Класичний приватний університет – майже ровесник незалежної дер-
жави Україна. Дата заснування його – 1жовтня 1992 року, а первинна назва
вузу – Міжнародний інститут державного та муніципального управління.
Сьогодні КПУ – у десятці кращих вузів країни. Розширення напрямів під-
готовки спеціалістів, державна акредитація за найвищим ІV рівнем пое-
тапно змінювали статус і назву вузу: гуманітарний університет “ЗІДМУ”
(2000),  класичний  приватний  університет  (2007).  Нині  до  організаційної
структури навчального закладу входять: коледж і 11 навчально-наукових
інститутів (журналістики і масової комунікації, права імені Володимира
Сташиса, економіки, управління, іноземної філології, здоров’я, спорту, ту-
ризму,  післядипломної  освіти,  інформаційних  технологій,  державного  та
муніципального  управління,  науково-дослідний).  Випускники  університету
отримують кваліфікацію бакалавра, фахівця або магістра. Існує денна, за-
очна та дистанційна форми навчання. Професорсько-викладацький склад
вузу є одним із кращих у Запоріжжі.
Засновник – Огаренко Віктор Миколайович – доктор наук з державно-
го управління, професор. Рішенням Міністерства освіти і науки України
йому присвоєно звання “Відмінник освіти України”. Має близько 50 публі-
кацій, серед яких монографії, посібники з грифом Міністерства освіти і
науки України. 
Лекції студентам читають 52 професори і доктори наук, 198 доцен-
тів, кандидатів наук. В університеті відкрито аспірантуру за 16 і доктор-
натуру за 4 спеціальностями, діє 6 спеціалізованих вчених рад із захисту
дисертацій, у тому числі 2 – докторські  
КПУ здійснює значну видавничу роботу. Видаються збірники наукових
праць  “Актуальні  проблеми  розвитку  суспільної  думки  і  практики  управ-
ління”,  “Право  та  державне  управління”,  “Вісник  молодих  науковців”,            
“Ренесансні студії”, “Соціальні технології”, “Педагогіка формування твор-
чої особистості у вищій і загальноосвітній школах”, “Наука і вища осві-
та”, “Інституціональний вектор економічного розвитку МІДМУ “КПУ”,
“Теорія і практика сучасної психології”, збірник тез доповідей “Дні науки”,
науковий  журнал  “Складні  системи  і  процеси”.  Великою  популярністю  у
читачів користується науково-виробничий журнал КПУ “Держава та ре-
гіони”,  який  має  п’ять  серій:  “Економіка  та  підприємництво”,  “Право”,
“Гуманітарні науки”, “Державне управління”, “Соціальні комунікації”.
ВУЗ  має  власну  міцну  матеріально-технічну  базу:  новозбудований
навчальний  комплекс,  спортивний  комплекс,  будівля  школи-колегіуму,  8
комп’ютерних залів, видавництво з міні-друкарнею, університетська міні-
АТС, лінгафонний кабінет, бібліотека, лабораторії, спеціалізовані кабіне-
ти та світлі аудиторії.
Література
Огаренко Віктор Миколайович // Гордість Запорізького краю. – Запо-
ріжжя : АА Тандем, 2010. – С. 78.
Огаренко В. Недержавна вища освіта в Україні: перше десятиліття :
іст. нарис / В. М. Огаренко. – Запоріжжя : ЗІДМУ, 2000. – 162 с.
Довідник навчальних закладів Запорізької області. – Запоріжжя, 2004
–  96 с.
Курбас Д. Поющая эскадрилья “ЗИГМУ” // Позиция. – 2007. – 11 окт.(
№ 41). – С. 22
Ерченко В. ЗИГМУ идет в Европу // Остров Свободы. – 2007. – 19 апр.
( № 16). – С. 6
Дворніченко  Ю.  На  ринку  освітніх  послуг  Запоріжжя  лідирує  Гума-
нітарний університет “ЗІДМУ” // Запоріз. правда. – 2007. – 19 квіт.( №
57–58). – С. 4
Корінєв В. Л. Управління розвитком науково-дослідного потенціалу при-
ватного вищого навчального закладу // Держава та регіони. – 2009. – №
2. – С. 91–96. – (Економіка та підприємництво).
КПУ // Держава та регіони. – 2011. – № 1. – С. 211–212. – (Економіка
та підприємництво)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : e-mail: dep-science@zhu.edu.ua

У другій половині 1942 року в м. Запоріжжі на заводі № 29, залізничній
станції Запоріжжя-I і в робітничих селищах Зелений Яр та ім. М. Горького
стихійно виникли невеликі антифашистські групи радянських патриотів.
У листопаді 1942 року відбулося об`єднання цих груп з групою доброволь-
ців,  які  охороняли  табір  військовополонених.  На  організаційному  зібрані
було створено керівний центр – Ревком. Головою підпільного Ревкому було
обрано М. С. Рижакова.
У цей же час на Запорізькому паравозоремонтному заводі діяла ан-
тифашистська підпільна група під керівництвом Л. Л. Ачкасова та Б. І.
Миронова.
Ачкасов Лев Львович до війни працював завідувачем відділу ЦК ЛКСМУ
з піонерської роботи. Разом з Б. І. Мироновим, завідувачем військового від-
ділу ЦК ЛКСМУ, потрапили в оточення під Києвом. Влітку 1942 року їм
вдалося дістатися Запоріжжя, де вони влаштувалися на роботу до паро-
возоремонтного заводу. Ачкасов – під іменем Карпенко Леонід Леонтійо-
вич, а Миронов – Михальчук Борис Іванович. У грудні 1942 року група Ачка-
сова – Миронова об`єдналася з “Ревкомом”, і його головою було обрано Л.
Л. Ачкасова, який разом з Б. І. Мироновим стали фактичними керівниками
підпільної організації.
