиця досліджені кілька святилищ доби бронзи (енеоліту) – IV-ІІ тисячоліття до н. е.;

3) на території сучасного Запоріжжя досліджена велика кількість курганів, датованих І тисячоліттям до н. е., скіфські могили;

4)  в південній частині о. Хортиця  археологічно досліджене городище Протовче, а в місті на перехресті вулиці Сєдова та Південного шосе - поселення Вознесенівське; вік обох віднесено до VІІ-VІІІ століть н. е.;

5) протягом тисячоліть безперервно діяла переправа через ріку Дніпро (північніше нинішньої греблі Дніпрогесу, між сучасними Заводським та Дніпровським районами). В різні часи вона називалася Крарійська, Велика Татарська, Кічкаська. Для обслуговування переправи на обох берегах Дніпра постійно жили люди, які її обслуговували і займались ремеслами;

6) в районі південної частини о. Хортиця аналогічно діяв брід через Старий і Новий Дніпро, існувало постійне поселення;

7)  з XVІ століття в районі переправи створюються укріплення з назвами Вольний та Вінок;

8) в XVІІ столітті в північній частині Хортиці будуються козацькі укріплення. Пізніше, в XVІІІ столітті ці укріплення неодноразово відновлюються, створюються додаткові укріплення на лівому та правому берегах Дніпра – район нинішнього Автовокзалу та на Вирві. В зв’язку з неможливістю провести кораблі через пороги, в кількох місцях будуються верфі для створення російського флоту в пониззі Дніпра;

9) крім поселень, в районі переправи з’являються поселення-зимівники біля балки Капустяної (Нешкребівка) та вздовж річок Хортички і Московки;

10) у 1771 році закладається Олександрівська фортеця. Протягом кількох років навкруги фортеці утворюється посад;

11) 4 червня 1775 року за наказом цариці Катерини ІІ знищується Запорозька Січ, козаків виселяють за Дон, інші ховаються у Великому Лузі або йдуть за Дунай. Зимівники пустіють;

12) кінець XVІІІ століття – на місцях зимівників з’являються колонії менонітів: Шенвізе, Ейнлаге, Верхньо-Хортицька, Хортицька;

13) 30 березня 1783 р. Олександрівськ став повітовим містечком Катеринославського намісництва, а 5 червня 1806 року - повітовим містечком Катеринославської губернії;

14) 23 березня 1921 року місто перейменовано на Запоріжжя;

15) в 20-х роках ХХ століття біля колонії Ейнлаге (Новий Кічкас) та селища Павло-Кічкас починається будівництво Дніпрогесу та кількох заводів. Біля Дніпрогесу будується місто Нове Запоріжжя (Соцмістечко). Згодом всі населені пункти об’єднуються в єдиний населений пункт – Запоріжжя.

Отже, святкуючи сьогодні 250 річчя Запоріжжя, ми повинні пам’ятати, що історія нашого міста набагато глибша і багатша, адже люди тут селилися ще від доби неоліту. А українська колонізація сучасної Південної України почалася раніше російської і створила базу для останньої. І Запорізькі степи не були Диким полем в сенсі відсутності населення та господарського освоєння, їх економічний розвиток йшов шляхом зимівничого господарювання та кочового скотарства.

(Т. М. Палівода)

Література та інтернет-ресурси:

Про затвердження звіту робочої групи із уточнення дати заснування м. Запоріжжя [Електронний ресурс] : рішення Запорізької міської ради від 27.06.2014 року № 47 : [вважати 952 рік датою виникнення першого поселення на території сучасного Запоріжжя] // Запорізька міська рада : сайт. – Режим доступу: https://zp.gov.ua/uk/documents/item/3749

Про затвердження Списку історичних населених місць України [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 р. N 878 : [в т. ч. дата заснування м. Запоріжжя – 1770 р.] // Законодавство України : сайт. – Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/878-2001-%D0%BF

***

Дніпровська лінія (1770 - 1790-і роки): документи та матеріали / НАН України [та ін. ; упоряд. А. Макідонов]. – Київ : [б. в.], 2016. – 480 с. : табл., іл. – (Джерела з історії Південної України ; т. 11). – Тит. арк.: укр., англ.

Фоменко, В. Г.  Днепровская линия крепостей : к двухсотлетию начала строительства новой Днепровской линии крепостей, оградившей поселения юга России от грабительских набегов крымских татар и положившей начало заселения Приазовья / В. Г. Фоменко. – Изд. 2-е, перераб. – Запорожье : [Тандем-У], 2008. – 48 с. : ил. – (Запорізький родовід ; вип 1).

Молдавський, Р. Л.  Нова Дніпровська лінія укріплень (1770 - 1791 рр.) / Р. Л. Молдавський ; Роман Молдавський ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького [та ін.]. – Запоріжжя : [Тандем-У], 2007. – 86 с. – (Запорозька спадщина ; вип. 16).

Новицкий Я. П. История города Александровска в связи с историей возникновения крепостей Днепровской линии. 1770 - 1806 гг. // Новицький Я. П. Твори : у 5 т. / Яків Новицький; голов. редкол.: П. Сохань (голов. ред.) [та ін.]. – Запоріжжя : АА Тандем, 2007. – Т. 1. - С. 184-303.

Фортеці Дніпровської укріпленої лінії: рубіж на південних землях / ЗОДА, Упр. культури і туризму, Запоріз. обл. інспекція по охороні пам'яток історії та культури; авт. тексту О. Дровосєкова. – [Запоріжжя : Дике Поле, б. р.]. – 20 с. : іл.

Виниченко В.  Путешествие из Александровска в Запорожье. 1770 - 2002 / Валентина Виниченко, Юрий Страшков. – Запорожье : [б. в.], 2002. – 20 с.

Волова Л.  Александровскъ - Запорожье : очерки истории города / Лия Волова, Анна Чуприна. – Запорожье : Запороз. Січ, 1997. – 188 с.

Популярные очерки истории Александровска / [авт.: Н. И. Кузьменко, В. Б. Чернолуцкий]. Т. 1 : Рождение города, 1770-1820. – Запорожье : Дикое Поле, 1997. – 152 с.

Очерки истории Запорожья. (Александровска до 1921 года) : посвящается 500-летию украинского казачества и 225-летию Запорожья : фрагменты из работ ученых, архивные документы, предания и легенды / [сост. Э. С. Натапов]. – Запорожье : Выдавэць, 1992. – 128 с.

Багрянородный, К.  Об управлении империей : [греч.] текст, пер., комментарий / К. Багрянородный ; Константин Багрянородный ; под ред.: Г. Г. Литаврина, А. П. Новосельцева. – Моска : Наука, 1989. – 496 с., 1 л. карт. – (Древнейшие источники по истории народов СССР).

Жигалов О. К. Запоріжжя / О. К. Жигалов, Л. Ю. Нечаєнко, С. І. Страшников // Історія міст і сіл Української РСР : в 26 т. / Ін-т історії АН УРСР; голов. ред. кол.: Тронько П.Т. (голова) [та ін.] : Запорізька область / редкол.: Петрикін В.І. (голова) [та ін.]. – Київ, 1970. – С. 65-113.

Запоріжжю 200. [1770 - 1970] : іст.-публіц. нарис / [редкол. : В. І. Петрикін (голова) та ін. ; літ. виклад П. Симоненка]. – Дніпропетровськ : Промінь, 1970. – 211 с.

***

Лініков В. А. Про дату заснування міста Олександрівська в контексті інформаційної війни / В. А. Лініков // Музейний вісник. – 2018. - № 18. – С. 192-202.

Турченко Ф. Місто Олександрівськ: кінець XVIII - початок ХХ ст. / Ф. Турченко, А. Бойко ; Федір Турченко, Анатолій Бойко // Історія України. – 2011. – № 5-6 (лют.). – С. 17-23.

Багнюк А.  Запоріжжя постаршає на сім віків?: [робоча група з уточнення дати заснування Запоріжжя називає попередньо вік міста - 905 років] // Уряд. кур`єр. – 2008. – 23 квіт. (№76).

Вілінов, Ю.  Запорожью 900 лет ?! : новая концепция определения возраста нашего города / Юрий Вилинов // Наш город. - 1992. - 24 июня.

***

План Александровской крепости, заложенной 1771 году... – [Б. м. : б. и.] – 1 л. – Фотокопия. Генерал порутчик Михаил Деденев. Генерал майор Фергад 1-й. (ЦГВИА СССР, ф. 3 (л), № 1175. ? ф. 349, оп. 3, д. 1174-1209 ?).

           

            - 250 років (1770) від дня заснування смт Комишуваха Оріхівського району;[155]

            - 250 років (1770) від дня заснування с. Жеребець (нині - с. Таврійське Оріхівського району);[156]

            - 250 років (1770) від дня заснування с. Новопетрівка Бердянського району;[157]

            - 240 років (1780) від дня заснування с. Августинівка Запорізького району;

            - 240 років (1780) від дня заснування с. Михайло-Лукашеве Вільнянського району;

            - 230 років (1790) від дня заснування с. Тарасівка Пологівського району;

            - 230 років (1790) від дня заснування німецькими колоністами шкіл на Запоріжжі;

- 230 років (1790) від дня заснування смт Новомиколаївка;[158]

- 230 років (1790) від дня заснування с. Басань Пологівського району,

            - 230 років із часу заснування (1790) села Верхній Токмак Чернігівського району;

            Село, центр старостинського округу, розташоване у верхів’ях річки Токмак, за 16 кілометрів від Чернігівки і за 8 кілометрів від залізничної станції Верхній Токмак. Старостинському округу підпорядковане село Нижній Токмак. Село засноване в 1790 році як хутір державних селян с. Чернігівка. Назва села пов’язана з річкою Токмак, у верхів’ях якої воно знаходиться. Відома ще одна назва – Вершина Токмак. У ХІІІ-ХV століттях Токмаком називався улус Джучі (батька Батия) відомого монголо-татарського хана, що займав тоді величезну територію від Іртиша і на захід, до тих місць, «куди ступить копито монгольського коня». Така назва улусу відомого полководця, яким був старший син Чингізхана Джучі, походить від слова «ток» – ситий, насичений, а Токмак – насичені, такі, що мають удосталь їжі. Пізніше в село прибули селяни з Чернігівської і Полтавської губерній. У користуванні селян було 4850,6 десятини землі. Уся орна земля – 3258 десятин, знаходилася на одній ділянці розміром 4х10 верст. До 1854 року в користуванні орною землею практикувалося захоплення, а сінокоси ділили за ревізькими душами. У 1854 році було проведено перший переділ всіх земельних угідь по ревізьких душах ІХ ревізії, причому на душу дісталося по 9 десятин усієї землі. Під час наступних переділах практикувалася наявна розкладка. Останній переділ за наявними душами відбувся в 1880 році. Уся земля була розділена на 842 наявні душі. На кожну з них дісталося по 5 десятин, із яких одна десятина бралася на толоку. Зміна толоки на ріллю проходила кожен рік. Толочною землею користувалися необмежено. Під час останнього переділу з сільського товариства було виключено 7 душ.

            У 1864 році в 125 дворах проживало 450 чоловіків і 386 жінок. Поселенці були людьми релігійними. Спочатку вони були прихожанами Чернігівського храму, а пізніше в селі збудували дерев’яну церкву. У 1863 році прихожанами замість старої було збудовано нову кам’яну церкву з такою ж дзвіницею, яку освятили у грудні цього ж року в ім’я Архангела Михайла. На утримання церкви прихожани виділяли 900 крб. на рік, було збудовано будинок для священника, крім того, церква мала 49,5 десятини землі. 1887 року в селі налічувалося 223 двори й 1790 жителів. А на кінець ХІХ століття – 2078 жителів. З кінця ХІХ століття в селі функціонувала початкова школа, де навчалося 80 хлопчиків і 3 дівчинки, яких навчали 3 вчителі. На утримання школи від земських зборів йшло 649 карбованців. Від сільських зборів –1980 крб. Працює 5 млинів, 3 магазини, одна бакалійна й мануфактурна лавка О. Л. Левадного.

            За місцем розташування село ділилося ніби на дві частини: Верхній Токмак, де зараз центр села, і Вершина Токмак, де був колгосп «Труд і Воля». Звідси й дві назви села. Ці дві частини конкурували між собою, причому, Вершина була більш багатшою частиною. Оскільки церква була збудована у Вершині, жителі іншої частини вирішили побудувати церкву й собі. Збудували в 1896 році, причому, кошти на будівництво виділила й Вершина. ХХ століття принесло нові здобутки й негаразди в життя селян. Революція і громадянська війна принесли розруху, занепад. Ось як згадують старожили про ці події: «Тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятий. Кадети увірвалися у Верхній Токмак, били Савелія Ткаченка, Тимофія Коротича, Ореста Ткаченка. Луку Пимоновича Оверченка розстріляли біля млина на майдані». Жителі с. Верхній Токмак воювали і в білих, але, в основному, у Червоній армії і в загонах Н. Махна. У 1919 році за службу в Н. Махна були розстріляні червоними у своїх дворах П. З. Ткаченко та І. Кобець. Воюючи за Радянську владу, загинули брати Коротичі. Після утвердження Радянської влади та більшовицької політики воєнного комунізму в країні настав голод 1921-1923 років. Цей голод приніс страждання. Голодували всі. Помер від голоду колишній голова сільради Іван Коротич, його дружина й дитина. Сиротами залишилося 4 дітей. Померли Сірі, Коротичі, Ткаченки та багато інших, смерть забрала близько 300 жителів села. Нова економічна політика більшовиків принесла деякий спокій та розвиток села. Отримавши землю, селяни змогли господарювати й досягли в цьому певних успіхів. Деякі господарства зміцніли. Придбали в кредит жниварки, косарки.

            Новим наступом на селян став курс на колективізацію та витіснення куркуля. Кращих господарів села розорили й вислали, постраждали П. З. Ткаченко, Т. З. Ткаченко, С. Жолоб, Г. О. Симоненко, Ю. Жолоб, П. Г. Манич, Ф. Жолоб, Б. Манич, Я. П. Коротич, В. П. Стоян, З. Грицан та інші. Ткаченко Г.З. пропав у таборах, інші втекли або виїхали на Донбас. Витіснення куркулів супроводжувалось і погромами церкви. Були закриті обидва храми в селі, комсомольці та активісти забирали з будинків ікони й палили їх на подвір’ях. Унаслідок репресій селяни змушені були йти до колгоспів. У 1929 році в селі організували першу сільськогосподарська артіль «Вільний Клин», куди ввійшла 31 сім’я. Потім створили артіль «Вільний робітник» та «Труд і Воля» у Вершині. Наслідком колективізації та антиселянської політики більшовиків став голод 1932-1933 років. У цей голод у селі загинуло близько 350 чоловік, тільки немовлят у Вершині померло близько 70. Померли Бондаренко Іван та Феодосія, Гусак Василь і Петро, Коротич Кіндрат, померли сироти Коротич Євгенія, Яків, Марія. Вимирали сім’ї. У селянина Сала Артема Кіндратовича померла від голоду дружина. З відчаю він сам покінчив життя самогубством, і від голоду померло п’ятеро їхніх дітей. Ховали людей у ямах, кожен день підвода звозила трупи, а за тиждень заривали яму. Якби не падіж коней у колгоспі, то вимерло б усе село, а так варили дохлятину й виживали. Втрати від голоду, колективізації були дуже значні. Якщо на початок ХХ століття в селі було 250 дворів, то на 1933 рік було всього 132 двори. Нікому було працювати в колгоспі, і тому в 1933 році навесні в село переселили по 30 сімей із Брянщини та Орловщини в центр і у Вершину. Більшість із них та їхніх нащадків проживає в селі й нині. Не минули село й сталінські репресії. Репресовано було Г. П. Коротича, який повернувся з таборів, І. Сала, Й. Ю. Жолоба, Д. П. Ткаченка, М. Кипко. Репресували також раніше розкуркуленого В. П. Стояна. Під час відступу радянських військ усіх в’язнів в’язниці, де він перебував, розстріляли чекісти, не встигнувши евакуювати. Незважаючи на негаразди, завдяки важкій праці селян, напередодні війни відбулося деяке покращення матеріальної бази колгоспів, у селі було збудовано семирічну школу у Вершині, клуб та інші громадські споруди, дещо покращився рівень життя селян. У центрі села з двох колгоспів утворився один – ім. Кірова. З початком війни більшість чоловіків села пішла на фронт.

            Через село відступали залишки 9-ї та 18-ї армії Південного фронту. Восени 1941 року багато воїнів загинуло на території села і поховано на цвинтарі у братських могилах, а сам командарм Смирнов та його штаб прийняли останній бій на межі верхньотокмацьких полів. Після зайняття села карали нацисти нагайками літніх жінок – А. Інюткіну та Г. Сіру, а І. Панченко та А. Кипку забрали до в’язниці. 132 жителі села зазнали страшної нацистської неволі, а Є. М. Кириченко, М. Г. Коротич, І. Ткаченко та ще декілька селян загинули там. Нацисти під час відступу спалили 29 будинків, клуб, школу, ферми, знищили багато худоби. 17 вересня 1943 року село було звільнене військами 2-ї гвардійської армії Південного фронту.      При звільненні села загинуло 96 радянських воїнів, яких поховано в братській могилі в центрі села. На фронтах Другої світової війни воювало 297 місцевих жителів, 126 з них загинули, 74 нагороджено орденами й медалями за бойові заслуги. Серед них орденоносці В. Каркушкін, І. Гребінець та інші.

            У період відбудови господарства близько 50 жителів села Верхній Токмак відбудовували Дніпрогес, вугільні шахти Донбасу та заводи Запоріжжя. Пізнали селяни й лихоліття голоду 1946-1947 років, хоча втрати від нього були значно менші, ніж від попередніх. Та все винесли селяни на своїх плечах, підняли з руїн колгоспи, які в 1959 році було об’єднано в один, який дістав назву «Росія». Цей колгосп був добре відомий у Запорізькій області в 60-80-х роках минулого століття як один із тих, де турбота про людей була головною метою роботи керівників. І досі згадують добрими словами односельці тодішніх керівників колгоспу І. К. Оверченка та Л. О. Слободченка. За ці роки село набуло вигляду добре розвиненого населеного пункту: було збудовано нову середню школу, банно-пральний комбінат, сучасно обладнані молочно-товарні ферми, готель та їдальню, просторі житлові будинки. Працював цілодобовий дитсадок. За повоєнні роки близько 80 передовиків господарства нагороджено урядовими нагородами: орденом Леніна – комбайнер В.Р. Панченко, орденами – доярки І. Шило, М. Ткаченко, комбайнер Г.Д. Панченко, Я. Радюк, П. Г. Коротич та інші. Грамотою Президії Верховної Ради УРСР нагороджено Л. О. Слободченка, голову колгоспу. Уродженець села М. С. Стоянов став Героєм Соціалістичної Праці, кавалером двох орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора. Пройшов шлях шахтаря від коногона до начальника шахти № 26 у Ростовській області.

            Не минули село й негаразди 90-х років ХХ століття. Сьогодні Верхній Токмак – одне з найбільших сіл району, на території села працює агрофірма, декілька фермерських і селянських господарств. Діє школа, у якій 24 вчителі навчають 144 учні, функціонують лікувальна амбулаторія, Будинок культури, пошта, декілька крамниць, готель. У селі в 350 будинках проживає 974 жителі, вони вірять в добре майбутнє свого села. Цікавим є той факт, що найстарішою жителькою села була З. Л. Кипко, яка народилася в 1865 році і прожила 107 років. У селі діє православний храм Архангела Михаїла. У 1956-1958 роках у храмі служив протоієрей Дмитрій (Тяпочкін)[159], пізніше архімандрит Серафим, людина легендарна, один із найвідоміших старців православної церкви. З 2008 року – це храм Свято-Михайлівського жіночого монастиря.

(М. М. Єременко)

            Література:

            Андрюк, А.  Твердыня веры православной / Андрюк А., Еременко Н.  ; Адам Андрюк, Николай Еременко. – Черниговка, 2018. – С. 40.

            Єременко, М. М.Блаженні гнані за правду. Архімандрит Серафим (Тяпочкін), 1894-1982 : життєпис, спогади духовних чад, проповіді / Микола Єременко. – Запоріжжя, 2013. – С. 116-132, 267-276.

