Олексій Огульчанський – дослідник і співець Приазов’я
«Українська література бідненька морем. Навіть класична. Їй ніколи було споглядати море за селянськими бідами, за трагедією України степової. [...] Олексій Огульчанський знає море. Мабуть, він коло нього виріс. [...] Отож кому, як не йому, сміливо і прекрасно писати про знану й улюблену з дитинства стихію, писати всіма фарбами, які відбуваються в повісті, але тло гідне великого слова: море!» – писав Григір Михайлович Тютюнник (1931-1980) 19 березня 1976 року, рецензуючи рукопис повісті Олексія Огульчанського «Як сплять дельфіни» [12, с.1].
Насправді дитинство Олексія Огульчанського (30.03.1912 – 13.08.1996) пройшло в шахтарському краї, але юність і все подальше життя були пов’язані з вивченням і збереженням природних скарбів Приазов’я. Від членів родини під час особистого спілкування вдалося дізнатися, що Олексій Якович народився не в самому місті Луганську, як свідчать всі офіційні джерела, а на хуторі під назвою «Огульчанський», заснованому під Луганськом батьком і матір’ю письменника Яковом Михайловичем (1883-1979) і Євфросинією Авилівною (1882-1959). Поряд з ними мешкала і родина батькового брата Клима Михайловича Огульчанського. Разом з Олексієм росли і виховувалися троє його братів: Дмитро, Василь та Іван.
У 1929 році Олексій Огульчанський закінчив Луганську трудову школу-семіричку. Свою подальшу долю він пов’язав із Бердянськом. Журналіст Іван Якимович Науменко у своїй статті «Шукач скарбів Приазов’я» підкреслив: «Приїхавши сімнадцятирічним до Бердянська і закінчивши тут педагогічний технікум, а згодом і вчительський інститут, він стане одним із найшанованіших його громадян, хоч і не посідатиме жодної з високих посад і не матиме престижних нагород. Хто він був? Учитель, журналіст, краєзнавець» [2, с. 6].
Навчаючись у Бердянському педтехнікумі, Олексій почав редагувати стінгазету «Молодий освітянин», яка завоювала прихильність учнів і педагогів цього закладу. Згодом здібного журналіста-початківця запросили до свого колективу члени місцевої районної газети «Більшовицька зірка», де з січня 1930 по листопад 1934 року Олексій Якович пройшов шлях від молодого літпрацівника до відповідального секретаря. Робота в редакції газети виробила в молодого журналіста потребу постійно перебувати у самому вирі життя. У цей період у Харкові журнал «Всесвіт» друкує його перший нарис «Записки краєзнавця».
Із листопада 1934 року по вересень 1938 року юнак служив в Армії, де виконував обов’язки писаря та бібліотекаря. Під час служби більше року прожив у Ленінграді, де зустрів свою майбутню дружину, випускницю харчового технікуму Катерину Миколаївну Трухіну. Молода дружина з перших років їх спільного життя взяла на свої плечі основний тягар виховання дочки Марини та сина Сергія, давши чоловікові можливість повністю присвятити себе улюбленій справі. Освічена, інтелігентна, надзвичайно жіночна, вона зуміла створити сприятливі умови в родині для широкого розкриття творчого потенціалу Олексія Яковича як педагога, як дослідника і як письменника. Вона також зробила все можливе, для збереження світлої пам’яті чоловіка після його смерті.
Після демобілізації Олексій Огульчанський повернувся до Бердянська, вчився і складав іспити на вечірньому відділенні учительського інституту. Паралельно з навчанням працював у газеті. Напередодні війни з фашистською Німеччиною отримав диплом викладача історії. З вересня 1938 року почалася робота Олексія Яковича науковим співробітником у Бердянському краєзнавчому музеї, де при його активній участі був створений відділ природи. Він на все життя захопився дослідницькою справою і прищепив інтерес до неї багатьом своїм вихованцям. Працював він у музеї до жовтня 1940 року.
