Іван Петрович Щербак - історик, кандидат історичних наук (1946). На-
родився 1 січня 1910 р. у смт. Новомиколаївка Запорізької області. Закін-
чивши у 1933 р. Запорізький педагогічний інститут, пов’язав свою трудову
біографію з цим вузом назавжди, працюючи до 1987 р. на посадах доцента
(з 1946 р.), зав. кафедрою історії (з 1987 р.).
Іван Петрович учасник Великої Вітчизняної війни, у 1941 – 1945 рр. був
лектором політвідділу 12, 18 армій.
Автор понад 150 публікацій. Серед найвідоміших історичних робіт - „Бо-
ротьба за встановлення Радянської влади на Запоріжжі (1917-1920 роки)”.
І.П.Щербак у співпраці з А.О.Клюненком, В.В.Рєпіним та А.Я.Фріманом
написав книгу нарисів «Дніпровські вогні», яка побачила світ у 1976 р.
Книга розповідає про відбудову зруйнованих фашистами Дніпрогесу, ме-
талургійного гіганта на Дніпрі заводу «Запоріжсталь», усього індустріаль-
ного комплексу міста та області. У співавторстві з іншими безпосередніми
учасниками трудової епопеї Щербак передавав особисті спостереження,
широко використовуючи архівні матеріали, спогади і враження людей, які
працювали на будовах.
За книгу нарисів «Дніпровські вогні» у 1977 р. І.П.Щербак разом з ав-
торським колективом був удостоєний Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шев-
ченка. Днепровские огни: Как из руин и пепла был поднят после войны За-
порожский индустриальный комплекс / Авт. кол.: А.Клюненко, В.Репин,
А.Фриман, А.Шерстюк, И.Щербак. – К.: Политиздат, 1976. – 192 с.
Первенец индустриализации страны – Днепрогэс имени В.И.Ленина:
Сб. документов о строительстве Днепрогэса им. В.И.Ленина 1926 – 1932
гг. - Запорожье: Кн. – газ. изд – во, 1960.- 287 с.
Запорожская область в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945
гг.): Сб. документов / Сост.: Щербак И.П. и др. – Запорожье: Кн. – газ. изд
– во, 1959. – 364 с.
За власть Советов: (Сб. документов и воспоминаний о борьбе трудящих-
ся за установление и упрочение Сов. власти на территории Запорож. обл.
в 1917 – 1920 гг. ) / Сост.: Щербак И.П. и др. – Запорожье: Облиздат, 1957.
– 279 с. 6
Славная страница в истории Александровска (Запорожья): (Сб. матери-
алов и документов о рев. событиях 1905 г.) / Сост.: Щербак И.П. и др. – За-
порожье: Облиздат, 1956. – 95 с.
Щербак І.П. Боротьба за встановлення і утвердження Радянської вла-
ди на Запоріжжі (1917-1920 роки) / Щербак І.П., Кравчик П.Т., Чабаненко
П.К.. – Запоріжжя: Облвидав, 1957. – 46 с. Шевченківські лауреати : 1962-2000 : Енцикл. довід. / Авт. - упоряд. М.Г.
Лабінський; Вступ. слово І.М. Дзюби. – К.: Криниця, 2001. – 696 с.: портр.
– Із змісту: Щербак Іван Петрович. – С.647.

Лукашов Владлен Олексійович - український композитор. Народився 15
січня 1930 року в м. Запоріжжі. Закінчив Київську консерваторію (1955 р.)
клас композиції у Б.М.Лятошинського. В 1955-1961 рр. працював музичним
редактором українського радіо. Писав музику до музичних комедій (найві-
доміші “Суперники” за Р.Шеріданом, “Володимирська гірка”), увертюри на
народні теми, романси, пісні.
Помер у 2003 році.
  Мистецтво України: Біогр. довід. – К.: Укр. енциклопедія ім. Бажана,
1997. – С.376.
Спілка композиторів України: Довід.- К.: Музична Україна, 1973. –
С.160.  Http://dig.academic.ru/dic

Cивашенко Валентин Пилипович - художник-скульптор. Народився 15
січня 1940 року у м. Мелітополі Запорізької області. Закінчив Сімферо-
польське художнє училище ім. М.С.Самокиша (1963 р.). Працює в галузі
монументальної і декоративної скульптури. Приймав участь у виставках:
республіканських з 1966 р., всесоюзних – з 1968 р. Українські радянські художники: Довід. – К..: Мистецтво, 1972. - С.414.

Товариство „Балкани” (МТБК “Балкани”), яке діє на території м. Мелі-
тополь, було утворене 3 грудня 1994 року, а офіційно зареєстроване 16 січня
1995 р. Його головна мета – сприяння збереженню самобутньої культури
українських болгар як частини болгарського етносу і водночас невід’ємної
частини багатонаціонального народу України.
Першим керівником товариства (1994 по 2000 ріки) був Є. Папазов, а з
грудня 2000 року осередок очолив С.І. Пачев.
МТБК „Балкани” підтримує тісні зв’язки з іншими національно-
культурними товариствами м. Мелітополя та болгарськими культурними
товариствами інших регіонів України. Товариство „Балкани” - член Ради
національних товариств м. Мелітополя та Асоціації болгарських культурно-
просвітницьких товариств та організацій в Україні.8
З метою пропаганди ідей болгарського національного відродження у
1994 – 1995 роках, за ініціативи С. Пачева та С. Христова як додаток до
мелітопольської газети „Новий день”, вийшло 5 номерів болгарської сто-
рінки „Възраждене», матеріали якої знайомили читачів з історією болгар,
їх традиціями.
З 2001 року для підйому національної свідомості болгар міста, пропа-
ганди болгарської культури товариство „Балкани” щорічно проводить тиж-
день болгарської культури, приурочуючи його до Дня визволення Болгарії
(3 березня). При товаристві існує фольклорний колектив „Балкани”.
На регулярних зустрічах членів товариства „Балкани” болгари мають
можливість поспілкуватися рідною мовою, що є дуже важливим чинником
в умовах російськомовного міста.
Болгарське товариство активно сприяє налагодженню дружніх зв’язків
між громадянами та установами України та Болгарії. Так, у 2003 році, за
сприяння МТБК „Балкани”, було укладено договір між Південно – Захід-
ним університетом „Неофит Рилский” та МДПУ.
При товаристві існує дослідницька група у складі учених та студентів,
члени якої вивчають історію приазовських болгар. Очолює її к.і.н., доцент
Пачев С.І., автор більше 30 праць даної тематики.
  
 

Мелитопольское общество болгарской культуры “Балканы” // Митков
В. Болгары на Запорожской земле: страницы истории и культуры. – Запо-
рожье: Тандем – У, 2007. – С.157 – 159.
Мелітопольське товариство болгарської культури „Балкани” // Запорізь-
ка родина. - Запоріжжя, [2007]. – С. 13.
Пачев С. Приазовські болгари: проблема збереження культурної спад-
щини // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний
аспекти в умовах Півдня України : Зб. наук. праць У Всеукр. наук. – практ.
конф. (2-3 жовт. 2003 р., м.Запоріжжя). – Запоріжжя, 2003. – С.71-73.
Болгары // Исмаилов В. От короны до трезубца. – Мелитополь, 2006. –
С. 158 – 159.
Мелітопольське товариство болгарської культури „Балкани” //
Національно-культурні товариства Запорізької області. – Запоріжжя, 2001.
– С. 8.
 

Куперман Ю. Мелитополь – город интеркультурный: [«Балканы»] //
Надежда. – 2009. – 30 янв. – С. 10.
Терентьева Н. Подарки по-болгарски // Мелитоп. ведомости. – 2007. – 4
июля (№27). – С.24. 9 

 Володимир Іванович Сидоров (Баян Вадим, інші псевдоніми “Si do” ,
“Дошлый парень)” народився 17 січня 1880 р. у с. Нововасилівка Бердян-
ського повіту Таврійської губернії. Син агронома. Закінчив реальне учили-
ще в Мелітопольському повіті. Працював службовцем в конторі.
 В 1906 р. перебирається до Сімферополя, де працює коректором у ти-
пографії. З 1908 р. друкується у місцевій газеті “Тавричанин” (перший вірш
“Два коня”). Приблизно в цей же час, але у Мелітополі, виходить з друку
його роман у віршах “Сжатая лента”.
1910 р. Баян приїздить до Петербурга, де відвідує лекції на Вищих кур-
сах П.Ф. Лесгафта , друкується в журналах “На берегах Невы”, “Весь мир”,
у збірнику “Ветви”, знайомиться з Ігорем Северяніним. У тому ж році по-
вертається до Криму і в 1913-1914 рр. приймає активну участь в органі-
зації і фінансуванні першої олімпіади російського футуризму. Разом з В.
Маяковським, І.Северяніним, Д.Бурлюком виступає зі своїми віршами у
Сімферополі, Керчі. Донині в музеї імені В.Маяковського у Москві зберіга-
ється акварельний портрет Баяна, зроблений тоді поетом і засновником фу-
туризму з його дарчим надписом “Владимиру Ивановичу в знак истинного
расположения”.
Залишившись під час революції і громадянської війни в Криму, Ва-
дим Баян створив літературне об’єднання, допомагаючи молодим поетам
у творчості. Найбільш відомі твори “Космопоеми”, “Вселенная на плахе”
(1919-1920 рр.), “По мостовой тысячелетий” (1922).
З 1922 р. жив і працював у Москві, писав для художньої самодіяльнос-
ті, складав для молоді зразки нових радянських обрядів - вечірок з іграми
і танцями, весіль. Результатом цих напрацювань стала книга “Кумачовые
гулянки”, яка двічі вийшла у видавництві “Молода гвардія”.
В 30-ті роки Баян відійшов від поезії, писав одноактні п’єси, політичні
скетчі, конферанс. Збереглася неопублікована драма в 5-ти діях “Пушкін” і
тисячасторінковий роман “Ольга Корабльова”. В останні 15 років він пра-
цював художником-оформлювачем.
 

 Аброскина И. Баян Вадим // Русские писатели. 1800 -1917: Биогр. сло-
варь. Т. 1: А – Г. - М., 1989.-С.192. – [Есть фото].
 Миндлин Э. Необыкновенные собеседники: Лит. воспоминания. - 2-е
изд., испр. и доп . - М.: Сов. писатель, 1979. – 559 с. – Из содерж.:[ о встре-
чах с В. Баяном]. - С.299 – 302.
 Бурлюк Д. Фрагменты из воспоминаний футуриста // Из истории
рукописных и старопечатных собраний. - М., 1997. - С.151-152.
 Белоусов Р. Оскорбленные прототипы // Лит. Россия .- 1968. - 18 окт.
 

 

  Пропахлий димом
                  І вогнем багать,
                  Збагачений побаченим і чутим,
                  Вчарований природи
                  Вічним чудом
                  Я зостаюсь на срібло не багач.
                                                       О. Орач
   Орач (Комар) Олег Юхимович народився 6 лютого 1940 р. у
с.Благовіщенка Куйбишевського району в сім`ї учителів. Закінчив історико
– філологічний факультет Донецького педінституту (1962), а згодом, після
служби в армії , навчався на Вищих літературних курсах при Літінституті
імені О. М. Горького в Москві.
   Його перші проби пера були надруковані на сторінках районної газети
(тоді вона називалася “Соціалістична перемога”). Дебютував поетичною
збіркою “Подорожник” у двадцятип’ятилітньому віці (1965 р.).Потім були
твори: “Земля на видноколі” (1968), “Передчуття” (1971), “Зимние жаво-
ронки” (1974), “Долоні” (1977), “Свято спілого листя” (1985) та інші. Окрім
творів для дорослих, Олег Юхимович написав кілька книг для дітей “Берез-
неві світанки”,”Дружня сімейка”,”Хто де живе”,”Довге літо”,”Журавликова
пісня”.
   Письменник активно виступає і як перекладач. У його перекладі вийшли:
книга поезій російського поета В. Шульжика “Морська зірка”, повість уде-
гейського прозаїка Джансі Кімонко “Там, де біжить Суклай”, “Якутські на-
родні казки” та “Алтайські народні казки”.
   Він упорядник антології дитячої білоруської поезії “Лісова колиска”,
книги спогадів про В. Стуса “Не відлюбив свою тривогу ранню” та збірки
поезій останнього “Під тягарем хреста”. Окремі твори О. Орача переклада-
лися на російську мову. З 1967 р. член Спілки письменників України.
     Тривалий час перебував на журналістській роботі. Зокрема, працю-
вав у газетах “Маяк”,”Радянська Донеччина”, на Донецькому телебаченні,
очолював республіканський Будинок літераторів (м. Київ), у сибірському
виданні “Авангард”. В Уссурійському краї спробував себе на мисливській
стезі.
    За збірку поезій “Журавликова пісня” Олега Юхимовича удостоєно лі-
тературної премії імені Лесі Українки, а за кращий поетичний цикл у газеті
“Літературна Україна” у 2000-му році його відзначено всеукраїнською пре-
мією імені В. Сосюри.
                      Література про життя та діяльність
    Причиненко К. Поет, прозаїк, перекладач // Рід. край .- 2001. - 4 лип. -
С.2.
    Осадчук П. Коли не мовчить поет: Штрихи до портрету О. Орача // Літ.
Україна. - 2000. - 24 лют. - С.6.
    Орач (Комар) Олег Юхимович // Літературне Запоріжжя : Біобібліогр.
довід. – Запоріжжя, 2002. - Вип.2. - С.46-48.
                                      ***
 
 

10 лютого 1935 року вийшов перший номер газети “Ударник Приазо-
вья”, яка є праматір’ю теперішньої “Приазовской нови”. 75 років, з пере-
рвами на час окупації района (1941 – 1943 рр.) та газетної реорганізації
(травень 1962 – березень 1963 рр.), народжувався кожний номер “районки”.
В архівах залишилися пожовклі сторінки газети, на котрих закарбована іс-
торія Приазовського району. Сьогодні здаються наївними нотатки, опублі-
ковані в перших номерах, що описують турботу конюхів про конячок, роль
лекцій у підвищенні урожайності сільгоспкультур... Але це був інший час і
газета його відображала, як дзеркало.
    В 30–ті роки часопис “стверджував” колгоспне будівництво. На початку
90-х рр. ХХ ст. незалежна Україна перейшла на ринкові відносини, змінила-
ся і форма власності. Про колгоспи тепер можна прочитати лише в архівних
підшивках “районки”.
    До ринкових умов адаптувалася і сама “Приазовская новь”. В розмаїт-
ті періодичних видань на усілякий смак та інтерес читача вона втратила
монополію в інформаційному просторі. Тому творча група журналістів у
постійному пошуку цікавих та корисних тем, намагається використовувати
сучасні видавничі технології.                            
   Підтримують постійний зв`язок з редакцією земляки, кому газета на-
дала путівку до “великої журналістики”. Це військовий журналіст, корес-
пондент газети “Слава и Честь” Міністерства оборони України полковник
Д.М.Діордієв, письменник М.Шепель, заввідділом, член редколегії газети
Верховної Ради “Голос України” І.Я.Ільяш.
                                 Література
   Тимофеев Л. Нам – всего лишь 70 // Приазов. новь. - 2005. – 9 февр.
   “Приазовской нови” – 60 // Индустр. Запорожье. – 1995. – 11 февр.
   Нам уже 60. Нам всего лишь – 60 // Приазов. новь. – 1995. – 10 февр.

     "Поезія – це музика мого життя.
    Одна струна, на якій я граю свою пісню.” Любов Григорівна Геньба народилася 28 лютого
1960 року в селі Грушевому Гуляйпільського району.
Середню школу закінчила у м.Гуляйполі. Писати ві-
рші та оповідання почала ще у шкільні роки. Перші
публікації побачили світ 1976 року в районній га-
зеті “Зоря комунізму”. Гарно відгукнулися про неї
М.Лиходід, А.Рекубрацький, Г.Літневський. Добір-
ки віршів молодої поетеси потрапляють до збірників “Кроки”, Вітрила,”
“Великий Луг”, альманаху “Хортиця.” У 1992 році вийшла власна збірка
віршів під назвою “Грушеве”. Любов Григорівна закінчила Мелітопольське
училище культури (отримала спеціальність режисера масових заходів) та
філологічний факультет ЗНУ. У 1995 році читачі зустрілися з другою збір-
кою творів поетеси - “Іменем твоїм”.
                                     14
    З 1997 року вона член Національної Спілки письменників України.
    Л.Геньба – дипломант Всеукраїнського конкурсу читців імені
Т.Г.Шевченка (м.Київ, 1998 р.), Всеукраїнського фестивалю імені Нестора
Махна “Гуляйполе” (2005 р.), нагороджена регіональною медаллю “За за-
слуги перед Гуляйпільським районом”.
      Любов Григорівна у співавторстві з самодіяльним композитором
Т.Бекіровою випустила компакт – диск жіночої пісні “Трояндовий гріх”
(2003), активно працює над створенням і постановками великих концерт-
них програм, виступає перед учнівською, студентською молодю. Ведуча
багатьох концертів Г.Лютого, А. Сердюка, режисер – постановник, ведуча і
актор концерту “Гуляйполе – колиска моя” (м. Київ, 2003 рік).
     З 2003 року очолює Гуляйпільський районний краєзнавчий музей.
     Любов Григорівна – автор п`яти поетичних збірок, її перу належить
більш 30 пісень. На Запорізькому обласному телебаченні про Геньбу знято
музично – документальні фільми “Жінка по імені Любов” (1999), “Голосом
віків землі своїй молюсь” (2004).
                                      Твори
     Повези мене у Красиве...: Поезія. – Запоріжжя: Поліграф, 2006 – 156 с.
     Душа іде на сповідь....: Поезії. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2006.
– 244 с.
     Паралель: Лірика. – Запоріжжя: Дике Поле, 1998. – 64 с.
     Іменем твоїм: Лірика. – Гуляйполе: Район. друкарня, 1995. – 66 с.
     Грушеве: Поезі. – Гуляйполе, 1992. – 32 с.
                     Література про життя та діяльність
     Лютий Г. Геньба Любов Григорівна // Енциклопедія сучасної України. –
К., 2006. – Т.5: Вод – Гн. – С.473.
     Троянда з саду слів // Районка. – 2009. – 18 берез. – С.10.
     Велика Т. Ім`я її починається з “люблю” // Голос Гуляйпілля. – 2007. – 1
січ. – С.2.
      Яковенко Н. Гуляйпільська земля таки щедра на таланти: [Режисер
фільму “Гуляйполе сонячне моє” дир. краєзнав. музею Л.Геньба] // Голос
Гуляйпілля. – 2006. – 23 верес. – С.1.
                                        ***
    http://uk.wikipedia.org

Анатолій Федорович Сокур народився 3 березня
1940  р.  у м.  Запоріжжя. До школи  пішов  у  1947  р.
В  1959  –  1962  рр.  служив  в  армії. В  1971  р.  закін-
чив філологічний факультет Киргизького державного
університету (м. Фрунзе). В 1975 р. повернувся до За-
поріжжя. З 1977 р. працював на Запорізькому стале-
прокатному заводі .
Історією рідного краю почав захоплюватися дав-
но.  Перша  краєзнавча  праця  “Павло-  Кічкас”  була
опублікована  у  серпні  1986  р.  у  газеті  “Запорізька
правда”.  Пізніше  неодноразово  друкувався  у  часо-
писах “Комсомолець Запоріжжя”, “Запорозька Січ”, “Верже”. Він  - автор
багатьох краєзнавчих розвідок з історії Хортиці та запорозького козацтва.
У 2000 р. у обласному видавництві “Просвіта” вийшла його перша кни-
га  “Історія Хортиці”;  збірник  краєзнавчих  нарисів  “Вознесенівська  гора”
(2003 р.), збірка “Як казали запорозькі козаки” (2008 р.). Він роками збирав
козацькі фразеологізми. Знаходив їх в історичних працях, хроніках, в архів-
них документах, записував по селах від старих людей. З колоритних опо-
відок дізнаємось багато цікавого про побут  і  звичаї Січового  товариства.
Зримо постає перед читачами хвилююча панорама Запорозької вольниці, і,
здається, потрапляєш у живу стихію козацького буття, з його прозою, ліри-
кою, романтикою, героїзмом.
Анатолій Федорович постійно виступає з лекціями у робітничих і учнів-
ських колективах. Сьогодні він на заслуженому відпочинку, але продовжує
працювати над новими книгами. Як казали запорозькі козаки. – Запоріжжя: Просвіта, 2008. – 62 с.
Вознесенівська  гора: Краєзнав. нариси  з  історії Запоріз. краю.  - Запо-
ріжжя: Офіс - Маркет, 2003. - 108 с.
Історія Хортиці: Скороч. виклад. – Запоріжжя: Просвіта, 2000. – 32 с. Запорозька старовина: Щоріч. зб. наук.-краєзнав. матеріалів. Вип. 1. –
Запоріжжя, 1995. – 165 с. – Із змісту: Сокур А. “Січ – мати, а Великий Луг
– батько”...: Нотатки краєзнавця. – С.78-81; Сімейні перекази Булатів про
перебування Т.Шевченка в с.Вознесенці та на о.Хортиця 1843 р. – С.159-
161.
Як казали козаки...// Наука і суспільство.-1991.-№5.-С.28-30.   Куценко  Л.  Краєзнавці:  Біобібліогр.  словник  краєзнавців  України  //
Пам’ятки України. – 1990. - №1. - С.12-13.
 Шевченко В. Закоханий у Хортицю // Земля і власність. - 2003. - 1черв.
- С.16.
 Сокур А. Як казали козаки...: [в т. ч. корот. бібліогр. довідка] // Наука і
суспільство. – 1991. - №5. – С.28.
 Морозюк В. Шукач скарбів // Запоріз. правда. – 1991. - 14 берез.
 Морозюк В. Сокур Анатолій Федорович // Пам’ятки України. –1990. -
№1.- С.12-13.

Народився в 1960 р. в м. Запоріжжя у родині ро-
бітників.  У  1977  р.  закінчив  середню  школу №50.
Працював робітником на заводі “Запоріжсталь”, на-
вчався  в  Дніпропетровському  держуніверситеті  на
історичному факультеті і 1986 року отримав диплом
зі спеціальності “Історик, викладач історії і суспіль-
ствознавства”.
Закінчивши  аспірантуру,  1991  р.  захистив  кан-
дидатську  дисертацію.  З  листопада  1989  по  вере-
сень1991 рр. він - асистент кафедри історії СРСР та
УРСР Запорізького державного університету, з трав-
ня 1991 р.- старший викладач цього вузу, а з 1992 р.-доцент кафедри історії 18
України. У 2000 р. - очолив кафедру джерелознавства, історіографії та спе-
ціальних  історичних дисциплін Запорізького Національного університету,
2001 року захистив докторську дисертацію, з 2003 р. - професор.
Протягом 11 років (з 1998 р.) – керує Запорізьким відділенням Інституту
української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН
України, є Головою правління Запорізького наукового товариства  імені Я.
П. Новицького.
З 2003 р.- керівник Запорізької філії Східного інституту ім. Ковальських,
головний  редактор  часопису  “Південна  Україна  ХV111  –Х1Х  століття”,
головний редактор видань “Джерела з історії Південної України”, “Старо-
житності Південної України”, “Запорізька спадщина”. Сфера наукових до-
сліджень Анатолія Васильовича визначається його особистими пріоритета-
ми: історія Степової України ХVIII-XIX ст., джерелознавство, усна історія
Степової України. Він автор 150 наукових праць, 7 монографій.
  Південна Україна останньої чверті ХV111 cтоліття. Ч.1: Аграрні відно-
сини.- Запоріжжя: Тандем - У, 1997. – 204 с.
Джерела з історії Південної України останньої чверті ХV111 cтоліття в
архівосховищах Москви та Петербурга: Покажчик справ.- Запоріжжя: Тан-
дем -У, 1996.- 60 с.
Запорізький  зимівник  останньої  чверті  ХV111  століття.–  Запоріжжя:
Видавець, 1995.– 56 с.
Матеріали  до  історії  Азовського  козачого  війська  /  А.В.Бойко,
Л.М.Маленко; Запоріз. держ. ун-т. - Запоріжжя, 1995 .- 220 с.
Історія  рідного  краю: Підруч.  для  9  кл.  серед.  загальноосвіт. школи  /
А.В.Бойко, Ф.Г.Турченко. - Запоріжжя: Прем’єр, 2000. - 127 с. Усна  історія  Степової  України.  Т.1:  Запорізький  край  /  Гол.  ред.
А.В.Бойко. – Запоріжжя: Тандем, 2008. – 420 с. – Із змісту: Бойко А. Зви-
висті стежки перших археографічних експедицій. – С.VІІІ – ХVІІ.
Література про життя та діяльність
Бойко Анатолій Васильович  // Запорізький Національний університет:
історія і сучасність (1930 - 2005). - Запоріжжя, 2006. - С.198-199.
Гіржон В. Бойко Анатолій Васильович // Енциклопедія сучасної Украї-
ни. –К., 2004. – Т.3: Біо – Бя. – С.182-183.
* Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2000 рік: (Календар і короткі бібліографічні спис-
ки). – Запоріжжя, 1999. – С.13 – 14.19 http://sites.znu.edu.ua

В’ячеслав Васильович Нежуга  народився  в  Запоріжжі. Навчаючись  у
третьому класі, почав відвідувати дитячу студію образотворчого мистецтва
міського Палацу піонерів.
1966 року, закінчивши дев’ять класів середньої школи, вступив до Дні-
пропетровського державного художнього училища на художньо-педагогічне
відділення.
Після  закінчення  училища  та  служби  у  лавах  Радянської  Армії  став
працювати  у  Запорізькій  художньо-промисловій  майстерні  на  посаді
художника-оформлювача. Творчою діяльністю почав займатися з 1974 року.
Працює в галузі станкового живопису, приймає активну участь в обласних
та республіканських виставках. Член НСХУ з 1987 року.
  Нежуга В’ячеслав Васильович  //  Запорізька  організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.120 –121.

Наталія Бовкун у 1972 році закінчила Московське
художнє училище імені М.І.Калініна і почала працю-
вати в Запорізькому художньо-виробничому комбіна-
ті художником. Одразу ж з ентузіазмом підключила-
ся до творчої діяльності. Будучи романтиком у душі,
вона  побувала  з  етюдником  в Карелії, Мурманську,
на Білому морі.
Згодом  у неї  з’явилися цикли  робіт  „Полтавщи-
на”, „Придніпров’я”. Пейзажі, натюрморти та етюди
з цих циклів експонувалися на різноманітних верні-20
сажах. Останнім часом особливо близьким художниці є портретний жанр:
це  і  історичні діячі,  і наші сучасники – герої праці,  і просто люди, які  її  і
нас оточують.
 Теперішні роботи останніх часів відрізняються насиченою кольоровою
гамою, сяючим світлом, глибоким змістом.
  Ласка І. Бовкун Наталія Миколаївна // Енциклопедія сучасної України. –
К., 2004. – Т.3: Біо – Бя. – С.112.

Гончаров Віктор Миколайович – актор , педагог,
заслужений артист України (1996). Народився 31 бе-
резня  1950  року  в м.  Запоріжжі,  в  сім’ї  робітників.
Закінчив Ярославське театральне училище (РФ, 1977
р.) та акторський факультет Запорізького державного
університету (2004, викладач О.Король).
 Працював у Рибінському театрі драми (РФ, Ярос-
лавська область,  з 1977 р.). З 1979 року – актор За-
порізького ТЮГу. Одночасно  з  творчою  діяльністю
займається викладацькою роботою. З 1999 р. - викла-
дач  Запорізького музичного  училища,  доцент  кафе-
дри акторської майстерності Запорізького Національного університету.
 На VII міжнародному фестивалі (2002 р.) „Добрий театр” (м.Енергодар)
отримав приз за кращу чоловічу роль.
 
Література про життя та діяльність
* Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2000 рік: (Календар і короткі бібліографічні спис-
ки). – Запоріжжя, 1999. – С. 14.21
Петренко Н.  Гончаров Віктор Миколайович  //  Енциклопедія  сучасної
України. – К., 2006. – Т.6 : Го – Гю. – С.161.
Герои и судьбы : Интеллектуал. потенциал Запорожья на рубеже веков.
–  Запорожье: Дикое Поле,  2000.  –  432  с.  – Из  содерж.: Гончаров Виктор
Николаевич. – С.128 – 134.
[Актору Запоріз. молодіж. театру В.Гончарову присвоєно звання “Заслу-
жений артист України”] // Запороз. Січ. – 1996. – 23 жовт.