            Єременко, М.  Гуманітарна сфера життя : [в т. ч. про протоієрея Дмитра (Тяпочкіна)] // Єременко М. М.  Рідний край / Микола Єременко. - Токмак, 2017. - С. 10.

            Єременко, М. М.  Свято-Михайлівський монастир (село Верхній Токмак) ; Церква на честь Архістратига Михаїла в селі Верхній Токмак // Єременко М. М.  Мир усім! : [православні храми та монастирі Чернігів. р-ну ] / Микола Єременко. – Чернігівка, 2011. – С. 33-35, 46-51.

            Коротич Прокоп Григорович (1925 р. н., с. Верхній Токмак) // Українська Голгофа 1921-1923 1932-1933 1946-1947 : (спогади очевидців, архівні документи та роздуми сучасника про три радянські голодомори) / авт.–упоряд. Микола Єременко. – Чернігівка, 2008. – С. 29–33.

Єременко, М. М. Верхній Токмак // Єременко М. М.  Край шляху Муравського… : нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. – Запоріжжя, 2006. – С. 294–298.

- 230 років (1790) від дня заснування с. Степове Запорізького району;

- 230 років (1790) від дня заснування с. Басань Пологівського району;

Література:

Басань // Історичний щоденник Пологівського району, 1923-2018. – Мелітополь, 2018. – С. 28.

 

- 225 років тому (1795) почалося переселення ногайців на Молочні води;[160]

- 225 років (1795) від дня заснування с. Пологи;

 – 225 років (1795) від дня заснування с. Балки Василівського району;

Література:

Лютый, А. П.  Очерки истории села Балки // Лютый, А. П.  Очерки истории Северной Таврии / А. П. Лютый, О. В. Варяник ; Творческая группа "Мастер". – Запорожье : Издатель Глазунов С.А., 2005. – Т. 1. - С. 215-511.

Макидонов, А. В.  История основания старообрядцами-единоверами в 80-е годы 18 века поселений в Таврической губернии : [в т. ч. про слободу Балки Мелітоп. повіту] // Макидонов А. В.  К светской и церковной истории Новороссии (ХVIII-ХIХвв.) / А. В. Макидонов. – Запорожье, 2004. – С. 58.

***

            Балківський історико-краєзнавчий музей // Василівщина туристична та мистецько-поетична. - Запоріжжя, 2011. - С. 24-26.

Иванченко, В.  Балковская врачебная амбулатория // Медицина Запорізької області : іст. нариси. – Запоріжжя, 2001. – С. 404-406.

Відомі уродженці села:

Шпонько Григорій Андрійович (1926 - 2005), укр. живописець // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2016 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2015. – С. 186-189.

Котко Дмитро Васильович (1892 - 1982), хоровий диригент // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2012 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ"ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2011. – С. 58-61.

Лютий Олександр Павлович (1955), директор з енергетики та ремонтів ВАТ “Дніпроспецсталь” // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2010 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2009. – С. 74-75.

 

- 220 років (1800) від дня заснування с. Обіточне Приморського району;

- 200 років від дня заснування с. Новопрокопівка Токмацького району;

            - 200 років (1820) із часу заснування колоній Францталь (нині не існує), Руднервейде (Розівка), Гросвейде (Просторе), Паства (Квіткове), Марієнталь, Порденау, Шардау (Ільїне), Олександрталь (Олександрівка), нині села Чернігівського району.

Саме у 1820 році сюди прибула група фризьких сімей менонітів на чолі з Францем Герцем, які заснували 7 сіл навколо Руднервейде (Розівка), по річках Нельгівка, Сасикулак, Юшанли, Чукрак.

Література:

Єременко, М.М.  Край шляху Муравського…: нариси з історії Чернігівського району / Микола Єременко. – Запоріжжя: Лана-друк, 2006. – 438 с. :іл.

            - 200 років (1820) від дня заснування с. Новоказанкувате Чернігівського району;

            Село Новоказанкувате (до 1931 року мало назву Казанкувате) розташоване на березі річки Каїнкулак, за 10 кілометрів від Чернігівки та за 17 км від станції Верхній Токмак-І. Засноване в 1820 році переселенцями з Полтавської губернії, заселялось одночасно з Новогригорівкою (нині Григорівка Пологівського району) і до 1848 року було її хутором. Біля села розташований ряд балок та ярів, схожих на казани, – звідси й назва села. У 1848 році селяни утворили поземельну общину, у володінні якої було 778,5 десятин землі. Заняття населення – скотарство та землеробство. Толоку змінювали на рілля через 2-3 роки. У 1887 році в селі було 39 дворів і проживало 300 жителів. А на кінець ХІХ століття в селі було вже 65 дворів і проживало 480 жителів: українці з Полтавщини та Чернігівщини, православні. До 1880 року відносилися до Новогригорівського приходу, а з 1880 року – до Стульневського приходу. З кінця ХІХ століття в селі працюють земська 4-класна школа, млин, вітряк, низка крамниць. Революційні події початку століття внесли зміни в життя села, радянська влада в селі була встановлена у 1918 році. Жителі села брали участь у громадянській війні, причому як в арміях білих та червоних, так і в загонах батька Махна.

Отримавши землю від радянської влади, селяни почали господарювати, досягши в період НЕПу чималих успіхів.

            Політика більшовиків на колективізацію сільського господарства принесла нові негаразди в село. З 1927 по 1930 рік в селі працювало ТОВ СОЗ, у яке входило 28 сімей, які спільно обробляли землю, мали спільне тягло та інвентар. У 1930 році в селі утворюється артіль «Пробудження», у 1934 році в артілі з’являється перший трактор «Фордзон», першим трактористом був Ф. С. Ємець. У період колективізації було розкуркулено 10 селян та їхні сім’ї, їх виселили  на хутір «куркулі», на місцевість піщану, непридатну для обробітку, на голодну смерть. Серед них сім’я В. І. Шами: його дружина та троє дітей, сім’я Трохима Шами, які втекли на Донбас. Наслідком колективізації в селі стає зубожіння селянських господарств та спад сільгоспвиробництва. Антиселянська політика уряду призвела до голодомору 1932-1933 років. У селі загинуло від голоду близько 20 чоловік, серед них – сім’я В. І. Шами, де померли він, дружина та троє дітей, у сім’ї І. Шами померли троє дітей.

            У передвоєнні роки село розвивається. На базі 4-річної школи відкривається семирічна, також відкриваються медпункт, пошта, крамниці, зміцнюється матеріальна база колгоспу. Мирну працю селян перервала війна, частина жителів працювала на будівництві укріплень на Дніпрі. На фронтах воювало 102 жителі Новоказанкуватого, 51 із них загинули, у тому числі 4 брати Шами, 4 брати Чепіжки та інші. 45 воїнів-земляків нагороджені урядовими нагородами. Під час визволення села 62 радянських воїни загинули, їх поховали у братській могилі. На честь воїнів-визволителів та односельчан, загиблих у роки війни, у селі встановлений пам’ятник. До рабської праці в Німеччину було забрано 16 юнаків і дівчат, а Галя Шама в неволі від тяжкої праці там загинула .

            У післявоєнний період село відбудовують, у 1950 році в результаті укрупнення було об’єднано колгоспи с. Новоказанкувате та с. Новосеменівка. Об’єднаний колгосп дістав назву колгоспу ім. Жданова. У колгоспі працює черепичний завод, винний цех, маслоцех та інші об’єкти. У 1958 році село Новоказанкувате було об’єднане з селом Новосеменівка. У 1959 році в результаті нового об’єднання село належить до колгоспу ім. Леніна з центром у с. Новомихайлівка, а в 1966 році в результаті розукрупнення в селі утворено центральну садибу колгоспу «Україна».

            За добросовісну працю в післявоєнний період урядовими нагородами нагороджено 140 жителів села, серед них орденами – З. В. Шама, учителька місцевої школи, доярки В. І. Радченко, Л. Є. Радченко, свинарка Н. Г. Шевченко, механізатор В. О. Тесленко та інші. Голові колгоспу С. Є. Гайсану, доярці Н. Д. Шепель було присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства УРСР». Уродженець села Новосеменівка А. Я. Якимець[161] став заслуженим художником України, членом Спілки художників України. Проживає і працює в м. Запоріжжя. На 01.01.2019 року в 280 дворах проживає 556 осіб, діє НВК, де працює 17 педагогів, які навчають і виховують 55 учнів та 14 дошкільнят.

            Село є центром однойменного старостинського округу, якому підпорядковано села Крижчене та Петропавлівка. На території села працює декілька фермерських та селянських господарств, діє НВК, ФАП, декілька приватних магазинів, пошта та інше.

(М. М. Єременко)

            Література:

            Єременко, М.  Край шляху Муравського : нариси з історії Чернігівського району. - Запоріжжя : Лана-друк, 2006. - С. 306-307.

            Українська Голгофа 1921-1923 1932-1933 1946-1947 : (спогади очевидців, архівні документи та роздуми сучасника про три радянські голодомори) / авт.–упоряд. Микола Єременко. – Чернігівка : [Трибуна], 2008. – С. 26–27.

            Єременко, М.  Рідний край / Микола Єременко. - Токмак, 2017. - С. 29.

            - 200 років (1820) від дня заснування с. Новомихайлівка Чернігівського району

            Село, центр однойменного старостинського округу. Розташоване вздовж похилих берегів балки Бандурка за 18 кілометрів від Чернігівки та за 25 км від залізничної станції Верхній Токмак-І. Заснування Новомихайлівки має свою передісторію. На початку ХІХ століття, а точніше – у 1820 році, виникають поселення переселенців із Чернігівської та Полтавської губерній на річці Каїнкулак та по степу вздовж балок. Селилися виключно біля води, ці каїнкулацькі хутори тягнулися по річці Каїнкулак і по балках до села Казанкувате, яке виникло теж у 1820 році. У 1848 році при розмежуванні дач державних селян топографом Овчинниковим, Петропавлівська межа відхопила в хуторян кращі землі і притиснула їх до кам’янистої балки, внаслідок чого хуторяни стали клопотати про відведення їм нового наділу. Іншою причиною переселення було те, що селяни побажали збудувати церкву, але оскільки їхні будинки були розкидані по течії річки більш, ніж на 17 верств, а хуторян було майже 500 душ обох статей, то їм було дозволено будівництво церкви за умови, що вони виберуть для себе одне місце і поселяться слободою (селом). У 1853 році на місце приїздить управляючий Палатою Державного Майна і дозволяє переселитися селянам на нове місце у степ. У травні наступного 1854 року більшість хуторян зламали свої хати й на місці нинішнього села поставили курені за планом, даним їм 6 вересня1853 р. Свою назву село отримало від церкви, яку прихожани збудували кам’яною з такою ж дзвіницею і освятили 23 листопада 1865 р. в ім’я Архангела Михайла. На відміну від села Михайлівка Мелітопольського повіту, село назвали Новомихайлівкою. З початку заснування село входило до складу Петропавлівської волості. У володінні селян числилося 5914 десятин землі, в т. ч. орної – 4782 десятини, під садибами – 320, під вигонами – 663, непридатної для обробітку – 149 десятин. Після заснування Новомихайлівки відбувся перший переділ землі. Офіційно наділ на ревізьку душу становив 8 десятин, крім того, у селян залишилося ще 149 десятин непридатної для обробітку землі, яку не можна було розорювати, і її пустили під вигін. Перший переділ було здійснено головним чином за вимогою бідняків. «Как переделили землю, говорили они, так только и вздохнули бедные хозяева». Протягом наступних років проводилося ще кілька переділів. У 1874 році землю поділили на наявні душі чоловічої статі, кожному по 4,5 десятини. Зменшення наділів викликало невдоволення значної частини селян, вони зажадали розподілу не на наявні, а на ревізькі душі, на які за 10 ревізьким переписом мало припасти по 8 десятин. 8-десятинного наділу вимагали й солдати, які повернулися в село після служби в армії. У 1884 році стався новий переділ, за яким на ревізьку душу нарізано 8 десятин, а на решту чоловічих душ – 2,5 десятини. Особи, які постійно жили поза межами села, участі в переділі не брали, у випадку їхнього повернення їм нарізали землю в кінці «клиньев». Орна земля села була розділена на 6 «клиньев», кожен «клин» правильно розбитий на десятини, і без жереба, але по порядку будинків, кожен господар отримував землю в кожному «клину». Толочною землею користувалися необмежено, зміну толоки на ріллю проводили через кожні 2-3 роки. Товариство селян, яке складалося з 12 домогосподарств, орендувало в селян Петропавлівки ділянку надільної землі в кількості 475 десятин. Пізніше, на поч. ХХ століття, у 1921 році петропавлівці заснують на цих землях хутір Веселий. У 1861 році поруч з Новомихайлівкою, на схід від неї, переселенці з Київщини заснували село Новозелене.

Село Новомихайлівка швидко розвивалося, і в 1864 році в селі у 245 дворах проживало 1419 чоловік, а в 1886 році в 276 дворах проживало 1979 чоловік, у тому числі 1007 чоловіків. Новомихайлівка було одним із найбільших сіл нашого краю, хоча поряд із багатими господарями було й достатньо бідних. 40% дворів були бідняцькими, щоб якось обробити свою землю, вони вдавалися до супряги. У супрязі обробляла землю і значна частина середняків. Їх у селі було 123, засівали вони по 10-25 десятин. Заможні господарства, зосередивши у своїх руках 185 коней і волів, різний сільгоспінвентар, орендували в бідняків землю, збираючи на ній врожай із десятини по 37 пудів пшениці, 50-68 – вівса, 20-25 пудів жита. Бідняцькі господарства обробляли землю примітивно, збирали врожаї у 2-3 рази нижчі, ніж заможні селяни. Досить важким тягарем на селян давили численні податки та платежі, які щороку збільшувалися. Якщо в 1872 році державний оброчний податок становив 2840 крб., то в 1885 році мешканці села виплатили викупних, інших казенних, земських, волосних, мирських платежів 8552 крб. або по 13 крб. на рік з ревізької душі і 1,5 крб. – з десятини. Столипінська аграрна реформа посилила класове розшарування в селі, загострила класову боротьбу. У 1909 році з 379 дворів 62 здавали в оренду всю землю, 54 – частину, 294 двори були заможними й середняцькими. У селі діяли і прихильники соціал-демократів – це вчитель з Новозеленого С. А. Стародубцев та селяни П. П. Скидан, І.С. Степаненко, яких заарештовано за розповсюдження листівок, і прихильники самодержавства, такі, як місцевий священнослужитель А. А. Титов, який правив місцевою церквою з 1900 по 1921 рік, Є. Гринь та Г. Г. Чваренко, які організували в селі чорносотенну організацію «Истинный союз русского народа», куди входило близько 100 чоловік. З ініціативи цього «союзу» в селі на площі біля волосного управління було встановлено пам’ятник «царю визволителю» Олександру ІІ, це відбулося 11 серпня 1911 року. Значимість Новомихайлівки була підкріплена тим, що село в 1907 році стає центром однойменної волості, у селі будують відповідні установи. Новомихайлівська волость об’єднувала села Новомихайлівку, Новозелене, Кайкулак, Очеретовате, Казанковате, Новосеменівку та Скелевате. Велику допомогу своїй малій батьківщині надавав Никифір Іванович Собецький, якого у 1904 році обрали членом Бердянської повітової управи, і який надає допомогу Новомихайлівці в будівництві шкіл та інших об’єктів. У 1867 році в селі було відкрито школу грамоти, в 1906 році її закривають, а відкривають дві: земську й церковнопарафіяльну, пізніше було збудовано ще три початкові школи. У1911 році в селі збудовано лікарню й міст через річку.

Напередодні Першої світової війни Новомихайлівка була значним волосним селом. Тут налічувалося 379 дворів, проживало 3319 мешканців. На краще змінюється зовнішній вигляд села, з’являється три десятки цегляних будинків під черепицею, насаджено досить багато фруктових садів. Озеленення села почалося після того, як тут поселяються відомі на весь Бердянський повіт садоводи Д.І. Калина та Я.Г. Маркуця. Після повалення царизму в селі відбулися збори, було повалено статую царя. Жовтневий переворот 1917 року створює нові органи влади – ревкоми, які втілюють декрети більшовиків у життя, зокрема й земля була відібрана у багатіїв і роздана народу. 3 квітня 1918 по листопад 1920 року Новомихайлівка була ареною запеклих боїв. Спочатку її захопили австро-німецькі окупанти, потім білогвардійці експедиційного корпусу генерала Тілло, потім денікінці, яких, як і австрійців, вигнали з села воїни 3-ї махновської бригади 1-ї Задніпровської дивізії червоних. Влітку 1920 року Новомихайлівку захопила врангелівська Чеченська дивізія, у селі стояв її штаб. У результаті операції кіннотників 3-ї бригади 2-ї кавалерійської дивізії ім. Блінова в полон захоплено командира Чеченської дивізії генерала Ревішина. Під час перебування в селі в 1920 році врангелівці розстріляли 12 селян-активістів, вони поховані в південно-західній частині центрального сільського цвинтаря. Коли ж вигнали врангелівців і прийшли більшовики, то вони взяли в заручники 25 селян, вимагаючи видачі зброї. Заявлена була така кількість зброї, що селяни не могли її зібрати. Заручників розстріляно у приміщенні Архангело-Михайлівської церкви, селяни поховали їх на тому ж цвинтарі, де й селян-активістів. Новомихайлівці, як і вся країна, розділилися в період громадянської війни на два табори. У лавах білої армії воювало 10 новомихайлівців, у червоних – 60, у Махна – 85.

Наслідком громадянської війни, розв’язаної більшовиками, проведення державної розверстки став голод 1921-1923 років. У селі голодували близько 300 чоловік, померли з голоду більше ста двадцяти жителів. Уведення в дію нової економічної політики більшовиків дало свої наслідки. У селі відновлюють роботу 12 вітряків, дві олійниці, три кузні, відкрилися кооперативні крамниці, щотижня відбувалися базари. Багато селян зміцнили свої господарства, обзавелися інвентарем, з’явилася надія на краще життя. Частина селян Новомихайлівки утворюють нові села, де вони отримали землі: у 1923 році утворено с. Мокрий Став, у 1929 р. – село Новоукраїнка та хутір Першотравневий Чернігівського району й село Новомиколаївка Токмацького району – у 1922 році. Але більшовики проводять курс на колективізацію сільського господарства. У 1924 році в селі з’являється перша комуна «Червоний прапор», а в 1928 році крім трьох кооперативів існувало три товариства спільного обробітку землі (ТСОЗи) та п’ять садововиноградних господарств. ТСОЗи були невеликими, об’єднували 15-17 дворів, часто й багаті жителі села входили в ТСОЗи для того, щоб раціонально використовувати техніку й інвентар. На початку 1930 року було утворено колгоспи. Наліво від центру – «Жовтень» та «Шлях селян», які пізніше об’єдналися в «Жовтень», по правий бік – 1-й Новомихайлівський, в с. Новозелене – ім. Леніна, а на х. Веселий – колгосп «Веселий2, який пізніше об’єднали з колгоспом ім. Леніна. Більшовицька політика на знищення куркуля як класу проявлялася і в Новомихайлівці. Багатьох селян розкуркулили, хати відібрали, і вони змушені були шукати щастя-долі на шахтах Донбасу. Іншу частину в 1932 році вислано за межі району на виселки №3, що були на території радгоспу «Скалістий», через річку, навпроти с. Гамберг. Туди відправили сім’ї Івана Кузьменка, Івана Калини, Йосипа Кузьменка, Мефодія Галівця з дружиною і сімома дітьми, Олексія Галівця з дружиною та 4-ма дітьми, Псьола, Варвару Кінаш з дітьми та інших.