Доля посилала Олексієві Огульчанському цікаві зустрічі, незвичайні знахідки, бо він постійно перебував у вирі культурного, наукового життя. Як писав бердянський журналіст газети «Південна зоря» Михайло Федорович Кривошей, у ті часи «його кремезну постать можна побачити і влітку, і взимку десь на близьких і далеких околицях Бердянська: біля Берди, на лиманах, у степу, на стрімких кручах узбережжя моря. І завжди він не один, його оточують допитливі й зацікавлені очі дітей – юних краєзнавців, – яких Олексій Якович Огульчанський привчає, заохочує д рідної природи, яким він відкриває широкий світ незнаного, дивовижного і незрозумілого. Все, що Олексій Якович бачить на власні очі, що він пестить своїми чутливими пальцями, потім лягає на сторінки його книжок [1, c. 4].
Набуті знання Олексій Огульчанський чверть століття передавав юній зміні, керуючи роботою гуртків юних краєзнавців при краєзнавчому музеї і міському будинку піонерів. Діяльністю гуртківців захоплювався дитячий письменник Богдан Йосипович Чалий: «Разом з Олексієм Яковичем, вірні традиціям Миколи Трублаїні, рушають дослідники від села до села, морським узбережжям, пірнають часом у темні крутояри. Гербарії і колекції мінералів, цікаві щоденники. Ручаї стежок вливаються в річища дальніх доріг. ... Про юних краєзнавців Приазов’я пишуть газети, лави їхні ростуть разом Із заслуженою славою. Олексій Якович сам очолює дитячі наукові експедиції. Ночі в наметах. Холод і спека, степові бурі, зливи. В подоланні труднощів гартувались характери. Народжувались герої майбутніх творів» [6, с. 250].
В одному з таких походів влітку 1940 року на крутому азовському березі гуртківці знайшли унікальний палеонтологічний скарб – єдиний у світі виявлений і згодом відкопаний скам’янілий скелет південного слона. Розкопки кістяка були розпочаті перед самим початком війни вітчизняними науковцями, але остаточно завершені вже під час фашистської окупації Бердянська, бо загарбники зацікавились унікальною знахідкою. Інтерес до неї виявив навіть Гітлер, коли дізнався про згаданий кістяк із газети «Правда». Тому скелет південного слона вивезли до Берліна. Після перемоги над гітлерівцями він опинився в Ленінграді, де й зараз експонується в Санкт-Петербурзькому Зоологічному музеї. Ця правдива історія лягла в основу сюжету повісті Олексія Огульчанського «Вітрів Кут» (1959 рік).
Під час війни Олексій Якович просився на фронт, але отримав завдання зосередитись на газеті. Кілька воєнних місяців до окупації Бердянська кожен номер газети створювався лише руками відповідального секретаря газети Олексія Огульчанського та її редактора. Про саму газету воєнного періоду варто сказати, що вона стала справжнім фронтовиком. Останній номер цього видання 1941 року був набраний, але не вийшов, бо ворог прорвав оборону. Загалом Олексій Якович працював у газеті після звільнення з роботи в музеї з жовтня 1940 по жовтень 1941 року. На все життя вкарбувалися в пам’ять два роки випробувань і страждань в окупації, коли він був безробітним і жив у селі Миколаївці Бердянського району з жовтня 1940 по вересень 1943 року.
Коли у вересні 1943 року Запорізьку область звільнили від загарбників, Олексія Огульчанського було призначено директором середньої школи села Осипенко Бердянського району, яку він очолював з вересня 1943 по жовтень 1944 року. Терміново викликали в Бердянський міськвиконком і дали відповідальне завдання розшукати в країні експонати міського музею. Через зруйновані залізничні станції, спалені ворогом міста і села Олексій Якович привіз до Бердянська не лише спецвагон зі знайденими цінними експонатами, але й врятований міський архів.
Із жовтня 1944 по січень 1950 року Олексій Якович працював старшим науковим співробітником Бердянського краєзнавчого музею, плідно поєднуючи дослідницьку роботу з педагогічною. Із січня 1950 по вересень 1952 року працює старшим лаборантом Осипенківського (Бердянського) учительського інституту. Зазначимо, що з 1939 по 1958 рік Бердянськ називався місто Осипенко на честь Героя Радянського Союзу льотчиці Поліни Денисівни Осипенко (1907-1939). Після роботи в інституті Олексій Якович повернувся працювати в краєзнавчий музей на ту ж саму посаду, де перебував по лютий 1964 року.