Історія навчального закладу розпочинається в 1930 році, коли професій-
на металургійна школа була перетворена в хіміко-металургійний технікум.
Це були роки будівництва “Запоріжсталі”, “Дніпроспецсталі”, феросплав-
ного  та  інших  заводів  Запорізького  індустріального  комплексу.  Технікум
починає підготовку фахівців доменного, мартенівського і електрометалур-
гійного виробництва.
  В  1997  році  металургійний  технікум  увійшов  до  складу  Запорізької
державної інженерної академії. З вересня 2007 р. має назву металургійний
коледж.
  Базовими  підприємствами  коледжу  є  “Запоріжсталь”,  “Дніпроспец-
сталь”  та  завод феросплавів. Саме  на  цих  заводах  працює  більшість  ви-
пускників навчального закладу. Між комбінатом “Запоріжсталь” і коледжем
укладено угоду про спільну підготовку фахівців. Кращі студенти отриму-
ють  іменні  стипендії  Героя України  Віталія Антоновича  Сацького.  Тісні
творчі зв’язки має коледж із Національним технічним університетом (м. За-
поріжжя), Національною металургійною академією (м. Дніпропетровськ).
Література
  Ткаченко  В. Инженерно-технические  кадры  металлургических  пред-
приятий Донецкого и Приднепровского регионов во второй половине 20х-
30х годов // Культурол. вісн.- Запоріжжя, 1996. - Вип.3. - С. 37-39.
 Запорізький металургійний технікум // Довідник навчальної мережі ву-
зів, технікумів, проф.-тех. училищ Запорізької області. - Запоріжжя, 1994.
- С. 5.
 Самойлов В. Кузница кадров металлургов // Днепров. металург. – 2005.
– 18 марта. – С.7.
 Суслов В. По программе “Перестройка” : [работает коллектив Запорож.
металург. техникума им. А.Н. Кузьмина] // Индустр. Запорожье. - 1989.- 1
сент.22
 Мурсюкаев Р. Престиж металлурга // Запоріз. правда. - 1986. - 31 серп.

Народився поблизу Бердянська. Після закінчення у 1901 р. української
семінарії працював у народній школі. Активно дописував до українських
періодичних видань, займався перекладами і публікував оригінальні твори
для шкільної молоді на природознавчі теми. Брав участь у революційному
русі як член соціал – демократичної партії. Активна національна позиція,
культурно – громадська діяльність Ю.Тищенка стали причиною конфлікту
з місцевою владою. Щоб уникнути заслання, він змушений був емігрувати
до Австралії.
Важкий стан українського культурно – національного життя в умовах
царської Росії вимагав великої жертовної праці, у першу чергу – видання
і поширення серед народу книжок рідною мовою. Тому Ю.Тищенко неле-
гально повернувшись в Україну під прізвищем Лаврова, крім літературної
діяльності, займався видавничими і друкарськими справами. За пропозиці-
єю М.Грушевського, у 1911 – 1914 рр. перебрав завідування “Літературно 23
– науковим вісником”, провадив справи в Українській видавничій спілці,
часописах “Село” (1909-1911) та “Засів” (1911 - 1914). У 1904 – 1914 рр.
редагував і видавав книги у видавництві “Лан”. У 1907 р. в Києві разом
із  В.Винниченком  та  Л.Юркевичем  заснував  видавництво  “Дзвін”,  був
співзасновником видавництв “Український вчитель” та “Українська шко-
ла”. Там побачили світ книги і брошури, періодичні видання для широко-
го українського загалу. Для поширення своїх та інших українських видань
Ю.Тищенко відкрив книгарні у Києві, Харкові, Катеринославі та Катерино-
дарі (Кубань).
Крім  М.Грушевського,  Є.Чикаленка, Д.Дорошенка,  мало хто  у  Києві
знав справжнє прізвище “Лаврова”. Однак незадовго до Першої світової
війни поліції вдалося натрапити на слід розшукуваного нею Тищенка, і він
удруге мусив перервати свою працю і виїхати за кордон – цього разу до
Америки.
 З вибухом революції в Україні у 1917 р. створилися сприятливі умо-
ви для національно-культурного життя. Ю.Тищенко з подвійною енергією
займався видавничою діяльністю і видавав “Світло”, “Українське слово”,
“Вісник Генерального Секретаріату України” (1917 - 1918). Разом з інши-
ми українськими видавцями він розгорнув таку активну діяльність, що за
кілька  років  зміг задовольнити  найгостріші  потреби  українських  шкіл  і
бібліотек. У 1919 р. Ю.Тищенко переніс видавництва “Дзін” та “Україн-
ська школа” до Відня, де для їх функціонування були значно кращі технічні
умови. Там він видав і надіслав у розпорядження українського міністерства
народної освіти одинадцять вагонів українських підручників та іншої літе-
ратури, якими користувалися в народних школах до 1925 р.
Після короткотривалої журналістської праці у Берліні Ю.Тищенко пе-
реїхав до Праги, яка у 20-30-ті рр. була важливим осередком українського
культурного життя за кордоном, і випустив там кілька українських книжок
для молоді. У 1934 р. відкрив видавництво і книгарні в Ужгороді і Пере-
чині.
Особливо  активною  була  видавнича  діяльність  празького  періоду
Ю.Тищенка.  Незважаючи  на  перешкоди  часів Другої світової війни, він
зумів опублікувати у видавництві, яке носило його ім`я, велику кількість
українських  оригінальних  і  перекладних  творів.  Це,  зокрема,  “Історія
України”  М.Антоновича,  “Історія української  літератури”  М.Гнатишака,
“Володимир  Антонович”  В.Дорошенка;  “Небо  і  людина”,  “Pro  Patria”
Б.Лисянського, “Українська церква” архієпископа Іларіона (Огієнка), “Іс-
торія української літератури” Д.Чижевського, “Формація української нації”
В.Щербаківського, студії В.Сичінського, Я.Рудинського, А.Животка та ба-
гатьох інших.
Після Другої світової війни він перебував у Західній Німеччині, де та-
кож займався видавничою діяльністю, писав і друкував спогади, очолював
асоціацію українських письменників, які писали для дітей.24
Ю.Тищенко написав і видав під псевдонімом Ю.Сірий серію природо-
знавчих книжок для дітей: “Про світ Божий”, “Життя рослин”, “До гір! До
моря!”, “Світова мандрівка краплини води”, “Дивовижні рослини”, “Про
горобця, славного  молодця”,  “Українські казки”, “Новели” і  т. д.,  пере-
клав на українську мову казки і оповідання іноземних авторів: Р.Кіплінга,
М.Томпсона, А.Лонга, М.Богданова і Р.Тагора. Але, як свідчать його спо-
гади, письменника Ю.Тищенка “вбив” видавець Ю.Тищенко.
У 1949 р. Тищенко оселився оселився у США. Продовжуючи видавничу
діяльність, разом із А.Білоусом опублікував двадцятитомне видання Лесі
Українки, співпрацював зі “Свободою”, очолював Асоціацію українських
письменників, які писали для дітей та юнацтва.
Юрій Пилипович Тищенко упокоївся 5 грудня 1953 року.
Лебединою піснею видатного діяча української літератури і друку стала
книжечка “Україна – земля моїх батьків”. Спогад і біль усього його неза-
тишного й бездольного поневіряння. Антонюк Н. Тищенко Юрій // Українська журналістика в іменах. – Львів,
1995. – Вип.2. – С.221-222.
Енциклопедія  українознавства:  Словникова  частина  /  За  ред.
В.Кубійовича. – Париж – Нью – Йорк, 1980. – Т.9. – С.3218.
Тищенко – Сірий Юрій // Український словник – енциклопедія. – К. – Л.,
2001. – С.1346. Бєляєва Л. На підручниках нашого земляка вчилися у Радянській Укра-
їні, в західноукраїнських землях, у США, Канаді та Німеччині // Запороз.
Січ. – 1999. – 31 серп.
Шудря М. Трудівник пера і друку ; Тищенко Ю. (Сірий) З моїх зустрі-
чей: Спогади // Пам`ять століть. – 1997. - №6. – С.31-100. http://uk.wikipedia.org
http://www.history.org.ua

Художньої  майстерності  навчався  на  художньо-
графічному  факультеті  Краснодарського  педагогіч-
ного інституту, який успішно закінчив у 1969 році.
Вісім років працював  на кафедрі графіки Запо-
різького машинобудівного інституту. З 1977 року за-
ймав посаду художника-монументаліста Запорізько-
го обласного художнього фонду.
У 1987 році став членом Спілки художників України.
Юрій  Павлович  постійний  учасник  обласних,
республіканських виставок.
Романтик в душі,  він у своїй  творчості  оспівує
жінку, її внутрішню і зовнішню красу, стосунки між людьми. Його жінки
літають у повітрі, нагадуючи нам образи інших жінок – Марка Шагала.
Все це, а також притаманна майстрові м’яка жовто-осіння гама кольорів
привертають увагу багатьох колекціонерів з різних країн світу. Роботи май-
стра знаходяться у приватних колекціях Франції, Польщі, на Кіпрі.
Значна кількість полотен художника придбана музеями, зокрема , серія
„Дагестанські мотиви” закуплена Запорізьким художнім музеєм, „Волзькі
пейзажі” – Саратовським художнім музеєм імені К.Федіна, серія акварелей
„По Пушкінських місцях” – музеєм А.С. Пушкіна (с.Михайлівське Псков-
ської області РФ). Остапов Юрій Павлович // Запорізька організація Національної Спілки
художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.128 - 129.

Анатолій Володимирович Івченко  закінчив  Дні-
пропетровське  державне  художнє  училище  у  1962
році. Його вчителями були Я.П. Калачник і Н.П. Бо-
ровський. До Спілки художників України вступив у
1977 році як плакатист.
Учасник багатьох обласних і всеукраїнських ху-
дожніх виставок.
Дуже  близька  серцю  майстра соціальна, патріо-
тична тема. Основні роботи художника: „Запоріжжя вільне”;
„Вогонь і серце тобі, Вітчизно!”. Не байдужа йому  і тема рідної природи, особливо полюбляє майстер зимові пейзажі, як міські так і сільські. Івченко Анатолій Володимирович // Запорізька організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.66 - 67.

 

Микола  Іванович Галицький  народився  на Херсонщині. І хоча  свою
трудову діяльність він починав на Запорізькому моторобудівному заводі,
а потім – на заводі Дніпроспецсталь, душею завжди був у творчості. Тому
цілком закономірним стало навчання у Дніпропетровському державному
художньому училищі (1972-1976 рр.). Певний час працював у Запорізькому
художньо-виробничому комбінаті. Проте відчував потребу в удосконаленні
фахового рівня, тому в 1981 році закінчив Львівський Український полігра-
фічний інститут ім.І.Федорова (факультет „Графіка” за фахом „художник з
оформлення друкованої продукції”).
1989 року Миколу Івановича приймають до Національної Спілки худож-
ників України. Він учасник обласних та всеукраїнських виставок. Дипло-
мант ВДНГ СРСР (1987 р.).
У своїй творчості художник висвітлює як важливі суспільно-політичні
події, так і яскраві миттєвості життя - красу і неозорість степових пейзажів,
барвисті квіти, ніжність людських почуттів і стосунків.
Твори майстра є власністю Міністерства культури України, Художнього
фонду України, Запорізького художнього музею. Латанський С.  Галицький  Микола Іванович //  Енциклопедія сучасної
України. – К., 2006. – Т.5: Вод – Гн. – С.332.

100 років тому вперше в Україні і Росії виникло товариство охоронців
природи. Його створення пов`язане з островом Хортиця.
1909 року царський уряд вислав Петра Пилиповича Бузука (випускни-
ка Белгородського учительського інститута) за демократичні погляди з Пе-
тербурга до Катеринославської губернії. Призначення він одержав до так
званого “центрального училища” у Верхній Хортиці, де мав викладати при-
родознавство.
Уже з перших днів перебування на новому місці Бузук зажив слави зна-
вця природи. Ті, хто разом з ним ходив на полювання, слухали захопливі
розповіді про рослини, про звірину, про птахів. Він безпомилково визначав
* Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя на 2000 рік: (Календар і короткі бібліографічні спис-
ки). – Запоріжжя, 1999. – С. 15 - 16.28
вид птаха за особливостями його польоту. Дуже любили Петра Пилипови-
ча діти. Наполегливість, з якою його юні друзі знайомилися з рослинним і
тваринним світом свого краю, їхнє прагнення зберегти його недоторканним
підказали Бузуку цікаву ідею: об`єднати шанувальників природи в органі-
зацію зі своїм статутом і конкретною метою.
Бузук не раз порушував питання перед відповідними інстанціями у Ка-
теринославі. Аж поки, нарешті, у травні 1910 року отримав дозвіл губерна-
тора. Свою організацію Бузук назвав “Хортицким обществом охранителей
природы” (ХООП). За власним проектом виготовили герб товариства: у колі
на темному тлі зображення птаха, що годує своїх дітей.
Що ж робили вихованці Бузука? Як сказано в статуті, головною метою
товариства було збереження тваринного, рослинного, а також “мінераль-
ного світу” природи. До обов`язків його членів входило і поширення знань
про природу.
Взимку підгодовували птахів, а на весні виготовляли для тих, що повер-
талися з вирію, штучні гнізда. Багато було роботи членам товариства під час
сінокосу і жнив. Вихованці Бузука йшли попереду косарів і відшукували у
траві, пшениці чи житі гнізда птахів. Біля кожного гнізда встромляли в зем-
лю лозину і косарі у цих місцях діяли з граничною обережністю. Юні друзі
природи під колишнім Олександрівськом почали висаджувати на пустирях
білу акацію і сосну. У багатьох місцях, що являли певний природничий чи
історичний інтерес, прикріпили таблички – застереження: “Охороняється
ХООП”. Ці написи з`явилися біля мальовничих скель Дніпра і на луках, в
урочищах і біля столітніх дубів. Населення дуже цінувало зусилля членів
товариства і до застережень ставилося з повагою.
В озерах і ставках Бузук і його вихованці розводили цінні породи риб, а
для того, щоб знання про світ живого проникали в маси якомога швидше,
зібрали цілу бібліотеку природничої літератури.
Активна діяльність товариства тривала понад чотири роки. Петро Пили-
пович Бузук взяв участь у Всеросійській виставці, що проходила в Москві.
Там він завідував відділом птахів.
На початку першої світової війни Бузука призвали на фронт, звідки він
не повернувся. Залишене без керівництва товариство проіснувало до берез-
ня 1915 року. Про невтомного охоронця рідної природи нагадує нині мемо-
ріальна дошка на будинку школи № 81 міста Запоріжжя. Морозюк В. Буницький, Писаревський та інші: [З історії природоохо-
роннго руху на Запоріжжі] // Морозюк В. На гранах світла і тіней. – Івано-
Франківськ, 2004. – С. 145-150.
Морозюк В. Надщерблена доля. – Івано – Франківськ: Типовіт, 2003. – 29
256 с. – Із змісту: Подвижники Я.П.Новицький, М.О.Каришев, П.П.Бузук.
– С.178 – 199.
Супруненко В. Запорожский край: Попул. энц. – Запорожье: Мотор Сич,
2003. – 220 с.- Из содерж.: “Симпатичнейшее” общество. – С.73 – 74.
Борейко В. Очерки о пионерах охраны природы. Т.2. – К, 1997.– 144 с. –
Из содерж.: Хортица помнит. – С.66 – 70.
Запорозька старовина: Щоріч. зб. наук. – краєзнав. матеріалів. Вип. 1.
– Запоріжжя: Запоріжжя, 1995. – 165 с. – Із змісту: Пуха І. До біографії
П.П.Бузука. – С.133 – 135.
Борейко В. История охраны природы Украины. Х в. – 1980. – 2-е изд., доп.
– К., 2001. – 542 с. – Из содерж.: [о Хортиц. об –ве охранителей природы]. –
С.12, 15, 87, 155, 198, 497, 509; Здание школы № 81в г.Запорожье, где было
создано Хортиц. об-во охранителей природы: [ил.]. – С.509.
Черноморец В.С. П.Ф.Бузук – основоположник природоохранного дви-
жения в Александровске: (к 90 – летию Хортицкого общества охранителей
природы) // Музейний вісник. – 2001. - №1. – С.83 – 86.
Клименко Н. Первые охранители природы // Суббота плюс. – 2001. – 19
апр. – С.7.
Кобинець А. Петро Бузук – відомий і невідомий // Запоріз. правда. –
2000. – 18 трав.
Матенчук Н. П.Ф.Бузук – гордость нашого края // Vita – жизнь. – 1999.-
№7.– С.35–36.
Дереза И. Первые в империи // Запороз. Січ. – 1995. – 25 лют.
Сушко К. Рік народження – 1910-й // Україна. – 1980. - №39. – С.19.

Микола Григорович Гринько народився 22 травня
1920 року в м.Херсоні. Він добре відомий всім кіно-
глядачам своїми ролями на екрані. Але його творчий
шлях розпочався раніше, ніж він зустрівся із кінема-
тографом. Природа його таланту вперше була щедро
і яскраво виявлена в театрі. Саме  сцені він віддав
біля десяти років енергійної праці – захопленої, са-
мовідданої, сповненої любові до мистецтва.
...До війни в Житомирі школяр Микола Гринько
не пропускав жодної вистави театру імені М.Щорса,
артисткою якого була його мати – Лілія Казимирівна 30
Броневська.
У 1946 році, демобілізувавшись (Микола Григорович – учасник Другої
світової війни) він сам став актором – щорсівцем. У той час театр уже мав
іншу “прописку” –Запоріжжя, і глядачі міста відразу  полюбили молодо-
го актора. Не помітити його і на вулиці було неможливо – звертав на себе
увагу високий зріст, привітне, з лукавою посмішкою обличчя. До речі, з
перших кроків на сцені – в концертах, які особливо любив артист, він від-
штовхувався від своїх зовнішніх даних, створював у парному конферансі
колоритний народний характер, багатий на жарт, гумор, іронію...
Набутий досвід вільного спілкування із залом, органічної поведінки на
сцені допомагав і у виставах.
Комедійна форма для Миколи Гринька не була самоціллю. В ній він на-
самперед досліджував неповторний характер, психологію того чи іншого
типу. Особливо вдалими були створені артистом образи пройдисвіта Жори
Поцілуйка (“Не називаючи прізвищ” В.Минка), виродженця князя Кири-
ла Володимировича (“Порт - Артур” О.Степанова та І.Попова), самозако-
ханого ловця долі Гордія Поваренка (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”
М.Кропивницького),  епічного  дяка  Гаврила  (“Богдан  Хмельницький”
О.Корнійчука) та багатьох інших.
 Кожного разу виконавець жив в іншому настрої, стані і його сценічне
перевтілення вражало логікою, точністю життєвих спостережень.
 Творчий поступ Миколи Гринька був наслідком і його природних зді-
бностей, і серйозного, жадібного навчання, самовдосконалення. Допомагав
педагогічний талант матері, її професійні поради як артистки і режисера,
навчання в театральній студії при театрі (1946-1949 рр.). Микола Григоро-
вич був улюбленцем режисерів В.Магара, Л.Каневського, які багато уваги
приділяли зростанню молоді.
  Артиста самого  вабила режисура. Вистава “Не називаючи прізвищ”
була створена постановником В.Магаром у співдружності з М.Гриньком.
 Театрові Микола Григорович щедро віддавав не тільки свій акторський
хист. Колектив щорсівців  цінував його як прекрасного друга. Скромним
і вимогливим до себе М.Гринько лишався, працюючи в кіно. Завдячуючи
театру, новобранець десятої музи прийшов до неї не просто яскравим ти-
пажним актором, а художником – психологом, майстром внутрішнього пе-
ревтілення.
 З 1963 року він працював на Київській кіностудії художніх фільмів іме-
ні О.Довженка, фільмографія актора налічує понад 90 фільмів. Йому по-
щастило працювати у дійсно великих режисерів С.Юткевича (“Сюжет для
невеликого оповідання”), А.Тарковського (“Андрій Рубльов”, “Дзеркало”,
“Соляріс”, “Іванове дитинство”,  “Сталкер”), С.Герасимова (“Петро  Пер-
ший”), Георгія Данелія (“Афоня”), Л.Бикова (“Ати – бати, йшли солдати”),
Л.Нечаєвої (“Пригоди Буратіно”), О.Алова і В.Наумова (“Вийти з лісу на 31
галявину”), К.Бромберга (“Пригоди Електроніка”) та багатьох інших. Гринько М. Без мрії не можна жити // Культура і життя. – 1980. – 23
листоп.
Гринько М. Що таке акторське щастя? // Культура і життя. - 1975. – 9
січ. Голобородько Я. Гринько Микола Григорович // Енциклопедія сучасної
України. – К., 2006. – Т.6: Го – Гю. – С.468.
Гринько Микола Григорович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К.,
1997. – С.177.
Нечипоренко Ю., Померанський Р. Микола Гринько: (Нарис про життя
і творчість нар. арт. УРСР М.Г.Гринька). - К.: Мистецтво, 1987. - 167с. -
(Майстри сцени та екрана). Запорожью есть кем гордиться : [в т. ч. о Н.Гринько] // Суббота плюс. –
2007. – 4 окт. (№40). – С.5.
Вергеліс О. Тато Карло в країні “диваків”: Дві долі Миколи Гринька //
Дзеркало тижня. – 2006. – 8-14 лип.
Ботнер Ю. Теплый взгляд Николая Гринько: Запорож. период жизни ве-
ликого киноактера // Суббота плюс. – 2003. – 22 мая. – С.39.
Нещерет Т. Мати кіноактора : [виповнилося 100 років від дня народжен-
ня матері М.Г.Гринька актриси Запоріз. муздрамтеатру Л.Броневської] // За-
поріз. правда. – 2002. – 24 верес. – С.7.
Махинько В. Дружба та лестна, которая честна : [о дружбе Н.Гринько и
Г.Антоненко, арт. Запорож. муздрамтеатра] // Улица Заречная. – 2002. - №5.
– С.12.
Махинько В. Николай Гринько: 150 ролей в кино и 10 лет в Запорожье //
Верже. – 1999. - 11 нояб.
Антоненко Г. Неразгаданный Гринько : [о работе актера в Запорожье] //
Суббота. – 1999. – 28 янв.(№5). – С.13.
Нечипоренко  Ю.  Дон Кіхот  очима  Дульсінеї // Новини кіноекрану. –
1990. - №5. – С.2– 3.
Гайдабура В. Театральні ролі Миколи Гринька // Комсомолець Запоріж-
жя. – 1970. – 19 верес.
Токарева М. Запорожские впечатления // Театр. – 1954. - №3. – С.75-86. http://www.rusaktors.ru
http://www.peoples.ru/art
http://www.ozon.ru

Володимир  Михайлович  Луценко  народився  в
м. Баку, де закінчивши середню школу, вперше став
учасником  республіканської  художньої  виставки
(1962 р.).
В 1963 році вступив до Ленінградського педаго-
гічного інституту імені Герцена (художньо-графічний
факультет). Ще студентом приймав участь в молодіж-
ній республіканській виставці в Ленінграді (1966 р.).
Після закінчення вузу два роки працював викла-
дачем спеціальних дисциплін, одночасно займаючись
творчою діяльністю.
З 1970 року художник мешкає у Запоріжжі, займається оформленням ре-
клами, монументально-декоративною діяльністю в Запорізькому художньо-
виробничому комбінаті.
Постійний учасник обласних, республіканських та всесоюзних виста-
вок, член НСХУ з 1989 року. В 1980 році нагороджений Бронзовою медал-
лю ВДНГ СРСР (м.Москва). В 1983, 1989, 1995, 2000 рр., у виставковій
залі ЗНСХУ з великим успіхом пройшли персональні виставки Володимира
Михайловича.
Останнім  часом  художник  віддає  перевагу  станковому  живопису  та
книжковій графіці.
Художня ідея у цього автора народжується самим життям, живими спо-
стереженнями, пам’яттю серця. Він, наприклад, закоханий в Ленінград, і
тому серія робіт „Зимовий Ленінград” не просто ілюструє неповторні ар-
хітектурні ансамблі міста. Вона наповнена особливо світлими почуттями
любові до Вітчизни, рідної землі.
Багато  чудових  ілюстрацій  було  зроблено  майстром  до  творів
М.Ю.Лермонтова, Е.Золя, О.Купріна. Луценко Володимир Миколайович // Запорізька організація Національ-
ної Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.108.

У червні 1930 року промисловість почала виробництво вітчизняних літаків. Потрібні були кадри для Запорізького моторобудівного заводу і авіаційному об’єднанню був переданий, заснований у 1928 році, Запорізький
технікум автомотобудування. В 1953 році Запорізький вечірній технікум
моторобудівного заводу перетворено у Запорізький авіаційний технікум. В
1968 році технікуму було надано ім’я видатного конструктора авіадвигунів,
Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії, члена АН УРСР
Івченка О.Г.
 Запорізький авіаційний коледж – єдиний в Україні навчальний заклад
І-ІІ рівня акредитації, який готує фахівців для авіаційної промисловості.
Серед перших вихованців цього учбового закладу були Герой Соціалістич-
ної Праці Василь Іванович Омельченко і видатний авіаконструктор Олек-
сандр Георгійович Івченко.
 Сьогодні Запорізький коледж працює в трьох напрямках: інженерна ме-
ханіка, економіка та виробництво, а також комп`ютери та електроніка.  Хохленко М. Правильный подход к студентам – залог качественного
обучения // Комсомол. правда. – 2008. – 17 апр.
 Первые 75 лет авиаколледжа // Мотор Січ. – 2005.- 2 черв. – С. 1.
 Запорізький авіаційний коледж ім. О.Г. Івченка // Содружество.- 2004.
- №12.- С.15.
 Яременко В. Запорожскому авиационному колледжу – 70 лет! // Мотор
Січ.- 2000.- 27 верес.
 Зайченко Н. Праздновал авиаколледж // МИГ.- 2000.- № 40 (окт.). –
С.2.
 Вместе с заводом // Машиностроитель. – 1990. – 15 июня.
 Кузьменко Н. И престижно, и перспективно // Индустр. Запорожье. –
1991. – 22 марта.
 

Газета заснована 5 червня 1930 року. Тоді вона називалася “Соціаліс-
тичний степ” і мала дві полоси (один нинішній газетний лист з друком з
обох сторін). Першим редактором був В.Волков, потім І.Тосхопаран, його
замінив В.Ганженко, далі О.Сергач.
Доля цього періодичного видання, як і доля району та його мешканців,
була нелегкою і непростою. У травні 1962 року у зв`язку з реорганізацією і
підпорядкуванням району Мелітополю, газета видавалася там. А в березні
1965 року, коли району повернули статус, вона вже вийшла під новим на-
йменуванням – “Слово трудівника”. Перший номер нової газети підписав
редактор І.Каменєв. Потім редакційний колектив очолювали Г.Мельникова,
Ю.Гапон, Я.Зоря, І.Гогунський, Л.Якименко, В.Першин, А.Букреєва. Всі
вони внесли в творчий процес щось своє. Нинішні журналісти редакції
прагнуть зберегти і примножити здобутки своїх попередників: стараються
об`єктивно і оперативно висвітлювати всі події, які відбуваються в суспіль-
ному і політичному житті Якимівського району, намагаються бути на вістрі
часу, уважними до проблем людей.
Серед активних сількорів, більшість з яких співробітничали з газе-
тою не один рік, колишній фотокореспондент газети М.М.Курдінов, жур-
налістка за фахом Т.В.Басюк та її земляки з Азовського А.М.Гвоздєва,
Н.Д.Горенко, О.П.Шикула, М.Є.Третяк; Є.Г.Племенкова з Кирилівки, а
також Ж.В.Матвієнко, А.Ф.Строганцева, В.М.Гнєдашев, Т.І.Сойменова з
Якимівки. Вони допомагали робити газету цікавішою. Курдінов М. Історія рідного краю – газетним рядком // Слово трудівни-
ка. – 2005. – 26 лют. – С.6.
Рутковська С. Добрий слід: [залишила по собі Г.С.Мухіна, яка стояла
біля витоків газ. “СТ”] // Слово трудівника. – 2005. – 4 черв. – С.7.
Рутковський В. Історичний екскурс у фотографіях, або Зустрічі без про-
щань // Слово трудівника. – 2005. – 4 черв. – С.2.
Нашій газеті – 70 років // Слово трудівника. – 2000. – 3 черв.
Козоріз Й. Про що писала районка півстоліття тому // Слово трудівника.
– 1990. – 17 трав.

Семен Костянтинович народився у 1930 році в
селі Олексіївці Воронезької області в сім’ї робітника.
Раннє дитинство його пройшло на Далекому Сході. В
1939 році сім’я переїжджає на Ворошиловградщину
(Луганщину), а потім - до Запоріжжя, де він закінчує
середню школу. В 1951-1956 рр. навчається у Воро-
шиловградському художньому училищі.
Подальша життєва і творча доля С.Бондаренка
пов’язана із Запоріжжям. Він незмінно працював
у Запорізьких художньо-виробничих майстернях, учасник обласних, республіканських і всесоюзних виставок, член Спілки художників України (1963 р.).
Працював С.Бондаренко у двох напрямках – графічному і станкового
живопису. І в графічних і в живописних роботах митця чітко проявляється
емоційна стриманість, простота, лаконізм. Семен Костянтинович у своїй
творчості багато уваги приділяв пейзажам рідного краю. Як правило, вони
в нього ліричні, змушують глядачів думати, хвилюватися. Доволі часто ху-
дожник звертався і до історичного минулого Запорізького краю. Бондаренко Семен Костянтинович // Запорізька організація Національ-
ної Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.187.