На виселках люди вирили землянки, де й жили. Часто вночі з Новомихайлівки приїздили комсомольці і члени КНС, одягнуті в маски на обличчях, проводили обшуки, забирали все, що можливо було їсти, приречуючи людей на голодну смерть. Від смерті на виселках померла дитина-інвалід В. Кінаш, помер О. С. Галівець, І. Галівець та багато інших, деякі з поселян утекли в Сальські степи й на Донбас. Проводячи більшовизацію всього життя в країні, на чолі колгоспів «Жовтень» та І-й Новомихайлівський поставили комуністів-двадцятип’ятитисячників, котрі прибули з Донбасу. Вони нічого не розуміли в сільському господарстві, але чітко виконували директиви центру. Наслідком колективізації та нищівної політики держави проти селянства став голодомор 1932-1933 років, село голодувало, загинуло з голоду близько 150 жителів Новомихайлівки. Зазнала Новомихайлівка й репресій 30-х років, коли було репресовано Галівця М.К., якого було в 1937 році засуджено до 10 років, він загинув. Репресовані були також Псьол А.М., Савран М.А., Матвієнко О.В., Галівець В.П., Галівець К.П., Дяченко К.І., Дяченко М.М., Курило І.М., Шерстюк С.К., Зелений А.П., Черток Л.В. Репресовано було й директора Комунарівської МТС Рибака С.Я. та інших. Комунарівську МТС було утворено в Новомихайлівці в 1934 році, і вона обслуговувала довколишні колгоспи. При МТС існував політвідділ, який проводив серед селян агітацію, організовував змагання тощо. Самовіддана праця людей сприяла зрушенням на краще як у виробництві, так і в соціальній сфері. Напередодні війни зміцніла матеріально-технічна база колгоспів, покращився зовнішній вигляд села. У 1934 році відновила роботу Новомихайлівська лікарня на 10 ліжок, де працювали лікар, фельдшер, акушерка, медсестра. Відбулися зміни в галузі освіти. У селі починають працювати гуртки з ліквідації неписьменності серед дорослих. На кінець 20-х років у Новомихайлівці ще налічувалося 326 неписьменних. У 1930 році в селі відкривають семирічну школу, яку в 1935 році реорганізували в середню. Через рік вона перемістилася в нове чудове приміщення. 17 вчителів навчали в ній 400 дітей. Крім середньої працювала ще й Новомихайлівська початкова школа. Діти шкільного віку повністю були охоплені навчанням. За передвоєнні роки в Новомихайлівці було відкрито 3 клуби: сільський і два колгоспних. У сільському клубі з залом на 200 місць працював драматичний гурток, яким керував колгоспник активіст В.М. Задорожній. У 1937 році клуб придбав кіноустановку.

            Нові страждання принесла жителям села війна. У перші дні війни більшість чоловіків призовного віку пішла на фронт. Усі роботи зі збирання врожаю лягли на плечі жінок. У селі було сформовано загін народного ополчення на чолі з місцевим жителем комуністом А.І. Гринем. 7 жовтня 1941 року Новомихайлівку окупували нацисти. Відрізаний зі сходу ворожими військами, загін народного ополчення не встиг відступити. А.І. Гриня схопили нацисти, відправили до концтабору, де він загинув. Нацисти розправилися й з активістами та комуністами, було схоплено й відправлено до концтаборів комуністів Хлібця К.Г., Демченка О.І., Дрегваля М.Д., Пшеничного О.І., Фіщенка І.А., Рекуна А.І. Близько двох років лютували нацисти в селі, забираючи в населення останнє, жорстоко переслідуючи за будь-яке порушення наказів. За цей час до Німеччини у три набори було вивезено 160 юнаків і дівчат. Відступаючи, нацисти знищили приміщення обох шкіл, двох клубів, ферми в колгоспах, лікарню, крамниці, млини. В артілі «Жовтень» вони постріляли всю худобу та птицю. Збитки, завдані нацистами селу і колгоспам, становили 30,5 млн. крб. 19 вересня 1943 року радянські війська визволили село. Під час визволення Новомихайлівки та сіл Новозелене, Новоукраїнка, х. Веселий воїнами 19 танкового корпусу 28-ї армії та 151-ї стрілецької дивізії 2-ї гвардійської армії Південного фронту загинуло та померло від ран в шпиталі 73 радянські воїни. Спочатку воїни були поховані в 14 братських могилах, а пізніше перепоховані в центрі с.Новомихайлівка в братській могилі, де на їхню честь установлено пам’ятник. 412 новомихайлівців билися на фронтах Другої світової війни, 125 із них нагороджені бойовими орденами і медалями. А уродженця села І.Д. Мерзляка за подвиги посмертно удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Полковником, командиром полку легендарних «Катюш» закінчив війну новомихайлівець І. З. Кузьменко. 272 жителі Новомихайлівки загинули на війні, захищаючи Батьківщину. На честь них та жителів сіл Новомихайлівського старостинського округу, які загинули на фронтах, земляки в 1975 році встановили меморіальний знак. Не встигли відгриміти бої, а селянам необхідно було відбудовувати господарство, вирощувати хліб для Перемоги. Вся відповідальність за це лягла на плечі жінок та підлітків. Радянський уряд відзначив самовіддану працю кращих трудівників Новомихайлівки. Медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» було нагороджено 33 колгоспники, серед них – ланкові Г. Ю. Дмитренко, М. Мерзляк, Я. А. Педорець, конюх Я. О. Одинець. Післявоєнна відбудова, перші повоєнні п’ятирічки змінили життя на краще, зміцніли господарства, у 1950 році відбулося об’єднання господарств села. Утворилося два колгоспи: «Жовтень» та ім. Леніна. У 1958 році до Новомихайлівки було приєднано с. Новозелене. У 1959 році було утворено велике господарство, яке об’єднало новомихайлівські колгоспи та колгоспи ім. Димитрова та ім. Жданова Новоказанкуватської сільради. Новоутворена сільгоспартіль отримала назву ім. Леніна, головою правління було обрано А. І. Псьола. Ця артіль мала 9017 га землі, з них 6661 га – орної, 132 га займали сади, 19 га – виноградники. Основними напрямами виробництва стали рільництво та молочно-товарне тваринництво. У 1966 році відбулося розукрупнення колгоспу, колгосп ім. Леніна закріпив за собою землі с. Новомихайлівка, а колгосп «Україна» об’єднав землі Новоказанкуватської сільської ради. До кінця ХХ століття колгосп ім. Леніна був одним із кращих у районі, зміцніла його матеріальна база, виробничі ділянки очолювали високо професійні спеціалісти. Змінився зовнішній вигляд села, було збудовано багато адміністративних будівель, магазинів та красуню-школу. Виросло багато гарних, сучасних житлових будинків. 117 працівників колгоспу нагороджено орденами і медалями СРСР за добросовісну працю, серед них – доярка Н. К. Криса, котра нагороджена двома орденами Леніна, кавалером ордена Леніна є механізатор М. С. Шерстюк, орденом Жовтневої Революції нагороджено голову колгоспу А. І. Псьола та завфермою Г. Г. Чупик, орденом Трудового Червоного Прапора – К. Г. Матвієнко, Д. Г Кацапова, І. І. Данильченка, Г. Г. Чупика, І. Д. Жогло, П. Л. Саврана, Г. К. Рекун, Г. М. Шкуренко, орденом Трудової Слави ІІІ ступеня – В. А. Задорожнього та ін. Доярка колгоспу Т. М. Носач обиралась депутатом Верховної Ради СРСР 10 та 11 скликань, доярка В. І. Данильченко нагороджена Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Жителі Новомихайлівки пишаються своїми земляками: уродженцем Новозеленого контр-адміралом Т. Т. Бутом, Героєм Соціалістичної Праці СРСР, комбайнером В. М. Вороніним, генерал-лейтенантом СБУ М. М. Шамою, доктором зооветеринарних наук В. К. Чубарем, кандидатом історичних наук Довгалем І. В., знатним сталеваром «Запоріжсталі», лауреатом Державної премії СРСР В. А. Сиводідом, В. М. Даниленком, професором, доктором історичних наук, дослідником Кам’яної Могили, О. М. Безсалим, заслуженим працівником культури УРСР, заслуженим артистом України, солістом палацу культури ВАТ «Дніпроспецсталь» та іншими.

            У роки перебудови, розвалу СРСР та будівництва власної держави України, в Новомихайлівці, як і в інших місцях, відбулися суттєві зміни, здебільшого не на краще, особливо в економічній сфері. На місці колгоспу ім. Леніна утворено сільськогосподарський кооператив «Новомихайлівський» (голова П. П. Удовенко), проводиться земельна реформа. Крім сільгоспкооперативу в селі діють ще кілька фермерських та селянських господарств. Діє НВК, у якому 16 учителів навчають і виховують 56 учнів і 16 дошкільнят, пошта, Будинок культури, лікувальна амбулаторія, кілька приватних магазинів. Село старіє. У 380 будинках проживає 675 мешканців. Житель села Писаренко Іван Григорович відзначив своє сторіччя. Новомихайлівці – оптимісти і вірять у відродження могутності свого села.

(М. М. Єременко)

            Література:

            Єременко, М. М.  Новомихайлівка // Єременко М. М.  Край шляху Муравського : нариси з історії Чернігівського району. - Запоріжжя, 2006. - С. 310-317.

***

            Єременко, М.  Чим живе Новомихайлівська громада? : [до дня місцевого самоврядування] / Микола Єременко // Нива. - 2017. - 8 груд. (№ 98). – С. 1-2.

            Горобей, Л.  Промовляє історія : [Новомихайлівці - 135 років] / Л. Горобей // Колгосп. нива. - 1988 - 31 берез.

            Гринь, І.  Село на нашій Україні / Ірина Гринь // Колгосп. нива. - 1968 - 26 верес. - С. 3.

            Відомі люди села:

            Єременко, М.  Він співав у концертних залах Європи : [до 70-річчя від дня народження засл. арт. України О. М. Безсалого] / Микола Єременко // Нива. - 2016. - 29 жовт. (№ 87). - С. 2.

            Єременко, М.  З добром у серці : [про керівника агропідприємства П. П. Удовенка] / Микола Єременко // Нива. - 2016. - 22 жовт. (№ 85). - С. 1.

            Єременко, М.  Собецький Никифор Іванович : [прогресивний діяч земства Бердян. повіту] / Микола Єременко // Нива. - 2016. - 16 лип. (№ 57). - С. 7.

            Довгаль, І.  Земляки пам'ятають : [Н. І. Собецький] // Колгосп. нива. - 1990 - 31 лип.

            Гринь, І.  Орденоносці Новомихайлівки // Колгосп. нива. - 1980 - 22 квіт.

            - 200 років (1820) від дня заснування с. Ганнівка Якимівського району;

Ганнівка - село Новоданилівського сільради. Розташоване на рівному високому правому березі річки Великий Утлюк. Площа - 0,822 кв. км. Населення - 181 чол. (відомості на 1 січня 2012 р.)

Ганнівка заснована як поміщицьке землеволодіння. Селяни-кріпаки для заселення куплені в 1818 році в Одоєвському повіті Тульської губернії і незабаром були переселені до Таврійської губернії, де і заклали у 1820 році село.

Сюди переселяються ще групи селян графині Строганової з Тульської, Курської, Калузької і Харківської губерній.

Друга масова хвиля переселення селян з українських (малороських) і російських (великоруських) губерній припадає на 1840 рік, що і є підставою для вказівки на цю другу дату заснування села. Це були селяни з маєтків графині Катерини Михайлівни Толстої.

Графиня Толстая незабаром на свої кошти починає будівництво кам'яної церкви. У 1847 році її освячують на честь Зачаття святої праведної Анни. У 1854 році поблизу церкви споруджена висока кам'яна дзвіниця.

Населення Ганнівки після скасування кріпацтва (1864 р) становило 342 людини, що говорить про значущість села.

Селяни Ганнівки займалися головним чином землеробством. У селі Трохимом Желябіним побудований вітряк, який мав добову потужність в 25 пудів.

У другій половині ХІХ ст. землі поміщиці Толстої розпродаються.

На початку ХХ ст. селянами з Ганнівки купується земля на березі Азовського моря в Кирилівці Мелітопольського повіту. Ще донині один з кварталів Кирилівки називають ім'ям села переселенців.

В роки громадянської війни під Ганнівкою йшли не менш запеклі бої, ніж за великі ключові центри. Так, 1 листопада 1920 року дев'ята дивізія 13-ї армії почала бої за село, в якому знаходилися врангелівці. До 11 години дня червона кіннота вибила супротивника з Ганнівці, а потім - із сусідньої Єлизаветівки.

По закінченню громадянської війни у селі діє школа. В кінці 1930-х років в ній працюють вчителями Іван Іванович Пєшков, Марія Степанівна Плентюк, Віктор Іванович Гвоздьов.

Пережила Ганнівка важкі часи фашистської окупації 1941-1943 років.

У жовтні 1943 року за звільнення Ганнівки віддали життя багато радянських воїнів. Лише п'ятнадцять з них поховані в братській могилі в центрі села.

В Ганнівці народився Герой Радянського Союзу Дмитро Степанович Доценко[162]. Він пройшов крізь війну з японськими самураями на Халхін-Голі. У війні з фашистськими окупантами бився на Центральному і 1-у Українському фронтах з 1942 року. Високе звання Героя Радянського Союзу командиру вогневого взводу, лейтенанту Д. С. Доценку було присвоєно Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року за мужність при утриманні плацдарму на лівому березі річки Одер поблизу міста Бриг і за сприяння успішному наступу Червоної Армії. Нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни II ступеня, двома орденами Червоної Зірки і орденом «Знак пошани», а також багатьма бойовими медалями. Після війни жив у місті Брест в Білорусі.

Після звільнення села від фашистів, силами в основному жінок і людей похилого віку почалося відновлення господарства колгоспу «Вільний Степ». Техніку в поле замінювали не тільки корови, але часом і самим доводилося впрягатися в борони. У 1944 році був зібраний перший післявоєнний урожай, який практично весь відправили на потреби фронту.

У 1950-ті роки колгосп «Вільний степ» було об'єднано з колгоспом ім. Чапаєва. Його очолив М. Г. Бражко. За час його керівництва в селі побудували комплекс школа-сад.

Трагічну сторінку в історію Ганнівки вписано локальними війнами. На цивільному кладовищі Ганнівка похований Вадим Іванович Плентюк, який загинув в 1988 році при виконанні інтернаціонального обов'язку в Демократичній Республіці Афганістан. За героїчний вчинок він був нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки.

Після розпаювання земель в 1991 році колишній колгоспний господарський комплекс занепав. Функціонують переважно селянські фермерські господарства.

У селі діє початкова школа в комплексі з дитячим садочком, магазин.

Гордістю для Ганнівка стали довгожителі. 2016 року дві мешканки села відсвяткували 90 річчя.

10 червня 1926 року народилася Ганна Тихонівна Толмачова. Все своє дитинство і юність провела в селі Ганнівка. Працювала в колгоспі і в поле, і на фермі телятницею. Виховала 4-х синів і дочку.

Восени 1926 року народилася в селі Ганнівка і Тетяна Павлівна Іванова. Ходила в школу в рідному селі. Пережила війну. Дивом вдалося уникнути в роки німецько-румунської окупації вивезення в Німеччину на роботу. Можливо тому, що допомогли знайомі з міста Мелітополя, у яких вона ховалася. Після звільнення села від окупантів працювала на відбудові Дніпрогесу в місті Запоріжжі. Після цього влаштувалася на дробильний завод, де виробляли щебінь. Але манило рідне село. Повернулася додому. В колгоспі влаштувалася завідувачкою складом. Працювала і в поле, і на фермі дояркою і телятницею. Перед виходом на пенсію останні 5 років завідувала фермою. За сумлінну та самовіддану працю була нагороджена в 1973 році орденом Трудового Червоного Прапора. Заохочувалася також і грамотами різного рівня. Гордість Тетяни Павлівни Іванової - її двоє синів, вісім онуків і п'ятнадцять правнуків. Важким ударом долі для Тетяни Павлівни стала загибель на Донбасі в зоні проведення АТО/ООС її онука Євгена.

(В. М. Гнєдашев)

            Література:

            Князьков, Ю. П.  Ганнівка // Князьков Ю. П.  Запорізька область : іст.-географ. і топонім. словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя, 2009. – Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). - С. 256.

            Ганнівка // Мій край - Якимівщина (природні топоніми та ойконіми Якимівського району Запорізької області) / І. П. Аносов, О. С. Арабаджі, Н. М. Барабоха [та ін.]. – Якимівка - Мелітополь, 2006. – С. 62-63.

            Гнєдашев, В.  Ганнівка // Гнєдашев В.  Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-географ. огляд з метод. порадами / В. М. Гнєдашев. – Мелітополь, 1998. – С. 84.

***

            Курдінов, М.  Ганнівка / Микола Курдінов // Слово трудівника. - 1998. - 21 жовт.

            Рекубрацький, А.  Зацвіла у Ганнівці вишня : [нарис] / Анатолій Рекубрацький // Запоріз. правда. - 1990. - 7 листоп.

            Відомі люди села:

            Іванов Євген Вікторович // Невиплакані сльози України (запоріжці, які загинули в АТО) : бібліогр. покажчик / КЗ "ЗОУНБ" ЗОР. – Запоріжжя, 2017. – С. 118-120.

            Гнєдашев, В.  Іванов Євген Вікторович // Гнєдашев, В.  Журавлі летять у вирій. - Запоріжжя, 2017. - С. ?.

            Гнедашев, В.  Плентюк Вадим Иванович // Гнедашев, В. Н.  И памятью сердце живет : книга воинской доблести: воины-интернационалисты Акимовского района / В. Н. Гнедашев ; Виктор Гнедашев. – Мелитополь, 2016. – С. 58-59.

            Плентюк  Вадим Іванович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 [і] : Інтернаціоналісти. - С. 64.

            Гнедашев, В.  Доценко Дмитрий Степанович // Гнедашев, В.  Акимовский район в Великой Отечественной войне / В. Гнедашев. – Акимовка, 2005. – С. 87-89.

            Куперман, Ю.  Это было на Одере : [Д. С. Доценко] / Юрий Куперман // Надежда. - 2015. - 6-12 мая (№ 19). - С. 14.

 

- 190 років від дня народження Германа Абрагама Нібура (1830, Новий Кронсвейд (нині - с. Володимирівка Запоріз. р-ну) - 1906), підприємця, засновника борошномельної промисловості в м. Олександрівську;[163]

- 180 років (1840) від дня заснування м. Вільнянськ;[164]

            - 180 років (1840) від дня заснування Алтагірського лісництва[165];

Коли у 1830-х роках почалося масове переслідування духоборів, що мешкали на Молочних водах (південь Запорізької області), меноніти викуповували їх землі. Так, в 1832 році меноніт Йоганн Корніс придбав 3350 десятин землі в маєтку Тащенак, а 1842 року - 1600 десятин в маєтку Веригін. Можливо, сюди входили землі духоборів села Радивонівка, що переселялися на чолі з їх лідером П. В. Веригіним на Кавказ.

Насадження лісових масивів в Північному Приазов'ї належать двом братам-менонітам Йоганну та Давиду Корнісам. В 1840 році (за даними М.В. Крилова 1844 році - ВГ) Давидом в урочищі Алтагір закладені плантації шелюги для закріплення пісків, що постійно переміщалися. Як же зрадів Давид Корніс, коли вже до 1850 року тут прижилися: біла акація, шовковиця, тополя, сосна, ясен, клен, глід, ялівець і навіть береза.

Давид Корніс на землях південної частини Мелітопольського повіту відкрив фабрику з виробництва рогіз із кори шелюги. Річний дохід фабрики становив 500 рублів (на ті часи - нечуваний прибуток). З тонких гілок цього чагарнику плетуть кошики. Велику роль в реалізації планів Давида Корніс відігравали місцеві селяни з села Радивонівка, які працювали не тільки на лісових плантаціях, але й на фабриці.

Площа лісових насаджень в Алтагірі на початку 60-х років ХІХ століття вже досягла 50 десятин (близько 60 гектарів). У 1899 році тут Давид Корніс створює унікальної краси подвір'я, яке частково збереглося й донині: житловий будинок та прекрасна ялівцева алея. Але не збереглася альтанка, з якої відкривалися гарні краєвиди Молочного лиману. Не збереглася і казарма, побудована Давидом Корнісом в 1901 році практично на самому березі лиману. Колишні ж великі й довгі дві добротно збудовані стайні в роки радянської влади були переобладнані в квартири для працівників лісового господарства.

Але Давид Корніс не зупинявся на досягнутому. Він намагався просунутися і на південь, ближче до маєтку Реймана (можливо, Реймера) і Філібера. Лісові масиви Алтагіру були важливі в першу чергу для отримання будівельного матеріалу і дров для опалення осель. А це так необхідно в цій степовій місцевості. Можливо, саме тому в 1852 році Давид Корніс, займаючись питаннями розселення селян, засновує і село, назване його ім'ям - Давидівка. Не виключено, що їм була запланована лісова плантація і тут. А, що, будуть робочі руки - буде і ліс.