        Ревкомівці здійснювали окремі диверсійні акти: на паровозоремонт-
ному заводі та на залізничних станціях засипали пісок у букси паровозів, на
заводі № 29 ім. Баранова виводили з ладу верстати тощо. Підпільники та-
кож збирали зброю і боєприпаси, організовували втечі військовополонених
з таборів, проводили антифашистську агітацію, декілька бойових опера-
цій: вбивства німецьких солдат і офіцерів, напад на німецьку автоколону і
захоплення машини з грошима та ін.
Основним  завданням,  яке  ставило  перед  організацією  керівництво
“Ревкому”, була підготовка і здійснення збройного повстання в м. Запо-
ріжжі під час наступу радянських військ на місто. Був розроблений де-
тальний план збройного виступу. Проте його не вдалося здійснити. 15 бе-
резня 1943 року через недостатню конспірацію “Ревком” був розкритий
німецькими каральними органами. Цього дня були арештовані керівники
підпілля Ачкасов, Миронов, Дружков, Брусилов. До кінця березня 1943 року
політвідділом СД м. Запоріжжя були здійснені масові арешти членів під-
пільної організації. Всього по справі “Ревкому” було арештовано близько
50  чоловік,  більшість  керівників  і  активних  членів  організації  були  роз-
стріляні окупантами.
В м. Запоріжжі, біля входу в парк імені В. Дроб`язка, стоїть пам`ятник
членам підпільної організації “Ревком”. Автор пам`ятника – архітектор
М. Хилюк.
“Уходили в поход партизаны..” // Героев славных имена : 65-летию Ве-
ликой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Наталья Кузьменко; авт.
кол. : Валерий Чернолуцкий и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 56.
Підпільна організація “Запорізький ревком” // Народна війна 1941–1944
: антифашист. рух опору на території Запоріз. обл.: зб. док. і материалів
[Запоріз. архіву]. – Запоріжжя, 2005. – С. 74–95.
Непокорённые  //  Память  жива:  правда  о  Вел.  Отеч.  войне  глазами
участников обороны и освобождения Запорожья / ред.-сост. Клименко Н.
В. – Запорожье, 2003. – С. 78, 90, 100–103.
Памятник подпольной группе “Ревком”, 1965 г. // Весна победы нашей /
[авт. кол. : Короленко В. Д. (рук. проекта) и др. ; Шевченко В. И. (рук. авт.
кол.)]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 136–137.
У  пам`яті  нащадків.  Запорізька  область:  іл.  зб.,  присвяч.  увічненню
пам`яті жертв Другої світ. та локальних війн XX ст. – Запоріжжя, 2005.
– 248 с. : іл. – Із змісту : [пам`ятник “Ревком”]. – С. 48.

Геннадій Юхимович Марченко народився 10 жовтня 1932 року в Запо-
ріжжі,  у  сім’ї  службовця.  У  1950  році  закінчив  середню  школу,  а  в  1955
році – інженерно-будівельний інститут у Ростові-на Дону. У шкільні і сту-
дентські роки захоплювався мистецтвом, зокрема живописом. Його вчи-
телями були художники І. Ф. Федянин, Ф. Ф. Шевченко, Ю. І. Герштейн.
Наполеглива праця давала все кращі результати. Геннадій Юхимович
постійно підвищує свою майстерність. З 1959 року він учасник обласних, а
з 1961 року – республіканських художніх виставок, член НСХУ (1966).
Самобутня творчість Геннадія Юхимовича Марченка розвивається у
двох напрямках – графічному і монументальному.
У  графічних  роботах  художник  наслідує  традиції  народного  мисте-
цтва. Одна з його найкращих робіт – ліногравюра „Спрага”.
Своєрідні по виконанню його твори за мотивами поезії Т. Г. Шевченка.
Ілюстрацією цього є ліногравюра „Як свою дитину, захищайте Батьків-
щину в тяжку годину”.
Геннадій Юхимович створив велику графічну серію малюнків під назвою
„Перлини  світової  літератури”  до  творів  М.  Горького,  Е.  Хемінгуея,  В.
Шекспіра, Дж. Лондона, ілюстрував книгу В. І. Близнеця „Паруси над сте-
пом”. У галузі монументального мистецтва В. Марченко почав працювати
з 1965 року, і сліди творчості майстра у даному напрямку залишилися в
багатьох громадських будівлях Запоріжжя. Одна з кращих робіт – карбо-
ване панно „Народне мистецтво” (виконана у співавторстві із запорізь-
ким художником А. С. Скрипкою) є окрасою Палацу культури виробничого
об’єднання „Запоріжтрансформатор”. Панно поділяється на чотири час-
тини, гармонійно втілюючи чотири сюжети народної творчості. Особли-
вістю роботи є вдале застосування різних матеріалів (дерев’яні поліровані
плити різноманітної текстури) з карбованою міддю.
До історії Київської Русі Геннадій Юхимович звертається в оригінально
виконаних разом з І. В. Василенком (запорізьким художником) барельєфах
„Дніпро-Славутич”, які встановлені у готелі „Дніпро”, а у готелі „Хор-
тиця” гранітну стіну прикрашує чудовий твір „Печатка запорізького вій-
ська” (співавтор А. С. Скрипка).
Інтер’єри профілакторію Дніпровського алюмінієвого заводу на Хорти-
ці радують відвідувачів поетичною серією карбування „Природа і люди”.
Роботи Г. Ю. Марченка знаходяться не тільки у Запоріжжі, але і в інших
містах країни та за її межами.
У коло інтересів художника входить і науково-дослідна діяльність. Ми-
тець немало зусиль докладає до вивчення народного мистецтва й архео-
логії. Він автор багатьох статей в часописах. Особливої уваги заслуговує
дослідження „Мистецька цінність кам’яних баб”, де автор здійснює мис-
тецтвознавчий аналіз половецької скульптури.
Нині художник живе у Києві. Про значимість творчості нашого зем-
ляка свідчить факт внесення його до Реєстра художників Російської ім-
перії,  СРСР,  „російського  зарубіжжя”,  Російської  Федерації  і  республік
колишнього Радянського Союзу (XVIII–XXI століття), Професійну спілку
художників РФ.