Петро Васильович народився 11червня 1950 року
в селі Хильчичі Середино – Будського району Сум-
ської області у селянській сім`ї. З 1961 року прожи-
вав у м. Запоріжжя, навчався у СШ № 62 (нині вона
носить його ім`я), у Запорізькому металургійному
технікумі, працював розливником металу на “Запо-
ріжсталі”. З дитинства Петра Рубана манило небо і
він поступив до Запорізького аероклубу. 1972 року
юнак здав екстерном екзамени за повний курс Чер-
нігівського вищого військового авіаційного училища
льотчиків. Далі - служба в Естонії, Азербайджані, а 36
з 1983 року – Афганістан (командир авіаційної екскадрилії). Загинув під-
полковник Радянської армії П.В.Рубан 16 січня 1984 року під час виконання бойового завдання у горах Афганістану. Його ім`ям названа одна з вулиць
Запоріжжя, у 1989 році в порту м.Новоросійська було спущено на воду БАТ
“Петро Рубан”.
Посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Похова-
ний Герой у м.Запоріжжі на Капустяному кладовищі. Льотчик // Народжений Дніпрогесом. – Запоріжжя, 1996. – С.21.
Рубан Петр Васильевич // Евтушенко Ю. Книга-мемориал памяти
воинов-запорожцев, погибших в Афганистане и других локальних войнах.
– Запорожье, 1994. – С.56-57.
Михайлюта О. “Я – сто перший. Іду на ціль!” // Їх водила молодість. –
Дніпропетровськ, 1988. – С.194-207.
 11 - 45 років тому (1965) запорожці С.Рибалко (ДСТ “Динамо”) та
Ю.Григорьєв (СК “Металург”) на першості світу з класичної боротьби
вибороли золоті медалі;

Народився Володимир Петрович В’ялий в селі
Гайчур (нині Тернувате) Новомиколаївського району
на Запоріжжі, в родині робітника. Закінчивши Гай-
чурську семирічну школу, Володимир вступив до
Дніпропетровського державного художнього учили-
ща, яке закінчив у 1952 році, захистивши дипломну
роботу на тему „Володимир Маяковський”. Учителя-
ми його були заслужені діячі мистецтв М.М.Панін та
О.І.Жиродков.
Після закінчення училища В.О. В’ялий працював
викладачем малювання в школі, методистом обра-
зотворчого мистецтва при Будинку народної творчості, а з 1955 по 1964
рік - в Запорізькому товаристві художників, де і почався його самостійний
творчий шлях. Тоді ж з’являються перші роботи скульптора – „І.Франко”,
„Запорізький козак” та інші. Їм властиве глибоке розкриття теми, життєва
правда. Пробує сили він і в монументально-парковому жанрі – „Юність”,
„Дівочі мрії”, „Голуб’ятник” тощо.
З початку 60-х років Володимир В’ялий плідно працює на ниві стан-37
кової і монументальної пластики. Учасник обласних, республіканських та
зарубіжних художніх виставок. Персональні публічні покази відбувалися у
Запоріжжі в 1967,1970,1982 рр. Скульптор створив низку пам’ятників ви-
значним діячам, письменникам, воїнам-визволителям. Творчість митця ха-
рактеризується психологічною заглибленістю, образним втіленням задуму,
вдалими композиційними вирішеннями.
Література про життя та діяльність
В`ялий Володимир Петрович // Запорізька організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.188.
 

В останній чверті ХІХ століття повітове місто Олександрівськ Катери-
нославської губернії стає важливим пунктом найму робітників. Розвитку
міста в значній мірі сприяло будівництво Єкатеринінської залізної дороги і
відкриття у листопаді 1873 року ділянки Лозова – Олександрівськ. У місті
працювали залізничні майстерні, умови праці в яких були доволі важкими:
довгий робочий день, несвоєчасна виплата, і без того невисокої, заробітної
плати, практика штрафів за різні порушення. Як приклад можна навести
розміри зарплат залізничників у ці роки: колійні сторожі отримували на
місяць по 11 крб., стрілочники, кочегари, мастильники – 13, 3 – 13, 8 крб.,
обхідники колії – 10 – 11 крб., а сторож на переїзді (частіше цю посаду
обіймали жінки) - 3 крб. При цьому зауважимо, що 6 % з цих коштів від-
раховувалися у пенсійну касу. Витрати ж родини тільки на хліб складали
приблизно 5 крб. на місяць.
Всі ці фактори сприяли розповсюдженню серед робітників ідей про від-
стоювання своїх прав. Найпершими у нашому місті і почали страйкувати
робітники залізничних майстерень станції Олександрівськ Лозово – Севас-
топольської залізниці. Розпочався страйк 19 червня 1885 року. 20 червня
страйкарі (біля 380 осіб) забарикадували потяг, який слідував із Севасто-
поля. Для придушення цього заворушення в Олександрівськ було виклика-
но три роти солдатів. Поліція заарештувала 11 найактивніших страйкарів,
суд над якими відбувся 16 липня цього ж року. В результаті семеро з них
були заарештовані строком на два тижні, інші виправдані. 22 червня 1885
року року робітники стали до роботи, так нічого не відстоявши. Але цим
страйкування залізничників не скінчилося. У березні наступного року за-
ворушення були поновлені під керівництвом революційно налаштованих
робітників Дубинського, Корнієнка, Лукановича та Сущенка.
Література
История городов и сел Украинской ССР. Запорожская область. – К.,
1981. – С. 73 – 74.
Мельник Л. Формування робітничого класу на Україні (транспортний
пролетаріат у 60 – 90 – х рр. ХІХ ст.). – К.: Вища шк., 1988. – С.46.
Стачки 1881 - 1885 гг. – М., 1930. – С.20.

Воскресенський Михайло Сергійович – піаніст, уродженець м. Бер-
дянська. Народився 25 червня 1935 р. В 13 років вступив до музучилища.
Закінчивши Московську консерваторію по класу професора Л.М.Оборіна
(1958 р.), залишився працювати у рідному навчальному закладі.
Михайло Сергійович – лауреат багатьох міжнародних конкурсів -
ім.Шумана в Берліні (1956), в Ріо-де-Жанейро (1958); ім.Дж.Енеску в Буха-
ресті (1958); ім. Вана Кліберна в Форт-Уорте (1962, США).
В 2008 році у краєзнавчому музеї м. Бердянська була відкрита експози-
ція , присвячена Михайлу Сергійовичу Воскресенському. Ноздрина Л. Таланты родной земли // Ноздрина Л. Записки краеведа: К
75-летию Бердян. краев. музея. – Бердянск, 2004. - С.78-79. Выпускники – знаменитости: [в т. ч. о М.Воскресенском, нар. арт. Рос-
сии, проф. Москов. консерватории, выпускнике Бердян. муз. школы] // Бер-
дян. ведомости. – 2008 . – 6 нояб. (№45). – С.17.
 Сукач Г. Михаил Воскресенський // Бердянськ деловой. – 2000. – 11
мая. – С.10.
 Цыпин Г. Два очерка // Сов. музыка. - 1981. - №8. - С.33-41.

Анатолій Михайлович Івченко народився на Дні-
пропетровщині. Навчався в  художньо-ремісничому
училищі, а в 1971 році закінчив Харківський
художньо-промисловий інститут. По закінченні
останнього працював у художньо-конструкторському
бюро комбінату „Запоріжсталь”.
З 1973 року - монументаліст Запорізького
художньо-виробничого комбінату. Виконував мону-
ментальні роботи в різноманітних матеріалах, є в
надбанні майстра і монументальна скульптура.
А.М.Івченко – учасник багатьох обласних і рес-
публіканських виставок, експонував скульптуру, медальєрне мистецтво, твори живопису.
Член Національної спілки художників України з 1988 року. Івченко Анатолій Михайлович // Запорізька організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.68 –69.

Народився Олександр Іванович у селі Орлянці Василівського району Запорізької області в селянській родині. Батько Іван Лук`янович і мати Марія Савеліївна працювали в колгоспі. У родині було п`ятеро синів і одна донька. Артистом Гапон народився і тому з дитинства ліцедійствував скрізь і всюди. Співати любив ще змалечку і мріяв про гармонь. Коли батько на
останні гроші купив стареньку гармошку, він не міг повірити у своє щастя.
Вже за дві доби О.Гапон осилив гру на музичному інструменті і самостійно
на ньому зіграв “Яблучко”.
1962 року Олександр Іванович закінчив Дніпропетровське театральне
училище й відтоді працює у Запорізькому музично-драматичному театрі.
Яскравими образами, створеними О.Гапоном, були герой-простак Пана-
сик у “Циганці Азі” М.Старицького, комік і балагур Финтик з “Москаля-
чарівника” І.Котляревського, гуморист і дотепник Швейк з “Бравого
солдата Швейка” Я.Гашека, Стецько у “Сватанні на Гончарівці” Г.Квітки-
Основ`яненка. Маючи гарний співочий голос Гапон чудово зіграв чимало
ролей у музичних комедіях і оперетах. Спів артиста завжди бажаний у кон-
цертних програмах театру, де він співає класичні твори, українські народні
і сучасні пісні.
Народним артистом України Олександр Іванович Гапон став у 1992 році. Нещерет Т. Гапон Олександр Іванович //Енциклопедія сучасної України.
– К., 2006.- Т. 5: Вод-Гн. – С.383.
Тарасенко Л. Воистину народный // Созвездие. – 2000. - №1. – С.50-51.
“Ти в мене ще будеш народним артистом” : [сказав В.Магар ще малень-
кому хлопчику О.Гапону] // Запороз. Січ. – 2007. – 24 лип. – С.8.
Гапон О. “Моє життя - сцена” : [бесіду записав А.Рекубрацький] // Запо-
різ. правда. – 2000. – 11 лип. – С.3.

Кириченко С. М. дивиться на минуле чесними і щи-
рими очима. Це очі будівничого і патріота – людини, яка
пройшла складне життя і не втратила відчуття причетності
до сьогодення, турботи про майбутнє України і про свою
малу батьківщину – Запоріжжя, яке він називає “дивною
землею.” Степан Маркович Кириченко – запорізький кра-
єзнавець, заслужений працівник культури України
(1993), один із організаторів Державного історико
– культурного заповідника на о. Хортиця, народив-
ся 5 липня 1930 р. у сім`ї селян в с. Царичанка Дні-
пропетровської області. Там закінчив школу і поїхав
навчатися на історичному факультеті Дніпропетров-
ського державного університету. Під час навчання
цікавився українською філологією, пробував писати
(факультет з часом реформували і він став історико –
філологічним) .
Закінчивши університет (1954 р.), почав працювати вчителем історії та
географії у с.Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області,
згодом перебрався у тамтешнє с.Смирнове, де з 1955 по 1959 рр. працював
директором місцевої школи. В період з 1959 по 1961 рр. очолював Куйби-
шевську середню школу, завідував Куйбишевським райвідділом народної
освіти, а з 1966 року він працює в органах місцевого самоврядування
Після вчителювання Степана Марковича переводять на партійну роботу.
На початку 60-х рр. минулого століття С.М.Кириченко, працюючи за-
ступником секретаря Запорізького сільського обкому партії, знайомиться
з М.П.Киценком. Подальша співпраця з цією людиною мала для нього
надзвичайно велике значення. З іменами цих особистостей пов’язані два
десятиліття розвитку Запорізького краю. За цей період вони багато зроби-
ли для вирішення проблем культурного будівництва в області. Тоді було
реконструйовано філармонію та капітально відремонтовано приміщення
музично – драматичного театру, споруджено приміщення музичного учи-
лища, обласної бібліотеки імені О.М.Горького, художнього музею, цирку,
палацу спорту “Юність”, установлено монументальні пам’ятники бійцям,
полеглим у роки війни та ін.
Та особливо велике значення мала співпраця С.Кириченка та М.Киценка
по втіленню рішень уряду України щодо увічнення пам’ятних місць,
пов’язаних з історією Запорозького козацтва. Саме завдяки їх співпробітни-
цтву був створений історико- культурний заповідник на о. Хортиця. Будучи 42
блискучими ораторами, вони популяризували Хортицю, залучали широкі
кола української інтелігенції, краєзнавців, письменників, журналістів, уче-
них, учителів, художників до цієї важливої справи.
У 1986 р. С.М. Кириченка нагороджено орденом Дружби народів.
Помер Степан Маркович 4 листопада 2003 року. Мабуть про таких як
С.М.Кириченко сказав відомий археолог Б. Мозолевський у своєму вірші :
   За добро, що робив я на світі,
  За усі мої муки й жалі
   Я воскресну в тридцятім столітті
   І пройдусь по коханій землі!   З любов`ю до краю Запорізького : нариси, рецензії, роздуми. - Дніпро-
петровськ: Ліра-М, 2002. - 132 с. Символ духу України // Вінок пам`яті Олеся Гончара. – К.,1997. –
С.393.
Збережемо славу героїв: [Про кн. А.Голдобіна “Запорізька алея Слави –
народна святиня”] // Запороз. Січ. – 2002. – 26 листоп.
Наш Микола Петрович: [Спогади про М.Киценка] // Запоріз. правда.
–2001. –4 груд. – С.7.
Олесь Гончар на землі запорогів // Запоріз. правда. – 1992. – 5 верес. Сокульський А. Козацька Хортиця: Монографія.-Запоріжжя: Вид -во
Класичного приватного університету, 2008. - 762с. - Із змісту : [про С. М.
Кириченка]. - С.541 - 543.
Науменко І. Коли любиш...: Роздуми над першою книгою запоріжця:
[С.М.Кириченка “З любов`ю до рідного краю”] // Суббота плюс. – 2003. -
№1. – С.42.

Серйозно захоплюватися мистецтвом Леонід Григорович почав зі шкільних років, коли відвідував студію скульптури і графіки Запорізького Палацу
піонерів, а потім художню школу, по закінченню якої поступив до Одесько-
го художнього училища.
Після демобілізації з лав Радянської армії свою
трудову діяльність Леонід Кривопуст продовжив
у Запорізькому художньо-виробничому комбінаті.
Тоді ж активно включився до роботи молодіжного
об’єднання при обласній організації Спілки худож-
ників УРСР.
...Простір рідних полів, на пологих берегах Дні-
пра пасуться коні, над ними – бездонне блакитне
небо. Таким пейзажем під назвою „Автограф сто-
ліття” дебютував молодий художник з Запоріжжя
Леонід Кривопуст 1974 року на республіканський
художній виставці акварелі.
З роками Леонід удосконалив свою майстерність у різноманітних техні-
ках: акварелі, масляному живописі та графіці. Художник шукає мотиви, які
найбільш співзвучні його світовідчуттю, щоб потім відтворити їх у лініях і
кольорі. Крок за кроком визначалася головна тема його творчості – рідний
край, куточок Батьківщини – Запоріжжя.
З 1987 року художник – член Запорізької обласної організації НСХУ.
У 2000 році у виставковій залі ЗСНХУ успішно експонувалася персо-
нальна виставка Л.Г.Кривопуста.
У період з 1996 по 2000 рр. очолював правління Запорізької організації
НСХУ. Кривопуст Леонід Григорович // Запорізька організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.92 – 93.
 

Поет, публіцист, краєзнавець, член Спілки письменників України з 1993
р., лауреат Запорізької премії “Журналіст року”, літературних премій імені
В.Сосюри, М. Андросова, переможець багатьох Всесоюзних і Всеукраїн-
ських конкурсів Марко Петрович Шевельов народився 18 липня 1940 р. у м. Мелітополі, де закінчив семирічну школу, технікум механізації, вечірнє від-
ділення педінституту, пізніше - заочне відділення факультету журналістики
Київськоо державного університету імені Т. Г.Шевченка.
Працював монтером – електриком у газеті “Серп і молот”, редактором
молодіжних передач на Запорізькому телебаченні, в газеті “Запорізька прав-
да” і багато років завідував кабінетом молодого автора Запорізької обласної
організації Спілки письменників України.44
З 1985 р. його виробнича діяльність пов’язана з музеями: Національний
заповідник “Хортиця” (науковий співробітник), народного музею історії за-
порізького автозаводу (директор).
Вірші почав писати з шкільних років. Перший опублікований літера-
турний твір – сатиричний вірш “Бородачи” в армійській газеті “На боевом
посту”(1960 р.).
Історія і сучасність - головні теми творчості Марка Петровича. Він - ав-
тор літературно–краєзнавчих досліджень “Пушкинский проезд”, “Над син-
ню буйного Славути” – про перебування на запорізькій землі видатних дія-
чів літератури : Т. Шевченка, Л. Українки, М.Коцюбинського, В. Сосюри, О.
Довженка, О. Гончара, О. Пушкіна, І. Буніна, М. Горького, В.Маяковського
та ін.
Збірник пародій “Лелеки з Мекки” відзначено премією Міжнародного
літературного конкурсу гумору та сатири в Філадельфії (США).
З 2003 р. М.П. Шевельов живе у м. Любек (Німеччина), продовжує за-
йматися літературною діяльністю. Публіцистика
 З орденом Леніна – в тюрму: [П.Аксьонов] // Спокута. – Запоріжжя,
2002. – Вип. 5. - С.51 – 54.
Кам`яна квітка Шенвізу : [Історія будинку (1890 р.) в меноніт. колонії
Шенвізе] // Запоріз. правда. – 1999. – 11 листоп. Павленко И. Марк Шевелев // Письменники Запорізького краю (20-90-ті
роки ХХ ст.).- Запоріжжя, 2002. - С.275-279.
Марк Шевельов // Література рідного краю. - Запоріжжя, 2005. - С.21-
23.
 Шевелев Марк Петрович // Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ.
- биогр. сб. - Х., 2004.- С.454.
 “Золотий Пегас” - у поета – земляка!: [У 2006 р. у Дюссельдорфі (Ні-
меччина) відбувся фінал V1 Міжнар. поет. турніру “Я гимны прежние пою”.
Одним з переможців став М.Шевельов ]// Новий день.-2006.-3 серп.
 Рыбка М. “Но память нам на что дана?”// Мелитоп. ведомости. - 2006.
- 8 нояб.  Марк Петрович Шевелев: Библиогр. список. - Запорожье: Б. и., 2000. 

Лисак Зінаїда Петрівна – українська співачка (меццо-сопрано). Народи-
лася 20 липня 1930 року в м. Запоріжжі.
 Закінчила Одеську консерваторію в 1953 році. З 1957 року – солістка
Одеського театру опери та балету. У 1978 році удостоєна звання народної
артистки УРСР.  Митці України: Енцикл. довід. /За ред. А.В.Кудрицького. – К.: Укр. ен-
циклопедія ім. М.П. Бажана, 1992. – С.359.
 

Гашинський Аркадій Євгенович – актор, педагог, доцент (1985). Наро-
дився 29 липня 1920 року в м. Мелітополі.
Народний артист СРСР (1971). Закінчив українську студію при Держав-
ному інституті театрального мистецтва (Москва, 1945; курс М.Тарханова).
1946-1948 рр. – артист Київського державного театру УРСР. Подальша
творча біографія актора пов’язанна з Київським українським драматичним
театром ім.І.Франка (1948-1990рр.), де він не лише грає, але й навчає сту-
дентів (1969-1975 рр.). Аркадій Євгенович за сумісництвом викладає у Ки-
ївському інституті театрального мистецтва (1980-1991 рр.).
Творчість Гашинського А.Є. яскраво окреслює риси акторського ансамб-
лю франківців післявоєнного часу. Найвідоміші ролі актора у театрі - Ярос-
лав Мудрий, Макбет (однойменні п’єси І.Кочерги, В.Шекспіра), Апраш
(“Циганка Аза” М.Старицького), Аристарх (“Фараони” О.Коломійця); в
кіно - Варчук (“Кров людська - не водиця”, 1960), Доменіко (“Срібний тре-
нер”, 1963), батько Таї (“Як гартувалася сталь”, 1972).46 Гайдабура В. Гашинський Аркадій Євгенович // Енциклопедія сучасної
України. – К.,2006. – Т.5: Вод – Гн. – С.423.
Гашинські: [в т. ч. про А.Є.Гашинського] // Мистецтво України: Біогр.
довід. – К., 1997. – С.144. http://www.day.ua
http://sites.znu.edu.ua
http://www.azchives.dov.ua

Народився у м. Дебальцеве (тепер Донецька об-
ласть). У 1931 році закінчив Дніпропетровський металургійний інститут. Трудова діяльність його розпо-
чалася на заводі “Запоріжсталь”. Спершу працював
майстром, потім заступником начальника цеху, на-
чальником заводської лабораторії на “Дніпроспец-
сталі.”
У 1945 році на заводі захистив кандидатську дис-
ертацію, тематика якої була пов`язана з виробни-
цтвом броньованої сталі. До речі, ще під час війни у
Новокузнецьку за цей винахід Шульте отримав орден
“Знак Пошани”.
З 1946 року його доля пов’язана із Запорізьким машинобудівним інсти-
тутом: обіймав посади декана, проректора, завідувача кафедрою ливарного
виробництва (1957-1987 рр.).
У 1954 році Юрій Августинович захистив докторську дисертацію з та-
кої прогресивної ідеї як повторне окислення сталі. Ю.А.Шульте створив
справжню наукову школу металургії ливарної справи з напрямку немета-
лічні включення і гази в ливарних сплавах. Наукова школа професора здо-
була широке визнання та сприяла підвищенню якості металовиробів. На її
базі у 1982-1985 роках в ЗМІ були проведені республіканські конференції
з проблеми “Неметалеві включення і гази в ливарних сплавах”. Суттєвим
внеском в науку стали монографії Ю.А.Шульте “Неметалеві включення в
електросталі”, “Електрометалургія сталевого литва”, “Холодостійкі сталі,”
а токож підручник “Виробництво відливок із сталі”. З 1959 року Юрій Ав-
густинович вів аспірантуру. За розробку нового методу електрошлакового 47
переплаву сталі Ю.А.Шульте у 1963 році отримав Ленінську премію. Він
член–кореспондент АН України (1967), заслужений діяч науки і техніки
України (1968), нагорожений орденом Трудового Червоного Прапора (1980
р.). Юрій Августович 40 років керував кафедрою, створив свою школу, під-
готував 50 кандидатів і 4-х докторів наук, написав п`ять важливих книг.
Більш як 17 років обирався депутатом обласної Ради, очолював комісію з
науки в 70-ті роки. До останнього працював.
Помер Ю.А.Шульте 18 серпня 1995 року. Поховано його на Капустяно-
му кладовищі на Алеї Пошани.
12 травня 2000 року відкрито меморіальну дошку в будинку, де він жив
останні роки.
В Запорізькому національному технічному університеті на кафедрі ма-
шин та технологій ливарного виробництва 10 листопада 2000 року органі-
зована предметна аудиторія імені Ю.А.Шульте .  Література про життя та діяльність
Запорізький державний технічний університет. Історичний нарис (1900-
2000). – Запоріжжя : Дике Поле, 2000. – 320 с. – Із змісту : [Ю.А.Шульте].
– С.76,94,102,106-107,111,140,149,161,172.
Шульте Юрій Августинович // Шаромова В. Українські фізики та астро-
номи: Посіб. – довід. – Тернопіль, 2007. – С.179.
Шульте Юрій Августинович // Попов В. Учені вузів Української РСР. –
К., 1968. – С.485 – 486.
Мірошниченко В. Іменна аудиторія для майбутніх металургів // Запоріз.
правда. – 2000. – 10 листоп. – С.2. http://dmeti.dp.ua
http://zntu.edu.ua

Петро Григорович народився в селі Червоноармійському (нині Віль-
нянського району) Запорізької області в родині колгоспника. Після школи навчався в фабрично-заводському училищі, працював на „Запоріжсталі”.
Згодом служив у Радянській Армії, де вперше захопився мистецтвом. Після
демобілізації Григорій Добринін працював худож-
ником у Запорізькому товаристві художників, з 1962
року – в Запорізьких художньо-виробничих майстер-
нях.
Не відразу він знайшов себе як художник. Були
напружені творчі пошуки, роздуми, постійна робота
над самоосвітою. Пробує він себе і як графік, і як жи-
вописець. В 1961-1962 роках з’явилась перша серія
ліногравюр майстра.
Гравюрам Г.П.Добриніна властива своєрідна сти-
льова манера виконання, внутрішня динаміка.
Григорій Петрович Добринін – учасник обласних, республіканських і
всесоюзних художніх виставок. Член Спілки художників УРСР з 1963 року.
Персональна виставка відбулася в 1977 році в Запоріжжі. Основні жанри,
в яких працює художник: естамп, ліногравюра, гравюра на картоні. Багато
робіт майстра зберігаються в Запорізькому художньому музею. Доцільно
підкреслити, що сила, дохідливість робіт Г.П.Добриніна в тому, що вони
нерозривно пов’язані з життям, історією українського народу. Латанський С. Добринін Григорій Петрович // Енциклопедія сучасної
України. – К., 2008. – Т.8: Дл – Дя. – С.102.
Григорій Петрович Добринін: Персонал. худож. виставка: Каталог.– За-
поріжжя, 1977.- 7 с.
 

Степан Наумович народився 31 серпня 1910 року
в с.Чернігівка в її східній частині Сисикулак. Відмін-
но навчався в школі і в 1930 році добровільно всту-
пив до лав Червоної Армії, де й знаходився все життя
, пройшовши шлях від рядового до генерала.
Гречко С.Н. отримав хорошу військову освіту:
закінчив Військово – артилерійську школу (1934
р.), Військову академію ім. Жуковського (1940 р.),
авіаційний факультет академії Генерального Штабу
Збройних Сил СРСР (1949 р.).
С.Н.Гречко – учасник Великої Вітчизняної війни.
З перших днів і до її закінчення він бере участь у бойових
діях, займає ряд
відповідальних посад у штабах авіаційних з`єднань.
 У повоєнний час Степан Наумович працює начальником штабу повітря-
ної армії, командуючим армією, командуючим групою радянських військ
на Кубі. В останні роки свого життя (генерал-полковник) був заступником
командуючого ордена Леніна Московського Військового округу.
Серед нагород С.Н.Гречка - орден Леніна, два ордени Червоного Прапо-
ра, два ордени Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни I ступеня, орден Ку-
тузова II ступеня, орден Богдана Хмельницького II ступеня, сім медалей.
Помер Степан Наумович у березні 1971 року. Значно пізніше, у 1984
році військове видавництво в серії “Військові мемуари” випустило книгу
С.Н.Гречка “Рішення приймалось на землі”.50 Гречко С. Решения принимались на земле. - М.: Воениздат, 1984. - 286 с. Єременко М. Край шляху Муравського....: Нариси з історії Чернігів. р
- ну . – Запоріжжя : Лана-друк , 2006. – 436 с. – Із змісту : [С.Н.Гречко]. –
С.407-408.
 История городов и сёл УССР. Запорожская область. – К.,1981. – 726 с. –
Из содерж. : [С.Н.Гречко]. – С.654.

Запорізький гідроенергетичний технікум був відкритий 1 вересня 1935 року і мав назву Дніпровський вечірній енергетичний технікум. В 1946 р.
учбовий заклад було перейменовано в Запорізький гідроенергетичний тех-
нікум, а в 1998 році він увійшов до складу Запорізької державної інженер-
ної академії. Це унікальний навчальний заклад – єдиний в Україні, де готу-
ються кадри для гідроенергетики.
Студенти і викладачі технікуму брали активну участь у відбудові Дні-
прогесу у повоєнні роки, у будівництві Дніпрогесу - II. У 60-і роки ХХ
столыття на основі Запорізького гідроенергетичного технікуму відкрива-
ються філіали: Каховський, Криворізький, Зеленодольский, Зуєвський, Ки-
ївський. У технікум приїздили вчитися з усіх куточків Радянського Союзу,
а також із Болгарії, В’єтнаму, Куби, Польщі. Гідроенергетичний технікум
закінчили, наприклад, Поляк О.В., Карташов Є.Г. та багато інших відомих
запоріжців.
І донині в різних країнах СНД та багатьох місцях України на відпові-
дальних посадах працюють вихованці технікуму. Багато їх трудиться, зо-
крема, на Дніпрогесі, а також на підприємствах “Запоріжтрансформатор”,
“Запоріжгідросталь”, “Гідромонтаж”. Чепрасова Н. Стратегія маркетингового управління конкурентоспро-
можністю навчального закладу: [на прикладі Запоріз. гідроенергетич. тех-
нікуму] / Н.П. Чепрасова, В.В. Романова // Гуманітар. вісн. Запоріз. держав.
інженер. академії. – Запоріжжя, 2007. - Вип.31. - С. 214-223.
Запорожский гидроэнергетический техникум нацелен в будущее // Стра-
нички истории: Ленинскому району Запорожья – 70 лет. –Запорожье, 2006.
– С.91 – 95.
Запорізький гідроенергетичний технікум // Довідник навчальної мере-
жі вузів, технікумів, проф.-техн. училищ Запорізької області.- Запоріжжя,
1994. - С.4. Народжений Дніпрогесом // Освіта. - 2004. - № 19 (14-21квіт.).
Річниця технікуму : [65 років] // Запороз. Січ. – 2000. – 16 груд.
Пригородов А. В ногу со временем // Индустр. Запорожье. - 1985. - 22
нояб.
Смолин А. Кузница электрификаторов // Индустр. Запорожье. - 1980. -
21 дек.