Давид Корніс як і його брат займалися ще й облаштуванням сіл, які перебували поблизу. І це полягало не тільки в тому, що вони змушували в буквальному сенсі селян висаджувати дерева на власних подвір’ях, але, навіть, карали недбайливих господарів за «розведення» бур'янів в них.

Давид Корніс, як і його брат Йоганн, здійснювали нагляд за школами. Справа в тому, що місцеві селяни практично всі були безграмотні, адже не бачили в цьому абсолютно ніякого сенсу. Можливо, тому в 1855 році в пристосованій будівлі відкрилася школа в Радивонівці, а в 1857 - в Якимівці (тоді ще не волосному центрі). Братами розроблялися навчальні плани і програми, віталися і заохочувалися методи гуманного викладання. Можна навіть припустити, що не останню роль сім'я Корнісів зіграла в будівництві двох кам'яних шкіл в Якимівці (1802 і 1804 роки) і Радивонівка (1808 рік).

На жаль, біографію Давида Корніса можна вибудовувати по більшості випадків логічно, так як ще не володіємо достатньою кількістю достовірних матеріалів. Відкритим залишається питання переселення нащадків родини Давида Корніса. Можна припустити, що вони поїхали до Сибіру або на Урал з початком Першої світової війни. Саме звідти солдати з прізвищем Корніс, іменами Давид та по батькові Давидович призивалися до лав Червоної Армії у 1941 році. А серед загиблих в 1942 році значиться, наприклад, Давид Давидович Корніс, уродженець Сталінської (нині Донецької) області.

(В. М. Гнєдашев)

            - 130 років (1889-1891) з часу проведення археологічних досліджень Шульгівського кургану професором М. І. Веселовським.

За дорученням Імператорської Археологічної Комісії член-кореспондент, професор Санкт-Петербурзького університету М. І. Веселовський працював в Мелітопольському повіті. Три польові сезони (1889-1891) їм проводились археологічні дослідження Шульгівського кургану на околиці с. Новомиколаївка Мелітопольського району. Влітку 1889 року на розкопках був присутній голова Імператорської Археологічної Комісії граф О. О. Бобринський. Після розкопок назва «Шульгівський курган» або «курган Шульгівка» ввійшла до наукового обігу. Пізніше, впродовж ХХ століття вітчизняні археологи, зокрема О. І. Тереножкін, Б. М. Мозолевський та інші, вивчали, порівнювали та аналізували результати досліджень Шульгівського кургана М. І. Веселовським. Їхня думка одностайна: це історична пам’ятка поховання скіфської знаті другої половини  IV ст. до н.е. Всесвітньо відома  дослідниця і археолог Т. Талбот Райс (Велика Британія) також відносить Шульгівський курган до головних поховань скіфів Нижнього Подніпров’я.

Археологічні розкопки під керівництвом М. І. Веселовського почалися на початку сезону 1889 року. При візуальному огляді археологи визначили розміри кургану: висота насипу 2 сажня (4,26 м), окружність – 60 сажнів (127,8м), діаметр – 47 метрів. Діаметр Шульгівського кургану був на 7м більшим від Мелітопольського, який було розкопано в 1954 році О. І. Тереножкіним.

Шульгівський курган був колись обкладений крепидою – невисокою стіною з місцевого вапнякового каменю, який місцями був вже вибраний. Вершина кургану була розкопана любителями легкої наживи в різні часи. Та все ж професор М. І. Веселовський вирішив дослідити поховання. Земляний насип був перекритий трьома шарами камки, нижній – найтовстіший. З західної сторони виявилися сліди двох грабіжницьких ходів різного часу. Ближче до центру могили зустрічались уламки кісток, заліза, глиняних амфор, дрібні бронзові пластинки від кінської збруї, золоті пластинки. Вхід в гробницю був на сході, мав форму циліндричного колодязя шириною до 2 аршинів, глибиною до 6 сажень(близько 11 м). Він був заставлений величезними вапняковими плитами в три ряди. За всіма параметрами Шульгівський курган дуже близький до відомого Мелітопольського – обидва є похованнями скіфської знаті. Їх також ріднить не тільки територіальна і хронологічна близькість, але і конструктивні особливості насипів, глибина гробниць і т.п.

В поховальній камері зліва знаходилась ніша заставлена плитами, але вона теж була пограбована, бо кістки скелета людини лежали в безладі. Тут були знайдені: бронзовий дзвіночок з металевим язичком, бронзове дзеркало, мідна чаша, бронзова ручка від посуду з зображенням крилатої фігури, багато дрібних тонких бронзових уламків, шматки заліза та гнилої деревини та золоті карбовані пластинки, якими скіфи прикрашали одяг.

Знаючи, що поховання пограбовані, М. І. Веселовський все ж продовжив дослідження Шульгівського кургану в 1890-1891 роках. Через грабіжницькі ходи затікала вода, тому більшу частину гробниці було засипано обвалами. Крім того, простінки між нішами та коридорами, які вели від центральної гробниці, були незначними та ще й потрісканими. Вони не могли витримати масу землі, яка давила зверху, тому археологами були використані штучні опори – дерев’яні балки. Завдяки цим заходам безпеки вдалося детально дослідити все поховання. Площа найпростіших поховальних камер для чоловіків, навіть без додаткових ніш – 14 кв.м. Такі великі камери, характерні для поховань скіфської знаті, були виявлені в Гаймановій Могилі, Мелітопольському кургані та ін.  В 1890 році в гробниці знайшли рештки кінської збруї та кістяк коня,  кістяні ручки від залізного ножа.

Відомий археолог Б. М. Мозолевський порівнюючи поховання скіфської знаті, відзначив, що як в Мелітопольському, так і в Шульгівському кургані були знайдені залишки бойового поясу і шкіряного панцира посиленого металевими пластинами. Одними з найбільш поширеними захисними видами озброєння, які використовували у Скіфії, були бойові пояси. Його основою був міцний шкіряний ремінь, складений в 2-3 шари, на який кріпилися, частіше всього, бронзові пластинки. Одна з них, майже ціла, розмірами 11,5 х 3,5 см, має форму чотирикутника із ледь заокругленими кутами. Добре збереглася інша бронзова пластина, напевне від кінця поясу, бо має з однієї сторони дуже заокруглені кути. Кожна пластинка має невеликі отвори для кріплення залізними заклепками до ременя. Скіфолог Є. В. Черненко серед величезної кількості портупейних скіфських поясів з нашитими впоперек бронзовими пластинами виділяє три пояси, один з них - пояс з Шульгівського кургану.

Серед знахідок Шульгівського кургану: 1000 великих і 79 малих ґудзиків у вигляді напівсферичних чашечок у яких з ввігнутої сторони були прилаштовані маленькі вушка, 38 продовгуватих і 39 широких пальметок, 88 круглих випуклих бляшок, на яких витиснутий профіль скіфа в гостроверхій шапці, 32 трикутника у вигляді складених в піраміду кульок, 59 круглих пластинок двох видів із зображенням голови Горгони, 18 цілих і 3 обламаних овальних пластинок на яких викарбувано зображення лежачого лева кругла та круглі пластинки із зображенням Геркулеса, який душить лева, продовгувата прорізна пластинка, на якій зображені звернені один до одного два зайці, 3 золоті шишечки (варворки) і уламки різних золотих листочків, залізний кинджал в срібних піхвах, бронзовий дзвіночок, срібні круглі та продовгуваті буси (деякі виготовлені з глини і обтягнуті срібним листом).

Знайдено також велику кількість кістяних, залізних та бронзових наконечників стріл. В бронзових збереглись шматочки деревини, прикрашені червоними поперечними поясками. Слід зазначити рідкісність знахідок кістяних вістер на всій території поширення скіфської зброї. У Нижньому Подніпров’ї вони відомі тільки у Шульгівському, Башмачці, Огузі та Олександрополі. Зібрані речі вказували на те, що тут поховані і чоловіки, і жінки. Місцями зустрічалась гнила деревина, залізні крючки та стержні, щось схоже на повсть, мідні просвердлені пластинки від ременю, а праворуч (на материку,  під насипом) – доволі товстий шар перегорілого очерету. Крім вохри, скіфи під час поховальних процесій використовували також крейду (порошок і грудки), алебастр і попіл.

Оскільки досліджувана територія входила до складу Таврійської губернії, то в 1892 році Імператорська Археологічна Комісія направила в Сімферополь (центр губернії), в музей «Таврической Ученой Архивной Комиссии» дев’ять (за іншими даними - десять) золотих артефактів. Решта знайдених під час розкопок Шульгівського кургану артефактів зберігаються в Ермітажі – Державному Історичному Музеї РФ (С.-Петербург).

(Н. П. Хавер)

Література та інтернет-ресурси:

            Хавер, Н. П.  Шульгівський курган // Історико-культурні, археологічні та природні пам’ятки Мелітопольського району. – Мелітополь, 2016. – С. 20-26.

            Бидзиля, В. И.  Скифский царский курган Гайманова Могила / В. И. Бидзиля, С. В. Полин ; Ин-т археологии НАН Украины. – Київ : Скиф, 2012. – 816 с. : ил., фото.

            Райс, Т.  Скифы. Строители пирамид / Райс Тамара Талбот. – Москва, 2004. – С. 112.

            Ольховский В. С. Погребально-поминальная обрядность населения степной Скифии (VII-III вв. до н. э.). – Москва, 1991. – С. 31, 120.

            Тереножкин, А. И.  Мелитопольский курган / Тереножкин А. И., Мозолевский Б. Н. – Київ, 1988. –  С. 151-153, 156-157, 244-246.

            Мозолевський, Б. М.  Товста Могила. – Київ, 1979. – С. 7, 158, 178.

            Черненко Е. В. Скифский доспех. – Київ, 1968. – С. 153-155.

            ***

            Тимофеев В. М. О древностях Мелитопольского уезда // Мелитоп. краевед. журн. - 2013. - № 2. - С.34.

***

            Лист О. І. Тереножкіна від 22.06.1954 року до В. А. Величко // Архів МКМ, № 690.

***

            Смекалова, Т. Н.  Курганы в ландшафте Северного Причерноморья [Електронний ресурс]. - С. 63. – Режим доступу:

bospor-issled.cfuv.ru/wp-content/uploads/2017/07/003cmekalova.pdf (дата звернення: 08.08.2019)

 

            - 130 років від дня народження Павла Якимовича Кавуна (1890, с. Остриківка Токмац. р-ну - 1938), героя Першої світової війни.

 

            Павло Якимович Кавун народився 1890 року в с. Остриківка (зараз Токмацького району) в селянській сім’ї, у якій, крім нього, було ще чотири брати і дві сестри.          Закінчивши чотири класи церковно-парафіяльної школи, допомагав батькам по господарству. У 1910 році був призваний на дійсну строкову службу, де й зустрів початок Першої світової війни. Пройшов усю війну, показуючи мужність і хоробрість у боях. За подвиги під час захисту Батьківщини в цій війні був нагороджений медалями «За хоробрість» чотирьох ступенів, а також солдатськими Георгіївськими хрестами чотирьох ступенів. Такий комплект нагород називався повний георгієвський бант, нагороджували ними одиниці. Крім того, Павло Якимович був нагороджений іменною шаблею та іменним біноклем. Службу закінчив у званні прапорщика.

            Після закінчення Першої світової війни він повертається додому. Такого досвідченого воїна хотіли бачити в своїх рядах і білі, і червоні, і вояки батька Махна, але П. Я. Кавун обрав мирну працю. Коли в 1924 році стали наділяти землі біля менонітської колонії Мар'яволь в Чернігівському районі, він із сім’єю, на цей час він уже був одружений, переселяється разом з земляками туди і засновують село Зелений Яр. Отримавши землю, змайструвавши воза (він був чудовим теслею), маючи конячину, почав господарювати на землі, намагаючись “вивести в люди” своїх 5 синів. Героїчне минуле та цінні нагороди Павла Якимовича “не давали спати” сільським активістам. Навіть віддавши до колгоспу першим коня і підводу, він змушений був переховуватись у Донбасі, а сім’ю його розкуркулили, будинок відібрали. Діти змушені були проживати у брата. Повернувшись у 1937 році до Рот Фронту (с. Владівка), він вступив на роботу теслею в місцевий колгосп. Але в перший же день був заарештований за наклепом одного з земляків, відправлений до Дніпропетровської в’язниці, де його було страчено, як ворога народу. Посмертно реабілітовано.

(М. М. Єременко)

            Література:

            Єременко, М.  Кавун Павло Якимович // Єременко М.  Край шляху Муравського : нариси з історії Чернігівського району / М. Єременко ; Микола Єременко. - Запоріжжя, 2006. - С. 409-410.

            Єременко, М.  Розстріляний герой Першої світової війни / М. Єременко ; Микола Єременко // Реабілітовані історією. Запорізька область. – Київ ; Запоріжжя, 2013. – Кн. 6. - С. 159-160.

            - 120 років від дня народження Івана Семеновича Крижка (1900, с. Чернігівка - 1978, м. Запоріжжя), директора Дніпровського магнієвого заводу (1941).

            Іван Семенович Крижко народився в 1900 році в с. Чернігівка Бердянського повіту Таврійської губернії в бідній селянській родині, українець за походженням.

            Після закінчення початкової школи в 12 років Іван пішов працювати помічником в приватну крамницю. Не дивлячись на важку працю, заробітки були мізерні. Вже в 1914 році він іде працювати до чернігівських заможних селян, де теж були малі заробітки, тому він йде працювати молотобійником до приватної ковальні. В буремному 1919 році Іван Семенович в червоному повстанському загоні, чи-то більшовицькому, чи-то махновському, виганяли денікінців з території краю. В 1920 році він працює писарем волосного виконкому. Потім працює секретарем та головою сільради в сусідньому селі Стульневе. В 1924 році він працює завідувачем складом на базі Бердянського міськкурорту. Тут він вступив до лав ВКП(б). З 1926 року – голова Бердянського райвідділення профспілки «Медсантруд».

            З вересня 1927 року Іван Семенович навчається на робфаці Дніпропетровського гірничого інституту, а потім закінчує Ленінградський металургійний інститут за спеціальністю інженер-металург. На той час Іван Семенович був уже одружений. Його дружина Мотря Михайлівна родом із с. Новополтавка Чернігівського району, педагог за освітою. Тут же, в Ленінграді, в родині народжується син Олександр 1934 р.н. До березня 1935 року Крижко І.С. працював заступником декана металургійного факультету Ленінградського індустріального інституту і разом з тим усі вільні години проводив на Ленінградському дослідницькому заводі, де робилися практичні кроки в пошуках технології та виготовлення магнію. З початком будівництва на батьківщині в Запоріжжі Дніпровського магнієвого заводу Крижко І.С. переводиться туди. Тут він стрімко підіймається службовою драбиною, працюючи на посадах бригадира, майстра з монтажу, начальника зміни ДМЗ, начальника хімічної лабораторії підприємства, начальника цеху електролізу, начальника хімічного цеху, заступника головного інженера, а з серпня 1938 року по квітень 1939 року – в.о. головного інженера, а з квітня – головний інженер.

            Завод набуває обертів з випуску продукції. 26.04.1939 року підприємство нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора, в чому були й заслуги Крижка І.С.

            Директором заводу в самий важкий час для підприємства 7 серпня 1941 року був призначений Іван Семенович Крижко – вольова і мужня людина, великий організатор магнієвого виробництва. В умовах бомбування міста, евакуації заводу, і в кінці кінців його знищення, Іван Семенович зробив усе можливе, щоб зменшити втрати. Не дивлячись на це, 25 серпня 1941 року УНКВС по Запорізькій області заарештував Крижка І.С., зав. виробництвом Бріка Л.М. та начальника ливарного відділення електродного цеху, звинувативши їх за статтею 54-14 КК УРСР «Контрреволюційний саботаж: свідоме невиконання будь-ким певних обов’язків, чи навмисне недбале їх виконання з спеціальною метою послаблення влади уряду та діяльності державного апарату». За цей злочин в умовах воєнного часу передбачався розстріл з конфіскацією усього майна. Заарештованих тримали у Запорізькій в’язниці, потім у в’язниці м. Сталіне, потім у в’язниці м. Челябінськ і вже 9 листопада 1941 року їх перевели в тюрму м. Златоуст Челябінської області. Взимку 1942 року сотні тисяч в’язнів комуністичного режиму померли в таборах. А нашим землякам-магнієвцям пощастило. Країні вкрай потрібні були спеціалісти магнієвого виробництва. І вже 16.02.1942 року Крижко І.С. був звільнений, як і його колеги з в’язниці. Мотив звільнення – недоведений слідством їхній контрреволюційний саботаж. Всіх їх направили працювати до Солікамського магнієвого заводу, де працювало багато запоріжців і куди було евакуйоване обладнання ДМЗ. Пізніше Крижко І.С. працював директором Березниківського магнієвого заводу (Пермська область).

            Але його вабила батьківщина, він пише прохання про переведення його до Запоріжжя, та йому не дозволяють.

            Нарешті в період Хрущовської «відлиги» в 60-х роках минулого століття він повертається до міста Запоріжжя. Директором Дніпровського титаномагнієвого заводу працював тоді Петро Іванович Мірошников, який знав і цінував Крижка І.С. і який, як і він, у 1937 році був репресований і провів багато років у сталінських таборах. Мірошников П.І з радістю прийняв побратима і авторитетного спеціаліста й керівника і запропонував йому посаду начальника 7 цеху заводу, де він і працював до виходу на пенсію.

            Своїм життям і працею Іван Семенович Крижко довів, що він дійсно був незвичайною людиною і мудрим керівником відомих в СРСР підприємств. Молодим спеціалістам він говорив: «Ставте перед собою велику мету – і прагніть її досягти. Боріться за правду праведними методами і ви переможете». Таким і запам’ятався І.С. Крижко усім, хто його знав.

            Помер Крижко І.С. у 1978 році. Похований на Капустяному кладовищі м. Запоріжжя.

(М. М. Єременко)

            Література про життя та діяльність:

            Рев'якін, С.  Трагічний слід драми 18 серпня / Степан Рев'якін // Реабілітовані історією. Запорізька область. – Київ ; Запоріжжя, 2013. – Т. 6. - С. 138-153.

            Мороко, В. М.  Історія рідного краю [Запорізька область]. 11 клас : підручник для 11 класу загальноосвіт. навч. закл. / В. М. Мороко, Ф. Г. Турченко. – Вид. 2-ге, доп. і випр. – Запоріжжя, 2003. – С. 16.

            Бакуменко, В.  За днепровскими порогами / В. Бакуменко ; Володимир Бакуменко. – Запоріжжя, 1995. – С. 5.

           

            - 175 років (1845) від дня заснування с. Новозлатопіль Гуляйпільського району;[166]

            - 175 років від дня народження Михайла Адамовича Лукашевича (1845? - 10.10.1910), дворянина, колезького радника, земського лікаря. Більше 30 років очолював Олександрівську земську лікарню;

            Публікації:

            О современном строе и положении земской медицины в Александровском уезде / М. А. Лукашевич // 7-й Екатеринославский съезд. - Екатеринослав, 1905.

 

Література про життя та діяльність:

Земський лікар М. А. Лукашевич і розвиток охорони здоров'я в Запорізькому краї в другій половині XIX - на початку XX ст. / Ін-т укр. археографїї та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, НАН України - Запорізьке відділення, Союз поляків Запоріжжя "Полонія". – Запоріжжя : [Інтер-М], 2019. – 64 с. : іл., табл.

Династия Лукашевич // Медицинские династии Запорожской области / [сост.: Л. С. Татаринова, С. С. Кривохатько]. – [Запоріжжя, 2013]. – С. 79.

100 років тому (1913) в м. Олександрівську почали будувати земську лікарню (зараз — обласна дитяча лікарня) : [в т. ч. про головного лікаря Лукашевича] / [матеріал підготувала О. О. Гайволя] // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2013 рік : календар і короткі довідки з бібліограф. списками / КЗ "ОУНБ ім. О. М. Горького" ЗОР. – Запоріжжя, 2012. – С. 258-262.

            Чайка, О. В.  Медицинская помощь и санитарные службы в г. Александровске в конце XVIII – начале XX века : [в т. ч. згадується М. Лукашевич] // Музейний вісник. - 2005. - № 5. - С. 100-116.