Марченко Г. Персональна художня виставка : каталог / Г. Ю. Марченко
// Художники Запоріжжя, 1978. – 12 с.
Латанський С. Графічна сюїта художника та етнографа : [в обл. кра-
єзнав. музеї відкрито персонал. худож. виставку Г. Марченка] / С. Латан-
ський // Запороз. Січ. – 2004. – 28 серп. – С. 8.
Казак с портрета глядит свысока : [о персонал экспозиции Г. Марченко в
обл. краевед. музее] // Наше наследие плюс. – 2004. – 26 авг. (№ 34). – С. 13.
Родионова С. Каждая картина ярко и глубоко… : [в обл. краевед. музее
открылась персонал. экспозиция Г. Марченка] // Запороз. Січ. – 2004. – 2
верес. – С. 22.

Анатолій  Сергійович  Скрипка  народився  у  1937
році  в  Запоріжжі  в  сім’ї  робітника.  Школяр  Толик
Скрипка  непогано  співав,  любив  ходити  на  Дніпро,
мандрувати Запоріжжям, його околицями, до всього
придивлявся, натурність рослин і тварин зіставляв
з тими, що в книжках з ботаніки й зоології... і малю-
вав. Малював все: квіти, пташок, різних тваринок,
малював хати, човни, береги. Як став малювати до-
сить вправно – записали його в дитячу образотворчу
студію, яку вів у Будинку культури металургів Ф. Ф.
Шевченко, який через багато років очолив Запорізьку
філію Спілки художників України.
Анатолій  Скрипка  був  старанним  у  навчанні,  особливо  щодо  техніки
малювання, та залишався самим собою у творчих пошуках.
Потім,  після  школи,  відслуживши  в  Радянській  Армії,  Анатолій  всту-
пив до Мінського художнього училища. Вибір цей був не випадковий: там
навчали прикладному й декоративному мистецтву на підґрунті давнього
слов’янського мистецтва. 1963 року Анатолій Скрипка відмінно закінчив
училище й повернувся до рідного міста. Він постійний учасник обласних,
республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставок, член Спілки худож-
ників СРСР з 1966 року.
Діапазон станкового живопису художника досить різноманітний. Тут
є виразні портрети з гострою образною характеристикою: „Студентка”,
„Валечка”, „Автопортрет”; тематичні історичні полотна: „В пам’ять
батькам”, „Київська Русь”. Особливістю цих робіт є декоративна основа
й сувора побудова композиції, що надає їм епічного звучання.
Своєрідні за характером живописні пейзажі А. С. Скрипки: запорізькі –
більш емоційні; кавказькі – суворі; чеські, угорські, болгарські – передають
захоплення художника красою цих країн.
Особливе  місце  в  творчості  А.  С.  Скрипки  займають  декоративно-
монументальні  роботи,  зокрема  мозаїчне  панно  на  теми  „Лісової  пісні”
Лесі Українки, роботи „Підкорювачі космосу” і „Створення”, виконані у
різних  матеріалах.  Свого  часу  роботи  А.  Скрипки  у  співавторстві  з  ху-
дожниками  Г.  Марченком,  В.  Форостецьким  і  А.  Беспаловим  прикрасили
споруди Запоріжжя та Енергодару.
Останнім часом художника приваблюють теми української історії. У
притаманній тільки йому декоративній манері написані картини „Богдан
Хмельницький”,  „Спогади”,  „Битва  скифів  з  персами”.  Приємно,  що  не-
зважаючи на вік, художник постійно знаходиться у творчих пошуках, від-
криває нам все нові і нові грані свого таланту.
Скрипка  Анатолій  Сергійович  //  Запорізька  організація  Національної
спілки художників України. 1962–2007. – Запоріжжя, 2007. – С. 146–147.
Скрипка Анатолій Сергійович // Українські радянські художники : до-
від. – К., 1972. – С. 424.
Скрипка А. С. Персональна художня виставка : каталог // Художники
Запоріжжя. – Запоріжжя, 1978.
Симоненко П. Пересторога красою / П. Симоненко // Запоріз. правда. –
1968. – 18 верес.

Марія Сокіл-Рудницька, видатна українська опер-
на співачка, народилася в селі Жеребець поблизу Орі-
хова Олександрівського повіту на Катеринославщині
в сім’ї народних вчителів. 1912 року вона закінчила
початкову  школу  і  вступила  до  Катеринославсько-
го жіночого комерційного училища С. І. Степанової,
де  отримала  гарну  гуманітарну  освіту.  В  училищі
Марія  брала  участь  у  концертах,  тут  її  почув  Ан-
тон Хорошун і порадив батькам повести доньку до
знаменитої  викладачки  вокалу  Зінаїди  Малютіної.
Після  прослуховування  дівчину  відразу  ж  зарахува-
ли до музичного училища, згодом реорганізованого в консерваторію. 1920
року в Катеринославі відкрився Оперний театр, Марію взяли до хору, аби
вдосконалювала мистецтво співу. Тоді ж вона отримала запрошення від
трупи місцевого театру імені М. Заньковецької, а вже навесні 1927 року
разом  з  Іваном  Паторжинським  дебютувала  на  сцені  Харківської  опери.
Після того як у 1929 році Марія Сокіл виконала партію Маргарити в опері
“Фауст”, про неї заговорили, казали, що народилася велика співачка, у якої
грандіозне майбутнє.
Тоді ж Марію Сокіл відрядили на стажування до оперних театрів Ні-
меччини та Італії. І в тому ж таки 1929 році вона вийшла заміж за тала-
новитого композитора Антона Рудницького.                             
На запрошення і за контрактом Наркомату України А. Рудницький пра-
цював диригентом Харківської опери, був професором Львівської та Хар-
ківської консерваторій.