А з лютого 1964 по липень 1973, до самого виходу на заслужений відпочинок, він керував гуртком юних туристів-краєзнавців Палацу піонерів м. Бердянська. Усі свої післявоєнні роки, понад службові обов’язки, Олексій Якович присвятив активному дослідженню природних багатств і культурних надбань Північного Приазов’я, передачі досвіду юному поколінню не лише на заняттях гуртка, а й через пізнавальні пригодницькі повісті та оповідання, які не висвітлюються в скупих записах трудової книжки.
Після свого дебюту в журналі «Всесвіт» 1932 року він часто виступав у пресі. Але перша книжка – нарис «Записки краєзнавця» – вийшла у світ тільки в 1955-му році. Із листа доньки письменника Марини Олексіївни від 14.01.2005 читаємо: «У складні післявоєнні роки, коли багато дітей залишилося без батьків, їм потрібен був чоловік, який би зрозумів і зацікавив їх. Олексій Якович з радістю брав таких дітей в гурток, допомагав їм знайти себе й реалізувати власні здібності. Діти тяглися до нього, багато їх приходило до нас додому. Ось ця праця й послужила початком його повістей для дітей. Перший напівдокументальний твір є «Записки краєзнавця». Тут усі прізвища й імена героїв справжні. Обставини й події теж не вигадані» [8, с. 2].
Згодом з’явилися більше десятка зразків пригодницько-шкільної, анімалістичної прози: нарис «Юні слідопити» (1958), повісті «Вітрів Кут» (1959), «Пленники Леванта» (1960), «Таємниця Сухої балки» (1961), «У нетрях Джубаю» (1964), «Острів Сріблястих чайок» (1962), «Країна інкурів» та «Як ми шукали скарб» (1971), «Бухта солодкого коріння» (1973), «Як сплять дельфіни» (1979), «Знахідка на все життя» (1982). Олексій Огульчанський був прийнятий до Спілки письменників СРСР 26 січня 1967 року.
У книзі «Веселка. Антологія української літератури для дітей у 3 томах. – Т. 3» (1985) було опубліковане оповідання «Капітанський кашкет». В альманасі «Хортиця» побачило світ оповідання «Морячок». У 1989 році за збірку оповідань «В нетрях Джубаю» Олексій Якович був нагороджений Запорізькою обласною літературною премією імені Василя Лісняка.
Письменник створив також кіносценарій телефільму «Билиці Азовського моря» (1975) та книгу-путівник «Северное Приазовье» (1976) (у співавторстві з Михайлом Кривошеєм та Анатолієм Іванченком). У 1977 році побачив світ краєзнавчий нарис «По морю Азовському», написаний у співавторстві з Віктором Михайличенком. Друкувався в колективних збірках письменників Запорізького краю. Мав він і публікації в наукових журналах.
Остання повість письменника – «Степова принцеса» – планувалася до виходу в світ і була набрана у видавництві «Веселка», але через важку економічну ситуацію в Україні так і не побачила читача. Цей сумний факт, як стверджує Катерина Миколаївна Огульчанська, морально підірвав письменника і значно вкоротив його земний шлях. Помер Олексій Якович Огульчанський 13 серпня 1996 року в Бердянську, де його і поховано.
Своїм учням-гуртківцям та юним читачам він прищеплював за його висловом «бацилу непосидючості й дослідництва». Не випадково деякі з них стали фахівцями-іхтіологами, дослідниками світового океану. Серед них –старший науковий співробітник Азовського науково-дослідного рибогосподарського інституту В’ячеслав Степанович Мірошников.
Напередодні свого шістдесятиріччя Олексій Якович ділився думками з читачами газети «Запорізька правда»: «Незнайомі люди, буває, зустрівши мене десь за містом, коли я йду з юрбою дітей, скрушно хитають головами, мовляв: людина вже в літах, а компанію собі знайшов дитячу. «Звісно, – думає хтось, – старе, що мале...» А мені хочеться, щоб із дітей більше виростало Мірошникових – таких, які безмежно люблять природу, рідну землю, які збагачуватимуть і прикрашатимуть життя на землі» [4, с. 3].
Отже, Олексій Огульчанський залишився справді молодим духом у пам’яті багатьох людей, з якими його звела доля. А в своїй художній прозі митець не лише змальовував скарби Приазов’я, передавав нащадкам «ключі від моря», а й готував їх до напруженої праці над дослідженням природи, вирішенням екологічних та морально-етичних проблем.
- 5514 просмотров