            Багний, Ю.  В Александровске врачи получали в четыре раза больше, чем дворники, но работали без выходных / Юрий Багний // Суббота плюс. - 2016. - 18 февр. (№ 7). - С. 37.

 

            Вулиця імені М. А. Лукашевича в м. Запоріжжі:

            Вулиця земського лікаря Лукашевича : [Олександрів. р-н м. Запоріжжя] // Запороз. Січ. - 2019. - 8 серп. (№ 129-131). - С. 13.

 

            - 170 років тому (1850) розпочав роботу завод сільськогосподарських знарядь німецького підприємця П. Леппа в с. Верхня Хортиця (нині - в межах м. Запоріжжя);

            - 170 років (1850) від дня заснування с. Барвинівка Новомиколаївського району;

            - 160 років (1860) від дня заснування смт. Приазовське;[167]

            - 160 років тому (1860) в м. Бердянську була заснована перша єврейська школа;

            - 160 років (1860) від дня заснування с. Новоданилівка Якимівського району;

 

Новоданилівка (колишня назва - Данилівка) - село, центр сільської ради. Розташоване на правому березі річки Великий Утлюк в 13 км від районного центру і залізничної станції Якимівка.

Село засноване в 1860 році на місці кинутого ногайського аулу Кільчик. Першими переселенцями стала велика родина Рубанів з Харківської губернії. На честь старшого з сім'ї - Данила - назвали село Данилівкою. З 1861 року починають масово переселятися селяни з Полтавської, Орловської та Курської губерній.

Через Данилівку проходила стратегічно важлива дорога на Крим, яку селяни називали битий шлях (большак). По завершенню в 1875 р. будівництва Лозово-Севастопольської залізниці на Крим, стратегічне значення битий шлях втратив.

У 1862 році побудували нову управу, відкрили дві початкові школи, діяли кілька крамниць і магазинів. На зібрані парафіянами кошти в 1875 році була зведена нова кам'яна п'ятибанна церква. 22 травня її освятили на честь Миколи Чудотворця. Навпроти церкви відкрили церковно-парафіяльну школу.

У селі і його околицях стояли більше десятка вітряків. Побудували і паровий на 42 кінські сили вальцьовий млин.

Двічі на рік - восени 14 жовтня і навесні 22 травня - проводилися великі ярмарки, які тривали по 2-3 дні.

Швидкими темпами зростає чисельність населення в селі. Якщо в 1875 році в селі було 2254 жителя, то в 1894 - 3590. На початку ж ХХ століття кількість людей зросла до 6 тис. чоловік.

З середини 1880-х років в Данилівці відкриваються одразу сім земських початкових шкіл. При кожній школі обов'язково будували будинок для вчителя і його сім'ї. Це сприяло закріпленню в селі вчителів.

Після перебування в Північно-Західному Приазов'ї керуючого Таврійської палатою державного майна Петра Даниловича Шотта у справах благоустрою земельних питань та встановлення меж населених пунктів, змінюється назва села на Новоданилівка.

Після громадянської війни і остаточної перемоги радянської влади Новоданилівська сільська рада приділяє серйозну увагу освіті дітей і культурно-освітній роботі серед селян. Так, на початку 1920-х років приміщення комори переобладнано під сільський клуб.

У 1920 році відкривається сільська бібліотека, завідує якою Ніна Андріївна Долгополова.

У 1925 році в центрі села в корпусах церковно-парафіяльної і початкової шкіл, а також в будинку священика відкривається семирічна школа.

З 1932 року діяли три колгоспи: Центральний, ім. 10-річчя КІМа (Комуністичного інтернаціоналу молоді) та ім. Шевченко.

Прогресивним змінам в колгоспах сприяло прибуття в 1935-1936 роках тракторів, комбайнів і вантажних автомобілів, що сприяло відкриттю в селі МТС. За результатами врожаю зернових 1936 року в колгоспі ім. Шевченко механізатора Гавриїла Порфировича Кочеткова представили до високої державної нагороди - ордена Леніна.

Пройшлися по Новоданилівці репресії 1937-1938 років. У списки репресованих потрапили вчитель Лаврентій Потапович Гринь, священик Воздвиженський та інші.

Попри всі негаразди бухгалтер Новоданилівського сільпо Олексій Смялковський організував драматичний гурток і керував ним тривалий час.

У 1939 році в селі відкривається середня школа.

Не обійшли стороною село і війни. У війні з Японією на Халхін-Голі в 1939 році уродженець Новоданилівки Георгій Калінін за мужність був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.

Для новоданилівців Велика Вітчизняна війна почалася з перших її днів. Серед захисників Брестської фортеці в 1941 році був учитель Кільчикської школи Микола Михайлович Петрик. У перші дні червня він загинув, захищаючи фортецю від фашистських загарбників.

16 вересня 1941 року фашисти вступили в Новоданилівку. Будували «новий порядок» на страху, розстрілюючи мирне населення.

На фронтах Великої Вітчизняної війни 304 жителя села боролися проти фашистів, з них 148 удостоєні орденів і медалей.

У Новоданилівці на братській могилі 84 радянських воїнів, які загинули під час визволення села і в честь 174 загиблих воїнів-односельчан споруджено пам'ятник, урочисто відкритий в 1965 році.

З гордістю розповідають жителі Новоданилівки про односельця, Героя Радянського Союзу лейтенанта Миколу Гавриловича Лісконоженка.

Після війни відбудовується господарство села. У другій половині 1940-х років відновила свою діяльність Новоданилівська машинно-тракторних станція. З 1955 року в селі починає працювати пальцевий млин.

У 1960-і роки в селі набув поширення рух дівчат-трактористок, серед яких першими були Наталія Єпіфанова та Ніна Шеховцова.

1 вересня 1964 року в центрі села введено в дію нову будівлю середньої школи, розрахованої на 600 учнів.

Гордість сучасного села - його люди. Випускниця Новоданилівської школи Елла Іванівна Прийменко - відома актриса, співачка, заслужена артистка Росії (2004).

Євген Федорович Єрохін - полковник у відставці, веде активну громадську роботу. Він очолює раду ветеранів міста Біла Церква.

Трагічну сторінку в історії села вписала війна в Демократичній Республіці Афганістан. При виконанні бойового завдання 12 липня 1980 загинув Юрій Олексійович Стельмах.

При виконанні бойового завдання в АТО на Донбасі 24 вересня 2015 року загинув Віктор Сергійович Левківський[168].

(В. М. Гнєдашев)

            Література:

            Князьков, Ю. П.  Новоданилівка // Князьков Ю. П.  Запорізька область : іст.-географ. і топонім. словник / Ю. П. Князьков ; Запоріз. наук. т-во ім. Я. Новицького, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України - Запоріз. від-ня. – Запоріжжя, 2009. – Вип. 3 : (Бердян., Веселів., Мелітопол., Приазов., Примор., Чернігів., Якимів. р-ни). - С. 275-276.

            Супруненко, В. П.  Новоданиловка // Супруненко В. П.  Имя на карте : географ. названия Запорож. края / В. П. Супруненко ; Владимир Супруненко. – Запорожье, 2008. – С. 19.

            Новоданилівка // Мій край - Якимівщина (природні топоніми та ойконіми Якимівського району Запорізької області) / І. П. Аносов, О. С. Арабаджі, Н. М. Барабоха [та ін.]. – Якимівка - Мелітополь, 2006. – С. 70-71.

            Гнєдашев, В. М.  Новоданилівка // Гнєдашев В. М.  Якимівський район на тлі Запорізької області : іст.-географічний огляд з метод. порадами / В. М. Гнєдашев. – Мелітополь, 1998. – С. 84.

            Бойко, Я. В.  [Новоданилівка] // Бойко Я. В.  Заселение Южной Украины. 1860-1890 гг. : (ист.-экон. исследование). – Черкассы, 1993. – С. 128, 184.

            Новоданиловка // История городов и сел Украинской ССР : в 26 т. Запорожская область . – Киев, 1981. – С. 142.

            Белименко, Т.  Новоданилівці - 150! / Тетяна Белименко // Слово трудівника. - 2010. - 23 жовт. (№ 85). - С. 1-2.

 

            Відомі уродженці:

            06.05 - 100 років від дня народження Миколи Гавриловича Лісконоженка (1919 - 1941), Героя Радянського Союзу, льотчика-винищувача / [матеріал підготувала Т. В. Полухіна] ; 26.09 - 70 років (1949) від дня народження Елли Іванівни Прийменко, заслуженої артистки Росії (2004) / [матеріал підготував В. М. Гнєдашев] // Знаменні та пам'ятні дати Запоріжжя на 2019 рік : календар і короткі бібліограф. списки / КЗ "ЗОУНБ" ЗОР]. – Запоріжжя, 2018. – С. 179-184, 328.

            Арестенко, Г. П.  Левківський Віктор Сергійович // Арестенко Г. П.  Книга Пам'яті та військової слави села Червоноармійське / Г. П. Арестенко. – Мелітополь, 2015. – Ч. 2. - С. 260.

            Стельмах Юрій Олексійович // Книга пам'яті України. Запорізька область. – Запоріжжя, 2012. – Т. 23 : Інтернаціоналісти. - С. 76.

 

            - 160 років від дня народження Георгія Онисимовича Булашева (1860, с. Мала Токмачка Оріхів. р-ну - ?), етнографа, літературознавця;

            Література про життя та діяльність:

            Шевчук, В. О.  Булашев Георгій Онисимович // Енциклопедія сучасної України. – Київ, 2004. – Т. 3 : Біо - Бя. - С. 578.

           

- 160 років від дня народження Г. Н. Кольгуненка (1860-1918), громадського діяча, організатора «Просвіти» в с. Воскресенка Олександрівського повіту (нині – Пологівського району). До 1917 р. – директор першої Воскресенської школи, голова вчительської спілки;

- 160 років від дня народження Дениса Миколайовича Мови (справжнє прізвище - Петров) (1860, м. Бердянськ - 1922, м. Одеса), українського оперного співака (тенор) і актора. Працював солістом у трупах М. Старицького і М. Кропивницького (1855-1889), М. Садовського (1899-1890, 1893-1895), П. Саксаганського (1890-1893, 1895-1909);

 

            Денис Миколайович Мова народився близько 1860 року в м. Бердянськ, тепер Запорізької області. Навчався в Петербурзькій консерваторії, мав сильний голос красивого тембру.

            Багато років Денису Миколайовичу доводилося переходити від одного творчого колективу до іншого, і це відбувалося за часи реорганізацій трупи театру. Денис Мова входив в постійне творче ядро, яке складалося з акторів кількох поколінь. Разом з ним на сцені виступала дружина, українська оперна співачка і акторка Марія Садовська-Барілотті та їх донька Олена Петляш (також відома оперна співачка).

            У 1885-1889 роках він виступав у складі українських труп М. Кропивницького та М. Старицького. У Театрі Миколи Садовського - 1889–1890, 1983–1895, а в трупі П. Саксаганського - 1890–1893, 1895–1909.

            Але вже в 1909 році Денис Мова організував власну приватну трупу, яка мала назву «Товариство під орудою Д. М. Мови». Цього ж року співак залишив сцену.

            Партії:

            Першим виконав партію Петра в опері «Наталка Полтавка» М. Лисенка (1889).

            Серед репертуару - партії Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулак-Артемовського), Левко («Утоплена» М. Лисенко) Олексія («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка), Савки («Мартин Боруля» І. Карпенко-Карого)

            Денис Миколайович Мова помер 1922 року в Одесі.

(І. В. Корнієнко)

Література про життя та діяльність:

Мова Денис Николаевич // Энциклопедия Бердянска : в 3 т. – Мелитополь, 2015. – Т. 3 : С - Я. - С. 868.

Лисенко, І.  Мова Денис Миколайович // Лисенко, І.  Співаки України : енциклопедичне видання / І. Лисенко ; Іван Лисенко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Київ, 2011. – С. 374-375.

Мова (Петров) Денис Миколайович // Митці України: енциклопед. довід. - Київ, 1992. - С. 406.

Мова (Петров) Денис Миколайович // Український драматичний театр: дожовтневий період. - Київ, 1967. - Т. 1. - С. 249-252.

 

- 150 років (1870) від дня заснування ВАТ “Машинобудівний завод ім. Шевченка” (м. Вільнянськ);[169]

Література:

Асоціація “РІСТ-Холдинг” (ТОВ “Вільнянський машинобудівний завод” та ТОВ “НВП “РІСТ”) // Вільнянськ : до 170-річчя від дня заснування міста (1840 - 2010) : бібліографічний покажчик / КЗ "ЗОУНБ ім. О. М. Горького" Запоріз. обл. ради. – Запоріжжя, 2010. – С. 11-16. – (Міста і села Запорізької області ; вип. 3).

Асоціація “РІСТ-Холдинг” (ТОВ “Вільнянський машинобудівний завод” та ТОВ “НВП “РІСТ”) // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту Федір Турченко та ін.]. – [Запоріжжя], 2009. – С. 31-32.

 

- 140 років тому (1880) Федот Пантелеймонович Наливайко на Молочному лимані заснував грязелікарню;

 

         В селах Кирилівка і Горіле крім сільського господарства і рибальства були перспективи й іншого плану. Наприкінці XIX століття один з Кирилівських селян відставний солдат Федот Пантелеймонович Наливайко, проходячи тут військову службу, познайомився з методом грязелікування. Повернувшись 1880 року додому, він, перш за все, відібрав зразки грязі з лиману і віддав їх на аналіз. Результати підтвердили їх лікувальні властивості. І тоді Ф.П. Наливайко побудував на Молочному лимані неподалік грязьового джерела примітивну грязелікарню. Використовуючи природні цілющі властивості кирилівських грязей, він лікував людей від ревматизму. Але після перших же перевірок було визнано, що умови в грязелікарні не відповідають елементарним нормам санітарії, а сам Наливайко не має медичної освіти, було рекомендовано цю справу прикрити. Після того, як влада змусила його закрити грязелікарня, деякі кириляни продовжували лікувати хворих за окрему плату вдома, тягаючи цілющу грязь з лиману вручну. Займалися місцеві селяни цим аж до відкриття за рішенням Мелітопольського окружного виконкому в 1928 році на базі старої водогрязелікарні радянської державної лікарні-санаторію «Кирилівка».

            Цього ж року санаторій успішно провів перший лікувальний сезон. Всі, хто прибув на лікування, жили в орендованих у місцевого населення будинках. Але ситуацію ускладнила пожежа. У 1929 році приміщення грязелікарні згоріло. Швидкими темпами в 1931 році тут побудували за проектом інженера Гольдіна новий кам'яний двоповерховий будинок під грязелікарню, яка відповідала всім вимогам курортного лікування. Ще через два роки були споруджені капітальні спальні корпуси. Шефом санаторію став Ленінградський завод «Червоний путиловець». Робітники заводу виготовили і самі змонтували механічне та енергетичне обладнання для приготування і транспортування в процедурні ванни лікувального мулу з Молочного і Утлюкського лиманів. У травні 1937 року першу партію санаторних путівок до санаторію «Кирилівка» отримали 200 робітників ленінградського заводу.

            Всього ж за період з 1929 року по 1941 рік тут були побудовані 4 спальні корпуси. Пропускна здатність санаторію в передвоєнні роки становила 275 стаціонарних і 100 курсових місць за один заїзд. Тобто за сезон могли оздоровитися до 2400 осіб. Фактично на оздоровлення прибувало набагато більше людей. Організацією відпочинку, лікування, а також будівельними роботами в санаторії керував лікар А.В. Носков. Його, не дивлячись на перспективність петербурзького студента-медика, за активну участь в революційному русі вислали зі столиці під нагляд поліції. Тому завершив навчання він вже пізніше, працюючи лікарем у Полтаві. З 1925 року А.В. Носков переїхав до Мелітополя. У 1926 році він оселився в Кирилівці, і проявив велику ініціативу з розвитку санаторію «Кирилівка». Після відкриття лікувального закладу А.В. Носков став його директором.

            Новітні методи діагностики та курортного лікування, в поєднанні з цілющими природними чинниками (тепле море, морське повітря, мулові ванни) сприяють успішному лікуванню і оздоровленню людей, які приїжджали до санаторію «Кирилівка». За сезон з травня по вересень в санаторії відпочивають і лікуються понад три тисячі осіб, в тому числі і з країн ближнього зарубіжжя (Росія, Білорусь та ін.). Крім двох 16-квартирних житлових будинків для співробітників, побудовані котельня, пральня, адміністративний корпус. Санаторій «Кирилівка» здатний функціонувати цілий рік. Однак нині він законсервований.

(В. М. Гнєдашев)

 

- 140 років (1880) від дня заснування земської лікарні в м. Ногайську (нині - Приморськ);

- 140 років тому (1880) побудовано приміщення самої старої школи м. Олександрівська (нині - Запоріжжя) (вул. Гоголя, 44);

            - 130 років від дня народження Павла Якимовича Кавуна (1890, с. Остриківка Токмац. р-ну - 1938), героя Першої світової війни

 

            Герой Першої світової війни. Народився в с. Остриківка (зараз Токмацького району) в 1890 році в селянській сім’ї, у якій, крім нього, було ще чотири брати і дві сестри.       Закінчивши чотири класи церковно-парафіяльної школи, допомагав батькам по господарству. У 1910 році був призваний на дійсну строкову службу, де й зустрів початок Першої світової війни. Пройшов усю війну, показуючи мужність і хоробрість у боях. За подвиги під час захисту Батьківщини в цій війні був нагороджений медалями «За хоробрість» чотирьох ступенів, а також солдатськими Георгіївськими хрестами чотирьох ступенів. Такий комплект нагород називався повний георгієвський бант, нагороджували ними одиниці. Крім того, Павло Якимович був нагороджений іменною шаблею та іменним біноклем. Службу закінчив у званні прапорщика. Після закінчення першої світової війни він повертається додому. Такого досвідченого воїна хотіли бачити в своїх рядах і білі, і червоні, і вояки батька Махна, але Кавун П.Я. обрав мирну працю. Коли в 1924 році стали наділяти землі біля менонітської колонії Мар'яволь в Чернігівському районі, він із сім’єю, на цей час він уже був одружений, переселяється разом з земляками туди і засновують село Зелений Яр. Отримавши землю, змайструвавши воза (він був чудовим теслею), маючи конячину, почав господарювати на землі, намагаючись „вивести в люди” своїх 5 синів. Героїчне минуле та цінні нагороди Кавуна П.Я. “не давали спати” сільським активістам. Навіть віддавши до колгоспу першим коня і підводу, він змушений був переховуватись у Донбасі, а сім’ю його розкуркулили, будинок відібрали. Діти змушені були проживати у брата. Повернувшись у 1937 році до Рот Фронту (Владівка), він вступив на роботу теслею в місцевий колгосп. Але в перший же день був заарештований за наклепом одного з земляків, відправлений до Дніпропетровської в’язниці, де його було страчено, як ворога народу. Посмертно реабілітовано.

(М. М. Єременко)

            Література:

            Єременко, М.  Край шляху Муравського : нариси з історії Чернігівського району. - Запоріжжя, 2006. - С. ?.

            Рев'якін, С. Д.  Трагічний слід драми 18 серпня / Степан Рев'якін // Реабілітовані історією. Запорізька область. – Київ ; Запоріжжя, 2013. – Кн. 6. - С. 138-153.

            Єременко, М.  Рідний край /Микола Єременко. - Токмак, 2017. - С. 26.

- 130 років (1890) від дня заснування психіатричної служби в Запорізькій області (та в м. Запоріжжі одночасно);

- 130 років тому (1890) в м. Олександрівську з'явилася перша бібліотека для читання Б. Я. Штерна;[170]

- 130 років тому (1890) на базі центрального менонітського Хортицького училища були відкриті дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів початкових класів німецьких шкіл, пращур сучасного Запорізького педагогічного коледжу;

- 130 років тому народився Нестор Іванович Чучко (1890 - 1950?), природознавець, завідувач навчальної частини Мелітопольського педагогічного технікуму (нині - Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Б. Хмельницького), директор Центральної сільськогосподарської бібліотеки Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук;

 

Література про життя та діяльність:

Чучко Нестор Іванович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. - 1941 р.) : матеріали до біобібліограф. словника / НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. – Київ, 2017. – С. 489.