У 1930 році обоє переїхали до нової радянської столиці. Три роки Марія
Сокіл співала в Київському оперному театрі. Вона тоді переспівала весь
репертуар української, російської, зарубіжної класики, виконувала україн-
ські народні пісні. У 1933 році закінчився контракт її чоловіка, він поривав-
ся додому, до Львова, який тоді був у складі Польщі. Дирекція театру та
органи держбезпеки настійно рекомендували Антонові Рудницькому про-
довжити контракт, а Марії – не покидати батьківщини. Вони відмови-
лись, і Марії тут же приліпили клеймо “буржуазної націоналістки”.
У 1933 році Марія Сокіл отримала перше місце і премію за участь у
Міжнародному вокальному фестивалі у Відні. Вона виступала від України,
вже не будучи її громадянкою. Кілька наступних років минули в гастролях
по Німеччині, Прибалтиці та європейських столицях. У 1938 році Рудниць-
кі поїхали до Америки на власні гастролі. А через рік в Європі почалася ві-
йна, і подружжя туди вже не повернулося. Марія і Антон Рудницькі одер-
жали статус біженців, а це дало їм право на постійне проживання в США.
Вони оселились у Томас Рівер. Сценічна діяльність Марії продовжувалась.
У 1940 році вона записала альбом платівок, знялась у фільмі “Запорожець
за Дунаєм”, не припиняла виступати в театрах Нью-Йорку, Чикаго, Філа-
дельфії. Не завадило творчому життю й народження дітей – 1944 року
сина Романа, а 1946-го – Доріана. У 1949 році Марія Сокіл брала участь
в  організації  музичної  академії  у  Філадельфії,  а  наступного  року  й  сама
відкрила приватну школу вокального мистецтва. Сама ж співачка скоро
закінчила сценічну діяльність, її останній концерт відбувся 1958 року в Фі-
ладельфії. 1975 року помер А. Рудницький. Марія набагато пережила чоло-
віка, залишаючись і надалі такою ж невгамовною і непосидючою.
Проголошення  незалежності  України  у  1991  році  Марія  Сокіл  сприй-
няла як чудо. А через рік вона знялась із насидженого місця й полетіла на
рідну землю. У листопаді 1992-го побувала у Дніпропетровську, Києві.
У  1995  році  в  Київському  оперному  театрі  відбулась  прем’єра  опери
Антона Рудницького “Анна Ярославна, королева Франції”, на якій Марія
Сокіл-Рудницька була разом зі своїми синами. Це було ще й сімейним свя-
том. Вона побувала у Запоріжжі, Кривому Розі, відвідала усіх своїх близь-
ких, відчула, що іще одна мета її життя досягнута.
Здалека до близького : (спогади, роздуми) / М. Сокіл. – Едмонтон, 1987.
– 358 с.     
Янік Г. “Якого ти кореня, племені й роду...” // Моє Придніпров’я : кален-
дар пам’ят. дат Дніпропетров. обл. на 2007 рік / ДОУНБ ; упоряд. І. Голуб.
– Дніпропетровськ, 2006. – С. 123–129.
Величко О. “Марія Сокіл – співуча українська зірка ХХ ст.” / Величко О.
Г., Козлова І. В. // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. – Запоріж-
жя, 2004. – Вип. ХVІІ. – С. 298–301.
Сокіл В. Здалека до близького : (спогади, роздуми). – Едмонтон. – 1987.
– 358 с.
Жемчужина мировой оперы // Надежда. – 2010. – 18 июня (№ 25) –
С. 13
Курочкіна  Т.  Вечір  пам’яті  Марії  Сокіл  //  Трудова  слава.  –  2003.  –              
25 жовт. – С. 1
Білокопитов  М.  Запорізьке  сопрано  в  Америці  //  Запороз.  Січ.  –  1998.
–  3 черв.

Віктор Іванович Толочко, як вважають мистецтвознавці, один із стов-
пів кримського живопису ХХ століття. Роботи майстра можна віднести,
до, можливо, вже останніх проявів кримського романтичного пейзажу. На
превеликий жаль, на сьогодні цей напрямок з мистецтва практично зник.
А народився Віктор Толочко в м. Мелітополі Запорізької області, з ди-
тинства захоплювався різними краєвидами, полюбляв малювати південну
природу, яскраві квіти та соковиті плоди.
Велику Вітчизняну війну Віктор Іванович пройшов до кінця. У 1946 році
демобілізувався і вступив до Харківського художнього училища, але на цьо-
му  не  вгамував  свою  жагу  до  отримання  знань,  творчої  майстерності  і
стає студентом Харківського художнього інституту (майстерня С. Бесє-
діна), який з успіхом закінчує в 1957 році.
Професійна діяльність художника починається у Донецьку. Йому під-
владні і портрет, і натюрморт, і великі історичні полотна. Це і картини,
присвячені темі війни: „Медсестра” (1960), „Севастопольці” (1967), „Роки
війни (1968), „У безсмертя” (1977), „Пам’яті солдата” (1985); і пейзажі
рідного  Запорізького  краю,  згодом  Донеччини,  Криму  :”Пори  року.  Запо-
різький степ”, „Морський пейзаж” (1993), „Ялта” (1989)); і натюрмор-
ти: „Натюрморт з білими трояндами” (1987), „Натюрморт з дзвіночка-
ми” (1991). Від усіх картин майстра йде потужна енергетика: поєднання
кольорів на полотні буває настільки сильним, що часом фізично відчуваєш
тепло, холод та, що не менш важливо, сам настрій художника. Це даєть-
ся не кожному. Адже володіти пензлем, олівцем, вміти правильно будувати
композицію, грамотно поєднувати кольори – то великий дар. Проте пере-
дати свою силу, енергетику, особисті переживання в момент малювання
картини – дар особливий, притаманний дійсно великим майстрам.
За творчі досягнення художника у 1960 році приймають до лав Союзу
художників України, у 1985 році йому присвоюють почесне звання народ-
ного художника України.