Народився К.Параконьєв 8 вересня 1920 року у
Єлизаветграді (нині Кіровоград). Разом з батьком-
священиком він жив у дитинстві на сибірському поселенні , а юнаком – вже на рідній Кіровоградщині опинився у фашистській окупації. Спочатку переховувався в селі, потім працював хористом у міському театрі, а з 1943 року під час відступу фашистів був вивезений на чорні роботи до Німеччини. Далі – визволення, повернення до рідного міста і акторська
робота в театрі ім. М.Кропивницького. Талант і працелюбність вивели його у перший ряд акторів трупи.
Маючи баритональний тенор чарівної краси, він виконував безліч вокаль-
них ролей, та справжнім його покликанням була драма. Понад двадцять
років Параконьєв працював актором у Кіровограді і був одним із кращих
драматичних акторів України, але офіційна влада йього не помічала.
У 1967 році Костянтина Йосиповича запрошує до себе головний режи-
сер Запорізького українського музично-драматичного театру імені М.Щорса
Сергій Сміян. 7 березня 1969 року на сцені цього театру відбулася прем`єра
“Ярослава Мудрого” за п`єсою І Кочерги. Навесні 1970 року режисер-
постановник С.Сміян і виконавець головної ролі К.Параконьєв отримали
за виставу Державну премію імені Т.Г.Шевченка. Саме в Запоріжжі вітали
К.Параконьєва з присвоєнням почесного звання народного артиста УРСР
(1969). Костянтин Йосипович був особистістю і в житті, і на сцені. Він
зіграв італійця Террачіні в п’єсі “Пам`ять серця” О.Корнійчука, Чезаре в
опереті “Поцілунок Чаніти” Ю.Мілютина, хана Гірея “Маруся Богуславка
“ М.Старицького, начальника відбудови Дніпрогесу Бережного у виставі
Я.Баша “Дніпрові зорі”....
 Вже в зрілому віці К.Параконьєв закінчив з відзнакою режисерський
факультет Київського інституту театрального мистецтва. В Запоріжжі, як
режисер, він поставив вистави: “Останні”, “Бережи мою тайну”, “Пам`ять
серця”, “Є така партія !”, “Ей ти, здрастуй”. За два десятиріччя праці на що-
рсівській сцені Костянтин Йосипович здобув почесні титули: заслужений
артист УРСР (1969), лауреат Державної премії імені Т.Г. Шевченка (1970),
народний артист УРСР (1979).
 У 1998 році в квітні була увіковічена пам`ять народного артиста Украї-
ни: встановлена меморіальна дошка у м.Запоріжжі по вул.Українській 8-а,
де проживав актор. Пам`ятну дошку виготовив член Спілок художників та
архітекторів України П.Чаговець. Шевченківські лауреати, 1962-2001 : Енцикл. довід. – К. : Криниця,
2001. – 696 с. : портр. – Із змісту : Параконьєв К.Й. – С.418-419.
В память о Константине Параконьеве : [открыта мемориал. доска] // Ин-
дустр. Запорожье. – 1998. – 23 апр.
Гайдабура В. Пам`ятаємо тебе, муже благородний ! // Культура та життя.
– 1995. – 11 жовт.

Петро Савич Єфименко народився в м.Великий Токмак (нині –
м.Токмак). Навчався в Харківському (1855-1858) та Московському (1858 - 1859) університетах. У 1860 році за звинуваченням в “українському сепаратизмі” (брав участь у діяльності Харківсько – Київського таємного товариства, 1856-1860) був засланий спочатку до Пермської, а потім до Архангельської губернії. В м.Холмогори (нині - село Архангельської області, РФ) познайомився з О.Ставронською, яка працювала там учителькою, і невдовзі одружився з нею. На засланні збирав матеріали з етнографії та фольклору, друкував свої розвідки в часописі “Основа” у Санкт – Петербурзі. Згодом опублікував зібрані матеріали в “Сборнике народных юридических обычаев Архангельской губернии” (1869), “Материалах по этнографии русского населения Архангельской губернии” (ч.1-2, 1877-1878) та інших виданнях.
Після заслання, термін якого закінчився 1870 р. , служив у містах Воронеж
і Самара (нині – міста в РФ), з 1877 р. – у м.Чернігів. 1879 року переїхав до
Харкова, де працював у відділенні Дворянського банку. Із виходом у світ
часопису “Киевская старина” став його активним дописувачем, подавав ма-
теріали переважно на теми з історії часів Гетьманщини. Разом з Д.Багалієм
та іншими українськими діячами докладав багато зусиль до організації іс-
торичного архіву при Харківському історико – філологічному товаристві.
Вивчав українське та російське звичаєве право, історію промислів, побут
населення Чернігівщини та Харківщини. Був одним з укладачів і редакторів
“Харківського календаря” (1884-1887). У статті “К вопросу об украинском
народничестве”, яку опублікував під псевдонімом Петро Одинець, розкрив
особливий характер українського народництва і висловив своє неприйняття
марксистського трактування цього руху.
Помер Петро Савич Єфименко у м.Санкт – Петербург. Гомон М. Край токмацький. – Токмак, 2002. – 182 с. – Із змісту: Історик,
дослідник, етнограф. – С.28 – 30.
Разумова А. Из истории русской фольклористики: П.Н.Рыбников.
П.С.Ефименко. – М. – Л.: Изд – во АН СССР, 1954. – 142 с. - Из содерж.:
П.С.Ефименко в периодической печати : (1859 - 1877) : [библиография]. –
С.134-136; Литература о П.С.Ефименко: (1859 - 1932). – С.136 – 138. Ляшко С. Петро Савич Єфименко: Матеріали до біографічного словни-
ка Запорізької області // Музейний вісник. – 2006. - №6. – С.171 – 174.
Саєнко В. Токмацькі витоки родини Єфименків: (До 170-літньої річниці
від дня народження П.С.Єфименка) // Музейний вісник. – 2004. - №4. – С.88
– 92; Наше місто Токмак. – 2004. – 29 лип.
Лінчук О. Український історик та етнограф // Таврія. – 1995. – 16 верес.
Гомон М. Історик, дослідник, етнограф // Світанок. – 1991. - №1. – С.13
– 16. Журнал “Киевская старина” у фондах Запорізької ОУНБ імені
О.М.Горького: Бібліогр. покаж. публікацій 1882 – 1900 рр. / ЗОУНБ ім.
Горького; Уклад. Л.Пишна. – Запоріжжя, 2007. – 37 с. – Із змісту : [публіка-
ції П.С.Єфименка]. – С.6, 9, 13, 28. Голобуцький П. Єфименко Петро Савич (псевдонім – Петро Одинець) //
Енциклопедія історії України. – К., 2005. – Т.3: Е-Й. – С.131 – 132.

Запорізький обласний Союз промисловців і підприємців “Потенціал”
заснований сорока провідними промисловими підприємствами області
14 вересня 1990 року з метою підвищення ефективності суспільного ви-
робництва, захисту законних прав, інтересів виробників товарів і послуг,
консолідації їх діяльності, спрямованої на формування соціально – орієн-
тованої ринкової економіки. Президентом ЗОСПП “Потенціал”було обрано
О.Ф.Білоусенка, а з 1992 року його очолює М.П.Ванат.
За роки свого становлення Союз з промисловців і підприємців значно
розширив сферу впливу і спектр виконуваних завдань. Сьогодні до його
складу входять понад 500 провідних підприємств, організацій, фірм. До
60% зросло представництво та активність у діяльності Союзу представни-
ків малого та середнього бізнесу. Відділення Союзу працюють і у містах та
районах області. Його ряди поповнили об`єднання фермерів області, союзи
підприємців різних галузей.
Значну увагу ПП “Потенціяа” приділяє представництву інтересів ро-
ботодавців у державних органах та органах місцевого самоврядування, в
управлінні державним соціальним страхуванням, обласній раді соціально-
го партнерства, сприяє забезпеченню одного з найвищих в Україні рівня
заробітної плати, соціальних гарантій для працюючих, стабільної ситуації
на ринку праці, зміцненню зовнішньоекономічних зв`язків, залученню ін-
вестицій в економіку регіону.
Золотим фондом Союзу є досвід, інтелект, професіоналізм керівних
кадрів підприємств, висококваліфікованих робітників та службовців. Най-
більш авторитетні з них входять до складу Ради ЗОСПП “Потенціал”. Запорізький обласний союз промисловців і підприємців “Потенціал” //
Запорізька область: Іл. енц. – Запоріжжя, 2004. – Т.2: архітектура, економі-
ка, райони області. - С.197.
Потенціал: Запорізький обласний союз промисловців і підприємців. 15
років. – Запоріжжя: Дике Поле, 2006. – 39 с.
Петр Ванат: “Чем больше полномочий будут иметь общественные ор-
ганизации, тем более гражданским и демократическим будет общество”
: [беседу записал Н.Бордюжа] // Запорож. санитарн. вестн. – 2009. - №5
(май). – С.3.

Мелітопольський район розташований у південно-східній частині За-
порізької області і займає 7 % її території, це майже 180 тис. км 2. Район
утворено 15 вересня 1930 р. На його території розташовано 67 населених
пунктів, які підпорядковані одній селищній та 15 сільським радам. В районі
проживає близько 52 тис. чоловік.
Економіко – визначальною галуззю району є аграрний сектор, спеціалі-
зація якого – виробництво м’ясомолочної продукції та продуктів рослин-
ництва і садівництва. У цій сфері функціонує 170 сільськогосподарських
підприємств різної форми власності. 81 % у загальному обсязі виробленої
в аграрному секторі продукції займає галузь рослинництва, 19% -тварин-
ництва.
У промисловому секторі спостерігається спад обсягів виробництва.
Установами охорони здоров`я району проводиться робота по збережен-
ню і оновленню матеріально–технічної бази діючих центральної районної
та 7 дільничих лікарень, 42 фельдшерсько–акушерських пунктів, а також 3
лікарських амбулаторій.
В стінах 36 загальноосвітніх шкіл району навчається більше 6 тис.
учнів, функціонують і дошкільні заклади. Кваліфікованих спеціалістів різ-
ного напрямку готують технічна школа Держводгоспу та два професійно–
технічних училища. На території району працюють : притулок для неповно-
літніх дітей (с. Мирне), дві школи – інтернати для дітей сиріт і соціально
– незахищених категорій (с. Терпіння, с. Новомиколаївка).
 В умовах реформування аграрного сектору збережено мережу закладів
культури. Планомірно працюють один селищний і 13 сільських Будинків
культури, 19 сільських клубів, центральна районна бібліотека та 33 її фі-
лії, 2 дитячі музичні школи. У с.Новгородківка діє єдиний в Україні Центр
чеської національної культури.
У районі є пам’ятки історії та природи, які стали туристичними об’єктами
і заслуговують на особливу увагу. В першу чергу, це: Національний за-
повідник “Камяна могила” та ландшафтний заказник “Старобердянське
лісництво”; у пониззі р. Молочної розташований гідрологічний заказник
“Молочний лиман”, у с.Терпіння знаходиться популярне у районі урочище
“Цілющі джерела” та дуб – патріарх віком близько 400 років
Література
Мелітопольський район // Запорізький край. - Запоріжжя., 2008.- С.186-193.
Новітня історія України: Імена. Звершення. Творчість. Вип.1: Запоріж-
жя. – К.: Новий світ, 2006. – 112 с. – Із змісту: Провідні підприємства, орга-
нізації, установи Мелітопольського району. – С.89.
Мелитопольский район: прошлое и настоящее. 70 лет. - Мелитополь:
Мелитополь, 2000. - 40 с.
Кто есть кто на Мелитопольщине : Информ.- биогр. сб. - Х: Факт, 2004.
– 519 с.

В останні 4,5 десятиріччя за межами Землі по-
бувало 498 космонавтів і астронавтів із різних країн
світу. Однак, тих, хто готувався до польоту було на-
багато більше. Одні не змогли витримати тяжкий на-
земний шлях до старту, інших підвели анкетні дані, а
треті просто не дочекалися черги. Серед останніх був
і наш земляк космонавт-випробувач Петро Іванович
Колодін. Народився він 23 вересня 1930 року в селі
Нововасилівка Приазовського району у багатодітній
селянській родині. Військову освіту Петро Іванович
отримував у Харківському артилерійському підготов-
чому училищі, 2-ому Ленінградському артилерійському училищі та Харківській артилерійській радіотехнічній академії імені Л.Говорова. Потім була служба молодого талановитого спеціаліста в ракетних військах, в т. ч. і на космодромах Байконур та Плесєцьк.
В 1963 році здійснилася його заповітна мрія - військовий спеціаліст-
ракетчик був зарахований в загін космонавтів. Разом з П.Колодіним до
другого набору ВПС загону космонавтів ввійшли також Ю.Артюхін,
Е.Буйновський, Л.Воробйов, А.Воронов, О.Губарєв, В.Гуляєв, Л.Дьомін,
Г.Добровольський, В.Жолобов, Е.Кугно, А.Куклін, О.Митинченко,
А.Філіпченко, В.Шаталов. В січні 1965 року, після здачі екзаменів із за-
гальнокосмічної підготовки Петро Колодін отримав кваліфікацію “Космо-
навт ВПС “ та був призначений на посаду космонавта 2-го загону (військові
космічні програми).
Наступне двадцятиріччя для інженера-полковника Колодіна відзнача-
ється щоденною напруженою, виснажливою працею на тренажерах, в ла-
бораторії, спортивній залі, парашутною підготовкою, незліченними медич-
ними комісіями, вивченням кораблів “Восход-2”, “Союз”, станцій “Салют”,
“Салют-6”. Він дублював Олексія Леонова на “Восходе-2” (готувався до
виходу у відкритий космос), Віктора Горбатко на “Союзі-7”, Миколу Ру-
кавішнікова на “Союзі-10”, не раз його включали до складу основних екі-
пажів (1970, 1975, 1977 рр.), брав участь в організації космічних польотів
і управління ними із Землі. Петро Колодін був першою людиною в історії
космонавтики, яка встановила зв’язок з пілотованими екіпажами з кораблів,
розташованих в Атлантичному океані. Відомий воєначальник, помічник
Головнокомандуючого ВПС по космосу Каманін Микола Петрович, який
в 1966-1971 рр. як начальник загону безпосередньо керував підготовкою
космонавтів, так характеризував нашого земляка: “Колодін здатен виконати
будь-який космічний політ”.
На жаль, Петру Івновичу в силу різних обставин так і не вдалося ді-
йти до старту і побувати на навколоземній орбіті. У жовтні 1977 року, піс-
ля невдалого польоту “Союз-25”, всі екіпажі, які складалися із космонав-
тів, що не літали, були розформовані. 1982 року П.І.Колодіна призначили
космонавтом-дослідником групи космонавтів-дослідників. Він допомагав
готувати екіпажі, працював з ними на зв’язку під час польотів. Та час не-
вблаганний. В квітні 1983 року його відрахували із загону космонавтів за
віком. За бездоганну космічну підготовку полковник-інженер-космонавт
Колодін П.І. нагороджений орденом Червоної Зірки, багатьма медалями.
Після звільнення із збройних сил в запас він не полишав 388 космічну сти-
хію і продовжував працювати провідним інженером прес-служби Центра
управління польотами.
Петро Іванович дружив з багатьма відомими космонавтами, серед них
Андріан Ніколаев, Павло Попович, Георгій Гречко, Володимир Шаталов,
Владислав Волков та інш. Він був одним із останніх, хто бачив перед за-
гибеллю Юрія Гагаріна на аеродромі Чкаловський.
Проживає наш земляк космонавт-випробувач П.І.Колодін у Зоряному
містечку. Лютый А., Варяник О. Полшага до старта. – Запорожье: Издатель Гла-
зунов, 2009. – С.208.
Шак В. Почему приазовец Петр Колодин не полетел в космос? // МИГ. –
2009. – 9 апр. (№15). – С.5; 16 апр. (№16). – С.
Зубашенко Н. Петр Колодин – еще один запорожский космонавт // Белая
стрела. – 2008. – 10 апр. (№14). – С.14.
Досье на космонавта Петра Колодина // Белая стрела. – 2008. – 22 мая
(№19). – С.15.
Горовой Л. Космонавт, не вышедший на орбиту // Наш город. – 1994. –
12 апр.
Новицкий Г. Через риск к звездам // Приазов. новь. – 1992. – 11 апр. http://trud.ru
http://zhurnal.lib.ru
http://www.astronaut.ru

Тамара Дмитрівна народилася в м.Запоріжжі. Ще
з четвертого класу почала навчатися в художніх сту-
діях Палацу піонерів. Закінченні дев’ятирічку всту-
пила до Дніпропетровського художнього училища на
живописно-педагогічне відділення.
Отримавши спеціальну освіту (1972 р.), Тамара
зайняла посаду художника-оформлювача Запорізь-
ких художньо-промислових майстерень. Творчою ді-
яльністю почала займатися з 1973 року і вже у 1977
році прийнята до Молодіжного об’єднання при Запо-
різькому відділенні Спілки художниківУкраїни.
З 1978 року Тамара Дружина змінила свій фах і стала працювати
художником-монументалістом. Одночасно в своїй творчості не забуває
майстриня і станковий живопис, і декоративну пластику. Їй притаманні те-
плі жовто-осінні кольори. У натюрмортах, зокрема у „Натюрморті зі струч-
ками” Тамара Дмитрівна декларує зіставлення світу природи і світу цивілі-
зації, що можна сприймати як прообраз інсталяції в образотворчості.
Полюбляє майстриня і жанр портрету. Стилістично її портрети виконані
бездоганно і свідчать про неабиякий професіоналізм, вишукану технологію
малярської техніки. Латанський С. Дружина Тамара Дмитрівна // Енциклопедія сучасної
України. – К., 2008. – Т.8: Дл – Дя. – С.438.

                    Із днем народження , вістунко білокрила!
                    Низький уклін тобі, від міста і села!
                    Ми дякуєм за те, що правді ти служила,
                    Що завше з добрим словом до людей ішла.
                                                                                     П. Ребро.
30 вересня 1930 р. побачив світ перший номер Куйбишевської районної
газети “Соціалістична перемога”. Пізніше вона змінила назву на “Прапор
комунізму” (1963 р.). Сьогодні часопис називається “Рідний край”( 1991р.)
 На сторінках газети – історія краю з її буднями, величними і трагічни-
ми періодами, іменами людей, які творили цю історію. Колектив редакції
робить газету цікавою, змістовною, потрібною для своїх передплатників.
Вона виходить щосереди і щосуботи українською мовою і є добрим другом
і порадником для своїх читачів, широкою палітрою жанрів висвітлює бага-
тогранне життя району. верес. 

30-і роки ХХ століття. В СРСР швидкими темпами розвивалася інду-
стрія. На селі розпочалася колективізація, стала надходити техніка, але лю-
дей, добре обізнаних з нею, було мало. Тоді й почали народжуватися по всій країні школи механізації.
Одна з перших таких шкіл в Україні була створена 1 жовтня 1930 року в
Якимівці на базі дослідної станції.
Перший викладач школи механізаторів Т.К.Продан починав з нуля – не
було ні гуртожитків, ні їдальні, ні світлих класів і кабінетів. Другий вете-
ран цього учбового закладу С.П.Фурса прийшов сюди в 1946 році, коли
все було в руїнах. Напівзнищений двоповерховий будинок, дві землянки,
нафтосклад з однієї цистерни і трьох бочок - ось все, що залишилося з до-
воєнної бази школи. Та все ж Якимівська школа механізації (пізніше СПТУ,
аграрний ліцей) відродила свої традиції і стала справжньою кузнею кадрів
механізаторів.
За роки існування із стін навчального закладу вийшло більше 19 тис.
механізаторів. Багато з них потім працювали керівниками та спеціалістами
в різних галузях народного господарства. 145 колишніх випускників ста-
ли кавалерами орденів Леніна, троє удостоєні звання Героя Соціалістичної
Праці (О.В.Вагнер, закінчив училище в 1949 році, працював майстром ви-
робничого навчання СПТУ – 6 в м.Меліпополі, В.Д.Черепухін, кандидат
технічних наук, старший науковий співробітник Південного відділення
УНДІМЕСГу; Т.К.Продан - перший викладач школи механізації), сотні на-
городжені іншими урядовими нагородами.
Зараз біля 300 учнів поряд з традиційними професіями тракториста-
машиніста та водія, оволодівають спеціальностями слюсаря-ремонтника
автомобіля, каменяра, муляра-штукатура, кухаря. До послуг учнів аграр-
ного ліцею чудові класи, спеціальні кабінети і майстерні, гуртожитки. Для
оволодіння практикою є автомашини, комбайни, різноманітне обладнання
і знаряддя. Куда пойти учиться : Учеб. заведения Запорожья и Запорож. обл. –
Запорожье, 2006. – 64 с. – Из содерж. : Акимовский профессиональный
аграрный лицей. – С.48. Першин В. Верны традициям // Акимов. вестн. – 2007. – 27 сент. – С.2.
Акимовское СПТУ в год юбилейный // Акимов. вестн. - 2005. – 8 сент.
– С.1, 3.
Григорьєва А. Механізатор – професія престижна // Слово трудівника.
– 1990. – 6 листоп.
Сєверов І. Вчить їх професії : [про педагога училища П.П.Локтєва] //
Слово трудівника. – 1984. – 14 черв.
Першин В. Якимівському середньому СПТУ – 50 років // Слово трудів-
ника. – 1980. – 4 жовт.
Петров П. Там, где готовятся кадры для сельского хазяйства // Запорож.
правда. -1953. – 2 дек.
Денисенко І. Якимівська школа механізації // Соц. степ. – 1948. – 25
лип. Якимівка : від сивої давнини до сьогодення : (1833 - 2008) : (Бібліогр.
покаж.). –
Запоріжжя, 2008. – 60 с. – Із змісту : Якимівський професійний аграрний
ліцей. – С.45 – 46.

Перший номер Михайлівської районної газети вийшов 8 жовтня 1930
року і мав назву “Колгоспник”.
Газета народилася разом з подіями, які відбувались в країні. Це був час,
коли одноосібники об`єднувалися у колективні господарства. Про переваги
колгоспного ладу, про необхідність тісного союзу робітничого класу і тру-
дового селянства і агітував “Колгоспник”.
Часопис не раз змінював назву - “Шляхом Сталіна”, “Ленінська правда”,
“Ленінська зірка”, “Михайлівські новини” (з 1993 р.). Її засновники - творчі
“багнети” редакції та районна рада.
Свого часу колектив редакції очолювали В.Сергєєв, П.Щукін, І.Ревунов,
М.Баришев, І.Шурло, М.Гольдфарб, З.Яковлева, П.Белименко, В.Фоменко,
В.Голубничий, Т.Світлична, В.Пилипенко.
Свої твори в газеті друкували такі відомі в країні письменники
як О.Гончар, О.Ковінька, В.Москалець, В.Чемерис, поети В.Діденко,
В.Чубенко, П.Ребро, М.Лиходід, В.Вараксін та інші.
У доробку газети матеріали, які викликають зацікавленість у читачів
( рубрики “Маю думку”, “Резонанс”, “Погляд” та інші). Кореспондентів
“Михайлівських новин” відзначає творчий підхід до справи в усі періоди
існування. І читачі газети платять своєю вірністю – саме завдяки їм наклад
“МН” дозволяє триматися в п`ятірці наймасовіших газет області. “Я славлю газету, яка нині є, і тричі – яка буде” // Михайлів. новини. –
2005. – 8 жовт.
“ Михайлівським новинам” – 70! // Михайлів. новини. – 2000. – 7 жовт.
“Ленінській зірці” – 60 // Индустр. Запорожье. – 1990. – 9 окт.
“Ленінській зірці” – 60 // Запоріз. правда. – 1990. – 7 жовт.

Запорізька художниця Галина Михайлівна Сапегі-
на добре знана в українському живопису та монумен-
тальному мистецтві.
Народилась в м. Караганда, в школу пішла вже в
Запоріжжі. Дівчинка настільки полюбляла малювати,
що вже в чотири роки її прийняли до художньої шко-
ли. У 1972 році закінчила Дніпропетровське художнє
училище і почала свою трудову діяльність в Запо-
різьких художньо-виробничих майстернях на посаді
художника-оформлювача.
Творчості сповна віддається з 1974 року. За більш
ніж 30 років художньої діяльності майстриня залишила помітний слід в українському монументальному мистецтві, де вона у співавторстві з художницею Тамарою Дружиною виконала декілька творів для громадських приміщень Києва та Запоріжжя.
В масляному живопису Т.Сапегіна створила галерею жіночих портретів
наших сучасниць. Майстриня пензля уникає різких контрастів кольорів і
світла. Її жіночі образи сповнені загадковості і таємничості.
Є в художниці і галерея портретів історичних постатей, які оспівані на-
родом у піснях і легендах. Це – Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Да-
нило Апостол.
Тамара Михайлівна дуже полюбляє анімалістичний жанр, приділяє осо-
бливу увагу художньо-образній характеристиці тварин, їх повадок, серед-
овища їхнього проживання.
Не залишають байдужими шанувальників чудові натюрморти майстри-
ні: різноманітні квіти (живі і мертві), предмети навколишнього світу. Сапегина Галина. Монументальная и станковая живопись. – Запорожье:
Привоз – Принт, 2008. – 24 с.
Сапегіна Галина Михайлівна // Запорізька організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.142 – 143.

Руденко Олександр Костянтинович народився 10 жовтня 1910 року в
м.Бердянську (тепер Запорізька область) у родині робітника. З юнацьких
років працював ковалем на заводі шляхових машин.
В лавах Радянської Армії перебував з 1932-1934 і з квітня 1941 року (в
1940 році закінчив курси молодших лейтенантів).
Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року, командував
взводом 147-го окремого батальону інженерних загороджень (27-а інженер-
на бригада спеціального призначення, Степовий фронт).
4-17 жовтня 1943 року при форсуванні Дніпра в районі с.Успенське (пів-
нічніше Дніпропетровська), лейтенант Руденко, знаходячись зі взводом на
острові, зібрав паром і забезпечив переправу на правий берег артилерії, бо-
єприпасів і автотраспорту стрілкової дивізії, що сприяло удержанню і роз-
ширенню плацдарму.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року за зраз-
кове виконання бойових завдань командування при форсуванні Дніпра, про-
явлені при цьому відвагу і мужність командиру взводу лейтенанту Руденку
Олександру Костянтиновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Відважний лейтенант нагороджений також орденом Леніна, Червоної Зір-
ки, багатьма медалями.
З 1945 року О.К.Руденко жив і працював в рідному місті.
На вулиці імені Героя в Бердянську встановлена меморіальна дошка. Герои Советского Союза: Крат. биогр. словарь. В 2 т. Т.2.- М., 1988.-
С.378.
Лукаш И. Солдаты славы не искали: Очерки о Героях Сов. Союза – уро-
женцах Запорож. области.- Днепропетровск, 1984.- С.292.
Лукаш І. Велике бачиться на відстані: Докум. повісті, нариси.- Дніпро-
петровськ, 1998. – С.539

Первинна назва часопису “Колективні лани”, 1962 року перейменована
у “Радянське село”, а з 1991 року в “Пологівські вісті”. Перший номер га-
зети “Колективні лани” вийшов у п`ятницю, 10 жовтня 1930 року накладом
2500 примірників. Головним редактором видання був Є.Бондаревич. Піз-
ніше цю посаду обіймали М.Шульгай, В.Лісняк, І.Бовбас, І Кіш, В.Усик,
Г.Мельнікова, П.Троян, Л.Біла.
В колективі шанують пам`ять про редактора газети 50-х років, українсько-
го поета В.А.Лісняка. Його ім`я носить літературне об`єднання при редакції,
встановлена обласна літературна премія ім. В.Лісняка. Протягом багатьох ро-
ків газета міцно утримує призові місця в обласних конкурсах. Має дипломи
за краще висвітлення природоохоронної тематики, духовного відродження,
охорони пам`ятників історії та культури, пропаганди книги, спорту. Біла Л. Районна газета // Моє місто Пологи : Іст.-докум. розповідь. – За-
поріжжя, 1997. – Ч.2. - С.110 – 114.
Нашій газеті - 75 ! // Пологів. вісті. – 2005. – 8 жовт.
Біла Л. Перегортаючи пам`ятну сторінку // Пологів. вісті. – 2000. – 7
жовт.
Стицина Г. У газеты – юбилей // Индустр. Запорожье. – 1990. – 12 окт.