 

- 130 років від дня народження П. Л. Осипенка (1890-1920), командира махновського повстанського руху; уродженця с. Новоспасівка (нині – с. Осипенко) Бердянського району;

- 130 років тому (1890) в с. Августинівка Запорізького району знайдено метеорит;

Література:

Яковлев, А.  Удивительный запорожский метеорит / Александр Яковлев // Регион-экспресс. - 2013. - 26 февр. (№ 7). - С. 6.

 

            - 125 років (1895) від дня заснування бердянського заводу «Дормаш» (нині – ЗАО «Азовський машинобудівний завод»);

– 125 років (1895) від дня заснування храму на честь Різдва Пресвятої Богородиці (м. Кам`янка-Дніпровська);[171]

- 125 років А. К. Білая (1895, с. Матвіївка Вільнян. р-ну - ?), агронома-садівника;

- 120 років (1900) від дня заснування наукової бібліотеки Запорізького національного технічного університету;[172]

- 120 років від дня народження Ельги Еріхівни Аренс (1900, м. Мелітополь - 13.05.1966, м. Київ), української естрадної співачки, заслуженої артистки УРСР (з 1948);[173]

Інтернет-ресурс:

Житловий будинок, 1887-92, 1900-01, в якому проживала Аренс Е. Е. [вул. Мала Житомирська, 15 кв. № 1] [Електронний ресурс] // Звід пам'яток історії та культури України : енц. видання : у 28 т. - Київ, 2003. - Кн. I, ч. II : М - С. - С. 593. - Режим доступу : pamyatky.kiev.ua/streets/mala-zhitomirska...

 

- 120 років від дня народження Олександра Володимировича Коморного (1900 - 1997), відомого художника, дитинство та юність якого пройшли в Приазов'ї: спочатку в с. Попівка, потім у с. Андріївка. Навесні 1919 року працював художником у культпросвіті 3-ї Задніпровської бригади Нестора Махна;

- 110 років від дня народження Антона Євгеновича Михайличенка (1910, с. Скельки Василів. р-ну - ?.06.1944), Героя Радянського Союзу;

- 110 років від дня народження Степана Юхимовича Павловського (26.03?.1910 - 1974?), реформатора сільської медицини, лікаря-хірурга с. Біленьке Запорізького району. 26 березня 2010 року в Біленьківській дільничій лікарні до 100-річного ювілею колишнього головного лікаря відкрито меморіальну дошку;

Література про життя та діяльність:

Ахинько, Е.  В селе Беленькое установили мемориальную доску врачу / Елена Ахинько // МИГ. - 2010. - 1 апр. (№ 13). - С. 7.

Трунов, В.  Павловський - не лише лікар від Бога, а й фундатор сільської медицини / Володимир Трунов // Червоний промінь. - 2010. - 31 берез. (№ 25). - С. 1.

 

- 110 років від дня народження О. А. Ткаченка (1910, м. Гуляйполе - 1980), заслуженого тренера з плавання;

- 100 років (1920) від дня заснування с. Новодніпровка Кам'янсько-Дніпровського району;

- 100 років (1920) від дня заснування ВАТ “Запорізький паливний концерн”;

- 100 років (1920) від дня заснування Бердянської педагогічної школи;

- 100 років від дня смерті Петра Гавриленка (? - 1920, м. Мелітополь), командира та начальника штабу Повстанської армії Н. Махна. Після ліквідації махновського повстанського руху розстріляний в м. Мелітополі;

- 100 років від дня народження Федора Яковича Івка (1920 - ?), учаснику визволення м. Мелітополь; почесному громадянину цього міста;

- 100 років від дня народження Володимира Івановича Руднєва (1920 - ?), кандидата технічних наук (ПАТ “Мотор Січ”);

- 90 років (1930) від дня заснування Запорізького товариства сприяння обороні України;

 

В березні 1923 року в Україні розпочало свою діяльність Товариство друзів авіації і повітроплавання. За його ініціативою трудящі України зібрали кошти на будівництво декількох десятків літаків, що поклало початок вітчизняному літакобудуванню. Потім були товариства ДОБРОХІМ (Добровільне товариство друзів хімічної оборони і хімічної промисловості) і АЕРОХІМ (Товариство авіації, повітроплавання та хімії).

14 січня 1927 р. відбувся перший всесоюзний з’їзд делегатів оборонних організацій, на якому було вирішено об’єднатися в єдину масову добровільну військово-патріотичну організацію ТСОАВІАХІМ (Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву), від якого бере початок історія оборонного товариства України.

У лютому 1930 року відбувся II всесоюзний з’їзд ТСОАВІАХІМу, який зосередив свою увагу на покращенні роботи первинних організацій і розвитку оборонно-масової роботи на селі. Відтоді в багатьох районних центрах і містах почали з’являтися Будинки оборони, а на підприємствах – військово-навчальні пункти.

Перший осередок ТСОАВІАХІМу на території Запорізької області з’явився у 1930 році в м. Запоріжжі на заводі № 29 (зараз ПрАТ «Мотор Січ»). А в жовтні 1939 року, після адміністративно-територіальної реформи і утворення Запорізької області, була сформована Запорізька обласна організація ТСОАВІАХІМ, яка здійснювала військову підготовку майбутніх захисників Батьківщини, особливо льотно-технічну, адже саме тоді був кинутий клич: «Дамо країні 100 тисяч льотчиків!» В Запорізькій області за короткий час почали діяти 3 аероклуби (Запорізький (1933), Мелітопольський (1935), Бердянський (1939), в яких молодь без відриву від виробництва опановувала спеціальності пілотів, авіатехніків, мотористів, повітряних стрільців. Разом з тим активно розвивався планерний і парашутний види спорту.

Серйозним випробуванням для оборонного Товариства стала Друга світова війна. З перших днів ТСОАВІАХІМ розгорнуло військове навчання ополченців, а на базі аероклубів були створені військові авіаційні підрозділи. Вагому підтримку армії надали сотні тисяч тсоавіахімівців, які добровольцями йшли на фронт або в загони народного спротиву, будували оборонні споруди, надавали допомогу пораненим воїнам, проводили підготовку населення до протиповітряної і протихімічної оборони тощо.

В роки військових випробувань тисячі вихованців оборонного Товариства були нагороджені за мужність орденами і медалями. Безсмертною славою вкрили себе 12 вихованців Мелітопольського і 10 – Запорізького аероклубів, яким за проявлений героїзм було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (В. П. Бабков, І. І. Борисенко, М. П. Воінов, В. Й. Давидков, В. Г. Денисенко, П. П. Калюжний, В. В. Козлов, І. А. Манойлов, Л. С. Кравець, В. С. Левітан, І. А. Найдьонов, П. С. Середа, С. С. Щиров та ін.).

У повоєнний час оборонне товариство встало на відбудову країни та зробило великий внесок у розвиток технічних видів спорту, навчання майбутніх воїнів з військових, військово-технічних, авіаційних і військово-морських спеціальностей. Восени 1951 року ТСОАВІАХІМ було реорганізовано у Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту (ДТСААФ).

ДТСААФ в Запорізькій області готувало кращих в країні механіків тягачів МТ-ЛБ, моряків і радіотелеграфістів, водіїв військової техніки і спеціалістів по обслуговуванню ракетних установок. У 1990 р. через школи ДТСААФ Запорізького краю пройшли допризовну підготовку і навчання 3800 юнаків по більш ніж 20 спеціальностях.

Після здобуття Україною незалежності, постало питання визначення подальшої долі організації ДТСААФ. 26 вересня 1991 року на VII позачерговому з’їзді було прийняте рішення про реорганізацію ДТСААФ у Товариство сприяння обороні України (ТСОУ). У прийнятому статуті відзначалось, що ТСО України є всеукраїнською громадською оборонно-патріотичною організацією громадян та правонаступником ДТСААФ. Її метою визнано – сприяння обороні і підготовці членів товариства до праці і захисту Батьківщини. Одними з основних завдань ТСОУ залишаються підготовка призовників з військово-технічних спеціальностей для Збройних Сил України, участь в освітній діяльності та підготовці кадрів масових технічних професій, розвиток спортивно-технічних та прикладних видів спорту. А саме:

-           стрільба кульова з пневматичної та малокаліберної зброї;

-           спортивне радіоорієнтування і радіопеленгація;

-           автоспорт (легкові автомобілі, баггі, контактний автокрос);

-           картинг;

-           радіоспорт (зв'язок на КВ і УКВ);

-           авто- і авіамодельний спорт;

-           підводний спорт;

-           фігурне водіння мотоциклів і скутерів;

-           пейнтбол і страйкбол;

-           військово-прикладне багатоборство.

Спортивна робота є однією з основних і обов'язкових видів діяльності ЗОО ТСОУ. Так, за підтримки Запорізької обласної організації ТСОУ в 2019 році у Запоріжжі вперше пройшов фестиваль «Zaporizhzhia water fest», який об'єднав всі види водного спорту, які існують в місті - вітрильний, віндсерфінг, сапсерфінг, байдарки, каяки, аквабайки тощо. Вихованці обласної організації лідирують в таких видах спорту, як швидкісне плавання в моноластах (чемпіони світу і Європи Яна і Аліна Лазебрий), радіопеленгація (чемпіони світу і Європи Ю. Колесников, С. Зеленський), автоспорт (чемпіони України О. Дарієнко, О. Крутенко). Візитівкою запорізького автоспорту став один з видів автокросу - гонки на виживання, ініціатором якого і активним учасником є директор Запорізької ОТШ Сергій Тимош.

Запорізьке відділення ТСОУ проводить велику роботу з військово-патріотичного виховання, долучаючи до цієї справи своїх партнерів – обласний Центр патріотичного виховання молоді, Всеукраїнську федерацію «Спас» і ліцей «Захисник». Вже стали традиційними місячники, присвячені Дню захисника Вітчизни та Дню Перемоги у Другій світовій війні, в яких, без перебільшення, беруть участь мешканці усіх міст і сіл Запорізької області. Оборонці активно співпрацюють з управлінням освіти в підготовці та проведенні всіх етапів всеукраїнської військово-патріотичної гри «Сокіл (Джура)».

Родзинкою обласної організації ТСОУ є єдиний в Україні вокальний ансамбль льотчиків-ветеранів «Співуча ескадрилья», який за свою багаторічну і високопрофесійну майстерність у травні 2019 року отримав звання «народного». Керівником колективу є Геннадій Васильович Чернов, заступник директора Запорізької ОТШ, який працює в оборонному Товаристві з 1987 року і веде активну роботу з патріотичного виховання молоді.

Сьогодні Запорізька обласна організація ТСОУ будується на виробничо-територіальних ознаках. До її складу входять 436 первинних ланок, об’єднаних в 17 районних, 1 міжрайонну і 2 міські організації. Діють 17 спортивно-технічних клубів з 324 спортивними секціями, 7 автотехнічних шкіл (Запоріжжя, Бердянськ, Токмак, Мелітополь, Оріхів, Кам’янка-Дніпровська) і 39 клубів «Майбутній воїн». В обласному штаті організації ТСОУ працюють понад 300 співробітників, а членами Товариства є понад 50,5 тис. чоловік. В спортивно-технічних клубах і автошколах товариства щороку готують близько 7,5 тис. спеціалістів з 15 спеціальностей. Керівником Запорізької обласної організації Товариства сприяння обороні України з лютого 1994 року є капітан 1 рангу в запасі Ігор Володимирович Павлей.

Незважаючи на сьогоденні труднощі, Запорізька обласна організація ТСОУ чітко виконує своє громадське призначення, свою роль в організації виховання молоді, підготовки її до самовідданої праці та захисту незалежної України!

(Т. М. Палівода)

Література та інтернет-ресурс:

Полухина Т. В.  Аэроклуб, аэроклуб, аэроклуб, ты – наша гордость, наша цель, небесный друг! / Т. В. Полухина // Крылатый Мелитополь : из истории военно-транспортной и спортивной авиации в медовом городе (от У-2 до Ил-76) / В. И. Резник [и др.] ; ОО "Союз краеведов Мелитопольщины". – [Мелитополь], 2018. – С. 31-32.

Лановейчик В. И.  Аэроклуб имени П. Д. Осипенко / В. И. Лановейчик // Энциклопедия Бердянска : в 2 т. – Мелитополь, 2013. – Т. 1 : А-Л. - С. 54-56.

Запорожская областная организация Общества содействия обороне Украины // Видатні запоріжці : альманах. – Запоріжжя, 2012. – С. 58-59. - Текст: укр., рус.

Запорожский аэроклуб // Прозоров Е. В. Земля над головой / Прозоров Е. В. ; Евгений Прозоров. – Запорожье, 2003. – С. 125-134.

Запорожская областная организация Общества содействия обороне Украины [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://tsou.com.ua/about

 

- 90 років (1930) ВАТ “Мелітопольський станкобудівний завод імені 23 жовтня”;

- 90 років (1930) Мелітопольському компресорному заводу (зараз - ВАТ “Мелком”);

- 90 років (1930) ВАТ “Мелітопольський м'ясокомбінат”;[174]

- 90 років тому (1930) прийнято рішення уряду України про будівництво міського електричного транспорту в м. Запоріжжі;

- 90 років тому (1930) була заснована Мелітопольська дослідна станція садівництва (зараз - Інститут зрошувального садівництва ім. М. Сидоренка Академії аграрних наук України);[175]

Література:

Щербаков, В.  К 10-летию Мелитопольской опытной плодоягодной станции // Большевик Запорожья. - 1940. - 5 янв.

 

            - 90 років (1930) від дня відкриття видатної пам’ятки археології - “Вознесенського скарбу”;

 

            Під час будівництва Дніпрогесу та промислового комплексу на Запоріжжі працювала Дніпрогесівська археологічна експедиція, яку очолював видатний учений Дмитро Яворницький. У 1930 році у складі цієї експедиції археолог В. Грінченко дослідив унікальну пам’ятку VII-VIII ст. - Вознесенське поховання, на території “А” у Шостому селищі. Нині це територія між “Запорізьким заводом зварювальних флюсів та скловиробів” і комбінатом “Запоріжсталь”. Там знаходився давній курганний могильник, де між курганами містилася прямокутна споруда із землі й каменю у вигляді валу розмірами 82x51 м. На південній межі кола виявлено дві ями, одна з яких була закладена камінням, вибраного з кола, друга — містила численні речі. Це і був так званий “Вознесенський скарб”.

            Яма, в якій виявлено “скарб”, була розмірами 0,55x0,4 м. Ця яма була заповнена обпаленими предметами із золота, срібла та заліза. У ній знаходилися різноманітні вудила, стремена, пряжки, цвяхи, наконечники, ножі, ще нижче - шар золотих і срібних речей : бляшки, фігура орла і лева, обгортки піхов, руків’я шабель і кинджалів, елементи жіночих прикрас. На самому дні ями лежало ще троє стремен. Вся купа речей була проткнута трьома шаблями, кінці яких упиралися у дно ями. Весь скарб важив 1,246 кг. золотом, 1,782 кг. сріблом. Найцікавішою знахідкою була фігура орла. Орел відлитий із срібла, довжина його 21 см, висота 13,2 см, вага 1,035 кг. Друга яма розмірами 1,25x1,0 м була завалена камінням впереміш із кістками тварин. Тут же знайдено 22 вістря стріл та уламки посуду.

            Одразу розпочалися наукові дослідження скарбу у Дніпропетровську. Згодом золото та срібні предмети перевезли в Харківський історичний музей, а залізні вироби залишили в Дніпропетровську. Вчених цікавив вік знахідки. Думки розділилися : В. А. Грінченко визнав VII – VIII століття, інший член експедиції М. О. Міллер - X століття. Сьогодні визнано, що вознесенська пам’ятка співвідноситься з похованнями правителів та вищої знаті, порівнюється з тюркськими поминальними храмами кінця VII – перша чверть VIII століття і ототожнюється з хазарами.

(Н. В. Романів)

            Література:

            “Вознесенський скарб” : дві долі, два погляди... / Упр. культури і туризму ЗОДА, Запоріз. обл. центр охорони культурної спадщини ; [упоряд. О. В. Дровосєкова]. - Запоріжжя : [Стат і К], 2012. - 64 с. - (Повернута спадщина ; вип. 7).

***

            Власов, О.  Вознесенівський “скарб” // Власов О.  Пороги Дніпра / О. Власов ; Олег Власов ; Нац. заповідник "Хортиця" [та ін.]. – Харків, 2018. – С. 177-183.

            Білецький, А.  Вознесенський (Кічкаський) “скарб” - поховання-спалення X ст. / А. Білецький, Г. Шаповалов // Наукові студії : [зб. наук. праць] / Іст.-краєзнав. музей м. Винники, Ін-т археології Жешівського ун-ту. - Львів ; Винники, 2014. - Вип. 7. - С. 285-303.

            Білецький, А. В.  Вознесенське поховання : проблема інтерпретації // Проблеми археології Подніпров’я : наук. міжвузів. зб. з проблем археології та давньої історії / М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Дніпропетров. нац. ун-т ім. О. Гончара. - Дніпропетровськ, 2012. - С. 40-49.

            Приходнюк, О. М.  Вознесенка, археологічна пам’ятка // Енциклопедія історії України  / [НАН України, Ін-т історії України]. - Київ, 2003. - Т. 1 : А – В. - С. 600-601.

            Шевченко, Т. К.  Археологічна карта Запоріжжя // Запорозька старовина : п’ятиріччю заснування НДІ козацтва присвячується / НАН України ; Ін-т історії України ; НДІ козацтва, Запоріз. від-ня. - Київ- Запоріжжя, 2002. - Вип. 2. - С. 228-229.

            Толочко, П. П.  [Вознесеновский клад] // Толочко П. П.  Кочевые народы степей и Киевская Русь / П. П. Толочко. - К., 1999. - C. 22-23, 38.

            Ковалева, И. Ф.  Деятельность Днепрогэсовской археологической экспедиции в 1927-1932 : [в т. ч. Вознесенское погребение] // Ковалева И. Ф.  Очерки древнейшей истории племен Степной Украины : (по материалам Днепрогэсовской экспедиции НКПроса УССР 1927-1935 гг.) : учеб. пособие / И. Ф. Ковалева. - Днепропетровск, 1980. - С. 40-41.

            ***

            Волконський, І.  Орел... римського легіону? : [гіпотеза] / Ігор Волконський // Запоріз. правда. - 2018. - 11 жовт. (№ 39). - С. 15.

            Шаповалов, Г.  Могила Святослава - в центрі Запоріжжя / Георгій Шаповалов // Улица Заречная. - 2002. - 17 янв. (№ 3). - С. 4.

 

- 90 років від дня заснування музею історії Дніпробуду (м. Запоріжжя);[176]

- 90 років тому (1930) остаточно завершено будівництво будинку Катарини Вальман (м. Запоріжжя).

 

«Замок Вальмана» – один з найкрасивіших та оригінальніших пам’яток архітектури м. Запоріжжя, що знаходиться в Дніпровському районі (Верхня Хортиця) по вул. Розенталь, 7.

Двоповерховий будинок збудований у першій половині ХХ ст. в югенд-стилі (нім. Jugendstil) – німецькому варіанті модерна, що панував на зламі ХІХ - ХХ ст. напередодні Першої світової війни. Характерними рисами будинку є плавність, пластичність, природність ліній, асиметрія, грубуватий і небагатий декор на фасадах, використання природних матеріалів (цегла і каміння) та великої кількості арочних вікон, вікон-дверей, балконів. Будівля вражає своєю оригінальністю – кожна з чотирьох її сторін не схожа на інші. Зовні вона нагадує середньовічний палац, тому майже одразу місцеве населення стало називати її «Die Burg», що по-німецькі означає «замок».

Зараз його називають резиденцією Андреаса Вальмана (1835–1900) - відомого землевласника, промисловця, одного із засновників заводу сільськогосподарських машин та знаряддя «Лепп і Вальман». Так і кажуть – «Замок Вальмана». Хоча це не зовсім вірно. Адже замок будувала вдова промисловця - Катарина Вальман (1839–1912), яка була відома своєю добродійністю, особливо у сфері народної освіти. Вона стала однією із засновниць Хортицької гімназії для дівчат, зробивши благодійний внесок на будівництво закладу у розмірі 10 тис. карбованців.