Останні роки свого життя Віктор Іванович жив у Ялті. Роботи майстра
зберігаються в Музеї українського мистецтва в Києві, Сімферопольському
й Донецькому художніх музеях, Запорізькому музеї козацтва, Феодосійській
та Львівській картинних галереях, галереї м. Руси (Болгарія, та приватних
колекціях США, Німеччини, Польщі, Франції, Канади, Швеції, Фінляндії.
Минуло 5 років (2006), як Віктор Іванович пішов з життя, але роботи
видатного  майстра  тематичної  картини,  віртуозного  пейзажиста  та 
автора виразних натюрмортів продовжують жити. Дивлячись на карти-
ни митця, відчуваєш, як він любив землю, що його народила, викохала, і яку
потім він захищав.
Толочко Віктор Іванович  : каталог [персонал. виставки]. – [Запоріж-
жя], 1974. – 8 с.
Толочко  Віктор  Іванович    //  Мистецтво  України  :  біогр.  довід.  –  К.,
1997. – С. 587.
Толочко Віктор Іванович // Українські радянські художники : довід. – К.,
1972. – С. 462.

Іван Демидович Каулько народився 24 жовтня 1912 р. в м. Василівка За-
порізької області в сім’ї селянина. У 1932 р. закінчив семирічку, а в 1933 р. – 1
курс Запорізького машинобудівного технікуму. Певний час працював у місце-
вому колгоспі “Червоний агроном”, згодом – шофером в МТС. Потім пере-
їхав до м. Бійська Алтайського краю (РФ), звідки і був призваний 1934 року
до лав Червоної Армії. Після навчання у школі молодших командирів (Київ,
1934–37  рр.)  проходив  строкову  службу  в  Новгороді.  Прийнявши  рішення
продовжити кар’єру військового, Іван Демидович закінчує Тбіліське артучи-
лище (1939) і направляється до стрілецької  дивізії на Далекий Схід.
З липня 1942 р. І. Д. Каулько в рядах діючої армії воював проти німецько-
фашистських  загарбників  у  складі  Південно-Західного,  Донського,  Воро-
незького, 1-го Українського фронтів. Начальник артилерії 198-го гвардій-
ського стрілецького полку (68-ї гвардійської стрілецької дивізії 40-ї армії
Воронезького  фронту).  Начальник  артилерії  Іван  Каулько  в  ніч  на  25  ве-
ресня  1943  р.  одним  із  перших  в  дивізії  переправив  артилерію  на  правий
берег річки Дніпро в районі сіл Балика і Щучинка (нині с. Балико-Щучинка
Кагарлицького району Київської області), забезпечивши вогнем захоплення
та утримання плацдарму підрозділами.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1943 р. за зразкове
виконання бойових завдань командування при форсуванні ріки Дніпро, утри-
мання плацдарму на правому березі і виявлені при цьому відвагу і героїзм
Каульку Івану Демидовичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу
з врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка”. Серед нагород – два
ордени Червоного Прапора, Червоної Зірки, ордени Олександра Невського,
Вітчизняної війни ІІ ступеня, багато медалей.
Після війни Іван Демидович продовжував службу в армії. У 1945 р. за-
кінчив  Вищу  офіцерську  артилерійську  школу  та  в  званні  підполковника
вийшов у відставку. З 1959 року мешкав у м. Шахти Ростовської області
(РФ), працював директором стадіону, очолював кінотеатри.
 Помер 19 травня 1976 р. в м. Шахти, де і похований на міському кла-
довищі.
Каулько  Іван  Демидович  //  Книга  пам’яті  України.  Переможці.  Запо-
різька область. – Запоріжжя, 2010. – Т. 22 (І). – С. 212.
Героев славных имена : 65-летию Великой Победы посвящается. – За-
порожье : Тандем, 2010. – С. 115–116.
Лукаш И. Родные берега // Лукаш І. Велике бачиться на відстані. – Дні-
пропетровськ, 1998. – С. 787–789.
Герои Советского Союза, особо отличившиеся при форсировании реки
Днепр: [Каулько И. Д.] // Днепр – река героев : свидетельства всенародного
подвига. – К., 1988. – С. 329.
Каулько  Иван  Демидович  //  Герои  Советского  Союза:  краткий  биогр.
справ. – М., 1987. – Т. 1. – С. 639.
Лукаш И. Мастерская работа // Лукаш И. М. Солдаты славы не иска-
ли : очерки о Героях Сов. Союза – уроженцах Запорож. обл. – Днепропе-
тровск, 1984. – С. 108–112.
История  городов  и  сел  Украинской  ССР.  Запорожская  область.  –  К.,
1980. – С. 209.
Золоті зірки Василівщини // Нова Таврія. – 1985. – 20 квіт. – С. 2.

2012  рік  –  є  ювілейним  для  видатного  україн-
ського  бібліотекознавця  і  книгознавця,  викладача,
доктора  історичних  наук,  професора,  заслуженого
працівника культури України Ківшар Таїсії Іванівни.
30  жовтня  цьому  талановитому  науковцю  та  до-
сліднику виповнюється 65 років.
Таїсія Іванівна народилася 1947 р. в смт Якимівка
Запорізької області в родині службовців. Після закін-
чення Якимівської середньої школи у 1965 році всту-
пила  до  книгознавчого  відділення  Харківського  дер-
жавного  інституту  культури.  Отримавши  у  1969
році кваліфікацію книгознавця і бібліографа, трудову діяльність розпочала
в Запорізькій обласній конторі книжкової торгівлі на посаді товарознавця-
книгознавця. Практична робота сприяла формуванню постійного інтересу
до удосконалення інформаційно-бібліографічного забезпечення фахівців га-
лузі. У 1973 році її, як молодого перспективного фахівця, направили до ці-
льової стаціонарної аспірантури Московського поліграфічного інституту
за спеціальністю “Книгознавство”. У 1979 році Таїсія Іванівна успішно за-
хистила кандидатську дисертацію за темою “Розвиток книговидавничої
справи Української РСР (1946–1970)”.