Степан Петрович Марчук народився у чудовому краю – Прикарпатті.
Тамтешні народні майстри захоплювали його уяву своїм самобутнім мис-
тецтвом, тому рано хлопець потягнувся до краси. Різьбив по дереву, щось
завжди майстрував, малював олівцем і акварельними фарбами.
По закінченні школи вступив до Вижницького художнього училища на
відділення художньої обробки металу. Успішно за-
кінчивши училище, одержав призначення до запо-
різького заводу „Сувенір”.
З 1977 року працював у запорізькому художньо-
виробничому комбінаті художником прикладного та
монументального мистецтва. Був учасником респу-
бліканської молодіжної виставки у м. Дніпропетров-
ську, де за оригінальне вирішення теми отримав на-
городу.
Прагнучи до яскравості і контрастності кольо-
рових вирішень, Степан Марчук у своїй творчості
звертається до прийомів перегородчатої емалі, мистецтво якої було відоме
з часів Київської Русі. Ним тоді користувалися ювеліри для виготовлення
жіночих прикрас, предметів побуту.
На відміну від старовинних речей, сучасна техніка перегородчатої емалі
набула ширшого застосування в оформленні інтер’єрів, в монументально-
му мистецтві.
Майстер весь час знаходиться в творчому пошуку, відшукує нові теми
і цікаві матеріали для самовираження. Компонує мідь, емаль, дерево, які
іноді контрастують і водночас дуже доповнюють одне одного, створюючи
неповторні композиції.
Література про життя та діяльність
Марчук Степан Петрович // Запорізька організація Національної Спілки
художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.110 – 111.

Анатолій Степанович Грабчилев у 1975 році за-
кінчив Дніпропетровське державне художнє учи-
лище, і відтоді працює у Запорізькому художньо-
виробничому комбінаті. Активний учасник
республіканських і міжнародних виставок, член
НСХУ (1983), лауреат премії імені Чуйкова (2001)
Творчість ведучого запорізького художника-
графіка, який досконало володіє різноманітними техніками (олівець, акварель, туш, перо, офорт) добре відома не тільки в Запоріжжі. На кожній черговій виставці робіт СХУ його графіка експонується окремим розділом. В графічних аркушах художник оспівує образ Вітчизни,
її захисників і будівничих, мальовничі куточки Запорізького краю, предметний світ нашого сучасника.
Його перша персональна виставка відбулася 1985 року в Запорізькому
художньому музеї. Наступного року Анатолій Степанович відвідав Чорно-
бильську АЕС, де разом з художником В.Зарубою виконав серію портретів
безстрашних і мужніх ліквідаторів аварії. У селищі Білий Пароплав вони
організували виставку цих робіт. Далі, доповнивши, повторили її на облас-
ному і республіканському рівнях.
Запорізький художник працював у складі народних пленерів у Болгарії
та Польщі, приймав участь у міжнародному пленері у Первомайську, що на
р.Буг, який зібрав художників з багатьох країн Європи та США. Латанський С. Грабчилев Анатолій Степанович // Енциклопедія сучас-
ної України. – К., 2006. – Т.6: Го-Гю. – С.360.
Анатолій Степанович Грабчилев: Каталог. – Запоріжжя, 1985. – 12 с.

19 жовтня 1990 року при Запорізькому державному університеті (тепер
ЗНУ) було відкрито загальноосвітній середній учбовий заклад нового типу
– класичний ліцей. Мета нової школи - надання найбільш здібним і обдаро-
ваним дітям оптимальних можливостей для отримання глибокої всебічної
освіти, допомога у розвитку індивідуальних здібностей кожного учня, фа-
хова підготувка до вступу у вищі навчальні заклади.
Ліцей має гуманітарно–естетичний профіль. До учбового процесу вве-
дені нові предмети і спецкурси: краєзнавство, історія світової культури,
психологія, логіка, релігієзнавство, історія і теорія держави і права, лінгво
- літературознавчий аналіз художнього тексту та ін.
Учні ліцею навчаються на базі Запорізького національного університету
за лекційно –семінарською системою занять. В класі не більше 25 учнів.
Конкурсний набір починається з першого класу через систему тестування,
співбесід і екзаменів.
З цим завданням педагогічний колектив всі ці роки успішно справляєть-
ся. В стінах закладу панує творча і доброзичлива атмосфера, а вихованці
ліцею регулярно стають переможцями різноманітних олімпіад, конкурсів.
У витоків заснування ліцею була його перший директор, заслужений
вчитель України Неля Савеліївна Козачук (1949-1996). Классический лицей при ЗГУ №79 // Учебные заведения нового типа г.
Запорожья.-Запорожье, 1993. - С.4.
Єрмаков И. Классический лицей // Суббота плюс. - 2003. - 30 окт.
Єрмаков И. Счастливый возраст // Верже. - 2003. - 30 окт.; МИГ. - 2003.
– 30 окт.
Чуприна А. “Друзья мои, прекрасен наш союз!”// МИГ. - 2002. - №43.
 Малыш З. Лицейская неделя // Наш город. - 1996. - 12 нояб.
Орлова Л. Благослови, ликующая муза! // Запороз. Січ. – 1995. - 19
жовт.  http://claslyceum.zp.ua/visitka

Вілен Олександрович Калюта народився 22 жов-
тня 1930 року в м.Гуляйполі. Закінчив Васильківське
військове авіаційно – технічне училище (1952) і курси операторів Київської кіностудії ім. О.Довженка (1960). З 1960 року – оператор – постановник Київської кіностудії ім. О.Довженка.
Перша самостійна операторська робота
В.О.Калюти - фільм “Білий птах з чорною ознакою” (1971) - стала подією великої ваги і принесла оператору Золоту медаль VІІ Міжнародного Московського
фестивалю.
Подальша співпраця з режисерами Ю.Іллєнком, Р.Балаяном,
А.Войтецьким, В.Криштофоровичем, О.Ітигіловим, М.Михалковим (стріч-
ки “Наперекір усьому” (1972), “Мріяти і жити” (1974), “Хвилі Чорного
моря” (1975, т/ф, 4 с.), “Бірюк” (1977), “Чекайте на зв`язкового” (1979),
“Своє щастя” (1979, т/ф), “Дрібниці життя” (1980, т/ф), “Будемо чекати,
повертайтесь” (1981, т/ф), “Польоти уві сні і наяву” (1982), “Легенда про
княгиню Ольгу” (1983, приз за кращу операторську роботу ХУІІ Всесоюз-
ного кінофестивалю, Київ, 1984) принесла творчі досягнення, збагативши
пластичну культуру сучасного екрана.
Камера В.О.Калюти розкрила невідомі досі горизонти художнього мис-
лення. Її універсальність не може вражати – поглиблене психологічне пор-
третування, і реалістичне письмо, котре вловлювало поєднання буденного
й історичного. Ці особливості творчої стилістики багато в чому зумовили
міжнародний успіх фільмів 90 – х років – “Урги” та “Стомлених сонцем”
(головний режисер – постановник М.Михалков), “Приятеля небіжчика”
(режисер В.Криштофович), котрі здобули загальне визнання та велику кіль-
кість фестивальних нагород.
Фільм “Урга” (оператор – постановник В.О.Калюта) нагороджений при-
зами “Золотий Лев” – у Венеції, “Золотий Глобус” – в Голлівуді (1991), при-
зом за операторську майстерність в Шелоні (Франція), а також став домі-
нантом на премію Американської кіноакадемії за 1992 рік.
Фільм “Стомлені сонцем” в 1994 році отримав Гран – прі на Міжна-
родних кінофестивалях в Каннах (Франція) і Калінінграді (Росія). В 1995
році ця картина відзначена призом Американської кіноакадемії “Золотий
Глобус” Міжнародного жюрі кінокритиків (Голлівуд).
Назавжди в історії вітчизняного кіно залишаться фільми “Польоти уві
сні і наяву”, “Бережи мене, мій талісмане”, “Поцілунок”, “Своє щастя”,
“Сумирне кладовище”. В цих та інших роботах вражає найвищий профе-
сіоналізм, неповторний творчий темперамент, енергія мистецького пошуку.
Вже тяжко хворим оператор завершив роботу над відеофільмом “Ода бо-
таніці”.
В.О.Калюта був справжнім лідером своїх товаришів по професії, упро-
довж тривалого часу очолював Гільдію кінооператорів України, стверджу-
ючи високі принципи професіональної та громадянської моралі. Один із
першообраних членів Академії мистецтв він зробив вагомий внесок у ста-
новлення академічних структур.
Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Державних премій СРСР
та Росії, член – кореспондент Академії мистецтв України, призер багатьох
Міжнародних кінофестивалів Вілен Олександрович Калюта помер 3 листо-
пада 1999 року.
Видатний кінооператор, митець Божою милістю, чия творча праця стала
набутком світової кінокультури, гордістю національного екранного мисте-
цтва, був і залишається зразком лицарського служіння Істині, Добру, Кра-
сі.
Високо цінуючи творчу роботу нашого земляка – талановитого митця,
9 березня 2000 року (№396 / 2000) Президент України на підставі подання
Комітету з Національної премії України ім. Т. Шевченка видав Указ “Про
присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка”, яким
постановив: присудити Національну премію України ім..Т.Шевченка 2000
року Калюті Вілену Олександровичу (посмертно), - за кінооператорські ро-
боти останніх років. Вілен Калюта // Кушніренко І., Жилінський В. Люди Гуляйпільщини. –
Запоріжжя, 2004. – С.92 – 94.
 Калюта Вілен Олександрович // Шевченківські лауреати. 1962 – 2001:
Енцикл. довід. – К., 2001. – С.218 - 219.
Калюта Вілен Олександрович // Мистецтво України: Біогр. довід. – К.,
1997. – С.284. http://zu.wikipedia
http://www.rino-teatr.ru/operatorz/post

В 1930 році за наказом Народного комісаріата освіти УРСР та Народно-
го комісаріата охорони здоров`я УРСР в Мелітополі була заснована медич-
на школа.
Протягом 80 років у стінах Мелітопольського медичного коледжа сту-
денти отримують не тільки глибокі професійні знання, але й вчаться добру,
милосердю, вмінню співпереживати. Адже ці риси нерозривно пов`язані з
образом справжнього медичного працівника. Але без минулого немає май-
бутнього. І тому одним із напрямків виховної роботи в училищі є краєзнав-
ча робота, під час якої студенти займаються вивченням кращих традицій
медицини нашого краю. Під керівництвом викладачів сестринської справи
на чолі з головою циклової комісії А.А.Трофименко створено краєзнавче
об`єднання, яке займається вивченням життя та діяльності нашого славет-
ного земляка, першого хірурга м.Мелітополя, засновника земської медици-
ни на Мелітопольщині А.В.Корвацького.
Знайомитися з його життям та діяльністю, з розвитком земської медици-
ни на Мелітопольщині студенти починають вже на першій лекції, де розгля-
дається питання історії розвитку сестринської справи. Перед початком прак-
тичних занять студенти відвідують могилу А.В.Корвацького, доглядають її,
віддають шану людині, яка все своє життя присвятила служінню медицині.
Крім того, щорічно в коледжі проводяться виховні години, студентські на-
уково – теоретичні конференції, присвячені діяльності А.В.Корвацького. У
2001 році в Мелітопольському медичному коледжі на засіданні педагогіч-
ної ради було прийнято рішення: студентам, які мають відмінні успіхи у
навчанні, призначати стипендію ім. А.В.Корвацького. Вольвач П., Дубровский З. Среди песков за шляхом Муравским. –
Мелитополь, 2007. – 254 с. – Из содерж.: Перші стипендіати [стипендії]
імені А.В.Корвацького: [Мелітоп. медучилище, 2001 р.: О.І.Роздольська,
Н.І.Спіренко, В.О.Іванова]. – С.224 – 225.
Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. – биогр. сб. – Х.: Факт, 2004.
– 519 с. – Из содерж.: Мелитопольское медицинское училище. – С.63, 172
– 174.
Мелітопольському медичному коледжу – 75 // Новий день. – 2005. – 27
жовт.

За даними Книжкової палати УРСР ім. І. Федорова першою районною газетою на Гуляйпіллі був орган Гуляйпільського РК КП (б) України, райвиконкому та райколгоспспілки “Більшовик Гуляйпільщини”. Часопис виходив з жовтня 1930 р. по 6 лютого 1931р. Саме тоді Гуляйпільський район було приєднано до Пологівського (Чубарівського) і згадання видання припинило своє існування.
З 1933 р. до 24 січня 1935 р. на Гуляйпільщині виходила газета “Кол-
госпна бригада” – орган політвідділу МТС , котра у зв’язку з утворенням 17
січня 1935 р. постановою ВУЦВК Гуляйпільського району була реорганізо-
вана у районну. І вже 31 січня вийшов перший номер оновленої районки під назвою “Сталінським шляхом”, яка вважаеться правонаступницею “Біль-
шовика Гуляйпільщини”. Першим її редактором був Т. Д. Рогачов.
З першого січня 1957 р. газета знову перейменовується і дістає назву
“До комунізму”, проте у зв’язку з ліквідацією району проіснувало видання
лише до 8 травня 1962 р.
1 квітня 1965 р. , після відновлення Гуляйпільського району пішов до
читача перший номер районної газети “Зоря комунізму”, редактором її при-
значено В.О. Скорика. Мінялись періодичність та формат газети, але за-
вжди їй була притаманна увага до запитів жителів району . В центрі уваги
видання постійно перебувають люди праці, що приносить їй авторитет і
повагу інтелігенції, робітників, колгоспників, учнівської молоді .
3 жовтня 1991 р. районна рада народних депутатів прийняла рішення
про зміну назви районки (тепер це “Голос Гуляйпілля”), її засновником є
районна рада. Редакцію очолив І.К.Кушніренко, член Спілки журналістів
України.
У складний час становлення суверенної України газета відзначається
зваженістю висвітлення повсякденного життя, наполегливо формує націо-
нальну свідомість громадян, сприяє злагоді серед населення району. Кушніренко І. Гуляй –Поле / Кушніренко І., Жилинський В. – Запоріж-
жя: Дніпров. металург, 2007. - 410 с. - Із змісту: [про історію газети]. - С.272
– 285.
Кушніренко І. Преса Гуляйпільщини: Матеріали з історії газетяр. та дру-
кар. справи на Гуляйпіллі Запоріз. обл. Ч.2 / Кушніренко І., Жилінський В. – Запоріжжя: Дніпров. металург, 2006. – 229 с. – Із змісту: Газета “Колгоспна
зоря” (1930 - 1937). – С.4 – 5; Газета “Зоря комунізму” (1965 - 1991). – С.5
– 28; Газета “Голос Гуляйпілля”(1991 – 2005). – С.28 – 100.
Науменко І. Гуляйпілля у дзеркалі місцевої преси // Запоріз. правда. -
2006. - 6 черв.
Кліковка Г. Золоті жита Івана Кушніренка // Запоріз. правда. - 2006. - 28
груд

Історія технікуму започаткована в 1920 році, коли на базі жіночої гімназії створили агротехнічну профшколу, котра мала два відділення – технічне й економічне. Педагогічний колектив тоді складався з 15 викладачів. У 1921 році агропромшкола вже мала 200 гектарів землі та трактор “Фордзон”, а перший випуск слухачів відбувся в 1922 році.
Навіть з погляду на те, що це був надзвичайно складний період в житті
країни (громадянська війна, два голодомори – 1921 - го і 1933-го років),
матеріально - технічна база навчального закладу відповідала найвищим
критеріям того часу. Скажімо, з`явилися нове обладнання в кабінетах і сіль-
ськогосподарська техніка, ввели в дію їдальню й гуртожиток. У 1930 році
агропромшколу реорганізували в агротехнічний технікум і почали готувати
техніків для землеробства, а в 1938–му - відкрили заочне відділення.
 Після Великої Вітчизняної війни (1947) агротехнікум реорганізували в
технікум механізації сільського господарства. Нинішню назву навчальний
заклад отримав у 1956 році, коли було відкрите бухгалтерське відділення.
Етапним став для педагогічного колективу та студентів і 1958 рік. Тоді від-
будували зруйнований під час війни головний корпус, увели в дію новий
триповерховий навчальний корпус, а також приєднали до технікуму школу
рільників.
Основу нинішньої матеріальної бази продовжували закладати в 70 – 80 –
х роках минулого століття. Тоді були збудовані ще один навчальний корпус, гуртожитки, виробничі майстерні, машинний двір, обладнані нові кабінети
та лабораторії. В другій половині 90 – х років у технікумі почали готувати
фахівців з комерційної діяльності й організації виробництва, створили на-
вчально – виробничий підрозділ, де майбутні техніки – механіки проводять
виробничу практику. Важливе значення має і входження учбового закладу
до науково–виробничих комплексів Таврійської державної агротехнічної
академії, Дніпропетровського державного аграрного університету, Запо-
різького національного університету, Класичного приватного університету,
Харківського національного аграрного університету імені Докучаєва, де
випускники Оріхівського сільгосптехнікуму продовжують навчання.
Про серйозність теоретичної та практичної підготовки свідчить той
факт, що значна частина випускників Оріхівського сільгосптехнікуму скла-
дає еліту керівників підприємств, причому не тільки агропромислового
комплексу, а кращі з кращих стають відомими на всю країну.
З довоєнних випускників прославилися вчений – економіст, академік,
лауреат Державної премії СРСР, кавалер орденів Леніна, Жовтневої Револю-
ції та Трудового Червоного Прапора М.П.Федоренко, Герой Соціалістичної
Праці, перший секретар Алтайського крайкому партії О.В.Георгієв, генерал
– майори І.А.Печерей та М.В.Бондаренко. Гордістю першого післявоєнно-
го випуску (1950 р.) стали кандидат технічних наук С.І.Донець, кандидати
економічних наук В.Я.Лебідь та К.С.Саєнко. Пізніше до цієї славної когор-
ти приєдналися генерал – полковник І.В.Штанько, доктор філософських
наук Ю.М.Резник, колишній керівник АвтоЗазу, кандидат технічних наук
С.І.Кравчун, колишній депутат Верховної Ради України, керуючий облас-
ним відділенням банку “Аваль” О.Ф.Білоусенко, головний технолог ВАТ
“Мотор Січ” В.Ф.Мозговий, Герої Соціалістичної Праці Г.П.Ададурова,
І.Я.Блудов, заслужені раціоналізатори України О.П.Попов і В.І.Наранович
та багато інших.
Література
Оріхівський сільськогосподарський технікум // Довідник з навчальної
мережі вузів, технікумів, профтехучилищ Запорізької області. – Запоріжжя,
1994. – С.13. Манько М. Кузня аграрних керівників // Запоріз. правда. – 2005. – 21
квіт.
Будзієвський Ю. Юним, що обдумують життя // Запоріз. правда. - 2001.
– 14 лип.
Захаренко А. Ювілей поколінь; Корницький А. До Альма – матер – як до
рідної мами // Запоріз. правда. – 2000. – 9 листоп.
Будзієвський Ю. Ми готуємо фахівців на всі випадки життя // Запоріз.
правда. – 2000. – 22 черв.
Оріхівський сільськогосподарський технікум відзначає ювілей // Трудо-
ва слава. – 2000. – 1 листоп.

Юхно Ганна Меєрівна - художниця. Народилася З листопада 1920 року
в Олександрівську (м. Запоріжжя). В 1949 році закінчила Київський худож-
ній інститут. Працювала в галузі станкового живопису. З 1952 року при-
ймала участь у республіканських та всесоюзних виставках, а з 1955 року - в
зарубіжних.  Українські радянські художники: Довід. – К.: Мистецтво, 1972. - С.540.

Олександр Павлович Лютий народився 5 листопада 1955 р. в селі Бал-
ки Василівського району Запорізької області. Після закінчення Балківської
середньої школи (1973 р.) вступив до Запорізького машинобудівного інсти-
туту імені В. Чубаря (нині Запорізький Національний технічний універси-
тет).
Здобувши вищу освіту за спеціальністю “Електропостачання промис-
лових підприємств, міст та сільського господарства” (1978 р.), О.Лютий
розпочав трудову діяльність на ВАТ” Дніпроспецсталь”, де продовжує пра-
цювати і по сьогоднішній день. За роки роботи на підприємстві він прой-
шов шлях від робітника до заступника генерального директора – головного
енергетика.
Олександр Павлович бере активну участь у впровадженні нової техніки,
новітніх технологій, раціональних пропозицій з економії енергоресурсів.
Постановою Президії Міжнародної Кадрової Академії від 28.10.2002 р.
Олександр Павлович нагороджений золотою медаллю “За ефективне керів-
ництво”. 2003 року він захистив кандидатську дисертацію. У 2004 р. визна-
ний переможцем Всеукраїнського конкурсу “Лідер паливно–енергетичного
комплексу - 2004” в номінації “Керівник підприємства”, в 2005 р. за великий
особистий внесок у розвиток та підвищення ефективності металургійного
виробництва нагороджений Почесною грамотою Міністерства промислової
політики України, а в березні 2006 р. йому присуджено премію Національ-
ної академії наук України імені С.О.Лебедєва за роботу в галузі електро-
магнітної сумісності в системах електропостачання.
О.П.Лютий - автор понад 30 наукових праць у галузі енергетики, моно-
графії “Електромагнітна сумісність”, книг про історію Запорізького краю.
За значний особистий внесок у соціально – економічний , культурний
розвиток Української держави 2006 року йому присвоєно почесне звання
“Заслужений працівник промисловості України”. Очерки истории Северной Таврии.Т.1: История рода дворян Поповых и
их усадьбы в Васильевке. / Лютый А.П., Варяник О.В. - Запорожье :Изда-
тель Глазунов С. А. , 2005.-512с.
Очерки истории Северной Таврии. Т.2: Землевладельцы : (Биографичес-
кие очерки). / Лютый А.П., Варяник О.В. - Запорожье: Издатель Глазунов
С.А. , 2007. - 648 с.
Полшага до старта. / Лютый А., Варяник О. - Запорожье: Издатель Гла-
зунов С.А., 2009. - 396 с.
Література про життя та діяльність
Лютий Олександр Павлович // Нагороди України. - К., 2008. - С.126-
127.

Художник Віктор Іванович Хівренко пройшов
нелегку, але почесну школу робітничого гарту. Піс-
ля закінчення семирічки працював на заводі „Запо-
ріжсталь”, в прославленому колективі металургів. Ці
міцні робочі стосунки наклали свої відбитки на всю
його подальшу творчість.
У 1961 році В.Хівренко, виявивши нахил до ху-
дожньої творчості, вступає до Краснодарського дер-
жавного університету на художньо-графічний фа-
культет. У студентські роки остаточно визначився
напрям творчості митця – живопис. Після універси-
тету В.Хівренко два роки вчителював у Краснодарському краї, а потім по-
вернувся до рідного Запоріжжя.
В 1969 році художник створив своє перше полотно – „Хлібороби”. З
того часу героями його картин стають люди праці, прості та мужні.
Окреме місце у творчості В.Хівренка займає воєнна тематика. Полотна
„1943 рік” і „Наші прийшли”, напевне, автобіографічні. В отому схудлому
хлопчикові з очима дорослого, який так довго чекав приходу радянських
військ, можна вгадати самого Віктора.
На протязі багатьох років Віктор Іванович проводив осінь в Карелії.
Сувора, але прекрасна природа, трудова звитяга людей праці подарували
художникові чимало відкрить.
В.І.Хівренко учасник обласних, республіканських художніх виставок;
член Спілки художників України з 1973 року. Заслужений художник Укра-
їни (з 1989 р.).
Твори художника знаходяться в Запорізькому художньому музеї, деякі з
них є власністю Міністерства культури України та Художнього фонду Укра-
їни. Хівренко Віктор Іванович // Запорізька організація Національної Спілки
художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.216.

Змалечку Георгій із задоволенням малював, тому й пішов до ізостудії
міського Палацу піонерів. З великою вдячністю згадує свого першого вчи-
теля І.Ф.Федянина за те, що він заклав початок професіоналізму і невгаси-
мої любові до мистецтва.
Ще в дитячі і юнацькі роки акварелі Г.Карадуманова бачили в Запоріж-
жі, Києві, Москві, Токіо, США.
В 1971 році Георгій Павлович закінчив Московський поліграфічний ін-
ститут зі спеціальності художник-графік. Традиція московської художньої
школи з її прагненням до світу і повітря – основа його творчості.
Повернувшись до Запоріжжя, митець почав працювати в техніках гравю-
ри, малюнка, масляного живопису та акварелі, а більше десяти років тому
він відкрив для себе живописні можливості гуаші. Художником оформлена,
ілюстрована велика кількість книг, каталогів.
Він - член Національної спілки художників (1978 р.), член Спілки дизай-
нерів України (1996 р.).
Окрім того, Георгій Павлович виступає в ролі педагога. Свій багатогран-
ний досвід передає студентам художнього дизайну в Запорізькому електро-
технічному коледжі.
Філософія творчості художника побудована на вічних категоріях люд-
ського життя і полягає у пошуку гармонії між природою і людиною.
Основні твори: триптих “Воля” (1977), “Танок” (1996), “Останній трам-
вай”, “Чаювання” (1997), “Метушня” (1998), “Весняна повінь” (2000). Карадуманов Георгій Павлович // Запорізька організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.74. http://artgallery.zp.ua
http://www.nshu.org.ua

Іванов Віктор Андрійович народився 10 листопа-
да 1910 р. у м. Санкт-Петербурзі в родині робітника.
Він пройшов шлях від робітника Іжорського заводу
до генерального директора виробничого об`єднання
“Запорізький трансформаторний завод”.
 Закінчив Ленінградський інститут повітряного
флоту. З 1929 р. працював токарем Іжорського заводу
(м. Колпіно, Ленінград. обл.), токарем Запорізького
заводу №29 (тепер “Мотор-Січ”), головним інже-
нером Запорізького кабельного заводу, військовим
представником на підприємствах оборонного комп-
лексу, директором Дніпровського механічного заводу (нині ЗАТ “Запоріж-
кран”).
У 1955–1962 рр. очолював Запорізький трансформаторний завод (ЗТЗ),
у 1962- 1965 рр. - заступник голови Запорізького (Придніпровського) рад-
наргоспу. Подальша доля Віктора Андрійовича пов’язанна із ВО “ЗТЗ”,
яким він успішно керував у 1965-1978 роках.
Неодноразово обирався депутатом Запорізької міськради, удостоєний
звання Героя Соціалістичної Праці (1971), лауреат Державної премії СРСР
в галузі науки і техніки, кавалер двох орденів Леніна, “ Заслужений маши-
нобудівник УРСР”,”Почесний громадянин м. Запоріжжя.”Учасник Великої
Вітчизняної війни. Шиханов Р. Хто є хто на Запоріжжі. 2005 рік: Біогр. довід. - Запоріжжя,
2006. – С.44.
Голдобін А. Іванов Віктор Андрійович // Голдобін А. Запорізька Алея
Слави – народна святиня. - Дніпропетровськ, 2002. - С.578-580.
Фалько І. Генеральний директор // Працею звеличені. - К., 1972. – Кн.1:
Творці машин. - С.52-56.
Сергеєва І. Генеральний директор // Запоріз. правда. - 1971. - 31 серп.

Сацький Олександр Степанович - кіносценарист, драматург, прозаїк.
Народився 16 листопада 1930 року у м. Пологи Запорізької області .
В 1955 році закінчив Томське артучилище. Службу проходив у При-
морському краї на Далекому Сході. Приймав участь у воєнних діях в Кореї
під час воєнного конфлікту. Був поранений. В 1957 році вступив до ВДІКу
і в 1962 році успішно захистив дипломну роботу (зняв фільм за повістю
Ч.Айтматова „Материнське поле”). Після закінчення вузу працював сцена-
ристом на кіностудії ім. О.Довженка.
Член Спілки кінематографістів, володар премій престижних кінофору-
мів (Баку, Карлової Вари (ЧСР)).
Олександр Степанович написав сценарії до фільмів: „Московська на-
вколосвітня” (1959); „Зірочка” („Київська соната”,1962); „Лють” (у співав-
торстві, 1965); „Всюди є небо” (1959); „Зоряний цвіт” (1972); “Лаври” (у
співавторстві, 1972); „Вогонь” (1973); „В бій ідуть тільки „старики” (1973);
„Товариш бригада” (1973); „Марина” (1975); „Переходимо до любові”
(1975); „Завтра вистава” (1977); „Вир” (1984); „Женихи” (1985); „Карме-
люк” (не закінчив, 1986).
Помер 7 липня 1986 року. Похований на Байковому цвинтарі (м.Київ).
Почесний громадянин м. Пологи. Відкрита меморіальна дошка у м. По-
логи по вул. Деповській, 46. Шак В. Как Запорожье связано с фильмом “В бой идут одни “старики”
// МИГ. – 2007. – 13 дек. – С.52.
Ємець О. Зірка пам`яті // Запоріз. правда. – 2005. – 17 груд. – С.7.
Ємець О. З любов`ю до нас // Пологів. вісті. – 2001. – 14 листоп. – С.2.
Бондаренко І. Він родом з Поліг // Пологів. вісті. – 2001. - 17 січ .- С.2. http://www.rinokolo.ua

Шевченко Віталій Іванович - художник-графік, народився 20 листопада
1935 року в Запоріжжі.
В 1956 р. закінчив Одеське художнє училище, в 1962 - Харківський ху-
дожній інститут. Працював у галузі станкової та книжкової графіки. Учас-
ник багатьох обласних, республіканських та всесоюзних виставок.
Член Спілки художників СРСР (1967). Українські радянські художники: Довід. – К.: Мистецтво, 1972. - С.519.