Закінчивши в Німеччині курси і отримавши диплом вихователя дитячого садка, Катарина Вальман мріяла створити на території Хортицької колонії заклад для виховання маленьких дітей. Тому перший поверх «Замку» планувала облаштувати під дитячий садок.

До реалізації свого плану вона підійшла з розмахом і типовою німецькою ретельністю. «Замок» ідеально вписався в ландшафт крутого схилу місцевості. За проектом комплекс складався з двох цегляних споруд: двоповерхового з високим цокольним поверхом і мезонінами головного корпусу та одноповерхового службового флігеля. Проте, будівництво так і не було завершене. Добудували «Замок» уже за радянської влади у 1930 році і використовували його під житло для вчителів місцевої школи. Зараз у будинку розташований відділ освіти, молоді та спорту Запорізької райдержадміністрації.

Будівля перебуває на державному обліку, занесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України і має статус пам’ятки архітектури та містобудування місцевого значення (наказ Управління містобудування та архітектури облдержадміністрації від 28.11.2013 № 49-О). На жаль, за свою майже столітню історію існування, «Замок» жодного разу не ремонтувався і нині знаходиться в занедбаному стані і потребує реконструкції.

(Т. М. Палівода)

Література та інтернет-ресурси:

«Замок» К. Вальман // Запорізька область : персональний гід : путівник / [авт.-упоряд. М. Мордовськой]. – Запоріжжя, 2018. – С. 110.

Архітектурна та історична спадщина менонітів : [є згадка про «Замок Вальмана»] // 60 улюблених міст відпочинку. Запоріжжя туристичне / [вип. ред. М. Котлярова]. – [Запоріжжя, 2014]. – С. 33.

Про затвердження переліку об’єктів культурної спадщини архітектури та містобудування [електронний документ] : [наказ Управління містобудування та архітектури облдержадміністрації від 28.11.2013 № 49-О] – Режим доступу : https://www.zoda.gov.ua/news/22108/pro-zatverdzhennya-pereliku-objektiv-kulturnoji-spadshini-arhitekturi-ta-mistobuduvannya.html

«Замок Вальмана» // Об’єкти культурної спадщини Запорізької області : каталог-довідник. – Київ, 2012. – С. 23.

[Мордовськой, М.]  Менонітський спадок : [є фото «Замка Вальмана»] // Запоріжжя - місто мрій = Zaporizhzhya - the city of dreams. – [Запоріжжя]. – С. 12.

[Фоменко, В.]  Архитектурное и историческое наследие немцев-меннонитов : [замок Вальмана] // 150 чудес Запорожского края, которые необходимо увидеть / [авт. Валерий Фоменко]. – [Запорожье, 2011]. – С. 37.

Фрізен, Р.  Будинок Катарини Валльманн // Фрізен Р. Менонітська архітектура. Від минулого до прийдешнього / Руді Фрізен. – Мелітополь, 2010. – С. 146-147. – Фото.

***

Баланда Г. Замок Вальмана проростає березами // Рабоч. газ. – 2019. – 25 апр. (№ 46). – С. 2.

Замок Вальмана зарастает березами // Надежда. – 2018. – 3-9 окт. (№ 40). – С. 14.

 

Ілюстрації:

Миленька, Л.  Замок Вальмана : [кольорова репродукція] / Миленька Любов // Запорізький пейзаж : [живопис, графіка, фотографія] / Запоріз. художній музей. – Запоріжжя, 2016. – С. 55.

 

- 85 років (1930) від дня заснування Олександрівського району м. Запоріжжя;

- 80 років (1940) від дня заснування Запорізької торгово-промислової палати;

Література:

Запорожская торгово-промышленная палата: через сотрудничество - к процветанию // Видатні запоріжці : альманах. – Запоріжжя, 2012. – С. 55.

Плахотнік, Ю. В.  Роль Запорізької торгово-промислової палати в розвитку економіки в розвитку Запорізького регіону // Наука і вища освіта : тези доповідей XX Міжнар. наук. конф. студентів і молодих учених [6 квіт. 2012 р., м. Запоріжжя] : у 3 т. / Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2012. – Т. 2. - С. 156.

Запорізька торгово-промислова палата // Запорожжя індустріальне : історія і сьогодення / [авт. тексту: Ф. Турченко та ін.]. – [Запоріжжя], 2009. – С. 179-180.

Запорізька торгово-промислова палата // Потенціал: десять років разом : інформ. альбом / Запоріз. обл. союз промисловців і підприємців. – Запоріжжя, 2000. – С. 143.

Охромий, Н.  “Дом для бизнесменов”, или Что общего у Запорожья и Марселя / Наталья Охромий // Верже. - 2019. - 1 авг. (№ 30). - С. 4.

***

Шамилов Владимир Иванович : [президент ЗТПП, канд. экон. наук] // Гордость Запорожья : альманах. – Запорожье, 2009. – С. 19.

[Шифрина, А.]  Шамилов Владимир Иванович // Герои и судьбы : интеллектуальный потенциал Запорожья на рубеже веков : шестьдесят монологов / [авт. Шифрина А. И.]. – Запорожье, 2002. – [Кн.] 2. - С. 516-524.

 

- 80 років (1940) від дня заснування ЗАТ «Запоріжалюмінбуд»;[177]

            - 80 років (1940) від дня заснування ВАТ «Пологівський хімічний завод «Коагулянт»;[178]

            - 75 років (1945) від дня заснування обласного Будинку дитини «Сонечко»;[179]

- 60 років (1960) СК “Металург” (Запоріжжя);

- 60років (1960) від дня заснування Запорізької обласної ДЮСШ;

- 60 років (1960) Інституту трансформаторобудування (м. Запоріжжя);[180]

- 60 років (1960) від дня заснування Запорізького проектно-конструкторського і технологічного інституту (ЗПКТІ), був реорганізований у ВАТ “Запорізький проектно-конструкторський і технологічний інститут “Автопромзварювання”;

- 60 років (1960) від дня заснування наукової бібліотеки Запорізької державної інженерної академії;

- 60 років тому в м. Запоріжжі встановлено танк Т-34 на постаменті як символ визволення обласного центру;

- 60 років Ігорю Вікторовичу Сорокіну (1960, м. Приморськ), доктору технічних наук, керівнику науково-технічного центру ВАТ “РКК “Енергія”, фахівцю в галузі цільового використання пілотованих космічних комплексів та методології експериментальної обробки бортової апаратури. Автор або співавтор більш ніж 130 публікацій та винаходів;[181]

- 50 років (1970) від дня заснування народного хору “Криниченька” Калінінського сільського будинку культури Чернігівського району;

- 50 років (1970) від дня заснування ПрАТ  “Запорізький залізорудний комбінат”;

 

            Запорізький залізорудний комбінат - одне з найбільших підприємств у гірничо-металургійній галузі України. Його будівництво було зумовлене відкриттям геологічною експедицією В. Сусленникова 1948 року Південно-Білозерського і Переверзєвського родовищ залізних руд, які входять до складу Білозерського залізорудного району. Запаси руди, що відрізняються своєю високою якістю і мінімумом шкідливих домішок, та легко збагачувані магнетитові кварцити залягають у складних гідрогеологічних умовах. Родовище обмивалося 8 водоносними шарами з великим напором, що ускладнювало добуток руди. Прийнято рішення створити систему відкачування води, не порушуючи водного горизонту. 1960 року розпочато будівництво водовідливного комплексу, до складу якого входять 6 насосних станцій, що перекачують ґрунтові води у ставок-випаровувач Утлюцького лиману Азовського моря. Будівництво копальні було важким та інноваційним. Такого досвіду тогочасна гірничо-рудна промисловість світу ще не мала. І ось нарешті 16 листопада 1965 року відбувся перший вибух від допоміжного стовбура для проходження горизонтальної виробки. Гірняки напружено просувалися до рудного тіла.

            26 серпня 1967 року з шахти «Південна» бригада Івана Яна видала на-гора першу вагонетку руди! 19 жовтня - вже перша тисяча тон, а 31 жовтня перший ешелон руди Південно-Білозерського родовища відправлений металургам «Запоріжсталі». Перша черга комбінату потужністю 1 млн т руди на рік була введена до ладу актом Державної комісії 31 грудня 1969 року. У січні 1970 року акт Державної комісії був затверджений наказом Мінчормета СРСР і офіційно з’явилося гірничорудне підприємство. Одночасно з розбудовою шахт народжувалося й містечко гірників – Дніпрорудне[182].

            Протягом 20 років «Запорізький залізорудний комбінат» видобуває агломераційну і мартенівську руду. Рудний поклад розкритий з боку лежачого і висячого боків родовища вертикальними стволами, пройденими з поверхні, а також сліпими стовбурами і транспортними гілками.

            Для відпрацювання родовища прийнята камерна система - вироблений простір  закладається сумішшю, яка твердне. Це дозволяє максимально вилучати породу, при тому зберігати поверхню придатною для землекористування, враховуючи збереження продуктивності водоносних горизонтів для водопостачання регіону. Крім того, в складі закладних сумішей утилізуються порожні породи, які потрапляють у відвали на поверхні після проходки виробок, шлаки металургійного виробництва, відходи доломіту.

            1991 року, з певних причин, розпочалася стагнація підприємства, яка тривала до 1995 року. В цей час колектив комбінату шукав шляхи виправлення ситуації. Постала необхідність у нарощувані об’ємів видобування руди, притому знизити її собівартість, не втрачаючи якості. Також були потрібні й нові ринки збуту продукції. Вихід знайшли у залученні іноземних інвестицій. «Запорізький залізорудний комбінат» за частковою участю словацької компанії "Minerfin" отримав можливість для технічного переобладнання виробництва, була закуплена сучасна бурова та рудопідйомна техніка. Використання самохідних машин дозволило підняти рівень робіт, підвищити безпеку праці. Реконструкції та переобладнання зазнали і лінії рудного переділу, дробильно-сортувальної фабрики, яка забезпечує сортувальну переробку руди (агломераційні та мартенівські руди). У 2012-2013 роках збудовано нову компресорну станцію. З 2009 року «Запорізький залізорудний комбінат» впроваджує нетротилову емульсійну вибухову речовину «Украініт-ПП-2», та для її виготовлення на місці проведення вибухових робіт змішувально-зарядну техніку.

            15 травня 2014 року загальними зборами акціонерів було прийняте рішення про зміну назви підприємства з іноземними інвестиціями у формі закритого акціонерного товариства «Запорізький залізорудний комбінат» на приватне акціонерне товариство «Запорізький залізорудний комбінат». Колектив на чолі з генеральним директором Героєм України (2012) Михайлом Костянтиновичем Короленком поставив собі завдання посісти й утримати чільне місце серед європейських підприємств галузі. Наразі руду підприємство постачає на внутрішній ринок («Запоріжсталь») та експортує в Чехію, Словаччину, Польщу та Австрію.

(Ж. Д. Назаренко)

            Література:

            Залізорудна промисловість : [в т. ч. про ЗЗРК] // Гірничий енциклопедичний словник / за ред. В. С. Білецького. – Донецьк, 2002. – Т. 1 : А - К. - С. 346.

            ЗАТ “Запорізький залізорудний комбінат” // Запоріжжя індустріальне : історія і сьогодення/ [авт. тексту Ф. Турченко та ін]. - [Запоріжжя], 2009. – С. 265-267.

           

- 40 років (1980) Запорізькій дитячій школі мистецтв № 1;[183]

- 40 років (1980) від дня заснування народного хору ветеранів війни та праці “Фронтовичка” Палацу культури ім. Т. Г. Шевченка (м. Мелітополь);

- 30 років (1990) від дня заснування Малої академії наук (м. Запоріжжя);[184]

- 30 років (1990) від дня заснування Запорізького обласного об'єднання Українського Союзу ветеранів Афганістану;

- 30 років (1990) від дня заснування ТОВ “Культурний центр “Хортиця”;

            - 30 років (1990) від дня заснування газети “АгроТаврія” (Таврійської агротехнологічної академії : м. Мелітополь);

            - 30 років (1990) від дня заснування Запорізького міського товариства захисту прав користувачів;

- 30 років(1990) Запорізькому обласному центру науково-технічної творчості учнівської молоді “Грані”;

 

Запорізький центр «Грані» - флагман науково-технічної творчості

 

Комунальний заклад «Запорізький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді «Грані» Запорізької обласної ради – це профільний заклад позашкільної освіти, що займається професійною орієнтацією та допрофесійною підготовкою дітей від 6 до 18 років за напрямами науково-технічної творчості.

Головне завдання Центру - професійна орієнтація та допрофесійна підготовка учнів на професії, що пов'язані з наукою, технікою, інженерією; підготовка молоді до успішного працевлаштування, до продовження освіти після школи (або до того й іншого); отримання ними різних технічно складних знань і навичок, зокрема із застосуванням математичних і наукових понять.

Обласний Центр НТТУМ «Грані» створено (вперше в Україні) на базі обласної станції юних техніків у 1990 році. А у 1991 році на базі Центру створено також обласну Малу Академію наук (однією із перших в Україні) з метою пошуку та розвитку учнів, які мають нахил до науково-дослідницької діяльності.

За роки існування Центру тисячі його вихованців отримали професійні знання та навички. Завдяки цьому працевлаштувались, вступили та закінчили вищі навчальні заклади, отримали наукові звання. На теперішній час працюють на підприємствах, в засобах масової інформації, наукових установах рідного міста Запоріжжя і всієї України. Багато з них створили свій власний бізнес.

Щорічно в обласному Центрі НТУМ «Грані» отримують безкоштовні освітні послуги понад 2300 вихованців різної вікової категорії за 30 напрямами науково-технічної творчості:

< >спортивно-технічні: авіа-, ракето-, судно-, автомоделювання, дайвінг тощо;комунікаційні: аудіо-, відеотехнології, журналістика, кіно та телебачення, мультиплікація, фотографія;(Т. В. Куцова, М. Г. Едель)

 

Література:

Гладкий, В.  Закончилась неделя науки, техники и производства для детей и юношества : [в Запорож. обл. центре науч.-техн. творчества учащейся молодежи] // Индустр. Запорожье. - 1992. - 15 янв.

 

- 30 років (1990) від дня заснування народного хорового колективу “Наддніпряни” Розумовського будинку культури Запорізького району;

- 30 років тому (1990) була заснована Запорізька громада Української Автокефальної Православної Церкви;

- 25 років (1995) від дня заснування спецпідрозділу МВС України „Гепард” та підрозділу ДАІ „Радар” (м. Запоріжжя);

- 25 років (1995) від дня заснування факультету менеджменту ЗНУ;

- 25 років (1995) від дня заснування видавництва "Дике Поле" (м. Запоріжжя);

            - 25 років (1995) Приватному комплексу безперервної освіти «Школа “ЕйдоС”»;

 

            У Запоріжжі є унікальний приватний навчальний заклад - школа «Школа “ЕйдоС”». Дехто називає її елітарною. За великим рахунком, так воно і є: всі випускники школи стають успішними людьми, елітою нашого суспільства. І це не означає, що спочатку сюди приходять вчитися виключно генії і таланти. Двері школи відкриті всім, в тому числі й для дітей з особливими потребами. Просто тут підхід до учнів базується на постулаті: неталановитих дітей не буває. Вбудовані в навчальний процес інноваційні освітні технології допомагають викладачам «Ейдосу» відшукати в кожному учні його таланти і особисті ресурси успішності.

            А почалося все в 1995 році, коли психолог Олена Михайлівна Гредінарова поїхала разом зі своєю дочкою Яною навчитися ейдетики у автора методики Ігоря Матюгіна. Ейдетика - це робота з інформацією, вміння створювати образи і за допомогою їх запам’ятовувати інформацію. Метод вразив своїми можливостями і перспективами. Діти стали  демонструвати блискучі успіхи в навчанні, у звичайній школі таких технологій не було.

            Спочатку Гредінарови думали тільки про розвиток власних дочок і навіть не припускали, що колись відкриють приватну школу, яка випускатиме особистостей, готових до самостійного життя. Але «з’явився соціальний запит», як це назвав Ігор Гредінаров, і спочатку вони з дружиною створили Центр інтелектуальної творчості для дітей, а за 6 років відкрили Приватний комплекс безперервної освіти «Школа «ЕйдоС». Їх дітищу вже 25 років.

            Чим же так приваблива школа «ЕйдоС» для дітей? У «ЕйдоС» навчальний процес побудований так, щоб виховувати внутрішню свободу і гідність людини. Учні можуть висловлювати свою точку зору, аргументуючи її. Спілкування побудоване на повазі та співробітництві «учитель – учень» і дружбі молодших зі старшими. Більш того, в «Ейдос» немає звичних шкільних дзвінків, є годинник, і дитина сама розподіляє свій час (цьому вчать на проектних днях з тайм-менеджменту).

            Уроки тривають 35 і 40 хвилин. Без розгойдувань і зайвих слів учитель починає урок, цікавими способами входячи в тему. У школі діє відсотково-модульна система оцінювання. Причому завдання побудовані таким чином, що дитина сама бачить, скільки відсотків вона знає. Уроки діти роблять самостійно тут же, в школі. Додому задають тільки англійську - завершити і читати. Старшокласники після відвідування консультацій з основних предметів виконують завдання самостійно. В інтересах дітей зробити уроки швидко, тому що їх чекають всілякі розвиваючі клуби: художній, музичний, спортивний, клуб технічної творчості, арт-студія. Так тут проходить звичайний шкільний день з 8 до 18. Ще не забувають про 4-х разове харчування, плюс сон у першокласників.

            У школі «ЕйдоС» викладають ТРВЗ - теорію рішення винахідницьких завдань. Цього немає в жодній школі! Щорічно всеукраїнські конференції для вчителів з цього розділу знань проходять на базі запорізької школи «ЕйдоС». Алгоритми рішень і знання законів ТРВЗ допомагають впоратися з абсолютно будь-яким завданням.

            У школі намагаються давати не абстрактні знання, а пов’язувати їх з життям. Так, раз в тиждень, немає уроків, але всі отримують завдання з проекту і протягом дня виконують його. У проект включені завдання з тих предметів, які є в цей день за розкладом. І кожен вчитель-предметник оцінить свою частину завдання.

            Також в «ЕйдоС» вчать дітей виконувати компетентнісні завдання: ставиться завдання з життя, а потрібно розв’язати цю проблему за допомогою знань з шкільних предметів. Є уроки успіху. Є проекти, де діти захищають бізнес-ідеї. Найчастіше вони придумують реальні бізнес-ідеї, на яких можна заробляти. Так, наприклад, учні запропонували безпечний коник для катання на льоду, автоматичне очищення класної дошки, пристрій для запису в темряві.

            У школі віддається однакова перевага англійській і математиці, вузькопрофільність тут не вітається. Навпаки, створені такі умови, що дитину заохочують цікавитися всім і знаходити своїм інтересам реальне і практичне застосування.

            Ще одна сильна сторона навчання в «ЕйдоС» - це психологічний супровід. У кожного класу є свій психолог. На кожного учня оформляється психологічне портфоліо. Учнів порівнюють не одного з одним, а з самим собою, але вчорашнім.

            З результатами індивідуальної траєкторії розвитку учнів обов’язково знайомлять їхніх батьків, а також старшокласників, що є цінним для їх подальшого вибору шляху. Для всіх учнів школи щотижня проводяться психотренінги і особисті психологічні консультації.

            Школа «ЕйдоС» - це абсолютно ексклюзивний і інноваційний підхід до освіти, який дозволяє кожному учневі розвинути свої таланти і внутрішні ресурси:

            - пам’ять, творче мислення, психічне і фізичне здоров’я;
            - отримати відмінні знання з шкільних предметів;
            - отримати навички з підприємництва та здійснення проектів;
            - навчитися оцінювати перспективи і вирішувати проблеми;
            - оволодіти іноземними мовами;
            - визначитися зі справою життя;
            - бути успішним і щасливим.

            Учні школи демонструють видатні досягнення: 70% учнів навчається на «добре» і «відмінно»;

            На міських, обласних, всеукраїнських олімпіадах і конкурсах на кожного учня школи доводиться по 2 призових місця за навчальний рік. Учні показують якісні знання і чесно завойовують призові місця.

            100% випускників вступають до ВНЗ, а більше 50% з них  - на бюджетну форму навчання.

            Школа входить в 300 кращих серед 5000 шкіл з п’яти країн світу в міжнародному конкурсі «Ерудит-Марафон Учнів». Учні школи єдині, хто бере участь в цьому конкурсі від України.