Після  закінчення  аспірантури  Таїсія  Іванівна  за  направленням  працю-
вала в одному з підрозділів Державного комітету у справах поліграфії, ви-
давництва та книжкової торгівлі України – “Укркнизі” – на посаді інспек-
тора відділу організації книжкової торгівлі (1976–1980).
Викладацьку діяльність Т. І. Ківшар розпочала у 1980 році на кафедрі
бібліотекознавства Київського державного інституту культури (тепер
Київський національний університет культури і мистецтв), де упродовж
майже чверті століття пройшла шлях від викладача до провідного про-
фесора (1996), завідувача кафедри, сформувалася як досконалий педагог
і наполегливий дослідник. Певна частина трудового життя (1992–2003)
професора Т. І. Ківшар була пов`язана з Національним технічним універ-
ситетом України “Київський політехнічний інститут”, де вона викла-
дала на кафедрі організації видавничої справи, поліграфії та книгороз-
повсюдження.
У 90-х роках ХХ ст. Таїсія Іванівна активно зайнялася дослідницькою
діяльністю з вивчення спадщини діячів бібліотечної справи. На основі ви-
явлених нею документів і матеріалів дослідниця написала низку змістов-
них  статей,  присвячених  життю  та  діяльності  відомих  вчених,  діячів
бібліотечної  справи,  культури  і  літератури:  М.  Антоновича,  Л.  Биков-
ського, О. Грушевського, В. Короліва-Старого, Ю. Меженка, І. Огієнка, С.
Петлюри, С. Русової, С. Сірополка, І. Стешенка, Я. Стешенка та ін. Вона
упорядник і науковий редактор ряду бібліографічних покажчиків, укладач
бібліографічного покажчика праць С. Сірополка. Саме завдячуючи Таїсії
Іванівні вдалося повернути з Праги до Києва приватний архів унікальних
документів з історії України та української культури кінця ХІХ – І поло-
вини ХХ століття та  рукописів праць і особисту бібліотеку С. Сірополка
(близько 5 тис. назв). Т. І. Ківшар входила до складу робочої групи Мініс-
терства  освіти  і  науки  України,  утвореної  при  КНУКІМ  для  розробки
державного  Стандарту  вищої  освіти  освітньо-кваліфікаційного  рівня
“бакалавр” за спеціальністю 6.020.102 “Книгознавство, бібліотекознав-
ство, бібліографія”, яка підготувала проект документа, була експертом
Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей
при Кабінеті Міністрів України. З 2002 року важливою складовою науко-
вої діяльності Т. І. Ківшар стала робота в Експертній раді з історичних
наук ВАК України. Як член цієї структури, вона сприяла розробці паспор-
та  та  введенню  до  переліку  спеціальностей,  за  якими  проводиться  за-
хист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата та доктора
наук, нової спеціальності “Музеєзнавство. Пам’яткознавство”.
Як  керівник  секції  “Історія  книжкової  і  бібліотечної  справи”  Укра-
їнської  бібліотечної  асоціації,  Т.  І.  Ківшар  активно  сприяла  проведенню
науково-практичних  конференцій,  присвячених  співпраці  українських  і
зарубіжних  бібліотек,  представляла  УБА  на  міжнародних  наукових  кон-
ференціях  в  Амстердамі,  Мюнхені,  Празі.  Зараз  Т.  І.  Ківшар  досліджує
історико-теоретичні проблеми бібліотечної справи, розробляє питання бі-
бліотекознавчої біографістики, історії книги, історії бібліотечної справи,
аналізує  питання  сучасної  бібліотечної  справи,  проблеми  взаємовідносин
між органами законодавчої та виконавчої влади і бібліотеками, бібліотеч-
ного законодавства в Україні, соціальних функцій бібліотеки, активізацію
функцій, викликаних особливостями суспільного розвитку для стабільного
функціонування та якісного удосконалення бібліотеки в системі закладів
соціальної комунікації, готує кандидатів і докторів наук.
З  2004  року  Т.  І.  Ківшар  працює  на  посаді  старшого  наукового  спів-
робітника  Інституту  біографічних  досліджень  Національної  бібліотеки
України  ім.  В.  І.  Вернадського.  За  останнє  п’ятиріччя  нею  підготовлені
збірники документів і матеріалів “Український історик Сергій Заремба”
(2007),  “Леся  Петлюра.  Народе  мій  улюблений…”  (2009),  монографію
“Український книжковий рух як історичне явище (1917–1923)”. Остання
сприяла  розробці  нової  історико-книгознавчої  концепції  у  вивченні  укра-
їнського  книговидання  та  книгопоширення  як  цілісного  соціокультурного
явища на етнічних землях та поза їх межами. З 2009 року Ківшар Т. І. – го-
ловний редактор збірника наукових праць “Українська біографістика”.
За вагомий особистий внесок у розвиток культури України та за зна-
чні досягнення у професійній діяльності, багаторічну сумлінну працю Т. І.
Ківшар удостоєна нагород та відзнак, серед яких: звання “Почесний про-
фесор КНУКІМ” (1999), “Заслужений працівник культури України” (2004),
грамоти та подяки Президії НАН України, Міністерства культури і мис-
тецтв, Київського міського голови.
Таїсія Іванівна Ківшар на досягнутому не зупиняється. У неї і зараз ба-
гато творчих планів та задумів, над втіленням яких вона активно працює.
Світлана Миколаївна Ляшко: життєвий шлях : [вступ. ст.] / Ківшар Т.
І. // Світлана Миколаївна Ляшко : біобібліографія. – Запоріжжя, 2007. – С.
3–10.
Незабываемое : [воспоминания выпускницы Акимов. СШ № 1 (1965 г.)
Кившарь Т. И.] // Акимов. вестник. – 2005. – 11 авг. – С .8.
Ляшко С. Таїсія Іванівна Ківшар, український бібліотекознавець і книго-
знавець / С. М. Ляшко // Музейний вісник. – 2008. – № 8. – С. 179–182.