Френкель Ян-Томпа Абрамович народився 21
листопада 1920 року. Сам композитор говорив, що найріднішими місцями для нього є Пологівський край, де пройшло його дитинство.
Батько - Абрам Френкель багато років працював
перукарем в районному центрі. Мати – родом з Басані. Нянею Яна була Оксана Іларіонівна Лозицька, допомагала виховувати майбутнього композитора і її молодша сестра Надія Іларіонівна. Обидві – з Басані. Ян Френкель ріс допитливим хлопчиком, дуже любив своїх батьків, нянь і змалечку чудово співав.
Рідні дали йому прекрасну початкову музичну освіту (грі на скрипці навчав
його батько) і робили все можливе, щоб син удосконалив свої здібності.
Коли прийшла пора юнакові вчитися в спеціальному навчальному за-
кладі, сім`я Френкелів переїхала до Києва. Разом з ними відправилась і
Оксана Іларіонівна Лозицька.
В 1938 році Ян Френкель вступив до Київської консерваторії. До війни
закінчив три курси по класу скрипки (проф. Я.Магазинер) і одночасно був
вільним слухачем класа композиції українського композитора Б.М Лято-
шинського.
В 1942 році майбутній композитор - курсант Оренбурзького зенітного
училища. З 1943 р. і до кінця війни на фронті з бригадою артистів виступав
як скрипаль.
З 1946 року жив у Москві і займався композиторською діяльністю. Жанр
його творчості – пісня, якій притаманна глибока лірика. Люди старшого
покоління люблять і пам`ятають пісні: “Калину красную”, “Текстильный
городок”, “Вальс расставания”, “Русское поле”, “Для тебя”, “Я спешу, из-
вините меня” та багато інших.
Працював у творчій співдружності з поетами І.Шафераном,
М.Матусовським, М.Таничем.
Ян Френкель написав музику до 60 фільмів. Серед них – “Женщины”
(1966), “Нове приключения неуловимых” (1968), “Вас ожидает гражданка
Никанорова” (1978), “Белые Росы” (1983) та інші.
 Спеціально для Яна Френкеля аварський поет Р.Гамзатов написав “Жу-
равли”, а переклад здійснив М.Гребньов. Ця пісня прозвучала в авторсько-
му виконанні по Всеросійському радіо в 1969 році і стала народною.
Творчість композитора була високо оцінена: в 1978 р. йому присвоєно
звання народного артиста РРФСР; у 1982 р. – Державна премія СРСР; з
1989 р. - народний артист СРСР.
Помер 25 серпня 1989 року в Ризі. Похований у Москві на Новодівочому
цвинтарі.
Література про життя та діяльність
Журбинская Т. Ян Френкель. – М.: Сов.композитор, 1988. - 110 с.
Ваншенкин К. Нам расставаться настала пора // Сов. культура. - 1990. –
7 июля (№27). Нечипоренко В. “Мой край отеческий, моя глубинка” // Пологів. вісті. –
2007. – 21 листоп. – С.3.
Нечипоренко В. “И превратились в белых журавлей” // Пологів. вісті. –
2006. – 2 груд. – С.3.
Ян Френкель: Зичу здобутків // Запоріз. правда. – 1984. – 17 січ. http://dic.academic.ru
http://www.kino-x.ru/kinox

Меморіальний будинок – музей П.П.Шмідта відкрився 21 листопада
1980 року. В цьому будинку з 1876 по 1886 роки мешкала родина началь-
ника міста Бердянська і порту П.П.Шмідта. Тут пройшли дитячі роки май-
бутнього лейтенанта Петра Шмідта, який навчався в Бердянській чоловічій
класичній гімназії. На першому поверсі музею розташована експозиція,
присвячена родині Шмідтів у Бердянську та життю і діяльності лейтенанта
П.П.Шмідта.
На другому поверсі у чотирьох меморіальних кімнатах відтворене то-
гочасне буття. Зала пам`яті оповідає про славу та безсмертя П.П.Шмідта.
Вже стало доброю традицією проводити в затишних залах будинку - музею
П.Шмідта історико-музичні програми, присвячені землякам – діячам науки,
культури, політики: П.І.Ніщинському, В.Хавкіну, тематичні “П.Шмідт – ху-
дожник, музикант,оратор”, “Родинні традиції Шмідтів” та ін. У 2000 році на
подвір`ї музею створена експозиція “Просто неба”.
Це єдиний на сьогодні в Україні музей П.П.Шмідта.  Бердянску – 180: К 180- летию основания города Бердянска. – Бердянск,
2007. – 362 с.- Из содерж.: Музеи города : [в т. ч. о музее П.П.Шмидта]. -
С.114 – 117.
 Ноздрина Л. Записки краеведа: К 75 – летию Бердян. краев. музея. –
Бердянск: Модем, 2004. – 193 с. – Из содерж.: Контр – адмирал П.П.Шмидт:
[в т. ч. о музее П.П.Шмидта в Бердянске]. – С.75-77; В защиту лейтенанта
Шмидта. – С.166 – 167.
 Жукова Н., Ноздрина Л. Музей П.П.Шмидта в Бердянське: Путеводи-
тель. – Днепропетровск, 1983. – 54 с. : ил.
 Славина А. Мемориальный дом-музей П.П.Шмидта отметил юбилей //
Бердян. ведомости. – 2005. – 23 нояб.

Газеті “Новини дня” – 80. Цю назву видання носить з 2000 року. У різні періоди свого існування головний часопис Кам’янсько - Дніпровського району називалася “За колективізацію”, “Ударник”, “Знамя коммунизма”, “Ленінець”, “Знамя труда”, але завжди газета була зі своїми читачами, правдиво відтворювала епоху, історичну правду і сама по праву стала сторінкою історії.
Редакцію очолювали І.Міщенко, Г.Подзолка, З.Яковлєва, В.Бєлима, 82
Л.Якименко, І.Головченко.
Література
Головченко І. В газеті, як в дзеркалі, історія рідного краю // Новини дня.
– 2005. – 30 листоп.
Зетченко А. ...И оживают страницы // Знамя труда. – 1990. – 22 сент.
Мартюк И. Тебе шестьдесят: [стих. к 60- летию газеты] // Знамя труда.
– 1990.– 29 нояб.

Гуляйпільський районний краєзнавчий музей утворений згідно рішення
районної ради депутатів трудящих від 11 грудня 1960 р. на громадських
засадах. Постановою Міністерства культури Української РСР від 26 січня
1968 р. музею було присвоєне почесне звання – “Народний”. З 1987 р. ста-
тус закладу змінився, він став державним. Підпорядковується музей відділу
культури Гуляйпільської райдержадміністрації.
 З 1967 р. музей розташований у приміщенні, яке є пам’ятником архітек-
тури. Будівля споруджена в 1901 р. для банка “Товариства взаємного креди-
ту”. В 20–ті роки минулого століття в ньому діяло “Єврейське товариство”,
а пізніше - поліклініка. В роки Великої Вітчизняної війни під час окупації
міста там з дозволу німецького командування правила службу православна
церква. З 1945 року тут знаходився районний Будинок культури.
Першим завідувачем закладу був учитель–пенсіонер Руденко Юрій Іва-
нович. Розпочинав свою роботу музей у двох крихітних кімнатах площею
36 квадратних метрів , а сьогодні під експозиціями 728 квадратних метрів,
музей нараховує у своїх фондах більше 18 тис. експонатів основного і до-
поміжного фондів, які розповідають про минуле краю.
 Співробітники музею здійснюють наукову, екскурсійну, пропагандист-
ську роботу. Проводять тематичні екскурсії, уроки для учнівської молоді, те-
матичні заходи, присвячені визначним подіям, зустрічі з відомими земляками (вченими, ветеранами, письменниками), яких на Гуляйпільщині народилося
надзвичайно багато. До речі, зараз (з 2003 р.) музеєм керує відома поетеса,
член Національної спілки письменників України Любов Григорівна Геньба.
Музей, що знаходиться на батьківщині видатного політичного, громад-
ського і військового діяча України Нестора Івановича Махна, привертає
увагу багатьох любителів історії.
Щороку його послугами користується до 10 тис. відвідувачів. Лише
один перелік країн, гості з яких залишили свої враження про заклад у “Кни-
зі відгуків”, можна вивчати світову географію: Канада, Австралія, Бельгія,
Греція, Казахстан, Німеччина, Нідерланди, Росія, Франція, Японія та інші.
Популярний музей також і серед учасників щорічного фестивалю”Махно-
фест”, які приїзджають на батьківщину відомого анархіста з багатьох країн.
Особливу увагу відвідувачів привертають речі, пов’язані з бойовою біогра-
фією славетного земляка Н.Махна і його Повстанської армії.
Література
Кушніренко І. Краєзнавчий музей // Гуляй – Поле / Кушніренко І. , Жи-
лінський В. - Запоріжжя, 2007. - С. 328 -332.
Серьогін С. Гуляйпільський краєзнавчий музей // Енциклопедія сучас-
ної України. – К., 2006. – Т.6: Го – Гю. – С.615.
Геньба – Мартиненко Л. Гуляйпільський краєзнавчий // Голос Гуляйпіл-
ля. – 2006. -13 груд.
Нежижим І . Правдива історія пишеться із правдивих фактів // Голос
Гуляйпілля. – 2000. - 9 груд.
Нежижим І. Народному краєзнавчому – сорок // Голос Гуляйпілля. -
2000. - 16 груд.
Серьогін С. Краєзнавчому музею – ювілей: [35 років] // Голос Гуляйпіл-
ля. – 1995. – 13 груд.

Чечет Григорій Гера-
симович народився 15
грудня 1870 р. в с. Каї -
Кулак (зараз с. Трудове)
Токмацького району, про
що свідчить запис у ме-
тричній книзі Архангело
– Михайлівської церкви
с. Ново – Михайлівки
Бердянського повіту
Таврійської губернії. Ріс
Григорій у бідній сім’ї.
Його батько – Герасим
Чечет працював пошта-
рем у німецької коло-
ністки Гертруди Реймар. Коли Григорій отримав початкову освіту у селі,
Г.Реймар помітила у хлопчика здібності до садівництва і відправила його
на навчання до Нікітського ботанічного саду, де він отримав професію са-
довода –ботаніка.
Він мандрував від маєтку до маєтку, залишаючи після себе прекрасні
сади, виноградники і квітники. Працював у Воронцовському і Лівадійсько-
му парках, брав участь у створенні дендропарку в Асканії Новій за запро-
шенням Фальц-Фейна. Ця робота була його задоволенням і сенсом життя.
Та якось його зацікавив політ звичайного повітряного змія і йому за-
хотілося побудувати літальний апарат, який би зміг підняти в небо людину.
Чечет починає працювати над здійсненням своєї мрії. З газет дізнається про
літак Можайського.
У Петербурзі Чечет зустрів відомого в середовищі авіаторів молодого
інженера М.Ребікова, людину технічно обдаровану. Його зацікавив вина-
хід Григорія Герасимовича. Вони разом у 1911 р. створили оригінальний
за конструкцією та виконанням повітряно - вітрільний корабель “ЧУР
№1”. Його випробування були успішними. Назва “ЧУР №1” походить від
початкових літер прізвищ винахідника Г.Г.Чечета, московського мецената
М.К.Ушакова та конструктора М.В.Ребікова.
У березні 1912 р. “ЧУР №1” експонувався на Міжнародній повітропла-
вальній виставці у Москві, після чого М.К. Ушаков під дулом револьвера
заставив Чечета продати креслення літака італійській авіаційній компанії.
Він тяжко пережив ці події. Пізніше переїздить із сім’єю до Запоріжжя, де
отримує інженерну роботу на заводі “Дека” (зараз “Мотор-Січ”) та неспо-
дівана хвороба перервала його життя. Помер Григорій Герасимович у 1922
році від тифу. Похований у м. Токмаку біля хутора Ігнатівка.
Література про життя та діяльність
Гомон М. Край Токмацький. – Токмак, 2002. – 182 с. – Із змісту: Пам’яті
доброї нить золота. – С. 42-48.
История городов и сел УССР. Запорожская область. – К.: УСЭ, 1981. –
726 с. – Из содерж. : [о Г.Г.Чечете]. – С. 646; Воздушно – парусный корабль, изобретенный и построенный Г.Г.Чечетом в Большом Токмаке в 1911 г. :
[фото]. – С.632.
Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область. – К.: УРЕ, 1970. – 765 с. - Із
змісту: Г.Г.Чечет – один з перших конструкторів вітчизняних літаків. Великий
Токмак, 1911 р.: [фото]. – С.656; [в т. ч. є згадка про Г.Г.Чечета]. – С. 657. Симоненко П. Над ветрами: Повесть. – Днепропетровск: Промінь, 1979.
– 207 с.
Симоненко П. Понад вітрами: Докум. повість. – К.: Молодь, 1968. – 163 с.
Симоненко П. Літа орел: Повість. – Дніпропетровськ: Промінь, 1967. –
146 с. Ивахнина А. Патриарх украинской авиации//Фемида.- 2008. - №18.-
С.6-7; №19. - С.6-8.
Сухорукова Л. Авіаконструктор – самоучка Г. Чечет // Токмац. вісн. –
1999. – 6 лип.
Чепов В. Знайомство з Чечетом // Запоріз. правда. – 1967. – 10 верес.
Симоненко П. Степанові крила // Запоріз. правда. – 1963. – 1, 10 трав.;
2, 15 черв. http://www.eroplan.boom.ru

В 1770 р. на території сучасної Запорізької області розпочалося будівни-
цтво Дніпровської укріпленої лінії, яка складалася  із 7 кріпостей. Однією
з них була фортеця Микитівська (руїни її, до речі, збереглися донині). Під
час будівництва кріпості в 4 км від неї була закладена солдатська слобідка
Павлівка (вона ж Комишуваха - за назвої річки Комишуватки чи Комишу-
вахи) - одно із перших казенних поселень. В казармах і землянках мешкали
майстрові і відставні солдати з сім’ями.
Інтенсивне  заселення  місцевості  відбувалося  в  останній  чверті XVIII
ст., коли після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) сюди потяглися колишні
запорожці, кріпаки, які втікали з Правобережної і Слободської України, ка-
зенні селяни. Вже в 1777 р. в Комишуватці мешкало 307 душ обох статей,
у  розпорядженні  яких  знаходилося  біля  7  тис.  десятин  землі. Населення
займалося  в  основному  скотарством  та  різними  промислами,  серед  яких
переважав каменотесний.
Вигідне географічне розташування села на торговому тракті, наявність
значної кількості родючих земель сприяли активному притоку переселен-
ців. В 1859 р. в 257 дворах Комишуватки проживало 863 казених селянина,
найголовнішим занняттям яких стало товарне землеробство. В останнє де-
сятиліття ХІХ ст. помітну роль у господарському житті Комишувахи поча-
ли відігравати кустарні ремесла, зокрема, були засновані бондарні, косиль-
ні, гончарні майстерні, цигельний і черепично-цементний заводи, 2 парові
млини, олійниця, діяли  також 2 приватних  склади  сільськогосподарських
знарядь і машин, кінна станція на поштовому тракті Катеринослав-Оріхів.
В середині 90-х років позаминулого століття через село пролягала залізнич-
на лінія Долгінцево-Олександрівськ-Пологи-Волноваха, а на околоці його
з’явилася станція Фісаки з пакгаузами, амбарами та  іншими складськими
будівлями. Довгий  час  село  залишалося  державним  (казенним). Перепис
населення 1897 р. показав, що на той час в селі проживало 4012 жителів.
Напередодні першої світової війни центральна вулиця Камишувахи була
забудована цегляними будинками, тут же здіймалася куполами церква, роз-
ташовувалися 15 торговельних закладів, трактир, діяло 3 земські школи, з
1908 р. існувала створена за ініціативи вчителів невелика бібліотека.
Подальша історична доля села віддзеркалює нелегкий історичний шлях
нашої  держави:  революції,  війни,  перемоги  воєних  і  мирних  літ,  зміни
суспільно-політичних пріоритетів соціально-економічного розвитку та інш.
Певний період (березень 1945 р. - грудень 1962 р.) Комишувасі навіть по-
щастило бути адміністративним центром однойменого району, що сприяло
і зміні статусу - село віднесено до розряду селищ міського типу.
Сьогодні Комишуваха  - другий  за  величиною населений пункт  в Орі-
хівському районі (налічується понад 6 тис. осіб), де зберігається практично
вся інфраструктура, закладена в 30-90-х роках минулого століття. Поблизу
селища виявлено багато корисних копалин, які мають промислове значен-
ня: поклади залізної та марганцевої руди, буре вугілля, каоліни, білі квар-
цеві піски, вапняки й граніти.  Фоменко В. Линейные крепости и слободы : [в т. ч. о Никитин. крепос-
ти] // Фомен-ко В. Днепровская линия крепостей. – Запорожье, 2008. – С.40
– 46.
 Супруненко В. Имя на карте: Геогр. названия Запорож. края. - Запоро-
жье : Артишок, 2008. - 227 с. - Із змісту : Комишуваха. – С.94-95.
Микитинська фортеця  // Фортеці Дніпровської укріпленої лінії: рубіж
на південних землях. – Запоріжжя, [2008]. – С .7 – 9.
Комишуваха // Князьков Ю. Запорізька область: Іст. – геогр. та топонім.
словник. – Запоріжжя, 2006. – Вип.2: (Великобілозер., Кам`ян. – Дніпров.,
Куйбишев., Михайлів., Оріхів., Пологів., Розів., Токмац. р - ни). – С.155.
Комишуваха  (річка)  //  Барабоха Н.  Топонімічний  словник  –  довідник
Запорізької  області:  Природні  топоніми  /  Н.М.Барабоха,  О.С.Арабаджі,
О.П.Барабоха. – Мелітополь, 2005. - С.32.
Сокур А. Фортеці у степу // Сокур А. Вознесенівська гора: Краєзнав. на-
риси з історії Запоріз. краю. – Запоріжжя, 2003. – С.57 – 59.
Пам’ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 4 : (Бердян., Гу-
ляйпіл., Оріхів., Пологів.  р-ни).  –  Запоріжжя,  2002.  –  176  с.  –  Із  змісту  :
Пам’ятки археології : [в т. ч. в с.Комишуваха]. – С.99-100; Пам’ятки історії
: [в т. ч. в с.Комишуваха]. – С.127 – 129.
Івченко А.С. Містечка України  : Довід  .  - К.: Картографія, 2000. – 184
с.- Із змісту : Комишуваха. – с.22, 60, 87, 114, 137.
Комишуваха // Географічна енциклопедія України. - К.1990. - Т.2 : З-О.
-Сс. 185.
Комишуваха/// Фоменко В. Звідки ця назва. – Дніпропетровськ, 1969. –
С. 47. Ващенко А. Внеочередной шанс Камышевахи  // Батьківщина. - 2009. -
№15. - С.3.
Воробйов А. Комишуваха // Трудова слава. - 1963.- 29, 31 жовт.;14, 23,
30 листоп.

Кірове – одне з найбільших сіл Оріхівщини. Знаходиться у 12 км від ра-
йонного центру, відстань від найближчої залізничної станції Обща – 3 км.
Через село проходить автотраса Запоріжжя-Маріуполь.
На околицях села та берегах річок Конки і Жеребця є поклади граніту,
будівельного піску, білої і гончарної глини, а також сланців, багатих на але-
бастр.
Навколо Кірового  чимало  курганів,  збереглося  кілька  кам`яних  поло-
вецьких баб XII – XIII століть. У 1965 році членом Одеського археологіч-
ного товариства В.Ф.Петриком на схід від села Кірове, на правому березі
р.Кінської, було зібрано колекцію ліпної кераміки та кам`яних знарядь пра-
ці (зернотерок, розтиральників, точильних брусків).
Ще у 1745-1765 роках  тут, на березі повноводої  тоді річки Жеребець,
існував великий запорозький зимівник. У 1770 році, коли розпочалось бу-
дівництво Кряжової фортеці, що входила до складу Дніпровської укріпле-
ної лінії, виникла слобода Жеребець. На державні кошти було споруджено
47 хат для будівельників фортеці і відставних солдат. У 1789 році слобода
трансформувалася у село, а мешканці були переведені до разряду військо-
вих поселенців.
Трохи пізніше (кінець XVIII - початок ХІХ ст.), сюди переселилося кіль-
ка десятків сімей державних селян  із Полтавської губернії. Населення за-
ймалося хліборобством, скотарством, рибальством, розвивалася торгівля. В
середені ХІХ ст. село стало волосним центром.
В кінці XIX ст. Жеребець був одним  із найбільш населених пунктів в
Олександрівському повіті, де проживало більш 8 тис. жителів.
У 1910-1912 роках в селі відкрилася земська лікарня на 25 ліжок. На по-
чатку ХХ ст. тут вступила в дію і ветеринарна дільниця, в штаті якої були
лікар-ветеринар  та два фельдшери. У центрі Жеребця  в  1912  році на  ко-
шти земства та сільської громади була збудована земська народна початкова
школа. У першій третині ХХ ст. село переживало всі події, характерні для
розвитку країни того періоду.
У 1939 році  село отримало нову назву – Кірове, на честь державного
діяча  тих  часів С.М.Кірова. Найбільшого  розквіту  сільська  територія  за-
знала за часів функціонування колгоспу “Ленінським шляхом” (так званий
період застою). Біля 30 років очолював господарство М.М.Шамрицький. За
тих часів розвивалися не тільки сільськогосподарська галузь, але й соціаль-
на сфера : будувалися житлові будинки, спортивний зал, дороги. Кіровська
земля подарувала Оріхівщині Героя Радянського Союзу В.С.Левітана і двох
Героїв Соціалістичної Праці – Є.К.Авраменко та Г.П.Ададурову. Макаревский Ф. Село Жеребецъ // Макаревський Ф. Матеріали для істо-
рико – статистичного опису Катеринославської єпархії. – Дніпропетровськ,
2000. – С.950 - 955.
Кирово // Супруненко В. Имя на карте: Геогр. названия Запорож. края. –
Запорожье, 2008. – С.95.
Кірове // Курочкіна Т. Серед Таврійських степів зеленіє Оріхів. – Запо-
ріжжя, 2006. – С.96.
Кірове // Князьков Ю. Запорізька область: Іст. – геогр. та топонім. слов-
ник. – Запоріжжя, 2006. – Вип.2: (Великобілозер., Кам`ян. – Дніпров., Куй-
бишев., Михайлів., Оріхів., Пологів., Розів., Токмац. р - ни). – С.153.
Жеребець  (річка)  // Барабоха Н. Топонімічний словник – довідник За-
порізької  області:  Природні  топоніми  /  Н.М.Барабоха,  О.С.Арабаджі,
О.П.Барабоха. – Мелітополь, 2005. - С.23 – 24.
Пам’ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 4 : (Бердян., Гу-
ляйпіл., Оріхів., Пологів.  р-ни).  –  Запоріжжя,  2002.  –  176  с.  –  Із  змісту  :
Пам’ятки археології : [в т. ч. в с.Кірове]. – С.97-99; Пам’ятки історії : [в т. ч.
в с.Кірове]. – С.126 – 127.
Жеребець (річка); Кірове (село); Мечетна (старовин. назва р.Жеребець)
// Фоменко В. Звідки ця назва. – Дніпропетровськ, 1969. – С.35, 46, 58-59.
Первые шаги в области общественной деятельности (с.Жеребец Алек-
сандров.  уезда)  // Вестник Екатеринослав.  земства.  –  1904.  - №4.  – С.86
– 87. Величко О. Марія Сокіл – співуча українська зірка ХХ ст.: [М.І.Сокіл –
Рудницька, відома оперна співачка; уродженка с.Жеребець (нині – с.Кірове)
Оріхів. р-ну] / Величко О., Козлова І. // Наукові праці історичного факульте-
ту запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2004. – Вип. ХVІІ.
– С.298 – 299.

У цього квітучого та багатого села на березі Азова на схід від Бердянська
строката й славетна історія. З огляду на деякі джерела є підстава вважати,
що саме тут в гірлі річки Берди на початку Бердянської коси, (в районі су-
часних сіл Новопетрівка та Старопетрівка) в кінці XVI ст. - на початку XVII 91
ст. виникло одне з найстаріших козацьких поселень на Азові.
В 1770 році (одночасно з Олександрівською фортецею) на лівому березі
річки Берда, при її впадінні в Азовське море, розпочалося будівництво ліво-
флангової батальйонної Петровської фортеці (названа на честь командувача
другою південною армією генерал – фельдмаршала Петра Румянцева – За-
дунайського). Для неї з самого початку вдалося обрати зручне місце: поруч
козацьке поселення, берег моря та лиман.
 За планом Петровська фортеця складалася з чотирьох цитаделей (Ми-
хайлівська,  Олександрівська,  Федорівська,  Єгорівська),  між  яких  зна-
ходилися равеліни. Це  єдина  споруда  з Дніпровської укріпленої лінії, що
зводилася за затвердженим планом і нікуди не переносилася. Керував будів-
ництвом інженер – полковник Олександр Рігельман. Першим комендантом
став полковник де Роберті. До 1776 р. майже постали ґласіс, брустер, раве-
лін, а також землянки, капоніри, цейхгаузи, казарми, лазарет, церква, цегля-
ний завод, комендантський дім, інженерний дім, “провіантський магазин”,
майстерня, кузня та ін. Щоб справа йшла швидше, були задіяні гарнізонні
солдати. За даними 1790 р, гарнізон фортеці налічував 161 вояка.
Як і всі інші, Петровська фортеця втратила своє військово – стратегічне
значення після закінчення російсько-турецької війни у 1774 р. Але оскільки
розташовувалася вона на березі моря, на шляху з Криму до Кавказу, мала
пристань, тому і стала транзитним пунктом у забезпеченні російської армії
в Криму (до Керчі при північному вітрі можна було дістатись за 16 годин).
Тут була відкрита митниця та поштова станція. Вантажі, провіант та пошта
направлялися морем до Керчі  та  суходолом до Таганрога, Єнікале, Пере-
копа, Бахмата. 22 вересня 1782 р. у фортеці відбулися переговори Григорія
Потьомкіна з ханом Шагін – Гіреєм, якого російський уряд намагався зро-
бити своїм ставлеником у Криму. Саме з Петровської фортеці Шагін – Гірей
у супроводі російських військ рушив суходолом через Перекоп до Криму,
щоб зайняти престол. Деякий час в цьому укріпленні знаходилась адміні-
страція Маріупольського повіту.
У 1832 р., згідно з імператорським указом, околиці Петровської фортеці
були передані новоутвореному Азовському козачому війську. Це були ко-
заки, які на чолі з отаманом Йосипом Гладким повернулись із – за Дунаю
під протекторат Росії. Вони  заснували нові села,  заводили господарства  і
займалися хліборобством., тваринництвом та торгівлею.
Своє  первинне  –  оборонне  призначення Петровське  укріплення  вико-
нало  під  час Кримської  війни  1853  –  1856  рр. У  1855  р.  сюди  підійшли
кораблі англо – французької ескадри, відкрили з моря гарматний вогонь та
висадили десант. Азовські козаки відбили наступ, за що отримали найвищу
нагороду – Георгієвський прапор.
З часом поселення, яке виникло біля фортеці, перетворилося на торго-
вельне селище. Воно дало початок сучасному місту Бердянськ. Сьогодні на 92
території колишньої фортеці розташоване село Новопетрівка Бердянського
району. Тут  серед  садиб  та  вулиць  збереглися  залишки ровів  та  валів  за-
ввишки від 1,5 до 3 м. Петровська фортеця // Фортеці Дніпровської укріпленої лінії: рубіж на
південних землях. – Запоріжжя, [2008]. – С.13-16.
Крепость Приазовья  :  [Петровская]  // Фоменко В. Днепровская линия
крепостей. – Запорожье, 2008. – С.34 – 39.
Супруненко В. Новопетровка // Супруненко В. Имя на карте. – Запоро-
жье, 2008. – С.27 – 28.
Дніпровська укріплена лінія : [в т. ч. про Петров. фортецю] // Запорізька
область: Іл. енц.- Запоріжжя, 2004. – Т.2. – С.3-6.
Пам’ятки історії та культури Запорізької області. Вип. 4 : (Бердян., Гу-
ляйпіл., Оріхів., Пологів.  р-ни).  –  Запоріжжя,  2002.  –  176  с.  –  Із  змісту  :
Пам’ятки археології : [в т. ч. в с.Новопетрівка]. – С.20; Пам’ятки історії : [в
т. ч. в с.Новопетрівка]. – С.49 – 50.
Макаревский Ф. Кръпость Петровская  // Макаревський Ф. Матеріали
для історико – статистичного опису Катеринославської єпархії. – Дніпропе-
тровськ, 2000. – С.996 - 997.
Кулик М. Новопетрівка // Історія міст і сіл УРСР. Запорізька область. –
К., 1970. – С.154 – 163.
Новопетрівка  // Фоменко В. Звідки ця назва. – Дніпропетровськ, 1969.
– С.67, 77 - 78. Оргієць О. Туристичні маршрути Бердянщини : [в т. ч. про заказник за-
гальнодержав. значення “Заплава р.Берди” та залишки Петрів. фортеці, що
на території с.Новопетрівка] // Півден. зоря. – 2007. – 31 лип. – С.3.
Проект “Крутосхили Азовського узбережжя”:  [с.Новопетрівка Бердян.
р – ну] // Vita – жизнь. – 2003. - №9. – С.36.
Могильная Т. У патриархов Северного Приазовья – юбилей : [27 авг. –
230 лет со дня закладки Петровской крепости] // Півден. зоря. – 2000. – 23
серп., 2 верес.