            Школа відкрито ділиться своїми освітніми методиками і технологіями: на її базі проходять семінари для вчителів і завучів шкіл міста Запоріжжя. Щорічно школа «ЕйдоС» проводить міжнародні науково-практичні конференції та семінари з ТРВЗ-педагогіці і ейдетиці. Школа бере активну і постійну участь в роботі Асоціації приватних шкіл України та Української освітньої платформи.

            Генеральний директор школи “ЕйдоС” - Гредінарова Олена Михайлівна нагороджена Почесною грамотою і знаком Верховної Ради України "За особливі заслуги перед українським народом".

            Вступити в “ЕйдоС” - означає отримати в допомогу найбільш новаторський і амбітний колектив професіоналів для навчання своєї дитини. Колектив школи здійснює мрію батьків про успішне сьогодення і майбутнє їхніх дітей.

(Н. Л. Приймаченко)

            Література:

            Школа, где учат быть человеком [Електронный ресурс] : [про приватний комплекс безперервної освіти школу "ЕйдоС”] // Запорозька Січ : [сайт]. - Режим доступу: http://sich.zp.ua/shkola-gde-uchat-byt-uspeshnym-cheloveko

            Лейбович, А. В. Розвиток приватних шкіл Запорізького регіону [Електронний ресурс] // Економіка та держава. - 2018. - № 5. - С. 102. - Режим доступу: http://www.economy.in.ua/pdf/5_2018/25.pdf

            Частный комплекс непрерывного образования «Школа ЭйдоС» [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://eidos.061.ua/

            Приватний комплекс безперервної освіти “Школа “ЕйдоС” [Електронний ресурс]. - Режим доступу : https://osvitanova.com.ua/providers /435-приватний-комплекс-безперервної-освіти-школа-ейдос

 

- 20 років (2000) від дня заснування Запорізького міського благодійного фонду «Єврейський громадський центр “Мазаль Тов”»;[185]

- 20 років (2000) від дня заснування Запорізького міського болгарського товариства ім. Кирила і Мефодія;

- 20 років (2000) страховій компанії “Мотор-Гарант” (м. Запоріжжя)

            - 20 років (2000) від дня заснування Міжнародного фестивалю-конкурсу дитячого та юнацького виконавського мистецтва "Акорди Хортиці"(м. Запоріжжя);

 

            Конкурс-фестиваль "Акорди Хортиці" один з найвідоміших в Україні музичних проектів для молоді. На сьогодні це потужний форум юних виконавців, який користується великим авторитетом в професійних мистецьких колах. Свою історію конкурс-фестиваль  веде з 2000 року і за 19 років існування його гостями стали понад 7000 юних музикантів з Австрії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Китаю, Сербії, Чехії, США, Японії, Литви та всіх куточків України.

            Особлива роль в проведенні конкурсу-фестивалю належить академічному симфонічному оркестру Запорізької обласної філармонії і особисто головному диригенту і художньому керівнику оркестру народному артисту України Вячеславу Реді. За 19 років майже 500 талановитих юних музикантів мали унікальний шанс виступити в якості соліста з академічним симфонічним оркестром Запорізької обласної філармонії.

            3 квітня 2015р. Міжнародний конкурс-фестиваль дитячого та юнацького виконавського мистецтва "Акорди Хортиці" введений Державним методичним центром навчальних закладів культури і мистецтв України у Реєстр дитячих та юнацьких міжнародних, всеукраїнських мистецьких конкурсів, фестивалів, що надало цьому заходу значної вагомості та престижу на теренах культурного життя країни.

            Усі переможці Міжнародного конкурсу-фестивалю дитячого та юнацького виконавського мистецтва «Акорди Хортиці» попередніх років досягли успіху та високої майстерності, пов’язали свою долю з музикою. Наприклад, юний трубач Роман Купріянов (гран-прі 2010 року) вже студент, вчиться зараз у Харківському музичному училищі ім. Б. М. Лятошинського. Другий володар Гран-Прі того ж року – скрипаль Олександр Корнєв - вчився у Сінгапурі, а зараз він соліст столичного колективу «MK Classics».

            У 2011 році Гран-Прі отримала Євгенія Зіненко (м. Київ), зараз грає в «Українському ансамблі саксофоністів»; 2012 рік - скрипалька Марта Герега (м. Львів) виступає з оркестрами України, Чехії, Словакії, Польщі; 2013 рік - піаністка Марія Клименко (Одеська область), лауреат багатьох міжнародних конкурсів, виступала з концертами  у Запоріжжі з академічним симфонічним оркестром обласної філармонії; 2015 рік - вокальний ансамбль «Viva del Canto» Запорізького музичного училища ім. П.І. Майбороди; 2016 рік - десятирічна піаністка Христина Михайличенко (м. Київ), 2017 рік - Костянтин Лукенюк, скрипаль (м. Чернівці), навчається у престижній Істменівській школі музики у місті Рочестер (штат Нью-Йорк).

            У 2018 році члени журі визначили двох володарів гран-прі, які набрали рівну кількість балів. Ними стали Мілда Даунорайте (Литва-Велика Британія) та Кіра Фролу (Румунія-Велика Британія). Обидві переможниці навчаються у The Purcell School of Music у Лондоні та активно беруть участь у міжнародних конкурсах.

            У 2019 році Гран-прі ХІХ Міжнародного конкурсу-фестивалю дитячого та юнацького виконавського мистецтва «Акорди Хортиці» вибороли одразу три конкурсанти: колектив «Менестрелі» Запорізької дитячої школи мистецтв № 2 (Запоріжжя), Анна Бурель (м. Харків) та Єва Волкова (Білорусь, м. Мінськ). І дійсно, обрати найкращих із кращих було нелегко – діти й підлітки не просто грали із дорослою майстерністю, але й вражали тонкою передачею емоційних нюансів музичних творів.

            Для всіх учасників з інших міст та країн створюються необхідні умови для комфортного перебування в м.Запоріжжя, надається можливість для репетицій, а також гарні умови для відпочинку й ознайомлення з нашим славетним містом. З метою пошуку обдарованих дітей та надання їм можливості творчого зростання до складу журі конкурсу запрошені провідні педагоги, митці української та світової виконавської школи. Традиційно у рамках конкурсу-фестивалю заплановано проведення педагогічних конференцій, майстер-класів та круглих столів.

            „Акорди Хортиці” – конкурс, який розвиває творчий потенціал, надає можливість показати свою майстерність, відкриває нові імена і таланти.

(І. В. Корнієнко)

            Література та інтернет-ресурси:

            Акорди Хортиці : XVIII Міжнар. конкурс-фестиваль дит. та юнац. виконав. мистецтва, м. Запоріжжя, 29 берез. - 3 квіт. 2018 р. / Департамент культури, туризму, національностей та релігій ЗОДА [та ін.]. – Запоріжжя : [Кераміст], 2018. – 48 с. : іл.

            Акорди Хортиці : XI міжнар. фестиваль-конкурс дит. та юнац. виконав. мистецтва, 22 - 26 берез. 2011 р., м. Запоріжжя. – [Запоріжжя : б. в., 2011]. – 38 с. : фото.

            Акорди Хортиці : VIII Міжнар. фестиваль-конкурс дит. та юнац. виконав. мистецтва. м. Запоріжжя. 25 - 29 берез. 2008 р. / Мін-во культури і туризму України [та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 2008. – 36 с. : іл.

***

            Хортиця бере акорди // Запоріз. правда. - 2019. - 25-28 берез. (№ 13). - С. 2.

            «Акорди Хортиці» запалюють зірки» // Запороз. Січ. - 2019. - 23 берез. (№ 51-52). - С. 1.

***

            Акорди Хортиці [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://zp.gov.ua/uk/articles/item/4957/laureati-festivalyu-akordi-hortici-zigrayut-razom-z-akademichnim-simfonichnim-orkestrom

Акорди Хортиці [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.filarmonic.zp.ua/tvorchi-kolektivi/festivali/item/1497-mizhnarodnyi-festyval-konkurs-dytiachoho-ta-iunatskoho-vykonavskoho-mystetstva-akordy-khortytsi

 

- 20 років (2000) від дня заснування Міжнародного фестивалю слов'янської фортепіанної музики (м. Мелітополь);

- 20 років (2000) від дня заснування духовної школи при Свято-Андріївському кафедральному соборі УПЦ (м. Запоріжжя);

- 20 років (2000) кафедральному собору Святого Андрія Первозваного (м. Запоріжжя);

- 15 років (2005) від дня заснування Запорізького обласного центру соціально-психологічної допомоги;

Книги - ювіляри

90 років

Днепрострой : бюллетень государственного Днепровского строительства : вых. 6 раз в год. № 2 [14] / ред. совет : А. В. Винтер [и др.] ; ред. отд. : А. Н. Долгов [и др.] ; отв. ред. Б. Е. Веденеев ; ред. Н. И. Осколков ; зав. изд. В. П. Глебов. – М. : Гос. Днепровск. строительство, 1930. – 130 с.

Испытание сноповязалок (1928 г.). – Акимовка : Изд-во Акимов. тракторо- испытательной ст., 1930. – 51 с. – (Вып. № 5).

Колективний договір між Запорізьким округовим комітетом профспілки "Нархарч" і Запорізьким центральним робітничим кооперативом "ЗЦРК" на строк з 1-го січня 1930 р. до 1-го січня 1931 р. – Запоріжжя : [б. в.], 1930. – 22 с.

Нижний Днепр : рабочая гипотеза. – М. : [б. и.], 1930. – 64 с.

Отчет испытания косилок (1928 г.). – Акимовка : Изд. Акимовской тракторо-испытательной станции, 1930. – 40.с.

Плян колективного будівництва на 1929-1930 рік / Запоріз. окрколгоспспілка. – Запоріжжя : Комунар, 1930. – 32 с.

Протокол засідань першого Запорізького Округового з'їзду колгоспів, що відбувся 25-27 січня 1930 р. в м. Запоріжжі / Запоріз. округовий виконавчий комітет. – Запоріжжя : [Комунар], 1930. – 24 с.

Хроника Днепростроя : двухнедельный бюллетень государственного Днепровского строительства. Май - декабрь 1930 г. – № 2-10. – Запорожье : [б. и.], 1930. – [312c.].

Аржанов, [?].  Днепрострой к XVI съезду ВКП(б) / Аржанов, Михалевич. – М. : Госиздат, 1930. – 86 с.

Джиджора, І.  Україна в першій половині ХVІІІ віку : розвідки і замітки ; з передм. М. Грушевського / І. Джиджора ; Іван Джиджора ; Всеукр. акад. наук, Історична секція. – К. : [Київ-Друк?], 1930. – 172 с. – Тит. арк. укр., фр.

Махов, Г.  Грунти України : нарис грунтів, методика дослідження, визначник грунтів, короткий нарис геології та рослинности України / Г. Махов. – Х. : Рад. селянин, 1930. – 330 с.

Скляренко, С. Д.  Три республіки / С. Д. Скляренко. – Х. : Держ. вид-во України, 1930. – 220 с.

Філянський, М.  На Дніпрельстан / М. Філянський. – Х. : Держвидав, 1930. – 49 с. : 32 фото.

80 років

Информационный бюллетень Энергосбыта - "Днепроэнерго" / НКЭП - СССР, Энергосбыт - "Днепроэнерго". – Запорожье : [б. и.], 1940. – 89 с.

75 років

Исаков, С.  Исаак Израилевич Бродский, (1884 - 1939) / С. Исаков. – М. : Искусство, 1945. – 20 с. – (Массовая б-ка).

Ковпак, С. А.  От Путивля до Карпат : литературная запись Е. Герасимова / С. А. Ковпак ; С. А. Ковпак ; [ред. Е. Р. Рамм]. – М. : Воениздат НКО. [1-я Образц. тип. треста "Полиграфкнига" Огиза при СНК РСФСР в Москве], 1945. – 136 с., [8 вкл. л.] : ил.

Педенко, М.  Фронтовой дневник / М. Педенко ; Мария Педенко. – Москва ; Ленинград : Военмориздат, 1945. – 79 с.

70 років

Александр Васильевич Винтер / вступ. статья Г. М. Кржижановского; библиогр. сост. А. П. Епифановой. – М. - Л. : Изд-во АН СССР, 1950. – 30 с. : портр.

Гуслистий, К. Г.  Київська Русь - колиска братніх народів - російського, українського і білоруського : стеногр. лекції / К. Г. Гуслистий. – К. : [б. в.], 1950. – 40 с.

Джигурда, О.  Теплоход "Кахетия"; Подземный госпиталь / О. Джигурда. – Симферополь : Крымиздат, 1950. – 272 с.

Логінов, Ф. Г.  Відродження Дніпрогесу / Ф. Г. Логінов. – К. : Держтехвидав України, 1950. – 151 с. : іл.

60 років

Віночок пісень про знатних людей Запоріжжя [Ноти]. – Запоріжжя : Кн.- газ. вид-во, 1960. – 32 с.

Доповіді та повідомлення на конференції, присвяченій підсумкам науково-дослідної роботи за 1959 рік : секція літературознавства і мовознавства : тези / М-во освіти УРСР ; Запоріз. держ. пед. ін-т ; [редкол. М. О. Балабан та ін.]. – Запоріжжя : [б. в.], 1960. – 90 с.

Запоріжжя літературне / упоряд.: Лісняк В., Ребро П. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1960. – 164 с. – Текст укр., рос.

Запорожский государственный институт усовершенствования врачей имени М. Горького : труды. Т. ІІ / М-во здравоохранения УССР. – Запорожье : Кн.-газ. изд-во, 1960. – 176 с.

Путінцев, А. Г.  Христофор Саламбаш : про почесного металурга країни, керівника бригади ковалів Запорізького електрометалургійного заводу "Дніпроспецсталь" / А. Г. Путінцев. – Запоріжжя : Кн. газ. вид-во, 1960. – 23 с.

Ревенок, М.  Словом та піснею : з досвіду роботи культурно-освітніх закладів Куйбишевського району / М. Ревенок. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1960. – 16 с.

Симоненко, П.  Шановна Марія Іванівна [про Героя Соц. Праці Марію Іванівну Сардак] / П. Симоненко. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1960. – 24 с. – (Люди натхненної праці).

Щорічники опадів та температури повітря по Запорізькій області за 1955 - 1959 роки / відп. за випуск Д. І. Дядюренко ; Запоріз. обл. упр-ня сіл. госп-ва, Запоріз. обл. гідрометеорологічне бюро. – Запоріжжя : Кн.- газ. вид-во, 1960. – 160 с.

Щербаков, В. В.  Шкідники плодоягідних культур півдня України / В. В. Щербаков. – Запоріжжя : Кн.-газ. вид-во, 1960. – 86 с.

Відомості про авторів

Авдєєнко Сергій Іванович – письменник, член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

Алексєєв Олександр Миколайович - кандидат педагогічних наук, доцент, член правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

Атаманчук Інеса Валентинівна - журналіст, заступник відповідального секретаря тижневика “Газета “МИГ” (м. Запоріжжя);

Бакуров Костянтин Дмитрович - Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців, голова Марганецького міського осередку ДОО Національної спілки краєзнавців України;

Баранов Олександр Олександрович - член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини, директор музею історії Мелітопольського локомотивного депо (до виходу на пенсію працював машиністом I класу Мелітопольського локомотивного депо);

Білівненко Сергій Миколайович - кандидат історичних наук (2008), доцент, викладач історичного факультету кафедри джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін ЗНУ, голова правління Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького (з 2011), співробітник НДІ історичної урбаністики;

Бичева Ірина Миколаївна - головний бібліотекар відділу мистецтв КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

Блюмський Валерій Тимофійович - член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

Богаєвська Ніна Володиміровна - член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», бібліотекар спілки;

Боєва Наталія Іванівна - композитор, голова Запорізького обласного осередку Національної Спілки композиторів України та член її Правління, заслужений діяч мистецтв України;

Вілінов Юрій Аркадійович - краєзнавець, член Національної спілки краєзнавців України;

Воровка Володимир Петрович - доктор географічних наук, голова правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»);

Гаєва Наталія Іванівна - відповідальний секретар щотижневика “МИГ” (м. Запоріжжя);

Гнєдашев Віктор Миколайович - директор Якимівського районного історично-краєзнавчого музею, почесний громадянин смт. Якимівка;

Голованова Галина Яківна - член «Спілки краєзнавців Мелітопольщини»;

Голубєва Наталія Іванівна - вчитель англійської мови Запорізького обласного військового ліцею «Захисник»;

Гончаренко Олег Миколайович - член Національної Спілки письменників України, член «Спілки краєзнавців Мелітопольщини»;

Гончаренко Олена Вікторівна - член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», член Мелітопольського літературного об’єднання імені Павла Ловецького;

            Гранішевська Олена - журналіст

            Гриценко Тетяна Рубенівна - директор КЗ «Вільнянський районний краєзнавчий музей» Вільнянської районної ради;

            Дашковська Ганна Вадимівна - провідний бібліотекар відділу технічної та економічної літератури КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Демчук Ірина Іванівна - бібліотекар відділу технічної та економічної літератури КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Деркач Тамара Григорівна - співробітник Запорізького обласного краєзнавчого музею;

Едель Михайло Григорович - керівник телестудії Запорізького обласного Центру науково-технічної творчості учнівської молоді "Грані";

            Єрохіна Лариса Анатоліївна - співробітник Запорізького обласного краєзнавчого музею;

            Корнієнко Ірина Владиславівна - провідний бібліотекар відділу мистецтв КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Красносельська Олена - член Національної Спілки письменників України;

            Куцова Тетяна Володимирівна - завідувач організаційно-масового відділу Запорізького обласного Центру науково-технічної творчості учнівської молоді "Грані";

            Кушніренко Іван Кирилович - письменник, журналіст, член Національної спілки письменників України, дослідник історії рідного краю;

            Марченко Оксана Анатоліївна - доктор економічних наук; професор кафедри економіки, управління та адміністрування Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького, член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

            Мосур Інна Сергіївна - провідний бібліотекар відділу мистецтв КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Ноздрина Людмила Федорівна - заслужений працівник культури України, член Національної Спілки журналістів України, директор КЗ “Бердянський краєзнавчий музей”;

            Палівода Тетяна Миколаївна - завідувачка відділу краєзнавства КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Пересипкін Фелікс Юлійович - співробітник Запорізького обласного краєзнавчого музею;

            Полухіна Тетяна Василівна – почесний журналіст України, відповідальний секретар Мелітопольської міськрайонної первинної організації ЗООНСЖУ, член правління ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

            Рильський Юрій Миколайович - директор Музею історії Приватного акціонерного товариства “Електрометалургійний завод «Дніпроспецсталь»”;

            Савіна Тетяна Павлівна - член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини», автор поетичних книжок та краєзнавчих оповідань;

            Савкіна Олена Андріївна - завідувачка відділу мистецтв КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Сакун Валерій Васильович - заступник голови ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

            Саяпіна Тетяна Георгіївна - член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини;

            Сєрікова Світлана Вікторівна - провідний бібліотекар відділу Центру національних культур “Сузір'я” КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Сокульський Арнольд Леонідович - доктор історичних наук, професор Класичного приватного університету, науковий консультант Національного заповідника “Хортиця”;

            Тимашова Валентина Іванівна - Почесний член Мелітопольського відділення Географічного товариства України, член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

            Травень Людмила Іванівна - мистецтвознавець, провідний науковий співробітник Запорізького обласного художнього музею;

            Усиков Вілен Миколайович – художник, прозаїк; викладач Мелітопольського училища культури, член ГО «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

            Хавер Надія Петрівна – краєзнавець, член громадської організації «Спілка краєзнавців Мелітопольщини»;

            Чубенко Людмила Миколаївна - завідувачка відділу сільськогосподарської та природничої літератури КЗ “Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека” Запорізької обласної ради;

            Шевченко Тамара Костянтинівна - історик (м. Запоріжжя);

            Шевчук Сергій Павлович - краєзнавець, член-засновник Запорізького наукового товариства ім. Я. П. Новицького, засновник та керівник громадського Центру краєзнавчих досліджень Північного Приазов'я;

            Щур Юрій Ігорович - кандидат історичних наук, директор Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»;

            Яковенко-Єременко Ірина Петрівна - журналіст, член НСЖУ.