Якимівка: від сивої давнини до сьогодення (1833–2008) : (бібліогр. по-
каж.) / уклад. І. Шершньова ; КЗ “ЗОУНБ ім. О. М. Горького” ЗОР. – Запо-
ріжжя, 2008. – С. 36. – (Міста і села Запорізької області. Вип. 1).

В грудні 41-го (минуло кілька місяців з початку фашистської окупації)
комсомолка Майя Самсика разом зі своєю тіткою, а за віком ровесницею,
Валентиною Алєксєєнко писали від руки листівки і розклеювали їх по селу.
Листівки закликали боротися з окупантами, вселяли в людей віру в немину-
чу перемогу Червоної  Армії. Свою першу листівку Майя підписала дивними
словами “ЯдКІМ”. Розшифровка їх була простою: “Я дочка Комуністично-
го Інтернаціоналу Молоді”.
Пізніше, в жовтні 1942 року, з ініціативи Майї Самсики в селищі вини-
кла підпільна комсомольсько-молодіжна організація “За Радянську Укра-
їну”. Штаб цієї підпільної групи діяв по вулиці Запорізькій, 46. В жовтні
1981  року  на  цьому  будиночку  була  встановлена  меморіальна  дошка  на
честь мужніх патріотів. У роки фашистського лихоліття, коли в селищі
стояли гітлерівці, тут, у штабі підпільної групи, юні патріоти намагали-
ся збиратися поодинці, непомітно. Їх було всього шестеро – 14–16-річних
підлітків: комсомолка  Майя  Самсика  (керівник групи)  і  п`ятеро  надійних
хлопців – Іван Швець, Володимир Говорун, Василь Колядко, Анатолій Ри-
бальченко і Анатолій Самсика, брат Майї.
Юні підпільники всім серцем ненавиділи німецьких фашистів, що при-
йшли на їх рідну землю, боролися з чужинцями сміливо, уміло, безстрашно.
І летіли під укіс ворожі ешелони, і читали радянські люди про правду на
фронтах війни, і своєчасно дізнавалися балабинці та мешканці довколишніх
сіл про облави на молодь, яку збиралися відправляти до Німеччини. Мужні
патріоти  псували  телеграфні  та  телефонні  кабелі,  вели  цілеспрямовану
агітаційну  роботу  серед  населення.  Вони  смертельно  ризикували  –  Майя
та її хлопчаки. Напередодні 25-ї річниці Жовтневої революції, вночі на за-
лізниці, що пильно охоронялася, розвели рейки і пустили під укіс німецький
ешелон із зерном. 23 лютого 1943 року поблизу с. Сухої Балки підпільники
висадили у повітря паровоз і 6 вагонів із військовою технікою, знищили 80
солдатів ворога. Потім була третя така ж диверсія… У серпні поблизу с.
Балабине пущено під укіс паровоз і 6 вагонів.
Підпільна група “За Радянська Україну” вела боротьбу з фашистами
та їх побічниками аж до визволення області.
За свої подвиги юні патріоти отримали нагороди Батьківщини. Керівник
групи Майя Іванівна Самсика була удостоєна ордена Червоної Зірки, її това-
риші нагороджені медалями “Партизан Вітчизняної війни” ІІ ступеня.
“Уходили в поход партизаны..” // Героев славных имена : 65-летию Ве-
ликой Победы посвящается / [авт.-сост. и гл. ред. Н. Кузьменко; авт. кол. :
В. Чернолуцкий и др.]. – Запорожье : АА Тандем, 2010. – С. 57.
Самсыка Майя Ивановна // Весна победы нашей  / [авт. кол. : Короленко
В. Д. (рук. проекта) и др. ; Шевченко В. И. (рук. авт. кол.)]. – Запорожье :
АА Тандем, 2010. – С. 101.
Запорізький район : [в т. ч. про підпіл. організацію “За Радянську Укра-
їну”] // Народна війна 1941–1944 : антифашист. рух опору на території
Запоріз. обл.: зб. док. і материалів [Запоріз. держ. архіву]. – Запоріжжя,
2005. – С. 218–229.
У пам`яті нащадків. Запорізька область: іл. зб., присвяч. увічненню пам`яті
жертв Другої світ. та локальних війн XX ст. – Запоріжжя, 2005. – 248 с. : іл.
– Із змісту : [про підпільну групу “За Радянську Україну”]. – С. 131.
Їх водила молодість. – Дніпропетровськ, 1988 – С. 125–129.
Тронько Т. Защищая Советскую Родину : из истории борьбы комсомоль-
цев и молодежи Советской Украины против немецко-фашистских захват-
чиков в период Великой Отечественной войны. 1941–1945 / Т. П. Тронько.
– М., 1979. – С. 145–146.
Історія міст і сіл Української РСР. Запорізька область. – К., 1970. – С.
318.
Тронько Т. Подвиг твоих отцов / Т. П. Тронько. – М., 1970 – С. 215–216.
Нам не забыть вас, ребята! : очерки, докум. рассказы, воспоминания о
комс.-мол. подполье. – М., 1970. – С. 357–358.
Запорожская область в годы Великой Отечественной войны (1941–1945
гг.) : сб. документов. – Запорожье : Кн.-газет. изд-во, 1959. – 363 с. – Из
содерж. : [“За Радянську Україну]. – С. 153–160, 206–207.
Зубчевский А. Подпись под листовкой: “ЯдКИМ” / А. Зубчевский  ⁄⁄ Вер-
же. – 2003. –  23 окт. – С. 13.
Самсика А. А насправді було так: Сторінки історії / А. Самсика  ⁄⁄ Запо-
різ. правда. – 1988. – 17 серп. – С. 3.
Шилін Д.  Давним-давно була війна / Д. Шилін ⁄⁄ Комсомолець Запоріж-
жя. – 1986. – 6 трав. – С. 1.