Новомиколаївка розташована на правому березі р.Верхня Терса,  за 60
км  від  Запоріжжя. Населення  складає  5.783  чол.  (за  переписом  2001  р.).
Через селище пролягає шосе Запоріжжя – Донецьк. Найближча залізнич-
на станція – Гайчур, Придніпровської залізниці, знаходиться за 27 км від
селища.
Першими  поселенцями  нинішньої Новомиколаївки  були  державні  се-
ляни  із  с.Кочережки Павлоградського  повіту Катеринославської  губернії,
котрі  і дали новому населеному пункту назву свого рідного села. 1813 р.,
на честь відкриття церкви в день святого Миколая, село перейменували в
Новомиколаївку , яка в першій чверті ХХ ст. вже була досить великим во-
лосним центром. За даними перепису 1858 р. тут налічувалося 208 дворів,
де проживало 1435 мешканців.
В центрі села, поряд із церквою, розміщувалося 8 крамниць, діяли два
парові млини, олійниця, чинбарня, бондарня, столярня. В 1865 р. відкрила-
ся однокласна приходська школа, де один вчитель навчав 50 дітей, а в 1871
р. - приватна школа, в якій за велику плату одержували освіту 20 дітей за-
можних батьків. В 1880 р. в селищі відкрився фельдшерський пункт.
У березні 1923 р. Новомиколаївка стала центром новоствореного одно-
йменного району Запорізького округу, в 1957 р. село віднесено до категорії
селищ міського типу.
Нині в селищі проживає майже 6 тис. жителів різних національностей.
В  споконвіку  безводний  степ  прийшла  питна  вода. Переважну  більшість
вулиць заасфальтовано, упорядковано житловий мікрорайон. Та, на жаль,
сьогодні в усіх сферах життя є невирішені проблеми, які мешканці намага-
ються вирішувати спільними зусиллями.  Новониколаевка // Супруненко В. Имя на карте: Геогр. названия Запо-
рож. края. - Запорожье, 2008. – С.8-9.
Новониколаевка // История городов и сел Украинской ССР. Запорожская
область. -К., 1981. - С.487 - 495.
Куропата М. На двовіковому шляху  : рядки  історії  // Ленін. шляхом.  -
1990. - 29 верес.
Новониколаевке – 200 лет // Индустр. Запорожье. - 1990. - 29 окт.

Засновник династії Нібурів-Якоб  - разом  з  іншими пруськими мірош-
никами в 1789 році прибув до Південної Росії і оселився в містечку Новий
Кронсвейд. Він придбав млин та пекарню, але його багаточисельне сімей-
ство (семеро дітей від двох шлюбів) великих статків не зажило.
Заклав  справжній  фундамент  майбутньої  корпорації Нібурів  старший
син Якоба від другого шлюбу – Абрагам Нібур. До батьківської спадщини
він додав землі в Кронсталі, ферму та млин в Розенгарті.
По – справжньому розгорнувся син Абрагама – Герман Нібур. В 1849
році дев`ятнадцятирічний Герман найнявся робітником на млин хортиць-
кого  священника  та  старійшини менонітської  колонії Якоба Діка  і  скоро
став найкращим мірошником в менонітських колоніях на острові. Робота
на млині надала можливість накопичити досвід і капітал та незабаром роз-
почати власну  справу. За окремими  свідченнями, це  сталось у 1853 році.
Шлюб Германа з дочкою Діка сприяв злиттю капіталів двох родин, спіль-
ний борошномельний бізнес дістав новий виток розвитку. В 60-х роках ХІХ
ст. в колонії Хортиця нараховувалося вже чотири млини родини Нібурів –
Діків.
У 70- ті рр. ХІХ ст. для розширення справи Г.Нібур розпочав будівни-
цтво нових та активно скуповував старі млини. У 1895 році між Г.Нібуром
та Я.Діком було укладено угоду про утворення нового товариства на паях
для  експлуатації  двох  парових  млинів  у  колонії Шенвізе,  побудованих  в
1886  та  1895  роках  та  створено  спільний  капітал  в  15  тис.  крб.  (10  тис.
вніс Нібур і 5 тис. - Дік). Прибутки від роботи млинів ділились і залежали
від суми, внесеної пайщиками на  їх будівництво. Г.Нібур мав отримувати
з млина 1886 р. будівництва – ½ і з млина 1895 р. – 2/3 прибутку. З 1 січня
1896 р. спільна справа стала називатись Торговий Дім “Г.А.Нібур і К”.
Продуктивність млинів  залежала від  їх обладнання  та умов для  збуту
продукції. Переведення млинів на парові двигуни призвело до росту про-
дуктивності  парових млинів  у  двадцять  разів  у  порівнянні  з  потужністю
вітряних. Нові технології дали поштовх для розвитку великого ринкового
млинарства. За думкою сучасних  іноземних науковців, Герман Нібур пер-
шим запровадив використання циліндрів замість жорнових каменів  і став
успішним користувачем парових двигунів на млинах в менонітських коло-
ніях. Після подорожі Нібура 1900 р. до Міннеаполісу в Північній Амери-
ці його млини будувалися  за  американським  технологічним принципом  з
необхідною інфраструктурою: під`їздною колією залізниці, власною елек-
тростанцією та великим зерносховищем. Такими були чотири млини в ко-
лонії Шенвізе з капітальним обладнанням, які знаходились на лінії Півден-
ної залізниці. Контора Торгового Дому “Г.А.Нібур і К” в Шенвізе та млини
в Шенвізе, Олександрівську, Хортиці були зв`язані телефонною мережею.
Використання  парових  машин  та  газогенераторних  двигунів  вводилось
правлінням “Г.А.Нібур і К” одними з перших на початку ХХ ст. у Катери-
нославській губернії. Г.Нібур був єдиний з менонітів, кому вдалося вийти
на загальноросійський борошномельний ринок.
В 1904 р. фірма “Г.А.Нібур  і К” засновує на Хортиці банк, який через
декілька років реорганізується в Банківський дім.
 Г.Нібура було вбито в ніч на 6 серпня 1906 р. грабіжниками, які вкрали 800
крб. На цей час він володів 11 паровими млинами: 2 - в м.Олександрівську,
4 – в с.Шенвізе, 3 – в с.Хортиця, 2 – в Нижній Хортиці. Связь времен: История развития средств связи в Запорож. обл.  / Науч.
ред. А.И.Карагодин. – Запорожье: Дикое Поле, 2007. – 192 с.: ил. – Из со-
держ.: Почтово  –  телеграфное  отделение  в предместье Шенвизе.  – С.  58
– 65.
Династия Нибуров // Запорожье и запорожцы / Н.Кузьменко, Н.Михайлов.
– Запорожье, 2005. – С.58 – 59.
Романюк М.В. Борошномельна промисловість  у менонітських  колоні-
ях Півдня України  (кінець ХУІІІ – початок ХХ ст.)  // Державна етнонаці-
ональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня
України : Зб. наук. праць У Всеукр. наук. – практ. конф. (2-3 жовт. 2003 р.,
м.Запоріжжя). – Запоріжжя, 2003. – С.81-85.
Клибанов А. Меннониты. – М. – Л., 1931. – 110 с. – Из содерж.: [в т. ч.
о пром. об - нии “ Нибур и К” (“Товарищество для производства муки”)].
– С.59.

Вільнянськ (до 1935 року – Софіївка, згодом - Червоноармійське) – міс-
то районного підпорядкування, розташоване за 25 км від Запоріжжя. Його
перетинає залізниця Москва-Севастополь.
Заснували Софіївку (Вільнянськ) 1840 року у верхів`ї річки Вільнянки
селяни – переселенці з центральних губерній Росії. У 1859 році в Софіївці,
що входила до Наталівської волості Олександрівського повіту, було 30 дво-
рів, проживало 177 чоловік. Софіїівські селяни, які потрапили в кріпосну
залежність від землевласника, жили у жахливих злиднях. Щоб якось прого-
дувати свої сім`ї, їм доводилося йти в найми до поміщика і німців – колоніс-
тів. Після прокладення Лозово – Севастопольської залізниці з початковою
назвою Софіївка німецькі колоністи Классен  і Нейфельд  збудували  завод
сільськогосподарських  машин.  Частина  жителів  Софіїівки  працювала  на
заводі. Умови життя та праці були такі важкі, що навіть старший фабрич-
ний інспектор Катеринославської губернії мусив доповісти про це вищому
начальству. У лютому 1905 року на території заводу почався страйк робіт-
ників, які вимагали поліпшення умов праці. Напередодні першої світової ві-
йни Софіївка була невеликим селищем при залізничній станції. Тут працю-
вала пошта, церковнопарафіяльна школа, а на станції Софіївка – дворічний
фабрично–залізничний учбовий заклад (1894 р.), де готували кваліфікова-
них робітників для обслуговування Лозово – Севастопольської залізниці. У
1913 році тут навчалося 47 учнів  за професіями:  залізничного обхідника,
ремонтника,  помічника машиніста. В  селищі  у  ці  роки  налічувалося  235
жителів.  Завод  став  великим  підприємством  сільськогосподарського  ма-
шинобудування. Тут випускали парові та кінськотягові молотарки, плуги,
жниварки. В січні 1918 року у Софіївці було встановлено радянську владу,
в  1920  році  відкрито  бібліотеку,  хату  –  читальню,  націоналізовано  завод
Нейфельда, з 1921 року почав діяти клуб.
7 березня 1923 року було створено Михайло – Лукашівський район, до
складу якого увійшла Софіївка, а 10 грудня 1924 року Софіївка стала цен-
тром району. З часом колишнє бідне малолюдне село перетворилося на впо-
рядковане місто зі значним промисловим і культурним потенціалом .
У  1938  році  Софіївку  було  перейменовано  на  Червоноармійське. На-
передодні  Великої  Вітчизняної  війни  в  райцентрі  нараховувалось  5840
мешканців. Тут діяли лікарня, поліклініка, пологовий будинок, дитячі ясла,
школи. Селищний  Будинок  культури  мав  стаціонарну  кіноустановку,  тут
працювали  хоровий,  драматичний,  танцювальний  колективи.  Книжковий
фонд місцевої  бібліотеки  перевищував  11  тисяч  примірників  літератури.
Молодь селища із захопленням займалася спортом .
З 6 жовтня 1941 по 21 вересня 1943 року місто перебувало під німецько
– фашистською окупацією. Багато його жителів воювали проти ворога. На
кінець 1943 року тут проживало всього 1970 чоловік (проти 5840 за перепи-
сом 1939 року). Переборюючи величезні труднощі, жителі взялися за відбу-
дову залізниці, промислових підприємств, машинно– тракторної станції .
У 1966 році у зв`язку зі швидким зростанням промисловості та кількості
населення селище Червоноармійське отримало стасус міста районного під-
порядкування Вільнянськ .
На початку 60-х рр. виникла нова галузь промисловості – хімічна – завод
пластмасових виробів (ТОВ “Ритм”). У 1974 році став до ладу комбікормо-
вий завод. На заводі ім. Шевченка у 1980 році трудилося 2812 робітників.
Продукція з маркою “ЗІШ” з`явилась у Москві, Ленінграді, Новосибірську.
Сьогоднішній  Вільнянськ  має  досить  розвинуту  інфраструктуру  со-
ціальної  сфери. Це – 2 парки  відпочинку, 2 бібліотеки, 4  загальноосвітні
школи, музична, художня  і спортивна школи, філія ПТУ, 3 дитячих садка.
При Будинку культури діють народний самодіяльний вокальний ансамбль
“Вільняночка” та хор “Ветеран”, народний колектив естрадного танцю “Ае-
літа”. Виходить газета “Дніпровські вогні”, діє Вільнянський краєзнавчий
музей (1971 р). В центрі міста встановлено меморіал Слави воїнам, які за-
гинули  під  час  звільнення  району  від  німецько-фашистських  окупантів,
спорудженно пам`ятник на честь воїнів-інтернаціоналістів. У межах міста
розташовані 2 курганних могильника епохи міді і бронзи.
Серед  видатних  уродженців  Вільнянська  –  Герой  Радянського  Союзу
В.Канарєєв, актриса К.Хом`як,  графік Г.Добринін, майстриня художнього
лозоплетіння С. Ігнатенко. Вольнянск // Супруненко В. Имя на карте. – Запорожье, 2008. – С.43.
Вільнянськ // Енциклопедія сучасної України. – К., 2005. - Т. 4 : В-Вог.
– С.550 - 551.
Вільнянськ // Універсальний словник-енциклопедія. – 2-е вид., доп. – К.,
2001. – С.262.
Софіївка – Вільнянськ : роки і події // Дніпров. вогні. – 2000. – 9, 13, 16,
20 верес.
Самоткан М. Пісня про Вільнянськ // Дніпров. вогні. – 1990. – 22 верес.

Приазовське – селище міського типу, яке знаходиться на відстані 143 км
від обласного центру на автодорозі Ростов-Одеса. Утворене весною 1860
року після переселення ногайців в Турцію, коли сюди перебралося біля 80
сімей державних селяни із с.Андріївка Бердянського повіту. В 1862 р. сюди
почали приїзджати і колишні кріпаки з Чернігівської, Полтавської, Харків-
ської, Курської, Тамбовської та інших губерній Російської імперії. Всім їм
було виділено на ревізьку душу  (повнолітні чоловіки) по 6 десятин землі
(окрім присадибної ділянки) та по три десятини пасовищ.
Село розташувалося біля давньої дороги з Криму на Дон на місці но-
гайських  аулів Шуют Джурет  (краєзнавець В.Г.Фоменко  дає  назву Сеїт–
Джюоет) – “відважний нащадок пророка”, Аккуй – “колодязь з вільно ви-
тікаючою водою”, Ессабей-2.
 Спочатку село мало назву Шуют Джурет, а після завершення у 1862 р.
будівництва  церкви  святої Покрови  селище  перейменували  на Покровку,
але в повіті вже було село з такою назвою, тому нове поселення почали на-
зивати Покровка Друга.
Село швидко розвивалося за рахунок природного приросту населення,
притоку нових переселенців і незабаром стало одним з найбільших волос-
них центрів Бердянського повіту. За переписом 1886 р. в ньому налічувало-
ся 582 двори, проживало 3,6 тис. населення. Земельні наділи зменшували-
ся, тому сільська община в середині 80-х р. Х1Х ст. взяла в оренду декілька
великих ділянок землі, яку через шість років достроково селяни викупили
у казни.
 На початку першої світової війни Покровка Друга була вже великим се-
лом, в якому нараховувалося 903 двори і проживало 7, 3 тис чоловік. Забу-
дова відбувалася хаотично, без плану. Кам`яних будівель існувало небагато,
в центрі була церква, а більшість – хати – мазанки. Тут працював цегельний завод,  10 млинів  –  вітряків, поштова  станція,  9 магазинів промислових  і
продовольчих товарів, шинок. Регулярно два рази на рік проводилися яр-
марки. Хліб та інші сільськогосподарські продукти вивозилися заможними
селянами для продажу в Мелітополь, Бердянськ, а вже звідти вони експор-
тувалися за кордон.
Дільнича лікарня була відкрита на початку ХХ ст. і мала 23 ліжка. В ній
працював лікар, два фельдшери і акушерка, які обслуговували 8 найближ-
чих населених пунктів.
До кінця Х1Х ст. в селі діяло дві початкові школи: церковно – приход-
ська і однокласна земська, в якій в 1886-1887 навчальному році навчалося
103 хлопчики і 10 дівчат. В 1907-1912 рр. в селі відкрилося ще три початкові земські школи. На початку ХХ ст. біля 60 % приазовців були грамотними.
Під час Першої світової війни майже половину працездатних чоловіків
призвали до армії  і  їх сім`ї залишилися без годувальників. Посівні площі
скоротилися , а значить скоротилися і обсяги виробництва, а звідси значно
підупав життєвий рівень населення. Та ще більшого лиха принесли жите-
лям села революції, громадянська війна, під час яких влада переходила нео-
дноразово від білогвардійців до червоноармійців.
На початку 1921 р. Другопокровська волость була виділена  із Бердян-
ського повіту  і увійшла до складу Мелітопольського. Нелегким був шлях
відродження. Весною 1923 р. Покровка Друга стала центром Другопокров-
ського району, який увійшов до складу Мелітопольського округу Катери-
нославської губернії.
Постановою ВУЦВК від 17 лютого 1935 р. на території Дніпропетров-
ської області за рахунок розукрупнення районів створено 20 нових, зокрема
Приазовський район з центром у с. Покровка Друга. 31 серпня 1935 року
село Покровка Друга перейменовано у Приазовське.
У  передвоєнні  роки жителі Приазовського  досягли  значних  успіхів  у
розвитку економіки  і культури, та розпочалася Велика Вітчизняна війна  і
вже 6 жовтня 1941 р. фашисти окупували селище. Окупація тривала до ве-
ресня 1943 р. Війна принесла збитків на суму 335 млн. крб., не повернулися додому більше 2400 жителів.
 За першу післявоєнну п’ятирічку у селі відновили посівні площі, вдвічі
виросло поголів’я худоби, удвоїлися колгоспні прибутки.
З травня 1957 р. Приазовське стало селищем міського типу,  і зараз за-
ймає площу 1410,4 га, на якій розташовані 33 вулиці і провулки. Тут нині
проживає  понад  7  тис.  чоловік. До  послуг  мешканців  три  дошкільні  за-
клади, дві  загальноосвітні школи, вечірня школа, філія Мелітопольського
аграрного ліцею, районний Будинок культури, дитяча музична школа, цен-
тральна районна бібліотека, а центральна районна лікарня обслуговує жи-
телів всього району.
Найбільші  промислові  підприємства  Приазовського  -  “Райагробуд”  і
сирзавод  сільськогосподарські  –  ПСП  “Роса”,  ВАТ  “Агрос”,  ТОВ  “Про-
грес”, СПК “Вікторія”. На території райцентра працює також 160 приват-
них підприємців, 54 фермерських господарства.
Сьогодні селище переживає не найкращі часи , але люди вирішують свої
проблеми і сподіваються на щасливе майбутнє.
  Супруненко В. Имя  на  карте: Географические  названия  Запорожского
края.-Запорожье  : Артишок,  2008.  -  227с.  -  Із  змісту:  смт.Приазовське.  - С.103.
История городов и сел Украинской ССР. Запорожская область.- К.: Гл.
ред. УСЭ, 1981. - 726 с.- Із змісту: смт. Приазовське. – С.573 – 580.
Коховец С. От ногайського Шуют – Джурета до современного райцен-
тра // Приазов. новь. - 2008. - 24 мая.- С.3.
Политун Н. От Покровки до Приазовського // Приазов. новь. - 2000. - 14
окт. - С.2, 4.
Фоменко В. К истории возникновения поселения Приазовское // Ленин.
знамя. - 1960. -19 мая. http://www.zabor.zp.ua

В середині ХІХ століття була збудована Південна залізниця. ЇЇ наявність
і велика кількість робочої сили створили хороші умови для появи промис-
лових підприємств на півдні України. У 1870 р. німецький колоніст Классен
заснував на  станції Софіївка чавунно – ливарний механічний  завод  з  ви-
робництва сільськогосподарських машин, де почали випускати жниварки,
молотарки. В той час на підприємстві працювало 155 осіб.
Продукція  заводу  користувалася  попитом  не  лише  на  внутрішньому
ринку Російської імперії, але й на світовому, про що свідчать неодноразові
нагороди на міжнародних конкурсах і виставках
В 1891 р. він переходить у власність. Г.Д. Нейфельда. 1 травня 1920 р.
підприємство  було  націоналізовано  і  отримало  назву  “Державний  завод
№10”. В 1924 р. йому було присвоєно  ім`я Т. Г. Шевченка. Підприємство
поступово  набирало  силу,  розширювало  виробництво.  Значна  кількість
продукції експортувалась на світовий ринок.
19 серпня 1941 р. завод евакуювався у м. Свердловськ, де колектив ра-
зом з іншими підприємствами країни, випускав продукцію, яка наближала
Перемогу. 3 вересня 1944 р. завод відновив свою роботу у м. Вільнянську.
В 1946 р. керівництву заводу було доручено організувати виробництво сто-
лових приборів і посуду.
З розпадом СРСР розпочався крах підприємства. Порушилися економіч-
ні зв`язки, зменшився попит на продукцію, конверсія відмінила замовлення
на спецпродукцію. Та колектив ВАТ не змирився із ситуацією і почав осво-
ювати виробництво нових видів товарів, змінювати напрямки своєї діяль-
ності, виходячи із потреб ринку.
Сьогодні це найбільший в Україні виробник столового приладдя із мель-
хіору покритого сріблом, а також спецтехніки. Освоєна номенклатура но-
вих товарів: промислові вогнегасники, доїльні апарати, випарювачі для хо-
лодильників, кондиціонери для сільгоспмашин, різні види пресів, верстати,
зварювальне обладнання. Інвестиційні проекти передбачають виробництво
опалювальних систем спільно з чеською фірмою та кондиціонерів для ве-
ликовантажних машин в партнерстві з іншими іноземними компаніями.  ВАТ “Завод імені Шевченка” // Запорізький обласний союз промислов-
ців і підприємців “Потенціал”. - Запоріжжя, 2000. - С.45
Воловоденко В. Завод імені Шевченка: минуле і сучасне // Дніпров. вог-
ні. - 2004. - 17 квіт. - С.2.
Дзюбаненко Ю. Два  боки  одного ювілею  //  Запороз. Січ.  -  1996.  -  31
січ.
Завод імені Шевченка // Дніпров. вогні. - 1995. - 23 груд.
Миронюк Л. Юбилей завода // Индустр. Запорожье. - 1995. - 26 дек.

Сьогодні у місті Запоріжжі функціонує біля 200 бібліотек різних систем
і відомств, в т. ч. 61 публічна, послугами яких користується фактично кож-
ний п’ятий житель (від дошкільнят до людей вельми поважного віку). Пе-
ресічному запоріжцю навіть важко уявити, що 120 років тому в повітовому
Олександрівську, де  зростала  кількість населення  (налічувалося  вже біля
15  тис. жителів),  набирала  обертів  промисловість,  розвивався  транспорт
(існувало 14 фабрик  і  заводів,  залізничний вузол, пристань), діяло міське
трикласне училище, кілька шкіл та інш.), не було жодної книгозбірні.
Тривалий час вважалося, що первістком бібліотечної справи в Олексан-
дрівську була  “Народна бібліотека”  заснована 1894 року  коштом Товари-
ства “Братство в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці”. Та завдяки науковим
розвідкам відомого дослідника рідного краю, кандидата педагогічних наук
Івана Васильовича Пухи (нині покійного) вдалося встановити точніший рік
відкриття першої бібліотеки для всіх бажаючих долучитися до друкованого
слова, ім’я особи, яка стала, власне, піонером започаткування бібліотечної
справи у нашому місті, була одним із ініціаторів створення у 1904 році місь-
кої громадської бібліотеки (наступницею останньої є комунальний заклад
“Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека  імені О.М.Горького”
Запорізької обласної ради).
1883  року  з Мелітополя  до  Олександрівська  приїхав  міщанин  Борис
Якович Штерн, людина енергійна, невтомна, залюблена в книгу. Купивши
садибу на вулиці Базарній (тепер вул. Анголенка, буд. 6) з двома будинками,
службами та подвір’ям, створив тут типографію, яка, до речі, користувала-
ся широкою популярністю.  І ще й зараз в багатьох бібліотеках та архівах
південно-східної України можна  зустріти  книги  із  зазначенням місця пу-
блікації “Город Александровск, типография Б.Я.Штерна”. Майже одночас-
но з садибою Борис Якович придбав у олександрівських старожилів братів
Єременків їх власну бібліотеку. Спочатку нею користувалися рідні та друзі
хазяїна.  Згодом,  поповнивши  книгозбірню  новими  виданнями  -  книгами,
журналами, газетами, - Штерн вирішив відкрити приватну бібліотеку для
населення. В 1890 році на його будинку в глибині двору з вулиці з’явилася
вивіска “Библиотека для чтения Б.Я.Штерна”. “Бібліотеку цю, - писав піз-
ніше  у  своїх  записках  Б.Я.Штерн,  -  я  помістив  разом  з  друкарнею,  і  од-
ночасно  зі справами останньої  -  завідував нею  і слідкував  за своєчасною
випискою і одержанням періодичних журналів та інших видань, видавав і
обмінював передплатникам книги, діти допомагали мені в цьому”. За свід-
ченнями самого господаря в ній налічувалося понад 3 тисячі томів з різних
галузей знань: філософії, економіки, педагогіки, але превалювала художня
література. На книжкових полицях знаходилися, зокрема, твори Пушкіна,
Лермонтова, Салтикова-Щедріна, Бєлінського, Толстого, Тургенєва, Шек-
спіра, Золя, Гюго, Гофмана, Шолом-Алейхема. Були тут  і твори забороне-
них на той час авторів - Чернишевського, Герцена, Шевченка. Значне місце
у зібранні займали тогочасні періодичні видання (в тому числі і для дітей),
серед яких були добре відомі науково-популярні журнали “Нива”, “Вокруг
света”, “Русское богатство”, “Северный вестник”, “Русская мысль”, “Вест-
ник иностранной литературы”, а також дитяча - “Игрушечка”, “Родное сло-
во”, “Малютка” та ін.
Оскільки Бібліотека  була  приватною,  то  за  читання  книг  та журналів
користувачі сплачували незначні кошти. Мізерність оплати робила книго-
збірню доступною для незаможних читачів та учнів, які переважно брали
книги  під  заставу. Через  це,  як  згадував  пізніше  Б.Я.Штерн:  “Бібліотека не виправдовувала своїх витрат”. Відсутність самоокупності, від’їзд 1902
р. на навчання до Санкт-Петербурга головної помічниці батька у ділах бі-
бліотеки дочки Фані, спонукали Штерна поступово припинити  існування
книгозбірні. “Ведення цієї справи - пригадував він опісля - було зв’язано з
великою витратою часу і відривало від серйозної праці в друкарні... І тому
я постарався її ліквідувати”. Протягом 1902-1903 років Штерн більшу час-
тину колекції подарував своїм дітям, численну кількість - школам, 500 при-
мірників різноманітних книг - майбутній Олександрівській міській громад-
ській бібліотеці (про останнє - гласний міської Думи Б.Я.Штерн повідомив
її членів 5 листопада 1902 року), решту було продано. До речі, будинок, в
якому розташовувалася бібліотека Б.Я.Штерна з 1890 по 1902 рік існує до-
нині і входить до комплексу споруд Запорізької кондитерської фабрики.
Поява першої бібліотеки стала визначною подією для глибоко провін-
ційного таврійського міста  і залишила незабутній слід в  історії бібліотеч-
ного Запоріжжя. Пуха І. Біля витоків // Комсомолець Запоріжжя. - 1970. - 27 черв.
Пуха И. Есть библиотека и постарше // Запороз. Січ. - 1991. - 12 лип.
Пуха И. А о первой библиотеке Александровска забыли // Индустр. За-
порожье. - 1993. - 28 сент.
Пуха И. Первые библиотеки в Александровске (до 1917 года) // Суббота.
- 1998.- 1 окт.
Карагодин  А.  История  Запорожского  края  (1770-1917).  -  Запорожье:
ЗГУ, 1998. - С. 237-238.
Кладова Г. Традиції благодійництва на Півдні України  / Кладова Г.Л.,
Мелешко  І.В.  // Державна  етнонаціональна  політика  і  правов.  та  культу-
ролог. аспекти в умовах Півдня України: Зб. наук. праць V Всеукр. наук.-
практ. конф. (2-3 жовт. 2003 р.). - Запоріжжя - Сімферополь , 2003. - С.184. http://www.zounb.zp.ua

Заснована  1900  року  як  бібліотека  Олександрівського  механічно-
технічного  училища,  від  якого  починає  свою  історію  Запорізький  націо-
нальний  технічний університет. Назва бібліотеки  змінювалась відповідно
до  змін назви університету. Бібліотечний фонд багатогалузевий,  загальна
кількість – 950 тис. прим. українською, російською англійською та іншими
мовами, зокрема 370 тис. прим. навчальної, 30 тис. прим. художньої, 23 тис. прим. іноземної літератури; комплектується літературою з питань інженер-
ної механіки, металургії, електричних машин, автоматизації, радіотехніки,
комп’ютерних та інтелектуальних систем і мереж, економіки, міжнародних
економічних відносин, політології, соціології, теорії права, філології, спор-
ту. У фонді зберігається 1200 прим. рідкісних видань, зокрема “Металлургия чугуна” Б.Валеріуса (СПб, 1862), “Praktische Erfahrungen im Maschinenbau”
(Berlin,  1887),  “Электрификация  Днепра”  І.Александрова  (Одеса,  1924),
“Сучасна сіменс – мартенівська майстерня. ЇЇ стан, побудова та експлуата-
ція. Опис металургійних та механічних допоміжних злагод мартенівського
цеху для металургів-виробників, конструкторів та студентів” Г.Германнса
(переклад. з нім.; Х. - Дн., 1932), комплекти журналів “Электричество” (з
1934 р.), “Сталь” (з 1934 р.)  , “Заводская лаборатория” (з 1935 р.). Бібліо-
тека передплачує понад  400 назв періодичних  видань,  з  2000  року  видає
електронну версію реферативних журналів та промислових каталогів. Над-
ходять до  закладу також наукові журнали університету  - “Нові матеріали
і технології в металургії та машинобудуванні”, “Радіоелектроніка.  Інфор-
матика. Управління”, “Электротехника и электроэнергетика”, “Вісник дви-
гунобудування”. Є 7 читальних залів, 5 абонементів, відділ інформаційно-
бібліографічної  роботи. Бібліотека має доступ до мережі  Інтернет;  видає
бібліографічні  покажчики,  серед  останніх  напрацювань  посібники:  “Тех-
нология инженерной деятельности” (1971-2000), “Зварювання важкозварю-
вальних матеріалів (ливарних, жароміцних сплавів)” (1990-1999). Щорічно
бібліотека  проводить  літературно-музичні  вечори,  читацькі  конференції,
організовує  зустрічі  з  місцевими  поетами,  артистами  обласних  театрів
тощо. Бібліотека - обласний методичний центр бібліотек вищих навчальних
закладів, член Асоціації бібліотек України. Кучерук Р. Бібліотека Запорізького національного технічного універси-
тету // Енциклопедія сучасної України. – К., 2003. – Т.2. – С.655-656.

Музей – це дзеркало, в якому ми можемо бачити себе
  та, певною мірою, зрозуміти, якими нас бачать інші.
    Франсуа Матарас.
Для земських управ Росії притаманним було широке коло діяльності в
сфері освіти, медицини, сільського господарства та ін. Дослідження місце-
вих природних ресурсів, просвітницька діяльність, пропаганда нових пе-
редових форм господарювання сприяли тому, що в цих закладах збиралися
пам`ятки матеріальної культури. У 1900 р. повітова земська управа придба-
ла у лікаря – мисливця А.Г. Кроненберга колекцію чучел птахів кількістю
170 екз. за 750 крб. і вважається, що цим було закладено початок майбут-
ньому музею.
Відомо  також, що у 1910 р. при Мелітопольському реальному учили-
щі був заснований “Музей мелитопольських достопримечательностей”. Ці
музейні колекції  існували  і поповнювалися паралельно. В ролі меценатів
виступали  представники  дворянства,  купці,  місцева  інтелігенція  ,  пра-
вославне  духовенство. Так  було  до  1921  р.,  коли  обидва музеї  вирішили
об`єднати. 1 травня вже новий об’єднаний музей було відкрито для відвід-
увачів. Першим його завідувачем став В.А.Куліш. Найбільш цінними на той
час у закладі були: колекція винограду і фруктів, колекція шкідників садів і
городів, колекція птахів, пам’ятки кам’яного і бронзового віку, нумізматич-
на колекція та ін.
Ішли роки, музей поповнювався новими експонатами, які розповідають
про ті випробування, що випали на долю жителів м. Мелітополя  і району
в різні періоди  історії. Сьогодні це один з найкращих краєзнавчих музеїв
України. Він є центром наукового  і культурного життя міста, хранителем
минулого, збирачем сучасного. Щороку його відвідують більше ста тисяч
екскурсантів. У фондах налічується понад 50 тисяч одиниць зберігання. З
березня 2003 р. музеєм керує В.Ф. Сахацька.
Експозиція  музею  розпочинається  картиною  запорізьких  художників
П.Редіна та О.Фоміна “Новоолександрівська слобода на початку Х1Х сто-
ліття”,  яка  висвітлює  період  заселення Мелітопольського  краю.  Кожний
зал – це відділ, окрема експозиція. На першому поверсі – музей художника
О.Тишлера, постійно діюча виставка місцевих художників. На другому –
відділ природи, який знайомить відвідувачів з геологічною історією краю,
його  корисними  копалинами,  сучасними  природними  та  кліматичними 106
умовами, багатим рослинним і тваринним світом .
Історичний відділ займається питаннями археології, вивченням  історії
заселення та розвитку Мелітопольщини з кінця ХV111 ст. і до сьогодення.
Перед відвідувачами відкриваються таємниці Часу – слава і трагедія на-
роду, його кращих представників, які своєю звитягою  і своїми талантами
творили і творять історію нашої держави, Запорізького краю. Україна туристична. Кн.3: Регіони, райони та міста. Провідні підприєм-
ства. Особистості. – К., 2008. - 375 с. - Із змісту: Мелітопольський міський
краєзнавчий музей. – С.125.
Мороко В. Запорізька область у радянсько – німецькій війні 1941 – 1945
рр. Ч.1: Навч. посіб. – Запоріжжя : ЗНУ, 2007. – 34 с. – Із змісту : [в т. ч. про
І.Курило – Кримчака, наук. працівника Мелітоп. краєзнав. музею]. – С.28-32.
Старожитності Південної України.  Вип.17:  Курило  –  Кримчак  І. Мій
рідний  край, моя Мелітопільщина  :  (Матеріали,  статті, документи). – За-
поріжжя, 2006. – 80 с. – Із змісту: Краєвий музей Мелітопольщини. – С.11
– 21.
Исмаилов В. История города Мелитополя и уезда: Альманах телеверсии
“От короны до трезубца”. – Мелитополь, 2006. – 220 с. - Из содерж.: [о Ме-
литоп. краев. музее]. - С.125 – 131.
Кто есть кто на Мелитопольщине: Информ. – биогр. сб. – Х.: Факт, 2004.
– 519 с. – Из содерж.: Волчкова Нина Иосифовна, старейший работник Ме-
литоп. краев. музея. – С.246 – 247.
Листая прошлого страницы: (Сб. ст. науч. сотрудников музея и краеве-
дов). – Мелитополь, 1991. – 111 с. Листьев В. Учитель, психолог, директор музея : [о В.М.Сахацкой] // Но-
вий день. – 2007. – 12 квіт. – С.9.
Крылов Н. Об истории создания Мелитопольского краеведческого му-
зея / Н. Крилов, С.Воловник, Л.Петрова // Музейний вісник. – 2001. - №1.
– С.101 – 103.
Петрова Л. Это нашей истории строки // Новий день. – 2000. – 16 трав.
Петрова  Л.  Как  живешь,  музей?:  [Беседу  с  дир.  музея  записал
Ю.Куперман] // Мелитоп. ведомости. – 2000. – 20 мая. – С.3.

Аренс Ельга Еріхівна – українська естрадна співачка, заслужена артистка УРСР (1948), народилася в 1900 році в Мелітополі. З 1916 року працювала у Києві в Народному театрі під керівництвом П.Саксаганського.
Гастролювала по Україні. 1919-1920 рр. виступала у театрі при 1-й Кін-
ній армії. 1921 р. – у Київському театрі мініатюр, 1922-1960 рр. – артистка
української естради.
Померла 13 травня 1966 р. у Києві. Горенко – Баранівська Л. Аренс Ельга Еріхівна // Енциклопедія сучасної
України. – К., 2001. – Т.1: А. – С.637.
Аренс Ельга Еріхівна // Мистецтво України: Біогр. довід. – К., 1997. –
С.25.

Народився Антон Євгенович Михайличенко в
1910 році в селі Скельки Василівського району Запо-
різької області.
Після закінчення семирічної школи був учнем,
робітником, майстром у місцевій промартілі “Чер-
воний запорожець”. Під час окупації села німецько-
фашистськими загарбниками допомагав підпіль-
никам, а також партизанським загонам №9 та імені
Калініна, які діяли поблизу села.
У Радянській армії перебував з листопада 1943
року. Кулеметник 5-ї гвардійської окремої мотострілецької бригади (3-я гвардійська армія, 4-й Український фронт), гвардії рядовий Михайличенко в складі групи 8 лютого 1944 року одним з перших форсував Дніпро в районі м.Нікополь. У бою знищив обслугу з двох кулеметів ворога та забезпечив подолання ріки передовим підрозділом. На
протязі доби, під ворожим вогнем, здійснив 24 рейси, переправляючи на
човнах бійців на захоплений плацдарм. Приймав участь у розширенні плац-
дарму і одним з перших увірвався до м.Нікополя. Був поранений. Звання
Героя Радянського Союзу присвоєно 19. 03. 1944 р. Пропав безвісті в ході
боїв в червні 1944 року.
У 1967 році на будинку цеху, де працював А.Михайличенко,(на терито-
рії меблевої фабрики №5) встановлено гранітну меморіальну дошку. Восе-
ни 1983 року в селі Скельки відкритий пам`ятник А.Є.Михайличенку. Його
ім`ям названа одна з вулиць села. Герои Советского Союза : Крат. биогр. словарь. В 2 т. Т.2: Любов-Ящук.
– М., 1988. – 863 с. – Из содерж. : [А.Михайличенко]. – С.91.
Лукаш І. Велике бачиться на відстані : Докум. повісті, нариси. – Дніпро-
петровськ : Січ, 1988. – 1135с. – Із змісту : [про А.Михайличенка]. – С.16.
Днепр – река героев. – К.,1983. – Из содерж.: [А.Михайличенко]. -
С.326.

Нелегким був життєвий і творчий шлях Олексан-
дра Тимофійовича – він пройшов дві війни: Фінську
і Велику Вітчизняну. По закінченні війни солдат-
інвалід їде навчатися до Ужгородського училища
прикладного мистецтва. Багато завдячує своїм учите-
лям: Й.Бокшаю, А.Ерделі, Ф.Манайлі. 1949 року по-
вертається до рідного краю, вдосконалює на практиці
професійну майстерність, бере участь у різних пред-
ставницьких виставках, головним чином, демонстру-
ючи твори портретного мистецтва.
Живопису художника притаманне підвищено-
емоційне звучання, побудоване на зіставленні червоних, синіх, фіолетових
кольорів, використанні насиченої, експресивної гами.
О.Кошель - майстер акварельного живопису, він у художника наповне-
ний кольорами, барвистий. З-поміж його численних робіт вирізняється ак-
варельний аркуш „Пам’яті Т.Г.Шевченка”.
Мистецтво пейзажу і натюрморту у художника оптимістичне, сповне-
не лірики. Це переважно пейзажі та етюди Запорізького краю. Виходець із
села, він полюбляє все традиційно-селянське в натюрмортах, а також квіти,
овочі і фрукти. Мистецтво О.Кошеля пробуджує у людей кращі душевні
якості: повагу до людини, праці, любов до рідного краю. Кошель Олександр Тимофійович // Запорізька організація Національної
Спілки художників України. 1962 – 2007. – Запоріжжя, 2007. – С.198.

Наприкінці 1927 р. на Дніпробуді, в колі аматорів – художників і інженерів склалася ініціативна група, метою якої було створення музею. ЇЇ очолив художник – самоук слюсар – лекальник І.А.Пузняк, який через управління Дніпробуду звернувся до Д.І.Яворницького з повідомленням про знахідки давніх речей на місцях проведення земляних робіт. Завдяки цьому розпочалися археологічні дослідження на території будівництва та навколишніх сіл.
1 березня 1930 р. ініціатора ідей призначили директором музею Дніпро-
буду та згодом зняли з посади. Вже 15 серпня 1930 р. згідно наказу Народ-
ного комісара освіти музей очолив М. Філянський, який енергійно взявся
за створення закладу.
На відміну від свого попередника Микола Григорович був людиною
освіченою, мав досвід роботи в музеях Полтави, Харкова, відомий в Укра-
їні поет, художник, краєзнавець, археолог. Народився в сім`ї священників,
до того ж був позапартійний.
Музей містився у підвальному приміщенні будинку розташованого на
розі сучасного пр. Леніна і вул. Добролюбова. Зібрані ним експонати і до-
кументальні матеріали демонструвалися на виставках у Харкові, Києві,
Дніпропетровську.
Восени 1937 р. органи НКВС звинуватили керівництво музею в анти-
радянській контрреволюційно–терористичній діяльності. 11 січня 1938 р.
на закритому судовому засіданні без виклику свідків Військова колегія ви-
несла вирок про страту. М. Г. Філянського і асистента музею археолога –
аматора Г. Мартенса розстріляли, а наукові співробітники Ф. Т. Камінський
і М.С. Мушкет були репресовані.
...Залишилася лише історія музею, який створити не вдалося.
Література
Граб В. За відсутністю складу злочину: (М.Філянський) // Репресоване
краєзнавство (20 – 30 рр.). – К., 1991. – С.255 – 258.
Шапошникова І. Розстріляний талант // Реабілітовані історією. Запорізь-
ка область. – Запоріжжя, 2004. – Кн.1. – С.233 – 236; Спокута. – Запоріжжя,
2001. – Кн.4. – С.49 – 56.
***
Черкаська Г. Музей, убитий у зародку // Просто. – 2007. – 13 груд. (№40).
– С.17.
Абліцов О. “Є два життя в поета, але між ними – смерть...”: [про органі-
затора музею Дніпробуду М.Філянського] // Запороз. Січ. – 2006. – 12 груд.
(№246). – С.6.
Шевченко В. До історії Дніпробудівського музею // Музейний вісник. –
2006. - №6. – С.111 – 112.
Шевченко Я. Музей Днепрогэса // Настоящ. газ. – 2005. – 13 янв. – С.6.
Бєляєва Л. Музей, який створити не вдалося // Запороз. Січ. – 1999. – 11
груд.

У 1930 році в Мелітополі було відкрито беконову фабрику, розрахова-
ну на переробку 500 голів свиней на зміну, яка і стала згодом базою для створення Мелітопольського м`ясокомбінату (1932). Під час війни комбінат перебував в евакуації в Новосибірській області та вже 1949 року підприємство повністю відбудовано. У 1950 році на комбінаті випускалося на 400 тон виробів більше, ніж у 1940 р.
На початку 90-х років минулого століття підприємство знаходилося в
кризовому стані. Зі зміною керівництва (1994 р.) ВАТ “Мелітопольський
м’ясокомбінат” повністю змінив стратегію свого розвитку.
З 1997 року на м`ясокомбінаті активно розпочалось технічне переосна-
щення. За рахунок власних валютних надходжень вдалося придбати сучас-
не імпортне обладнання та технології загальною вартістю 8 млн. доларів.
Сьогодні ВАТ “Мелітопольський м`ясокомбінат” – лідер м`ясної галузі в
Україні, продукція його успішно реалізується не тільки в Мелітополі, але
і далеко за межами Запорізької області: в містах Києві, Донецьку, Дніпро-
петровську, Харкові, Одесі, Полтаві та в Криму. Тільки за останні роки на
м`ясокомбінаті значно розширився асортимент, покращилась якість про-
дукції, впроваджуються нові технології, ковбасні оболонки, спеції, паку-
вальні матеріали. М`ясокомбінат виробляє понад 200 найменувань ковбас-
них виробів і копченостей, освоєно біля 50 найменувань сиров`явлених та
сирокопчених виробів. Щомісяця з його цехів до споживачів надходить до
900 тон ковбас.
У 2000 році офіційним представництвом комбінату став торговий дім
“Вакула”. У 2002 та 2003 роках ВАТ “Мелітопольський м`ясокомбінат”
отримав диплом та статус “Краща торгова марка України”. ОАО “Мелитопольский мясокомбинат” // Кто есть кто на Мелитополь-
щине : Информ. – биогр. сб. – Харьков, 2004. – С.4
Работать на Мелитопольском мясокомбинате – престижно и почётно //
Мелитоп. ведомости. – 2007. – 24 янв. – С.5.
Осиевский В. От беконовой фабрики до современного мясокомбината //
Мелитоп. ведомости. – 2000. - 29 апр. – С.1. http://www.rada.com.ua

Троценко Ера Олександрівна народилася у 1930
році в м.Новгороді. В 1953 році закінчила Харківське
художнє училище, в 1960 році – Харківський художній інститут.
Член Спілки художниківУкраїни. З 1960 року
працює у Запорізьких художньо-виробничих май-
стернях. З 1961 р. - постійна учасниця обласних,
республіканських і всесоюзних художніх виставок.
Працює в галузі станкового живопису . Ера Олек-
сандрівна автор жанрових картин і краєвидів. Твори
зберігаються в художніх колекціях України.
Троценко Е.О. часто працює у співавторстві з чоловіком – запорізьким
художником О.В.Троценком.
Література про життя та діяльність Е.О.Троценко:Персонал. худож. виставка: Каталог. – Запоріжжя, 1977. – 7 с.

Парк культури і відпочинку розташований на лівому березі Дніпра. Звідси відкривається чудова панорама Дніпрогесу, добре видно острів Хортицю та історико - культурний комплекс “Запорозька Січ”. Парк Металургів урочисто відкрили у 1935 році, площа парка на той час складала 15 гектарів.
Робітники промислових підприємств на суботниках садили: білу акацію,
тополі, плакучі іви, каштан, тутовики, декоративний кустарник. У парку
був зелений театр на 1500 місць, кінотеатр, музична естрада, цирк, різні
атракціони, кімната сміху, дитячий майданчик для ігор.
На сьогодні у парку знаходиться пам`ятник Б.Хмельницькому (1995 р.),
Ново – Олександрівська церква, яка була відкрита у 2000 році та поляна
казок - Білосніжка і сім гномів.
У парку Металургів біля пам`ятного знаку військовослужбовцям, які за-
гинули в мирний час, кожного року збираються рідні загиблих, керівники
політичних партій, представники духовенства вшанувати пам`ять. Це єди-
ний пам`ятний знак в Україні, відкритий у червні 1997 року, автори його
Д.І. та Є.Котляр. Волова Л. Александровск – Запорожье: Очерки истории города / Волова
Л., Чуприна А. – Запорожье, 1997. – С.86
К Днепрогэсу и запорожскому дубу: [парк Металлургов] // Семко О., Хо-
дин А. Туристские маршруты Запорожья. – Днепропетровск, 1971. – С.6-7.
Парк культури і відпочинку металургів // Запоріжжя: Путівник. – Дні-
пропетровськ, 1967. – С.57. Свєт М. Забутий парк // Запоріз. правда. – 2009. – 21 лип. (№103). –
С.4.
Чекалева Ю. Осторожно, зеленая зона ?!: [парк Металлургов] // Остров
Свободы. – 2006. – 14 сент. – С.9.

Коледж засновано в 1935 році і тоді він мав назву Дніпровський хіміко
– алюмінієвий технікум (ДХАТ). Підпорядковувався навчальний заклад до
1963 року Міністерству кольорової промисловості СРСР. Цей період історії
технікума тісно пов`язаний з розвитком алюмінієвої промисловості: в 1933
році почали працювати заводи – Дніпровський алюмінієвий, Дніпровський
електродний, Запорізький магнієвий. До Великої Вітчизняної війни техні-
кум був єдиним навчальним закладом, який готував техніків – металургів,
технологів та механіків алюмінієво-магнієвої промисловості. Випускни-
ки технікуму по праву вважалися піонерами цієї галузі і більшість із них
працювали провідними спеціалістами та керівниками заводів Радянського
Союзу. Це Герасимчук Д.І.(випускник 1938 року), 17 років керував Калан-
далакшським алюмінієвим заводом; Зінченко О.Й. (випускник 1937 року),
очолював Новочеркаський електродний завод. Усього ДХАТ до війни ви-
пустив більше 500 молодих спеціалістів.
У 1954 році був побудований комплекс, який складався з навчального
корпусу, гуртожитку на 400 місць та будинку для викладачів. Запорізький
алюмінієвий технікум у 1961 році був перейменований в індустріальний.
У різні роки технікум очолювали: Трубний Флорентій Йосипович (1932-
1937), Литвак Рафаїл Ісакович (1938-1941), Матюхін А.А (1947-1949). З
березня 1954 року директором призначений Папівін Микола Семенович
(до 1976 року), про що свідчить меморіальна дошка на фасаді корпусу. З
1976 року колектив очолює заслужений вчитель України Кормишов Юрій
Степанович. У квітні 2004 року коледж за наказом Міністра освіти і науки
України став структурним підрозділом Запорізького національного техніч-
ного університету. Коледж – ліцензований, атестований і акредитований на-
вчальний заклад.
Патріотичне виховання завжди було і залишається головним напрямком
роботи коледжу. Цій меті сприяє сумісна робота колективу коледжу з місь-
кою школою Спас. Спортивний клуб коледжу надає можливість студентам
займатися у спортивних секціях з волейболу, тенісу, баскетболу, аеробіки,
національного рукопашу Спас. Щорічно проводяться спартакіади коледжу. Запорізький електротехнічний коледж //Запорізька область : архітекту-
ра, культура, економіка, райони області : Ілюстрована енциклопедія. – За-
поріжжя, 2004. – С.183.
Електротехнічний коледж : [гімн] // Коледж. – 2008. - №6 (черв.). – С.3.
Запорожскому электротехническому колледжу- 70 лет // Електротехнік.
- 2005. - 20 серп. (№ 13). - С.3.
ЗЭТК и ЗТР – много лет вместе // Електротехнік. – 2005. – 23 верес. – С.3.

Віктор Іванович Яланський - онук Карпа Івано-
вича Махна, рідного брата Н.І.Махна. Народився у
1940 року в Гуляйполі, навчався у міській середній
школі №1, працював робітником на місцевому заводі
сільгоспмашин, де колись починав свою трудову ді-
яльність і його двоюрідний дід Нестор Махно.
Віктор Іванович був завзятим футболістом, про-
відним футбольним арбітром, йому довіряли судити
матчі першості області і республіки. Впродовж бага-
тьох років був активним робкором районної газети.
Йому була небайдужа історія власного роду. У 1972
році він відшукав у Казахстані родину Н.І.Махна – дружину та дочку, Га-
лину Кузьменко та Олену Міхненко, зустрічався з ними, знайшов першу
дружину Махна Настю Васецьку, відвідав у Нікополі Вольдемара Антоні –
керівника “Спілки бідних хліборобів”, до якої входив Нестор Махно.
В.І.Яланський стояв біля витоків Всеукраїнської громадської органі-
зації “Товариство Нестора Махно “Гуляй Поле,” був членом його прав-
ління. Результатом його співпраці з відомою журналісткою і поетесою
Л.С.Верьовкою стало народження книги “Нестор і Галина. Розповідають
фотокартки.” Її авторів відзначено Міжнародною літературною премією
імені Володимира Винниченка.
27 лютого 2003 року серце В.І.Яланського раптово зупинилося.  Яланський В. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки / Яланський
В., Верьовка Л. – К., - Гуляйполе, 1999. – 544 с.  Віктор Яланський // Кушніренко І.,Жилінський В. Люди Гуляйпільщи-
ни. – Запоріжжя, 2004. – С.97-98.
 Пам`яті Віктора Івановича Яланського // Голос Гуляйпілля. – 2003. – 5,
19 берез.

На початку 60-х років минулого століття в СРСР, як і в усьому світі, роз-
почалося різке нарощування енергетичних потужностей, що викликало не-
обхідність створення трансформаторного обладнання нових класів напруги
– 1500-1800 кВ, передачі постійного струму, які стали основою електро-
енергетичних систем. Стрімко росла потужність трансформаторів. Все це
потребувало серйозних наукових досліджень і фундаментальної конструк-
торської роботи.
В 1960 р. в Запоріжжі на базі трансформаторного заводу було створе-
но Всесоюзний інститут трансформаторобудування, що дало можливість
задовольняти потреби галузі в наукових розробках. З`явилася можливість
роботи над проблемними і перспективними дослідженнями, створюються
нові конструкції, модернізуються існуючі моделі трансформаторів. Розроб-
ки науковців-трансформаторників того періоду завжди характеризувалися
епітетами: “унікальний”, “вперше в світі”, “найпотужніший”, і на 20 – 30
років випереджали досягнення світового трансформаторобудування.
 Сьогодні відкрите акціонерне товариство” Український науково –дослід-
ний проектно –конструкторський і технологічний інститут трансформаторо-
будування” (ВАТ “ВІТ”) - головна організація з питань науково-технічного
забезпечення в області трансформаторобудування і високовольтної апара-
тури Державного комітету промислової політики при Міністерстві еконо-
міки України.
 Загальні площі інституту складають 5300 м2 в тому числі площі ла-
бораторій - 18000 м2. На території інституту розташовані залізничні та
автомобільні под’їздні шляхи. Спеціалісти інституту можуть розробляти
технічну документацію і виконувати авторський нагляд за виготовленням
і випробуванням таких видів обладнання, як: трансформатори загально-
го призначення і для власних потреб електростанцій класу напруги 6-35
кВ, потужністю 25-63000 кВА; трансформатори спеціального призначення
(пічні, перетворюючі, фазорегулюючі, високочастотні), трансформатори і
реактори для ліній електропередач постійного струму та ін.
За розробками інституту ЗАТ “Запоріжтрансформатор” виготовив і по-
ставив трансформаторне обладнання в Аргентину, Грецію, Єгипет, Іран та
інші країни світу.
Інститут - колективний член CIGRE і виконує представницькі функції
України в технічних органах ІЕС; співпрацює з головними академічними
і науково-дослідними інститутами енергетики і високовольтної техніки
України, Росії та інших країн СНД. Серед його замовників ЗАТ “Запоріж-
трансформатор”, ЗАТ “Запорізький завод високовольтної апаратури”, ЗАТ
“Укрелектроапарат” (м.Хмельницький), ЗАТ “Трансформатор”(м. Тольятті,
Росія), ЗАТ “Енергомеханічний завод” (м. Санкт-Петербург), ЗАТ “ОРЕ-
МИ” (Киргизія), SIEMENS AG (Німеччина), Smit Transformer B.V. (Нідер-
ланди) та інші.
 Рішенням Кабінету Міністрів України інститут включено в перелік під-
приємств, стратегічно важливих для економіки і безпеки країни. Украинский институт трансформаторостроения // Странички истории:
Ленин р-ну г. Запорожья – 70 лет. - Запорожье, 2006. - С.77-78.
Ситуация с ВИТом: вопросы по существу // Запороз. Січ. - 2007. - 8 лют.
Гура Ю., Тополянский Е. Всеукраинскому институту трансформаторо-
строения - 45 лет // Електротехнік. - 2005. - 2 верес. (№ 14). - С. 3,4. http://www.transform.ru
http://www.rada.com.ua/rus/catalog
http://www.vit.zp/ua/ru

Заснована у 1960 році як бібліотека Запорізької філії Дніпропетров-
ського металургійного інституту, від якої починає свою історію Запорізька
державна інженерна академія. Назва бібліотеки змінювалася відповідно до
змін назви вузу. У структурі бібліотеки відділи: комплектування і каталогі-
зації фондів, довідково-бібліографічний, книгосховища, обслуговування з
секторами навчальної, наукової, художньої літератури і літератури з мис-
тецтва, читальних залів, міжбібліотечного абонемента. Бібліотечний фонд
багатогалузевий, загальна кількість – 460 тис. одиниць зберігання україн-
ською, російською, англійською, німецькою, французькою мовами, зокрема
книги, автореферати дисертацій і дисертації, спеціальні види, мікрофіші,
періодичні видання; комплектується літературою з питань металургії, елек-
троніки, енергетики, будівництва, економічних дисциплін. У фонді бібліо-
теки – 264178 прим. навчальної, 174091 – наукової літератури. Бібліотека
проводить літературно – музичні вечори, читацькі конференції, тематичні
виставки тощо.  Пазюк О. Бібліотека Запорізької державної інженерної академії // Енци-
клопедія сучасної України. – К., 2003. – Т.2. – С.656.

У 1980 році в місті Запоріжжі була заснована одна з перших в Україні
дитяча школа мистецтв №1. Фундатори школи – люди творчі, віддані справі
виховання дітей, називали школу Будинком Мистецтва. Не випадково, саме ДШМ №1 стала ініціатором та натхненником створення Дитячої міської фі-
лармонії.
В школі працює п’ять відділень: музичне, вокальне, художнє, театраль-
не, хореографічне. По закінченні восьмирічного курсу навчання учні отри-
мують свідоцтво про закінчення школи мистецтв та мають можливість
продовжувати професійну освіту в музичних, театральних, хореографіч-
них, художніх вузах країни. Вчителі школи активно використовують но-
вітні методики викладання. Талановиті діти мають можливість виступати
на найпрестижніших сценах, включаючи Концертний зал імені М. Глінки,
приймати участь у фестивалях та конкурсах, від міського до міжнародного
рівня.
ДШМ №1 правомірно пишається дитячим театральним колективом
„Вітамін-Т”, хореографічними ансамблями „Любисток” та „Вікторія”, ор-
кестром української музики.
Учнівський та педагогічний колектив навчального закладу ведуть вели-
ку просвітницьку і концертну роботу, приймають участь у благодійних кон-
цертах, виступаючи перед дітьми-інвалідами, ветеранами війни та праці, в
дитячих садках, школах, бібліотеках.
Література
Стахова Е. 66 композиторов [ учатся в Запорож. школе искусств №1] //
Наш город. – 1993. – 28 апр.
Драганов В. “Путь лежит через душу” : [Беседа с зам. дир. Запорож.
гимназии искусств №1 В.Б.Драганом; Записала Е.Стахова] // Наш город. –
1992. – 10 марта.