Клименко Н. Их было шестеро / Н. Клименко  ⁄⁄ Комс. знамя. – 1982. – 1
мая. – С. 3.
Героям подпольной группы ⁄⁄ Индустр. Запорожье. – 1981. – 16 окт. – С.
3.
Мороз  В.  На  честь  мужніх  патріотів  /  В.  Мороз  ⁄⁄  Запоріз.  правда.  –
1981. – 16 жовт. – С. 3.
Помнит дом о подвиге ⁄⁄ Рабоч. газ. – 1981. –  21 окт. – С. 2.
Ребро П. Це було на Запоріжжі : [про діяльність підпіл. комс.-молодіж.
групи  “За  Радянську  Україну”  в  роки  Вел.  Вітчизнян.  війни]  :  Фрагмент
з  докум.  повісті  /  П.  Ребро;  Петро  Ребро  //  Прапор.  –  1965.  –  №  5.  –  С.
56–83.

Спеціалізований центр трансплантології в м. Запоріжжі був створе-
ний для надання високоякісної допомоги пацієнтам при тяжких уражен-
нях нирок. Ідея створення Центра належить ректору Запорізької медичної
академії  післядипломної  освіти  професору  Олександру  Семеновичу  Нико-
ненку. 17 вересня 1992 року запорізькі медики провели першу успішну опе-
рацію з пересадки нирки сорокалітній жінці.
 Процес організації на базі обласної клінічної лікарні відділення тран-
сплантології, через три роки реорганізований в Запорізький центр тран-
сплантації,  прискорив  відповідний  наказ  Міністерства  охорони  здоров`я
(жовтень 1992 р.). Під час створення Центра довелося вирішувати багато
питань: це і підготовка спеціалістів, і створення належної матеріально-
технічної бази, і придбання сучасної апаратури. Розв’язувати їх допома-
гали тодішні очільники управління охорони здоров’я області Герман Бала-
шов, Зінаїда Лашкул, директор „Запоріжсталі” Віталій Сацький.
Почавши  з  пересадки  нирки,  у  1994  році  медики  Запоріжжя  зробили
першу  в  Україні  пересадку  печінки,  в  1998  –  підшлункової  залози,  в  2003
– професор Олександр Никоненко успішно виконав операцію з трансплан-
тації серця.
На сьогодні в Запорізькому Центрі мультиорганної трансплантації
за  сучасними  технологіями  виконано  9  операцій  з  пересадки  печінки,  2
–  з  пересадки  серця,  понад  500  –  з  пересадки  нирок.  Саме  спеціалісти
Центра мають найбільший реальний досвід проведення трансплантації
нирок в Україні.
І ось вже двадцять років на базі Запорізької обласної клінічної лікарні і
кафедри госпітальної хірургії Запорізького державного медичного універ-
ситету функціонує Регіональний центр трансплантації, який складається
з  відділення  трансплантації,  реанімації,  гемодіалізу,  анестезіологічного
відділення,  імунологічної  та  патоморфологічної  лабораторії.  Керує  Цен-
тром  ректор  Запорізької  медичної  академії  післядипломної  освіти,  член-
кореспондент НАН України, доктор медичних наук, професор Олександр
Семенович Никоненко.  
Незважаючи  на  складність  процедури  отримання  права  на  викорис-
тання органів для трансплантації, Центр дає шанс на спасіння людського
життя. Річна виживаність трансплантата досягає 92 %, що відповідає
світовим стандартам. У Центрі створені всі умови для виконання мульти-
органних зборів органів і пересадки органів відразу кільком реципієнтам.
У Запоріжжі діє товариство осіб з пересадженими органами, які ве-
дуть  повноцінне  життя,  працюють,  приймають  участь  у  Олімпійських
іграх для таких людей, де навіть займають призові місця.
Захарова Н. Второе рождение : Запорож. хирурги провели шесть опе-
раций по пересадке сердца, печени и почек / Н. Захарова; Наталья Захарова
// Суббота плюс. – 2011. – 19 мая (№ 20). – С. 17.
Деменок Н. Жить будут! : Пациенты с пересаженными органами идут
на поправку / Н. Деменок; Наталья Деменок // Индустр. Запорожье. – 2011.
– 26 мая (№ 75). – С. 1, 5.
Сердечный прием : в Запорожье провели уникальную операцию // Прав-
ДА. – 2011. – 12 мая (№ 19). – С. 5.     
Романова А. В новую жизнь – с новой печенью / А. Романова // Позиция.
– 2008. – 10 июля (№ 28). – С. 14.
Ахинько  Е.  Запорожскому  Центру  трансплантологии  –  15  лет  /  Е.
Ахинько // МИГ. – 2007. – 8 нояб. (345). – С. 45.
Центру трансплантології – 15 років! // Запороз. Січ. – 2007. – 6 листоп.
– С. 3.
Шкарупа С. Запорожский центр трансплантации – лучший в Украине
// Запороз. Січ . – 1999 . – 17 квіт.
Воронцов И. Трансплантация: второй шанс на жизнь / И. Воронцов //
Мрія. – 2004. – 15 апр. (№ 16). – С. 5.
Сабадаш Э. Какое будущее у трансплантологии? // Здоров’я України.
– 2003. – № 80.
Зубашенко Н. Вторая жизнь сердца / Н. Зубашенко // Досье. – 2003. – 13
февр. – С. 4.
Кобинець А. Трансплантологія повинна вижити. Іншого не дано / А. Ко-
бинець // Ваше здоров`я. – 2000. – 15 груд.
Шак В. С материнской почкой / В. Шак // МИГ. – 2000. – № 1 (янв.). 
–  С. 5.
Шкарупа С. Запорожские медики пересадили поджелудочную / С. Шка-
рупа // Запороз. Січ. – 1998. – 23 трав.
Гриценко С. Запорожские трансплантологи в Америке : [на стажиров-
ке в Питтсбург. Центре трансплантации] / С. Гриценко // Запороз. Січ.
– 1997. – 3 жовт.